Реферат: Фінансування підприємств за рахунок позичкового капіталу позичковий капітал підприємства, його ознаки та складові

6.ФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ ЗА РАХУНОК ПОЗИЧКОВОГО КАПІТАЛУ


6.1.ПОЗИЧКОВИЙ КАПІТАЛ ПІДПРИЄМСТВА, ЙОГО ОЗНАКИ ТА СКЛАДОВІ


Залежно від типу фінансових відносин, які виникають між капіталодавцями і підприємством-об’єктом фінансування, вони можуть стати співвласниками або кредиторами суб’єкта господарювання. Якщо між капіталодавцем і підприємством виникають відносини позички, то це означає, що фінансування відбувається за рахунок позичкового капіталу: капіталодавець набуває статусу кредитора.

Як уже зазначалося, позичковий капітал підприємства може формуватися за рахунок зовнішніх джерел. У цьому розділі ми зупинимося на висвітленні питань, пов’язаних з формуванням позичкового капіталу із зовнішніх джерел.

Залежно від строків виконання зобов’язань вітчизняними стандартами бухгалтерського обліку позичковий капітал поділяється на довгостроковий і поточний.

Довгострокові зобов’язання і відповідно довгостроковий позичковий капітал підприємства можна класифікувати за такими видами:

позички банків та інші позички, термін погашення яких перевищує 12 календарних місяців;

довгострокові зобов’язання за емітованими облігаціями;

відстрочені податкові зобов’язання;

довгострокові векселі видані;

довгострокові зобов’язання з фінансової оренди та оренди цілісних майнових комплексів;

інші довгострокові зобов’язання, зокрема відповідно до законодавства відстрочена заборгованість з податків (інших обов’язкових платежів), фінансова допомога на зворотній основі тощо.

Під поточними (короткостроковими) зобов’язаннями необхідно розуміти зобов’язання, що будуть погашені протягом операційного циклу або повинні бути погашені протягом 12 місяців з дати складання балансу. Поточний позичковий капітал може формуватися за рахунок таких видів зобов’язань:

короткострокові кредити банків;

поточна заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями (частина довгострокової заборгованості, яку необхідно погасити протягом одного року з дати складання балансу);

векселі видані (сума заборгованості за виданими векселями в забезпечення поставок (робіт, послуг) від постачальників, підрядників та інших кредиторів, термін погашення якої не перевищує 12 календарних місяців);

кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги (сума заборгованості постачальникам і підрядникам за отримані матеріальні цінності , виконані роботи та отримані послуги, крім заборгованості, що забезпечена векселями);

поточні зобов’язання за розрахунками з одержаних авансів (сума внесків, одержаних від інших осіб у рахунок наступних поставок продукції, виконання робіт (послуг), а також суми попередньої оплати покупцями і замовниками рахунків постачальника);

поточні зобов’язання за розрахунками з бюджетом (заборгованість підприємства за всіма видами платежів до бюджету, включаючи податки з працівників підприємства, а також зобов’язання за фінансовими санкціями, що справляються у дохід бюджету);

поточні зобов’язання за розрахунками зі страхування (заборгованість по зборах на обов’язкове державне пенсійне страхування, обов’язкове соціальне страхування, обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття, розрахунках за індивідуальним страхуванням персоналу підприємства, за страхуванням майна та по інших розрахунках за страхуванням);

поточні зобов’язання за розрахунками з оплати праці (заборгованість по нарахованій, але не виплаченій оплаті праці, преміях, допомогах тощо);

поточні зобов’язання за розрахунками з учасниками (заборгованість підприємства його учасниками (власникам), пов’язана з розподілом прибутку (дивідендів) та іншими виплатами, нарахованими засновникам та учасникам за користування майном, зокрема земельним і майновим паями, а також виплатами у зв’язку з одержанням належної вибулому учаснику частини активів підприємства);

поточні зобов’язання із внутрішніх розрахунків (заборгованість підприємства пов’язаним сторонам і кредиторська заборгованість по внутрішньовідомчих розрахунках);

інші поточні зобов’язання (суми зобов’язань, які не можуть бути включені до інших статей, зокрема заборгованість за нарахованими відсотками, та ряд інших).

