Реферат: Микола козакевич

МИКОЛА КОЗАКЕВИЧ



Повість



Видавництво ЦК ЛКСМУ “Молодь”

Київ 1962

И(Пол)

К59

У пригодницькій повісті “Веста” не знає по­щади” відомий польський письменник Микола Козакевич викривав підступні дії ворогів нової Польщі, які намагаються підірвати економіку країни.

Добре замаскована банда старається вивезти за кордон якнайбільше коштовностей.

Таємничий жорстокий ворог нещадно роз­правляється з усіма, хто може навести на слід злочинців. Молоді працівники міліції, яким дово­диться стикатися з багатьма несподіванками, на­трапляють на цей слід, долаючи перешкоди, роз­плутують його і викривають банду.

Скорочений переклад з польської

С.В.САВКОВА



РОЗДІЛ І

1

вестибюлі міського управління міліції капітан Роман Завірюха нерішуче зупинився. Стрілки електричного годинника показували вісімнадця­ту. Якщо поспішити, то ще можна з’їздити додому, пе­реодягтись у цивільний костюм і встигнути на початок вистави. Він уже три дні носив у портфелі квиток до театру. Що там іде, Завірюха не пам’ятав. А втім, хіба не все одно? Найважливіше — одірватись від буденних турбот і подивитися на життя людей збоку, не беручи в ньому участі, хоч на дві години стати тільки глядачем.

— На все добре, пане інспектор…

Це останній свідок, якого він допитував п’ятнадцять хвилин тому.

— До побачення!

Капітан вийшов надвір. Біля під’їзду стояла темно-синя “Варшава”. Шофер, звичайно, спав.

— Агей, Юрек, прокинься! їдьмо!..

— О, пане начальник, очі просто самі злиплися, — виправдувався молодий шофер з хитрим обличчям.— Та й ви, далебі, ніколи своєчасно не закінчуєте. Все керуєте й керуєте, сидите й сидите в управлінні — тут і будильник засне…

— Я, друже, не керую, а працюю, — мовив Завірюха, сідаючи поряд з шофером.

— Говори до гори, а гора горою, пане начальник… — сказав Юрек, натискуючи педаль стартера, але одразу ж схаменувся. — Пробачте, будь ласка, це якось само ви­рвалось! Є таке прислів’я, ви, мабуть, знаєте!

— Знаю, знаю… А язик у тебе, мов суха мітла, — посміхнувся капітан. За рік він встиг полюбити цього спритного хлопця, який ніколи не ліз у кишеню за сло­вом і був прямо-таки віртуозним шофером. Саме через це Юреку В’юну багато чого прощали.

— Щось ви, пане начальник, сьогодні наче не в собі… — зауважив Юрек, шкірячи трохи попсовані зуби.

— А що? — схаменувся капітан.

— Мотор уже кілька хвилин працює, а я так і не знаю, куди їхати…

— А-а… Їдьмо додому, на Мокотів. Там почекаєш, а потім одвезеш мене в Палац культури. І на сьогодні — все.

Автомобіль рушив. За кілька секунд вони в’їхали на яскраво освітлений прямокутник площі імені Дзержинського. Юрек впевнено маневрував у густому потоці автомобілів, який перекочувався через перехрестя двох вулиць — траси Схід–Захід і Нової Маршалківської. Він щось говорив капітанові, але той не звертав уваги, бо в думках знову і знову розбирав окремі свідчення у справі, яку вчора йому передали. Ця справа ще в ра­йонному відділенні міліції дістала умовну назву “Веста” і потрапила до Завірюхи в основному закінчена. Коли прийняти версію самогубства, то все тут здається ясним мов день. Але річ у тому, що, як слушно зауважив про­курор, самогубство це…

— “Чудове самогубство”…

Лише ці два слова з усієї балаканини Юрека В’юна дійшли до свідомості капітана, проте й цього було до­сить, щоб він опам’ятався і схопив шофера за рукав:

— Що ти сказав?

— О, боже, пане начальник, якщо ви так хапатиме­те за руку, то ми вріжемось в який-небудь стовп! У мене чутливе серце…

— Ти казав про якесь самогубство? — добивався ка­пітан.

— Авжеж, я казав про ту виставу, на яку ви йдете. Вона зветься “Чудове самогубство”. Детектив на два­надцять актів. Мені розповідав Пелка з оперативного відділу.

Капітан на мить замислився і раптом коротко сказав:

— Стоп!

“Варшава” заскрипіла гальмами і зупинилася так рвучко, що приватний фіат, який їхав позаду, тільки чу­дом не наскочив на неї.

— Я передумав. Не поїду на спектакль. Ось тобі кви­ток, і можеш піти сам, якщо маєш охоту дивитися де­тективи на сцені. А в мене їх досить у житті…

— Вам завжди щось спаде на думку… Але щодо спектаклю, то я не заперечую… Одразу ж вирушаю, як тільки вас одвезу. Наказ, хоч який він важкий, треба виконати, — вдавано зітхнув Юрек і рвонув з місця так, що прохожі, дивлячись на машину з голубим мі­ліцейським ліхтарем, думали: “Знову щось трапи­лося!..”

