Реферат: Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису рябцева ярослава Григорівна

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА На правах рукопису


РЯБЦЕВА Ярослава Григорівна

УДК 346.93


ПРАВОВИЙ СТАТУС АРБІТРАЖНОГО КЕРУЮЧОГО


Спеціальність 12.00.04 – господарське право; госпдарсько-прцоесуальне право.


Дисертація на здобуття наукового ступеня

Кандидата юридичних наук


Науковий керівник:
Пронська Граціелла Василівна
Доктор юридичних наук, професор


Київ-2006
Зміст


Вступ……………………………………………………………………………..4

Розділ І. Загальна характеристика основних засад діяльності

арбітрпажного керуючого……………………………………………………..12

Виникнення та розвиток регламентації правового становища особливих учасників провадження справ про банкрутство, аналогічних арбітражному керуючому………………………………………………12

Поняття та ознаки банкруства…………………………………………25

Призначення інститут банкруства……………………………………..34

Місце арбітражного керуючого серед учасників провадження у справах про банкрутство……………………………………………………….44

Держела правового регулювання діяльності

арбітражного керуючого……………………………………………………..60


Висновки до розділ І……………………………….…………………………72

Розділ ІІ. Загальні положення правового статусу арбітражного керуючого……………………………………………………………………..78

2.1. Вимоги до арбітражного керуючого та його роль у судових процедурах банкрутства…………………………………………….……………………..78

2.2. Порядок ліцензування діяльності арбітражного керуючого…….…..92

2.3. Правове регулювання оплати послуг, відшкодування витрат та винагороди арбітражного керуючого………………………………………113

2.4. Правове регулювання страхування професійної відповідальності арбітражного керуючого…………………………………………………..121

2.5. Відповідальність арбітражного керуючого у судових процедурах банкрутства……………………………………………………………..…..127

Висновки до розділу ІІ………………………………………………….…137

Розділ ІІІ. Особливості правового статусу арбітражного керуючого у судових процедурах банкрутства…………………………………………………...144

3.1. Особливості правового статусу розпорядника майна……………....144

3.2. Правовий статус керуючого санацією…………………………………………………………………….163

3.3. Правовий статус ліквідатора…………………………………..……..185

Висновки до розділу ІІІ…………………………………………………..198

Висновки…………………………………………………………….…....201

Список використаних джерел……………………………………………215
ВСТУП
^ Актуальність теми дослідження обумовлена великим значенням інституту банкрутства для повноцінного функціонування економіки країни, недосконалістю правого регулювання діяльності арбітражного керуючого у судових процедурах розпорядження майном, санації та ліквідації.

Одним із пріоритетних напрямів розвитку законодавства в Україні є вдосконалення законодавства про банкрутство, зокрема, законодавства, що регулює діяльність арбітражного керуючого в процедурах банкрутства, яке має більш повно відповідати завданням та змісту інституту банкрутства та сприяти повноцінному функціонуванню економіки України. Основи законодавства про банкрутство були закладені ще в СРСР, проте, враховуючи відсутність необхідності в застосуванні ринкових інструментів у сфері регулювання відносин майнового характеру між учасниками торгового обороту, законодавча розробка цього інституту на довгий час була припинена. Після набуття Україною незалежності процес економічних перетворень викликав потребу у впровадженні інституту банкрутства, у зв’язку із чим у 1992 році було прийнято Закон України "Про банкрутство" [13], який із-за відсутності досвіду застосування інституту банкрутства на практиці не виконував необхідної для економіки України функції. В результаті цього у 1999 році Верховною Радою України було ухвалено Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", яким фактично було закріплено відмінну від попередньої концепцію інституту банкрутства. Згідно з нею на перше місце було поставлено відновлення платоспроможності боржника, а не визнання його банкрутом та ліквідацію, введено нові процесуальні фігури, а саме, арбітражного керуючого. Проте враховуючи, що формування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" більшою мірою відбулось на основі чужого досвіду та уявлень, він не позбавлений недоліків та внутрішніх протиріч, які негативно позначаються на правозастосовчій діяльності. Це зумовлює потребу в проведенні наукового дослідження у цьому напрямі, зокрема, і у напрямі вивчення правового статусу арбітражного керуючого в процедурах банкрутства.

