Реферат: Методика дослідження особистості 29 Висновки 34 Список використаних джерел 36 Вступ

Тема: «Теорія особистості»


Зміст

Вступ 3

1. Теоретичні аспекти психологічної характеристики особистості 5

1.1. Психологічна характеристика особистості 5

1.3. Теорія відчуження Е. Фромма 13

1.4. Гуманістичні теорії особистості К.Роджерса і А.Маслоу 14

1.5. Диспозиційні теорії особистості 16

16

2. Практичне дослідження особистості у ракурсі рольової теорії 17

2.1. Порівняльний аналіз рольових теорій особистості 17

2.2. Концепція рольового конфлікту 24

2.3. Методика дослідження особистості 29

Висновки 34

Список використаних джерел 36



Вступ

Актуальність теми полягає в тому, що людська особистість є природною істотою. Але разом з тим особистість є суспільною істотою. Вона народжується і живе у суспільстві, в ньому дістає певне виховання і освіту. Психічні властивості людини не тільки виявляються в її відносинах з іншими людьми, а й формуються під провідним впливом цих відносин і через них. Тому правильно зрозуміти суть особистості можна лише розглядаючи її в зв’язках і відносинах з іншими людьми.

Особистість живе, діє і формується в певному колективі, який є складовою суспільства. Колектив є важливою життєвою умовою формування повноцінної особистості, її свідомості і самосвідомості. Тільки в тісному зв’язку з колективом особистість може виявити свої сили і достоїнства.

Суттєві властивості особистості полягають передусім у тому, на що спрямована їх діяльність, якими потребами та інтересами вона мотивується, якими ідеалами, поглядами, переконаннями керується людина в своїй поведінці. Суттєвими рисами особистості є також її здібності, темперамент і характер.

Не у кожній праці певного автора висвітлене актуальне питання: характеристика особистості. Наприклад, в працях Теплова Б. М. «Психология музыкальных способностей», Кирієнко В. І. «Психология способностей к изобразительной деятельности», дана характеристика особистості тільки певних нахилів і уподобань. Такі автори як Пелех П.М. Питання психології особистості, зб. „Радянська психологічна наука за сорок років” К., 1958. Ковальов А. Г., Мясищев В. П., „Психологические особенности человека», т. 11, Способности, М., 1959; широко висвітлюють різні аспекти характеристики особистості по різним психологічним напрямкам. Великого значення у цих роботах надано використанню досвіду навчання педології на початку століття в нашій країні. У працях наведено чимало випадків з психокорекційної, психотерапевтичної практики.

^ Тема: «Теорія особистості».

Мета: охарактеризувати теорії особистості.

Завдання роботи:

розкрити теоретичні аспекти психологічної характеристики особистості;

аналіз типів особистості за психологічними напрямками. Теорія З. Фрейда, теорія відчуження Е. Фромма, гуманістичні теорії особистості К.Роджерса і А.Маслоу, диспозиційні теорії особистості;

визначити основні тенденції функціонування особистості у ракурсі рольової теорії;

методика дослідження особистості (особистісний опитувальник FPI).

Об`єктом дослідження є особистість.

Предметом дослідження є теоретичні основи вивчення теорій особистості.


^ 1. Теоретичні аспекти психологічної характеристики особистості


1.1. Психологічна характеристика особистості

Особистість характеризується цілим рядом психічних властивостей. Властивості, що виявляються в окремих формах психічної діяльності особистості: чутливість, спостережливість, якості пам’яті, мислення, емоціональні та інші риси. Однак психологічна характеристика не вичерпується цими властивостями. Вони є складовими елементами суттєвих синтетичних її рис, які характеризують особистість в цілому.

Як уже зазначалось вище, корінною рушійною силою дійових відношень людини до зовнішнього світу і до інших людей є потреби, первинні: природні і вторинні: суспільні за своїм походженням. Спрямованість особистості характеризується передусім співвідношенням первинних і вторинних потреб в її житті. З цим співвідношенням пов’язаний зміст і характер тих цілей, на досягнення яких спрямована діяльність особистості, їх суспільна значущість.

