Реферат: Край наш хустщина

КРАЙ НАШ - ХУСТЩИНА

Хустщина — чудовий край нашої землі. Чарують своєю красою долини Тиси, Ріки, мовчазні верши­ни гір, зелені полонини, швидкоплинні річки з водо­спадами, мальовничі села, уквітчані садами та ви­ноградниками.

Площа району складає близько однієї тисячі квадратних кілометрів, Найбільше проживає на Хустщині українців. їх більше ніж дев'яносто від­сотків. Другими по кількості є угорці — 5,3 процен­та, третіми росіяни — 2 проценти. В Хусгі прожи­ває 32 тисячі населення.

Хустщина межує з Виноградівським, Іршавським, Міжгірським, Тячівським районами. І 40 кілометрів територією району проходить кордон між Україною і Румунією.

Близько 60 процентів території -- гірська місце­вість. Найвища точка — гора Драгівський Менчул (АВ - - 1500 м, найнижча -- дельта річки Ріка (АВ — 164 м).

Економіка розвивається двома напрямками: про­мисловість і сільське господарство.

В дорадянський період доля випуску промислової продукції займала менше одного процента, нині во­на складає 32 проценти. В 1921 році в Хусті лише 57 чоловік було зайнято в промисловості і 185 в ремісничих цехах. Сьогодні на підприємствах міста тру­дяться 7.5 тисячі чоловік. Вони виробляю і в промис­лової продукції на 500 мільйонів карбованців у рік. Продукція експортується в десять країн світу.

Виробництво сільськогосподарської продукції ве­дуть 9 колгоспів та 2 радгоспи. Вирощують картоп­лю, капусту, буряки, кукурудзу, пшеницю на фураж, займаються садівництвом, тваринництвом.

Понад 10 тисяч жителів району мають вищу й се­редню спеціальну освіту. Працюють 30 середніх і 9 девятирічних шкіл, 2 профтехучилища, лісотехнічний технікум, медучилище. 60 уродженців Хустщини є док­торами і кандидатами наук.До послуг трудящих 58 клубів і Будинків культури, 64 бібліотеки, 61 кіноустановка.В районі працює 379 лікарів і 901 працівник середнього медперсоналу.

В Карпатський державний заповідник входить <Долина нарцисів>, яка розкинулась на околиці Хуста й займає площу в 256 гектарів. Нарцисс високолистний,рідкісна цінна рослина,єдине в нашій країні родовище.Занесена в Червону книгу України.

Хустщина багата на мінеральні джерела.Їх нараховується 127.Найбільше джерел в околицях Вишкова,Драгова,Боронява,Олександрівки,Нижнього Бистрого.

^ ДАЛЕКА МИНУВШИНА

Хуст — місто старовинне і буремна історія його сягає в глибину віків. Про це свідчать сиві руїни на Замковій горі. В ряді попередніх історико-краєз-навчих видань стверджується, що вже в IX—X сто­літтях на Хустській Замковій горі існувало слов'ян­ське чи давньоруське городище або укріплене посе­лення. Хоч археологічні дані свідчать про те, що люди розміщались на мешкання в низинних районах біля річок. А що стосується Хустського замку як оборонного укріплення в цей період, то ні в яких джерелах не значиться. В IX—X століттях історичні документи підтверджують існування на Закарпатті двох феодальних градів-замків: Ужгородського та Боржавського.

Щодо Хустської Замкової гори то існує народна легенда про те, що ще до зведення кам'яного замку на горі було укріплення, яке спорудили розбійники. Вони нападали на купецькі каравани, що йшли по «соляному шляху» Марамороша уздовж Тиси. А зго­дом це розбійницьке гніздо було замінене замком феодала. Можливо, так воно і було. Однак важко по­вірити, бо документальних підтверджень не маємо.

Закарпатський дослідник ХІХ-го століття Михай­ло Лучкай в своїй праці «Історія карпатських ру­синів» розповідає про перехід племен угрів через Кар­пати в кінці ІХ-го століття. Воші спустилися доли­ною Латориці й зупинилися на сорокаденний відпо­чинок біля Мукачівської гори. Провели розвідку й здійснили облогу Ужгородського замку, де після переслідування стратили слов'янського князя Лаборця, який намагався пробитися до кам'яної фор­теці нині міста Земплін Східно-Словацького краю. В дальшому пристарілий вождь угорців Альмош пе­редає владу своєму сину Арпаду. Незадовго вони оку­пували і Боржавський замок, а полонених оборонців в кайданах відправили в Ужгород. Похід свій про­довжили і здійснили завоювання східної частини Великоморавської держави, міжріччя Тиси і Дунаю, Трансільванію і Паннонію. Ці територіальні завою­вання в Східнодунайській низовині на початку Х-го століття лягли в "основу ранньофеодальної угорської держави.

