Реферат: С. В. Сагайдак, Т. М. Грищенко Суми, 20

УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ

І ТУРИЗМУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ


ОБЛАСНА УНІВЕРСАЛЬНА НАУКОВА

БІБЛІОТЕКА ІМ. Н. К. КРУПСЬКОЇ








ДОБІРКА МАТЕРІАЛІВ


СУМИ 2012



Спорт – здоров’я, сила духу і краса: добірка матеріалів / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад.: С. В. Сагайдак, Т. М. Грищенко – Суми, 2012. – 31 с.


^ Відповідальна за випуск Фролова Т. І., директор


Матеріал підготувала Сагайдак С. В., завідуюча читальним залом для юнацтва

Грищенко Т. М., гол. бібліотекар науково-методичного відділу


Редактор Абакарова О. Б.


Комп’ютерний набір Сагайдак С. В., Грищенко Т. М.

^ Комп’ютерна верстка Абакарової О. Б.


Відгуки та пропозиції просимо надсилати

за адресою:


40030, м. Суми,

вул. Героїв Сталінграду, 10

Обласна наукова бібліотека


22-47-65


sumy_lib@mail.ru

library_on@sm.ukrtel.net


http://www.ounb.sumy.ua


ВСТУП


Citius! Altius! Fortius!

Швидше! Вище! Сильніше!


Спорт – невичерпне джерело життя, сили і краси. Спорт – це ціла наука, філософія, що не приймає ні алкоголю, ні тютюну. Спорт – це режим, що дозволяє розподілити раціонально свій час. Спорт – це сила волі, прагнення до перемоги, прагнення бути кращим. Спорт – це ясні думки. Спорт – це краса, це посмішки й щастя вас і ваших близьких. Спорт – це спілкування. Спорт не тільки дає здоров'я, він загартовує характер і волю. Сьогодні здоровий спосіб життя стає все більш популярним у нашому суспільстві, і це не просто данина моді, а бажання людей різних поколінь зберегти молодість і здоров'я.

В Україні 2012 рік оголошено Роком спорту та здорового способу життя. Уряд ухвалив розпорядження від 27 квітня 2011 року «Про заходи щодо підготовки та проведення в Україні у 2012 році «Року спорту та здорового способу життя». Цим документом Уряд погодив план дій щодо підготовки та реалізації спортивних заходів та оздоровчих програм. Проведення в Україні заходів такого роду має спонукати українців до ведення здорового способу життя та пробудити інтерес до спорту. Також це надасть позитивного імпульсу в розвитку галузі фізичної культури і спорту та сприятиме популяризації в суспільстві ідеї здорового способу життя.

Планується провести Всеукраїнський конкурс зі створення кращих умов для занять фізичною культурою і спортом для різних верств населення, уроки в загальноосвітніх навчальних закладах на тему «Спорт і фізичне виховання – утвердження здорового способу життя та зміцнення миру», Всеукраїнський конкурс на кращий малюнок і фотографію на спортивну тематику, Всеукраїнський місячник «Спорт для всіх – спільна турбота» та багато інших.

Передбачається проведення спортивно-масових заходів серед учнів та студентів у рамках Всеукраїнського дня здоров'я та спорту, спортивно-масових змагань «Тато, мама і я – спортивна сім'я», спартакіад серед дітей та молоді, XIX Спартакіади "Повір у себе" серед дітей-інвалідів.


^ Бібліотеки можуть долучитися до проведення таких заходів:

- Всеукраїнський олімпійський день бігу (23 червня)

- Всеукраїнський олімпійський урок (вересень)

- Олімпійський тиждень (вересень)

- Всеукраїнський спортивно-масовий захід серед дітей і підлітків «Олімпійське лелеченя» (серпень)

- Всеукраїнська олімпійська естафета «Передай вогонь перемоги!» (липень)

- Фотовиставка «Спортивні миттєвості»

- День фізичної культури та спорту (вересень)


Методичні поради допоможуть бібліотекам, школам популяризувати Рік спорту і здорового способу життя, залучаючи максимальну кількість молоді до занять спортом та фізичною культурою, провести спортивні масові заходи, присвячені чемпіонату Європи 2012 року з футболу. Добірку матеріалів можна використати для підготовки спортивного дайджесту, цікавого калейдоскопу, футбольного вечора тощо.


ЄВРО - 2012


Чемпіонат Європи з футболу 2012 року (офіційно УЄФА Євро 2012) – 14-й чемпіонат Європи, який відбудеться з 8 червня по 1 липня 2012 року. Право прийняти чемпіонат Європи з футболу 2012 року надано Україні і Польщі. Про це оголосив 18 квітня 2007 президент УЄФА Мішель Платіні на церемонії у місті Кардіффі. Україна і Польща одержали 8 голосів членів виконкому УЄФА, перемігши вже в першому турі голосування.





