Реферат: Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119(2). С. 3-9 2007. Issue 119(2). Р. 3-9

ІНОЗЕМНА ФІЛОЛОГІЯ INOZEMNA PHILOLOGIA

2007. Вип. 119(2). С. 3-9 2007. Issue 119(2). Р. 3-9
УДК 821.161.2(477.8.) «19» - 93,09:811.161.2’255.4-112:159.923 ПЕРЕКЛАДНА ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ


Роксолана П. Зорівчак

Львівський національний університет імені Івана Франка


У статті зроблено спробу дослідити своєрідності перекладної дитячої літератури, розглянути стислу історію українського художнього перекладу для дітей, зокрема в Західній Україні у першій третині ХХ віку.


^ Ключові слова: переклад; дитяча література; особистість; літературна мова; національний контекст.


Без української особистості

не буде України.

І. Дзюба
^ Епіграфом своєї доповіді я обрала слова академіка І. Дзюби з його статті “Крізь поетичні обрії століть” про Григорія Порфировича Кочура [1, c. 8].
Особистість, індивідуальність – це людина творчої спромоги, що живе повно­кровним життям і дає суспільству чимало. Одначе тоталітарний режим губить індиві­дуальність, особистість, оскільки дає перевагу гвинтикам – без волі й почуття. Якщо не хочемо згадувати “рідне” минуле, то згадаймо блискучу антиутопію “1984” Джорд­жа Орвела: “Кожен член партії зобов’язаний не мати власних емоцій, ані відпочинку, навіть миттєвого, від ентузіазму. Він повинен усією душею ненавидіти зовнішніх во­рогів та внутрішніх зрадників, радіти всіми перемогами та відчувати власну ницість перед усесиллям та мудрістю партії” [2, c. 174] Виховувати осо­бистість у сучасному глобалізованому, спрагматизованому світі – також не легко. Одним із чинників, що сприяє формуванню індивідуальності, є художнє слово, яке утверджує стрижневу ста­лість людського в людині – любов, чулість, гідність, здат­ність страждати за себе і за іншого, жертовність, самоототожнення. Для діток – поряд з оригінальною і перек­ладна література.

Вплив перекладної літератури на світовідчуття народів – загальновизнаний. Яку важливу роль відіграє художній і науковий переклад в утворенні і виробленні норм літературної мови – основної прикмети повноцінної нації (знищення мови є чи не най­важливішим складником національно-культурного геноциду) – доводити нема потре­би. Досить послатися на історію хоча б літературної латинської мови, що її за­по­чаткував Лівіїв Андроніків переклад Гомерової “Одіссеї”, датований 250 р. до н. е. Або ж на приклад французької прози початку XVIII ст., розвиткові якої значно пос­прияв переклад арабського казкового епосу “Тисяча і одна ніч”, що його здійснив геніальний французький арабіст Антуан Галлан – в епоху повного панування літе­ратурного, інтелектуального і морального конформізму. Наприкінці XIX ст. румуни домоглися вироблення норм літературної мови головно перекладами “Одісеї”, “Іліа­ди”, казок “1001 ночі”.

У другій половині ХIХ ст. поступово відбувалася своєрідна інтернаціоналізація красного письменства, став реальністю термін Й. В. Ґете – “die Weltliteratur” щодо скарбівні всесвітньої літератури, яка є не лише сумою найкращого з національних письменств, а й новою якістю, що виникає завдяки свідомому обміну культурними цінностями між народами. Поступово літератури інтенсивно зближуються: читачі з однаковим інтересом читають твори високоталановитих письменників інших народів, як і своїх рідних, передусім, завдяки перекладам, завдяки окремим подвижникам-перекладачам. Водночас, іде й змагається націоналізація кожної поодинокої літе­ра­тури, виступає рельєфніше її питомий національний характер, національний контекст, основні особливості її народного гумору і народного пафосу.

Переклади збагачують не лише цільову літературу, а й загальну скарбницю сві­тової літератури. Нарешті, переклад суттєво збагачує самого перекладача. Примі­ром, французький романтик Ж. де Нерваль не написав би своїх сонетів, якщо б – як пе­рекладач – не пройшов школи Г. Гайне. Її ж пройшли і наші Леся Українка та В. Са­мійленко. До речі, в українській літературі лише під рукою В. Самійленка заз­вучав Беранже-сатирик, що був у мистецтві сатири Самійленковим учителем. Згодом для засвоєння творчості Беранже українською літературою зробив чимало І. Світ­лич­ний. Багатство словника М. Зерова, що перекладав і античних авторів, і французьких, і слов’янських, – незрівнянне.

Без історії українського художнього перекладу немає історії української культури і, отже, історії української нації. Українська перекладацька традиція – багатовікова. Наша історія склалася так трагічно, що українська мова й література – дійові важелі формування нації в умовах бездержавності – ніколи не функціонували в нормальних умовах. Саме тому перекладна література, починаючи від старокиївської доби, віді­г­рає надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як зберігач духовних цінностей, і як виховний засіб, і як засіб самовиразу нації та збагачення спромог­ностей рідної мови. Якщо у вкрай несприятливих умовах позалітературного характеру наша літера­ту­ра все ж розвивалася в руслі загальноєвропейського літературного про­цесу, то в цьому величезна заслуга художнього перекладу. Переважна більшість укра­їн­ських письменників минулого подвижницько ставилася до перекла­дацтва. Просвіт­ники свого народу, захоплені ідеалом культурної самобутності, а згодом і на­ціональ­ної самостійності, вони часто обирали знаряддям боротьби – поряд з оригі­нальною творчістю – переклад, що був для них водночас ефективним засобом підви­щити влас­ну майстерність. Слушно писав один із найобдарованіших українських перекладачів ХІХ ст. М. Старицький у “Заспіві” до власного перекладу романтичної поеми Дж. Г. Байрона “Mazeppa”:


…Британця пісню голосну

Я переклав на рідну мову

Щоб неокриленому Слову

Добути силу чарівну. [3, c. 19].


