Реферат: Наукові записки

СТУДЕНТСЬКІ

НАУКОВІ ЗАПИСКИ


Серія „Гуманітарні науки”


Випуск 2


Острог 2010

УДК 001.891 (082)

ББК 6/8

С 88


Друкується за ухвалою вченої ради гуманітарного факультету

Національного університету „Острозька академія”

(протокол № 4 від 11 травня 2010 року)


РЕЦЕНЗЕНТИ:

Баран В. К., д-р іст. наук, проф.; Вокальчук Г. М., д-р філол. наук, доц.; Жилюк С. І., д-р іст.наук, проф.; Жуковський В. М., д-р пед. наук, проф.; Кралюк П. М., д-р філос. наук, проф.; Поліщук Я. О., д-р філол. наук, проф.; Хом’як І. М., д-р пед. наук, проф., акад. АН ВШ України; Зайцев М. О., канд. філос. наук, доц.; Кирилкова Н. В., канд. філол. наук, доц.; Криловець А. О., канд. філол. наук, доц.; Маключенко В. І., канд. іст. наук, доц.; Петрушкевич М. С., канд. філос. наук, ст. викл.; Филипчук С. В., канд. іст. наук, ст. викл.; Цолін Д. В., канд. філол. наук, доц.; Шанюк В. І., канд. філол. наук, доц.; Шаправський С. А., канд. іст. наук, ст. викл.; Шевчук Д. М., канд. філос. наук, ст. викл.; Янковська Ж. О., канд. філол. наук, доц.; Альошина О. А., викл.; Іщук О. В., викл.


^ РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

Пасічник І. Д., доктор психологічних наук, професор;

Кралюк П. М., доктор філософських наук, професор;

Жуковський В. М., доктор педагогічних наук, професор (відп. редактор);

Жилюк С. І., доктор історичних наук, професор;

Поліщук Я. О., доктор філологічних, наук, професор;

Хом’як І. М., доктор педагогічних наук, професор, академік АН ВШ України;

Зайцев М. О., кандидат філософських наук, доцент;

Цолін Д. В., кандидат філологічних наук, доцент (заст. відп. редактора).


УКЛАДАЧІ:

Максимчук В. В., викладач;

Максимчук Г. В., студентка.


Студентські наукові записки. Серія „Гуманітарні науки” / [укл. В. В. Максимчук, Г. В. Максимчук]. – Острог : Вид-во НаУ „Острозька академія”, 2010. – Вип. 2. –  с.


Збірник присвячений актуальним проблемам у галузі культурології, філософії, філології та релігієзнавства. У ньому вміщено кращі наукові статті студентів гуманітарного факультету Національного університету „Острозька академія”.

Для науковців, викладачів, аспірантів, студентів та усіх тих, хто цікавиться гуманітарними науками.


РОЗДІЛ 1. Культурологічно-філософські студії

Білоконенко Діана

Науковий керівник – Петрушкевич М. С., кандидат філософських наук, старший викладач


^ Розуміння тенденцій моди через комп’ютерні інформаційні системи (КІС)


У статті розкривається питання впливу на свідомість людини комп’ютерних інформаційних систем та їхня роль у формуванні уявлення про модні тенденції. Робота ілюструє взаємозалежність двох феноменів постмодерної культури.

Ключові слова: мода, комп’ютерні інформаційні системи (КІС).


In the article reveals the impact on human consciousness of computer information systems and their role in shaping the understanding of fashion trends. The article shows the interdependence of the two phenomena of postmodern culture.

Key words: fashion, Computers Information System (СIS).


Більшість із нас хоче іти в ногу з часом, завжди бути модним та розуміти актуальні процеси. Тут варто простежити звідки беруться у людині уявлення і розуміння, що саме є актуальним, модним, сьогоднішнім, що формує ці поняття та яка система їх подачі до людської свідомості?

Мода та комп’ютерні інформаційні системи (далі – КІС) – одні з найрухоміших та мінливих об’єктів інтересу суспільства. Вони поповнюються, кардинально змінюються, тісно взаємодіють навіть у короткий проміжок часу. Причиною цього є те, що мода та інформація виступають у гіперглобальному вигляді і є всеосяжними та вседоступними, що особливо вигідно економічно постачальникам цієї продукції. Тобто, якщо колись каталог одягу, газета чи телепередача обмежували у кількості те, що ми хочемо одягати, то нині за допомогою Інтернету стримати цей процес неможливо.

