Реферат: Бердянський державний педагогічний університет на правах рукопису Сєнічева Ольга Анатоліївна

БЕРДЯНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ


На правах рукопису


Сєнічева Ольга Анатоліївна


УДК 81’322.5’42.000.7.01


ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ ВНУТРІШНЬОГО МОВЛЕННЯ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ


10.02.15 – загальне мовознавство


Дисертація
на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук


Науковий керівник:

Денисова Світлана Павлівна –

доктор філологічних наук, професор



Бердянськ – 2005
ЗМІСТ


ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ........................................................................5

ВСТУП..........................................................................................................................6

РОЗДІЛ 1. Внутрішнє мовлення у структурі мовленнєвого акту.........................13

Внутрішнє мовлення як лінгвістична категорія..........................13

Внутрішнє мовлення та його функції в художньому тексті........................................................................................................29

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1....................................................................................55

РОЗДІЛ 2. Типи внутрішнього мовлення в тексті..................................................59

2.1. Внутрішнє мовлення героя.............................................................59

2.1.1. Внутрішній монолог.................................................................63

2.1.2. Внутрішній діалог.....................................................................68

2.2. Внутрішнє мовлення у формі авторської розповіді.....................72

2.2.1. Вкраплення................................................................................72

2.2.2. “Потік свідомості”....................................................................76

2.3. Внутрішнє мовлення, передане за допомогою невласне авторського мовлення...........................................................................80

2.3.1. Монолог-роздум.......................................................................82

2.3.2. Монолог-спогад........................................................................87

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2...................................................................................90

РОЗДІЛ 3. Характеристика засобів вираження внутрішнього мовлення…........97

3.1. Засоби вираження внутрішнього мовлення, які включають

його в контекст........................................................................................97

3.1.1. Морфологічна група..................................................................97

3.1.1.1. Сполучники сурядності та підрядності............................98

3.1.1.2. Зчіпні слова.......................................................................105

3.1.1.3. Займенники.......................................................................106

3.1.1.4. Ступені порівняння прислівників (або прикметників)…………………………………………….............108

3.1.1.5. Вставні слова та сполучення слів...................................110

3.1.2. Синтаксична група.................................................................111

3.1.2.1. Неповні речення...............................................................111

3.1.2.2. Вставлені конструкції......................................................112

3.1.2.3. Причиново-наслідкові відношення у структурі

надфразної єдності.........................................................................113

3.2. Засоби вираження внутрішнього мовлення, які виділяють

його з контексту....................................................................................121

3.2.1. Лексична група........................................................................121

3.2.2. Морфологічна група...............................................................127

3.2.2.1. Модальні слова.................................................................128

3.2.2.2. Прислівники часу..............................................................129

3.2.2.3. Вказівні частки..................................................................131

3.2.2.4. Особові займенники й форми дієслів.............................132

3.2.3. Синтаксична група..................................................................135

3.2.3.1. Зміна часових відношень у структурі надфразної єдності.............................................................................................135

3.2.3.2. Зміна модальних відношень у структурі

надфразної єдності........................................................................139

3.2.3.3. Види номінативних речень..............................................145

3.3. Засоби вираження внутрішнього мовлення, які одночасно включають і виділяють його з контексту..........................................148

3.3.1. Морфологічна група...............................................................148

3.3.1.1. Вставлені слова.................................................................148

3.3.1.2. Сполучні слова..................................................................158

3.3.2. Синтаксична група..................................................................160

3.3.2.1. Односкладні узагальнено-особові речення....................160

3.3.2.2. Односкладні інфінітивні речення....................................162

3.3.2.3. Односкладні безособові речення....................................164

3.3.2.4. Односкладні номінативні речення..................................165

3.3.2.5. Стверджувальні та заперечні слова-речення..................166

3.3.2.6. Конструкції з подвійним значенням ..............................167

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3..................................................................................171

ВИСНОВКИ.............................................................................................................178

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...............................................................190

СПИСОК ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ................................................................207


^ ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКРОЧЕНЬ


англ. – англійська

див. – дивись

ін. – інше

рос. – російська

т.п. – тому подібне

укр. – українська

цит. – цитата


ВСТУП


Дослідження засобів внутрішнього мовлення (далі ВМ) в сучасній лінгвістиці є актуальною проблемою у зв’язку зі спрямованістю наукових праць на комунікативну та прагматичну діяльність людини, що, у свою чергу, пов’язано з виникненням та розвитком когнітивного напряму в мовознавстві. Пізнання людиною навколишньої дійсності співвідноситься з породженням і сприйняттям комунікативних актів, зокрема, художніх текстів. В основу наукових розробок цієї проблеми покладені ідеї О.О. Потебні [125-126], Ф. де Соссюра [153], М.М. Бахтіна [14], Н. Хомського [174; 197], О.О. Леонтьєва [92-98; 194], Л.В. Щерби [186], І.Р. Гальперіна [41], О.М. Соколова [99], В.П. Бєляніна [20], Р. Якобсона, В.І. Голод та інших дослідників тексту як одиниці комунікації (процес взаємодії двох чи більше мовних особистостей з метою передачі (обміну), отримання інформації, тобто того чи іншого впливу на співрозмовника, необхідного для здійснення сумісної діяльності).

Сучасна наука намагається вирішити питання про взаємодію розумових та лінгвальних чинників у процесах вербалізації комунікативних одиниць та текстів. Під вербалізацією Л.С. Виготський [35], У.А. Чейф, О.О. Леонтьєв [92-98], Т.В. Рябова (Т.В. Ахутіна) [9-10; 12], О.Р. Лурія [100; 103], Ф.С. Бацевич [15], О.С. Кубрякова [87] та інші розуміють низку послідовно пов’язаних етапів: 1) довербального та 2) вербального. Довербальний етап розглядається як етап інтенціонального і внутрішнього мовлення (розчленування початкового задуму, категоризація). Вербальний – це власне мовний етап. Обидва етапи мають відношення й до встановлення засобів зв’язку ВМ у тексті.

Психолінгвісти стверджують, що текст як результат розумового процесу містить не тільки відображення дійсності, але й вираження за допомогою засобів мови моделі людського ставлення до світу, тому вихідний текст, відтворюваний реципієнтом, трансформується в його свідомості у певний смисловий конструкт, текстове вираження якого формується у ВМ.

Термін “внутрішнє мовлення” до сьогодні не має чіткої дефініції, про що свідчить застосування до нього багатоаспектних визначень, які відображають фізіологічні, психологічні, лінгвістичні підходи до вивчення цього поняття:

А – у фізіологічному аспекті ВМ: 1) згорнуте, узагальнене, предикативне мовлення (Л.С. Виготський [35-36]); 2) складається з мовних елементів і спирається на індивідуальний код (О.Б. Сиротиніна); 3) індивідуальний код, який використовується в розумових діях, що програмуються та передують вербалізації (М.І. Жинкін, П.В. Симонов [55-58]);

Б – у мовознавчому: 1) відображення реального мовлення у психіці (О.С. Мельничук [107]); 2) спосіб чи процес передачі інформації (Ф. де Соссюр [153], Т.В. Ахутіна [10; 12], О.О. Залевська [59]);

В – у психолінгвістичному: 1) словесна фрагментарність, або “мовлення майже без слів” (Л.С. Виготський [35-36], О.М. Соколов [147]); 2) абсолютно визначений вид мовленнєворозумової діяльності (О.Р. Лурія [100; 103], У. Джеймс [52], О.О. Леонтьєв [92-98], Дж. Мілер, Ю. Галантер, К. Прібрам [109; 127; 196]); 3) процес чи спосіб художньої обробки матеріалу, який створює ефект спілкування автора і читача (Є.Д. Поліванов, В.П. Бєлянін [20]);

Г – у літературознавчому: 1) художня репрезентація ВМ, яка є його аналогом (Г.Г. Ярмоленко [192]); 2) невласне пряме мовлення (Л.А. Соколова [149]); 3) тип художнього викладу (Г.Г. Ярмоленко [192]); 4) художня форма зображення в тексті (І.В. Страхов [157], Ф.Б. Баєв [13]). Нерідко навіть в одного й того ж дослідника ВМ трактується по-різному.

Отже, аналіз наукової літератури засвідчує, що в мовознавчих працях термінологічне поле ВМ ще у процесі утворення, хоча вже склалася певна традиція його вживання.

Таким чином, актуальність теми дисертації визначається загальною спрямованістю сучасних лінгвістичних досліджень на розробку когнітивного напряму, при якому аналіз комунікації повинен ураховувати не тільки всі аспекти механізму породження (тексту), а й ті фактори, що впливають на його сприйняття та розуміння. Актуальність теми зумовлена відсутністю в українському мовознавстві комплексного вивчення ВМ як лінгвістичної та мовленнєвої універсалії та засобів вираження ВМ в художньому тексті в зіставному аспекті.

