Реферат: Методика аналізу та оцінки стійкого розвитку регіону Аналіз та оцінка стійкого розвитку регіонів України

ЗМІСТ


ВСТУП…………………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРОГНОЗУВАННЯ

СТІЙКОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНУ…..………………………………………………11

1.1. Стійкий розвиток регіону як об’єкт прогнозування………………………….11

1.2. Методи і моделі прогнозування стійкого розвитку регіону…………………24

1.3. Зарубіжний досвід стратегічного прогнозування стійкого

розвитку територіальних суспільних систем……………………………………...43

Висновки до першого розділу……………………………………………………...59

^ РОЗДІЛ 2. МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ОЦІНКИ СТІЙКОГО

РОЗВИТКУ РЕГІОНУ………………………………………………………………...63

2.1. Методика аналізу та оцінки стійкого розвитку регіону……………………...63

2.2. Аналіз та оцінка стійкого розвитку регіонів України………………………..87

2.2.1. Геополітичні передумови стійкого розвитку регіонів України………..87

2.2.2. Аналіз та оцінка рівня соціального розвитку регіонів України………..93

2.2.3. Аналіз та оцінка рівня економічного розвитку регіонів України…….109

2.2.4. Аналіз та оцінка рівня екологічного розвитку регіонів України……..126

2.3. Інтегральна оцінка рівня стійкого розвитку регіонів України……………..143

Висновки до другого розділу……………………………………………………...149

^ РОЗДІЛ 3. ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ПРОГНОЗУВАННЯ

СТІЙКОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНУ…………………………………………………152

3.1. Методика прогнозування стійкого розвитку регіонів України…………….152

3.2. Прогнозна модель стійкого розвитку регіонів (на прикладі АР Крим)……173

3.3. Методологічні підходи до формування та вибору стратегії стійкого

розвитку регіонів України…………………………………………………............187

Висновки до третього розділу…………………………………………………….199

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………..202

ДОДАТКИ…………………………………………………………………………….205

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………………405

^ ВСТУП


Актуальність теми. Формування сучасної економічної системи України потребує невідкладного збереження балансу трьох видів ресурсів: економічних, природних та людських, що утворюють соціо-еколого-економічну систему, при відсутності динамічного зростання, порушенні рівноваги та збалансованості функціонування якої починаються якісно нові процеси, що можуть призвести до повного її краху.

Досягнення країною основної мети – забезпечення стійкого розвитку потребує узгодження інтересів і можливостей розвитку її окремих регіонів. Для України регіональний підхід до забезпечення стійкого розвитку є особливо актуальним через нерівномірність та диспропорції у розвитку всієї сукупності суспільно-економічних і екологічних процесів, що є унікальними для кожного регіону, та неузгодженість шляхів вирішення існуючих проблем. Дана ситуація вимагає подальшого вивчення й аналізу особливостей розвитку регіону, що дає можливість об’єктивно оцінювати та передбачати майбутній стан, диференційовано управляти процесами і прогнозувати розвиток соціальної, економічної та екологічної сфери. Для вибору стратегії забезпечення стійкого розвитку регіону важливим механізмом повинно стати прогнозування перспектив його розвитку і передбачення майбутнього стану з огляду на наявні проблеми та ресурси для їх вирішення в регіоні.

Широке коло питань проблематики стійкого розвитку регіонів розробляли провідні вітчизняні та зарубіжні вчені: Н.Багров, О.Бодрак, С.Божко, О.Білоус, Є.Брикун, В.Буркинський, І.Вахович, В.Вітлінський, В.Возняк, Н.Газізулін, Т.Галушкіна, Дж.Гелбрейт, З.Герасимчук, М.Гусєв, Б.Данилишин, М.Долішній, С.Дорогунцов, Л.Жарова, Б.Карпінський, К.Лосєва, М.Межевич, Л.Мельник, В.Лисичкін, П.Олдак, А.Паламарчук, Н.Реймерс, Л.Руденко, Л.Севастьянов, В.Семенов, О.Шаблій, В.Шевчук, Л.Шостак та інші.

