Реферат: Підприємство як суб'єкт господарювання

Т Е М А 1
ПІДПРИЄМСТВО ЯК СУБ'ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ



Сутність підприємства і правові основи його функціонування.

Виробнича структура підприємства.

Класифікація підприємств.
Питання для теоретичної підготовки
Поняття підприємства, його ознаки.

Основні законодавчі акти та інші документи, що регулюють діяльність підприємств в Україні.

Виробнича та загальна структура підприємства.

Фактори, що впливають на виробничу структуру підприємства. Класифікація підприємств за різними ознаками.

Форми об'єднання підприємств: мета і особливості функціонування в Україні.

Ринок як сфера функціонування підприємств, його склад та види.

Ринкова інфраструктура, її функції.

Особливості економіки сучасних вітчизняних підприємств.
^ КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
• ринок

• підприємство

• ознаки підприємства

• статут підприємства

• колективний договір

• виробнича структура підприємства

• класифікація підприємств

• форми об'єднання підприємств

• асоціація

• корпорація

• консорціум

• концерн

• холдинг

• ринкова інфраструктура

^ 1. Сутність підприємства і правові основи його функціонування.
ПІДПРИЄМСТВО - це організаційно відокремлена й економічно самостійна ланка виробничої сфери народного господарства, що спеціалізується на виготовленні продукції, виконанні робіт і наданні послуг. Головне завдання підприємства полягає в задоволенні потреб ринку в його продукції або послугах з метою одержання прибутку.

^ Основними законодавчими актами, які регулюють діяльність підприємств в Україні, є Закони України: «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» та ін.

Зокрема, Закон України «Про підприємства в Україні» визначає види та організаційні форми підприємства, правила їх створення, реєстрації, реорганізації та ліквідації, механізм здійснення підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки. Цим Законом визначені рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від організаційної форми та форми власності на майно; він спрямований на забезпечення самостійності підприємств, визначає їх права і відповідальність за результати своєї господарської діяльності, регулює відносини підприємств з іншими суб'єктами господарювання, органами державного управління та ін.

^ Структура Закону України «Про підприємства в Україні»
Розділ І. Загальні положення

Розділ II. Створення підприємства і порядок його реєстрації

^ Розділ III. Майно підприємства

Розділ IV. Управління підприємством і самоврядування трудового

колективу

Розділ V. Господарська, економічна і соціальна діяльність підприємства

^ Розділ VI. Підприємство і держава

Розділ VII. Ліквідація і реорганізація підприємства

Розділ VIII. Особливості створення, ліквідації, реорганізації, управління та діяльності казенного підприємства

Діяльність підприємства також регулюється його ста­тутом та колективним договором.

^ Статут підприємства - це зібрання обов'яз­кових правил, що регулюють його взаємо­відносини з іншими суб'єктами господа­рювання, а також індивідуальну діяльність.

У ньому зазначається точна назва підприємства, його місцезнаходження, форма власності, вид діяльності, місія функціонування та основні цілі, органи управління, поря­док реорганізації і ліквідації та ін.

Зміст статуту не повинен суперечити положенням зако­нодавчих актів, що регулюють діяльність підприємства.

Колективний договір - це угода між трудо­вим колективом в особі профспілки та ад­міністрацією або власником, яка щорічно переглядається і регулює їх виробничі, еко­номічні і трудові відносини.

У колективний договір включаються зобов'язання щодо поліпшення умов праці та відпочинку працівників, їх со­ціального захисту, заходи для забезпечення зростання про­дуктивності праці, величини матеріального стимулювання, вирішення житлових проблем тощо.

^ Підприємства мають такі ознаки:

- виробничо-технічна єдність (спільність продукції, що виготовляється, процесів її виробництва, певний склад ви­робничих фондів, єдина технічна політика, спільність до­поміжного і обслуговуючого господарств);

- організаційно-соціальна єдність (наявність єдиного трудового колективу, керівника та адміністрації підприєм­ства, наділення підприємства правами і реквізитами юри­дичної особи);

- фінансово-економічна самостійність (можливість самостійно визначати напрямки економічного розвитку, склад, обсяги продукції, що випускається, напрямки роз­поділу прибутку підприємства, форми і розміри матері­ального стимулювання, спільність системи планування та обліку).


