Реферат: В. А. Жадько доктор філософських наук, професор

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ


ВАСИЛЬ КРИЖКО, ІРИНА МАМАЄВА


АКСІОЛОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ОСВІТОЮ


Навчальний посібник

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України


Рекомендовано Міністерством освіти і науки України.

Протокол № 14/18.2 – 179 від 27.01.2005 року.


Рекомендовано до друку рішенням Вченої ради Бердянського державного педагогічного університету (Протокол № 5 від 21.12.2004 року).


Рецензенти:

В.А.Жадько – доктор філософських наук, професор.

Л.М.Сіднєв – доктор філософських наук, професор.

Є.М.Павлютенков – доктор педагогічних наук, професор.


^ Крижко В.В., Мамаєва І.О.

Аксіологічний потенціал державного управління освітою. Навч.посібник. – К.: Освіта України, 2005.


Навчальний посібник присвячений дослідженню ціннісно-смислового змісту державного управління освітою України. Континуальний, історичний підхід до еволюції управління освітою, використання порівняльних методик дозволили досить вичерпно дослідити напрямки трансформації державного управління освітою.

Посібник орієнтований на науковців, управлінців освітньої галузі і магістрів за фахом “Управління навчальним закладом”.


Не абсолютизуючи аксіологію людини,

але виокремлюючи її як рівновелику цінність,

суспільна думка має повернутись до особистості,

її проблем у швидкоплинному сьогоденні.

В.О.Огнев’юк


^ ВІД АВТОРІВ


е не вмерла Україна... В цих словах першого рядка державного гімну є не розгаданий, як посмішка Джоконди, як загадковий вираз Сфінкса, феноменальний смисл. Таки не вмерла! Друге десятиріччя Незалежності, це не просто щорічні державні свята, це тріумф споконвічної мрії українського народу.

Перед молодою Україною, яка з грудня 2004 року очищається від бруду та цинічної пострадянської моралі, стоїть надзвичайно багато завдань, проблем, дилем… Всі вони нагальні, але проблема людини – громадянина України, найголовніша.

Людина, духовність, мораль – це ціннісна площина освіти.

Саме це і визначило предмет нашого дослідження – моральна цінність змісту вітчизняної освіти та моральний характер державного управління освітою.

Моральність вчителя набуває виключно важливого значення. Не випадково видатний педагог Адольф Дістервег говорив, що повсюди цінність школи дорівнює цінності вчителя.

Досвід роботи в загальноосвітній школі, системі післядипломної освіти та у вищій школі одного з авторів; неупереджений інтерес до дослідницької діяльності другого автора покликали до життя цей непересічний погляд на духовну проблему освіти та моральність управління нею як державою загалом так і її представниками на всіх ланках (міністр, ректор, начальник, директор, завідувач…).

На щастя підходи до управління освітою носять еволюційний, накопичувальний характер.

На жаль, в технологіях управління освітою України все запозичене. Достатньо вдало зробити ірраціональний переклад слів “management”, “coaching”, “education”…і ви вже маєте полігон та креатуру для чергової новітньої технології управління.

Все більше вчених, всіх, хто задіяний в освітньому процесі приходять до невтішної думки про тотальне “вимивання” духовності, моральності з освіти як процесу так і суспільного життя в цілому. Знизилися порогові вимоги до цих характеристик.

До управління приходять молоді люди, світогляд яких формувався наповненою протиріч школою СРСР 80-х років та цинічною ідеологією першого десятиріччя незалежної України.

Нарешті, до влади прийшли люди, які не встановлюють, а пропонують модель морального громадянського суспільства. Не прийнявши цю модель порятунку, ми не зможемо захистити вітчизняну освіту від дужих вітрів впливу культури нашого великого північного сусіда чи культур Болонського конгламерату. Завдання освіти полягає у збереженні національної культурно-ціннісної колиски при глобальному сприйнятті європейських та християнських цінностей.

Ми пропонуємо дайджест управлінського континіуму, практично від часів царя Мойсея до найбільш сучасних підходів. При цьому ставимо на меті передати читачеві методологію, методи і методики толерантного, поліпарадигмального бачення підходів щодо організації освіти та продуктивного управління нею. Сподіваємося, що визнаючи прагматизм сучасного управлінця, ми сприятимемо запровадженню полівалентного вирішення державного управління освітою у всіх його ланках.

