Реферат: Перелік умовних скорочень
ЗМІСТ
Перелік умовних скорочень........................................................................................3
ВСТУП...........................................................................................................................4
РОЗДІЛ 1. Природа юридичного процесу................................................................14
Генезис та зміст юридичного процесу...............................................................14
Система юридичного процесу............................................................................32
Види юридичного процесу..................................................................................41
Висновки до розділу 1................................................................................................67
РОЗДІЛ 2. Адміністративно–процесуальне право: концептуальні детермінанти...................................................................................................................................72
2.1. Теоретичні засади детермінації предмета адміністративно-процесуального права.............................................................................................................................72
2.2. Логіко-методологічний аналіз дефініції «предмет адміністративно – процесуального права»...............................................................................................96
2.3. Норми адміністративно–процесуального права: теоретичний аспект..........117
2.4. Метод правового регулювання в адміністративно–процесуальному праві.131
2.5. Структура адміністративно–процесуального права.......................................147
2.6. Взаємодія адміністративно–процесуального права з іншими галузями права.................................................................................................................................149
Висновки до розділу 2..............................................................................................156
РОЗДІЛ 3. Зміст та структура адміністративного процесу...................................163
3.1. Адміністративний процес та адміністративно–процесуальне право............163
3.2. Адміністративна процедура в адміністративному процесі...........................171
3.3. Суб’єкти адміністративного процесу..............................................................182
3.4. Строки в адміністративному процесі..............................................................189
3.5. Структура адміністративного процесу............................................................203
Висновок до розділу 3..............................................................................................222
РОЗДІЛ 4. Неконфліктні провадження в адміністративному процесі.................228
4.1. Нормотворче провадження...............................................................................230
4.2. Дозвільне провадження.....................................................................................241
4.3. Реєстраційне провадження................................................................................250
4.4. Контрольні провадження..................................................................................258
4.5. Атестаційні провадження..................................................................................270
Висновки до розділу 4..............................................................................................277
РОЗДІЛ 5. Конфліктні провадження в адміністративному процесі.....................283
5.1. Дисциплінарне провадження............................................................................285
5.2. Провадження з розгляду звернень громадян...................................................293
5.3. Провадження в справах про адміністративні делікти....................................305
5.4. Адміністративно-позовне провадження .........................................................316
Висновки до розділу 5..............................................................................................335
ВИСНОВКИ...............................................................................................................343
Список використаних джерел:.................................................................................358
^ ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
ГПК
Господарський процесуальний кодекс
КЗпП
Кодекс законів про працю
КпАП БРСР
Кодекс про адміністративні правопорушення Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки
КпАП РРФСР
Кодекс про адміністративні правопорушення Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки
КпАП РФ
Кодекс про адміністративні правопорушення Російської Федерації
КАСУ
Кодекс адміністративного судочинства України
КпАП УРСР
Кодекс про адміністративні правопорушення Української Радянської Соціалістичної Республіки
КПК
Кримінально–процесуальний кодекс
КУпАП
Кодекс України про адміністративні правопорушення
МВС
Міністерство внутрішніх справ
Мін’юст
Міністерство юстиції
МКУ
Митний кодекс України
ОВС
Органи внутрішніх справ
СБУ
Служба безпеки України
ЦК
Цивільний кодекс
ЦПК
Цивільний процесуальний кодекс
ВСТУП
Оновлення поглядів на зміст взаємодії держави й інститутів громадянського суспільства виявилося важливим чинником позбавлення права від етатистських традицій, формування нового концепту його парадигми.
У реформованому форматі правових відносин важливим теоретичним здобутком стала відмова від моно-центриського розуміння адміністративного права та висновок про його поліструктурність.
Предметний науковий пошук і втілення його результатів у практику державотворення забезпечує формування за стандартами правової держави адміністративної юстиції, адміністративно-деліктного права, інститутів адміністративних послуг, позасудового захисту фізичних та юридичних осіб, а також інших складових діяльності публічної адміністрації.
Фактором забезпечення їх розвитку як інструмента демократичних перетворень постає адміністративний процес, який виражає динаміку, пов’язує право з конкретним буттям.