Капітан скоса глянув на шофера:

— Тепер, мабуть, знаєш, куди їхати?

— Відомо куди — до професора! Глобус працює, пане начальник!

Капітан закурив і вже не обізвався жодним словом, аж доки машина не зупинилася перед сірим будинком на Сольцю. Подзвонив. У відповідь люто загавкав соба­ка, потім двері відчинились і на порозі, тримаючи за ошийник чудову ельзаську вівчарку, з’явився літній чо­ловік.

— О! Яка приємна несподіванка! — щиро зрадів гос­подар. — Сам Шерлок Холмс власною особою! Тор, при­вітайся!

Собака почав ластитися, лизати капітанові руки.

— Я не перешкодив тобі? — спитав Завірюха, зні­маючи плащ і вішаючи його на вішалці.

— Перестань гратися в чемність і заходь до кімна­ти… Я зараз приготую каву…

Господар, чалапаючи стоптаними нічними капцями, зник за дверима кухні. Але за хвилину його пишна сива чуприна показалася в дверях:

— Якщо хочеш випити чогось міцнішого, то візьми пляшку в бібліотеці. Чарки там, де завжди…

Капітанові не хотілося пити; він витягнувся у кріслі і поглядом окинув добре знайому кімнату. Тор, позіхнув­ши, ліг на підлозі і поклав свою красиву морду на ту­фель гостя.

Попід стінами стояли стенди з книжками. Великий дубовий письмовий стіл був завалений паперами. На стільцях, шафі, на підвіконні купами лежали газети та журнали. Кілька картин і зелений диван доповнювали обстановку кімнати. Вже десять років Завірюха товари­шував з професором Верхаром, і за всі ці роки нічого не змінилося в його квартирі.

На шафі лежав невеличкий шкіряний чемодан з ба­гатьма наклейками закордонних готелів. Глянувши на нього, капітан усміхнувся — згадав, як почалась їхня дружба. Саме цей чемодан колись украли у професора в поїзді Варшава–Париж. Це й привело Верхара до міліції, де він уперше зустрівся з Завірюхою. Капітан ще раз усміхнувся, пригадавши подив і майже забо­бонний жах професора, коли, вислухавши скаргу, Заві­рюха одчинив сейф і, вказуючи на чемодан, який там ле­жав, запитав, чи це не про нього йдеться.

— Та ви — чарівник! — вигукнув тоді Верхар.

— Ні, я не чарівник. Просто вам повезло, професоре, і Саме з цим чемоданом сьогодні вночі спіймали злодія, якого ми давно шукаємо… Ваш чемодан явно не приніс йому щастя.

Зате приніс їм обом. Вони познайомилися, а згодом і подружили, почали зустрічатися, відвідувати один од­ного дома. Дружина Завірюхи теж полюбила цього са­мотнього, з сивіючою борідкою чоловіка, який умів говорити про надзвичайно складні і заплутані людські справи так просто, ніби він із своєї квартири на п’ятому поверсі краще бачив і людей, і ті пружини, що керують їхніми вчинками.

— Ось і кава… Твоя улюблена, з вершками… — ска­зав професор, несучи на пластмасовому підносі дві чаш­ки та кофейник. Тор блимнув оком на свого хазяїна і легенько стукнув хвостом об підлогу.

— Ну, Тор, тікай звідси, — гукнув на нього Верхар, — дозволь капітанові сісти до столика…

Собака неохоче підвівся, одійшов на півметра і зно­ву ліг.

— Тор дуже швидко старіє, — похитав головою про­фесор, — стає дедалі неповоротким і лінивим…

— Е-е, обгодовуєш його, собаці просто хочеться спати…

— То само собою, але десять років таки позначилися на ньому. Пам’ятаєш, який він був забавний, коли в 1948 році ти приніс мені його на іменини? Вип’єш до кави чарку “Мандаринового”?

Завірюха мовчки стежив, як професор наливав у ма­ленькі чарочки чудовий лікер. Минулі десять років по­значились і на ньому. Професор постарів. У борідці і на скронях стало більше сивих ниточок. Тільки погляд ли­шився той самий — гострий, бистрий, щомиті готовий спалахнути саркастичними іскорками. “Чи набагато він старіший за мене? — подумав капітан. — Років на п’ят­надцять…”

Дивною була ця дружба психолога і “поліцейського”, як називав себе жартома Завірюха. їх розділяло все: вік, освіта, професія. Але обидва трималися разом, і коли, бувало, тиждень–другий не зустрічалися — їм чо­гось не вистачало.

— Скажи мені, — обізвався капітан, ведучи свою дум­ку, — що нас, власне, єднає? Що ти, професор і науко­вець, знаходиш у товаристві поліцейського — “глини”, як нас називають злочинці?

