Реферат: Національно-визвольна війна народів Азії, Африки, Латинської Америки

Національно-визвольна війна народів Азії, Африки, Латинської Америки.

Суперечності між передовим Заходом та відсталим Сходом стали в ХХст. однією з найболючіших проблем людства. Східні країни в яких ще значною мірою збереглися феодальні структуру були насильно включені в систему світового капіталістичного господарства; В найбільш розвинутих їз них починають формуватися ринкові відносини, виникають класи буржуазного суспільства, Великобританія, а слідом зі нею й інші метрополії, були зацікавлені в розвитку у цих країнах окремих галузей економіки, зокрема, гірничовидобувної, текстильної, переробної. Проте, колонізатори, коли це було Їм вигідно, підтримували реакційні правлячі кола Й залишали без змін їх традиційний спосіб життя. На початок XX ст. тут накопичується «горючий матеріал». Передові класи країн .Сходу віднімаються на боротьбу як проти Іноземної експлуатації, так І феодальних пережитків. Найефективніше ці процеси відбувалися в Китаї, Індії, Туреччині, Ірані.

^ СІНЬХАЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1911-1913 р.р, у КИТАЇ.

У-кінці XIX на початку XX ст провідні держави Заходу, а також Росія та Японія прискореними темпами ділили Китай на сфери впливу, перетворюючи цю країну на аграрно-сировинний додаток до своїх економік. Від такої політики страждали, як народні маси, так і новонароджена національна буржуазія Й Інтелігенція. В Китаї піднімалася хвиля національно-визвольної боротьби.

У 1905 р. в Токіо було створено «Китайський об'єднаний революційний союз». В основу своєї діяльності він поклав три народних принципи, що були сформульовані Сунь Ятсеном. Перший з них «націоналізм» полягав у ліквідації маньчжурської династії, вигнанні Іноземців та приходу до влади національного уряду. Другий принцип — «народовладдя», підрозумівав встановлення республіканського правління. Третій — «народне благоденство» — передбачав проведення поступової націоналізації власності іноземних громадян. Таким чином програма «трьох народних принципів» визначила мету

Китайської революції, хоча серед членів «Союзу» ставлення до неї було неоднозначним буржуазно-поміщицькі кола вбачали в цій програмі наступ на їх права і не розділяли її.

В 1906—1907 рр. в Китаї відбулося кілька повстань, організованих «Союзом», але вони закінчилися поразкою і їх керівники емігрували спочатку до Японії, а потім у В'єтнам, звідки були депортовані французькими колонізаторами . Сунь Ятсен перебирається у СІЛА. У зв'язку з піднесенням народного руху правляча в Китаї маньчжурська династія йшла на деякі реформи. Зокрема, відмінялися привілеї дворянства, за європейським зразком реорганізувалася армія, уніфіковувався грошовий обіг, створювалися національні банки, та акціонерні товариства. Значні зміни відбулися в галузі освіти. 1908 р. Кількість учнів гімназій та шкіл з рідною мовою викладання перевищила 1 млн. чоловік.

В країні утворювалися ліберально-буржуазні партії та організації. Уряд обіцяв через 9 років прийняти конституцію.

Проте, смерть імператриці ЦИ СІ та імператора Гуансюя поклали край реформам. На троні опинився 3-х річний Пу І- За нього почала правити реакційна кліка, яка навіть такого поміркованого

13

діяча і монархіста» як Юань ПІІкай відправила у відставку. В цих умовах національна буржуазія піднімається на боротьбу не тільки проти правлячої династії, а й іноземних колонізаторів. Рушійною силою цієї боротьби виступили народні маси.

10 жовтня 1911 р. в Учані поліція напала на слід революційної організації. Розпочалися арешти, щоб запобігти її розгрому, члени організації виступили зі зброєю в руках. До повсталих приєднався гарнізон У чана, згодом студенти та робітники металісти.

Учанське повстання поклало початок широкій революційній хвилі, що прокотилася по всій країні. Найближчими днями влада цинського уряду була повалена в Хянькоу і Ханьяні. В листопадів Шанхаї. 2 грудня повсталі захопили Нанкін — південну столицю Китаю. Практично південь країни відокремився від півночі

На батьківщину з еміграції повертається Сунь Ятсен. 29 грудня делегати провінцій, які зібралися у Нанкіні на конференцію, проголосили утворення Китайської республіки. Сунь Ятсеня обрали її тимчасовим президентом. 1 січня 1912р. він прийняв присягу.