Саме ця концептуальна, наскрізна ідея служити рідному народові поєднує різно­манітні українські переклади – і творів древніх греків, і середньовічних вагантів, і письменників Відродження, і авторів XIX і XX сторіч.

До речі, українці щодо цього – не виняток. Подібна роль художнього перекладу в історії фінської, індійської, ізраїльської та інших культур. Ось, що, наприклад, від­булося у Фінляндії. Упродовж понад шестисот років шведського і ста років російсь­кого панування фінська культура була вдома на задвірках. Хоча нарід загалом роз­мовляв фінською, його літературною мовою була шведська. У ХІХ ст., зокрема після публікації народного епосу “Калевала”, стало очевидним, що фіни досягнуть циві­лізованого статусу лише тоді, коли фінська мова стане мовою літератури, уряду і тор­гівлі. Почали із перекладу книжок для дітей, і перекладна дитяча література започат­кувала національну літературу” [4, с. XIII–XIV]. До речі, у Росії Петровська доба у ХVIII ст. була періодом, коли перекладна література сприяла формуванню націо­на­льної літератури.

“Передача чужоземної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями” [5, т. 5, с. 7–8] – так уперше в передмові до своєї збірки “Поеми”, що вийшла друком 1899 р., І. Франко ствердив значення перекладної літератури в націє­творчих вимірах.

Наприкінці 50-х років минулого століття в Україні спостерігається справжній вибух перекладацької енергії. Навколо М. Рильського, Г. Кочура, М. Бажана, М. Лу­каша, навколо редакції журналу “Всесвіт” виросла ціла когорта молодих талановитих перекладачів. Їхньою внутрішньою потребою і естетичною втіхою стало осягати українським словом глибини духу різних народів та часів, сягати українським словом найнедоступніших верховин світової літератури. Тут втручалася і зрозуміла для україн­ських майстрів внутрішня потреба розкрити можливості українського слова – потреба, не позбавлена і громадянської полемічності. Не поціновано ще як слід доробок цієї когорти перекладачів – О. Сенюк, М. Пінчевського, Ю. Лісника, Я. Соб­ко, В. Митрофанова та ін.

Перекладна література для українських дітей – дітей, що часто були позбавлені рідномовної школи, – надзвичайно вагома. Та чи вивчено її як слід – очевидно, ні. Немає у нас кафедр дитячої літератури в університетах, дуже мало науковців присвя­чує пошукову роботу дитячій літературі. На жаль, ми – не виняток. У інших народів дитячу літературу також недостатньо вивчено. Немає ні одного лавреата Нобелівської премії – дитячого письменника. Упродовж сторіч дитячі письменники виступали під псевдонімами, боячись за свою фахову репутацію. А що вже й казати про дослід­ження перекладної дитячої літератури?! А проблеми ці – надзвичайно цікаві та численні. Назву хоча б деякі з них.

Одна з найважливіших проблем – це співвідношення між перекладом загалом і перекладом-адаптацією, між відчуженням та одомашненням як перекладацькими стра­тегіями. Відстань між ними може бути надзвичайно великою: від абсолютної вір­ності до лише натяків на оригінал. Та й наміри читачів можуть бути зовсім відмін­ними від поглядів автора оригіналу чи перекладу. До речі, проблема адаптації ціка­вила дослідників упродовж століть, від часів Горація та Ціцерона. Зокрема ваго­мий внесок Ф. Шляєрмахера та Й.-В. Ґете, дослідників ХХ віку – американця Л. Ве­нуті, українців О. Чередниченка, О. Дзери. Ступінь адаптації буває різний, у канадсь­кому перекладознавстві М. Ґарно запропонував навіть термін tradaptation [6].

Адаптації дотепер часто публікують анонімно. Зокрема, адаптації стосуються кіно та телебачення і, попри високий технічний ефект, характеризуються зубоженим зоб­раженням людських почуттів. До речі, одна з вагомих перекладацьких проблем – це синхронізація уст у перекладах для телебачення чи кіно. Згідно з сучасною теорією перекладу, адаптації поділяються на ряд підкатегорій: скорочення, пояснення, спро­щення, локалізація, відчуження та ін.

Інші суттєві проблеми: місце дитячої перекладної літератури в національній по­лісистемі; образ дитини в уяві перекладача; ілюстрації дитячих книжок та читання текстів уголос. Ілюстрації інколи дуже вагомі. Так, І. Франко опублікував свого “Лиса Микиту” з підзаголовком “з німецького переробив Іван Франко” і ступінь одомаш­нення у творі надзвичайно сильний. І. Франко писав у післямові до другого видання 1896 р.: “Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, надати їй нашу національну подобу… Друге видання… дає мені хоч скромний доказ, що я зумів попасти в тон нашого народного оповідання, зумів дійсно п р и с в о ї т и сей твір нашому народові” [5, т. 4, с. 67]. Під час Другої світової війни “Лис Микита” вийшов у Кракові з ілюстраціями та обкладинкою відомого графіка Е. Козака – настільки вдалими, що вони значною мірою доповнили й без того блискучий текст. У цьому ж художньому оформленні 1953 р. “Лиса Микиту” опубліковано в Мон­реалі, а 2000 р. – у Торонто в англомовному перекладі, який зробив Б. Мельник.

Читання для дітей – це не просто читання вголос, це своєрідний театр одного актора. Отож, дуже вагомо, як ритм прози оригіналу передано у перекладі. Перек­ладач мусить враховувати, як діти сприймають світ і літературу, ті діти, для яких він перекладає. За вдалим висловом М. Бахтіна, треба почуватися наче вдома у світі інших людей. Переклад – це своєрідна діалогова ситуація, бо ж, знову звертаюся до М. Бахтіна: “Усе, що поет бачить, розуміє і думає, він бачить очима певної мови та її внутрішньої форми”.

