Реферат: Звіт про впровадження проекту за період жовтень 2010 квітень 2011 Стор

Звіт про впровадження проекту за період жовтень 2010 – квітень 2011 Стор.



ДОДАТОК 26


ПРЕДСТАВНИЦТВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ В УКРАЇНІ

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ


«Проект виконання Україною зобов’язань щодо членства в СОТ та європейської політики добросусідства в сільському секторі (секторальний підхід)»


- Україна –


Звіт


про результати аналізу Закону України «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції» короткотермінового експерта В.Карпенка


Автори проекту Закону України «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції», обґрунтовуючи необхідність прийняття такого закону, наголошували, що його підготовлено з метою визначення організаційно-правових та економічних засад формування в Україні мережі оптових ринків сільськогосподарської продукції та їх інфраструктури, а також стимулювання розвитку таких ринків відповідно до світової практики.

Необхідність створення такої мережі обґрунтовувалася існуванням однієї із найбільш гострих проблем в АПК - відсутності цивілізованих прозорих каналів просування сільськогосподарської продукції від виробника до кінцевого споживача на вигідних для всіх учасників процесу умовах. Непрозорі схеми збуту сільськогосподарської продукції, відсутність структур оптової торгівлі створюють передумови для великих цінових коливань на ринку сільськогосподарської продукції, зумовлюють додаткові витрати для виробників, переробників та її споживачів.

Автори також відзначали, що ОРСП - це місце, де щоденно виникає ціна рівноваги поміж попитом та пропозицією.

Окрім того, ОРСП - це елемент інфраструктури регіону, що впливає на закономірний потік продовольчих товарів між виробником та споживачем. Чим сучаснішою є інфраструктура оптового ринку, тим чіткіше відбувається розподіл сільськогосподарських та харчових продуктів, що впливає на якість продукції, час укладення угод та процедур, пов’язаних із її завантаженням і розвантаженням.

Через оптовий ринок місцева та центральна влада можуть творити політику врівноваженого розвитку, особливо сільськогосподарської продукції та роздрібної торгівлі.

І, головне, на думку авторів, враховуючи світовий досвід, будівництво ОРСП має отримувати державну підтримку.

Отже, проект Закону спрямований на оптимізацію маркетингових каналів руху сільськогосподарської продукції від виробника до переробних підприємств та інших споживачів, підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарських товаровиробників, створення ефективного ринкового середовища для реалізації сільськогосподарської продукції, формування цін з урахуванням попиту і пропозиції шляхом створення сприятливих умов для створення і розвитку мережі оптових ринків сільськогосподарської продукції.

В процесі доопрацювання проекту Закону у Верховній Раді України його структура, наповнення суттєво змінилися у порівнянні із тим первісним текстом, який був внесений на розгляд суб’єктами законодавчої ініціативи.

Одним із завдань цього дослідження є аналіз Закону України «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції» на його відповідність світовій практиці, а також завданням, які ставилися при розробці законопроекту.

Ще одне завдання дослідження підготовка рекомендацій щодо покращання цього Закону та актів законодавства у сфері ОРСП.


2.2.2. Структура Закону України «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції»

Закон України «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції» складається із преамбули та 19 статтей (в тому числі Стаття «Прикінцеві положення»), а саме:

Стаття 1. Визначення термінів

Стаття 2. Правові засади діяльності оптового ринку сільськогосподарської продукції

Стаття 3. Сфера дії цього Закону

Стаття 4. Порядок набуття юридичною особою статусу оптового ринку сільськогосподарської продукції та позбавлення її такого статусу

Стаття 5. Оператори оптових ринків сільськогосподарської продукції

Стаття 6. Основні напрями діяльності оптових ринків сільськогосподарської продукції

Стаття 7. Послуги оптових ринків сільськогосподарської продукції

Стаття 8. Проект (бізнес-план) організації діяльності юридичної особи у статусі оптового ринку сільськогосподарської продукції

Стаття 10. Державна політика підтримки оптових ринків сільськогосподарської продукції

Стаття 11. Правила роботи оптових ринків сільськогосподарської продукції

Стаття 12. Земельні ділянки оптових ринків сільськогосподарської продукції

Стаття 13. Надання державної фінансової допомоги оптовим ринкам сільськогосподарської продукції у період їх становлення