Потреби людини, їх зміст і різноманітність залежать від суспільних умов життя кожної людини, від місця яке вона посідає в цьому житті і ступеня її розвитку. Спрямованість особистості характеризується також співвідношеннями в її житті матеріальних і духовних потреб. Це співвідношення виявляється в змісті і характері тих видів діяльності, якими зайнята людина, в тому, як вона використовує своє дозвілля і т. д. З потребами тісно зв’язані звички людини. Природа ж їх така ж сама, що й навичок. Звичка переживається людиною як потреба, що спонукає її до певних дій. Цим звичка відрізняється від навички. Спрямованість особистості виявляється також в її інтересах. Інтерес являє собою особливість людини, яка виявляється в її спрямованості на певні об’єкти, прагненні ближче їх пізнати і оволодіти ними. Інтерес особистості тісно пов’язаний з її мисленням. Надзвичайно важливу роль відіграють в інтересі і вольові його риси, прагнення особистості вступити в контакт з об’єктом, розгортати пов’язану з ним діяльність. Інтереси людини виникають під впливом суспільних умов її життя, в процесі діяльності, спрямованої на задоволенні тих чи інших її потреб. Інтереси людей дуже різноманітні за своїм змістом і особливостями вияву. За змістом інтереси поділяють на навчальні, читацькі, трудові, професійні, естетичні, наукові, громадські та інші. Інтереси диференціюються також за їх тривалістю, глибиною, широтою і дієвістю. Інтереси відрізняються і за їх глибиною. Глибокі інтереси тісно пов’язані з усім життям особистості, її потребами, прагненнями, її діяльністю [8, с. 95]. Наявність центрального глибокого інтересу у людини не виключає кола інших інтересів. Тривалість, глибина і дієвість інтересу в більшості випадків тісно пов’язані. Чим глибший інтерес, тим він сильніший і триваліший.

Спрямованість особистості характеризується тим, які за змістом інтереси переважають у неї, на скільки вони є суспільно важливими, як в інтересах особистості поєднується суспільне й індивідуальне. Поруч з інтересами та потребами особистості важливу роль в характеристиці в її спрямованості відіграють життєві цілі, які вона ставить перед собою, ідеали, якими вона керується. Життєві цілі людини щільно пов’язані з її потребами та інтересами. Без цього зв’язку вони втратили б своє життєве значення. Життєві цілі особистості складаються під впливом того суспільства , в якому вона живе. Вони є суспільними і водночас особистими. З життєвими цілями особистості тісно пов’язані її ідеали. Ідеали людей теж формуються під впливом суспільних умов їх життя. Вони мають конкретно – історичний характер. Ідеали формуються в процесі життя і діяльності людини. Ідеали людей визначаються тими економічними і політичними умовами, в яких люди живуть. Спрямованість особистості характеризується і її переконаннями. Переконання – це певні знання, в правильності і життєвій важливості, в яких людина глибоко впевнена і які служать їй керівництвом до дії [8, с. 97]. Сила і твердість переконань спирається не тільки на логічну обґрунтованість цих знань, всебічно їх продуманість, а й на розуміння їх життєвої важливості, життєвого смислу, ствердженого досвідом людини. Перетворення знань на переконання є тривалим і складним процесом. Знання не зразу стають переконаннями людини. Формуючись, переконання щільно пов’язуються з інтересами людини, її почуттями, стають для неї близькими і дорожчими. В переконанні думка виступає в єдності з почуттям. Переконання є дуже цінною рисою особистості. Здатність особистості мати тверді і глибокі переконання є однією з найкращих її якостей (М. Г. Чернишевський) [8, с. 97].

