Реферат: Визначення понять

60


Визначення понять

Соціальна проблема, яка узагальнено визначається поняттям «діти вулиці», існує в багатьох країнах світу, в тому числі і з високим рівнем соціально-економічного розвитку. Це характеризує явище ди­тячої бездоглядності і безпритульності як складне й неоднозначне. Його специфіка також залежить від соціально-політичних умов та національно-культур­них традицій конкретного соціуму. Так, у Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових і не призначених для проживання приміщеннях та на вулицях, називають «покинутими». В Італії стосовно дитячої безпри­тульності вживається термін «неповнолітні групи ризику». У Великобританії осіб вулиці в залежності від віку називають: «юні втікачі» — діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; «молоді без­домні» — особи, які не мають роботи та постійного місця проживання; «ті, що сплять на вулиці» — підлітки та молодь, які не мають постійного притулку, ночують під мостами та в різних вуличних спо­рудах. У Греції, Туреччині, Угорщині, Хорватії «дітьми вулиці» називають переважно циганчат та дітей біженців.

Узагальнивши досвід країн світу, Дитячий фонд Організації Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ) дає таке визначення поняття «діти вулиці»:

• діти, які не спілкуються зі своїми сім'ями, жи­вуть у тимчасових помешканнях (покинутих будин­ках тощо) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують в іншому місці;

• діти, які підтримують контакт із сім'єю, але че­рез бідність, перенаселення житла, експлуатацію та різні вили насильства проводять більшу частину дня, а іноді й ночі, на вулиці;

• діти-вихованці інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці.

В Україні поняття «діти вулиці» законодавчо не визначено, однак є всі підстави стверджувати, що воно об'єднує у собі два інших: «без­притульні діти» і «бездоглядні діти».

^ Безпритульні діти — діти, які були покинуті батьками, самі зали­шили сім'ї або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають пев­ного місця проживання (відповідно до Закону України «Про охорону ди­тинства»). Серед усього контингенту .дітей вулиць" бездомні становлять приблизно 50%;

^ Бездоглядні діти — діти, не забезпечені сприятливими умовами для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку (матеріальне благополуччя сім'ї, належне виховання, догляд та дбайливе ставлен­ня до дитини, здорова моральна атмосфера тощо).

Як правило, така ситуація в родині пов'язана з соціальним неблагополуччям батьків (алкоголізм, наркоманія, аморальний спосіб життя) чи з виникненням вторинної сім'ї (вітчим, мачуха), де дитина не змогла адаптуватися. Трапляються випадки, коли причина ненормального ставлення до дитини криється у психічному захворюванні батька чи матері.

Відповідно дитя­ча бездоглядність — це послаблення чи відсутність нагляду за по­ведінкою, розвитком, самопочуттям дитини з боку батьків чи осіб, які їх замінюють.

Експерти, характеризують бездоглядних дітей за наявністю двох ознак:

• якщо дитина певний час живе на вулиці, незалежно від того, благополучна її сім'я чи ні, має вона сім'ю чи є вихованцем інтернатно­го закладу;

• якщо сім'я дитини асоціальна (соціально неблагополучна), неза­лежно від того, чи живе дитина вдома чи на вулиці.

Отже, поняття «бездоглядна дитина» може виходити поза межі поняття «діти вулиці», коли йдеться про дитину, яка позбавлена ува­ги та догляду батьків, але не віддає перевагу вуличному середовищу.

Такі діти можуть проявляти девіантну поведінку, мати шкідливі звички чи відчувати самотність, комплекс неповноцінності, незадоволеності власним життям тощо.

Серед усього контингенту „дітей вулиць" бездоглядні діти становлять приблизно 40%; діти з девіантною поведінкою - це діти, у яких причиною втечі з дому є патохарактерологічні особливості, відхилення у психічному чи особистісному розвитку. Родина в цьому випадку може бути досить соціально благополучною. Однак, через неправильні педагогічні впливи батьків у поведінці дитини періодично виникають зриви. Серед усього контингенту „дітей вулиць" такі діти становлять приблизно 10% і, як правило, їхнє перебування у цій групі короткочасне.

Залежно від зв'язків з родиною чи інституціями, що їх замінюють, сьогодні серед бездоглядних і безпритульних дітей в Україні, життєдіяльність яких переважно відбувається в умовах вулиці, виді­ляють такі категорії:

• не мають батьків і живуть на вулиці: діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, покинуті діти, діти-втікачі з дер­жавних установ;

• мають батьків, пішли з дому (чи їх звідти вигнали), постійно живуть на вулиці, їхні зв'язки з сім'єю повністю розірвані;

• мають батьків, але періодично живуть то вдома, то на вулиці;

• мають батьків, на вулиці проводять весь день чи ніч (зв'язки з сім'єю напружені).

