Реферат: План Вступ 3 Розділ Основи виникнення І становлення інституту президентства 7 Розділ Становлення правового інституту президентства в Україні 17 Еволюція інститут президентства в Україні 17

Чумак Юлія,

13.11.1994р., 11-Б клас

ЗОШ №28, м.Рівне

Вчитель Маркова Т.Г.

План

Вступ 3

Розділ 1.Основи виникнення і становлення інституту президентства 7

Розділ 2. Становлення правового інституту президентства в Україні 17

2.1. Еволюція інститут президентства в Україні 17

2.2. Аналіз діяльності Президентів України: від заснування поста Президента Української РСР до сьогодення 29

2.2.1 Перший Президент нової Української держави – Леонід Кравчук 30

2.2.2. Другий Президент України – Леонід Кучма 31

2.2.3. Король Помаранчевої революції – Віктор Ющенко 32

2.2.4 Четвертий президент України – Віктор Янукович 35

Розділ 3. Я – Президент : моє бачення реалізацій функцій голови держави через повноваження надані Основним Законом – Конституцією України 39

Висновки 44



Вступ

Проблема трансформації політичної системи України протягом останніх років стала актуальною для суспільства в цілому, органів влади, політичних інститутів тощо Запровадження інституту президентства має велике значення для політико-правового розвитку України як суверенної, незалежної, демократичної та правової держави, оскільки закріплення на законодавчому рівні посади Президента свідчить про врахування міжнародного досвіду функціонування демократичних інститутів.

Протягом усього періоду існування незалежної України форма владного механізму суттєво змінювалася та набувала нового змісту. Процес зміни інституту президентства в Україні триває і досі, пройшовши складні періоди становлення та реформування через прийняття Конституції та різних законодавчих актів. Це було пов’язано з багатьма факторами, зокрема із трансформацією політичної системи взагалі, чинного законодавства країни, необхідністю відповідати на кризові політичні ситуації, постійним перетягуванням повноважень між гілками влади.

Обов'язки гаранта демократичного конституційного ладу, голови держави і об'єм владних повноважень роблять Президента України головним суб'єктом в побудові та суспільних інститутів відповідно до загальновизнаних демократичних доктрин.

Переосмислення ролі і місця зазначеного інституту в системі вищих органів державної влади, необхідно зрештою у контексті становлення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної та правової держави.

Актуальність теми підтверджується також рівнем теоретичної розробки цієї проблеми. Аналізу історико-правового аспекту інституту президентства в Україні присвячені публікації вітчизняних науковців: В.І.Головатенка, М.В.Томенка, В.М. Шаповала та зарубіжних науковців В.Іваниса, Л. Винара, Н.П. Пазуняк. Для вивчення історичної практики та традицій цього інституту в Україні велике значення мають роботи відомих українських діячів (істориків, юристів, політиків): Д.В.Антоновича, В.К.Винниченка, М.С.Грушевського, С.С.Дністрянського, Н.Д.Полонської-Василенко, П.О.Христюка, С.П.Шелухіна, а також вчених-істориків та юристів радянського періоду - Ф.І.Каліничева, М.Л.Копиленко, О.Л.Копиленко, Б.Д.Крупницького, І.М.Кузнецова, В.О.Рум’янцева, А.С.Міносяна, В.В.Цвєткова та ін.

Окремим питанням теоретичних проблем інституту президентства в Україні на сучасному етапі були присвячені дослідження в галузі теорії держави і права, конституційного права та в інших галузевих юридичних науках. Ці питання розглядались, зокрема, у працях В. Авер’янова, С.Агафонова, C. Алексеєва, Ф. Бурчака, Ю. Коломійця, В. Копєйчикова, В.Котюка, Л. Кривенко, О. Крупчана, С. Лисенкова, В. Мелащенка, В.Мельниченка, Н. Мяловицької, Н. Нижник, В. Опришка, Н. Плахотнюк, В.Погорілка, С. Серьогіної, М. Ставнійчук, Ю. Тодики, О. Фрицького, П.Чалого, В. Шаповала, Ю. Шемшученка, В. Яворського та інших.

