Реферат: Зміст вступ

ЗМІСТ


ВСТУП …………………………………..……………………………………….3

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БІОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ГЕНЕТИЧНО-ІНЖЕНЕРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ………………………………………………..14


1.1. Правове поняття біологічної безпеки як

складової екологічної безпеки …………………………………………………14

Правові засоби забезпечення біобезпеки ..…………………………….34

Висновки до першого розділу ………………………………………………….58


^ РОЗДІЛ ІІ. СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БІОБЕЗПЕКИ У СФЕРІ ЗДІЙСНЕННЯ ГЕНЕТИЧНО-ІНЖЕНЕРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ ………………61


2.1. Правове регулювання забезпечення біобезпеки при здійсненні

генетично-інженерної діяльності в Україні: стан та тенденції розвитку ……61

2.2. Перспективи розвитку законодавства України у сфері

забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності ..91

Висновки до другого розділу …………………………………………………115


^ РОЗДІЛ ІІІ. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БІОБЕЗПЕКИ В ГАЛУЗІ ЗДІЙСНЕННЯ ГЕНЕТИЧНО-ІНЖЕНЕРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ…….………………………118


3.1. Міжнародно-правове регулювання питань

забезпечення біобезпеки в рамках природоохоронної діяльності ООН …...121

3.2. Тенденції та основні напрями розвитку законодавства

Європейського Союзу у галузі здійснення генетично-інженерної діяльності…………….144

Висновки до третього розділу ………………………………………………...166

ВИСНОВКИ …………………………………………………………………...169 ^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………..178


Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html


В С Т У П


Актуальність теми дослідження. Остання чверть двадцятого століття характеризується переходом до нового постіндустріального етапу науково-технічного прогресу, який називають сучасною технологічною революцією. Даному періоду притаманні швидкі темпи розвитку новітніх технологій, до яких безумовно відноситься й біотехнологія. Одним з її сучасних напрямків є генна інженерія. За прогнозами науковців у ХХІ столітті саме за допомогою методів новітньої біотехнології буде вироблятись до двадцяти відсотків продуктів.

У розвинених країнах генна інженерія, як складова сучасної біотехнології, відноситься до одних із найбільш пріоритетних напрямів діяльності як у науковій, так і у виробничій сферах. У всіх програмних документах стратегічного характеру, що приймаються останніми роками ООН, ЄС, урядами окремих країн передбачені положення, які стосуються безпосередньо проблем дослідження генетично-модифікованих організмів (ГМО) та їх практичного застосування. В Україні генна інженерія як складова новітніх біотехнологій віднесена до пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки [40] та до стратегічних пріоритетів інноваційної діяльності [26].

Необхідність подальшого поглиблення наукових досліджень у даній сфері не викликає сумнівів. У свою чергу інтенсивний розвиток медицини, фармацевтичної галузі, сільського господарства, харчової промисловості, біологічних засобів знешкодження відходів, охорони навколишнього середовища тощо сьогодні мабуть вже неможливий без застосування досягнень сучасної біотехнології і, зокрема, методів генної інженерії.

Актуалізує тему, яка досліджується, також той факт, що інтенсивний розвиток генної інженерії, окрім безумовного прогресу в ряді випадків, може бути пов’язаний із ризиком негативного впливу на навколишнє природне середовище й людину. Саме тому не є випадковістю те, що поширення сфер застосування продукції із генетично-модифікованими складниками сприймаються досить неоднозначно і спеціалістами різних галузей науки та виробництва, і представниками управлінських державних структур, і широкими верствами населення. Негативне сприйняття частиною суспільства досягнень генної інженерії обумовлене, в першу чергу, відсутністю переконливих гарантій щодо безпеки ГМО для здоров’я людини та довкілля в цілому. Наявні на сьогодні наукові знання не дають можливості абсолютно точно спрогнозувати, який вплив (особливо віддалений у часі) на біологічне різноманіття, навколишнє природне середовище матиме поширення у відкритих системах трансгенних рослин та тварин. Збільшення у світі обсягів використання генетично-модифікованих організмів обумовлює підвищення рівня ризику забруднення довкілля. Занепокоєння перш за все викликає можливість перенесення чужорідних генів іншим організмам та поява у довкіллі нових токсинів та алергенів.