^ 2. Виробнича структура підприємства.

Виробнича структура підприємства - це склад, кількіс­не співвідношення і розміри внутрішніх підрозділів, форми їх побудови та взаємозв'язку. Виробнича структура характеризує частку окремих підрозділів у загальній чисельності працівників підприємства, у сукупному випуску продукції, вартості основних фондів і т. д. Для підприємств є важли­вим встановлення оптимальної виробничої структури.

На виробничу структуру підприємства впливають такі фактори:

масштаб виробництва;

складність конструкції виробу;

характер технологічного процесу.

Якщо головним виробничим підрозділом підприємства є цех (адміністративне відокремлена частина підприємства, в якій виконується комплекс робіт відповідно до внутрішньо­заводської спеціалізації), то така виробнича структура на­зивається цеховою.

Цехи поділяються на:

основні (заготівельні, обробні, складальні);

допоміжні (інструментальні, ремонтні, енергетичні);

побічні (утилізації, відновлення деяких сировинно-ма­теріальних

ресурсів);

обслуговуючі (складське і транспортне господарства);

підсобні (виробництво тари, відгодівельне і тепличне

господарства тощо).

При безцеховій виробничій структурі основою її побу­дови є виробнича дільниця (сукупність робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або виго­товляється однотипна продукція).

Корпус - як об'єднання однотипних цехів - є основним структурним підрозділом корпусної виробничої структури.

При комбінатській виробничій структурі підприємства по­єднуються стадії послідовно процесу переробки сировини і підрозділи виготовляють завершену частку готового виробу.

^ Загальна структура підприємства включає, крім вироб­ничих підрозділів, заклади соціально-культурного при­значення та підрозділи апарату управління.


^ 3. Класифікація підприємств.

Підприємства класифікуються за рядом ознак, а саме:

/. Мета і характер діяльності:

комерційні, метою яких є одержання прибутку;

некомерційні, які не ставлять собі за мету отримання грошових

економічних результатів (благодійні фонди і ор­ганізації).

//. Форма власності:

• приватні (індивідуальні, засновані на власності однієї особи без права найму робочої сили; сімейні, засновані на власності і праці однієї сім'ї; приватні, засновані на влас­ності однієї особи з правом найму робочої сили);

колективні (засновані на власності колективу працівників

підприємства, кооперативу, громадської організації);

державні (засновані на власності держави, в тому числі казенні);

муніципальні (державні комунальні підприємства, за­сновані на

власності громади адміністративно-територіаль­них одиниць);

• спільні підприємства (засновані на власності фізич­них або юридичних осіб різних держав);

• іноземних громадян або організацій (засновані ви­ключно на власності фізичних або юридичних осіб інозем­них держав).

///. Правовий статус і форма господарювання:

• одноосібні приватні підприємства - власником є фізична особа або сім'я; отримує дохід (прибуток); несе весь тягар ризику.

Перевагами такої форми підприємства є простота за­снування, незначні витрати на засновницько-реєстраційні операції, повна самостійність, оперативність і свобода під­приємницьких дій, відносно низькі витрати на організацію виробництва, власникові повністю належить прибуток під­приємства.

Недоліки: обмежені можливості для розширення капі­талу, повна відповідальність за борги, відсутність спеціалі­зованого менеджменту, невизначеність термінів функціо­нування, оскільки підприємство юридичне припиняє свою діяльність у разі смерті, позбавлення волі або психічного захворювання одноосібного власника.

• Кооперативні - добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської діяльності.

Перевагами є збільшення економічних можливостей підприємства щодо розширення бізнесу, диференціація ви­конуваних функцій окремими працівниками (виробничих, збутових, адміністративних), а недоліком -- протиріччя економічних та інших інтересів окремих членів кооперативу.

