Реферат: План вступ І. Умови, фактори, розвиток розміщення підприємств харчової промисловості Спеціалізація харчової промисловості

ПЛАН


Вступ


І. Умови, фактори, розвиток розміщення підприємств харчової промисловості

Спеціалізація харчової промисловості

Технічна оснащеність харчової промисловості

Сучасний стан розвитку галузей харчової промисловості


ІІ. Проблеми харчової промисловості

2.1 Застаріле обладнання

2.2 Економічні проблеми галузі

2.3 Екологічні проблеми

2.4 Проблеми з експорту продукції

2.5 Соціальні проблеми


ІІІ. Подальший розвиток галузей харчової промисловості

3.1 Модернізація обладнання

3.2 Основні шляхи у вирішенні проблем харчової промисловості

Зміни у форм власності

Інвестиційна політика і створення спільних підприємств

Експортні можливості підгалузей


Висновок


Додаток


Список використаної літератури


ВСТУП


На сучасному етапі розвитку склалося важке економічне становище для всього народного господарства України і особливо для – харчової промисловості, так як ця галузь дуже залежить від інших галузей – машинобудівної, хімічної, нафтопереробної, і особливо платоспроможності населення. В цей скрутний час більшості громадян країн вимушені економити кожну копійку власного заробітку, а так як наша харчова промисловість вимушена конкурувати із сусідніми країнами – де продукти харчування дешевші, але в своїй більшості щоб зекономити в України поставляються неякісні продукти, або взагалі ті в яких вийшов строк реалізації, нерідко товари підробляються, а через несовершенну і невідпрацьоване законодавство дуже важко відсліжувати такі товари, і тому покупці купують цю продукцію ставлячи власну харчову промисловість у глухий кут. Тому харчова промисловість – немаючи можливості через те, що продукти нерозкуповуються, розплатитися з постачальниками, а також закупити, нову сировину. Беручи кредити для розрахунків, вона також ставить себе в залежність, а той навіть втрати право власності на власне підприємство.

Також великі проблеми має сировинна база харчової промисловості – сільськогосподарське виробництво. В кожного сільгоспвиробника велика заборгованість у держбюджет, через що їх рахунки у банках закриваються, вони не мають змоги розплатитися з постачальниками – запчастин, нової техніки, паливно-мастильних матеріалів – також попадають у залежність, від бізнесменів, і вимушені віддавати продукцію по мінімальній ціні, ледве покриваючи власні витрати. І навіть ціні за якими закупається продукти сільгоспвиробництва державою – також далекі від світових.

Але й у такій скрутній обстановці харчова промисловість функціонує – шукаючи шляхи подолання проблем – інвесторів, із-за кордону і у власній державі, запроваджуючі нові технології і устаткування тощо.


Однією з умов ефективної діяльності підприємств харчової промисловості в процесі перетворень відносин власності повинна бути свобода вибору різних форм господарювання. Кожна з них має як свої переваги, так і певні недоліки. Останні е результатом дії підприємстві різних суб'єктивних та об'єктивних факторів: рівня розвитку підприємств стану основних фондів, матеріально-технічної бази та соціальної інфраструктури, екологічного клімату в колективі, наявності потенційних власників — членів трудово­го колективу, співвідношення сил формальної та неформальної влади і т.д. Але всі організаційні форми підприємництва мають право на існування і повинні довести свої переваги на практиці. Тільки при свободі їх вибору вони можуть знайти належне їм місце в ринковій економіці.

формування різних ринкових форм господарювання у харчовій промисловості пов'яза­не в першу чергу з певними особливостями та специфікою цієї галузі порівняно з іншими, тому що задоволення потреб населення продуктами харчування — досить складна, багатопланова і незмінна проблема, яка стоїть перед суспільством на всіх ступенях його розвитку. Це зумовлюється рядом обставин: дефіцитом багатьох сиро­винних ресурсів, різним ступенем розвитку галузей, які безпосередньо виробляють продукти харчування, і пов'язаних з ними інших галузей, організацією надходжень продуктів харчування до споживача та багатьма іншими причинами.

Причому, якщо сьогодні проблема забезпечення продуктами харчування населення, в силу їх недостатнього виробництва, вирішується в напрямі кількісного збільшення продуктів, то в майбутньому вона буде видозмінюватися в напрямі максимізації осо­бистого споживання. Це знаходить свій вияв у розробці раціональних норм харчування для різних груп населення. При цьому характерною рисою тут є не тільки забезпечення різноманітності продуктів при споживанні, але й стабільність споживання деяких з них протягом всього року (фрукти, овочі тощо).

