Реферат: Національний інститут стратегічних досліджень міста районного значення україни: проблеми соціально-економічного розвитку

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

СТРАТЕГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ


МІСТА РАЙОННОГО ЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ:

ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ


аналітична доповідь


КИЇВ-2009


Міста районного значення України: проблеми соціально-економічного розвитку. Аналітична доповідь. – К.: НІСД, 2009. – 45 с.


Автори:


Біла С.О., д.держ.упр, проф., керівник авторського колективу


Передмова: Біла С.О., д.держ.упр, проф.; Шевченко О.В., к.е.н.; Жук В.І.

§1. Біла С.О., д.держ.упр, проф.; Кушнір М.О., к.держ.упр.; Скиба М.В., к.держ.упр.

§2. Качала Т.М., д.е.н., проф.; Буга Н.Ю., к.е.н.; Жук В.І.; Скороход О.П.

§3. Шевченко О.В., к.е.н.; Бабець І.Г., к.е.н., доц.

§4. Бойко-Бойчук О.В., к.т.н.

§5. Максименко С.С.

§6. Шевченко О.В., к.е.н.; Скиба М.В., к.держ.упр.; Жук В.І.

Висновки: Біла С.О., д.держ.упр, проф.; Шевченко О.В., к.е.н.; Скиба М.В., к.держ.упр.; Олійник Н.І., к.держ.упр.; Жук В.І.

Додаток 1. Жук В.І.

Додаток 2. Бабець І.Г., к.е.н., доц.; Васильців Т.Г., к.е.н.; Засадко В.В.; Іляш О.І., к.е.н., доц.; Мігущенко Ю.В.; Радіца О.А.

Додаток 3. Петрук С.Л.

Додаток 4. Мозговий А.А., к.г.н.


Доповідь підготовлено до засідання „круглого столу” „Ресурсний потенціал міст районного значення у соціально-економічному розвитку країни”14 квітня 2009 року


При повному або частковому відтворенні матеріалів даної публікації посилання на видання обов’язкове.


© Національний інститут стратегічних досліджень, 2009


Зміст



Передмова 4

§1. Правовий статус міст районного значення в україні 5

§2. Сучасні проблеми соціально-економічного розвитку міст районного значення 9

§3. Комунальна власність міст районного значення та ефективність її використання 16

§4. Інтерпретація європейського досвіду для державної політики підтримки розвитку малих міст України 22

§5. Муніципальні асоціації як інструмент реалізації інтересів громад міст 26

§6. Пріоритети державної політики розвитку міст районного значення 28

Висновки 33

Додаток 1. 36

Таблиця 2. 36

^ ПЕРЕЛІК МІСТ РАЙОННОГО ЗНАЧЕННЯ ЗА РЕГІОНАМИ УКРАЇНИ 36

Додаток 2. 38

Львівська область. Ресурсний потенціал міст районного значення 38

Додаток 3. 41

Житомирська область. Особливості соціально-економічного розвитку міст районного значення 41

Додаток 4. 47

Поділля. Підсумки та перспективи розвитку малих міст 47

Авторський колектив 51



Передмова
Міста районного значення відіграють значну роль у формуванні ресурсного потенціалу регіону та країни, що потребує уваги до їх трудових, фінансових, соціальних, економічних, демографічних та культурних ресурсів. Загалом, розвиток міста районного значення, як і будь-якого іншого, повинен мати на меті в кінцевому підсумку забезпечення показників життя мешканця міста на рівні, не нижчому за середні по Україні. На порядку денному постало завдання модернізації системи управління містами районного значення з метою створення сприятливого життєвого середовища для громадян.

^ Роль міст районного значення у соціально-економічному розвитку територій визначається наступними чинниками:

1) Міста районного значення є однією з базових одиниць місцевого самоврядування, що визначає їх значну роль у розбудові місцевої демократії.

2) У системі адміністративно-територіального устрою значна частина міст районного значення є адміністративними центрами районів, що в сучасних умовах викликає суперечності у розподілі повноважень між керівниками міста і району. Те, що частина міст районного значення не є центрами відповідних районів, створює додаткові перешкоди для соціально-економічного розвитку цих міст.