Контингент «бездоглядних і безпритульних» сьогодні поповнили діти українських сімей трудових мігрантів, діти батьків, що не мають певного місця проживання («бомжів», біженців), діти жінок, що зай­маються проституцією, тощо.

Якщо за класифікаційну ознаку взяти показники місця прожи­вання дитини (на вулиці, вдома і на вулиці, вдома) і наявність й ха­рактеристику її сім'ї (асоціальна, нормальна), можна умовно поділи­ти дітей вулиці тобто бездоглядних і безпритульних дітей, на такі дев'ять груп:

1. Діти, які реально не мають сім'ї й постійно мешкають на ву­лиці.

2. Діти, які постійно мешкають на вулиці й мають асоціальні сім'ї.

3. Діти, які постійно мешкають на вулиці й мають нормальні сім'ї.

4. Діти, які не мають сім'ї, але періодично живуть то вдома, то на вулиці.

5. Діти, які періодично мешкають то в вдома, то на вулиці і ма­ють асоціальну сім'ю.

6. Діти, які періодично живуть то в вдома, то на вулиці і мають нормальну сім'ю.

7. Діти, які мешкають вдома, але батьків не мають.

8. Діти, які мешкають вдома, але їхня сім'я є асоціальною.

9. Діти, які мешкають вдома, мають нормальну сім'ю, але весь спій час чи більшість часу проводять на вулиці.

Такс структурування об'єкта не тільки дозволяє глибше розібра­тися в специфіці феномена бездоглядності і безпритульності дітей в Україні, але й створює передумови для розроблення конкретних за­ходів і визначення певних видів допомоги, необхідної представникам названих груп.

Феномен безпритульності і бездоглядності дітей, які виховуються в умовах вулиці, — багатоаспектний. Дитяча бездоглядність - один із кроків до соціальної дезадаптації, безпритульності. Водночас, усі безпритульні діти є бездоглядними. Складність феномена - неможливість інколи чітко визначити, до якої категорії — „бездоглядна” чи «безпритульна» — належить дитина.

Поняття "працюючі діти вулиці" активно використовується у практиці Міжнародної програми з викоренення найгірших форм дитячої праці (ІРЕС). Перевагою даного терміну є не тільки те, що він привносить поняття дитячої праці, як індикатора нової проблеми, але й в тому, що зберігає попереднє соціальне навантаження по відношенню до цих дітей - "безпритульні - бездоглядні діти". При цьому термін "працюючі діти вулиці" висвітлює ядро проблеми - дитяча праця, локалізує її, підкреслюючи вуличний, іншими словами неформальний характер праці дітей.

^ Причина появи "дітей вулиці"

Основною причиною, яка зумовила появу "дітей вулиці", є сімейні проблеми. Сім'я, яка не може дати дитині батьківської любові, опіки, щирого контакту, почуття захищеності, стійкості та гармонійності відносин створює передумови того, що дитина тікає з дому, перетворюється на бездоглядну, безпритульну дитину вулиці. Залучення багатьох дітей до праці на вулиці - це лише наслідок того, що вони там опинились і вуличне життя з його системою моральних цінностей стало для дитини єдиним можливим варіантом існування.

Наступним важливим чинником є загальне становище в країні, той негативний соціальний фон, який сформувався за роки економічної кризи. Різка соціальна диференціація населення, високий рівень безробіття, соціальні негаразди і, як наслідок, падіння рівня життя, крах колишніх підвалин суспільства, традиційної системи цінностей, втрата, навіть дорослими, життєвих орієнтирів сприяють соціальному відчуженню людей, викидають їх із звичного ритму життя. Відірвані від своїх сімей діти, які втратили підтримку і піклування своїх родин, стають не тільки дешевою робочою силою на ринку праці, але й легкою здобиччю для криміналу.

Третій чинник - це економічні проблеми сім'ї, які є наслідком загальної ситуації в країні. Скрутне економічне становище, в якому наразі опинилось багато сімей, призвело до неспроможності батьків задовольнити потреби дітей, а іноді і просто вдосталь нагодувати.

Аналіз чинників виникнення "дітей вулиці" був би не повним без розгляду медичних і психологічних причин цієї проблеми. Потяг до втечі з дому, бродяжництва може бути проявом психічного захворювання або наслідком відхилення у психічному чи особистісному розвитку підлітка.