На практиці це означає перехід від сезонного споживання окремих продуктів харчу­вання до цілорічного їх споживання. Така постановка питання породжує проблему тривалого зберігання, що в ряді випадків неможливо зробити по багатьох продуктах. Виходом з цього становища стала промислова переробка первинних продуктів харчу­вання, яка дає змогу не тільки зберігати їх протягом тривалого часу (без втрати пожив­ної' цінності), але й значно розширювати їх асортимент, що дуже важливо для організа­ції раціонального харчування, а також забезпечує їх зберігання при транспортуванні на великі відстані. Вирішення цих питань передбачає відповідну організаційну структуру галузі, а саме — певне поєднання великих, середніх та малих підприємств. У найза­гальнішому вигляді при вирішенні цієї проблеми необхідно виходити з особливостей сировинного забезпечення підприємств харчової промисловості та специфіки спожи­вання окремих продуктів харчування (масовість, щоденне споживання в поєднанні з іншими).

Справа в тому, що по багатьох продуктах харчування склалися великі сировинні зони (овочі, соняшник, пшениця, цукрові буряки, картопля тощо), на базі яких були створені великі промислові підприємства.

В умовах централізовано-планової системи господарювання, яка забезпечувала ро­боту сировинної зони для підприємства, ефект від масштабу виробництва певною мірою досягався. З переходом до ринкових відносин у роботі великих підприємств з'явився ряд труднощів, які знижують ефективність їх діяльності — вони слабо реагують на зміни в споживацькому попиті, нечутливі до новацій.

В цих умовах малі підприємства стають тією необхідною ланкою, яка, з одного боку, робить систему забезпечення населення продуктами харчування більш ефектив­ною (швидко реагують на зміну попиту, менші витрати сировини, більш ефективно доводять до споживача Продукти харчування — підвищують загальну ефективність виробництва продуктів на основі поглиблення спеціалізації та кооперування з великими і середніми підприствами.

Але результативність роботи малих підприємств у виробництві продуктів харчування буде досягнута тільки тоді, коли вони займуть належне місце і становище в системі переробних підприємств. А цього досягти досить складно. Справа в тому, що харчова промисловість являє собою конгломерат підгалузей, кожна з яких сама собі має різні види виробництв. Усі вони різняться між собою не тільки щодо виробництва продуктів, але й умовами виробництва. Найбільш специфічні особливості харчової промисловості такі:

практично харчова промисловість характеризується як не одна галузь, матеріалом продукції, що виробляється, та її величезною різноманітністю;

для ряду її підгалузей (цукрова, консервна, виноробна, олійно-жирова їй характерне сезонне виробництво, яке призводить до нерівномірного використання виробничих потужностей:

необхідність розміщення виробництва значного виду продуктів харчуванні і організацій їх споживання, і на невеликій відстані від сировинної бази ;

значна залежність якості ряду продуктів від тривалості переробки сировини;

строки зберігання більшості продуктів, як правило, обмежені;

велика залежність від тари та упаковки продуктів;

високі вимоги до якості продукції (свіжість, наявність вітамінів, смакові естетичність та ін.);

часта змінність асортименту з багатьох продуктів;

велика залежність якості продукції від якісних характеристик сировини;

по ряду продуктів їх виробництво вимагає великої кількості сировини Усі вищевказані особливості визначають специфіку організації і технологій виробництва продуктів харчування, пошук нових форм господарювання в період ринкових відносин.

В умовах адміністративно-командної системи господарювання кожне підприємство знало, що виробляти, кому, скільки і коли поставляти продукцію, хто є постачальником сировини, обладнання та за якими цінами.