У Північному Китаї до влади прийшов Юань ПЕкай. Спочатку правляча династія запропонувала йому стати головнокомандуючим військовими силами, а потім прем'єр-міністром. Фактично він перетворився в повно-власного диктатора краю. 12 лютого Юань ПІікай змушує регента від Імені 6-ти річного імператора Пу 1 підписати акт Про зречення від престолу. Наступного дня Сунь Ятсень подав у відставку на користь Юань Шікая Нанківські національні збори обрали його президентом. В березні була прийнята тимчасова конституція Китайської республіки, підготовлена ще Сунь Ятсеном. В ній закріплювалися буржуазно-демократичні свободи. Це було великим кроком на шляху до цивілізованого суспільства.

Проте, боротьба за владу після встановлення республіки не припини лася. Юань ПІікай переносить столицю до Пекіна, де мав сильніші позиції, і починає наступ на демократичні сили. В цих умовах Сунь Ятсен в серпні 1912 р. на базі «Союзу» та деяких Інших організацій створює нову партію— Гоміньдан.

На виборах до парламенту навесні 1913 р. ця партія отримала більшість, шість, але Юань Щікай не бажав допускати "й до влади. За його накази було вбито Сун Цзаожена, кандидата від Гоміньдану на пост прем'єр-міністра, а парламент розігнано.

.'У відповідь Сунь Ятсен зажадав відставки Юань Шікая і закликав народ до нового виступу. В травні сім південних провінцій заявили про відділення від Пекіна Почалася громадянська війна між Півднем та Північчю. Проте в кінці літа революційні війська зазнали поразки. В листопаді 1913 р. Юань Шікай заборонив діяльність Гоміньдану. Сунь Ятсен знов був змушений емігрувати.

Після розгону Парламенту з конституції були вилучені статті про демократичні свободи. Почалася підготовка до реставрації, монархії. Але смерть у червні 1916 р. не дала ЮаньШікаю змогу виконати задумане. Найважливішим підсумком революції, що увійшла в історію під назвою сіньхайська (сіньхай — назва року за китайським місячний календарем була ліквідація маньчжурської династії, встановлення республіканського правління. Але, як і раніше, в країні панував іноземний капітал та поміщицьке землеволодіння.

^ ІРАНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1905-1911 РОКІВ

Як і Китай, Іран потрапив в економічну й політичну залежність від Великобританії та Росії, але зберіг своє власне правління — владу шаха. Його адміністрація захищала інтереси найбільш консервативних сил в суспільстві, заважала розвитку країни по шляху прогресу. Крім того в Ірані традиційно Існував глибокий конфлікт між світською та духовною владою майже все населення країни було мусульманами — шиїтами. Вони не визнавали законності влади шаха, який на їхню думку, не був потомком пророка Мухамеда. Тому в Іранській революції 1905—1911 рр. переплелися як соціальні, так і релігійні мотиви.

Революцію в. Ірані можні охарактеризувати як антифеодальну та анти імперіалістичну. Вона була викликана важкими умовами Життя народ;» мас, які зазнавали жорстоких утисків як з боку свого феодально-абсолютинського режиму, так і іноземних поневолювачів. Великий вплив на революційне піднесення мали події 1905—1907р. в Росії, де на нафтопромислах в Баку працювало багато іранських робітників (за деякими даним майже 20% всього пролетаріату). У 1905 р- їх було звільнено й відправлено на батьківщину. Це призвело до загострення ситуації в Ірані. Революційні виступи почалися в грудні 1903 р. в Тегерані на знак протесту проти розправи місцевої влади над старим сеїдом

14

- потомком Пророка, розпочалися мітинги й .демонстрації. Шах пообіцяв покарати винних, але не виконав обіцяний. Влітку 1906 р." піднялася нова хвиля народного невдоволення. Цього разу демонстранти вимагали прийняття конституції та обрання меджлісу (парламенту). Шах змушений був літи на поступки. В жовтні розпочав роботу перший Іранський меджліс, який розробив конституцію, проголосив країну конституційною монархією та прийняв ряд законів про обмеження прав феодальної аристократії.

Національна буржуазія вважала революцію закінченою але народні маси продовжували боротьбу за подальші реформи. За прикладом російських робітників, вони почали створювати органи революційної влади (енджумени), які контролювали дії шахської адміністрації на місцях, вводили тверді ціни на хліб, виконували судові функції тощо.

У квітні 1907 р. меджліс узаконив статус енджументів, хоча і обмежив їх права економічними питаннями. У відповідь в країні поширився рух моджахедів — бійців за віру. ідею та справедливість. Вони формують різні організації, в тому числі й нелегальні, зокрема збройні загони - федаїв — людей, які готові були пожертвувати собою заради ідеї. Новий шах Ірану Мухамед Алі, що вступив на престол у 1907 р., при підтримці урядів Великобританії та Росії, в 1908 р. здійснив двірцевий переворот, розпустив меджліс, увів у Тегерані військовий стан. Комендантом столиці було призначено російського полковника Ляхова, командира іранської козачої бригади.