Стаття 14. Оподаткування оптових ринків сільськогосподарської продукції

Стаття 15. Система інформаційного забезпечення діяльності оптових ринків сільськогосподарської продукції

Стаття 16. Контроль за діяльністю оптових ринків сільськогосподарської продукції

Стаття 17. Саморегулівна організація оптових ринків сільськогосподарської продукції
Стаття 18. Відповідальність за порушення вимог цього Закону

Стаття 19. Прикінцеві положення


^ 2.2.3. Закон України «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції»: положення та проблеми

Згідно з Преамбулою, цей Закон визначає правові засади організації діяльності оптових ринків сільськогосподарської продукції в Україні, регулює відносини в цій сфері та спрямований на захист прав і законних інтересів сільськогосподарських товаровиробників, які здійснюють оптовий продаж сільськогосподарської продукції власного виробництва.

^ Термінологічні новації. Слід зазначити, що процес прийняття Закону України «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції був надзвичайно тривалим і складним, що пов’язано, насамперед із інноваційністю законопроекту: як ідеї законопроекту,так і його окремих положень.

Законом вперше запропоновано низку правових термінів, а також уточнення існуючих, зокрема:

інфраструктура оптового ринку сільськогосподарської оптова торгівля сільськогосподарською продукцією;

оптовий ринок сільськогосподарської продукції; партія сільськогосподарської продукції;

покупці (в розумінні цього закону – оптові покупці); продавці(в розумінні цього закону – оптові продавці);

ринок сільськогосподарської продукції; роздрібна торгівля сільськогосподарською продукцією;

територія оптового ринку сільськогосподарської продукції;

товаросупровідний документ - документ, що містить дані про партію сільськогосподарської продукції.

Ці правові терміни можуть використовуватися в інших правових актах як визначені законом, що є внеском в правову теорію та практику.

^ Визначення сфери дії Закону. Норми Закону містять деякі неузгодженості у визначенні його сфери дії. Так, відповідно до статті 3 цього Закону його положення поширюються на правовідносини, пов'язані з організацією діяльності оптових ринків сільськогосподарської продукції в Україні. Тобто, цей закон не мав би регулювати відносини, пов’язані з діяльністю ОРСП після його створення.

Водночас, відповідно до статті 2, діяльність оптового ринку сільськогосподарської продукції регулюється відповідними положеннями Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України.

Якщо читати буквально ці норми, можна сказати наступне: діяльність ОРСП регулюється цим Законом лише в частині організації такої діяльності.

У тексті закону є чимало норм, які стосуються діяльності ОРСП, наприклад, стаття 6 з назвою «Основні напрями діяльності оптових ринків сільськогосподарської продукції».

Хоча ця термінологічна неузгодженість не здійснює суттєвого впливу на Закон, однак, для досягнення його «чистоти» було б доцільно узгодити використання термінів «організація діяльності ОРСП» та «діяльність ОРСП» у цьому Законі.

^ Статус ОРСП. Зважаючи на те, що в Україні практично не існує ОРСП у прийнятому у світі розумінні, більша частина норм Закону пов’язана із різноманітними процедурами створення таких ринків

Законодавець,маючи на меті створення саме таких ринків, передбачив встановлення вимог до них.

Механізмом встановлення таких вимог є визначений Законом механізм набуття статусу ОРСП

Відповідно до Закону, статус ОРСП можуть отримати як діючі ринки (незалежно від організаційно-правової форми та форми власності), так і ринки, створення яких ще тільки планується. Останні набувають такого статусу через, умовно кажучи, реєстрацію проекту (бізнес-плану) створення ринку.

Відповідно до статті 4 Закону існує Порядок набуття юридичною особою статусу оптового ринку сільськогосподарської продукції та позбавлення її такого статусу

Юридична особа, яка має намір набути статусу оптового ринку сільськогосподарської продукції, подає до центрального органу виконавчої влади з питань аграрної політики такі документи:

заяву про набуття статусу оптового ринку сільськогосподарської продукції;

проект (бізнес-план) організації діяльності юридичної особи у статусі оптового ринку сільськогосподарської продукції;

нотаріально посвідчену копію установчих документів;

проект Правил роботи оптового ринку сільськогосподарської продукції;

нотаріально посвідчену копію свідоцтва про державну реєстрацію;

довідку про включення юридичної особи до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України; документально підтверджені відомості про засновників (учасників) юридичної особи.