Одним із чинників, за допомогою яких можна попередити або зменшити ймовірні негативні наслідки здійснення генетично-інженерної діяльності, уникнути порушення прав особи (наприклад, права на життя, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на достовірну екологічну інформацію тощо), є належним чином організоване та здійснюване правове регулювання відносин у сфері поводження із генетично-модифікованими організмами. Саме правові приписи можуть бути тим фактором, який, впорядкувавши суспільні відносини, що виникають у зв’язку з розвитком генної інженерії та застосуванням її досягнень, з одного боку – не обмежують (а в окремих випадках і стимулюють) подальший розвиток даної галузі, з іншого – допомагають уникнути можливих несприятливих для людини та довкілля наслідків використання генетично-модифікованих організмів. Це досягається шляхом чіткої регламентації порядку ведення науково-дослідних робіт щодо ГМО у закритих системах, встановлення правил вивільнення генетично-модифікованих організмів у довкілля, проведення їх польових випробувань, запровадження ГМ-продукції на ринок, здійснення постійного багаторівневого контролю за дотриманням та виконанням відповідних нормативно-правових положень.

Швидке поширення здобутків генної інженерії в світі не може не стосуватись і України. Проте в нашій державі на даному етапі фактично відсутня належним чином сформована нормативно-правова база, на основі якої можна було би регулювати процеси дослідження, виробництва та використання генетично-модифікованих організмів та продукції з їх вмістом. У той же час у багатьох країнах світу на сьогодні таке законодавство вже переважно сформоване, вироблена певна практика його застосування. Активно створюються норми міжнародного права, покликані врегульовувати досліджувану сферу суспільних відносин. Підтвердженням цього є, наприклад, той факт, що 11 вересня 2003 року набув чинності Картахенський протокол з біобезпеки до Конвенції про біологічне різноманіття.

Україна не повинна залишатись осторонь як розвитку наукових досліджень у галузі генної інженерії, так і у сфері формування нормативно-правової бази, покликаної регламентувати порядок здійсненні генетично-інженерної діяльності. Саме за допомогою правового регулювання даної сфери можливо забезпечити захист прав людини, збереження біологічного різноманіття, охорону довкілля в цілому. Розробити та прийняти відповідне законодавство в Україні необхідно якнайшвидше, враховуючи при цьому зарубіжний та міжнародний досвід. В іншому випадку наша країна може опинитись перед загрозою неконтрольованого ввезення, випробування та поширення на ринку генетично-модифікованих організмів.

Отже, перед Україною та світовим співтовариством в цілому стоїть завдання створення цілісної системи правових гарантій забезпечення безпеки у сфері розвитку і застосування досягнень новітніх біотехнологій, зокрема генної інженерії. Актуальність та важливість даних питань, а також незначний науковий доробок з цієї проблематики в Україні, відсутність впорядкованої системи нормативно-правових актів у цій сфері обумовили вибір даної теми дисертаційного дослідження.

При підготовці дисертації був проведений аналіз праць провідних як українських, так і зарубіжних вчених. Наукові дослідження В. І. Андрейцева, Г. І. Балюк, М. М. Брінчука, С. Б. Гавриша, А. П. Гетьмана, О. К. Голіченкова, О. Л. Дубовік, М. І. Єрофеєва, І. І. Каракаша, Н. Р. Кобецької, О. С. Колбасова, В. В. Костицького, С. М. Кравченко, М. В. Краснової, Н. Р. Малишевої, М. І. Малишка, В. Л. Мунтяна, В. К. Попова, Б. Г. Розовського, Н. І. Тітової, Ю. С. Шемшученка, М. В. Шульги з питань теорії екологічного права допомогли сформулювати основні положення, на яких повинні базуватись загальні підходи до правового регулювання забезпечення біологічної безпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності.

