Реферат: Громадський рух «нова україна» в автономній республіці крим центр розвитку освіти, науки та інновацій кримський інститут бізнесу громадський рух та становлення громадянського суспільства в україні матеріали ІII всеукраїнської науково-практичної конфе

ГРОМАДСЬКИЙ РУХ «НОВА УКРАЇНА»

в АВТОНОМНІЙ РЕСПУБЛІЦІ КРИМ

ЦЕНТР РОЗВИТКУ ОСВІТИ, НАУКИ ТА ІННОВАЦІЙ

КРИМСЬКИЙ ІНСТИТУТ БІЗНЕСУ


ГРОМАДСЬКИЙ РУХ ТА СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

В УКРАЇНІ


Матеріали ІII Всеукраїнської

науково-практичної конференції


8 жовтня 2010 р.


Сімферополь

Громадський рух та становлення громадянського суспільства в Україні / Матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції 8 жовтня 2010 р. – Сімферополь: ЦРОНІ. – 72 с.


^ Відповідальний редактор:

Трофимова В.В. – директор Центру розвитку освіти, науки та інновацій, кандидат економічних наук.


Програмний комітет конференції та редакційна колегія:

Тарасов Валерій Іванович - ректор Кримського інституту бізнесу, кандидат філософських наук, доцент, Заслужений працівник освіти України, голова ради громадського руху «Нова Україна» в АР Крим.

^ Похилюк Євген Олександрович – член ради громадського руху «Нова Україна» в АР Крим, кандидат економічних наук, доцент, завідуючий кафедрою обліку та аудиту Кримського інституту бізнесу.

^ Хрієнко Павло Андрійович –академик, доктор соціологічних наук, професор, голова фонду «Москва-Крим».



У збірнику представлені тези доповідей учасників ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції «Громадський рух та становлення громадянського суспільства в Україні». Для аспірантів, науковців , державних службовців та громадськості.


© Автори статей, 2010

ЗМІСТ


Братковський Мирон Леонідович

^ МЕХАНІЗМ ВЗАЄМОДІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВИ




5

Горячко Анна Миколаївна

АНАЛІЗ ВОЛОНТЕРСЬКОГО РУХУ В СВІТІ ТА В УКРАЇНІ



8

Літвінов Олексій Володимирович,

^ ГРОМАДСЬКА ЕКСПЕРТИЗА ЯК ІНСТРУМЕНТ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ




13

Літвінова Наталія Миколаївна

Правові засади механізму взаємодії органів влади з інститутами громадянського суспільства




19

Мамонов Ігор Леонідович

^ СФЕРИ ВПЛИВУ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА НА ПРОЦЕСИ ЛЮДСЬКОГО РОЗВИТКУ




25

Самбук Олена Миколаївна

^ РОЛЬ ГРОМАДСЬКОЇ ЕКСПЕРТИЗИ У РОЗВИТКОВІ МЕХАНІЗМІВ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА СУСПІЛЬСТВА




29

Тарасов Валерій Іванович

^ РОЛЬ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ЯК ІНСТИТУТІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА




34


Тинкован Оксана Валеріївна

Громадська експертиза як механізм взаємодії

громадянського суспільства та держави




36


Трофимова Вікторія Валеріївна, Тарасова Наталя Андріївна

^ СОЦІАЛЬНЕ ПІДПРИЄМСТВО ЯК СУБ`ЄКТ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА





41

Федорів Тетяна Володимирівна

РОЛЬ МЕДІЙНОЇ СФЕРИ У ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА




46

Шумік Ірина Володимирівна

^ ВІДНОСИНИ МІЖ ОРГАНАМИ ВЛАДИ ТА ІНСТИТУТАМИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: АНАЛІЗ ЗАСТОСУВАННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ЕКСПЕРТИЗИ




51

Перелік нормативно-правових актів у сфері громадянського суспільства



56

Cайти Громадських рад при органах виконавчої влади


59

Словник термінів


62

Перелік наукових видань з питань громадянського суспільства


65

Сайти іноземних вчених з питань громадянського суспільства


67



УДК 316.3

Братковський Мирон Леонідович

Донецький державний університет управління

м. Донецьк

^ МЕХАНІЗМ ВЗАЄМОДІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВИ


Актуальність теми. Процес становлення громадянського суспільства в нашій країні викликає прагнення краще розібратися в його сутності і змісті. Тим більше, що низка питань ще залишаються дискусійними. Одним із таких питань є питання про політичні виміри громадянського суспільства, сутність і характер його взаємодії з державою.