Передбачені Законом і підстави та процедура позбавлення такого статусу.

Статус оптового ринку сільськогосподарської продукції надається Міністерством аграрної політики України на конкурсній основі. Однак сам Закон не містить якихось вимог щодо проведення конкурсу, а вимоги щодо самих ОРСП є надто загальними. Наприклад, ОРСП створює належні умови для забезпечення здійснення оптової торгівлі сільськогосподарською продукцією шляхом надання таких послуг чи сприяння операторам оптових ринків сільськогосподарської продукції у підготовці сільськогосподарської продукції до купівлі та продажу. Якими мають бути ці умови (обсяги, якість, площі тощо), які вимоги до послуг з підготовки продукції до продажу Законом не встановлено.

З одного боку, зрозуміло, що в умовах відсутності досвіду, такі вимоги у Законі встановити було складним завданням. Тобто, Закон можна розглядати як рамковий, до якого, по мірі набуття досвіду, можна вносити певні зміни.

З іншого боку, на думку деяких експертів, такий широкий підхід до процедур створює місце для суб’єктивних рішень при їх прийнятті щодо надання статусу ОРСП, а, отже і державної підтримки.

^ Форма організації ринку. Закон не містить окремої норми щодо організаційно-правової форми чи форми власності ОРСП. У визначенні поняття ОРСП також немає відповідних посилань

Тільки стаття 13 містить норму про те, що ОРСП незалежно від форми власності та організаційно-правової форми у період їх становлення надається фінансова допомога за рахунок коштів Державного бюджету України на безповоротній та/або поворотній основі.

Власне, саме ця норма дає підстави говорити про можливість існування різних форм ОРСП.

Світова практика свідчить, що тільки невелика частина ОРСП є у приватній власності. Практично не існує приватних ОРСП у країнах Європейського Союзу, де більшість ОРСП перебувають у державній власності чи є об’єктами державно-приватного партнерства. Це ж стосується і форми управління ринку. Такий підхід, на думку європейських фахівців, які розглядають ОРСП як об’єкти, що надають суспільні (громадські послуги), дозволяє забезпечити гарантування стабільності надання таких послуг.

Тобто, участь держави (як на центральному, так і місцевому рівнях) у створенні та діяльності ОРСП (у багатьох випадках, ще й виробників, торговців чи їх організацій) повинна бути закріплена правовими нормами або нормами договору, зокрема, договору про держано-приватне партнерство

Цей Закон, а також прийняті на його виконання акти, не містить таких вимог не містять, що може спричинити проблеми у наданні послуг.

Видається доцільним розглянути можливість застосування норм Закону України «Про державно-приватне партнерство»1 для формування відповідних механізмів в частині створення та забезпеяення діяльності ОРСП.

^ Управління ОРСП. Більшість ОРСП світу також управляються або державою, або через механізми державно-приватного партнерства. Закон України не містить окремої норми щодо управління ОРСП, яким чином таке управління має здійснюватися: воно віднесено до компетенції власників ОРСП. Тобто, форма управління залежить від організаційно-правової форми.

У більшості країн існує три способи щодо управління ОРСП:

управління за допомогою місцевих адміністративних органів або групи місцевих установ;

за допомогою напівпублічної-напівдержавної компанії (державно-приватне партнерство);

за допомогою будь-якої іншої організації, яка створена безпосередньо з цією метою.

В запропонованому Проекті Закону нічого не згадується про те, який тип управлінської структури має бути застосований для адміністрування ОРСГП ні на державному ні на місцевому рівнях. Стаття 6 та 7 тільки згадує, що „...вимоги до оптових ринків сільськогосподарської продукції визначаються Кабінетом Міністрів”. Це вказує на те, для чого ці вимоги могли б бути вигідними.

