Реферат: Оглядовий лист

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/alldocWWW/BB224B5A4621DD4CC225750500540D26!OpenDocument

Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням господарськими судами законодавства про інформацію (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)
Вищий господарський суд
Лист від 12.11.2008 № 01-8/676
 






 На даний момент цей документ безкоштовний

Версія для друку | Інформаційна карта  | Структура документа





ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
^ ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ
від 12.11.2008 р. N 01-8/676


Господарським судам України




Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням господарськими судами законодавства про інформацію (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)
У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів, судові рішення у яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом України.

1. Право на спростування недостовірної інформації належить не лише фізичним, але й юридичним особам у передбачених законом випадках, а тому спори зазначеної категорії підвідомчі господарським судам на загальних підставах.

Місцевий господарський суд, з яким погодився господарський суд апеляційної інстанції, відмовив у прийнятті позовної заяви про захист ділової репутації та спростування недостовірної інформації. Судові рішення з посиланням на статті 1, 12, пункт 1 частини першої статті 62 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) мотивовано тим, що господарським судам непідвідомчі спори зазначеної категорії.

Скасовуючи відповідні судові рішення з передачею справи на розгляд суду першої інстанції, Вищий господарський суд України відзначив, зокрема, таке.

У статті 299 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зазначено, що фізична особа має право на недоторканість своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

Відповідно ж до частини першої статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати людині.

^ Право на недоторканість своєї ділової репутації відноситься до особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Це право за своєю природою може належати не лише фізичній, але й юридичній особі.

За приписами частини першої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. За своєю правовою природою право на спростування недостовірної інформації, передбачене статтею 277 ЦК України, належить не лише фізичним, але й юридичним особам, оскільки це право може бути використано господарюючим суб'єктом (підприємцем) як спосіб судового захисту щодо поширення інформації, яка шкодить його діловій репутації.

Отже, за змістом наведених приписів чинного законодавства право на спростування має особа, про яку поширено недостовірну інформацію, навіть якщо таке поширення не завдало шкоди її діловій репутації. Крім того, відповідно до приписів статті 47 Закону України "Про інформацію" порушення законодавства України про інформацію тягне за собою, зокрема, і цивільно-правову відповідальність згідно з законодавством України. Серед порушень цього законодавства у наведеній статті передбачено і поширення відомостей, що не відповідають дійсності.

Згідно зі статтею 277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу і, зокрема, визначати відповідача за своїми вимогами тощо.

Таким чином, обраний позивачем спосіб захисту його порушеного права відповідає способу, що встановлений у статті 277 ЦК України.

У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.09.90 N 7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" зазначено, що:

відповідачем у справі про захист честі і гідності може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що порочать позивача;

якщо позов пред'явлено про спростування відомостей, опублікованих в пресі або поширених іншими засобами масової інформації (по радіо, телебаченню), як відповідачі притягаються автор та відповідний орган масової інформації (редакція, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації). При публікації або іншому поширенню відомостей без позначення автора орган масової інформації за вимогою суду зобов'язаний назвати особу, яка надала відомості, про спростування котрих пред'явлено позов.

Позивачами і відповідачами в судовому процесі господарських судів можуть бути підприємства та організації, зазначені в статті 1 ГПК України, тобто підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Відповідно до статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до частини першої статті 21 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу.

У постанові від 30.11.2004 зі справи N 18/62 Верховним Судом України з посиланням на приписи статті 124 Конституції України, статті 22 Закону України "Про судоустрій", статей 24, 236 та 254 ЦК України, статей 1 та 21 ГПК України викладено правову позицію, відповідно до якої сторонами у господарському судочинстві можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України, а отже усі спори між юридичними особами підвідомчі господарським судам, крім винятків, прямо визначених законом.

У пункті 9 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28.03.2007 N 01-8/184 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію" зазначено, що за змістом приписів статті 91 ЦК право на спростування недостовірної інформації, передбачене статтею 277 ЦК, належить не лише фізичним, але й юридичним особам у передбачених законом випадках, у тому числі як спосіб судового захисту проти поширення інформації, що шкодить діловій репутації господарюючого суб'єкта (підприємця) (постанова Вищого господарського суду України від 25.09.2007 44/105-07).