Автори розділів:

В.В.Крижко – розділ І, ІІ, ІІІ (у співавторстві з І.О.Мамаєвою), ІV, VІІ (у співавторстві з І.О.Мамаєвою ), VІІІ, Х, ХІ, ХІІ.

І.О.Мамаєва – розділ ІІІ (у співавторстві з В.В.Крижко), V, VІ, VІІ (у співавторстві з В.В.Крижко), ІХ.

РОЗДІЛ 1. ^ Нагальні проблеми побудови громадянського суспільства в Україні


юдське суспільство складається з громадян. Практично два тисячоліття в ареалі проживання українців їм імплантувалася думка про примат держави над людиною. Людина розглядалася як гвинтик великого механізму. Ідеологічна система держави СРСР,у якій ми жили колись, закликала нас до того, що жити потрібно скромно, середньо, “не висовуючись”.

Зміна світогляду, соціальних орієнтирів кінця XX, початку XXI століття виступили каталізатором переосмислення, соціальної саморефлексії громадян. Громадянин України визнав себе силою, здатною диктувати свою волю державі та пред’являти до неї зростаючі вимоги ціннісного змісту.

Дослідження ціннісних орієнтацій громадян України в наш час набуває стратегічного характеру, оскільки від того, які позиції будуть визначати “дух народу” у найближчі десятиліття, залежить самозбереження українців як поліетнічної спільноти як у фізичному, так і в духовно-культурному плані. Про “національний характер”, “нapoд”, “народний дух” говорили Ш.Монтеск’є, І.Кант, Г.Гегель, А.Шопенгayep, Ф.Ніцше, М.Вебер, Ж.Лакан, А.Лоренцер, Г.Ващенко, В.Парето, П.Сорокін та ін.

На думку С.Лацарус, Г.Лебон, В.Вундга – “дух народу” [91] це таємнича субстанція, яка залишається незмінною, забезпечує єдність національного характеру при всіх індивідуальних відмінностях і виражається в мові, міфах, звичаях, релігії, мистецтві.

Президент США Дж. Буш на презентації національної освітньої програми проголосив таку тезу: “Сьогодні освіта визначається не тільки тим, які студенти досягають успіхів, але й тим, які нації процвітають в тісному світі вільного підприємництва. Давайте думати про зміни, які трансформують світ... Впродовж нашої історії ми вважали ресурсами ґрунти та каміння, землі й багатства, накопичені в минулому. Але найбільше багатство лежить поміж нами – наш інтелект, геніальність, здатність людського розуму”.

Ми пропонуємо подивитися на проблему громадянського суспільства в Україні як на досить складний процес, який не можна звести лише до певної конкретної та незалежної сфери суспільства.

Ідея громадянськості у наш час набуває особливого значення. Ще в ХVІІ сторіччі видатний французький філософ Ш.Л. Монтеск’є попереджав: “Будьте певні, якщо Ви поганий громадянин, то згодом Ви станете гарним рабом”. В цьому значенні цікавою є ідея “ЕКГ – суспільства” (за поняттям “електрокардіограма’’). Сучасне суспільство може буди здоровим (громадська злагода) за умови чіткого збереження балансу трьох його провідних компонентів: “Е”– етнічності; “К” – конфесійності; “Г” – громадянськості.

У відношенні вікової структури людського суспільства не втратив значення вислів Френсіса Бекона про те, що “людське суспільство це організм, у якому представники різних віків функціонують у якості органів. Якщо один із цих органів відсутній, то рівновага порушується, він занедужує.

У суспільному організмі молодь любить, сподівається і бореться, зрілий вік відчуває, досліджує і спрямовує, старість же перевіряє, критикує і зменшує.

Суспільство, що складається з одних старців, лише критикує і не йде вперед. Суспільство, що складається з людей зрілого віку, егоістичне і позбавлене ідеалу. Суспільство, що складається з усіх віків, досконале, тому що воно любить, мислить, критикує, воно може бажати і бажає, тому що може… Відніміть у нього старців і ви отримаєте організм без голови”.

Особливої нагальності та актуальності дана тема набуває в світлі подій, що відбулися в 2004-2005 роках в Україні.