Одним з джерел натхнення для створення емблеми стала витинанка – різновид мистецтва на основі вирізання з паперу декоративних узорів та панелей, які історично використовувались для оздоблення в сільських районах Польщі та України, символізуючи зростання, розквіт і родючість природи. Одним з основних елементів витинанки є використання місцевої флори і фауни як джерела натхнення для витворів мистецтва.

Гасло

Гасло – «Творимо історію разом». Євро-2012 стане особливим розділом в історії турніру, що розпочалась у 1960 році. Безсумнівно, Україна та Польща назавжди ввійдуть в історію гри, адже вперше фінальний турнір континентальної першості пройде на теренах центральної та східної Європи. Усі організатори, приймаючі міста, гравці та вболівальники Євро-2012 власноруч напишуть нову сторінку в літописі європейського футболу.


Талісмани





Талісмани Євро-2012: Славек та Славко


Одяг кожного з персонажів представлений у національних кольорах – червоно-білий (Польща) і синьо-жовтий (Україна), навіть волосся талісманів має національне забарвлення. Український талісман має характерну українську національну символіку: вишиванку і пояс. А також кожен талісман має свій номер: польський талісман – 20, а український – 12, що складають разом 2012 рік.

У суботу, 4 грудня 2010 року, у Києві були оголошені офіційні імена талісманів ЄВРО-2012. За результатами голосування, в якому взяли участь 39233 уболівальники, ними стали Славек і Славко.


^ ІСТОРІЯ ФУТБОЛУ

Футбол – це гра, якій поклоняються мільйони людей. Гра, від якої калатає серце, захоплює подих, відкривається щира людська душа. Футбол – одна з найдавніших і найпопулярніших ігор людства. Невідомо, де і коли він з'явився. Архівні джерела, знайдені в Китаї та Єгипті, зокрема зображення гравців з м'ячем, окремо м'ячі, дають вченим підстави стверджувати, що футбол був відомий людству задовго до нашої ери. Так, англійський професор Барканс (Англія) переконаний, що навіть первісні люди грали в футбол кам'яним м'ячем.

Ігри, схожі за основними принципами на сучасний футбол, існували у різних народів із давніх часів. Біографія футболу досить складна і його «родовід» простежується до глибокої давнини. Футбол, безперечно, треба визнати плодом тривалої колективної творчості багатьох народів, що в різні часи внесли свою частку в створення й розвиток цієї гри. Так, серед претендентів на головний прообраз футболу є стародавні китайці цу-чу (куд-жу). Згідно з китайськими легендами, футбол винайшов Жовтий імператор Хуанді близько 5 тисяч років тому. Також існують думки, що китайську гру «куд-жу» могли вигадати за часів Цинь Ші Хуанді або Ву Ді з династії Хань. Достеменно відомо, що вже у період династії Сун існували майже закриті клуби «цу-чу», куди було дуже важко потрапити. Найвправніші гравці в цу-чу в імперії Сун навіть посідали високі політичні позиції в суспільстві. На той час у Китаї вже з’явився перший надувний м’яч, за камеру в ньому був сечовий міхур тварини.

Китайські дослідники змогли обґрунтувати і довести першість Китаю в іграх з м'ячем, тому ФІФА офіційно визнала цю країну батьківщиною футболу. В античні часи подібні ігри були в різних країнах: в Єгипті; в Японії – «кемарі», ймовірно, різновид куд-жу, який привезли з Китаю 600 року н. е. В античній Греції серед вільного населення була поширена гра з м’ячем, що мала назву «епіскірос». Що спільного між грецьким епіскіросом і сучасним футболом? Ну, по-перше, у м’яча грали ногами, по-друге, гравці поділялись на дві команди. Майданчик для гри, як і в сучасному футболі, в епіскіросі розмежовувався навпіл середньою лінією. Гра розпочиналася з центра поля, а мета її полягала в тому, щоб провести м’яч за лінію, накреслену на ігровій половині суперника.

В Давньому Римі існувала гра «гарпастум». Відомо, що римляни багато чого взяли у греків, а саме змагання відзначалося надзвичайною жорстокістю, там можна було брати м'яч у руки і використовувати силові методи боротьби, тому забава була схожа на регбі.

Гарпастум, як ніяка інша гра, відповідав вимогам римлян у підготовці й вихованні воїнів – основної сили стародавньої держави. У грі-побоїщі водночас брала участь велика кількість людей, правилами дозволялась силова боротьба, грубе штовхання, підніжки, удари по ногах і все-все, що могло привести до перемоги. Гарпастум був не стільки спортивною грою, а тренувальною моделлю бою римського легіону в пішому строю. Виступаючи в далекі походи, легіонери ніколи не забували прихопити з собою м’яча. Під час вторгнення імперських військ на Британські острови разом із солдатами туди прийшов і гарпастум.