При ринкових відносинах рішення цих питань є справою кожного підприємства. Це в свою чергу змушує підприємство самому формувати свою господарську, і збутову політику. В цих умовах великі підприємства повинні самостійно формувати раціональні виробничі та збутові зв'язки. Світовий досвід розвитку виробництва продуктів харчування показує, що ці проблеми ефективніше вирішуються з розвитком малих підприємств. Особливістю функціонування малих підприємств є спрямування діяльності на конкретне виробництво якого-небудь товару чи надання послуг. разі ми маємо справу з різко виявленою спеціалізацією, яка забезпечує зі затрат виробництва. '

Найбільші можливості повсюдного розвитку малих підприємств в Україні має хлібо-круп”яна галузь. За багато десятиліть постачання населення хлібобулочними вироба­ми здійснювалось головним чином хлібозаводами потужністю 100-150 т за добу. Такі дроди-велетні, особливо у великих містах (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів та інші) до цього часу працюють в основному на технічно відсталому устаткуванні, яке потребує заміни або модернізації. В умовах економічної кризи здійснити це досить важко. Виходом з цього становища може бути створення розгалуженої сітки малих підприємств з виробничою потужністю від 0,5 до 25 т за добу і з невеликою чисельніс­тю працівників.

На основі аналізу технологічних зв'язків та організації виробництва різноманітних продуктів харчування можна виділити кілька способів створення малих підприємств у харчовій промисловості. По-перше, це організація виробництва на базі недостатньо цілком невикористовуваних сировинних ресурсів. Наприклад, у консервній промис­ловості близько 25% становлять відходи та вторинні продукти. У цьому випадку малі підприємства можуть створюватися державними або іншими виробничими структурами, місцевими органами влади, акціонерними товариствами, колективами громадян з ме­тою комплексного використання сировини.

Другим напрямом створення малих підприємств є розукрупнення великих вироб­ництв. В такому разі розділення великого підприємства буде раціональним при відсут­ності між окремими ланками жорстких виробничих зв'язків. Тут можливе використання технологічного принципу — розділ єдиного технологічного циклу на окремі основні стадії із створенням на їх базі малих підприємств. Прикладом цього може бути вироб­ництво різних видів продукції з картоплі, різноманітних напівфабрикатів, чіпсів, суше­ної картоплі тощо. Для ряду галузей технологічний принцип розукрупнення підприємс­тва неприйнятний, оскільки ланки основного технологічного процесу мають жорсткі виробничі зв'язки. За приклад можна взяти хлібопекарну та в ряді випадків кондитер­ську промисловість. Створення малих підприємств тут доцільно на базі організації ви­робництва окремих технологічно нескладних видів продукції: національних ласощів, різних видів хлібобулочних виробів та ін.

Серед усіх форм господарювання у харчовій промисловості найбільшого поширен­ня набувають акціонерні товариства. Нині АПК потребує значних капіталовкладень, які, однак, при теперішній економічній кризі держава йому надати не в змозі. Саме через акціонерні відносини можливе активне залучення вільних коштів з інших галузей еко­номіки, участь іноземних інвесторів у фінансуванні АПК.

Про переваги акціонерної форми господарювання над іншими свідчить, наприклад, такий факт. За даними Укрцукру, серед 194 підприємств цукрової промисловості краї­ни, станом на 1 травня 1996 р. 101 перетворене в акціонерне товариство, 24 підприєм­ства працюють на оренді, 69 — державні підприємства, з них 62 перебувають у стадії Реформування власності. Крім того, необхідно зазначити, що частка акціонерних підп­риємств у валовому виробництві цукру становить більш як 65%, причому надалі цей показник зростатиме.

Специфічною особливістю окремих галузей промисловості є необхідність розміщення виробництва значного виду продуктів харчування у місцях розташування сировинних зон. У процесі приватизації підприємств цих галузей важливо забезпечити збереження їх спеціалізації та виробничих зв'язків, що склалися протягом тривалого періода їх діяльності. Тому виправданим є надання права працівникам господарств сировинних зон брати участь у приватизації таких державних підприємств на тих же умовах, й членам зайнятих на них трудових колективів. При такому порядку приватизації гасниками акціонерних товариств, створених на базі державних підприємств, будуть також працівники підприємств-суміжників (партнерів). Так, приватизація цукрових заводів здійснюється, як правило, за участю сільськогосподарських товаровиробників, яким належить від 10 до 40% акцій частка акцій у статутному фонді акціонерного товариства

При приватизації підприємств, які переробляють сільськогосподарську сировину, але не мають договірних зв'язків на її поставку безпосередньо з господарствами, % акцій передбачаються в плані приватизації відповідного підприємства з урахуванням пропозицій підприємства та відповідних сільськогосподарських органів. Це стосується насамперед олійно-жирових підприємств, підприємств по випуску пива, солоду, цукру Переважну кількість насіння соняшнику та ячменю одержують з хлібоприймальних підприємств.