Але переконання є цінною рисою людини тільки тоді, коли воно істинне, відповідає об’єктивній дійсності. Серед переконань особистості особливо важливе значення мають моральні переконання, які скеровують її суспільну поведінку. Це є поняття про відносини людей, їх вчинки і якості, про норми і правила поведінки, в істинності і важливості яких особистість глибоко пересвідчилася, які вона прийняла, пережила, з якими вона зжилася. Переконання особистості є складовою частиною її світогляду, який являє собою не тільки сукупність її поглядів на світ, на життя людей, а й характеризує ідейне, духовне обличчя людини і визначає її загальну спрямованість. Переконання, світогляд – це ідеологічна характеристика особистості. Разом з тим вона є й психологічною характеристикою. Важливу роль у формуванні спрямованості особистості відіграє її самосвідомість. Самосвідомість – це усвідомлення людиною себе самої у своїх відношеннях до зовнішнього світу та інших людей [8, с. 98]. Основні форми прояву самосвідомості особистості тісно пов’язані з усіма сторонами її життя і діяльності. Однією з суттєвих рис людської особистості є її здібності. Це є стійкі властивості людини, що виявляються в її навчальній, виробничій та іншій діяльності і являють собою необхідну умову її успіху. Кожна здібність людини є складною її властивістю. Здібності людини спираються на наявні у неї знання, вміння і навички, на ті системи тимчасових нервових зв’язків, що лежать в їх основі. Вони розвиваються в процесі формування цих зв’язків, набування людиною знань, умінь і навичок. Між здібностями людини та її життєвим досвідом існує складний взаємозв’язок. Здібності залежать від цього досвіду [4, с. 77]. Здібності людини включають не тільки різноманітні її пізнавальні, а й емоціональні властивості.

Здібності людей – продукт їх суспільно – історичного розвитку. Провідну роль у формуванні здібностей людей відіграють суспільні умови їх життя. В здібностях виявляється індивідуальна своєрідність кожної людини, її індивідуальні особливості. Найвищий ступінь розвитку здібностей, що виявляється в творчій діяльності, результати якої мають історичне значення в житті суспільства, в розвитку науки, літератури і мистецтва, називають геніальністю. Індивідуальна своєрідність задатків кожної людини і є тим, що називають її обдарованістю. Проте природні можливості людини самі не визначають наперед розвитку її здібностей. Для розвитку здібностей потрібні відповідні суспільні умови, потрібна взаємодія індивіда з його середовищем, різностороння його діяльність. Індивідуальна своєрідність особистості проявляється не тільки в її спрямованості, здібностях, а і в динаміці її психічної діяльності. Індивідуальні особливості людини, що виявляються в певній її збудливості, емоційній вразливості, врівноваженості і швидкості перебігу її психічної діяльності, називаються її темпераментом. Він являє собою динамічну характеристику поведінки людини. На основі експериментальних даних Павлов встановив наявність таких чотирьох основних типів нервової системи: 1) Сильний, неврівноважений тип нервової системи. 2) Сильний, врівноважений, рухливий. 3) Сильний, врівноважений, малорухливий. 4) Слабкий, що характеризується слабкістю як процесів збудження так і гальмування [4, с. 79]. Павлов пише, що життя виразно вказує на дві категорії людей: художників і мислителів. Між ними велика різниця. Одні художники в усіх їх родах. Інші – мислителі – саме дроблять дійсність і тим ніби умертвляють її. Є чотири типи темпераменту: холерики, сангвініки, флегматики і меланхоліки. Ці види темпераменту в чистому вигляді зустрічаються дуже рідко. У більшості людей поєднуються риси різних темпераментів. Кожна людина індивідуально – своєрідна. При вій її важливості важливо чим керується людина в своїй поведінці, як вона ставиться до своїх обов’язків, до інших людей і до себе самої. Це і є характер людини. Темперамент органічно поєднаний з різними властивостями характеру. Характер становить собою цілісне утворення. Проте це ціле складається з певних компонентів, які характеризують ті чи інші риси поведінки людини. Павлов вказував на те, що визнання цілісності характеру не перешкоджає виділенню в ньому окремих рис, одні з яких висуваються, інші – маскуються. В сукупності ці риси дають нам цей характер.

Розумові риси особистості становлять істотну сторону в структурі її характеру. Не тільки розумові, а й емоціональні риси людини стають складовим моментом її характеру.


1.2. Аналіз типів особистості за психологічними напрямками. Теорія З. Фрейда і К. Юнга


Особистість є об’єктом вивчення різних наук – філософії, соціології, етики, біології, педагогіки, психології тощо. Розумінню природи особистості сприяють література, музика, образотворче мистецтво. Особистість відіграє значну роль у вирішенні політичних, економічних, культурних, наукових, технічних проблем, загалом у піднесенні рівня людського буття. Категорія особистості посідає в сучасних наукових дослідженнях і в суспільній свідомості одне з центральних місць. Завдяки категорії особистості постають можливості для цілісного підходу, системного аналізу та синтезу психічних функцій, процесів, станів, властивостей людини. У психологічній науці не існує загальноприйнятого визначення природи особистості. Епоху активного наукового вивчення проблем особистості можна умовно розділити на два етапи. Перший охоплює період з кінця ХІХ до середини ХХ ст. і приблизно збігається з періодом становлення класичної психології. У цей час були сформульовані фундаментальні положення про особистість, закладені головні напрями психологічних досліджень особистості. Другий етап досліджень проблем особистості розпочався у другій половині ХХ ст. Розглянемо основні теорії особистості.

