Реферат: Уманський державний аграрний університет

УМАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ


На правах рукопису


Харенко Андрій Олександрович


УДК 631.11.003.13


ЕФЕКТИВНІСТЬ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ


08.00.04 – економіка та управління підприємствами

(економіка сільського господарства і АПК)


Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук


Науковий керівник –

Бурик Анатолій Федорович,

кандидат економічних наук,

професор, заслужений економіст України


Умань – 2008


ЗМІСТ



ВСТУП

3

^ РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЕФЕКТИВНОСТІ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

9

1.1. Суть ефективності як економічної категорії та показники, що її характеризують

9

1.2. Підвищення ефективності функціонування підприємств на основі спеціалізації, концентрації та раціональних розмірів у ринкових умовах

15

1.3. Трансформація власності в реформованих аграрних формуваннях та її правове забезпечення

27

Висновки до розділу 1

56

^ РОЗДІЛ 2. СТАН ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ ФУНКЦІОНУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ РИНКОВИХ ВІДНОСИН

58

2.1. Зональні особливості ведення сільськогосподарського виробництва в Черкаській області

58

2.2. Сучасні тенденції в зміні середніх розмірів підприємств у ринкових умовах

72

2.3. Залежність розвитку ресурсного забезпечення від розмірів підприємств та ефективність його використання

83

2.4. Економічна ефективність господарювання залежно від розмірів підприємств

99

Висновки до розділу 2

113

^ РОЗДІЛ 3.ОСНОВНІ НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

116

3.1. Проектування сільськогосподарських підприємств на основі раціональних розмірів

116

3.2. Розподіл підприємств за виробничими напрямами та їх

виробничі можливості на регіональному рівні

151

3.3. Організація маркетингової діяльності як об’єктивна необхідність підвищення ефективності сільськогосподарських підприємств

164

Висновки до розділу 3

177

ВИСНОВКИ

179

ДОДАТКИ

183

^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

278


ВСТУП


Актуальність теми. У дореформений період в АПК України був створений потужний економічний потенціал на основі колективної і державної власності сільськогосподарських підприємств різної спеціалізації з науково обґрунтованими раціональними розмірами. Після початку аграрних перетворень, що базуються на приватній та державній власності, намітилася тенденція до розукрупнення сільськогосподарських підприємств за рахунок раніше створених. Так, у результаті реформування в 2006 році функціонувало 52077 господарств різних організаційно-правових форм ринкового типу. Із даної кількості 42784, або 65,9%, володіли 14,79% сільськогосподарських угідь і мали середній розмір 300 га і тільки 16,1% господарств мали розмір 500 га і більше сільськогосподарських угідь. Це в свою чергу стало однією з багатьох причин занепаду сільськогосподарських підприємств і зниження ефективності їх функціонування.

Серед проблем, що обговорюються науковцями, найбільш гострими є питання пошуку шляхів економічного зростання і функціонування агропромислового комплексу країни, стабілізації, подальшого розвитку й підвищення ефективності виробництва.

У системі заходів, спрямованих на відродження агропромислового комплексу, важливе місце належить спеціалізації та концентрації виробництва на основі раціональних розмірів сільськогосподарських підприємств.

Розглядом даних питань у різний час займалися такі вчені: В.Г. Андрійчук, В.І. Благодатний, А.Ф. Бурик, П.І. Гайдуцький, В.Г. Гусаков, В.С. Дієсперов, П.К. Канінський, І.Г. Кириленко, Г.Г. Котов, І.І. Лукінов, П.М. Макаренко, М.Й. Малік, Л.Ю. Мельник, В.Я. Месель-Веселяк, О.М. Онищенко, В.П. Прадун, П.Т. Саблук, М.М. Федоров, О.М. Шпичак та інші. Проте питання підвищення ефективності діяльності сільськогосподарських підприємств та їх подальшого розвитку на основі раціональних розмірів, спеціалізації і концентрації виробництва в умовах приватної власності й орендних відносин залишилися поза увагою дослідників, особливо на регіональному рівні. Це й зумовило вибір теми дисертаційної роботи.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах програми наукових досліджень Уманського державного аграрного університету за темою „Адаптація організаційно-економічного механізму господарювання до соціально орієнтованих ринкових відносин в АПК” (номер державної реєстрації 0101U004493).

