Реферат: Мовознавство

ІНОЗЕМНА ФІЛОЛОГІЯ INOZEMNA PHILOLOGIA

2005. Вип. 115. С. 3-8 2005. Issue 115. Р. 3-8

МОВОЗНАВСТВО

АСПЕКТИ СЕМАНТИЧНОЇ КАТЕГОРИЗАЦІЇ

ДЕМІНУТИВНИХ СУФІКСАЛЬНИХ ПОХІДНИХ В ІСПАНСЬКІЙ МОВІ


Роман Помірко


Львівський національний університет імені Івана Франка


У статті висвітлено деякі аспекти семантичної категоризації та функціонування демі­нутивних суфіксальних похідних іспанської мови. Звернено увагу на динамічні процеси ознак суб’єктивної оцінки як багатовекторної мовленнєвої домінанти, особливо продук­тивної в контекстно-ситуативних умовах, синонімічність досліджуваних суфіксальних формантів, що зумовлює їхню ізоморфність і нечітке функціональне розмежування. У деяких випадках проведено зіставлення демінутивів з іншими прагматико-синтаксич­ними функціями і зроблено висновки типологічного характеру.


^ Ключові слова: демінутивна лексика; суфіксальні форманти; когнітивні чинники.

Вивчення демінутивної лексики у романських мовах має давні традиції і є одним з пріоритетних напрямів лексикології. Свідчення цього – збільшення кількості праць з різних аспектів творення та семантичних особливостей функціонування демінутивів. Їх дослідження дає змогу розкрити нові пласти семантичної категоризації, встановити зако­номірності розвитку лексики і по-новому описати взаємозв’язок культури та мислення.

Словотвірні особливості романських мов, насамперед іспанської, італійської, порту­гальської, дають широкий фактологічний матеріал для виявлення варіантних віртуаль­них імпульсів з метою їх семантичної категоризації. Якщо у 50–70-х роках ХХ ст. у деміну­тивному словотворенні мовознавці систематизували передусім об’єктивну змен­шу­ваність предметів, об’єктів, різних сутностей тощо [1, 8, 9, 10], то в романській лінг­вістиці нас­туп­них поколінь основною темою аналізу демінутивної лексики стало вияв­лення струк­тур­них особливостей творення та когнітивних чинників продуктивної семан­тизації. Іма­нент­ні закони розвитку іспанської мови і, зокрема, внутрішні чинники роз­витку лек­сики визначають її своєрідність саме завдяки продуктивним процесам появи деміну­тивної лек­сики як потужного етномовного пласта для формування концептів, образів-уявлень лю­ди­ни про дійсність. Найменування багатьох явищ у лексиконі здійс­ню­ється демінутив­ною лексикою [11, с. 41–57; 13, с. 137–147; 14, с. 71–88; 15].

Останнім часом найпомітнішими теоретичними працями, що безпосередньо стосу­ють­ся демінутивного словотворення, стали розвідки вчених низки європейських шкіл, на­самперед німецької, яка ґрунтується і на традиціях старших поколінь романістів (E. Gamilscheg, M. L. Wagner, M. Wandruszka, L. Spitzer), і на досягненнях сучасних ібе­рій­сь­ких лінгвістів, котрі стояли на антропоцентричних та семантико-когнітивних по­зи­ціях [5; 6; 12; 18, с. 233–241]. У цих дослідженнях зіставлення романської і германської підсис­тем демінутивної лексики не тільки віддзеркалює певний погляд на денотат, а й формує систему знань, яка відображає мовну картину світу. Тому такий методологічний принцип найдоцільніший для опису взаємозв’язку мови, культури та мислення.

Зміщення акценту сучасних досліджень на семантико-когнітивний аспект творення і функціонування зменшувальних (демінутивних) лексемних суфіксальних форм дає змо­гу об’єктивніше і ґрунтовніше виявляти стилістичні нюанси та чинники їхньої продук­тивної лексикалізації. Однак більшість мовознавців дотримується думки, що у мовлен­нєвій ко­му­нікації переважає не об’єктивна зменшуваність, а експресивно-оцінні характе­ри смис­лів [9; 13, с. 137–147; 14, с. 71–88]. Зменшувальні форми використовують тоді, коли поз­начення об’єктивно не відтворює позначуваного, похідні лексеми містять інфор­мацію на­сам­перед про емоції мовців, яка підтверджується численними граматичними формами слів.

У похідних añito < año – рік, ramita < rama – гілка, preguntita < pregunta – питання, todito < todo – все, ahorita < ahora – зараз, solito < solo – єдиний, одинокий, lejitos < lejos – далеко тощо інтерпретується емоційний стан людини, який вона відчуває щодо самої себе. До прикладу, використання демінутивного суфікса -ito в діалогічному мовленні у звер­таннях до дорослих людей Juanito < Juan, Pedrito < Pedro тощо, зумовлене інтенцією мовця, який диктує цей лексемний витвір. Останній є результатом індивідуальних асо­ціа­цій або побудований за принципом усталених константних лексемних моделей звер­тан­ня, тих мовленнєвих традицій, до яких звикла певна мовна спільнота [3, с. 86–87].