• Орендні - мають в основі функціонування договірні відносини між фізичними або юридичними особами з при­воду тимчасового володіння і користування майном.

Переваги: не вимагає значних коштів для придбання майна, немає ризику за техніко-економічне старіння основ­них фондів, його несе

орендодавець. Недоліки: обмежується підприємницька свобода орендаря, який не є власни­ком майна.

• Господарські товариства - передбачають об'єднання
капіталів двох або більше юридичних або фізичних осіб за
умов спільного розподілу прибутку, контролю результатів
бізнесу, активної участі у здійсненні бізнесової діяльності.

Основою взаємовідносин між партнерами є договір.

За ступенем участі партнерів-засновників у діяльності підприємства та відповідальності за її результати розрізня­ють:

товариство з повною відповідальністю (всі учасники

займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за її результати не лише своїми частками у статутному фонді, а й власним майном);

товариство з обмеженою відповідальністю (учасники несуть

відповідальність за господарську діяльність у межах своїх внесків у вигляді майна, грошових коштів, продуктів інтелектуальної власності тощо);

командитне товариство (поряд з учасниками, які не­суть

повну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, включає принаймні одного учасника, відповідальність якого обмежується внеском у майно підприємства, але не особистим майном; такий учасник називається командиром);

акціонерні товариства (відкритого і закритого типу)

(власність підприємства розподілена на частини і власни­ками вважаються акціонери, які мають обмежену відпові­дальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал; весь прибуток належить акціонерам і поділяється на дві час­тини: одна розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга - це нерозподілений прибуток,

що використо­вується на реінвестування; функції власності і контролю поділені між власниками (акціонерами) і менеджерами.

^ Перевагами господарських товариств є:

Більш широкі можливості для розширення виробництва, збільшення фінансової незалежності та дієздатності шляхом злиття капіталів партнерів, можливість залучення до управління професійних менеджерів; для акціонерних товариств - реальна можливість залучення необхідних інвестицій через ринок цінних паперів, акціонери не можуть зазнати більших втрат, ніж ними було вкладено в акції, простіше збільшувати обсяги виробництва і суми прибутку.

Недоліки: виникнення протиріч між інтересами партнеpів

спричиняє малоефективну діяльність, а колективний менеджмент - негнучке управління виробництвом; для ак­ціонерних товариств - притаманні розбіжності між функ­ціями власності та контролю, інколи виникають суперечно­сті між акціонерами і менеджерами, наявність подвійного оподаткування (спочатку прибутку акціонерного товарист­ва, а потім дивідендів акціонерів).

IV. Національна належність капіталу підприємств:

національні (капітал підприємств належить підприєм­цям своєї

країни);

іноземні (капітал підприємств повністю є власністю іноземних

громадян);

змішані (капітал підприємств належить громадянам різ­них країн).

V. Галузево-функціональні види діяльності:

промислові;

сільськогосподарські;

будівельні;

транспортні;

торговельні;

лізингові;

банківські

та ін.

VI. Розміри підприємств за чисельністю працівників:

• малі, до яких належать (за чисельністю працюючих):

у промисловості та будівництві - до 200 чол.;

у інших галузях виробничої сфери - до 50 чол.;

у науці і науковому обслуговуванні - до 100 чол.;

у галузях невиробничої сфери - до 25 чол.;

у роздрібній торгівлі - до 15 чол.;

середні;

великі.

Розміри середніх і великих підприємств за чисельністю працюючих законодавчо не регулюються.

Існують інші класифікаційні ознаки підприємств, на­приклад, за типом виробництва, за ступенем спеціалізації, але перелічені є найважливішими.

Підприємницькі структури мають право на добровіль­них засадах об'єднувати свою інноваційну, виробничу, маркетингову, постачальницько-збутову, фінансову та соціальну діяльність. Такими об'єднаннями можуть бути: асоціа­ції, корпорації, концерни, консорціуми, трести, синдикати, картелі, холдинги, фінансові групи.