Безпосередньо автором виконувалося завдання: „Обґрунтувати підходи і пропозиції щодо підвищення ефективності розвитку сільськогосподарських підприємств на основі регіональної спеціалізації, концентрації та раціональних розмірів”.

^ Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка теоретичних та прикладних аспектів підвищення ефективності функціонування сільськогосподарських підприємств на основі концентрації і спеціалізації виробництва. Для досягнення поставленої мети передбачено вирішення таких завдань:

узагальнити суть поняття „ефективність”, визначити фактори впливу та показники, що її характеризують;

обґрунтувати теоретичні основи підвищення ефективності сільськогосподарських підприємств на основі раціональних розмірів, спеціалізації та концентрації в умовах приватної власності на землю і засоби виробництва;

узагальнити стан трансформації власності в реформованих аграрних формуваннях, її правове забезпечення та вплив на ефективність функціонування сільськогосподарських підприємств;

розглянути тенденції зміни розмірів сільськогосподарських підприємств у процесі реформування та визначити їх раціональні параметри;

оцінити рівень ресурсного забезпечення господарств та економічну ефективність їх діяльності залежно від розмірів і розташування в межах агрогрунтових зон досліджуваного регіону;

розробити проекти ефективного розвитку сільськогосподарських підприємств з найбільш поширеними виробничими напрямами на основі раціональних розмірів і здійснити регіональний розподіл загальної кількості спроектованих аграрних формувань залежно від напрямку спеціалізації і ресурсного потенціалу й оцінити їх ефективність;

обґрунтувати шляхи вдосконалення маркетингової діяльності сільськогосподарських підприємств у контексті інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень, як необхідної передумови ефективного розвитку сільськогосподарських підприємств.

^ Об’єктом дослідження є процеси ефективного функціонування та розвитку сільськогосподарських підприємств Черкаської області під час здійснення аграрної реформи в Україні та напрямки його підвищення.

^ Предметом дослідження є сукупність теоретичних, методичних і прикладних аспектів підвищення ефективності функціонування сільськогосподарських підприємств.

^ Методи дослідження. Теоретичною та методологічною базою дисертаційного дослідження є діалектичний метод пізнання економічних процесів, фундаментальні положення сучасної економічної теорії, наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених з питань ефективності й розвитку сільськогосподарських підприємств.

У процесі дослідження застосовувались такі методи: історичний – для виявлення тенденцій розвитку сільськогосподарських підприємств; дедуктивний, індуктивний та узагальнення – при дослідженні теоретичних аспектів розвитку і функціонування сільськогосподарських підприємств; порівняння, групування, графічний – при дослідженні сучасного стану розвитку сільськогосподарських підприємств; розрахунково-конструктивний та економіко-математичний – при прогнозних розрахунках та обґрунтуванні напрямів розвитку сільськогосподарських підприємств; абстрактно-логічний – щодо теоретичних і методологічних узагальнень, формулювання висновків.

Інформаційною базою досліджень були відповідні закони України, Укази Президента України, постанови Уряду, офіційні матеріали Держкомстату України і Головного управління статистики в Черкаської області, а також Міністерства аграрної політики України, дані річних звітів і результати монографічних обстежень окремих підприємств, здійснених автором, спеціальна література та інші джерела.

^ Наукова новизна одержаних результатів. У результаті дослідження сукупності теоретичних і практичних аспектів ефективності функціонування та перспектив розвитку сільськогосподарських підприємств одержано наступні результати, які визначають його наукову новизну:

вперше:

обґрунтовано раціональні розміри сільськогосподарських підприємств різних виробничих напрямів у ринкових умовах на регіональному рівні залежно від природно-економічних умов та ресурсного забезпечення;

удосконалено:

методику визначення узагальнюючого показника економічної ефективності – норми прибутку, шляхом врахування при його обчисленні витрат на підготовку працівників необхідної кваліфікації;