Проте наукові засади прогнозування як інструмента забезпечення стійкого розвитку регіону досліджені недостатньо. Залишаються відкритими питання вивчення шляхів забезпечення динамічного зростання і досягнення зрівноваженого, збалансованого розвитку регіонів та зменшення регіональних асиметрій у забезпеченні їх стійкості, обґрунтування критеріїв оцінки стійкості функціонування та вибору стратегічних напрямків стійкого розвитку регіонів України. Складність, недостатня вивченість та невирішеність на теоретичному, методологічному та прикладному рівнях питань прогнозування зрівноваженого, збалансованого соціо-еколого-економічного функціонування регіону, визначення критеріїв вибору стратегії забезпечення стійкості функціонування регіональної системи та переходу регіонів України до стійкого розвитку зумовили вибір теми дослідження, підтверджують його актуальність, визначають його мету та завдання.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Основні положення дисертаційної роботи мають зв’язок із завданнями, визначеними „Державною стратегією регіонального розвитку на період до 2015 року” (Постанова Кабінету Міністрів України № 1001 від 21 липня 2006 року), „Концепцією державної регіональної політики” (Указ Президента України від 25 травня 2001 року N 341/2001), „Основними напрямами державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” (Постанова Верховної Ради України від 5 березня 1998 року), „Комплексною програмою реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому самміті зі сталого розвитку на 2003-2013 роки” (Постанова Кабінету Міністрів України № 634 від 26 квітня 2003 року).

Дисертаційна робота є складовою комплексної науково-дослідницької держбюджетної теми: 1) Луцького національного технічного університету „Механізми реалізації політики сталого розвитку регіону” (номер державної реєстрації 0106U000610), у якій здобувач була автором запропонованих методик оцінки стійкого розвитку регіону, побудови багатофакторної моделі прогнозування стійкого розвитку регіону, встановлення критеріїв збалансованості функціонування регіональної системи; 2) Севастопольського національного технічного університету «Інфоекономіка» (номер державної реєстрації 0108U001373), у якій здобувач була автором розроблених критеріїв вибору економіко-математичних методів встановлення рівня стійкого розвитку регіону за дворівневою системою оцінювання та методики побудови імітаційної моделі функціонування регіональної системи з використанням інформаційних технологій.

^ Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є розробка науково-методологічних і практичних підходів до прогнозування стійкого розвитку регіонів України. У відповідності зі сформульованою метою дослідження були поставлені та розв’язані наступні завдання:

визначити зміст стійкого розвитку регіону як об’єкта прогнозування;

вивчити існуючу сукупність методів і моделей прогнозування соціо-еколого-економічного розвитку регіонів з метою селекції та їх використання при побудові прогнозної моделі стійкого розвитку регіонів України;

узагальнити зарубіжний досвід стратегічного планування і прогнозування стійкого розвитку територіальних суспільних систем з метою застосування його при формуванні стратегії стійкого розвитку регіонів України;

розробити методичні підходи до аналізу та оцінки стійкого розвитку регіону;

здійснити аналіз та оцінку соціо-еколого-економічного розвитку регіонів України і визначити рівень стійкості функціонування регіональних систем;

розробити модель прогнозування стійкого розвитку регіону та апробувати її на прикладі АР Крим;

науково обґрунтувати методику вибору стратегії стійкого розвитку регіону.

^ Об’єкт дослідження – процес стійкого розвитку регіону.

Предмет дослідження – теоретико-методологічні та прикладні підходи до прогнозування стійкого розвитку регіону.

^ Методи дослідження. Теоретичною та методологічною основою дисертаційного дослідження є фундаментальні положення економічної теорії, регіональної економіки, висвітлені в працях вітчизняних та зарубіжних вчених.

Для розв’язання поставлених задач у процесі дослідження були використані такі методи: логічного аналізу – для узагальнення теоретичних засад формування та реалізації політики стійкого розвитку (розділ 1, п.1.1 - 1.3); візуально-графічний метод – для представлення результатів емпіричних досліджень у наочній формі (розділ 2 – 3); синтезу, аналізу та порівняння – для встановлення структури та набору первинних показників для аналізу та прогнозування стійкості розвитку регіону (розділ 2, п.2.1 та розділ 3, п.3.1); порівняння, групування – для опрацювання статистичних даних (розділ 2, п.2.2 -2.3 та розділ 3, п.3.2 – 3.3); економіко-статистичні – для встановлення диспропорцій у розвитку регіонів (розділ 2, п.2.1); стратегічний аналіз – для ідентифікації та позиціонування регіонів за рівнем збалансованості функціонування соціо-еколого-економічної системи та рівнем її стійкого розвитку (розділ 2, п.2.1 – 2.3); структурно-функціональний – при формуванні матриці вибору стратегії забезпечення стійкого розвитку регіону (розділ 3, п.3.3). Для прогнозування стійкого розвитку регіону був застосований регресійний аналіз, використовуючи метод екстраполяції трендів, що дозволить визначити тенденцію зміни показників розвитку в часі і описати фактичну усереднену тенденцію зміни аналітичних показників заданих часових рядів (розділ 3,п. 3.1 – 3.2).