2. У розгляді справи про спростування недостовірної інформації господарські суди дійшли обґрунтованого висновку щодо відсутності факту порушення прав позивача - юридичної особи.

Організація звернулася до господарського суду з позовом до Міністерства про:

- визнання недостовірною, негативною та такою, що принижує ділову репутацію позивача, інформації, поширеної Міністерством у листі;

- зобов'язання Міністерства не пізніше одного місяця з дня набрання рішенням суду законної сили спростувати розповсюджену ним недостовірну та негативну інформацію про позивача;

- зобов'язання Міністерства відкликати листа.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, в позові відмовлено з огляду на те, що:

- позивачем не доведено направлення спірного листа адресатам саме відповідачем, так само як і одержання цього листа зазначеними у ньому адресатами;

- у спірному листі йдеться не про дії позивача, а про дії конкретних фізичних осіб (у тому числі й співзасновників Організації);

- Організацією не доведено, що з боку Міністерства в даному випадку мало місце порушення її прав та/або інтересів як юридичної особи - позивача.

Залишаючи відповідні судові рішення без змін, Вищий господарський суд України звернув увагу на таке.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.09.90 N 7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" визначено, що під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному числу осіб або хоча б одній людині. До відомостей, що порочать особу, слід відносити ті з них, які принижують честь і гідність громадянина або організації в громадській думці чи думці окремих громадян з точки зору додержання законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі.

Частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

З огляду на наведене попередні судові інстанції, встановивши, що в спірному листі йдеться не про позивача, а про фізичних осіб - співзасновників певних підприємств та організацій, дійшли обґрунтованого висновку щодо відсутності факту порушення прав саме Організації як позивача - юридичної особи та з цих підстав правомірно відмовили в задоволенні даного позову (постанова Вищого господарського суду України від 23.10.2007 N 41/540-А).

3. Суд вправі розглянути позовну заяву, яка одночасно містить вимоги про спростування недостовірної інформації та про відшкодування моральної шкоди у зв'язку з поширенням такої інформації, якщо позовна вимога про спростування недостовірної інформації підлягає розгляду господарським судом.

Ухвалою господарського суду першої інстанції позовну заяву про спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди повернуто позивачеві з посиланням на пункт 3 частини першої статті 63 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) з мотивів неможливості звернення позивача до суду з позовом про стягнення моральної шкоди за поширення недостовірної інформації без подання доказів її спростування.

Постановою апеляційного господарського суду зазначену ухвалу скасовано, а справу передано до місцевого господарського суду для вирішення питання щодо прийняття позовної заяви.

Вищий господарський суд України погодився з доводами господарського суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 58 ГПК України в одній позовній заяві може бути об'єднано кілька вимог, зв'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами.

У підсумковій частині позовної заяви зазначено прохання визнати недостовірною інформацію, поширену відповідачами, та спростувати її, але в тексті позовної заяви позивач порушує ще й питання щодо стягнення з відповідача моральної шкоди.

^ Стаття 65 ГПК України містить невичерпний перелік дій судді, спрямованих на забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи, зокрема, щодо уточнення позовних вимог.

З огляду на викладене чинне законодавство не обмежує суд у праві розглянути позовну заяву, яка одночасно містить вимоги про спростування недостовірної інформації та про відшкодування моральної шкоди у зв'язку з поширенням такої інформації, якщо позовна вимога про спростування недостовірної інформації підлягає розгляду господарським судом (постанова Вищого господарського суду України від 23.10.2007 N 05/362-07(05/154-07)).

4. Якщо предметом судового розгляду зі справи є декілька вимог, наприклад, зобов'язання спростувати недостовірну інформацію та відшкодування моральної шкоди, завданої поширенням такої інформації, господарський суд зобов'язаний розглянути кожну з них і дати по кожній вимозі остаточну відповідь.

Підприємство звернулося до місцевого господарського суду з позовом про стягнення з відповідачів суми компенсації за заподіяну моральну шкоду та про зобов'язання спростувати недостовірну інформацію.

Рішення господарського суду першої інстанції, яким у задоволенні позову відмовлено, мотивовано відсутністю підстав для стягнення з відповідачів компенсації за заподіяну позивачеві моральну шкоду, оскільки немає доказів заподіяння такої шкоди.