Верхар підвів уже сивуваті брови, глянув на світло через апельсинову чарку і усміхнувся в вуса:

— Браво! Ти стаєш психологом. Це й є перший до­каз того, що ти не звичайна “глина”. А втім, ти ніколи не грішив надмірною скромністю. Звідки ж тоді оця назва — “поліцейський” — в устах талановитого слід­чого?

— Але ти не відповідаєш на запитання, професоре! Ухиляєшся від зізнань… — зауважив капітан, ковтнувши лікеру.

Верхар знову посміхнувся, дрібна сітка зморщок біля очей, закритих окулярами в роговій оправі, надала його обличчю добродушного і трохи іронічного виразу.

— Підозрюваний має право відмовитись од зізнань. Ти сам мене вчив… Ну, а якщо говорити серйозно, то, на мій погляд, наша дружба ґрунтується на тому, що ми доповнюємо один одного. Я, мені здається, вводжу тебе в ширший світ, даю тобі трохи життєвих і наукових узагальнень. З тобою в мою самотність вливається хви­ля живих, справжніх людських справ, ти розповідаєш мені про заплутані людські долі і трагедії, які повинні цікавити кожного психолога.

Капітан любив, коли Верхар говорив про свою улюб­лену працю. Завірюха завжди мовчки слухав професора, але сьогодні вдруге повернувся до питання, яке ви­никло на початку розмови:

— І це все, що породило нашу дружбу?

— Звичайно, ні. Є п’є причини чисто емоціонального характеру. Напевно, ми подобаємось один одному, від­чуваємо взаємну симпатію. Але ідо це на тебе сьогодні найшло? Ти що, хочеш, щоб я тобі освідчився? Чого так уперто аналізуєш нашу дружбу? Пий краще каву, бо прохолоне зовсім.

Професор Верхар не любив говорити про свої по­чуття. Ніколи не скаржився на самітність, хоч, мабуть, саме через неї він прив’язався до капітана. Якщо розмо­ва торкалася цих питань, професор ставав різким, злос­ливим і швидко переходив на інше. Завірюха не здиву­вався, коли так трапилось і цього разу.

— Над чим тепер працюєш? — запитав Верхар, до­ливаючи собі кави. І одразу ж додав: — Звичайно, якщо це не таємниця…

— Ні, не таємниця. Навіть хочу з тобою порадитись. Бачиш, я займаюся справою, яку назвали криптонімом “Веста”. Вона майже закінчена, принаймні теоретично, тому я можу говорити про неї, але все-таки покладаюся на твоє вміння берегти таємницю.

— Цікавий криптонім, — усміхнувся Верхар. — “Вес­та” — це друге ім’я римської богині Гестії, покровитель­ки домашнього затишку. Невже йдеться про крадіжку якихось старовинних речей?

Тепер засміявся Завірюха.

— Ручаюсь, що офіцер міліції, який назвав справу цим античним ім’ям, не мав на увазі достойної богині. Навряд, щоб він взагалі що-небудь чув про неї.

— А звідки ж узялася “Веста”?

— Це назва пістолета іспанського виробництва. “Веста”, калібр 7,65.

Професор витягнув губи трубкою і розуміюче кивнув головою.

— Ага, значить вбивство?

Капітан розвів руками і підвівся. Тор підняв голову, сонно стежачи за його рухами.

— Спочатку я розкажу тобі про висновки, до яких дійшов офіцері що вів перше слідство. Ні, насамперед ©пишу саму подію. Хоч, власне, тут треба говорити про два смертельні випадки, причиною яких був один і той же пістолет “Веста”. Кілька днів тому — а точніше в неділю — служниця Августа Рема відчинила вранці две­рі в спальню господаря і побачила там труп його дру­жини Вільгельміни. Огляд показав, що жінку застрелено з пістолета калібру 7,65. Через кілька годин після цього з готелю “Ексцельсіор” повідомили, що там у підвалі знайдено труп чоловіка, який виявився Августом Ремом. При ньому був пістолет “Веста”, калібр 7,65. Експерти­за встановила, що обидві смертельні рани були завдані з однієї і тієї ж зброї. На зброї збереглися чіткі від­битки пальців Августа Рема.

Професор Верхар, приплющивши очі, слухав розпо­відь капітана.

— Значить, Рем, убив дружину і сам покінчив само­губством? Жах!

— Саме до такого висновку дійшов молодий офіцер, провівши слідство тільки в цьому напрямку. І, звичайно, дістав цілковите підтвердження своєї гіпотези. Так само охарактеризувала злочин і преса.

Професор Верхар на мить замислився. Капітан за­курив.

— Справді, — першим обізвався господар, — страшна історія. Але скажи мені, які мотиви цього вбивства? По­дружжя погано жило між собою? Чи, може, Рем був запальною людиною? Що це взагалі за люди? Адже просто так, через якусь дурницю ніхто не хапає револь­вер і не вбиває когось і себе?

Капітан нетерпляче махнув рукою.

— Справа в тому, що й мотиви вбивства нібито ясні. У чоловіка знайдено кілька ніжних листів до дружини від якогось Теося. Правда, листи без конвертів і невідо­мо, звідки їх надіслано, але зміст не лишає сумнівів відносно того, що адресатом була дружина Рема.

