Реферат: Сливка С. С47 Юридична деонтологія. Підручник. Вид. 2-е, пере-роб. І доп

Львівський інститут внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України Степан Сливка


ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ


Видання 2-е, перероблене і доповнене


Рокомендовано

Міністерством освіти і науки України

Правнича етика
Професійна культура


Київ
Атіка

2003


ББК 87754(4УКР) С47

Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (Лист № 14/18.2-1462 від 11.10.2001 р.)

Рецензенти:

Святоцький О. Д. - доктор юридичних наук, професор, заслу­жений юрист України.

Скрипнюк О. В.- доктор юридичних наук, професор, заслуже­ний юрист України.

Сливка С.

С47 Юридична деонтологія. Підручник. Вид. 2-е, пере-роб. і доп- К.: Атіка, 2003.- 320 с. І8ВМ 966-8074-64-5

У книзі з позицій новітніх знань і досягнень науки і передо­вого досвіду юридичної практики відображено сучасний стан правової деонтології та показані шляхи її пріоритетного роз­витку.

Для студентів, слухачів юридичних вузів і факультетів, прак­тичних працівників правоохоронних органів та правозахисних організацій, а також усіх тих, хто прагне стати правознавцем, хоче оволодіти професією юриста і базовими знаннями з право­знавства та філософії права.

^ ББК 87754(4УКР)

© Сливка С. С.,2003 I8ВN 966-8074-64-5 © Видавництво «Атіка», 2003

Професорові

Володимиру Гавриловичу Сокуренку,

якому автор завдячує обраним

шляхом у науці,

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

^ Від автора
XXI століття, в яке щойно вступило людство, ставить нові вимоги перед наукою і освітою, відкриває нові перспективи і ще незвідані галузі для дослідження. Сучасне молоде поколін­ня має отримати ті знання, які вже стають - і надалі будуть -пріоритетними. Відчутним є поступ країни до нового етапу, своєрідного духовно-морального ренесансу, який все актив­ніше заявляє про себе у суспільному житті, у процесі демокра­тично-правових перетворень.

Підготовка спеціалістів вищої якості на даному, якісно но­вому етапі розбудови незалежної держави, вимагає більш гли­бокого пізнання духовної основи життя — Всесвіту, його не­розгаданих таємниць, щоб правильно обрати шлях - шлях, яким йти у майбутнє. А правильно обраний шлях - це, одно­часно, й найлегший, найпростіший, найдоступніший.

Юридична деонтологія, полем діяльності якої є юриспру­денція, з філософської точки зору, претендує на своєрідне мо­нопольне філософсько-правове знання про людину. Значення цієї науки можна ще визначити так: це природний правовий компас, енциклопедія для юриста, це шлях до високої профе­сійної майстерності та гарантія захисту його свобідної волі у природно-правовому просторі. Якщо юрист не оволодіє юри­дичною деонтологією, він назавжди залишиться вузьким спе­ціалістом, приреченим навіть інколи на «провали» у роботі. Виняток можуть становити хіба тільки ті випадки, коли юрист інтуїтивно сприймає деонтологічну сутність у силу своєї про­фесійної, інтелектуальної культури.

У підручнику ми пропонуємо для роздумів основні спірні («вічні!») питання - онтології та деонтології, зосереджуємо увагу на особливостях професії, подаємо судження правників-практиків. З великого числа філософсько-правових проблем розглядаються ті, які дають можливість більш глибоко прони­кнути у суть юридичної деонтології, збагнути її ключові аспе­кти й до того ж є сьогодні найбільш актуальними.

Юридична деонтологія - як сфера, що охоплює всі форми моральних вимог, дозволяє внутрішньо збагнути суть професії, здатна розвинути великий резерв здібностей майбутнього прав-ника і логіку професійних дій, етику мислення (в т. ч. абстракт­ну), етику свідомості, почуттів, співвідношення раціонального та ірраціонального тощо. Ці та інші здобутки, як правило, є результатом глибокого процесу виховання і самовиховання, переборення самого себе (останнє, перемога над собою,- най­важча перемога!). І все це - насамперед необхідно для того, щоб створювати «культуру духовної аури» у процесі діяльності, забезпечувати найефективніше управління правовими проце­сами.