В документах про перехід угорців через Закар­паття, нема ніякої згадки про місцевість Мараморошу. І якби тоді в ІХ-ому столітті стояв Хустський замок, угорці його б не обійшли. Він для них став би здобичею. Звідси й зрозуміло, що немає доказів, які підтверджували б існування Хустської фортеці б IX—X століттях.

Михайло Лучкай згадує, як будувались взаємо­відносини між угорцями й слов'янами. Цитує пись­менника Льва Мудрого, який писав: «Слов'янами ке­рувало багато князів. Ці, залишені угорцями в сво­їх функціях, платили їм податки й надавали допо­могу. Вони не давали відчувати своїм народам нової влади. Бо слов'яни не хочуть нікому другому служи­ти тільки своїм. Вважають за краще зазнавати зне­ваги й бути пригнічуваними князями свого роду, аніж підкорятися чужим народам».

Однак ще й протягом Х-го століття більша части­на Закарпаття і зокрема Марамороша не була зай­нята угорськими феодалами і давньоруське населен­ня краю залишається під крилом впливу галицьких князів Київської Русі. Тільки в 10—70 роках ХІ-го століття проходило становлення угорської феодаль­ної держави з районі Верхнього Потисся.

Чи є відомості стосовно Хустського замку в пе­ріод просування сюди угорців? Найбільш вагомі з них зібрав свого часу державний прокуратор Марамороської жупи Іоан Товт. Ще в 1858 році він закін­чив свою історію Хустського замку, опрацювавши ряд архівних документів. Іоан Товт розповідає, що близько 1070 року на Угорщину через Мараморош напали кочівники, які потім були розбиті угорськими вождями Гезою і Ладиславом. А в 1090 році король Ладислав дав наказ неподалік місця поразки воро­га звести замок, який пізніше дістав назву Хуст.

Ще один цікавий факт, який читаємо в матеріа­лах І. Товта, що Хустський замок був побудований для захисту кордонів Мараморошу і для приборкан­ня переможених русичів. Автор приводить архівні дані, що замок на час королювання Бели III (1172— 1196) вже був готовий, бо тут знайдено камінь з цифрою 1191. Можна вважати, що звідси взяло свій початок і місто, яке згодом розрослося біля підніж­жя горн. А щодо дати 1090 року про початок зве­дення замку королем Ладиславом можна зауважи­ти, що власне він розпочав, а його наступники про­довжили й завершили будівництво, впорядкували за­кони, які санкціонували підкорення феодальною .знат­тю вільних ще тоді горян.

Сучасні археологічні дослідження давньоруських поселень XI—.XIII століття, які ще далеко не завер­шені, говорять про те, що з появою г, Марамороші невеликих городищ з кам'яними укріпленнями в се­лах Данилово, Вільхівці, Лази, виникли в той час поселення і з гірських районах краю. Припускаєть­ся, що частина давньоруського населення була ви­тіснена туди.

З усього, що відомо історії до нині, виходить, що найбільш вірогідною залишається дата заснування Хустського замку — 1090 рік. І вже значно пізніше, після того, як ї303 році була утворена самостійна Марамороська жупа з центром в Сигеті. Хуст в 1329 році отримав статус коронного міста з усіма адміні­стративно-територіальними повноваженнями, гарні­зоном, бюджетом, а згодом і символікою.

І. нарешті, слід сказати, що хто б не був ініціа­тором спорудження кам'яної твердині чи місцевий слов'янський або угорський феодал, чи навіть король — ці «панські гнізда» зводилися за рахунок експлуа­тації місцевого давньоруського люду. Поневолений народ сам змушений був створювати ці осередки феодалізму. За переказом понад віковий період спо­рудження замку супроводжувалося безплатною по­винністю, яка поширювалась не тільки на чоловіків, але й на жінок та дітей і тривала для кожного по­над десять років. З покоління в покоління переда­вали хустяни оповіді про тих першомешканців міста, які міхами на гору каміння носили, мозолями на ру­ках і плечах зводили цей замок.


^ ГЕРБ ХУСТА

Перша згадка про Хуст належить до 1329 року, коли місто одержало право-коронного, однак цілком очевидно, що поселення, а також фортеця існували ще раніше. Проте дата заснування населеного пункту і фортеці не встановлена. Під час селянського пов­стання 1514 року замок" Хуст і фортеця опинилися в руках повстанців. Після розпаду угорської феодаль­ної держави Хуст став прикордонною фортецею, клю­човим місцем Трансільванського князівства. Замок не раз брали б облогу турецько-татарські полчища, війська Габсбургів і трансільванських князів. Під час визвольної війни 1703—1711 років Хуст — важ­ливий опорний пункт повстанців-куруців, керівни­ки яких у жовтні 1709 року скликали тут нараду. Важливу роль Хустська фортеця відіграла у відбит­ті останнього вторгнення на територію краю татаро-турецьких полчищ у 1717 році.