Наступ реакційних сил викликав нову хвилю масових невдоволень, вершиною яких стало збройне повстання в Тебрізі — адміністративному центрі іранського Азербайджану. Невдовзі всі північні провінції країни виступили проти шаха. Загони федаїв оточили Тегеран і в 1909 р. скинули шаха Мухамеда Алі, який емігрував у Росію. Новий шах Ахмед скликав другий меджліс відновна дію конституції. Нова система виборів привела в парламент ліберальних поміщиків та торговельну буржуазію, які не змогли закріпити завоювання революції. Наприкінці 1911 р. вона була остаточно придушена — меджліс, та енджумени розпущені, прогресивні газети-Накриті. Вирішальну роль в її розгромі відіграли російські та англійські війська.

Але незважаючи на поразку революції, в країні збереглася конституція. Ірак формально став конституційною монархією.

^ МОЛОДОТУРЕЦЬКА РЕВОЛЮЦІЯ. 1908-1909 РОКІВ.

Революційні події в сусідніх державах Росії Та Ірані справили великий вплив на .піднесення національно-визвольного руху в Османській імперії. 1906 р. повстали моряки турецького флоту, а 1907-го р виступили робітники Ерзурума, посилився національний рух арабів. Створюються неле­гальні революційні організації та групи. Серед них виділялася організація «Єднання і прогрес» що спиралася в основному на молоде офіцерство, її метою було відновлення конституції 1876 р., проведення поміркованих буржуазних реформ, модернізація суспільства за європейським зразком.

В Європі членів цієї організації називали молодотурками. Наприкінці 1907 р. в Парижі вони провели з'їзд представників різних організацій, на якому було прийнято рішення про підготовку збройного повстання проти султана.

Воно розпочалося у липні 1908 р. .виступом військових частин, розташованих в Македонії під командуванням майора Ахмеда.

Повсталі направилися до Стамбула і були активно підтримані столичним гарнізоном. Це .змусило султана скликати парламент І відновити дію. конституції 1876 р. Молодотурки задовольнилися своєю першою перемогою, їх подальші дії були повільні й нерішучі. Цим скористався султан, який при підтримці духівництва та лідерів реакційних організацій вчинив 13 квітня 1909 р. заколот Хоча молодотурки швидко його придушили, вини не виконали своїх обіцянок і не провели антифеодальної реформи.

Обмежений характер революції в Туреччині пояснюється: слабкістю соціальних сил, що виступали за буржуазний шлях розвитку країни. Негативну роль відіграв і націоналізм молодотурок, їх ідеї пантюркізму, збереження єдиної й неділимої імперії. Вони не поділяли прагнення поневолених народів Османської Імперії створити свої національні держави.

^ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В ІНДІЇ

На відміну від Китаю, Ірану та Туреччини, Індія була безправною колонією Великобританії, у той же час метрополія доклала певних, зусиль І для створення в Індії сучасного сектору економіки, це дало змогу розвиватися пролетаріату, національній буржуазії. Остання навіть мала свою політичну

15

партію — Індійський Національний конгрес, створену ще в 1885 р. Але серед її членів не було єдності поглядів якщо помірковані діячі погоджувалися на самоуправління в _ рамках Британської імперії то радикально настроєні члени виступали за повну незалежність країни. Приводом до початку національно-визвольного руху стало рішення віце короля Дж.Керзона про розподіл на дві частини Бенгалії, однієї з иайбагатших й найквітучіших провінцій. Це означало розкол єдиного народу.У відповідь на такі дії колоніальної адміністрації по всій країні почався «рух свадеші» «бойкот англійських товарів з метою розвитку місцевої промисловості». В 1907 р. Він переріс у рух «свараджі» (самоуправління). Страйки, мітинги, демонстрації проходили в Бенгалії, Пенджабі, Мадрасі та в інших провінціях Індії.

Кульмінацією став загальний політичний страйк робітників Бомбею в липні 1908 р., на підтримку Б. Г.Тітлака, лідера лівого крила Національного конгресу, якого англійці засудили до 6 років тюремного ув'язнення за антибританську, діяльність, бомбейський страйк і піднесення національної визвольного руху змусили колоніальні власті піти на поступки; збільшилося представництво місцевого населення в дорадчих органах влади як в центрі, так і на місцях. В 1911 р. лорд Керзон відмінив своє рішення про розділ Бенгалії і переніс столицю з Калькутти в Делі.

