Реферат: Розділ 1 поняття І ознаки підбурювання до злочину
ЗМІСТ
ВСТУП.…………….......………………………………………………….............3
РОЗДІЛ 1
ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ПІДБУРЮВАННЯ ДО ЗЛОЧИНУ........................10
Об'єктивні ознаки підбурювання до злочину...........................................11
1.1.1. Характеристика діяння при підбурюванні................................................11
1.1.2. Характеристика способу підбурювання.........................................….......39
Суб'єктивні ознаки підбурювання до злочину.........................................50
1.2.1. Проблема вини при підбурюванні до злочину...……..............................50
1.2.2. Суб'єктивний зв'язок між підбурювачем та іншими співучасниками злочину...................................................................................................................65
1.2.3. Мотив і мета при підбурюванні до злочину........................…..………...72
Відмежування підбурювання до злочину від діяльності інших співучасників.………………………………………………………....................78
РОЗДІЛ 2
^ СПЕЦІАЛЬНІ ПИТАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПІДБУРЮВАННЯ ДО ЗЛОЧИНУ......................................................................…………………....98
2.1. Підбурювання до злочину і посереднє виконання..............................…....98
2.2. Невдале підбурювання до злочину.............................................................110
2.3. Підбурювання до злочину зі спеціальним суб'єктом................................122
2.4. Підбурювання до злочину й ексцес співучасника.....................................131
2.5. Особливості добровільної відмови підбурювача до злочину..................138
2.6. Індивідуалізація покарання за підбурювання до злочину........................153
2.7. Спеціальні види підбурювання до злочину в Особливій частині КК.....162
ВИСНОВКИ…....………………………………………………………………184
^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.......................................................192
Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html
ВСТУП
Актуальність теми. Боротьба з організованою злочинністю є одним із пріоритетних завдань правоохоронних органів. Значна роль у цьому процесі належить кримінальному законодавству України, яке містить положення, що регулюють відповідальність спільно діючих осіб, в тому числі, і підбурювачів до злочину.
Слід відзначити, що у структурі групової злочинності підбурювання займає відносно невелику питому вагу. Проведене дослідження матеріалів кримінальних справ про групові злочини проти власності, розглянутих судами м. Харкова за 2003 рік, показало, що такий співучасник як підбурювач фігурує в 1,27% кримінальних справ. Почасти це викликано складністю виявлення й доказування наявності цього співучасника у спільному злочині, почасти тим, що в багатьох випадках підбурювач виконує також і роль виконавця (співвиконавця) злочину.
В теорії кримінального права проблема підбурювання, як втім і все вчення про співучасть, є однією з найбільш складних і водночас важливих проблем. Тому не дивно, що протягом багатьох років окремі її аспекти викликали інтерес науковців. Ще в дореволюційному кримінальному праві деякі питання цієї теми розглядалися в роботах Л.С. Бєлогриць-Котляревського, О.П. Жиряєва, О.Ф. Кістяківського, Г.Є. Колоколова, С.В. Познишева, М.Д. Сергієвського, В.Д. Спасовича, М.С. Таганцева й ін. У радянські часи значну увагу в своїх працях їй приділяли М.І. Бажанов, Ф.Г. Бурчак, Р.Р. Галіакбаров, П.І. Гришаєв, А.Ф. Зелінський, Н.Г. Іванов, М.І. Ковальов, Г.А. Кригер, І.П. Малахов, А.А. Піонтковський, В.С. Прохоров, П.П. Тельнов, А.Н. Трайнін, Б.С. Утєвський, М.Д. Шаргородський, М.О. Шнейдер і багато інших учених-правознавців. В Україні окремим аспектам вчення про співучасть присвячені роботи Д.П. Альошина, Ю.В. Гродецького, Н.О. Гуторової, Г.П. Жаровської, О.О. Кваші, О.Ф. Ковітіді, О.М. Лемешка, П.С. Матишевського, М.І. Мельника, Г.В. Новицького, Р.С. Орловського, М.І. Панова та інших криміналістів. Комплексному дослідженню підбурювання до злочину було піддане у кандидатській дисертації Ф.Г. Бурчака на тему “Подстрекательство как вид соучастия по советскому уголовному праву” (1965 р.).