3) Інтенсифікація процесів урбанізації (з 1989 року кількість міст в Україні збільшилась на 20 і на початок 2001 року склала 454 одиниць, на початок 2009 року – 459 одиниць) спричиняє об’єктивне зростання ролі міст районного значення у таких процесах; за декілька останніх років збільшилась кількість селищ, які було віднесено до категорії міст районного значення. Високі темпи урбанізації зумовлюють необхідність оптимізації витрат на комунальну сферу і потребу в поступовій заміні застарілого житла. Наслідками урбанізації є такі явища, як безробіття, безпритульність, злочинність, скорочення тривалості життя, зростання кількості захворювань, забруднення довкілля, техногенні катастрофи, що в комплексі негативно позначаються на розвитку міст.

4) Всі міста районного значення в Україні належать до категорії малих міст (з населенням до 50 тис. чоловік), що обумовлює специфіку їх соціальної та виробничої інфраструктури. Це переважно міста з обмеженими можливостями щодо розширення промислового виробництва, але сприятливими умовами для розміщення підприємств соціальної, культурно-побутової, комунальної сфери для задоволення потреб мешканців міст та району.

5) Окремі міста районного значення є монофункціональними – тобто з одним-двома профілюючими підприємствами, навколо яких концентрується уся життєдіяльність міста. Це обумовлює посилену увагу до збереження виробничої діяльності таких міст у період загострення кризових явищ в економіці та соціальній сфері.

6) Процеси урбанізації є закономірними і обумовлені процесами індустріалізації, концентрації виробництва і населення. Переважна частка економічної діяльності на території всього району зосереджується у містах районного значення, оскільки лише вони володіють мінімально розвиненою виробничою, транспортною та комунікаційною інфраструктурою. Відтак, асиметрія регіонального розвитку в межах України накладається на асиметрію всередині самих районів, випереджаюче зростання міст і занепад периферії.

Дослідження проблем соціально-економічного розвитку міст районного значення є винятково важливим для економічного розвитку району, оскільки саме у цих містах реалізуються потреби життєдіяльності дедалі більшої кількості людей. Управління соціально-економічним розвитком міст потребує і удосконалення механізмів правового забезпечення функціонування таких міст, що полягає у чіткому розподілі повноважень між представницькою владою міст та виконавчою владою району і узгодження суперечностей між ними.

^ §1. Правовий статус міст районного значення в україні

Множинність нормативно-правових актів, які стосуються різноманітних аспектів функціонування міст районного значення, ускладнює процеси державного регулювання розвитку, оптимального використання та відтворення їх ресурсного потенціалу, а це, у свою чергу, позначається і на інших аспектах державних та суспільних відносин. Виокремимо основні сфери регулювання, а саме: загальне, виборче, бюджетне законодавство, нормативно-правові акти, що регулюють земельні відносини, міжнародні правові акти та інше.

Щодо загальної сфери:

Конституція України, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначають міста як самостійні одиниці адміністративно-територіального устрою, які є носіями місцевого самоврядування, суб’єктами економічної та фінансової діяльності.1 Разом з тим, з огляду на відсутність у законодавчому полі держави Закону України «Про адміністративно-територіальний устрій», питання практичного віднесення міст до конкретної категорії за їх адміністративно-територіальним значенням вирішується на підставі нормативно-правових актів, прийнятих ще за часів Української РСР.

Так, затверджене 12 березня 1981 року ^ Указом Президії Верховної Ради УРСР Положення про порядок розв’язання питань адміні­стративно-територіального устрою Української РСР у положеннях, що не суперечать Конституції України, є чинним і на сьогодні. До категорії міст районного підпорядкування було віднесено населені пункти, які мають промислові підприємства, комунальне господарство, мережу соціально-культурних закладів і підприємств побуту, з кількістю населення понад 10 тисяч осіб, з яких не менш, ніж дві третини становлять робітники, службовці та члени їх сімей.

Після прийняття Закону України «Про адміністративно-територіальний устрій Укра­їни» (або, як варіант, «Про територіальну організацію держави») мають втратити чинність Указ Президії Верховної Ради Українсь­кої РСР від 12 березня 1981 року № 1654-X «Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР» та Поста­нова Президії Верховної Ради Української РСР від 29 липня 1980 року № 625 «Про практику застосування законодавства про порядок найменування і перейменування адміністративно-територі­альних одиниць і населених пунктів республіки».

В сучасній Україні всі міста районного значення належать до категорії малих міст. В цій площині звертає на себе увагу Закон України “Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку малих міст” від 4 березня 2004 р. № 1580-IV2.

Згідно цього Закону, малими міста є міста з чисельністю населення до 50 тис.осіб. Станом на 1 січня 2003 року в Україні нараховувалося 350 малих міст (3/4 загальної кількості міст України), в яких проживало майже 13 % населення країни (близько 19 % міського населення).

Закон в частині виділення типів малих міст посилається на положення Генеральної схеми планування території України, затвердженої Законом України від 7 лютого 2002 р. № 3059-III, і виділяє такі типи малих міст:

міста, що прилягають до центрів систем розселення;

міста, що мають значні рекреаційний та оздоровчий потенціали;

міста, що мають значні природний та історико-культурний потенціали;

міста - центри сільськогосподарських районів;

монофункціональні міста.

Окрім того, згідно Закону України “Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку малих міст”, малі міста за критерієм питомої ваги населення, зайнятого в різних сферах економічної діяльності, поділяються на:

міста з переважно промисловими функціями;

транспортні вузли;

санаторно-курортні та рекреаційні центри;

історичні, історико-архітектурні, культурні та туристичні центри;

адміністративні центри районів;

господарські центри місцевого значення;

центри низових локальних систем розселення, що виконують функції з надання соціально-культурних, комунально-побутових та інших послуг населенню.

Найбільш поширеними є міста (до 50 % загальної кількості), які належать до категорії центрів низових локальних систем розселення та господарських центрів місцевого значення. Близько 25 % малих міст належить до міст з відносно розвиненою економічною базою - міста з переважно промисловими функціями. Головною ознакою віднесення малого міста до цієї групи є перевищення середнього по Україні рівня зайнятості населення в галузях матеріального виробництва. Значна частина малих міст - монофункціональні міста, галузями спеціалізації яких є гірничодобувна промисловість, енергетика, перероблення сільськогосподарської сировини тощо. В Україні нараховується 111 таких міст. До них належать:

індустріальні центри: вуглевидобування - 32 міста, видобутку рудної і нерудної сировини -7, енергетики - 9, обробної промисловості - 27, хімічної і нафтопереробної промисловості - 6 міст;

аграрно-індустріальні центри - 18 міст;

транспортні центри - 9 міст;

лікувально-оздоровчі центри - 2 міста;

центр художніх промислів - 1 місто.

За характером динаміки соціально-економічного розвитку малі міста відповідно до Закону України, про який йдеться, поділяють на:

міста, що інтенсивно розвиваються та протягом останніх трьох років мають позитивні показники зростання виробництва (6 % малих міст);

міста, які мають недостатні темпи розвитку (61 % малих міст);

депресивні малі міста (33 % малих міст).

Згідно ^ Постанови Кабінету Міністрів України від 17 березня № 521 «Про Основні напрями забезпечення комплексного розвитку малих монофункціональних міст», малим вважається місто із загальною чисельністю населення до 50 тис. чоловік, а малим монофункціональним – мале місто, спеціалізацію праці економічно активного населення в якому визначають підприємства здебільшого однієї-двох профілюючих галузей економіки, що формують дохідну частину бюджету міста, забезпечують функціонування соціальної інфраструктури та інших об’єктів життєзабезпечення населення.3

^ Генеральна схема планування території, затверджена 7 лютого 2002 року (Закон України “Про Генеральну схему планування території Україні”), визначає пріоритети та концептуальні вирішення планування і використання території країни, напрями вдосконалення систем розселення та забезпечення сталого розвитку населених пунктів, розвитку виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури, формування національної екологічної мережі4. Положення Генеральної схеми в цілому відповідають принципам заключних документів Конференції Організації Об’єднаних Націй з розвитку населених пунктів (ХАБІТАТ-II) та відповідним рекомендаціям Європейської економічної комісії ООН і Ради Європи.

Серед новітніх законодавчих актів, що стосуються тематики даного дослідження, слід відзначити постанову Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2009 р. № 288, якою запроваджено проведення моніторингу соціально-економічного розвитку малих міст і селищ за відповідними показниками. Метою проведення такого моніторингу є визначення оцінки соціально-економічного становища малих міст і селищ, своєчасне виявлення негативних тенденцій їх розвитку та забезпечення прийняття управлінських рішень.

Щодо виборчої сфери:

Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» визначає основні засади, особливості та порядок організації і проведення виборів депутатів міських рад у містах районного значення.5

Щодо сфери правового регулювання служби в органах місцевого самоврядування та самоорганізації населення:

Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування», який регулює правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, визначає загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування, які функціонують в містах районного значення.6

^ Закон України «Про органи самоорганізації населення», який визначає правовий статус, порядок організації та діяльності органів самоорганізації населення.7

Як неодноразово зазначав Глава держави, для гармонізації співпраці органів місцевого самоврядування та місцевої виконавчої влади, посилення гарантій їх діяльності вкрай необхідним є розгляд у другому читанні та прийняття законопроектів про внесення змін до законів «Про місцеві державні адміністрації» та «Про місцеве самоврядування», а також «Про асоціації органів місцевого самоврядування».

Щодо бюджетного законодавства:

Бюджетний кодекс України, який встановлює принципи формування, податкові та інші джерела надходжень до бюджетів міст і напрямки видатків із бюджетів міст.

Щодо законодавства у сфері відносин власності:

Закон України «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності» визначає основні засади передачі об’єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об’єктів права комунальної власності у державну власність безоплатно або шляхом обміну8 та ін.

Щодо сфери врегулювання земельних відносин:

Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» визначає правові засади розмежування земель державної та комунальної власності і повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин з метою створення умов для реалізації ними конституційних прав власності на землю, забезпечення національного суверенітету, розвитку матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування в містах районного значення.9

^ Закон України «Про землеустрій» визначає правові та організаційні основи діяльності у сфері землеустрою і спрямований на регулювання відносин, які виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами із забезпечення сталого розвитку землекористування10 та інші.

Щодо міжнародних нормативно-правових актів:

Європейська хартія місцевого самоврядування, ратифікована Верховною Радою України 15 липня 1997 року, визнає ефективне самоуправління на місцях суттєвим елементом демократії та є моделлю реформи законодавства в країнах „нової демократії”.

^ Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними громадами або владами, приєднання до якої України відкрило шлях до розвитку співробітництва в таких сферах, як: регіональний, міський та сільський розвиток, охорона довкілля, поліпшення діяльності підприємств громадського користування і комунального обслуговування, а також взаємної допомоги у надзвичайних ситуаціях, що дозволяє місцевим органам влади ефективно виконувати свої завдання і сприяє благоустрою та розвитку прикордонних регіонів, економічному та соціальному прогресу прикордонних регіонів11 тощо.

У країнах Європи нормативним документом, що визначає політику розвитку міст, є Європейська хартія міст (1992 р.), яка не була ратифікована Україною. Хартія визначає права громадян європейських міст і розкриває питання міського управління, регулювання умов проживання, розвитку міського транспорту, енергетики, спорту та дозвілля, обмежень забруднення міст та безпеки на вулицях, архітектури в містах тощо. Основна мета розвитку міст, задекларована в цій Хартії – планування міст навколо урбаністичних центрів, що потребує мінімуму ресурсів для підтримання таких міст, дозволяє городянам мати доступ до різних міських структур та служб та створює простір для відпочинку поруч із домівкою. Хартія також висуває вимоги щодо розподілу землі у межах міста, побудови житла, розробки і впровадження інноваційних проектів розвитку інфраструктури тощо. У цій хартії також визначено права городян – право на безпеку, роботу, житло, свободу пересування, охорону здоров'я, спорт і дозвілля, сприятливе навколишнє середовище, право на участь в управлінні містом. Зазначено, що для здійснення вказаних функцій громадяни міст повинні мати відповідні можливості, для чого необхідна мобілізація фінансових ресурсів.

В Україні також була розроблена (фахівцями Асоціації міст України та громад) Хартія міст України, в якій зазначено, що питання регулювання розвитку міст мають стосуватися в основному аспектів: підтримання життєздатності міст і створення в них можливостей для соціального і культурного розвитку; відновлення наявного житлового фонду; покращення навколишнього середовища в містах; залучення громадськості до розвитку міст. Проте ця Хартія не отримала належного правового статусу і не стала основоположною при регулюванні розвитку міст та вирішенні його проблем.

Ефективне викори­стання норм цих галузей законодавства можливе лише за умов взаємоузгодженого концептуального підходу щодо вирішення питань адміністративно-територіального устрою, внесення відповідних змін до Конституції України. Президент України у Щорічному посланні про внутрішнє і зовнішнє становище України 2009 року зазначав необхідність впорядкування існуючого територіального устрою України, а запропоновані ним зміни до Конституції України мають забезпечити стабільну та більш ефективну роботу органів місцевого самоврядування, дозволять здійснити якісні зміни у цьому інституті публічної влади, мати самодостатній інститут місцевих органів влади, що, у свою чергу, сприятиме соціально-економічному розвитку міст районного значення.
^ §2. Сучасні проблеми соціально-економічного розвитку міст районного значення
Станом на 1 січня 2009 року в Україні налічується 280 міст районного значення. Станом на 1 січня 2008 року таких міст нараховувалось 279, у них проживало 3 млн. 763 тис. осіб наявного населення, що становило 8,1 % загальної чисельності населення України та 11,9 % міського населення.

Протягом 2000-2008 рр. статус міста районного значення отримали такі населені пункти:

- смт. Батурин Чернігівської області (2008 р.);

- сел. Новий Калинів Львівської області (2005 р.);

- смт. Перечин Закарпатської області (2004 р.);

- смт. Миколаївка Донецької області (2003 р..);

- смт. Олевськ Житомирської області (2003 р.);

- смт. Баранівка Житомирської області (2001 р.);

- смт. Липовець Вінницької області (2001 р.);

- смт. Ланівці Тернопільської області (2001 р.);

- смт. Березне Рівненської області (2000 р.);

- смт. Перещепине Дніпропетровської області (2000 р.).

Статус міста районного значення визначається за залишковим принципом – фактично, його отримують усі міста, що не здобули статусу міста обласного, республіканського значення чи іншого спеціального статусу. А до категорії міст обласного значення можуть бути віднесені міста, які є економічними і культурними центрами, мають розвинену промисловість, комунальне господарство, значний житловий фонд, з кількістю населення понад 50 тисяч осіб, а також потребують для свого подальшого економічного і соціального розвитку управління з регіонального рівня. В окремих випадках до категорії міст обласного значення може бути віднесено міста з кількістю населення менше 50 тисяч осіб, якщо вони мають важливе промислове, соціально-культурне та історичне значення, перспективи зростання кількості населення тощо.

Розміщення міст районного значення, як і міської поселенської мережі загалом, є нерівномірним по території України, що залежить, передусім, від ступеня урбанізованості територій (Рис. 1). Так, найбільшою кількість міст районного значення є у Львівській області – 35, що становить 80 % загальної кількості міських поселень у регіоні. Наступними за кількістю міст районного значення є високо урбанізовані Донецька (24 або 46 % відповідно) та Луганська (23 або 62 %) області. Найменше таких міст у Миколаївській області (4 або 44 %) та АР Крим (5 або 31 %).

Фактично, половина українських міст районного значення розташована всього у 6 регіонах. При цьому показово, що найбільша частка міст зі статусом району – у Тернопільській (94 %) та Чернівецькій (82 %) областях. Це зумовлено особливостями територіального розміщення населення цих регіонів, специфікою місцевості (наприклад, гірські території тощо), а також відсутністю великих населених пунктів, які за потенціалом відповідають республіканському, обласному або іншому спеціальному статусу.

Особливою категорією у складі міст районного значення є міста, які не є центрами відповідних районів. Таких міст в Україні налічується 89, що складає 32 % усіх міст районного значення. Так, наприклад, лише 4 з 24 міст районного значення Донецької області є районними центрами; у Луганській області – 6 з 23; у Дніпропетровській – 3 з 7; у Львівській – 17 з 35 тощо (рис. 1). У Житомирській, Закарпатській, Миколаївській, Рівненській, Хмельницькій та Черкаській областях всі міста районного значення є районними центрами.

Найбільшими за чисельністю наявного населення станом на 1 січня 2008 року є такі міста (див. Додаток 1) з цієї категорії:

м. Вишневе Київської об. - 35 876 осіб;

м. Боярка Київської обл. - 34 571 осіб;

м. Обухів Київської обл. - 32 608 осіб;

м. Костопіль Рівненської обл. - 30 290 осіб;



Чисельність наявного населення на 01.01.2008 р.

Районні центри

Інші міста

понад 20 тис.





від 10 до 20 тис.





менше 10 тис.





Загальна кількість міст районного значення в Україні станом на 01.01.2009 р. – 280,

з них:

- районних центрів – 191;

- інших міст – 89.

Загальна чисельність населення міст районного значення в Україні станом на 01.01.2008 р. – 3 763 тис. осіб,

з них:

- проживає у районних центрах – 2 784 тис. осіб;

- проживає у інших містах – 979 тис. осіб.

Найбільше за чисельністю наявного населення – м. Вишневе Київської області (35 876 осіб)

Найменше за чисельністю наявного населення – м. Угнів Львівської області (1 010 осіб)


Рис. 1. Міста районного значення на карті України

м. Балаклія Харківської обл. - 30 042 осіб;

м. Чортків Тернопільської обл. - 28 737 осіб;

м. Сарни Рівненської обл. - 28 532 осіб;

м. Новояворівськ Львівської обл. - 27 923 осіб;

м. Перевальськ Луганської обл. - 26 740 осіб;

м. Бахчисарай АР Крим - 26 124 осіб;

м. Коростишів Житомирської обл. - 25 888 осіб;

м. Гайсин Вінницької обл. - 25 718 осіб;

м. Виноградів Закарпатської обл. - 25 523 осіб;

м. Цюрупинськ Херсонської обл. - 25 239 осіб;

м. Вишгород Київської обл. - 25 208 осіб.

Найменшими за чисельністю наявного населення станом на 1 січня 2008 року є такі міста районного значення:

м. Новий Калинів Львівської обл. - 3 990 осіб;

м. Комарно Львівської обл. - 3 913 осіб;

м. Бібрка Львівської обл. - 3 779 осіб;

м. Глиняни Львівської обл. - 3 236 осіб;

м. Підгайці Тернопільської обл. - 2 976 осіб;

м. Белз Львівської обл. - 2 346 осіб;

м. Устилуг Волинської обл. - 2 217 осіб;

м. Герца Чернівецької обл. - 2 098 осіб;

м. Берестечко Волинської обл. - 1 802 осіб;

м. Угнів – Львівської обл. 1 010 осіб.

Населення жодного з міст районного значення в Україні не досягає 40 тис. осіб. Лише у 5 % міст районного значення в Україні чисельність населення перевищує 25 тис. осіб; 9 % міст мають населення від 20 до 25 тис. осіб; у 54 % міст проживає від 10 до 25 тис. осіб; населення чверті міст становить від 5 до 10 тис. осіб; у решті 6 % міст районного значення проживає менше 5 тис. осіб.

В середньому в одному місті районного значення в Україні станом на початок 2008 року проживало 13,4 тис. осіб. Найбільша середня кількість населення міста районного значення – у Київській (18,7 тис. осіб), Рівненській (17,7 тис. осіб), Херсонській (17,5 тис. осіб), Хмельницькій (17,5 тис. осіб) та Харківській (17,3 тис. осіб) областях. Найменша – у Тернопільській (10,1 тис. осіб), Львівській (10,3 тис. осіб), Волинській (9,1 тис. осіб) та Чернівецькій (7,8 тис. осіб) областях.

Міста районного значення характеризуються значною функціональною складністю та різноманіттям. Величина міського поселення, його функ­ціональна структура, роль в системах розселення є найважливішими у визначенні типів таких міст. Чисельність населення і функції населених пунктів визначають “зони” їх впливу в системах розселення різних ієрархічних рангів. Най­більш розвиненими є поліфункціональні поселення, які мають вигідне економіко-географічне, у тому числі і транспортно-географічне положення, здійснюють соціально-економічній вплив на менш розвинені поселення прилеглої території (сільські й міські). Це переважно районні цент­ри, пов'язані організаційно-господарськи­ми, трудовими, культурно-побутовими зв'язками з сільською місцевістю, а також іншими містами. Залежно від географічного положення населеного пункту, розвиненості транспортної системи ці зв'язки можуть бути потужними або малопотужними, регулярними, періодичними чи епізодичними.

З огляду на це, найважливішими функціями міст районного значення в сучасних умовах є наступні:

демографічна функція – будь-яке місто районного значення, у першу чергу, є населеним пунктом і його населенню притаманна властивість відтворення у конкретних суспільно-історичних умовах;

виробнича функція – найважливіша з економічних функцій. У складі виробничої бази міст традиційно виділяють містоутворюючі і містообслуговуючі галузі. До перших належать галузі та види діяльності, продукція і послуги яких реалізуються переважно поза межами даного міського поселення. Залучені в ці галузі необхідні ресурси забезпечують існування і розвиток міста, процес розширеного відтворення його матеріального потенціалу;

адміністративно-управлінська функція: місто, за своїм призначенням, є організаційним центром певної території. Зона “впливу” міста може бути юридично закріпленою суспільством у вигляді меж адміністративно-територіального поділу, або визначається на основі розвитку міжселищних зв’язків;

торговельно-розподільча функція, що має важливе містоформуюче значення. В умовах глибокої структурної економічної кризи середини 90-х рр. ХХ ст. і вивільнення значних трудових ресурсів набула значного розвитку торговельно-розподільча функція малих міст, сфера торгівлі перетворилась для окремих малих міст на містоформуючу. Мале місто як центр локальної системи розселення та, у більшості випадків, центр адміністративного району, виконує важливу роль торговельного та комунікативного посередництва у товарно-грошових відносинах жителів та суб’єктів господарювання в межах “зони впливу” міста, у географічному поділі праці та у торговельних контактах з іншими територіями;

транспортна функція – одна з провідних містоформуючих функцій. Розвинена транспортна функція яскраво характеризує місто як надзвичайно динамічну та відкриту систему, що якісно відрізняє його від сільських населених пунктів. Саме серед малих міст районного значення досить значного поширення, порівняно з іншими категоріями міст, набув транспортний профіль розвитку господарства;

соціальна функція – є комплексною та такою, що включає блок невиробничих сфер діяльності, до яких належать: культурно-освітня та дозвіллєва, охорони здоров’я, житлово-комунальна тощо. Рівень реалізації цієї функції безпосередньо залежить і від рівня розвитку та сформованості соціальної бази міста (житлово-комунального господарства, освіти, охорони здоров'я, культури, побутового обслуговування населення та ін.).

рекреаційна функція – більшість малих міст має історичні та культурні пам'ятки, багато з них розміщені на території зі значними природ­ними рекреаційними ресурсами тощо. Проте такі міста досі слабко інтегровані до рекреаційної галузі України;

природоохоронна функція – специфічна і важлива функція малих міст, що реалізується через поширення природоохоронних заходів, метою яких є наближення до екологічної рівноваги між природними та суспільними геосистемами.

Загалом варто відзначити, що міста районного значення володіють досить потужним ресурсним потенціалом для забезпечення вагомого внеску у соціально-економічний розвиток України. Передусім йдеться про такі його складові, як історико-культурний, трудовий, соціальний та виробничий (сільське господарство, промисловість та деякі інші види економічної діяльності тощо) потенціал. Крім того, якісна його реалізація дозволяє підвищити рівень зайнятості, зменшити обсяги зовнішньої трудової міграції і відпливу активної частини населення за кордон, призупинити процеси зниження рівня якості людського капіталу.

В сьогоднішніх умовах рівень розвитку і використання ресурсного потенціалу українських міст районного значення характеризується наступними специфічними рисами (регіональні особливості розвитку малих міст наведено у Додатках 2-4) .

^ Виробничий потенціал. Характеристиками, які відображають низький рівень використання виробничого потенціалу міст районного значення, є:

невисокий рівень розвитку промисловості, що проявляється у малих обсягах реалізації промислової продукції у розрахунку на одну особу наявного населення (у більшості міст районного значення цей показник суттєво поступається середньому по Україні) та малій частці у загальних обсягах реалізованої промислової продукції відповідного регіону;

незначні обсяги капіталовкладень та їх частка у загальному обсязі виконаних будівельних робіт;

низька підприємницька активність населення та незначна частка зайнятих у секторі малого підприємництва, що має стійку тенденцію до скорочення;

невелика частка діючих малих підприємств у загальних обсягах реалізованої продукції (наданих послуг); кількість підприємств, що здійснювали господарську діяльність, в сучасних умовах продовжує знижуватись внаслідок недостатнього ресурсного забезпечення їх господарських функцій;

нераціональна структура економічної діяльності підприємств у містах районного значення. Зокрема, низькою залишається частка підприємств, що функціонують у базових галузях економіки та галузях з великою часткою доданої вартості. Натомість, високою є підприємницька активність у сфері торгівлі тощо;

практично відсутні коопераційні та кластерні зв’язки підприємств малого і великого бізнесу, а також малих підприємств міст районного значення з підприємствами обласних центрів; розвиток малого підприємництва у таких містах є набагато повільнішим, що призводить до подальшого погіршення показників соціально-економічного розвитку районів та сільських територій.

^ Сільськогосподарський потенціал. Незважаючи на велике значення міст районного значення та сільських населених пунктів навколо них у забезпеченні продовольчої безпеки, розвиток агропромислового комплексу цих територій не є інтенсивним. Головними причинами кризових явищ у сільськогосподарському виробництві зазначених територій є:

відсутність паритетності цін між промисловою і сільськогосподарською продукцією. Зростання цін на електроенергію, сільськогосподарську техніку, паливно-мастильні матеріали, технологічне устаткування для тваринницьких ферм, корми і кормові домішки значно випереджало зростання цін на сільгосппродукцію;

переробні і торговельні підприємства встановлюють монопольні ціни на сільськогосподарську продукцію, а дрібні товаровиробники не здатні навіть окупити витрати, в результаті чого багато господарств стають збитковими;

різке скорочення державної підтримки і здорожчання кредитних ресурсів призвели до руйнування виробничого потенціалу тваринництва, рослинництва, повернення до примітивних технологій.

^ Трудовий потенціал. Перешкодами розвитку трудового потенціалу у містах районного значення є: збільшення смертності населення та вищий її рівень порівняно з обласним центром і великими містами; неналежний рівень розвитку і функціонування системи охорони здоров’я; погіршення умов відтворення трудових ресурсів, їх кількісних та якісних характеристик, здатності до самовідтворення. Саме малі міста є найбільш стійкою категорією поселень в умовах світової фінансово-економічної кризи. Разом з тим, важливо зазначити, що характерні для України в цілому тенденції депопуляції населення особливо гостро проявили себе якраз у таких містах, оскільки у них показники смертності значно перевищують показники народжуваності. Структуроутворююча база таких міст зруйнована, виробництва, які б компенсували цей негатив, так і не були створені. Як наслідок – високий рівень безробіття, низький рівень доходів населення і, відповідно, низька якість життя.

Інноваційний потенціал. Формування «полюсів зростання» на основі науково-технічної діяльності та налагодження наукомісткого виробництва в містах районного значення має стати основою істотного зміцнення конкурентоспроможності виробництва відповідного регіону та держави в цілому. Проте розвиток і використання інноваційного потенціалу характеризується низкою проблем:

спостерігаються суттєві диспропорції інноваційного розвитку, які проявляються у диференціації міст-районних центрів та відповідних районів та їх відставанні від обласних центрів та інших міст обласного значення за основними показниками інноваційної діяльності;

низькою залишається якість інноваційної діяльності, в т.ч. через відсутність висококваліфікованих наукових кадрів;

результативність науково-технічної діяльності підприємств у містах районного значення є невисокою, про що свідчить вкрай мала кількість отримуваних охоронних документів на об’єкти інтелектуальної влас