Слово „мода” походить від латинського „modus” – міра, правило, критерій, настанова, спосіб, звичай, образ – і має санскритський корінь mādh (вимірювати, зважувати). У XVII ст. французи та італійці перетлумачують смисл цього слова (франц. „mode”, італ. „modo”) і застосовують його як термін для означення особливого соціально-психологічного феномена, що функціонує, головним чином, у сфері побуту, поширюючись на одяг, взуття, меблі, зачіску, манеру поведінки [1, с. 48]. Мода певною мірою виражає, утілює тип поведінки, стиль життя особистості, тобто стиль відношення людини до самої себе і до інших людей. У цьому виявляється найбільш важливий, первинний, основний соціально-психологічний аспект моди, на якому тримаються її інші характеристики.

З одного боку, мода може набувати над людьми деспотичної влади, спотворювати справжню сутність особистості, а з іншого − існувати і мати вплив на формування естетичного смаку.

Мода пройшла довгий шлях становлення і має сформовані канони, законодавців та шанувальників. Своєю чергою, КІС у останнє десятиліття настільки набрали свого розмаху та укорінилися в інтереси суспільства, що такий культурний феномен як мода уже не може існувати без них. Але виникає проблема: мода – явище естетичне, оскільки нерозривно пов’язане з уявленням про красу (хоча розуміння красивого в різні часи змінювалося), а КІС та естетика − явища несумісні. Тоді як пояснити трансформацію модних тенденцій і зміну естетичних уявлень у свідомості сучасної людини, яка переважно формується через КІС?

Комп’ютерні інформаційні системи – один із феноменів сучасної масової культури. Існування цього феномену тісно пов’язане з великою кількістю потрібної і непотрібної інформації, яку доводиться обробляти, фільтрувати, здійснювати у ній пошук необхідних даних. У найзагальнішому розумінні інформація – це передавання, відображення певного розмаїття [2, с. 46]. Таким чином, через КІС частково відбувається формування уявлення про те, що „модно” нині, а що – ні. Конкретно цей аспект проблеми висвітлює точку стику феноменів „мода” та „КІС”.

Щоб зрозуміти проблему глибше, потрібно з’ясувати, якими можуть бути джерела знань про моду, звідки сучасник дізнається про те, що варто уваги і які соціальні групи користуються саме таким способом актуалізації модних тенденцій, та і чому взагалі суспільство настільки швидко перейнялося і активно продовжує цікавитися питанням моди.

Річ у тім, що останнім часом у країнах постсоціалістичного простору спостерігається помітна активізація інтересу до тих аспектів культурного буття, які раніше ігнорувались або й відкрито заборонялись офіційною ідеологією. Мода стабільно належала до кола цих явищ і носила на собі тавро „буржуазного пережитку”. У радянський період спостерігалось постійне зростання інтересу до цієї сфери з боку суспільства. Але за відсутності реальної можливості задоволення попиту природне бажання людини виглядати сучасно і привабливо часто змушувало її користуватись неофіційними, іноді навіть контрабандними джерелами для придбання модних товарів. При цьому їхня особливість як „забороненого плоду” зумовлювала підвищений інтерес.

Очевидно, що сьогодні наслідки такої ситуації недвозначно заявляють про себе у сфері моди, а КІС є ще однім універсальним засобом для досягнення своєї мети модного бізнесу [5].

Та все ж витоками наших „модних” уявлень є насамперед телебачення, що широко демонструє сьогоднішній світ з усіма його характеристиками (у тому числі й одягом), це також різноманітні поліграфічні видання, сам соціум як візуальний об’єкт наслідування та власні вподобання, адже у час настільки еклектичного модерну власний стиль теж має свої авторитетні привілеї. Визначити, що є модним також можна банально пройшовшись по звичайному базарі. Можливо, це буде не настільки детальна характеристика модних тенденцій, та все ж домінуючі аспекти – такі як колір чи фасон – дізнатися точно вдасться.

Яка ж роль відводиться КІС? Нині КІС пропонує звичайному споживачу як просту інформацію, так і широкий спектр послуг про замовлення, створення та доставку готової продукції. Іншими словами – ми можемо дізнатися, наприклад, що було трендовим на цьогорічному тижні моди (звичайна інформація) та замовити фешн-річ (послуга, через яку реалізується змодельоване до цього інформацією наше бачення модного). Тобто КІС – це універсальний засіб розповсюдження моди, адже дає можливість не лише сформувати уявлення про актуальне, а й отримати його. Така комп’ютерна мода більшою мірою орієнтується на середньовіковий клас населення (оскільки його найбільше, і КІС є найпростішим способом отримання інформації) із середнім рівнем доходів. Здається, система „КІС – мода” просто ідеальна, але і тут є свої недоліки. При такій комп’ютерній всезагальній системі доступу мода дещо втрачає свою особливість і не залишається такою як висока авторська мода, зникає цінність речі з гардеробу, адже ми можемо перекопіювати те, що носять на червоних доріжках. Тут також важливо розділити такі поняття як мода від кутюр та пред-ап-порте, але і такі дисципліни моди не зупиняють сьогоднішніх плагіаторів. Але водночас мода, формуючись через КІС, має можливість „збувати товар” і приносити прибутки.