Перекладна дитяча література значною мірою виховує в читача емоційні почуття. Вона збуджує і активізує творчі сили дитини, розвиває оригінальність думки та кри­тичне мислення. Саме тому плани видавництв мають визначатися не прибутками, а якнайглибшим розумінням потреб української культури та дитячої читацької спіль­ноти. Читаючи (чи то слухаючи читане), переживаючи чимало, дитина вчиться керу­вати своїми почуттями, формується як особистість. Що ж до “читабельності тексту”, то цей термін деякою мірою не точний, оскільки він стосується саме тексту, а не індивідуальності читача. Розрізняють тексти для читання і просто для виконання. Дитяча література тісно пов’язана з карнавалізмом, що походить з античності і до­сягнув найвищого розвитку в народній сміховій культурі Середньовіччя. Як бути із творами Дж. Свіфта? Чи можливі повні переклади? Чи доречно робити фільтрацію перекладів?

Межі між книжкою для дорослих і книжкою для дітей часто дуже умовні. Зга­даймо Франків цикл оповідань для дітей, його ж “Лиса Микиту”, “Alice’s Adventures in the Wonderland” Л. Керола, “Winnie-the-Pooh” А. Мілна. Свій твір “The Nursery Alice” Л. Керол присвячував всім матерям. У таких випадках ідеться про два рівні розуміння твору: поверхневий та глибинний. А як же бути в таких ситуаціях перек­ладачеві?

Дитяча література, зокрема перекладна, щільно пов’язана з питаннями інтер­текстуальності та вертикального контексту. Це загалом дуже вагома проблема лі­тера­тури, адже більшість Шекспірових сюжетів уже були чиїмись раніше. М. Бахтін стверджує, що історія “Аліси” (ідеться про “Алісу з країни див”) має чимало спіль­ного з оповіданнями про Орфея (“пригоди в підземному царстві”) та “Золотим ослом” Апулея (“Метаморфози”).

В українській літературі поки що цього явища не відчується, але у західному світі дехто вважає, що класики (приміром, Ч. Діккенс) живі передусім завдяки адаптаціям.

Добірна мова – головна вимога до перекладів, бо з мовою у дитячій літературі аж ніяк не все гаразд. Та чи тільки в літературі?! Прошу пройтися центром Львова і нат­рапите на розкішну крамницю з написом “Дитячий супермаркет “Антошка”. Лише одне українське слово – дитячий… Не шкодують усемогутні власники (по суті, здена­ціоналізовані) дітей, не думають, як складно дитині оцей капосний супермаркет вимовити. І – що набагато жахливіше: як зранять ці чужі слова, англійське й ро­сійське, душу дитячу, як зародять суржикову ментальність… А загалом не тільки наш нарід має мовні проблеми. Приміром, лише наприкінці березня 2007 р. Парламент Італії прийняв закон про італійську мову як державну в республіці, при чому 75 пар­ламентарів – прихильників діалектів, зокрема венецького, голосували проти цього закону (“The New York Times” – International/Europe. – March 31, 2007).

Щодо перекладної літератури для дітей, то для нас вагоме видавництво “Веселка”. Засноване 1934 р. як Дитвидав УРСР, воно не діяло в роках 1941–1956. Теперішню назву має від 1964 р. Цікаві там серії “Скарбниця світової казки”, “Шкільна бібліо­тека”, малоформатна серія “Золотий жук”. Хотілося б, щоб це видавництво публіку­вало значно більше перекладної літератури.

Не маю змоги охарактеризувати загалом українську дитячу перекладну літературу. Зупинюся одначе на маловідомому періоді: на дитячій перекладній літературі на сто­рінках західноукраїнської періодики 1914–1939 рр. Це був дуже трагічний для Украї­ни період після невдалих Визвольних змагань, коли не лише землю, а й душу народу далі ділила межа на Збручі. До кінця 1980-х років про літературні надбання цього періоду майже не згадували. І ось 1989 року група ентузіастів з Комісії всесвітньої літе­ратури імені Миколи Лукаша Наукового товариства імені Шевченка у Львові взялася бібліографувати перекладну літературу цього періоду. Ми працювали над запліснілими в сховищах спецфондів журналами й газетами і часто були їхніми перши­ми читачами, а то й очікували упродовж місяців винесення їх із цих книжкових тюрем і раділи кожною знахідкою, а їх було так багато! [7].

Найвагомішим у цей час для виховання дитячих особистостей був ілюстрований часопис “Світ дитини”. Однойменне видавництво заснував у листопаді 1919 р. учи­тель львівської приватної школи М. Таранько й був його незмінним редактором до вересня 1939 р. “Світ дитини” призначався для дітей віком від 3 до 12 років. Спів­працівниками журналу були А. Лотоцький, К. Гриневичева, В. Радзикевич та інші літератори. У художньому оформленні журналу брали участь відомі українські митці: О. Кульчицька, О. Курилас, А. Манастирський та ін. Усі вони працювали безкош­товно [8, с. 223–230]. Основною метою “Світу дитини” було виховання на­ціонально-свідомої та культурної особистості. Редакція неодноразово підкреслю­вала, що україн­ці, які зазнали в своїй історії стількох політичних поразок, повинні на­магатися прис­воювати собі культурні здобутки інших народів та вносити свої над­бання до світової культури. Інші дитячі журнали публікували також художні перек­лади, зокрема “Дзві­но­чок” (1931–1939), “Молоді каменярі” (1928–1932), “Світ мо­лоді” (1932–1939). Чи­мало перекладів для шкільної молоді публікувала щоденна газета “Діло”, тижневик “Наш світ” та інші періодичні видання.