^ Зв’язок з науковими програмами. Дисертаційна робота пов’язана з темою кафедри загального мовознавства та слов’янської філології Бердянського державного педагогічного університету “Генезис, розвиток, структура й функціонування слов’янських і неслов’янських мов Приазовського регіону”. Тема дисертації була затверджена на засіданні бюро Наукової ради “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні Національної академії наук України (протокол № 3 від 22.06.2000 року).

^ Метою роботи є характеристика засобів вираження ВМ у художньому тексті, яка передбачає розв’язання таких завдань:

1) визначити функціональні, комунікативно-когнітивні й семантико-стилістичні параметри ВМ;

2) уточнити поняття ВМ відносно художнього тексту;

3) з’ясувати засоби вираження ВМ у російських, українських, англійських літературних творах середини XIX – початку XX ст.;

4) вивчити функціональне значення ВМ у прозових текстах середини XIX – початку XX ст.

Об’єктом дослідження є явище ВМ.

Предметом – засоби вираження ВМ у літературних текстах середини XIX – початку XX ст., написаних від 3-ої та 1-ої осіб.

^ Гіпотеза дослідження базується на припущенні: засоби вираження ВМ у художньому тексті застосовуються автором залежно від їхніх функцій та цілей (інтенції автора) вживання, тому вони можуть бути такими, що включають ВМ в авторський контекст, виділяють із нього або виконують ці дії одночасно. Названі засоби є типовими для української, російської та англійської мов. Зображене в художньому тексті ВМ є аналогом так званого класичного внутрішнього мовлення.

Матеріалом дослідження є тексти російської художньої прози середини ХІХ – початку ХХ століття. Цей період охоплює, в основному, тексти психологічного та реалістичного напряму. Зокрема, реалістичні твори А.П. Чехова, роман Л.М. Толстого “Война и мир”, ранні романтичні та реалістичні оповідання Максима Горького, вибрані сатиричні оповідання М.В. Гоголя, психологічний роман М.Г. Чернишевського “Что делать?”, оповідання М.Г. Гаріна-Михайловського “Детство Темы”, філософський роман Ф.М. Достоєвського “Преступление и наказание”. З української художньої прози були взяті повісті та оповідання соціального та психологічного характеру М.М. Коцюбинського, зокрема, “Тіні забутих предків”, “Подарунок на іменини”, “Коні не винні”, “Хвала життю”, реалістичний роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного, соціально-психологічні новели В.С. Стефаника “Камінний хрест”, “Новина”, “Воєнні шкоди” та інші, оповідання “Бурлачка” та повість “Микола Джеря” І.С. Нечуя-Левицького, оповідання “Малий Мирон”, “У кузні”, “Вівчар” та інші І.Я. Франка, роман “з народного життя” Панаса Мирного “Повія”. Вибір англійських авторів мотивувався намаганням дослідити засоби вираження внутрішнього мовлення саме тих письменників, які були пов’язані зі створенням в Англії так званої школи потоку свідомості наприкінці ХІХ ст. Це роман В. Голсуорсі “Сага про Форсайтів”, роман В. Вульф “Дублінці” та ранні твори Д. Джойса.

Методологічною основою дисертації є теоретичні засади про мову, мовлення та мислення як засіб спілкування, пізнання й відображення об’єктивного світу.

Теоретичною основою є ідеї Л.С. Виготського, дослідження Московської психолінгвістичної школи, праці українського мовознавця О.С. Мельничука, основні положення робіт Г.Г. Ярмоленко, психологічні дослідження І.В. Страхова та Ф.Б. Баєва, результати нейрофізіологічних експериментів О.М. Леонтьєва та Т.В. Ахутіної (Т.В. Рябової).

Методи, якими будуть розв’язуватися проблеми дослідження, такі:

Структурно-функціональний аналіз художнього тексту, який передбачає вивчення твору з широких філологічних позицій (психолінгвістики, лінгвістики тексту, літературознавства), а також розгляд його в системі відношень “дійсність – автор – твір – читач”.

^ Зіставний метод використовується для порівняльного вивчення декількох творів з метою виявлення загальних та специфічних параметрів мовної структури ВМ.

3. За допомогою типологічних методів визначається сутність ВМ як комплексної мовленнєвої, мовної, лінгвістичної універсалії.

Положення, що виносяться на захист:

ВМ є категорією, яка характеризується фізіологічними, психологічними, лінгвістичними та літературознавчими параметрами.

Зображене ВМ має специфічне художнє вираження, яке в тексті є його аналогом.

ВМ використовується автором для характеристики внутрішнього світу героя й вияву психічних процесів у свідомості.