Найстаріший герб Хуста — той, що зображений на гербах п'яти коронних міст. Дві стріли зображе­ні тут на синьому фоні, а дві зірки — золотистого кольору, місяць — сріблястого. Такого ж кольору й стріли. Герб із зображенням руїн фортеці міг ' "ви­никнути не раніше 1766 року, "коли згоріла форте­ця. Фон щита цього герба червоний. Цей же герб це лише як геральдичний знак міста, а й округу зображений на печаті міста 20—30 років з написом російською і чеського мовами.

^ ГЕРБ ВИШКОВА

Вишково згадується вперше в латинському до­кументі 1273 року у формі Вишк. Припустимо,'що це ім'я людини. Значну роль зіграло зведене тут укріп­лення, яке поряд із фортецями Хуста, Королева і Севлюша контролювало водну дорогу по Тисі, якою возили сіль із марамороських солекопалень.

Статус привілейованого міста, одержаний у 1329 році, згодом був не раз підтверджений королями Угорщини. Однак, незважаючи на міський статус, більшість населення займається землеробством і тваринництвом, хоч уже в XVI—XVII століттях тут були і ремісники — ковалі, шевці, кравці, гончарі, пивовари, мельники, лимарі. Значного розвитку на­було домашнє ткацтво.

У січні 1657 року у Вишкові було проведено за­сідання Державних зборів Трансільванії, яке скли­кав князь Д'єрдь Ракоці II, що прибув сюди з вій­ськом, котре прямувало в Польщу. Цей виступ був погоджений із шведським королем Карлом XII і з гетьманом Богданом Хмельницьким, що також брав участь у війні проти Польщі. Однак похід закінчився поразкою. Польські війська завдали великої шкоди населеним пунктам краю, у тому числі й Вишкову. Серйозно воно постраждало також під час останньо­го вторгнення турецько-кримських полчищ у 1717

році.

На печаті села 1620 року зображено гірського козла, виведеного крупним планом на печаті п'яти королівських міст XVII століття. Напис угорською мовою: «Місто Вишк. Ісус. 1620». Виведення імені Спасителя на печаті чи на гербі — рідкісне явище. Цим жителі поселення ніби просили благословення Христа у їх многотрудному житті.

Гірський козел зображений і на гербі міста остан­ньої третини XIX століття. Фон щита сріблястого ко­льору, козел — коричневого, роги — сріблястого, па­горб — зелений.

^ БУНТІВНА ФОРТЕЦЯ

Хустський замок — унікальний пам'ятник ран­нього середньовіччя. З часу свого заснування (1090 р.) він був опорним пунктом, неприступною ци­таделлю волелюбного народу від татароро-монголів, турків та інших загарбників. Особливі) високо під­нялося значення Хустського замку на початку XVI-го століття, коли на території Угорщини прокотилась дужа хвиля народних повстань. Найпомітнішим і наймогутнішим з них було повстання під проводом Дєрдя Дожі.

Непогано організована армія повстанців у 1514 році оточила Хустський замок і штурмом оволоділа ним. Тут вони створили свій опорний пункт для даль­шого поширення повстанського руху.

Після поразки Д. Дожі замок стає одним з цен­трів жорстокої боротьби семигородських князів та правителів Угорщини. Вій кілька разів переходить до «куруців».

Міцні фортифікаційні споруди, вигідність його розташування робили фортецю неприступною. Вліт­ку 1594 року біля її мурів опинилася 80-тпсячиа ар­мія турецького хана Гірея. Але взяти замок не змог­ла й повернулася додому. Як свідчать перекази, під час облоги захисники зиготовляли незвичайну зброю — дерев'яні ядра з тису. Вони точно уражали воро­гів, підсилювали паніку в стані ворога.

Незадовго після цього Мараморощина перено­сить нашестя татар, але знову захисники замку не схиляють своїх прапоріз, хоч і довелося піти на компромісний договір.

Особливо значну роль зіграв Хустський замок під час селянської війни, яку очолив Ференц Ракоці II (1703—1711). Втікши з Віденської в'язниці, куди він був кинутий угорським королем Людвіком І, Рако­ці II поїхав у Польщу до своїх родичів і почав орга­нізовувати і збирати сили на боротьбу проти Габсбур-гів.

У серпні 1670 року повстанці підійшли до Хуст­ського замку. Один з керівників повстання -- Емеріх: Ілошвапі пробрався в середину ламку, встановив зв'я­зок з королівськими солдатами і схилив їч на бік повстанців. Внаслідок цього повстанці отримали чи­малу кількість рушниць, мор пір та різних збройних припасів, а Хуст став одним із важливих центрів повстання проти австрійського панування.

Звістка про взяття «куруцами» Хустського замку швидко поширювалась, і лази повстанців почали по­повнюватись новими силами. Всі жупи від Мукачева аж до Кошиць і Пряшева стали під революційні прапори Ф. Ракоці II. Лише Марамороської жупи повстанські загони поповнились чотирма тисячами піших і 800 кінними бійцями, а 33 хустяни служили в гарнізоні самої фортеці.