Скасовуючи зазначене судове рішення з передачею справи на новий розгляд до місцевого господарського суду, Вищий господарський суд України відзначив таке.

Згідно зі статтею 84 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) рішення господарського суду складається із вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин, при цьому резолютивна частина має містити висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково по кожній з заявлених вимог.

В абзаці другому пункту 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.76 N 11 "Про судове рішення" зазначено, що при об'єднанні в одному провадженні кількох вимог або прийнятті зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, має бути сформульовано, що саме постановив суд по кожній позовній вимозі.

Така позиція кореспондується зі змістом абзацу другого пункту 9 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 N 02-5/422 "Про судове рішення", в якому зазначено, що у резолютивній частині рішення має бути остаточна відповідь щодо усіх вимог, які були предметом судового розгляду.

Предметом судового розгляду зі справи було декілька вимог, а саме: стягнення компенсації за заподіяну моральну шкоду та зобов'язання відповідачів спростувати недостовірну інформацію, а остаточна відповідь судом була надана лише щодо однієї з них (відшкодування заподіяної моральної шкоди), отже, інша позовна вимога (спростування недостовірної інформації), по суті, залишилася без розгляду всупереч приписам пункту 4 частини першої статті 84 ГПК.

Відповідно до частини першої статті 11110 ГПК підставами для скасування рішення місцевого господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

В абзаці другому пункту 4 названого роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України зазначено, що відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом.

Разом з тим, у прийнятті рішення про відмову у позові щодо стягнення з відповідачів у солідарному порядку компенсації за заподіяну ними моральну шкоду суд обмежився викладенням думки позивача та відповідачів без належних обґрунтувань, заснованих на законі, та без встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.

Згідно з частиною другою статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає, зокрема, у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

^ Частиною першою статті 1167 названого Кодексу передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Отже, фактами, з якими матеріальний закон пов'язує настання цивільно-правової відповідальності за заподіяння моральної шкоди, є: наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, а також вини останнього в її заподіянні.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.95 N 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" також визначено:

- під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб;

- під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації..., а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності (пункт 3);

- відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (пункт 5).

Відповідно ж до пункту 9 названої постанови Пленуму Верховного Суду України розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

З огляду на викладене касаційна інстанція дійшла висновку про порушення місцевим господарським судом вимог статей 34, 41 та 43 ГПК України у встановленні обставин справи, що складають фактичну основу спірних правовідносин (постанова Вищого господарського суду України від 16.10.2007 N 38/257-07(05/87-07)).

5. За відсутності доказів достовірності поширеної відповідачем інформації позов про спростування цієї інформації обґрунтовано визнаний господарським судом таким, що підлягає задоволенню.

Здійснюючи в касаційному порядку перегляд судових рішень зі справи у спорі, пов'язаному з зобов'язанням відповідачів спростувати недостовірну інформацію, Вищий господарський суд України звернув увагу, між іншим, на таке.

Відповідно до частини третьої статті 277 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного. Тобто цією нормою встановлюється презумпція недостовірності негативної інформації про особу.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.09.90 N 7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" (далі - Постанова N 7) визначено, що під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному числу осіб або хоча б одній людині. До відомостей, що порочать особу, слід відносити ті з них, які принижують честь і гідність громадянина або організації в громадській думці чи думці окремих громадян з точки зору додержання законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що, розмістивши відповідну інформацію на рекламних конструкціях, відповідачі у справі тим самим поширили щодо позивача певну інформацію, яку останній вважає недостовірною.

Відповідно до частини першої статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати людині.

^ Статтею 94 ЦК України передбачено право юридичної особи на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

У пункті 9 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28.03.2007 N 01-8/184 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію" зазначено, що за змістом приписів статті 91 ЦК право на спростування недостовірної інформації, передбачене статтею 277 ЦК, належить не лише фізичним, але й юридичним особам у передбачених законом випадках, у тому числі як спосіб судового захисту проти поширення інформації, що шкодить діловій репутації господарюючого суб'єкта (підприємця).

Відповідно до статті 200 ЦК України інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями.