Інформаційна база дослідження включає Конституцію України, Закони України, нормативні правові акти з питань переходу країни в цілому та регіонів як її складових на модель стійкого розвитку, Проект Концепції сталого розвитку України, Проект Концепції регіональної державної політики, аналітичні матеріали Верховної Ради, Кабінету Міністрів України, матеріали Головного управління статистики, матеріали науково практичних конференцій і періодичних видань та матеріали власних досліджень.

^ Наукова новизна одержаних результатів полягає в системному обґрунтуванні теоретико-методологічних основ прогнозування стійкого розвитку регіонів, що дозволить встановити сценарії функціонування регіональних систем, реалізація яких забезпечить динамічне зростання, стійку рівновагу та збалансованість соціальної, екологічної, економічної сфери регіону. Одержані в процесі дослідження результати характеризуються науковою новизною:

вперше:

запропоновано підхід до прогнозування стійкого розвитку регіонів, який передбачає побудову імітаційної моделі за етапами: концептуальне моделювання, математичне моделювання, комп’ютерне моделювання, аналіз результатів, що дозволить через розрахунок комплексного інтегрального показника, в якому зведені часткові індекси рівня розвитку соціальної, економічної, екологічної сфери регіону та врахований рівень збалансованості функціонування соціо-еколого-економічної регіональної системи, ідентифікувати перспективний стан регіону для подальшого вибору заходів регіональної політики стійкого розвитку;

удосконалено:

методичні підходи до оцінки стійкого розвитку регіону, що дозволять інтерпретувати значення розрахункових показників рівня соціального, екологічного, економічного розвитку регіону на предмет відповідності станам регіонального розвитку: зростання, сталості, спадання, ризику та загрози (що виражають етапи життєвого циклу соціо-еколого-економічної активності регіону) через зіставлення з нормативними та пороговими показниками, які встановлюють запас стійкості та межі переходу регіональної системи з одного стану в інший, що забезпечить виявлення соціо-еколого-економічних проблем та регіональні асиметрії в рівнях стійкого розвитку регіонів з метою їх усунення або попередження;

систему коригуючих коефіцієнтів збалансованості функціонування регіональної системи при визначені рівня її стійкого розвитку, яка, на відміну від існуючих, враховує величину домінуючої сфери розбалансування, що дозволяє виявити та попередити дестабілізуючі фактори стійкого розвитку регіону;

понятійний апарат, зокрема трактування поняття «sustainable development» як «стійкий розвиток», що представляє собою багатовимірний процес змін, який відображає здатність системи стабільно забезпечувати динамічне зростання, зберігаючи рівновагу та збалансованість рівноцінних за своєю значимістю взаємозв’язаних соціальної, економічної та екологічної сфер, протидіючи негативному впливу зовнішніх та внутрішніх факторів; визначення поняття “прогнозування стійкого розвитку регіонів”, під яким автор розуміє процес передбачення можливого стану динамічного зростання рівня соціо-еколого-економічного розвитку регіону при збережені рівноваги та збалансованості рівноцінних соціальної, екологічної, економічної сфер та передбачення тенденцій функціонування регіону з метою встановлення альтернативних сценаріїв його стійкого розвитку;

дістало подальший розвиток:

диференційний підхід до формування стратегічних напрямків забезпечення стійкого розвитку регіону за допомогою матриці відповідності стратегії стійкого розвитку станам регіонального розвитку за критеріями: етап життєвого циклу соціо-еколого-економічної активності регіону та величина домінуючої сфери розбалансування, які дозволяють визначити тип основної (стратегія наступу, інноваційна стратегія акцентування, інноваційно-відновлювальна, інвестиційно-інноваційна стратегія екзогенних ін’єкцій, опору) та допоміжної (збалансованого розвитку, пріоритетності соціального розвитку, нарощення економічного потенціалу, екологічно-безпечного розвитку, соціо-економічного збалансування, соціо-екологічного збалансування, еколого-економічного збалансування, соціо-еколого-економічного збалансування) стратегії;