В Україні найбільш поширеними формами об'єднання

підприємств є:

- асоціація - найпростіша форма договірного об'єд­нання

підприємств з метою постійної координації господарської діяльності асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційно-фінансову дія­льність своїх членів;

- корпорація - договірне об'єднання господарських суб'єктів на

засадах інтеграції та виро­бничих інтересів з делегуванням їй окремих повноважень;

- консорціум - тимчасове статутне об'єднання проми­слового

банківського капіталу для ре­алізації певної підприємницької ідеї, інвестиційного проекту;

- концерн - об'єднання підприємницьких структур, що

характеризується органічним поєд­нанням власності та контролю, найчас­тіше з використанням принципу диверсифікації виробництва;

- холдинг - організаційна форма об'єднання інвес­тиційних

ресурсів; утворення, яке без­посередньо не займається виробничо-господарською діяльністю, а спрямо­вує свої фінансові кошти на придбання контрольного пакету акцій інших підприємств.

Кожна з цих форм має свої переваги і недоліки і може використовуватись залежно від умов внутрішнього і зовніш­нього середовища підприємства (ринку). Ринок, як сфера товарного обігу і пов'язана з ним сукупність товарно-гро­шових відносин між виробниками і споживачами склада­ється з певних елементів.

Основними видами ринків за суб'єктним складом є:

ринок виробників;

ринок споживачів;

ринок посередників;

ринок державних установ;

• ринок міжнародних установ, покупців і споживачів.
За елементно-технологічним складом ринки поділяють­ся на:

• ринок засобів виробництва;

ринок предметів споживання;

ринок інвестицій;

ринок фінансово-кредитних ресурсів;

ринок інновацій та інформації;

- валютний ринок.

За територіальною ознакою ринки класифікуються на:

місцевий;

регіональний;

національний;

транснаціональний;

світовий.

Функції ринкової інфраструктури виконують товарні і фондові біржі, страхові компанії, венчурні фірми, інформа­ційні центри, транспортні мережі, банки.

Економіка сучасних вітчизняних підприємств має ряд особливостей, які пов'язані з неузгодженістю рішень на дер­жавному рівні, нестабільністю законодавчої бази, високим рівнем податків, «втечею» кваліфікованих кадрів. Такі не­гативні моменти спричиняють низький рівень іноземного інвестування в економіку України, обертання значної маси грошових коштів поза банками, «перелив» капіталів зі сфе­ри виробництва у сферу торгового бізнесу через відсутність стимулів і пільг для вітчизняних товаровиробників та ін.

Усунення таких негативних явищ дало б можливість по­ліпшити роботу вітчизняних підприємств, створити умови для стабілізації їх власного становища та для наповнення бюджету держави.


Т Е М А 3

УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ
^ ПИТАННЯ ДЛЯ ТЕОРЕТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ



Сутність управління та його функції.

Принципи і методи управління.

Організаційні структури управління.
Поняття та необхідність управління
Еволюція концепцій управління

Функції управління

Сучасні принципи управління

Методи управління виробництвом

Організаційні структури управління підприємством

Шляхи удосконалення управління підприємством

^ КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
- управління;

- менеджеріальна революція;

- принципи управління;

- типи організаційних структур управління;

- мета виробництва;

- мотивація;

- організація;

- концепції управління;

- стратегічне управління;

- методи управління;

- апарат управління;

- управління підприємством;

- функції управління;

- контроль;

- планування.


^ 1. Сутність управління та його функції.

Сучасне управління – це особлива сфера економічних відносин, що має свою логіку розвитку.

Відомий англійський економіст Альфред Маршалл (1842-1924) виділив управління в окремий фактор виробництва поряд із трьома традиційними - капіталом, працею, землею.

^ Суть управлінської діяльності полягає у здійс­ненні впливу на процес шляхом прийняття рішень.

Необхідність управління пов'язана з процесами поділу праці на підприємстві і відокремленням управлінської пра­ці від виконавчої.

Зростання значення фактора управління в епоху науко­во-технічної революції послужило основою для появи кон­цепції «менеджеріальної революції», згідно з якою влада переходить від власників до управлінців.