Засобами вираження аналізованої категорії є такі, що включають ВМ в авторський контекст, виділяють із нього або одночасно виконують ці дії; названі засоби ідентифікуються на лексичному, морфологічному й синтаксичному рівнях за основною одиницею.

^ Наявність засобів, які є типовими для кількох мов (української, російської, англійської), дає підстави для виділення ВМ як мовної універсалії.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше засоби текстового вираження ВМ комплексно досліджуються в аспекті когнітивної науки, лінгвістики тексту, функціональної стилістики: визначається статус ВМ як багатоаспектної категорії; з’ясовуються функціональні, комунікативно-когнітивні, лексичні, морфологічні, синтаксичні та стилістичні параметри цього явища, описуються типи й підтипи ВМ, а також лінгвальні засоби його вираження в російській, українській та англійській художній прозі середини XIX – початку XX ст.

Теоретичною значимістю роботи є те, що матеріал та отриманні висновки поглиблюють уявлення про ВМ як лінгвістичну категорію. У дисертації з’ясовано семантико-стилістичні й когнітивно-комунікативні характеристики ВМ, засоби його лінгвістичної репрезентації як текстової категорії, функціонування в різних художніх ситуаціях. Результати дослідження важливі для вирішення більш широких проблем когнітивної стилістики, синтаксису, у тому числі актуального синтаксису (синтаксису тексту), об’єктом якого є “правила адаптації речення” (Н.Д. Арутюнова) до контексту й ситуації мовлення; загальної теорії комунікації.

Практична цінність дослідження полягає в широкому використанні ВМ, його ролі в комунікативних актах щодо сприйняття та породження мовленнєвої діяльності в іллокутивному та перлокутивному ефектах. Результати можуть бути використані у курсах загального мовознавства, лінгвістичного аналізу художнього тексту, психолінгвістики, етнолінгвістики, методах і прийомах лінгвістичних досліджень, а також у розробці методичних рекомендацій для викладачів, вчителів шкіл, аспірантів щодо викладання російської, української та англійської мов.

Особистим внеском у роботі є те, що вперше явище ВМ досліджується в художній україномовній, російськомовній та англомовній літературах, уперше уведені в обіг психолінгвістичного аналізу тексти Ф.М. Достоєвського, М.Г. Чернишевського, М. Горького, М.В. Гоголя, М.М. Коцюбинського, В. Стефаника, І.С. Нечуя-Левицького, І.Я. Франка, В Голсуорсі, В. Вульф, Д. Джойса; цей матеріал й отримані висновки поглиблюють уявлення про ВМ як лінгвістичну категорію. У дисертаційному дослідженні уперше визначено засоби лінгвістичної репрезентації ВМ як текстової категорії, функціонування в різних художніх ситуаціях. Результати дослідження важливі для вирішення проблем когнітивної стилістики, синтактики, у тому числі актуального синтаксису (синтаксису тексту), об’єктом якого є “правила адаптації речення” (Н.Д. Арутюнова) до контексту й ситуації мовлення; загальної теорії комунікації.

Апробація дисертаційного дослідження здійснювалась на засіданнях кафедри загального мовознавства та слов’янської філології Бердянського державного педагогічного університету (1999, 2000, 2001, 2002), на міжвузівських науково-практичних конференціях “Мови й культура народів Приазов’я” Бердянського державного педагогічного інституту ім. П.Д. Осипенко (1999, 2000, 2001), на VIII Міжнародному симпозіумі “Теоретические и методические проблемы русского языка как иностранного в начале ХХІ века” (Болгарія, Велико-Тирново, 2002), на міжвузівській науковій сесії “Вчитель сучасної школи: досягнення, проблеми та перспективи його підготовки” (Бердянськ, 2003), на Міжнародній науковій конференції “Актуальные проблемы вербальной коммуникации: язык и общество” (Київ, 2003), на Міжнародній науковій конференції “Дискурс у комунікаційних системах” (Київ, 2004), на Міжнародній науково-практичній конференції “Глобалізація та проблеми вітчизняного медіапростору” (Запоріжжя, ЗНУ, 2005).

Обсяг і структура дисертації. Дисертація містить перелік умовних скорочень, вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел (205 позицій) і список художньої літератури (15). Основний текст дисертації викладено на 190 стор., загальний обсяг – 208 сторінок комп’ютерного набору.

Публікації. ^ Проблематику дисертаційного дослідження викладено у 7-ми публікаціях, 3 з яких опубліковано у фахових виданнях.