Нині система „сповіщення” людини модою у КІС стала настільки поширеною, що практично на кожному сайті розміщене посилання на такий собі комп’ютерний магазин моди. Зазвичай споживачеві пропонуються не лише трендові товари, а й класичні, побутового використання, розширюючи тим самим сферу зацікавлення у КІС.

Отже, мода, а особливо масова, створюється і функціонує в соціально-інформаційних системах і під їхнім впливом є соціальним регулятором, формуючи певні соціальні почуття і породжуючи ідеї у сфері суспільної свідомості, виховуючи людину в дусі того або іншого способу життя.


Література

Гофман А. Б. Мода и люди. Новая теория моды и модного поведения / А. Б. Гофман. – М., 1999. – 160 с.

Карпенко С. Г. Інформаційні системи і технології / С. Г. Карпенко, В. В. Попов, Ю. А. Тарнавський, Г. А. Шпортюк. – К., 2004. – 255 с.

Комиссаржевский Ф. Ф. История костюма / Ф. Ф. Комиссаржевский. – Минск, 2000. – 300 с.

Ситник В. А. Основи інформаційних систем / В. А. Ситник. – К. : КНЕУ, 1997. – 163 с.

http://globalconsulting.com.ua.

Вавриш Інна

Науковий керівник – Петрушкевич М. С., кандидат філософських наук, старший викладач


Шляхи розвитку культури в умовах техногенної цивілізації


У статті розглядається проблема впливу техногенної цивілізації на суспільство та досліджуються можливі шляхи розвитку культури в умовах техногенної цивілізації. Розглядається проблема традиційної та універсальної культури.

Ключові слова: культура, суспільство, техногенна цивілізація.


This article is about problem of technological civilization influence on society. There is a research of possible way of development culture. Also there is detailed analysis of universal and traditional culture problem.

Key words: culture, society, technological civilization.


Історія європейської цивілізації нерозривно пов’язана із розвитком та вдосконаленням техніко-технологічної основи суспільства. Трансформуюча природа техногенної цивілізації виявляється у відношенні до індивідуального, етнічного та глобального вимірів буття людини. Зокрема, техногенна культура, одним зі структурних елементів якої є швидкісні телекомунікаційні системи та інформаційно-комп’ютерні мережі, викликає появу нових соціальних форм відчуження і призводить до нівелювання традиційних цінностей. Існує необхідність аналізу впливу техногенної цивілізації на розвиток культури; передбачення її конструктивних та деструктивних наслідків, у запобіганні можливого заміщення культури віртуальною, модельованою реальністю.

Для нашого сьогодення вже звичними стали такі визначення сучасності, як „кінець історії”, ера науково-технічної революції, загибель культури, універсальна та глобальна культура. Кожна з цих характеристик беззастережно накладається на нинішній стан цивілізації, що переживає техногенний етап свого розвитку. Множинність визначень епохи виражає не лише особливий динамізм і драматизм цивілізаційних процесів, але і усвідомлення світовим співтовариством того, що культура перебуває на роздоріжжі.

Урахування факту суттєвого впливу сучасних технологій на всі сфери життя людини дозволяє дослідникам кваліфікувати сучасний етап розвитку суспільства як технологічну цивілізацію (нова технократична хвиля на Заході), технократичне суспільство (Е. Фромм), технічну цивілізацію (М. Бердяєв), час технологічних революцій (В. Звегінцев), вік технологічної культури (Грант) [2].

Техногенне суспільство виникає в Західній Європі і тому його часто визначають ще й як „західну цивілізацію”. Техногенне суспільство характеризується значним динамізмом соціального життя. У суспільствах такого типу прогрес здійснюється не за рахунок розширення культурних зон, а за рахунок інтенсифікації діяльності.

Розвиток техногенної цивілізації, особливо в другій половині XX століття, чітко продемонстрував, що науково-технічний прогрес є одним із найважливіших факторів поліпшення якості життя. Сучасна людина живе практично не в природному, а в культурному середовищі, яке створене її технічною діяльністю. У такій ситуації дуже важливим стає правильне розуміння відношення техніки і технічної діяльності до інших феноменів культури, особливо до сукупності соціальних, політичних і духовних феноменів.