Загальнотеоретична юридична література відомих дослідників питань теорії держави та права, зокрема праці С. С. Алєксєєва, А. І. Бобильова, В. І. Гоймана, Д. А. Кєрімова, М. Н. Марченка, Б. І. Мінца сприяли обґрунтуванню окремих дисертаційних положень.

Науковий доробок С. О. Балашенка, Г. Грабовскої, Д. Є. Димова, М. Журека, С. М. Кравченко, Т. І. Макарової, Н. Р. Малишевої, Є. Рушковскі, С. Г. Харченка з питань міжнародного правового регулювання охорони навколишнього природного середовища дав можливість, із урахуванням досвіду напрацьованого міжнародними організаціями у даній сфері, практики природоохоронної діяльності окремих зарубіжних держав, визначити основні підходи до формування відповідного законодавства в Україні та механізму його реалізації на практиці.

Ґрунтовні дослідження загальнотеоретичних основ проблеми правового забезпечення екологічної безпеки та окремих аспектів даної проблеми таких авторів, як В. І. Андрейцев, І. Бакай, Г. І. Балюк, Н. В. Барбашова, Л. О. Бондар, П. А. Ваганов, Г. Вінтер, М. Н. Копилов, Л. Кремер, О. С. Тимошенко, М. О. Фролов дозволили виділити характерні ознаки біологічної безпеки як складової екологічної безпеки, окреслити коло правових засобів, застосування яких сприятиме забезпеченню біобезпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами.

В еколого-правовій літературі в Україні питання забезпечення біологічної безпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності практично не досліджувались. Проте, можна виділити, наприклад, окремі публікації, в яких у загальному окреслювалась проблема необхідності здійснення правового регулювання генетично-інженерної галузі (М. Медведєва, Н. Мельничук) та аналізувались окремі положення міжнародних документів з даної проблематики (І. В. Тустановська). Дослідженню проблем правового регулювання охорони довкілля та захисту людини при здійсненні генетично-інженерної діяльності сприяли праці зарубіжних вчених з даних питань, зокрема, Л. Крістоферсона, О. А. Красовського, В. Стеца, Т. Твардовскі, Р. Токарчука, А. Г. Тонєвицького та ін.

Формуванню комплексного розуміння досліджуваної проблеми допомогло використання надбань інших, не юридичних наук, а саме біології, економіки, екології, філософії тощо. Серед авторів відповідних праць можна виділити: Т. А. Акімову, А. А. Воробйова, О. С. Граніна, В. І. Данілова-Данільяна, Л. П. Жиганову, М. Ч. Заліханова, Д. М. Колотило, І. Б. Лєщінську, К. С. Лосєва, Г. Міллєра, В. М. Новікова, П. Г. Олдака, Т. Є. Попову, М. Ф. Реймерса, А. Сассона, В. Сойфера, В. В. Хаскіна, Т. А. Хоружу та інших.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний дисертантом напрям наукового дослідження належить до одного із пріоритетних у галузі екологічного права. Проблема забезпечення екологічної безпеки та її складових входить до планових тем відділу проблем аграрного, земельного та екологічного права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України (“Проблеми реалізації екологічного і космічного права” № РК 0101V000378)

^ Мета та задачі дослідження. Метою роботи є аналіз положень чинного національного екологічного законодавства, міжнародно-правових актів з питань регулювання здійснення генетично-інженерної діяльності та визначення на основі цього основних напрямів та тенденцій формування і розвитку нормативно-правової бази України у галузі забезпечення біологічної безпеки у сфері поводження з генетично-модифікованим організмами. Мета дисертаційного дослідження конкретизується та досягається шляхом вирішення наступних завдань:

- дослідити характерні ознаки поняття біологічна безпека як складового елементу загального поняття екологічна безпека та дати його авторське визначення;

- виділити та охарактеризувати основні правові засоби забезпечення біологічної безпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності;

- провести аналіз чинного законодавства України і визначити основні тенденції його розвитку щодо забезпечення біобезпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами;