У Середньовіччі у Франції грали в «ля суль» (ля шуль) м’ячем, з повітрям або ганчір'ям усередині. В італійських містах Флоренція та Падуя популярним було «кальчо» – жорстка гра, де можна було використовувати для відбивання кулі руки і ноги, яка часто завершувалася травмами учасників. В італійській мові сучасний футбол зберіг стару назву «calcio». Відомо, що ще в 1580 році граф Верніо видав правила кальчіо. В нього грали переважно представники вищих верств суспільства. Навіть римські понтифіки в молоді роки не стидалися виходити на п’яцца делла Новере у Флоренції, яку вважають колискою кальчіо.

Сімсот років тому футбол на Британських островах був улюбленою грою, в нього грали захоплено й повсюдно. На вулицях і майданах стихійно гуртувалися готові до змагань групи. У ранньому британському футболі глядачів не було узагалі – всі хотіли бути його учасниками. У погоні за м’ячем натовп трощив все на своєму шляху. Проти такої забави виступили купці, феодали і церква. У 1313 і 1314 роках вийшли укази англійського короля Едуарда II, які забороняли в Лондоні неконтрольовану небезпечну гру, що збирала величезну кількість людей і закінчувалася численними пошкодженнями. Загалом до 1667 року в Англії вийшло понад 30 королівських указів, які в тому чи іншому вигляді забороняли гру у футбол. Футбол (англ. football) ставав дедалі популярнішим у Британії, футболістом був, зокрема, англійський король Генріх VIII. Про гру згадували у своїх творах письменники XV—XVIII століть Джуліанна Барнс і Філіп Сідні, драматурги Джон Дей та всесвітньовідомий Вільям Шекспір (у п'єсах «Король Лір» і «Комедія помилок»).

Нарешті період масового, неорганізованого футболу в Англії остаточно скінчився, йому на зміну прийшов регламентований правилами. Перший уніфікований звід футбольних правил був складений в Кембриджському університеті в 1848 році. Кембриджські правила стали першими розробленими футбольними правилами та передвісниками сучасного футболу.

У 1863 році Ебенізер Кобб Морлі, адвокат з міста Кінгстон-апон-Халл, опублікував статтю в газеті Беллзлайф з пропозицією створити керівний орган футболу. Ідею Морлі підтримали керівники інших футбольних клубів, в результаті чого такий керівний орган був створений. Також Морлі був причетний до складання перших Правил гри в футбол. Саме тому його вважають не лише батьком Футбольної Асоціації, але й батьком футболу. Морлі став першим секретарем Футбольної асоціації Англії (1863-1866) та другим її президентом (1867-1874).

У 1867 році був запроваджений перший в світі, як вважають, офіційний футбольний турнір, кубок Юдана, найстаріший, існуючий у футболі трофей, названий на честь місцевого футбольного ентузіаста і власника театру Томаса Юдана.

Перша міжнародна гра була зіграна в Шотландії 30 листопада 1872 року між збірними Англії та Шотландії, яка започаткувала історію проведення міжнародних матчів між національними збірними.

У 1904 році в Парижі створено ФІФА – Міжнародну федерацію футболу, яка об'єднувала національні федерації. Згодом футбол включено до програми Олімпійських ігор, а з 1930 року почали проводити чемпіонати світу з футболу.

Зараз футбол в економічно розвинутих країнах є прибутковим бізнесом, а провідні футбольні клуби Європи мають річні бюджети на рівні кількох сотень мільйонів євро.


^ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ФУТБОЛУ

Коріння цієї гри на території України сягає кінця XIX сторіччя. Одними з перших гравців у футбол на теренах теперішньої України були англійські моряки в одеському порту, які створили і найперші команди (ОБАК – Одеський британський атлетичний клуб створено у 1878), що складалися лише з англійців. У 1884 році в Одесі було збудоване перше футбольне поле, гру «foot-ball» іноземці намагались популяризувати серед місцевого населення.

Паралельно гра проникла до Західної України, де діяли осередки спортивного товариства «Сокіл». Перші правила футбольної гри надруковано у монографії «Гімнастичні ігри шкільної молоді», яку видав у 1891 році Едмунд Ценар – професор учительської семінарії у Львові. Федерація футболу України за матеріалами, наданими львівськими істориками спорту, постановила вважати гру, яка відбулася 14 липня 1894 року у Львові, першим документально зафіксованим футбольним матчем на території України.

В 1900-х роках перші футбольні клуби виникають у багатьох містах України. Ініціаторами є переважно молодь, студенти вищих шкіл. У багатьох містах першими гравцями були робітники та моряки з країн Європи.

«Сокільський рух», започаткований чехами у середині XIX сторіччя, був причетний до розвитку гри у Києві. Перша команда – «Південь» (1902) складалася переважно із чехів. Згодом її перейменовано на «Сокіл». Одним з осередків київського футбольного руху Києва був Політехнічний інститут, студенти якого створили команду «Політехніки» (1906). У 1911 році 6 київських клубів організували першу міську лігу: «Любителі спорту», Спортивно-гімнастичний гурток при Київському політехнічному інституті, гурток «Славія», гурток «Спорт», Польське гімнастичне товариство та гурток «Фенікс». Виграли турнір «Політехніки».