У синхронії правила норми віддалені від мовної прагматики, яка завжди ґрунтується на виборі лексемних форм, що функціонують у різних соціальних групах мовців. Пере­вага похідних з суфіксом -ito над -illo продиктована прагматичною традицією мовців, що формує узус.

Великий ступінь синонімічності формантів -ito/ita, -illo/illa, -uello/uella, -ico/ica спри­чинює їхню взаємозамінність, однак норма не вказує на їхнє чітке функціональне розме­жування. У низці прикладів неможливо передбачити, коли використовуватимуть змен­шу­вальну форму на -illo, а в яких випадках на -ito. Хоча згідно з правилом, за похідними на -ito/-ita закріплена функція об’єктивного зменшування і позитивної конотації, а для дери­ватів на -illo/-illa, навпаки, характерними є негативні конотації й істотна втрата продук­тивності об’єктивної ознаки. Проте в окремих мовних зонах Іспанії (Андалусія) і в краї­нах Латинської Америки похідні на -illo розширюють мовленнєвий узус і погли­нають функцію суфіксів -ito, -ín. Великі пласти синонімічної лексики з різними суфік­сами вказу­ють на їхню семантичну ізоморфність і як результат – відмінність у частот­ності вжи­ван­ня тих чи інших формантів. Переконливим прикладом цього є девербальні іменникові американізми, які повністю збігаються за семантичними диференційними озна­ками з їхніми іберійськими корелятами в межах одного предметно-логічного змісту: la forma / el formado (амер.), la secada / el secado (амер.), la quemada / la quemadura (амер.), la suba / la subida (амер.), la contesta / la contestación, el planteo / el plantemiento, la repartida / el reparto / el repartición (амер.) та інші. Такі бінарні, а в інших випадках – тернарні лек­семні про­тис­тавлення є особливістю іспанського словотворення.

У демінутивному іспанському словотворенні що частотнішими є у мовленні ті чи інші похідні, то динамічніше вони піддаються процесам суб’єктивної оцінки. До них мож­на віднести побутові терміни, назви домашніх тварин, улюблених напоїв тощо. Вжи­вання демінутивних суфіксів передбачає певну довіру до позначуваного і до адре­сата. Перехід від нормативних лексем casa – дім, cerveza – пиво, Miguel, viejo – старий, pregunta – питання до стилістично маркованих casita, cervecita, viejito/vejancón, pregun­tita, Miguelito відбувається тоді, коли розмова з ділової переходить у буденну. Зміна лек­сем­ної форми створює атмосферу довіри і водночас розкутості в мовних засобах вира­ження. І, навпаки, аналіз періодичних видань, особливо статей, повідомлень про останні події зас­відчує оказіональне вживання демінутивів, а в рубриках інформаційного харак­теру демі­нутивні лексемні форми дали б викривлену (суб’єктивну) картину подій. Нато­мість, у полемічних та іронічних статтях зменшувальні форми відіграють роль каталі­затора низки суб’єктивних оцінок [19, с. 222]. Отже, демінутивні суфікси є тією оптимальною суб’єк­­тивною оцінкою предметів, речей, подій, яка не вимагає підтримки прикметни­кових форм. В актах мовлення такі лексемні форми можуть також передавати суть явищ, які людина відчуває суб’єктивно, ніби “прокручуючи” у свідомості ті си­туації, які їх ви­кликали. Проте таке суб’єктивно-емотивне оцінювання за допомогою демі­нутивів відбу­вається в мовленнєвих ситуаціях, коли встановлена певна довіра між мовцями. У вжи­ванні лексем todito < todo – все, litrito < litro – літр, horita < hora – година тощо змен­шування є суб’єктивним, індивідуальним оцінним актом мовця. Об’єктивне змен­шення в лексемах año, hora, litro є неможливим, а нормативні конструкції на зразок año pequeño, hora pequeña, litro pequeño тощо є семантико-граматичними аномаліями. Змен­шення на­лежить прикметникові pequeño, а не суфіксові -ito. Тобто функціональне протиставлення нормі є прагматичною домінантою. Створюються віртуальні ситуації, у яких суфікс -ito може набувати антонімічної семантики. У звертаннях до дітей якісно-кількісні оціню­вання мають позитивний характер. В інших випадках емотивно-оцінні ситуації генеру­ють смисли, коли формант -ito у стилістичному вимірі нейтральніший за інші деміну­тивні суфікси, набуває пейоративних ознак. Прикладом такого функціону­вання є лексема discursito < discurso – промова, casita < casa – будинок, vinillo < vino – вино, abogadillo < abogado – адвокат. Певні мовні ситуації диктують вибір: casita, vinillo, abogadillo [5, с. 196; 12, с. 55–56].