До складу позичкового капіталу належать також зобов’язання, які відображаються за розділом „^ Доходи майбутніх періодів”.

Враховуючи викладене, можна констатувати, що до основних зовнішніх джерел формування позичкового капіталу підприємств належать:

банківські (фінансові) кредити;

кошти, залучені в результаті емісії облігацій;

комерційні позички.

Усі витрати (проценти, комісійні тощо) підприємств, пов’язані із залученням та обслуговуванням позичкового капіталу, відображаються за статтею „Фінансові витрати” звіту про фінансові результати.


^ 6.2. ФІНАНСОВІ КРЕДИТИ


6.2.1. Довгострокові та короткострокові банківські кредити


Фінансовий кредит – це позичковий капітал, який надається банком-резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, у позичку юридичній або фізичній особі на визначений строк для цільового використання та під процент.

Основним різновидом фінансових кредитів є банківський кредит. Основними принципами кредитування є: забезпеченість, повернення, строковість, платність і цільова спрямованість.

Кредити, які надаються банками, за строками користування поділяються здебільшого на:

короткострокові – до 1 року;

середньострокові – до 3 років;

довгострокові – понад 3 роки.

З погляду підприємств (у контексті фінансової звітності) позичковий капітал (зобов’язання) поділяється на довгостроковий і короткостроковий.

Під довгостроковими кредитами банків розуміються зобов’язання підприємства перед кредитною установою (банком), які повинні погашатися протягом терміну, що перевищує один рік з дати складання балансу, а також пролонговані короткострокові кредити (позички), які перейшли до складу довгострокових.

Довгострокові кредити залучаються підприємствами для фінансування довгострокових активів, зокрема основних засобів (їх придбання, реконструкція, модернізація), нового будівництва, інших видів необоротних активів, а також окремих видів оборотних активів, в яких кошти заморожуються на тривалий період.

^ Короткостроковими кредитами банків є зобов’язання підприємства перед кредитною установою (банком), які повинні бути виконані протягом терміну, що не перевищує одного року з дати складання балансу, а також зобов’язання за кредитами (позичками), як довгостроковими, так і короткостроковими, термін погашення яких минув на дату складання балансу.

Короткострокові банківські кредити залучаються здебільшого для фінансування оборотних активів підприємства, зокрема на покриття тимчасового дефіциту платіжних засобів, придбання товарів, виробничих запасів тощо.


6.2.2.Практична робота із залучення банківських кредитів


Для отримання кредиту позичальник (керівник, фінансовий менеджер, інша уповноважена особа) спочатку звертається до банку для проведення попередніх переговорів. У разі, якщо попередні переговори пройшли успішно, фінансові служби підприємства готують пакет документів, необхідних для розгляду банком питання про надання кредиту. Перелік документів складається кожним банком відповідно до обраної ним методології оцінки кредитоспроможності позичальника та його інформаційних потреб. Це означає, що кожен банк може вимагати від потенційного позичальника свій специфічний набір документів.

^ Типовий список необхідних для отримання кредиту документів містить:

а) клопотання (лист, заявка) позичальника на ім’я Голови Правління банку про видачу кредиту, де зазначаються: реквізити потенційного позичальника; цілі залучення кредиту; необхідна сума; строки залучення коштів; вид кредитного забезпечення; зобов’язання своєчасного погашення основної суми кредиту та процентів у визначений термін;

б) протокол рішення зборів власників щодо згоди на залучення кредиту у визначеній сумі та про надання майна в заставу із зазначенням параметрів майна, його вартості, місцезнаходження тощо;

в) документи фінансової та податкової звітності:

баланси за останні 2 – 3 роки (із щоквартальною розбивкою за останній звітний рік);

звіти про фінансові результати та звіти про рух грошових коштів за визначений період;

декларація про прибуток підприємства (разом з додатками);

розшифровка кредиторської та дебіторської заборгованості ( в розрізі сум заборгованості, контрагентів, причин виникнення, дат виникнення та погашення) на останню звітну дату та на дату звернення у банк;