Центральне місце у юридичній деонтології ми відвели ро­зумінню людини як триєдиної антропологічної єдності (тіло, душа, дух) (згідно з яким і подано матеріал у підручнику). З цією метою опрацьовано величезну кількість літератури -давньосхідної, античної, середньовічної та сучасної, на основі якої викладено власні судження, зроблені певні висновки, які, у цілому, покликані сприяти подальшому підвищенню рівня професіоналізму, якості професійної діяльності юриста.

Найбільшої уваги, на наш погляд, заслуговує з'ясування такого поняття, як дух людини, прояв свободи духу в межах дії природного права, тобто, у підсумку,- дух права.

«Дух права» - цими словами можна визначити те, що ста­новить суть юридичної деонтології як системи вимог до внут­рішніх професійно-правових обов'язків юриста.

Автор вважає своїм обов'язком підкреслити, що обранням саме такого об'єкта наукового дослідження він завдячує про­фесорові (нині покійному) Володимиру Гавриловичу Соку-ренку, який вперше зробив спробу розглядати медичну деон­тологію з позиції юриста, права і моралі, приділивши основну увагу внутрішнім (духовним) процесам і назвавши їх «духом права».

У прикінцевих зауваженнях звертаємося до студентів - май­бутніх юристів-професіоналів, прагнучи заохотити їх до твор­чого і глибокого оволодіння знаннями, до вияву поглибленого інтересу до таких проблем і аспектів, які увібрала у себе юри­дична деонтологія - наука майбутнього, що уже сьогодні, на­буваючи неабиякої актуальності, покликана зробити більш ефективною юридичну діяльність.

Юридична деонтологія — як певний вступ до спеціальності -є логічним вступом до філософії права. Уже після 1 курсу сту­дент має можливість сприймати матеріал галузевих правничих дисциплін крізь призму онтології-деонтології, природного права, взаємозв'язку «людина- Космос».

Майбутній спеціаліст відчує потребу у поглибленому ана­лізі позитивного права, зможе побачити його недосконалість, хоч, попри все, воно є необхідним і корисним за умови на­ближення його до норми природного права.

На V курсі вивченням філософії права завершується цикл юридичних дисциплін, але при цьому саме юридична деонто­логія стане основою тієї вершини (філософії права), що закуму-лює в собі здобуті знання, зробить їх цілісними, повноцінними.
Передмова

^ Юридична деонтологія займає одне з основних місць серед навчальних курсів вищих закладів освіти правничого профілю. Це - філософсько-правова дисципліна, яка дає можливість сту­дентам глибше усвідомити сутність майбутньої професії, ніби внутрішньо відчути специфіку юридичної діяльності. Є всі підстави вести мову про орієнтаційну роль юридичної деонто­логії, яка покликана формувати саме професійний світогляд, знайомити із сучасними підходами до юридичної діяльності, сприяти вирішенню загальних юридичних ситуацій, які мо­жуть виникати на практиці.

У пропонованому підручнику й обґрунтовуються можливі труднощі, визначаються проблеми, даються відповідні поради, рекомендації.

Вперше розглядаються норми природного права в одинич­ному, загальному й особливому вимірах. Дефініції природного права тісно пов'язуються з юридичною деонтологією.

Зміст підручника доповнено також темою «Зовнішня куль­тура юриста», у якій службовий етикет є її складовою части­ною. Автор не виділяє різновидів свідомості (крім правової"). Вважає, що у людини є лише одна - загальна свідомість. Разом з тим існують різні види почуттів, що є основою компонентів юридичної деонтології.

Важливим внеском у дане видання є те, що автор поділив юридичну деонтологію на загальну та особливу частини, на­близивши тим самим її до класичних юридичних дисциплін.

Юридична деонтологія - як навчальна дисципліна - має на меті розкрити сутність обов'язків, зокрема службових обов'яз­ків юриста. Власне, на усвідомлення службового обов'язку, його внутрішнього імперативу, необхідно націлювати майбут­ніх правників уже з перших днів навчання, щоб саме під таким кутом зору вони сприймали й інші юридичні дисципліни, пе­редусім галузі права.

Автор підручника оригінальне, нетрадиційно підійшов до викладу навчального матеріалу. Спираючись на власний бага­торічний досвід роботи у правоохоронних органах та народній освіті, опрацювавши значну кількість законодавчої та спеці­альної літератури, використовуючи новітні доктрини про право, державу, філософію права, С. С. Сливка виклав власну концеп­цію юридичної деонтології як науки і як навчальної дисциплі­ни. Слід зазначити, що його творчі пошуки одержали визнан­ня у наукових колах. Зокрема, наукові поняття про внутрішній імператив службового обов'язку, сутність юридичної деонто­логії, сформульовані вченим, знайшли відбиття у юридичній енциклопедії.