Вивчення інституту президентства в Україні було б неповним без вивчення аналогічного інституту у державах близького і далекого зарубіжжя. У цьому плані досліджувалися теоретичні напрацювання зарубіжних науковців: Г.В.Атаманчука, В.П.Верина, Є.К.Глушко, Р.Ф.Іванова, О.І.Коваленко, М.А.Крутоголова, А.А.Мішина, Л.О.Окунькова, Г.Л.Решетникова, С.В.Рябова, М.А.Сахарова, Ю.І.Скуратова, Ю.А.Тихомирова, В.Є.Чиркіна.

^ Об’єктом дослідження є зміст, характеристика та перспективи удосконалення елементів інституту президентства в Україні.

Предметом дослідження є сукупність суспільних відносин, урегульованих нормами інституту президентства, учасником яких виступає Президент України.

^ Методологічною основою дослідження є сучасні методи пізнання як загальнонаукові, так і спеціальні: діалектико-матеріалістичний, системний, соціологічний, історичний, порівняльно-правовий, структурно-функціональний, прогнозування та ін. На підставі використання історичного методу визначено основні етапи розвитку інституту президентства, показано його історичні традиції і передумови введення у 1991 році.

^ Мета дослідження полягає в постановці та вирішенні основних теоретичних і правових проблем інституту президентства в Україні та визначенні основних напрямків і перспектив розвитку суспільних відносин, що виникають і діють у зв’язку з функціонуванням Президента України як органу держави у механізмі здійснення державної влади в Україні.

Виходячи з цього, автор ставить наступні завдання.

З'ясувати сутність, еволюцію та форми вияву інституту президентства в світовій практиці державного будівництва.

Виявити особливості функціонування інституту президентства в системі виконавчої влади України.

Проаналізувати діяльність Президентів України з моменту введення посади в 1991 року.

Визначити поняття інституту президентства в Україні як інституту держави; виявити основні риси інституту президентства.

Вивчити історичні традиції, ідеї і практику інституту президентства (у ракурсі глави держави) в Україні (Київська Русь, доба Гетьманської держави, період 1917-1920 років, перебування Української РСР у складі СРСР).

Обгрунтувати положення про те, що повноваження Президента України, які є визначальним елементом його правового статусу, і відповідно, інституту президентства, визначають місце глави Української держави у конституційно визначеному механізмі державної влади в Україні.

Здійснити аналіз чинного законодавства, що регулює повноваження Президента України у сфері внутрішнього життя і зовнішньої політики держави.

Внести рекомендації щодо зміни чинних і прийняття низки нових конституційних норм. Запропонувати законодавчі акти, які мають містити норми, що упорядковуватимуть суспільні відносини, учасником яких виступає Президент України.

Визначити основні можливі напрями трансформації президентури в Україні, спираючись на вітчизняний та зарубіжний досвід, окреслити оптимальні шляхи розвитку інституту президентства з урахуванням всіх важливих чинників (власної історії, досвіду інших держав, світових тенденцій розвитку політичних інститутів).

Запропонувати власні напрямки розвитку суспільних відносин, безпосереднім учасником яких є Президент України.

^ Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в тому, що сформульовані в роботі положення, критичні зауваження, висновки можуть бути використані для стабілізації роботи інституту президентства в Україні через удосконалення конституційно-правового регулювання діяльності гілок влади; в законотворчій і науково-дослідній роботі, в організації роботи державних інститутів провідними фахівцями. Матеріали дослідження можуть бути використані при підготовці лекцій і проведенні семінарських занять з курсів: “Історія України”, “Основи політології”, “Історія держави і права”, “Політичні процеси в Україні”, “Політичні системи світу” тощо.
^ Розділ 1.Основи виникнення і становлення інституту президентства

Загальновідомо, що батьківщиною інституту президентства є Сполучені Штати Америки, де наприкінці ХVІІІ століття і розпочала „життя” нова владна структура. З початком ХІХ століття країни Латинської Америки заходилися копіювати досвід північного сусіди, а відтак переписувати свої конституції та вводити в державно-владні механізми інститут президентства. За деякими даними, з моменту здобуття незалежності 20 країн цього регіону ухвалили 260 конституцій. Одна тільки Венесуела мала їх вже 25, а Бразилія – 8. Однак, порівнюючи зміст, а головне – ефективність функціонування інституту президентства в США й країнах Латинської Америки, отримуємо результат явно не на користь останніх: США до сьогодні залишаються єдиною в світі країною з ефективною президентською системою правління. Президентські ж системи їх південних сусідів, за оцінкою аналітиків, засвідчують „рекорд слабкості”.