Між громадянським суспільством і державою існує глибокий взаємозв’язок, де визначальним виступає саме громадянське суспільство, оскільки, зрештою, саме воно є базисом як держави, так і всього політичного світу.

Прихильники вищезгаданого трактування не враховують того, що нині політичне аж ніяк не є монополією держави, що держава не може на всіх етапах розвитку суспільства адекватно відображати його інтереси. А тому структури і об’єднання, які створюються в громадянському суспільстві, включаються в політику. Саме громадянське суспільство в особі громадських організацій, партій, рухів, груп тощо здатне своєчасно виявити назрілі потреби та ініціативи, політичні правові та державні зміни, боротися за низ.

^ Викладення основного матеріалу. Основною ідеєю громадянського суспільства майже всі, хто вивчають цей феномен, вважають проблему людини. Тому громадянське суспільство – це сукупність етичних, релігійних, національних незалежних від держави відносин і інститутів за допомогою яких задовольняються інтереси індивідів та їх груп. А держава – це інструмент упорядкування відносин щодо спільного задоволення інтересів суспільства в особі груп, класів, соціальних прошарків, окремих осіб і утворюються вона на основі існуючих у природному стані суспільних відносин. Народ, що складає суспільство, є сувереном, і внаслідок цього утворюючи державу, делегує йому право бути носієм свого суверенітету. Іншими словами, держава – це лише політична частина суспільства, його елемент, але займає в суспільстві центральне місце і відіграє в ньому головну роль. За характером держави можна визначити характер усього суспільства, його суті. Громадянське суспільство не можна уявляти як деяку проміжну ланку між сферами виробництва і політики. Оскільки за своїм значенням воно відіграє головну роль у життєдіяльності будь-якого людського соціуму.

Як показує досвід розвинутих країн світу там сформувався механізм взаємодії громадянського суспільства і держави, в якому можна виділити два основних елементи. Насамперед це система взаємодіє через партії, вибори, представницькі органи влади, що здійснюється на територіальній основі. Основною сполучною ланкою тут є політичні партії. Причому одна їх частина діє в межах громадянського суспільства, а друга – в межах держави.

Другий елемент – це система представницьких інтересів. Основні її учасники збоку громадянського суспільства – групи і об’єднання за інтересами, а збоку держави – орган виконавчої влади.

Громадянське суспільство у наш час ще перебуває на перехідному етапі. Триває процес приватизації державної власності. Форми відносин між приватної, колективною і державною власністю ще не усталилися. Не викристалізувалися нові суспільні стани, класи, соціальні прошарки і групи. А саме їхні інтереси потреби і запити мають відображатися в ідеологіях відповідних партій і рухів, головних політичних суб’єктів громадянського суспільства.

Що стосується сучасних українських партій, то переважній більшості з них ще необхідно довести свою легітимність, дістати підтримку у виборців, підтвердити, що вони дійсно є реальними політичними об’єднаннями, за якими стоять певні соціальні сили. Сьогодні поки що неможливо визначити, кого зокрема, які верстви, групи, категорії населення ці партії представляють. Для них характерні мало чисельність, слабкість організаційної структури, невизначеність і аморфність соціальної бази, відсутність групових програм та ідейно-політичних платформ.

Висновки. Таким чином, на виборах отримають підтримку політичні сили, які змогли переконати виборців насамперед реальними справами, спрямованими на підвищення добробуту населення, покращення якості життя. При наступному виборчому циклі політичні сили, за умови виконання своїх обіцянок, отримають підтримку на подальше управління державними справами, або в разі невиконання чи кращої пропозиції від інших політичних сил замінюються.