Слід зазначити, що акціонування в переробних галузях харчової промисловості гальмується через відсутність чіткого законодавства з цього питання. Верховна Рада України, як відомо, прийняла Закон України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» Ряд положень цього закону суперечить або не узгоджується з рядом діючих законодавчих актів. Тому Президент України наклав вето на цей Закон до приведення окремих його положень у відповідність з чинним законодавством.

Тривалий час у харчовій промисловості широко застосовувалась як одна з форм господарювання оренда цілісних майнових комплексів. В умовах переходу до ринку проблема становлення орендних відносин набула найбільш драматичного характеру. За нетривалий період приватизації вже кілька разів змінювались оцінки орендованого майна та розрахунку орендної плати. При цьому кожні нові методики не тільки ускладнювали діючий порядок розрахунку цих показників дедалі менше заінтересовували виробничі колективи в переході на оренду. Віді до нормативних документів в оренду передаються тільки основні засоби, нематеріальні активи, не встановлене устаткування та незакінчене будівництво. Матеріальнії повинні викупатись орендарем протягом ЗО календарних днів з моменту укладення договору, а кошти та цінні папери передаються орендарю в кредит на термін договору оренди. За користування кредитом орендар повинен сплатити процентні ставок рефінансування Національного банку. Такий порядок розрахунків за матеріальні засоби ще більше ускладнює умови переходу на оренду, оскільки підприємства що мають значні матеріальні засоби, не зможуть у визначений термін розраховуватися з орендодавцем. Це свідчить про те, що оренда цілісних майнових комплексів знецінена і це негативно позначається на використанні цієї форми господарювання в харчовій промисловості.

У 1995 р. в умовах оренди в аграрно-промисловому комплексі країни при майже 150 підприємств. Серед них близьку 40% договорів укладено з правої орендованого майна трудовими колективами. З урахуванням останніх змін переходу на оренду можна передбачити, що надалі матиме місце розторгненння них договорів та скорочення числа підприємств, які 6 виявили бажання пеі оренду з подальшим викупом. І

Порівняно велике поширення оренди у минулому пояснюється тим, що цей спосіб вийти з підпорядкування міністерств, відомств та інших державної влади. Нині, коли є можливість перетворення державних підприємств у будь-якій форми господарювання, оренда з наступним викупом втрачає своє значення умовах проблема становлення та подальшого розвитку орендних відносин поглибленого економічного вивчення, осмислення її доцільності та наукового підтримування.

Вище підкреслювалося, що у розвитку переробних галузей є проблеми, якії створюють з характерної їм специфіки виробництва. Вони пов'язані з такими особливостями цих галузей, як сезонність, можливість багатоваріантного випуску різних продуктів з однієї сировини, специфічність протікання біохімічних процесів, високі вимоги до сировини і обладнання.

Взагалом ці проблеми набувають нового змісту. Справа в тому, що в умовах централізованої системи планування всі ці проблеми вирішувалися в межах директивних рішень. З переходом до ринку вони у своїй більшості повинні вирішуватися керівниками підприємств, багато з них часто ні психологічно, ні професійно не готові. Тому разом з тим, це не означає, що держава в умовах ринкових відносин не бере участі

Відбувається зміна самої участі. За державою залишається відповідальність за розробку раціональних норм харчування, стимулювання розвитку найновіших напрямів виробництва продуктів харчування, створення умов

взаємовигідного співробітництва промисловості і сільського господарства, встановлення дійових зв'язків між ними і максимальне використання переваг територіального поділу праці з урахуванням природно-кліматичних умов.

Водночас функції держави не обмежуються лише розв'язанням перелічених проблем. Забезпечення продовольством населення в умовах ринкових відносин передбачає визначення тих галузей аграрно-промислового комплексу, за якими повинен зберігати­ся контроль держави І які особливо впливають на формування доходної частини бюд­жету.

Згідно з законодавчими актами України у харчовій промисловості є об'єкти, які не підлягають приватизації. Серед них підприємства спиртової, лікеро-горілчаної, соляної промисловості та деякі інші. Крім того, треба зауважити, що, залишаючись непривати­зованими, ці підприємства можуть переходити на оренду і працювати, як орендні підп­риємства, оскільки засоби виробництва є власністю держави. В цьому випадку оренда виступає не тільки одним з проміжних шляхів до роздержавлення та приватизації, а й важливою організаційною формою господарювання для підприємств тих галузей, які І не підлягають приватизації.