Віддаючи належне роботам цих та інших вчених, слід визнати, що рівень наукового дослідження об'єктивних і суб'єктивних ознак підбурювання, спеціальних питань відповідальності за підбурювання (невдале підбурювання, ексцес співучасника, підбурювання до злочину зі спеціальним суб’єктом тощо), встановлення критеріїв відмежування ролі підбурювача від діяльності інших співучасників є недостатнім, що викликає на практиці цілий ряд питань при вирішенні конкретних кримінальних справ. Крім того, в Особливій частині КК України низка норм передбачає відповідальність за діяння, які за своїми змістом і формою мають певну схожість з діяльністю підбурювача. У зв'язку з цим у правозастосовчій практиці виникають проблеми, пов'язані з кваліфікацією дій особи, яка вчинила таке злочинне діяння.
Усе це, а також відсутність комплексних досліджень з проблеми за часів чинності КК України 2001 р. визначило вибір теми дисертації й обумовило її значимість.
^ Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до цільової комплексної програми “Актуальні проблеми кримінального і кримінально-виконавчого права і системи попередження злочинності” (номер державної реєстрації 0186.0.070883). Тема роботи затверджена рішенням вченої ради Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого 21 грудня 2001 року (протокол № 7).
^ Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є формулювання теоретично обґрунтованих висновків щодо сутності діяльності підбурювача, вирішення питань його відповідальності, а також вироблення на цій підставі пропозицій щодо удосконалення кримінального законодавства і практики його застосування.
Для досягнення цієї мети були поставлені такі задачі: 1) дослідити об'єктивні та суб'єктивні ознаки підбурювання, визначити поняття підбурювача; 2) встановити критерії відмежування діяльності підбурювача від діяльності інших співучасників; 3) піддати аналізу питання, пов'язані з кримінальною відповідальністю підбурювача, кваліфікацією його дій, звільненням від відповідальності і призначенням покарання; 4) розглянути так звані спеціальні питання відповідальності за підбурювання (невдале підбурювання, ексцес тощо); 5) виявити і дослідити склади злочинів, передбачені в Особливій частині КК, які за своїми об'єктивними й суб'єктивними ознаками мають певну схожість з підбурюванням до злочину; 6) вивчити й узагальнити судову практику у справах про злочини, вчинені у співучасті, на предмет виявлення і дослідження в них ролі підбурювача.
^ Об'єктом дослідження є кримінальна відповідальність за співучасть у злочині. Предмет дослідження становить кримінальна відповідальність за підбурювання до злочину.
^ Методи дослідження. Для досягнення наукової об'єктивності результатів дослідження використовувався комплекс загальнонаукових і спеціальних методів. Зокрема, діалектичний метод пізнання використовувався при дослідженні сутності підбурювання; історико-правовий метод – при вивченні генезису вчення про співучасть, який знайшов відображення у кримінальному законодавстві; догматичний метод – при аналізі змісту законодавчих положень про відповідальність підбурювача; формально-логічний – для встановлення ознак підбурювання, формулювання понять і вироблення пропозицій щодо вдосконалення КК і практики його застосування; метод системно-структурного аналізу – для з’ясування сутності зв'язків між співучасниками, конкретного внеску підбурювача у спільну злочинну діяльність, встановлення критеріїв відмежування підбурювання від інших видів співучасті; порівняльно-правовий метод – для виявлення різних підходів правового регулювання спільної злочинної діяльності у кримінальному законодавстві зарубіжних держав і КК України; статистичний метод – при аналізі статистичних даних, а конкретно-соціологічний – при вивченні матеріалів кримінальних справ про злочини, вчинені у співучасті (матеріали архівних кримінальних справ про групові злочини проти власності, розглянуті судами м. Харкова (1.01.2003 – 31.12.2003 р.); матеріали опублікованої практики у справах про групові злочини, розглянуті вищими судовими інстанціями УРСР, України, СРСР, РСФСР, РФ (1960-2004 роки).
Наукова новизна одержаних результатів. На думку автора, з досягнутих ним результатів дослідження новими для науки кримінального права є такі:
1. Вперше на монографічному рівні досліджуються кримінально-правові проблеми підбурювання до злочину на базі Кримінального кодексу України 2001 року.
2. Вперше наводяться аргументи на користь того, що хоча підбурювач і схиляє співучасника до вчинення або до участі у вчиненні конкретного злочину, але підбурювання не виключається й тоді, коли фактичні та юридичні ознаки цього злочину навіть не конкретизовані підбурювачем.
3. Вперше звертається увага на те, що виконавця підбурювач схиляє саме до вчинення злочину, а інших співучасників – лише до участі у його вчиненні. Спираючись на ці положення, пропонується внести відповідні уточнення до КК.