Подальшій розбудові громадянського суспільства в Україні сприятиме утворення реальної багатопартійності, інституту політичної відповідальності партій, які перемогли на виборах, а також вдосконалення виборчого законодавства.

У підсумку варто зауважити, що концепція «деполітизованого» громадянського суспільства не тільки науково не виправдана, а й шкідлива, оскільки закриває шлях для дослідження одного з найважливіших аспектів його функціонування, штучно відриває політику і політичні сили від самої їх основи, від середовища, в якому вони зароджуються і діють.


Горячко Анна Миколаївна

Національний технічний університет України

«Київськй політехнічний інститут», м.Київ


^ АНАЛІЗ ВОЛОНТЕРСЬКОГО РУХУ В СВІТІ ТА В УКРАЇНІ


У суспільстві завжди знаходилися люди, для яких способом самореалізації, самовдосконалення, зв'язку і спілкування з іншими людьми була праця на благо того співтовариства, в якому цій людині довелося жити. Однак тільки у минулому столітті, яке було переповнене війнами і духом індивідуалізму, волонтерство виокремилося у соціальне явище.

Сьогодні волонтерський рух поширений у багатьох країнах світу, особливо в розвинутих: у Франції до волонтерства залучено 19 % населення, Німеччині – 34 %, США – майже 56 %, Японії – 26 % [1].

У країнах Західної Європи і США зародження волонтерського руху припадає на початок ХІХ ст. У поняття «волонтер» вкладають наступний зміст – це безкоштовна робота людини або певної групи на благо суспільства. У розвинутих країнах світу волонтер вважається вельми почесною місією і є віддзеркаленням активної життєвої позиції.

В Україні волонтерський рух, детермінований гуманізацією суспільного життя, є відповіддю на суспільні потреби. Будучи закоріненим у традиції безкорисливої допомоги нужденним, історично притаманній українській національній культурі, і взявши на озброєння досвід ряду передових у цій сфері західних країн, вітчизняний волонтерський рух з кожним роком набуває усе більшої потужності, об’єднує усе більше громадян та залучає значні ресурси. Сьогодні в Україні налічується близько 25490 громадських фондів, 8000 ініціативних груп, основна задача яких – допомога знедоленим: людям похилого віку, дітям-сиротам, інвалідам [3].

Базовими складовими волонтерської програми є три основні принципи:

захист спільних інтересів своїх членів;

вступ в організацію тільки за власним бажанням кожного;

недержавна сутність організації.

Одна з тенденцій розвитку волонтерства – координація на рівні національної моделі: сьогодні 80 країн світу мають мережу волонтерських центрів, причому волонтерські центри в Польщі, Україні й Чехії оцінюються як одні з кращих серед 14 країн Центральної й Східної Європи [2].

До більш вaгомих міжнародних волонтерських об’єднань сьогодні належать:

Волонтери ООН (UNV (United Nations Volunteers)) – організація безпосередньо підпорядковується ООН, займається підтримкою сталого глобального розвитку на планеті шляхом просування ідей добровольчества й мобілізації добровольців для вирішення конкретних практичних задач. На квітень 2009 року нараховувалось 6000 членів організації, які працювали з біженцями, ВІЛ-інфікованими, дітьми, інвалідами, в галузі освіти дітей і дорослих, охорони здоров’я, міського розвитку, виборчого права й захисту прав виборців, гендерної рівності й прав жінки тощо практично у всіх країнах-учасницях ООН;

Міжнародна волонтерська організація (SCI (Service Civil International)) – заснована у 1920 році, має 33 відділення по всьому світу. В її задачі входить просування ідей миру, міжнародного взаєморозуміння й солідарності, соціальної справедливості й захисту оточуючого середовища. Основна діяльність зосереджена на організації міжнародних волонтерських проектів, семінарів, волонтерських програм різної тривалості, освітніх тренінгів і міжнародного обміну;

