Реферат: Зміст вступ

ЗМІСТ


ВСТУП 3

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВА ПРИРОДА ДЖЕРЕЛ
КАНОНІЧНОГО ПРАВА 14

1.1 Поняття джерел канонічного права 14

1.2 Специфіка джерел канонічного права східної християнської церкви 36

Висновки до розділу 67

РОЗДІЛ ІІ. ВИДИ ДЖЕРЕЛ КАНОНІЧНОГО ПРАВА 71

2.1 Матеріальні джерела канонічного права 71

2.2 Формальні джерела канонічного права східної
християнської церкви 87

2.3 Юридична доктрина (тлумачення визначних каноністів).................... 126

Висновки до розділу ................................................................................ 142

^ РОЗДІЛ ІІІ. СПЕЦИФІКА СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ДЖЕРЕЛ
КАНОНІЧНОГО ПРАВА ................................................................. 150

3.1 Специфіка етапів систематизації джерел канонічного права ................ 150

3.2 Сучасні тенденції кодифікаційного процесу в канонічному праві
східної християнської церкви ................................................................... 157

Висновки до розділу ................................................................................ 173

ВИСНОВКИ ........................................................................................................ 176

^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ............................... 186

Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

ВСТУП


Актуальність теми дослідження. Релігія та право – дві нормативні системи з спорідненими характеристиками, що з різних сторін урегульовують життя суспільства і протягом тисячоліть взаємодіють у найрізноманітніших формах. Одним з найцікавіших результатів такого співіснування стало виникнення суміжних релігійно-правових нормативних систем – сукупності норм, що врегульовують особливу сферу суспільних відносин.

Унікальною рисою релігійно-правових систем сучасних світових релігій – християнства, ісламу та буддизму – є те, що вони виникають і первинно існують не як складова частина національної системи права певного державно-політичного утворення, а як відносно автономна правова сфера, що функціонує та розвивається паралельно з нею, не потребуючи, за своєю суттю, санкції держави для забезпечення власного буття. Ця їх виняткова особливість дозволяє досліднику теоретико-правових проблем глибше зрозуміти онтологічну сутність права як соціального явища, розглянувши емпіричний матеріал про його існування фактично поза визначально-формуючим впливом держави. Цьому ж сприяє деяка архаїчність більшості релігійно-правових норм (переважна частина яких створена кілька століть тому, і, не зважаючи на це, досі не втратила своєї юридично-зобов’язальної сили в межах релігійної спільноти), що дозволяє “живцем” побачити видозміну праворозуміння та правозастосування і простежити один з можливих шляхів еволюції права.

Однією з найрозвиненіших та найвпливовіших релігійно-правових систем сучасності є християнське канонічне право, що виникло і сформувалося на базі християнської релігійно-філософської доктрини. Термін “канонічне право” за обсягом охоплює релігійно-общинні правові системи найбільших “традиційних” гілок християнства – православ’я та римо-католицизму. Це – діюча система релігійно-правових приписів, що реально врегульовує цілий ряд специфічних суспільних відносин, які не піддаються впорядкуванню в інший спосіб. Термінологічно для позначення цієї ж системи використовується і поняття „церковне право”. Не зважаючи на певні відмінності, у східнохристиянській каноністиці ці два поняття прийнято вважати практично тотожними за обсягом, і, оскільки під канонічним правом найчастіше розуміють позитивне право церкви, то у роботі використовуватиметься саме це поняття.

Релігійно-правовим нормам, що складають основу сучасного канонічного права, властиві всі ключові ознаки, які вирізняють правові норми з-поміж інших видів соціальних норм (регулятивний та загальний характер, загальнообов’язковість /для адресатів/ припису, формальна визначеність правила поведінки, строго встановлений порядок прийняття та набрання чинності, забезпечення норми певними засобами примусового впливу). Водночас цей різновид правових норм не позбавлений і цілого ряду важливих специфічних рис (особливо у сферах, що стосуються питань їх структури, класифікації та ієрархії). Природно, що ця особливість (визначена, переважно, специфікою суспільних відносин, на врегулювання яких спрямовано нормативний вплив) не могла не накласти свій відбиток і на процес систематизації правових норм цього типу, що виразився у специфічних методах і формах її здійснення.