^ Відповідальність за діяльність оРСП. Більшість актів законодавства про ОРСП країн ЄС, інших країн чітко передбачають можливість встановлення чіткої структури та складу відповідального органу для регулювання конкретного ОРСП. А також координуючий чи керівний орган для кожного окремого типу ОРСГП. Наприклад в Італії, кожний тип оптового ринку повинен призначити Ринковий Комітет, який бере на себе вирішальну відповідальність за поточну адміністративну діяльність ринку. У Франції, закон визначає організацію Консультативного Технічного Комітету для кожного ринку, який бере на себе ті ж самі функції. Тому, на думку деяких експертів, Закон України має також визначити структуру та склад такого органу, його обов‘язків, функцій та повноваження, посадовців та ін. Цим Законом також має бути чітко визначено розподіл повноважень між таким органом та Міністерством аграрної політики України.

З певним припущення можна говорити, що таким органом, відповідальним за діяльність ОРСП могла б стати саморегулівна організація ОРСП - асоціація оптових ринків сільськогосподарської продукції, що набула статусу саморегулівної організації в порядку, визначеному цим Законом

Земля. Стаття 10 Закону передбачає як один із заходів державної політики ОРСП надання оптовим ринкам сільськогосподарської продукції земельних ділянок із земель державної та/або комунальної власності для розміщення ринку сільськогосподарської продукції.

У статті ж 12 констатується, що надання земельних ділянок для розміщення інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції здійснюється в порядку, визначеному законом.

Сьогодні порядку щодо виділення земельних ділянок для майбутніх ОРСП не існує.

Водночас, як показує практика виділення земельної ділянки для ОРСП в Одеській області ( та й у інших регіонах), це є однією із найскладніших проблем, вирішення яких поки що не запропоновано органами влади.

Не використовується і механізм концесії для ОРСП, що, як показує досвід інших країн, міг би, за певних обставин, успішно використовуватися в Україні.

Водночас, слід зазначити, що зміни, внесені цим Законом до Земельного кодексу України, дозволяють вирішити чимало «земельних», особливо на етапі створення ОРСП. проблем

Фінансування: Закон містить норми про надання державної фінансової допомоги на створення та забезпечення діяльності, водночас вони не є нормами прямої дії. Критерії надання такої допомоги також не є чіткими, оскільки немає прописаної на рівні Закону чіткості вимог до ОРСП. Це може дозволяти певний суб’єктивізм при реалізації норм Закону.

Мало б сенс більш чітко викласти ці норми у Законі.

^ Застережні заходи щодо конкурентних нерегульованих ринків: В деяких країнах існують особливі зони навколо ОРСГП. Це є перевага у випадку України, особливо це стосується державного ОРСГП тому що

ОРСГП є суспільний здобуток;

необхідно, щоб ОРСГП були життєздатними, а тому вони повинні мати дохід особливо з оренди.

Нечесна конкуренція з неконтрольованими конкурентними (особливо приватними) ринками буде знижувати їх фінансову життєздатність і приводити до швидкого банкрутства. Тому рекомендується, щоб стаття про особливі зони була включена до Закону.

^ Права операторів ринку: Закон не включає ніяких норм щодо використання потужностей, які права користувачі будуть мати на ринку. Це дуже важливе питання, тому що пояснює основи накопичення доходу. Існує три типи надання права на доступ до використання потужностей ринку: (і) використання торгових площ; (іі) використання земельного наділу в середині означеної ринкової площі; (ііі) дольове використання ринкової площі. Такі „права користування” можуть бути надані приватним користувачам на „концесійній основі” та після виплати концесійного внеску.


^ Перспективні закони та нормативно-правові акти. Закон містить чимало прямих та непрямих бланкетних норм. Пунктом 3 Прикінцевих положень Закону доручалося Кабінету Міністрів України у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом:

подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів України у відповідність із цим Законом;

привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом;

Більша частина цього доручення виконана. Однак, залишається частина невиконаної роботи, що зменшує ефективність Закону.

Зважаючи на інноваційність Закону, доцільно було б створити у структурі Міністерства аграрної політики України окремий структурний підрозділ виключно з питань ОРСП.