г) інформація щодо розмірів заборгованості за банківськими кредитами;

д) висновки аудитора щодо фінансово-майнового стану підприємства та копії актів перевірок державними податковими органами;

е) бізнес-план, необхідними складовими якого є розрахунок потреби в капіталі, термін освоєння та окупності залучених коштів, прогноз Cash-flow на період, на який залучаються кошти, тощо;

ж) копії контрактів, договорів, рахунків-фактур (інвойсів), митних декларацій, інших документів, пов’язаних із досягненням цілей, на які береться кредит;

з) документи, які засвідчують той чи інший вид кредитного забезпечення;

и) довідки з банків, до відкриті рахунки позичальника, про відсутність заборгованості за кредитами.

Як правило, необхідною умовою отримання кредиту є відкриття позичальником поточного рахунку у кредитую чому банку. Для цього подається стандартний набір документів, передбачених для відкриття такого рахунку.

^ Дата одержання від потенційного позичальника пакета документів у повному обсязі вважається датою офіційного звернення підприємства за кредитом.

Перед тим, як прийняти рішення щодо надання кредиту, банк проводить ретельну фінансово-економічну експертизу діяльності потенційного позичальника. Аналіз здійснюється за такими основними напрямами:

оцінка якості менеджменту;

ситуація підприємства на ринку факторів виробництва та збуту продукції;

фінансовий стан потенційного позичальника;

оцінка кредитного забезпечення.

Уразі прийняття позитивного рішення щодо видачі кредиту банк оформляє відповідні документі, що регламентують кредитні взаємовідносини. До таких документів належать:

кредитний договір (укладається між кредитором і позичальником тільки у письмовій формі);

договори поручительства (гарантії);

договори застави.

Надання кредиту здійснюється шляхом відкриття позичальнику позичкового рахунку та перерахування на нього відповідної суми коштів. При плануванні руху грошових потоків фінансові служби підприємства повинні враховувати таке:

отримані у вигляді кредиту кошти можна використовувати лише на зазначені у договорі цілі (за нецільове використання коштів банк може стягнути штраф у сумі, передбаченій кредитною угодою);

кошти для погашення заборгованості за кредитом першочергово направляються для оплати процентів за кредит, а потім – простроченої заборгованості; сума, що залишилася, направляється для погашення кредиту;

за порушення строків повернення кредиту і процентів сплачується передбачена кредитним договором пеня;

у разі виникнення тимчасових фінансових ускладнень можна порушувати перед банком питання про перенесення строків платежів за кредитом;

основну суму кредиту та проценти по ньому можна сплачувати достроково.

Банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, забезпечує його консультативними послугами з питань ведення бізнесу та виконання договору. Фінансові та інші служби підприємств повинні створювати умови для проведення працівниками банку моніторингу та контролю за порядком використання кредиту та динамікою фінансового стану позичальника, а також періодично інформувати банк про хід виконання угоди. У процесі моніторингу проводиться така робота:

перевіряється цільове використання кредиту;

оцінюється фінансовий стан підприємства та визначається відхилення фактичних показників діяльності від запланованих;

перевіряється стан збереження заставленого майна;

перевіряються заставні можливості позичальника і третіх осіб, які гарантують повернення позички.

На основі обробки одержаної в процесі моніторингу інформації вносяться пропозиції щодо подальших відносин з позичальником. При цьому можуть прийматися рішення щодо:

перенесення строків повернення кредиту (як правило, зі стягненням підвищеної процентної ставки);

зміни умов кредитування (наприклад, зміни процентної ставки);

розірвання договору із достроковим стягненням кредиту (у разі недотримання позичальником умов кредитного договору).


6.2.3.Кредитоспроможність підприємства


Кредитоспроможність – наявність у потенційного позичальника передумов для отримання кредиту і здатність повернути його. Інакше кажучи – це здатність підприємства в повному обсязі й у визначений кредитною угодою термін розрахуватися за своїми борговими зобов’язаннями. Кредитоспроможність позичальника визначається показниками, що характеризують його акуратність при розрахунках за раніше отриманими кредитами, його поточне фінансове становище, спроможність у разі необхідності мобілізувати кошти з різних джерел, забезпечити оперативну трансформацію активів у грошові кошти.