4. Пропонується ввести у науковий обіг поняття посереднє підбурювання, оскільки схиляння до злочину групи осіб можливо не лише шляхом впливу на всіх її учасників, а й на одного з її членів за умови, якщо підбурювач усвідомлює, що впливаючи на одного з членів цієї групи, він схиляє до вчинення злочину всіх її учасників.
5. На відміну від висловлених в літературі позицій щодо закріплення в КК способів підбурювання вичерпним чином або перерахування лише деяких з них, наведені додаткові аргументи на користь поділу всіх способів підбурювання на способи переконання і примусу і запропоновано закріпити це положення безпосередньо в КК.
6. Вперше пропонується виділити поряд зі способами підбурювання у власному сенсі, ще й такі прийоми впливу на співучасника, які лише забезпечують його схиляння до вчинення або до участі у вчиненні злочину, тобто сприяють реалізації способу підбурювання у власному сенсі.
7. Висловлюється додаткові аргументи на користь того, що діяльність підбурювача не обмежується лише схилянням до злочину (власні дії підбурювача), а й охоплює собою той злочин, який був вчинений співучасником завдяки цьому схилянню. На підставі цього обґрунтовується положення щодо можливості різного психічного ставлення підбурювача до наслідків свого власного діяння (прямий умисел), і до наслідків вчиненого у співучасті злочину (як прямий, так і непрямий умисел).
8. Вперше запропоновано під характером участі підбурювача у злочині розуміти юридичну оцінку його ролі, а під ступенем участі – фактичний внесок у спільний злочин. У зв’язку з цим доводиться, що юридична оцінка ролі підбурювача є лише певним орієнтиром для визначення покарання, а конкретна його міра обирається на підставі врахування фактичного внеску підбурювача у спільний злочин.
9. Наводяться додаткові аргументи на користь того, що визнання особи посереднім виконавцем злочину повинно бути обмежено лише випадками використання для вчинення злочину особи, в діях якої відсутні ознаки складу злочину.
10. Розвинуто положення про те, що невдалим підбурюванням до злочину можуть визнаватися лише такі спроби схиляння до злочину, коли підбурювачу не вдалося викликати у особи намір (рішучість) на вчинення злочину. На підставі цього пропонується дії «невдалого підбурювача» кваліфікувати лише як готування до злочину.
11. Уперше висловлюється позиція, що вид ексцесу співучасника (кількісний або якісний) не має значення для вирішення питання про кваліфікації дій підбурювача, а його відповідальність залежить від моменту припинення (стадії) того злочину, до вчинення якого схилив співучасника підбурювач.
12. Одержало подальший розвиток положення про форми добровільної відмови підбурювача від доведення злочину до кінця і сформульовані суттєві ознаки кожної із форм такої відмови.
Аналізуючи таку форму добровільної відмови підбурювача, як повідомлення про злочин, що готується або вчиняється, пропонується закріпити в законі вимогу про те, що таке повідомлення має бути спрямоване лише на певну адресу – до правоохоронних органів.
Вперше висловлюється позиція щодо можливості добровільної відмови підбурювача і шляхом бездіяльності, але лише у тих випадках, коли підбурювач за своєю волею не надає схиленому ним до злочину співучаснику такої інформації, яка не виходить за межі підбурювання, але за відсутності якої злочин не може бути доведений до кінця.
13. Вперше виділені, проаналізовані та класифіковані склади злочинів, що передбачені в Особливій частині КК, які за своїми змістом і формою мають певну схожість з підбурюванням до злочину. Висловлені рекомендації щодо кваліфікації дій осіб, які вчинили такі злочині.
14. Сформульоване авторське поняття підбурювача і наведені пропозиції щодо удосконалення положень КК, які стосуються визначення в законі підбурювання до злочину, невдалого підбурювання, посереднього виконання, добровільної відмови підбурювача, відповідальності співучасника при здійсненні ним декількох ролей у спільному злочині (ч. 2, 4 ст. 27, ст. 29, ч. 2 ст. 31 КК).
^ Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони сприяють більш глибокій науковій розробці проблем підбурювання до злочину і можуть бути використані для: 1) наступних наукових досліджень як загальних питань вчення про співучасть, так і окремих проблем відповідальності за підбурювання до злочину; 2) подальшого удосконалення КК України; 3) поліпшення практики застосування кримінально-правових норм інституту співучасті; 4) підготовки навчальної літератури у процесі викладання кримінального права, а також відповідних спецкурсів у вищих юридичних навчальних закладах.