Зміст юридичної деонтології як науки тісно пов'язаний з іншими науками — із курсом правознавства середньої школи, з теорією держави і права, культурологією, філософією права, психологією. Саме філософський підхід, який обраний авто­ром підручника, робить особливо актуальним і необхідним вивчення даної дисципліни. Адже такими поняттям, як: «пра­вова держава», «морально-правові цінності», «справедливість» тощо у повній мірі оперує юридична практика.

Право - як міра свободи і справедливості - часто сприй­мається юристами неоднозначне. Щоб глибше зрозуміти дер­жавно-правові явища, перенести принципи закономірності, гармонійності природи у юридичну практику, необхідно саме з внутрішніх позицій оцінити своє ставлення до службових обов'язків, зрозуміти сутність буття - онтологію, зокрема онто­логію людини та онтологію держави. Сенс життя людини, усвідомлення нею свого покликання на Землі повинні визна­чати внутрішній імператив службового обов'язку кожного і тим більше — правника.

Підручник Сливки С. С., даючи всебічну картину юридич­ної діяльності, наголошуючи на її внутрішній сутності і при­значенні, сприятиме успішній підготовці професіоналів-юрис­тів XXI ст.

О. І. Остапенко, доктор юридичних наук

^ ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1

МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ


Культура особи у контексті філософського аналізу


Проблеми деонтології пов'язані з онтологією особи та життєдіяльністю суспільства. Закономірний розвиток усіх сфер суспільного життя зазнає суттєвого впливу філософ­ських ідей, культурологічних традицій, оскільки сама жит­тєдіяльність суспільства творить культуру.

З'ясуємо поняття «культура» у її широкому розумінні. Поняття «культура» (від лат. сиііиз — спосіб життя, заняття, освіта, розвиток) увійшло в науковий обіг європейської соці­альної думки у другій половині XVIII ст. Сьогодні філософи і культурологи не дають йому єдиного тлумачення. Налічу­ється близько тисячі дефініцій культури. Це призводить до того, що висвітлити їх стає дедалі складніше навіть у спеці­альному дослідженні, оскільки доволі складно одержати конкретне знання про об'єкт, що тлумачиться як власне де­яка субстанція, розчинена в усіх суспільних відносинах.

У науці існує три основних підходи щодо трактування категорії «культура»: антропологічний, соціологічний, філо­софський.

Антропологічний підхід ґрунтується на етнічних особ­ливостях кожного народу, на поясненні буття нації. Соціо­логічний підхід скерований на культурогенезу, цінності лю­дини, взаємостосунки між людьми тощо. Універсальним підходом до наукового пізнання культури є філософський.

Так, використовуючи методи аналізу та синтезу, індукції і дедукції та інші, можемо дослідити справжню природу, сут­ність і генезу культури. Філософський аналіз дозволяє уза­гальнити існуючі дефініції, виявити їхнє ужиткове значення.

Невіддільним від поняття «культура» є поняття «цивілі­зація». Цивілізація є результатом культури, її продуктом, це своєрідна мода, модернізація. Вона виникає у процесі за­своєння досягнень однієї культури іншими культурами. Будь-яка спроба відірвати культуру від цивілізації перетво­рює на утопію ідею культурного відродження народу, по­роджує значні «відходи» цивілізації. Культура потребує цивілізації, як душа потребує тіла, оскільки вони розвива­ються за одними законами.

Відомо, що культура має постійно підживлювати цивілі­зацію, інакше остання заперечуватиме, руйнуватиме куль­туру, нехтуватиме нею. Цивілізація є тимчасовим явищем і означає перетворену людиною, окультурену природу, засоби цього перетворення, соціальну культуру, людину, яка за­своїла духовну та інші види культур. Культура - загально­людське надбання, вона виступає своєрідним кодом, мат­рицею цивілізації.

Загалом рівень цивілізації не обов'язково збігається з рів­нем культури суспільства чи окремої особи. Це поясню­ється тим, що культура спрямована на безперервний духов­ний, а цивілізація, як правило,- на фізичний розвиток чле­нів суспільства. Причина криється в тому, що нехтується використання здобутків окремих видів культур. Культуру творять етноси, а цивілізацію - нації. Тому при розкритті змісту цивілізованого суспільства та цивілізованого право­порядку потрібно враховувати культурний чинник.