Налякані розмахом повстанського руху Габсбурги кинули проти «куруців» добре озброєну регулярну армію «лабанців». В 1711 році багаточислений за­гін на чолі з генералом Антонем оточив опорний пункт повстання — Хустський замок. Але заволодів ним лише після тривалої облоги, коли його захисни­ки залишилися без зовнішньої підтримки.

Па цей час Хустський замок був одним з най­більших і наймогутніших замків, мац загальнодер­жавне значення і належав самому королю.

У стінній кладці використаний переважно місце­вий матеріал: камінь, пісок, сланці, галька, вапно. Зв'язуючим матеріалом в розчині служи її сир і яєч­ний білок. Кожна частина замку була як маленька фортеця, що могла вести оборону й тоді, коли інші були взяті ворогом. У цілому вони складали добре

укріплену цитадель.

Замок має своєрідне планування. Б ньому було два двори. Один з них — «князівський» або внутріш­ній, другий — господарський або «передзамче». В замок вела серпантинна дорога. Підступи до неї прикривались міцною вежею. Над зовнішніми воро­тами підіймались з двох боків квадратні вежі. Ліва вежа прикривала і південну частину замкової сті­ни. Вхід в замок проходив через ряд чітко продума­них перепон.

Перед головними воротами був виритий рів ши­риною 8,5 метра, через який був перекинутий підйом­ний міст. Він у піднятому положенні закривав аркоподібні ворота. Далі дорога зела до других воріт. Над нею підіймались башні. Одна з них служила як пороховий склад і виділялась своєю циліндричною формою, частина якої збереглася до наших днів.

Лише прорвавши укріплення внутрішніх воріт, можна було потрапити в середній замок, західний край якого прикривав могутній кнльовий бастіон. Він служив тренувальним плацом. Вхід у внутріш­ній замок прикривали ще одні ворота. Він був роз­ташований на 6—8 метрів вище від «підзамчя», ві­докремлений і оточений з усіх боків п'ятнадцятиметровою стіною з багаточисельними бійницями у два ряди. За нею тягнулась ще одна кам'яна стіна, яка нагадувала коробку розміром 20 та 40 метрів. Тут були розташовані склади і житлові приміщення.

На території «верхнього замку» під пороховою вежею знаходився 160 метрів глибини колодязь, який забезпечував гарнізон і мешканців водою. До круг­лої вежі примикав великий зал з високими стінами та наскрізьними дверима. Верхню частину внутрішнього замку охороняли квадратна часова башня з дверима. Вона завершувалась куполом, який він­чався великим позолоченим хрестом.

Зимові покої володарів і коменданта були роз­ташовані на другому поверсі внутрішнього замку. З великих вікон відкривалися мальовничі види на Ти­су, на дорогу, яка вела під замок. Ця частина замку добре відображена в десятитомній праці турецького мандрівника ХУІІ-го століття Евгія Челебі, який в п'ятому томі пише: «Житлові будівлі, повернені вік­нами на захід здіймаються одна над одною. Дахи палаців вкриті кольоровою черепицею, дахи церков — залізом, хрести на них з чистого золота і так сяють, що в того, хто дивиться на них, втомлюються очі, і він змушений з поваги до них опускати очі».

З метою ефективної протидії ворогові при атаці і штурмі та на випадок захоплення ним частини ук­ріплення, на південному кінці замку було побудо­вано башту, верхня частина якої служила арсена­лом, середня — вартовим, а нижня — пороховим льо­хом. Ця міцна башня — новий тип фортифікації, один з основних його елементів. Вона названа баш­тою «Фердинанд», бо була побудована за наказом ім­ператора Фердинанда І у 1554 році.

V 20—30 роки XVI11-го століття значення замку почало слабнути. В липні 1766 року блискавка влу­чила в порохову вежу, внаслідок чого всі будівлі бу­ди пошкоджені. Відбудова його не проводилась, і сті­ни під дощем та вітром почали швидко руйнуватись. Влітку 1798 року буря звалила сторожову вежу в північно-східній частині замку, а через рік королів­ський ерар дозволив розібрати окремі мури для бу­дівництва в місті римо-католицького костьолу.

Так закінчується багата подіями історія Хустського замку, об мури якого розбивалися навали іноземних завойовників.