класифікація видів прогнозів стійкого розвитку регіонів за ознаками: об’єкт, суб’єкт, предмет прогнозування, масштабність об’єкта, термін, напрямок, періодичність, прогнозні характеристики, характер розвитку об’єкта, спосіб обґрунтування показників, ступінь складності, ступінь детермінованості, інформаційна основа методу прогнозування, характер відображення результатів прогнозу, тип сценарію розвитку, що допоможе визначити таку систему часткових прогнозів, яка дозволить врахувати особливості розвитку кожного регіону та забезпечить інтегральний та комплексний характер прогнозів стійкого розвитку регіону.

^ Практичне значення одержаних результатів. Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у розробці науково-прикладних положень, які дають можливість сформувати ефективні механізми збалансування розвитку соціальної, економічної та екологічної сфер регіону на основі прогностичних моделей стійкого розвитку; основні положення дисертаційного дослідження доведено до рівня методичних розробок та практичних рекомендацій стосовно: діагностики соціо-еколого-економічного розвитку регіону; оцінки збалансованості та виявлення напрямків розбалансування функціонування регіональної системи, оцінки стійкого розвитку регіону, сценарного прогнозування рівня стійкого розвитку регіону, типології стратегій забезпечення стійкого розвитку регіону.

Основні положення дисертаційного дослідження можуть бути використані органами державного і місцевого управління для розробки конкретних регіональних та галузевих програм стійкого розвитку, а також в процесі підготовки матеріалів для підручників, навчальних посібників, при складанні спеціальних курсів у вузах країни.

Результати аналізу стійкого розвитку регіонів, оцінки рівня розвитку соціальної, екологічної та економічної сфер, підходи до прогнозування стійкого розвитку регіонів із застосуванням математичного інструментарію побудови багатофакторної моделі, оцінки рівня природно-ресурсного потенціалу регіону та антропогенного навантаження на екосистему використано у роботі Головного управління економіки м. Севастополя міськдержадміністрації (довідка про впровадження № 932 від 23.10.08р.) та Державного управління охорони навколишнього природного середовища у Волинській області (довідка про впровадження № 2425/01-12 від 30.10.08 р.).

Теоретичні та методичні розробки дисертації запроваджені у навчальний процес Луцького національного технічного університету (довідки про впровадження № 2100-15-25 від 28.03.08р. та № 2101-15-25 від 28.03.08р.), Волинського національного університету імені Лесі Українки (довідка про впровадження № 2/2801а від 04.09.08р.), Севастопольського національного технічного університету (довідка про впровадження № 400-08.17/1038 від 23.04.08р.) при викладанні дисциплін «Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка», «Економетрія», «Системи і методи прогнозування», «Статистика соціально-економічного розвитку регіону», «Управління регіональним розвитком», «Економічна теорія».

Апробація результатів дослідження. Основні результати дослідження, висновки та пропозиції дисертаційної роботи доповідалися та обговорювалися на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: Міжнародній науково-практичній конференції «Відтворення господарського комплексу регіону: методологія, механізм, інструментарій» (м. Чернівці, лютий 2006 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Проблеми освіти в суспільстві ноосферної епохи (освіта сталого розвитку)» (м. Київ, квітень 2007 р.), XVI міжнародній науково-практичній конференції «Структурно-інституційні зміни та інвестиційно-інноваційний розвиток регіону» (м. Чернівці, травень 2007 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Фінансово-економічні проблеми розвитку України в умовах ринку» (м. Рівне, грудень 2007 р.), V міжнародній науково-практичній конференції «Соціально-економічні реформи в контексті інтеграційного вибору України» (м. Дніпропетровськ, травень 2008 р.), V міжнародній науково-практичної конференції «Облік, контроль і аналіз в управлінні підприємницькою діяльністю» (м. Черкаси, квітень 2008 р.), Міжнародній науково-практичній конференції «Стратегія забезпечення сталого розвитку України» (м. Київ, травень 2008 р.), Міжнародній науково-практичній конференції «Перспективи та пріоритети розвитку економіки України та її регіонів» (м. Луцьк, жовтень 2008 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковані в 15 наукових працях (з них 8 – у фахових виданнях (в т.ч. 1 – у науковому журналі, 7 – у збірниках наукових праць), 7 – у матеріалах і тезах конференцій) загальним обсягом 7,5 д.а., з яких 7,3 д.а. належить особисто автору.