Згідно зі статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Разом з тим, статтею 32 Конституції України встановлено, зокрема, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації.

Отже, системний аналіз наведених норм свідчить про те, що за відсутності доказів достовірності поширеної відповідачем інформації позов про спростування цієї інформації підлягає задоволенню.

Відповідно до частини другої статті 43 ГПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Згідно з частиною першою статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Зі змісту спірних правовідносин, враховуючи принцип презумпції добропорядності, вбачається, що обов'язок доказування достовірності поширеної інформації покладається на особу, яка цю інформацію поширила, тобто на відповідачів зі справи.

Відповідна правова позиція викладена і в пункті 17 Постанови N 7, в якому зазначено, що відповідач повинен довести, що поширені ним відомості відповідають дійсності. На позивача покладається обов'язок довести лише факт поширення відомостей, які його порочать, особою, до якої пред'явлений позов. Проте позивач має право подати докази невідповідності дійсності таких відомостей.

Оскільки судовими інстанціями встановлено, що розміщена на рекламних конструкціях інформація, є по суті, такою, що не відповідає дійсності, Вищий господарський суд України погоджується з висновком попередніх судових інстанцій про те, що зібрані у справі докази свідчать про недостовірність поширеної відповідачами інформації.

За приписами частини першої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Відповідно до частини четвертої статті 277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.

У пункті 6 Постанови N 7 зазначено також, що:

відповідачем у справі про захист честі і гідності може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що порочать позивача;

якщо позов пред'явлено про спростування відомостей, опублікованих в пресі або поширених іншими засобами масової інформації (по радіо, телебаченню), як відповідачі притягаються автор та відповідний орган масової інформації (редакція, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації).

Як зазначалося в судових рішеннях зі справи, сюжети, що експонувалися на відповідних рекламних конструкціях, затверджувалися сторонами. З огляду на наведене Вищий господарський суд України погодився з висновком попередніх судових інстанцій про необхідність задоволення позовних вимог про зобов'язання відповідачів у справі розмістити зазначене позивачем спростування на рекламних конструкціях, визначених згідно з укладеними сторонами договорами (постанова Вищого господарського суду України від 02.10.2007 N 6/305/05).

6. Якщо позов подано про спростування відомостей, опублікованих у пресі або поширених іншими засобами масової інформації (по радіо, телебаченню), як відповідачі притягаються автор та відповідний орган масової інформації (редакція, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації).

^ У разі, якщо автором статті, в якій викладено недостовірну інформацію, є фізична особа, господарський суд повинен припинити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Спілка звернулася до місцевого господарського суду з позовом про зобов'язання Товариства спростувати недостовірну інформацію, викладену: в зверненні генерального директора Товариства до працівників заводу; у статтях, автори яких відомі, а також просила стягнути з відповідача кошти на відшкодування моральної шкоди (шкоди, заподіяної діловій репутації).

Вищий господарський суд України погодився з ухвалою місцевого та постановою апеляційного господарських судів зі справи, якими провадження у справі припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) з огляду на непідвідомчість даного спору господарським судам України.

Як установлено попередніми судовими інстанціями, позовна заява Спілки, крім вимог до Товариства, містить й численні посилання на неправомірність поведінки саме авторів оспорюваних статей.

Підстави та порядок спростування інформації регламентують стаття 37 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" та стаття 277 Цивільного кодексу України.

Водночас за загальними правилами цивільно-правової відповідальності за поширення недостовірної інформації зобов'язаними суб'єктами названих правовідносин є особи, які (незалежно від наявності їхньої вини) поширили відомості, що не відповідають дійсності, або виклали їх неправдиво, і це порочить честь і гідність чи ділову репутацію або завдає шкоди інтересам громадян чи організацій.

При цьому під поняттям "спростування" розуміється доведення неправильності, помилковості, хибності будь-чиїх тверджень, переконань або їх заперечення. Спростування має відбуватись, як правило, у формі, ідентичній поширенню інформації, а коли це неможливо чи недоцільно, - в адекватній чи іншій формі, з урахуванням того, що воно повинно бути ефективним. Крім того, спростування обов'язково має бути проведено або підписано особою, яка поширила неправдиву інформацію і цим порушила немайнові права позивача. У протилежному випадку застосовуються інші способи захисту - відповідь, висловлювання своєї думки тощо.