Зрозуміти сутність культури можна лише крізь призму діяльності людей, які населяють планету. Культура не існує поза людиною. Вона народжена тим, що людина постійно прагне відшукати сенс власного життя і діяльності, удоско­налювати себе і світ, в якому живе. З філософського погляду, це і становить першооснову формування культури особи, яка не є чимось механічно привнесеним ззовні. Це значною мірою віддзеркалення суспільного стану виробництва, со­ціальної структури людського соціуму. Тобто справжня культура твориться власними зусиллями, системою життє­вих смислів суб'єкта, що реалізуються у засобах та резуль­татах його діяльності. Тому жодна особа, жодна спільнота не позбавлена повністю культури, адже кожен творить своє, хоча інколи й те, що суперечить суспільству, природі.

Якби людство «впорядковувало» свої думки, то не вини­кало б глобальних проблем і загрози загибелі біосфери. Це означає, що культура особи полягає в усвідомленні нею змісту Всесвіту. Наразі повинні коригуватися свідомість і практи­ка, інакше виникне небезпека так званого інтелектуального хаосу.

Зауважимо, що людині у процесі життєдіяльності стає дедалі складніше набувати і зберігати досвід своєї цілісності, який становить соціокультурну буттєвість.

У наукових джерелах поширена думка, що стрижнем єдності зі світом та між самими людьми є справжня духов­ність у формі вільного самоіснування. Тобто йдеться про ступінь свободи людини, що ефективно впливає на розви­ток культури. Адже культура особи повинна виступати не­вимушеним творінням, щоб відображати реальність буття, аксіологію (грец.— вчення про цінність) життя на землі. Тоді культура особи успішно протидіятиме різноманітним де­формаціям у суспільстві.

Гносеологія (грец.- вчення про джерело, закономірності пізнання) культури особи зумовлюється онтологією Все­світу, тобто першоначалом всього існуючого. Продукт людської діяльності не повинен бути шкідливою штучною мікрочастиною Всесвіту, а має органічно «вписуватися» у природу, не руйнуючи її. Ця умова стосується як матері­альної, так і нематеріальної сфери культури. Однак кон­структорська діяльність - це по суті опредмечування сутніс-них сил природи. Адже людина із природи дістає сили, да­ри і перетворює їх на продукт такої ж або іншої сили. При­родна суть і цінність створеної людиною культури саме у тому і полягає, щоб не допустити виникнення продукту більшої, ніж природа, сили, оскільки тоді можливим буде процес руйнування. Культура не в усіх випадках виступає культурою для самої людини, її особистих потреб та гар­монійного розвитку.

Стосовно культурного процесу, можемо зазначити, що це достатня реалізація загальнолюдських цінностей шляхом культивування людської гідності. Суспільство потребує духовного стимулювання, посиленої уваги до внутрішнього світу людини. Тобто культура для людини є мірилом ста­новлення її як універсально самодіяльної й водночас уні­версально суспільної істоти. Втілюючи в культурі власні творчі сили, людина знаходить у ній той відповідно необ­хідний матеріал, який слугує подальшому удосконаленню і розвиткові особистості.

Отже, культура як система духовних цінностей, що роз­вивається, і процес людської творчості як вияв стосунків між людьми - це регулятор клімату суспільства. Відомо, що людська життєдіяльність полягає в осмисленні існую­чих (чи одержаних) культурних надбань, зіставленні їх з природними об'єктами та якісному використанні без пору­шення цілісності світу. Така діяльність людини вимагає високого рівня інтелектуальної культури.

Запасом знань є результати культур, створених іншими людьми, іншими суспільствами. Тут можливі зіткнення культур. Тим самим відбувається обопільний діалог культур, завдяки якому людина отримує природну можливість якісно, раціонально використовувати здобутки різних культур.

Для розуміння поняття «культура особи» велике значення має розкриття таємниці гармонії людини. Частково здійс­нити це можна через культуру. Справа в тому, що таємни­цю гармонії особи закладено в її культурі. Вивчаючи діяль­ність людини, її ідеї, творіння, можна дедалі глибше про­никати у її внутрішній світ. 1 хоч би яким тривалим було це вивчення (інколи упродовж життя), все ж неможливо пов­ністю пізнати таємниці людської душі, неможливо абсо­лютно точно передбачити поведінку людини в тій чи іншій ситуації. Щоправда, це вдається зробити тоді, коли відомі загальні симптоми поведінки, які вивчити легше. В інших випадках людина залишається загадкою. Тому ми вважає­мо, що частково розкрити таємниці гармонії особи можна, виявивши рівень видів культури.