Незважаючи на це національно-визвольному рухові в Індії на початку XX ст. не вдалося досягти своєї мети: для успіху іще не визріли соціальні сили, а авангард руху ще не мав широкої народної підтримки,

^ МЕКСІКАНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1911—1917 РОКІВ

На початку XX ст. Мексіка переживала .глибоку політичну кризу. Як і в Інших країнах Латинської Америки, тут панували великі латифундисти (поміщики), а також значний вплив мав іноземний капітал. Така становище не задовольняло національну промислову та торговельну буржуазію. Вона прагнула добитися-політичної влади. Другою гострою проблемою було аграрне питання. Поміщики-латифундисти присвоїли собі общинні землі.

Це викликало масовий селянський рух. На півночі народне повстання очолив майбутній генерал Панчо Вілья (1877—1923). На півдні Діяла партизанська армія під проводом Еміліо Сапати (1868— 1919). Згодом він теж був удостоєний звання генерала революційної армії.

Селянський рух співпав з активізацією дій ліберальної буржуазії, яку не. задовольняла реакційна політика президента генерала Порфіріо Діаса, який знаходився при владі з і 1876 року.

Політична криза загострилася 1910 р. у зв'язку з проведенням Діасом чергової «виборчої кампанії». На цей раз на відміну від минулих років опозиція мала свого кандидата на пост президента Франсіско Мадеро (1873—1913) син багатого капіталіста, він отримав освіту в СІЛА, видав газету «Демократ»;

був лідером Національно-ліберальної партії. У 1908 р. Мадеро опублікував програму буржуазно-демократичних реформ, яка знайшла безліч прихильників.

Напередодні виборів генерал Діас заарештував Мадеро, але той звільнився під заставу. І виїхав у США. Діас, безумовно «перемін) на виборах. Мадеро - опублікував за кордоном матеріали про фальсифікацію виборів та закликав своїх співвітчизників підняти повстання. У відповідь на цей за клик у різних місцях .країни почалися масові виступи, у тому числі в армійських частинах. Ці події стали початком мексіканської революції.

7 червня 1911 р. Ф. Мадеро повертається до Мехіко. Престарілий диктатор Діас тікає з Мексики. 2 жовтня того ж року Мадеро було обрана президентом. До влади прийшов буржуазно-поміщицький блок ліберальної орієнтації.

Ставши президентом. Мадеро не поспішав виконувати свої обіцяння та запроваджувати реформи:

Він повів боротьбу за роззброєння селянських армій Це привело до розколу єдиного революційного фронту, чим скористалися реакційні .елементи. Спроби уряду Мадеро зменшити вплив іноземного капіталу викликали незадоволення СІЛА.

Змова проти Мадеро остаточно оформилася на початку 1913 Р. її очолив генерал Уерта. 18 лютого президента та його оточення було заарештовано, а через кілька днів — страчено. Президентом став генерал Уерта.

Реставрація диктаторського режиму викликала в країні масове невдоволення. Селянські армії Сапати та Вільї об'єдналися. На шлях боротьби з диктатурою встала буржуазія, землевласники, сільськогосподарські та промислові робітники. Повстанці оточили столицю. В липкої 1914 р. Уерта відмовився від влади, а в грудні в Мехіко вперше зустрілися селянські ватажки Салата та Вілья. Не

16

знайшовши спільної мови, вони відмовилися формувати уряд. Президентом було призначено В. Карренсу.

У січні 1915 р., новий, президент видав закон про аграрну реформу, де передбачалося повернення селянам общинної, землі. Крім того він опублікував ряд інших прогресивних реформ. Однак, продовжував боротьбу з селянськими збройними формуваннями. На початок 1917 р. вони практично буди розгромлені. Трагічно загинули їх керівники Салата та Вілья.

Уряд Карренси прийняв, також ряд заходів по обмеженню іноземного капіталу. Це викликало різке, невдоволення з боку США. Двічі (1914 та 1916 р.р.) американські війська порушуючи кордон, вступали на територію Мексіки, але всенародний опір змушував їх відступати.

В таких, умовах почалася розробка нової конституції, яка виявилася найбільш передовою конституцією того часу. В ній було закріплено республіканську форму правління, основні політичні свободи громадян, визначено: функції законодавчої та виконавчої влади Прийнята вона законодавчими зборами 31 січня 1917 р., а вступила в силу 1 травня 1917 року. .

Мексиканська революція була за характером демократичною, антифеодальною, народною революцією. Це визначило й перемогу. Велику роль відіграла національна буржуазія, яка прагнула прийти до влади, провести . необхідні реформи, зменшити вплив реакційних планів та іноземного капі талу. Вході революції було вирішено також аграрне питання.

