Реферат: Освiта слiпих: її сучасне I майбутнє

ОСВIТА СЛIПИХ:

ЇЇ СУЧАСНЕ I МАЙБУТНЄ


Розбудова молодої української держави передбачає докорінні зміни не лише в економіці, а й в усіх сферах людської діяльності i, зокрема, в системі освіти, яка покликана готувати активних учасників цього процесу.

Освіта в Україні переживає не кращі свої часи. А що вже говорити про навчання людей з обмеженими фізичними можливостями, які знаходяться у досить важких умовах боротьби за виживання.

Сучасний ринок праці вимагає від людей з інвалідністю, в тому числі i від незрячих, високої конкурентоспроможності. Тут вихід один: значно підвищити рівень комплексної абiлiтацiї та реабiлiтацiї, починаючи з раннього дитинства.

Необхідно зауважити, що наше суспільство не змінило свого ставлення до інвалідів як до людей, котрі обмежені у професії, i тому користі від них небагато.

Коли незрячий, скажімо, вступає до вищого навчального закладу, особливих перепон, як правило, не буває. Складай успішно вступні екзамени i здобувай освіту. Колізії починаються при працевлаштуванні. Роботодавці віддають перевагу здоровим людям, а до інвалідів застосовується приблизно така формула: "Ви у нас працювати не зможете i не будете". I ніякі аргументи до уваги не беруться. Та й законодавство мало чим може допомогти.

У нас групу інвалідності людини визначають ступенем втрати нею працездатності. А у трудових рекомендаціях пишуть що завгодно i як завгодно. До прикладу, у медичній довідці автора цієї статті записано: "непрацездатний". Добре, що ніхто її не читав.

А в багатьох країнах світу вирішують, яку потрібно надати допомогу інвалідові, аби він міг працювати на рівні здорових людей. Як бачимо, проблема та ж, а ідеологія різна.

Фахівці стверджують, що виховання людини починається з першого дня її народження. I майбутнє її багато в чому залежить від педагогічних здібностей батьків. I дітям, i батькам на допомогу приходять лікарі, педагоги, психологи, інші фахівці.

А що робити, коли дитина народилася сліпою, або втратила зір у ранньому віці? Хто i у який спосіб зможе допомогти батькам інваліда? В такому разі вже потрібна допомога тифлопедагогів i тифлопсихологiв. Державних i недержавних спеціальних дошкільних закладів в Україні надто мало. Це зрозуміло, адже дітей з глибокими порушеннями зору порівняно небагато, та й проживають вони в різних регіонах країни. Держава повинна була б організувати серйозну консультативну допомогу батькам з боку відповідних спеціалістів. На жаль, цим питанням ніхто ґрунтовно не займався. Десь ця робота поставлена краще, десь - гірше, а в невеличких містечках та селах взагалі нічого не робиться.

Вчителі спецiнтернатiв розповідають, що до школи нерідко поступають діти, які навіть ложки не вміють правильно тримати в руках. Трапляються випадки, що таких учнів записують у розумововiдсталi. А ті успішно закінчують університети i навіть захищають кандидатські дисертації.

В той же час зрячі діти йдуть до школи, вже вміючи читати, писати, рахувати i таке інше. Таким чином вже на ранній стадії спостерігається відчутна різниця у готовності до навчання сліпих i зрячих дітей.

Отже спеціальні школи-iнтернати повинні бути готовими навчати дітей, які в розвитку відстають від своїх зорових однолітків. На жаль це далеко не так.

Сьогодні навчальні заклади такого типу не можуть похвалитися хорошою матеріальною базою. Не вистачає спеціальних підручників. Та i тi являють собою передрук із плоскодрукованих підручників для масових шкіл, а адаптованих для незрячих учнів зовсім немає.

Усі ми бачимо, які чудові букварі одержують зрячі першокласники. А що мають сліпі діти? Це просто жах. Ні поліграфії, ні оздоблення, ніяких ілюстрацій. Складається враження, що за півтора століття рельєфно-крапкового книгодрукування нічого не змінилось.