Гармонія особи — складне філософське поняття, що полягає у внутрішній та зов­нішній конструкціях живої істоти, які є найдосконалішими механізмами.

Замислюючись над дією цих механізмів, людина не мо­же збагнути окремих живлющих джерел, закладених у її організмі. Багато про що можна лише здогадуватися, але вивести чітку закономірність допоки що не вдається нікому. Тому і не дивно, що культурні здобутки оцінюються дослі­дниками неадекватно до природних законів буття. Частково це пояснюється тим, що сума витрат інтелектуальних запа­сів, на жаль, не наближається до суми потенційних інтелек­туальних можливостей, тобто людина не в змозі «розкритися» до кінця, повністю виявивши свої здібності. Для цього їй по­трібне певне культурне підґрунтя - культурне середовище, сфера культурного споживання, загальнокультурні традиції тощо. Його неможливо передбачити або вписати у наявну закономірність. Тому виникають певні труднощі у виявлен­ні гармонійної діяльності людини.

У культурі кожної людини закладений певний феномен, притаманний лише конкретній особі. Це - власний феномен її життєдіяльності. Він не може збігатися чи діяти за анало­гією з феноменом іншої людини. Феномен власної культу­ри відображає індивідуальну свідомість та індивідуальні почуття особи, які, вважається, мають розуміти інші.

Творіння людини, її культура повинні мати постійну підтримку, стимул. Має існувати Дух культури.

Дух культури формується залежно від волі і здібностей людини, утворюючи необхідну сукупність культур, своєрідний світ куль­тури, пізнання якого відбувається через вплив Духу, осягнення його людиною.

На цій основі конструюється новий елемент загальної культури, який передається у майбутнє. Так на основі ко­лишньої виникає нова культура, тобто кожне покоління людей має пройнятися духом культури своїх предків.

Культура особи - як результат сприйняття світу - має свій час, вона є душею культури в той чи інший історичний період. З його завершенням залишається дух культури, який частково або повністю використовується іншим, наступним поколінням. Людина творить культуру упродовж всього життя. Але інколи їй буває важко визначити міру власних досягнень. Щоб по-справжньому оцінити рівень культури особи, потрібно абстрагуватися від неї, відкинувши суєту, повсякденність. Погляд здалеку дає змогу дослідити місце особи у Всесвіті та осмислити значення її культури.

^ Культура особи - це максимальні якісні, індивідуальні здобутки людини у матері­альній і духовній сферах та впроваджен­ня набутих цінностей у її життєдіяльність.

Індивідуальні здобутки повинні інтегруватися з колек­тивними, суспільними досягненнями, інакше вони можуть виявитися непотрібними, марними.

Відомо, що максимальні якісні результати у різних сферах життєдіяльності людини залежать насамперед від її психічного стану. Роль культури у психічному житті людини вивчає така наука, як психологія культури. Однак психологія розглядає культуру як субстанцію незалежну, а психіку - як залежну, цілком змінну і таким чином роз­криває єдність культури та психіки, шикуючи їх у тимча­совому порядку: культура - це стимул, а психіка - реакція. Біда в тому, що наука про людину була поділена на соці­альну і гуманітарну, що стало джерелом нескінченних дискусій про методологію і теорію між психологами й ан­тропологами.

Культура людини та її психіка - нерозривні поняття, які взаємодоповнюють одне одного. Культура і психіка під­тримують одна одну в людині, створюючи своєрідну куль­турно-психічну рівновагу.

Потреба такої рівноваги з'являється у випадку відриву людини від рідної культури, внаслідок чого змінюється її психіка. Сучасні люди, прискоривши у різний спосіб темпи змін, назавжди порвали з минулим. Вони відмовилися від попереднього способу життя, попередніх прийомів присто­сування до нових умов життя та ін. Культура повинна фор­муватись еволюційно, з урахуванням культурних надбань предків.

Звичний термін «культура людини» здебільшого розумі­ється однобічно, ототожнюючись з «культурою поведінки».

^ Культура людини — це її цілісний внутрішній і зовнішній світ.

Треба мати на увазі, що з різних причин з'являються різ­номанітні культурні феномени. Вони у певних окремих ви­падках утворюють окрему групу здобутків, які називаються субкультурою.