Вплив техногенної цивілізації на культуру є дискусійним питанням. Можна виокремити декілька ліній подальшого розвитку культури в умовах технологізації:

Загибель традиційної культури.

Виникнення універсальної, глобальної культури.

Загибель або перехід у новий стан – технологічна мегакультура.

Отже, першим шляхом розвитку культури є загибель традиційної культури. Технологізація тісно пов’язана з поширенням та доступністю інформації. Інтернет, мас-медіа розповідають про інші культури; транснаціональні компанії поширюють свою продукцію; стрімкий розвиток туристичного менеджменту сприяє знищенню культурних кордонів. У таких умовах збереження традиційної етнічної культури в умовах техногенної цивілізації є серйозної проблемою.

Характерною ознакою етнічної культури є її здатність бути показником унікальності та самобутності етносу, його історичної ідентичності і самототожності. На противагу їй, техногенна культура передбачає у своєму поступі техніку і технологію як постійно вдосконалювані змінні. Вона характеризується динамічністю, мінливістю, масштабністю дії та є за своєю природою екстравертною, універсальною, не пов’язаною з історичним минулим тієї чи іншої етнічної групи.

Етнічна та техногенна форми культури мають свої ієрархії ціннісних пріоритетів. Важливими фундаментальними цінностями етнокультури є релігійні, естетичні та морально-етичні. Техногенна культура віддає перевагу технічним, економічним та політичним цінностям. Вона має також свою естетику та етику, однак, фактично всі її цінності позначені прагматичним, утилітарно-практичним характером (за винятком художньої естетичної технічної цінності), організацією дійсності з погляду її оптимальності та ефективності функціонування.

Унікальність, автентичність світобачення та світосприйняття кожного етносу втілена у розмаїтих формах етнічної естетики: релігійних обрядах, фольклорі, народному мистецтві. Вони є виразом етнокультурної самототожності, чимось таким, що вирізняє народ із-поміж усіх інших і значною мірою визначає його самобутність, неповторність. За умови домінування цінностей технокультури у соціальному поступі цілком реальною стає деструкція важливих елементів етнокультурного буття – релігії, традиції, усвідомлення неперервності символів, які дозволяють індивіду виокремити свою етнічну спільність із-поміж інших і відчувати свою причетність до неї. Утрата зв’язку з цінностями етнокультури перетворює етнос у кількісно-вимірювальну безлику сутність. Тому на сучасному етапі розвитку техногенної цивілізації, коли для науково-технічного поступу характерні дедалі інтенсивніші темпи розгортання, збереження етнічної культури та її фундаментальних цінностей є важливим завданням людства.

Другий шлях розвитку – це виникнення універсальної, глобальної культури. Феномен „глобалізації”, одним із формотворчих елементів якого є техніко-технологічні революції в галузі інформатики та телекомунікацій, виявляється в об’єднанні національних економічних практик, новому світовому розподілі праці, поширенні культури споживання (макдональдизація), масової культури та міжнародних суспільних рухів (як Green Peace) [1, с. 85]. Ущільнення комунікаційного світового простору через необхідність міжнародної співпраці зумовлює появу міжкультурних комунікаційних зразків, своєрідних „містків”, необхідних для міжнаціонального порозуміння. Однак, такі фрагментарні смислові елементи комунікації, „міжкультурні діалоги” ніяк не можна назвати „глобальною культурою”. Узагалі, ідея інтеграції світових культур у єдине моністичне утворення поза межами конкретних етнокультурних носіїв є досить суперечливою.

Розгляд перспектив процесів глобалізації вказує на, принаймні, два можливих варіанти їх протікання. За першим, під впливом різноманітних глобалізуючих чинників, відбувається процес подальшого спонтанного змішування (гібридизації) різних культур (У. Ханерц). Другий варіант окреслює появу „глобальної культури” як більш-менш моністичного, гомогенного світового утворення на базі однієї етнокультурної основи. Це може статися за умови глобального лідерства у технічній, економічній, інформаційній та політичній світових сферах.

Сьогодні така небезпека є реальною, оскільки існують претензії на створення універсальної культури на кшталт американської, європейської, азійської чи будь-якої іншої. Зазіхання на світову універсальність, посилення міжнаціональної ворожнечі, „конфлікт цивілізацій” через відмінності релігійної парадигми, зростаюча кількість терористичних актів та воєнних сутичок є індикаторами необхідності нових світоглядних рефлексій та нових імперативів дії.