У середині ХІХ століття інститутом президентства звабились європейці: такі посади з’явилися в структурі влади Щвейцарії та Франції.

Активне впровадження республіканської форми правління з інститутом президентства розгортається у ХХ столітті – із закінченням Першої світової війни. Можливо, не в останню чергу такому ходу речей в монархічній Європі сприяв не лише блискучий демократичний досвід США, але й позитивний імідж 26-го і 28-го американських президентів – двох нобелівських лауреатів, Теодора Рузвельта та Вудро Вільсона. З ними народам Європи й Азії довелося „познайомитися” на зорі ХХ століття: обидва президенти виступили миротворцями. Перший відіграв неябияку роль у припиненні російсько-японської війни й підписанні у вересні 1906 року Портсмутського договору. За це він і був винагороджений Нобелівською премією миру. Другий отримав цю премію 1919 року. Як відзначив А. Буен (глава норвезького парламенту) – за привнесення „фундаментального закону людяності в сучасну міжнародну політику”1.

Як би там не було, але 1919 року президента обирали вже й німці у новопосталій Веймарській республіці. Досвід США не був скопійований, так би мовити, „дослівно” – в республіці постала не президентська, а напівпрезидентська форма правління. Слідом за німцями інститут президентства запровадили Австрія, Чехословаччина, Польща, країни Балтії.

Прикметно, що нові віяння не оминули й тогочасний Радянський Союз. Питання про запровадження посади президента активно обговорювалося під час підготовки Конституції СРСР в середині тридцятих років.

У 1930-х – 1940-х роках президентські структури виникли і в азійських країнах, приміром у Сирії та Лівані.

Після Другої світової війни президентство стане характерною рисою систем управління цілого ряду європейських держав. Цей інститут запровадять Італія, Греція, Португалія, Мальта. Свій варіант президентства культивуватиме й „соціалістичний світ” – В’єтнам (1946 – 1980 рр.), УНР (1946 – 1949 рр. та з 1989 р.), НДР (1949 – 1960 рр.), ПНР (1947 – 1952 рр. та з 1989 р.), ЧССР (до 1989 р.), а ще Китай, КНДР і т. д.2. З часом президентська посада буде запроваджена в Югославії (1963 р.), в Румунії (1974 р., спеціально для Н. Чаушеску) і, зрештою, у березні 1990 року – в СРСР, для М. Горбачова.

Але не тільки Європа та Азія розбудовуватимуть владні інститути в своїх державах, закладаючи в них „елемент президентства”. Навіть у найвіддаленіших куточках Африки в другій половині ХХ століття вже правитимуть власні президенти. Закінчиться ж минуле століття – „століття президентотворення” – бурхливими процесами народження нових держав на просторах колишніх СРСР та Югославії й появою тих же таки інститутів президентства в новопосталих державних організмах.

Попри поширеність інституту президентства, його сутність у різних країнах, зрозуміло, далеко не однакова. Одними особливостями він характеризується у суто президентських (with presidentialism) республіках, іншими – в напівпрезидентських (semi-presidentialism). Ще інша специфіка інституту президентства притаманна державам з парламентською формою правління.

Прагнучи збагнути нюанси функціонування президентської структури в різних владних системах, класифікувати й у такий спосіб розмежувати існуючі сьогодні види республіканського правління, дослідники на пострадянських просторах вводять нові категорії, визначення (наприклад, парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська республіка). Однак не завжди переймаються тим, що неправильне застосування загальної назви (несвідоме, а часом, коли науковець береться до обслуговування владних інтересів, й осмислене) призводить до викривлення розуміння сутності, важелів управління у конкретній системі влади, а відтак і до маніпуляцій у політичній сфері.

Подібні наукові „новації” для нас не новина. Пригадаймо, що свого часу стосовно президентури в соціалістичних країнах ідеологічно заангажовані дослідники зауважували, що в деяких з них, приміром, функціонує одноосібний президент, а в інших – колегіальний. При цьому нікого не бентежило, що батьки-засновники США (як зазначалося, батьківщини інституту президентства) однозначно висловлювались на користь „одного президента й чисельних законодавчих зборів”3.