Перш ніж планувати залучення капіталу шляхом одержання банківської позички, фінансові служби підприємства повинні оцінити можливості отримання кредиту. Для цього доцільно провести аналіз відповідності параметрів діяльності підприємства критеріям кредитоспроможності, які вимагаються тим чи іншим банком.

Кожен банк розробляє власні критерії та методики оцінки кредитоспроможності позичальника. Систематизуємо найтиповіші підходи до оцінки кредитоспроможності підприємства.

У науково-практичній літературі здебільшого виокремлюють кількісні та якісні критерії кредитоспроможності. Кількісні критерії пов’язані з оцінкою поточного та перспективного фінансового стану позичальника, а якісні виявляються на основі оцінки менеджменту підприємства та його ситуації на ринку факторів виробництва і збуту продукції.

У теорії і практиці немає єдності щодо пріоритетності того чи іншого елемента кредитоспроможності. Переважає думка, що кількісні та якісні чинники складають єдине ціле при оцінці потенційної здатності позичальника погасити заборгованість за кредитом.


Якісні критерії кредитоспроможності


Вважається, що якісні чинники досить важко оцінити і систематизувати: на це слід витратити більше часу і затрат, ніж на оцінку фінансового стану. Зазначені чинники досліджуються за двома напрямами: якість менеджменту та ситуація на ринку факторів виробництва і збуту продукції (товарів).

При оцінці рівня менеджменту увага концентрується на персональних і фахових якостях керівництва, а також на організації управління підприємством. Відповідні висновки робляться на основі вивчення інформації, яка характеризує:

наявність і реальність довгострокової стратегії розвитку підприємства;

уміння керівника чітко формулювати стратегічні цілі та концепцію розвитку підприємства;

наявність та функціональну спроможність системи контролінгу;

освіту, досвід та імідж керівництва;

дотримання ділової етики, договірну та платіжну дисципліну підприємства;

вміння менеджменту вчасно оцінювати підприємницькі ризики та вживати заходів щодо їх нейтралізації;

внутрішній клімат, який склався на підприємстві, та виробничу дисципліну;

рівень розмежування функціональних обов’язків працівників, наявність посадових інструкцій;

плинність кадрів на ключових посадах.



Кількісні критерії кредитоспроможності


З метою оцінки кількісних критеріїв проводиться аналіз поточного та перспективного фінансового стану підприємства. Головне завдання, яке ставить перед собою фінансовий аналітик, - прогнозування майбутньої платоспроможності підприємства.

^ Показники ліквідності та платоспроможності. Аналіз ліквідності підприємства ґрунтується на зіставленні відображених у балансі поточних платіжних зобов’язань підприємства та поточних активів. У теорії і практиці можна зустріти значну кількість показників ліквідності.

^ Показник абсолютної ліквідності характеризує платоспроможність підприємства на дату складання балансу і показує, яку частину короткострокових зобов’язань воно має можливість погасити негайно. Оптимальною вважається ситуація, коли показник абсолютної ліквідності знаходиться на рівні 0,2. З метою забезпечення стабільної поточної платоспроможності підприємства можуть формувати резерви ліквідності (наприклад, поточні фінансові інвестиції) чи вдаватися до залучення контокорентних кредитів (овердрафту).

Значення показника ліквідності другого ступеня повинно дещо перевищувати 100 %. Відношення монетарних оборотних активів (різниця між загальною сумою оборотних активів і запасів) та короткострокових зобов’язань повинно перевищувати одиницю.

^ Відношення короткострокових активів до короткострокових зобов’язань (показник покриття) є одним з тестів, на основі якого можна перевірити рівень дотримання золотого правила фінансування. Він характеризує платоспроможність підприємства в середньостроковому періоді. Значення цього показника має перевищувати 100 %. В економічно розвинутих країнах нормальною вважається ситуація, коли значення цього показника знаходиться в межах 150 %.