Про створення єдиної, універсальної культури та цивілізації писав С. Хантінгтон у своїй книзі „Зіткнення цивілізації”. Він пояснює термін „універсальна культура” як культурне об’єднання людства на основі прийняття світом загальних цінностей, вірувань, порядків, традиції та інститутів [3].

Але чи реальна можливість виникнення універсальної культури? Центральним елементом кожної культури є мова та релігія. Відповідно, якщо зароджується універсальна культура, значить мають виникнути тенденції до появи універсальної мови та релігії. Зокрема, редактор Wall Street Journal говорить, що англійська стане світовою, універсальною мовою, але це має означати, що більшість земного населення розмовляє англійською. Дані за 1958–1992 роки доводять, що загальне відношення використання мов у світі кардинально не змінилось, навіть виникло значне зменшення людей, що розмовляють англійською, французькою, німецькою та японською, а от використання арабської, іспанської мови значно зросло. Кількість англомовного населення у світі знизилася з 9,8% у 1958 році до 7,6% у 1992. Тож ми не можемо назвати мову, якою не володіє навіть 50% населення універсальною. Англійська – це лише засіб спілкування, а не засіб визначення ідентичності [3].

Виникнення універсальної релігії також ставиться під питання. Кінець XX ст. характеризується відродженням релігій, яке полягає в посиленні релігійної свідомості. Відповідно, розбіжності між релігіями посилилися. Західне християнство охоплювало 26,9% світового населення у 1900 році і 30% у 1980 р. Кількість мусульман зросла з 12,4% у 1900 році до 16,5% у 1980 р. [3].

Отже, виникнення універсальної культури на сучасному етапі неможливе. Макдональдизація, глобалізація, асиміляція культури здійснюють вплив на окремі культури, але не порушують їх самобутності, не нівелюють міжкультурні межі.

Третій шлях розвитку – це загибель культури. Багато футурологів говорять, що техногенна цивілізація приведе до загибелі культури. Про це ще говорив О. Шпенглер у праці „Присмерк Європи” [4]. Він обґрунтував думку, що розвиток цивілізації – це ознака, симптом руйнування, занепаду культури. За О. Шпенглером, чим більше розвинені наука, техніка, технологія, тобто цивілізація, тим більше страждає від їхнього впливу культура. Про негативний вплив розвитку технологій говорив ще й Платон. Зокрема, він негативно ставився до виникнення письма, уважав, що цей винахід є непотрібним, адже гальмує розвиток пам’яті і людини зокрема. Пізніше, у добу Середньовіччя, побутувала думка, що техніка є непотрібною, адже це штучно створене, а все, що штучно створене, не є духовним. Г. Маркузе говорив, що розвиток новітніх технологій призведе до загибелі культури [2].

Насправді, культура не встигає пристосуватися до інновацій. Техносфера починає розвиватися найхаотичнішим чином. Людина, суспільство й держава порушують зв’язки з техносферою. Зверніть увагу, зокрема, на неймовірно швидку деградацію освіти на Заході. Американці всерйоз прагнуть до того, щоб їхні школярі навчилися читати й писати до третього класу, а в Україні діти повинні вміти це вже у першому.

Техногенна цивілізація трансформувала культуру, створила нові цінності і нову людину, яка не знає заборон і обмежень. Це спричинило відмирання традиційної культури, створюючи основу для культури всезагальної і всеохоплюючої, масової і часто аморальної. Знецінюється поняття „високого”; трансформувалось поняття шедевру. Можливо, це також можна пояснити опираючись на вчення Ю. Лотмана і З. Фрейда про те, що культура починається із заборон. З. Фрейд говорив, що кожній людині притаманна сильна сексуальна енергія, і через незадоволення своїх бажань, створюється її надлишок, який і втілюється у культурі. Ю. Лотман теж говорив про велику силу культурних заборон. Техногенне суспільство трансформувало заборони, знецінило їх, адже на перше місце поставило свободу, вільного індивіда.

На противагу негативній оцінці впливу техногенної цивілізації на розвиток культури, існує інша думка вчених. Зокрема, Л. Мемфорд говорив, що технологізація сприяє творчій самореалізації, прояву людського духу. Х. Ортега-і-Гассет також зауважував, що техніка сприяє мінімізації біологічних потреб із метою розширення можливостей задоволення потреб власне людських. К. Ясперс писав, що техніка не тільки наближує нас до пізнання, але й відкриває перед нами нові межі та можливості [5].