Чим пояснювалась прихильність саме такій позиції? Одноосібна (виконавча) влада є дієздатнішою в порівнянні з колективною, оскільки „рішучість, активність, таємничість і швидкість зазвичай характеризують вчинки однієї людини” значно більше, ніж „дії будь-якої групи людей”. Чим чисельнішою стає така група, тим більше скорочуються перелічені якості4. „Плюралізм виконавчої влади” прагматичних американців не зваблював. Одним із найсерйозніших аргументів проти владного плюралізму було те, що останній „приховує промахи й ліквідує відповідальність”. До того ж „багатолюддя у виконавчій владі… стає на заваді пошуку винних”. Роздумуючи над тим, який президент потрібен США, А. Гамільтон зауважував: „Плюралізм виконавчої влади позбавляє народ двох найбільших засобів безпеки, якими він може володіти… По-перше, стримуванням з боку громадської думки, яка втрачає свою ефективність в результаті того, що осуд за погану політику доводиться розподіляти між кількома особами, й незрозуміло, хто саме повинен бути засуджений; і, по-друге, можливості легко і чітко з’ясувати провину довірених осіб, якщо вони того заслуговують”. А. Гамільтон вказав і ще на одну суттєву й привабливу для народу особливість одноосібної виконавчої влади: її „легше обмежувати, коли вона перебуває в одних руках”. Примноження ж „людей виконавчої влади” є небезпечним, а не „спиятливим для свободи”. Зрозуміло, що попередження А. Гамільтона (ідеолога „буржуазної демократії”) мало цікавили ідеологів соціалізму, що зумовило (стало підгрунтям) для постання феномена „колегіального” президента.

За таких обставин різними виявилися й особливості ставлення з боку суспільства до президентів та наслідків їх діяльності. На скрижалях історії залишилися імена Дж. Вашингтона, Ш. де Голля, В. Гавела як приклади інтелектуальної ефективності президента, його сумлінного служіння своїй нації, захисту її інтересів.

Залишилися в історії й інші „зразки”, суть яких далеко не однозначна. Так, впродовж десятиліть, починаючи з 1945 року, президентом В’єтнаму був Хо Ши Мін. Стосовно нього Фам Ван Донг свого часу патетично запитував: „Що в Долині Тростини красивіше від лотоса? Що у В’єтнамі прекрасніше від імені Хо Ши Мін?” І констатував, що „життя президента… чисте, як світло”5. Однак стверджувати, що цей лідер, перетворений для свого народу за допомогою інформаційно-ідеологічних маніпулятивних технологій на ідола, зробив життя цього народу чистим, як світло, напевно, буде проблематичним завданням для будь-якого неупередженого поціновувача.

Звернемо увагу й на інші „зразки президентства”. Понад 80 років мексиканці регулярно обирають президента, наділяючи його широкими, фактично диктаторськими повноваженнями. Однак – тільки на один термін. І жоден президент з тієї чи іншої нагоди не порушив конституцію і не залишився на посту на ще один термін. Свої особливості має інститут президентства в Індонезії: сім’я Сухарто, а точніше – президентський олігархічний клан, як стверджували ЗМІ, володів активами, що дорівнювали половині ВНП країни. Однак при цьому доходи на душу населення за три десятиліття виросли в середньому в 10 разів, а кількість людей, які жили за межею бідності, за той же період зменшилася утричі. Це дозволяє дослідникам зауважувати: олігархії, очолювані президентами, надто відрізняються одна від одної, щоб зводити їх до спільного знаменника6.

Загалом, аналізуючи історичні іпостасі того, що претендувало на оприсутнення під виглядом президентства, варто пам’ятати, що, по-перше, різними були способи приходу до влади президентів (в результаті всенародного обрання на альтернативній чи безальтернативній основі, державного перевороту, призначення і самопризначення чи успадкування посади). По-друге, різним був і є час перебування на посаді: від терміну, закріпленого в конституції країни (як правило, 4 – 8 років) або до моменту проголошення імпічменту чи передчасної смерті президента й аж до безкінечності (пожиттєво). Різними, по-третє, були й особливості перебування на посаді та подальші долі переобраних чи повалених президентів. Президентство одних (приміром, Ф. Д. Рузвельта) перетворювалося на тріумф. Інших – на прокляття (Н. Чаушеску).

Отже, те, що іменується президентством, насправді є дуже різним за формою і змістом. Під дахом цього політичного інституту можуть „мешкати” державні мужі-велети, але й можуть ховатися різного роду авторитарні правителі, тип правління яких продуктивніше аналізувати не в контексті представницької демократії, але бонапартизму чи, приміром, каудилізму тощо.