ВИСНОВКИ


1. Внутрішнє мовлення, яке характеризується особливою структурою і спрямованим характером, не може бути точно зафіксоване за допомогою коду природної мови. Його репрезентація в сучасній літературі є повністю умовною формою художнього уявлення психічних процесів мислення.

2. Внутрішнє мовлення, представлене з перспективи самого персонажа, є способом саморозкриття героя. Відкриваючи перед читачем внутрішній світ головної діючої особи, воно дає можливість зрозуміти механізм його зовнішніх дій.

3. Наявність у внутрішньому мовленні лінгвістичних, фізіологічних, комунікативно-когнітивних та психолінгвістичних характеристик дає підстави для визначення внутрішнього мовлення як багатоаспектної лінгвістичної категорії, яка представлена: 1) у психологічному аспекті – понятійною категорією, що має зовнішньоситуативний і прагматичний зміст; 2) у нейрофізіологічному аспекті – мовленнєва категорія, що враховує сприйняття та породження мовленнєвого акту; 3) у лінгвістичному аспекті – конотативна категорія, яка враховує локутивні та перлокутивні ефекти мовця (автора). Ця категорія може бути протиставлена зовнішньому мовленню, тому що взагалі вони мають однорідне значення: внутрішнє мовлення – це своєрідний спосіб формування думки, а зовнішнє мовлення – це спосіб формулювання думки. Тому внутрішнє та зовнішнє мовлення є гомогенними формами дискурсу.

4. Зображене ВМ представляє собою художню репрезентацію внутрішнього мовлення та є його аналогом. У тексті ВМ може використовуватися автором відповідно до об’єктивної та суб’єктивної модальностей, що передбачає виділені нами принципи когнітивності та комунікативності використання ВМ в тексті.

4.1. ВМ виконує загальні та спеціальні функції, вираження яких залежить від підтипів ВМ. До загальних функцій належать: 1) комунікативна, 2) пізнавальна, 3) впливово-вольова функція. Спеціальні функції з позицій породження тексту виділені: 1) у іллокутивному ефекті – характерологічне значення, 2) у локутивному ефекті – функцію діалогізації, 3) у перлокутивному ефекті – конотативну функцію, тобто ВМ має емоційне значення впливу на читача.

5. ВМ має специфічне вираження в художньому тексті, яке представлене 3-ма типами. До першого типу ми виокремили ВМ, передане з позиції героя, до другого типу – ВМ, передане словами автора, до третього типу – ВМ, в якому відтворене мовлення героя з коментарем автора. За нашими спостереженнями, кожний тип зображуваного внутрішнього мовлення має свої власні підтипи.

5.1. Перший тип ВМ характеризується тим, що автор відсутній як розповідач, на перше місце висувається герой. Сюди відносяться явища так званого класичного невласне прямого мовлення. Експліцитні та імпліцитні засоби вираження, а також лексичні, морфологічні, синтаксичні та структурні характеристики дають підстави виділити внутрішній монолог та внутрішній діалог як підтипи зазначеного типу.

5.1.1. Внутрішній монолог:

- безпосередньо не зв’язаний у смисловому аспекті з описом основних подій сюжету;

- зв’язок з попереднім контекстом здійснюється в лівій позиції;

- має нерівномірний розподіл довжини речень;

- наявний аритмічний синтаксис (з одного боку, скорочення довжини речень у зв’язку з ситуативністю, з іншого – їх зростання, яке викликане необхідністю показати безперервний потік думки та накопичення асоціацій);

- на структурному рівні переважають складні речення;

- ускладнення структури відбувається за рахунок розширення основного речення кількома підрядними частинами;

- змальовуються динамічні напружені структури;

- поширене використання речень, ускладнених напівпредикативними структурами з метою передачі граматичної аморфності ВМ;

- збільшення еліптичних конструкцій пов’язане з настановою на відображення предикативного характеру ВМ;

- наявне використання приєднувальних конструкцій з метою створення так званого ефекту нарощування думки;

- засобами міжфразового зв’язку є сурядні сполучники, зовнішнього зв’язку – повтори.