На нашу думку, техногенна цивілізація призвела до переходу культури у новий стан, створила нову, техногенну культуру. Технології сприяють активній цілеспрямованій діяльності суб’єкта, у якій реалізовуються творчі можливості. Техногенне суспільство створило автономію особистості, поставило на перше місце індивідуальні свободи та права людини, що сприяє виникненню нових аспектів у культурі.

Техногенна цивілізація не знищує культуру, а видозмінює її. Е. Тоффлер говорив, що інформаційні технології породили новий тип культури, у якій усе підпорядковано необхідній класифікації, уніфікації [6].

Радикальні зміни у сфері виробництва неминуче призводять до великих соціальних змін. Ще при житті нашого покоління фабрики та установи наполовину спорожніють та перетворяться у складські приміщення. Футуристи вважають, що розвиток мережі інформації дозволить значно розширити практику надомної праці. Це дозволить зменшити забруднення навколишнього середовища та знизити витрати на його відновлення. У напрямку створення електронного котеджу діють і соціальні фактори. Чим більше скорочується робочий день, тим більше часу у робітника для саморозвитку і творення культури.

Сучасна культура як цілісна система є свого роду „діалогом”, співприсутністю двох вимірів – етнічної форми культури, що виконує роль позитивно-консервативного чинника суспільного розвитку, та техногенної, яка є динамічним, змінним, тобто трансформаційним його фактором. Їхнє поєднання – необхідна умова суспільного поступу, у якому, очевидно, щось втрачається, відмирає, поступаючись місцем новаціям, іншим формам культурного виразу взагалі.

Отже, на сучасному етапі розвитку можна спостерігати перехід культури у новий стан, до своєрідної мегакультури. Новітні технології посприяли звільненню індивіда від залежності, нівелювали межі і сприяли виникненню нового простору для діяльності. Техногенна мегакультура є проблематичною, але аж ніяк не позначає останній етап культурного розвитку. Це поєднання визначеності і свободи, нововведень, абстрагування та повернення до минулого. Людина техногенної культури знаходиться в активному пошуку шляху подальшого розвитку можливостей. Техногенна культура є універсальною та імперсональною.


Література

Пивоваров Ю. Л. Современная урбанизация : [курс лекций] / Ю. Л. Пивоваров. – М., 1994. – 132 с.

Особливості техногенної цивілізації і вплив техніки і технології на природу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.djerelo.com/index.php?option=com_content&task=view&id=2438&Itemid.

Степин В. С. Саморазвивающиеся системи и перспективи техногенной цивилизации [Электронный ресурс] / В. С. Степин. – Режим доступа : http://spkurdyumov.narod.ru/Stepin51.htm.

Тоффлер Э. Шок будущого [Электронный ресурс] / Э. Тоффлер. – М., 2002. – Режим доступа : http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Culture/Toff_Shok/index.php.

Хантингтон С. Столкновение цивилизации [Электронный ресурс] / С. Хантингтон. – Режим доступа : http://grachev62.narod.ru/hantington/content.htm.

Шпенглер О. Присмерк Європи [Електронний ресурс] / О. Шпенглер. – Режим доступу : http://elibrus.1gb.ru/books/soc/spengler.rar.

Вінічук Ліана

Науковий керівник – Янковська Ж. О., кандидат філологічних наук, доцент


^ Образ батька У календарній обрядовості українців


Кожен народ має свої традиції, свята, обряди, звичаї. Багата ними й українська земля. Наші діди, прадіди творили їх упродовж віків. Найбільш давнім та наповненим сакральною символікою є календарно-обрядовий зимовий цикл українців. У цій статті зроблено спробу проаналізувати роль батька у виконанні календарних обрядодій.

Ключові слова: календарна обрядовість, образ батька, сакральна символіка.


Every nation has its traditions, holidays, rites and ceremonies. Ukrainian land is rich with them too. Our grandfathers, fathers did them for ages. The most ancient and full of sacred symbolism is the ritual calendar cycle of Ukrainian winter. This article is an attempt to analyze the role of father in the performance of calendar rites.

Key words: calendar rites, role of father, sacral symbolism.


Звичаї та обряди – це одна з найдавніших форм духовної культури народу. Звичаї – повсякденні, усталені правила поведінки, що склалися історично, на основі людських стосунків, у результаті багаторазового здійснення одних і тих же дій та усвідомлення їх суспільної значущості. Вони, як не писані закони, народжуються разом із народом і передаються з покоління в покоління, тобто стають традиціями.

Говорячи про календарні обряди, не можна не згадати про родину, адже всі обрядодії виконують члени родини. Як у первісному, так і в сучасному суспільстві всі „ролі” були розподілені, але роль жерця, як правило, виконує батько. Обрядодії, які він реалізовує, є основними та найважливішими (жрець був головним членом первісного суспільства).