Молодіжна міжнародна організація (YAP (Youth Action for Peace)) – почала свою діяльність у 1923 році з просування ідей миру й співпраці між країнами, виступів проти воєнних конфліктів. Має відділення у 15 країнах. Об’єднує політично активну молодь, займається організацією волонтерських антивоєнних проектів, пацифістських семінарів і тренінгів, розробкою методів ненасильницького вирішення воєнних конфліктів, роботою з біженцями, соціально незахищеними групами, лобіюванням антивоєнних та миротворчих ідей серед політичних партій і організацій;

Федерація Міжнародний культурний молодіжний обмін (ICYE (International Cultural Youth Exchange)) – почала свою діяльність у 1949 році, нараховує 30 відділень у країнах Африки, Азії, Європи й Латинської Америки. Місія федерації – у просуванні молодіжної волонтерської активності за міжнародне взаєморозуміння й мир. Глобальна освіта й інтеркультурне виховання – два основних принципи програм федерації по роботі з дітьми, людьми похилого віку й інвалідами, по організації дитячих центрів, екологічних проектів;

Альянс Європейських волонтерських організацій (Alliance (Alliance of European Voluntary Service Organizations)) заснований у 1982 році, представляє собою центр європейських національних волонтерських організацій, що спеціалізуються на координації коротко- й довгострокових волонтерських робочих таборів, які просувають ідеї міжнародної співпраці, миру й взаємодопомоги;

Координаційний комітет міжнародних волонтерських організацій (CCIVS (Coordinating Committee for International Voluntary Service)) – створений у 1948 році під егідою ЮНЕСКО. Координує діяльність більш, ніж 250 національних волонтерських організацій у 100 країнах світу;

Асоціація волонтерських організацій (AVSO (Association of Voluntary Service Organization)) – координує діяльність європейських добровольчих організацій і просуває інтереси волонтерства на рівні урядів, соціальних інститутів і громадських організацій.

У зв’язку з появою проблеми вільного часу як глобальної тенденції в розвитку суспільства сучасного типу волонтерство може розглядатися як технологія соціокультурної анімації, яка забезпечує конструктивне просоціальне наповнення вільного часу. 

Про це свідчать наступні дані:

Канадці присвячують у середньому 191 годину роботі в якості добровольців, що еквівалентно 578000 місць з повною робочою зайнятістю.

В Ірландії близько 33 % дорослого населення є добровольцями; загальна кількість часу на добровольчу діяльність за рік еквівалентна 96454 місцям з повною робочою зайнятістю.

У Південній Кореї у 2001 році 3898564 осіб присвятили волонтерству більше 451 млн. годин робочого часу; економічна вартість волонтерства перевищує 2 млрд. доларів за рік.

60 % волонтерів Франції регулярно беруть участь у добровольчій роботі, присвячують їй більше 20 годин на місяць.

У США число волонтерів-добровольців досягло 56–62% у жінок, що присвячують у середньому 3,4 години на тиждень цьому роду діяльності, й 49 % у чоловіків, які займаються волонтерством 3,6 години на тиждень.

У розвинутих зарубіжних країнах участь населення у волонтерській діяльності давно стала невід'ємною частиною соціальної практики. Жоден президент або сенатор США не обходиться у період передвиборчих кампаній без участі у добровольчих програмах, адресованих найчисленнішим верствам населення.

Аналіз історії розвитку і сучасного стану волонтерства у різних країнах доводить, що основною галуззю діяльності добровольців є соціальна, тобто та важлива сфера діяльності, у якій участь держави визнається недостатньо ефективною.

Отже, можна зробити такий висновок, що практика волонтерського руху за рубежем розвивалася паралельно із становленням соціальної роботи як професії. Вона має загальні та специфічні особливості, характерні для різних країн, а також провідні тенденції, що визначають стратегічні шляхи формування громадянського суспільства.


Література:

1.Волонтерство в соціальній роботі / Упоряд.: О. Главник, Н. Романова, Т. Дружченко. – К.: Главник, 2006. – 126 с.

