Реферат: Теоретичні засади формування сучасного корпоративного управління засадничі принципи формування сучасного корпоративного управління

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОГО КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ


1.1. Засадничі принципи формування сучасного корпоративного управління


Словосполучення «корпоративне управління» (corporate governance) отримало поширення в економічній літературі відносно нещодавно на початку 70-х років. Але визнання наявності проблематики в галузі корпоративного управління бере свій початок з опублікованої в 1932 році монографії “Сучасна корпорація та приватна власність” А. Берле та Г. Мінза. В цій роботі описувалася корпорація, в якій власність розподілена між багатьма невеликими акціонерами, які не могли ні юридично, ні ментально впливати на управління. Будь-яка корпорація управляється командою топ-менеджерів, які є найманими робітниками, але яким належить вся повнота інформації та влади [108].

Слово «контроль», яке використовувалось авторами в їх монографії, в зазначеній словосполученні відповідає англійському «control» і має на увазі не контроль, а управління, і відноситься до галузі діяльності топ-менеджерів, що є прикладним питанням сучасного менеджменту. З методологічного підходу А. Берле та Г. Мінза виникла теоретична течія безпосередньо пов’язана з корпоративним управлінням, що посприяло відділенню предмету корпоративного управління із загальної економічної теорії менеджменту. Вони висунули тезу про те, що корпорації насправді управляються менеджерами, а не власниками, що знайшло своє відображення в сучасній «аксіомі» корпоративного управління «сильні менеджери – слабкі власники» [41].

Інтерес до теорії корпоративного управління відновився лише після розвитку досліджень з теорії фірми. В цей період хрестоматійною стала робота М. Дженсена та У. Меклінга “Теорія фірми: поведінка менеджерів, агентські витрати та структура власності”, видавництво якої датується 1976 р., а також наступна серія їх публікацій з вивчення корпоративного управління. Вони першими розглянули мікроекономічні моделі фірми, що включали в себе агентську проблему. Новизна робіт М. Дженсена була зумовлена розвитком теорії фірми та корпоративних фінансів в їх доповнені до корпоративного управління, а не до наукової галузі менеджменту [25].

У сучасному визначенні поняття «корпоративне управління» (надалі – КУ) є безліч точок зору, які відображають різні підходи їх авторів до цього економічно значущого аспекту діяльності господарюючих суб'єктів. Нами були досліджені трактування, які дають не тільки вітчизняні і зарубіжні вчені, але і міжнародні фінансові організації і органи державного регулювання і які безпосередньо представляють інтерес для узагальнення цього поняття в нашому дослідженні.

У вітчизняних дослідженнях прийнято перекладати термін corporate governance як корпоративне управління (англ. «governance» дослівно перекладається як управління, влада, керівництво) [62]. Вивчення в нашому дослідженні ряду загальновідомих робіт з корпоративного управління продемонструвало, що єдиного підходу в тлумаченні поняття «корпоративне управління» на сьогодні немає, але сутність поняття визначає те, як влаштована і реалізується управлінська влада в компанії, і як вирішуються протиріччя між акціонерами та менеджментом [48].

Відповідно до загальновідомого визначення Світового банку, корпоративного управління об'єднує в собі норми законодавства, нормативні положення і практику господарювання в приватному секторі, що дає можливість господарським товариствам привертати фінансові і людські ресурси, ефективно здійснювати господарську діяльність і, таким чином, продовжувати своє функціонування, підвищуючи довгострокову економічну вартість компанії шляхом підвищення вартості акцій і підтримуючи при цьому інтереси акціонерів і суспільства в цілому [182].

В цьому визначенні корпоративне управління розглядається з позиції об'єднання норм законодавства і практики господарювання в приватному секторі. Ми можемо зазначити, що Світовий банк розглядає дану категорію з позиції зовнішнього регулювання діяльності корпорацій. Основне функціональне призначення корпоративного управління вбачиться цією міжнародною фінансовою організацією в залученні фінансових і людських ресурсів, ефективній господарській діяльності і підвищенні економічної вартості економічного суб’єкту – в даному випадку корпорації.

