Реферат: Міністерство освіти І науки україни київський національний університет імені тараса шевченка кафедра кримінального права та кримінології

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
КАФЕДРА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ТА КРИМІНОЛОГІЇ


УДК № 343.3./7

на правах рукопису


СОЛОВЙОВА АЛІНА МИКОЛАЇВНА


КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА

ПРИМУШУВАННЯ ДО ВИКОНАННЯ
ЧИ НЕВИКОНАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ
ЗОБОВ’ЯЗАНЬ (СТ. 355 КК УКРАЇНИ)


Спеціальність 12.00.08 – кримінальне право та

кримінологія; кримінально-виконавче право


ДИСЕРТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук


Науковий керівник – кандидат юридичних наук, доцент Андрушко

Петро Петрович


Київ –2004

ЗМІСТ


Вступ……………………………………………………………….….....……………...4
Розділ 1. Аналіз основного складу злочину передбаченого ч. 1 ст. 355 КК……………………………………………………………………….…....………...14

1.1. Об’єкт злочину передбаченого ч. 1 ст. 355 КК………………...…………........19

1.2. Об’єктивна сторона складу злочину передбаченого ч. 1 ст. 355 КК…………………………………………………………………………….………...70

1.3. Суб’єкт злочину та суб’єктивна сторона складу злочину передбаченого ч. 1 ст. 355 КК …………………………………………..…………………………............82

Розділ 2. Кваліфіковані види примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань………………………………………………………97

2.1 Кримінально-правова характеристика кваліфікуючих ознак передбачених ч. 2 ст. 355 КК………………………… …………………………..................................97

2.1.1 Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене повторно………………………………………... ..…………109

2.1.2 Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене за попередньою змовою групою осіб………….…………..112

2.1.3 Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень………………………………………………………….……. ………….115

2.1.4 Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я………………………………………………………………….. .………….118

2.1.5 Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, поєднане з пошкодженням чи знищенням майна…………………...120

2.2 Кримінально-правова характеристика особливо кваліфікуючих ознак передбачених ч. 3 ст. 355 КК......................................................................................125

2.2.1 Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене організованою групою………………………… .…………..125

2.2.2 Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я……………………… ………………………………………. ..…………..127

2.2.3 Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, що завдало великої шкоди чи спричинило інші тяжкі наслідки………………………………………………………………….. .…………130

Розділ 3. Розмежування примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань із суміжними злочинами……………………….…………..133

Розділ 4 Порівняльна характеристика злочину передбаченого ст. 355 КК України, із тотожними чи подібними злочинами за законодавством зарубіжних країн…………………………………………………………......……………………165

Висновки та пропозиції……………………………………………………...............181

Список використаних джерел……………………………………….………............202

Додатки…………………………………………………………………….…............213

ВСТУП

^ Актуальність теми дослідження. У сучасних умовах подальшого розвитку України як самостійної незалежної держави особливої ваги набувають питання правового регулювання цивільно-правових відносин та розробки заходів, спрямованих на їх стабілізацію, а також на захист прав суб’єктів цих відносин. При переході до ринкових відносин поява різних форм власності та зменшення питомої ваги державної власності зумовили появу нових підстав економічних конфліктів, які просто не могли , які просто не могли зародитися за радянські часи в умовах існування державної форми власності в привілейованому положенні.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55).

Учинення в таких умовах діянь, пов’язаних із примушуванням до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань всупереч порядку, встановленому законодавством, створює загрозу національній безпеці України у сфері економіки, з одного боку, і порядку управління та інтересам правосуддя – з іншого. Здійснюючи позасудовий захист порушених цивільних прав, особа, тим самим, ігнорує легальний, визначений законодавством, порядок їх вирішення. Такий позазаконний захист вона досить часто здійснює, звертаючись до злочинних угрупувань, своєрідних органів “тіньової” юстиції, які спеціалізуються на “вибиванні боргів”.