Аналогічний семантичний розвиток відбувається у випадках редуплікації (подвоєн­ня) суфіксальних форм в одну і ту ж структуру твірного слова (chico – хлопчик + ito chiquito + illo chiquitillo). Мовці конотують семантичні нюанси, які не передають точно сутності вибору, а лише фіксують характерні зовнішні емоційні ознаки сприйняття. Вжи­вання таких суфіксальних форм водночас засвідчує, наскільки вони є продуктив­ними в контек­стно-ситуативних умовах. Саме в них і визначається чітко їхня смислова інтерпретація. Іспанські дослідники, аналізуючи демінутивні похідні, порівнюють їхню функцію з влас­тивостями живих істот. Наприклад, Нанєс Фернандес порівнює їх з дією хамелеона, який пристосовується до будь-якого середовища, не змінюючи своєї суті [15, с. 379–381], Гон­салес Олле вважає, що іспанські демінутиви у мовній прагматиці є своєрідним зміс­товим флюгером, який скеровує русло розмови в той чи той бік [8, с. 220], а Хуан Поло вважає, що демінутиви виконують роль смислового оркестрування [17, с. 9–36].

Усі ці метафоричні порівняння вказують на багатовекторну роль іспанських демі­нутивів. У мовленнєвих актах вони є індикатором змісту висловлювання і характеризу­ються функціональною непередбачуваністю смислів, що спонукає, особливо в регіональ­них варіантах іспанської мови, до появи синкретичних смислів. У діахронії це прос­те­жу­єть­ся на прикладі семантики латинського суфікса -one(m) > -ón/-ona, який на про­тива­гу іншим романським мовам (функція збільшення у французькій та італійській) в іспанській характеризується синкретичними ознаками. У лексемах narizón, navajón, nombrón, tablón, tragón збережена ознака збільшуваності, а в низці інших слів домінує зменшувальна функ­ція: tapón, terrón, ratón, plumón, callejón та ін. [16, с. 56–57]. Латентні ознаки так званих альтернативних значень збільшення/зменшення властиві суфіксові – -ote/-ota. Пор.: librote < libro – книга, bolsote < bolsa – кишеня, saldadote < soldado –солдат, borrachote < borracho – п’яний (ознаки збільшуваності) та islote < isla – півострів, pipote < pipa – люлька (ознака зменшуваності).

У мовній прагматиці суттєва кількість таких утворень лексикалізується, тобто по­хідні лексеми втрачають об’єктивну ознаку збільшуваності/зменшуваності на користь екс­п­ре­сив­но-оцінних значень, що сприймається як своєрідна константа сучасного іспан­сь­кого словотворення.

З огляду на істотну суб’єктивність думок у визначенні об’єктивної зменшуваності за допомогою суфіксів Е. Косеріу запропонував називати меншими за розмірами ті пред­ме­ти, які за своєю суттю можуть набувати саме таких ознак: casa – casita/pequeña casa, bosque – bosquecito/pequeño bosque. І, навпаки, у випадках, коли предмети, речі об’єк­тив­но не можуть сприйматися як менші за розміром (palabra – palabrita, sabado – sabadete) утво­рені похідні отримують у мовній прагматиці лише експресивно-оцінні смисли [2, с. 104–121]. Саме суб’єктивні експресивно-емоційні смисли Алонсо Амадо ставить на пер­ший план у визначенні семантики демінутивних похідних [1, с. 195–229].

Аргументація Е. Косеріу, на перший погляд, не викликає сумнівів. Завдяки їй част­ково можна позбутися амбігуаторності у визначенні номінативних функцій формантів. Однак експресивно-оцінний компонент значення з’являється не тільки в предметах, які не піддаються об’єктивній зменшуваності. Він також диференціює, як це було проілюс­тро­вано, аналітичну зменшуваність від синтетичної у випадках, коли предмети можуть набути ознак об’єктивної зменшуваності. Тоді утворення аналітичної конструкції вери­фі­кує об’єктивну синтетичну демінутивну форму. В іспанській мовній прагматиці завж­ди існує ризик сприйняття суб’єктної демінутивної суфіксальної форми як симптома суб’єк­тної експресивної емоційної ознаки і одночасно появи двозначності висловлю­вання [8, с. 255–256, 261–262]. Уникнути двозначності можна у випадках нереалізації мовцями де­мі­нутивних словоформ. Експресивно-оцінний компонент зникає із семантики похідно­го слова у випадках їхньої цілковитої лексикалізації під час творення нових тер­мінів – про­дуктивного процесу впродовж діахронічного розвитку іспанської терміно­системи: maletín, libreta, mosquito, pasillo, cabecilla.

У художньому мовленні семна актуалізація демінутивності й оцінювання взаємо­зумовлені. Особливо це мотивовано для характеристик, властивих способові життя пер­сонажів – своєрідній суб’єктивній оцінці їхніх звичок. Приклад “puedo invitarte a tomar alguna cosa … unos litritos de cerveza” [4, с. 78] є фактом актуалізації саме оцінної змен­шу­ваності. Вираз “unos litritos” засвідчує одночасно іронічну і типову риси персонажа, для якого “перехилити кілька кухлів пива” є звичним. Тобто актуалізація семи змен­шу­ваності продиктована суб’єктивним оцінюванням речей, предметів, які об’єктивно не ви­яв­­ляють цієї ознаки. Отже, категоріальна сема оцінки є релевантною для будь-якого демінутива і виступає константою поряд з об’єктивними ознаками зменшуваності.

