Реферат: Програма навчання депутатів місцевих рад Місцеве самоврядування. Крок до ефективності

Інститут Політичної Освіти



Програма навчання депутатів місцевих рад


Місцеве самоврядування. Крок до ефективності


Семінар № 1


Депутат місцевої ради – повноправний представник територіальної громади.


2006 рік





З М І С Т:



1

Визначення поняття місцевого самоврядування та його ролі у системі влади.

^ Андрій Дуткевич, ЛМГО “Інститут політичних технологій”

3

2

Законодавство України з питань місцевого самоврядування.

Зміни до Конституції України та законів з питань місцевого самоврядування







Іван Залуцький, Львівський регіональний Інститут державного управління НАДУ при Президентові України

10




Юрій Куц, Харківський регіональний Інститут державного управління НАДУ при Президентові України

24




^ Вадим Прошко, Головний радник з питань місцевого

самоврядування US Ukrainian Foundation

28




^ Олександр Стирко, Волинське обласне відділення

Комітету виборців України

42

3

Правовий статус депутатів місцевих рад та посадових осіб місцевого самоврядування

^ Олександр Солонтай, депутат Закарпатської обласної ради

44

4

Організація роботи органу місцевого самоврядування

^ Любомир Грицак,Інститут Політичної Освіти

50

5

Депутатські запити та звернення.

Андрій Странніков, Директор Інституту Політичної Освіти

78

6

Робота депутатських груп та фракцій.







^ Олег Паска, депутат Львівської обласної ради

81




Олександр Солонтай, депутат Закарпатської обласної ради

85




^ Віктор Таран, керівник фракції у Дарницькій районній в м. Києві ради

93

7

Мистецтво публічного виступу.







^ Петро Черник, Львівський військовий інститут

99




Ескєндер Барієв, Голова ГО «Кримськотатарський молодіжний центр»

109




^ Наталя Качанова, Благодійний фонд «Громадські ініціативи»

113




Наталя Алюшина, викладач Державної Академії України

при Президентові України

116



^ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

ТА ЙОГО РОЛІ В СИСТЕМІ ВЛАДИ.


Андрій Дуткевич,

ЛМГО “Інститут політичних технологій”, експерт


Після 14 років розвитку в Україні системи місцевої публічної влади, її ефективність не витримує ніякої критики. Виникла нагальна потреба комплексного реформування місцевого самоврядування, служби в органах місцевого самоврядування, адміністративно-територіальної реформи. Враховуючи європейський досвід організації влади на місцевому рівні, деконцентрацію і децентралізацію повноважень центральних органів виконавчої влади у світлі стратегічного завдання вступу України до європейської спільноти, можна прогнозувати значний перерозподіл повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування в сторону зростання повноважень останніх.

Перед тим як вести мову про будь які реформи, давайте розглянемо наукове підґрунтя функціонування місцевого самоврядування як такого.

Наука про місцеве самоврядування бере свій початок від спроби відповісти на запитання: чи здійснює територіальна громада та її інституції окрему, відмінну від державної, владу, чи вона виконує функції та повноваження інституцій держави? Однозначної відповіді немає. Існує дві основні теорії місцевого самоврядування: державницька та громадівська. Ці теорії та їх модифікації істотно вплинули на процес розробки основних засад місцевого самоврядування.

Ідейною основою місцевого самоврядування вважається вчення про природне право. Вважалося, що право жителів на управління своїми справами є таким же невід’ємним і невідчужуваним правом, як і природні права та основи свободи людини, що дані їй від народження.

Громадівська теорія місцевого самоврядування, що замінила теорію вільної громади, була започаткована практикою державотворення США. Прихильники громадівської теорії місцевого самоврядування вважають, що:

первинні суб’єкти місцевого самоврядування – громади – є самостійним джерелом такої публічної влади, яка не належить державі, а є самостійною, “муніципальною”;

право на місцеве самоврядування є невід’ємним від самої громади, а тому держава тільки визнає та гарантує його;

місцеве самоврядування можливе лише на рівні населених пунктів, бо тільки там ще збереглися умови для відтворення громад. На інших рівнях адміністративно-територіального поділу місцеве самоврядування можливе лише у формі добровільних об’єднань (асоціацій);

місцеве самоврядування, його інституції мають вирішувати тільки питання місцевого значення, а здійснення повноважень державної влади має покладатись на місцеві органи державної виконавчої влади. Питання місцевого значення органи місцевого самоврядування вирішують за принципом “Дозволено все, що не заборонено законом”.