Міжнародна фінансова корпорація трактує корпоративне управління як систему виборних і призначених органів, які здійснюють управління діяльністю корпорації, що відображає баланс інтересів власників, а управлінська робота системи направлена на забезпечення максимально можливого прибутку від всіх видів господарської діяльності корпорації в межах норм чинного законодавства [51].

Вырезано

Для приобретения полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

Схожим є трактування Д. Коссе і С. Лемма, які зазначають, що корпоративне управління припускає механізми, за допомогою яких акціонери компанії здійснюють контроль над працівниками компанії і всім управлінським апаратом на користь захисту акціонерних прав [135].

В контексті нашого дослідження необхідно звернути увагу на визначення С. Пишпека, який формулює значення корпоративного управління виключно як функцію управління, і як сукупність механізмів, що полягають в забезпеченні діяльності менеджерів з управління підприємством на користь власників – акціонерів. В більш широкому трактуванні корпоративне управління – це захист та дотримання інтересів як фінансових, так і нефінансових інвесторів, що вносять свій внесок в діяльність корпорації та зростання вартості акцій цієї корпорації [59].

Спільність вищенаведених визначень полягає у тому, що їх автори визначають корпоративне управління та його значущість саме з позиції захисту прав інвесторів. Інтереси другої найбільш значущої групи учасників корпоративного управління також відзначені у відповідних взначеннях, але подібний погляд є не таким поширеним. Деякі автори, наприклад, Е. Стернберг, виказують протилежну точку зору стверджуючи, що права і бажання акціонерів не співпадають з поняттям корпоративне управління [171].

Підхід відомого рейтингового агентства «Стандард енд Пурз корпорейшн» (Standard & Poor’s Corporation), компанії, що працює з міжнародною фінансовою звітністю і є всесвітньовідомим корпоративним аудитором, полягає у тому, що корпоративне управління передбачає взаємодію між управляючими компаніями, її радою директорів, акціонерами компанії і іншими фінансовими посередниками [170].

Окремими авторами корпоративне управління розглядається як набір інституційних механізмів, що регулюють відносини між декількома групами акціонерів (stakeholders) у справах корпорації (інвесторів – як акціонерів, так і кредиторів; менеджерів і робітників) з метою отримання економічних вигод від такої корпоративної коаліції) [5].

В концепції корпоративного управління, в основі якої встановлені принципи Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), і які знайшли своє відображення в документі з корпоративного управління в 29 країнах з розвиненою ринковою економікою ОЕСР в 1999 році (а з урахуванням останніх змін і накопиченого досвіду, принципи були перероблені і опубліковані в новій редакції у 2004 році) корпоративне управління описується в широкому розумінні: «Корпоративне управління відноситься до внутрішніх засобів забезпечення діяльності корпорацій та контролю над ними. Включає комплекс взаємовідносин між правлінням (менеджментом) компанії, радою директорів (наглядовою радою), акціонерами та іншими зацікавленими особами» [156]. В даному випадку аналізоване поняття розглядається з двох сторін: нормативної і біхейвіоральної (behavior (англ.) – образ дій, поведінка).

З нормативної сторони, концепція корпоративного управління приділяє увагу певним нормам і правилам, які визначають взаємостосунки і приватну поведінку. На нашу думку з біхейвіоральної сторони, корпоративне управління розглядає взаємостосунки і, виходячи з цього, вибудовує моделі поведінки між різними учасниками корпорації – спосіб взаємодії між менеджерами (керівниками) і акціонерами, а також працівниками, кредиторами, головними споживачами і громадськістю з метою формування корпоративної стратегії [9].

Таким чином, наявність різних трактувань у визначенні поняття корпоративне управління свідчить про різні думки авторів щодо різних економічних інтересів учасників процесу корпоративного управління. Погляди дослідників корпоративного управління збігаються в тому, що головною метою корпоративного управління має бути розвиток ефективного моніторингу і спонукальних механізмів, які б скоротили недоліки, що пов'язані з відділенням володіння корпоративними правами від управління цими правами та пошук механізмів регулювання економічних розбіжностей, що виникають в управлінні корпораціями.