У Львові студенти першої реальної школи утворили ФК «Слава», що згодом став предком клубу «Чарні» (pl:Czarni) (1903), свою спортивну команду зробила четверта гімназія – КГС (Клуб Гімнастично-Спортовий, 1904). Цю команду через 3 роки перейменовано на «Поґонь» – у міжвоєнний період вона буде одним із флагманів польського футболу. Учні 3 та 6 гімназій створили команду «Лехія» (1905). У 1905 році вперше провели чемпіонат міста – перемогли «Чарні».

У першій Одеській лізі (створена у 1911) брали участь ОБАК (Одеський британський атлетичний клуб), ОКФ (Одеський кружок футболу), Шеремет’євці, «Спортинг-Клуб», «Вега», «Індо», «Турн-Ферайн» (команда німецького спортивного товариства) і «Флорида».

Осередками футбольного життя радянської частини України залишалися великі міста: Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Сталіно. Найкращі команди грали у Харкові – тодішній столиці республіки. Всі 7 першостей УРСР у 1921-31 роках виграли саме харків'яни. Коли у СРСР вирішили організувати перший чемпіонат країни для колективів міст та республік, представник Харкова – «Штурм» став переможцем зональних змагань в Україні. У московських плей-оф «Штурм» у півфіналі розгромив збірну Закавказької РСР — 4:0, а у фіналі несподівано переграв команду Ленінграду — 2:1. Серед найкращих гравців 1920-х та 30-х рр. з першої столиці УРСР були футболісти збірної СРСР: Микола Кротов, Іван Привалов, Микола та Костянтин Фоміни та Олександр Бабкін. У 1927 році створено «Динамо» (Київ), яке стало флагманом українського футболу.

Саме «Динамо» було єдиною українською командою у найвищій лізі першого чемпіонату СРСР 1936 р., «Динамівці» зайняли 2 місце. Одними з найкращих футболістів країни були воротар Антон Ідзковський, захисник Костянтин Фомін, нападники Костянтин Щегоцький і Віктор Шиловський. Але за чемпіонство боролися тільки сильні московські клуби («Динамо» і «Спартак»), а найвищим довоєнним показником киян залишилось віце-чемпіонство 1936 р.

В Києві влітку 1942 року провели турнір, де виступали угорські, німецькі та румунські військові частини й дві українські команди — «Рух» і «Старт» (або ж по-іншому «Хлібзавод», бо там працювало більшість гравців колективу). Найвідомішими іграми стали зустрічі «Старту» з командою «Флякельф», перша з яких закінчилась перемогою українців 5:1 і було проведено матч-реванш. Через 3 дні – 9 серпня 1942 року «Старт» вдруге переміг німців – 5:3. Після цієї зустрічі відбулися арешти та розстріли київських футболістів, а гра згодом отримала назву «Матч смерті».

В 1930-х роках у вищій лізі СРСР регулярно грало лише «Динамо» (Київ). «Стахановець» із Сталіно (зараз – «Шахтар») провів у еліті сезони 1938-1941 рр. і повоєнні 1949-1952 рр. Від 1955-го клуб став постійним учасником найвищого дивізіону. Періодично у вищій лізі з'являлися харківські команди «Локомотив» (1949, 1950, 1953 та 1954) і «Авангард» (1960-1963). До «збірної» футболістів «Динамо» чи «Стахановця» майже не викликали. Першим гравцем українського клубу, який вийшов у матчі за СРСР, став Віктор Фомін у 1955 році. Лише кілька поєдинків зіграли Віктор Каневський (5 ігор) і Олег Макаров (1), а стабільним гравцем збірної з українських футболістів став тільки півзахисник київського «Динамо» Юрій Войнов – єдиний представник українських клубів на чемпіонаті світу 1958 р., де виступав Радянський Союз. У складі збірної він став чемпіоном Європи 1960 року.

У 1954 році «Динамо» вперше завоювало Кубок СРСР. З 1957 року головним футбольним функціонером у ЦК КПУ став Володимир Щербицький, з чиїм іменем будуть тісно пов'язані успіхи та вплив найсильнішого в УРСР футбольного клубу «Динамо» (Київ).

У 1961 році вперше в історії чемпіонатів Радянського Союзу переможцем стала команда з України — київське «Динамо». Того ж року Кубок здобув «Шахтар» (Сталіно). Український футбол ставав дедалі помітнішим. У період від 1965 до 1975 року команда «Динамо» (Київ) тільки 1 раз опускалася нижче від 2-го місця в першості СРСР (7 позиція у 1970 р.), підсумок тих 11 сезонів: 6 чемпіонств і 4 віце-чемпіонства. Коли закінчили виступи головні «зірки» московських клубів 1960-х років: Валерій Воронін, Едуард Стрєльцов та Валентин Іванов з «Торпедо»; Альберт Шестерньов і Володимир Пономарьов (ЦСКА); Галімзян Хусаїнов («Спартак»); «динамівці» Ігор Численко та Лев Яшин, то відсоток гравців у національній збірній СРСР з Києва збільшився.