2. Волонтерство як ресурс соціальної роботи у громаді: Зб. статей. – К.: Християнський Дитячий Фонд, 2006. – 96 с.

3. Ніrst Р. Аsscitive Democracy New Forms of Economis and Social Govermance Cambridg, 1994. – 124 р.

Літвінов Олексій Володимирович,

Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління

при Президентові України, м. Дніпропетровськ


^ ГРОМАДСЬКА ЕКСПЕРТИЗА ЯК ІНСТРУМЕНТ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ


Необхідною передумовою демократизації державного управління в Україні є запровадження реальних інструментів громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, підзвітності та відповідальності влади перед громадянами. До таких інструментів можна віднести громадську експертизу діяльності органів влади, як різновиду громадського контролю за діяльністю органів влади. В Україні громадська експертиза діяльності органів виконавчої влади є новітнім інструментом, який з’явився у листопаді 2008 р. Зазначений інструмент було запроваджено постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади» від 5 листопада 2008 р. № 976. У зазначеній постанові (п. 2) визначено, що громадська експертиза діяльності органів виконавчої влади є складовою механізму демократичного управління державою, який передбачає проведення інститутами громадянського суспільства оцінки діяльності органів виконавчої влади, ефективності прийняття і виконання такими органами рішень, підготовки пропозицій щодо розв’язання суспільно значущих проблем для їх урахування органами виконавчої влади у своїй роботі [1].

Добре продумана, організована та проведена громадська експертиза діяльності органів влади дозволить виявити проблеми або певні їх аспекти, що знаходилися поза увагою державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, поглянути на проблеми з іншого ракурсу та знайти інноваційні шляхи їх розв’язання. Натомість для успішного проведення громадської експертизи необхідні певні передумови, а саме:

– високий рівень інформаційної відкритості та прозорості діяльності органів влади;

– зацікавленість органів влади у проведенні незалежної громадської експертизи та виявлення реальних причин й наслідків;

– існування налагодженого діалогу між державними службовцями, посадовими особами органів місцевого самоврядування та представниками інститутів громадянського суспільства й громадянами на партнерських засадах;

– належне фінансове, кадрове, матеріальне, технічне та інше ресурсне забезпечення інститутів громадянського суспільства, що ініціюють проведення громадської експертизи;

– забезпечення органами влади всебічного сприяння проведенню громадської експертизи, урахування експертних висновків та пропозицій щодо удосконалення їх діяльності.

Перші приклади проведення громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади підтвердили існування таких негативних рис, як:

– значна інформаційна закритість та непрозорість діяльності органів влади;

– небажання представників органів влади налагоджувати діалог з представниками інститутів громадянського суспільства;

– спротив та створення перешкод в реалізації права інститутів громадянського суспільства проводити громадську експертизу діяльності органів влади;

– вороже сприйняття державними службовцями та посадовими особами місцевого самоврядування «контролерів» від громадськості;

– створення органами влади перешкод проведенню громадської експертизи, встановлення незаконних вимог, витребування непередбачених чинним законодавством документів тощо.

Так, за результатами проведення Дніпропетровською обласною громадською організацією «Дніпропетровський координаційно-експертний центр з питань регуляторної політики» громадської експертизи регуляторної діяльності 9 районних державних адміністрацій Дніпропетровської області було встановлено, що в області існують суттєві проблеми із належним виконанням норм Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», Закону України «Про інформацію», постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади» [2]. За результатами цієї експертизи були підготовлені експертні висновки та пропозиції, виконання яких дозволить районним державним адміністраціям підвищити рівень виконання Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», що, у свою чергу, дозволить сформувати в області сприятливий бізнес-клімат та позитивний інвестиційний імідж. Таким чином, результати проведення Дніпропетровською обласною громадською організацією «Дніпропетровський координаційно-експертний центр з питань регуляторної політики» громадської експертизи регуляторної діяльності місцевих органів виконавчої влади, дають можливість стверджувати, що громадська експертиза є потужним інструментом, який дозволяє громадськості більш прискіпливо контролювати діяльність регуляторних органів, доцільність та обґрунтованість підготовлених проектів регуляторних актів, дотримання принципів адекватності, збалансованості, прозорості та врахування громадської думки.