^ Національно-визвольний рух в Африці.

На початок XX ст. європейці завоювали й перетворили на колонії понад 90% території Африки. Колонізаторів приваблювала можливість мати величезний зиск від безжалісної експлуатації дешевої робочої сили африканців — на шахтах і рудниках, де видобували золото й алмази, а також: на каучукових, кавових і цитрусових плантаціях.

Колонізаторська політика європейців зустрічала рішучий опір і сприяла піднесенню національно-визвольної боротьби.

Понад 13 років англійці намагалися завоювати Східний Судан. Врешті. І їхні війська були оточеній знищені в м.Хартумі суданцями під керівництвом Махді. Лише забезпечивши собі цілковиту перевагу в силі, англійці в 1899р. здобули перемогу над махдістами.

Протягом 1904—1907 рр. героїчний опір німецьким колонізаторам чинили племена героро і готтентотів у Південно-Західній Африці (нинішня Намібія). Німці жорстоко розправилися з повстанцями — із 300 тис, готтентотів живими залишилися тільки 60 тисяч. Інакше склалася доля ефіопського народу. Італійські колонізатори зазнали нищівної поразки в битві при Адуа. Італія мусила визнати незалежність Ефіопії. Але це був виняток. Більшість національно-визвольних рухів у тогочасній Африці закінчилася крахом.

Країни Центральної і ГІівденно-Східної Європи.

^ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА. На початку XX ст. більша частина народів ГОвдеио-Східної Єаропи ще залишалися під гнітом Австро-Угорщини та Османської Імперії.

До складу монархії Габсбургів входили хорватські, словенські, частина сербських і румунських земель. Туреччина зберігала контроль над Албанією та деякими іншими країнами.

^ Австро-Угорщину часто називали «клаптиковою імперією», тому що на її території ні одна з підлеглих країн не складала навіть чверті загальної кількості населення. Найчисельнішими були австрійці (23,5%) та угорці (19,1%). далі йшли чехи й словаки (16,5%). серби й хорвати (16,1%). поляки (10%), українці (8%), румуни (6,5%) та інші.

Крім національної відмінності існувала й релігійна: австрійці, італійці та поляки були католиками, чехи й німці— протестантами, хорвати — мусульманами, українці—православними або уніатами.

Відповідно до домовленості Австрії з Угорщиною про об'єднання 1867 р. Австро-Угорщииа вважалася дуалістичною (двоєдиною) монархією австрійців й угорців. Австрійський імператор Франц Йосип був одночасно угорським королем. Він видавав законодавчі акти, затверджував склад уряду, а також був головнокомандуючим австро-угорської армії- Кожна з країн мала свої парламенти й уряди, що затверджувалися імператором. Спільними були лише міністерства — військове, іноземних справ та фінансів. Загального виборчого права не існувало- Правом голосу користувалися ті, хто мав яке-небудь майно;

голосування було відкритим. В районах компактного проживання деяких національностей існували свої конституції, діяли місцеві парламенти, органи самоуправління.

17

^ Уряд Австро-Угорщини намагався покінчити з національним рухом, подавити прагнення народі до незалежності. Декілька разів він розпускав місцеві парламенти та органи самоуправління. Так, зокрема 1912р. було розпущено парламент Хорватії і припинено дію конституції в 1913 р; те ж саме сталося з чешським парламентом. В результаті в країні загострилися національні й соціальні суперечності.

Тим часом на південному сході Європи існували національні держави: Греція, Румунія, Сербія, Болгарія (з 1878 р.). В економіці та соціальній структурі населення кожної з них були значні відмінності, наприклад, Греція мала великий торговельний флот, а національна буржуазія займалася широкою міжнародною торгівлею.

У Румунії влада належала поміщикам і великим землевласникам. Болгарія і Сербія, навпаки, не мали великих землевласників, бо поміщицькі землеволодіння тут розпалося внаслідок російсько-турецької війни 1877-1878 рр. У маленькій Чорногорії зберігалися елементи патріархальних відносин. Спільними у балканських народів було те що всіх їх визискував європейський капітал. Між великими державами не вщухало гостре суперництво за вплив на Балканах, їм постійно загрожувала австро-німецька агресія. БАЛКАНСЬКІВІЙНИ.

На початку XX ст. стало ясно, що турецьке панування над деякими балканськими народами підходить до кінця, в березні 1912р. Болгарія і Сербія уклали договір про взаємодопомогу в разі нападу на одну з цих країн. Метою дововору була війна з Туреччиною- В травні до цього до говору приєдналася Греція а пізніше — Чорногорія.