Серед 14 учасників Чемпіонату Європи 1972 р. 6 гравців представляли клуби УРСР – «Динамо», «Шахтар», «Зоря» і «Карпати». Того року чемпіонат сенсаційно виграла «Зоря» (Ворошиловград), «Динамо» було другим, а 6-е місце посів новачок «Дніпро», де наставником працював молодий тренер Валерій Лобановський.

Колишній нападник київського «Динамо» повертається до Києва і з динамівського колективу ліпить сильну навіть за європейськими мірками команду. «Динамо» здобуває Кубок володарів кубків і Суперкубок УЄФА 1975 р. «Золотий м'яч» найкращому гравцю Європи від «Франс футболу» отримує нападник киян Олег Блохін. Валерія Лобановського призначають наставником збірної. Олега Блохіна визнавали найкращим футболістом України у 1972, 1973, 1974, 1975, 1976, 1977, 1978, 1980 і 1981 роках та найсильнішим гравцем СРСР у 1972, 1973 та 1974 роках.

В 90-х чимало сильних гравців виїжджало за кордон, від колишньої радянської системи підготовки юних гравців залишилося дуже мало. Першим чемпіоном України стала сімферопольська «Таврія», яка перемогла у вирішальній грі «Динамо» (Київ). Всі наступні чемпіонати (аж до 2002 р.) вигравали кияни. Збірну формували на основі «Динамо», куди у 1996-у після кількох років праці на Близькому Сході повернувся Валерій Лобановський. Він зробив ряд футболістів зірками світового рівня, які невдовзі перейшли грати до закордонних клубів (Андрій Шевченко, Олег Лужний, Каха Каладзе, Сергій Ребров). У 2004 році український легіонер «Мілана» (Італія) Андрій Шевченко виграв «Золотий м'яч» – приз найкращому футболісту Європи.

Сильнішав клубний футбол. Зайнявши пост президента «Шахтаря» (Донецьк) мільярдер Рінат Ахметов, завдяки вдалим капіталовкладенням зробив донецьку команду рівним суперником для київського «Динамо». Збірна України у 1997-2001 роках тричі поспіль не потрапляла на міжнародні чемпіонати через поразки у вирішальному плей-оф. Першим серйозним турніром, куди потрапила національна команда, став чемпіонат світу 2006 р. Наставник «синьо-жовтих» Олег Блохін ще за тур до кінця забезпечив упевнене перше місце у відбірковій групі, де суперниками українців були збірні Туреччини, Греції та Данії. На самому чемпіонаті Україна сенсаційно дійшла аж до 1/4 фіналу. За підсумками 2006 року Олег Блохін потрапив до списку 10 найкращих тренерів світу.

У сезоні 2008/09 українські клуби встановили власний історичний рекорд за набраними очками у таблиці коефіцієнтів УЄФА, увійшовши до першої п'ятірки Європи.


^ ЩО ДАЛА СПОРТИВНА УКРАЇНА СВІТОВІ

Матеріали до спортивного калейдоскопу


Мало хто, крім вузьких спеціалістів з історії спорту, нині знає, що в перших Олімпійських іграх сучасності, що відбулися 1896 року, спортсмени тодішньої Російської імперії не брали участі через … відсутність коштів на поїздку до Греції. Єдиним представником Росії, який самотужки дістався до Афін і навіть подав заявку на участь у змаганнях з боротьби, фехтування, стрільби, став … киянин Микола  Ріттер. Втім, згодом він сам відмовився від наміру помірятися силою з найкращими спортсменами світу, що, однак, не завадило йому після повернення до Києва стати найактивнішим пропагандистом олімпійського руху разом з Олександром Бутовським (1838-1917), уродженцем села П'ятигірці на Полтавщині, одним з організаторів Міжнародного комітету олімпійського руху від Росії.

Вони докладали чимало зусиль для поширення благородних ідей француза Кубертена на вітчизняний ґрунт. Робили це не тільки в Україні, але й у столиці Росій­ської імперії. Там навіть утворилася санкт-петербурзька група українців – прихильників олімпійських ідей, з рядів якої вийшов перший голова Міжнародного Олімпійського комітету Росії В'ячеслав Срезневський (1849-1937), котрий походив з відомої династії харківської професури, поборників українського національного відродження.

Що ж стосується безпосередньої участі й перемог українських спортсменів у міжна­родних змаганнях, то найбільшої слави за­жив тоді уродженець села Красенівки (тепер Чорнобаївського району Черкаської області), борець Іван Піддубний (8.10.1871- 8.08. 1949), який чверть віку був найсильнішим у своєму виді спорту на планеті. Вже 1904 року він встановив світовий рекорд з важкої атлетики, піднявши 122,8 кілограма. Потім шість разів ставав чемпіоном світу.