^ Державницька теорія місцевого самоврядування, що була започаткована у Магдебурзькому праві, втілилася в Європейській хартії місцевого самоврядування, найбільше поширена в Європі. В основі цієї теорії є:

ідея децентралізації частини державної виконавчої влади, передача повноважень на рівень територіальних спільнот громадян та тих інституцій, які вони обирають;

певна правова, організаційна та фінансова автономія місцевого самоврядування та його інституцій щодо центральних та місцевих інституцій державної влади;

місцеве самоврядування як засіб здійснення державних функцій за допомогою недержавних за своєю суттю суб’єктів (місцевого населення та його інституцій);

органи місцевого самоврядування діють за принципом: “Дозволено те, що передбачено законом”.

Модифікацією громадівської та державницької теорій місцевого самоврядування є громадівсько-державна теорія або ж теорія муніципального дуалізму, яка має також прихильників і в Україні. Відповідно до основних постулатів цієї теорії:

інституції місцевого самоврядування є незалежними від держави лише в суто громадських справах, до яких держава байдужа, а у сфері політичній – розглядаються як інституції держави, що виконують її функції та повноваження;

ті справи, які мають здійснювати інституції місцевого самоврядування, мають також поділятись на “власні” та “делеговані”;

у здійсненні власних справ органи місцевого самоврядування мають діяти незалежно та самостійно від державницьких органів, дотримуючись лише законів;

у виконанні ж делегованих повноважень, органи місцевого самоврядування діють під контролем та адміністративною опікою відповідних державних органів;

поєднання в особі органів місцевого самоврядування функцій місцевого самоврядування з функціями державного керівництва на місцях визначається як “подвійною” або “двоєдиною” політико-правовою природою місцевого самоврядування.

Існують і інші підходи до вивчення місцевого самоврядування, а саме:

П.Ж.Прудон ототожнював самоврядування з анархією;

Р.Моль, О. Васильчиков, В. Лешков, насамперед, висувають недержавну, переважно господарську природу діяльності муніципалітетів;

з погляду теорії самоврядних одиниць, як юридичних осіб, місцеве самоврядування є “продуктом самообмеження держави”, муніципалітети виконують функції державного управління, але залишаються органами не держави, а територіальної громади;

прихильники органічної теорії (Г. Спенсер, П. Лілієнфельд, Г. Аренс) розглядають громаду як низовий соціальний організм, що має низку публічно-правових повноважень, які не делеговані державою, а належать громаді за власним правом;

у теорії соціального обслуговування акцент робиться на здійсненні муніципалітетами функцій сприяння добробуту мешканців комун.

Основні ідеї цих теорій відображені у міжнародних документах: Європейській Хартії місцевого самоврядування та Всесвітній декларації місцевого самоврядування .

В Україні інститут місцевого самоврядування започаткований ще в період Київської Русі, Упродовж століть на різні частини країни постійно відчувався вплив різних політичних культур, зумовлений особливим геополітичним положенням нашої держави.

Можна виділити такі основні історичні періоди становлення національного місцевого самоврядування:

перший період – зародження, становлення й розвиток вітчизняних форм місцевого самоврядування (в основі яких були рід та суверенна громада – Іван Франко “Захар Беркут”), він тривав до середини ХІV століття і охоплював період зародження і становлення держави на українських землях;

другий період або ж період європеїзації, що характеризувався поєднанням місцевих форм самоврядування з елементами західноєвропейської організації самоврядування (місто Магдебург), від середини ХІV ст. і до першої половини ХІХ ст. Магдебурзька грамота, що надавалася королем тому чи іншому місту, була класичним актом децентралізації суверенної влади середньовічної держави на рівень цього міста, його територіальної громади, особливо це стосується західноукраїнських земель;

третій період відзначався русифікацією вітчизняного місцевого самоврядування на території сучасної України, центральна, східна, а згодом і південна частини якої входили до царської Росії. Західна частина України належала Польщі, Австрійській, пізніше Австро-Угорській монархії, що також характеризувалося зменшенням самоврядних повноважень громад.