Узагальнюючи викладене, можна зробити висновок, що розвиток акціонування, ма­лого підприємництва та орендних відносин у відповідних переробних галузях АПК є і важливим напрямом підвищення їх ефективності в сучасних умовах.


Аналіз інвестиційної політики свідчить: для залучення в Україну інвестицій необхідні чіткі й прозорі дії в оподаткуванні, у системі мита, в ліцензуванні окремих видів діяльності.

Харчова промисловість України — один з найбільших реципієнтів інвестицій. Питома вага її в загальному обсязі іноземних інвестицій перевищує 11 відсотків. Іноземні інвестори вже вклали кошти у розвиток тютюнової (120 млн. доларів) та конди­терської галузей. У системі харчової промисловості створено 20 спільних підприємств. Серед них — акціонерні товариства: "Дніпропетровський олійноек-стракційний завод", "Роси Буковини", "Крафт Якобс Сушард Україна" (Тростянецька шоколадна фабри­ка), "Реємтсма Київ-тютюнова фабрика", "Рейнолдс тобакко-Львів", "Цукринка-2" (на базі Коровинецько-го цукрового заводу), "Чумак" (на базі Каховської харчосмакової фабрики), "Бен'є Україна" (на базі Ми­колаївського молкомбінату).

Ділові стосунки харчових підприємств України на­лагоджено з фірмами США, Англії', Італії, Австрії, Данії. Особливе місце належить німецьким фірмам:

"ХІПП" — співпраця з підприємствами Закарпатської, Тернопільської областей, міст Києва та Ужгорода що­до створення спільних підприємств по виробництву продуктів дитячого харчування; "БАСФ" — щодо по­ставки пестицидів і гербіцидів в обмін на патоку;

фірми "КРОНЕС", "ШТАЙНЕКЕР", "ЗЕНТУ", "ХУПП-МАНН" постійно співпрацюють з українськими пиво­варами.

Фірма "ВІЛЬД" на умовах товарного лізингу пода­ла допомогу Київському заводу безалкогольних на­поїв "Росинка" в придбанні ліній розливу та фасування безалкогольних напоїв і мінеральної води. Фірма "КН8" поставила сучасне технологічне обладнання на 11 млн. марок, з них на 3 млн. марок по лізингу на 32 місяці Миргородському заводу мінеральних вод. Фірма "Вальтер-Рау" разом з Ужгородським марга­риновим заводом створила спільне підприємство — німецька сторона вклала 1,5 млн. марок у придбання обладнання для виробництва наливного маргарину.

У харчовій промисловості розроблено бізнес-плани, які задовольняють вимоги ЮНІДО, виз­начено підприємства, найбільш привабливі для інвесторів. У травні цього року в рамках щорічних зборів ЄБРР проведено круглий стіл щодо презен­тації інвестиційних можливостей у харчову промис­ловість. Було представлено ЗО інвестиційних про­ектів. Це — початок великої творчої роботи, яку слід проводити для залучення інвестицій.

Як свідчить аналіз діяльності підприємств харчової про­мисловості, уповільнення та невпорядкованість інвес­тиційного та інноваційного процесів — головна причина су­часних кризових явищ у розвитку галузі, стримування ак­тивного реформування й забезпечення сталого її функціону­вання в перехідний період до розвиненої соціальне орієнто­ваної ринкової системи господарювання.

Динаміка капітальних вкладень у розвиток харчової промисловості (в Порівняних цінах, грн.).