Однак, поруч із позитивними прикладами громадської експертизи регуляторної діяльності Солонянської та Широківської районних державних адміністрацій Дніпропетровської області, які забезпечили максимальне сприяння роботі громадських експертів і надали всі необхідні документи, існує значно більша кількість негативних прикладів [2]. До негативних прикладів слід віднести дії Дніпропетровської та Нікопольської районних державних адміністрацій Дніпропетровської області, які взагалі проігнорували запити на проведення громадської експертизи їх регуляторної діяльності. Інститут громадянського суспільства, що ініціював проведення громадської експертизи, оскаржив дії зазначених місцевих органів виконавчої влади до суду. Згідно з рішеннями Дніпропетровського окружного адміністративного суду дії Дніпропетровської та Нікопольської районних державних адміністрацій Дніпропетровської області були визнані протизаконними [2].

Таким чином, існуючий Порядок сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади не лише інституалізує такий інструмент як громадська експертиза, а й сприяє розвитку цивілізованого вирішення спорів у судах, підвищенню відповідальності органів влади перед громадянами за свою діяльність, створенню практичних прикладів успішного захисту прав громадян за допомогою адміністративної юстиції.

Важливим фактором, що сприяє якнайширшому використанню громадської експертизи в Україні, є підтримка використання цього інструменту міжнародними організаціями. Це є особливо актуальним в умовах відлуння світової фінансово-економічної кризи й систематичного браку фінансових і матеріальних ресурсів в інститутів громадянського суспільства. У цьому контексті цікавим є досвід роботи Міжнародного фонду «Відродження», завдяки підтримці якого протягом 2009 – 2010 рр. в Україні було започатковано близько 20 громадських експертиз діяльності органів влади у різних сферах. За результатами реалізації 9 проектів, підтриманих цим фондом, було видано 5 книг, присвячених актуальним питанням організації та проведення громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади і місцевого самоврядування. Тепер громадяни й інститути громадянського суспільства, які зацікавлені у проведенні громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади, мають можливість використовувати існуючий вітчизняний досвід та більш ефективно проводити громадські експертизи.

Разом з тим варто зауважити, що для забезпечення результативності функціонування цього новітнього інструменту необхідно проводити відповідні навчання та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування. Однак, до цього часу відповідні курси підвищення кваліфікації та навчальні програми відсутні у профільних вищих навчальних закладах, що здійснюють підготовку та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Варто зауважити, що навіть у назві порядку визначено, що органи виконавчої влади мають сприяти проведенню громадської експертизи, а п. 5 чітко встановлює, що посадові особи органу виконавчої влади не повинні перешкоджати проведенню громадської експертизи та втручатись у діяльність інституту громадянського суспільства, пов’язану з її проведенням [1]. Можливо саме тому дії органів виконавчої влади чітко регламентовані чинним порядком, на відміну від інститутів громадянського суспільства. Однак покрокова деталізація дій органів влади в порядку не ґарантує її своєчасного виконання. Аналізуючи результати ініційованих та проведених громадських експертиз, можна зробити висновок, що не всі органи виконавчої влади обізнані з Порядком сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади. Як наслідок порушуються строки виконання обов’язкових процедур щодо сприяння проведенню громадської експертизи, встановлюються додаткові вимоги до інститутів громадянського суспільства або взагалі ігноруються запити на проведення громадської експертизи.


^ Список використаних джерел та літератури:

1. Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади : постанова Кабінету Міністрів України від 5 листоп. 2008 р. № 976. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua.

2. Літвінов О. В. Досвід проведення громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади в Україні / О. В. Літвінов. Публічне адміністрування : теорія та практика :електор. зб. наук. пр. / редкол.: С.М. Серьогін (голов. ред.) [та ін.]. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2010. – Вип. 1 (3). – Режим доступу : http://www.dridu.dp.ua/zbirnik/.