— А цього Теося ви не знаєте?

— Ні.

— А що кажуть сусіди?

— Що Рем був начальником відділу в установі, яка займалася імпортом і розподілом точних механізмів. його поважали. Подружжя Рем жило дружно, хоч останнім часом між ними було кілька гострих супере­чок — сусіди чули галас,— але з приводу чого — на жаль, ніхто не знає.

— Навіть служниця?

— Служниця приходила о восьмій годині, готувала обід і о четвертій ішла собі. Весь цей час Рем був на роботі. Пані Рем, на думку служниці, була останнім ча­сом явно знервована і не раз плакала, коли гадала, що її ніхто не бачить. За день до смерті вона не витримала і розплакалась перед служницею. “Вероніко, Вероніко, які ви щасливі, що у вас нікого немає на світі! Життя таке страшне, коли доводиться тремтіти не тільки за себе”, — так нібито сказала вона служниці.

Верхар дивився через окуляри на Завірюху і спосте­рігав, як на молодому обличчі офіцера відбивалися різні почуття. Ось тепер воно стурбоване.

— Чого ж ти, власне, хочеш? — спитав нарешті про­фесор. — Усе ясно, як день.

Завірюха тихенько просвистів кілька тактів якоїсь мелодії, кинув у попільничку цигарку і зітхнув:

— Бачиш, ця справа ясна і проста в загальних ри­сах, а в деталях заплутана і темна. Я не можу спокійно погодитися з висновками першого слідства. Саме на це звернув увагу прокурор, коли передавав мені справу. Взагалі я не довіряю надто ясним справам, де все одра­зу ж укладається в замкнутому колі причин, наслідків, мотивів і дій… У житті так не буває.

— Помиляєшся, — жваво ворухнувся у кріслі Вер­хар, — у житті всі справи саме такі, як ти кажеш, — замкнуті, повні, чіткі. Ніщо не відбувається випадково. Якщо ж усе-таки життя здається нам хаосом випадковостей, то це тому, що найчастіше ми бачимо лише видимі для всіх фрагменти подій, уривки їхніх причин і наслідків, а основа захована глибше. Коли б ми могли досягти цієї глибини, то виявилося б, що кожен уривок життя має повне причинне обґрунтування. Кожне твоє слідство — це своєрідне пірнання в темну глибину справжніх мотивів людських вчинків. Але буває, що справа зовсім проста. Вона лежить, як ти кажеш, на долоні і не викликає ніяких сумнівів.

— Згоден, — промовив Завірюха, уважно слухаючи професора. — але я ще не закінчив, тому твої висновки передчасні. Є ряд питань, на які перше слідство, обмануте “простотою” справи, не відповіло. Чому, наприклад, Рем, убивши дружину, обрав собі для самогубства таке незвичайне місце, як підвал готелю “Ексцельсіор”? Я не сказав тобі, що подружжя Рем жило на Новогродській вулиці, а готель, як ти знаєш, міститься на Празі? Чому Рем скористався з рідкого в Польщі пістолета “Веста”, хоч V нього був зовсім інший пістолет, який йому видали для самозахисту під час службових виїздів?

Верхар нахилився над Тором і деякий час гладив його коротку блискучу шерсть. Потім випростався і гля­нув на капітана:

— То в чому ж річ? Що ти підозріваєш?

— Боюсь висловлювати будь-які підозри. Просто хочу пірнути, як ти кажеш, вглиб і пошукати доказів та причин. Правду кажучи, я вже почав сьогодні це робити, допитуючи перших свідків. Але вибачай, — про те, що я довідався, не говоритиму. Це вже нове слідство. Розпо­вім тоді, коли справа закінчиться.

— Ну звичайно. Скажи тільки, ти часом не помітив у попередньому слідстві таких фактів, які наштовхнули б тебе на думку, що тут не самогубство і вбивство, а просто вбивство?

— Зверни увагу, — жваво промовив капітан, — що ти сам висловив цю підозру на підставі фактів, про які я розповів!

— Друже мій, — усміхнувся Верхар, — я одразу від­чув, чому ця справа не дає тобі спокою і куди ти ведеш. Кінець кінцем за десять років я дечого навчився від тебе.

— Може й справді я тільки переконую і себе й інших, що тут є щось нез’ясоване, якась темна підклад­ка під ясним і добре скроєним верхом. Але доки я оста­точно не пересвідчуся, що помиляюсь…

— Який ти ще молодий, Романе, — сказав професор сумовито. — Але маєш рацію: життя доти чогось варте, доки ми живемо його справами, як це робиш ти…

Друзі деякий час мовчали. Верхар розчісував паль­цями сивувату борідку, потім підвів ясно-сірі очі на ка­пітана:

— Ну, а якщо це два окремі вбивства, то з якою ме­тою? Вбивцю, звичайно, можна буде виявити лише на­прикінці слідства.