Основоположником управління вважається американсь­кий інженер і дослідник Ф. Тейлор (1856-1915). Запропоно­вана ним раціоналізація праці і відносин на виробництві дозволила докорінно змінити організацію і управління, а значить, і ефективність виробництва. Ф. Тейлор розглядав управління як «мистецтво знати точно, що слід зробити і як це зробити найкращим і найдешевшим способом».

Сьогодні у світовій практиці використовують три інст­рументи управління: ієрархію, культуру і ринок. Кожен з них є домінуючим в тій чи іншій економічній системі, на­приклад, ієрархія в адміністративно-командній економіці.

Наука управління за останні два-три десятиріччя пережи­ла більш глибокі зміни, ніж за весь попередній період свого розвитку.

Вдосконаленню управлінської практики посприяв прогрес в оргтехніці, і те, що відбувається сьогодні в теорії і практиці управління, називається «тихою управлінською революцією», ЇЇ початок збігся із вступом західного суспіль­ства в інформаційну стадію. На зміну старій раціоналістичній концепції управління приходить нова неформальна, яку прийнято називати маркетинговою, інформаційною.

Суть раціоналістичної концепції полягає в перекона­ності, що успіх фірми залежить від раціональної організації виробництва, зниження затрат за рахунок використання внутрівиробничих резервів, ефективності використання виробничих ресурсів, тобто від внутрішніх факторів. Фір­ма розглядається як закрита система, мета і завдання якої є заданими і стабільними протягом тривалого часу. Основа стратегії такої фірми - поглиблення спеціалізації виробни­цтва, організаційна структура будується за функціональним принципом, вирішальне значення має контроль.

Неформальна концепція має за основу ситуаційний під­хід до управління. Фірма розглядається як живий організм, як відкрита система, головна передумова успіху якої ле­жить поза нею. Успіх пов'язується з тим, наскільки успішно фірма вписується в зовнішнє середовище (економічне, соці­ально-політичне, науково-технічне) і пристосовується до ньо­го. Ситуаційний підхід до управління означає, що вся внутрі­шня будова системи управління є відповіддю на різні впливи зовнішнього середовища. Організаційні механізми пристосо­вуються до нових проблем і вироблення нових рішень.

Реалізацією цього нового підходу стало стратегічне управління, яке передбачає врахування майбутніх станів середовища для розробки стратегії розвитку фірми.

Зміст управління визначається суспільною діяльністю людей, і тому, як особливий вид трудової діяльності, воно виконує ряд функцій:

1. Вивчення потреб споживачів та закономір­ностей їх формування

2. Зіставлення потреб з можливостями їх за­доволення та ресурсами

3. Планування діяльності трудових колективів

4. Організація спільної праці всіх суб'єктів виробничого процесу

5. Мотивація до спільних погоджених дій

6. Контроль за результатами діяльності

1. Вивчення потреб споживачів та закономірностей їх формування передбачає врахування різноманітності потреб, які змінюються. Тому з цією функцією межують функції маркетингу та інновацій. Вони спрямовані на залучення нових споживачів, створення нових ринків збуту, формування нових потреб у потенційних клієнтів, що пов'язане з розробкою нових видів продукції.

2. З точки зору необхідності задоволення потреб, слід користуватись принципом - максимум результативності при раціональних витратах. Управління за допомогою цієї

функції повинно забезпечувати відповідність мети вироб­ництва засобам її досягнення.

3. Планування - це процес визначення мети діяльності, передбачення майбутнього розвитку та спрямування інди­відуальних і колективних цілей (завдань) на одержання за­гального кінцевого результату.

4. Організація передбачає формування структури керо­ваної системи, розподіл завдань, повноважень і відпові­дальності між працівниками підприємства для досягнення загальної мети діяльності.

5. Мотивація - це причина, яка спонукає членів трудо­вого колективу до спільних погоджених дій з метою забез­печення досягнення поставленої мети. На підприємстві по­винні бути створені

такі умови, за яких виконавці відчува­тимуть, що вони задовольнять свої особисті потреби тільки тоді, коли буде досягнута ціль підприємства в цілому.