класифікацію факторів впливу на економічну ефективність шляхом поділу їх на контрольовані та неконтрольовані з боку підприємства (контрольовані в свою чергу поділяються на організаційні та економічні; неконтрольовані – на природні та загальнодержавні);

методичні підходи до формування системи маркетингового інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень для ефективного функціонування і розвитку сільськогосподарських підприємств, на основі поєднання державної консультаційної служби, маркетингового міжгосподарського кооперативу та маркетингового підрозділу в організаційній структурі підприємства;

дістали подальший розвиток:

підходи до аналізу економічної ефективності сільськогосподарських підприємств залежно від рівня забезпеченості їх виробничими ресурсами;

пропозиції щодо забезпечення ефективного розвитку сільськогосподарських підприємств на основі науково обґрунтованої спеціалізації та концентрації виробництва, новітніх технологій, високопродуктивних сортів рослин і порід тварин.

^ Практичне значення одержаних результатів. Викладені в дисертаційній роботі результати дослідження спрямовані на вдосконалення організації та підвищення ефективності діяльності сільськогосподарських підприємств на основі спеціалізації, концентрації та раціональних розмірів. Основні положення та пропозиції за результатами досліджень доведені дисертантом до рівня практи­чних рекомендацій, які можуть бути широко використані сільськогосподарськими підприємствами.

Розробки автора рекомендовані до впровадженням у виробництво (довідки Головного управління агропромислового розвитку Черкаської облдержадміністрації № 02-12/40 від 02.07.2007р. та Управління агропромислового розвитку Уманської районної державної адміністрації № 401/06 від 16.07.2007р.). Окремі результати дослідження знайшли відображення у навчальному процесі Уманського державного аграрного університету при викладанні економічних дисциплін (довідка № 446 від 11.07.2007 р.)

Особистий внесок здобувача. Результати наукових досліджень, що містяться в дисертаційній роботі, належать особисто автору, а з наукових праць, опублікованих у співавторстві, в дисертації використано лише ті положення, що є результатом власних досліджень здобувача.

^ Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження доповідались на міжвузівській науковій конференції „Шляхи підвищення ефективності використання економічного потенціалу АПК України" (м. Умань, 2001 р.); міжвузівській науково-практичній конференції молодих учених економістів-аграрників „Аграрна реформа: стан, проблеми та перспективи" (м. Умань, 2001 р.); міжвузівській науково-практичній конференції молодих учених економістів-аграрників „Аграрна реформа: стан, проблеми та перспективи" (м. Умань, 2003 р.); Всеукраїнській конференції молодих учених (м. Умань, 2004 р.); Міжнародній науково-практичній конференції „Глобальні та національні проблеми в аграрній економіці України" (м. Луганськ, 2004 р.); Міжнародній науково-практичній конференції молодих учених, магістрів і студентів, присвяченій 140-річчю з дня народження М.І. Туган-Барановського та 75-річчю економічного факультету Харківського національного аграрного університету ім. В.В. Докучаєва „Сталий розвиток аграрного сектору економіки" (м. Харків, 2004 р.); Всеукраїнській конференції молодих учених (м. Умань, 2005 р.); Всеукраїнській конференції молодих учених (м. Умань, 2006 р.); Міжнародній науково-практичній конференції „Концептуальні напрямки стратегічного розвитку нової аграрної політики України" (м. Луганськ, 2006 р.); науковій конференції до 30-річчя створення економічного факультету Уманського державного аграрного університету (м. Умань, 2006 р.); Всеукраїнській конференції молодих учених (м. Умань, 2007 р.); науково–практичній конференції „Соціально-економічні аспекти формування громадянського суспільства в Україні” (м. Умань, 2007 р.).

Публікації. За результатами проведених досліджень опубліковано 13 наукових праць загальним обсягом 3,15 друк.арк., з яких 3,0 друк.арк. належать особисто автору, з них 10 опубліковані у наукових фахових виданнях, а 3 за матеріалами конференцій.

^ Обсяг і структура дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, 3 розділів, висновків, додатків і списку використаних джерел. Основний обсяг дисертації становить 182 сторінки комп’ютерного тексту, робота містить 56 таблиць, 17 рисунків і 30 додатків. Список використаних джерел включає 195 найменування.