четвертий період є спробою українізації місцевого самоврядування, початком якого потрібно вважати 20-ті рр. ХХ ст., і який триває дотепер.

Таким чином ми підійшли до моменту, коли на основі світового досвіду і історії становлення інституту самоврядування в Україні, керуючись, політико-правовими нормами, можна проаналізувати роль і місце місцевого самоврядування у сучасній системі влади в Україні.

Звернемося до конституційно-правових визначень.

^ Поняття самоврядування означає право, делеговане і гарантоване державою місцевим громадам (гмінам, комунам, общинам, муніципалітетам) та іншим формам самоорганізації громадян, на незалежне і самостійне вирішення безпосередньо або через інституції, які вони обирають, усіх питань місцевого життя, у межах чинного законодавства України та власної фінансово-економічної бази.

є основою конституційного ладу в Україні, тобто є одним із найважливіших принципів організації та функціонування влади у суспільстві загалом і в державі зокрема, а також необхідним атрибутом будь-якого демократичного ладу;

є специфічною формою народовладдя (ст. 5 Конституції України) ;

надає право жителям відповідної територіальної одиниці (територіальної громади) на самостійне вирішення питань місцевого значення.

Яким чином здійснюється цей процес? У законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” сказано :

“^ Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також – через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.”

Тобто, вирішення територіальною громадою питань місцевого значення може здійснюватися у двох формах демократії:

безпосередньої – через проведення виборів, місцевих референдумів, вирішення певних питань на сходах жителів села, певної території тощо;

представницької – через обрані органи місцевого самоврядування.

^ Слід звернути увагу, що органи місцевого самоврядування – виборні та інші органи, уповноважені на вирішення питань місцевого значення, - не належать до системи органів державної влади і зобов’язані діяти лише на підставі і в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Для повного розуміння предмету обговорення розкриємо зміст деяких понять:

- Питання місцевого значення – питання безпосереднього забезпечення життєдіяльності населення адміністративно-територіальної одиниці.

- Адміністративно-територіальна одиниця (утворення) – частина єдиної території держави (село, селище, район у місті, місто, район, область), що є просторовою основою для організації і діяльності місцевих органів державної влади та самоврядування

Відповідно, вирішення питань місцевого значення та в інтересах місцевого населення визначає основні функції місцевого самоврядування:

забезпечення участі населення у вирішенні питань місцевого значення;

управління комунальною власністю, фінансовими засобами місцевого самоврядування;

забезпечення комплексного розвитку територій;

забезпечення потреб населення в соціально-культурних, комунально-побутових та інших життєво необхідних послугах;

охорона громадського порядку;

захист інтересів і прав місцевого самоврядування, гарантованих Конституцією України.

Основним, фундаментальним принципом місцевого самоврядування є автономія. Цей принцип викладено в Європейській Хартії і ратифіковано Україною 15 липня 1997 р.

Отже автономія (з грец. – незалежність) – це право на самостійне вирішення проблем місцевого значення – здійснювати власний розвиток та управляти процесами суспільного життя, свобода на впровадження на відповідній території самоврядування в обсязі, визначеному державними структурами.

Розкриємо зміст цього поняття у правовій, організаційній і фінансовій площинах.

^ Правова автономія органу місцевого самоврядування полягає в тому, що він має власні повноваження, визначені законом і, де це можливо, – Конституцією (ст.2), а також має право на судовий захист для забезпечення своїх повноважень та дотримання конституційних принципів самоврядності. Ці повноваження мають бути виключними та повними, тобто такими, які б не належали одночасно іншим органам. У межах своїх повноважень орган місцевого самоврядування має повну свободу для здійснення ініціатив. За реалізації делегованих повноважень, цей орган повинен мати свободу пристосувати їх здійснення до місцевих умов.

^ Організаційна автономія полягає в тому, що орган місцевого самоврядування повинен мати можливість сам визначати свою власну внутрішню структуру, яка відповідала б місцевим запитам і одночасно забезпечувала б таким чином ефективне управління (ст. 6, 7, 10). Органи місцевого самоврядування не підпорядковані ієрархічно іншим суб’єктам влади і будь-який адміністративний контроль за його діями можливий тільки для забезпечення законності та конституційних принципів місцевого самоврядування.