Поняття «корпоративне управління» не вичерпується суб'єктивним аспектом – взаємостосунками його учасників. Корпоративне управління – це, перш за все, процес управління корпорацією. У зв'язку з цим ряд дослідників обходить суб'єктивний аспект даного поняття і зупиняється на об'єктивному процесі управління, де є керований об'єкт – корпорація. Відповідно до цього, в процесі аналізу існуючих визначень корпоративного управління виділено наступні підходи (рис. 1.1).



Рис. 1.1. Напрями дослідження поняття корпоративного управління [60].


Перший, суб'єктивний підхід концентрується на взаємостосунках і може враховувати як інтереси однієї групи учасників, так і інтереси всіх груп. Цей підхід характеризує особливості поняття «корпоративне». Другий підхід характеризує особливості поняття «управління» і припускає об'єктивну характеристику процесу управління корпорацією як системою, що реалізує задану економічну мету корпорації. Третій інтегральний підхід враховує суб'єктивні і об'єктивні особливості даного поняття. Тому він більш адекватно відображає поняття «корпоративне управління». Відповідно до цього, ми можемо описати поняття «корпоративне управління» як інтеграцією двох рівнозначних підходів: суб’єктивного, заснованого на врегулюванні відносин учасників процесу корпоративного управління які мають часто різну мету; і об'єктивного, який характеризує процес управління корпорацією як виробничою системою [60].

Відділити процес управління узгодженням інтересів груп, що беруть участь в управлінні, від безпосереднього управління корпорацією досить складно. Окрім того, управління корпорацією як організацією періодично перетинається з процесом узгодження думок зацікавлених груп. Саме тому в процесі корпоративного управління має місце взаємопроникнення і взаємовплив різних зацікавлених акторів. Це дає нам підставу розглядати процес корпоративного управління як сукупність процесів врегулювання інтересів груп-учасників та управління корпорацією як організацією (або виробничою системою), де корпоративне управління це поєднання управління узгодженням інтересів та управління корпорацією як організаційною структурою.

Поняття «корпоративне управління» не є виключно тотожним поняттю управління корпораціями1. По-перше тому, що проблематика управління корпораціями є неосяжною, а по-друге, корпоративне управління стосується, як вже зазначалось, реалізації влади в організації будь-якої правової форми, а не тільки власне в корпорації, яка ототожнюється з акціонерним товариством. Саме управління корпорацією як організацією припускає управління її основними ресурсами, до яких звичайно відносять виробництво, маркетинг, фінанси, персонал і розробку технологій та інновацій.

А. Демб та Ф. Нойбауер зазначають, що сьогодні ототожнювати корпоративне управління тільки з роботою директорських рад, чи відділенням власності від управління, означатиме втрату головних економічних орієнтирів, що впливають на розвиток системи корпоративного управління. Такий погляд був би занадто вузьким в умовах економічної глобалізації. Тому сучасна дискусія про значення і мету корпоративного управління вийшла далеко за рамки діяльності директорських рад та розподіленням влади, оскільки йдеться переважно про роль корпорацій у сучасному суспільстві [115].

Ця зміна в акцентах відображена і в самому визначенні корпоративної діяльності за останні тридцять років. У 60-х роках дослідники вважали, що корпоративне управління – це влада і контроль у сфері бізнесу. Тому ми можемо стверджувати, що сьогодні визначення цього поняття розширилось і відображує дійсність із забезпечення взаємозв’язку корпорації (акціонерного товариства) з економічним середовищем і середовищем у якому вона функціонує (Додаток А).

Серед задач корпоративного управління – законність корпоративної влади, корпоративна підзвітність, перед ким і за що корпорація має відповідальність, хто і за яким нормами повинен здійснювати управління. Такі положення були враховані британськими розробниками в області корпоративного управління в звіті комітету Кетберрі в 1992, де зазначається: «Корпоративне управління – це спеціально створені умови, які забезпечують упевненість в тому, що директори і вищий керівний склад компанії використовують свої повноваження і управляють компанією на користь акціонерів і всього суспільства в цілому. Такі умови включають створення відповідної системи «заборон і противаг» обмежуючої владу топ-менеджерів компанії, наприклад – зміцнюючи роль аудиторського комітету.» [66].