Наразі виникають субкультурні елементи загальної куль­тури, які не претендують на те, щоб замінити собою панів­ну культуру, витіснити її. Тобто, культура мирно співіснує зі своїми суб культурами, оскільки останні відображають особливості певного напряму культури, пов'язаного зі спе­цифікою життєдіяльності людей. Натомість часто замість тер­міна «субкультура» вживають термін «вид культури». Так чи інакше ці поняття пов'язані з класифікацією культури.

Субкультури групуються за різними ознаками: профе­сійними, національними, соціальними, науковими, видами діяльності тощо. Це зумовлює існування певних видів куль­тур: професійної, екологічної, політичної, правової тощо. Становлять вони порівняно великі субкультури. Їх існує безліч. Такі субкультури поділяються на дрібніші, залежно від суб'єкта культури. Наприклад, стосовно політичної культури виділяють: політичну культуру селянина, полі­тичну культуру юриста та ін. Можлива й інша класифікація субкультур, зокрема, за місцем, часом, віком тощо.

Кожна субкультура, як відомо, покликана тримати суб­культурні ознаки в певній ізоляції від «іншого» культурного шару. Тим самим кожна субкультура, збагачуючись, творчо розвивається та зміцнює загальну культуру.

Зауважимо: культура особи передбачає раціональне ви­користання природних ресурсів, обережне і збалансоване перетворення їх людиною у процесі життєдіяльності.

При цьому людина не може і не повинна прагнути ціл­ковито оволодіти природою, стати панівною над нею. На це нездатний людський інтелект. Людина є лише необхідною ланкою у поєднанні природи з культурою. В жодному ви­падку вона не повинна йти на розрив з природою. Всесві­том. Тут діє закон підкорення і творчого використання.


^ Правова соаіапізааія особи юриста


Взаємозумовленість культури й освіти - очевидна. Важ­ливим напрямом у розвитку України як правової держави є підготовка юристів з високою загальною та професійною культурою, здатних до філософського осмислення цілісності людського буття та його культури. Отже, йдеться про су­часну філософію освіти і соціалізацію юриста як суб'єкта культури.

Важливо з'ясувати таке поняття, як філософія правової освіти. Поняття філософія правової освіти передбачає і за­безпечує розуміння прояву глобалізації держави і права у світі, сприйняття діалогу правових систем завдяки розши­ренню гуманітарно-світоглядних полікультурних орієнта­цій, розвитку правової творчості з метою неухильного утвердження верховенства права як прав людини, форму­ванню - у підсумку - особистості планетарного типу. Філо­софія правової освіти неминуче передбачає утвердження природних та моральних норм у позитивному праві, сприяє повсюдній рецепції Європейського права.

Проблему соціалізації юриста як суб'єкта культури мож­на пов'язати з опануванням ним історичних традицій роз­витку права як соціокультурного феномена.

Соціалізація — це процес залучення інди­віда до системи суспільних відносин, фор­мування його соціального досвіду, станов­лення й розвиток як цілісної особистості на основі засвоєння нею елементів куль­тури і соціальних цінностей.

^ Професія юриста - одна з найдавніших у людському суспільстві. У давньому суспільстві функції правотворчості здійснювали досвідчені й найбільш авторитетні старійшини, жерці, «волхви», служителі релігійного культу, пізніше -духовенство (єпископи, священики). Згодом виникла по­треба в окремій групі людей, які б займалися правотворчою діяльністю, охороною громадського порядку, тлумаченням правових норм, розв'язанням різноманітних конфліктів та суспільних проблем.

Ґрунтовна підготовка юристів розпочалася в VI ст. у Римі. Римські юристи Гай, Модестин, Павел, Папініан, Ульпіан -перші у світі творці правознавства, які продовжили розвиток державно-правових концепцій Давньої Греції, Давнього Риму.

Наприкінці XI - початку XII ст. центром розвитку юрис­пруденції став університет у Болоньї (Італія). Головна увага у вивченні права приділялася тлумаченню (глосам) кодифі­кації Юстиніана, особливо дигест (від лат.- сіі^евіа - роз­міщую у порядку; введення уривків з творів римських юрис­тів) (звідси й назва - школа глосарів). Аналогічний підхід спостерігався і в інших університетах (у Падуї, ГТізі, Пари­жі, Орлеані). Вибрані глоси усієї школи видані в середині XIII ст. Аккурсіусом. Пізніше, у Римі виникли школи ко­ментаторів. Коментатори (постглосатори), які заступили глосарів у ХІІІ-ХІУ ст., головну увагу приділяли тлума­ченню самих глосів, а також виявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Виходячи з ідеї «природи речей», вони трактували природне право як вічне й розумне, обстоювали його пріоритет і верховенство над позитивним правом [157, с.42-43 ]. Римське право і сьогодні вивчається у багатьох університетах, а його рецеп­ція поширена у деяких державах.