^ МАРАМОРОШ-СИГЕТСЬКИЙ ПРОЦЕС

Введення унії на Хустщині, як і на всьому Закар­патті, почалося ще у ХУІІ-ому столітті. Ця нова віра для закарпатців прийшла від Ватікану. В той час її активно пропагували, насаджали тодішні прави­телі Австро-Угорської монархії. їм, звичайно, біль­ше імпонували римо- і греко-католпцькі віри, які бу­ли домінуючими на всій території країни, ніж пра­вославна, яку ісповідувало більшість людей Кар­патського краю. Священникам, які зуміють поверну­ти віруючих до греко-католнцької церкви, обіцяли певну грошову винагороду і звільнення від панщи­ни. Не всі богослужителі піддались такій заманці, але певна категорія священників знайшлася. Вони активно в езоїх проповідях проголошували нову греко-католицьку віру, закликали її ісповідувати. І як наслідок, дечого домоглися. Частіша сіл на Хустщині прийняла греко-католицьку віру. І австро-угорські правителі з своєю вищою церковною ієрархією вва­жали, що в Карпатськім краю православна віра уже знищена. Так думали й деякі священники, які по­лонились греко-католицькою вірою. А це було не так. Люди дізналися, що тут з ними поступили не­чесно й почали піднімати свій голос, захищати пра­вославну віру.

Особливо гостра боротьба за свободу віросповідання розгорнулася на початку ХХ-го століття. .Пер­шими виступили жителі сіл Ізи, Великих Лучок, Тереблі. В 1901 році вони відкрито відмовились від унії. Заявили греко-католицькому священнику таке: «Наші предки з давніх-давен були православними. Старі книги свідчать про те, що вони не по своїй во­лі стали відступниками від православної віри. Ми повинні ісповідувати віру наших предків — право­славну». Ізяни добре були обізнані про свою віру, бо мали знаючого вчителя священника Іоана Раковського, який багато зробив для захисту нразославної ві­ри від всяких посягань на неї.

В 1902 році їзяни ходили в Сербські Карловці, де тоді знаходився православний патріарх, який мав владу над православними в Угорщині, під нього про­сили священника. Сербський патріарх призначив православного священника для Ізи, але уряд на ви­могу уніатського єпископа заперечив і позаважав йо­го приїзду. Схильні до православної зірн почали ак­тивніше відстоювати своє право на свободу совісті, віросповідання. Про це свідчить донесення піджупа­на Гулація за № 9796/1908 до марамороського жу­пана, в якому він відкрито зізнався, що православні переслідуються «по проханню господина духовника». Якщо хтось із православних повертався в унію, за словами Бели Рішка, тодішнього Хустського началь­ника, від покарання звільнявся. Ті. хто не повертав­ся до унії, жорстоко каралися угорськими жандарма­ми. За таку непокору унії потерпіли віт жандармів Василь Липчей та Іван Зейкан з Липчі.

Добре дісталося від угорських жандармів право­славним в Ізі. Вимагали від людей прийняти прися­гу, що більше не будуть православними. Зробити це відмовилися Іван Пасулька, Костянтин Вакаров, Кирило Хвуст, Ананій Пристая, за що зазнали зну­щань. Карали також Анастасію Кадар і Марію Са-бов за те, що вони хотіли хрестити своїх дітей у православного священника. Потерпіли від жандар­мів і Василь Вучкан та Іван Борщик.

Так поступово готувався Мараморош-Сигетський процес проти православних. 27 липня 1913 року Ан­дрій Ілляш, королівський прокурор, в своєму зви­нувачувальному акті за № 5919/1913 звинуватив ієромонаха Василя Кабалюка і його 94 друзів в «злочині через підбурювання і агітацію» за зв'язок із російським духовенством і Росією взагалі, особли­во за їх діяльність, спрямовану на підкорення себе вищій владі Київського патріарха, якого насправді не було.

Головне слухання справи було призначене на 25 грудня 1913 року. Однак із волі правлячих держав­них верхів слухання було перенесено на 29 грудня.

Перед новим роком" почалося слухання цієї спра­ви, яке з перервами продовжувалося два місяці. Між підсудними були і жінки, які прийшли на суд з малими дітьми на руках і їх судили тільки за те, що вони ходили на православні свята. Марію Сочку звинуватили в тому, що з неї дома збиралися вір­ники й співали православні пісні, а вона лаяла уніат­ських священників.

На засідання суду прийшли численні захисники підсудних. Серед них були чотири серби і один сло­вак. Однак ніякий захист, а ні оправдання не допо­могли. 32 чоловік було засуджено до ув'язнення на різні строки. Серед засуджених були — ієромонах Олексій, Василь Кабалюк, Михайло Палканикець, Микола Сабов, Степан Кемінь. Дмитро Попович, Ки­рило Прокоп. Андрій Кемінь, Степан Вакаров, Дмит­ро Росоха, Юрій Чопик, Іван Фейсак та інші. Ці лю­ди сиділи у в'язниці до розпаду Австро-Угорської ім­перії. Із переходом краю під владу Чехословаччини було звільнено засуджених, які відбували покаран­ня в Дебреценській тюрмі

^ ВСЕЗАКАРПАТСЬКИЙ З'ЇЗД В ХУСТІ

Історичні документи засвідчують, що народні збо­ри в Мараморош-Сигеті вже 18 грудня 1918 року проголосили возз'єднання Закарпаття з Україною. Однак ці делегати представляли тільки Мараморщнну. тому прийняли рішення скликати збори всіх русинів, що проживали в Угорщині.