Часописи уміщали чимало перекладної поезії, зокрема, М. Конопніцької, А. Асни­ка, Я. Неруди, Ю. Тувіма, О. Пушкіна, М. Лермонтова, Ш. Бодлера, Й. В. Ґете, Г. Гай­не, Ф. Шіллера, П. Верлена, В. Гюґо та ін. Ураховуючи вік дітей, редактори публі­кували численні переклади казок, зокрема давньогрецького Езопа, данського байкаря Г. К. Андерсена і німецьких – братів Якуба та Вільгельма Ґріммів. Ці казки – прості за формою, але моральна вартість їх дуже висока. З часом читач може знайти в них цікаві філософські узагальнення. Перекладний казковий ареал був дуже обшир­ний, включаючи Японію, Китай, арабський світ. Оскільки казки – міграційний жанр, частину з них одомашнено, українізовано. У журналах знаходимо цікаві статті про найкращих представників світової літератури: Д. Дефо, Г. К. Андерсена та ін. Опо­відання Джека Лондона, О’Генрі, Е. А. По, Марка Твена, В. Фолькнера, Г. Дж. Велса, Дж. Ґолсуорсі, Джерома К. Джерома, Дж. Р. Кіплінга, В. С. Моема, Е. Сетона-Томп­сона, М. Зощенка, А. Чехова розвивали у молоденьких читачів кмітливість, винахід­ливість, повагу до усіх народів на світі, зацікавленість їхнім життям. Перекла­дачами в журналі виступали такі відомі фахівці, як М. Рудницький, О. Сліпа, С. Ку­ликівна, Л. Мосендз, С. Гординський, М. Струтинська, В. Бобинський та ін., що намагалися вживати добірну українську мову. Очевидно, не всі переклади були пов­ноцінні, не всі виконано з оригіналів, та все ж вони заслуговують на узагальнення, скрупульозне дослідження.

Хотілося б, щоб і сучасні журнали вміщали більше високоякісних перекладів для наших діток про дійсно людське і гуманне, щоб незгасний на все життя промінчик людяності, власної гідності, людського обов’язку освічував дитячі душі, на які стільки потвор чигає довкола.



Дзюба І. Крізь поетичні обрії століть // Григорій Кочур: Біобібліогр. покажч.: У 2 ч. / Уклад.: Г. Домбровська, З. Домбровська: Наук. ред., авт. передм. Р. Зорівчак. – 2-е вид., доопрац. і допов. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. – (Українська біобібліографія. Нова серія. Чис. 21, ч. 1; ч. 2). – C. 6-8. 2. Orwell George. 1984.– New York: A signet classic, 1984. – 272 p. 3. Старицький М. П. Поезії 1861-1904. – К.: Друк. Борисова, 1908. – IV, 471, V c. 4. Oittinen R. Translating for children. – New York & London: Garland Publ., Inc. – 2000. – XIV, 196 p. 5. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1976-1986. 6. Bastin G. L. Adaptation // Routledge Encyclopedia of Translation Studies / Ed. by M. Baker. – New York, 2001. – P. 5-8. 7. Чужомовне письменство на сторінках західноукраїнської періодики (1914 1939): Бібліогр. покажч. /За заг. ред. О. Лучук, Т. Лучука; Наук. ред. Р. Зорівчак; Редкол. : Б. Якимович та ін. – Львів: Вид. центр ЛНУ імені І. Франка, 2003. – 194 c. – (Українська біобібліографія. Нова серія. Чис. 13). 8. Періодика Західної України 20 –30-х рр. ХХ ст.: Матеріали до бібліографії / За ред. М. М. Романюка. – Львів, 1999. – Т. 2. – 360 с.



^ TRANSLATED LITERATURE AS A PERSONALITY SHAPING FACTOR:

A UKRAINIAN TRADITION


Roksolana Zorivchak


Throughout its turbulent history, the Ukrainian nation was faced with difficult political choices and plagued by grim social systems and brutal regimes. The Ukrainian language has very rarely had conducive circumstances to develop and yet side by side with the Ukrainian literature it was the most important factor in the shaping of the modern Ukrainian nation. This explains why literary translation bears so much significance for Ukrainians, who see in it more than just a means of introducing Ukrainian readers to what literatures of the world have to offer. Even today, literary translation is viewed as a powerful vehicle for advancing national culture, and a testimony to the fact that it deserves a place among other cultures of the world. Translated literature in Ukraine has always functioned as a catalyst for cultural renewal. Being well aware that cultural isolation has always been a dangerous matter, almost all major Ukrainian writers were also translators. They have been the enlighteners of their downtrodden people and the fighters for their better life and they have chosen literary translation as a weapon alongside with their original writings. The Ukrainian translators not only longed to recreate the original most faithfully, but also were first and foremost obliged to prove the value of their native tongue. Under conditions of political suppression and censorship, when in accordance with the totalitarian ideology, the Ukrainian language and literature were considered to be exclusively for “domestic consumption”, when dictionaries and reference books were scarce, the Ukrainian translators completed many exceptional translations thus enhancing the prestige of the Ukrainian language. They did all they could to systematically and energetically introduce the translated literature into the mainstream of the national culture. The Ukrainian translated literature – like a subversive, a revenger – developed as a kind of compensation for Ukrainian original literature which was being thwarted in its development. It also became a treasure house for the future, as an effective medium for creating, collecting and preserving expressive means (lexical, prosodic, structural and connotative) which may be widely used now by Ukrainian authors. The paper focuses upon the central (key) issues concerning the translations of literature for children along the initial divide between translation and adaptation (abridgement). The former may be interlinear, literal, or culturally re-interpreted. The scale is from extreme fidelity to extreme liberty. The readers’ intentions may be entirely different from those of the sender. Degrees of adaptation may be divided into numerous vague subcategories: deletion, explanation, simplification, localization, foreignization (antilocalization), modernization, purification (getting the target text in correspondence with the values of presumptive readers). In the paper an attempt has also been made at providing a capsule analysis of the translated writings published in Ukraine, particularly in Western Ukraine in 1914-1939.