У 1997 р. за підтримки ЮНІСЕФ була підготовлена група волонтерів із числа учнів старших класів та студентської молоді для проведення соціологічного дослідження серед безпритульних дітей з метою якомога більше дізнатися про їхнє середовище та життя. В Одесі було опитано 151 дитину, у Києві -158 дітей. Опитувальник містив 10 блоків, що охоплювали основні сторони життя дітей вулиці: починаючи від складу сім'ї, типу компанії, житла та здоров'я і закінчуючи способами заробітку, статевими стосунками та потребами і очікуваннями на майбутнє.

Кожна друга опитана дитина в Києві на запитання "Де ти живеш?" - відповіла - "На вулиці". Основний загал опитаних дітей вулиці - віком від 9 до 15 років. Наймолодшій дитині було 4 роки, найстаршій - 19. Двоє з трьох - мають батька, п'ятеро з шести - мають матір. Кожен другий - братів і сестер, а переважна кількість київських і одеських діток мають обох батьків. Тобто, інформація повністю спростовує усталений стереотип про те, що дітьми вулиці найчастіше стають сироти. Лише 24 дитини (8%) свідчать про власне сирітство.

Перераховуючи причини втечі "на вулицю", діти, в тому числі, називають і суто сімейний компонент: 38% з них вигнані з дому, 15% самі втекли. 10% від кількості вуличних дітей - спричинені матеріальною неспроможністю сім'ї утримувати дитину, а 8% - фізичним насильством у сім'ї щодо дитини. У 55% дітей матері - алкоголіки, у 63% - батьки, у 16% - інші члени родини. Побутує серед причин втечі з дому і наркоманія серед батьків. У 8% дітей наркомани - матері, у 12% - батьки, у 4% - інші члени родини.

Основним заняттям дитячих груп на вулиці 43% назвали жебрацтво, а 41% - крадіжки. Серед опитаних працюють практично всі діти, 42% - за гроші, 32% - за їжу, 5% - за житло. Найчастіше діти вулиці миють автомобілі, охороняють речі на вокзалі, підносять важкі клунки продавцям на базарі, продають старі речі, збирають та здають пляшки.

"Стаж" перебування на вулиці пов'язаний з віком дитини - від одного місяця до семи років.

За деякими оцінками, кількість дітей шкільного віку, що не відвідують школу, становить 15-20%. Кожен п'ятий з опитаних не вміє читати, не знає грамоти і не вміє писати кожен четвертий. Але, як правило, початкову ланку школи закінчили майже всі діти вулиці і 51% з них хочуть навчатися далі.

Діти вулиці, як правило, об'єднуються в групи від 4 до І0 чоловік, так їм легше вижити. Кожна шоста дитина перебуває в такій групі разом з родичами (це можуть бути брати або сестри), кожна четверта - разом з друзями, які раніше поруч з нею мешкали або навчалися в школі. Групи переважно однорідні за віком, різниця може бути в один-два роки. В групах перебувають як хлопчики, так і дівчатка. Про суто дівчачі групи волонтерам не повідомлялося. 60% назвали стосунки в групі гарними, і лише один хлопчик хотів би вийти зі своєї групи.

Найпоширенішим типом насилля в школі стосовно дітей визначено психологічне, на вулиці - фізичне, а в групі - сексуальне. Є діти, які почали статеве життя у 5 років. Кожен третій з тих, хто свідчить про те, що вступає до статевих контактів, робить це за платню, заробляючи собі на життя. Кожна десята дитина зазнала на собі спроб зґвалтування, причому немає різниці, як хлопчики, так і дівчатка. Половина таких пропозицій походила від родичів, найчастіше - батька дитини. Результатами подібних дій були глибокі психологічні травми і, зрештою, втеча з дому. Дуже часто дитяча проституція є сімейним бізнесом, яка у такий спосіб годує ледь не всю родину. Спостерігається поширення у середовищі дітей венеричних хвороб. Лише кожна десята дитина у разі захворювання лікується за допомогою ліків, інші варіанти відповідей - горілкою, молитвою, нюханням клею. Кожна п'ята дитина взагалі ніяк не лікується. Найчастіше діти відзначали, що їм потрібно вилікувати хворі ноги, опіки кислотою, головний біль, венеричні хвороби. Респондентам практично нічого не відомо про СНІД.

На думку опитаних дітей вулиці їхні права мають захищати: Бог -13%, міліція - 18%, держава - 5%, батьки - 24%, сам - 19%. Семеро з опитаних дітей визнали, що вживають наркотики, та перерахували які саме: героїн - 1 чол., клей - 2 чол., конопля - 3 чол., драп, план - 1 чол. Токсикоманами, які нюхають клей "Момент", є майже всі діти вулиці. За віком вуличні наркомани - це діти від семи до дванадцяти років. Поширена також тютюнова і алкогольна залежність серед дітей вулиці.