6. ^ Контролююча функція полягає у встановленні пара­метрів діяльності підприємства, їх вимірюванні та порів­нянні із запланованими, а за необхідності - коригуванні цієї діяльності для поліпшення результатів роботи.

Ці основні функції тісно пов'язані між собою в єдиному процесі управління. Ігнорування вивчення потреб спожива­чів, можливостей ресурсного забезпечення їх задоволення, незадовільне планування, слабка мотивація тощо негативно впливають на кінцеві показники діяльності.


^ 2. Принципи і методи управління.

Принципи управління, які є актуальними і сьогодні, роз­робив сучасник Ф. Тейлора француз А. Файоль. Всі здійс­нювані на підприємстві операції він поділив на шість груп:

- технічні; - обчислювальні;

- комерційні; - охорона майна і осіб;

- фінансові; - адміністративні.

Власне до управління він відніс останню групу і вважав, що процес управління полягає в тому, щоб:

=> передбачати,

=> організовувати,

=> узгоджувати,

=> розпоряджатися,

=> контролювати.

В управлінні сучасною економікою зазвичай керуються такими принципами:

- чіткий розподіл праці;

- додержання дисципліни і порядку

- повноваження І відповідальність;

- використання мотивації високопродуктивної праці;

- забезпечення рівної справедливості для всіх;

- впевненість у постійності і стабільності роботи;

- дотримання взаємовідносин із співробітниками згідно з ієрархічним ланцюгом;

- заохочення ініціативи.

Основою використовуваних методів управлін­ня є закони, закономірності і принципи су­спільного виробництва, науково-технічний рі­вень розвитку фірми, підприємства, соціальні, правові і психологічні відносини між людьми.

^ Методи управління поділяються на:

- економічні;

- адміністративно-правові;

- соціально-психологічні.

Економічні методи управління - це прийоми і способи управління, в основі яких лежить використання економіч­них законів, економічних інтересів і показників. Ці методи включають:

• матеріальну відповідальність;

• ціноутворення;

• державне регулювання;

• стимулювання;

• податки.

^ Адміністративно-правові методи управління перед­бачають юридичний (правовий) і адміністративний вплив на відносини людей у процесі виробництва, оскільки ці відносини регулюються певними правовими нормами:

• законодавчими актами;

• інструкціями;

• положеннями;

• наказами і розпорядженнями.

Адміністративно-правові методи передбачають і засто­сування відповідних матеріальних, адміністративних і кар-мо-правових санкцій.

^ Соціально-психологічні методи управління реалізу­ють мотиви соціальної поведінки людини, оскільки тради­ційні форми матеріального заохочення поступово втрача­ють свій стимулюючий вплив. Ці методи передбачають п и вчення соціальних запитів та інтересів членів колективу, вивчення середовища виробництва, громадської думки.

Всі ці методи повинні поєднуватись і створювати необ­хідний арсенал засобів для найефективнішого управління фірмою.

Кожна фірма є унікальною, тому не існує єдиної моделі управління. Нижче наводяться фактори, що визначають вибір моделі.

^ МОДЕЛЬ УПРАВЛІННЯ - Фактори, що визначають її вибір



- розмір фірми;

- характер продукції, що випус­кається;

- характер середовища.

Система управління має бути простою і гнучкою, забез­печувати ефективність і конкурентоздатність функціону­вання фірми, її характеристики:

• невелике число рівнів управління;

• наявність небагаточисельних підрозділів, що мають висококваліфікованих працівників;

• якість продукції і всі процедури повинні бути орієнто­вані на споживача.


^ 3. Організаційні структури управління.

Існують різні типи організаційних структур управління, основними з яких є:

1. Лінійна - це структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії, кожен підлеглий має лише одного лінійного керівника, який виконує всі адміністра­тивні та інші функції у відповідному підрозділі. Викорис­товується у невеликих підприємствах з нескладною техно­логією виробництва. Перевагами такої структури є:

а) чіткість взаємовідносин;

б) оперативність і несуперечливість управлінських рішень;

в) надійний контроль.