РОЗДІЛ 1

^ ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЕФЕКТИВНОСТІ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ


Суть ефективності як економічної категорії та показники, що її характеризують


Термін „ефективність” є похідним від терміна „ефект” [1]. Останній, у свою чергу, походить від латинського „effectus”, що в перекладі означає виконання, результат певної причини або дії. Звідси термін „ефективність” можна розуміти як результативність певного процесу, дії. Однак ефект, якої б величини і форми вияву він не був, не в змозі повною мірою характеризувати результативність певної дії, процесу, оскільки він не дає відповіді на запитання, якою „ціною” здобуто цей ефект. Тому категорію ефективності, на думку В.Г. Андрійчука, можна трактувати як результативність певного процесу, дії, що вимірюється співвідношенням між одержаним результатом і витратами, що його спричинили. Із сутності категорії ефективності випливає, що для її виміру необхідно мати кількісно виражені результати і ресурси. Чим більша величина ефекту припадає на одиницю ресурсів, що сприяли його виникненню, тим вища ефективність відповідної дії. Такої точки зору щодо викладеної нами сутності категорії ефективності дотримується більшість вітчизняних вчених та економістів, зокрема В.Г. Андрійчук [1], С.С. Асханов[2], О.А. Бугуцький [3], М.І. Кісіль[4] та ін.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.


В умовах ринкової економіки, важливим фактором більш ефективнішого використання сільськогосподарських земель є збільшення земельної площі господарств (до раціональних розмірів). У свою чергу ріст до певного рівня продукції з одиниці площі збільшує суму прибутку, що дає підприємству можливість виділяти додаткові ресурси на оренду земель і тим самим сприяє подальшому укрупненню площі земель підприємства [44].

Розміри підприємств, на думку В.Я. Месель-Веселяка, які виробляють продукцію рослинництва, залежать від двох факторів: раціонального використання технічних засобів і транспорту. Щодо спеціалізованих на виробництві продукції тваринництва підприємств, то при визначенні раціонального їх розміру слід врахувати раціональний розмір ферми і відповідно до цього визначати площі землекористування [45].

Виділяють такі переваги сільськогосподарських підприємств з раціональними розмірами порівняно з великими і малими [46], з якими ми погоджуємося: 1) стійкість і стабільне виробництво в умовах конкуренції та диспаритету цін на сільськогосподарську продукцію і продукцію промисловості, якої потребують аграрні підприємства; 2) більша пристосованість до попиту ринку на різні види продукції; 3) в господарствах інтенсивного типу є можливість залучити інвесторів.

На нашу думку, як і багатьох вітчизняних вчених [23], оскільки земля у сільському господарстві є головним засобом виробництва, то в потенційному аспекті (а не за результатами виробництва) вона має бути основним чинником визначення оптимальних розмірів господарства. При цьому враховують родючість ґрунту, кліматичні умови, місце знаходження земельної ділянки, її відстань від садиби, виробничу спеціалізацію господарства.

Розміри сільськогосподарського підприємства за земельною площею визначаються сукупністю великої кількості чинників, часто різноспрямованої дії, а саме: виробничий напрям і спеціалізація, рівень інтенсивності, технічна оснащеність і всебічна механізація всіх процесів праці, особливості технології виробництва основних видів продукції, характер транспортних і технічних засобів зв'язку, стан дорожнього господарства, конфігурація, рельєф і склад земельних угідь, контурність і меліоративний стан земельних ділянок, водозабезпеченість, розміщення населених пунктів по території господарства, зручності управління господарством і деякі інші. Одні з цих чинників діють у бік зменшення розмірів господарства за земельною площею, інші – у бік збільшення.

До першої групи чинників належать:

а) підвищення рівня механізації на основі впровадження більш досконалої сільськогосподарської техніки, необхідної для ефективного використання великих земельних масивів, ферм і т. ін.;

б) будівництво насиченої мережі внутрішньогосподарських і міжгосподарських упорядкованих доріг, підвищення забезпеченості транспортними засобами, а також удосконалення технічних засобів зв'язку;

в) створення замість існуючих сіл та інших дрібних населених пунктів великих і упорядкованих селищ міського типу, в яких концентруватиметься більша частина працівників сільськогосподарського підприємства;

г) підвищення загальноосвітнього і культурного рівня, професійної спеціалізації всіх працівників, кваліфікації керівників і спеціалістів.