Ситуацію, за якої винна особа ігнорує судовий порядок вирішення цивільних спорів, на наш погляд, можна пояснити рядом причин, серед яких: 1)негативна оцінка населенням легального вирішення спорів судовими органами; 2) низький рівень правової культури населення; 3) недосконалість законодавства; 4) наявність глибокої економічної кризи в державі; 5) різке зниження життєвого рівня населення.

У минулі роки, за відсутності в Кримінальному кодексі України (далі – КК) спеціальної норми, яка б криміналізувала такий тип злочинної поведінки, дії винних осіб, які примушували до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, кваліфікувалися за певних умов як самоправство або як вимагання. Проте за самоправство передбачалося занадто м’яке покарання, очевидною була невідповідність розміру санкції статті 198 “Самоуправство” КК України 1960 р. характеру та ступеню суспільної небезпечності дій, які виражались у примушуванні до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань.

У свою чергу кваліфікація таких дій як вимагання – це шлях до аналогії, застосування якої, на нашу думку, є недопустимим у кримінальному праві. Тому Законом України від 20 листопада 1996 року № 530 “Про внесення змін і доповнень до Кримінального й Кримінально-процесуального кодексів України” КК України 1960 р. був доповнений новою статтею – ст. 198² (“Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань”). Фактично без суттєвих змін даний склад злочину включений й до чинного КК України 2001 р. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань має практику застосування. Протягом 1998 р. – 1 півріччя 2003 р. судами України була розглянута така кількість справ: 1998 р. – 336 справ; 1999 р. – 477 справ; 2000 р. – 538 справ; 2001 р. – 435 справ, із них 382 справи по ст. 198² КК і 53 справи по ст. 355 КК 2001 р.; 2003 р. – 307 справ, з них 20 по ст. 198² КК 1960 р. і 287 справ по ст. 355 КК 2001 р.

На наш погляд, проблеми відповідальності за даний злочин набули особливої актуальності у зв’язку з прийняттям Верховною Радою України 16 січня 2003 р. Цивільного кодексу (далі - ЦК), що набрав чинності з 1 січня 2004 р. Зокрема, згідно зі ст. 19 ЦК передбачено, що особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань, під яким розуміється застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Отже, законодавець, передбачивши право на самозахист цивільних прав, поставив перед правозастосовчими органами та науковцями проблему визначення змісту цього інституту, умов його правомірності та відмежування від діяння, відповідальність за яке передбачена ст. 355 КК України.

Вибір даної теми як предмета дисертаційного дослідження був зумовлений також тим, що в сучасній кримінально-правовій літературі поки що відсутні спеціальні монографічні дослідження, присвячені даній проблемі.

Таким чином, актуальність теми дисертації зумовлюється також потребою комплексного дослідження такого складу злочину як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, відповідальність за який передбачена ст. 355 КК України 2001р., а також значним зростанням кількості вчинених злочинів такої категорії та проблемами їх кваліфікації.

Питання кваліфікації примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань розглядались в працях українських учених: П.П. Андрушка, Н.О. Бондаренка, О.О. Дудорова, В.А. Клименка, М.Й. Коржанського, М.І.Мельника, В.О. Навроцького, Є.Л. Стрельцова, В.І. Терентьєва, М.І.Хавронюка, Л.А. Хруслової, Н.М. Ярмиш та деяких інших, - переважно на рівні науково-практичних коментарів до ст. 198² КК 1960 р. та ст. 355 КК 2001 р., а також у підручниках та наукових статтях.

Зазначеним вище проблемам приділяли увагу й зарубіжні вчені, зокрема, В.В. Борода, П.О. Скобліков та В.В. Тимощенко.