Проте адміністративно-процесуальна теорія на сьогодні не забезпечена концептуальними положеннями нового типу щодо таких детермінант, як: адміністративний процес та адміністративно-процесуальне право; адміністративний процес і адміністративна процедура, які суттєво впливають на сутнісну характеристику зазначеного явища.
З’ясування змісту, соціальної ролі адміністративного процесу, різноманіття зв’язків у сфері діяльності публічної адміністрації дає можливість розглянути його як самостійну галузь права з єдиним предметом, методом та індивідуальною структурою.
Дослідження адміністративно-процесуальних норм, їх змісту, видів та призначення зумовлює можливість визначити їх роль у обслуговуванні потреб не тільки відповідного матеріального права, а й інших матеріальних галузей.
Адміністративний процес – складне явище, системний характер якого обумовлюється значним обсягом предметної регламентації, що охоплює найрізноманітніші сфери діяльності публічної адміністрації та численні категорії індивідуальних справ. На цьому тлі вартою на особливу увагу постає проблема наукової детермінації окремих складових адміністративного процесу. Адже від того, наскільки динамічно буде вирішуватись проблема ланок системи адміністративного процесу, залежатиме вся кодифікаційна діяльність у царині адміністративно-процесуального права, а також ефективне функціонування усієї системи державної влади на благо людини, суспільства та держави у цілому.
Базове підґрунтя для цього склали дослідження С.С. Алексєєва, К.С. Бельського, Б.М. Габрічидзе, М.Д. Загряцкова, Д.А. Керимова, Ю.М. Козлова, М.І. Козюбри, А.М. Колодія, Б.М. Лазарєва, В.В. Лазарєва, О.Г. Мурашина, В.О. Навроцького, Н.М. Оніщенко, В.М. Протасова, В.І. Ремньова, П.М. Рабіновича, Ю.М. Старилова, Ю.О. Тихомирова, В.А. Юсупова, Л.С. Явича та ін.
Дослідження ключових детермінант адміністративно-процесуального права провадилося, виходячи з нової ідеології українського адміністративного права відповідно до його суспільної цінності, методу, предмета і структури, що здійснені у працях: В.Б. Авер’янова, О.Ф. Андрійко, Ю.П. Битяка, І.П. Голосніченка, В.М. Горшеньова, Є.В. Додіна, Р.А. Калюжного, А.П. Клюшніченка, Л.В. Коваля, В.К. Колпакова, Т.О. Коломоєць, А.Т. Комзюка, В.В. Копейчикова, Є.Б. Кубка, Є.В. Курінного, В.М. Марчука, О.І. Миколенка, О.В. Негодченка, Н.Р. Нижник, В.Ф. Опришка, О.І. Остапенка, В.Г. Перепелюка, В.П. Пєткова, О.П. Рябченко, А.О. Селіванова, В.М. Селіванова, В.Ф. Сіренка, М.Ф. Стахурського, В.Я. Тація, М.М. Тищенка, В.В. Цвєткова, В.М. Шаповала, В.К. Шкарупи, Ю.С. Шемшученка та інших.
Обґрунтуванню теоретичних висновків щодо місця адміністративного процесу в системі юридичного процесу, природи адміністративно-процесуальних норм та відносин, детермінації предмета, методу адміністративно-процесуального права слугували праці вчених країн пострадянського простору А.Б. Агапова, Д.М. Бахраха, І.А. Галагана, О.К. Застрожньої, О.П. Коренєва, А.М. Крамника, О.Є. Луньова, В.М. Манохіна, М.Я. Масленникова, І.В. Панової, Л.Л. Попова, Б.В. Россинського, Н.Г. Салищевої, В.Є. Севрюгіна, В.Д. Сорокіна, С.С. Студенікіна, М.С. Студенікіної, Н.Ю. Хаманєвої, А.П. Шергіна, О.Ю. Якимова та інших.