^ Коефіцієнт покриття необоротних активів довгостроковим капіталом показує, наскільки підприємство виконує умови золотого правила фінансування та золотого правила балансу. Він характеризує рівень дотримання фінансової рівноваги підприємством у коротко- та довгостроковому періодах. Значення цього показника повинно бути більшим за одиницю. Нормальною є ситуація, коли значення коефіцієнта знаходиться в межах 1,2 – 1,6. У такому разі підприємство можна вважати потенційно платоспроможним.

При зовнішньому аналізі проблема полягає в тому, що показники балансу не надають повної інформації про строковість окремих активів та пасивів. Отже, як додаткове аналітичне джерело слід використовувати розшифровки дебіторської та кредиторської заборгованості.

Розглянуті до цього показники належать до числа відносних показників. У разі необхідності фінансові аналітики можуть розраховувати абсолютний показник ліквідності – робочий капітал.

Показник робочого капіталу (Working Capital) широко використовується при оцінці рівня ліквідності підприємств в англо-американській практиці фінансового аналізу та планування. Робочий капітал (або чисті оборотні активи) – це різниця між оборотними активами підприємства та його поточними зобов’язаннями (зі строком погашення до одного року). Він показує частину оборотних активів, що фінансуються за рахунок власного капіталу і довгострокових зобов’язань. Одержані значення робочого капіталу дають змогу зробити висновки щодо:

а) зміни резервів поточні ліквідності;

б) наявного потенціалу довгострокового фінансування та довгострокової ліквідності.

За умови достатньої ліквідності запасів і дебіторської заборгованості, яку можна легко рефінансувати, наявність робочого капіталу у підприємства означає не лише його здатність виконати поточні зобов’язання, а й можливості для розширення операційної та інвестиційної діяльності. Прийнято вважати, що величина робочого капіталу повинна перевищувати 30 % загального обсягу оборотних активів підприємства.

^ Показники, які характеризують структуру капіталу та майна позичальника. Структура капіталу підприємства досить докладно характеризується під час розгляду вертикального правила фінансування. Висновки щодо задовільності показників структури капіталу та майна робляться на основі їх зіставлення із середньо галузевими значеннями.

Якщо коефіцієнти заборгованості та фінансової незалежності є відносно стабільними і перебувають на рівні дещо вищому, ніж у середньому по галузі, то прийнято вважати, що ризики структури капіталу є низькими, а отже, за цим критерієм позичальник є кредитоспроможним.

Показники прибутковості та самофінансування. Здатність підприємства виконувати свої зобов’язання значною мірою залежить від рівня його прибутковості та самофінансування. Саме тому в процесі оцінки кредитоспроможності (особливо при наданні довгострокових кредитів) аналізують фактично досягнуті та прогнозні показники рентабельності, прибутку, Cash-flow. Ці показники дають змогу дати відповідь на два запитання:

яку частку інвестицій, інших грошових видатків підприємство може фінансувати за рахунок результатів своєї діяльності;

чи зможе підприємство виконати свої зобов’язання у майбутньому за рахунок внутрішніх фінансових джерел.

Окрім звітних даних у процесі аналізу вивчаються планові показники фінансових результатів, прогноз руху грошових коштів, фінансовий план тощо.

^ Показники оборотності. Ця група показників характеризує ефективність управління грошовими потоками підприємства, в т.ч. оборотними активами, кредиторською, дебіторською заборгованістю тощо.

Досліджуючи показники оборотності, слід виходити з того, що чим швидше обертаються вкладені кошти, тим менше їх слід залучати, а отже, тим меншою буде вартість капіталу, що позитивно впливає на рентабельність і платоспроможність підприємства. Фінансовий аналітик повинен орієнтуватися при цьому на середньо галузеві показники оборотності.


6.2.4.Кредитне забезпечення


У разі, якщо позичальник не в змозі виконати свої зобов’язання у передбачені кредитним договором строки, кредитор може задовольнити свої вимоги за рахунок кредитного забезпечення. Саме тому наявність у позичальника достатнього кредитного забезпечення є складовим елементом його економічної кредитоспроможності. До основних видів забезпечення кредиту належать:

а) застава (майна, майнових прав, цінних паперів тощо);

б) гарантії (банків, підтверджені фінансами чи майном третьої особи);

в) інші види забезпечення (поручительство, свідоцтво страхової організації).