Враховуючи ті обставини, що проблеми кримінальної відповідальності за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань аналізувалися недостатньо і комплексні дослідження з цих питань не проводилися, у даному дисертаційному дослідженні зроблена спроба з урахуванням досягнень науки й практики проаналізувати зміст ознак складу злочину, передбаченого ст. 355 КК України, запропонувати текст диспозиції цієї кримінально-правової норми та розробити рекомендації та розробити рекомендації для правозастосовчих органів щодо кваліфікації примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань.

^ Зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження є складовою частиною плану наукової роботи кафедри кримінального права та кримінології Київського національного університету імені Тараса Шевченка на 1997-2000 р., тема № 97117 (0197U003329) “Проблеми кримінально-правового захисту підприємницької діяльності”. Робота спрямована на реалізацію положень Указу Президента України “Про заходи для подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян” від 18 лютого 2002 р. № 143/2002, положень Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 року № 1376/2000, одним із напрямів досягнення мети якої є вжиття заходів, спрямованих на зменшення рівня злочинності в Україні.

^ Мета й основні завдання дослідження. Метою дослідження є здійснення кримінально-правової характеристики складів злочину, передбаченого ст. 355 КК України, визначення та наукове обґрунтування на цій підставі критеріїв відмежування даного злочину від інших, у тому числі суміжних злочинів, що прямо пов’язане з обов’язком і правом особи, яка скоїла злочин, відповідати за вчинене виключно на підставі закону.

Для досягнення зазначеної мети дисертантом були поставлені такі завдання: 1) проаналізувати зарубіжне кримінальне законодавство і виявити статті, які передбачають відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, провести порівняльно-правове дослідження цих статей зі ст. 355 КК України; 2) проаналізувати ознаки основного й кваліфікованих складів даного злочину через призму змін, що відбулися з прийняттям нового КК України; 3) дослідити в контексті обраної теми спеціальну літературу з питань кримінальної відповідальності за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань; 4) узагальнити судову практику з питань застосування законодавства про кримінальну відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань; 5) розробити пропозиції щодо вдосконалення кримінально-правової норми, якою передбачена відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань.

Враховуючи наведене, об’єктом даного дисертаційного дослідження є діяння, пов’язані із примушуванням до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, а предметом – кримінально-правова норма, яка передбачає відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, а також аналогічні норми КК зарубіжних держав, правозастосовча практика, доктринальні положення науки кримінального права щодо кваліфікації злочинів тощо.

^ Методологічні основи дослідження представлені історичним (проведено порівняльний аналіз вітчизняного кримінального законодавства (КК України 1960 та 2001 років)), системно-структурним (визначено місце примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у системі злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян), формально-логічним (проведено аналіз основного і кваліфікованих складів злочину, передбаченого ст. 355 КК України).

Догматичний і порівняльно-правовий методи дозволили за допомогою аналізу змісту юридичних конструкцій і термінів у кримінальному законодавстві інших держав (КК Азербайджанської Республіки, КК Республіки Бєларусь, КК Грузії, КК Республіки Казахстан, Кримінальний закон (далі – КЗ) Латвійської Республіки, КК Литовської Республіки, КК Республіки Молдова, КК Російської Федерації, КК Республіки Узбекистан, КК Австрії, КК Іспанії, КК Голландії, КК Республіки Польща, КК Франції, КК ФРН, КК Швейцарії, КК Швеції), а також Модельному КК США проаналізувати закономірності появи норми про відповідальність за виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань в КК України та здійснити аналіз складу такого злочину.

^ Науково-теоретичним підґрунтям для виконання дисертації стали праці вчених із кримінального права, логіки, філософії, історії держави та права України, історії держави та права зарубіжних країн, цивільного права. Конкретні проблеми розглядались автором з урахуванням положень, викладених у роботах вітчизняних та зарубіжних правників, присвячених як загальним питанням інституту кримінальної відповідальності, так і питанням кримінальної відповідальності за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Зокрема, це праці Ю.В. Александрова, П.П. Андрушка, М.І. Бажанова, Ф.Г. Бурчака, О.О. Дудорова, С.О. Єфремова, В.П. Ємельянова, М.Й. Коржанського, В.М. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнєцової, П.С. Матишевського, М.І. Мельника, А.А. Музики, П.О. Скоблікова, В.В. Сташиса, Є.Л. Стрельцова, В.Я. Тація, А.Н. Трайніна, Є.В. Фесенка, М.І. Хавронюка, С.Д. Шапченка, С.С. Яценка та інших вчених.