У функціональній актуалізації суфіксальних похідних ці дві семи реалізуються згідно з референційними ознаками по-різному. Для кращого роз’яснення їхніх функціональних особливостей мовознавці знаходять корелятивні ознаки з префіксальними похідними. Залежно від семантики твірної основи і суфікси, і префікси підпорядковуються її новій семантичній суті. В одних випадках смисл префікса піддається розрізненню (enmarcar), а в інших префікс en- зазнає семантичного спрощення (emplear), і твірна дієслівна основа не актуалізує його семантики на зразок наведеного вище прикладу.

За аналогією з префіксальними похідними можна допускати, що демінутивний су­фікс, об’єднуючи семи суб’єктивної оцінки і об’єктивного зменшування, у мовленнєвій реалізації може втрачати одну із зазначених сем у випадках, коли твірна основа або кон­текстуальні ситуації не толерують однієї із зазначених вище сем. Це стосується кому­нікативних актів, коли суфікс -ito разом з твірною основою позначає предмет, який не сприймає об’єктивного зменшування, що надає значеннєвості семі суб’єктивної оцін­ки. І, навпаки, сема суб’єктивної оцінки та її комунікативна релевантність нейтра­лізується, ко­ли сема об’єктивного зменшування стає функціонально домінантною: manita < mano – рука, casita < casa –дім. На думку багатьох лінгвістів, такі випадки є ока­зіональними, оскільки суб’єктивно-оцінні ознаки є релевантнішими в сучасному іспан­ському мовленні за винятком підсистеми концептуального характеру лексем з -ito, -illo тощо, які на пев­них етапах еволюції пройшли процес лексикалізації [7, с. 75–84]. Отже, можна стверджу­вати, що дві семи – об’єктивного зменшування і суб’єктивної оцін­ки – є константними для іспанського демінутива, що свідчить про зменшення стильової відстані між усно-роз­мовною і книжно-писемною сферами функціонування іспанської мови, тен­денцію до лібе­ралізації її нормативної основи, цілеспрямований відс­туп від її попе­ред­нього унор­мо­ваного стану. Пошук об’єктивного опису прагма­тичної функції демінутивів спонукає лінгвістів до наведення аналогії з функціонуванням інших мовних одиниць. Крім зіс­тав­лень з префіксальними похідними, іспанський мовознавець Фелікс Монхе дотримується дум­ки, що демінутивні й ад’єктивні форми є корелятивними кате­горіями [13, с. 137–147]. Мовці у двох випадках використовують їх для сприйняття навколишньої дійсності. Однак, коли за допомогою ад’єктивних форм маємо пряме, без­посереднє оці­нювання (добрий, малий, поганий тощо), то демінутивні лексеми вказують лише на факт процесу оцінювання, який продиктований мовцем, контекстом і ситуацією. Оцінка, вира­жена зменшувальними формами, не змінює основного смислу твірної основи і стосується лише прагматичного боку висловлювання [11, с. 41–57]. На відміну від ад’єктивів, демінутиви набувають оцінних ознак у процесах мовленнєвої актуалізації, залежної від прагма­тич­них інтенцій мовця. На наш погляд, недостатнім є судження Ласаро Мори стосовно домі­нування інтенцій мовця, контексту і ситуації у визначенні оцінки демінутивними фор­мантами. Прагматичну настанову слухача визначають також соціальні мовні уподо­бання, які диктують мовні форми. Не останню роль відіграють вже згадувані традиції мов­ного колективу і діахронічного розвитку. У випадку вживання похідної лексеми ojitos < ojo – око мовець думає про гарні оченята насамперед дитини, однак використання словоформи ojillos зумовлене не оцінкою краси очей, а особливим поглядом персонажа. Таке вико­рис­тання функціо­наль­но продуктивне в певних регіональ­них комунікативних сферах, що розширює загальну семантико-стилістичну тональність усної мови та різних жанрів художнього стилю. Перевага окремого смислу слова, зумовлена актуалізацією то­го чи іншого суфікса в ньому, може зумовити хитання його прагматичної домінанти і пев­ний відхід від уже сформульованого функціонально-стильо­вого та стилістичного узусу.

Семантико-прагматична функція форманта -illo є також свідченням поступового роз­щеплення системи. Серед його гетерогенних функціональних характеристик усе ж пере­важає нормативний узус, особливо в тих випадках, коли сема суб’єктивної оцінки пов­ністю нейтралізована. До них можна віднести терміни tornillo, holandilla, cebadilla, aguacatillo та інші.

Вживання похідних ojillos, ojitos, animalillo, borachillo, diablillo повністю залежить від контекстних ситуацій. В інших випадках оказіональне функціонування аналітичного слова pequeño libro – мала книга можна інтерпретувати як свідчення емфатичного інди­відуального функціонування. Натомість демінутивний йому корелят з артиклем el librito вільний від контекстних мотивувань і не обмежений регіональними мовними ситуаціями.