- виявити та охарактеризувати можливі перспективи формування національної нормативно-правової бази у галузі регулювання здійснення генетично-інженерної діяльності як однієї з базових гарантій захисту екологічних прав особи, збереження біологічного різноманіття та охорони довкілля в цілому;

- проаналізувати положення міжнародно-правових актів, прийнятих у ході здійснення природоохоронної діяльності ООН та виділити основні принципи охорони довкілля, покладені в основу забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності;

- дослідити норми права навколишнього середовища Європейського Союзу у сфері забезпечення біобезпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами і виділити можливі напрямки гармонізації національного законодавства з міжнародним та європейським правом у досліджуваній галузі.

^ Об’єктом дисертаційного дослідження виступає біологічна безпека як невід’ємний елемент екологічної безпеки, а також правовідносини, що виникають у процесі забезпечення біобезпеки при вивченні, використанні у закритих та відкритих системах, розміщенні на ринку генетично-модифікованих організмів і продукції з їх вмістом.

^ Предметом дисертаційного дослідження є екологічне законодавство України, зокрема ті його положення, що закріплюють загальні принципи охорони довкілля, регулюють забезпечення екологічної безпеки та порядок поводження з генетично-модифікованими організмами, а також норми міжнародного права у сфері охорони навколишнього природного середовища, вироблені в ході природоохоронної діяльності ООН, екологічне законодавство Європейського Союзу з питань забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності.

^ Методи дослідження. При написанні дисертаційної роботи використовувались як загальнонаукові методи пізнання (діалектичний, метод системного аналізу, формально-логічний), так і спеціальні правові методи дослідження (метод тлумачення правових норм, порівняльно-правовий тощо). Обрання методологічною основою діалектичного методу наукового пізнання правових явищ та процесів, дозволило розглянути їх у розвитку та зв’язку між собою, виявити основні напрями формування правових засобів забезпечення біобезпеки як невід’ємної складової екологічної безпеки. Даний метод застосовувався також при дослідженні тенденцій та перспектив розвитку національного законодавства у сфері регулювання ведення генетично-інженерної діяльності.

Використання порівняльно-правового методу дало можливість проаналізувати положення міжнародно-правових актів, екологічного законодавства Європейського Союзу, окремих зарубіжних країн з питань регулювання генетично-інженерної діяльності. Для з’ясування системи правового регулювання забезпечення біобезпеки генетично-модифікованих організмів застосовувався також метод тлумачення правових норм. Дані методи дослідження ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу процесів та явищ суспільного розвитку, що відбуваються у генно-інженерній галузі. Все це дозволило проаналізувати та охарактеризувати такий правовий інститут як правове регулювання забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності, дати оцінку стану національного законодавства у даній галузі, виявити тенденції та перспективи його розвитку в Україні з урахуванням досвіду зарубіжних країн і здобутків міжнародно-правового регулювання.

^ Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає у комплексному дослідженні юридично значимих ознак біологічної безпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності як складової екологічної безпеки та правових засобів її забезпечення, проведеному на основі аналізу чинного законодавства України, норм міжнародно-правових актів, положень законодавства окремих зарубіжних країн та практики їх реалізації.

У межах проведеного дисертаційного дослідження одержано такі результати, які складають наукову новизну:

- авторське визначення поняття біологічної безпеки у сфері здійснення генетично-інженерної діяльності як стану, за якого попереджається виникнення небезпечних для здоров’я людини та навколишнього природного середовища наслідків використання генетично-модифікованих організмів, що пов’язується із відсутністю недопустимого ризику. Такий стан досягається тільки у разі чіткої правової регламентації проведення досліджень генетично-модифікованих організмів, порядку їх використання у закритих та відкритих системах, а також запровадження контролю за їх виконанням, визначення оптимальних рівнів допустимих ризиків, пов’язаних із здійсненням генетично-інженерної діяльності;

- забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності можливе за умови застосування сукупності правових засобів, об’єднаних у такі групи: регулятивні; організаційні; превентивно-охоронні, зміст кожної з яких розкрито в дисертації;