^ Структура і об'єм дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, викладених на 204 сторінках друкованого тексту, у тому числі 6 таблиць і 8 рисунків, наведені на 7 сторінках. Список використаних джерел складається з 246 найменувань і представлений на 21 сторінках, а також 49 додатків на 200 сторінках.

РОЗДІЛ 1
^ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРОГНОЗУВАННЯ СТІЙКОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНУ


1.1. Стійкий розвиток регіону як об’єкт прогнозування

Історія виникнення людського суспільства засвідчує, що формування сучасної світової економічної системи відбувалося в результаті екстенсивного використання ресурсів природи, що лягло в основу етичних імперативів, моральних засад, політичних догм та людських законів. Науково-технічний прогрес створив умови, за якими при зменшенні витрат людської праці до виробництва залучаються дедалі більші обсяги та різноманітніші види природних ресурсів, забезпечується їх глибока переробка в результаті чого зростають обсяги суспільного виробництва, населення необґрунтовано нарощує свої потреби, утворюється надлишок матеріальних благ. В результаті господарська діяльність людства за багатьма параметрами перетворилася в могутню силу, яка руйнує біосферу.

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


2. Концепція локальної общини (міста, адміністративні округи, поселення, сконцентровані в межах річкових басейнів, індустріальні комплекси і т.п.).

Стратегічне планування розвитку общин включає:

оцінку господарської місткості і допустимого антропогенного навантаження на природне середовище території, займаної місцевим співтовариством;

визначення потреби общини і доступності економічних, природних і людських ресурсів для їх забезпечення;

розробку стратегії стійкого розвитку місцевого співтовариства;

вдосконалення системи місцевого самоврядування і упровадження в неї принципів стійкого розвитку;

залучення жителів общини в ухвалення рішень з ключових питань муніципального розвитку і тим самим – в реалізацію стратегії стійкого розвитку.

3.^ Залучення окремих громадян, колективів і ділових кіл у вироблення рішень, що ст^ 2.2.2. Аналіз та оцінка рівня соціального розвитку регіонів України


Цілісність функціонування регіону, як територіально і функціонально взаємозв'язаної соціо-еколого-економічної системи, забезпечується єдністю її основних підсистем: соціальної, екологічної та економічної. Взаємозв'язок природних і суспільних компонентів навколишнього середовища виявляється не тільки у впливі суспільних компонентів на природне середовище, але і у впливі природних факторів на суспільні чинники, на культуру, що розуміється в широкому значенні слова як сукупність матеріальних і духовних творінь [72, с.126]. Будь-яка стратегія зі зміни ситуації і переходу до стійкого розвитку буде малоефективною, якщо вона спочатку не забезпечує вирішення комплексу соціальних проблем і в першу чергу таких, як зростання чисельності населення, його здоров'я і добробут та ін. Іншими словами розвиток повинен відбуватися з урахуванням довготривалих інтересів населення. Соціальна складова не є домінуючою в представленій концептуальній моделі стійкого розвитку регіону, проте вона не може бути проігнорована і розглядається з погляду її впливу на економічну і екологічну складові при забезпеченні стійкого розвитку регіонів України.

Різка зміна політико-економічних умов, спад виробництва та інші особливості економіки перехідного періоду, відсутність законодавчої і інституційної бази та дієвих механізмів, що забезпечують підтримку екологічної рівноваги, істотно відобразилися на показниках соціального розвитку, якості і рівні життя населення.

В умовах перехідного періоду важливим завданням регіональної політики, яка спрямована на стійкий розвиток всієї країни, є недопущення значного дисбалансу та вираженої диференціації регіонів країни за рівнем соціального розвитку. Для дослідження стійкості соціальної підсистеми аналіз та оцінювання проводили згідно методики, запропонованої в п.2.1 даної роботи, за напрямками:

- характеристика демографічної ситуації;

- стан трудових ресурсів;

- рівень забезпеченості населення соціальною інфраструктурою;

- рівень комфортності проживання населення;

- рівень соціальної справедливості;

- стан здоров’я населення;

- рівень девіантного навантаження;

- рівень освіти населення.

За частковими таксономічними індексами визначили інтегральну оцінку рівня соціального розвитку регіонів.