До другої групи чинників, що зумовлюють доцільність зменшення розмірів землекористування, слід віднести такі заходи:

а) інтенсифікація виробництва, введення в посіви просапних культур і збільшенню щільності поголів'я худоби і птиці, впровадження новітніх систем землеробства і тваринництва;

б) трансформація земель, поліпшення малопродуктивних сіножатей, пасовищ і продуктивніше використання наявних в господарстві земельних угідь за рахунок зрошування, меліорації тощо.

При визначенні оптимальних розмірів господарства слід вичерпно враховувати конкретні умови, численні й суперечливі фактори, що впливають на його розміри. Деякі з них необліковуються статистичною звітністю або обліковуються не повною мірою. Наприклад, складно облікувати такі чинники, як керованість господарства, розміщення населених пунктів і можливості їх зселення, можливості культурно-побутового обслуговування населення та ін. Проте необхідно враховувати і зважувати, по можливості, всі чинники [24].

Укрупнення сільськогосподарських підприємств відбувається різними шляхами: за рахунок введення в обробіток нових земель, підвищення інтенсивності сільського господарства, удосконалення механізму оренди або всіма шляхами одночасно.

Проблема оптимальних розмірів господарств зводиться, по суті, до вирішення наступних питань:

а) чи достатня земельна площа сільськогосподарського підприємства за розміром і складом угідь для високопродуктивного використання сучасної техніки та організації тваринництва у великих масштабах;

б) чи не дуже великі розміри господарства внаслідок неодноразових укрупнень, чи можливо у зв'язку з цим управляти господарством з дотриманням передбачених статутом демократичних норм, чи відповідають розміри, що склалися, вимогам раціонального використання сучасної техніки і науково обґрунтованої організації підприємства;

в) чи достатні раціональні розміри внутрішньогосподарських підрозділів і що слід зробити для того, щоб довести їх до оптимуму.

Укрупнення господарства є виправданим у виробничому відношенні, якщо воно дозволяє:

а) розширити площу ріллі до великих суцільних масивів, які необхідні для високопродуктивного використання сучасної техніки;

б) поліпшити природні кормові угіддя, завдяки чому зміцнити кормову базу, без чого неможливе створення товарного тваринництва;

в) покращити забезпеченість господарства доступними природними водоймами і привести все землекористування за розміром і конфігурацією до стану, який найкращими чином відповідає вимогам експлуатації меліоративних систем;

г) поліпшити забезпеченість робочою силою, матеріальними засобами й одержати істотну економію за рахунок загальногосподарських і управлінських витрат.

Якщо укрупнення не задовольняє цим вимогам, воно з виробничо-економічного боку є невиправданим [47].

Одним із найважливіших факторів підвищення ефективності будь-якого виробництва є його спеціалізація. Під спеціалізацією сільськогосподарського виробництва розуміють суспільний поділ праці, за якого засоби виробництва і робоча сила зосереджуються на виробництві відповідного виду товарної продукції з урахуванням природно-економічних умов. Основна її мета – раціональний розвиток галузей рослинництва і тваринництва в кожному господарстві, районі, області, зоні країни з урахуванням природно-економічних умов [48 – 50].

На думку В.Г. Андрійчука, спеціалізація є ефективною формою організації сільського господарства, яка дає змогу зосередити виробництво певних видів продукції на окремих територіях і підприємствах та одержувати завдяки цьому кращі результати господарської діяльності. На розміщення і спеціалізацію сільськогосподарського виробництва впливають природно-кліматичні, економічні, біологічні, соціальні та інші фактори [20, с. 535].

За визначенням М.М. Васильєва, „ спеціалізація сільського господарства – це виробничий напрям підприємства, району, області, регіону, зони з раціональним поєднанням головних, додаткових і підсобних галузей” [51].