Також необхідно зробити акцент на тому, що існують відмінності між сутністю корпоративного управління на підприємствах за участю держави і управлінням в приватних корпоративних структурах, адже це положення буде використовуватись нами під час розгляду корпоративного управління на підприємствах з державною участю. В першому випадку управління має за мету виконання програм або виробництво послуг для суспільства в цілому: механізми і органи управління покликані реалізовувати цілі, які розроблені і встановлені законодавчими органами, їх діяльність регулюється відповідними законодавчими актами і ухвалами уряду. Що ж до корпорацій без участі держави, то тут кінцева мета управління полягає в координації і управлінні діяльністю людей з виробництва товарів і послуг для задоволення потреб споживачів за певну платню (прибуток). Особливість управління в приватній сфері визначається також тим, що організації функціонують в умовах жорсткої конкуренції, в той час, як державні підприємства переважно працюють на олігополістичних ринках.

З урахуванням вищезазначеного, проведений нами аналіз різних точок зору відносно поняття «корпоративне управління» дозволив виробити свою власну позицію з даного питання і сформулювати визначення сутності аналізованого поняття з врахуванням світових тенденцій в області корпоративного управління: «Корпоративне управління - це система заходів і правил, направлених на узгодження інтересів власників підприємства і акціонерів з одного боку, і підвищення ефективності функціонування підприємства на основі посилення результативності взаємозв'язку між радою директорів і професійним менеджментом, що забезпечує економічне зростання підприємства – з іншого боку». В даному випадку нами використане визначення поняття менеджмент, сутність якого сформулював Девід Кортен, і на яке ми посилатимемося використовуючи термін «менеджмент» в нашому дослідженні: «По-перше, кажучи про «менеджмент» американці майже завжди мають на увазі фігуру «менеджера» – людини суб'єкта управління, діючого в деякій організації. В більш загальному значенні вони застосовують термін «адміністрація», і «адміністрування», який більшою мірою відображає знеособлену систему управління. По-друге, коли говорять «менеджер», то мають на увазі професійного керівника, що усвідомлює, що він представник особливої професії, а не просто інженер або економіст, що займається управлінням. Менеджмент як збірне від менеджерів – це певна категорія людей, соціальний прошарок тих, хто здійснює роботу з управління» [29].

Важливим аспектом, як корпоративного управління, так і загального менеджменту є їх якість. Характерними умовами, які забезпечують його якість, за визначенням Світового банку є: прозорість; розкриття фінансової і іншої інформації про діяльність компанії; внутрішні процеси контролю і нагляду за діяльністю менеджменту; захист і забезпечення прав інтересів всіх акціонерів; незалежність директорів у визначенні стратегії компанії, ухваленні бізнес-планів і ухваленні інших важливих рішень: призначенні менеджерів, контролю за їх діяльністю, звільненні менеджерів у випадку необхідності. Також на якість корпоративного управління впливають взаємостосунки, що все більш ускладнюються в сучасному корпоративному управлінні, між акціонерами усередині підприємств [182].

Вырезано

Для приобретения полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

6. Дотримання балансу між незалежністю і професіоналізмом членів ради директорів – акціонери прагнуть ввести в раду директорів максимальне число незалежних директорів, лояльних до інтересів акціонерів і незалежних від професійного менеджменту. Проте знайти одночасно незалежних і професійних директорів на практиці досить складно. Таким чином, суть корпоративного управління полягає в тому, щоб дати акціонерам можливість ефективного контролю і моніторингу за діяльністю менеджменту, що сприятиме збільшенню капіталізації підприємства. Цей контроль має на увазі як внутрішні процедури управління, так і зовнішні правові і регулюючі механізми. Акціонери хочуть чітко знати, яку саме відповідальність несуть перед ними вищі посадовці підприємства за досягнуті результати. Інвестори хочуть розуміти, чи є них реальна можливість впливатиме на ухвалення важливих рішень.