Застава як спосіб кредитного забезпечення


Правовідносини, пов’язані із заставою, регулюються Законом України „Про заставу”. Застава означає, що в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання кошти, одержані від реалізації заставленого майна, спрямовуються передусім на задоволення вимог заставодержателя. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).

Предметом застави є майно (рухоме і нерухоме) та майнові права, які можуть бути відчужені та на які може бути звернено стягнення. Використання застави того чи іншого майна як забезпечення кредиту залежить від ряду чинників:

по перше, визначається, наскільки легко реалізувати дане майно і чи це взагалі можливо;

по друге, чи є можливість встановити точну ціну і чи ця ціна постійна.

Крім того, оцінюються ймовірні додаткові накладні витрати, збитки та перешкоди у разі відчуження.

Кредитне забезпечення у вигляді рухомого майна. Найпоширенішими предметами застави рухомості є транспортні засоби, обладнання, товари в обороті та переробці, сировина, готова продукція.

Майнові права як предмет застави. Заставодавець може скласти договір застави як щодо належних йому на момент укладення договору прав вимоги по зобов’язаннях, в яких він є кредитором, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. У договорі застави прав, які не мають грошової оцінки, вартість предмета застави визначається угодою сторін.

Кредити під заставу нерухомості (іпотечні кредити). Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, за якої предмет застави залишається у заставодавця або третьої особи. Предметом іпотеки можуть бути:

земельна ділянка;

жилий будинок, квартира, частина будинку;

дачний будинок, гараж та будь-яке інше приміщення господарського призначення;

підприємство або його структурний підрозділ.

При іпотеці будівлі чи споруди предметом застави разом з нею стає також право на користування земельною ділянкою, на якій розташовані дані об’єкти. Однак у разі іпотеки земельної ділянки право застави не поширюється на будівлі та споруди, що знаходяться на даній ділянці. У разі звернення стягнення на дану ділянку (чи її продажу) до нового власника переходять права та обов’язки, які мав стосовно власника будівлі заставодавець.

Надійним засобом забезпечення кредитів може бути заклад (застава) цінних паперів. Однак у зв’язку з недостатньою розвинутістю вітчизняного фондового ринку та недоліками при проведені приватизації в даний час в Україні цей вид забезпечення зобов’язань ще не набув достатнього поширення.


Гарантії та поручительства


Поручительство являє собою додаткове (акцесорне) зобов’язання стосовно кредитора, оформлене договором між кредитором за основним зобов’язанням і поручителем для забезпечення виконання основного зобов’язання (як правило, укладається тристороння угода).

Гарантія характеризує зобов’язання третьої особи задовольнити вимоги кредитора у разі настання певних, заздалегідь обумовлених гарантійних випадків. На відміну від поручительства, гарантія не має акцесорного характеру, тобто безпосередньо не пов’язана з умовами договору між кредитором і боржником. Гарант, який виконав зобов’язання боржника, не вправі жадати від боржника відшкодування, якщо інше не обумовлено в умовах видачі гарантії. Крім того, якщо поручитель зобов’язаний відповідати в тому ж обсязі, що і боржник (тобто сплачувати неустойку, проценти, відшкодовувати збитки), то гарант у договорі може обмежити розмір своєї відповідальності виконанням основної вимоги.

Гарантія відрізняється від звичайного договору поруки тим, що оформляється у формі гарантійного листа . ^ Гарантійний лист має юридичне значення за умови, що буде прийнятий кредиторами, і останній у письмовій формі повідомить гаранту про прийняття гарантійного листа. Гарантійний лист повинен містити такі відомості:

за яким кредитним договором він виданий;

термін, протягом якого діє гарантія;

сума, яка гарантується.


6.2.5.Кредит в іноземній валюті


У процесі здійснення фінансово-господарської діяльності підприємства можуть залучати кредити в іноземній валюті. Ці кредити надаються як резидентами, так і нерезидентами. Здебільшого кредити залучаються для виконання зобов’язань за зовнішньоекономічними контрактами, оплати відряджень за кордон тощо.