Одна з найвидатніших теорій особистості була створена З. Фрейдом. Відомий австрійський психоаналітик виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини, - лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов) та агресивну ( потяг до руйнування, смерті, війни). Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства, тому вони витискуються і створюють сферу „несвідомого”. Однак інстинктивні потреби все ж прориваються, обходячи „ цензуру” свідомого, і виявляються у вигляді символів. Все, що виробляє людина – твори мистецтва, літератури , - це , символізація витиснених у „підпілля” несвідомих потреб. З. Фрейд вважав міфи, народні звичаї, снобачення також наслідком символізації біологічних потреб. Відповідно до цих поглядів структуру особистості, за З. Фрейдом, утворюють три основних компоненти: „ Воно”, „ Я” і „ Над – Я”. У сфері „Воно” домінують витиснені несвідомі інстинкти, вона підкоряється принципу задоволення. „Я” підпорядковується, з одного боку, несвідомим інстинктам, а з іншого – нормам і вимогам дійсності. „Над – Я” – це сукупність моральних норм суспільства, які виконують роль „ цензора” []. Отже, „Я”, за З. Фрейдом ,звичайно перебуває у конфлікті, поскільки вимоги „Воно” і „Над – Я” несумісні. Тому „Я” постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких виконують сублімація, проекція , заміщення , витиснення [11, с. 151].

Одним із учнів австрійського психоаналітика є К. Г. Юнг (1875- 1961) – швейцарський психолог, засновник аналітичної психології. За К. Г. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів памяті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження [11, с. 155]. Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись свідомими, але потім стали забутими або витисненими із свідомого. За певних умов вони стають усвідомленими. Структурні одиниці особистого несвідомого являють собою констеляцію почуттів, думок та спогадів, що певним чином організовані у так званих „комплексах”. Центральну роль серед архетипів Юнг відводив архетипу „самості” як потенційному центру особистості на відміну від „Его” („Я”) як центру свідомості. Інтеграція змісту колективного несвідомого – мета прогресу становлення особистості ( самореалізації, індивідуації). Головна мета психотерапії – відновлення порушених зв’язків між рівнями психіки [11, с. 155]. К. Г. Юнг створив типологію особистості, в основі якої лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно до цього він розподіляв людей на інтровертів та екстравертів. Відомим учнем З. Фрейда, який виступив проти біологізаторських тенденцій свого вчителя, був А. Адлер (1870 – 1937). Він заснував індивідуальну психологію. А. Адлер підкреслював , що основне в людині - не її природні інстинкти , „суспільне почуття” або „почуття спільності”. Це почуття є природженим , але має розвиватися впродовж життя [11, с. 159]. На думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому не може бути розчленованою на три інстанції ( „Воно” , „Я” та „Над – Я” ). Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості , прагнення влади самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійснений, наприклад через дефекти у розвитку або несприятливі соціальні умови. Тоді може виникнути почуття неповноцінності. Людина тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і застосовує різні види компенсації , які лежать в основі всієї людської діяльності.