Відповіді на запитання "твої потреби?" являють собою перелік необхідних дітям речей, продуктів харчування. Переважно - це весь одяг, гроші, їжа та ....навчання. Кожен третій з опитаних голодує щодня, а кожен десятий - часто. Не потребує коментарів наступний факт - 72% дітей хочуть змінити своє життя. Третина дітей вихід зі свого теперішнього становища визначила чітко: "Щоб була мама". Інші уявляють це собі як повернення у батьківську сім'ю, в іншу сім'ю шляхом усиновлення, або утворення власної сім'ї. За притулок висловилося 44% опитаних, за те, щоб піти до інтернату - 4%, у дитбудинок сімейного типу - 15%. Кожна шоста дитина мріє про освіту. Двоє дітей визначили свою мету так: "Стати хорошою людиною".


Статистика


Офіційної статистики щодо кількості бездоглядних і безпритуль­них дітей в Україні, які виховуються переважно в умовах вулиці, не­має. За даними Міністерства внутрішніх справ України, усього за підсумками 2003 р. працівниками міліції до органів внутрішніх справ доставлено 24 тис. неповнолітніх за бродяжництво та 10 тис. за жеб­ракування.

Заданими Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді, за 2003 р. у притулках для неповнолітніх перебувало 28 432 вихо­ванців (у 2000 р. - 27 773, 2001-му - 28 477, 2002-му - 30 007).

Кількість дітей, які потрапляють до притулків для неповнолітніх, останні три роки практично не змінюється, за винятком 2002 р.: з причин бродяжництва, бездоглядності, жебракування у 2003 р. по­трапило до притулку для неповнолітніх 15 634 дитини, конфлікту в сім'ї — 3637, особистого звернення — 2650, вилучено з сім'ї криміна­льною міліцією — 5842, загубилися, були підкинуті — 696 дітей.

На виконання Державної програми запобігання дитячій бездо­глядності з ініціативи Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді та за підтримки ЮНІСЕФ розроблено програмно-інфор­маційний комплекс для автоматизації інформаційно-облікової діяльності служб у справах неповнолітніх, яким, зокрема, передба­чається створення комп'ютерної бази даних про дітей кризових ка­тегорій. Це дасть можливість удосконалити облік бездоглядних і безпритульних дітей, а також комплексно розв'язувати проблеми неповнолітніх, забезпечувати взаємодію і взаємоінформування між різними органами виконавчої влади, причетними до вирішення долі кожної конкретної дитини.


^ Функціональна неадекватність сім'ї, як фактор посилення явища бездоглядності і безпритульності дітей.


Сім'ї належить пріоритетне місце в процесі формування і розвитку особистості від моменту її народ­ження. Вона є першим вихователем дитини і сере­довищем передачі духовного багатства, культурних традицій, формування ціннісних орієнтацій, прак­тичних умінь і навичок, тому, безперечно, основну причину поширення бездоглядності і безпритуль­ності дітей потрібно шукати в особливостях їх сімейного оточення.

Для аналізу виховних можливостей сучасної сім'ї важливим видається громадська думка стосов­но того, наскільки повноцінним нині в українсько­му суспільстві є сімейне виховання дітей.

Більшість респондентів (56%) дала позитивну оцінку можливос­тям реалізації виховної функції сім'ї. Однак серед перешкод, які ста­ють на заваді повноцінному вихованню дітей, батьками були названі ма­теріальні проблеми сім'ї (82%), брак часу (48%), непідготовленість батьків з педагогічних питань (29%) та нерозуміння важливості вихо­вання дітей родиною (22%).

Матеріальне неблагополуччя сім'ї часто штовхає батьків до пошуків додаткового заробітку. Витрати часу на покращення матеріального стану сім'ї (заробляння грошей) призводять до скорочення часу на спілкування з власними дітьми. За даними Українського інституту соціальних досліджень у відповідях дітей чітко відстежується зменшення уваги батьків до дітей саме у віці 14—16 років, коли підлітки дуже потре­бують підтримки та порад дорослих. 10% 15-16-річних дітей зазна­чили, що в сім'ї ніколи спільно не обговорюються проблеми та но­вини. Коли в кожній третій сім'ї не практикуються спільні батьків з дітьми відвідування місць розваг, прогулянки, ігри, заняття спортом, це не можна вважати за норму.

Підтверджують недостатність уваги батьків до потреб молодших членів сім'ї і результати соціологічного дослідження. Так, вільний час проводили спільно з батьками лише 17% дітей, менше 27% батьків стежили за поведінкою та дозвіллям своїх дітей.