На підставі аналізованих принципів, ми прийшли до висновку, що при побудові корпоративного управління, необхідно усвідомлювати кінцеву мету, а не функціонально вибудовувати сам процес. Як справедливо відзначає російський дослідник корпоративного управління А. Радигін, «Затвердження кінцевої цілі управління (мета функціонування об'єкту) є відправною крапкою для проектування процесу управління і визначає критерії функціонування об'єкту. Якщо розглядати довільний процес управління об'єктом будь-якої природи, то стає очевидний наступний висновок – за відсутності наперед визначеної певної цілі проектування процесу управління не має сенсу» [65].

Практика підтверджує готовність інвесторів одержувати меншу віддачу від вкладених засобів при інвестуванні в компанії з ефективним корпоративним управлінням. Це викликано тим, що ефективне управління підвищує прозорість компанії, інформація про фінансові результати її діяльності стає більш доступною, а це, у свою чергу, позитивно впливає на суб'єктивне сприйняття інвесторами ризикованості своїх вкладень в дану компанію і вони не вимагають підвищеної віддачі на інвестований капітал. Ефективна система корпоративного управління служить для інвесторів доказом того, що їх інтереси матимуть пріоритет над інтересами менеджерів.

Ці та багато інших чинників, закладених в систему корпоративного управління, позитивно впливають на підвищення рентабельності інвестицій, роблять компанію привабливою для капіталу і дозволяють привертати його за більш низькими ставками. Багато хто з кредиторів став враховувати практику корпоративного управління компанії (наприклад, прозору структуру власності, належну фінансову звітність) як ключовий критерій при ухваленні ними інвестиційних рішень. Наприклад в США аналітична компанія Standard&Poors формує список найбільш рейтингових компаній використовуючи змінні величини пов’язані з корпоративним управлінням [170], в якому кожна компанія отримує рейтинг від 1 до 10, якщо схематично зобразити блок аналізованих головних параметрів КУ американської корпорації за цим рейтингом, то він утворює алгоритмічну піраміду з аналізованих агрегованих показників (рис. 1.2).

Характерною особливістю «зовнішнього підходу» до корпоративного управління є джерело його виникнення на високорозвинених і ліквідних фондових ринках. З цієї причини «зовнішній підхід» іноді називають ринковою моделлю корпоративного управління. «Зовнішній підхід» в значній мірі базується на ролі ринку капіталів як інструменту оцінки діяльності компанії і впливу на її поведінку на ринку. Власники часто представлені в раді директорів і можуть навіть працювати в компанії як виконавчі директори.



^ Послуги інституційним інвесторам





















Розкриття фінансової інформації та внутрішні інструменти контролю







Внутрішні положення корпорації, установчо-організаційні документи











































Внутрішня регламентація в

корпорації




Управління ефективністю

роботи персоналу






^ Компенсації та винагороди менеджменту



Котирування акцій корпорації



^ Компенсації за виконавчу діяльність
Ринок контрольних пакетів акцій

Права акціонерів

Управління ефективністю корпорації




























Підзвітність ради директорів




Інвестиційний рейтинг




База власності та дроблення пакетів акцій




Структура та склад ради

Страхування фінансової відповідальності менеджменту










^ Міжнародні корпоративні показники










___________________

Джерело: Розроблено автором на підставі аналітичних матеріалів компанії Standard&Poors. // www.standardandpoors.com.


^ Рис. 1.2. Схема формування рейтингу ефективності корпоративного управління для прийняття інвестиційних рішень.

«Внутрішній» підхід часто асоціюється з менш прозорою структурою власності і організації фірми, що може негативно позначитися на положенні акціонерів, що не володіють контрольним пакетом акцій. Прикладом подібної ситуації може служити перехресне володіння акціями, що може використовуватися менеджерами або крупними акціонерами в рамках груп компаній і усунути вплив інших акціонерів, не контролюючих її діяльність. Звичайно подібні структури перешкоджають публічному залученню нових інвесторів задля володіння акціями і створюють заклопотаність у інвесторів, які звикли до більш прозорих відносин власності і механізму контролю за діяльністю компанії.