Key words: translation; children's literature; personality; literary language; national context


УДК 821.112.2’06-93:82-//-9(436+430+494)
^ VARIETY IN GENRES AND STYLES: TENDENCIES IN MODERN GERMAN-SPEAKING CHILDREN’S LITERATURE

Bettina Kümmerling-Meibauer


Eberhard-Karls-Universität Tübingen


In this essay some essential aspects of modern children’s literature in the German-speaking countries (Austria, Germany, and Switzerland) will be discussed. Since the 1990s four tendencies determine contemporary children’s literature: variety in genres and styles, crosswriting, the increasing number of children’s novels based on autobiographical memories, and recalling of literary traditions. These tendencies concern the entire spectrum of children’s literature, but a special focus was given to the development of the modern picturebook and the emergence of the psychological children’s novel. Concerning the latter, two types are distinguished: the description of a broken idyll and retrospective literature. Both are characterized by the focus on the representation of psychological processes, concentration on inner perspectives of figures, an attempt to address taboo topics, thus paving the way for the growing interest of adult readers in modern children’s books.


^ Key words: the tendencies in modern children’s literature, psychological novel, German literature.


Most of us certainly know Bambi, Heidi, and Struwwelpeter, the famous figures of international children’s classics written by the Austrian Felix Salten, the Swiss Johanna Spyri and the German Heinrich Hoffmann. But what about the boy Tschipo, whose dreams come true every night, the Jewish girl Malka Mai, on the run from the Nazis, the piglet Rudi Rüssel, who started a remarkable career as a racing pig, or Dieda, a young girl who lost her mother in World War II and refuses to answer to her real name of Ursel? I have chosen such figures that occur in the much-admired children’s novels written by Franz Hohler (Tschipo, 1978), Mirjam Pressler (Malka Mai, 2001), Uwe Timm (Rennschwein Rudi Rüssel, 1989) and Renate Welsh (Dieda oder das fremde Kind, 2002) as typical examples of the emergence of a challenging children’s literature that is characterized by aesthetic qualities without loosing touch with a child’s interest in entertainment and exciting stories. However, this tendency is not at all new.

At the beginning of the 20th century, more and more German-speaking authors and illustrators started contributing to the development of modern children’s literature that culminated in Germany in the 1920s and 1930s with the now famous children’s novels by Erich Kästner and Lisa Tetzner and the renewal of modern fantasy in the 1960s, which was mainly the achievement of Michael Ende, James Krüss, and Otfried Preußler. In addition, authors and illustrators from Austria and Switzerland were highly influential in the development of international children’s literature, especially the emergence of new illustrative styles in Swiss picturebooks by Alois Carigiet, Hans Fischer and Felix Hoffmann after World War II as well as the popular children’s books by the Austrian Christine Nöstlinger, the first winner of the Astrid Lindgren Memorial Award in 2003. Despite these tendencies, international interest in German-speaking children’s literature declined after 1970, even though very promising authors such as Peter Hacks, Peter Härtling, Paul Maar, Gudrun Mebs, and Benno Pludra, to name just a few, published prize-winning novels and stories for children. Nevertheless, international interest in children’s literature from Austria, Germany and Switzerland has been increasing again since the beginning of the 1990s. The important reason for this new interest was the awarding of the renowned Hans Christian Andersen Medal to four German-speaking illustrators. The international jury was impressed by the astonishing illustrative works of the Austrian Lisbeth Zwerger, who was awarded the Hans Christian Andersen Medal in 1990, the Swiss Jörg Müller, honoured in 1994, the German Klaus Ensikat, who received the medal in 1996, and the German Wolf Erlbruch, honoured in 2006. These illustrators have illustrated fairy tales, for example by Hans Christian Andersen, the Brothers Grimm, Wilhelm Hauff and Charles Perrault, or – as in the case of Erlbruch – texts by Johann Wolfgang von Goethe and Karl Philipp Moritz, and they have illustrated outstanding picturebooks that are distinguished by a sensitive relationship between pictures and text. This is due to their high-standard and creative pictorial art, on the one hand, and the close cooperation with renowned authors, on the other. In this regard, I would just like to mention Jules Ratte (Jule’s Rat, 1981) by Klaus Ensikat with verse by Peter Hacks, Die Werkstatt der Schmetterlinge (The Butterfly Workshop, 1994) with a text by Gioconda Belli, Der Aufstand der Tiere oder die neuen Stadtmusikanten (The Animal’s Rebellion or the New Town Musicians, 1989) by Jörg Müller with a story by Jörg Steiner, and Lisbeth Zwerger’s captivating interpretations of texts written by Frank Baum, Lewis Carroll, E. T. A. Hoffmann and Christian Morgenstern.

The number of German-language children’s books translated into other languages is increasing as well. International success has been achieved, for example by the children’s novels written by Cornelia Funke, especially her self-illustrated fantasy stories Herr der Diebe (The Thief Lord, 2001) and Tintenherz (Inkheart, 2004) with its sequel Tintenblut (Inkspell, 2005), which – despite or maybe precisely because of Joanne K. Rowling’s best-selling Harry Potter-series – have had unexpectedly high print runs in England and the United States.

In the following sections I will attempt to emphasize some of the essential aspects of modern children’s literature, with a focus on the development of German children’s literature since 1990. In my view, four tendencies can be discerned: variety in genres and styles, crosswriting, i. e. overstepping the boundaries between children's literature and literature for adults, the increasing influence of literary works based on autobiographical memories, and recalling literary traditions in the realm of children’s literature.