^ Апробація результатів дисертації. Основні положення, теоретичні висновки і практичні рекомендації, що сформульовані в дисертації, розглядалися й обговорювалися на засіданнях кафедри кримінального права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Окремі положення дослідження доповідалися на наукових конференціях, серед яких: «Проблеми розвитку юридичної науки у новому столітті (До міжнародного дня науки за мир і розвиток)» (2002 р., м. Харків), «Нове законодавство України та питання його застосування» (2003 р., м. Харків), «Юридичні читання молодих вчених» (2004 р., м. Київ), «Актуальні проблеми правознавства» (2004 р., м. Харків). Деякі зі сформульованих у дисертації положень використовуються автором при проведенні практичних занять зі студентами Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (2003-2005 р.).
Загальний обсяг дисертації – 227 сторінок, з них основного тексту – 191 сторінка.
Література та законодавство використані станом на 1 грудня 2004 року.
Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html
ВИСНОВКИ
У роботі досліджуються кримінально-правові проблеми підбурювання до злочину з метою розробки теоретично обґрунтованих рекомендацій щодо удосконалювання окремих положень КК України і практики застосування інституту співучасті.
Проведене дослідження дозволяє сформулювати такі основні висновки:
1. Підбурювання – це діяльність співучасника, яка характеризується впливом однієї особи на свідомість і волю іншої з метою збудження у неї наміру (прагнення, бажання, рішучості) вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні. Така діяльність підбурювача в усіх випадках характеризується активною формою поведінки – тільки дія. При цьому виконання дій підбурювачем завжди передує злочинній поведінці того співучасника, якого він схилив до злочину. Звідси випливає, що, по-перше, намір вчинити даний злочин у підбурювача обов'язково виникає раніше ніж у схиленої ним особи і, по-друге, підбурювач впливає на цю особу до моменту виникнення в неї рішучості на вчинення цього злочинного діяння.
Як випливає з закону, підбурювання завжди пов'язано зі схилянням співучасника до злочину. Однак проведене дослідження свідчить, що підбурювач може схилити співучасника не лише до конкретного злочину, а й до злочину визначеного родовими (видовими) ознаками, а також і до будь-якого злочинного діяння, передбаченого Особливою частиною КК. Отже, підбурювання не виключається й тоді, коли фактичні та юридичні ознаки злочину навіть не конкретизовані підбурювачем.
Діяльність підбурювача завжди звернена або до конкретної особи, або до групи осіб, кожна з яких в обов'язковому порядку повинна відповідати встановленим у законі ознакам суб'єкта злочину. Лише за таких умов можна говорити про співучасть у злочині. При цьому підбурювач може схилити до злочину кожного з тих співучасників, які приймають участь у спільному його вчиненні: виконавця (співвиконавця), організатора, пособника. Такою особою може бути й інший підбурювач, якщо у спільному вчиненні злочину їх брало участь декілька. Оскільки лише виконавець (співвиконавець) безпосередньо (повністю або частково) здійснює об'єктивну сторону злочину, то його схиляння до злочину необхідно розглядати як підбурювання до вчинення злочину, а збудження рішучості взяти участь у злочинному діянні інших співучасників – як підбурювання до участі у вчиненні злочину. При схилянні до злочину групи осіб підбурювання можливе як шляхом впливу на одного з її учасників, так і на всіх членів групи в цілому. Якщо схиляння до злочину групи осіб вчиняється шляхом впливу на одного з її учасників, то обов'язковою умовою визнання такої діяльності підбурюванням є усвідомлення підбурювачем тієї обставини, що впливаючи на одного із членів цієї групи він схиляє до злочину всіх її учасників (саме групу). Такі ситуації слід іменувати посереднім підбурюванням.
Вплив підбурювача на співучасників здійснюється певним способом. Незважаючи на те, що способи схиляння носять досить різноманітний характер, ідея законодавця закріпити їх при визначенні поняття “підбурювач” (ч. 4 ст. 27 КК) може бути оцінена позитивно, бо свідчить про прагнення на законодавчому рівні відмежувати діяльність підбурювача від суміжних діянь. Однак вказівка закону лише на деякі зі способів підбурювання не виправдує ідею конкретизації діяльності підбурювача і не характеризує повною мірою механізм його впливу на співучасника. Крім того, використаний законодавчий прийом закріплення способів проведено з порушенням правил класифікації. Проте навряд чи можна визнати обґрунтованими і пропозиції деяких криміналістів про повну формалізацію способів підбурювання, оскільки будь-який вичерпний перелік містить у собі небезпеку неповного відображення усіх складових і, як наслідок, необґрунтованого обмеження можливості визнання особи підбурювачем. У зв'язку з цим для законодавчого визначення поняття “підбурювач” найбільш вдалою й такою, що відповідає поставленим завданням, уявляється розподіл всієї сукупності способів підбурювання на дві групи: способи переконання і примусу.