Літвінова Наталія Миколаївна

Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління

при Президентові України, м. Дніпропетровськ


^ Правові засади механізму взаємодії органів влади з інститутами громадянського суспільства


Належне виконання органами влади вимог чинного законодавства у частині дотримання прав громадян і їх об’єднань, є основною запорукою розвитку громадянського суспільства та розбудови правової, демократичної й соціальної держави. В Україні за роки незалежності було закладено підвалини правового регулювання як суспільних, так і державно-управлінських відносин. Однак, не зважаючи на верховенство права, закріплене Конституцією України, громадяни України постійно стикаються з труднощами реалізації свого права на участь в управлінні державними справами. Особливо складними в практичній реалізації є права громадян пов’язані із здійсненням контролю за діяльністю органів влади. Головною причиною незадовільної ситуації у цій сфері є невиконання або неналежне виконання органами влади різних рівнів свого конституційного обов’язку – відповідальність перед громадянами за свою діяльність. Значною мірою це характеризується інформаційною закритістю та непрозорістю діяльності органів влади. Тому питання відкритості та прозорості дій органів влади, а також дієвості механізму їх взаємодії з громадськістю на сьогодні набуває все більшої актуальності.

Основним законом України передбачено, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, та має право брати участь в управлінні державними справами [1]. Одним із суб’єктів вироблення державної політики є інститути громадянського суспільства, які захищають права і свободи своїх членів (тобто громадян України) та задовольняють їх політичні, економічні, соціальні, культурні та інших інтереси, що передбачено ст. 36 Конституції України.

З метою більш ґрунтовного вивчення зазначеної вище проблеми, розглянемо механізм взаємодії органів влади з інститутами громадянського суспільства крізь призму таких основних складових:

– інформаційна (оприлюднення нормативно-правових актів, інформації та звітів про діяльність органів влади через ЗМІ, забезпечення доступу до інформації, опрацювання звернень громадян, супроводження веб-сайтів, тощо);

– консультаційна (проведення громадських слухань, публічних обговорень, консультацій, вивчення та врахування думки громадськості, тощо);

– координуюча (створення консультативно-дорадчих органів, сприяння самоорганізації населення тощо);

– просвітницька (проведення семінарів та «круглих столів», залучення молоді на державну службу та служби в органах місцевого самоврядування, підвищення професійної підготовки державних службовців та посадових осіб тощо);

– контрольна (проведення моніторингу, оцінки, громадської експертизи діяльності органів влади, контроль за дотриманням законодавства).

Для забезпечення результативності механізму взаємодії та плідної співпраці з інститутами громадянського суспільства органам влади необхідно забезпечити комплексне використання зазначених складових.

Згідно з конституційними нормами кожному гарантується право знати свої права і обов’язки, тобто нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення [1]. Окрім того, якщо нормативно-правовий акт носить регуляторний характер, то орган влади повинен приймати його згідно з процедурою, визначеною Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (11 вересня 2003 р.). Обов’язково повинно здійснюватися планування прийняття регуляторних актів, оприлюднення планів, а потім повідомлень про оприлюднення проектів регуляторних актів, самих проектів та аналізу регуляторного впливу до них, в подальшому (у разі прийняття даного регуляторного акта – Н.Л.) оприлюднення звітів про відстеження результативності регуляторних актів. У разі дотримання органами влади цієї процедури громадськість має можливість не лише висловити свої зауваження та пропозиції, а й суттєво вплинути на зміст і механізм державного регулювання.

Питання інформування органами влади громадськості про свою діяльність визначені у Законі України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» (23 вересня 1997 р.), розпорядженні Кабінету Міністрів України «Про роботу центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення відкритості у своїй діяльності, зв’язків з громадськістю та взаємодії із засобами масової інформації» (18 жовтня 2004 р.). Для підвищення ефективності та прозорості діяльності органів виконавчої влади Кабінет Міністрів України 4 січня 2002 р. затвердив Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади. Даний документ закріпив обов’язки органів виконавчої влади розміщувати і постійно оновлювати інформацію щодо своєї діяльності, зокрема, відомості про виконання плану заходів з реалізації Концепції сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства, відомості про взаємодію з громадською радою при органі виконавчої влади та відомості про проведення консультацій з громадськістю, громадської експертизи та врахування громадської думки у своїй діяльності [2].