Perhaps more than any other genre, the picturebook has redrawn boundaries and expanded literary horizons in recent years. Contemporary illustrators are continually breaking new ground and challenging accepted forms and conventions. Innovative graphics and the creative, often complex dialogue between text and pictures provide multiple levels of meaning. Besides the already mentioned prize-winning Klaus Ensikat, Jörg Müller and Lisbeth Zwerger, who have drawn international attention to the emergence of a new generation of illustrators in Austria, Switzerland and Germany, illustrators like Jutta Bauer, Rotraut Susanne Berner, Quint Buchholz, Nikolaus Heidelbach and Binette Schroeder, to name just a few, have made a major contribution to the revival of modern picturebook illustration. Good examples of the wide range within the realm of German picturebooks are the extraordinary works of Dieter Wiesmüller such as Komm mit, Moritz (Maury and the Night Pirates, 1988) and Pernix. Abenteuer eines kleinen Sauriers im Urzeitwald (Pernix. The Adventures of a Small Dinosaur, 1992). The brilliant colouring and the landscape’s plasticity evoke an atmosphere of magic realism, thus stimulating the child’s imagination. Also impressive are the illustrations by Binette Schroeder, who received international acclaim for her first picturebook Lupinchen. With Der Froschkönig (The Frog Prince, 1989), which many critics consider Schroeder’s masterpiece, and Laura (1999), a tribute to Lewis Carroll’s dreamlike world, Schroeder strongly influenced subsequent illustrators like Henriette Sauvant, who created astonishing pictures for the fairy tales Allerleihrauh (1997) and Die sieben Raben (The Seven Ravens, 1995). By contrast, the photo-realistic illustrations of Quint Buchholz, for example in Die Sara, die zum Zirkus will (Sarah who Wants to Go to the Circus, 1990) or Der Sammler der Augenblicke (The Collector of the Moments, 1997), build a charming contrast to the cartoon-like style of Jutta Bauer, Rotraut Susanne Berner and F. K. Waechter, all of them contributing to increasing public interest in modern picturebook art. One striking characteristic, besides the variety in thematic topics and artistic styles, is the tendency to use different materials and combine illustrative techniques in order to create something new. In summary, contemporary picturebooks have become a field of innovation and experimentation, challenging the conventions and norms that have traditionally governed the genre.

However, these noticeable features are not restricted to picturebooks: they also determine the entire spectrum of contemporary German children’s literature. This is most evident with regard to the development of the children’s novel. A glance at the books of Kirsten Boie, Jutta Richter, Burkhard Spinnen and Andreas Steinhöfel reveals the multifaceted nature of modern children’s literature and the variety of ways in which writers attempt to appeal to their intended readership. One of the most intriguing children’s books of the 1990s is Kirsten Boie’s Ich ganz cool (I am very cool, 1992), the runner-up for the “Deutscher Jugendliteraturpreis”. This first-person narrative deals with the everyday problems of a fatherless boy aged 13. In his quest for a friend who might share his interests, he spends the whole day watching TV and indulging in daydreams of an alternative and adventurous life. However, this novel is outstanding for its demanding style. In order to authentically reproduce the language of young people, Boie integrates slang, neologisms and the language of comics, thus producing a linguistically creative work that attempts to imitate the oral language of today's youth. Ich ganz cool therefore challenges the reader by its ambiguity, the presentation of a childhood shaped by the media such as TV, video and the computer, the transition between daydream and matter-of-fact narration, and the open ending. For these reasons, Ich ganz cool might be regarded as an extraordinary example of the subgenre psychological children’s novel.

Another important representative of this new direction within the realm of children’s literature is Jutta Richter, whose novels, such as Der Hund mit dem gelben Herzen (The Dog with the Yellow Heart, 1998), Der Tag als ich lernte, die Spinnen zu zähmen (The Day I Learned to Tame the Spiders, 2000), or Hechtsommer (Summer of the Pike, 2004), are characterized by deep insight into the child's psychology. Although these small books seemingly tell a simple and straightforward story, Richter succeeds in creating a poetic atmosphere that is reinforced by a lyrical style. In contrast, Burkhard Spinnen, with Belgische Riesen (Belgian Giants, 2000), wrote a rather complex children’s novel that is worthy of note. This novel tells the story of a beginning friendship between a shy boy, recently moved to a modern estate, and an imaginative girl, who is torn between worry about her depressive mother and hatred for her father who has left the family. The mysterious Belgian Giants, which turn out to be a special race of very big rabbits, gradually move into the centre as they are the cause for the eventful and surprising story.

Alternating between humorous and tragic scenes, these tragicomic novels are distinguished by the feeling that things exist in a precarious state of equilibrium. For this reason, I would like to characterize these works as a broken idyll. Whereas Richter’s and Spinnen’s works are aimed at children of ten and upwards, Andreas Steinhöfel's award-winning adolescent novel In der Mitte der Welt (In the Middle of the World, 1998) is directed at young adults. By addressing taboo subjects and integrating complex narrative strategies – changing points of view, first-person narrative, intertextuality, irony, open ending – Steinhöfel adopts features that are typical of adult literature. Structured like a modern Bildungsroman, this novel focuses on the development of the male protagonist, an outsider who undergoes a difficult process of gaining self-knowledge. A symbol for his permanent quest is the big library in his home, called the middle of the world. Only in this room does he find allies in the books he so voraciously devours; outside the library, he is excluded by others of his age because of his homosexuality. In conclusion, In der Mitte der Welt is an effective representation of a figure characterized by conflicting emotions and thoughts.