Кожна людина бажає прожити повноцінне власне життя без тиску ззовні (крім встановлених норм та правил). Філософ Ортега-і-Гасет Х. розглянув поняття “авторство” та “співавторство” у житті людини. На його думку, бути людиною – означає бути автором свого життя. Стати автором – це означає пройти через довгу шеренгу співавторів і не загубитися в ній, а залишитися самим собою. Авторство – це трансцедування в процесі відкритого полілогу із співавторами, число яких може розростатися1.

При всій різноманітності інтерпретацій громадянського суспільства, переважна більшість дослідників (В.Г.Кремень, М.І.Михальченко, В.М.Ткаченко) сходяться на тому, що поняття громадян­ського суспільства застосовується для вивчення неполітичної частини суспільної системи і має певне аналітичне навантаження лише у випадку розме­жуван­ня суспільства і держави.

Історично, громадянське суспільство виникло на певному етапі розвитку західної цивілізації, зазнало певних змін у процесі своєї еволюції і має історичні (часові) та національні (просторово-географічні) різновиди, поширюючись у наш час на різні регіони і континенти.

Термін “громадянське суспільство”* з’явився у вжитку після 1990 року.

В основі сучасного поняття про громадянське суспільство лежать три ідеї: 1) наявність іманентної*розумності у членів суспільства; 2) наявність в суспільстві іманентної солідарності; 3) наявність в людині іманентної автономності.

Структурно, громадянське суспільство є підсистемою суспільства як цілого. У зародковому стані така структура фактично присутня в кожному сучасному суспільстві.

Як підструктура суспільної системи, громадянське суспільство, у свою чергу, має складну внут­рішню структуру.

Інститутами громадянського суспільства є:

добровільні громадські організації і громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади;

незалежні засоби масової інформації, що обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють гро­мад­ську думку; громадська думка як соціальний інститут;

вибори та референдуми, які служать засобом формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів;

залежні від громадськості елементи судової і правоохоронної системи (як-то суди присяжних, козацькі дружини тощо).

В аспекті культури, охарактеризована вище підсистема суспільства може називатись громадян­ським суспільством лише за умови, якщо в ній не тільки наявна певна кількість (мережа) добровільних асоціа­цій та інших громадських інституцій, але й панують цінності громадянської культури, спілкування відбувається на засадах довіри й толерантності. Тобто, громадянське суспільство – це не лише сфера, але й тип взаємодії, певна модель соціальної органі­зації, з притаманними їй якісними характеристиками, а саме:

1) суб’єктами взаємодії в громадянському суспільстві є вільні і рівні індивіди, які вірять у свою здатність вирішувати нагальні справи в суспільстві;

2) їм не чужі суспільні проблеми і вони зорієнтовані на громадські справи;

3) індивідуалізм та конкурентність у їх діяльності поєднуються з вiдносинами взаємної довiри та спiвробiтництва, здатнiстю йти на компромiси, помiркованiстю i толерантністю.

М.Сенченко [112] вважає, що духовна цивілізація, яка в наш час домінує в Україні, відзначається такими цінностями: 1) колектив вищий від індивіда; 2) інтереси держави вищі від інтересів окремої людини; 3) духовні цінності вищі від матеріальних цінностей; 4) справедливість вища від закону.

Громадянська культура є культурою участi i пiдтримки, з прихильним ставлен­ням громадян до полiтичної системи, збереженням балансу мiж активнiстю i пасивнiстю громадян необхiдного для стабiльного роз­витку демократiї. Така культура не може сформуватися без наявності як значного числа власників, які ні від кого не зале­жать матеріально, так само, як і без правової захищеності індивідів.

Наведемо одне з прийнятих визначень громадянської суспільства – це сфера спілкування, взаємодії, спон­танної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена законодавством від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності.

Як зазначає Ч.Тейлор, [119] поняття громадянського суспільства вживається у наш час щонаймен­ш у трьох значеннях.

Перше – існування незалежних від держави громад­ських організацій, або як тепер прийнято говорити – “третього сектора”.

Друге значення охоплює всю соціальну структуру, яка координує свої дії через низку добровіль­них асоціацій.

Воно також розглядається як фактор впливу на державну політику, тобто як сукупність груп тиску та інших суб’єктів впливу на політичний процес у суспільстві.

Третє розуміння суспільства виходить з того, що суспільство в цілому стає громадян­ським, якщо у ньому розвинена названа вище система інститутів і взаємодій.