Отже, в іспанській мові, з огляду на варіантність смислів демінутивних похідних, праг­матико-функціональний системний підхід до їх вивчення є, на наш погляд, найре­левантнішим. Він дає змогу вивчити специфічні особливості норми, а також виявити їхні гетерогенні семантико-когнітивні варіації та видозміни. Демінутивна лексика в іспансь­кій мові покриває широкий семантичний простір, а її парадигматична валентність часто співмірна з низкою прагматико-синтаксичних функцій. Семантика демінутивних похід­них з огляду на їхні віртуальні можливості відкрита для модифікацій.


1. Alonso A. Noción, emoción, accion y fantasía en los diminutives. Estudios linguísticos. Temas españoles. Madrid, 1961. 2. Coseriu E. Bedeutung und Bezeichnung im Lichte der strukturellen Semantik.-Sprachwissenschaft und Übersetzen. Münich, 1970. 3. Coseriu E. Norma y habla. Teoría del lengaje y lingüística general. Madrid. 1989. 4. Cuelbenzu J. M. Rio de la luna. Madrid, 1989. 5. Etinger S. Form und Funktion in der Wortbildung: die Diminutiv und Augmentativ modification in Lateinischen, Deutschen und Romanischen. 2 ed. Tübingen, 1980. 6. Ettinger S. Diminutiv- und Augmentativbildung: Regeln und Restriktionen. Tübingen, 1974. 7. Fernández Ramírez S. A propósito de los diminutives españoles // La nueva gramática española. El camino hacia el Esbozo. Madrid, 1987. 8. González Ollé F. Los sufijos diminutives en castellano medieval. Madrid, 1962. 9. Gooch A. Diminutive, Augmentative and Pejorative Suffixes in Modern Spanish. Oxford, 1967. 10. Hasselrot B. Etudes sur la formation diminutive dans les langues romanes. Uppsala, 1957. 11. Lazaro Mora F. Compatibilidad entre lexemas nominales y sufijos diminutives. Thesaurus. 1976. T. 3. 12. Lukas U. Die Funktion der Diminutive und Zeitgenossischen Romanen andalusicher un Kastilischer Autoren. Frankfurt, 1992. 13. Monge F. Los diminutives en español. Actes du Х-ième Congrès International de linguistique et philologie romanes. Estrasburgo, 1962. Paris, 1965. 14. Montes Giraldo J. Funciones del diminutivo en español: ensayo de clasificación. Thesaurus. 1972. T. 27. 15. Nañez Fernández F. El deminutivo. Historia y funciones en el español clásico y moderno. Madrid, 1973. 16. Perez E. La derivación nominal en español. Madrid, 1997. 17. Polo J. Diminutivos en acción. España actual. 1975. 18. Schneider K.P. Affektive Lexik: Kognitive, semantische und morphologische Aspekte. Betriebslinguistik und Linguistik Betrieb. Tübingen, 1991. T. 1. 19. Würstle R. Überangebotund Defizit in der Wortbildung. Frankfurt, 1992.


^ ASPECTS OF SEMANTIC CATEGORISATION

OF DIMINUTIVE SUFFIXED COINAGES IN SPANISH


Roman Pomirko


Ivan Franko National University in Lviv

1, Universytetska Str.

79000 Lviv, Ukraine


The paper deals with the semantic potential and evaluative connotations of Spanish diminutives and their equivalents in other Romance languages. Much attention is paid to synonymous coinages and pragmatic peculiarities of their functioning.


^ Key words: diminutive coinages; cognitive factors.


Тлумачення явища мовної детермінованості
^ іменника у французьких граматиках XVIII ст.

Михайло Попович

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича


Мета статті – окреслити систему поглядів французьких граматистів XVIII ст. на пробле­му мовної детермінованості іменників у дискурсі. Рамками дослідження є праці чотирьох найвизначніших граматистів тієї доби: абата Реньє-Демаре, К. Бюф’є, С.-Ш. Дюмарсе, Н. Бо­зе. Стисло викладено істотні положення щодо проблем, які розглядали ці дос­лід­ники. Відштовхуючись від концепцій своїх попередників XVII ст., граматисти XVIIІ ст. глибше проникли у функціональну природу синтагматичної групи Dét.+Nom. та ви­світлили її нові семантичні особливості. Скажімо, Реньє-Демаре і К. Бюф’є намагалися визначити граматичне значення морфеми “Un”. С.-Ш. Дюмарсе досліджував роль син­так­сису у процесі детермінації іменника. Н. Бозе шукав відповіді на запитання: у чому по­лягає різниця між детермінованістю іменника та детермінованістю обсягу його зна­чення. Загалом же граматисти XVIIІ ст., досліджуючи зазначену проблематику, поста­вили біль­ше запитань, аніж дали відповідей на них.


^ Ключові слова: іменник; детермінованість; обсяг значення.


З появою у науковому світі “Граматики Пор-Рояля” [7] дослідницький інтерес фран­цузьких мовознавців до детермінованості лексичних значень іменників у мовленні сягнув якісно нового рівня. Увага до категоріальної взаємодії артиклів й функціонально рівно­значних їм детермінативів з семантикою іменника помітно зросла і це питання стало традиційною темою розгляду у граматичних дослідженнях XVIII ст. Безумовно, що вне­сок учених у теорію й практику цього питання був різним. Одні автори, постулюючи ідеї Ш. Мопа [9] й учених Пор-Рояля [2; 7], не пішли далі від їх повторення чи коментарів, як це властиво, наприклад, для Ш. П. Дюкло та абата Фромана [7]. Інші ж скористалися їхніми думками як вихідною теоретичною основою для поглиблення поняттєвого аналізу явища мовної детермінованості іменника.