За А. Адлером, нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага того суспільства, в якому вона живе. Отже, „соціальне почуття” є неминучою компенсацією будь – якої природної слабкості індивідуальних людських існувань. Учений виділяв різні види компенсації: 1. Успішна компенсація почуття неповноцінності, що є наслідком збігу потягу до вищості з соціальним інтересом. 2. Надкомпенсація, яка означає однобічне пристосування до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь однієї риси або здібності. 3. „ Вихід у хворобу”, при якій людина не може звільнитися від почуття неповноцінності, не може прийти до компенсації „нормальними” засобами і тому виробляє симптоми хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Так з`являється невроз [11, с. 160]. Індивідуальна психологія А. Адлера заперечує фатальний зв’язок психічного розвитку особистості з органічними інстинктами, вона стверджує, що цей розвиток підкоряється логіці суспільного життя. Представниця неофрейдизму К. Горні (1885- 1952) також виходила із заперечення положень З. Фрейда про пансексуалізм. Основу суті людини вона вбачала в природженому почутті неспокою. Згідно з К. Горні, людиною керують дві головні тенденції: потяг до безпеки ( корінна тривога ) і потяг до задоволення своїх бажань. Ці потяги часто суперечать один одному , і тоді може виникнути невротичний конфлікт, який людина буде намагатися подолати, виробляючи „стратегії” поведінки [11, с. 163]. Цих стратегій три:

1) потяг до людей;

2) намагання віддалитися від людей ;

3) намагання діяти проти людей (агресія). Названі типи стратегії виступають і передумовою „споконвічного конфлікту”, і захисними механізмами. Ці засоби психологічного захисту породжують чотири „ великих неврози” нашого часу: 1) невроз прив’язаності – пошуки любові та схвалення за будь – яку ціну; 2) невроз влади – гонитва за владою; 3) невроз покори – конформізм; 4) невроз ізоляції – втеча від суспільства.

^ 1.3. Теорія відчуження Е. Фромма

Найбільш „соціалізованим” ученням неофрейдизму визнається теорія відчуження Е. Фромма (1900 – 1980). В умовах науково – технічного поступу людина, за Е. Фроммом, втрачає зв’язки зі світом та іншими людьми. Виникає відчуження людини , яке Е. Фромм називає „негативною свободою”. Людина стає „вільною від усього” і тому відчуженою. Цей стан пригнічує людину і породжує неврози. Для Е. Фромма відчуження стає фатальною основою міжлюдських стосунків. Нестерпність тягаря відчуження може перерости у почуття агресії, що виявляється в реакціях садизму та мазохізму, які передусім засобами захисту. Відчуження може виявитися і у протилежному типі поведінки – конформізмі, коли люди, що не витримують самотності, пристосовуються одне до одного, рятуючись від відчуження [11, с. 170].

Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого – хоче позбавитися цієї незалежності, яка веде до відчуження. Для подолання відчуженості Е. Фромм пропонує прищеплювати людям гуманістичні засади, в основі яких лежить почуття любові. Це почуття притаманне найбільш розвиненому типу соціального характеру людини – духовному, продуктивному. Потреба в любові передбачає два її типи – любов до себе і любов до інших людей. Відчуження губить людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню і в цілому – покращанню суспільства [11, с. 170].


^ 1.4. Гуманістичні теорії особистості К.Роджерса і А.Маслоу

Одним із фундаторів гуманістичної психології вважається американський дослідник К. Роджерс (1902 – 1990) Центральною ланкою особистості, за К. Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе , „Я- концепція”, що породжується у взаємодії з іншими людьми. Однак формування самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою людини оточуючими, і тоді виникає дилема – чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки. Такі випадки можуть викликати невротичні конфлікти і потребують допомоги психолога у створенні гнучкої самооцінки. Здатність до гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати систему цінностей, що виникла раніше, - все це визначається К. Роджером як важлива умова психічної цілісності особистості та її психічного здоровя в різних життєвих ситуаціях.

Американський психолог, один з основоположників гуманістичної теорії А. Маслоу (1907 – 1970 ) головною характеристикою особистості вважав потяг самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені інстинкти жорстокості й агресії, як вважав З. Фрейд. Навпаки, в них закладений інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати одне одному. Потреба в самоактуалізації своїх можливостей і здібностей властива здоровій людині, а найбільшою мірою – видатним людям. Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей [11, с. 174]. За А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних. Більшості ж людей не вдається досягти задоволення навіть нижчих потреб. Ієрархію потреб, згідно з Маслоу, складають: 1) фізіологічні потреби; 2) потреби в безпеці; 3) потреби в любові й прихильності; 4) потреби у визнанні та оцінці; 5) потреби в самоактуалізації – реалізації здібностей і талантів. Самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей, котрі являють собою особистості. Маслоу називає такі їхні особливості, як невимушеність у поведінці, ділову спрямованість, вибірковість, глибину та демократичність у стосунках, незалежність, творчі прояви та інше.