Громадянське суспільство має певні внутрішні функції, що є втіленням основних напрямів діяльності інститутів громадянського суспільства та їх впливу на суспільне життя.

По-перше, громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їх самоорганізації і самостійної реа­ліз­ації ними власних інтересів.

По-друге, інститути громадянського суспіль­ства виступають гарантом не­по­руш­ності особистих прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах.

По-третє, інститути громадянського суспільства система­тизують, впорядковують, надають урегульованості протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонуван­ня демократичної влади.

По-четверте, ці інститу­ти виконують функцію захисту інтересів певної гру­пи в її проти­борстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс “бути почутою на горі”.

Громадянське суспільство не зможе повноцінно виконувати названі функції, якщо відсутній бодай один з його атрибутів, до яких слід віднести:

1) наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, кореспондування, наслідком чого є фор­му­вання сфери громадського життя і громадської думки;

2) організоване громадське життя вільних і рівних індивідів, чиї права захи­щені кон­сти­туцією та законами;

3) незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивіду­альному і колективному рівні;

4) діяльність, зорієнтована на громадські інтереси та публіч­ну політику, наслідком якої є коопе­рація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

Поняття громадянського суспільства характе­ризує плюралістичний тип співіснування, органі­зації і захи­сту групових інте­ре­сів та їх стосунків із державою, який істотно від­різ­­ня­ється від двох інших типів – клієнтелізму* і корпора­тизму*.

У громадянському суспільстві домінуючими в публічній сфері є суспільні, громадські інтере­си. Їх виникнення пов’я­зують з потребою встановлення стійких кана­лів зв’язку між багатоманітними структуризованими групами інтересів і владними інститутами.

У системі духовних характеристик особистості – громадянина центральне місце посідає світовідношення як індивідуалізований прояв властивостей, її ставлення до життя як цінності, до світу природи і світу людей. Світовідношення* слід розглядати як внутрішній простір буття екзистенціалів, смисложиттєву цінність та вимір духовного світу особистості. Світовідношення містить у собі не тільки усвідомлену оцінку буття, але й інтуїтивні форми його пізнання. Світовідношення органічно пов’язане та взаємообумовлене світоглядом особистості (М.Бердяєв, М.Хайдеггер, І.Александров, В.Андру­щенко, М.Михальченко, М.Боришевський, І.Бех, О.Семашко).

Звідси зрозуміло, що громадян­ське суспіль­ство – це, з одного бо­ку, – об’єктив­но існуюча суспільна реальність, підсистема суспільства як цілого, яка розвивається в політич­ному про­сторі і часі, має свої стадії та географічно-територіальні різновиди. А з ін­шого боку, – це теоретична абстракція, “іде­аль­ний тип”, за допомогою якого намагаються розпізнати цю реальність і глибше осмис­ли­ти суспільну систему під певним, специфіч­ним для тео­рії громадян­ського суспіль­ства кутом зору.

“Демократичне громадянське суспільство” вирізняється насамперед тим, що його суб’єкти роблять наголос на політичний участі та потенцій­ній опозиційності громадських об'єднань до владних струк­тур (функція противаги).

“Посередницьке громадянське суспільство” розглядається як формування таких чеснот: вихованість, законопослушність, “соціабельність”, здатність до солідарного вирішення проблем. Воно націлює грома­дян на соціальні зв’язки, принципи грома­дянськості, відкритості, товариськості і відповідальності – якості, що тримають плю­ралістичну і ліберальну демократію разом.

Громадянське суспільство вкрай необхідне для утвердження демократичного врядування, бо як пише Джон Кін [51], там, “де немає громадянського суспільства, не може бути взаємодії й обміну думками між громадя­на­ми, здатними публічно обирати свої ідентичності, шанувати свої обов’язки в рамках політико-правової структури, яка забезпечує мир між громадя­нами, злагоджене функціону­ван­ня уряду, соціальну справедливість та – перш за все – діє відповідно до принципу, що влада має бути підзвітна суспільству”.

Чим більш розвинутим є громадянське суспільство, тим легше громадянам захища­ти свої інтереси, тим реальнішими є їх можливості щодо самореалізації в різних сфе­рах суспільного життя і тим меншою є небезпека узурпації політичної влади тими чи іншими її органами або окремими осо­­бами.