- здійснення генетично-інженерної діяльності повинне відбуватись лише на основі принципу застереження, що обумовлено науковою невизначеністю стосовно можливих шкідливих наслідків використання генетично-модифікованих організмів для сталого використання біологічного різноманіття, навколишнього середовища та здоров’я людини;

- фактична відсутність на сьогодні в Україні структурованого спеціального законодавства у сфері забезпечення біобезпеки при поводженні з ГМО, обумовлює необхідність його створення; пропонується модель майбутньої законодавчої бази, системоутворюючим елементом якої повинен стати базовий спеціальний закон про біобезпеку генетично-модифікованих організмів. Окрім того, нагальним є якнайшвидше розроблення та прийняття низки підзаконних нормативно-правових актів з метою розвитку основних положень цього закону, зокрема щодо порядку здійснення генетично-інженерної діяльності, оцінки ризику, умов використання генетично-модифікованих організмів у відкритих системах та обігу на ринку продукції із вмістом генетично-модифікованих складників;

- прийняття та впровадження у життя спеціального законодавства України у сфері генетично-інженерної діяльності з метою захисту людини, збереження біологічного різноманіття, охорони довкілля доцільно проводити з урахуванням зарубіжного досвіду, зокрема в частині організації та функціонування дозвільної системи, здійснення моніторингу ГМО, оцінки ризику генетично-модифікованих організмів для довкілля та людини, маркування продукції із вмістом генетично-модифікованих складників та ряду інших;

- розвиток законодавства України з питань біобезпеки ГМО необхідно здійснювати за умови обов’язкової його гармонізації з відповідними вимогами європейського права, яке сформувалось в даній сфері як окремий інститут права навколишнього середовища ЄС. З метою адаптації нормативно-правової бази України у сфері забезпечення біобезпеки ГМО доцільно в процесі її розробки врахувати вимоги Директиви 2001/18/ЄЕС про умисне вивільнення у довкілля ГМО та Директиви 90/219/ЄЕС про використання генетично-модифікованих мікроорганізмів у закритих системах.

^ Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що автор здійснив теоретичне узагальнення питань формування та розвитку правового регулювання забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані: а) для подальшого науково-теоретичного дослідження проблем забезпечення біобезпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами; б) у законотворчій діяльності, зокрема при доопрацюванні проекту та прийнятті Закону України “Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні та практичному використанні генетично-модифікованих організмів”; в) при подальшому формуванні нормативно-правової бази у сфері регулювання забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності; г) при розробці змін до чинного законодавства (зокрема, Законів України “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про рослинний світ”, “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”; Положення про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та ін.) та підзаконних нормативно-правових актів з питань забезпечення екологічної безпеки в цілому та біобезпеки зокрема.

Основні висновки, окремі пропозиції, викладені у дисертації, можуть бути використані при підготовці навчально-методичної літератури та у навчальному процесі вищих учбових закладів при викладанні курсу “Екологічне право”, ряду спецкурсів еколого-правового спрямування.

^ Апробація результатів дослідження. Теоретико-практичні положення, викладені у дисертаційному дослідженні, розглядались на засіданні відділу аграрного, земельного та екологічного права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького, застосовувались у навчальному процесі юридичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, доповідались на наукових та науково-практичних конференціях. Зокрема основні положення та висновки дисертації доповідались на: Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (м. Хмельницький, 29-30.04.2002 р., тези опубліковані); Міжрегіональній науково-практичній конференції “Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні” (м. Івано-Франківськ, 19.04.2002 р., тези опубліковані); ІХ регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”, (м. Львів, 13-14.02.2003 р., тези опубліковані); Міжнародній науково-теоретичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених “Соціально-економічні, політичні та культурні оцінки і прогнози на рубежі двох тисячоліть” (м. Тернопіль, 20.02.2003 р., тези опубліковані); Міжрегіональній науково-практичній конференції “Забезпечення екологічної безпеки – обов’язок Української держави” (м. Івано-Франківськ, 24-25.09.2004 р., тези опубліковані).