Війна з Туреччиною розпочалася в жовтні 1912р. Протягом місяця турецькі сили були розгромлені в Македонії, Косові, Північній Албанії та інших стратегічних районах. З грудня Туреччина попросила перемир'я. В Лондоні відкрилися мирні переговори, але в лютому 1913-го воєнні дії знову відновилися. Однак після падіння Андріанополя Туреччина знову змушена була просити миру. ЗО травня Османська Імперія і балканські держави підписали в Лондоні мирний договір- Туреччина зазнала цілковитої поразки

Міжнародні відносини наприкінці ХІХст. На початку XX ст.

^ ПРИШИЙ СТВОРЕННЯ ДВОХ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИ^ШИХ БЛОКІВ.

Зовнішня політика великих індустріальних держав у кінці XIX — на початку XX ст. повністю підпорядкувалася їхнім економічним інтересам —боротьбі за ринки збуту товарів і капіталу, використання дешевої робочої сили та вигідних джерел сировини.

Велике значення мало також наростання революційного і національно-визвольних рухів, намагання правлячих кіл подолати внутріполітичні кризи у своїх країнах шляхом тоталітаризації економіки та підготовки до війни.

Нерівномірність економічного й політичного розвитку цих держав при звела до посилення боротьби між ними, найгостріші суперечності виникли між Великобританією і Німеччиною.

Великобританія володіла найбільшою кількістю колоній і займала перше місце в світі за обсягом зовнішньої торгівлі та вивезення кіпіталу. При поділі світу Німеччина дістала колоній значно менше, ніж інші держави. Але в 90-х рр. ХЕХ ст. вона, завдяки швидкому розвитку промисловості, випереджала Великобританію за обсягом виробництва. Правлячі кола Німеччини стали на шлях докорінного переділу світу на свою користь. Однак їхні інтереси наштовхнулися на протидію Великобританії.

На початку XX ст. союзниками Німеччини в Європі були Австро-Угорщина та Італія. . . У 1882 р. вони утворили Троїстий союз. Італія поступово почала відходити від тісного співробітництва з цими країнами.

Німеччині й Австро-Угорщині протистояв російсько-французький союз, укладений, 1892 р. В умовах загострення англо-німецьких суперечностей Великобританія йде на зближення з Францією та Росією. 1904 р. підписується англо-французька угода під назвою Антанта, яка регулювала колоніальні претензії держав-учасниць. Франція визнала панівне становище Великобританії в Єгипті, а та, в свою чергу пообіцяла не чинити пете шкод Франції в захопленні Марокко.

1907 р. було укладено англо-російський договір, який передбачав розподіл сфер впливу між цими державами в Ірані. Афганістані та Тібеті. Таким чином 'у Європі сформувалися дм блоки — Троїстий Союз і Антанта. Вони готувалися до війни за переділ світу. '

^ ПЕРШІ ВІЙНИ ТА МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ XX СТ.

18

На початку XX ст міжнародні кризи і війни відбувалися майже щорічно. Перш гака війна спалахнула 18&8 п. між США та Іспанією. В її результаті перемогли США. До них відійшли Пуерто-Ріко, Філліпіни, о. Гуем з групи Маріанських островів. Куба була оголошена «незалежною», але фактично підпала під протекторат США.

У 1899—1902 рр. проходила англо-бурська війна бури — потомки голландських переселенців), яка закінчилася загарбанням Великобританією багатих на алмази і золото двох бурських республіку Південній Африці — Трансвааля і Оранжевої республіки. В ході. бойових дій тут вперше були використані деякі «новинки »_ що стали прикладом для багатьох армій світу: англійці застосували кулемети, ввели маскувальний одяг тилу «хакі», побудували укріплені окопи. Компроміс між англійцями та білими бурами, які по відношенню до чорних аборигенів були теж колонізаторами, завершився утворенням ГНвденно-Африканського Союзу, що отримав статус домініона. '