Староукраїнські звичаї, що колись були пов’язані з початком нового року у наших предків, пізніше перейшли до християнських свят. З обрядових циклів господарського року найбільш насиченим різними святами є зимовий цикл.

На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства, в Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому і тепер маємо у різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий урожай у наступному році, багатство і добробут у дім господаря, щасливих ловів для мисливця. Усі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі. Варто сказати, що у всіх цих обрядах велика роль приділяється не лише всім членам родини та померлим родичам, а і худобі, яку „тримають” господарі, бджолам, курям і майбутньому врожаю.

Василь Скуратівський дає чіткі роз`яснення щодо ролі батька-господаря у святовечірніх дійствах: „Найповажнішою особою на Багату кутю вважався господар, котрий виконував роль давнього жерця – його слово, порада чи наказ вважалися незаперечними. Йому належало право внести сіна для кубельця на покуті, встановити Дідуха та інше. Допомагали у цьому молодші сини (про це пізніше)” [1, с. 13].

Перед вечерею господар дому обкурює ладаном або свяченим зіллям із молитвою увесь дім, обійстя і худобу. На цю Святу Вечерю обов’язково ставлять порожні миски і кладуть до них ложки для відсутніх живих, якщо такі є в цей час поза домом. А по закінченні трапези на столі залишають миски з їжею та чисту ложку, рушник, миску з водою для померлих родичів. Ця обрядодія є елементом культу шанування предків.

Про одне з важливих дійств під час Святої Вечері у зазначеному контексті писав К. Сосенко: „Коли всі посідають, господар починає вечерю: вставши набирає в ложку найбільш сакральної страви – пшениці з маком і медом (куті) і кидає її вгору до стелі. Так робить тричі. За кожним разом промовляє побажання, щоб молода худоба весело і здорово розвивалась і щоб ягнятка весело стрибали і блеяли, щоб телятка росли, брикали й порикували. А за третім разом говорить, щоби бджоли множилися й роями сідали, як пшениця з медом і маком стелі чіпається або тихо опадає на стіл” [2, с. 100].

На території Західної України, де з давніх часів розвивалося скотарство, господар завжди виконував під час різдвяних свят дії, які були спрямовані на оберігання домашніх тварин від хвороб, недоброго ока та інших напастей. Про це також писав Ксенофонт Сосенко: „З кожної із страв, які стоять на столі, господар набирає у корито, домішує муку та грису, солить – і несе худобі, яку всю зігнав попередньо до одної загороди – і дає кожній худобині покуштувати „тайної вечері”. Благословить худобу хлібом, доторкаючись ним до їх голови, та мастить хрест їм між очима медом. А у якого господаря була пасіка, йде до бджіл і дає їм покуштувати ситу з меду” [2, с. 95]. Такі дії нагадують описані вченими реконструйовані давньослов’янські ритуали, у які ніхто не мав права втручатися, які були утаємниченими священнодійствами.

Оце пам’ятання про домашню худобу і віддання їй першості в споживанні святої вечері характеризує велике душевне благородство простого народу, який у худобі вбачає божу тварину, своїх помічників. Такі або подібні ритуалізовані дії у численних варіантах знаходимо на різних територіях України.

Основним атрибутом різдвяного дійства, як відомо, є Дідух (Коляда) який був у домі символом пошанування предків.

Осмислюючи шанобливе ставлення до Дідуха, В. Скуратівський пояснює значення самого слова: „Слово Дідух має давнє коріння. Неважко здогадатись, що йдеться про дух діда, чи дідівський дух – символічних репрезентаторів родоводу. Традиційно в нашого народу був розвинений високий культ пращурів. У кожній родині поіменно знали й відповідно шанували до сьомого коліна всіх попередників. Вважалося, що душі (духи) предків постійно контактують з родиною, допомагають з господарською діяльністю, сприяють родючості нив, оберігають збіжжя від пожеж, повеней, градобою, стежать, щоб у родині був лад і спокій. Тому в давнину чотири рази на рік влаштовували сімейну „вечерю для дідів”, на яку запрошували душі всіх своїх померлих. Для неї готували спеціальні обрядові страви – колово та кутю, що вважалися їжею богів” [1, с. 3]. Можна припустити, що Дідух (Дід-дух), прадід, батько – поняття одного семантичного ряду, що є символом неперервності поколінь, зв’язків між померлими та живими родичами.