Керуючись законами України «Про інформацію» та «Про звернення громадян» органи влади мають розглядати запити та звернення як самих громадян, так й інститутів громадянського суспільства, надаючи відповіді в установлений законодавством строк.

Правове забезпечення консультативної складової механізму взаємодії урегульовані такими документами, як: Порядок залучення громадян до формування та реалізації державної політики (6 січня 2010 р.), Концепція проекту Закону України «Про основні засади державної комунікативної політики» (13 січня 2010 р.), Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки» (9 січня 2007 р.), Концепція сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства (21 листопада 2007 р.), Указ Президента України «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» (15 вересня 2005 р.), Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні (17 грудня 1993 р.) та ін. Цими документами передбачено регулювання питань проведення консультацій з громадськістю (у тому числі електронних консультацій – Н.Л.) публічних обговорень, громадських слухань та президентських слухань, а також забезпечення взаємодії між органами влади та громадськістю на засадах рівноправного партнерства.

Не менш важливою складовою механізму взаємодії є створення та сприяння розвитку різного роду консультативно-дорадчих та представницьких органів, діяльність яких спрямовано на налагодження комунікації між органами влади та інститутами громадянського суспільства. Так, за ініціативи глави держави у різні роки були створені та функціонували: Рада представників громадських організацій національних меншин України (2000 – 2006 рр.), громадська рада експертів із внутрішньополітичних питань (2000 – 2007 рр.), Всеукраїнська громадська рада (2001 – 2005 рр.), комісія сприяння демократизації та розвитку громадянського суспільства (2001 – 2002 рр.), комісія зі сприяння розвитку громадянського суспільства (2002 – 2005 рр.), Рада з питань етнонаціональної політики (2006 – 2010 рр.), Рада громадськості при Президентові України (2006 – 2010 рр.), Національна рада з питань взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування (2008 – 2010 рр.), Рада регіонів (2010 р. – по теперішній час). Серед представницьких органів необхідно відмітити органи самоорганізації населення, які створюються жителями для вирішення питань місцевого значення. Правовий статус, порядок організації та діяльності органів самоорганізації населення закріплено Законом України «Про органи самоорганізації населення» (11 липня 2001 р.).

З метою здійснення просвітницької діяльності органи влади мають не лише проводити різнопланові комунікативні заходи (семінари, конференції, «круглі столи» тощо), а й підтримувати програми співпраці з молодіжними громадськими організаціями та їх спілками, спрямованих на стажування, здобуття фахових навичок, залучення молоді до роботи в органах влади та виховання суспільних лідерів. Дане питання знайшло своє нормативно-правове закріплення в Положенні про конкурсний відбір талановитої молоді для навчання за освітньо-професійними програмами підготовки фахівців освітньої галузі «Державне управління» та професійними програмами функціональної спеціалізації «Державна служба», Порядку відбору на державну службу перспективних випускників вищих навчальних закладів ІV рівня акредитації та ін. Кабінетом Міністрів України 10 вересня 2003 р. була затверджена Програма підготовки та залучення молоді до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, створення умов для її професійного зростання, яка діяла до серпня 2009 р.

Найбільш важливою складовою механізму взаємодії, на наш погляд, є контрольна складова. Адже сприяння з боку органів влади у проведенні інститутами громадянського суспільства незалежного моніторингу, оцінки діяльності органів влади, контролю за дотриманням норм законодавства, а також громадської експертизи є свідчення відкритості та прозорості влади. На сьогодні більш-менш врегульованим є питання організації та проведення громадської експертизи, що викладено в Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади, але цей інструмент не знаходить належної підтримки з боку органів влади.

Отже, враховуючи сучасний стан сп