Завірюха безпорадно розвів руками:

— Якби я знав мотиви злочину, то міг би досить точно сказати, хто злочинець. А я, розумієш, нічого пев­ного не знаю. Мої передчуття і здогади мають для про­курора не більше значення, ніж сни забобонної жінки Ти питав про факти, які б спростовували наслідки по­переднього слідства. На жаль, у мене їх немає. При­наймні, поки що.

— Чим же тепер ти займаєшся?

— Перевіряю результати першого слідства. Нама­гаюся знайти відповідь на запитання, що напрошуються самі собою, хоч їх чомусь обминув слідчий. Правда, я й не дивуюсь йому. Людина, яка веде одночасно кілька­надцять справ, не може бути дуже чулою, особливо як­що все здається ясним.

Професор Верхар вилив у чашку решту кави і подав гостеві цукор. Було помітно, що він робив це, думаючи про справу “Веста”. Капітан не заважав приятелеві, йому вже не раз допомагали ці, на перший погляд, по­біжні афористичні висловлювання психолога, який, маю­чи конкретні факти з життя, одразу шукав для них пев­них формул і теоретичних узагальнень.

— Звичайно, ти повинен бути готовим до того, що твої передчуття і здогади не справдяться, що тут просто вбивство через ревнощі, а потім самогубство вбивці, — почав після паузи професор.

— Я готовий, але мушу пересвідчитися, що це саме так, дістати незаперечні факти і докази, — вперто відпо­вів Завірюха.

— Ревнощі часто призводять до злочину, та коли це не патологічний прояв ревнощів, який буває у нервово­хворих, то вбивця мав би дуже, до нестями кохати осо­бу, яку так жорстоко карає. Подружжя Рем довго жили разом?

— Понад тридцять років. Одружилися ще до війни.

— Гм, цікаво. Після тридцяти років спільного життя подружжя частіше нагадує спокійні, родючі ниви, ніж вулкани, що киплять лавою. Я б, наприклад, хотів мати точний психологічний портрет обох — і чоловіка й жінки. Злочин завжди повинен мати відповідні передумови в життєвих обставинах і насамперед у психіці злочинця. Якщо причиною вбивства були ревнощі, то в житті дру­жини Рема мають бути такі випадки і факти, які зумо­вили ревнощі чоловіка. Є, правда, Теось, його листи, але цього мало, ти повинен узнати все про інтимне життя пані Рем. Мало того, якщо навіть знайдуться до­кази її зради, то й тоді треба впевнитися, що Рем міг покарати за це на смерть. У житті далеко не кожен зра­джений чоловік вбиває свою дружину, а потім себе.

Капітан непомітно усміхнувся. Він знав, що його приятель упереджено, з недовір’ям ставиться до жінок, але не сказав ані слова, щоб не заважати професорові висловлювати свої міркування.

— Я не поділяю думки, ніби люди народжуються злочинцями, ніби сама природа прирікає їх на злочини. Якщо не брати до уваги крайніх випадків, то, на мій погляд, чоловіки здебільшого нездатні на вбивство на­віть тоді, коли їм завдадуть куди відчутнішої кривди, ніж зрада дружини.

— Здається, ти недооцінюєш ролі почуттів і сили ревнощів…

— Може й так, — кисло погодився професор. — Але ми говоримо не про ревнощі взагалі, а про конкретний випадок. І тут, вважаю, треба встановити, чи справді Рем був настільки запальним, щоб обмити кров’ю зраду своєї дружини. Але навіть тоді, коли виявиться, що Рем був деспотом, який легко піддавався приступам шале­ного гніву, людиною мстивою, і в той же час ти впев­нишся, що він дуже кохав свою дружину, у тебе ще не буде певності.

— Прокурора цікавлять тільки докази, що спирають­ся на факти, — буркнув Завірюха, потираючи підборіддя, на якому вже відчував коротку щетину.

— Цілком правильно, але до фактів ти дійдеш тим легше, чим краще знатимеш психіку людей, яких сто­суються ці факти, — пожвавішав професор, відчуваючи себе на улюбленому коньку. — Найкращий доказ цього — справа Рема. Маємо факт — очевидний і немаловажний: два трупи. Але знайти будь-які докази, не знаючи духов­ного світу учасників цієї кривавої драми, ти не можеш. Твій товариш саме тому так швидко закінчив слідство, що обмежився лише фактами і зв’язками, які існують між ними. А ти порівнюєш факти з психологічною закономірністю поведінки людей і сумніваєшся. Чому цей чоловік, убивши дружину на Новогродській, шукає куток, щоб покінчити життя самогубством, на Празі, до того ж у такому людному місці, як готель? Чому він, маючи службовий пістолет, вишукує для самогубств Інший, рідкісний пістолет “Веста”? Адже йому не потріб­но було маскуватись і заплутувати сліди! Людина, яка діє в афекті, йде прямими стежками, що найшвидше ве­дуть до мети. Рем діяв немовби саме так, а проте йшов крутими стежками. Оце і є та темна підкладка ясної справи, яка не дає тобі спокою. Образно кажучи: верх, який ми знаємо, не відповідає психологічній підкладці, правда?