Вибір теми дослідження визначається також і тим, що в українській юридичній літературі недостатньо досліджуються питання правового регулювання діяльності арбітражного керуючого в процедурах банкрутства. Не приділено достатньої уваги специфіці призначення та ролі арбітражного керуючого у процедурах банкрутства. Залишаються поза увагою вчених питання порядку ліцензування діяльності арбітражного керуючого, відповідальності та страхування його діяльності.

Ця робота є спробою здійснення цілісного підходу до з’ясування правового статусу арбітражного керуючого у процедурах банкрутства. Крім того, наявність у чинному законодавстві України прогалин у регулюванні правового статусу арбітражного керуючого зумовлює потребу в дослідженні теоретичних питань правового регулювання діяльності арбітражного керуючого та розробленні відповідних науково обґрунтованих рекомендацій щодо розвитку і вдосконалення українського законодавства у цій сфері.

^ Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є виявлення та аналіз основних особливостей правового статусу арбітражного керуючого в судовій процедурі розпорядження майном, санації та ліквідації і розроблення конкретних пропозицій з удосконалення чинного законодавства України, що регулює правовий статус арбітражного керуючого. Дисертантка не ставить за мету розгляд всіх правовідносин, що можуть виникати в результаті діяльності арбітражного керуючого, а обмежується лише аналізом найбільш істотних і важливих.

У зв’язку з цим дисертанткою поставлено наступні основні завдання:

на тлі інституту банкрутства дослідити роль арбітражного керуючого у судових процедурах банкрутства;

визначити та дослідити правовий статус арбітражного керуючого в судових процедурах банкрутства;

окреслити законодавство, що регулює діяльність арбітражного керуючого в судових процедурах банкрутства;

дослідити порядок ліцензування діяльності арбітражного керуючого;

дослідити правове регулювання оплати послуг, відшкодування витрат та винагороди арбітражного керуючого в судових процедурах банкрутства;

розкрити зміст відповідальності арбітражного керуючого в судових процедурах банкрутства;

дослідити питання страхування професійної відповідальності арбітражного керуючого під час виконання ним обов’язків в судових процедурах банкрутства;

виявити особливості правового статусу арбітражного керуючого в судових процедурах розпорядження майном, санації та ліквідації.

^ Об’єктом дослідженн^ РОЗДІЛ І.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ЗАСАД ДІЯЛЬНОСТІ АРБІТРАЖНОГО КЕРУЮЧОГО


1.1. Виникнення та розвиток регламентації правового становища особливих учасників провадження справ про банкрутство аналогічних, арбітражному керуючому

Своїми коренями інститут банкрутства сягає в сиву давнину. Правову регламентацію окремих елементів відносин банкрутства можна знайти ще в римському праві. У давньому суспільстві не було розвинених господарських та майнових зв’язків, а також механізму оцінки майна, тому забезпечення зобов’язань у той час носило особистий характер. Щоб здобути кредит плебей змушений був закладати себе і своїх дітей в кабалу кредиторам [ 130,с. 4] оскільки особа була майже єдиною цінністю в цьому первісному господарстві [ 130,с. 5].

Механізм задоволення вимог кредиторів було вже передбачено давньою пам’яткою римського права – законом ХІІ таблиць. Згідно з ним, кредитори, вимоги яких не були задоволені, мали право розрубати тіло боржника на частини. Такий порядок мав задовольнити почуття помсти, яке могло бути у кредитора до неспроможного боржника [ 212,с. 78].