Прийоми, які може використовувати підбурювач для здійснення своєї злочинної ролі, є значно ширшими, ніж безпосередньо способи підбурювання. У зв'язку з цим доцільно виділити поряд зі способами підбурювання у власному сенсі (способи схиляння, які породжують у суб'єкта намір вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні), ще й такі прийоми впливу на співучасника, які лише забезпечують його схиляння до злочину, тобто сприяють реалізації способу підбурювання у власному сенсі.
Для кваліфікації дій підбурювача важливе значення має вирішення питання про об'єктивні межі його діяльності. Підбурювання починається з дії, спрямованої на схиляння співучасника до вчинення злочину (участі у злочині). Закінчення діяльності підбурювача визначається двома чинниками: а) моментом закінчення власне підбурювальницьких дій, що характеризується виникненням у схиленого співучасника наміру (бажання, рішучості) вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні; б) моментом закінчення злочину, до якого схилив співучасника підбурювач, тобто вчиненням виконавцем діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого в Особливій частині КК. Перший момент дає підставу визнати особу підбурювачем, а другий – визначає стадію вчинення злочину у співучасті.
2. Вказівка у ст. 26 КК на умисну участь у вчиненні умисного злочину, а також аналіз діяльності підбурювача, згідно з яким роль підбурювача не обмежується лише схилянням іншого співучасника (інших співучасників) до злочину, а й має своїм результатом вчинення цього злочину, допускає, на думку автора, можливість встановлення психічного ставлення підбурювача як до самого факту його участі у спільному вчиненні злочину, так і до наслідків цього злочину. Проведене дослідження свідчить, що сама участь у злочині (вчинення власне підбурювальницьких дій) можлива лише з прямим умислом, а психічне ставлення підбурювача до наслідків вчиненого у співучасті злочину може полягати як у прямому, так і в непрямому умислі.
Аналіз суб'єктивних ознак діяльності підбурювача припускає і вирішення питання про характер суб'єктивного зв'язку, який виникає між підбурювачем та іншими співучасниками злочину. Проведене дослідження дає підстави вважати, що його рішення залежить, насамперед, від установлення мінімальної взаємної поінформованості співучасників. Питання ж про те, чи носить такий зв'язок односторонній чи двосторонній характер має другорядне значення. Проведений аналіз свідчить, що взаємна поінформованість підбурювача та інших співучасників припускає усвідомлення підбурювачем суспільно небезпечного характеру власних дій і діяння виконавця, а також усвідомлення схиленим співучасником того, що рішучість на вчинення злочину виникла в нього саме завдяки діям підбурювача. При цьому суб'єктивний зв'язок між співучасниками може носити як односторонній і двосторонній, так і багатосторонній характер.
^ Якщо при співучасті умисел є спільним, то мотиви і мета у кожного зі співучасників злочину можуть бути різними. Хоча мотив і мета діяльності співучасника не мають принципового значення для визнання його підбурювачем, однак їх точне встановлення: а) визначає механізм схиляння співучасника, б) впливає на кваліфікацію вчиненого; в) індивідуалізацію покарання співучасників. При цьому, якщо мотив або мета є ознаками, що впливають на кваліфікацію, то вони ставляться у вину кожному зі співучасників, які усвідомлюють їх наявність.
3. Підбурювання слід відмежовувати від діяльності інших співучасників. Критерієм такого відмежування виступає характер вчиненого діяння, тобто та роль (функція), яку здійснює кожен з учасників у спільному злочині. Установлення факту схиляння є необхідною й водночас достатньою підставою для визнання особи підбурювачем. Тому наявність у діях співучасника будь-яких інших ознак, не властивих функціям підбурювача, виходить за межі підбурювання і свідчить або про виконання ним ролі організатора, або про виконання поряд із підбурювальницькою й іншої ролі – співвиконавця і/або пособника.
Якщо у спільно вчиненому злочині підбурювач одночасно виконує декілька ролей, це повинно знайти відображення у кваліфікації його дій шляхом вказівки на відповідні частини ст. 27 КК. У зв'язку з цим пропонується внести відповідні зміни до ст. 29 КК, доповнивши її положенням: “При здійсненні співучасником декількох ролей, передбачених відповідними частинами статті 27, його дії підлягають кваліфікації за відповідними частинами статті 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає відповідальність за злочин, вчинений виконавцем”.