Досліджуючи демографічну ситуацію слід зазначити, що населення всіх областей України щороку скорочується. Так, на 1 січня 2007 року порівняно з 1990 роком чисельність населення України скоротилось на 10%. Найбільші показники скорочення мають Чернігівська – на 18,5%, Луганська – на 16,9%, Сумська – на 15,4%, Кіровоградська – на 15,1%, Житомирська та Донецька – на 14,3%, Черкаська – на 13,3% області. Більш благополучною є ситуація у Закарпатській, Рівненській, Волинській, Івано-Франківській та Чернівецькій областях, в яких кількості населення за аналізований період зменшилась відповідно на: 1,1%, 1,6%, 2,4%, 3,2%, 3,4% [73, с.86-87]. Така значна диференціація цих груп регіонів пояснюється різницею у рівні скорочення народжуваності на 25,7% та збільшенні рівня смертності на 30,7% для першої групи та на 20,1% і 13,7% відповідно для другої групи. До природного скорочення населення, а отже, до незадовільного демографічного стану призводить перевищення росту смертності над ростом народжуваності. При цьому слід відмітити, що найбільший рівень народжуваності в Рівненській, Закарпатській, Волинській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях, найменший – у Чернігівській, Кіровоградській, Сумській, Донецькій і Харківській областях (додаток В.2). Щодо рівня смертності, то найбільшим він є в Чернігівській, Сумській, Житомирській, Полтавській і Черкаській областях, а найменшим – в Закарпатській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Львівській і Рівненській областях (додаток В.2). Високий рівень дитячої смертності спостерігається в Кіровоградській, Чернівецькій, Луганській, Хмельницькій, Житомирській та Одеській областях. Скорочення рівня народжуваності в країні на 35,2% та підвищення рівня смертності на 24,2% і як наслідок скорочення очікуваної тривалості життя на 1,4% за останні 15 років (додаток В.1, рис.В.1.1) пов’язано з деформацією статево-вікової структури, із зниженням рівня життя переважної більшості населення (зростання рівня безробіття, зменшення сукупного сімейного доходу, негативною екологічною ситуацією, критичним станом сфери охорони здоров’я, зменшення розмірів пільгового житлового будівництва для молодих сімей та ін.

Демографічну ситуацію характеризує також кількість пенсіонерів на 1000 населення, яка виражена коефіцієнтом старіння населення і має найбільше значення в Чернігівська, Черкаська, Житомирська, Луганська, Київська, Вінницька області, а найменше – Закарпатська, Чернівецька, Івано-Франківська, Рівненська області (додаток В.2). Така ситуація може бути зумовлена як низьким рівнем народжуваності, високим рівнем дитячої смертності, значною міграцією населення працездатного віку для регіонів першої групи, так і високим рівнем смертності людей пенсійного віку в регіонах другої групи. Старіння населення є однією з больових проблем країни, так як за сім років, що аналізуються, цей коефіцієнт зріс в загальному в країні з 295 до 300, а в таких областях, як Черкаська, Хмельницька, Житомирська, Луганська, Київська, Чернігівська, Донецька, Полтавська, Рівненська, Кіровоградська та Дніпропетровська – перевищує середньоукраїнське значення показника, що характеризує несприятливу демографічну ситуацію та свідчить про старіння населення регіонів України.

Ще одним фактором, що визначає демографічну ситуацію в регіонах є частка населення працездатного віку, яка виражається в процентному відношенні до загальної кількості населення в регіоні і має найбільше значення в Харківській, Луганській, Одеській, Закарпатській, Запорізькій областях та АР Крим, а найменший – в Чернівецькій, Вінницькій, Житомирській, Черкаській, Хмельницькій областях (додаток В.2) .

Наступну характеристика яка має бути розглянута в рамках визначення демографічної ситуації в регіонах, є міграція населення (додаток В.2). Кризовий стан економіки України вплинув як на внутрішній, так і на міждержавний міграційні процеси. В коефіцієнт міграційного приросту зведені міжрегіональна та міждержавна міграція. Позитивне сальдо в Одеській (3), АР Крим (1,9), Харківській (1,6), Київській (0,8), Дніпропетровській (0,5), Чернівецькій (0,2), Полтавській (0,1) та нульове в Донецькій областях пояснюється значно вищими показниками економічного і соціального розвитку даних областей та високим рівнем іммігрантів в АРК, зокрема повернення депортованих кримських татар. Найбільшу частку в загальній кількості мігрантів, становлять особи, які мають високий рівень освіти та кваліфікованої підготовки. Через незадовільне фінансування сфери освіти та науки, відсутність відповідних умов впровадження наукових розробок спостерігається територіальна (міждержавна) та соціальна (до інших сфер діяльності) міграція вчених. Слід зазначити, що на навчання та стажування з подальшим працевлаштуванням за кордон їде насамперед молодь, що приводить до зростання демографічного навантаження на економічно активне населення, що сприяє скороченню ВРП, обсягів грошових надходжень до бюджету, згортання соціальних програм.