На думку Телюкіної М.В. вищеописані відносини не могли бути відносинами банкрутства. Зачатки інституту банкрутства з’являються лише тоді, коли зверненню стягнення на особу боржника передує реалізація його майна та розподіл отриманих коштів між кредиторами [ 197,с. 3].

Поступово римське право розвивалось у напрямі від особистих форм звернення стягнення до майнових. Як правильно зазначає Жилінський С.Е., «законодательство качественно меняло свои установления, перенося акценты на имущественное обеспечение долга и его реальный возврат у натуре» [ 108,с. 52]. Одним із істотних кроків у напрямі до створення інституту банкрутства стало прийняття у 326 році від Різдва Христового Петелієвого закону [ 212,с. 78], який звільняв неспроможного боржника від рабства, якщо той не скоїв ніякого злочину. Такий розвиток історії тільки доводив чинник недостатньості особистого виконання, який вже не відповідав рівню розвитку цивільного обороту.

У разі, коли боржник за певних обставин був відсутнім, кредитор мав право просити претора про його допущення до володіння майном боржника (але не надаючи кредитору(ам) права власності, чим забезпечувалась можливість нагляду та охорони майна). Вимога кредитора могла базуватися на положеннях договору, судового рішення, або на зізнанні боржника і могла бути заявлена як одним, так і кількома кредиторами, але задоволення вимог відбувалося щодо всіх, хто приєднався до неї. Далі оголошувався ввід у володіння та подальший продаж майна. Такий порядок замінював собою виклик кредиторів. На думку Шершеневича Г.Ф., виклик кредиторів суперечив би поглядам римського народу, оскільки кожна вільна людина повинна піклуватися тільки про свої власні інтереси, а не слугувати засобом чужих вигод [ 212,с. 82].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

.

Статутом 1740 року було вперше законодавчо закріплено статус кураторів, як посадових осіб, що діють за дорученням суду та представляють інтереси боржника. Їх вибирали або кредитори або призначала Комерц-колегія у кількості чотирьох осіб. До кураторів висувались, вимоги щодо сумлінності, виборності лише з кредиторів п’ятої черги, наявності російського підданства, за виключенням ситуацій коли або боржник або будь-хто з кредиторів були іноземцями. Цей статут не знайшов широкого застосування у зв’язку із чим у 1800 року був прийнятий Статут про банкрутів [ 74,с. 27]. У ньому передбачалось призначення кураторів із числа кредиторів та встановлювалась винагорода у розмірі двох відсотків від суми що була отримана від продажу майна банкрута, які розподілялись між всіма кураторами у рівних частинах.

Лише статут про неспроможність 1832 року ввів інститут присяжних попечителів, що діяли поряд із кураторами, але призначались судом не з числа кредиторів.

У ХХ столітті після Жовтневої революції 1917 року відносини банкрутства залишались врегульованими законодавчо, але на практиці не застосовувалися. Поступово, в результаті політики радянської влади, законодавчі акти Російської Імперії, зокрема і ті, що регулювали інститут банкрутства, втратили чинність.

Цивільним процесуальним кодексом УРСР 1929 року передбачалось в якості окремого провадження - судочинство в справах про банкрутство. В цьому нормативному акті встановлювалися права та обов’язки ліквідаторів, які мали встановити актив та пасив неспроможного боржника, розшукати, оцінити та реалізувати його майно, розглядати претензії кредиторів. У випадку призначення більше двох ліквідаторів створювалась ліквідаційна комісія, члени якої несли солідарну відповідальність за збитки завдані неправильними діями неспроможному боржнику або кредиторам.

Із зміною політичного курсу та згортанням НЕПу (20 - 30 роки ХХ століття) поступово перестали застосовуватись і конкурсні положення, оскільки існування інституту неспроможності було несумісне з державною монополією власності та розвитком планової економіки [ 172,с. 17].

З середніх віків посадові особи провадження у справах про банкрутство призначались, зазвичай, із числа кредиторів боржника, а у ХХ столітті законодавчо було дозволено залучати до управління осіб, що не мають ніякої заіцікавленості у кінцевому результаті провадження у справах про банкрутство [ 120, с. 154].