Публікації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження відображені у 4-х статтях та 5-х тезах доповідей.


Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html


ВИСНОВКИ


1. У другій половині двадцятого століття людство перейшло до нового етапу розвитку, який часто називають постіндустріальним. Це пов’язують із інтенсивним поступом наукових досліджень у різних сферах. Але, науково-технічній прогрес нерозривно пов’язаний із неминучим зростанням ймовірності проявів екологічної небезпеки, обумовленої збільшенням обсягів антропогенного впливу на довкілля. Тому протягом останніх десятиліть чітко проявилась потреба у забезпеченні екологічної безпеки в процесі здійсненні різних видів господарської діяльності. Екологічна безпека за своїм змістом є багатогранним, складним явищем, елементи якого можуть змінюватись та доповнюватись по мірі розширення обсягів застосування досягнень науково-технічного прогресу та появи нових суспільних відносин, які потребують належного впорядкування, в тому числі і за допомогою права.

Виникнення та поширення так званих новітніх технологій, серед яких слід виділити генну інженерію, може бути підтвердженням вищезазначеного. Використання досягнень генної інженерії відкриває значні перспективи у різних сферах життєдіяльності суспільства. Проте, відсутність даних тривалого моніторингу генетично-модифікованих організмів щодо їх впливу на довкілля та організм людини, переконливого наукового підтвердження безпеки їх використання вимагає особливої уваги до питань правової регламентації усіх видів діяльності у сфері поводження з ГМО.

2. Вчинення генетично-інженерної діяльності повинно відбуватись такими способами та методами, які б попереджали виникнення шкоди або зводили до мінімуму ризик можливого негативного впливу ГМО на збереження та стале використання біологічного різноманіття, здоров’я людини, тобто створювали умови для безпечного використання генетично-модифікованих організмів. Отже, розвиток такого напряму новітньої біотехнології як генна інженерія та практичне застосування її здобутків, обумовили появу ще одного складового елементу екологічної безпеки – біологічної безпеки. Аналіз норм міжнародно-правових актів та національного законодавства, а також відповідних науково-теоретичних положень дає підстави стверджувати, що біологічна безпека за всіма ознаками є невід’ємною складовою екологічної безпеки, а, таким чином, і національної безпеки країни в цілому.

3. Біологічна безпека у сфері здійснення генетично-інженерної діяльності являє собою стан, за якого попереджається виникнення небезпечних для здоров’я людини та навколишнього природного середовища наслідків використання генетично-модифікованих організмів, що обумовлено відсутністю недопустимого ризику. Досягнення такого стану можливе за умови застосування сукупності різнопланових заходів. Чільне місце серед них відводиться засобам правового характеру. При цьому правове регулювання забезпечення біобезпеки повинне здійснюватись із урахуванням особливостей, притаманних генетично-модифікованим організмам як носіям екологічної небезпеки та генетично-інженерній діяльності як джерелу екологічного ризику.

4. У системі засобів забезпечення біобезпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами важлива роль належить правовим засобам. Вони являють собою сукупність правових явищ, що виражаються у відповідних інструментах та діяннях, за допомогою яких забезпечується попередження, запобігання можливих шкідливих впливів генетично-модифікованих організмів та продукції з їх вмістом на стан здоров’я людини та навколишнє природне середовище.

Ефективність правового регулювання у сфері забезпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності залежить від оптимально підібраної сукупності відповідних правових засобів; визначення прозорих правил здійснення генетично-інженерної діяльності; належного виділення кола органів управління у сфері забезпечення біобезпеки у генно-інженерній галузі; чіткого визначення компетенції уповноважених суб’єктів з метою уникнення дублювань повноважень та попередження прогалин у правовому регулюванні відповідного кола суспільних відносин.