^ Фінансова автономія місцевого самоврядування полягає у праві його інституцій володіти та розпоряджатись власними коштами, достатніми для здійснення їх функцій та повноважень (ст.9). Формування та використання місцевих фінансових ресурсів, які перебувають у розпорядженні органів місцевого самоврядування, здійснюються ними самостійно.

До основних принципів місцевого самоврядування в Україні, відповідно до ст. 4 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, належать:

народовладдя: носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, що здійснює її безпосередньо та через органи державної влади і місцевого самоврядування;

законність в організації та діяльності інституцій місцевого самоврядування, що підкріплена чинним законодавством України;

гласність, що забезпечує прозору діяльності органів місцевого самоврядування і систематичну інформацію населення про неї;

колегіальність, що означає таку організацію та функціонування відповідного колективного органу, до складу якого входить певна кількість осіб, вибраних персонально у визначеному законом порядку, і питання, що належать до його компетенції, вирішуються більшістю голосів на засадах колективного обговорення;

поєднання місцевих і державних інтересів, яке відбувається внаслідок реалізації спільних зусиль органів місцевої влади;

виборність: органи місцевого самоврядування формуються шляхом вільних виборів, що здійснюються на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням терміном на 5 років ( сільські, селищні, міські голови – терміном на 4 роки;)

правова, організаційна та матеріально-фінансова самостійність у межах повноважень, визначених чинним законодавством;

підзвітність та відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальними громадами;

державна підтримка та гарантія місцевого самоврядування, що виявляється у наданні територіальним громадам та їхнім органам владно-управлінських повноважень, згідно із ст. 7 Основного Закону;

судовий захист прав місцевого самоврядування, відповідно до ст. 145 Основного Закону.

Чи можемо ми говорити про усталену систему місцевого самоврядування в Україні? Звичайно ні. Система місцевого самоврядування як така в Україні, на практиці, ще не склалася, оскільки механізм місцевої влади ще не працює в самоврядному режимі, остаточно не сформована територіальна організація влади, не створено фінансово-економічного підґрунтя.

В Україні є три основні ланки адміністративного поділу на територіальному рівні: область, район (сільський), район (міський). До цього додаються 5 ланок на муніципальному рівні, серед яких одна ланка – сільрада – тяжіє до територіального рівня, інша – селище – до муніципального. Решта ланок – міські: міста районного, обласного та державного значення. Окреме місце займає адміністративно-територіальна одиниця у складі України – Автономна Республіка Крим.

Адміністративно-територіальний устрій України представлений у табл. 3.1.


Адміністративно-територіальний устрій України

(станом на 1950, 1960, 1970, 1980, 1990, 2000, 2002 роки)

Таблиця 3.1



роки

Автономна Республіка Крим

Області

Округи


Райони

Міста

Селища міського типу

Сільські ради

Сільські

У місті

Всьо­го

Республіканського, обласного значення

1950

-

25

13

749

68

261

75

478

16357

1960

-

25

-

604

74

345

86

823

8603

1970

-

25

-

476

90

387

112

865

8592

1980

-

25

-

479

120

412

138

902

8522

1990

-

25

-

479

120

436

145

927

8996

2000

1

24

-

490

122

447

170

894

10260

2002

1

24

-

490

118

454

174

888

10263
Розглянемо елементи системи місцевого самоврядування. До елементів системи місцевого самоврядування, що формують систему, відповідно до ст. 5 Закону України “ Про місцеве самоврядування в Україні”, належать:
територіальна громада;

сільська, селищна, міська рада;

сільський, селищний, міський голова;

виконавчі органи сільської, селищної, міської рад;

районні (в місті) ради, які створюються у містах із районним поділом, за рішенням територіальної громади міста або міської ради;

районні та обласні ради, що представляють інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

інституції самоорганізації населення.
^ А тепер дамо коротку характеристику кожному з цих суб’єктів. Територіальна громада:
За останні роки поняття “територіальна громада”, “громада” все частіше використовується у різного рівня нормативних документах: від місцевих актів до Конституції України. Необхідність як теоретичного, так і практичного осмислення поняття, сутності територіальних громад зумовлена невідкладними потребами розвитку суспільства.