Взаємини дорослих і дітей є не тільки засобом підтримки їхніх контактів, а й своєрідним, досить дієвим методом виховання — ви­ховання спілкуванням. Це відбувається тому, що саме в спілкуванні з дорослими діти найчастіше засвоюють (а точніше, закріплюють) свої майбутні моделі поведінки.

Причиною того, що батьки дуже рідко проводять дозвілля разом з дітьми, є не лише брак вільного часу (хоча цей показник досить високий — 46,5%), а й невміння його організувати: майже 69,4% батьків віддають перевагу перегляду телевізійних передач, спілку­ванню з іншими людьми, зводячи контакти з власними дітьми до мінімуму.

Звуження кола спілкування, спільних занять, їх одноманітність збіднюють виховний потенціал сім'ї, негативно позначаються на внутрішньосімейних взаєминах. Не маючи можливості приділити дітям достатньо уваги, здійснювати належний догляд, батьки тим са­мим звільняють місце для впливу на дітей інших авторитетів, якими найчастіше стають члени дворових компаній.

Важливим компонентом реалізації виховного потенціалу сім'ї є батьківський контроль і взаємини між дітьми та батьками. Високий рівень поінформованості батьків щодо того, як дитина будує свої стосунки з друзями, хто належить до кола друзів, яким чином вони проводять спільний час, чим дитина займається після школи, де бу­ває увечері, як витрачає гроші, з одного боку, свідчить про взаємо­розуміння, з іншого — про батьківський контроль, мета якого — по­передження небажаної поведінки, небажаних подій, неприємних «випадковостей».

Із збільшенням віку зменшується поінформованість батьків про те, що дитина робить після школи, як вона проводить вільний час, де буває увечері. Можна зробити припущення, що підлітки змінюють свої звички та характер дозвілля, але батьки продовжують вважати, що їхня 15—16-річна дитина поводить себе у вільний час так само, як і два-три роки тому. Серед підлітків цього віку кожний 10-й вказав, що мати ніколи не знає, де і що вони роблять у вільний час (після школи, увечері), та кожний 5-й — що батько не поінформований з цих питань.

Не менш важливою характеристикою стосунків між покоління­ми є рівень взаєморозуміння. Більшість підлітків, які вказали, що живуть у реструктурованій сім'ї, мають досить низький рівень взаєморозуміння з батьками (45%), тобто підлітки вказали, що їм «досить складно» або «складно» розмовляти на теми, які їх по-справжньому хвилюють, та «батьки майже ніколи не розуміють мої проблеми і турботи».

Найбільш не вистачає педагогічних знань та навичок молодим сім'ям. Так, за результатами соціологічного опитування, 73% опита­них молодих сімей вважають, що їм не вистачає необхідних психолого-педагогічних знань.

Чимало складностей виникає в родинних взаєминах між доросли­ми і підлітками через психолого-педагогічну непідготовленість батьків, невміння чи небажання виважено будувати взаємини в сім'ї. Несприятливі взаємини можуть трансформуватися у кризові, що ха­рактеризуються повним нерозумінням, ворожнечею, спалахами на­сильства (психологічного, фізичного, сексуального), бажанням розірва­ти родинні зв'язки. Наслідки дії кризової ситуації — розлучення, вте­ча дитини з дому, припинення зв'язків з родичами.

Отже, несприятливі сімейні стосунки через дисгармонію батьківсько-дитячих взаємин порушують психічний розвиток дити­ни; неадекватні моделі поведінки дорослих призводять до того, що з'являється все більше дітей, які «випадають» із сім'ї.

Оцінюючи причини, через які в дітей виникають сварки з бать­ками, 19% респондентів віком від 10 до 14 років вказують на неро­зуміння з боку дорослих (діти вказують, що конфлікти з цієї причи­ни виникають часто або дуже часто).

Отже, якщо в підлітковому віці немає взаєморозуміння з батька­ми, «вчитися жити» діти змушені у своїх друзів, знайомих, на вулиці. І чим більше підліток незадоволений ставленням дорослих до нього, там більше він потребує товаришів і тим сильнішим у цій ситуації буде їхній вплив на нього.

Серйозною перешкодою у вихованні дітей є значне послаблення такого потужного фактора виховання, як приклад батьків. Сучасні підлітки, відчуваючи на собі незадовільний рівень життя сім'ї, здебільшого відмовляються жити за такими принципами, як їхні батьки.