Показник

1986-1990 усередньому за рік

1990

1991-1995 усередньому за рік

1995

Харчова промисловість у тому числі

Харчосмакова

М”ясо-молочна

Рибна


14432

8866

3788

1778


17920

11010

4950

1960


19136

11454

7064

618


16270

12260

3830

180


Динаміку капіталовкладень-у розвиток харчової промис сті та іі окремих галузей характеризують дані табл 1 загальний обсяг капіталовкладень у харчову промисловістть у 1991-1995 роках зріс порівняно з попереднім річним періодом лише на 13,5 % , у тому числі в харчо-смакову — на 29.2, м”ясну й молочну — на 33,7, а в борошномельно-круп”яну та комбікормову промисло­вість зменшився відповідно на 65,2 і 28,5 % а через обмеженость внутрішніх джерел фінансування промисловості, повязану із загальним кризовим станом економіки України, важливе джерело їх поповнення залучення іноземних інвестицій У першому півріччі року прямі іноземні інвестиції в харчову промисловістьь становили майже 6 мільйонів доларів США, їх питома вага в загальному обсязі прямих іноземних інвестицій 12,6 % У цей період іноземні інвестиції були вкладені у 248 підприємств галузі, причому 47 % цих інвестицій припадало на ті підприємства, створення яких є основною формою залучення іноземного капіталу Найбільші інвестиції в харчову промисловість України здійснила Німеччина (25 % загальних надходжень), Великобританія та Кіпр (14%)) про стагнацію інвестиційних процесів стверджують дані про зменшення абсолютного й відносного приросту потужностей по виробництву основних харчових продуктів (табл 2) повільнення інвестиційних та інноваціних процесів призвело до різкого старіння матеріально-технічної бази підприємств, підвищення рівня спрацьованості основних фондів, зниження коецієнта використання виробничих потужностей, зростання собівартості та зниження рентабельності вироб­а Спрацювання промислово-виробничих фондів загалом у харчовій промисловості досягло 39,6 %, окремо – у м”ясній і молочній — 39,8, рибній 49% , а на окремих підприємствах — навіть 60- 80 % ) в середньому за рік у 1986- 1990 рр вибуття за­тих промислово-виробничих основних фондів у харвій промисчовості становило 2,5 °/г то в 1991 1995 рр зменшилося до 1,7 %. тобто на 32 % У відтворюючій структурі капітальних вкладень на будівництво нових підприємств та розширення діючих у середньому за 1995 роки направлялось лише близько 18 % їх загального збсягу, тоді як у попередні роки вони сягали 30-50 %. Коефіцієнт використання виробничих потужностей при оптимальному рівні 85-90 % у більшості галузей становить нині 30-50 % що зумовлено недостатньою забезпеченісьтю сировиною паливно-енергетичними ресурсами, неплатоспроможністю населення, витісненням на внутрішньому й зовнішньому ринках продовольчих товарів вітчизняних підприємств

Дефективна інвестиційна, інноваційна і в цілому екомічна політика щодо розвитку вітчизняної харчової промисловості призвела до значного зменшення виробництва продукції, обсяги якої знизилися в середньому за 1991- 1995 роки на 12 %, а 1996 року порівняно з 1995—на 7,2%

Один з головних стратегічних напрямків виходу харчової промисловості з кризового стану, ста­білізації та прискорення їі розвитку — знаходження джерел залучення інвестицій з урахуванням галузе­вих особливостей, прийняття ефективних уп­равлінських рішень щодо розробки й реалізації інвестиційних проектів, бо від масштабів та спря­мування інвестицій залежить ефективність діяль­ності харчових підприємств

Інтенсифікація інвестиційних процесів, спрямо­ваних на оновлення виробництва з метою підвище­ння якості, конкурентоспроможності продукції й прибутко­вості підприємств не лише важливий фактор забезпечення продовольчої незалежності України, виходу її на світовий і регіональні продовольчі ринки, а й формування ефективної структури народногосподарського, агропромислового та промислового комплексів, зростання економічного й соці­ального розвитку та підвищення життєвої о рівня населення

Основні напрямки стимулювання вітчизняних та інозем­них інвестицій у харчову промисловість розробка регіо­нальних програм стимулювання приватних інвестицій, розвиток ринку цінних паперів, створення вільних економічних зон, придбання іноземними інвесторами акцій вітчизняних підприємств харчової промисловості, страхування інвес­тицій від некомерщйних ризиків, концентрація внутрішніх ресурсів при централізованій підтримці з метою реалізації пріоритетних інвестиційних проектів тощо

Розрахунки показують для створення сучасної високо-розвиненої індустрії харчування в країні необхідно 20-25 мільярдів гривень капіталовкладень Фінансування може здійснюватись за рахунок іноземних та внутрішніх інвес­торів, амортизаційних відрахувань на відтворення виробни­чого потенціалу, банківських і податкових кредитів та інших джерел Капітальні вкладення треба спрямовувати пере­дусім у стратегічні галузі, зокрема, в цукрову, олійножирову, плодоовочеконсервну, лікеро-горілчану, виноробну, соляну та інші, які можуть виробляти конкурентоспроможну про­дукцію для внутрішнього й зовнішнього ринків 3 метою створення економічної заінтересованості в інвестуванні хар­чової промисловості України доцільно на два-три роки впровадити систему пільгового оподаткування нових рест­руктурованих підприємств галузі, що сприятиме прискоре­ному зростанню обсягів виробництва високоякісних харчо­вих продуктів.