Концепція громади, що безпосередньо пов’язана з місцевим самоврядуванням була також предметом уваги вітчизняних правників, політиків і громадських діячів XIX ст. Дж. Хілер у 1955р., дослідивши 94 визначення громад, зробив висновок, що, незважаючи на розбіжності, більшості з них властиві такі ознаки:

соціальна взаємодія;

площа;

загальний зв’язок .

Значний вплив на формування територіальних громад та розвиток стійких внутрішніх зв’язків їх членів здійснюють і політико-адміністративні чинники. Політична влада перетворює звичайну сукупність жителів, потенційну громаду – у реальну. Необхідно зауважити, що роль політичної влади у створенні територіальних громад настільки велика, що вона не тільки може створювати, але і руйнувати, роз’єднувати реальні громади на кілька, або ж своєю діяльністю чи її ж відсутністю призводити до послаблення зв’язків як з нею, так і між людьми, занепаду самої громади.

Тому, мабуть, не випадково перелік термінів ст.1 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” розпочинається із визначення територіальної громади як первинного та провідного суб’єкта системи місцевого самоврядування.

^ Територіальна громада – жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Під цим визначенням законодавець розуміє:

жителів, об’єднаних постійним місцем проживання;

територіальна основа місцевого самоврядування – село, селище та місто.

Іншими словами, до територіальної громади можуть належати не лише громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства, що постійно проживають у межах села, селища, міста і користуються, відповідно до ст. 26 Конституції України, такими ж правами і свободами, а також виконують такі ж обов’язки, як і громадяни України, за винятком, встановленим чинним законодавством (обирати і бути обраним)

У пункті 1 ст. 6 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” чітко закріплено принципове положення про статус територіальної громади. Зокрема, зазначається, що первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.

Територіальна громада наділена конкретною правосуб’єктністю, а саме:

правом формування відповідних органів;

правом проведення місцевих референдумів;

правом управління місцевими бюджетами та комунальною власністю тощо.

На законодавчому рівні, регулюють питання про об’єднання – роз’єднання територіальних громад. Добровільне об’єднання територіальних громад, вихід зі складу громади відбувається за рішенням місцевих референдумів відповідних територіальних громад сіл

Враховуючи особливості адміністративно-територіального устрою нашої держави, система представницьких органів місцевого самоврядування складається з двох рівнів:

сільські, селищні, міські ради – місцеві ради;

районні та обласні ради.

Наявність таких двох рівнів аж ніяк не дає підстав підпорядковувати органи першого рівня – другому. Відповідно до положень ст. 10 “Про місцеве самоврядування в Україні”, можна зробити висновок про те, що саме місцеві ради – єдині представницькі органи територіальних громад. Саме цим радам належить провідна роль і, окрім цього, – це ті інституції, які безпосередньо працюють із людьми та представляють найближчий до громадян рівень управління. Отже, місцеві ради як представницькі органи:

виборні органи, що складаються з депутатів, обраних безпосередньо територіальною громадою;

акумулюють інтереси територіальних громад і володіють правом представляти їх;

мають виняткове право приймати рішення від імені територіальної громади.


^ Обласні та районні ради не виступають представницькими органами обласних і районних громад, оскільки Конституція України не визнає таких громад і не розглядає населення області, району як суб’єкт місцевого самоврядування. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад, сіл, селищ, міст у межах повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

^ Органи самоорганізації населення – це також представницькі органи і є природним доповненням та елементом системи місцевого самоврядування. Органи самоорганізації створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин, для вирішення завдань, передбачених Законом “Про органи самоорганізації населення.”

Органами самоорганізації громадян є:

будинкові, вуличні, квартальні комітети;

комітети мікрорайонів;

комітети районів у містах;

сільські, селищні комітети .

Одним із прикладів створення таких органів самоорганізації є кондомініуми.

Виконавчі органи місцевого самоврядування – органи, які, відповідно до Конституції України та Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у випадку їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування, реалізації рішень, ухвалених територіальними громадами, відповідними радами у межах, визначених цими та іншими законами.

^ Виконавчий комітет ради є одним із найважливіших її виконавчих органів, який утворюється на термін повноважень відповідної ради. Для організації своєї роботи виконавчий комітет приймає, як і рада, регламент.

Виконавчі органи рад є формою здійснення територіальною громадою функцій місцевого самоврядування. Тому вони залежать не тільки від органів, що їх формують, але й від територіальних громад, здатних впливати все ж таки на їхню діяльність.