Необхідною умовою для нормального соціально-психо­логічного розвитку (інтелектуального, емоційного, емпатійного, комунікативного) дитини є батьківська любов та поважання осо­бистості дитини. Холодність, відчуженість батьків у ставленні до дитини, конфлікти між батьками, фізичні покарання дітей детермінують формування патологічних особливостей поведінки, зокрема розвиток ранніх дитячих неврозів у вигляді страхів, тривожності, роздратованості, агресивності, акцентуації характе­ру як стійкого, неадекватного реагування на певні соціальні ситу­ації, яке перебуває на межі норми і патології. Діти з найбільш тяжкими акцентуаціями («збудливі», «нестійкі»), які в підлітково­му віці виявляють схильність до токсикоманії, бродяжництва, кримінальної поведінки, переважно формуються в неблагополучних сім'ях.

Усвідомлення дитиною, що її не люблять, не поважають і не виз­нають в сімейному та дитячому оточенні, провокує її до пошуку шляхів зміни свого оточення на більш прихильне, до втечі з дому, знаходження бажаного товариства.

Як правило, в асоціальних сім'ях діти не отримують регулярного і повноцінного харчування, вимушені здобувати собі харчування на вулиці.

Часто батьки, які жебракують, привчають жебракувати і дітей. Дитину можуть підштовхувати до втечі на вулицю постійні нарікання дорослих на важке життя, на не­можливість прогодувати дітей, натяки про «зайвий рот» тощо. Деякі діти приносять гроші і продукти додому, щоб підтримати молодших сестер і братів. Але нерідко примус до жебракування, виштовхування на вулицю має і відверто силовий характер: під час пиятик дитину просто виганяють з дому. Коли ди­тина повертається, в неї відбира­ють роздобуті гроші або вона їх віддає сама, щоб не били чи краще ставилися.

За даними досліджень добрі стосунки між членами родини спостерігали вдома тільки 20% дітей вулиці. У 70 % сімей діти були свідками сварок, а в 56% — бійок, з них 53% дітей відмітили і сварки, і бійки як буденну подію.

Однією з головних причин бездоглядності і безпритульності дітей є алкоголізм батьків та вживання ними наркотиків.

За результатами опитування дітей вулиці, кожна друга дитина відзначила пияцтво батьків (однаковою мірою як матері, так і бать­ка). У сім'ї, де зловживає спиртним батько, доглядати дитину може мати, а коли п'є мати, то дитина здебільшого залишається напризво­ляще.

Варто зазначити, що соціально-психологічний розвиток дитини молодшого та дошкільного віку відбувається переважно шляхом наслідування, копіювання поведінки батьків у сім'ї. Відповідно, як­що у сім'ї має місце алкоголізм, наркоманія батьків, то дитина за­своює зразки такої антисоціальної поведінки, чим провокує розвиток схильності до ранніх шкідливих звичок і залежностей.

Поштовхом до залишення сім'ї для дитини часто стає жорстоке поводження та насильство стосовно неї. Жорстоке поводження найбільше поширене в Україні саме в сімей­ному середовищі. При цьому підкреслювалося, що в сім'ї дитина зазнає усіх проявів жорстокого поводження.

У сім'ї найчастіше діти потерпають від батька/вітчима. Чим мо­лодший вік, тим більше дітей зазнає жорстокого ставлення з боку старших братів чи сестер.

За результати дослідження в рамках проекту ЮНІСЕФ «Діти вулиці», з 224 опитаних дітей про побиття вдома як основну при­чину втечі заявили 38 осіб, про психічне насильство — 12 осіб, сексуаль­не — 14.

Виїзд батьків на заробітки за кордон та залишення дітей під на­глядом бабусь, дідусів, інших родичів — осучаснена причина дитячої бездоглядності. Діти полишаються на старше покоління, дідусів і бабусь, які через стан здоров'я, зайнятість у домашньому господарстві не в змозі приділити їм належну увагу, внаслідок чого діти недоглянуті, зали­шені сам на сам із своїми проблемами та потребами.

Реалії сьогодення, втрата виховних орієнтирів та ідеалів, суб'єктивні і об'єктивні труднощі призводить до збільшення кількості функціонально неспроможних сімей. Відповідно щороку зростає кількість дітей, які були відібрані у батьків через невиконан­ня ними батьківських обов'язків.

Протягом 2003 р. підрозділами кримінальної міліції у справах неповнолітніх, службами у справах неповнолітніх виявлено понад 16 тис. неблагополучних сімей, 2,6 тис. осіб винесені офіційні попе­редження.

За невиконання батьками обов'язків щодо виховання дітей (стат­тя 184 КпАП) щорічно працівниками міліції складається близько 20 тис. адміністративних протоколів. У 2003 р. їх складено 18,7 тис. Крім того, працівниками кримінальної міліції у справах неповнолітніх оформляється до 3 тис. подань щодо позбавлення бать­ківських прав.