Кредити в іноземній валюті надаються вітчизняними комерційними банками за умови мобілізації ними валютних ресурсів на відповідний строк.

На практиці зустрічається також форма одержання кредиту в іноземній валюті на основі договору валютного фіксингу, згідно з яким кредит надається банком в українських гривнях, однак з прив’язкою до курсу долара чи євро. Погашення кредиту здійснюється також у гривнях у перерахунку за курсом відповідної іноземної валюти.

У разі планування залучення кредитів в іноземній валюті від нерезидентів фінансові служби підприємств повинні враховувати таке:

кредити отримуються тільки в безготівковій формі;

договори, які передбачають виконання резидентами боргових зобов’язань перед нерезидентами за залученими кредитами в іноземній валюті (окрім товарних кредитів), у т.ч. поворотною фінансовою допомогою в іноземній валюті, підлягають обов’язковій реєстрації Національним банком України шляхом видачі резидентам реєстраційних свідоцтв;

позичальник зобов’язаний зареєструвати договір до фактичного одержання кредиту;

за видачу реєстраційного свідоцтва стягується плата згідно з тарифом послуг, установленим нормативно-правовими актами НБУ;

процентна ставка за валютними кредитами від нерезидентів не повинна перевищувати розміру середньозваженої процентної ставки комерційних банків по валютних кредитах на внутрішньому кредитному ринку;

у разі одержання резидентом валютного кредиту від нерезидента без отримання реєстраційного свідоцтва, до нього застосовуються штрафні санкції у сумі 1% от розміру одержаного кредиту.


^ 6.3.ОБЛІГАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ


6.3.1. Види облігацій та їх параметри


Облігація – це цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений у ньому строк з виплатою доходу, порядок визначення якого передбачається умовами випуску.

До основних переваг фінансування на основі емісії облігацій можна віднести такі:

диверсифікація капіталодавців , зокрема кредиторів;

залучення коштів здійснюється на довгостроковий період;

податкові переваги, оскільки проценти за облігаціями відносяться на зменшення оподаткованого доходу емітента;

порівняно з акціями облігацій є менш ризиковим об’єктом вкладення коштів для інвесторів.

Серед найсуттєвіших недоліків цього інструменту фінансування найчастіше наводяться такі:

порівняно високий рівень накладних витрат, пов’язаних із випуском облігацій;

ризик сплати завищених процентів, передбачених умовами випуску облігацій, у разі зменшення ставок на ринку капіталів;

через значну кількість держателів облігацій і широку географію їх надходження можуть виникнути труднощі ведення переговорів з капіталодавцями у разі необхідності пролонгації строків погашення.


6.3.2. Емісія облігацій


Умови випуску і розміщення облігацій підприємств визначаються законодавчими та нормативними актами, а також статутом емітента. Розміщення облігацій на ринку може здійснюватися або безпосередньо емітентом, або з допомогою фінансового посередника.

Рішення про випуск облігацій підприємств приймається емітентом та оформляється протоколом зборів власників чи іншим уповноваженим на те органом. Протокол рішення про випуск облігацій підприємств повинен обов’язково містити відповідні параметри, які законодавчо встановлені.

6.3.3. Погашення облігацій підприємств.

Порядок обслуговування та погашення облігацій усіх видів визначається при їх випуску.

Погашення облігацій – це виплата номінальної вартості облігації та доходу по них у терміни, передбачені умовами емісії облігацій. Погашення може здійснюватися шляхом фіксованих виплат або на основі застосування методу ануїтетів. В останньому випадку платежі з погашення облігацій здійснюються через певні інтервали часу в однаковому розмірі. Сума платежу включає дохід за облігацією і номінальну вартість, причому з часом частка процентних доходів зменшується, а погашення основної суми боргу збільшується. Досить часто застосовується метод погашення облігацій на основі жеребкування.

Важливою ділянкою роботи фінансового менеджера є визначення порядку погашення облігацій та встановлення процентів по них. За процентними облігаціями ставка процента відображається в купоні до облігації.

При зміні процентних ставок за облігаціями на ринку приведення дохідності по облігаціях і ринкової дохідності здійснюється шляхом конверсії старих облігацій в облігації нового випуску.