Капітан кивнув головою. Слова професора, як завж­ди, допомагали йому формулювати власні думки, визна­чати підозри і передчуття.

2

Щоб встигнути на восьму до міського управління міліції, Завірюха повинен був вставати о пів на сьому ранку. В його невеликій двокімнатній квартирі на Мокотові день розпочинався настирливим дзвоником бу­дильника. Починався день завжди в один і той же час, але ніколи не можна було сказати, коли він закінчиться. І якби капітана запитали, про що він найбільше мріє, той не вагаючись відповів би: виспатись, досхочу виспа­тись. Дружина бачила його лише протягом кількох ве­чірніх годин. Та й у цей час капітан обов’язково годину читав.

“Я приходжу до висновку, — сказала Марія Завірюха через рік після одруження, — що слідчі офіцери не по­винні одружуватися. Навіщо вам жінки, яких ви майже ніколи не бачите?”

Капітанові завдавали болю ці слушні слова, але що він міг відповісти? Втішав дружину, що ось закінчить іще одну важливу справу, а потім уже приходитиме до­дому вчасно. Марія спочатку вірила, обманювала себе надією, але закінчувалася одна справа, а натомість з’яв­лялося три нових, і молода жінка кінець кінцем зрозумі­ла: вона мусить погодитися з тим, що її життя з чоло­віком буде завжди подібне до життя на фронті. Отож вона повністю присвятила себе вихованню двох синів, терпляче ждучи неділі — того єдиного дня, коли чоловік був цілком у її розпорядженні, якщо, звичайно, йому не доводилося в цей час чергувати або несподівано ви­їжджати за місто.

— Коли повернешся? — запитала Марія чоловіка на другий день після його розмови з Верхаром, на ходу впихаючи йому до кишені плаща пакуночок з другим сніданком.

— Важко сказати, Маріє… — відповів капітан, як завжди відчуваючи перед нею провину. — В усякому разі постараюся якнайшвидше…

— Тільки благаю, подзвони мені, якщо тобі доведеть­ся затриматися, — просила дружина, добре знаючи, що означають слова “повернутися якнайшвидше”.

— Добре, добре… Звичайно, подзвоню, — відповів За­вірюха, цілуючи її в щоку.

Марія стояла в передпокої біля прочинених дверей, аж поки на сходах не стихли його кроки. Потім, як і щодня, перейшла на кухню — звідки через вікно було видно машину, що чекала на капітана. Жінка бачила, як він вибіг з воріт, як з машини вистрибнув Юрек В’юн, якось дивно вітаючи начальника, — чи то прикладаючи руку до кашкета, чи піднімаючи його, ніби капелюх. Чо­ловік сів у машину, глянув угору і помахав рукою.

“Варшава” рушила з місця. Пані Завірюха непомітно перехрестила її. Ромек не вірує в бога, та й вона теж, але цей малесенький хрестик ніколи не завадить. Хто знає, що Ромека чекає сьогодні? Молоде, не дуже врод­ливе, але миле обличчя Марії посмутніло. Інші жінки відправляють своїх чоловіків на роботу, ніби по хліб до булочної, а вона щодня прощається з ним, наче з сол­датом, який іде в атаку. А проте вона не проміняла б свого Романа ні на кого іншого в світі!

— Мамо! — долетів з сусідньої кімнати плаксивий хлопчачий голос. — Янек б’ється!

— Якщо “б’ється”, то тобі не болить… — почувся штучний бас старшого сина.

Марія зітхнула. Для неї теж почався новий зви­чайний день…

***

— Так от, розумієте, пане начальник, — вів далі Юрек, лавіруючи своєю “Варшавою” поміж автомобі­лями, — ця жіночка розважалася з тим піжоном, а її ста­рий був таким недотепою, що нічого не помічав.

— Стривай, стривай, яка жіночка, з яким піжоном? — запитав капітан: неуважно слухаючи шофера, він не вловив змісту вчорашньої вистави.

— Ну та, про яку я розповідав, — пояснив Юрек, спритно обминаючи великий грузовик, що забарикаду­вав вузьку Мокотівську вулицю.

— Ну й що було далі?

— А далі ця жіночка надумала зжити із світу свого старого. Якось приходить вона до того піжона і каже, що старого вже нема. Під час невеличкого родинного непорозуміння вона подряпала йому череп кулею з пістолета.

— Значить, застрелила? — перепитав капітан.

— Авжеж. А той їй відповідає, що то небезпечно, бо за це міліція посадить її до буцегарні. Тоді нікчемна баба посилає його до свого родинного гнізда, зробити з старого самогубця…

— А-а, значить, він повинен був створити враження самогубства? — Завірюха почав слухати уважніше. — А далі що?

— Далі, пане начальник, був Содом і Гоморра, або, просто кажучи, страшенна плутанина. Коли на сцену вийшов пан начальник…

— Я?