Окремий інтерес для дослідників інституту президентства становить напівпрезидентська форма правління. Однак звернімо увагу, що на сьогодні в колах західних вчених не існує єдиної точки зору на суть напівпрезидентської (змішаної) республіки й, відповідно, не існує чіткого розмежування держав з напівпрезидентською й парламентською формою правління. Про це свідчать, зокрема, праці таких дослідників, як М. Дюверже, М. Шугарт, Дж. Кейрі, Дж. Сарторі, котрі впродовж двох останніх десятиліть ХХ століття доклали значних зусиль для з’ясування сутності й розмежування систем влади. Наслідком проведеного ними аналізу стало те, що до напівпрезидентських (змішаних) республік відносять Веймарську республіку в Німеччині (1919 – 1933 рр.), П’яту республіку у Франції. Як напівпрезидентські розглядються Португалія (1976 – 1982 рр.) і Шрі-Ланка (з 1978 р.), Фінляндія (з 1919 р.). А от з такими зразками систем влади, як в Австрії, Ісландії, Ірландії, виникали труднощі: президенти в цих країнах функціонують, однак, як вважав, приміром, М. Дюверже, лише як символічні керівники7. Та якщо М. Дюверже відносив згадані країни до напівпрезидентських республік, то Дж. Сарторі – до парламентських.

Загалом проблеми у класифікації виникають з кількох причин. По-перше, визначаючи систему влади, дослідники замислювалися: слід брати до уваги положення, закладені в конституції стосовно облаштування структур влади, чи аналізувати реальний механізм, реальні повноваження і межі діяльності президента? Зрозуміло, що більший інтерес викликає реальне життя, реально діючі механізми влади. Але, звісно, треба прагнути усвідомити й причини та наслідки, так би мовити, відходу від конституції, якщо це відбувалося. Відтак завдання науковця – вловити ситуацію, коли конституція впродовж років чи навіть десятиліть залишалася незмінною, однак система влади змінювалася так чи інакше.

По-друге, виділяючи напівпрезидентську систему правління як відмінну від президентської й парламентської системи, дослідники прагнули визначити її характерні риси, й тут намітилися різні підходи. М. Дюверже вважав, що суть напівпрезидентської форми правління полягає в тому, що парламентська й президентська фази правління просто чергуються8 (явище деміпрезидентства). Дж. Сарторі ж заперечує, оскільки сутність напівпрезидентської форми правління полягає, насамперед, у тому, що влада в ній ділиться, тобто в державі існує „двоголова” виконавча влада. Місце має своєрідне двовладдя, уособлюване президентом і прем’єр-міністром. І, в залежності від конфігурації більшості, влада не чергується, але коливається між президентом і прем’єр-міністром. Тобто, коли більшість є об’єднаною (обрала і президента, а, крім того, контролює й парламент), – президент переважає прем’єр-міністра. При „розколеній” більшості прем’єр-міністр спирається на власну більшість у парламенті, яка й забезпечує йому перевагу.

Загалом Дж. Сарторі вважає: аби довідатися, чи є аналізована форма правління напівпрезидентською, варто простежити її відповідність/невідповідність таким п’яти характеристикам. У напівпрезидентській республіці: 1) глава держави (президент) обирається на основі всенародних виборів, прямим чи непрямим голосуванням на певний термін; 2) глава держави ділить виконавчу владу з прем’єр-міністром так, що це призводить до структури двоїстої влади, чиї три визначальні критерії такі: 3) президент незалежний від парламенту, однак не уповноважений управляти один чи безпосередньо, тому його воля повинна передаватися й здійснюватися через його уряд; 4) прем’єр-міністр і його кабінет є незалежними від президента в тому, в чому вони залежні від парламенту: вони є суб’єктом або парламентської довіри, або недовіри, але в будь-якому випадку кабінету необхідна підтримка більшості в парламенті; 5) структура двоїстої влади за напівпрезидентської форми правління припускає різні види рівноваги, а також зміну переваги повноважень у межах виконавчої влади за суворого виконання умови, що існує „потенціал автономності” кожного елемента виконавчої влади9 . Саме ці ознаки, а не якісь інші, є визначальними для напівпрезидентської республіки. Всі ж інші – тільки другорядні, й, взяті окремо від перелічених, не розкривають суті системи влади та підштовхують до неадекватних висновків.