Марамороська Рада звернулась до трудящих За­карпаття із закликом, в якому говорилось: «Треба нам зійтися на великі збори до Хуста у вівторок 21 січня 1919 року. Там ми скажемо, з ким маємо жи­ти. Запрошуємо на ці збори увесь руський україн­ський народ. Просимо кожну сільську і громадську Раду,щоб на ці збори прислали своїх кращих посланців-делегатів, котрих народ вибере. Від однієї тисячі людей має бути один посол-делегат... Ще тут зробим, як маємо жити, подумаєм, аби наші нащад­ки на нас не нарікали. Щоб ми славу й честь заслу­жили перед руським народом і перед усім світом».

Цей заклик відгукнувся в серцях трудящих За­карпаття, які все більше піднімались на боротьбу проти соціального і національного поневолення. Ві­домо, що наприкінці 1918 і початку 1919 років бур­жуазна Чехо-Словаччиня. що виникла після розпаду Австро-Угорщини, захопила північно-західну части­ну Закарпатської України, зокрема Ужгород. Руму­нія окупувала південно-східну частину (Марамо-рош-Сигет, Рахів). Середня частина залишилась під владою Угорщини. З неї було утворено автономну область — Руську Крайну. Зрозуміло, в таких умовах важко було повідомити всіх трудящих про скли­кання всенародних зборів і тим більше проводити їх, яснішим став і той факт, чому саме Хуст став містом проведення з'їзду.

Повідомлення поширювалось всіма можливими способами із села в село, з округи в округу. Жителі міст і сіл давали накази своїм делегату, щоб ви­ражали волю всього населення. Так, мешканці села Велятина, окупованого румунами, в наказі делега­ту відзначили, шо «народ села на скликання конгре­су повністю згоден і просить задовільнити слідуючі прохання: з руським народом хочемо -кити, всяке управління на українській мові хочемо, під румун­ською владою не бажаємо жити».

Збори жителів міста Хуста, на яких було понад тисячу чоловік, виразно виявили волю трудящих, які з Україною хочуть возз'єднатися. З усього сказано­го можна зробити висновок, що Хустський з'їзд скли­кався самим народом і більшість делегатів були йо­го посланнями.

Угорський уряд всіляко намагався зірвати про­ведення зборів. Але всенародний рух на Закарпатті за возз'єднання з Україною був такий могутній, що ніякі сили не могли його зупинити, "Вранці 21 січня 1919 року в Хуст прибуло 420 делегатів, які пред­ставляли 420 тисяч чоловік, тобто абсолютну біль­шість населення Закарпаття. їх делегували закар­патці з 175 населених пунктів.

21 січня І919 року в залі міської горожанської школи всезакарпатський з'їзд було відкрито. Зал вмістив лише делегатів. Понад тисячу чоловік сто­яло на подвір'ї до вечора, чекаючи рішення з'їзду. Центральним було питання — возз'єднання Карпат­ського краю з Україною. Про те, що на з'їзді пану­вав дух і прагнення до єдиновірного вирішення долі закарпатців, свідчать численні документи. Є під­твердження, що пропозиція Івана Волошука з Нанко­ва про возз'єднання Закарпаття з усією Україною була з безмежним захопленням і гучними вигуками схвалена «Хай живе Україна!» Саме хустяни запро­понували делегатам з'їзду, щоб в майбутньому ру­сини Закарпаття більше не висилали депутатів до Будапештського парламенту. А возз'єднатися з Україною було проголошено без будь-яких застережень або умов. Ці пропозиції були також схвалені.

Наукові дослідження дають можливість довіда­тись, що після Хустського з'їзду для здійснення йо­го рішень було створено дві делегації. Одну з них очолив Михайло Бращайко, яка орієнтувалась на Со­борну Україну. Інша складалась із селян — бідня­ків. Вона орієнтувалась на Україну Рад. Виступаючи 7 квітня 1919 року, Голова Ради Народних Коміса­рів України X. Г. Раковський заявив: «Мені довело­ся в Харкові приймати делегацію з Марамороша та Північної Трансільванії», де живе 500 тисяч угор­ських русинів. Члени делегації, представники бідних селян заявили, що чекають нашої допомоги».

В документах відділу міжнародної інформації при Народному комісаріаті закордонних справ від 23 квітня 1919 року відзначалось, що ця селянська де­легація уже виїхала додому, залишивши одного то­вариша для зв'язку. їм були дані найдетальніші ін­струкції політичного, військового та іншого харак­теру.