^ Зовнішня інфраструктура. ОРСП - це не тільки місце торгів з усім необхідним. Це ще й зовнішня інфраструктура – дороги, інженерні мережі поза межами ринку. Як правило, частину роботи в інших країнах (повністю чи частково) бере на себе держава. В Законі прописана (стаття 10) можливість фінансової участі держави у створенні інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, необхідної для його функціонування. Однак і тут немає механізмів. Особливо важливими є механізми залучення місцевих органів влади до цього процесу.

^ Оподаткування. Відповідно до статті 14 Закону законами про оподаткування можуть передбачатися пільги або спеціальний режим оподаткування діяльності оптових ринків сільськогосподарської продукції. Так само органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень можуть надавати оптовим ринкам сільськогосподарської продукції пільги із сплати місцевих податків і зборів.

Однак, у нещодавно прийнятому Податковому кодексі України відповідних норм немає.

Окрім того, у частині 14.1.211 цього Кодексу серед переліку пункт продажу товарів не значиться.

Позитивним моментом Податкового кодексу для ОРСП є ліквідація ринкового збору.

^ Участь місцевої влади. Законом декларується участь місцевої влади у створенні ОРСП, однак не є обов’язковою. Вже говорилося про те, що це можна було б віднести до норм Закону.

^ Ринки живої худоби. Сьогодні, як свідчить практика, органи влади сконцентрувалися лише на підтримці ринків овочів, фруктів. Зважаючи на критичний стан українського тваринництва (насамперед, щодо великої рогатої худоби), такий підхід складно пояснити.

Отже, незважаючи на те, що в рамках цього Закону сільськогосподарська продукція – це вся продукція, що підпадає під визначення груп 1-24 Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТЗЕД) згідно із Законом України "Про Митний тариф України", за винятком підакцизних товарів, крім товарів первинного виноробства - виноматеріалів (коди УКТЗЕД 2204 29 - 2204 30), тобто, і жива худоба теж, прийняття Закону не стало стимулом для розвитку оптових ринків живої худоби.

^ ОРСП національні, регіональні, місцеві. Про це вже було написано: держава сконцентрувалася виключно на великих ринках. Якщо проводити аналогії з Францією, можна говорити, що це ринки національного значення. , потрібні й регіональні (місцеві), як часто говорять, фермерські ринки, яким не приділяється увага.

У Закон не існує якогось поділу ОРСП за обсягом (регіонам) діяльності видається доцільним запровадити такий поділ з відповідним розподілом рівнів державної підтримки.

^ Розташування ринків. Стаття 9 Закону передбачає, що місця розміщення інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції визначаються центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики на підставі поданих юридичними особами, які мають намір набути статусу оптового ринку сільськогосподарської продукції, документів виходячи з економічної доцільності створення оптових ринків сільськогосподарської продукції на відповідній території.

З одного боку такий підхід має позитивний момент: робота (отже, і видатки) перекладається на інціаторів створення ОРСП.

З іншого боку такий підхід породжує декілька проблем:

ініціатори створення ОРСП повинні нести затрати, не будучи впевненими у майбутньому проекту;

одно потрібні видатки на перевірку інформації про вибрані ділянки, тобто економія на видатках суттєво зменшується.

Закон не встановлює якихось вимог до місця розміщення інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції. Не розроблено документу щодо встановлення таких вимог (рекомендацій), що може призвести до суб’єктивізму у застосуванні норм Закону.

Особи, що пропонують свій проект, рідко пов’язують його зі створенням інших ОРСП., а значить, і не планують їх взаємодію.

Тобто, існує потреба системного мислення щодо до розміщення ОРСП. Можливо, створення обґрунтованої схеми розміщення ОРСП національного значення.

^ Короткий висновок. Аналізуючи Закон України «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції», можна говорити про певні його вади, які проявилися вже на початковому формування мережі ОРСП. Цілком справедливо очікувати збільшення пропозицій зі зміни цього Закону та інших актів законодавства з розширенням практики та набуттям досвіду у цій сфері. Однак незаперечним є необхідності імплементації норм Закону у державну цільову програму розвитку ОРСП.