Серед останніх можна назвати передусім таких відомих граматистів минулого, як Реньє-Демаре [10], К. Бюф’є [4], C.-Ш. Дюмарсе [6], й, безумовно, Н. Бозе [3]. І хоча жоден з них не запропонував теорії, яка б концептуально й функціонально перевер­шувала теорію детермінованості пор-роялістів й по-новому висвітлювала мовну сутність цього явища, кожен з них додав щось своє до загальної теорії детермінованості, виявив новий штрих у семантичній чи функціональній природі цього мовного явища. Це й зумовило потребу їх аналітичного розгляду.

1. Граматична концепція Реньє-Демаре щодо явища детермінованості/не­детерміно­ваності іменника у мовленні.

У граматиці Реньє-Демаре [10] детермінованість іменника розглядається як варіант його деклінації. Деклінація ж у його розумінні – це різні семантичні стани іменника, що виражаються за допомогою артиклів, а не категорія відмінка, властива латинській мові1.

Визнаючи “істинним артиклем” тільки форми означеного артикля [10, с. 146], учений наділяє його двома мовними функціями: а) стягувати невиразне (vague) значення іменників, що може стосуватися багатьох індивідів, до окремих їх представників: “Êtes-vous le Prince?” [10, с. 143]; б) вказувати на його “універсальний обсяг”: “Le Prince doit être juste et bien faisant” [10, c. 144].

Щодо інших артиклів, то дослідник вважає їх частками (“particules”), які вка­зу­ють або на відмінки іменників, або на недетермінованість значення загальних назв: Êtes-vous Prince? [10, c. 146].

Зважаючи на такий розклад мовних функцій артиклів, можна констатувати, що у граматичній концепції Реньє-Демаре явище детермінованості іменника тлумачиться як процес індивідуалізації чи генералізації його значення. Іншими словами, детерміно­ва­ність іменника виражено двома семантичними станами: індивідуальною предметною від­несеністю та узагальненим (універсальним) значенням. Відповідно, недетер­міно­ва­ним є той іменник, значення якого не є ні індивідуальним, ні узагальненим.

Оцінюючи граматичну концепцію мовної детермінованості іменника Реньє-Демаре, зазначимо, що вона в загальних рисах повторює граматичну концепцію детермінованості Ш. Мопа, однак поступається глибиною теоретичного аналізу різних аспектів цієї проб­леми. І все ж, на наш погляд, ця концепція заслуговує на увагу тим, що Реньє-Демаре поставив під сумнів значення артикля “Un”, сумнів, який досі є одним з основних ка­менів спотикання у науковому висвітленні проблематики явища детермінованості.

Критикуючи граматичні класифікації артиклів своїми попередниками, зокрема й вченими Пор-Рояля, які поряд з означеним артиклем, визнавали окремий граматичний статус за неозначеним артиклем, Реньє-Демаре запитує: “Як “Un” можна вважати неозначеним словом (“terme indéfini”), коли немає нічого менш неозначеного і більш детермінованого, як те, що вказує на одиничність?” [10, c. 144].

Аргументи, які мовознавець наводить на підтримку свого погляду, стосуються, на жаль, не смислової сутності цього питання, а того, що значення неозначеності, яке окре­мі граматики закріплюють за так званим неозначеним артиклем, насправді вира­жа­є­ться також і означеним артиклем, тому й немає ніякої потреби виділяти в окрему гру­пу неозначені артиклі, оскільки в такому випадку до них треба віднести всі числів­ники й неозначені займенникові прикметники, як наприклад: “tout”, “quelque”, “certain” тощо [10, c. 146]2.

2. Граматична концепція К. Бюф’є щодо явища детермінованості/ недетермінованості іменника у мовленні.

Серед французьких мовознавців XVIII ст. К. Бюф’є, мабуть, єдиний, хто задумався над питанням, що означають поняття “означеність/неозначеність” або, за іншою термі­нологією, “детермінованість/недетермінованість”:

“… mais qu’est-ce que ce sens, défini ou indéterminé? C’est ce qu’on n’a point expliqué jusqu’ici, et ce qui est en effet très difficile а marquer bien précisément” [4, c. 150].

Пояснюючи своє бачення цієї проблеми, він твердить з певним застереженням, що значення іменника є детермінованим тоді, коли він сам чи за допомогою обставин мов­лен­ня вказує або на окремий предмет, або ж на всю видову сукупність предметів: це породжує два види детермінованого значення: один індивідуальний, а інший – специ­фікований (“spécifique”) [4, c. 150]. У висловах “le soleil luit” або “l’homme m’instruit” значення іменників індивідуально детерміновані, а у висловах “Les hommes sont mortels” чи “L’homme est mortel” значення іменників виражають ширший вид детер­мінованості.