Нині в законодавстві зарубіжних країн є норми, які регулюють правове положення особливих учасників провадження у справах про банкрутство, аналогічних арбітражному керуючому [ 83,с. 25].

Так, загальні положення про банкрутство регулюються в Англії законом про неплатоспроможність 1986 року, згідно якого арбітражний керуючий призначається залежно від того, яку процедуру порушено у відношенні боржника. Так, при проведенні процедури адміністрації призначається адміністратор, при проведенні процедури управління доходами компанії – керуючий, при ліквідації – ліквідатор тощо. Особи, що можуть бути призначені на ці посади повинні мати статус практикуючого спеціаліста з банкрутства. Практикуючим спеціалістом може бути тільки фізична особа, що є членом професійної організації і відповідає правилам цієї організації. Професійна організація має регулювати діяльність практикуючих спеціалістів та видають дозволи на здійснення практикуючими спеціалістами своєї діяльності у справах про банкрутство.

У випадку, коли фізична особа діє як практикуючий спеціаліст але не відповідає встановленим для неї вимогам, то вона може бути позбавлена волі або на неї може бути накладено стягнення у вигляді штрафу.

Зобов’язання практикуючого спеціаліста мають бути забезпечені поручителем. Він несе солідарну відповідальність разом з практикуючим спеціалістом за належне виконання останнім зобов’язань відповідно до законодавства про банкрутство. Розмір відповідальності відповідає розміру шкоди, що була завдана шахрайством чи обманом практикуючого спеціаліста тощо.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Як правило, особа, яка призначається на посаду тимчасового керуючого в подальшому виконує обов’язки конкурсного керуючого. Діяльність цих двох керуючих регламентується одними нормами законодавства. Проте у кожному конкретному випадку, окрім загальних, суд встановлює конкретні повноваження для тимчасового керуючого.

Конкурсного керуючого, не дивлячись на задекларовану незалежність, обирають кредитори та затверджує суд. Будь-яке рішення суду щодо призначення конкурсного керуючого може бути оскаржене кредиторами. Суд не обмежений у виборі кандидатури конкурсного керуючого: ним може бути і адвокат, і спеціаліст по податкам, і спеціаліст з менеджменту, і приватний підприємець або професійний конкурсний керуючий. Юридичні особи не можуть бути конкурсними керуючими.

Якщо боржником є фізична особа, що не займається самостійною господарською діяльністю або займається нею лише у незначному ступені, функції конкурсного керуючого здійснює довірительний керуючий. Його діяльність також регламентована положеннями про діяльність конкурсного керуючого, за деякими виключеннями. Так, наприклад, правом на оскарження правочинів наділений не довірительний керуючий, а конкурсні кредитори.

При здійсненні самостійного керування призначається уповноважений, що здійснює перевірку економічного становища боржника та здійснює спостереження за керівництвом компанією, а також витратами, пов’язаним із забезпеченням діяльності боржника. У разі виявлення обставин за яких можуть бути завдані збитки кредиторам, уповноважений зобов’язаний повідомити кредиторів та суд.

Конкурсний керуючий у випадку винного порушення покладених на нього обов’язків повинен відшкодувати заподіяні збитки боржнику та кредиторам. Крім того, конкурсний керуючий несе відповідальність за дії персоналу, який він залучав для виконання своїх функцій. Розмір відповідальності визначається виходячи із критерію обачності порядного та добросовісного конкурсного керуючого.

У випадку неможливості повного виконання зобов’язань конкурсної маси, що засновані на угоді конкурсного керуючого, останній несе персональну відповідальність і має відшкодувати збитки кредитору конкурсної маси.

Винагорода та відшкодування витрат конкурсного керуючого встановлюються в постанові суду, яка може бути оскаржена будь-яким учасником процедури банкрутства.