Поряд із номінальною процентною ставкою велике значення має ефективна ставка процента за облігаціями, яка, окрім процентної ставки, зафіксованої у купонному листі, враховує позитивну чи негативну різницю між курсом емісії та ціною викупу облігацій. Відхилення буде тим більшим, чим більшою виявиться різниця між цими курсами і чим коротший період обігу цінних паперів (n).

Для емітентів ефективна ставка процента характеризує загальний рівень витрат, пов’язаних із залученням коштів. Ці витрати включають, окрім номінальної процентної ставки та дисконту, також одноразові накладні витрати.

Інвестор, розраховуючи ефективну ставку процента, не бере до уваги здійснені емітентом одноразові накладні витрати. Якщо погашення облігації проводиться в кінці періоду, то інвесторам доцільно використати такий алгоритм розрахунку ефективної ставки процента (Re):


Re = х 100%, (6.1)

де d – дисконт, виражений у процентах (Кн - Ке); і – фіксована процентна ставка; Ке – курс емісії, у процентах; Кн. – курс погашення облігацій, у процентах.

Звичайно, у разі необхідності у зазначеній формулі можуть використовуватися не лише відносні, а й абсолютні величини.

У разі, якщо погашення облігацій здійснюється щорічно рівними сумами, то в алгоритмі розрахунку ефективної ставки процента замість n доцільно підставити середню величину строку обігу облігацій (t):


t = .

Розрахунок ефективної ставки процента має значення насамперед для інвесторів, при оцінці ефективності їх вкладень та визначення амортизованої собівартості фінансових інвестицій, яка відображається у звітності.

Після погашення облігацій емітент зобов’язаний не пізніше ніж через 7 днів надати до реєстру вального органу звіт про наслідки погашення облігацій, в якому обов’язково мають бути зазначені:

дати початку та закінчення погашення облігацій;

кількість погашених облігацій (із зазначенням номерів і серій);

сума, на яку погашені облігації;

проценти та сума доходу, виплачених по облігаціях (для процентних облігацій).

Звіт про результати погашення повинен бути підписаний емітентом або особою, яка за дорученням емітента здійснювала погашення облігацій та виплату доходу по них (якщо емітент користується його послугами), а також аудитором (аудиторською організацією) і засвідчений їх печатками.

Крім звіту, емітент до реєстру вального органу подає відповідну заяву та примірник друкованого органу з публікацією інформації про емісію облігацій.


6.3.4.Облігації з нульовим купоном (Zerobond)


До основних характеристик цих облігацій слід віднести:

відсутність поточних процентних платежів;

облігації розміщуються з дизажіо (дисконтом);

погашення здійснюється за номінальною вартістю.

Проценти і проценти на проценти за облігаціями з нульовим купоном тезавруються і виплачуються при погашенні цінних паперів у складі їх номінальної вартості або у вигляді премії. Номінальна вартість, яка підлягає погашенню, залишається фіксованою протягом усього терміну запозичення. Саме тому, випускаючи облігації, фінансові служби повинні правильно розрахувати номінальну вартість з тим, щоб вона враховувала поточну і прогнозну кон’юнктуру фінансового ринку і, з одного боку, мінімізувала вартість залучення капіталу, а з іншого – стимулювала інвесторів вкладати кошти в облігації. Вважається, що кредитоспроможність емітентів облігацій з нульовим купоном повинна бути вищою, ніж тих, які випускають процентні облігації, оскільки інвестори підлягають більшому ризику.

Вкладаючи кошти в ці облігації, інвестор отримує доходи не і вигляді процентів, а в результаті приросту його капіталу. Недоліком цього виду облігацій для емітента є те, що він бере на себе ризик зміни процентних ставок. У практиці фінансової діяльності підприємств можна зустріти кілька різновидів облігацій з нульовим купоном, зокрема:

^ Зростаючі облігації, або „накопичувачі процентів”. Розміщення цих облігацій здійснюється за номінальною вартістю (100 %), а погашення – за курсом, який включає номінальну вартість і нараховані складні проценти