Роботи вітчизняних і зарубіжних фахівців утворили теоретичну базу для нового пошуку щодо природи, змісту і структури адміністративного процесу. Детальний теоретичний огляд історичного становлення суті та змісту адміністративного процесу, дав можливість довести, що інститут адміністративного процесу перетворився у новітню галузь адміністративного права – адміністративно-процесуальне право, запропонувати нову теоретичну концепцію структури адміністративного процесу, розглянути індивідуальні особливості окремих груп проваджень.
Викладене вище зумовлює актуальність теми дисертації, її важливе теоретичне і практичне значення щодо подальшого розвитку адміністративно-процесуального права і оновлення адміністративно-процесуального законодавства відповідно до сучасного українського державотворення.
^ Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках планових досліджень Міністерства внутрішніх справ України («Пріоритетні напрями фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів і науково–дослідних установ МВС України на 2005–2010 роки») і НАВСУ («Основні напрями наукових досліджень НАВСУ на 2005–2010 роки»). Її проблематика має безпосереднє відношення до Концепції адміністративної реформи в Україні, впровадженої Указом Президента України № 810 від
22 липня 1998 р., і теми Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України «Проблеми адміністративно-правового забезпечення реформування державного управління (адміністративної реформи) в Україні» (№ 0102U001602).
^ Мета і завдання дослідження. Основна мета дослідження – розроблення на основі нової ідеології реформування адміністративно-правових інститутів і оновлених уявлень про адміністративну культуру, що сформульовані Концепцією адміністративної реформи в Україні, концептуальних засад української теорії адміністративного процесу, визначення пріоритетних шляхів удосконалення адміністративно-процесуального законодавства і процесуальної діяльності публічної адміністрації.
Мета дослідження зумовила наступні завдання:
дослідити розвиток становлення юридичного процесу, теоретично обґрунтувати його системність, розглянути компоненти і класифікувати за характером функціонального зв’язку із структурою механізму правового регулювання;
визначити місце адміністративного процесу в правовій системі та його рівень залежності від кореспондуючої матеріальної галузі права;
відокремити родові та видові ознаки юридичного процесу;
дослідити теоретичні засади детермінації предмета адміністративно-процесуального права;
здійснити логіко-методологічний аналіз дефініції «предмет адміністративно-процесуального права»;
теоретично обґрунтувати характерні особливості процесуальних та процедурних норм, їх зміст, види, важливість у реалізації потреб матеріального права;
розглянути особливості методу правового регулювання у адміністративно-процесуальному праві;
окреслити структуру адміністративно-процесуального права;
визначити співвідношення правових категорій «адміністративний процес» та «адміністративно-процесуальне право», «адміністративний процес» і «адміністративна процедура»;
дослідити характерні особливості суб’єктів адміністративного процесу та визначити критерії їх класифікації;
охарактеризувати категорію «строк» у адміністративному процесі;
сформулювати концептуальні засади детермінації структури адміністративного процесу;
розкрити сутність, структурні особливості конфліктних проваджень (нормотворчого, дозвільного, реєстраційного, контрольного, атестаційного) та не конфліктних проваджень (у справах про адміністративні делікти, дисциплінарного, з розгляду скарг, адміністративно-позовного);
запропонувати проект Кодексу процесуальної діяльності публічної адміністрації.
^ Об’єктом дослідження є процесуальні відносини публічного права.
Предметом дослідження є теоретичні проблеми адміністративного процесу в українському праві.
^ Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить сукупність методів та прийомів наукового пізнання як загальнонаукових (діалектичний, історичний, логічний, системного аналізу тощо), так і спеціальних (документального аналізу, порівняльно-правового аналізу тощо).
Діалектичний метод дав можливість розглядати співвідношення адміністративного процесу з адміністративним правом та іншими юридично галузевими утвореннями в умовах постійного розвитку, взаємодії матеріального й ідеального, забезпечуючи матеріалістичний підхід до зазначених явищ (підрозділи 1.1, 1.2, 1.3. та ін.).
Метод абстрагування дозволив «відвернутися» від наповненості змісту конкретного явища, свідомо залишити поза увагою його численні сторони і ознаки, але виявити у ньому типове, найбільш характерне й істотне, визначити закони, за якими воно існує, тобто розкрити останнє як наукову категорію (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 2.4, 3.5. та ін.).