Російсько-японська війна 1904—1908 рр. була війною за переділ її територій та сфер впливу на Далекому Сході, в ній Великобританія була на боці Японії. Ця війна закінчилася поразкою Росії і підписанням 5 вересня 1905 р. в м.Порсмуті (США) мирного договору, за яким Японія відібрала у Росії, південну половину Сахаліну і Порт-Артур, залізницю в Південній Маньчужурії. Це дозволило Японії посилити свій вплив на Далекому Сході в 1910 р, провести аннексію Кореї. Правлячі кола «Країн, де сходить сонце» прагнули до широкомасштабної експансії в Китаї та Південно-Східної Азії. Це в майбутньому повинно було зштовхнути Їх з США. В 1901—1906 р.р. виник гострий конфлікт між Німеччиною, Англією і Францією за панування в Марокко. Німеччина прагнула отримати свою частку від поділу цієї країни на сфери впливу. Вона наполягала на скликанні міжнародної конференції і погрожувала Англії та Франції війною. Хоча конференція в іспанському місті Алхесірасі в січні 1906 р. визнала незалежність Марокко, фактично хазяйкою країни поступово ставали Франція і частково Іспанія. В 1908—1909 рр. виникла Боснійська криза між Росією і Австро-Угорщиною після анексії останньою Боснії та Герцеговини. Росія намагалася активним втручанням допомогти Сербії у протидії Австро-Угорщині, однак в 1909 р. була змушена піти на поступки. У 1911 р. знову загострилося Марокканське питання у зв'язку з повстанням проти султана Марроко. Німеччина відправила до Марокканського берег а крейсер "Берлін" і канонерку "Пантера". Знову на допомогу Франції прийшла Англія. Рішучі дії останньої заставили відмовитися Німеччину від своїх намірів.

^ В 1911р відбулася італо-турецька війна. У вересні італійські десанти висадилися в Північній Африці і в результаті бойових дій з турецькими військами захопили Триполітанію і Кіренаїку, які складали італійську колонію Лівію.

Розвиток науки і культури на початку ХХст.

^ ОСНОВНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ.

Головними ідейно-політичними течіями в країнах Західної Європи і Північної Америки в той час були консерватизм, лібералізм та соціалізм, які склалися ще в XVIII— XIX ст. 37 Консерватора (від латинського «консервація» — збереження) виступали за зміцнення устоїв суспільства: сім'ї, соціальної Ієрархії, тих порядків, що існували. Вони не відмовлялися від необхідності проведення реформ, проте намагалися уникнути їх. '

Ліберали (від латинського «лібераліс» — вільний) боролися за свободу слова, друку, віросповідання, вільну політичну .діяльність. Одним з головних пунктів їх доктрин була критика державного втручання в торгівлю та приватне підприємництво Ліберали виступали проти революції. протиставляючи закликам до повалення існуючого ладу політику ' соціальних реформ. На їх думку, це давало можливість зменшити соціальну напруженість, покращити життя трудового народу і поступово перетворити суспільство на більш справедливе за умови збереження влади буржуазії.

Соціалісти (від латинського «соціаліст» — суспільний, товариський) прагнули замінити капіталістичне суспільство, побудоване на засадах приватної власності, на соціалістичне, з суспільною власністю на засоби виробництва та знаряддя праці й відсутністю 'експлуатації людини людиною. Соціалістичні ідеї знаходили підтримку головним чином серед робітників, а також інтелігенції, дрібної буржуазії та службовців.

В соціалістичній ідеології Існувало декілька різних напрямів. Найбільш популярним серед них був марксизм. Його представники вважали, що головною рушійною силою суспільного розвитку е класова боротьба. З її допомогою пролетаріат повинен покінчити з капіталізмом і встановити безкласове соціалістичне суспільство.

19

В марксизмі теж не було повно єдності .поглядів його прихильників, існувало дві течії:

революціонерів та реформістів. Революціонери особливо більшовики на чопі з В. Леніним в Росії) були переконані, що перехід від капіталізму до соціалізму можливий лише завдяки насильницькій революції 1 встановлення диктатури пролетаріату. Прибічники реформ — соціал-реформісти (пізніше соціал-демократи), — вважали, що такий перехід необхідно здійснити мирним шляхом, за допомогою реформ.

близьким до соціалізму був анархізм (від грецького «анархія» — безвладдя). Анархісти теж прагнули знищити капіталізм 1 побудувати безкласове суспільство, але на відміну від соціалістів, заперечували необхідність державної влади. В робітничому русі анархізм часто виступав у формі анархо-синдикалізму, прибічники якого головною формою об'єднання трудящих вбачали не політичні партії, а профспілки (французькою мовою —.«синдикати»), Анархо-синдикалісти відкидали збройне повстання проти буржуазії, закликали до страйків, бойкотів, саботажу виробництва.

^ РОЗВИТОК ФІЛОСОФІЇ.