^ 1.5. Диспозиційні теорії особистості
Представником диспозиційної психології США – Г. Олпорт (1887 – 1967). Г. Олпорт вважав особистість відкритою системою: розвиток особистості завжди здійснюється у взаємозв’язку з іншими людьми [18, с. 53]. Особистість, за його визначенням, - динамічна організація особливих мотиваційних систем, звичок, установок і особистісних рис індивіда, визначають унікальність його взаємодії з середовищем, передусім соціальним. Однак у цих стосунках немає рівноваги між довкіллям і людиною. Людина повинна увесь час встановлювати нові стосунки і розвивати наявні, тобто постійно „розривати” гомеостаз. Отже, постійний розвиток особистості є основною формою її існування. Соціальні відносини конституюють, за Г. Олпортом, особистість, „відв’язуючи” її від біологічних потреб [18, с. 54]. Як важливий механізм розвитку особистості Г . Олпорт визнає „ рису”, під якою він розуміє „рису – мотив”, „рису – інтерес”, тобто мотиви поведінки, що діють у даний момент. Кожна людина народжується з певним набором „рис – мотивів”, які потім трансформуються, підлягають зміні. Існують два класи рис – основні та інструментальні. Основні риси стимулюють поведінку людини, а інструментальні формують її. Основні риси переплітаються з інструментальними, що сприяє формуванню особистості [18, с. 55]. Кожній особистості притаманні головні, кардинальні риси і риси другорядні. Здоровій особистості, за Г. Олпортом, властиві такі риси, як активна позиція відносно дійсності; доступність досвіду для свідомості, тобто здатність бачити події власного життя такими, якими вони є; постійний процес індивідуалізації; функціональна автономія рис. Отже, особистість конкретної людини характеризується певною системою рис – мотивів, або трайтів, яка визначає її поведінку та розвиток.


^ 2. Практичне дослідження особистості у ракурсі рольової теорії 2.1. Порівняльний аналіз рольових теорій особистості

Сучасний етап психології особистості можна охарактеризувати як посткласичний, тобто такий, що пов'язаний з розробкою інтегративних моделей особистості, зближенням різних теорій особистості, що описують особистість з різних (часом протилежних) точок зору. Ця тенденція особливо яскраво втілюється у відомій книзі С. Мадді, присвяченій порівняльному аналізу теорій особистості, яка нарешті з'явилася в російському перекладі [5, с. 44]. Однак ще рано говорити про створення метатеорії особистості, яка б знімала всі суперечності між різними школами і підходами. Йдеться лише про класифікацію теорій особистості та про знаходження спільних підходів для їх опису й аналізу.

За всієї ґрунтовності здійсненого аналізу, він на мою думку не позбавлений окремих обмежень. Так, у ньому немає опису так званих рольових теорій особистості, насамперед таких, як теорія особистості символічного інтеракціонізму, психодраматична теорія особистості, транзактна (чи транзакційна) теорія особистості, і певною мірою теорія рольового конструкту. Ці теорії, незважаючи на значну популярність психотерапевтичних аплікацій, на які вони спираються, і солідну теоретичну обґрунтованість, не стали достатньо популярними. Вони, зокрема не включені (за винятком останньої) не лише в згадувану книгу Мадді, а й у відомі підручники з теорій особистості [5, с. 44].

Для того, щоб надолужити ці прогалини, ми пропонуємо здійснити порівняльний аналіз рольових теорій особистості і спробувати подолати розбіжності між ними за допомогою концепції рольового конфлікту. Коротко зупинимося на основних положеннях рольових теорій особистості. У теорії Морено найбільш глибинним філогенетичним фактором особистості, що формує людську поведінку, вважається її спонтанність. Зі зникненням спонтанності особистість гине. Структура особистості, на думку Морено, являє собою набір ролей. Фундаментальне значення мають ролі (первинні рольові категорії):

соматичні (чи психосоматичні), зумовлені фізіологічними потребами й емоціями; психічні, що виникають уже в соціальній матриці і розширюють сферу переживань дитини;

соціальні, що задаються структурою соціальних відносин, у яких бере участь людина;

трансцендентні (або інтегративні), в яких людина робить іманентно притаманну світові трансценденцію і приходить до загального погляду на світ.