Сходження від конкретного до абстрактного найтісніше пов’язано із взаємодоповнюючими один одного методами – аналізу і синтезу. Найбільш рельєфно зазначені методи проявилися при аналізі окремих процесуальних дій та проваджень (розділи 4 та 5 та ін.).
Застосування історичного методу дало можливість встановити генетичні зв’язки адміністративного процесу та адміністративного права, відмежувати адміністративний процес від кримінального та цивільного процесів (підрозділи 1.1, 1.3 та ін.).
Метод структуралізму застосовувався при аналізі видів юридичного процесу; адміністративного процесу та окремих проваджень (підрозділи 1.3, 3.5, 4.1, 4.2, 5.1, 5.3 та ін.).
Функціональний метод застосовувався для вивчення функцій, наприклад, суб’єктів адміністративного процесу (підрозділи 3.3 та ін.).
Системний метод сьогодні розглядається як універсальний інструмент пізнавальної діяльності, що відкриває шлях для подолання протиріч між зростанням кількісних характеристик інформаційних потоків і обмеженими можливостями сприйняття інформації. Його застосування дало можливість розглядати адміністративно-процесуальне право як галузь права (розділ 2 та ін.).
Використання порівняльно-правового методу дозволило у ході дослідження врахувати тенденції розвитку процесуального законодавства у державах з близькими до України правовими системами, уникнути некоректних рішень, запозичити позитивний досвід законотворення (підрозділи 4.2, 4.3, 5.1, 5.2, 5.3 та ін.).
Наукова новизна одержаних результатів у загальнотеоретичному вимірі полягає у тому, що адміністративний процес розглянутий як процесуальна діяльність публічної адміністрації із задоволення публічних інтересів громадян. Зазначений підхід дозволив отримати нові знання, які, по-перше, вивели сприйняття цього явища за рамки радянської правової доктрини, котра концентрувала дослідницькі зусилля на питаннях юрисдикційного та судочинського характеру, залишаючи природу процесуальної діяльності органів публічної влади за межами наукових пріоритетів або дроблячи адміністративний процес на декілька самостійних процесів як інститутів адміністративного права; по-друге, наявні концептуальні ознаки галузі, характерні для адміністративного процесу, дали можливість довести існування адміністративно-процесуального права як самостійної правової галузі; по-третє, сформувати оновлену структуру та відокремити групи адміністративного процесу.
Наукова новизна дисертації характеризується тим, що у представленій роботі уперше:
обґрунтовано інтегративні зв’язки юридичного процесу як правової категорії з функціонуванням публічної адміністрації та її складовими;
доведено, що юридичному процесу, як органічному цілому, притаманні родові ознаки, не ідентичні ознакам його частин, а це дає можливість стверджувати, що вказане явище є системним утворенням в якісному та організаційному відношенні;
встановлено, що у співвідношенні понять «процес» та «процедура» процес є безперервним рухом, вираженим у послідовних переходах від одного стану до іншого, а процедура – це ніщо інше, як дискретність такого руху;
визначено предмет адміністративно-процесуального права. Це – публічні, організуючі суспільні відносини, які складаються з приводу реалізації публічною адміністрацією, порядку розгляду питань про застосування норм відповідних матеріальних галузей права, що закріплені адміністративно-процесуальним законодавством;
підтверджено, що на рівні окремої галузі права специфіка методу полягає у характерній комбінації утворюючих його прийомів: дозволу, заборони та припису, а точніше – у їх особливому пропорційному співвідношенні;
обґрунтовано, що для адміністративно-процесуального права властива група правових норм, які мають відповідний ступінь системної організації, що утворює внутрішню структуру, елементами якої є її інститути;
визнано, що адміністративно-процесуальне право знаходиться у тісній взаємодії з іншими галузями права;
встановлено співвідношення понять «адміністративний процес» та «адміністративно-процесуальне право», наведені авторські дефініції вказаних явищ;
запропоновано класифікацію процесуальних строків за функціональним призначенням;
обґрунтовано, що адміністративні провадження можна об’єднати за наявністю або відсутністю у них спору про право у дві групи: конфліктні та неконфліктні;
відокремлено групи об’єктів державної реєстрації та державної атестаційної діяльності;
сформульовано дефініції нормотворчого, дозвільного, реєстраційного, атестаційного проваджень;
запропоновано проект Кодексу процесуальної діяльності публічної адміністрації;
доведено доцільність зміни назви провадження у справах про адміністративні правопорушення на провадження у справах про адміністративні делікти;
подано структуру адміністративно-позовного провадження;
запропоновано зміни до Кодексу адміністративного судочинства України.