На підставі викладеного, вважаємо за можливе запропонувати таке визначення підбурювача в КК: “Підбурювачем є особа, яка шляхом переконання або/і примусу схилила іншого співучасника до вчинення злочину або участі у його вчиненні”.
4. Використання для вчинення злочину особи, яка не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене діяння, за відсутності в ньому ознак складу злочину, передбаченого статтею (частиною статті) Особливої частини КК, визнається посереднім виконанням. У цьому випадку фактичний підбурювач підлягає відповідальності за виконання злочину. На наш погляд, цілком припустима фікція, відповідно до якої посереднім виконанням слід визнавати і такі ситуації, коли підбурювач схиляє до злочину особу, лише помилково вважаючи, що вона відповідає ознакам суб'єкта злочину.
5. Підбурювання слід визнавати невдалим, за умови, якщо діяльність, спрямована на схиляння особи до злочину, не вдалася у зв'язку з відхиленням потенційним співучасником пропозиції підбурювача вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні. Такий підбурювач підлягає відповідальності за готування до злочину. Вважаємо за доцільне закріпити в КК положення про відповідальність невдалого підбурювача: “Особа, якій з незалежних від неї причин не вдалося схилити іншу особу до вчинення злочину або участі у його вчиненні, підлягає кримінальній відповідальності за готування до цього злочину”.
6. При підбурюванні до злочину зі спеціальним суб'єктом підбурювач може і не відповідати ознакам такого суб'єкта. Проте схилити до вчинення такого злочину (тобто до виконання об'єктивної сторони його складу), він може лише особу, яка відповідає ознакам спеціального суб'єкта (за винятком деяких випадків співвиконавства). Збудити ж рішучість взяти участь у вчиненні злочину, тобто схилити до спільної участі в ньому, може й особу, яка не характеризується ознаками його суб'єкта.
7. При підбурюванні до злочину, ексцесом визнається такий умисний вихід співучасника за межі обумовленого з підбурювачем злочину чи тієї ролі, яка була з ним узгоджена, який не охоплювався ні прямим, ні навіть непрямим умислом підбурювача. Відповідальність підбурювача при такому ексцесі залежить не від виду ексцесу (кількісний або якісний), а визначається злочином, до якого схилив підбурювач будь-якого зі співучасників і об'єктивну сторону якого (повністю або частково) здійснив виконавець. При цьому кваліфікація дій підбурювача визнається тією стадією спільного злочину, на якій умисел співучасника переріс на вчинення іншого злочинного діяння, а вчинення злочину, до якого схилив його підбурювач, було припинено.
8. Відповідно до положень КК добровільна відмова підбурювача полягає у двох формах: а) відвернення вчинення злочину або б) своєчасне повідомлення відповідним органам державної влади про злочин, що готується або вчиняється. Проведене дослідження свідчить, що відвернення вчинення злочину полягає у: 1) впливі з боку підбурювача на спільно діючих з ним співучасників з метою схиляння їх до невиконання або припинення злочинної діяльності, а в окремих випадках і до усунення її наслідків; 2) у вчиненні самим підбурювачем діяння, яке виключає можливість доведення злочину до кінця іншими співучасниками. Своєчасне повідомлення відповідним органам державної влади про злочин, що готується або вчиняється характеризується наявністю ознак: 1) вона здійснюється лише шляхом активних дій; 2) дії носять інформаційний (а не фізичний) характер і вчиняються у вигляді повідомлення; 3) це повідомлення може бути вчинено як власне підбурювачем, так і іншими особами на його прохання та від його імені; 4) за своїм змістом воно має бути повним, тобто містити інформацію необхідну і достатню для припинення злочину, який готується або вчиняється; 5) повідомлення спрямовується на певну адресу – до відповідних правоохоронних органів; 6) воно має бути зроблено у певний час – своєчасно.
Дії підбурювача при добровільній відмові у більшості випадків повинні бути активними. Проте, якщо вирішальною умовою вчинення злочину є надання певної інформації, яка не виходить за межі підбурювання, але за відсутності якої злочин не може бути вчинено, то добровільна відмова підбурювача може полягати й у пасивній поведінці – бездіяльності. На підставі проведеного дослідження пропонується уточнити норму про добровільну відмову підбурювача і викласти ч. 2 ст. 31 КК у такій редакції: “Не підлягають кримінальній відповідальності при добровільній відмові організатор, підбурювач чи пособник, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні правоохоронні органи про злочин, що готується або вчиняється, якщо таке повідомлення створювало реальну можливість його припинення”.