На основі приведених документів маємо підста­ви зробити висновок, що посланці обох делегацій, здійснивши візит до Києва і Харкова, домагалися визволення та довічного возз'єднання Карпатського краю з Україною.

^ НАЙВАЖЛИВІШІ ДАТИ ІСТОРІЇ ХУСТА

З 800-го і майже до 900 року Закарпаття входи­ло в склад Болгарського князівства.

1191 рік. Завершилось будівництво Замкової го­ри.

1242 рік. Нашестя татаро-монголів. Замок під­дається. руйнуванню.

1251 —1321 роки. Хустщина входить до складу Га­лицька-Волинського князівства.

1303 рік. Замок стає далеко відомим. Про нього пише Франц Форгач: «Замок розташований на висо­кій горі і оточений з усіх сторін горами, має велике значення по двох причинах: з одного боку охороняє кран від Польщі, з другого — є захисником соляних копалень...».

1329 рік. Хуст одержує коронне право і привілеї королівського міста.

1445 рік. Комендант міста Хуста Петер Зоаві(хустський бургграф-управитель).

1447 рік. В замку будується каплиця. Замок од­норазово служить і тюрмою.

1472 рік. Замок-власність короля Матяша, який дарує його своїй дружині Біатриці Арганській, дон-ці Фердинанда, неаполитанського короля. дамок належить Біатриці до кінця ХУ-го віку. 1480 рік. Комендант замку Мігал Барат .

1511 рік. Король Владислав продав солекопальні за 20 тисяч золотих Табору Переті, в тому числі й населені пункти: Хуст, Тячово, Сигет, Вишково, Ру­ське поле.

1512 рік. Після смерті Біатриці Хуст стає влас­ністю королеви Анни. Управителем був Габор Перені.

1514 рік. Хуст належить королівській сім'ї. Сю­ди ж належали п'ять міст і соляні копальні.

1526 рік. Хуст був королівською власністю Іоана Запольського в складі Семигорода (Трансільванія). Відомо, що в Хусті чеканили гроші. Тут довго жили ювеліри й каменерізи Міклош і Томаш.

1530—1534 роки. Іоан Запольський подарував за­мок Алоісу Іоану Гриттіусу. Він був дуже жорсто­кий, за що повстанці вбили його, а Хуст знову пе­реходить в руки Іоана Запольського.

1538 рік. Розпад угорської держави.

1540 рік. Після смерті Іоана Запольського жупи Трансільванії і Марамороша переходять у воло­діння Фердинанда (відбулося об'єднання угорської і трансільванської землі).

15. 04. 1550 року. Імператор Фердннанд І у Відні видав спеціальну інструкцію для коменданта Хустського замку Бенедикта Силаї, в якій указувалось, щоб був заступник, передбачалось кілька кавалери­стів, денних і нічних вартових, стрільців та труба­чів. Визначалась річна заробітна плата 200 форінтів і на фураж для коней і б форінтів.

1556 рік. Ізабелла, мати Іоана Запольського, що жила в Польщі, повернулася в Семигород і оточує своїм загоном військ Хустський замок. Гарнізон капітулював.

1557 рік. Хуст — у володінні Семигорода.

19. 07. 1571 року. Іоанн Сигизмунд Запольський по заповіту передає Хуст, соляні копальні за три тисячі золотих трьом дворянам. Це сердило семиго-родське доворянство, яке обрало князем Іштвана Баторія. Воно вимагало ліквідувати заповіт, а май­но, закарпатський Хуст, солекопальні і околицю пе­редати у власність Іштвана Баторія. Коли Іштвана Баторія обрали польським королем (1571), Тран­сільванським воєводою став старший його брат Хри-стофор Баторій (1575—1584). В ці роки замок пере­будувався. Син Баторія був великим прихильником габебурської династії. Проти нього організував змо­ву земський хронікар Янош Галффі. Змову було роз­крито. Галффі був арештований, відправлений в Хуст і 8. 03. 1593 року страчений. Хуст знову потрап­ляє під владу Габсбургів.

1594 рік. На чолі з ханом Гиреєм татари здійсни­ли черговий наскок з боку Молдавії. Дістали відсіч і подалися в напрямку Польщі. Перейшли Карпати з районі Міжгір'я і направились вздовж ріки до Хуста. 1. 07. 1594 року зайняли місто, грабували його і лише в 1598 році залишили.

1600 рік. Іштван Бочкаї очолив народне повстан­ня з Хусті і переміг.

1606 рік. Після смерті І. Бочкаї Хуст переходить в руки Зигизмунду Ракоцію, а той передає владу Та­бору Баторію.

1617 рік. Семигородський князь Габор Бетлен за 20 тисяч форінтів продає Хуст брату Стефану.

1629 рік. Габор Бетлен помер. Князем Трансіль­ванським обирають Георгія Раковці. Ведеться бо­ротьба за володіння Хуста. Однак Хуст залишається за сімейством Бетленів.

1657 рік. Напад польських військ.