Контроль за діяльністю конкурсного керуючого здійснюється судом, який може вимагати від нього надання необхідних відомостей та звітів. Якщо керуючий не виконує належним чином свої повноваження суд має право накласти на нього штраф. Крім того, контроль за діяльністю керуючого здійснює і комітет кредиторів, а у разі його відсутності – збори кредиторів.

У Франції існує складна система посадових осіб, що приймають участь у процедурах банкрутства, передбачається призначення експертів з діагностики підприємств для підготовки звіту з економічної та фінансової ситуації, що склались на підприємстві.

Особою, яка призначається для проведення процедури судового оздоровлення у Франції є судовий адміністратор. Вони наділені повноваженнями або щодо управління майном боржника, або щодо надання допомоги в управлінні майном боржника, або щодо контролю за діяльністю по управлінню.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Основні тенденції у правовому регулюванні правового положення особливих учасників провадження у справах про банкрутство, аналогічних арбітражному керуючому ідуть шляхом деталізації їх правового положення в законодавствах Англії, США, Німеччини та Франції, що має на меті створення умов для забезпечення незалежності арбітражного керуючого при здійсненні повноважень у процедурах банкрутства. Що передусім, дозволяє досягнути мети всіх сучасних розвинутих систем правового регулювання банкрутства – збереження діючого господарюючого суб’єкта, а не його розпродажу частками шляхом застосування різноманітних процедур, альтернативних ліквідації майна боржника.

^ 1.2. Поняття та ознаки банкрутства Діяльність арбітражного керуючого здійснюється у рамках законодаваства про банкрутство, де поняття банкрутства та визначення його ознак відіграє важливу роль для проведення судових процедур банкрутства. Протягом історії розвитку інституту банкрутства використовувалися різні терміни для визначення стану боржника, коли він не в змозі виконувати свої зобов’язання через брак коштів або майна. Наприклад, у середньовічних джерелах права італійських міст використовувались терміни “fuggitivi” та “decoctor”1. Сучасне поняття “банкрут”, яке набуло поширення в світі, походить від італійського виразу – banca rotta. Він означав звичай перекидати лавку банкіра, що стояла на площі міста у разі нездатності останнього провести розрахунки з кредиторами [ 212,с. 88].
Перші законодавчі акти багатьох Європейських країн в основному виходили з кваліфікації банкрутства як злочину [ 212,с. 580]. Але в результаті дії економічних законів та розвитку суспільних відносин зміст понять неспроможності та банкрутства змінюється. Іноді навіть одне поняття замінює інше. “Злочинний” характер банкрутства (неспроможності) вже не розглядається як аксіома. Проте коли неспроможний боржник вчиняє злочинні дії, він розглядається як особа, що вчинила злочин – банкрутство [ 133,с. 202].

Закон України “Про банкрутство” від 14.05.1992 року №2343-ХІІ [13](далі за текстом - Закон України “Про банкрутство”) визначав банкрутство, як пов'язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності - задовольнити у встановлений для цього строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом. У зв’язку із зміною функціонального призначення інституту банкрутства та впровадженням іншого законодавчого регулювання, це поняття було змінене. Так, згідно з ст.1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30.06.1999 року №784-XIV [16] (далі за текстом - Закон) банкрутство визначається, як визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Аналогічне визначення поняття банкрутства міститься і в ч.1.3. Наказу Національної служби посередництва і примирення "Про затвердження Положення про порядок проведення примирних процедур по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) у випадку неплатоспроможності власника або уповноваженого ним органу (представника)" від 30.11.2001 року № 230 [47].