— Та ні, не ви, інший начальник, ще з імперіалістич­ної поліції… Отоді й почалася свистопляска… Виявило­ся, що жіночка не до смерті прибила свого старого, а зробив це той недотепа, її піжон…

— Нічого не розумію. Вона ж сказала…

— Вона-то сказала! Мало що люди балакають! Її покоївка говорила тому, що в рукавичках…

— Зажди! Слово честі, нічого не розумію! Що за покоївка? Кому вона говорила?

— Покоївка? — невдоволено перепитав Юрек і ласка­во пояснив: — Та це ж імперіалістична домашня допо­мога в білому фартушку… В цілому нічого собі дівонь­ка. А той, у рукавичках, то ваш колега за фахом, тільки закордонний…

Завірюха примирливо знизав плечима:

— Ну, то й що казала та імперіалістична домашня допомога закордонному начальникові?

— Казала, що вона нічого не чула й нікого не ба­чила.

Капітан відчував, що в нього уривається терпець.

— А насправді бачила когось? Кажи ясніше, бо ми й до управління доїдемо, а ти так і не встигнеш нічого розповісти. Якого дідька ти так плутаєш?

— Я плутаю? Виходить, це я винен, що та спритна жіночка морочила голову всім. Та й не п’ять хвилин, як я вам, а добрі дві години, поки йшла вистава.

— То хто ж, кінець кінцем, убив і чому?

— Я ж вам казав: убив той піжон, що був з нею. Але, правду кажучи, і він не винен. Забив, бо не хотів, щоб старий почастував його свинцем із свого пістолета. А здоров’я старого дозволяло це зробити, хоч жіночка твердила інше. Бачите, вітрогонка звела їх, як півнів, і влаштувала собі справжній “театр” — нехай, мовляв, стрибнуть один на одного з пістолетами, побачимо, хто швидше і влучніше стріляє. Ну і виявилося, що швидше стріляє молодий. Нічого дивного, він здоровий пару­бійко.

— І потім цей парубійко, намагаючись уникнути від­повідальності, зробив так, щоб подумали, ніби старий покінчив життя самогубством? — перепитав капітан.

— Так і було, — підтвердив Юрек В’юн, хвацько під’їжджаючи до управління міліції.

3

— Що нового? — спитав Завірюха секретаря-друкарку, яка саме закладала в машинку перший за цей день аркуш паперу.

— Якась жінка до вас, каже, що ви її викликали на восьму.

— А-а, добре. Хай почекає.

Капітан зайшов до своєї кімнати, відімкнув великий сейф і вийняв картонну папку, на якій товстими літера­ми було написано: “Веста”. Поклавши папку на стіл, Завірюха взяв записну книжку і перевірив, що йому сьогодні треба зробити. На восьму годину він викликав Вероніку Галку — колишню домашню робітницю Ремів. її можна було прийняти негайно, але капітан з досвіду знав, що година очікування у приймальній слідчого іноді непогано впливає на свідка: той нервує, намагаючись догадатися, чого від нього хочуть, і стає більш схильним до свідчень.

Тому Завірюха не поспішаючи вийняв з кишені дві пачки сигарет, запальничку, мундштук. Старанно роз­клавши усе на письмовому столі, почав читати мате ріали попереднього слідства. Переглянув протоколи до питу начальників і товаришів Рема з Бюро імпорту точних приладів. Капітан хотів виловити з цих мате­ріалів те, що проливало світло на “психологічний образ” самогубця чи, можливо, жертви вбивства. Август Рем був серйозним фахівцем, якого цінували: з п’ятдесяти п’яти років свого життя двадцять п’ять він присвятив праці в різних торговельних установах, спеціалізуючись у торгівлі з закордоном мікроскопами, годинниками, фо­тоапаратами, спеціальним медичним обладнанням. “Це був солідний і відповідальний працівник”. “Рем був поважний, завжди дбав про свою репутацію і добре ім’я”. “Усі товариші і начальство поважали його”. “Де­хто ставився до нього недоброзичливо, бо він ніколи не приховував своїх думок і сміливо виступав проти не­правильних розпоряджень та наказів”. “Впевнившись у слушності і необхідності чогось, він умів добиватися цього, незважаючи на труднощі, на те, чи всім людям це подобалося”. “Навіть ті, хто недолюблював його, не заперечують, що основною рисою Рема була чесність і вірність принципам”. “Що б там не казали про Рема, але одного не можна не визнати: він мав чисті руки і ненавидів зло”… Виписавши з учорашніх протоколів останнє речення, капітан у дужках відзначив: “Свідок був підвладним Рема і нарікав на його деспотизм та суворість”.

Але цього було мало. Це ще не був духовний портрет Рема, а тільки його ескіз, в якому виділялися дві риси характеру — правдивість і чесність,— поєднані з грома­дянською сміливістю.