9. При призначенні покарання підбурювачу суд має керуватися не лише загальними засадами призначення покарання (статті 65, 66 і 67 КК), а й спеціальними положеннями щодо його індивідуалізації, до яких, перш за все, належать вимоги ст. 68 КК про необхідність врахування характеру та ступеня участі співучасника у спільному злочині. Характер участі підбурювача у злочині (юридична оцінка його ролі) виступає лише певним орієнтиром для призначення покарання, а конкретна його міра має визначатися на підставі врахування ступеня участі у злочині (фактичного внеску у спільний злочин), який характеризується обсягом та інтенсивністю діяльності співучасника при здійсненні своєї ролі (спосіб, кількість схилених співучасників, ініціатива тощо).
10. В Особливій частині КК України низка норм передбачає відповідальність за діяння, які за своїми змістом і формою (об'єктивними і суб'єктивними ознаками) мають певну схожість з діяльністю підбурювача до злочину. Аналіз свідчить, що всі ці склади злочинів можуть бути поділені на три групи: а) так звані спеціальні види підбурювання, б) діяння, що мають лише зовнішню подібність до підбурювання, але не є таким, за відсутності хоча б однієї ознаки притаманній діяльності підбурювача, а також в) склади, що за змістом ширші ніж підбурювання до конкретного злочину, оскільки вони полягають у вчиненні діяння, в якому підбурювання є його складовою частиною, або в діянні, яке містить ознаки самостійного складу і одночасно може визнаватися підбурюванням до іншого. На підставі дослідження сформульовані пропозиції щодо кваліфікації цих діянь, а також удосконалення відповідних норм КК України і практики їх застосування.
Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html
^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Аветисян С.С. Проблемы соучастия в преступлении со специальным субъектом (специальным составом) // Уголовное право. – 2004. – № 1. – С. 4– 6.
^ Аветисян С.С. Соучастие в преступлениях со специальным составом: Монография. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2004. – 467 с.
Алексеев В.А. Соисполнительство в воинских и других преступлениях со специальным субъектом // Известия ВУЗов. Правоведение. – 1991. – № 2. – С.68–71.
Алешин Д.П. Кримінальна відповідальність за розкрадання, вчинені у співучасті: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2003. – 20 с.
Алешин Д.П. Соучастие по уголовному законодательству России и Украины // Рос. юстиция. – 2002. – № 9. – С. 66–67.
Андреева Г.М. Социальная психология: Учебник. – 2-е. изд., доп. и перераб. – М.: Изд-во МГУ, 1988. – 432 с.
Андреева Л. Квалификация преступлений, совершенных в соучастии // Сов. юстиция. – 1969. – № 20. – С. 20–21.
Арутюнов А.А. Объективная сторона преступления, совершенного в соучастии // Уголовное право. – 2002. – № 2. – С. 4–5.
Арутюнов А.А. Подстрекатель преступления // Государство и право. – 2002. – № 11. – С. 122–128.
Арутюнов А.А. Системный подход к общей теории соучастия в преступлении // Закон и правопорядок. – 2001. – № 10. – С. 63–70.
Арутюнов А.А. Эксцесс исполнителя преступления, совершенного в соучастии // Уголовное право. – 2003. – № 1. – С. 5–7.
Афиногенов С.В. Соучастие в преступлении (понятие, виды и формы): Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Моск. юрид. ин-т. – М., 1991. – 29 с.
Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. – Днепропетровск: Пороги, 1992. – 167 с.
Базунов А., Демидов Ю. Субъективная сторона подстрекательства // Сов. юстиция. – 1968. – № 16. – С. 4–5.
Бантишев О.Ф. Злочини у сфері службової діяльності (питання кваліфікації): Навч. посіб. – К.: МАУП, 2002. – 127 с.
Бантишев О.Ф., Рибачук В.І. Відповідальність за злочини у сфері службової діяльності: Питання кваліфікації злочинів, передбачених розділом XVII Кримінального кодексу України: Навч. посіб. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – 116 с.
Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 296 с.
Белогриц-Котляревский Л.С. Учебник Русского уголовного права. Общая и особенная части. – Киев – Петербург – Харьков: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.Ю. Иогансона, 1903. – 618 с.