Українські вчені та юристи-практики неодноразово звертали увагу на проблему визначення поняття банкрутства. Так, Тітов М.І. [ 199,с. 26] визначав поняття банкрутства, як припинення за судовим рішенням господарської діяльності фізичної або юридичної особи внаслідок неспроможності задовольнити визнані ними (або визнані судом, як правомірні) вимоги кредиторів та виконати обов’язки перед бюджетом, у зв’язку з перевищенням зобов’язань боржника над вартістю його майна, якщо застосування визначених у законі заходів запобігання банкрутству не дало позитивних результатів. З таким визначенням погоджувався і Бірюков О.М. зазначаючи, що у ньому “присутні основні принципові риси інституту неспроможності, а саме, визнання факту неспроможності судовим порядком та відкриття процедури ліквідації після проведення організаційних процедур, які не дали позитивних результатів” [ 74,с. 50].

Поляков Б.М. вважає, що поняття банкрутства потрібно закріпити у Законі, як визнану господарським судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність через проведення реабілітаційних процедур та погасити встановлені грошові вимоги кредиторів у зв”язку з їх неоплатністю [ 149,с. 91].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

З поняттям “банкрутства” тісно пов”язані поняття “неспроможність” та “неплатоспроможність”. Так, виходячи із ч.1 ст. 209 Господарського кодексу України [7] під неспроможністю суб’єкта господарювання розуміють нездатність такого суб’єкта після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов’язання перед іншими особами територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності у зв’язку із недостатністю майна. Згідно із ст. 1 Закону під неплатоспроможністю розуміють неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. Як видно з наведених визначень законодавець ототожнює поняття “неспроможності” та “неплатоспроможності”. Хоча і у визначенні останнього застосовує слово “неспроможність”. На нашу думку, доцільно було б застосовувати єдине поняття як у Законі, так і у Господарському кодексі України [7].

Отже, виходячи із норм Закону та Господарського кодексу України [7] видно, що поняття “банкрутство” та “неспроможність” не тотожні та позначають різні стани суб’єкта господарювання.

Не дивлячись на вищенаведену позицію українських вчених щодо ототожнення поняття “банкрутство” та “неспроможність” з цим погодитись не можна, оскільки спираючись на законодавче визначення терміну “банкрутство” не можна ототожнювати стадію судового процесу та власне підставу порушення цього процесу. Треба зазначити, що норми Кримінального кодексу України (ст.ст.218 - 221) [4] містять поняття банкрутства у дещо іншому розумінні. Так, у вищезгаданих нормах, поняття “банкрутства” ототожнюється з поняттям “фінансова неспроможність” та вживається не у значенні частини судового процесу, а у значенні негативного фінансового стану. Різні підходи законодавця до визначення та вживання поняття банкрутства, на нашу думку, є неправильними. А отже, необхідно поняття “банкрутство” у текстах вищевказаних статей Кримінального кодексу України [4] вилучити натомість замінивши поняттям фінансової неспроможності. Адже в нормах Кримінального кодексу України [4] не згадується про банкрутство як процедуру, а тому використання цього терміну вбачається некоректним.

В світовій теорії інституту банкрутства розрізняють ознаки та критерії поняття “банкрутства”. Під ними розуміють чинники, залежно від навності або відсутності яких вирішується питання про порушення провадження у справі про банкрутство [171, с. 48]. Деякі вчені виділяють лише ознаки банкрутства та поділяють їх на внутрішні та зовнішні [ 8, с. 120-125] або суттєві та зовнішні [ 151,с. 15].

Теорії права відомі два критерії банкрутства: неоплатність та неплатоспроможність. Неоплатність означає, що пасиви боржника перевищують його активи і для порушення провадження у справі про банкрутство необхідно довести, що вартість майна боржника є меншою, ніж величина кредиторської заборгованості [ 134,с. 345].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Отже, враховуючи зазначене та на підставі положень законодавства України про банкрутство і з урахуванням висловлених в літературі поглядів щодо поняття банкрутство, останнє можна визначити, як – визнану господарським судом нездоланну неплатоспроможність боржника здійснити повні розрахунки із кредиторами за своїми зобов’язаннями не інакше як через застосування до нього ліквідаційної процедури.
^ 1.3. Призначення інституту банкрутства
У сучасних економічних умовах правовий інститут банкрутства має вирішувати цілий ряд задач, в яких не останню роль відіграє діяльність арбітражного керуючого. Аналізуючи практику застосування законодавства про банкрутство можна дійти висновку, що основним призначенням цього інституту в українському законодавстві є:

вивільнення ринку від суб'єктів, нездатних вести господарську діяльність ефективно;

захист інтересів неплатоспроможного боржника шляхом здійснення досудових та судових процедур, передбачених законодавством про банкрутство;

захист інтересів кредиторів шляхом здійснення провадження у справах про банкрутство;

захист інтересів працівників боржника під час провадження у справах про банкрутство.

Економічні відносини початкового етапу переходу до ринку характеризувались зміною власника більшості колишніх державних підприємств у процесі їх приватизації, неготовністю керівників багатьох підприємств до роботи в ринкових умовах і, як наслідок, до збитків та зниження ефективності виробництва. Пошук нових ринків платоспроможного попиту, залучення інвестицій у виробництво часто зовсім не велись, оскільки всі сподівання на розв”язання цих проблем традиційно пов'язувались з державним фінансуванням. Окрім причин, пов'язаних із суб'єктивними обставинами, чимало об'єктивних причин, які сприяли виникненню проблем із виконанням підприємствами своїх зобов'язань, а саме:

відсутність необхідних оборотних активів у підприємств для підтримки виробничої діяльності, пов'язана з різким ростом цін на сировину для безпосереднього використання;

руйнування єдиного економічного простору в рамках колишнього СРСР.

Відсутність у законодавстві новоствореної держави інституту банкрутства викликала нестабільність кредитних відносин, незадовільний стан економіки в цілому і врешті решт незахищеність учасників у галузі господарювання. Така ситуація була неприпустима в ринкових умовах. Тому при розробці законодавства про банкрутство передбачалася, серед інших, така функція інституту, як звільнення ринку від підприємств, установ, організацій, нездатних господарювати в сучасних умовах та вивільнення простору для створення нових суб’єктів, здатних більш ефективно здійснювати свою господарську діяльність. Адже, активне використання інституту банкрутства відіграє роль механізму оздоровлення та інтенсифікації економіки, що дозволить ліквідувати збиткові виробництва та знайти інвесторів для підприємств, що "втратили рівновагу", тощо.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Не дивлячись на те, що практика застосування Закону потребує спеціального вирішення питання, щодо вимог які включаються до першої черги враховуючи їх специфіку, не можна на рівні Вищого господарського суду України встановлювати нові механізми врегулювання черговості задоволення вимог даної черги. Адже ч.3 ст. 31 Закону чітко встановлено, що у разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кожному кредиторові однієї черги.

Звичайно, що при зміні соціально-економічної ситуації в державі призначення інституту банкрутства може також змінюватись. Проте не треба забувати, що окрім захисту інтересів учасників процесу банкрутства та звільнення ринку від потенційно "не життєздатних" підприємств, основною метою провадження у справах про банкрутство повинно залишатися саме відновлення платоспроможності боржника.


^ 1.4. Місце арбітражного керуючого серед учасників провадження у справах про банкрутство

Арібітражний керуючий здійснюючи свої повноваження в судових процедурах банкрутства взіємодіє з іншими учасниками провадження у справах про банкрутство. Господарський процесуальний кодекс України [5] визнає учасниками судового провадження сторони, третіх осіб та прокурора. Закон розширює коло осіб, що відносяться до категорії учасників. Згідно ст. 1 Закону учасниками провадження у справі про банкрутство - є сторони, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, що беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника.

Крім того, поза колом учасників, названих у ст.1 Закону, залишається господарський суд, який відіграє одну з основних ролей у провадженні у справах про банкрутство.