Якщо звернутись до напрацювань з цього питання українських вчених, то виявимо, що вони й до сьогодні не склали думки, які ознаки слід у першу чергу брати до уваги, визначаючи систему влади. Тож, наприклад, В. Шаповал такі, скажімо, „складні випадки”, як Ірландія та Ісландія (їх „складність” для дослідників зумовлюється тим, що в обох країнах президентів обирають всенародним голосуванням) характеризує як такі, в котрих функціонує напівпрезидентська, чи змішана, форма правління10. Водночас В. Погорілко погоджується з оцінками західних дослідників. Відтак у нього не виникає сумніву, що обидві держави є уособленням парламентської демократії11 . Проте не зрозуміло, врахування та аналіз яких ознак влади в Бразилії й Мексиці дозволяє В. Погорілкові віднести ці дві держави до напівпрезидентських12, коли, здається, ні в кого не виникає сумніву, що вони є президентськими (хоч і неефективними).

Врозріз із побутуючими на Заході твердженнями йдуть висновки українських дослідників і тоді, коли вони зараховують Францію до держав з президентською13 , а не напівпрезидентською формою правління.

Слід додати, що такий „класифікаційний безлад” характерний і для російських дослідників. Н. Сахаров на початку 1990-х років налічив на планеті близько 20 напівпрезидентських республік, зарахувавши до них крім, приміром, Франції, Фінляндії, й низку колишніх радянських республік, у тому числі й Україну та Росію14 .

У багатьох вітчизняних дослідженнях трапляються абсолютно необгрунтовані визначення ознак тієї чи іншої системи влади. Так, в одних випадках за основу береться мінімум класифікаційних ознак – тобто одна. І зазначається, що „президентськими вважаються ті країни, де президент обирається шляхом всенародного голосування”15. В інших випадках відбувається навпаки – дослідник, даючи визначення президентського правління, базовими називає аж сім ознак: 1) дотримання формальних вимог жорсткого розподілу влади й запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних виборах; 3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента; 4) формування уряду президентом за обмеженої участі парламенту; 5) політична непідзвітність уряду (кабінету) парламентові; 6) не надання главі держави права на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування16 .

Щодо цього можна сказати, що перша ознака стосовно поділу влади є такою ж необхідною й для інших демократичних форм правління – напівпрезидентської чи парламентської. Тож, напевно, немає сенсу відносити її до базових ознак президентської форми правління. Відразу зауважимо й щодо шостої ознаки: можливість розпуску президентом парламенту свідчить не про зміну форми правління, а тільки про порушення принципів поділу влади. Друга ознака справді є базовою, відтак заперечень не викликає. Слід тільки уточнити, що загальні вибори можуть бути як прямими, так і „схожими на прямі” (тобто в два тури: в другому президент обирається колегією виборщиків), а також додати, що президент при цій формі правління обирається на фіксований термін. Щодо третьої риси, яка вказує на необхідність поєднання президентом обов’язків глави держави і глави уряду, то в Конституції США (своєрідному „еталоні” президентської форми правління) не акцентується, що президент – „глава держави”: стаття ІІ тільки вказує, що „виконавча влада надається Президентові Сполучених Штатів Америки”17.

Відтак, думається, зауваження щодо поєднання зроблено з урахуванням сьогоднішніх реалій на пострадянських просторах, і їх можна сприймати як своєрідний опосередкований натяк на те, що за браком поєднання президентом повноважень та наявності чітко не парламентського і не напівпрезидентського правління в країні, варто вже замислюватися, чи коректно загалом говорити про демократичну форму правління в державі.

Четверта ознака є, безумовно, базовою: президент дійсно повинен призначати керівників уряду. Конституція США, зокрема, з цього приводу гласить, що президент має право „за порадою і згодою Сенату призначати послів та інших повноважних представників і консулів, суддів Верховного суду, а також усіх інших урядовців Сполучених Штатів, про призначення яких у цій Конституції немає інших настанов” 18.