^ Емпіричною базою дисертаційного дослідження є матеріали практики судів України в справах про злочини, передбачені ст. 198² КК України 1960 р. Зокрема, було вивчено 94 кримінальні справи зазначеної категорії, що розглядалися місцевими та апеляційними судами в період із 1996 р. по 2004 р., а також матеріали узагальнення судової практики по всіх регіонах України, які надійшли для вивчення у Верховний Суд України в 2004 р. Також були використані постанови Пленуму Верховного Суду України та ухвали його колегії суддів Судової палати у кримінальних справах по конкретних кримінальних справах.

^ Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що в науці кримінального права вперше предметом спеціального наукового дослідження стали питання кримінально-правової характеристики примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань.

Особистий внесок дисертанта в наукову розробку проблеми полягає в обґрунтуванні нових теоретичних положень, уточненні змісту окремих понять та категорій, що мають значення для науки кримінального права та практики, а також удосконалення кримінального законодавства з питань забезпечення реалізації права суб’єкта на судовий захист порушеного цивільного права, яке виникло на підставі об’єктивно існуючого цивільно-правового зобов’язання.

На захист виноситься ряд нових у теоретичному плані та важливих у практичному відношенні положень:

1. Обґрунтована необхідність внесення змін та доповнень до ч. 1 ст. 355 КК України щодо розширення видів зобов’язань, примушування до виконання чи невиконання яких має тягти кримінальну відповідальність за цією статтею – не лише цивільно-правових зобов’язань, але і будь-яких інших, які виникають в інших галузях права (адміністративно-правові, трудові, аліментні тощо). Формулювання “цивільно-правове зобов’язання” пропонується замінити на “будь-яке об’єктивно існуюче зобов’язання, яке виникло з підстав, передбачених законодавством”.

2. Обґрунтовується необхідність внесення змін до ч. 1 ст. 355 КК України щодо заміни в тексті статті терміну “угода” на термін “правочин”, враховуючи зміни, що відбулися в цивільному законодавстві у зв’язку з набранням чинності ЦК 2003 р., у якому вживається термін „правочин”, а не терміни “угода”.

3. Обґрунтовується доцільність уточнення назви розділу ХV КК України “ Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян”: пропонується повернутись до попередньої назви групи злочинів, розміщених у ньому, – “Злочини проти порядку управління.”

4. По-новому визначається основний зміст безпосереднього об'єкта передбаченого ст. 355 КК України злочину – ним пропонується вважати встановлений порядок реалізації права суб’єкта на судовий захист порушеного цивільного права, що виникло на підставі реального об’єктивно існуючого цивільно-правового зобов’язання.

5. Отримала додаткового обґрунтування думка про те, що предметом цього злочину є існуюче цивільно-правового зобов’язання.

6. Отримала подальший розвиток думка про те, що посиленого кримінально-правового захисту потребують не лише близькі родичі особи, яку примушують до виконання чи невиконання цивільно-правового зобов’язання, а й інші особи, які є близькими цій особі в силу тих чи інших життєвих обставин. Пропонується внести зміни до ч. 1 ст. 355 КК України і замінити словосполучення “близькі родичі” на “близькі особи”.