5.1.2. Внутрішній діалог як підтип мовлення героя:

- виражає комунікативну спрямованість (на спілкування в майбутньому), а також роздуми про зміст спілкування, яке тільки-но відбулося;

- внутрішньому діалогу властива часткове звертання до уявного співбесідника й одночасно бути формою вислову для себе;

- у смисловому відношенні цей підтип безпосередньо не зв’язаний з описом основних подій сюжету;

- за структурою діалоги членуються на плани вираження героя та внутрішнього світу героя, тому ВМ зображене у формі внутрішньої дискусії;

- ВМ в діалогах вказує на безперервну течію думки;

- на рівні синтаксису прості та складні речення об’єднуються зв’язком субординації;

- структура діалогів ускладнюється за рахунок розширення речення підрядними частинами;

- для названого підтипу характерний логічний послідовний зв’язок синтаксичних структур;

- у ролі підмета вживаються займенники 2-ої і 3-ої особи;

- міжфразовий зв’язок здійснюється у формі питання-відповідь, однак, коли герой звертається до себе, відповідь має бути виражена імпліцитно;

- зовнішній зв’язок відбувається за допомогою вживання сполучників, сполучних слів, вставних слів; повтору (який реалізується на лексичному, морфологічному й синтаксичному рівні); лапок, які сигналізують про зміну розповідної перспективи.

5.2. Другий тип ВМ характеризується тим, що основну розповідь веде автор, але час від часу він дозволяє герою сказати своє слово. ВМ існує тут у формі слів, словосполучень, зворотів, речень, властивих тільки герою. За своїми експліцитно та імпліцитно вираженими особливостями на семантичному, морфологічному, синтаксичному рівнях вкраплення та потік свідомості є самостійними підтипами ВМ, оформленого у формі авторської розповіді.

5.2.1. Вкраплення характеризуються:

- незначною довжиною текстових одиниць, причому кількість речень варіативна; основним типом є просте речення (як правило, односкладне, неповне);

- постпозитивним включенням у текст;

- широким використанням займенників через посилання на контекст, з одного боку, з іншого боку – підсилення синсемантії займенників через входження синсемантичних одиниць до структури вкраплень;

- внутрішній та зовнішній план розповіді постійно перехрещується, що забезпечує двобічний зв’язок вкраплень із загальносюжетною лінією;

- включенням до структури авторської розповіді за допомогою постпозитивних уводжуваних авторських ремарок (як правило, дієслів мислення), які сприяють реалізації прагматичної настанови автора сконцентрувати увагу читача на репліці персонажа;

- синсемантією, тобто несамостійністю в смисловому відношенні.

5.2.2. Потік свідомості має такі характеристики:

- спостерігається скорочення речень, що обумовлено потребою показати ті психічні процеси, які не оцінюються й не обробляються;

- наявна фіксація одиничних образів, неясних відчуттів, що призводять до спрощення структури речення;

- домінуючим типом є неповні речення;

- повні й еліптичні конструкції частково співвідносяться;

- у значній кількості використовуються номінативні речення, вживання яких пов’язане з номінацією об’єктів або відчуттів, що потрапляють у поле свідомості й дзеркально відбиваються ними залежно від того, як вони впливають на суб’єкт;

- потік свідомості має надто суб’єктивний і зашифрований характер поєднання асоціацій;

- авторська ремарка відсутня, це підкреслює безсвідомий характер психічних процесів, художнім аналогом яких є зазначений підтип;

- використовується специфічне пунктуаційно-графічне оформлення речень (з одного боку – надмірне синтаксичне розщеплення фраз, з іншого – повна відсутність пунктуації), яке пов’язане з наміром автора змалювати особливий психічний стан героя, безперервність душевних переживань.

5.3. Третій тип ВМ відрізняється більш тісною взаємодією автора й героя, у відтворенні подій вони беруть участь на рівних правах, часто замінюючи один одного. Тому ВМ постійно перехрещується з авторським і має меншу довжину, ніж у 1 типі. За своїми експліцитно та імпліцитно вираженими особливостями на семантичному, морфологічному, синтаксичному рівнях монолог-спогад та монолог-роздум є самостійними підтипами внутрішнього мовлення, переданого у формі невласне авторського мовлення.

5.3.1. У монолозі-спогаді:

- розвиток думки пов’язаний зі зміною й перетворенням його образних компонентів;

- поява в тексті названого підтипу внутрішнього мовлення пов’язана із зображенням свідомості в момент її пасивності;

- слово виконує функцію фіксації й регулювання образів;

- монолог-спогад використовується для зображення у свідомості персонажа різних образів, деталей психологічної характеристики, їх розвитку та динаміки з метою зображення перлокутивного ефекту (впливу на читача);

- думка не контролюється персонажем, це призводить до скорочення розміру речень і спрощення їх структури через існування певної залежності між змістом тексту й розподілом у ньому простих речень і складних речень;

- серед простих речень домінуючими є неповні та односкладні речення;

- для цього підтипу наявне частотне співвідношення повних й еліптичних структур;

- включення до контексту здійснюється за допомогою авторської ремарки (дієслів думки);

- зв’язок мовлення автора й персонажа переданий, як правило, у формі НПМ;

- має спеціальне пунктуаційно-графічне оформлення (у одних випадках вживаються лапки, у інших – не вживаються) для того, щоб підкреслити пасивний характер думки персонажа.