Розвиток особистості Морено розглядав у двох аспектах: як соціоемоційний (формування здатності до міжлюдських відносин) і рольовий розвиток (набуття досвіду завдяки рольовому навчанню). Соціоемоційний розвиток починається з феномена спонтанної соціалізації не зв'язаних спорідненням людей на найбільш ранньому ступені їхнього розвитку. На 1-20-му тижні діти живуть на стадії органічної ізоляції, не зауважуючи одна на одну. З 20-24-го тижня починається стадія горизонтальної диференціації, коли контакти не залежать від індивідуальних особливостей дітей, а зумовлені ступенем близькості (розміщенням ліжечок). На 40-42-му тижні починається стадія вертикальної диференціації, коли на групову організацію починають впливати фізична сила і кмітливість. У групі утворюються "верх" з її лідерами і "низ" з несамостійними й відособленими членами групи. Однак взаємні соціометричні вибори у маленьких дітей рідкі через нерозвиненість феномена теле, тобто здатність спілкуватися на деякій дистанції, передаючи здалеку емоційні повідомлення один одному [5, с. 45].

Приблизно на сьомому році життя соціометрична структура дитячих груп змінюється. Численні взаємні вибори свідчать про те, що фактор теле стає більш діючим. До завершення пубертата і появи типових для дорослих людей групових структур, змінюючи одна одну, виникають дві стадії переваги різностатевих і дві стадії переваги одностатевих виборів.

Величезного значення Морено надавав рольовому розвитку. Він писав, що поява ролі є первинно стосовно "Я", підкреслюючи цим невід'ємне значення ролей у розвитку особистості. У його теорії розглядаються кілька стадій рольового розвитку людини.

Ембріональна стадія. На цьому рівні людина, за Морено, вступає у відношення зі світом, тобто в неї виникає поведінка. Дитина і мати утворюють функціональну органічну єдність (органічну плаценту). Найважливішим фактором нормального розвитку в цей час є спонтанність (S-фактор). Нормальні (спонтанні) пологи - це безтравматичний перехід від внутрішньо до позаутробних умов існування [5, с. 46].

Перший психічний всесвіт (матриця всесвітньої ідентичності). На цій стадії дитина ще не диференціює об'єкти і живих істот. Мати разом з дитиною утворюють інтеракціональну єдність (соціальну плаценту), переживання якої стає глибинним переживанням тотожності зі світом і формує наступну довіру до власного буття (відповідне описаній Еріком Еріксоном базовій довірі до світу). Причиною сильної концентрації дитини на стадії всесвітньої ідентичності є акціональний голод, що спонукує її повністю віддаватися дії. Інтеракція (як і на наступних стадіях) здійснюється завдяки процесам розігріву [5, с. 46].

Перший психічний всесвіт (матриця всесвітньої реальності). Дитина починає розрізняти і впізнавати оточуючих людей і предмети, однак вона робить це тільки в момент, коли вони реально присутні. Уявлення про речі або відсутні або не диференціюються від самих предметів.

Другий психічний всесвіт. Єдине сприйняття світу дитиною розділяється на сприйняття реальності і фантазію, що є передумовою виникнення дискурсивного мислення. Завдяки абстрактному мисленню поступово змінюється сприйняття світу, відбуваються диференціація мови і формування понять. На цій стадії дитина знайомиться з ролями ще до того, як вона здатна діяти. Вона повинна навчитися жити і в реальності, і в уявленні, не віддаючи переваги жодному світу на шкоду іншому. Якщо людина залишається на рівні сприйняття реальності (у рамках матриці всесвітньої реальності), це загрожує їй слабоумством. І навпаки, застрягання на своїх уявленнях може стати причиною невротичної відгородженості від реальності через ірреальні страхи і бажання.

Третій психічний всесвіт. Людина переживає тотожність із трансперсональним буттям. Це переживання не є обов'язковим у психосоціальному відношенні. Воно відбувається не тільки у психічних чи соціальних ролях, а і завдяки трансценденції до нової рольової категорії інтегративного переживання [5, с. 47].