Крім Івана Піддубного, звання чемпіона світу здобув українець, який виступав за команду США, – борець Франко Гоч. У подальшому Україну прославляв уродженець Тернополя Михайло Мазуркевич, який провів близько 4000 борцівських боїв, більшість з яких виграв.

На окрему згадку заслуговує закарпатець Іван Фірцак (29.07.1899-10.11.1970), котрий вважався найсильнішою людиною XX століття. Але при спробі поборотися з іншим уславленим українським важкоатлетом, який мешкав у Києві, Яковом Куценком, поєдинок завер­шився нічиєю.

Не раз виступав у цирках Європи у міжвоєнний час з жовто-блакитною стрічкою уродженець села Шибене на Київ­щині Борис Білевич.

В той період уславився ще один український борець – ^ Олександр Гаркавенко (3.11.1893-?), котрий був багатора­зовим чемпіоном світу з боротьби. Після того, як у 1913 році добився нічиєї в тригодинному поєдинку з уславленим Іваном Піддубним, він був запрошений до Санкт-Петербурга. Там у 1914 році уперше здобув титул найсильнішого важкоатлета світу. Після того неодноразово підтверджував цей титул на змаганнях у різних країнах світу.

Олімпійський та світовий рекорди з плавання на спині на дистанції 100 метрів встановив на Іграх IХ Олімпіади в Ам­стердамі 1928 року вісімнадцятирічний українець Юрко Коцай (Джордж Кояк), який виступав у команді США. Після тієї Олімпіади українцеві Юрію Коцаю належали всі світові рекорди в плаванні на спині. Срібну нагороду в легкій вазі в змаганнях з боксу тоді здо­був ще один українець за походженням – Стефан Галайко.

На Олімпіаді в Берліні 1936 року українець з Риги ^ Адальберт Бубенко завоював для збірної Латвії бронзову медаль у змаганнях зі спортивної ходьби.

Для українських спортсменів, котрі залишалися в радянській Україні, шлях на міжнародну спортивну, зокрема олімпійську, арену був складний. СРСР тривалий час не брав участі в Олімпійських іграх. А коли вперше узяв, – на Іграх XV Олімпіади 1952 року – прапор цієї країни був у руках видатного українського важкоатлета Якова Куценка.

Серед представників СРСР було лише 25 українців, але саме вони завоювали 10 золотих, 9 срібних та 1 бронзову медаль. Це була третина всього олімпійського «ужинку» радянської спортивної делегації, до складу якої входило 295 спортсменів! Нарешті відбувся тріумфальний олімпійський дебют українських спортсменів!

Серед українських героїв тих Ігор був славнозвісний Борис Шахлін (27.01.1932) – жива легенда світової та вітчизняної гімнастики. Володар 13 олімпійських нагород (зокрема 7 золотих) Ігор XVI, XVII та XVIII Олімпіад, багаторазовий чемпіон світу та Європи. Володар багатющої колекції олімпійських нагород з-поміж українських гімнастів та однієї із найбагатших в історії спорту загалом. Він піднімався на вищу сходин­ку п'єдесталу пошани на трьох Іграх, одначе зенітом його майстерності став саме олім­пійський Рим: абсолютна перемога в багато­борстві, ще дві – на окремих приладах (бруси та опорний стрибок), дві срібні медалі за вправи на коні та кільцях, бронзова – за вправи на перекладині.

Уродженець м. Суми Володимир Голубничий (2.06.1936) брав участь у п'ятьох Олімпіадах і з чотирьох із них повертався з медалями: двічі виборював золото в ходьбі на 20 кілометрів (1960-го в Римі й 1968-го в Мехіко), по одному разу – срібло (1972-го в Мюнхені) й бронзу (1964-го в Токіо).

У Токіо 1964 року здобули олімпійське золото українські спортсмени Галина Прозуменщикова, Борис Шахлін, Лариса Латиніна. До речі, спортивне досягнення нашої ви­датної гімнастки – 18 медалей різного ґа­тунку, з яких дев'ять золоті, виграних на кількох Олімпійських іграх, досі ніким не повторене. Воістину велика спортсменка, яка належить до десятки найсильніших спортсменів XX століття, суперзірка сучасного олімпійського спорту. Їй вдалося вибороти золоті медалі трьох Ігор Олімпіад, а відтак і за цим показником вона належить до не багатьох спортсменів в історії спорту.

Особливу епоху українсь­кого спорту на цій Олімпіаді відкрив наш земляк, уродженець села Успенки Краснопільського району, представник української школи «залізної гри» із За­поріжжя Леонід Жаботинський (28.01.1938). За другої половини 60-х років визнавався найсильнішою людиною планети. Свою історичну дуель в олімпійському Токіо з чемпіоном Римської олімпіади Юрієм Власовим він виграв не лише за рахунок надзвичайної сили, але й витонченої змагальної тактики, що становить найбільш інтригуючу сторінку. Здобув «золото» у принциповому двоборстві з Ю. Власовим, потім ви­гравав безліч великих змагань, багато разів вносячи поправки до таблиці світових рекордів у найпрестижнішій для важкоатлетів другій важкій вазі.

В олімпійському Токіо сягнув зоряних висот і київський фехтувальник Григорій Крисс (12.12.1940). Його – першого в історії радянського спорту олімпійського чемпіона з фехтування на шпагах, призера трьох Олімпіад – називали київ­ським Д’Артаньяном.

Уродженець Сумщини, лег­коатлет Володимир Куц (7.02.1927-16.08.1975), завоював дві золоті медалі на XVI Олімпіаді в Австралії. Веслувальник Олександр Шапаренко був чемпіоном XIX і XX Олімпіад, багаторазовим чемпіоном світу та Європи. Дві золоті олімпійські медалі здобув на мюнхенській біговій доріжці спринтер Валерій Борзов з Нової Каховки на Хер­сонщині.

Не можна не згадати про спортивний подвиг вітрильника Валентина Манкіна з Києва, який виступав на чо­тирьох Літніх Олімпіадах у різних класах суден. У підсумку – виграв чотири олім­пійські нагороди, з яких три – золоті.

Десятки разів встановлював рекорди світу ^ Сергій Бубка – стрибун з жердиною, переможець на всіх шести чемпіонатах світу з легкої атлетики, в яких брав участь. Україна справді може гор­дитися ним, бо його офіційно визнавали найкращим спортсменом світу.

Київське «Динамо» було першим футбольним клубом серед радян­ських команд, котрий у 1975 році заволодів не тільки Кубком Кубків, а й Суперкубком Європи. Найкращими футболістами Європи ставали гравці команди: Олег Блохін першим серед українців одержав приз «Зо­лотий м'яч» за підсумками футбольного се­зону 1975 року. Згодом такої ж честі удостоїлися Ігор Бєланов – у 1986 і Андрій Шевченко – у 2004 роках.

Яскравий шлях у футболі має і олімпій­ський чемпіон ^ Олексій Михайличенко. Гравець київського «Динамо» виступав за збірні команди СРСР, СНД і України. Так трапилося, що протягом трьох сезонів поспіль він ставав чемпіоном трьох країн – СРСР, Італії та Шотландії. Це стало підставою для того, щоб його ім'я було за­писано у Книгу рекордів Гіннеса.

До цієї книги також занесено жіночу гандбольну команду «Спартак» з Києва на чолі з легендарним тренером Ігорем Турчиним.

Після історичного набуття Україною незалежності видатні спортивні успіхи синів і дочок вагомо сприяли підвищенню її міжнародного авторитету та стали великою гордістю нашого народу.

^ У лютому 1994 року на Зимових Олімпійських іграх у не­величкому норвезькому місті Ліллехаммер Україна вперше була представлена самостійною командою. З 37 українських спортсменів, котрі взяли участь у змаганнях із 10 видів спор­ту, першу золоту олімпійську медаль принесла нашій коман­ді фігуристка Оксана Баюл, уродженка Дніпропетровська. А на Літніх Олімпійських іграх першу золоту медаль для України приніс борець Анатолій Олійник з Маріуполя.

На змаганнях в Атланті українські атлети вибороли вже 23 медалі, з-поміж яких 9 золотих, що дало можливість нашій команді увійти до першої десятки з-поміж майже 200 країн-учасниць і ввес­ти Україну до кола лідерів світового олімпійського спорту. Тоді найбільшого особистого успіху домоглася в Атланті дворазова олімпійська чемпіонка Лілія Подкопаєва, здобув­ши перемогу у вільних вправах та в найпрестижнішому гімнастичному багатоборстві. Такого успіху українська спор­тивна гімнастика не зазнавала від часів Лариси Латиніної.

Ні зламі двох тисячоліть спортивний світ вразила своїми феноменальними здобут­ками на голубій воді українська «золота рибка» Яна Клочкова, яка на XXVII Олімпіаді в Сіднеї стала дворазовою олім­пійською чемпіонкою, увійшовши до числа найтитулованіших спортсменів світу.

В останні роки на повний голос заявили про себе титуловані українські боксери Віталій і Володимир Клички, які змусили з повагою ставитися до себе багатьох відомих боксерів-важковаговиків. Більше того, Володимир Кличко, вигравши в лютому 2008 року поєдинок у росіянина Султана Ібрагімова, до титула чемпіона світу за версією ІВF додав звання найсильнішого боксера світу і за версією WВО. Всесвітня боксерська організація (WBO) визнала абсолютного чемпіона світу в суперважкій вазі Володимира Кличка найкращим боксером 2011 року. У цілому Володимир виграв 13 чемпіонських поєдинків під егідою цієї організації і провів уже шість успішних чемпіонських захистів.

Тепер у братів Кличків усі чемпіонські пояси у суперважкому дивізіоні.

Досягнення легендарних українських спортсменів повинні служити прикладом для мільйонів молодих українців, належним чином пропагуватись, в тому числі засобами бібліотечної роботи.