The development of the psychological children’s novel goes hand in hand with a new perspective on childhood. Accordingly, more and more authors rely on their own childhood memories when writing children’s novels. However, their works are not autobiographies in a traditional sense; most often these novels are autobiographies in disguise. Neither a book’s title nor a preface explicitly points out that the respective work is based on the author’s childhood memories. However, this knowledge can be obtained from information on the book’s origin and the author’s biography. In this regard, Kirsten Boie, Mirjam Pressler and Rafik Schami are very productive, insofar they integrate autobiographical references into their children’s books as, for instance, in Kirsten Boie’s Mit Jakob wurde alles anders (Everything Changes with Jacob, 1986) or Monis Jahr (Moni’s Year, 2003), in Pressler’s Wenn das Glück kommt, muß man ihm einen Stuhl hinstellen (When Happiness Is Coming, One Has to Offer a Chair, 1994) and in Schami’s Eine Hand voller Sterne (A Handful of Stars, 1987) or Die Sehnsucht der Schwalbe (The Swallow's Yearning, 2000). In order to distinguish these novels from autobiographies or autobiographical novels, I suggest classifying them as retrospective children’s novels. Retrospective novels, although set in the same time as the author’s childhood, cannot be subsumed under the autobiographical novel label for several reasons. Boie, Pressler and Schami certainly integrated events and fragments from their own childhood, but they arranged these materials in multiple ways by inserting fictitious plots, by constructing a third-person-narrative and by changing the main figures' names. By means of such alienation effects, the novels reveal the complexity that arises from the confrontation of the child’s spontaneous perspective with the adult narrator’s reflecting perspective. With its focus on the representation of psychological processes, the concentration on the inner perspective of the figures, and the attempt to address taboo subjects, the psychological children’s novel, and especially the retrospective novel, has paved the way for the growing interest of adult readers in contemporary children’s literature.

If children’s literature does succeed in briefly arousing the attention of scholars and critics of mainstream literature, this is largely due to well-known authors for adults who have crossed over by writing books for children, such as Irene Dische, Hans Magnus Enzensberger, Peter Härtling or Christoph Hein. These authors not only manage to establish themselves in both adult literature and children’s literature but also succeed in winning wide acclaim in both. To illustrate this aspect, let us have a look at Enzensberger who is highly esteemed for his novels, essays and travelogues for adults. However, now and then he turns towards the children’s audience, for example with the fantasy novel Wo warst du, Robert? (Where were you, Robert? 1998). In this work the protagonist accidentally goes on a journey through time, being transported backwards into seven different periods of time, beginning with a short stay in Russia in 1956, and ending in the Thirty Years’ War in the 17th century. How Robert manages to escape these time shifts is told in a thoroughly structured narrative full of suspense and philosophical insight.

However, shifting boundaries between children’s and adult literature constitutes a significant (international) trend in contemporary literature. The term “crosswriting” has been widely adopted in recent years to refer to this phenomenon. In general, crosswriting refers to the phenomenon when authors write both for children and adults. Additionally, crosswriting also points out that many children’s books are directed at an implied audience comprised of children and adults. As has been shown, children’s literature now reflects dominant trends in adult literature. A wide range of previously taboo subjects and complex narrative strategies – including composite genres, deviations from chronological, linear order, fragmentation and gaps, absence of closure, irony, intertextuality – transgress the traditional demarcations separating children’s from adult literature.

For instance, crosswriting is a characteristic feature of Peter Härtling’s work, who alternately writes for children and adults. On closer examination, one will realize that many of his works are characterized by reciprocal relationships. In 1999 he published an acclaimed biography of the Romantic author E.T.A. Hoffmann. However, his subsequent children’s novel Reise gegen den Wind (Travel against the Wind, 2000), is strongly influenced by Härtling’s extensive occupation with Hoffmann. Regarded as historical novel dealing with the end of World War II, Reise gegen den Wind is thematically determined by Romantic images, which is most obvious in the character of a mysterious elderly man who often intervenes in events.

The largest group of crosswriters are, of course, the authors who address children and adults in separate works, and many of them continue to maintain a clear distinction between their two audiences. However, many authors now aspire to a form of crosswriting that consists of addressing the same texts to children and adults. In fact, the cross-audienced phenomenon has been coined in some languages to refer to this literature for all ages, as for example the term “allålderslitteratur” in Swedish or “Literatur für Leser von 8 bis 80” (Literature for Readers aged 8 to 80) in German. In this regard, I would like to claim that most of the children’s books I have already mentioned appeal to both children and adults alike.

Another astonishing aspect of contemporary German children’s literature is the recalling of literary traditions. In the first place, some authors refer in their recent works to the Romantic fairy tale tradition, as seen in Peter Härtling’s Reise gegen den Wind. In his five-volume series about the fantastic figure Sams (1973-2002), Paul Maar relates his main figure to the motif of a strange child, introduced by E.T.A. Hoffmann’s fairy tale Das fremde Kind (1816). Whereas this relationship is veiled in the first three volumes, the fourth volume Ein Sams für Martin Taschenbier (A Sams for Martin Taschenbier, 1996) explicitly compares Sams to Hoffmann’s strange child by stressing his peculiar outlook and his outstanding abilities. The Romantic motif of a strange child also occurs in Andreas Steinhöfel’s Der mechanische Prinz (The Mechanical Prince, 2003). Not only the figure of the mechanical prince but also the story’s narrator are characterized by typical properties of a strange child. These properties include agelessness, immortality and magic abilities, among others. Because of these characteristic features, the figures that belong to this type, are mainly distinguished by their loneliness, on the one hand, and by remaining at a stage of eternal childhood, on the other. The novels by Maar and Steinhöfel are just two examples of the obvious tendency to refer to national or international tradition in the realm of children’s literature, a tendency that has not been thoroughly investigated so far, but which is a very promising subject for future children’s literature research.

Secondly, the recalling of literary traditions is expressed in the endeavour to publish complete editions of the works of renowned German children’s authors. To commemorate Erich Kästner’s centenary, a nine-volume edition was published in 1999, which includes his works written both for children and for adults. In addition, this edition is a successful venture to satisfy not only the needs of an average readership by presenting a complete and readable edition but also the demands of scholars by including footnotes and critical remarks. In addition, the death of the prolific author James Krüss in 1997 prompted the publishing house Carlsen to start a complete edition of Krüss’s extensive works for children, which were partially out of print. The volumes printed up to now arouse the readers’ curiosity by introducing them to unpublished works like Im Krug zum Grünen Walfisch (1997), on the one hand, and calling their attention to very demanding works such as Timm Thaler oder das verkaufte Lachen (Timm Thaler or the Sold Laughter, 1962) or Mein Urgroßvater und ich (My Great-Grandfather and I, 1959), on the other.