Канонічне право – змішана релігійно-правова система, яка базується на принципах віровчення певного напрямку християнства. Враховуючи визначально-формуючий вплив віровчення, центральну роль інституційного релігійного утворення вищого рівня (церкви) та ряд принципових відмінностей, набутих гілками християнства у процесі їх історичного розвитку, канонічне право з метою уникнення штучних узагальнень доцільно вивчати попередньо визначившись, на матеріалі якого з основних типів християнського релігійного права (римо-католицької, православної церкви чи протестантизму) проводитиметься дослідження. Особливо доречною видається така думка, коли йдеться про вивчення джерел канонічного права, адже значна їх специфіка у сферах ієрархії, складу та змісту дозволяє говорити про потребу наукової диференціації не лише на рівні типів (канонічне право римо-католицької та православної церков), але і на рівні видів (наприклад, у канонічному праві православної церкви за таким критерієм доцільно виділяти загальноцерковні джерела та джерела канонічного права окремих помісних церков). У дисертації джерела канонічного права вивчатимуться саме на матеріалі східнохристиянської (православної) церкви, яка традиційно є найбільшою релігійною деномінацією у нашій державі.

Релігія та церква посідають унікальне за значенням місце у житті суспільства. Будучи по суті аксіологічно-світоглядною формою пізнання світу, релігія, з одного боку, виступає як визначальний фактор при формуванні внутрішньої системи етичних оцінок, мотивацій та метафізичного світогляду віруючої людини, з іншого боку, вона в абсолютній більшості випадків є інституційно вираженим видом колективної свідомості, покликаним задовольняти релігійні потреби та впливати на суспільні процеси. Церква усвідомлює себе як особливу трансцендентно-іманентну щодо навколишнього світу дійсність, яка, однак, не розглядається як однорідне з державою утворення. Засвоївши багатовіковий історичний досвід їх взаємодії та намагаючись втілити в життя демократичні принципи, які в тій чи іншій мірі вважаються тепер загальноприйнятими засадами державного будівництва, переважна більшість сучасних держав залишила за собою виняткове право на визначення правового статусу релігійних організацій та контроль за реалізацією принципу свободи совісті. Виняткове врегулювання державою цієї сфери, окрім забезпечення вільного віросповідання, має за мету й уникнення різних типів соціальних конфліктів, які можуть спалахнути на релігійному ґрунті. Цей тип конфліктів, поряд з міжнаціональними та расовими, − один з найбільш розповсюджених різновидів глобальних конфліктів, що характеризуються особливим дестабілізуючим впливом та надзвичайно важко піддаються улагодженню. Однак, не зважаючи на те, що існують чітко визначені державно-правові засоби врегулювання релігійних конфліктів, гіркий досвід історії та сьогодення (зокрема багаторічного розділення православ’я в Україні) свідчить, що лише їх не достатньо. У цьому аспекті значними потенційними можливостями як стабілізуючий фактор володіє сфера, що до цього часу залишається порівняно малодослідженою сучасною юриспруденцією та державними органами, до компетенції яких входить сприяння залагодженню міжконфесійних суперечок, − канонічне право. Воно є методологічною основою припинення конфліктів і найбільш значимим є його внесок у тому разі, коли суб’єкти конфлікту стоять фактично на одних догматично-віронавчальних та канонічно-правових засадах, як це можемо спостерігати на прикладі кризи православ’я в Україні. Саме у цій площині можна вбачати неабияке практичне значення сучасних спроб вивчення канонічного права для держави та суспільства. Дослідження у цій сфері мають і важливе теоретичне значення (особливо для аналітичної юриспруденції), адже вони дозволяють вивчити систему права, що зберегла у собі багато архаїчних мотивів, і взаємодію права та релігії – двох систем соціальних норм. Послідовний теоретико-правовий аналіз джерел канонічного права через залучення нового матеріалу дозволяє розширити розуміння категорії джерел (форм) права, що сформовано на даний момент у теорії права.

Для ранніх етапів вивчення канонічного права характерне домінування богословського підходу до розуміння сутності цього явища, при якому воно розглядалось майже винятково як підрозділ теології. Не зважаючи на те, що грецькі та візантійські юридичні школи часів християнської античності та середньовіччя приділяли багато уваги церковно-канонічним питанням, пік власне наукового інтересу до вивчення феномену східнохристиянського (православного) канонічного права в цілому припадає на ХІХ – початок ХХ століть, коли з’явилась основна маса присвячених цій тематиці досліджень наукового характеру.