Правові засоби забезпечення біобезпеки можна об’єднати у три основні групи: регулятивні; організаційні (або організаційно-розпорядчі); превентивно-охоронні. Основу групи регулятивних засобів становлять, перш за все, правові норми, які закріпляють відповідні правила, стандарти, нормативи у сфері поводження з ГМО, а також визначають права та обов’язки суб’єктів генетично-інженерної діяльності, окреслюють коло повноважень органів управління у даній галузі.

Найширший перелік правових засобів об’єднується у другій групі організаційно-розпорядчого характеру. Вони охоплюють собою реалізацію відповідними суб’єктами своїх повноважень. Зокрема до даної групи можна віднести наступне: державну реєстрацію суб’єктів, які планують вести або вже здійснюють відповідні види діяльності у досліджуваній сфері (наприклад, ведення лабораторних досліджень ГМО); ліцензування діяльності у сфері поводження з ГМО; видачу дозволів на використання генетично-модифікованих організмів; державну реєстрацію допущених на ринок ГМО; сертифікацію продукції із вмістом генетично-модифікованих складників тощо.

До групи превентивно-охоронних засобів відносяться перш за все дії, спрямовані на проведення оцінки та управління ризиком у сфері здійснення генетично-інженерної діяльності.

Правове регулювання у сфері поводження з генетично-модифікованими організмами здійснюється з метою збереження біологічного різноманіття, захисту довкілля та людини від впливу можливих небезпечних наслідків використання ГМО. Тому можна стверджувати, що сукупність правових засобів, які застосовуються для врегулювання різних видів генетично-інженерної діяльності виступає однією з гарантій права особи на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище.

7. Ефективність застосування даних засобів багато в чому залежить від того, наскільки чітко закріплені відповідні стандарти, правила, повноваження, процедури тощо у законодавстві. Тому належне забезпечення біологічної безпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності у значній мірі зумовлене рівнем розробки системи відповідних нормативно-правових актів та механізму їх реалізації.

На сьогодні в Україні сфера законодавчого регулювання в галузі біобезпеки генетично-модифікованих організмів практично відсутня. Поодинокі спроби нормативного врегулювання генетично-інженерної діяльності та забезпечення біобезпеки у цій сфері не створюють належних гарантій захисту довкілля та здоров’я людини. Безсистемне внесенні до окремих нормативно-правових актів різних галузей законодавства незначних змін та доповнень не вирішує проблему, а часом, внаслідок неузгодженості таких поправок, правове регулювання відповідних відносин ще більше ускладнюється.

8. В Україні на даний момент немає спеціального закону, дія якого була би спрямована на регулювання відносин у сфері поводження з генетично-модифікованими організмами та забезпечення при цьому біологічної безпеки. Незначна кількість приписів, стосовно ГМО, які містяться в різних нормативних актах, ускладнюють їх застосування та роблять невисокою ефективність такого регулювання. Ситуація ускладнюється низьким загальним рівнем поінформованості населення щодо проблем новітніх біотехнологій, незначною активністю громадськості в реалізації права на участь у прийнятті екологічно значимих рішень, а також нечіткістю нормативного визначення самого механізму здійснення даного права. Це часто унеможливлює забезпечення реалізації права особи на безпечне для життя та здоров’я довкілля та досягнення належного рівня біобезпеки.

Тому ключовим моментом у розв’язанні даного комплексу проблем повинне стати доопрацювання проекту та якнайшвидше прийняття спеціального закону, який би став базовим у системі нормативно-правового регулювання відносин у сфері поводження із генетично-модифікованими організмами в Україні та забезпечення при цьому біобезпеки.

9. Такий закон повинен містити положення, які б визначали загальні засади державної політики у сфері регулювання генетично-інженерної галузі; основні принципи здійснення генетично-інженерної діяльності; загальні підходи до оцінки ризику, пов’язаного із вчиненням генних маніпуляцій на усіх стадіях поводження з ГМО; структуру та компетенцію системи спеціально уповноважених органів у цій сфері; загальні положення щодо порядку видачі дозволів на відповідні види діяльності, пов’язаної із ГМО; умови вивільнення ГМО у довкілля, а також порядок імпорту, експорту, транзиту генетично-модифікованих організмів та продукції з їх вмістом тощо.