Враховуючи наведений у ст. 1 Закону перелік учасників у справах про банкрутство та їх компетенцію і роль у процедурах банкрутства можна виділити:

сторони (боржник, кредитори);

основних учасників (арбітражний керуючий, господарський суд);

неосновних учасників (Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, інвестор, прокурор);

інші особи, що беруть участь у провадженні у справах про банкрутство (власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, представник працівників боржника).

Враховуючи зазначене, можна дати визначення поняття учасників у справі про банкрутство, як осіб, що мають визначені чинним законодавством права та обов’язки у провадженні у справах про банкрутство і поділяються на основних, неосновних та інших осіб, що беруть участь у провадженні у справах про банкрутство.

Під основними учасниками провадження у справі про банкрутство треба розуміти тих учасників, без яких проведення процедури банкрутства є неможливим за виключенням випадків, чітко встановлених у законодавстві про банкрутство.

Під неосновними учасниками провадження у справі про банкрутство потрібно розуміти учасників, які приймають участь у справі про банкрутство лише за певних умов, визначених чинним законодавством про банкрутство.

Поняття інших осіб, що беруть участь у провадженні у справах про банкрутство треба визначити як осіб, що беруть участь у провадженні лише у разі прямого їх залучення в процесуальних документах господарським судом з його власної ініціативи або за клопотанням сторони.

Боржником, відповідно до вимог ст.1 Закону може бути суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, зокрема зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Забезпечення повної рівності всіх кредиторів досягнути практично неможливо. При будь-якому, навіть самому досконалому правовому регулюванні процедур банкрутства одні кредитори все одно будуть наділені більшими правами за рахунок ущемлення прав інших кредиторів. Тому найбільш важливим є правильне визначення пріоритетів та цінностей, що захищаються законодавством про банкрутство [ 205, с. 152].

У процедурах банкрутства особливі завдання покладені на арбітражного керуючого, що залежно від судової процедури може виступати як розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор. Роль арбітражного керуючого є досить складною і результат процедур банкрутства та реалізація їх завдань багато в чому покладені залежать від його роботи. В подальшому у дисертаційній роботі будуть детально розглянуті питання ліцензування, призначення, діяльності та відповідальності арбітражного керуючого в усіх судових процедурах банкрутства.

Основною рисою інституту банкрутства є те, що над всіма процедурами банкрутства у межах провадження у справі про неспроможність встановлюється необмежений або значний контроль суду [ 74, с. 79]. Основні рішення у межах провадження у справі про банкрутство або приймаються, або затверджуються господарським судом.

Завданнями судочинства при проведенні процедур банкрутства, на думку Яркова В.В., є забезпечення правомірності, ефективності та оперативності проведення процедур банкрутства, а також вирішення суто процесуальних завдань господарського судочинства [ 217, с. 282]. Враховуючи те, що кожна справа про банкрутство потребує індивідуального підходу до її вирішення [ 204, с. 149], суддя повинен вирішувати, чи зможе він заповнити прогалини та повноцінно застосувати норми законодавства про банкрутство втілюючи намір законодавця щодо створення ефективної та справедливої системи [ 125, с. 30].

Функції господарського суду у провадженні у справах про банкрутство полягають:

у єдиному та правильному застосуванні норм законодавства України та законодавства про банкрутство, зокрема;

у здійсненні контролю за проведенням процедур банкрутства;

у здійсненні оцінки дій учасників провадження у справі про банкрутство та їх затвердження або відхилення в процесуальних документах;

у застосуванні санкцій за порушення норм законодавства про банкрутство;

у здійсненні реабілітації боржника, який відновив свою платоспроможність та розрахувався з кредиторами.

Однією з особливостей провадження у справах про банкрутство є те, що крім боржника і кредитора та інших основних учасників у них беруть участь і неосновні учасники провадження. У більшості країн світу законодавство про банкрутство встановлює, що після або в момент винесення судом рішення (ухвали) про порушення провадження у справі в тій чи іншій формі призначаються органи (особи), які виконують певні важливі функції у провадже