Погоджуємося з твердженням П.К. Канінського, що виробничий напрям господарства характеризує його спеціалізацію. За його дослідженнями, більшість економістів основним показником визначення рівня спеціалізації вважають структуру товарної продукції, яка відображає рівень розвитку товарних відносин кожного підприємства, його зв’язки в суспільстві [52].

Економічна ефективність спеціалізації сільського господарства характеризується системою показників: вартість валової і товарної продукції на 1 га сільськогосподарських угідь, на 1 грн. основних і оборотних фондів та 1 середньорічного працівника, затрати праці в людино-годинах на виробництво 1 ц продукції, собівартість 1 ц продукції, прибуток на 1 га сільськогосподарських угідь, рівень рентабельності сільськогосподарського виробництва [19].

Спеціалізація і концентрація є взаємопов’язаними і взаємообумовленими поняттями. Між спеціалізацією і концентрацією виробництва існує тісний взаємозв’язок: спеціалізація, як правило, пов’язана з масовим виробництвом, а саме з його концентрацією, а остання, у свою чергу, поглиблює спеціалізацію.

Так за даними Сагайдак А., „ у США 28% найбільших сільськогосподарських підприємств виробили у 2002 році майже 90% усієї товарної продукції. Вони, володіючи значним оборотним капіталом, маючи тісні зв’язки з наукою, промисловістю, прямий доступ до потрібних джерел інформації, великі спеціалізовані підприємства виявилися спроможнішими до впровадження досягнень науково-технічного прогресу, зниження витрат виробництва і т.ін.” [53].

Спеціалізоване виробництво забезпечує виготовлення технологічно однорідної, високоякісної товарної продукції, яка відповідає запитам споживачів [54].

На нашу думку та багатьох західних економістів [55], шляхом економічного розвитку є поділ праці, розвиток спеціалізації сільськогосподарського виробництва. Вони вважають, що спеціалізація забезпечує найкращі можливості для реалізації досягнень науки і техніки. При цьому створюються нові виробництва і предмети праці, зміцнюється матеріально-технічна база сільськогосподарського виробництва, підвищується кваліфікація кадрів. В результаті поглиблюється інтеграція між підприємствами.

Ми підтримуємо думку П.К. Канівського, що „ успішний розвиток спеціалізації відбувається, насамперед, у галузях і сільськогосподарських підприємствах з високим рівнем механізації виробничих процесів, прогресивними формами організації та мотивації праці. Найбільше впливають ринкові відносини на спеціалізацію підприємств, що є основними виробниками товарної продукції, з якою вони виходять на ринок, визначаючи її пропозицію, а також як споживачі засобів виробництва та товарів не лише промислового, а й сільськогосподарського призначення, то визначають і попит на ринку, його кон’юнктуру. У конкурентній боротьбі виграють спеціалізовані підприємства, оскільки вироблена ними продукція, як правило, дешевша порівняно з багатогалузевими підприємствами. Поглиблення спеціалізації сільськогосподарських підприємств потребує в ринкових умовах розробки й обґрунтування виробничих типів підприємств з урахуванням попиту та можливостей виробництва конкурентоспроможної продукції”[56].

Вырезано.

^ Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.


1.3. Трансформація власності в реформованих аграрних формуваннях та її правове забезпечення


За період проведення в Україні сучасних аграрних перетворень здійснено ряд заходів, спрямованих на формування ринкових відносин в аграрній сфері. Як зазначає П.Т. Саблук, ще у 80-і роки більшість керівників і спеціалістів сільського господарства усвідомили, що діюча в колишньому СРСР, у тому числі й в Україні, система господарювання за рівнем економічних показників була неефективною і поступалася перед провідними країнами світу в середньому в 5 разів.

Тодішня система стимулювання виробництва та праці була зорієнтована в основному на кількісні показники, залишаючи поза належною увагою економічні параметри господарювання.

Найсприятливіші умови для прояву результативності економічних методів управління забезпечують ринкові відносинам, які найповніше відповідають принципам госпрозрахунку: самостійності, прибутковості, відповідальності тощо. Тому у представників аграрної економічної науки України як у теоретичному, так і в практичному плані не було сумніву щодо вибору системи господарювання [57].