7. Обґрунтоване положення про необхідність розширення кола погроз, про які йде мова в ч. 1 ст. 355 КК України. Вивчення матеріалів судової практики показало, що примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань вчинюється не лише під погрозою насильства над потерпілим або його близькими родичами або пошкодження чи знищення їх майна, але також і під погрозою розголошення відомостей, які можуть спричинити істотну шкоду правам і законним інтересам потерпілого або його близьких, а також під погрозою обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб. Запропоновано доповнити ч. 1 ст. 355 КК України словами “із погрозою обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, розголошення відомостей, які можуть спричинити істотну шкоду правам і законним інтересам потерпілого або його близьких”.

8. Зроблено висновок про типовість утворення кваліфікованого та особливо кваліфікованого складів злочину примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, незважаючи на те, що в основному складі цього злочину йдеться про погрозу насильством, а у кваліфікованих – про насильство. Дисертант підтримує точку зору тих авторів, які розглядають погрозу як форму насильства, а саме як насильство психічне, що не порушує типовості утворення кваліфікованих складів.

9. Отримала подальший розвиток думка про те, що кваліфікація примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань за ознакою повторності повинна відбуватися також із врахуванням сукупності, виходячи із тлумачення змісту ст. 33 КК України (ч. 1 ст. 355 і ч. 2 ст. 355 КК України (за ознакою повторності) ).

^ Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки й пропозиції дисертанта можуть бути використані:

а) у наукових дослідженнях як теоретична основа при дослідженні проблем кримінальної відповідальності за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань;

б) у правотворчості при подальшому вдосконаленні кримінального законодавства;

в) у правозастосовчій діяльності правоохоронних та судових органів при вирішенні питань кваліфікації злочинів за ст. 355 КК України;

г) у навчальному процесі при викладанні курсу “Кримінальне право України. Особлива частина” для студентів юридичних вузів і факультетів та спецкурсів; при підготовці науково-практичних посібників, методичних указівок.

^ Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення дисертації обговорені на засіданнях кафедри кримінального права та кримінології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, науково-практичних семінарах.

Окремі положення дисертації доповідалися та обговорювалися на міжнародних науково-практичних конференціях: “Права і свободи людини та сучасний суспільний прогрес” ( 24-25 лютого 1999 року, Ужгород, Україна), “Проблемы юридической науки и правоприменения ”(29-30 жовтня 1999 року, Мінськ, Республіка Бєларусь ), “Российское государство и право на рубеже тысячелетий” ( 2-4 лютого 2000 року, Москва, Російська Федерація).

^ Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, причому перший, третій та четвертий розділи складаються з трьох підрозділів, а другий – із п’яти, висновків, списку використаних джерел (317 найменувань, серед яких 203 іноземною мовою, 282 – це спеціальна література, 30 – нормативні акти і 5 – постанови Пленуму Верховного Суду України). Повний обсяг дисертації становить 217 сторінки, із них основного тексту – 169.


РОЗДІЛ 1
^ Аналіз основного складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 355 КК України


Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань є одним із різновидів зловживання правом. Під останнім у доктрині кримінального права розуміють форму здійснення права всупереч з його цільовим призначенням, за допомогою якої суб’єкт завдає шкоди іншим учасникам суспільних відносин [160, С. 39]. О.О. Маліновський зазначає, що таке зловживання характеризується такими ознаками: 1) суб’єкт, що реалізує надане йому суб’єктивне право, порушує приписи діючого законодавства; 2) внаслідок реалізації суб’єктивного права всупереч з його цільовим призначенням заподіюється шкода охоронюваним законом відносинам; 3) має місце причиново-наслідковий зв’язок між противоправним діянням та негативними наслідками [160, С. 45].

Більш детально такий різновид зловживання правом як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань доцільно дослідити на основі аналізу законодавчої моделі цього злочину.

Законодавча модель злочину певного виду є по суті такою юридичною конструкцією, за допомогою якої законодавець певний тип суспільно-небезпечної поведінки визначає в кримінальному праві як злочин певного виду. У науковій літературі таку юридичну конструкцію прийнято називати юридичним складом злочину [136, С. 90].