П’ята й сьома ознаки не є базовими – вони похідні від четвертої.
^ Розділ 2. Становлення правового інституту президентства в Україні 2.1. Еволюція інститут президентства в Україні
Становлення інституту президентства в Україні - складний процес, який ґрунтується на історичних передумовах і суспільно-політичних уявленнях про організацію державної влади в країні. З проголошенням незалежності України було започатковано інститут Президента України як орган державної влади та частина державного механізму. Правове закріплення заснування поста Президента УРСР було здійснено Законом УРСР від 5 липня 1991 р. № 1293-XII «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР». Водночас розвиток норм Конституції та чинного законодавства України доводить, що започаткований у 1991 р. інститут глави держави - Президента України перебуває у стані конституційно-правового розвитку й еволюції. Суперечливість та розмаїття поглядів як науковців, так і практиків на інститут президентства, його роль та місце в конституційно визначе­ному механізмі державної влади доводять доцільність вивчення цього питання в історико-правовій ретроспективі, що дасть змогу виявити проблеми й суперечності, ефективно використати набутий раціональний досвід.

Запровадження поста Президента України відбулося практично одночасно з проголошенням незалежності України. При визначенні статусу та обсягу повноважень глави держави для законодавців України крім визнання особливої ролі зарубіжної теорії і практики конституційно-правового врегулювання інституту президентства важливим аргументом стали історичні традиції одноособового представництва держави та здійснення вищої державної влади. Виходячи з того, що практика українського державотворення не залишила чітко сформульованих і належним чином оформлених правових норм, які врегульовували би консти­туційно-правовий статус президента та могли бути включені до Основного Закону України, важливого значення набули суспільні уявлення про традиції раціонального здійснення одноособової влади як такі, що не заперечували інститутів прямої та представницької демократії19.

Вивчаючи формування інститутів влади в контексті унеможливлення її концентрації в однієї особи, доцільно звернутися до часів Київської Русі. Дослідники цього періоду відзначають, по-перше, роль князя як представника влади, за відсутності якого залишаються незадоволеними різні потреби державного життя; по-друге, умови авторитету князя, що за обставини відсутності незалежних від народу виконавчих органів визначаються безпосереднім зв'язком і ступенем довіри до князя населення202.

Принципи розподілу влади, виборність Гетьмана та його основні функції було задокументовано в першій половині XVIII ст. у пактах й конституціях законів та вольностей Війська Запорізького Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 р. Незважаючи на те, що документ залишився лише історичною пам'яткою правового закріплення державно-конституційної традиції козацької доби, саме він став першою європейською конституцією та заклав передумови подальшого розвитку конституційно-правових ідей в Україні213. У цьому документі були сформульовані принципи державотворення та засади державного управління. Так, у шостому параграфі роз­крито основні принципи діяльності органів державної влади, зокрема виборність гетьмана, засади розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. У пактах й конституціях визначено засади запобігання концентрації влади в руках одного суб'єкта управління, прописано механізми взаємодії Гетьмана зі Старшиною, Полковниками й Радниками, у тому числі передбачено звітування Гетьмана у разі «порушення законів і вольностей батьківщини»224. Доцільно зазначити, що документ хоч і містив норми щодо обмеження прав влади Ге­тьмана, водночас закріпляв за ним значне коло повноважень. Так, Гетьман мав стежити за виконанням пактів і конституцій, був наділений повноваженнями у різних сферах суспільного життя: у релігійній сфері - охорона православної віри східного обряду, зокрема «у законному порядку особливо дбати про те, щоб жодна чужинська релігія не запроваджувалася на нашій Руській батьківщині» (розділ І)235; у сфері забезпечення безпеки держави - турбота про недоторканність і цілісність кордонів (розділ ІІ), захист території (розділ IV); у сфері міжнародних відносин - діяльність щодо «відновлення давнього братерства з Кримським Ханством для збройного об'єднання і скріплення вічної дружби» (розділ ІІІ)246. Крім цього, документом було врегульовано низку повноважень у сфері соціально-економічних відносин, податковій сфері тощо. Слід зазначити, що, незважаючи на документальне закріплення вичерпного обсягу повноважень Гетьмана, практично ре­алізувати всі ці функції було проблематично. Проте пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького Пилипа Орлика відіграли свою роль, заклавши основоположні принципи організації державної влади, які одержали розвиток у сучасних конституціях європейських країн.