^ Посадова особа органів місцевого самоврядування – особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій та отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету

Отже, це не всі працівники органів місцевого самоврядування, а лише

керівники місцевого самоврядування (або посадові особи територіальної громади: сільські, селищні, міські голови);

керівники органів місцевого самоврядування (голови районних, районних у містах, обласних рад, керівники відділів, управлінь, інших виконавчих органів місцевого самоврядування, відповідних підрозділів цих органів);

відповідальні працівники органів місцевого самоврядування, які займають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків.

Не так давно з’явилися різні асоціації місцевого самоврядування. Вони створюються з метою ефективнішого здійснення повноважень, захисту прав та інтересів територіальних громад. Об’єднання в асоціації та вступ до них, а також створення інших форм об’єднання органів місцевого самоврядування є одним із приоритетних і дієвих напрямків забезпечення вирішення актуальних проблем соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Це, зокрема, Асоціація міст України, Українська асоціація місцевих та регіональних влад, Асоціація демократичного розвитку і самоврядування України, Всеукраїнське об’єднання місцевого та регіонального розвитку, Ліга історичних міст України, Фонди підтримки місцевого самоврядування та інші.

Органи місцевого самоврядування та їх асоціації можуть також входити і до міжнародних асоціацій. Однак, необхідно зазначити, що асоціаціям, спілкам та іншим об’єднанням органів місцевого самоврядування не можуть передаватись повноваження цих органів, оскільки вони не здійснюють функції місцевого самоврядування, хоча їх діяльність сприяє ефективнішому виконанню завдань та функцій місцевого самоврядування.


^ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ З ПИТАНЬ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ. ЗМІНИ ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ТА ЗАКОНІВ З ПИТАНЬ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ.


Іван Залуцький,

Львівський регіональний інститут

державного управління НАДУ при Президентові України,

завідувач кафедри управління персоналом та державної служби, к.е.н., доцент


Питання для розгляду:

Європейська хартія місцевого самоврядування – основний документ розвитку місцевої демократії.

Конституційно-правові засади місцевого самоврядування в Україні. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні”.

Матеріальна та фінансова основа місцевого самоврядування.

Зміни Конституції і Законів України з місцевого самоврядування.


^ Європейська хартія місцевого самоврядування – основний документ

розвитку місцевої демократії.

Європейська хартія місцевого самоврядування сьогодні є основним міжнародно-правовим документом для країн-членів Ради Європи, який містить стандарти щодо організації управління на місцях на засадах місцевого самоврядування, які є обов'язкові для держав - членів Ради Європи. Цей документ було прийнято Радою Європи 15 жовтня 1985 року.

Метою Європейської хартії місцевого самоврядування є встановлення загальноєвропейських стандартів щодо визначення і захисту прав територіальних громад і органів місцевого самоврядування, що забезпечує їх активну участь у вирішенні питань місцевого значення.

Європейська хартія місцевого самоврядування зобов'язала держави, які її підписали, застосовувати основні правові норми, що гарантують правову, адміністративну і фінансову автономність територіальних громад та їх органів. Тим самим, вона стала важливим кроком на шляху до утвердження життєздатності на всіх територіальних рівнях управління принципів, які Рада Європи проголосила і захищає з моменту свого створення з метою захисту прав людини, формування демократичної суспільної свідомості в європейських країнах.

Європейська хартія місцевого самоврядування складається з преамбули та трьох частин.

В преамбулі викладена мета держав - членів Ради Європи, які підписали Хартію та основні принципи на яких вона базується (додаток 2).

В першій частині Хартії сформульовані загальні положення, які вказують на необхідність конституційних і правових основ місцевого самоврядування, в них формулюються принципи, які визначають характер та об'єм компетенції місцевого самоврядування, захист кордонів самоврядних територій, забезпечення організаційної автономії місцевої влади.

В другій частині Хартії викладені положення, що стосуються кола зобов'язань, які її учасники можуть взяти на себе. Вони забезпечують, з одного боку, необхідну гнучкість Хартії, можливість її адаптації з врахуванням правових і організаційно-адміністративних особливостей різних країн - членів Ради Європи. Це досягається можливістю виключення учасниками Хартії її окремих положень з числа тих, які вони вважають обов'язковими для себе. З другого боку, такі виключення не повинні зачіпати основних принципів Хартії. Таким чином, передбачається певний компроміс між визнанням тієї обставини, що місцеве самоврядування зачіпає структуру і організацію держави в цілому, форма якої в кожній країні має свою специфіку, і необхідністю забезпечення дотримання мінімального набору принципів, які мають поважатися при будь-якій демократичній державній організації.

