Реферат: Німецька філософія права на рубежі ХVІІІ – ХІХ ст

НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ ПРАВА НА РУБЕЖІ ХVІІІ – ХІХ ст.


Кінець ХVІІІ перша половина ХІХ ст. у Європі в історії філософії визначався існування так званої “класичної німецької філософії”. Вважають, що цю назву першим використав Ф.Енгельс у своїй праці “Людвиг Фейербах і кінець класичної німецької філософії” (1886). Найяскравішими представниками цієї філософії у Німеччині були: її родоначальник І.Кант (1724 –1804), Й.Г.Фіхте (1762 –1814), Ф.В.Шеллінг (1775 – 1834), Г.В.Гегель (1770 – 1831) і Л.О.Фейєрбах (1804 –1872).

В галузі права особливу увагу в нашому курсі ми надаємо працям І.Канта, який запровадив вчення про людську свободу через верховенство моралі (пріоритет особистості); Й. Фіхте, який розвинув вчення про розвиток права з розвитком самосвідомості; Ф.Гегель, який об’єднав право і свободу, надаючи пріоритет загальному (держава над особистістю), а також ствердив ідею про саморозвиток права.

Потрібно також зауважити, що праці згаданих вище філософів досить сильно вплинули на діяльність філософів послідуючих поколінь як у Західній Європі, так і за її межами, зокрема в Росії. Це торкається як філософії взагалі, так і філософії права зокрема.



Філософи та їх праці

Погляди на державу та її устрій.

Розуміння права і закону


^ 1. Іммануїл Кант (1724 – 1804) – родоначальник німецької класичної філософії: “Ідея загальної історії під космополітичним кутом зору”; “Критика чистого розуму” (1781); Пролегомени” (1783); “Критика практичного розуму” (1788); “Критика властивості судження” (1790); “До вічного миру” (1793); “Метафізичні засади вчення про право” (1797); “Метафізика моралі” (1797).


^ 2. Йоганн-Готліб Фіхте (1762 – 1814) – намагався розвинути і поглибити І.Канта. “Система вчення про моральність”; Основи природного права” (1796); “Замкнена торгівельна держава” (1800); “Промови до німецької нації” (1808).


^ 3.Георг-Вільгельм- Фрідріх Гегель (1770 – 1831): “Філософія духу” (1817) “Філосо- фія права” (1821); “Англійський біль про реформу” (1831).

Відмічав три концепції трактування природного права: емпірична (Гоббс, Руссо); формальна (Кант, Фіхте); абсолютна (Гегель). Мета філософії права – очиститися від ідей природного права ХVІІ – ХVІІІ ст. як вічного, застиглого і незмінного. Право розвивається, як і все у світі. Висунув ідею абсолютної моральності.


Ідея правової держави, як “об’єднання багатьох людей, що підкоряються правовим законам”. В ній розподіл влади (законодавча (найвища), виконавча, судова). Докоряв Гоббсу за його ігнорування права народу. На відміну від Руссо вважав, що людина від природи лиха, а не добра. “Це така тварина, яка потребує над собою господаря”, але оскільки господарі теж люди, то єдиним господарем може бути лише Бог. Державна влада – наслідок узурпації, а не добровільного договору. Монархію ототожнював з республікою: освічений монарх керується волею громадян, яку адекватно відображають філософи. Але у нормальному громадянському суспільстві повинні правити не люди, а закони. Поділ влади зі зверхністю законодавчої. За конституційну монархію, до якої треба перейти мирним шляхом. Вважав, що лише свобода думки може забезпечити розвиток людства. Проповідував ідею вічного миру, як ідеал і політичний принцип. Сформулював концепцію світового союзу незалежних правових держав для охорони свободи і їх незалежності.


Держава – договір, спрямований на забезпечення свободи кожному завдяки справедливим законам. Проти демократії, бо народ не здатний керувати державою. А щоб не було деспотії, потрібен контрольний орган, ефори, як у Спарті. Держава існує тимчасово і повинна зникнути в майбутньому шляхом переходу із “царства закону” у “царство моралі”.