5.3.2. Монолог-роздум характеризується:

- різною довжиною синтаксичних одиниць, яка може виходити за межі надфразної єдності, причому кількість речень у структурі роздуму варіативна;

- міжфразовий зв’язок одночасно може бути й асоціативним, і логіко-семантичним;

- структура ускладнюється різними включеннями (сильними переживаннями, великою кількістю асоціацій, репліками; зображеннями зовнішніх вражень), які вносять напруженість у психічний стан героя;

- компоненти внутрішнього монологу-роздуму зливаються в цілісну єдність з одного боку, з іншого – мають розрізнений характер, що підсилює емоційність домінуючого психічного стану;

- вербальне вираження думки сполучається з її образною основою, тому образний і логічний компоненти пізнання виступають у неоднаковому взаємозв’язку;

- на структурному рівні відмічається середня довжина речень, за параметрами синтаксичної будови монологи-роздуми стоять ближче до внутрішніх монологів, ніж до вкраплень та інших підтипів;

- до контексту включаються за допомогою препозитивних та постпозитивних авторських ремарок, які виконують функцію прагматичної настанови звернути увагу читача на характеристику психічного стану героя;

- відмічається емоційно забарвлена форма роздуму;

- основним типом є складне речення (еліптичність, односкладність, неповнота).

6. Наявність у ВМ власних константних характеристик дозволила визначити типологію вживання ВМ і виділити в лінгвістичному аспекті включні, видільні, включно-видільні засоби вираження його в художньому тексті, при цьому для кожного з типів характерна своя система засобів. Характеристика засобів вираження ВМ передбачає принцип взаємодії авторського мовлення і внутрішнього мовлення.

6.1. Засоби вираження ВМ, які включають його в контекст, поділяються на 2 групи: 1 – морфологічна група – сполучники, зчіпні слова, ступені порівняння прислівників (або прикметників), особові займенники, вставні слова; 2 – синтаксична група – неповні речення, вставлені конструкції, причиново-наслідкові відношення у структурі надфразної єдності.

6.1.1. Морфологічна група.

6.1.1.1. Сурядні протиставні (але, та (але) (укр.), но, а (рос.), but (англ.)) та приєднувальні (і, та(і) (укр.), и, да(и) (рос.), and (англ.)) сполучники, а також підрядні (в українській та російській мовах найчастіше використовуються з’ясувальні що, что, в англійській можуть уживатися й інші типи (what, that, when, how) використовуються як засіб включення ВМ у контекст. Однак підрядні сполучники характерні для ВМ 1, 3 типів, але частіше – для ВМ 2 типу. Сурядні сполучники – для ВМ 3 типу, у 1 типі зустрічаються зрідка.

6.1.1.2. Зчіпні слова, тобто повторення одного й того ж слова або синоніма використовуються як засіб включення ВМ 1 і 3 типу в контекст. Однак у ВМ 1 типу зазначені слова сполучаються з іншими засобами вираження ВМ (зокрема, зі сполучниками, модальними вигуками, з окличними та питальними реченнями за метою висловлювання).

6.1.1.3. Займенники не зрозумілі без контексту, незважаючи на граматичну повноту речень, які їх включають. Саме ця особливість дозволяє особовим (він (укр.), она, его, ему та ін. (рос.), he, him (англ.)) та вказівним (це (укр.), это (рос.)) групам займенників виступати як засіб, що з’єднує ВМ з авторським контекстом. Такий засіб зв’язку властивий ВМ 1 і 3 типів.

6.1.1.4. Форми ступенів порівняння прислівників використовуються на початку ВМ для того, щоб підкреслити зв’язок попереднього авторського мовлення з ВМ (тобто показати, з чим відбувається порівняння). Цей засіб використовується для ВМ всіх типів, але у ВМ 1 та 2 типів він сполучається з іншими засобами включення.

6.1.1.5. Вставні слова та сполучення слів можуть використовуватися як виключний засіб відносно вживання їх як підсумку в роздумах героя, який логічно пов’язаний з попередньою авторською розповіддю. Цей засіб властивий ВМ 1 і 3 типів і зустрічається в українській, російській та англійській мовах.