В юридичній літературі нема єдиної точки зору на розуміння значення терміна “склад злочину”. Такий термін з’явився в юридичній літературі наприкінці XVI століття. М. Таганцев в свій час зазначав, що термін “склад злочину” спочатку мав процесуальне значення – під складом злочину розуміли сукупність тих ознак, за якими можна було впевнитися в дійсному вчиненні злочину, щоб потім перейти до спеціального розшуку злочинця [239, С. 141].

Вивченням терміна “склад злочину” займалося чимало вчених. Серед них і С.Д. Шапченко, який звів всі існуючи в доктрині кримінального права точки зору на склад злочину до трьох основних: 1) склад злочину як специфічна юридична конструкція; 2) склад злочину як поєднання юридичних фактів; 3) склад злочину як наукова абстракція [136, С. 87-91].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

А.Н. Трайнін свого часу підкреслював, що “у статтях Особливої частини, як правило, нема вказівок на об’єкт злочинного посягання”[ 252, С. 14].

Отже, з’ясувавши загальнотеоретичні підходи до розуміння складу злочину примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, перейдемо безпосередньо до аналізу кожної із чотирьох підсистем цілісного системного утворення такого юридичного складу злочину.

Встановлення об’єкта цього злочину ми розпочнемо з аналізу специфіки самого кримінально-правового поняття – об’єкт злочину.

^ 1.1 Об’єкт злочину, передбаченого ч. 1 ст. 355 КК України


Об’єкт (із лат. Objectum – річ, предмет) – це те, що протистоїть суб’єкту, тобто свідомості, внутрішньому світу як дійсне, як частина зовнішнього світу, як реальний об’єкт [271, С. 313].

У межах цього етапу дослідження враховуючи існування в юридичній літературі поряд із поняттям “об’єкт злочину” також поняття “об’єкт кримінально-правової охорони” на наш погляд, доцільно зазначити, що ці два поняття хоча і взаємопов’язані, але не тотожні.

По-перше, віднесення певних відносин до категорії тих, що охороняються кримінальним законом не перетворює будь-яке посягання на них на кримінально-каране, оскільки злочинами визнаються тільки найнебезпечніші посягання на об’єкти, передбачені кримінальним законом [196, С. 149].

По-друге кримінальний закон охороняє певні об’єкти не лише від злочинних, а й від інших суспільно-небезпечних посягань, які не визнаються злочинами (наприклад, заподіяння шкоди з боку неосудних осіб або тих, які не досягли віку кримінальної відповідальності) [ 175, С. 25].

Таким чином, поняття “об’єкт злочину” вужче, ніж поняття “об’єкт кримінально-правової охорони”.

С.І. Нікулін розглядає поняття “об’єкт злочину” і “об’єкт кримінально-правової охорони” як синоніми, але підкреслює, що це зовсім не означає, що віднесення тих або інших благ (інтересів) до об’єкта кримінально-правової охорони перетворює їх в об’єкт злочину. Слід мати на увазі, що зазначені вище блага (інтереси) не є виключно об’єктами кримінально-правової охорони. Досить часто одні і ті ж соціальні цінності охороняються нормами різних галузей права. Таким чином, віднесення певних благ (інтересів) до категорії охоронюваних кримінальним правом зовсім не перетворює будь-яке із посягань на ці блага (інтереси) у кримінально-каране діяння. Такими стають тільки найбільш небезпечні посягання на ці об’єкти, що вичерпно вказані в Кримінальному кодексі [ 218, С. 54-55].

Кожне суспільно-небезпечне кримінально каране посягання направлене на певний об’єкт, заподіює йому шкоду або ставить під загрозу заподіяння такої шкоди. Злочин неможливий без об’єкта, проти якого він спрямований. Слід підкреслити, що в науці радянського кримінального права переважала точка зору, згідно з якою об’єктом будь-якого злочину визнавалися суспільні відносини [245, С. 43; 246, С. 9; 85, С. 30].