Богдан Кістяківський [53], відомий український правник і політолог, підкреслював взаємозалежність, взаємну обумовленість правової держави і громадянського суспільства “Правильне і нормальне справляння державних функцій у правовій державі залежить од самодіяльності суспільності і народних мас, – писав учений. – Без активного ставлення до правового порядку і державних інтересів, що виходить із надр самого народу, правова держава немислима”. Але так само й громадянське суспільство неможливе без правової держави, яка “неодмінно передбачає широкі громадянські та народні організації, завдяки яким зростає і її власна зоргані­зованість”.

Г.Дмитренко [36] вважає, що системоутворюючим чинником стосовно виникнення громадянського суспільства є моральне начало. Викривлення моральних принципів веде до жахливих наслідків. У Конституції Україну проголошено демократичною, соціальною, правовою державою. Циніки говорять: “Конституція світить, але не гріє”. Так, саме через порушення морального начала пересічні українці не виявили готовності ані розбудовувати цю державу, ані жити в ній.

Громадянське суспільство в Україні – це система правових інститутів, яка забезпечує самоорганізацію, структурування і самотворення її населення в цілісний і повновладний суб'єкт конституційного права – український народ. Рівень розвитку громадянського суспільства в Україні вимірюється добробутом найменш забезпечених її громадян, рівністю їх доступу до отримання освіти та інших соціальних благ.

За матеріалами дискусій, організованих в рамках проекту при ООН ”Освітня політика та освіта ”рівний-рівному” у 2004 році було визначено, що громадянська компетентність передбачає такі здатності: 1) орієнтуватися в проблемах сучасного суспільно-політичного життя в Україні, знати процедури участі в діяльності політичних інститутів демократичної дер­жави, органів місцевого самоврядування; 2) застосовувати процедури й технології захисту власних інтересів, прав і свобод своїх та інших громадян, виконання громадянських обов'язків у межах місце­вої громади та держави загалом; 3) застосовувати способи та стратегії взаємодії з органами державної влади на користь собі й громадянському суспільству; 4) використовувати способи діяльності й моделі поведінки, що відповідають чинному законодавству України, задовольняють власні інтереси особи та за­хищають права людини й громадянина; 5) робити свідомий вибір та застосовувати демократичні технології прийняття індивідуальних і колективних рішень, враховуючи інтереси й потреби грома­дян, представників певної спільноти, конфесії, суспільства та держави.

В рамках ЮНЕСКО та міжнародних освітніх організацій прийшло до вжитку поняття ”стейкголдери”(знову не ”наше”). Стейкголдери* – це люди чи групи людей, що мають спільні інтереси в якій-небудь діяльності та заці­кавлені в її результатах. Усі учасники освітнього процесу – це потенційні чи пасивні стейкголдери. Стейкголдери в освіті охоплюють різні групи: батьків, учителів, асоціації батьків і вчителів, професорсько-викладацький склад навчаль­ного закладу, платників податків, учительські спілки, громадських працівників, працівників за контрактом, робітників, професійні організації тощо. Ці групи зацікавлені у визначенні освітніх проблем та у формуванні громадських організацій для участі в освітній політиці.

Великі сподівання покладає український народ на результати ”помаранчової” революції 2004-2005 років. На разі перші ластівки справжнього громадянського устрою: строга, наповнена протиріччями у вимогах до держави та можновладців “Пора”, створення освітянського спілки “ГРОНУ”…

Сподіваємось, сподіваємось!...


^ Питання до розділу



Коли в Україні людина стає громадянином? Чи можуть громадяни Російської Федерації, Аргентини, Судану… стати громадянами України?

Чим визначається ”дух” українського народу, які ментальні риси (прогресивні) традиційно типові для українців?

Українці прагнуть до свободи і незалежності! Цю тезу доповніть конкретними прикладами, фактами із історії нашої держави.

Які мотиви можуть спонукати людину до участі у побудові громадянського суспільства?

Наведіть основні риси громадянського суспільства.

Чи приймали (приймаєте) Ви дієву участь в рухах, акціях спрямованих на побудову громадянського суспільства?

Чи можливе глобальне всесвітнє громадянське суспільство?

Як Ви розумієте право людини на авторство власного життя?

Прокоментуйте поняття ”ЕКГ” суспільства.

Поясніть Ваше бачення ролі стейкголдерів у розбудові освіти.