1657—1660 роки. Вторгнення турків та татар на Мараморощину.

1659 рік. Нашестя татар.

1660 рік. Князь Янош Кемень охороняти Хуст­ський замок запрошує німців. Вони погане поводять себе з населенням, грабують його.

1661 —1662 роки. Турецькі війська окупували Хуст. Разом із військами в Хусті побував турецький пись­менник Евлія Челебі, який написав «Книжку ман­дрування». В ній розповідь про перебування турець­ких військ у Хусті.

1669 рік. Комендантом, став Мигал Котону. Він провів перепис майна. Наприклад, що збереглося в барабанній вежі: 14 центнерів пороху, один мідний барабан, 4 наручники для ув'язнених, одне ліжко, од­на сільська піч, два столи, лавиця, два рицарські пра­пори, два прапори для піхоти.

1671 —1673 роки. Повстання очолив Мигал Телекі проти австрійського поневолення.

1677 рік. Повстання тривало 10 років. Австрій­ська військо подавило хустських повстанців.

1699 рік. В Хустському замку проводяться від­будовні роботи. Імператор Леопольд і встановлює герб з двома стрілами.

1701 рік. Хуст переходить в руки повстанців. На чолі їх Ференц Ракоці.

1705 рік. Перемир'я між повстанцями Ракоція і імператором Иосифом 1-им. Обидві сторони викори­стала перепочинокдля зміцнення своїх позицій.

1706 рік. Проходить інвентаризація мийна. Рако­ці в Хусті будує фабрику для виробництва пороху.

1708 рік. В резиденцію до Ф. Ракоція приїжджає російський дипломат Петра І Українцев Омелян Гнатович.

1709 рік. В Хусті відбувся сейм трансільванської та марамороської шляхти, який підтвердив позбав­лення коронн Габсбурської над Угорщиною та Трансильванією (Семигородом).

1711 рік. Хустський замок стає власністю віден­ського двору.

1712 рік. Нашестя турків. Дано відсіч.

1717 рік. Нашестя кримських татар.

1720 рік. В Хусті було 70 дворів.

1721 рік. Укладено з Туреччиною мир. Проводять­ся реставраційні роботи в замку.

1733 рік. Хустяни вчинили занадто загальний опір проти доставлення замку дров, свічок, продук­тів картування, які насильно відбирав гарнізон від населення.

1742 рік. Податки збільшено в зв'язку з вступом на престол Марії Терезії.

17. 07. 1748 року. Над Хустом пройшла велика буря. Вона наробила багато біди. Дахи всіх примі­щень були знесені.

1750 рік. Військове спорядження із замку виво­зиться в Кошиці і Великий Вародин. З цього часу замок втрачає своє військове значення. В замку за­лишаються склади з порохом і їх охорона.

1760 рік. Почав працювати завод по виготовлен­ню пороху. На початку XVIII століття в Хусті роз­вивається шевське, ткацьке, ковальське ремесла. В Кінці XVIII століття і на початку XIX століття збіль­шується торгівля великою рогатою худобою. Із Бу­ковини і Галичини в Хуст привозили овець, шерсть, зерно, інші товари.

1766 рік. Відкривається перша церковнопарафі­яльна школа.

1776 рік. Залишки військового спорядження було перевезено в Мукачівський замок.

1786—1787 роки. Голод. Помирає 213 чоловік. Реформатський священник в своїх спогадах писав: «Гроті кг мали ціни, в місті не було ніяких товарів, люди ходили, як тіні, на яких тільки кожа та ко­сті».

1827 В Хусті — 377 дворів.

1838 рік. Жителі Хуста платять податок 1186 форінтіа плюс 2655 форінтів військового податку.

1895 рік. В Хусті працює близько 150 ремісників різник спеціальностей, 10 власних майстерень. в кожаоА і яких з 10 до 20 найманих чоловік. В той час уже було 405 хустян-хліборобів.

1910 рік. Населення Хуста — 10 тисяч чоловік.

1915 рік. Російські воїни, що потрапили в полон під час імперіалістичної війни, будують пам'ятник під Замковою горою загиблим товаришам.

1913 рік. Австро-Угорщина розпалась. В листопа­ді кіселеикя Хуста виявляє бажання приєднатись до України.

2!. 0!. 1919 року. Всезакарпатський з'їзд в Хусті вирішу;? возз'єднати Карпатський край з Україною.

23. :)3. 1919 року. Проголошується радянська влада.

13. 04. 1919 року. Румунська вояччина окупозує Хуст.

Осінь 1919 року. Румунію замінює Чехословач-чина.

1921 рік. В будинку горожанської школи відкри­вається гімназія.

1921 рік. Населення Хуста — 11864 чоловік. Ук­раїнців — ^ 6834, євреїв — 3397, угорців — 941, нім­ців — 393, чехів та словаків — 265, румунів — 10, італійці