На основі римського права виокремилися англо-сак-сонська, мусульманська, романс-германська світові правові системи. Вони зумовили такі види права: живе або природ­не (духовно-моральне) право; позитивне право.

Зазначимо, що романс-германська система права най­більш консервативна. Досвід правової практики свідчить, що вона спрямована в основному на букву закону, тобто на догматичність без урахування духу права. Така система права характерна і для України, яка успадкувала від тоталі­таризму соціалістичне право.

В Україні початкові знання у галузі права несли монас­тирі Києва, Чернігова, Галича, Луцька. У 1661 р. засновано Львівський університет, у складі якого було чотири фа­культети - філософський, юридичний, медичний, теологіч­ний. Це - перший університет в Україні, де здійснювалася підготовка юристів.

Нині підготовкою юристів займаються академії, універ­ситети, інститути, інші навчальні заклади. Правові знання набувають майбутні спеціалісти багатьох професій. Без фа­хівця-юриста не може обійтися жодна галузь народного господарства, апарат державного управління, місцевого самоврядування, не кажучи вже про законодавчу владу чи приватні структури. Проте юристів в Україні все ще не ви­стачає. Практика свідчить, що їх потрібно майже у 3—^ рази більше. Особливо гостру потребу у кваліфікованих юристах відчувають органи внутрішніх справ. Відсутність їх у цій сфері негативно позначається на правовому регулюванні суспільних відносин.

Якісні зміни юридичної освіти в Україні передбача­ють насамперед духовно-моральну кореляцію, процеси трансформації живого і природного права у позитивне право, розвиток модерного європейського права, подо­лання деяких негативних тенденцій юридичного позити­візму.

Орієнтація на нові реалії загальносвітового розвитку дає змогу зорієнтувати підготовку українських юристів на стандарти міжнародної освіти.

Програма «Освіта (Україна XXI століття)» спрямована на впорядкування, систематизацію юридичної освіти на міждержавному рівні, оскільки настав час узгодити націо­нальні освітянсько-правові проблеми з міжнародними дося­гненнями і на основі діалогу культур європейської цивілі­зації виробити орієнтири сучасного міжнародного юридич­ного спілкування. «Замкнена» система юридичної освіти гальмуватиме національний розвиток у XXI ст. і у правовому полі призведе до серйозних проблем щодо встановлення цивілізованого правопорядку.

Отже, соціалізація юриста як суб'єкта культури насам­перед вимагає поєднання сучасних міжнародних тенденцій безперервної освіти. Наразі культуротворчу функцію щодо особистості покликане насамперед виконувати родинне середовище, у якому виховується майбутній юрист.

^ Родинне середовище закономірно впливає на соціаліза­цію майбутнього юриста. Тут важливі два взаємозумовле-них процеси: професійна та духовно-моральна соціалізація. У першому випадку, коли батьки чи інші члени сім'ї є юри­стами, дитина мимоволі проймається юридичним, право­вим почуттям. Другий випадок характерний тим, що батьки своєю поведінкою, сімейними традиціями виховують духов­но-моральну особистість, яка знайде себе у будь-якій про­фесії. Обидва випадки однаково важливі, позаяк йдеться про формування людини як творця і суб'єкта культури.

У соціалізації юриста важливу функцію виконує загаль­ноосвітня школа. По суті вчитель виступає першим коор­динатором, порадником учня у виборі професії. У Законі України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. (ст. 28, 29) за­значається, що «загальна середня освіта забезпечує всебіч­ний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загаль­нолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про при­роду і суспільство. Для розвитку здібностей, талантів дітей створюються профільні класи, спеціалізовані школи, гімна­зії, ліцеї, а також різні типи навчально-виховних комплек­сів, об'єднань. Особливо обдарованим дітям держава надає підтримку і заохочення (стипендії, направлення на навчан­ня та стажування до провідних вітчизняних та закордонних освітніх, культурних центрів)».