ВИСНОВОК


Проте, незважаючи на складну фінансову ситуацію, на багатьох підприємствах ведуть реконструкцію й технічне переоснащення виробництва, впроваджують нові вид високоякісної продукції в сучасній упаковці. Торік після реконструкції на Немирівському молокозаводі став до ладу сироробний цех, на Гніванському — встановлено технологічну лінію виготовлення йогурту з фруктовими наповнювачами; на Шосткинському молокозаводі введені в дію обладнання для виробництва йогурту, майонезе згущеного молока з цукром, на Сумському — морозива вафельних стаканчиках. Технічне переоснащення Одеського дріжджового заводу дало змогу збільшити випуск хлібопекарських дріжджів на 10 %.

У харчовій промисловості завершується процес ре формування форм власності. Станом на 1 січня 1998 року в системі Мінагропрому повністю приватизована олійножирова, миловарна, тютюнова, кондитерська, пивобезалкогольна, молочноконсервна, парфумерно-косметична, макаронна галузі, зернопереробні підприємства (без хлібоприймальної діяльності), підприємства корпорації - "Дитяче харчування". Змінили також форму власності 98 % підприємств молочної галузі, 93 -цукрової та 86 % бурякорадгоспів, 88 — м'ясної галузі 78% підприємств Держкомрибгоспу.

Формування соціальне орієнтованої економіки вимагає вирішення стратегічного завдання — створення в Україні потужної харчової індустрії для забезпечення нормальної життєдіяльності населення, відновлення й збереження його здоров'я, вдосконалення сільськогосподарського виробництва, соціальної переорієнтації базових галузей промисловості країни, наповнення фінансами державного бюджету. Виходячи з цього, розвитої харчової промисловості має бути пріоритетним напрямком економічної політики держави. Необхідні зорієнтувати цю галузь на одержання кінцевого результату діяльності всього АПК, щоб забезпечити значне підвищення його ефективності, стане на дійним джерелом поповнення державного бюджету і значних валютних надходжень.

Для стабілізації становища в ряді галузей харчове промисловості необхідно:

оновити матеріально-технічну базу, модернізувати виробництво, збільшити обсяги випуску конкурентоспроможної продукції й розширити її асортимент, активізувати роботу щодо залучення іноземних інвестиції та кредитів;

забезпечити пріоритетність розвитку галузей здійсненням державної фінансово-кредитної підтримки підприємств за рахунок розширення видів їх кредитування, а також відновлення практики передбачення в державному бюджеті коштів для кредитування міжсезонних

витрат підприємств цукрової, олійножирової, плодоовочеконсервної, виноробної та інших галузей;

продовжувати протекціоністську політику щодо вітчизняного товаровиробника;

створити оптові ринки продовольчих товарів, розширити мережу фірмової торгівлі, а отже, зменшив кількість посередників при реалізації продукції, завдяки чому буде знижено ціни й збільшено обсяги її продажу;

запровадити регулювання ринків зерна, цукру, олії алкогольних напоїв;

відновити традиційні й освоїти нові зовнішні ринку збуту, зокрема, створити за кордоном постійно діючі представництва окремих галузей, підприємств, регіонів;

активізувати роботу щодо створення інтегрованих

структур, до складу яких повинні увійти переробні і сільськогосподарські підприємства, фірмові магазини організації з матеріально-технічного забезпечення й збуту продукції.


Підгалузі харчової промисловості є важливою ланкою АПК України, поєднуючих виробництво і промислову переробку сировинних ресурсів рослинного походження з реалізацією готової продукції і основні обслуговуючі ланки комплексу підприємства і організації. Рослинні сільськогосподарські ресурси можна поділити на дві групи. Перша об’єднує виробництва, що займаються вирощуванням сировини для харчової промисловості, інша — для легкої.

Найбільш характерні такі спеціалізовані рослинно-промислові комплекси: зерно промисловий, бурякоцукровий, плодоовочеконцервний, маслобойно-жировий, виноградарсько-виноробний, льнопромисловий і ефирномасличний.