Необхідність зміни структури сільськогосподарських підприємств України (колгоспів і радгоспів) була визнана ще на початку 90-х років минулого століття. Так, 18 грудня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийняла Постанову "Про земельну реформу" № 563-ХІІ, згідно з якою всі землі республіки було оголошено об'єктом реформи і започатковано фермерство [58]. Відповідний Закон "Про селянське (фермерське) господарство" був прийнятий 20 грудня 1991 року №2009-ХІІ [59]. Це, на наш погляд, дало потужний поштовх до розвитку цього укладу, яких почав формуватися в другій половині 80-х років 20 століття. Вже у 1992 році їх кількість проти попереднього року зросла майже в 7 разів.

Законом України „Про форми власності на землю” від 30 січня 1992 року визначено три рівноправних форми власності: державну, колективну і приватну [60]. Почала формуватися необхідна законодавча база для перетворення колгоспів і радгоспів у підприємства ринкового типу з прийняттям Законів України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 року №698-ХІІ [61], "Про власність" від 7 лютого 1991 року №697-ХІІ [62], "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 року №887-ХІІ [63], "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 року №1576-XII [64], "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14 лютого 1992 року №2114-ХІІ [65]. У 1992 році в КСП було перетворено майже 65% колгоспів із 8639.

На нашу думку, як і багатьох вітчизняних вчених [66], історична роль КСП є не заперечною і полягає в суттєвій демократизації виробництва, започаткуванні пайових відносин, розширенні економічних прав селян, розвитку інших прогресивних засад, що зумовило появу на їх базі нових аграрних формувань ринкового спрямування.

Прийняті у березні 1992 року Земельний кодекс України, Постанова Верховної Ради України "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" №2200-ХІІ [67], Декрет Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992 року №15-92 [68] започаткували процеси роздержавлення, паювання та приватизації землі в аграрних підприємствах, безоплатної передачі у приватну власність громадян присадибних земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства.

У 1991 році всі землі України знаходилися у державній власності, протягом 1992 року в приватній власності перебувало 155,6 тис. га, а станом на 1.01.1996 року – 24044,3 тис. га [69]. На початок 2000 року в приватній власності було 38310,1 тис.га. [70].

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.

Головною метою аграрної політики на даному етапі є призупинення спаду агропромислового виробництва, гарантування продовольчої безпеки держави, поступове досягнення рекомендованих норм споживання харчових продуктів на душу населення, визначення та реалізація основних напрямів реформування економічних, соціальних і правових відносин в аграрній сфері, стабілізація та поліпшення економічних і фінансових умов для здійснення відтворювального процесу в усіх галузях продовольчого комплексу, створення економічного механізму рівноправного функціонування різних форм власності і багатоукладного господарювання [79].

М.В Зубець вбачав поліпшення ситуації в АПК через докорінну перебудову земельних і майнових відносин, інтегрування, запровадження ресурсозберігаючих технологій, формування ринкової інфраструктури [76].

Тодішній президент України зазначав, що паювання земель у колективних господарствах є важливим кроком. Проте цей виняткової ваги захід значною мірою заформалізовано. Він ще не став однією з основних підвалин створення на селі інституту реальних власників (станом на 1.01.1997 року) [80].

Законом України „Про особливості приватизації майна в АПК” [81], прийнятим у 1996 році, було передбачено, що 51% майна повинно бути приватизовано сільськогосподарським товаровиробником. Проте вимоги цього закону не виконуються, у сервісних і переробних підприємствах лише 4-5% майна належить сільськогосподарським товаровиробникам [82].

Згідно з результатами дослідження А.Ф. Бурика підприємств різних областей України, станом на 1997 р. 92% їх розпаювали до 70% вартості основних засобів, і лише 8% – понад 70%. Це означає, що більше 30% вартості основних засобів залишається ще „нічийною” колективною власністю. Дослідник вказує, що в більшості підприємств ця робота проведена формально, без ґрунтовного врахування трудового внеску кожного працівника, який має право на пай [83].