Бернер А.Ф. Учебник уголовного права. Части Общая и Особенная. В 2-х томах. Т. 1. Общая часть. – СПб. – 1865. – 916 с.
Биркенбил В. Язык интонации, мимики, жестов. – СПб.: Питер Пресс, 1997. – 224 с.
Благов Е.В. Назначение наказания: (теория и практика). – Ярославль: Яросл. гос. ун-т, 2002. – 176 с.
Благов Е.В. Применение уголовного права (теория и практика). – СПб.: Изд-во Р. Асланова “Юрид. центр Пресс“, 2004. – 350 с.
Блум М.И. Некоторые вопросы квалификации действий соучастников // Вопросы борьбы с преступностью на современном этапе. Межведомственный сборник научных трудов. – Рига: Латвийский гос. ун-т им. П. Стучки, 1978. – С. 20–37.
Бойко А.И. Преступное бездействие. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2003. – 320 с.
Бойцов А.И. Преступления против собственности. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2002. – 775 с.
Борзенков Г.Н. Ответственность за мошенничество (вопросы квалификации). – М.: Юрид. лит., 1971. – 168 с.
Борисов В.И., Куц В.Н. Преступления против жизни и здоровья: вопросы квалификации. – Х.: НПКФ “Консум”, 1995. – 104 с.
Бородин С.В. Преступления против жизни. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2003. – 467 с.
Бояров В.І. Деякі птання кримінально-правової характеристики умисних вбивств, вчинених на замовлення // Новий кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. (Харків, 25-26 жовтня 2001 р.) / Редкол.: В.В. Сташис. (гол. ред.) та ін. – К. – Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 119–122.
Бурчак Ф.Г Учение о соучастии по советскому уголовному праву. – К.: Наук. думка, 1969. – 216 с.
Бурчак Ф.Г. Квалификация преступлений. – 2-е изд., доп. – К.: Политиздат Украины, 1985. – 120 с.
Бурчак Ф.Г. Подстрекательство как вид соучастия по советскому уголовному праву: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук / АН Украинской ССР. – К., 1965. – 20 с.
Бурчак Ф.Г. Соучастие в преступлении: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук / Ин-т государства и права АН СССР. – М., 1986. – 35 с.
Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. – К.: Вищ. шк, 1986. – 208 с.
Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1996. – № 3. – C. 138–140.
Бюллетень Верховного Суда РСФСР. – 1964. – № 3. – С. 40–41.
Бюллетень Верховного Суда РСФСР. – 1965. – № 10. – С. 9.
Бюллетень Верховного Суда РСФСР. – 1970. – № 2. – С. 12–13.
Бюллетень Верховного Суда РСФСР. – 1971. – № 6. – С. 12–13.
Бюллетень Верховного Суда РСФСР. – 1973. – № 8. – С. 10.
Бюллетень Верховного Суда РСФСР. – 1973. – № 8. – С. 8–9.
Бюллетень Верховного Суда РСФСР. – 1975. – № 8. – С. 7–8.
Бюллетень Верховного Суда РСФСР. – 1976. – № 1. – С. 4–5.
Бюллетень Верховного Суда РСФСР. – 1977. – № 4. – С. 6–7.
Бюллетень Верховного Суда РСФСР. – 1978. – № 6. – С. 9–10.
Бюллетень Верховного Суда РСФСР. – 1981. – № 2. – С. 10–11.
Бюллетень Верховного Суда РФ. – 1993. – № 11. – С. 9.
Бюллетень Верховного Суда РФ. – 1999. – № 3. – С. 15–16.
Бюллетень Верховного Суда РФ. – 2001. – № 12. – С. 12–13.
Бюллетень Верховного Суда СССР. – 1960. – № 3. – С. 36.
Бюллетень Верховного Суда СССР. – 1965. – № 10. – С. 9.
Бюллетень Верховного Суда СССР. – 1967. – № 5. – С. 44.
Бюллетень Верховного Суда СССР. – 1979. – № 2. – С. 22.
Бюллетень Верховного Суда СССР. – 1988. – № 1. – С. 29.
Бюллетень Верховного Суда СССР. – 1988. – № 3. – С. 26–27.
Бюллетень Верховного Суда СССР. – 1989. – № 3. – С. 25–27.
Ван Ци. Виды соучастников по советскому уголовному праву: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Ленингр. гос. ун-т им. А.А. Жданова. – Л., 1959. – 16 с.
Велиев С.А. Принципы назначения наказания. – СПб.: Изд-во Р. Асланова “Юрид. центр Пресс”, 2004. – 388 с.
Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел.