Реферат: Теоретико-методологічні засади дослідження діяльності інституційних інвесторів суть, функції та види інституційних інвесторів

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ІНСТИТУЦІЙНИХ ІНВЕСТОРІВ


1.1. Суть, функції та види інституційних інвесторів


Реформування вітчизняної економіки потребує залучення чималих інвестиційних ресурсів та активізації інвестиційної діяльності. Через тривалу стагнацію економіки в середині 1990-х років, неефективну систему оподаткування, недосконалу амортизаційну політику тощо істотно зменшились обсяги прибутків та амортизаційних ресурсів підприємств, що є основними джерелами внутрішніх інвестицій.

Відомо, що значні заощадження (а отже джерела інвестицій) перебувають „на руках” у населення. Головне завдання інвестиційного ринку - створення умов для трансформації цих заощаджень в інвестиції, що є можливим лише за умов безпечного розміщення коштів у різні інвестиційні інструменти.
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


Лібералізація фінансового сектору і нові тенденції у розвитку світової економіки в останні десятиріччя дали змогу інституційним інвесторам розвинутих країн працювати по-новому, надавати широке коло послуг і використовувати нові фінансові інструменти. Набули поширення зручні для індивідуального інвестора акції фінансових посередників. Утім, інституційні інвестори залишаються головними власниками акціонерного капіталу і повинні самостійно вирішувати як використовувати свою власність і пов’язані з нею права управління. Вони покликані домагатися максимізації прибутку для індивідуальних інвесторів і конкурувати за інвестиційні кошти через високопрофесійне формування портфелів цінних паперів.

Зважаючи на зазначені тенденції світових інвестиційних ринків, актуальним є визначення понятійного апарату, що характеризує систему інституційного інвестування.

З точки зору інституціоналізму „інститути – це „правила гри” в суспільстві чи створені людиною обмеження, що організують взаємини між людьми” [209]. Діяльність людей відзначається абсолютно вільним характером. Переслідуючи власні інтереси люди зіштовхуються між собою і здатні завдавати один одному шкоду. Тому перша функція інститутів – координація поведінки людей таким чином, аби вони не завдавали шкоди один одному, чи, аби така шкода певною мірою компенсувалася. Друга функція інститутів – мінімізація трансакційних витрат, що пов’язані з пошуком інформації та укладенням угод. Інститути покликані полегшити як пошук потрібних людей, товарів, цінностей, так і можливість людей домовитись один з одним. І третя функція інститутів – організація процесу передачі інформації чи навчання. Отже, інститути формують певні обмеження, щоб легше проводити переговори і досягати згоди [149].
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


Інші представники неоінституціоналізму підкреслюють важливість відмінностей між інститутами та організаціями, взаємодія яких у кінцевому рахунку є джерелом економічної еволюції та інституційних змін. Інститути і правила, що є стандартними обмеженнями як прийнято уважати в економічній теорії, індукують можливості, якими володіють члени суспільства. Організації створюються для того, щоб використовувати ці можливості. В міру свого функціонування і розвитку організації замінюють інститути [54].

Йдеться про те, що для функціонування формальних інститутів неможливе без спеціально створених організацій, що є провідниками і виконавцями того чи іншого закріпленого правила чи звичаю господарювання. Наприклад, інститут інституційних інвесторів передбачає виникнення специфічних організацій, які є безпосередньо суб’єктами даного сектору інвестиційної діяльності – страхових компаній, інститутів спільного інвестування, банків, недержавних пенсійних фондів, кредитних спілок тощо.

Виокремлюють два види інститутів: формальні, які визначені законом та неформальні – це звичаї, тобто традиційно зафіксовані стереотипи поведінки, які поділяє більшість у певній групі. Звичаї не завжди співпадають з законом, але це більшою мірою стосується поведінкових інститутів дещо віддалених від економіки.

Формальні правила поведінки можна встановити чи змінити за короткий період часу, прийнявши відповідні закони чи уклавши відповідні договори. Формально створені інститути в суспільстві, які діють всупереч загальноприйнятим нормам, потрапляють під загальну критику і в кінцевому результаті виявляються недієздатними або ж під їх впливом змінюватимуться культурні цінності, однак це тривалий процес. Неформальні правила створюються протягом тривалого періоду, вони змінюються вкрай повільно, оскільки походять своїм корінням до культури, релігії та ментальності нації. Запровадження нових інститутів без урахування традицій, звичаїв, моральних цінностей у державі, не дають бажаного результату [111, с. 399].

У структурі формальних інститутів прийнято виділяти [149]:

- політичні інститути;

- економічні інститути;

- системи контрактації (способи й порядок укладання контрактів, регульовані правовими нормами й законами).
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


Інститути контрактації визначають умови угоди між покупцем і постачальником. Контракти варто розглядати як правила, які структурують в часі та просторі відносини між двома або більше економічними суб’єктами на основі специфікації обмінюваних прав і зобов’язань відповідно до досягнутої між ними угоди. Інститути контрактації, поряд із правами власності, є базовими в інституційній структурі будь-якої економічної системи.

Перш ніж аналізувати вплив інших формальних та неформальних інститутів на діяльність інституційних інвесторів в Україні, варто з’ясувати, наскільки обґрунтованим є віднесення інституційних інвесторів до інститутів і якими вони є (формальними чи неформальними). Для цього проаналізуємо основні характерні риси інститутів і наскільки вони сумісні із інституційними інвесторами.

У працях одного з найвідоміших дослідників інститутів, лауреата Нобелівської премії з економіки Д.Норта, наголошується, що інститути зменшують ступінь невизначеності вибору в економіці за умов нестачі інформації. Нестача інформації призводить до невизначеності вибору та істотно збільшує затрати трудових та інших ресурсів пов’язаних із ним. Інститути, своєю чергою, допомагають особі економити ресурси в ситуації вибору, показуючи деякий шлях, вже пройдений до неї іншими. Основними рисами інститутів виступають:

1) інститути забезпечують передбачуваність результатів визначеної сукупності дій і додають стабільності економічній діяльності. Той чи інший інститут підвищує ступінь ймовірності отримати пошукуване, витративши певні кошти [54].

Зокрема, прийшовши в банк, економічний суб’єкт, витративши певний час на ідентифікацію своїх доходів отримає в своє розпорядження бажану суму. Так само, особа, вклавши кошти до недержавного пенсійного фонду, здійснюючи вкладення протягом визначеного періоду часу, після настання пенсійного віку отримає значну надбавку до пенсії. Це дає підстави відносити банки, недержавні пенсійні фонди та інші інституційні інвестори до інститутів;

2) інститути сприяють розвиткові вмінь через притаманний їм процес навчання. Навчання здійснюють спеціалізовані організації. Воно відбувається і тоді, коли люди в ході роботи наслідують досвідченіших колег [54]. Аналогічним чином відбувається навчання й інституційних інвесторів, бо без відповідних знань і досвіду, без відслідковування зарубіжного досвіду та досвіду досвідченіших учасників ринку вони можуть зазнати невдачі.

3) інститути чутливі до певних стимулів, що впливають на їх поведінку. Інститути не можуть діяти, якщо немає системи позитивних чи негативних стимулів [54]. Ця риса цілком притаманна інституційним інвесторам, які у разі „правильної” поведінки отримують прибуток, в той час як у протилежному випадку – збитки;

4) інститути сприяють свободі і безпечності діяльності індивідів в конкретних межах, що винятково високо ціниться економічними суб’єктами [54]. Безперечно, йдеться про ринкову економіку, що відзначається високим ступенем економічної свободи. Щодо інституційних інвесторів, то їм також дозволеним є усе, що не заборонено законом;

5) інститути зменшують трансакційні витрати (витрати на пошук інформації, її обробку, оцінку і специфічний захист того чи іншого контракту) так само, як технології скорочують витрати виробництва. Це є і однією з найважливіших функцій інституційних інвесторів: трансакційні витрати завдяки діяльності їх є значно нижчими, ніж за умов, коли приватні заощадники інвестують кошти самостійно.

Вагомий вплив трансакційних витрат на функціонування економічної системи був визнаний після появи статті Р.Коуза „Природа фірми”. Ортодоксальна неокласична теорія розглядала ринок як досконалий механізм, де немає потреби враховувати витрати пов’язані з укладанням угод. Утім, як довів Р.Коуз, такі витрати існують, і за кожної угоди „необхідно проводити переговори, здійснювати нагляд, встановлювати взаємозв’язки, усувати розбіжності”. Вчений визначає трансакційні витрати як витрати пов’язані з користуванням ринковим механізмом [116].

Згодом поняття „трансакційні витрати” набуло ширшого змісту. До них почали відносити будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів, де б воно не відбувалось: на ринку чи всередині організації. Адже ділову співпрацю в межах ієрархічних організацій (на кшталт фірм) також супроводжують певні втрати. Згідно інституційному підходу, незалежно від того, є трансакції „ринковими” чи „ієрархічними”, їх обслуговування справа досить дорога [116].

Розвиваючи ідеї Р.Коуза, сучасні економісти запропонували декілька різних класифікацій трансакційних витрат. Згідно однієї з них виділяють: витрати пошуку інформації – витрати часу і ресурсів на отримання і обробку інформації про ціни, про товари і послуги, про наявних постачальників та споживачів; витрати ведення переговорів; витрати вимірювання кількості та якості товарів і послуг, що беруть участь в обміні – витрати на виміри, вимірювальну техніку, втрати від помилок і неточностей; витрати з специфікації і захисту прав власності – витрати на утримання судів, арбітражу, органів державного управління, а також витрати часу і ресурсів, необхідні для відновлення порушених прав; витрати опортуністичної поведінки [116].

Розрізняють дві основні форми опортуністичної поведінки:

- „Ухиляння” - виникає за асиметричної інформації, коли агент точно знає, скільки ним затрачено зусиль, а принципал має про це тільки приблизну уяву. У такому випадку існує і стимул, і можливість працювати не з повною віддачею. Особливо гостро постає проблема, коли люди працюють командою і особистий вклад кожного визначити дуже важко.

- „Вимагання” - спостерігається у тих випадках, коли якийсь агент володіє ресурсом, спеціально пристосованим для використання в даній команді і не має високої цінності за її межами. Такий ресурс називається „специфічним”. У решти учасників з’являється тоді можливість претендувати на частину доходу від цього ресурсу, погрожуючи його власнику розривом відносин, якщо той відмовиться з ними поділитися. Загроза „вимагання” підриває стимули до інвестування в специфічні активи.

Витрати опортуністичної поведінки загострюються на ринках, які розвиваються, за умови обмеженості фахівців відповідної кваліфікації. Така ситуація склалася й у сфері інституційного інвестування в Україні. Ризик опортуністичної поведінки із зростанням даної сфери має перспективи загострюватись, зважаючи на відсутність реальних джерел кваліфікованих працівників.

Одним із розв’язків проблеми високих трансакційних витрат для інвестиційної сфери є об’єднання коштів багатьох різних інвесторів, завдяки чому вони можуть скористатися з економії масштабу. Остання означає зменшення трансакційних витрат на одиницю інвестицій, коли масштаби ділових операцій зростають. Об’єднання коштів інвесторів сприяє істотному зменшенню трансакційних витрат для кожного індивідуального інвестора. Економії масштабу досягають унаслідок того, що сумарні витрати на проведення ділової операції на фінансових ринках зростають незначною мірою, коли масштаби операції збільшуються. Наприклад, витрати на угоду купівлі 10000 акцій за сумою не набагато більші від витрат на угоду купівлі 50 акцій [196, с. 213].

Наявність економії від масштабу в діяльності інституційних інвесторів пояснює їх важливість у формуванні фінансової структури. Яскравим прикладом інституційного інвестора, що викликаний економією масштабу, є інвестиційні фонди. Інвестиційний фонд – це інституційний інвестор, який продає акції індивідам, а виторг інвестує в облігації або акції. Оскільки ці фонди купують великі пакети акцій або облігацій, то вони можуть скористатися з низьких трансакційних витрат. Ця економія на трансакційних витратах переходить до індивідуальних інвесторів після того, як інвестиційні фонди зменшують ці витрати у формі винагороди за управління рахунками інвесторів. Додаткова вигода для індивідуальних інвесторів полягає у тому, що інвестиційний фонд досить великий, що дає змогу купувати широкодиверсифікований портфель цінних паперів. Розширення можливостей диверсифікації зменшує для індивідуальних інвесторів їхній ризик і таким чином поліпшує їхнє становище.

Інституційні інвестори виникають і тому, що вони придатні для проведення експертизи, яка знижує трансакційні витрати. Інституційні інвестори виконують роль експертів, коли набувають відповідних правових знань. Вони можуть кваліфіковано і недорого скласти угоду. Економія масштабу є важливим фактором зниження інституційними інвесторами витрат по таких напрямках, як послуги правників і комп’ютерна техніка. Наприклад, банк витрачає значну суму грошей на оплату послуг правника за добре складену угоду з надання позики. Цей банк може багаторазово використовувати цю угоду в своїх ділових позикових операціях, знижуючи таким чином витрати на позику.

У ділових операціях, що відбуваються на фінансових ринках, дуже часто один із учасників не знає всього того, що йому потрібно знати про іншого учасника для прийняття правильних рішень. Нерівність в інформації, яку має кожна з сторін, називається асиметричною інформацією. Наприклад, позичальник, який бере позику, звичайно володіє кращою інформацією про потенційні доходи і ризик, що пов’язані з інвестиційними проектами, які планує здійснити, ніж кредитор. Відсутність інформації створює проблеми у фінансовій системі на двох напрямах: до проведення ділової операції і після проведення ділової операції [196, с. 214].

Несприятливий вибір – це проблема, що створюється асиметричною інформацією до проведення ділової операції. Несприятливий вибір має місце тоді, коли потенційні позичальники, які скоріш за все викличуть несприятливий наслідок – непогашені позики, - найактивніше шукають позики, і найімовірніше можна вибрати саме їх (аналогічний приклад – фінансові піраміди середини 1990-х років в Україні та Росії). Несприятливий вибір створює високу можливість того, що надані позички матимуть надмірно великий кредитний ризик і їх можуть не повернути, тому кредитори можуть не надавати жодних позик навіть тоді, коли на ринках існують сприятливі для позичок умови.
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


Таким чином, фінансові посередники – це фінансові інститути, які приймають гроші від заощадників і використовують ці кошти для надання позик та здійснення інших фінансових інвестицій вже від свого імені [31, с. 49]. Фінансовий посередник – це господарський суб’єкт, який надає своїм клієнтам послуги щодо перерозподілу вільних фінансових ресурсів шляхом проведення операцій на інвестиційному ринку [351, с. 57; 350, с. 153].

Фінансові посередники виконують вагому економічну функцію із спрямування коштів від тих, хто заощадив додаткові кошти до тих, хто відчуває їх нестачу.

Найкраще з нашого погляду механізм діяльності фінансового посередника ілюструє схема запропонована Є.Ф. Брігхемом, який виділяє три способи трансформації заощаджень в інвестиції (рис. 1.1.; 1.2.; 1.3.):

Безпосереднє переміщення грошей та цінних паперів відбувається, коли компанія продає свої акції або облігації безпосередньо власникам грошових коштів без посередництва будь-яких фінансових інститутів. Компанія продає свої цінні папери тим, хто має грошові заощадження, а ті, в свою чергу, дають компанії гроші, які їй необхідні (рис. 1.1.).

1. Попереднє переміщення (трансфер)


гроші

Рис. 1.1. Діаграма процесу утворення капіталу (попереднє переміщення) [30, с. 163]

^ 2. Непряме переміщення через інвестиційні банки. Передача відбувається через інвестиційні банки, які є комісіонерами і супроводжують емісії цінних паперів. Компанія продає свої акції і облігації інвестиційному банку, який, у свою чергу, продає ці папери компаніям та особам, що мають заощадження. Акції та облігації неначе проходять без зупинки крізь інвестиційний банкірський дім. Однак, інвестиційний банк все ж таки купує і зберігає в себе цінні папери певний період часу. Таким чином, він бере на себе ризик, тому що може бути неспроможний перепродати їх тим, хто має заощадження, за ту ж суму, за яку цінні папери були придбані. Через те, що нові цінні папери розміщені і компанія одержує свій дохід від їх продажу, це є операцією на первинному ринку. Фактично, інвестиційний банк тут виконує функцію фінансового брокера (рис. 1.2.).


гроші

Рис. 1.2. Діаграма процесу утворення капіталу (непряме переміщення через інвестиційні банки) [30, с. 163]

^ 3. Непряме переміщення з використанням фінансового посередника. Спочатку фінансовий посередник купує грошові кошти у тих, хто має заощадження, в обмін на свої власні цінні папери, а потім використовує ці грошові кошти для придбання і зберігання цінних паперів компанії. Наприклад, той хто має заощадження, може дати банку певну суму, одержуючи замість того від нього депозитний сертифікат, а потім банк зміг би позичити гроші якій-небудь малій компанії у вигляді позики під нерухомість. Наявність фінансових посередників значно збільшує ефективність ринків короткотермінового і довготермінового позикового капіталу (рис. 1.3.).


Рис. 1.3. Діаграма процесу утворення капіталу(непряме переміщення з використанням фінансового посередника) [30, с. 163]

По суті бачимо, що 2-ий і 3-ій способи трансформації заощаджень в інвестиції дуже детально характеризують сутність фінансового посередництва.

Звичайно, можлива ситуація, коли економічні суб’єкти – кредитори і позичальники – будують свої взаємовідносини прямо, не звертаючись до фінансових посередників (рис. 1.1.). Проте організація таких відносин була б для них і суспільства набагато дорожчою, уповільненою, більш ризикованою і незручною.

Суть фінансового посередництва можна розкрити через його переваги:

1) можливість кожного окремого кредитора оперативно розмістити вільні кошти в дохідні активи, а для позичальника – оперативно мобілізувати додаткові кошти, необхідні для вирішення виробничих чи споживчих завдань, і так само оперативно повернути їх на початкові позиції;

2) зменшення витрат суб’єктів грошового ринку на формування вільних коштів, розміщення їх у дохідні активи та запозичення додаткових коштів. Це зумовлюється такими чинниками: кредитору і позичальнику не потрібно багато часу та зусиль витрачати на пошуки один одного; не потрібно здійснювати складні оцінно-аналітичні заходи щодо потенційного клієнта, щоб визначити його надійність, платоспроможність. Цей клопіт і витрати бере на себе фінансовий посередник; не треба мати справу з великою кількістю дрібних кредиторів чи позичальників, на підтримання контактів з якими потрібні значні кошти. Їх консолідованим представником на ринку є посередник, підтримання контактів з яким обійдеться значно дешевше.

Для забезпечення своєї діяльності фінансові посередники також витрачають значні кошти, і їх утримання обходиться суспільству недешево. Проте, завдяки великим обсягам виконуваних операцій, їх гуртовому характеру, собівартість кожної окремої операції коштуватиме посередникам та суспільству значно дешевше, ніж якби вона виконувалась безпосередньо кредиторами та позичальниками;

3) зниження фінансових ризиків для базових суб’єктів фінансового ринку, оскільки значна частина їх перекладається на посередників. Це стає можливим завдяки широкій диверсифікації посередницької діяльності, створенню спеціальних систем страхування та захисту від фінансових ризиків;

4) збільшення дохідності позикових капіталів, особливо зосереджених у дрібних власників, завдяки зменшенню фінансових ризиків, скороченню витрат на здійснення фінансових операцій та відкриттю доступу до великого, високодохідного бізнесу. Це зумовлено тим, що посередники мають можливість сконцентрувати значну кількість невеликих заощаджень і спрямувати їх на фінансування великих, високодохідних операцій та проектів;

5) можливості урізноманітнити відносини між кредиторами і позичальниками наданням додаткових послуг, які беруть на себе посередники. Це, зокрема, страхування кредитора від різних ризиків, задоволення потреб у пенсійному забезпеченні, забезпеченні житлом, набутті права власності й управління певними об’єктами тощо. Фінансові посередники спеціалізуються на наданні таких послуг, у зв’язку з чим формується широке коло їх окремих видів [184, с. 16].

На наш погляд доцільно звернути увагу на класифікацію фінансових посередників, оскільки на ній ґрунтується запропонована нами класифікація інституційних інвесторів.

Найбільш конституйованою класифікацією фінансових посередників у світовій науковій літературі є класифікація Ф. Мишкіна, який виділяє три групи фінансових посередників у США:

1) депозитні інститути – фінансові посередники, які приймають депозити від індивідів та інститутів і надають позики. Вони залучені до процесу створення депозитів – важливого компоненту пропозиції грошей. До них відносять: комерційні банки, які мобілізують кошти шляхом відкриття чекових депозитів, які виплачуються на вимогу, строкових депозитів. Ці кошти використовуються для надання комерційних, споживчих та іпотечних кредитів і для купівлі державних цінних паперів та муніципальних облігацій; ощадні і позикові асоціації, основними джерелами коштів яких є ощадні депозити, строкові і чекові депозити. Набуті кошти, як правило, використовуються для надання позик під заставу; взаємні ощадні банки, які мобілізують кошти, приймаючи депозити і використовують їх головним чином для надання позик під заставу; кредитні спілки.

2) договірні ощадні інститути, такі, як страхові компанії або пенсійні фонди, є фінансовими посередниками, які залучають кошти через періодичні інтервали на договірній основі. Оскільки вони можуть досить точно прогнозувати, яку суму виплат їм доведеться зробити у наступні роки, вони не повинні турбуватися такою мірою, як депозитні інститути, про втрату коштів. Як наслідок, ліквідність активів не є такою важливою для них, як для депозитних інститутів, і вони схильні інвестувати свої кошти головним чином у довгострокові цінні папери, такі як облігації, акції та заставні. До них належать: компанії страхування життя; компанії страхування від пожежі і нещасного випадку; пенсійні фонди (приватні) та пенсійні фонди штатів і місцеві фонди.
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


Як ми вже зазначали вище, термін „фінансовий посередник” є дуже близьким до терміну „інституційний інвестор”, але, на наш погляд, і значно ширшим, оскільки фінансовий посередник може як виступати інвестором, так і виконуючи інші функції, ним не бути (наприклад, страхова компанія). Тому так багато уваги ми й приділили питанню фінансового посередництва.

За твердженням У. Шарпа термін „інституційні інвестори” використовують переважно практики, мабуть, тому існує певна проблематика визначення цього поняття теоретиками.

У науковій літературі існує багато різних трактувань терміну „інституційні інвестори”, проте єдиного вичерпного тлумачення ми не зустрічали, зокрема:

1. Закон України „Про цінні папери та фондовий ринок” дає таке визначення: „Інституційні інвестори – інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), інвестиційні фонди, взаємні фонди інвестиційних компаній, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, інші фінансові установи, які здійснюють операції з фінансовими активами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках передбачених законодавством, - також за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів”.

(ВЫРЕЗАНО)говорить, що „Інституційні інвестори – юридичні особи, підприємства, основна діяльність яких не пов’язана з ринком цінних паперів і які не мають ліцензії на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів в якості посередників, але купують цінні папери від свого імені і за свій рахунок” [168, с. 121].

5. У „Словнику фондового ринку”, укладачами якого є Головко А., Кобзар В., Науменко О. та інші зазначено, що „Інституційний інвестор – переважно юридична особа, яка вкладає свої кошти, майно, майнові та немайнові права у цінні папери з метою одержання доходу та посилення свого впливу на управління емітентом. У США – це пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні компанії тощо, в Україні – інвестиційні фонди та інвестиційні компанії” [304 с. 97].

6. В „Енциклопедії бізнесмена, економіста, менеджера” за ред. Р.Дяківа „Інституційний інвестор – організація, головною метою якої є інвестування своїх власних коштів або коштів інших компаній, якими вона володіє як їхня довірена особа. Це пенсійні фонди, інвестиційні компанії, страхові фірми, банки тощо” [94, с. 251].

7. Інші американські вчені Гітман Л.Дж. і Джонк М.Д стверджують, що „Інституційні інвестори – це фахівці, яким платять за те, що вони управляють чужими коштами. Їх наймають фінансові установи - банки, страхові компанії, взаємні і пенсійні фонди, а також великі нефінансові корпорації, і в окремих випадках – приватні особи. Фінансові інститути інвестують значні суми, намагаючись забезпечити суттєвий дохід своїм вкладникам. Наприклад, трастовий відділ банку повинен заробити достатній дохід на ті кошти, які йому доручені; компанія страхування життя повинна інвестувати страхові внески, щоб заробляти дохід, з якого вона буде виплачувати страхові винагороди клієнтам, а також їх спадкоємцям і отримувачам у разі смерті клієнта. Не фінансові компанії, промислові чи торгові, також нерідко володіють значними грошовими коштами, які вкладаються, для того, щоб вільні кошти принесли дохід чи допомогли покрити потреби поточних операцій і капіталовкладень в майбутньому” [63, с. 17].

Безперечно, кожне визначення певною мірою розкриває суть аналізованого нами поняття, проте, на наш погляд, жодне з них повністю не розкриває особливості інституційних інвесторів.

Найближчим до істини, як видається є визначення, пропоноване у Законі України „Про цінні папери та фондовий ринок”, утім воно залишає незрозумілим, чому саме інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), інвестиційні фонди, взаємні фонди інвестиційних компаній, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії є інституційними інвесторами.
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


Загалом, проаналізувавши наведені напрацювання та ґрунтуючись на власному баченні проблеми, ми пропонуємо варіант тлумачення терміну „інституційні інвестори”, що синтезує зазначені формулювання і повніше розкриває його суть.

Інституційні інвестори – це учасники фінансового ринку, які відіграють провідну роль у процесі трансформації заощаджень в інвестиції, акумулюючи кошти індивідуальних інвесторів (як правило, шляхом випуску власних цінних паперів або на довірчій основі), що використовуються для інвестування у фінансові та матеріальні активи (найчастіше в цінні папери), диверсифікуючи інвестиційні вкладення, зменшуючи таким чином ризики та отримують інвестиційний дохід.

Інституційні інвестори, здійснюють діяльність із залучення коштів індивідуальних інвесторів, які потім вкладають у цінні папери інших емітентів, і тому справляють вагомий вплив на функціонування ринку цінних паперів та його активність. Це зумовлено низкою причин:

1. Інституційні інвестори мають більше коштів, ніж окремо взяті фізичні особи;

2. Індивідуальні інвестори купують цінні папери з власного інтересу, а інституційні намагаються поєднати його з інтересами емітента;

3. Інституційні інвестори частіше бувають зацікавлені в тому, щоб брати участь у повсякденному управлінні справами емітента [226, с. 324].

Діяльність інституційних інвесторів сприяє зниженню ризиковості інвестицій на фондовому ринку. Акумулюючи кошти вкладників, вони диверсифікують портфель фінансових інструментів, що їм належать, ефективно вирішуючи завдання стабілізації співвідношення ризику і доходності.

Зважаючи на те, що термін „інституційні інвестори” довгий час не був об’єктом комплексного теоретичного дослідження, проблема чіткої їх класифікації стоїть досить гостро.

Як правило, більшість науковців обмежуються лише тим, що відносять ті чи інші установи до складу інституційних інвесторів. Можна погодитись із тими, хто вважає, що склад і структура інституційних інвесторів у різних країнах неоднакові і залежать від особливостей національної фінансової системи [256, с. 78].

У вітчизняній науковій літературі зустрічаються декілька класифікацій інституційних інвесторів. Зокрема Клименко В. до інституційних інвесторів відносить: інвестиційні фонди та компанії; інвестиційні трасти; інвестиційні банки; комерційні банки; страхові компанії; пенсійні фонди [121, с. 51].

На наш погляд, така класифікація є надто абстрактною, адже не пропонує жодної класифікаційної ознаки, для поділу інституційних інвесторів на певні групи. Знову ж таки, суперечливим виглядає ідентифікація з інституційними інвесторами інвестиційних трастів (оскільки таких установ законодавством України не передбачається) та інвестиційних банків, які за Законом України „Про банки і банківську діяльність” є лише одним із видів спеціалізованих комерційних банків.

Осецький В. виокремлює шість основних інституційних інвесторів, відповідно до особливостей інструментів здійснення інвестиційної діяльності, а саме:

1. Інвестиційні компанії і фонди: основний інструмент, за допомогою якого здійснюється інвестиційна діяльність, це акції й облігації різних компаній, тобто портфельні інвестиції;

2. Венчурні компанії і фонди: основний інструмент – акції компаній. Однак венчурний фонд ні в якому разі не диверсифікує ресурсів, тобто він не формує інвестиційного портфелю, а прагне одержати повний контроль над компанією, яку інвестує;

3. Страхові компанії в основному намагаються використовувати цінні папери з гарантованою прибутковістю (високою ліквідністю – державні, муніципальні й корпоративні облігації);

4. Лізингові компанії відрізняються специфічною формою інвестицій у вигляді устаткування, техніки;

5. Факторингові компанії використовують як інструмент інвестування боргові зобов’язання підприємств і компаній;

6. Банки й інші фінансово-кредитні установи: основний інструмент інвестування – гроші у готівковій і безготівковій формах [217, с. 21-22].