Результатом дослідження рівня демографічного розвитку є розраховані таксономічні індекси демографічного стану регіонів України, значення яких представлені в додатку В.2, рис.В.2.1.

За даним показником порівняно високого рівня досягли наступні регіони: Одеська, Закарпатська, Чернівецька, АР Крим, Львівська, Івано-Франківська, Волинська області, що можна пояснити виділенням демографічної ситуації у пріоритети соціальної політики; низького: Чернігівська, Кіровоградська, Черкаська, Житомирська, Вінницька та Сумська області, в яких спостерігається від’ємна динаміка даного показника на протязі аналізованого періоду.

Важливою передумовою стійкого розвитку є чисельність та стан трудових ресурсів, якими володіє кожний регіон. Отже, рівень забезпеченості трудовими ресурсами безпосередньо впливає на ринок праці. Коефіцієнт економічної активності населення визначає потенційну готовність працездатного населення до праці, і вказує на переважання в питомій вазі населення у працездатному віці, виражений у відсотках і становить в країні 62,2%. Найвище значення даний показний має в групі регіонів: м.Київ (65,9%), м. Севастополь (64%), Херсонська (63,9), Чернігівська та Житомирська (63,7%), Закарпатська (63,5) області; найнижче - в Тернопільській (56,3%), Івано-Франківській (56,1%), Одеській (59,3%) областях (додаток В.3). Низький рівень показників другої групи зумовлений високим рівнем непродуктивних елементів населення: дітьми, особами похилого віку, інвалідами.

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Одночасно не можна не відзначити той факт, що при загальноукраїнському темпі росту інвестицій в основний капітал за період 2000 – 2006 роки в середньому на 17,8% за рік, він становить всього 67,6% рівня 1990 року, що свідчить про великі потенційні можливості регіонів України і потребує спрямування державної політики для створення інвестиційної привабливості та підвищення інвестиційної активності регіонів. Наявним є значний відтік капіталу: в м. Севастополь, Київ, Харківській, Одеській та Вінницькій, де прямі інвестиції з регіону в економіку інших країн суттєво перевищує аналогічний показник в країні (4,7 дол./чол.) і становить 49,9; 16,2; 21; 15,1; 10,3 відповідно.

За первинними коефіцієнтами була розрахована індексна оцінка інвестиційної активності регіонів (додаток Д.4). Результати розрахунків графічно представлені в додатку Д.4,на рис.Д.4.1 свідчать про значну диспропорцію регіонів.

Так, значення даного показника в майже в три рази відхиляється від середньоукраїнського значення (0,29) у Київській області з найвищим (0,77) та в дев’ять разів у Житомирській області з найнижчим значенням показника (0,09).

Ще одним важливим фактором, що визначає стан економіки регіону є рівень забезпеченості фінансовими ресурсами, який досліджується на основі первинних статистичних даних: рівень самофінансування місцевих бюджетів, дебіторська та кредиторська заборгованість.

Низький рівень самофінансування місцевих бюджетів властивий для всієї України, і становить лише 52,5%, що не може не викликати занепокоєння з точки зору бюджетної забезпеченості регіонів. Найвищий рівень самофінансування в 2006 році був м. Київ (89,7%) Севастополь (54,4%), Дніпропетровській (58,8%), Донецькій (59,3%), Запорізькій (58,3%), Одеській (59%), Харківській, Полтавській та АР Крим (51,8%), найнижчий – у Тернопільській (28,2%), Волинській (32,3%), Закарпатській (32,8%), Івано-Франківській, Вінницькій (35,7%), Закарпатській (32,8%) області. У практиці економічно розвинутих країн рівень самофінансування місцевих бюджетів вважається достатнім, якщо досягає 60% та більше, тоді для регіонів, що мають показники нижчі зазначеного, виникає необхідність пошуку додаткових внутрішніх джерел фінансових ресурсів областей. Одночасно слід звернути увагу на від’ємну динаміку коефіцієнта самофінансування місцевих бюджетів, який в середньому в Україні зменшився з 63,4% в 2000 р. до 52,5% у 2006 році (додаток Д.5). Така динаміка коефіцієнта самофінансування представлена на діаграмі (додаток Д.7, рис.Д.7.15) і властива в більшій або меншій мірі всім регіонам країни.