В абзаці другому пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.09.90 N 7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" зазначено, що якщо позов пред'явлено про спростування відомостей, опублікованих в пресі або поширених іншими засобами масової інформації (по радіо, телебаченню), як відповідачі притягаються автор та відповідний орган масової інформації (редакція, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації).

Таку ж правову позицію щодо необхідності притягнення автора як відповідача викладено і в постанові Верховного Суду України від 27.03.2007 зі справи N 52/175-06.

Отже, разом з Товариством відповідачами у даному судовому спорі мають бути й автори статей, зміст яких оспорюється позивачем.

У свою чергу, згідно з приписами статей 1, 21 ГПК господарські суди не мають повноважень, необхідних для залучення зазначених фізичних осіб до участі у справі як відповідачів.

З огляду на наведене попередні судові інстанції дійшли обґрунтованого висновку про те, що даний спір не підлягає вирішенню в господарських судах України та правомірно припинили провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК (постанова Вищого господарського суду України від 11.03.2008 N 7/513пн).

7. Звернення до правоохоронного органу, що містять певні відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами, не можуть вважатися поширенням інформації, яка порочить честь, гідність чи ділову репутацію.

Об'єднання звернулося до місцевого господарського суду з позовом про захист ділової репутації та спростування недостовірної інформації.

Залишаючи без змін судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів зі справи, якими у задоволенні позову відмовлено, Вищий господарський суд України відзначив таке.

Судовими інстанціями у справі було встановлено, що:

- підприємство надіслало на адресу управління Державної служби боротьби з економічною злочинністю заяву (далі - Заява), в якій просило здійснити перевірку фінансової та господарської діяльності Об'єднання та вжити заходів, передбачених чинним законодавством, тобто повідомило про можливе порушення закону;

- викладена в Заяві інформація в основному стосується протиправних, на думку заявника, дій голови правління Об'єднання як фізичної особи і не пов'язана з його діяльністю з представництва інтересів очолюваної ним юридичної особи.

Об'єднання як юридичної особи стосується лише інформація про те, що ця юридична особа проводить приховану комерційну діяльність і ухиляється від сплати податків;

- названим Управлінням за результатами перевірки Заяви відмовлено в порушенні кримінальної справи.

^ Частиною третьою статті 277 Цивільного кодексу України передбачено, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.

Поширення інформації - це розповсюдження, обнародування, реалізація у встановленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації (стаття 14 Закону України "Про інформацію").

Водночас у Рішенні Конституційного Суду України від 10.04.2003 N 8-рп/2003 (справа про поширення відомостей) зазначено, що звернення громадян до правоохоронного органу, які містять певні відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами, передаються чи повідомляються не з метою доведення таких відомостей до громадськості чи окремих громадян, а з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами (перше речення абзацу п'ятого пункту 3 мотивувальної частини).

В контексті зазначеного рішення Конституційного Суду України лише наявність у зверненнях до правоохоронного органу завідомо неправдивих відомостей тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України (абзац сьомий пункту 3 мотивувальної частини).

При цьому вказівка на завідомо неправдивий характер такого повідомлення передбачає, що особа, яка звернулася до правоохоронного органу, достовірно знає, що нею повідомляються відомості, які не відповідають дійсності. Суб'єктивна думка про характер цих відомостей (впевненість у тому, що вони відповідають дійсності) виключає відповідальність за їх поширення (постанова Вищого господарського суду України від 24.06.2008 N 20/45).

^ 8. У розгляді спорів про визнання недостовірною інформації та її спростування господарським судам необхідно враховувати, що за приписами статті 471 Закону України "Про інформацію" оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Товариство звернулося до господарського суду з позовом до редакції газети (далі - Редакція) про визнання поширеної в газеті інформації такою, що не відповідає дійсності та принижує ділову репутацію позивача, спростування цієї інформації та про відшкодування завданої моральної шкоди.

Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено частково: інформацію, яку було опубліковано в газеті, визнано недостовірною та такою, що принижує ділову репутацію позивача; в іншій частині позову відмовлено.

Постановою апеляційного господарсь