2. Аналіз ланцюгів доданої вартості

як новітній механізм розвитку сільських територій в Україні


Внаслідок невдало проведених аграрних реформ в Україні ситуація в сільськогосподарському виробництві погіршилась, досягнувши критичної межі. Значна частка високоякісних сільськогосподарських угідь забезпечує розвиток тваринництва й рослинництва, однак виробництво продукції аграрного сектору економіки України складає лише близько 7% валового внутрішнього продукту [5]. Окрім того, загальна частка продукції особистих селянських господарств (ОСГ) на сьогодні становить 54% валової продукції сільського господарства. Але без цілеспрямованої державної підтримки, саме вони, фермерські господарства та фізичні особи - сільськогосподарські товаровиробники, не в змозі самостійно адаптуватися до вимог Світової Організації Торгівлі й кон’юнктури аграрного ринку щодо виробництва високоякісної сільськогосподарської продукції. Усе це призводить до скорочення чисельності осіб, самозайнятих в особистих селянських господарствах, до відтоку працездатного населення із сільської місцевості, руйнування її соціальних об’єктів та інженерної інфраструктури. Так, станом на початок 2010 року за межею бідності перебуває 15,5% загальної кількості селянських господарств, а в 25% сукупні витрати не перевищують рівень прожиткового мінімуму. За демографічними прогнозами, якщо збережеться така ситуація до 2020 року, частка сільських районів гострої демографічної й поселенської кризи може перевищити 50% їхньої кількості при третині – у 2008 році [2; 3].

З огляду на це Урядом та Верховною Радою України розробляються термінові заходи розвитку аграрного сектору економіки. Однак, через брак достатнього державного фінансування більшість з них залишається без реалізації. Саме тому для покращення ситуації в даному секторі національної економіки актуалізації важливого значення набуває застосування механізмів моделювання змін і розробки заходів впливу, одним з яких є використання субсекторного аналізу й аналізу ланцюгів доданої вартості.

Основи для багатьох маркетингових стратегій та інструментів було закладено викладачем Гарвардської бізнес-школи Майклом Портером (Michael E. Porter) у книзі про конкурентні переваги країн (Competitive Advantage of Nations) 1985 року, у якій на основі розгляду 10 країн проводиться аналіз конкурентоспроможності галузей. І хоча в книзі не акцентовано увагу безпосередньо на розгляді мікропідприємств і бідних виробників, її ключовими аспектами стали саме вони. М.Портер виокремив чотири детермінанти, що формують макроекономічні умови, у яких місцеві фірми конкурують, і які сприяють (або перешкоджають) створенню конкурентних переваг:

1) умови: національні позиції у виробництві (кваліфікована робоча сила й інфраструктура) є необхідними для конкуренції в даній галузі;

2) попит: характер внутрішнього попиту на продукцію промисловості та послуги;

3) допоміжна промисловість: наявність або відсутність у країні постачальників послуг та суміжних галузей промисловості, які є конкурентоспроможними на міжнародному рівні;

4) стратегії фірми, структура й конкурентноздатність – національні умови організації бізнесу, тобто умови створення компаній, їхня організація та управління, а також характер національної конкуренції [7].

М.Портер з’ясував, що дві детермінанти є надзвичайно необхідними для успіху, а саме: масштаб і характер попиту, а також наявність великої кількості фірм, що конкурують між собою. Саме субсекторний аналіз дає оцінку вищезазначених факторів та можливість більш глибокого аналізу ринку й впровадження стратегій, які можуть забезпечити координацію, інтеграцію між мікро й малими підприємствами та іншими суб’єктами ринку. Субсектор (підсектор) у даному контексті – це мережа фірм, які постачають сировину, трансформують її та розподіляють у вигляді готової продукції на ринку певного споживача. Зазвичай, субсекторний аналіз проводиться для конкретного остаточного продукту (наприклад, готової молочної продукції) та всіх фірм, що займаються постачанням сировини, виробництвом і розповсюдженням даного продукту.

Модель субсекторного аналізу з подальшими заходами можливого впливу на рівні розвитку мікропідприємств, маркетингу, інституційних моделей центрів підтримки бізнесу було впроваджено й застосовується багатьма міжнародними організаціями, такими, як CARE, MEDA, CECI, OXFAM, UNIDO, Шведським агентством міжнародного розвитку та ін.