У філософській думці того часу теж існували полярні точки зору. Гостра дискусія відбувалася між прихильниками матеріалізму та ідеалізму, популярним стає прагматизм (від грецького «прагма» — справа, дія), який належав до суб'єктивно-ідеалістичної течії. Його прихильники звинувачували класичну філософію у відриві від життя, в абстрактності та пропонували зайнятися розв'язанням практичних завдань, що виникають у реальному житті людей. Істина це те, вважали прагматики, що «краще працює на неї, краще підходить до кожної частини життя і поєднується і нашим досвідом. Ця течія була найпопулярнішою у СІЛА. -

Іншою, досить поширеною течією у філософській думці був позитивізм. Прихильники цього вчення оголошували єдиним джерелом істинного, справжнього пізнання конкретні (імперичні) науки та відкидали нізпаральну значимісгь філософського дослідження. Позитивісти підкреслювали, що істину можливо пізнати лише за допомогою дослідів, методами конкретних наук, а абстрактні положення філософії, які не можуть бути перевірені за допомогою досліджень, вважали безглуздим. Позитивісти набули популярності у Франції.

В Німеччині успіхом користувалася «філософія сили», яку проповідували Л. Шопенгауер та Ф. Ніцше- «Останній сформулював ідею надлюдин і розробив цілу концепцію визволення іі «життєвих сил». На питання «Що добре? Ніцше відповідав "Все, що укріплює розуміння влади прагнення влади та саму владу людини". — «Що погане?» «Все, що витікає з її слабкості». Таким чином піп ставив надлюдину «по той бік добра і зла. Такі висловлювання філософа справедливо вважалися як виправдання «насильству як підрив позитивних цінностей людської цивілізації. Його послідовники створили культ сили і виправдовували агресію про ти інших народів.

Деякі з-них почали проповідувати мілітаризм, тобто закликати готуватися до війни з метою завоювання нових земель, нових ринків збуту.

^ На противагу цим теоріям в філософській думці існувала іще з часів Відродження така впливова течія як гуманізм (від латинського «гуманус» людяний). Його прихильники клопоталися про всебічний розвиток людини про створення для неї сприятливих умов життя. Вони проголосили свободу людської особистості, виступали проти релігійного аскетизму, за право людини на задоволення земних потреб.

У кінні XIX — й4 початку XX ст в Європі та СІЛА набула поширення соціологія — наука про різні сторони розвитку суспільства. В деяких країнах в цей час стала досить популярною така течія, як соціал-дарвінізм. Ця теорія розглядала боротьбу за існування 1 природний відбір як головний стимул суспільного прогресу. Подальший розвиток соціології допоміг по-збутися обмеженості соціал-дарвінізму.

^ НАУКИ І ТЕХНІКИ.

Величезний вплив на розвиток суспільства па початку XX ст. мали науково-технічні досягнення. Деякі з них повністю перевернули минулі уявлення про побудову матерії. Так, англійський фізик Дж. Томсон 1897 р. відкрив першу елементарну частку електрон, яка входила до складу атома. Виявилося що атом непостання неділима частка матерії, як вважалося раніше. В 1911р англійський фізик Е. Резерфорд запропонував першу планетарну теорію побудови атома. В 1913 р ця теорія була доповнена датським фізиком П. Бором, який ввів уяву про стрибко подібний перехід електрона з однієї орбіти на іншу. Ідеї Бора стали фундаментом квантової механіки.

20

Корінні зміни відбулися також: в традиційному уявленні про простір час та рух. У 1905 р. 26-річний німецький фізик А. Ейнштейн опублікував свою працю "Про електродинаміку тіл, що рухаються", в якій були закладені основи теорії відносності. Квантова механіка та теорія відносності в корені змінили погляди традиційної фізики.

Великі відкриття були зроблені в біології Спираючись на вчення її клітинну будову організму і теорію чеського натураліста Г.Менделя про фактори, що впливають на спадковість, німець А, Вейсман та американець Т. Морган створили основи генетики науки про спадковість серед рос лин і тварин.

Класичні досліди в галузі фізіології сердечно-судинної системи та органів травлення здійснив російський вчений В. П. Павлов.

Після вивчення впливу вищої нервової системи на хід фізіології процесів, він розробив теорію умовних рефлексів.

Австрієць 3. Фрейд відкрив основи психоаналізу - вчення відомі імпульси, мотивації, нахили. З часом психоаналіз поширився на філософію, історію, вивчення культури та релігії.

Досягнення біологічних наук дали міцний поштовх розв-иткові медицини. Німецький мікробіолог Р. Кох та його учні відкрили збудників туберкульозу, брюшного тифу, дифтерії, сифілису і створили ліки проти них. Лікарі різних країн світу розробили основи санітарії та гігієни заходи профілактики та попередженню епідемій.

Кардинальним кроком, у підвищенні енергозабезпеченості промислового виробництва та транспорту стало отримання електроенергії у великих розмірах за допомогою динамомашин, перші зразки яки