Недоліком є те, що керівник повинен виконувати, крім основних координуючих функцій, цілий ряд робіт: облік, робота з кадрами, контроль якості тощо.

^ 2. Лінійно-штабна структура передбачає створення при лінійному керівництві спеціальних функціональних служб (штабів), які допомагають йому вирішувати певні виробничі завдання і формувати відповідні управлінські рішення. При цьому штаби не дають безпосередніх розпо­ряджень лінійним керівникам. Головна перевага такої струк­тури в тому, що лінійні керівники мають можливість скон­центрувати увагу на поточному лінійному керівництві, а недоліки - ріст управлінських витрат, зниження оператив­ності. Така структура є ефективною в масовому виробницт­ві з незначними технологічними змінами.

^ 3. Функціональна структура також передбачає наяв­ність штабів, але їх персонал має не лише дорадчі права, а й право керівництва і прийняття рішень. Тому кожний ви­робничий підрозділ отримує розпорядження одночасно від декількох керівників функціональних підрозділів підпри­ємства. Функціональна структура забезпечує компетентне керівництво з кожної функції управління. В цьому її головна перевага, а недоліками є можлива суперечливість і неузго­дженість рішень, зниження оперативності.

^ 4. Дивізіональна структура управління будується не за функціональними ознаками, а за принципами групування виробничих підрозділів: за продуктами, групами спожива­чів, за місцем розташування. Виникнення цієї структури пов'язане із поглибленням поділу управлінської праці, тобто вищі ланки управління займаються лише загальними питаннями (фінансовими, юридичними, кадровими), а реш­ту своїх функцій делегують виробничим підрозділам (від­діленням), які мають свою власну структуру управління і можуть автономно функціонувати. Розповсюдження цієї структури пов'язано з процесом диверсифікації виробницт­ва і виникненням корпорацій, конгломератів.

^ 5. Матрична структура передбачає створення, поряд з лінійними керівниками та функціональним апаратом управ­ління, тимчасових проектних груп, які формуються із спе­ціалістів функціональних підрозділів і займаються створен­ням нових видів продукції. Після завершення робіт над проектом спеціалісти повертаються до своїх функціональ­них підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного керівника щодо членів групи.

^ 6. Множинна структура управління використовується сучасними компаніями, які включають ряд підприємств. В її основі лежить поєднання різних організаційних струк­тур управління. Таке багатоструктурне рішення буде все більше використовуватись у майбутньому.

Згідно із Законом «Про підприємства в Україні» управління підприємством здійснюється відповідно до статуту на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу.

Підприємство самостійно визначає структуру управлін­ня, встановлює штати. Власник здійснює права щодо управ­ління

підприємством безпосередньо або через уповноваже­ні ним органи. Рішення з соціально-еконоімічних питань, що стосуються діяльності підприємства, виробляються і приймаються його органами управління з участю трудового колективу та уповноважених ним органів.

Вдосконалення управління підприємством повинно здійснюватись за певними напрямами.

^ Основні напрями вдосконалення управління підприємствами.

При створенні раціональної структури управління фірмою необхідно правильно встановити чисельність зайнятих у сфері уп­равління підприємством. Чисель­ність працівників функціональних підрозділів підприємства визна­чається на основі відповідних нормативів. Залежно від викону­ваних функцій такими підрозді­лами можуть бути відповідні від­діли, бюро, групи. Нормативи встановлюються науково-дослід­ними інститутами праці і відо­бражаються в основних методич­них рекомендаціях. На підприєм­ствах найчастіше чисельність управлінського персоналу вста­новлюється у відсотках до чи­сельності робітників і фіксується у штатному розписі підприємства. Економічність апарату управління визначають за форму­лою відповідного коефіцієнта Кеу:

Кеу = Кс х Кчу;

де Кс - коефіцієнт відповідності існуючої структури на під­приємстві типовій структурі;

Кчу -- коефіцієнт відповідності фактичної чисельності працівників апарату управління їх нормативній чисельності.