Результатами дослідження з ознаками новизни є удосконалення:
класифікації юридичного процесу за характером функціонального зв’язку із структурою механізму правового регулювання;
основних засад детермінації суб’єктів адміністративного процесу;
структури нормотворчого провадження;
проекту Адміністративно-процедурного кодексу (внесений Кабінетом Міністрів України на розгляд Верховної Ради України). З цією метою запропоновано більше десяти змін та доповнень.
Результатами дослідження є оновлений подальший розвиток і уточнення у адміністративно-процесуальній сфері:
дефініції адміністративно-процесуальної норми;
поняття «суб’єкт» та «учасник адміністративного процесу»;
структури адміністративного процесу;
дефініції адміністративного провадження;
поняття «строк» у адміністративному процесі;
співвідношення понять «контрольне» та «наглядове провадження»;
дефініції «дисциплінарне провадження»;
системи стадій та етапів провадження у справах про адміністративні делікти.
^ Практичне значення одержаних результатів обумовлено, перш за все, теоретичною спрямованістю роботи.
Висновки та пропозиції, які містяться у дисертаційному дослідженні, сприятимуть становленню та подальшому вдосконаленню правового регулювання адміністративно–процесуальних відносин. Вони використані при розробленні проектів Адміністративно-процедурного кодексу України, Кодексу України про адміністративні проступки, Закону «Про адміністративно-правові акти» та інших законів.
Матеріали дисертації широко використані у підручниках, навчальних і навчально-методичних посібниках. Як такі вони пройшли апробацію у вигляді окремої глави у підручнику (див. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підруч. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.).
Матеріали включені до базових навчальних курсів і спеціальних курсів у межах викладання дисциплін адміністративно-правового спрямування. Позитивний досвід з цього приводу накопичений у КНУВС, Одеському юридичному інституті ХНУВС, ЛДУВС, у Академії МВС Республіка Молдова «Штефан чел Маре», де викладається курс «Адміністративно-процесуальне право».
У правовиховній сфері положення і висновки дисертації можуть бути використані для підвищення рівня правової культури населення, працівників державних та недержавних установ.
^ Апробація результатів дисертації. Основні ідеї, положення та висновки узагальнено і сформульовано у дисертації, оприлюднено у доповідях і виступах дисертанта на міжнародних, всеукраїнських, міжрегіональних, регіональних науково-теоретичних, науково-практичних, наукових конференціях та семінарах. Зокрема: «Адміністративна реформа в Україні: стан та перспективи» (2001р.); «Адміністративна юстиція: проблеми та перспективи запровадження в Україні» (2002р.); «Застосування норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України» (2003р.); «Адміністративне право у сучасному вимірі» (2003р.); «Проблеми організації діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в умовах адміністративної реформи» (2003р.); «Адміністративна реформа в Україні: шлях до європейської інтеграції» (2003р.); «Конституційна реформа в Україні» (2003р.); «Реформування основних адміністративно–правових інститутів: проблеми теорії і практики» (2003р.); «Основні напрями реформування ОВС в умовах розбудови демократичної держави» (2004 р.); «Адміністративне право у контексті європейського вибору України» (2004 р.); «Забезпечення законності при реалізації адміністративно-деліктного законодавства» (2005 р.); «Європейські тенденції розвитку сучасного адміністративного права» (2005 р.).
Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано індивідуальні монографії: «Процесуальні категорії адміністративного права» (Л.: ВАТ «Атлас», 2004. – 232 с.) і «Теоретичні засади адміністративного процесу» (К.: «АТІКА», 2005. – 358 с.), які отримали позитивні відзиви у публічних рецензіях доктора юридичних наук, професора В.К. Колпакова та члена-кореспондента АПрНУ, доктора юридичних наук Н.М. Мироненко.
Низка ключових положень і висновків дисертації знайшли відображення у 42 наукових працях, з них у: 1 підручнику, 3 монографіях, 5 навчальних посібниках, а також у 33 наукових статтях, доповідях і виступах, у тому числі у 25 статтях, що опубліковані у наукових фахових виданнях.
^ Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, які об’єднують двадцять три підрозділи, висновків, списку використаних джерел. Окремою частиною оформлені додатки (86 стор.). Загальний обсяг дисертації без додатків становить 404 стор., включаючи список використаних джерел, який займає 44 стор. Список використаних джерел складається з 499 найменувань.
Назви і розташування розділів та підрозділів зумовлені логікою викладення та результатами виконаного дослідження.
^ Розділ 1. ПРИРОДА ЮРИДИЧНОГО ПРОЦЕСУ
^ Генезис та зміст юридичного процесу
Розвиток концепції загального юридичного процесу обумовлений низкою факторів, які пов’язані з піднесенням ролі права та правової науки в житті суспільства та держави в умовах розбудови високорозвинутої, соціальної за своєю сутністю, правової держави з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку.
Один з таких факторів випливає з потреби подальшого удосконалення правових основ державного та суспільного життя, яка викликає появу значної кількості законів та підзаконних актів, що потребують перегляду багатьох правових явищ та теорій, у тому числі і теорії юридичного процесу.
Іншим фактором є активний розвиток української правової науки, який дав можливість виділити в системі права окремі галузі права: муніципальне право, корпоративне право, інформаційне право тощо.
Для зазначених галузей права та інших матеріальних галузей права є характерним зовнішній процесуальний порядок з реалізації приписів матеріально-правових норм. Тобто процесуальні норми відіграють важливу роль у забезпеченні оптимальних умов правового регулювання, несуть основне навантаження нормативного способу зміцнення законності, забезпечення прав, свобод громадян.
Тому є неможливим тільки зі змісту матеріальних галузей права судити про демократичність правової системи.
Реальне обличчя правової системи, спрямованість її на захист прав і свобод особи визначається не кількістю матеріальних норм, а реальністю і ступенем надійності демократичного механізму їх реалізації. Саме розроблення та прийняття процесуальних норм, що регламентують порядок діяльності державних органів та посадових осіб дає змогу удосконалити систему державного управління, протидіяти корупції, спростити та зробити доступною систему управлінських послуг населенню.
Отже, без аналізу змісту та ролі юридичного процесу в правовій системі, розгляду особливостей процесуальних норм та правовідносин неможливо об’єктивно оцінити реальний стан механізму правового регулювання, оскільки в суспільстві, яке визначає вищою соціальною цінністю людину, її права та свободи, цей напрям, опосередковуючи взаємодію держави та особи, є гарантом захисту її прав та свобод, а також важливим чинником координації приватного та публічного інтересу.
Сутність концепції юридичного процесу полягає в тому, що вона не обмежується тільки регламентацією примусу чи вирішенням цивільно-правових суперечок, тобто крім кримінального та цивільного права в системі матеріальних галузей права існує значна кількість інститутів, підгалузей та галузей права, основним призначенням яких є реалізація приписів матеріально-правових норм.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html
Цей підхід до визначення юридичного процесу та відповідних процесуальних галузей також називають традиційно «вузьким».
На цьому розвиток процесуальної науки не зупинився. Традиційне розуміння процесуального права розширюється висновками про наявність своїх процесуальних норм у державному, трудовому, пенсійному праві. Набуває розвитку «широкий» підхід до розуміння поняття і меж юридичного процесу.
Сутність «широкої» концепції юридичного процесу полягає у тому, що функції процесуального права не обмежуються тільки регламентацією примусу і розглядом цивільно-правових спорів. Окрім кримінального і цивільного процесів, у системі матеріальних галузей права є численні процесуальні норми і інститути, на основі яких здійснюється діяльність щодо застосування матеріально-правових норм інших галузей.