Ведуче місце в складі АПК України займає зерно-промисловий комплекс. Він об’єднує галузі, що займаються виробництвом зернових, їхньою заготівлею, переробкою, обслуговуванням сільськогосподарського і що переробляє ланок. Сільськогосподарська ланка уявлена вирощуванням зернових культур. Хлібоприймальні підприємства здійснюють заготівлю і зберігання зерна. В склад ланки ,що переробляє входять мукомольно-круп*яні, комбікормові і хлібопекарні виробництва.

Основу комплексу складає зернове господарство . Зерновим культурам належить важлива роль в усіх областях України, особливо в областях Степової і Лісостепової зон. Навіть в Закарпатській і Івано-франківській областях, де частка зернових культур є самою низькою в Україні, вони займають біля 40% посівних площ.

Головна зернова культура в Україні — озима пшениця. Найбільш сприятливі грунтово-кліматичні умови для її вирощування склалися в областях Степовій і Лісостеповій Зон, де ця культура займає половину площ, відведених під зернові. В областях Полісскої зони питома вага посевів озимої пшениці значно нижче.

Важливою зерновою культурою є озиме жито. Ця культура займає друге місце (після пшениці) за розмірами посівних площ під озимі. Основні райони вирощування озимого жита знаходяться на Полісся і в західних областях Лісостепової Зони.

Велике продовольче значення мають гречиха, просо і рис, хоча в структурі посівних площ зернових культур вони займають лише біля 5%.

^ Гречиха є однією з найціннійших круп*яних культур. На її розміщення впливає підвищена потреба цієї рослини в волозі. Тому основні площі посевов гречихи зосереджені на Полісся і в Лісостепі і зовсім зникають в південному Степі.

Просо в Україні є однією з страхових культур завдяки пізнім рядкам сева. Воно відноситься до посухостійким круп*яним і дасть відносно високі урожаї, особливо в засушливі роки. Основні посіви його розміщені в Лісостеповій, а також в північних і центральних областях Степовий зони.

Новою для України зерновой культурою є рис. В Україні його вирощують тільки на поливних землях, де він дасть високі і стабільні урожаї. Зрошувальна Меліорація в південній частині України сприяла розширенню його посівов.

Зернове господарство має важливе значення і для розвитку тваринництва. ^ Фуражне зерно складає більш 40% валового збору зернових культур. Основними зернофуражними культурами в Україні є ячмінь, овес, кукурудза і зерно бобові — горох, віка, люпін. Такі культури, як ячмінь, кукурудза і горох, використовуються і для продовольчих мети. Яровий ячмінь вирощують в усіх областях України. Зерно ячміня має високі кормові якості, використовується також як сировина в пивовареній промисловості, фармацевтичній, хлібопекарній, спиртовій і кондитерській галузях.

Кукурудзі належить важлива роль в забезпеченні тваринництва кормами ,що концентрувалися. Найбільші посівні площі під цією культурою розміщені в областях Лісостепової і Степової зон. Вирощують кукурудзу також на Закарпатті і Прикарпатті.

Промислова ланка зерно промислового комплексу забезпечує зберігання і переробку зерна. Основними галузями зерно промисловості ,що переробляє є мукомольно-крупяная, комбікормова і хлібопекарна. Продукція зернового господарства транспортабельна. Тому підприємства, що виробляють хлібопродукти, містяться в місцях їхнього споживання. Потужні підприємства по виробництву борошна і хліби розміщені в Києві, Одесі, Харкові, Дніпропетровськові, Донецьку, Львові і інших більших містах (рис. 46). Хлібозаводи є в усіх середніх і малих містах, селищах міського типу і більших селі. Розвиток мукомольної і хлібопекарної промисловості залежить від потреб в хлібопродуктах.

В основі формування бурякоцукрового комплексу лежать сприятливі природні умови для вирощування цукрового буряка, забезпеченість трудовими ресурсами і навики населення. Найважливими його ланками є сільськогосподарське (вирощування цукрового буряка) і (виробництво ,що переробляє цукру).

Значення цукрового буряка передусім в тому, що вона є основним джерелом виробництва цукру, а також важливим чинником зміцнення кормовий бази і підвищення культури хліборобства.

В Лісостепі розміщене більш ¾ посевов цукрового буряка. Частка їх в посівних площах досягає 9-II%. Середня у