Наступним кроком активізації земельних відносин було прийняття у квітні 1997 р. Указу Президента України „Про оренду землі” [84] та Закону України „Про оренду землі”(1998р.), якими визначено основні положення правового врегулювання земельних питань. Згідно із Законом земля може надаватися в оренду на підставі оформленого договору [85]. Проте цими нормативними актами не була врегульована оренда земельних часток (паїв), посвідчених сертифікатами на право на земельну частку, що призвело до обмеження земельних орендних відносин на селі й уповільнення створення агроформувань ринкового типу [86]. Крім того, на нашу думку, даний закон містив певну юридичну неточність, оскільки визначалося, що об’єктом оренди є земельні ділянки, які перебувають у власності громадян, проте вони на той час не одержали державних актів на визначені земельними сертифікатами частки.

Станом на 1.01.1998 року було проведено паювання майна у 12 тис. сільськогосподарських підприємств, або 98% наявних. Приватизовано майно майже 2 тис. радгоспів. На базі реформованих колгоспів і приватизованих радгоспів створено 7,4 тис. колективних сільськогосподарських підприємств, 1,2 тис. спілок селян, 0,6 тис. акціонерних товариств та інших формувань (агрофірми, господарські товариства) з пайовими відносинами, функціонувало понад 36 тис. фермерських господарств.

Завершено роздержавлення земель і сформовано землі запасу та резервного фонду. У власність сільськогосподарських підприємств передано 27,4 млн. га земель державної власності, або 70,1 % сільськогосподарських угідь. Для ведення підсобного господарства одержали земельні ділянки у приватну власність майже 9 млн. громадян.

Отже, як вважав М.Й. Малік, на даному етапі здійснення земельної реформи в основному створені умови для формування нових господарських структур на селі. Проте стан аграрної економіки й надалі погіршуватиметься, якщо зберігатимуться існуючі форми господарювання. Потрібно реструктуризувати сільськогосподарські підприємства, докорінно змінити в них економічні відносини з урахуванням нових майнових і земельних відносин [87].

Поділяємо думку І.П. Бідзюри, що позитивною ознакою реформування аграрного сектору є створення приватно-орендних підприємств із збереженням цілісності виробництва, яке було до нього, тобто у КСП [88]. Водночас створюються принципово нові підприємства, власниками яких стають одна або кілька осіб, здатні взяти на себе повну відповідальність за ризик господарювання, тобто формуються ефективні власники. Проте, на нашу думку, даний захід не приніс великою мірою бажаного результату, оскільки комерційні та кримінальні структури отримали можливість впливати на діяльність сільськогосподарських підприємств шляхом тиску на так званих „ефективних власників”.

П.Т. Саблук і М.Й. Малік, також вважають що „ однією з важливих складових аграрної реформи є впровадження нових організаційно-правових форм господарських структур ринкового типу. Головним завданням тут, як відмічали вчені, є створення таких виробничих формувань, які будуть життєдіяльні в ринковому середовищі і забезпечать найдоцільнішу правову форму з урахуванням умов кожного населеного пункту та збереженням нагромадженого виробничого потенціалу. Кожна правова форма має рівні права на існування”[89, 90]. Так, М.Й. Малік пропонував такі суб’єкти господарювання: приватне підприємство, колективне підприємство, господарське товариство, комунальне і державне підприємство [91]. Однак, як показав подальший досвід аграрної реформи вибір тієї чи іншої організаційно-правової форми господарювання не мав істотного впливу на ефективність діяльності аграрних формувань. На нашу думку, вирішальну роль при реформуванні сільськогосподарських підприємств повинно відігравати право розпорядження своєю земельною часткою. З цим положенням погоджується Л.О. Артикульний [92], обґрунтовуючи, що „основою реорганізації недержавних сільськогосподарських підприємств є система принципів (свобода вибору, реалізація прав власності, прозорість, законність, проведення реорганізації безпосередньо членами КСП), спрямованих на досягнення мети – забезпечення законодавством прав членів КСП щодо розпорядження належними їм земельними частками і майновими паями та створення нових підприємств на засадах свободи вибору форм власності й організаційно-правових форм підприємницької д