10. Як свідчить зарубіжний досвід прийняття спеціального закону є основою та сприяє формуванню і розвитку окремого інституту екологічного законодавства – інституту правового регулювання забезпечення біобезпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами. Метою застосування відповідних правових норм є збереження біологічного різноманіття, захист здоров’я людини і охорона навколишнього природного середовища від можливих негативних впливів та ризиків, пов’язаних із здійсненням генетично-інженерної діяльності.

11. Отже, для виконання положень спеціального закону та підвищення ефективності реалізації приписів, що в ньому містяться, повинна бути розроблена система відповідних підзаконних нормативно-правових актів. За їх допомогою можна детальніше визначити адміністративні і організаційно-технічні аспекти таких питань, як: процедура надання попередньої згоди на транскордонне переміщення генетично-модифікованих організмів, в тому числі їх транзит; порядок проведення екологічної, санітарної та ін. експертиз генетично-модифікованих організмів і продукції, виробництво якої передбачає їх використання; умови та порядок отримання дозволів на здійснення видів діяльності, пов’язаних із ГМО; процедура державної реєстрації генетично-модифікованих організмів, діяльності у сфері поводження з ГМО, продукції з їх вмістом; порядок маркування генетично-модифікованих організмів та продукції, що містить генетично-модифіковані компоненти тощо.

12. Створення в Україні системи законодавства, спрямованого на врегулювання відносин у генетично-інженерній галузі, повинне здійснюватись із урахуванням напрацьованого міжнародного досвіду та практики правового регулювання даної сфери, виробленої в окремих зарубіжних країнах. Для цього існують як об’єктивні, так і суб’єктивні передумови.

По-перше, Україна ратифікувала Картахенський протокол з біобезпеки до Конвенції про біологічне різноманіття. Це покладає на нашу країну відповідні зобов’язання, які необхідно належним чином реалізовувати.

По-друге, Україна безпосередньо межує з державами, де офіційно дозволено використання генетично-модифікованих організмів та продукції з їх вмістом. Це зумовлює високу ймовірність неконтрольованого ввезення і поширення на митній території України генетично-модифікованої продукції.

По-третє, напрацювання зарубіжних країн у даній галузі, наприклад, членів Європейського Союзу, дозволяє швидше розробити та ввести в дію відповідне законодавство, уникнувши при цьому багатьох помилок, пов’язаних із відсутністю практики правового регулювання суспільних відносин у сфері здійснення генетично-інженерної діяльності.

13. Формування міжнародно-правових актів у сфері поводження з генетично-модифікованими організмами відбувалось протягом останніх десятиріч минулого століття, що обумовлено значними здобутками в цей час у сфері новітньої біотехнології, зокрема генній інженерії, і триває до тепер. Підґрунтям для прийняття таких правових приписів стали здобутки міжнародної природоохоронної діяльності попередніх років. Відлік можна вести починаючи із Стокгольмської конференції з питань оточуючого середовища (1972 р.), коли в основу міжнародної охорони довкілля були закладені ідеї збереження навколишнього природного середовища та його елементів на благо теперішніх і прийдешніх поколінь, а також відповідальності людини за збереження та використання живої природи і її середовища. Подальше наукове вивчення та практична реалізація принципів Стокгольмської декларації зробили можливим формулювання концепції сталого розвитку, яка покладена сьогодні в основу державної політики в галузі охорони довкілля в багатьох країнах світу.

14. Так як міжнародно-правове регулювання питань біобезпеки генетично-модифікованих організмів є складовою частиною охорони та збереження довкілля в цілому, то формування його основних засад відбувалось із обов’язковим урахуванням основоположних принципів охорони навколишнього природного середовища, напрацьованих у теорії і практиці міжнародного екологічного прав. Зокрема, мова йде про такі як принцип міжнародного співробітництва в галузі охорони довкілля; принцип відповідальності людини за збереження та дбайливе використання довкілля; принцип запобігання деградації і