Отже, у граматичній інтерпретації К. Бюф’є детермінований іменник характери­зу­є­ть­ся двома семантичними станами. В одних лінгвістичних умовах він індивідуалізує об’єкт позначення, а в інших – вказує на всю видову сукупність (“totalité spécifique”).

Щодо явища недетермінованості іменників, то, за словами вченого, це іменники, “зна­чення яких не вказує ні на індивідуальну відмінність, ні на видову сукупність” [4, c. 154].

Отже, граматична концепція детермінованості К. Бюф’є загалом співзвучна з кон­цеп­ціями Реньє-Демаре та Ш. Мопа. Зрозуміло, що в цьому аспекті її наукова значу­щість невелика. Проте її цінність, на наш погляд, полягає в іншому.

К. Бюф’є майже вперше після столітньої перерви, що відділяє його граматику від граматики Ш. Мопа, звернувся до аналізу граматичної функції часткового артикля, на­дав­ши йому цілком сучасного звучання. На відміну від Ш. Мопа, якому належить швид­ше онтологічне тлумачення часткового артикля, тобто пояснення його мовної ролі через аналіз онтологічної природи відповідних реалій позамовної дійсності, що мають влас­тивість членуватися, не втрачаючи своєї предметної сутності, К. Бюф’є підійшов до висвітлення його значення з суто граматичних позицій. Він іменує цей вид артиклів тер­міном “mitoyen” (посередній), оскільки частковий артикль поєднує в собі, на його дум­ку, значення неозначеного і означеного артиклів. Подібно до неозначеного артикля, він ні не індивідуалізує значення іменника, ні не специфікує його. А з означеним артиклем його споріднює те, що він вказує на частину об’єкта:

“C’est un article indéfini, en tant qu’il ne suppose point dans l’objet de distinction ni individuelle ni spécifique mais il tient du défini, en ce qu’il indique une partie d’un objet, c’est pourquoi on peut très bien l’appeler article partitif” [4, c. 163].

Ще одним важливим штрихом граматичної концепції К. Бюф’є щодо явища детермі­нованості є те, що він, немовби відповідаючи на сумнів Реньє-Демаре, спробував розіб­ратися у мовних значеннях граматичної форми “Un”.

На його думку, слід розрізняти два вживання форми “Un”: як числівника і як артик­ля. Вживаючись як числівник, форма “Un” вказує на числову одиничність детерміно­ваного предмета, до того ж множинність форм його існування є неможливою.

Коли ж “Un” вживається як артикль, то “він часто означає лиш невизначену й не­зрозумілу (vague) одиничність, яка не виключає множинності, а швидше передбачає її”. [4, c. 168] Тому, коли ми кажемо: “Un livre ennuyeux est bon pour endormir”, то це означає “не одну окрему книжку, а швидше передбачає або вказує на кожну з нецікавих книжок й на те, що їм характерно” [Там само].

К. Бюф’є, звичайно, не зумів розв’язати проблему диференціації мовних значень граматичної форми “Un”3, але розглянувши її під таким кутом зору, він заторкнув важ­ливий пласт проблеми детермінованості, який у сучасній лінгвістиці став однією з під­валин теорії референції.

3. Граматична концепція Шено Дюмарсе щодо явища детермінованості/не­детер­мі­нованості іменника.

На відміну від багатьох своїх попередників, Дюмарсе підходить до розгляду явища мовної детермінованості іменника з позицій синтаксичної семантики. Його цікавлять насамперед смислові зв’язки слів у структурі речення. Він виокремлює два види семан­тико-синтаксичних зв’язків між лексичними одиницями, що структурують речення. Один із них відображає “відношення ідентифікації”, а інший – “відношення детерміно­ваності”. Прикладом першого виду зв’язків є відношення, що складається між імен­ни­ком та озна­чуючим його прикметником (атрибутивне відношення) або ж між іменником-підметом та особовою формою дієслова – предикативне відношення.

Другий вид семантико-синтаксичного зв’язку, який учений іменує “відношенням де­термінованості”, є, на думку автора, результатом взаємодії двох мовних функцій слова. Одна з цих функцій полягає в тому, щоб “виражати поняття: Lumen, lumière, sol, soleil” [6, c. 332]. Інша функція має завданням “виражати відношення одного поняття до іншо­го” [там само]. Останнє здійснюється за допомоги спеціально вибраних у кожній мові знаків, які мають здатність розширювати або стягувати значення слова, надаючи йому індивідуального характеру.

Дюмарсе пояснює також психологічний механізм цієї взаємодії. На його переко­нання, мислення продукує думку відразу як щось неподільне ціле. “Однак коли виникає потреба висловити цю думку, то ми змушені членувати її, повідомляти її частинами, за допо­могою слів і користуватися спеціально встановленими мовними знаками, для того, щоб вказати різні відношення між ними. Якщо я хочу повідомити про сонячне світло, – розмірковує вчений, – то я скажу по-латинськи Lumen solis, а по-французьки de le soleil, а в злитій формі – du soleil (…). Отже, у латинській мові закінчення слова solis зобов’язує (déterminé) слово Lumen означати тільки світло сонця. Ця детермінованість виражається у французькій мові прийменником de (…) [6, c. 333].