“Що ж, треба шукати, — думав капітан, стежачи за хмаркою диму, яка повільно пливла вгору, — правдива і чесна людина за деяких обставин теж може вчинити злочин. З цього погляду я не такий оптиміст, як Верхар. Тим більше, що той, хто так фанатично любить правду і чесність, може болісно відчути зраду і брехню най­ближчої людини. Це може навіть свідчити на користь прийнятої версії вбивства і самогубства. Але ж немає таких людей, духовний образ яких складався б тільки з двох рис. У Рема напевно був складніший характері ніж його намалювали товариші по роботі. Нічого дивного — на роботі звертають увагу здебільшого тільки на деякі риси людини. Для торговців, наприклад, не мають значення світогляд, почуття товаришів, їхні реагування на всякі невдачі, не зв’язані з торгівлею”.

Всі ці відомості повинні дати люди, які ближче знали Рема поза роботою, от хоча б Вероніка Галка, що жде в приймальній. Капітан глянув на годинник: пів на де­в’яту. Може ще почекати. І він знову заглибився в па­пери. Тепер почав вивчати протокол огляду і розтину тіла.

Передусім подивився на підпис лікаря судової меди­цини. Задоволено кивнув головою: доктор Калюжний — старий практик і дуже скрупульозний експерт.

Капітан перечитував протокол, час від часу кидаючи погляд на фотографії Августа Рема, прилучені до спра­ви: велика голова, високий лоб, волосся вже торкнулася сивина. На правій скроні виднівся невеличкий отвір від кулі. Капітан уважно придивлявся, але не помітив ні слідів обпалення, ні чорних крапинок від пороху, який потрапляє під шкіру при пострілі з близької відстані або впритул. Це було записано і в протоколі.

Завірюха неспокійно засовався на стільці. Здавалося, він схопився за якусь ниточку доказу. Ні, знову розчару­вання! Перегорнувши сторінку протоколу, Завірюха про­читав, що під час огляду під шкірою трохи далі від рани виявлено поодинокі зернятка спаленого пороху.

Капітан відклав протокол і взяв документи, які сто­сувалися огляду і розтину тіла Вільгельміни Рем. Це була ще молода жінка, обличчя якої навіть після смерті виражало доброту і розум. І тут причина смерті не ли­шала ніяких сумнівів. Капітана вразив трагічний збіг обставин: куля так само, як і у Рема, застряла в другій півкулі мозку. Завірюха порівняв тексти обох протоко­лів. Так, поранення Рема та його дружини були майже ідентичні. Навіть кут нахилу каналу кулі в обох випад­ках був майже однаковий. А що як… Ні, ні, це ще не доказ, навіть не підозра, Завірюха тільки відчув: тут є щось таке, чого він ще не вмів назвати і навіть уявити, але що може виявитись дуже важливим для слідства.

Прочинилися двері, і в кімнату заглянула секретарка.

— Пане капітан, ця жінка нервує.

Завірюха нетерпляче махнув рукою:

— Нехай почекає.

Секретарка ворухнула бровами, ніби говорячи: “Що ж, це ваша справа, ви тут вирішуєте”, і вже хотіла зачинити двері, коли Завірюха раптом затримав її:

— Пані Ірено!

— Слухаю…

Але капітан мовчав. Напружено про щось думаючи, він зовсім не звертав уваги на секретарку. Може, їй тільки причулося?

— Я ще потрібна вам, пане капітан? — нагадала жінка про себе.

— Так… Одну хвилиночку…

Завірюха підійшов до письмового стола і заглянув у протоколи лікарського огляду.

— Я хотів запитати, який у вас зріст? — несподівано звернувся він.

— Ну, знаєте!.. — образилася та. — У мене стільки роботи, а вам жарти!

— Ні, ні, я не жартую. Це дуже важливо. Справді, який у вас зріст? — Капітан дивився на секретарку так, наче від її зросту залежало його щастя.

Секретарка знизала плечима.

— Метр сімдесят два…

— Чудово. Не ображайтесь, я хочу зробити один експеримент.

Жінка здивовано стежила, як Завірюха вийняв з ко­бури пістолет, спритно витягнув з нього обойму, уважно перевірив, чи не лишився патрон у дулі, і поставив пісто­лет на запобіжник.

— Не бійтеся, мені треба уточнити одну річ, — не­мовби вибачаючись, усміхнувся він до враженої секре­тарки.

— Я не боюсь, тільки нічого не розумію…

— Одну хвилиночку… Станьте, будь ласка, отут, біля вікна. Так, добре… А тепер дозвольте мені спрямувати пістолет вам у голову. Можна? Він не заряджений, га­рантую, що нічого не станеться.

— А це обов’язково? Мені дуже неприємно. Завірюха знову п^ РОЗДІЛ II

1

Будинок на Новогродській вулиці був типовим “до­воєнним” будинком, де здавалися внайми квартири. Че­рез темний під’їзд вхід вів у глибокий колодязь подвір’я, посеред якого виднілося щось подібне до клумби. На подвір’ї пахло гниллю, мов у старій бочці з-під капусти. Біля входу в ту частину будинку, де містилися кухні, височіла купа всяких покидьків (хоч напис олійною фарбою суворо забороняв тут висипати сміття). Юрек В’юн а