Розглядаючи діяльність підприємств, аналіз ланцюгів доданої вартості (є аналогічним до субсекторного аналізу й може бути поданим як сукупність усіх фірм, що купують і продають один одному певні продукти або послуги з наступним їх постачанням кінцевому споживачеві [14]. За іншими даними, аналіз ланцюгів доданої вартості, на відміну від субсекторного аналізу, не визначає економічну діяльність із точки зору кінцевого споживача [10]. Зазначимо, що в науковій літературі наряду з терміном «ланцюг доданої вартості» іноді застосовуються також терміни «ланцюг цінності», «ланцюг створення вартості», «ланцюг створення доданої вартості», що пов’язане з авторським перекладом різних дослідників з англійської мови терміну «Value Chain».

Дослідження про маркетингові ланцюги здебільшого починали з вивчень питань розвитку, а також соціології. Поштовхом стали спостереження про те, що сільськогосподарський і промисловий розвиток у країнах, що розвиваються, значною мірою залежить від взаємодії із провідними фірмами розвинутих країн. При цьому не стільки від ефективності самих провідних фірм (таких, як Wal-Mart чи Ikea у США), як від перспектив розвитку дрібних та середніх компаній, які залежать від провідних фірм, орієнтованих на експортний продаж і, таким чином, інтегрованих у глобальну економіку [10].

Розгляд ланцюга доданої вартості (створення додаткової вартості продукту) як аналітичний інструмент допомагає в таких напрямках дослідження:

Розгляд особливостей світової глобалізації, де виробнича діяльність часто здійснюється в різних частинах світу (наприклад, виробництво комп’ютерів, продукти для супермаркетів тощо).

Деякі види діяльності/ типи фірм/ стратегії розвитку приносять більше прибутку, ніж інші. Таким чином, основним завданням є переміщення мікропідприємств із метою отримання більшого прибутку.

Відносини між учасниками маркетингового ланцюга є досить складними: окрім економічних відносин також велике значення мають владні. Саме аналіз ланцюга доданої вартості допомагає розкрити динаміку цих взаємовідносин.

Впливових осіб/фірм/підприємств, які прагнуть керувати маркетинговим ланцюгом, часто називають „провідними фірмами”. Вони намагаються створити, або забезпечити умови, за яких інші мають діяти в маркетинговому ланцюгу. Таким чином, одним із завдань аналізу ланцюгів доданої вартості є розкриття цих „відносин” між глобальними провідними фірмами та місцевими виробниками з імовірним їхнім переформуванням, можливостями та труднощами, які виникають при цьому [15].

Незважаючи на послаблення торгівельних бар’єрів, у результаті чого економіка по всьому світу стає ближчою одна до одної, мікропідприємства часто стикаються із труднощами доступу до кращих ринків. Причиною цього є панування кількох покупців та їхня зацікавленість у контролі поставок як заради управлінської, так й економічної ефективності. Усвідомлення цього суттєво допомагає для аналізу ланцюгів доданої вартості.

Таким чином, метою проведення субсекторного аналізу є:

визначити місце та роль „місцевих продуктів” у „глобальному ринку”, а також з’ясувати взаємозв’язок між глобальними ринками й засобами до існування бідних верств населення;

зрозуміти, як субсектори (підсектори), кластери розвитку (географічна концентрація взаємопов’язаних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг та асоційованих установ у тій чи іншій області, які присутні в країні або регіоні) і аналіз ланцюгів доданої вартості пов’язані між собою, а також, як вони, у свою чергу, відрізняються від традиційних підходів до розвитку домогосподарств;

розробити діапазон можливих ринкових стратегій, які дають змогу малим підприємствам отримати конкурентні переваги;

дослідити підприємницькі бізнес-взаємовідносини, технології, аутсорсинг, внутрішні послуги та ін., які можна впровадити для виявлення додаткових можливостей розвитку та усунення наявних перешкод.

Аналіз ланцюгів доданої вартості, подібний до субсекторного, застосовується для дослідження ринку, а також взаємовідносин між підприємствами різного масштабу. Схематично аналіз ланцюгів доданої вартості можна подати так:





А сам маркетинговий ланцюг, який дає змогу простежити додавання вартості продукції, можна подати такою схемою:





Розглянемо механізм застосування аналізу ланцюгів доданої вартості на прикладі перспектив розвитку малих підприємств, а також особистих селянських господарств та визначення можливих інтервенцій на державному й місцевому рівнях у підсекторі розведення великої рогатої худоби (ВРХ) м’ясного напрямку в Україні.