In addition, many children’s books from the former GDR, which suddenly vanished from the backlist after 1990, have had a revival in the last few years. Books like ^ Tinko (1954) by Erwin Strittmatter, Insel der Schwäne (The Island of the Swans, 1980) by Benno Pludra and many picturebooks illustrated by Werner Klemke and Elisabeth Shaw, who are regarded as modern children’s classics, are available again, thus acknowledging their relevant contribution to the history of German children’s literature and their long-lasting appeal to the children’s audience. Last but not least, I would like to point out the rediscovery of an outstanding novel by the German-Jewish author Anna Maria Jokl who fled the Nazis in 1937, emigrating first to Prague and then to London. In 1937 Jokl wrote a school story with the title Die Perlmutterfarbe (The Mother-of-Pearl Colour), first published in 1948 to be immediately successful. Nevertheless, this novel fell into oblivion for decades until it was reissued in 1993. Jokl, a member of the so-called Kästner generation, created with Die Perlmutterfarbe a children’s novel that is distinguished by its innovative literary qualities. The author reveals clairvoyance concerning future developments in Nazi Germany, which also captivates contemporary readers. In addition, Jokl’s novel reminds us of the considerable number of children’s books written by German-Jewish authors until 1938, for example the popular series about Nesthäkchen (Pet of the Family, 1918) by Else Ury, killed by the Nazis in Auschwitz, or Bambi (1923) by Felix Salten, who emigrated to Switzerland just in time. Since 1938, just a few children’s books have been published by Jewish authors in Germany. However, a turning point seems to be the publication of Prinz William, Maximilian Minsky und ich (Prince William, Maximilian Minsky and I, 2002) written by Holly-Jane Rahlens, an American-Jewish author of German descent, who lives in Berlin. In this novel, which was awarded the Deutscher Jugendliteraturpreis in 2003, Rahlens authentically describes the clash between two cultures and religions, namely the life of three generations of American Jews in contemporary Germany. The female protagonist, who falls in love with the British Prince William from a distance, gradually learns to give up her childish daydreams by turning her interest towards her new friend, Maximilian Minsky. At the same time she begins to accept her Jewish roots, symbolically expressed by her serious preparation for Bat Mitzwa. These events are told in a lively, occasionally ironical tone by the protagonist, which has certainly contributed to the book’s success.

Looking back, one will realize that these authors and illustrators seem to be very different at first sight; however, on closer examination one will acknowledge that all of them share the endeavour to transcend the boundaries of existing genres in order to create something new. Thus they encourage the reader to discover further levels of meaning in their multifaceted works, opening up new horizons.


1. Ewers, Hans-Heino. “Themen-, Formen- und Funktionswandel der westdeutschen Kinderliteratur seit Ende der 60er, Anfang der 70er Jahre.” In: Zeitschrift für Germanistik N. F. 5 (1995): S. 257–278. 2. Ewers, Hans-Heino. Ed. Jugendkultur im Adoleszenzroman. Jugendliteratur der 80er und 90er Jahre zwischen Moderne und Postmoderne. Weinheim: Juventa 1997. 3. Ewers, Hans-Heino. “Zwischen geschichtlicher Belehrung und autobiogra­phischer Erinnerungsarbeit. Zeitgeschichtliche Kinder- und Jugendliteratur von Autorinnen und Autoren der Generation der Kriegs- und Nachkriegskinder.” In: Gabriele von Glasenapp and Gisela Wilkending. Eds. Geschichte und Geschichten. Die Kinder- und Jugendliteratur und das kulturelle und politische Gedächtnis. Frankfurt: Peter Lang 2005. S. 97–128. 4. Kümmerling-Meibauer, Bettina. Klassiker der Kinder- und Jugendliteratur. Ein interna­tionales Lexikon. 2 vols. Stuttgart and Weimar: Metzler 1999. 5. Kümmerling-Meibauer, Bettina. Kinderliteratur, Kanonbildung und literarische Wertung. Stuttgart and Weimar: Metzler 2003. 6. Kümmerling-Meibauer, Bettina “Auf der Suche nach der verlorenen Kindheit. Autobiographische Erinnerungen in der Kinderliteratur.” In: Beiträge Jugend­literatur und Medien 56 (2004): S. 4–17. 7. Raecke, Renate. Ed. Kinder- und Jugend­literatur in Deutschland. München: Arbeitskreis für Jugendliteratur 1999. 8. Schweizeri­sches Jugendbuch-Institut. Ed. Nebenan. Der Anteil der Schweiz an der deutschsprachigen Kinder- und Jugendliteratur. Zürich: Chronos 1999. 9. Steinz, Jörg and Andrea Weinmann, “Die Kinder- und Jugendliteratur der Bundesrepublik nach 1945.“ In: Günter Lange. Ed. Taschenbuch der Kinder- und Jugendliteratur. Vol. 1. Baltmannsweiler: Schneider 2002. S. 97–136. 10. Wild, Reiner. Ed. Geschichte der deutschen Kinder- und Jugendliteratur. Stuttgart and Weimar: Metzler 2002.


^ РОЗМАЇТТЯ ЖАНРІВ І СТИЛІВ: ТЕНДЕНЦІЇ СУЧАСНОЇ НІМЕЦЬКОМОВНОЇ ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ


Беттіна Кюммерлінґ-Майбауер


У статті розглянуто основні аспекти сучасної дитячої літератури в німецькомовних країнах (Австрія,