В той час, коли загальнодержавне скорочення показника за шість років становило 17,1%, в ряді регіонів воно досягло рівня 45,5% – в АР Крим, 38,9% – Дніпропетровській, 38,7% – Черкаській, 36,1 – Харківській, 35,9 – Донецькій, 35,6 – Закарпатській, 34,9% – Одеській. Найнижчі темпи скорочення демонструють Житомирська (16,7%), Рівненська (15,7%) області та м. Київ (10,3%).

До основних проблем нестачі наповненості бюджетів місцевих рівнів коштами можемо віднести: низький рівень обґрунтованості й прогнозованості доходної частини місцевих бюджетів; неврегульованість відносин на рівні район, місто районного значення, селище, село; невнесення до місцевих бюджетів коштів, необхідних для утримання об’єктів соціальної інфраструктури, що переходять у комунальну власність; невирішеність питань подолання заборгованості між бюджетами різних рівнів за взаємними розрахунками [63, с.75].

Що стосується співвідношення дебіторської та кредиторської заборгованості, то на території всієї країни спостерігається перевищення кредиторської заборгованості, що становить в середньому в країні 1239 раз.

За первинними коефіцієнтами були розраховані індексні оцінки забезпеченості фінансовими ресурсами регіонів (додаток Д.5, рис.Д.5.1), значення яких свідчать про значну диспропорцію регіонів. Так, найменше значення показника (0,05) в Тернопільській області відстає від найбільшого значення аналогічного показника в Запорізькій області більше ніж в 15 разів. Високий рівень фінансового забезпечення демонструють також АР Крим (0,74), Одеська (0,73), Полтавська(0,71) Луганська (0,65), Миколаївська (0,59) області від яких суттєво відстають Тернопільська (0,05), Волинська (0,06), Дніпропетровська, Закарпатська (0,19), Хмельницька (0,23) області. Такі різкі коливання в значеннях індексів фінансового забезпечення свідчать про неоднорідність розвитку регіональної економічної бази, спричиненої, в основному, недосконалістю територіального управління та планування.

Таким чином, ми проаналізували економічний розвиток регіонів України в розрізі часткових показників – таксономічних індексів, внесок кожного з яких в комплексний інтегральний індекс рівня соціального розвитку регіонів представлений в додатку Д.7 на рис.Д.7.16 та розрахували інтегральну оцінку рівня економічного розвитку регіонів (додаток Д.6, рис.Д.6.1), яка демонструє диференціацію інтегрального індексу по регіонах.

Коефіцієнт відхилення від середньоукраїнського рівня (0,28) для Дніпропетровської області з показником 0,48 становить +86%, тоді як для Тернопільської області зі значенням показника 0,10 відхилення становить – 38%. Найкращих результатів щодо рівня економічного розвитку досягли Дніпропетровська (0,48), Полтавська, Донецька (0,47), Запорізька (0,45), Одеська та Луганська (0,42) області, найгіршого – Тернопільська (0,10), Житомирська (0,14), Хмельницька (0,15), Волинська, Закарпатська, Рівненська, Чернігівська та Чернівецька (0,16) області. Співставляючи отримані результати з нормативним та пороговим значенням даного показника приходимо до висновку, що вісім областей України, а саме: Дніпропетровська, Полтавська, Донецька, Запорізька, Одеська, Луганська, Миколаївська та Харківська, на сьогоднішній день перевищили нормативний рівень і за матрицею типології знаходяться в стані зростання, три регіони: АР Крим, Львівська та Київська області – в стані ризику, а решта – у стані загрози економічного розвитку.

Існуюча нерівномірність економічного розвитку спричинена проблемами, що гальмують підвищення рівня розвитку регіонів та України в цілому: економічна і соціальна криза на фоні розпаду економічних зв'язків і інфляції; нерівномірний розвиток промисловості і сільського господарства, розміщення і робота яких спочатку ґрунтувалися на цілях іншої держави (колишнього СРСР); застаріле устаткування і