Якщо керівництво компанією повністю залежить від одного акціонера, «внутрішній підхід» стимулює небажане преференційне відношення до акціонера, що володіє контрольним пакетом акцій. Ця ситуація може приймати різноманітні форми і, за відсутності жорстких вимог до розкриття інформації і прозорої звітності, негативно позначається на участі в капіталі інших акціонерів.

Безумовно, в проведенні взаємовигідних реформ зростає значення незалежних груп фахівців і професійних організацій, таких як ради бухгалтерів, асоціації акціонерів, круглі столи бізнесменів і фондові біржі. Серед заходів, які можуть зробити позитивний вплив на ділову практику, можна назвати міжнародні угоди про співпрацю між фондовими біржами і про взаємні лістинги. Все це разом узяте, підведе інвестиційне співтовариство і корпоративний сектор до нових якісних вимог з погляду корпоративного управління.

На нашу думку, для того, щоб система регулювання була дієвою, вона повинна також враховувати національні особливості ведення бізнесу і відповідати очікуванням керівництва компаній. В кожній країні існують свої шляхи вирішення таких питань. В країнах Заходу дослідниками корпоративного управління визнається, що система корпоративного управління в Німеччині і Японії достатньо сильно відрізняється від системи існуючої в США і Великобританії. Проте, економіка всіх цих країн є потужною і успішно розвивається. Загальновизнаним є той факт, що національні особливості роблять великий вплив на успішне впровадження прийнятих правил [133].

Отже, корпоративне управління в будь-якому вигляді представляє собою систему заборон і противаг, яка і обумовлює процеси ухвалення оперативних і стратегічних рішень [38]. Відповідно до цього головною інтегрованою сутністю «корпоративного управління» є реалізація прав та дотримання інтересів всіх учасників взаємовідносин корпоративної власності, з метою встановлення балансу між економічними та соціальними цілями, індивідуальними та суспільними інтересами. Однією з таких умов є вирішення протиріч у відносинах акціонерів та менеджерів, а також між самими акціонерами.

Відділення власності від управління в корпораціях (акціонерних товариствах) призводить до конфлікту інтересів власників і керівників, у зв'язку з чим виник ряд теорій, що вивчають даний феномен. Аналізуючи внутрішньокорпоративні відносини і відносини між корпорацією та іншими зацікавленими особами необхідно, на нашу думку, використовувати теоретичну модель розроблену саме в рамках інституційного аналізу, а точніше в рамках «теорії агентських відносин».

Необхідно відзначити, що поняття які використовувались на початку: «принципал» і «агент», є елементами теоретичної конструкції. В реальному житті поняття «агент» часто використовується для характеристики осіб, що представляють інтереси довірителя (або принципала), наприклад, торгові або фінансові агенти. Стосовно господарської практики термін «агентські взаємовідношення» використовується при описі фундацій, трастів і т.д.

Домінуючий напрям у вивченні наслідків, що виникають від розподілу власності і управління в корпораціях, істотно змінювався з часу постановки проблеми агентських відносин в корпораціях (робота А. Берлі і Г. Мінза «Сучасна корпорація і приватна власність», 1932 р.). Ними створена концепція трансформації капіталізму в нову економічну систему, яка характеризується встановленням панування крупних корпорацій з акціонерним капіталом, що був розподілений між безліччю власників, а також відділенням управління і контролю від власності (теорія «корпоративної революції» або «революції управляючих») [108].

Проблема відділення власності і контролю представлена як ключова проблема ефективності корпоративного управління, А. Берлі і Г. Мінз прийшли до висновку, що розрізненість, неорганізованість, пасивність міноритарних власників веде до високих витрат з вироблення ними колективних дій і контролю над корпорацією. Розкриваючи зміни в природі власності XX століття, вони відзначають, що корінним чином змінюється життя власників та найманих працівників, способи поводження з власністю в результаті переходу 2/3 промислового багатства США з власності окремих осіб у власність великих корпорацій, що фінансуються акціонерним капіталом. Причину масової колективізації власності, що працює на виробництво, вони вбачали в тому, що корпорації підпорядкували собі виробничі ресурси, а інші стали пасивними власниками, у володіння яких були залишені предмети споживання. Професійні менеджери корпорацій стають непідконтрольними агентами, в умовах, коли дрібні акціонери не здатні ефективно контролювати керівників в ситуації розосередження прав власності і високих витрат колективних дій [108].