“Детермінованість, – зазначає далі автор, – яка реалізується в латинський мові за допомогою закінчення акузатива (^ Dominum Deum tuum diliges, чи Diliges Dominum Deum tuum (...), у французькій мові виражається місцем або позицією слова, яке згідно з усталеним порядком ставиться після дієслова: Tu aimeras Le Seigneur ton Dieu. А всі інші види детермінованості творяться у французькій мові за допомогою прийменників” [6, c. 334].

Як видно, у граматичній концепції Дюмарсе поняття мовної детермінованості імен­ника має передусім синтаксичний зміст. Вказавши на функціонально-семантичне при-зна­чення слова, значення якого має потенційну здатність детермінуватися, тобто “роз­ши­рю­ватися чи звужуватися” під впливом його синтаксичних зв’язків з іншими сло­вами, він зосереджує свою увагу на аналізі граматичної природи цих зв’язків, але не в плані їхньої ролі у вираженні ступеня детермінованості значення слова, а в плані їхньої від­повідності латинським відмінковим закінченням. Його бачення явища де термі­нова­ності у цьому випадку практично рівнозначне поняттю іменного додатка, що було вже пред­метом розгляду у логічній концепції явища детермінованості вчених Пор-Рояля [2].

Дещо іншого розуміння набуває поняття детермінованості у семантичному контексті теорії артикля Дюмарсе. Учений, правда, не дає прямого визначення детермінованості імен­ника, але воно легко виводиться із його розуміння мовного призначення артиклів. На його думку, ці “малі слова” не означають нічого фізичного, вони тільки привертають увагу думки до слова, перед яким вони стоять і “зобов’язують розглядати його як такий об’єкт4, що без артикля сприймався б по-іншому” [6, c. 396].

Отже, явище детермінованості як семантична функція детермінативів постає у тлу­маченні Дюмарсе як точка зору суб’єктів мовлення на позначуване. Такий погляд на сутність явища мовної детермінованості, безумовно, має небагато спільного із синтак­сичною детермінованістю елементів іменної синтагми у складі речення. Адже мова йде тут не про семантико-синтаксичні відношення між різними складовими речення, а про відношення між двома власне немовними реаліями: суб’єктом мовлення і об’єктом по­значення слова, відношення, яке функціонально опосередковане мовними одиницями.

Розглядаючи явище мовної детермінованості іменника у прагматико-синтаксичному розрізі, Дюмарсе виділяє три погляди на предмет мовлення, яким на рівні синтаксису відповідають три “обсяги речення”, а саме:

1. Загальний обсяг (“étendue universelle”), коли “мовець надає універсального смис­лу суб’єктові речення, тобто коли він співвідносить якусь характеристику (qualificatif) з усіма індивідами виду” [6, c. 430]: Tout homme est animal; Tous les hommes sont ignorants.

2. Окремий обсяг (“étendue particulière”) маємо тоді, коли “індивід, про якого мо­виться, неточно означений” [6, с. 430]. Суб’єкт речення тоді співвідноситься тільки з дея­кими окремими представниками денотативного класу, яких “ми не хочемо або не можемо детермінувати” [6, c. 429]: Un savant m’est venu voir; Des Philosophes ont cru qu’il y avait des antipodes.

3. Одиничний обсяг (“étendue singulière”) визначатиметься тоді, коли “суб’єкт, тобто особа чи предмет мовлення (…) є одиничним детермінованим індивідом” [6, c. 430]: Louis XV a triomphé de ses ennemis; Le soleil est levé.

Два перші погляди на предмет мовлення, які, як стверджує Дюмарсе, відповідають за­гальному й окремому суб’єкту речення, виражають, на його думку, значення недетер­мінованості. Третій погляд, який представляє одиничний обсяг суб’єкта речення, пере­бу­ває у семантичній опозиції до двох перших, оскільки виражає значення детерміно­ва­ності.

Слід зауважити, що Дюмарсе не ототожнює явища детермінованості іменника із про­цесом індивідуалізації його значення у мовленні. У його концепції детермінованості інди­ві­дуалізований обсяг іменника, чи, що те ж саме, речення, є тільки умовою вира­жен­ня значення детермінованості, що зовсім не означає, що кожний одиничний предмет мовлення детермінований. На його думку, часто іменник, вжитий у мовленні, “дійсно вказує на індивіда, але такого індивіда, який не детермінований одинично”, як напри­клад, у реченні “Un savant m’est venu voir” [6, c. 435]. Такі вживання іменника він відносить до категорії неозначених.

До того ж Дюмарсе виділяє в окрему групу ті вживання іменників, де вони позна­чають “індивідів метафізичних” або, як він їх ще іменує, “індивідів специфічних” [6, c. 436]: L’homme est ignorant; L’or est le plus précieux des métaux.

За його словами, у таких вживаннях іменника під одниною слід розуміти “всіх інди­відів виду” [6, c. 438]. Оскільки це так, то, будучи логічно послідовним, їх треба класи­фікувати як недетерміновані. Щоправда, автор не висловлює однозначно своє