Серед вчених, які стояли у джерел цієї концепції, слід назвати представників державно-правової та адміністративно-правової науки: П. Є. Недбайло, С. С. Студенікіна, Г. І. Петрова, О. Є. Луньова, М. І. Кіма, В. С. Основина, І. Н. Пахомова, Ю. М. Козлова, Д. М. Бахраха.
Так, на думку П. Є. Недбайла процесуальна форма присутня у будь-якій діяльності щодо застосування правових норм 1, с. 22.
Л. С. Явич дотримувався аналогічної точки зору, вважав, що процесуальні норми регулюють процес застосування гіпотез і диспозицій, а не тільки санкцій матеріальних норм. Вчений обґрунтував наявність у системі радянського права єдиної процесуальної галузі права, яка покликана вирішити єдину задачу щодо урегулювання відносин щодо застосування юридичних норм 2, с. 96.
Систематичне узагальнення і розвиток нового напряму щодо розуміння призначення процесуальних норм у загальнотеоретичному плані знайшли втілення у працях В. М. Горшеньова. Вчений висунув ідею про наявність у праві самостійної частини – процесуального права, норми якого регламентують всі сторони діяльності і відносини не тільки в юрисдикційній галузі, а й при розгляді та вирішенні будь-якими державними органами і службовими особами багатогранних індивідуальних справ позитивного характеру Error: Reference source not found, с. 16–38.
Розвиваючи цю точку зору, В. М. Горшеньов стверджував, що норми процесуального права виступають своєрідною надбудовою над нормами матеріального права і тому спрямовані на регулювання суспільних відносин, які виникають у процесі застосування норм матеріального права, за наявності обставин, які потребують цього застосування. Вони мають загальну мету – сприяти досягненню результатів, які є на меті у норм матеріального права.
В. М. Горшеньов підкреслював, що в предметі правового регулювання слід відрізняти два комплекси відносин: «організуючі» і «організаційні». Перші становлять предмет регулювання норм матеріального права, а другі – предмет норм процесуального права 3, с. 219–221.
Досліджуючи природу юридичного процесу як комплексну систему, В. М. Горшеньов зробив суттєві висновки щодо генетичних особливостей традиційного юридичного процесу, який є загальним для всіх правових форм діяльності держави, не пов’язаних з юрисдикцією, та відокремлює особливості юридичного процесу: а) він завжди безпосередньо пов’язаний із здійсненням операцій з нормами права на підставі стадій правозастосовної діяльності; б) застосовується тільки компетентними суб’єктами, які наділені відповідними власними повноваженнями на відання правозастосовної та іншої власнозначущої діяльності; в) завжди полягає в діяльності по розгляду конкретних юридичних справ і прийняттю відповідних юридичних актів, в тому числі і правозастосовних; г) являє собою форму діяльності, яка об’єктивно потребує процедурно-процесуальної регламентації; д) як правова форма діяльності з виявлення істини у справі в інтересах його законного рішення безпосередньо пов’язаний з необхідністю використання різноманітних методів і засобів юридичної техніки 4, с. 3–11.
Вчений вважав, що ці особливості юридичного процесу більш яскраво виражені в юрисдикційних формах діяльності держави. Проте всі вони надто легко виявляються і в інших правових формах діяльності держави та її посадових осіб, це дає підставу для формування уніфікованого поняття юридичного процесу на підставі відокремлення загальних моментів, загальної природи та призначення традиційних та нетрадиційних процесів [5, с. 26.