^ СПОРТСМЕНИ СУМЩИНИ НА ОЛІМПІЙСЬКИХ ІГРАХ

Година цікавих повідомлень


Спортсмени Сумщини були достатньо гідно представлені у збірних олімпійських командах СРСР та незалежної України.

Отже, ^ 1956 рік. Мельбурн. На кожних Олімпійських іграх свої герої. У Мельбурні героєм став наш земляк Володимир Куц, який здобув дві золоті медалі. Такої завзятості, вищого класу, волі до перемоги, які продемонстрував на XVI Олімпіаді уродженець села Алексине Тростянецького району, не бачили навіть знавці легкої атлетики. Це вони ще до стартів «віддали» золоті медалі у бігу на 5000 і 10000 метрів уславленому англійцю Г. Пірі. 23 листопада 1956 року 23 найсильніших бігуни світу вийшли на старт 10-кілометрової дистанції. Г. Пірі, як завжди, надіявся на свій ривок, але з першої і до останньої секунди біг вів В. Куц. Він пройшов дистанцію за 28 хв. 45,6 сек., на хвилину випередивши відомого Гордона Пірі. Уславлені стаєри світу Пірі, Ібботсон, Чатауей не змогли витримати швидкості Куца і в бігу на 5000 метрів. Це була небачена перемога. «Казкова людина Куц завоювала серця австралійців», - так писала про нього австралійська газета. Володимир Куц рано пішов із життя, але залишив помітний слід у спорті. В урочищі Нескучне, поблизу Тростянця, встановлений бронзовий пам’ятник видатному спортсмену. У скульптурі відзначено той момент, коли Володимир Куц розривав грудьми фінішну стрічку у Мельбурні. Тут проходить меморіал В. Куца, в якому беруть участь земляки двократного олімпійського чемпіона.

1960 рік. Рік, коли на вершину Олімпу зійшов сумчанин Володимир Голубничий. Протягом майже чверті століття В. Голубничий був лідером радянських скороходів. Він один із не багатьох спортсменів сучасності, які виступали на п’яти Олімпіадах. Після блискучої перемоги в олімпійському Римі були старти в олімпійському Токіо. Тоді він на трасі раптово знепритомнів, прийшовши до пам’яті, побачив над собою лікаря «швидкої допомоги». Із зусиллям підвівся і примусив себе йти далі. Прийшов до фінішу третім. Усі були здивовані, як можна після втрати свідомості здобути бронзову медаль? У Мехіко В. Голубничого взяли із застереженнями, сумнівами. Це була його третя Олімпіада, йому йшов 32 рік. Основою для його включення до олімпійської команди було те, що він легко, як могло здаватися, здобув звання чемпіона країни. Це було хорошим знаком. Саме таку перемогу він здобув перед Олімпійськими іграми в Римі. Побачивши номер, виданий судейською колегією, В. Голубничий ще раз із вдячністю подумав про те, що доля йому посміхається. На його майці був перший номер. Ось таким бути на фініші. І він справді став першим. Але й ця Олімпіада не була для В. Голубничого останньою. Він робить спробу позмагатися і в олімпійському Мюнхені. Спочатку боротьба була успішною, він йшов у групі лідерів. Уже перед фінішем, коли основні труднощі були позаду, Голубничий намагається відірватися від переслідувачів і бурхливо фінішувати. Але це виявилось йому не під силу. Молодий і сильний німецький спортсмен Отто Френкель виявився більш витривалим і першим перетнув фінішну стрічку. Так у В. Голубничого з’явилась медаль, якої ще не було в його колекції Олімпійських нагород, - срібна. Більшість фахівців думали, що після Мюнхена В. Голубничий «повісить кросівки на цвях» і перейде на тренерську роботу, але він вирішив змагатися, відчував, що є ще порох. Сорокарічний В. Голубничий поспішав за молодими по вулицях олімпійського Монреаля. Прийшов сьомим, віддав боротьбі все, що зміг, і не зійшов з дистанції, як це зробили більшість його колег.

Сьогодні Володимир Голубничий допомагає тренувати юних скороходів в своїх рідних Сумах у дитячо-юнацькій спортивній школі, яка названа на його честь. Йому надане почесне звання заслуженого тренера України і заслуженого працівника фізичної культури. Він є почесним громадянином міста Суми.

1964 рік. На Олімпійських іграх в Токіо блискуче виступив наш земляк ^ Леонід Жаботинський, уродженець села Успенки Краснопільського району. Боротьба важкоатлетів на олімпійському помості відзначалась особливим напруженням, адже тут змагались такі видатні спортсмени, як олімпійські чемпіони Ю. Власов, П. Андерсон та український богатир Л. Жаботинський. У Римі Ю. Власов, який набрав у сумі триборства 537,5 кг, здобув звання сильнішого й отримав приз «за найбільш фантастичний результат». У Токіо Ю. Власов на 35,5 кг перевищив цей результат