^ Допоміжними показниками економічності апарату управ­ління є:

- питома вага чисельності управлінського персоналу в загальній чисельності працюючих;

- кількість робітників, що припадають на одного пра­цівника управління;

- питома вага фонду заробітної плати управлінського персоналу в загальному фонді заробітної плати всіх пра­цюючих.

Застосування згаданих показників є доречним при порів­нянні економічності управління в однотипних підрозділах підприємства.

ТЕМА 4
^ ПЕРСОНАЛ ПІДПРИЄМСТВА



Сутність персоналу підприємства і його структура.

Управління персоналом.

Визначення чисельності працівників.

Організація і нормування праці.



^ Питання для теоретичної підготовки Персонал підприємства, його склад і структура.
Класифікація персоналу підприємства.

Чинники, що впливають на зміну профе­сійно-кваліфікаційного складу кадрів підпри­ємства.

Кадрова політика підприємства і управління персоналом.

Набір, підготовка і перепідготовка персоналу підприємства.

Розрахунок чисельності працюючих на підприємстві.

Баланс робочого часу одного середньоспискового працівника.

Показники руху робочої сили на підприєм­стві.

Продуктивність праці, показники та методи її вимірювання.

Планування продуктивності праці.

Мотивація як стимулювання до високопродук­тивної праці, її моделі і методи.

Організація і нормування праці на підприєм­стві.
^ КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
• персонал підприємства

• промислово-виробничий персонал

• непромисловий персонал

• робітник

• службовець

• спеціаліст

• керівник

• виробіток

• наукова організація праці (НОП)

• основні напрямки НОП

• норми праці

• мотивація

• управління персоналом

• баланс робочого часу

• основні робітники

• допоміжні робітники

• професія

• кваліфікація

• спеціальність

• продуктивність праці

• види продуктивності праці

• трудомісткість продукції

• методи визначення виробітку

• методи нормування праці

• рух кадрів на підприємстві

• кадрова політика

• набір персоналу

• перепідготовка персоналу


^ 1. Сутність персоналу підприємства та його структура

Персонал підприємства - це сукупність постійних працівників, які отримали необ­хідну професійну підготовку та (або) мають практичний досвід і навики роботи. Крім постійних працівників, у роботі підприєм­ства можуть брати участь на основі контрак­ту інші працездатні особи.

Всі кадри підприємства поділяються на промислово-ви­робничий персонал (ПВП) і непромисловий персонал (НПП). До ПВП належать зайняті в основних і допоміжних під­розділах підприємства; в заводських лабораторіях, дослід­них установах - апарат заводоуправління, працівники охо­рони. До НІШ належать зайняті у невиробничій сфері під­приємства. Такий поділ персоналу на дві групи необхідний для узгодження трудових показників з показниками резуль­татів трудової діяльності (при визначенні продуктивності праці враховується чисельність ПВП), для розрахунків за­робітної плати і формування фонду оплати праці.

Залежно від виконуваних функцій весь персонал підприємства поділяється на чотири категорії:

• робітники;

• службовці;

• спеціалісти;

• керівники.

Робітники в залежності від відношення до процесу створен­ня продукції поділяються на основні (які безпосередньо беруть участь у процесі виготовлення продукції) і допоміжні (які ви­конують функції обслуговування основного виробництва).

В умовах розвитку продуктивних сил, впровадження новітніх досягнень науково-технічного прогресу у виробництво по­діл робітників на основні і допоміжні стає все більш умовним. Крім того, віднесення робітників до будь-якої із цих двох груп обумовлюється галузевою приналежністю підприємства.

До категорії «робітники» також належать листоноші, телефоністи, оператори зв'язку, прибиральники, кур'єри, чергові, сторожі, гардеробники та ін.

До службовців віднесені працівники, які здійснюють під­готовку і оформлення документації, господарське обслуго­вування, облік і контроль (діловоди, архіваріуси, касири, коректори технічної документації, стенографісти, табель­ники, обліковці та ін.).

Спеціалістами вважаються працівники, які займаються інженерно-технічними, економічним