6.1.2. У синтаксичній групі:

6.1.2.1. Неповнота першого речення в структурі ВМ дозволяє виділити цей тип речень як засіб включення ВМ 1 і 3 типів у контекст.

6.1.2.2. Наявність вставлених конструкцій у межах ВМ характерна, в основному, для вкраплень та потоку свідомості, тобто для ВМ 2 типу.

6.1.2.3. Причиново-наслідкові відношення у структурі надфразної єдності класифікуються як включний засіб ВМ.

6.2. Засоби вираження ВМ, які виділяють його з контексту, поділяються на 3 групи: 1 – серед морфологічної групи виділяються модальні слова, особові займенники й дієслова; 2 – серед лексичної групи – слова і словосполучення, які виділяються з авторського контексту в аспекті емоційно-експресивному або стилістичному забарвленню слова та виділяються з контексту своїм незвичайним значенням; 3 – серед синтаксичної групи – зміна часових та модальних відношень у структурі надфразної єдності, форми номінативних речень.

6.2.1. Лексичні видільні засоби найбільш властиві ВМ 3 типу і представлені 2 підгрупами.

6.2.1.1. Слова і словосполучення, які виділяються з авторського контексту завдяки емоційно-експресивному або стилістичному забарвленню:

загальновживані й доречні слова в авторській розповіді, що не сприймаються в певному контексті як слова, які відображають авторське ставлення і внаслідок цього належать до явища ВМ;

випадки використання ВМ у формі слів, де емоційно-експресивне забарвлення утворюється за рахунок окремих морфем (суфіксів);

синтаксичні конструкції, які виділяються стилістичною приналежністю до мовлення героя (діалектні або застарілі слова, просторіччя й вульгаризми, неологізми й жаргонізми, а також будь-які шари лексики й синтаксичні конструкції, за допомогою яких імітується стиль мовлення героя).

6.2.1.2. Слова і словосполучення, які виділяються з контексту своїм незвичним значенням:

- відбір слів у межах розвитку героя, відтворенні його поглядів, інтересів та ін., тобто слова, які відображають різні види незнання;

- слова, що мають шрифтове виділення.

6.2.2. Морфологічна група.

6.2.2.1. Модальні слова, які служать засобом переключення розповіді до сфери думок персонажа, є основним засобом зв’язку, який вводить ВМ в авторський контекст; найуживаніший у ВМ 3 типу, для ВМ 2 типу можлива лише зміна модальності на лексичному рівні.

6.2.2.2. Прислівники часу сприяють зміні авторського розповідного часовим планом героя, а також можуть сполучатися з іншими засобами (сурядними протиставними й підрядними сполучниками, неповними реченнями та ін.).

6.2.2.3. Вказівні частки служать засобом переходу авторської розповіді до мовлення героя; крім того, вказані частки можуть сполучатися з іншими засобами зв’язку ВМ з контекстом (зокрема, зі сполучниками, неповними реченнями).

6.2.2.4. Використання особових форм займенників та деяких форм дієслів з позиції героя може бути видільним засобом ВМ, якщо займенники 1-ої та 2-ої осіб використовуються у прямому (узагальненому) значенні.

6.2.3. Синтаксична група.

6.2.3.1. Зміна часових відношень у структурі надфразної єдності вживається для розмежування авторського й ВМ, тому виокремлюється як виключний засіб зв’язку ВМ у контекст.

6.2.3.2. Модальні відношення у структурі надфразн^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



Абельская Р.С. Внутренняя речь в формировании произвольных действий спортсменов // Проблемы психологии спортсменов: Сб. тр. – Вып. 1. – М.: Физкультура, 1960. – С. 31-38.

Актуальні проблеми функціонування мовних одиниць різних рівнів у тексті: Зб. наук. пр. – Суми: Слобожанщина, 1997. – 110 с.

Ананьев Б.Г. К теории внутренней речи в психологи // Ученые записки Ленинградского пед. ин-та им. А.И. Герцена. – Л.: Просвещение, 1946. – С. 67-68.

Артюшков И.В. Аспекты исследования внутренней речи // Философские науки. – 1997. – № 4. – С. 66-75.

Арутюнова Н.Д. Синтаксис // Общее языкознание: Внутренняя структура языка. – М.: Наука, 1972. – С. 259-343.

Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений // Оценка, событие, факт / Под ред. Г.В. Степанова. – М.: Наука, 1988. – 338 с.

Аспекты семантических исследований / Под ред. Н.Д. Арутюновой и А.А. Уфимцевой. – М.: Наука, 1980. –