Важливого значення для дослідження історико-правових засад формування конституційно-правового статусу президента як глави держави має Конституція Української Народньої Республіки (Статут про дер­жавний устрій, права і вільності УНР). Заслухано та ухвалено проект Конституції було 29 квітня 1918 р. на останньому засіданні Центральної Ради, однак з огляду та те, що не відбулося промульгації та оголошення Конституції, документ не набрав правової чинності і сьогодні представляє інтерес з позиції дослідження історії конституційного права.

У загальних постановах Конституції було визначено, що суверенне право в Українській Народній Республіці (далі - УНР) належить народові України, і здійснює народ це право через Всенародні Збори України257. Основним принципом формування державної влади, визначеним у документі, був її поділ на зако­нодавчу, виконавчу і судову. Водночас у Статуті про державний устрій, права і вільності УНР посад глави держави та глави уряду не було передбачено, що по суті стало юридичним нонсенсом, оскільки на останньому засіданні Центральної Ради вперше 28 квітня 1918 р. відбулися вибори Президента УНР. Президентом було обрано М. С. Грушевського. Однак у Конституції УНР про посаду президента та його функції взагалі не йшлося.

Запровадження інституту президентства в незалежній Україні зумовили суспільно-політичні зміни, що відбувалися наприкінці 80-х років в СРСР та в Українській РСР, яка на той час входила до складу СРСР. З ідеєю запровадження посади Президента СРСР пов'язана зміна інститутів влади в цілому. Про доцільність введення посади Президента СРСР офіційно було заявлено 12 лютого 1990 р. на засіданні Президії Верхов­ної Ради СРСР, у зв'язку з чим було прийнято постанову про склад комісії для підготовки пропозицій, пов'язаних із запровадженням поста Президента СРСР, а вже 27 лютого 1990 р. Верховна Рада СРСР прийняла постанову «Про заснування поста Президента СРСР і внесення відповідних змін та доповнень до Кон­ституції (Основного Закону) СРСР». Прийняття остаточного рішення з цього приводу покладалося на Третій з'їзд народних депутатів26. Згідно з Конституцією СРСР вибори Президента СРСР мали відбуватися шляхом прямого таємного голосування. Водночас перші та єдині (у зв'язку з розпадом СРСР) вибори Президента СРСР проводились з'їздом народних депутатів СРСР. Першим Президентом СРСР було обрано М. С. Горбачова.

Відповідно до Закону СРСР № 1360-I від 14 травня 1990 р. (vd900314 vn1360-I) «Про заснування поста Президента СРСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) СРСР» пост Президен­та Союзу Радянських Соціалістичних Республік було засновано з метою забезпечення дальшого розвитку здійснюваних у країні глибоких політичних і економічних перетворень, зміцнення конституційного ладу, прав, свобод та безпеки громадян, поліпшення взаємодії найвищих органів державної влади і управління СРСР27. Статус Президента СРСР було визначено у ст. 127 Закону, в якій зазначалося: «Главою Радянської держави - Союзу Радянських Соціалістичних Республік є Президент СРСР»28. Водночас законом закріплю­валося положення про те, що заснування поста Президента СРСР не змінювало правового становища і не тягнуло за собою обмежень компетенції союзних і автономних республік, закріпленої конституціями союз­них і автономних республік та Конституцією СРСР (відповідно до ст. 76 Конституції СРСР союзні республіки мали свої конституції, які відповідали Конституції СРСР і враховували особливості республіки29).

Запровадження поста Президента СРСР та загальна суспільно-політична ситуація, зокрема посилення політичних процесів і громадських настроїв щодо визнання незалежності України, стали передумовою прийняття Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України30 та в подальшому введення аналогічної посади в Україні. Так, 5 липня 1991 р. Законом Української Радянської Соціалістичної Республіки № 1293-XII «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» було законодавчо закріплено заснування поста президента3113. Статус Президента Української РСР та його повноваження було визначено Конституцією Української РСР, відповідно до якої Президент Української РСР був найвищою посадовою особою Української держави та главою виконавчої влади. Таке законодавче закріплення статусу глави дер­жави дає підстави стверджувати про обрання президентської моделі політико-правових відносин у країні, характерною ознакою якої є те, що президент, який обирається всенародно, є главою держави і виконавчої влади одночасно.

Слід зазначити, що положення Конституції були конкретизовані в Законі УРСР від 5 липня 1991 р. № 1295-XII «Про Президента Української РСР»3214; порядок проведення виборів Президента УРСР визнач