Всесвітня історія – прогрес в усвідомлені свободи, свобода – результат роботи духу, що рухається зі сходу на захід (схід – свобода у деспота, античність – свобода у обмеженої кількості людей, германський світ – свободи всім). Відповідно цьому – форми держави: східна деспотія, антична демократія та аристократія, та західна представницька, конституційна монархія. В ній розподіл влади: законодавча - встановлює загальне; урядова (поліцейська і судова) – підводить приватне під загальне; влада монарха – поєднує загальне з приватним, вона - об’єднуюча сила, бо народ без князя – аморфна маса. Люди вільні як особистості, а не як власники. Завданням науки про державу є розуміння того якою вона є, а не будування розумом того, якою вона повинна бути. У відносинах між державами надано право сильнішому.

Громадянське суспільство – це опосередкована працею система потреб, що базується на приватній власності і загальній рівності людей.

Вважав державу головнішою категорією, ніж особистість, тобто індивідуальну долю людини він приніс у жертву загальному. Абсолютизував національну державу.


“Право – сукупність умов, за яких свавілля одного є сумісним з свавіллям іншого з точки зору загального закону свободи”. Принцип моральності: вона незалежна і самоцінна. Людина вірить у Бога, бо так вимагає мораль. Моральний закон – модифікація принципу формально-правової рівності, має вираз в категоричному імперативі: “Дій згідно з такою максимою своєї волі, яка водночас може стати основою загального законодавства”. Морально обгрунтований закон – розумне право. Право – вияв практичного розуму, визначення міри свободи людини. Право і мораль – взаємодоповнюючі протилежності. Право стосується дій, мораль – переконань. Право гарантує моралі той соціальний простір, в якому реалізується свобода індивіда, воно відрізняється від моралі застосуванням примусу. Природне право (право у широкому розумінні) спирається на апріорні принципи, які диктує розум, позитивне (право у вузькому розумінні) залежить від законодавця. Тому природне право – критерій для позитивного.


Свобода залежить не від індивіда, а від рівня історичного розвитку, суспільства. Право на існування за допомогою праці, а значить – право власності (тільки не на землю). Право поширюється на всіх людей, а мораль у кожного в середині. Право за своєю природою соціальне, а мораль – індивідуальна. Пропагував шлях від права до моралі. Націоналістичне трактування права (німецька винятковість).


Право – буття свободи волі, яка розвивається по сходинках: право власності – право моралі – сімейне право – державне право – право світового духу (всесвітньої історії). У законі треба зосереджувати увагу на закономірному, розумному, що відповідає дійсному праву. Відхилення є випадковістю і не торкаються природи закону, тому є предметом не філософії права, а історії права. Проти протиставлення природного і позитивного права: це різні визначення одного поняття, яке розглядається як свобода (ідея права), як ступінь і форма свободи (особливе право), як закон (позитивне право).

Філософське і прикладне поняття права. Філософське – ідея права (свобода, як усвідомлена необхідність) означає розумну свободу особи, яка обмежується такою ж свободою інших осіб. Тобто, право – визначення меж свободи і несвободи. Прикладне (нормативне, закон) - оформлення права, яке історично склалось. Вони різняться, але не протиставляються, бо “все дійсне – розумне, все розумне – дійсне”. Але, якщо закон відступає від розумного, необхідні зміни.

Суб’єктом історії є об’єктивний дух, конкретними виконавцями – люди. В рамках об’єктивного духу існує “особливе право”, до якого відносяться: абстрактне (формальне) право; мораль, в якій те, що у праві є формальною можливістю, стає обов’язком, належним; моральність справжнє здійснення того, що у праві є можливим, а у моралі належним (сюди входять сім’я, громадянське суспільство, держава). Вони не заступають одне одного, а співіснують Отже, за Гегелем право розвивається від абстрактного до конкретного.