РОЗДІЛ 2. ^ Аксіологічний підхід до духовного потенціалу освіти України




ак, в Україні настали (і наразі відбуваються) надзвичайно важливі соціальні, економічні, а головне – духовні, моральні зміни. Абсолютна більшість громадян України впевнені в тотальності та незворотності цих змін, не дивлячись на шалений опір та тиск тих, хто ніколи не сприймав свій народ всерйоз.

На часі серйозна небезпека духовного спустошення не тільки сучасників, але і майбутніх поколінь співвітчизників. Такий стан обумовлений природними наслідками зміни ціннісної парадигми, породженої цивілізаційним конфліктом. А така зміна на рівні суспільної і індивідуальної свідомості практично завжди відбувається за скривленою моделлю закону “заперечення-заперечення”. Ломка старих ідеологічних догм створила в системі ціннісних орієнтацій особистості українців вакуум, який зараз намагаються безладно заповнити або довічними загально-людськими цінностями (через віру, церкву), або цінностями суспільства споживання, переносячи їх на український ґрунт без урахування специфіки нашої історії та ментальності. За подібних умов наступ антикультурних явищ призводить до того, що картина світу та система ціннісних орієнтацій, які складаються в сприяють позитивному розвитку особистості та суспільства.

Не набрали порядку духовності і відносини між людиною та природою. Людська, техногенна діяльність робить можливою природну кризу. Р.Хіггінс1 назвав шість самих складних глобальних проблем людства: демографічний вибух, продовольча криза, спустошення ресурсів, руйнування природного середовища, зловживання ядерною енергією та некерованість науки і техніки.

К.Лоренца1 до основних сучасних ”гріхів” людства відносить: перенаселення; спустошення життєвого простору; біг навперегонки з самим собою (більшість людей сприймають як цінність лише те, що дозволяє їм перегнати своїх близьких); теплова смерть відчуттів на ґрунті комфорту; генетична деградація; розрив з традиціями; індокрінація (віра в неперевірені знання та теорії); зловживання ядерною енергією.

Чи впливають ці апокаліптичні чинники на духовний світ, моральність, соціальну поведінку наших сучасників? Безперечно, що впливають (пояснюють, визначають…).

Американський соціолог А.Тоффлер вважає [129], що економіка минулого винагороджувала людину за такі риси характеру, як підкорення єдиній центральній владі, здатність до розуміння того, як функціонує бюрократія, здатність змиритися з довічною механічною та одноманітною працею. Нова ж економіка та більш різнорідна й демократична культура будуть винагороджувати людей перш за все за пізнавальні здібності, швидке пристосування до змін, яскраву індивідуальність та підприємництво, здатність виступати посередниками та прибічниками згоди.

Г.І.Волинка [143], аналізуючи зарубіжну філософію ХХ ст. зазначає: “…у різних колах європейського суспільства поширюється дивний феномен, який можна було б назвати життєвою дезорієнтацією… Система цінностей, що організовувала людську діяльність… втратила свою очевидність, привабливість, імперативність. Західна людина захворіла яскраво визначеною дезорієнтацією, не знаючи більше, згідно з якими зірками жити”.

Філософ В.Воловик [26] посилається на зростаючу тенденцію синдрому дива, який послаблює волю до життя, прагнення щось змінити на краще. На його думку, ця риса проявляється в традиційній для українців марній мрійливості, необґрунтованих сподіваннях на зміни в житті, очікуванні месії. Він з гіркотою зауважує, що зростаюче покоління українського суспільства із сьогодення, із сучасності орієнтується не на майбутнє, а на минуле. Такого не знає ні одне цивілізоване суспільство.

Очевидно, пише О.Вишневський [22], що “через десять років життя ставитиме до українця зовсім інші вимоги, ніж ті, які ставило донедавна і до яких наша виховна традиція пристосувалась. Незалежно від історично сформованих виховних поглядів у найближчому майбутньому нам потрібен буде не мрійник, не емоційна та самозречена істота, а практичний, ініціативний діяч, господар з міцним характером, вольовий, цілеспрямований, з глибокою вірою у цінності яким служить”.

Якісну зміну парадигми людської діяльності, на думку Ганни Арендт1, невпинно супроводжувала плеонексія – безумна жага мати більше і більше, що породжувало феномен нескінченності зростаючих бажань новочасної людини.