Зусилля однодумців концепції «широкого» розуміння юридичного процесу були об’єднані в написаній за редакцією П. Є. Недбайло 6 і В. М. Горшеньова колективній монографії, в якій П. Є. Недбайло стверджував, що процесуальна форма наявна у будь-якій діяльності по застосуванню правових норм. Її значення в галузі позитивної (а не тільки правоохоронної) діяльності органів держави по застосуванню правових норм не менш важливо, ніж у галузі юрисдикційної діяльності по застосуванню санкцій 7, с. 9. У монографії закріплюється думка, що будь-яка галузь матеріального права викликає до життя відповідні процесуальні норми. Під процесуальною формою В. М. Горшеньов пропонував розуміти сукупність процедурних вимог, які пред’являються до дій учасників процесу і спрямованих на досягнення визначеного матеріально-правового результату. Іншими словами, процесуальна форма являє собою особливу юридичну конструкцію з втілення принципу найбільш доцільної процедури здійснення визначених повноважень. Таке визначення підходить однаковою мірою для характеристики процесуальної діяльності всіх органів держави, а не тільки органів правосуддя, стосовно до яких традиційно використовувалась категорія «процесуальна форма». Процесуальна форма діяльності всіх органів держави розрахована на здійснення найбільш демократичних принципів державного управління суспільством Error: Reference source not found, с. 12–13.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html
Отже, спираючись на загальне розуміння філософської категорії «процесу», можна стверджувати, що юридичний процес об’єднує всі нормативно-регламентовані процесуальні форми правової діяльності, що являють собою систему взаємопов’язаних, спеціально упорядкованих, розташованих у певному порядку дій та операцій, які підпорядковані певній меті і приводять за допомогою відповідних прийомів та засобів до конкретного результату.
^ 1.2. Система юридичного процесу
У філософській літературі виділяють три класи сукупностей об’єктів: перший – неорганізована сукупність, тобто «сумативне ціле», другий – організоване ціле, третій – органічна система [8, с. 53].
Перший із зазначених класів взагалі не належить до систем, має чисто сумарний, узагальнюючий характер [9, с. 177]. Але цю концепцію в праві активно підтримував Д. А. Керімов, який пов’язував поняття «структура» з поняттям «єдине». Під «єдиним» він розумів не єдність елементів, які притаманні високоорганізованим системам, а будь-які сукупності, причому не тільки системні, але і сумативні, неорганізовані [10, с. 247–248]. З цією точкою зору не погоджувався, і справедливо, С. С. Алексєєв, який відзначав, що таке розуміння системи позбавить чіткості, якості та визначеності, які притаманні цьому поняттю при його системній інтерпретації [11, с. 4].
Поряд з сумативними сукупностями, системні об’єкти розпадаються на два типи: організовані та органічні системні утворення. Всі вони є системними об’єктами.
Перш ніж приступити до дослідження наявних системних ознак та принципів у юридичному процесі, необхідно з’ясувати, що таке «система», які якості для неї характерні, як вона співвідноситься з поняттям «структура» [12].
Система – це сукупність взаємозалежних елементів, що утворюють певну цілісність, яка має свої властивості, що не зводяться до суми властивостей її елементів.
Система (тобто внутрішньоорганізована єдність деяких елементів) являє собою нову якість порівняно з несистемним набором тих же самих елементів [13, с. 24–25].
Як відзначав А. А. Богданов, організоване ціле є насправді практично більшим, ніж проста сума частин, але не тому, що в ньому створювалися із нічого нові активності, а тому, що його наявні активності з’єднуються більш успішно, ніж конфронтуючі їм опори [14, с. 117].
У науці виділяють такі системні принципи:
структурність (тобто те, що система складається з визначених елементів);
наявність структурних частин як самостійних систем (підсистем);
цілісність (тобто вже згадана неможливість звести властивості системи до суми властивостей складових її елементів);
взаємозалежність системи і середовища;
множинність опису (у силу складності системи можна будувати безліч моделей, кожна з яких описує лише окремий аспект системи) [15, с. 584; 16].
Традиційно структура розглядається як статична характеристика системи. Організація – це динамічний аспект системи. Хоча і організація, і структура віднесені до опису внутрішньої будови системи, структура фіксує порядок розташування частин (елементів) і їх ієрархію, а організація визначає єдність, упорядкованість взаємодії всіх елементів, що і забезпечує цілісність системи.
В основі розуміння природи системних явищ лежить дослідження інтегральних системних властивостей, що характеризують сутність цілісних утворень [Error: Reference source not found, с. 23].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html
Зупинимося на змісті перерахованих вище компон