Одне з рішень проблеми, що випливає з відділення власності і контролю, А. Берлі і Г. Мінз бачили в збільшенні рівня концентрації акцій і посиленні контролю власників для поліпшення результатів діяльності компанії. Наголошувалося, що поведінку менеджерів можна дисциплінувати, концентруючи капітал фірми в окремих акціонерів або в самій групі утримувачів акцій.

Більш глибоке теоретичне осмислення проблем, що випливають з відділення власності від управління корпорацією, було зроблене пізніше в рамках теорії прав власності (робота Е. Фуруботна, С. Пежовича «Economics Property Rights», 1974 р.), Теорія розглядає основні правочини власника: контроль над використанням активів, контроль над грошовими потоками або залишковим доходом, право на передачу активів третім особам або відчуження. В рамках теорії агентських відносин особливо підкреслюється протилежність інтересів акціонерів і менеджерів відносно права на дохід від використання активів [104]. Враховуючи неповноту контрактів внаслідок труднощів, які виникають у прогнозуванні та опису майбутніх подій, власники і менеджери повинні ділити приналежність права на залишковий дохід. В моделі принципал-власник і агент-менеджер передбачається, що найбільш сильні стимули до зваженого ухвалення рішень мають акціонери, отже, їм і повинне належати право на залишковий дохід [53].

Особливо варто виділити роботу А. Алчіана і Г. Демсеца «Виробництво, вартість інформації і економічна організація» (1972 р.), в якій одним з центральних понять є «колективне виробництво» (team production). В умовах колективного виробництва вартість інформації про зусилля конкретного агента, що є необхідною для подальшого його ефективного винагородження, часто стає недоступно високою. Необмежене зростання класичної фірми за рахунок збільшення учасників «команди» стає такою великою, що власник вже не може контролювати господарську діяльність, і вимушений делегувати повноваження з управління корпорацією найманому менеджменту [4].

В ході аналізу теоретичних передумов інституційної економіки дослідження агентських відносин в корпоративних структурах і корпоративному управлінні нами відзначена відносність відмінностей між теорією агентів і теорією трансакційних витрат. Р. Коуз протиставляв трансакційним витратам, які він відносив тільки до витрат породжених ринком, агентські витрати, що виникають всередині корпорації. Р. Коузу наголошував, що фірма виникає тоді, коли агентські витрати пов'язані з тим, що вартість делегування прав своїм агентам, менша ніж витрати функціонування ринку – трансакційні витрати. Також Т. Еггертссон та М. Дженсен, відносять витрати агентських відносин до трансакційних витрат, виділяючи теорію агентських відносин як розділ економічної теорії трансакційних витрат. Т. Еггертссон робить важливе доповнення, що «хоча частіше всього цю теорію застосовують при аналізі ієрархічних відносин, її додатки охоплюють всі форми обміну» [97] (Додатки Б, В).

На нашу думку, проблема наявності трансакційних витрат в агентських відносинах існує унаслідок існування інформаційної асиметрії, несприйняття ризиків, чинників невизначеності, протилежності цільових функцій економічних суб'єктів. Агентські витрати відносин принципала і агента включають як витрати підготовки контрактів з агентами, кожний з яких переслідує свої інтереси, так і витрати контролю за виконанням цих контрактів (рис. 1.3).




___________________

Джерело: Mathiesen, Henrik. “Managerial Ownership and Financial Performance,” Copenhagen Business School, Denmark.– 2002.– P. 99-100.


Рис. 1.3. Трансакційні витрати в корпоративному управлінні.