Створення умов самодостатнього життя особистості українця, за В.Огнев’юком [86], супроводжується втратами та переорієнтацією цінностей.

На ІІ Всеукраїнському з’їзді працівників освіти, внутрішньополітичні процеси в Україні були визначені “…як достатньо стабільні і прогнозовані для суспільства, що перебуває у транзитному стані, радикально переглядає систему усталених цінностей та орієнтирів свого розвитку”.

“Орієнтація на людину, фундаментальні цінності, рішуча демократизація освіти – ось ті підвалини, на яких має базуватися освіта третього тисячоліття, – відзначалося на ІІ Всеукраїнському з’їзді працівників освіти. Гармонійно розвинена особистість має стати головною метою і змістом усієї системи освіти. Замість пріоритету держави в освітянському просторі на перше місце має бути поставлена саме людина. Найважливіші цінності освіти – не тільки дитина, а й педагог”.

Конституція України [Ст. 21, 22, 23, 24, 27, 28, 29, 30, 34, 35, 36, 43, 45, 48, 53, 54] проголошує вищою цінністю в ієрархії демократичних цінностей – особистість людини, її свободу і права.

Система освіти також детермінується суспільними цінностями. Автори монографії “Україна: проблеми самоорганізації” [131] зауважують на неможливість зміни, реформування змісту освіти без утвердження нової системи цінностей. А до пріоритетних викликів національної освіти відносять проблему мінімізації асиметрії між значенням матеріальних і духовних цінностей.

Важливо, на наш погляд, відновити і розвивати на нових засадах принцип суб’єктивно-особистісної орієнтації педагогіки, наповнюючи його зміст, технології ідеями життя як найвищої цінності, доброчинностями, технологіями життєтворчості. Особистість повинна вміти самостійно будувати своє життя, визнаючи його стратегію відповідно до своїх уявлень про щастя, добро, любов. Вітчизняний філософ Л.В.Сохань взагалі визначає нову школу як школу культури життєвого самовизначення.

Український соціолог Є.Суїменко [126] стверджує, що людині потрібна система координат, певна карта її природного та соціального світу, без якої вона може заблукати і втратити спроможність діяти цілеспрямовано та послідовно. Потреба в системі ціннісних координат дуже велика. Наприклад, хіба не заслуговує подиву та обставина, що людина часто з легкістю стає жертвою ірраціональних доктрин економічного, політичного або іншого виду.

Проте тільки такої карти недостатньо для керівництва до дії. Людині необхідна також мета, що вказує їй, куди вона повинна йти. На Третій Міжнародній науково-практичній конференції в Острозькій Академії (1998), присвяченій проблемам моралі святий отець УПЦ Богдан Кутуза відзначав: “Там, де всі істини рівноцінні, там вони і фальшиві, оскільки їх цінність не забезпечена нічим, а самі вони не опираються ні на що міцне і постійне. Все це не може не привести людину до розгубленості в хаосі ідей і думок, хоч на перших порах сама ситуація може спокусити видимістю свободи”. В матеріалах цієї конференції [21] вказується: “Ми всі визнаємо, що наша держава страждає тяжким захворюванням, діагноз якому – духовний занепад людини. А тому нам необхідно повернути первісний зміст поняття “духовність” ... Духовний занепад людини – це втрата здатності любити, втрата людської совісті як природного морального закону, хоча тільки розум і совість* ще спроможні розбудити свідомість кожної людини для того щоб те найкраще, що віками живило наш праведний народ, було піднято на поверхню життя з чистих скарбниць християнської віри”.

Відомий психолог сучасності С.Гроф [34] вважає, що “...наука – самий могутній інструмент отримання відомостей про світ, у якому ми живемо, а духовність необхідна як джерело сенсу всього нашого життя”.

На міжнародних науково-практичних читаннях: “Цінності у вихованні підростаючого покоління: проблеми, пошуки перспективи” (Київ, 1996р.) Т.В.Бутківська [80] визначила цілі освіти як культурні цінності науки, мистецтва, моралі, права, перетворення людини природної в людину культурну. Найважливішою цінністю сьогодення є вміння орієнтуватися у ситуації вибору, робити правильний вибір за умов невизначеності й неоднозначності...

Цінності спрямовують, організовують, орієнтують поведінку людини на визначені цілі. Людина пізнає світ через призму цінностей. Вони регулюють соціальну поведінку людей.