Критеріями для вибору даного сектору є такі фактори:

тваринництво є одним із головних секторів як усього аграрного виробництва в цілому, так і особистих та фермерських господарств (62,1% загального доходу сільського населення);

за останні 18 років катастрофічно зменшено обсяги виробництва та кількість сільськогосподарських тварин (у порівнянні з 1990 роком, в 2009 році кількість ВРХ зменшено в 4,3 разів, свиней – у 3, птиці – в 1,4 рази);

даний сектор характеризується дуже широким спектром виробництва – від комерційного до натурального виробництва, застосуванням інтенсивних й екстенсивних типів утримання худоби;

відсутність розвинутої інфраструктури;

відсутність достатнього рівня інвестицій тощо.

Результатом державної аграрної політики розвитку тваринництва є, фактично, те, що на сьогодні майже всі підсектори даної галузі є неприбутковими; майже всі великотоварні підприємства без відповідної державної підтримки малого та середньо товарного виробництва є розваленими; а великі енерговитрати, висока вартість кормів та робочої сили призводять до низької ефективності виробництва..

Некращою є ситуація й з утриманням ВРХ м’ясних порід. Якщо в 1990 році частка ВРХ м’ясних порід складала 64% від усієї кількості рогатої худоби, то на сьогодні ця цифра є меншою ніж 2% (для порівняння – у розвинутих країнах цей показник складає 50-70%).

Таким чином, застосовуючи схему додавання вартості продукції, починаючи з ресурсів, проведемо аналіз кожного елементу ланцюга виробництва продукції м’яса ВРХ від виробника до споживача.

Ресурси для утримання ВРХ умовно можна розподілити на чотири категорії:

кормова база для тварин (разом із вітамінними та мінеральними сумішами);

виробнича база підприємств (ферми, механізація тощо);

робота спеціалістів (адміністративного, технічного персоналу, зоотехніків та ветеринарних лікарів та ін.);

дослідні інституції та консультаційні/дорадчі служби (розробка та впровадження нових порід ВРХ, селекція тварин, розвиток технології, освіти тощо).

У свою чергу, усіх виробників м’яса ВРХ можна умовно поділити на дві категорії:

- спеціалізовані великотоварні підприємства з утримання ВРХ м’ясних порід;

- підприємства, що є власниками особистих селянських господарств, фермерських господарств, які утримують ВРХ молочних та молочно-м’ясних порід.

Забійні цехи (найчастіше в складі великих підприємств) постачають продукцію первинної переробки для подальшої переробки на вітчизняні підприємства (приблизно 60% продукції), а також після глибокого заморожування – на експорт (приблизно 40% продукції).

Продукцією переробки сировини м’яса ВРХ різними видами переробних підприємств, є:

сосиски (45 %);

консервоване м’ясо (20 %);

напівфабрикати (30 %);

інше (5 %).

Варто взяти до уваги, що певна кількість ВРХ забивається на базі ОСГ із подальшим продажем на ринках у вигляді сировини (м’ясо, кістки) або у вигляді переробленої продукції (напівфабрикати, ковбаси тощо).

Мережа постачання продукції до кінцевого споживача є такою:

вулична торгівля (до яких віднесемо продаж на ринках та в кіосках) (58% усього обсягу продажів);

супермаркети й гіпермаркети (до 14% продажів);

малі магазини, які знаходяться недалеко від помешкань (до 22% продажів);

спеціалізовані магазини (до 6% усього обсягу продажів).

Причому, якщо частка малих і спеціалізованих магазинів є майже незмінною протягом останнього часу, то частка вуличної торгівлі впродовж 7 років зменшилася майже на 8% із відповідним збільшенням кількості супермаркетів.

Зазначимо, що окрім експортування мороженої яловичини, а також продуктів м’ясної переробки (2008 року – 33 375 тонн, переважно в Росію, Казахстан, Болгарію та інші країни), українські переробники також імпортують морожену яловичину (2008 року – 15 235 тонн, переважно з Аргентини, Бразилії, Угорщини