У процесі рольового розвитку послідовно формуються всі рольові категорії: соматичні, психічні, соціальні і трансцендентні. Коли яка-небудь фаза минає чи відбувається повернення на попередні рівні, то спостерігаються різні випадки особистісної патології. Так, пропуск формування психічних ролей призводить до психопатичного розвитку, а соціальних - до шизоїдного. Повернення до нижчих рівнів є причиною розвитку страху, що може виявлятися в різних невротичних і психотичних порушеннях. Метою психодрама-терапії є пробудження спонтанності людини, що виражається у творчому акті.

У теорії особистісних конструктів (Дж. Келлі) активно використовується поняття "роль", що припускає форму поведінки, яка логічно випливає з розуміння особистісних думок і вчинків інших людей, діяльнісно пов'язаних з нею. Прийняття ролі вимагає, щоб принаймні один із взаємодіючих індивідів усвідомлював, яким чином інший індивід інтерпретує явища чи події. Ролі не обов'язково повинні бути обопільними, тобто особистості не потрібно аналізувати виконавця ролі для того, щоб бути включеною в соціальні відносини. Для дослідження ролей особистості Келлі розробив репертуарний тест рольового конструкту (Реп-тест) [5, с. 48].

Теорія символічного інтеракціонізму (Дж. Г. Мід, Г. Блумер, Э. Гоффман, М. Кун та ін.) розглядає особистість за її соціальними ролями. Вона належить до соціологізаторських концепцій, оскільки стверджує, що соціальне середовище є вирішальним фактором розвитку особистості і висуває на перший план значення міжособистісної взаємодії людей (інтеракції), рольової поведінки [5, с. 48].

Важливим є твердження про те, що основний механізм і структура особистості пов'язані з рольовою сутністю. Особистість розглядається як сукупність її соціальних ролей. Згідно з цими поглядами, людина у своєму житті, спілкуванні з іншими людьми, діяльності ніколи не залишається "просто людиною", а завжди виступає в тій чи іншій ролі, є носієм визначених соціальних функцій і суспільних нормативів. За теорією ролей, виконання ролі має велике значення у розвитку людської особистості. Розвиток психіки, психічної діяльності, соціальних потреб відбувається не інакше, як у виконанні визначених суспільних рольових функцій, а соціалізація людини являє собою формування її соціальних ролей.

Соціальні ролі розглядаються у трьох планах:

1) соціологічному - як система рольових очікувань, тобто задана суспільством модель ролі, що має велике значення для формування особистості й оволодіння нею соціальними ролями;

2) соціально-психологічному - як виконання ролі і реалізація міжособистісної взаємодії;

3) психологічному - як внутрішня чи уявлювана роль, яка не завжди реалізується у рольовій поведінці, але певним чином на неї впливає.

Взаємозв'язок цих трьох аспектів і становить рольовий механізм особистості. При цьому провідними вважаються соціальні рольові очікування (експектації), які визначають поведінку людини, за що концепція інтеракціонізму самим основоположником її Дж. Мідом названа "соціальним біхевіоризмом". Одне з найважливіших понять цієї теорії - "прийняття ролі іншого", тобто уявлення себе на місці партнера по взаємодії і розуміння його рольової поведінки. При цьому людина приводить свої експектації стосовно партнера у відповідність з його соціальними ролями. Без такої відповідності не може виникнути інтеракція, а людина не може стати соціальною істотою, усвідомити значущість і відповідальність власних дій і вчинків [5, с. 49].

У концепції транзактного аналізу Э. Берна особистість розглядається як сукупність особливих станів Его, що виявляються у специфічних станах свідомості і зразках поведінки. За допомогою структурного аналізу автор виділяє три основних Его-стани.

"Батько" - стан, скопійований зі справжніх батьків чи інших авторитетних у дитинстві особистостей. Крім моделі ролі батька, він містить багато інших стереотипів і автоматизованих форм поведінки, відбиваючи традиції, цінності, норми і правила. "Батько" уособлює функції контролю над дотриманням норм і розпоряджень (які людина запозичує, часто некритично, протягом життя), а також заступництва і турботи. Це по суті актуалізація моральної сфери особистості [5, с. 50].

"Дитина" - частина особистості, що збереглася від справжнього дитинства, яка містить афективні комплекси, пов'язані з ранніми дитячими враженнями і пережи