На практиці положення неоінституційної теорії «принципал-агент» реалізуються в класичній проблемі контролю акціонерів за поведінкою менеджменту, коли право управління відділено від права володіння. В основі проблеми контролю над поведінкою виконавця лежить неповнота інформації, а, отже, і ризик. Проблеми тут зумовлені розбіжністю інтересів економічних агентів унаслідок відмінності їх положення в системі взаємовідносин, що спричиняє різнорідність очікувань і потенційну конфліктність взаємодії [4]. Теорія агентів концентрує увагу на попередніх передумовах, що формують спонукальні контракти, тоді як теорія трансакційних витрат – на вже реалізованих угодах, що породжують різні управлінські структури. Теорія агентів розглядає різні механізми стимулювання діяльності менеджерів, а також організаційні схеми, що забезпечують оптимальний розподіл ризику між принципалом і агентом [52].

Проаналізувавши теорію агентів, ми прийшли до узагальнення, що модель принципала і агента виходить з наступних умов: в корпорації її власник – принципал, і менеджер – агент, укладають контракт, що визначає коло обов'язків менеджерів і принципи розподілу квазіренти між ними. В моделі принципал – агент передбачається, що більш сильні стимули до зваженого ухвалення рішення мають акціонери, які знаходяться в кінці черги при розподілі прибутків і збитків. Відповідно право на залишковий дохід повиннео належати їм. За допомогою моделі агента вивчаються труднощі, похідні від пропозиції асиметричної інформації, тоді як традиційний неокласичний аналіз ґрунтується на симетричності економічних відносин.

В рамках теорії контрактів особлива увага приділяється контрактним стимулам. Головними мотивами укладення контракту признаються перенесення ризику і упорядкування стимулів [132]. Система стимулів, що дозволяє принципалу зацікавити агента в розкритті значущої інформації і здійсненні дій, що відповідають меті принципала, визначається як оптимальний контракт. Основні суперечності між принципалами-власниками і агентами-менеджерами, що сприяють виникненню агентських конфліктів між ними, відображені в табл. 1.1.


^ Таблиця 1.1.

Основні типи протиріч в корпорації [151, c. 157-160].

Протиріччя

Акціонери

Менеджери

Вибір інвестиційного горизонту

Довгостроковий

Короткостроковий
























































В рамках теорії принципал – агент добровільне делегування контролю переважно обґрунтовується можливостями отримання виграшу за рахунок віддачі, обумовленої розподілом праці, чи нестачею у принципала часу (можливо здібностей) для самостійної реалізації задачі або обмеженою раціональністю принципала при зіткненні зі складними проблемами [141]. Проте Дж. Коулмен відзначає, що про добровільне делегуванні контролю можливо говорити тільки за умови, якщо індивід зберігає за собою право контролю дій, що виходять за рамки контракту, а також може повернути собі делеговане право контролю після завершення терміну дії контракту [113].

Постійна наявність витрат на укладання контракту і реалізацію цих контрактів усередині корпорації є наслідком недосконалості чи неповноти контрактів. Причиною стає неможливість врахувати економічними агентами всіх непередбачених змін при укладанні і реалізації контракту. Окрім цього, існують суперечності економічних інтересів принципалів і агентів, що виражаються в прагненні максимізувати свою корисність, не дивлячись на прийняті зобов'язання при укладанні контракту про найом. Дані положення знаходять свою реалізацію в наявності опортунізму в агентських відносинах [94].

На наш погляд опортуністична поведінка є ключовим поняттям неоінституційної теорії, що пояснює принципи поведінки індивіда в корпорації. Існують різні підходи до трактування поняття «опортуністична поведінка». Зокрема, О. Вільямсон визначає опортунізм як «переслідування особистого інтересу з використанням підступності» [82]. В більш загальному випадку опортунізм означає надання неповної або спотвореної інформації. Він лежить в основі дійсної або уявної інформаційної асиметрії, яка істотно ускладнює корпоративне управління. Таким чином, в основі будь-якої опортуністичної поведінки лежить асиметрія інформації і невизначеність. Опортунізм містить наступні структурні елементи: невідповідність інтересів контрагентів; прихований характер несумлінної поведінки на основі маніпулювання асиметричної інформації; збільшення корисності в односторонньому порядку; навмисність дій суб'єкта опортуністичної поведінки.

Класично проблема внутрішньофірмової опортуністичної поведінки виникає на двох рівнях