Таким чином, деформація функцій сім'ї виявляється у відчу­женні батьків і дітей. Бездоглядні та безпритульні діти — це насам­перед жертви сімейного устрою. Кожна неблагополучна сім'я пород­жує неблагополучне дитинство, збільшує кількість дітей з девіантною поведінкою. Адже діти, бажають того батьки чи ні, підсвідомо перей­мають їхній спосіб мислення, спілкування, взаємин, поведінки, діяльності тощо. В умовах неблагополучної сім'ї дитина набуває не­гативного життєвого досвіду, практики асоціальної і аморальної по­ведінки, недоброзичливості до людей.

На жаль, функціонально неспроможними у плані виховання підростаючого покоління є не тільки ті сім'ї, нестерпна психологічна атмосфера в яких уже призвела до безпритульності дітей, витіснила їх на вулицю. Насправді таких сімей сьогодні в Україні значно більше, а отже досить великою є частка дітей, які хоча й живуть нині дома, але існує високий ступінь ймовірності того, що вони можуть незабаром також опинитися на вулиці або вдатися до інших виявів асоціальної поведінки.

Окрім цього, проблемою є руйнування у свідомості молодих лю­дей цінності батьківства. Психологічні дослідження свідчать, що не­бажана дитина ще до народження становить «групу ризику», в її підсвідомості «програмуються» різноманітні ускладнення в розвитку особистості.

Одним із фундаментальних законів соціальної психології є по­ложення про те, що зростання потреб неминуче випереджає зрос­тання можливостей, тому абсолютно наївним є припущення, що психологічний клімат у сім'ї нібито може поліпшитися з появою додаткових матеріальних благ. Від цього, скоріше за все, стосунки батьків з дітьми можуть тільки погіршитися, а справжнім шляхом до їх поліпшення може бути лише глибоке проникнення в духовний світ дітей, формування високої культури співчуття та взаєморозуміння.


^ Відчуження від шкільного середовища, як передумова бездоглядності та безпритульності дітей.


Нестача спілкування, емоційна незадоволеність, яку діти нерідко відчувають у власних родинах, потреба у належності до референтної групи можуть бути частково компенсовані уважним, доброзичливим став­ленням педагогів. Шкільне середовище відіграє важ­ливу роль у становленні особистості, задоволенні її духовних потреб. Комфортне почування у школі, де дитина проводить значну частину свого часу, є умовою її успішної соціалізації.

Попри всі здобутки системи освіти України, криза різних сфер життя в нашому суспільстві не обминула й школу, поглибивши, зокрема, відчужен­ня учнів від шкільного середовища.

На самопочуття дитини у школі впливає ряд факторів, серед яких найважливіші: досягнення в навчанні й взаємини з однокласниками та вчителями.

Багатьма дітьми низькі бали успішності сприймаються як свідчення обмежених інтелектуальних можливостей, стають дуже сильним травмуючим фактором. Невстигаючий учень постійно перебуває в гнітючій ситуації неуспіху, при цьому педагоги нерідко не вдаються до аналізу причин низької успішності дитини і пошуку шляхів їх подолання.

Особливо тривожним є факт жорстокого поводження з дітьми з боку вчителів. Звичайно, діти схильні дещо перебільшувати, і будь-яке зауваження можуть сприймати як прояв неповаги, приниження їхньої гідності. Однак це тільки трохи коригує реальну картину, що відбиває наявні порушення прав дитини в школі.

Сьогодні у школі має місце конкуренція та «дідівщина», обра­жання молодших, грубощі, приниження, пограбування тощо. 26% учнів заявили, що з ними траплялися випадки, коли над ни­ми знущалися учні старших класів. Частка хлопчиків і дівчат, які піддаються жорстокості з боку учнів старших класів, приблизно од­накова: 64% проти 67.

За даними Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді, у 2003 р. внаслідок конфлікту в школі та з однолітками до притулків для неповнолітніх потрапило 1429 дітей (1057 хлопчиків і 372 дів­чинки).

Є всі підстави вважати, що виховна діяльність у навчаль­них закладах часто формальна. Виховні заходи, профілактичні бесіди просто не сприймаються школярами, швидко забуваються і тому не мають виховної цінності, якщо у їх проведенні вчителі з різних при­чин (відсутності часу, зацікавленості своєю роботою, байдужості до виховного ефекту своєї діяльності тощо) використовують готові роз­робки виховних годин, подекуди навіть не намагаючись їх адаптува­ти відповідно до особливостей свого класу, власного досвіду, педа­гогічної ситуації тощо.