У цій класифікації хоча й наведено ознаки інституційних інвесторів, проте залишається незрозумілим, чому розділено пп. 1 і 3, якщо по суті вони використовують однакові інструменти інвестування. Виникає також сумнів у тому, що банки не інвестують коштів у цінні папери.

Зважаючи на характер та особливості функціонування інституційних інвесторів можна виокремити декілька класифікаційних ознак з метою поєднання їх у різні групи:

1. За загальними характеристиками:

(ВЫРЕЗАНО)

2. За функціями, які виконують інституційні інвестори в економіці:

(ВЫРЕЗАНО)

3. За способами акумуляції заощаджень:

(ВЫРЕЗАНО)

4. За напрямами інвестування:

4.1. Ті, що інвестують переважно у цінні папери:

4.1.1. Ті, що інвестують переважно у високоризикові цінні папери (інвестиційні фонди і компанії, венчурні фонди);

4.1.2. Ті, що інвестують переважно у низькоризикові цінні папери (страхові компанії, пенсійні фонди). Вони це роблять з метою подальшої можливості виконання власних зобов’язань перед своїми клієнтами, тобто уникаючи можливих збитків.

4.2. Кредитні інституційні інвестори (комерційні банки, кредитні спілки, МБРР, ЄБРР, МФК, МАР, ЄІБ). Їх основна роль у процесі інвестування – це надання кредитів господарюючим суб’єктам.

4.3. Інші інституційні інвестори (лізингові компанії, фінансові компанії тощо) (Додаток Б).

У подальшому аналізі ми послуговуватимемося першою запропонованою нами класифікацією, що, на наш погляд, найбільш придатна до дослідження інституційних інвесторів саме в економіці України.

Зважаючи на все викладене вище ми можемо виділити основні функції, які виконують інституційні інвестори в економіці, зокрема:

- трансформація заощаджень в інвестиції шляхом акумуляції коштів індивідуальних заощадників;

- сприяння зниженню вартості операцій з цінними паперами за одночасного зростання їх кількості (ефект масштабу);

- зниження трансакційних витрат;

- усунення проблеми асиметричної інформації;

- диверсифікація інвестиційних ризиків;

- інституційні інвестори трансформують строк погашення первинних цінних паперів, в які інвестовано кошти, у різні терміни погашення посередніх зобов’язань (розподіл ресурсів у часі);

- професійне управління інвестиційним портфелем;

- консультування учасників інвестиційного процесу.

Біл(ВЫРЕЗАНО)

^ 1.2. Механізми інституційного інвестування та інструментарій їхнього аналізу


Визначивши основні поняття нашого аналізу слід звернути увагу на те, що будь-який інституційний інвестор перебуває у тісному взаємозв’язку з іншими йому подібними інституціями. До прикладу, кредитні спілки, страхові компанії чи пенсійні фонди можуть зберігати кошти на депозитах комерційних банків; різні інституційні інвестори можуть купувати інвестиційні сертифікати інвестиційних фондів тощо. Тому, ми пропонуємо щодо сукупності інституційних інвесторів використовувати поняття „система інституційних інвесторів”. Оскільки відомо, що „система – сукупність якісно визначених елементів, між якими існує закономірний зв’язок чи взаємозв’язок. Найважливішою рисою системи є її цілісність” [329, с.88].

Проте, цілісність є не єдиною ознакою системи. Важливою її ознакою є також взаємозв’язок середовища та системи. Для підтримки цілісності системи в умовах змінного середовища і внутрішніх трансформацій потрібна особлива організація системи, яка б забезпечувала її стійкість.

Відтак, система інституційних інвесторів – це сукупність взаємопов’язаних інститутів, що використовують подібні механізми та інструменти, регулюючих органів та основних чинників впливу на їх діяльність, головною функцією якої є трансформація приватних заощаджень в інвестиції.

Систему інституційних інвесторів можна зобразити на схемі (рис. 1.4.).

У 1952 році в журналі „Journal of Finance” була опублікована стаття „Portfolio Selection”, в якій Г.Марковіц вперше запропонував розглядати дохідність портфеля за період як випадкову величину. Він формалізував спосіб використання фактора ризику поряд з доходом у процесі аналізу інвестиційних інструм