Перед молодою людиною в пору її активної соціалізації постає дилема: бути таким як всі? чи бути самим собою? Як людині розумно розпорядитися собою в мінливій аксіологічній тріаді: “хочу-можу-треба”, адже реально існує і повністю протилежна за напрямком тріада. Ці питання ”кочують” з епохи в епоху, від покоління до покоління, розглядалися в наукових та художніх творах із нескучною назвою ”что делать? (з рос.)”.

Т.Ватсон, президент компанії IBM писав, що коли організація хоче домогтися успіху в сучасному мінливому світі, вона повинна бути готовою змінити в собі все за винятком базисних цінностей.

Доречі, в США широко використовується соціально-педагогічна програма “SELF–ESTEEM” (поважай себе). Ця програма, починаючи з дошкільного віку, спрямована на розвиток почуття власної гідності, на розвиток особистості дитини. Вона включає такі компоненти: “особиста безпека”, “індивідуальність”, “належність”, “цілі та цінності життя”, “компетентність”*, “здатність до самоідентифікації”.

Почуття самоповаги, приймаючи форму гонору та пишання, відіграє велике значення в житті людини. Повноцінна особистість починається на тому етапі розвитку людини, коли в неї виникають цілі та цінності життя, спрямовані на позитивне майбутнє. Свого часу А.Ейнштейн писав, що справжня цінність людської природи визначається мірою свободи від самого себе.

У доповіді Жака Делора представленій ЮНЕСКО Міжнародною комісією з “Освіти для ХХІ віку” позначені чотири наріжних камені сучасної освіти: 1) вчитися жити разом; 2) вчитися, щоб знати; 3) вчитися творити; 4) вчитися жити.

Відповідно до гуманістичної теорії А.Маслоу та К.Роджерса сучасна освіта має (повинна мати) такі риси: 1) вона виходить із загальнолюдських цінностей, узгоджених з конкретними цінностями інших етнокультур; 2) метою освіти є самореалізація особистості; 3) розвиток особистості відбувається цілісно, у єдності розуму і відчуттів, душі та тіла; 4) права людини на вільний вибір змісту, форм, режиму освіти, знаходяться під захистом; 5) освіта здійснюється за умов державної та громадської турботи, уваги, співпраці, а не формального керівництва.

В реальній практиці життя існує серйозне протиріччя, спровоковане переходом нашого суспільства до демократії, а головне – до нових форм власності та ринкових відносин на підґрунті конкуренції. Жодне із поколінь українців ще не жило за умов цивілізованої ринкової конкуренції і не має відповідного досвіду та механізмів захисту. Тому в житті молода людина бачить одне: ”дику” конкуренцію, конфронтацію, конфлікти, насилля, розшарування соціальних шарів за матеріальними благами та соціальним статусом. І в цей же час в школі, університеті її вчать співпраці, взаємодопомозі, справедливості, милосердю, прийняття іншої людини як вищої цінності…

Особливий інтерес у зв'язку з цим викликає стан духовної сфери тих наших співвітчизників, на яких завжди покладалася підвищена відповідальність за духовно-моральне здоров'я народу, – працівників освіти, представників творчої інтелігенції. Не має сумніву, що в цьому переліку педагогічні професії займають центральне місце, оскільки вони передбачають безпосередній вплив кожного педагога на формування конкретної особистості учня. Отже, оперативне створення “картини” ціннісних орієнтацій сучасного педагога з перспективою її цілеспрямованого культивування може і повинне вважатися актуальним міждисциплінарним завданням виняткового соціального значення.

При цьому сутнісним атрибутом людини вважається не стільки її соціальний, скільки духовний елемент, який виявляється в орієнтації на вищі цінності – істину, добро, красу, визначенні її загальної гуманістичної спрямованості як особистості та суб'єкту діяльності.

Виявлення особистісних та професійно-педагогічних орієнтацій сьогодні ускладнюється ще й тим, що вивчення закономірностей і “технологій” організації внутрішнього світу людини як особистості, що реалізує себе в основному в професійній діяльності, в даний час, по суті, тільки починається. І хоч вже накопичено великий процедурно-діагностичний матеріал і навіть проведено спеціальні дослідження ціннісно-мотиваційної сфери особистості в професійній діяльності, ця тема вимагає осо