Таким чином, шкільне середовище, яке створює умови для розвитку та самореалізації як дітей, так і педагогічних працівників, небайдуже до проблем як вихованців, так і наставників, здатне зрозуміти, підтримати у хвилини кризи, є важливим контраргументом щодо прийняття дитиною рішення покинути навчання, дім і піти „на вулицю”.


^ Вади та обмеженість можливостей соціалізації дітей в інтернатних закладах, як одна із причин безпритульності.


У сучасних умовах система інтернатних закладів є одним із основних засобів соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклу­вання. За даними Державного комітету статистики України, на кінець 2003 р. у нашій країні налічува­лося 96 112 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

За даними дослідження, найгірші по­казники здоров'я мають діти до 3-х років — вихованці будинків ди­тини, серед яких 90% мають неврологічні розлади і майже полови­на — рахіт та тяжкі розлади харчування. Четверте місце за поши­реністю у дітей цього віку займають розлади психіки та поведінки (690 на 1000 осіб). Саме ця патологія у віці 3-7 років виходить на перше місце та становить 1069,5 на 1000 дітей. У 60% дітей підлітко­вого віку діагностуються хронічні соматичні хвороби.

Для даної категорії дітей характерний низький рівень фізичного розвитку та соматичного здоров'я.

За даними наукових досліджень, отриманих науковцями Інсти­туту охорони здоров'я дітей та підлітків АМН України, основними причинами різноманітних відхилень особистісного розвитку дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, можна назва­ти такі: дефіцит спілкування на рівні дитина — дорослий, спе­цифічність системи спілкування з дорослими та однолітками, емоційно-дистанційний стиль взаємодії дитини та дорослого, відсутність можливості створення власної моделі родинно-побуто­вих стосунків, обмеженість спілкування з однолітками із повних сімей, синдром «великого колективу», що усуває й ускладнює диференційований підхід до дітей, недостатність умов для задоволен­ня особистісних потреб дітей, їхнього саморозвитку і самореалізації, низький рівень загальних знань та пізнавально-інфор­маційного розвитку.

Значна кількість дітей (70—80%) мають певні відхилення в роз­витку, і серед них особливо суттєвими є затримка психічного розвит­ку та порушення інтелектуальної сфери. У середньому науковці відмічають відставання у розвитку інтелектуальної сфери дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, від 30 до 50%. Вив­чення розумової працездатності вихованців інтернатних закладів по­казало, що в 1/3 школярів спостерігається низька і дуже низька ро­зумова працездатність, без істотних відмінностей за статевим роз­поділом показників.

Гальмування психічного й психологічного розвитку дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, сприяє не тільки дисгармонійному формуванню особистості цих дітей. Ре­зультатом деформацій розвитку є наявність соціально-психологічної дезадаптованості, відхилення у поведінці, неприйняття соціуму і його норм.

Дитина отримує особистісний досвід, з якого майже виключено її почуття, переживання. Більш того, вона засвоює правило: подавля­ти свої почуття вигідно, а виявляти небезпечно. Внутрішня са­мотність — норма для вихованців інтернатних установ. І способи подолання самотності діти шукають на вулиці.

Адаптація до інтернату багато в чому залежить від індивідуаль­них особливостей дитини: віку, стажу перебування на вулиці (як правило, діти з досвідом перебування на вулиці не хочуть жити в інтернаті), особливостей попереднього набутого життєвого досвіду тощо. Якщо ж дитина не може і не хоче прийняти порядків інтер­нату, не знаходить потрібних людей чи цікаву справу, вона з часом втікає.

Про значну частку вихованців інтернатних закладів серед непо­внолітніх, які бродяжать, свідчить характеристика дітей, вилучених у ході рейдів «Діти вулиці». Так, у 2002 р. кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в притулках для непо­внолітніх становила 23%, у 2003 р. — 22,1%.

Серед вихованців інтернатних закладів та дитячих будинків зрос­ла кількість правопорушників. Якщо на кінець 2002 р. кількість дітей, які проживали у дитячих будинках, інтернатах і перебували на обліку в органах кримінальної міліції у справах неповнолітніх, стано­вила 883 особи, то на кінець 2003 р. — 1650 осіб.

Діти-правопорушники, діти-втікачі своїм прикладом негативно впливають і на інших вихованців, у яких і без того виникають про­блеми як особистісного, так і міжособистісного характеру: відсутність навичок суспільної поведінки і спілкування з іншими людьми, невпевненість, комплекс неповноцінності, почуття соціаль­ної відчуженості, відсутність чітких позитивних соціально-рольових орієнтирів, підвищена агресивність, нехтування собою як особистістю, проблеми адаптації