Однак попри те, що спроби юридичного вивчення канонічного права поодинокими авторами робилися вже у той час (зокрема, у працях М.С. Суворова, В.Є. Красножена, М.А. Горчакова та ряду інших авторів), у цьому пласті наукової літератури з проблеми переважають усе ж таки богословські конфесійні клерикально-апологетичні дослідження, що були закономірно зумовлені практичними потребами застосування канонічних норм у житті релігійних об’єднань певного напрямку. Саме цим, очевидно, в першу чергу зумовлена застарілість (навіть враховуючи тогочасний рівень розвитку юриспруденції) методології, яка властива більшості канонічно-правовим дослідженням того часу.

ХХ століття було ознаменоване для багатьох слов’янських країн, де традиційно домінувала православна церква, кардинальними змінами у політичному та державному житті. Сателітна щодо “радянського марксизму” матеріалістично-атеїстична державна ідеологія цілком закономірно спричинила різке падіння кількості наукових праць, у яких хоча б частково розглядалися питання християнського релігійного права. Офіційна державно-правова доктрина того часу твердила, що релігія як один із проявів застарілої ідеології приречена на повне зникнення у комуністичному суспільстві, що на практиці означало нав’язування думки про “безперспективність” і “непотрібність” канонічно-правових досліджень. Крім того, тривалий час у радянській юридичній науці обов’язковим і непорушним постулатом вважалося положення про те, що право існує в суспільстві лише завдяки державі і проявляється суто через державну нормотворчість, чим фактично ототожнювались поняття “право” та “державне законодавство”, а отже, майже цілковито виключалася можливість існування права поза сферою визначального впливу держави. Ці та інші чинники призвели до того, що на всьому радянському просторі, який охоплював не лише республіки колишнього СРСР, а і країни “соціалістичного табору”, наукове дослідження феномену канонічного права було фактично припинено.

Поодинокі згадки про канонічне право, що іноді з’являлися у радянській юридичній літературі, розглядали його в кращому разі як зниклу сферу права, що у свій час, будучи санкціонована державною владою, справила певний вплив на формування деяких галузей національного законодавства (сімейно-шлюбного, спадкового та ін.) окремих країн; або ж як ілюстрацію виродження християнської ідеології з плином століть (перехід від “пракомуністичних” положень раннього християнства до “реакційно-буржуазної” позиції церкви у новій історії) [326, с. 248-255].

Зі зміною аксіологічно-правових орієнтирів держав пострадянського простору суспільство отримало шанс переосмислити роль релігії та церковних організацій у своєму житті, визнавши неабияке різнобічне значення цих соціальних інститутів. Окрім цього, утвердження цих держав у виборі демократичного шляху розвитку, проголошення пріоритету невід’ємних прав людини (серед яких неабияке місце займає право на свободу совісті) призвело до стрімкого пожвавлення релігійного життя, зростання динаміки виникнення релігійних організацій [125, с. 146]. У цей період можна з упевненістю констатувати відродження не лише практичного (зумовленого необхідністю врегулювання сучасних релігійно-правових відносин), але і наукового інтересу до канонічного права. Про це зокрема свідчить поява публікацій, присвячених цій тематиці [19, с. 38-41, 47], видання нових [334] та перевидання раніше створених посібників, наукових розвідок і першоджерел [124] з питання. Однак враховуючи те, що більшість сучасних досліджень канонічного права православної церкви створено на базі духовних навчальних закладів авторами клерикально-апологетичного спрямування, доводиться відзначати, що окремі з них при розв’язанні поставлених перед собою завдань часто не використовують належною мірою сучасні наукові методи, не достатньо критично і дещо однобічно підходять до викладеного матеріалу, не враховують сучасний доробок аналітичної юриспруденції при створенні власних висновків.

Сучасні теоретики права та компаративісти (наприклад, О.Ф. Скакун, М.І. Матузов та ін. [276]) у своїх працях найчастіше обмежуються тільки згадками про релігійні норми та релігійні правові системи (зокрема, мусульманського та канонічного права), не вдаючись до їх детального аналізу або вивчаючи їх на прикладі одного мусульманського „одержавленого” права. Лише в наш час почали робитися поодинокі спроби дослідження канонічного права світськими вченими. Проте, ці автори (наприклад, М. Палінчак [220]) схильні у своїх працях аналізувати не стільки саме внутрішнє право церкви, скільки державно-церковні відносини. Повноцінною спробою комплексного вивчення канонічного права у контексті аналітичної юриспруденції можна вважати хіба що розробки М. Вар’яса [50], однак через намагання оглянути всю сукупність елементів системи дане дослідження лишень поверхово торкається проблематики канонічно-правових джерел.