Загальноосвітня школа закладає підвалини професійної соціалізації учня. Регулювання процесу соціалізації здійс­нюють навчальні програми. Упродовж навчання засвоюється соціальний досвід, формується емоційно-ціннісне ставлення до діяльності. Особливо впливає на соціалізацію учня інди­відуальний підхід та диференційоване навчання. Адже ефек­тивно і раціонально організований навчальний процес у середній школі істотно впливає на навчання у вищій школі, підвищує рівень професійної соціалізації майбутнього фа­хівця-юриста.

Закон України «Про освіту» орієнтує на безперервну освіту. Адже вивчення основ правознавства у десятому класі ще не гарантує знання учнями юриспруденції. Для цього потрібні спеціалізовані юридичні класи, гімназії, ліцеї, ко­леджі. Причому набуття юридичних знань вимагає наскріз­ної програми з юриспруденції: шкільної та позашкільної. Шкільна юридична програма повинна давати учням розу­міння суті регулювання правовідносин у суспільстві і спо­нукати їх до посильної участі в ньому через учнівське са­моврядування.

Позашкільні навчальні заклади розширюють знання з основ правознавства. Це можуть бути учнівські юридичні центри як за місцем розташування шкіл, так і за місцем проживання учнів. Програма юридичних центрів має пов'я­зуватися з програмами для абітурієнтів. Випускники таких центрів повинні вміти глибоко аналізувати закони, бути обізнаними з нормами міжнародного права, знати законо­мірності природного права.

Ґрунтовну юридичну підготовку дають малі юридичні академії. Цілеспрямована робота досвідчених науковців зі старшокласниками забезпечує належну підготовку до вступу у вищий навчальний заклад. Негативним є те, що вступні іспити на юридичні факультети університету проводяться за завищеними вимогами, які відсутні при викладанні курсу основ правознавства у школі. Тому нинішні абітурієнти змушені відвідувати позакласні чи позашкільні довузівські навчальні заклади або вдаватися до послуг репетиторів.

З метою ефективної реалізації безперервної юридичної освіти доцільно поєднувати такі підходи, як інтеграція, ди­ференціація, діалог культур. Суть інтегрального підходу по­лягає у вивченні різних навчальних дисциплін з позицій пра­ва, наприклад, історії України - з позицій історії держави та права, історії зарубіжних країн - з боку історії держави та права зарубіжних країн, суспільствознавства - з погляду фі­лософії права та ін. Це дасть змогу розширити юридичний світогляд, формувати юридичне мислення учнів.

Деякі предмети доцільно вивчати у контексті інтеграції з культурологією, що позитивно впливатиме на формування культури майбутнього юриста. Наприклад, вивчення гео­графії спрямоване на формування елементів національної, економічної, інформаційної та інших культур, вивчення літератури сприяє підвищенню рівня політичної, інтелек­туальної, духовної культури тощо.

Тобто вивчення навчальних дисциплін у спеціалізованих юридичних школах дає змогу зрозуміти право як загально­світовий культурний феномен. Адже у навчальному процесі учні засвоюють, що право функціонує на засадах націо­нальної та світової культур, на діалозі самих культур.

Вплив національної культури на соціалізацію юристів здійснюється через поєднання нових аспектів культури із загальнолюдськими культурними цінностями. У такий спо­сіб постає можливість зрозуміти соціально-психологічні механізми впливу правової культури на суспільне життя української нації, отже, і юриста як її представника. Замов­чування суперечностей розвитку національних культур при­зводить до порушення збалансованості духовного життя між різними націями. Адже у культурі відображається і за­кріплюється соціально-особистісна якість творчої праці людини. Саме феномен культури дає змогу органічно поєд­нувати матеріальне виробництво з працею самої людини як суспільної істоти. Феномен культури активізує соціалізацію учнівської молоді, дає їй змогу окреслити перспективу майбутнього.

Довузівська (шкільна) юридична підготовка має суспі­льне значущу мету - підготувати випускника до вступу у вищий навчальний заклад з юридичного профілю. В Украї­ні з'явилися правничі коледжі, які відповідають вимогам ступеневої освіти. Вони забезпечують підвищену підготов­ку молоді до подальшого навчання в університеті. Адже заняття у правничому коледжі ведуть науковці, висококва­ліфіковані працівники правоохоронних органів. У коледжі (як і на перших курсах юридичних навчальних закладів) є змога розпочати Ґрунтовну дослідницьку, пошукову діяль­ність. Студент коледжу, отримавши на першому курсі тему наукового дослідження, працює над нею протягом усьо