А.А. Піонтковський у свій час писав, що суспільні відносини є загальним об’єктом, на який, зрештою посягає будь-який злочин, передбачений кримінальним законодавством [212, С. 115].

Чимало прихильників цієї позиції є і в наш час [112, С. 94; 246, 9].

Тому ми вважаємо за потрібне проаналізувати й інші найбільш розповсюджені точки зору вчених радянських часів та сучасності на суспільні відносини як об’єкт злочину.

Визнання об’єктом злочину суспільних відносин вимагає визначення змісту цього поняття. Перш за все необхідно враховувати, що не всі суспільні відносини врегульовані правом. Частина з них врегульована традиціями, нормами моралі, релігії тощо [ 144, С. 67].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Другим структурним елементом цінностей є інтереси потерпілих та їх права. Ми вже зазначали, що в кримінальному праві об’єктом злочину досить часто називають інтерес. Але були і категоричні твердження про те, що можна використовувати поняття інтересу при визначенні ознак об’єкта злочину [90, С.68-69].

На наш погляд, не слід недооцінювати значення “інтересу”, тому що визначення цього поняття сприяє визначенню спрямованості злочинного посягання, але не слід і перебільшувати роль “інтересу” та категорично визнавати його як об’єкт злочину. Тим більше, що законодавець у багатьох статтях КК для позначення об’єкта, якому заподіюється шкода, вживає саме термін “інтерес”. Взяти хоча б ст. 364 КК, в якій записано: Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, із корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Інтерес – це сукупність, єдність як суб’єктивного так і об’єктивного. Суб’єктивність інтересу розкриває його внутрішній бік – це усвідомлення потреб, постановка цілей, рішення про певний характер поведінки особи. Інтерес обов’язково є визначеним традиціями, моральними нормами, правом. Таким чином інтерес не тільки не суперечить закону, а іноді виникає із самого закону і набуває норми суб’єктивного права. Об’єктивність інтересу пов’язана із самою особою, яка є первинним джерелом його зародження, та її зацікавленістю в задоволенні його. Задоволення відбувається шляхом взаємодії та взаємозв’язку.

Взаємодії – це активна поведінка учасників суспільних відносин, спрямована на певні зміни у сфері інтересів цих учасників чи третьої сторони або недопущення таких змін. Під взаємозв’язком необхідно розуміти обопільно усвідомлений суб’єктами фактичний стан відносин між ними, за якого вони можуть вчинювати певні дії, що стосуються їх інтересів чи інтересів третьої сторони, або утримуватися від певних дій.

Головною об’єднуючою рисою для цих двох понять є їх направленість на створення, придбання або забезпечення благ, необхідних для задоволення соціальних та людських потреб.

Блага – це те, що задовольняє потреби людей, відповідає їх інтересам, цілям і намірам [136, С. 126].

Дослідження об’єкта конкретного злочину передбачає необхідність використання класифікації об’єктів, що є важливим і необхідним засобом пізнання найбільш суттєвих рис і якостей цінностей, які піддаються злочинному посяганню.

Питання класифікації об’єктів злочину є дискусійним у теорії кримінального права.

У теорії кримінального права найбільш поширеним є поділ об’єктів за “вертикальною” класифікацією на загальний, родовий та безпосередній. Така класифікація об’єктів відповідає філософським категоріям загального, особливого і одиничного. Але, безумовно, що для кваліфікації важливим є лише родовий та безпосередній об’єкти.

Проте, така класифікація піддавалася деякими вченими критиці [197, С.108-112]. Головним чином, критичні зауваження зводилися до того, що в окремих складах злочинів можливо розрізнити тільки два об’єкти: загальний і спеціальний.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Отже, авторитет – це загальновизнаний вплив, коли розпорядження і вказівки авторитетних органів управління виконуються без додаткової перевірки й обговорення беззаперечно. Посягання на авторитет органів управління полягають у приниженні відповідних символів держави ігноруванні розпоряджень і вказівок органів управління вчиненні певних дій всупереч установленому порядку чи без належного дозволу присвоєнні функцій управлінських органів [181, С. 576].