В Хартії встановлюється відповідний порядок контролю за дотриманням її положень - її учасники мають подавати всю необхідну інформацію про національне законодавство та інші заходи, які застосовуються з метою виконання Хартії.

В третій частині Хартії містяться норми процесуального характеру -підписання, ратифікація, набуття чинності Хартією, її денонсація - типові для всіх конвенцій, що розробляються Радою Європи.

Європейська хартія місцевого самоврядування є першим багатостороннім правовим документом, який визначає і захищає принципи місцевої автономії - однієї з підвалин демократії, яку Рада Європи зобов'язалася захищати і розвивати в дусі загальноєвропейських цінностей.

Від імені України Європейську Хартію місцевого самоврядування було підписано 6 листопада 1996 року в м. Страсбурзі, а Верховна Рада України ратифікувала її 15 липня 1997 року. Відповідно до статті 9 Конституції України Європейська хартія місцевого самоврядування після її ратифікації стала частиною національного законодавства України. В силу цього положення Хартії на території України мають обов'язкову юридичну силу як і положення будь-якого іншого чинного законодавчого акту України.

Існують інші багатосторонні міжнародні документи, що визначають законодавчі орієнтири та політику в галузі місцевої демократії:

Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями (1980). (Конвенція набула чинності у 1981 році та визнає за місцевими і регіональними властями право співпрацювати поза національними кордонами в межах їх внутрішньодержавних повноважень з питань створення спільних громадських служб, будівництва спільних об’єктів або охорони довкілля. Вона включає моделі угод стосовно регіонального транскордонного планування, економічного розвитку, охорони навколишнього середовища. (Конвенція набула чинності для України 22 грудня 1993 року.)

Рамкова конвенція про захист національних меншин (1995). (Конвенція набула чинності у 1998 році та стосується питань освіти, засобів масової інформації та використання національних мов. Вона також містить загальні положення, зокрема з питань недискримінації та рівності між менпшнами і загальною частиною населення, свободи встановлення контактів з тими, хто мешкає у інших країнах. (Закон України "Про ратифікацію Рамкової конвенції про захист національних меншин" було прийнято 9 грудня 1997 року.)

Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (1992). (Хартія набула чинності у 1998 році та націлена на збереження та захист регіональних мов та мов меншин. Сфера її застосування поширюється на законодавство, школи, громадське, культурне, економічне і соціальне життя та засоби масової інформації. (Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" було прийнято 15 травня 2003 року.)

^ Європейська конвенція про участь іноземців в громадському житті на місцевому рівні (1992). (Конвенція встановлює принцип, згідно з яким іноземним громадянам гарантуються громадянські та політичні права, включно з правом брати участь у виборах.)

Європейська хартія міст (1992). (Хартія визначає права громадян в Європейських містах. Вона є практичним посібником з питань міського управління, регулюючи такі питання, як умови проживання, архітектура в містах, міський транспорт, енергетика, спорт та дозвілля, забруднення міст та безпека на вулицях.)

Європейська хартія участі молоді в муніципальному та регіональному житті (1992). (Хартія закріплює принципи, що сприяють залученню молоді до процесу прийняття рішень, безпосередньо впливають на її життя і заохочують молодь займати активну позицію в тих змінах, що відбуваються в їх містах чи регіонах).

^ У червні 1997 року Конгресом місцевих і регіональних влад Європи був прийнятий проект Європейської хартії регіонального самоврядування. Цей документ започаткував роботу над доповненням до Європейської хартії місцевого самоврядування і відповідним правовим інструментом по захисту та гарантуванню прав інституту регіонального самоврядування.

^ У 2000 році була ухвалена Європейська конвенція про природний ландшафт, яка містить вимоги до представників державної влади вживати на місцевому, регіональному, національному та міжнародному рівнях політичних кроків та заходів для захисту існуючого ландшафту країн Європи.

Робота Ради Європи по розширенню та вдосконаленню загальноєвропейського правового поля, і з