Також гостро стоїть проблема забезпечення шкіл для сліпих дидактичними матеріалами та тифлотехнiчними засобами. Як зазначав видатний педагог К. Ушинський, ніщо не може замінити живе слово учителя. Але ж використання на уроках Наочних посібників ніхто не відміняв. З цього питання написана велика кількість методичної літератури. Можна скласти значний перелік тифлотехніки шкільного навчання - від простих пристроїв до складних електронних приладів. Все є, тільки немає ладу.

Невже так важко зрозуміти, що зрячий учень сприймає матеріал візуально, а сліпий - на дотик. Не можна, як у массовiй школі, повісити на класну дошку наприклад географічну карту i показувати дітям моря i океани. Така карта повинна лежати на столі перед кожним сліпим учнем. Далі наводити приклади немає потреби.

Не менш гостро стоїть i кадрове питання. У спецiнтернатах не вистачає педагогів, що володіють методикою навчання та виховання дітей з глибокими порушеннями зору. Оскільки система підготовки тифлопедагогів у нас розвинена дуже слабо, то до школи приходять працювати люди, які ніколи не бачили незрячих дітей, а це часто призводить до негативних наслідків.

Із усього сказаного вище стає зрозумілим, в яких умовах навчаються незрячі діти. Хочеться нагадати чиновникам від освіти, що зрячі діти (ми вже про це говорили) завжди знаходяться у кращому становищі, ніж незрячі. Вони живуть вдома з батьками. Більше читають. дивляться кіно. Частіше відвідують музеї та виставки. На вулицях бачать різні афіші, реклами, плакати тощо. Відвідують художні, технічні, спортивні та інші школи, гуртки, секції. А що можна сказати про дітей з інвалідністю?

По закінченні школи молода людина одержує свідоцтво про освіту, тобто юридичний документ. Тому в ньому не сказано про ступінь елементарної реабiлiтацiї незрячого (поновлення та формування навичок самообслуговування, мобільності, орієнтування у просторі i компенсаторних навичок спілкування з людьми та навколишнім середовищем). Також нічого не говориться про соціальну адаптацію та його готовність інтегруватись у суспільство.

Щороку в УТОС приходять десятки молодих людей, i ми, не претендуючи на науковість спостережень, можемо стверджувати, що багато із випускників шкіл не готові до самостійного повноцінного життя. I коли ми говоримо про високу конкурентоспроможність інвалідів на ринку праці, то маємо на увазі не тільки енциклопедичні знання людини, а й її мобільність та комунікабельність, вміння самостійно i швидко вирішувати складні питання, словом, володіти усім арсеналом повносправного працівника. Доводиться констатувати, що школа сьогодні, на жаль, не може дати своїм вихованцям таку підготовку.

Критична ситуація, що створилася в Україні, висуває в число найважливіших напрямків державної політики проблему ефективної абiлiтацiї та реабiлiтацiї дітей з інвалідністю. Вирішення цієї проблеми ускладнюється, з одного боку, консерватизмом i недостатньою компетентністю спеціалістів різних відомств та ігноруванням суспільством можливостей інвалідів. А з іншого боку, слабкою готовністю людей з інвалідністю до самостійного життя. Це зумовлено, у першу чергу, відсутністю в країні раціональної комплексної медичної, соціальної, психологічної та педагогічної допомоги дітям-інвалідам.

В народі жартують: пiссемiст - це добре поінформований оптиміст. Ми ж сподіваємося, що держава i суспільство зроблять все можливе, аби оптимізм породжував новий оптимізм. Хочеться вірити, що тi, хто має вуха, нас почує.


Олександр Бурчак,

бiблiотекар-тифлолог центральної спеціалізованої бібліотеки для сліпих УТОС, інвалід по зору.


"Соціальне партнерство", 2005, №10, с. 26 - 27.