Отже, з урахуванням механізму заподіяння шкоди авторитету органів управління, зазначені злочинні посягання можна згрупувати таким чином: 1)діяння, яким шкода заподіюється внаслідок приниження честі символів держави її службових та посадових осіб; 2) діяння, яке полягає у тому, що шкода заподієються організацією або керівництвом групою яка ігнорує діяльність державних управлінських органів; 3) діяння, яке полягає у тому, що шкода заподієються самоправними діями (діями які вчинюються без належного дозволу) [181, С. 576].

Наведена теоретична позиція В.О. Навроцького мала місце в період дії КК 1960 р. і відповідно стосувалася положень, викладених в ньому. У нині чинному КК 2001 р. законодавець кардинально змінив назву розділу Особливої частини, в якому знаходиться аналізований злочин.

Безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 355 (на той час ст.1982) КК, у своїх попередніх дослідженнях нами називався “порядок захисту порушених прав”. Подальше дослідження цього питання зумовило деякі уточнення в понятті безпосереднього об’єкта примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань – “порядок здійснення (реалізації) права суб’єкта на захист порушеного права”.

У процесі подальшої роботи над темою дисертаційного дослідження нами були внесені ще деякі уточнення в поняття безпосереднього об’єкта примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, передбаченого ст. 355 КК 2001 р.

Зокрема, ми дійшли висновку, що безпосереднім об’єктом даного злочину, є встановлений порядок реалізації права суб’єкта на судовий захист порушеного цивільного права, що виникло на підставі реально об’єктивно існуючого цивільно-правового зобов’язання.

Між тим у юридичній літературі є й інші точки зору щодо визначення безпосереднього об’єкта розглядуваного злочину. Так, Л.В. Дорош зазначає, що примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань посягає на суспільні відносини, що забезпечують дотримання встановленого порядку виконання цивільно-правових зобов’язань [135, С. 956].

В.А. Клименко визначає його як “суспільні відносини, що регламентують порядок виконання цивільно-правових зобов’язань” [264, С. 592].

Н.О. Бондаренко та В.І. Терентьєв безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 198² КК 1960 р. називають цивільно-правові зобов’язання, підкреслюючи, що до них відносяться різного роду договори, угоди та інші правові зобов’язання [56, С. 281]. Проте така точка зору є не зовсім вдалою, оскільки суб’єктом злочину може бути заподіяна шкода не самому цивільно-правовому зобов’язанню, а безпосередньо порядку захисту тих прав, які порушені внаслідок невиконання чи неналежного виконання такого цивільно-правового зобов’язання. В іншому випадку, П.П. Андрушко, визначаючи безпосередній об’єкт аналізованого злочину як “встановлений порядок реалізації громадянами належних їм прав” [140, С. 657], на наш погляд, фактично залишає поза увагою той факт, що слід говорити не про всі права, а лише про ті, які виникають з об’єктивно існуючого цивільно-правового зобов’язання.

М.І. Мельник основним безпосереднім об’єктом злочину передбаченого ст.355 КК України називає “встановлений порядок виконання цивільно-правових зобов’язань” [189, С. 883; 190, C. 817]. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань Л.В. Дорош відносить до групи інших злочинів проти авторитету держави й діяльності об’єднань громадян [132, C. 358-359]. При цьому авторка пише, що суспільна небезпечність злочину, передбаченого ст. 355 КК, полягає в тому, що він посягає на суспільні відносини, які забезпечують дотримання встановленого порядку виконання цивільно-правових зобов’язань [189, С. 956.]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Ст. 11 ЦК передбачає, що цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є: 1)договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та морал