У більшості регіонів України увечері перед Різдвом господар, зодягшись у святкове вбрання, йшов до клуні або в комору, поважно брав Дідуха й урочисто вносив до хати. Його ставили, як правило, на покуті (інколи на столі), де він перебував упродовж тижня (у деяких регіонах навіть до Водохреща – 19 січня). Його присутність привносить у родину святочність, затишок і врочистість. Те, що саме господар, батько, голова родини вносив Дідуха, свідчить, що раніше до виконання культу предків найбільш були причетні жерці, а з часом цю роль перебрали на себе старші чоловіки у сім’ї.

Головне у цьому обряді те, що батько, ідучи першим, демонстрував свою силу як господаря дому, владу як могутній жрець, який всіма силами, виконуючи певні дії, усяко сприяє збільшенню врожаю та розмноженню тварин. Наслідування звуків свійських тварин та домашньої птиці дітьми мало забезпечити щедрий приплід худоби у прийдешньому році.

Напередодні Водохреща святкується „Голодна кутя”. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять – постять. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подаються пісні страви.

О. Воропай про розпочинання батьком обрядів, зокрема про „Голодну кутю”, говорить так: „Перед вечерею батько „клячить” – стає на коліна перед образом і молиться Богові; за ним молиться і вся родина. Помолившись, батько сам сідає до столу і запрошує сідати всіх присутніх – як це було і на Свят-Вечір. Коли „кутю поженуть”, батько присмалює дітям чуби – „щоб вовка не боялись”. Згадаймо приповідку: „ не бачив ти ще смаленого вовка!”. Ця приповідка виникла у зв’язку з обрядом „смалити чуби” в цей вечір” [3, с. 115]. Очевидно, уважалося, що батькова молитва, підкріплена молитвами всієї родини мала велику силу. Головна роль демонструє, наскільки високим в українських родинах був авторитет батька. Власне, такий обряд символізує те, що батько намагається всіма способами, захистити своїх дітей, родину, сім’ю.

Під час виконання окремих обрядів весняного періоду провідна роль також належала батьку, господарю.

Дня Теплого Олекси чекали з нетерпінням. Хлібороби зранку, зодягнувшись у святкове вбрання, вітали один одного з весною й теплом. Хоч особливо релігійних урочистостей і не відзначалось, більшість селян усе ж остерігалися працювати, „аби не розгнівати весну”. Виняток був лише для пасічників. Вони керувались одним прислів’ям: „На теплого Олексія діставай вулики”. Оскільки бджолярство вважалося в Україні віддавна традиційним промислом, то існувало безліч обрядових дійств, пов’язаних із ним. Найбільше їх припадало на згаданий день Теплого Олексія. Про це цікаво розповідає В. Скуратівський у своїй книзі „Дідух”. Він пише так: „У цей день кожен пасічник – хоч би якою була весна – ранньою чи пізньою – вважав за обов’язок винести з омшаників вулики. Робилося це з численними молитвами і заклинаннями, які передавалися від діда-прадіда, промовлялося з вірою, від душі. Перед тим, як бджоли починали обліт, пасічники, постукуючи у вулик, напучували комах словами: „Ну ви, бджоли, приносьте густі меди і рівні воски, і часті рої Господу Богу на офіру (пожертву), а мені, господареві, на прожиток!” [1, с. 74]. У таких обрядах словесні та ритуальні дії мали справді логічне значення, були виявом анімістичних уявлень слов’ян.

Жоден вид промислу не позначився такою кількістю різноманітних вірувань, як пасічництво. Господар, який тримав бджіл, упродовж року вдавався до магічних дійств, про які вже неодноразово згадувалося. Скажімо, на Різдво чи на Василя (Старий Новий рік) було за обов’язок тричі кидати до стелі кутю: за кількістю прилиплих після третьої спроби зернин завбачували взяток та роїння; кутю носили і до вуликів, щоб, як конкретизує В. Скуратівський, „божа муха спом’янула Різдво Христове та щедрилась на медозбір” [1, с. 250].

Про вшанування та святкування Теплого Олекси мисливцями В. Скуратівський писав так: „Вони вважали, що в цей день вилазять зі свого лігва всі ведмеді і йдуть шукати поживи, а лисиці переселяються із старих нір у нові. Протягом трьох днів вони начебто сліпі і глухі – „ходять, як у мареві: їм, бач, кури сняться”. Тому мисливці і сподіваються на легку здобич” [1, с. 74].

Етнографічна література зберегла безліч заклинань, що виголошувалися хліборобами в процесі роботи. Ось, наприклад, закінчуючи оранку, господар промовляв: „Орав я в чистому полі та доорався до дорог