Теоретичною основою дисертаційного дослідження стали праці радянських дослідників-правознавців: М.Г. Александрова, А.І. Денисова, С.Л. Зівса, С.Ф. Кечекьяна, М.М. Разумовіча, І. Сабо, Л.Р. Сюкияйнена, В.Є. Чіркіна, А.Ф. Шебанова та ін.; праці сучасних дослідників-правознавців: М.Ю. Варьяса, А.Б. Венгерова, О.Ф. Скакун, А.Ю. Калініна, А.А. Козловського, М.І. Козюбри, С.А. Комарова, В.В. Копєйчикова, В.О. Котюка, М.І. Матузова, П. Музиченко, Г.І. Муромцева, Ю.М. Оборотова, М.П. Орзіха, П.М. Рабіновича, Ю.В. Тихонравова, В.М. Хропанюка та ін., а також доробок відомих дореволюційних учених-юристів: Б. Кістяківського, Н.М. Коркунова, Л.І. Петражицького, М. Рененкампфа, В.І. Сергієвича, Є.М. Трубєцкого, В.М. Хвостова, Г.Ф. Шершенєвіча та ін. Важливе значення для написання дослідження мали праці відомих учених-каноністів: С.С. Бобчева, М.І. Горчакова, М. Заозерского, М. Красножена, О. Лотоцького, А. Мірлєса, єп. Никодима (Мілаша), М. Остоумова, А.С. Павлова, А.І. Покровського, І. Попова, Р. Поптодорова, М. Суворова, М. Фіолетова, В. Ципіна та ін.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження відповідає підготовленій Інститутом законодавства Верховної Ради України „Концепції розвитку законодавства України на 1997-2005 роки”. Проблематика дисертаційного дослідження відповідає також науковій темі на 2001-2005 роки „Теоретичні засади становлення правової держави в Україні” (номер державної реєстрації 0102U005306), яка розробляється кафедрою теорії та історії держави і права юридичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

^ Мета і завдання дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження − обґрунтування положення про те, що джерела канонічного права можна розглядати як об’єкт вивчення теоретико-правової науки, застосування понятійно-категорійного апарату якої дозволяє виявити природу та теоретико-правові особливості джерел канонічного права релігійного об’єднання (церкви), що займає одну з ключових позицій у історії, культурі та сучасному житті суспільства в Україні, – східної християнської (православної) церкви. Окрім цього, метою дослідження є виявлення сутності та теоретико-правова порівняльна характеристика систематизації джерел канонічного права вказаного релігійного об’єднання.

Головними завданнями даного дослідження стали:

визначення на основі сучасних теоретико-правових підходів ключових понять дослідження;

з’ясування ролі, місця та значення канонічного права серед інших сфер та галузей права;

вияв специфічних і спільних для всіх форм права рис, властивих джерелам канонічного права;

з’ясування видової різноманітності та ієрархічної структури джерел східнохристиянського канонічного права і порівняльна теоретико-правова характеристика цих видів;

розкриття сутності та специфіки процесу систематизації джерел канонічного права на різних його стадіях та етапах;

виявлення тенденцій сучасного розвитку джерел цього типу та створення моделі проведення систематизації на їх базі.

^ Об’єктом дослідження є джерела християнського канонічного права, які досліджуються на матеріалі однієї з найбільших релігійних деномінацій України – східнохристиянської (православної) церкви.

^ Предметом дослідження є порівняльний теоретико-правовий аналіз джерел канонічного права вказаного релігійного об’єднання та специфіки їх систематизації.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження стали загальні та спеціальні методи, якими користується сучасна теоретико-правова наука, сучасні загальнотеоретичні погляди на право та державу. Використано абстрактно-логічні методи (аналіз, синтез, дедукція, індукція та аналогія, перехід від конкретного до абстрактного і навпаки, побудова дефініцій понять, застосування поділу та класифікації), історико-правовий, структурно-функціональний, порівняльно-правовий та ряд інших загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Структурно-функціональний метод був необхідний для виявлення місця канонічного права в системі правових явищ та місця джерел канонічного права серед джерел права. Порівняльно-правовий метод використовувався в процесі дослідження специфіки джерел християнського канонічного права та їх систематизації. Його застосування дозволило виявити як спільні, так і відмінні риси джерел канонічного права у порівнянні з джерелами світського права. Використання таких спеціальних методів, як формально-юридичний, історико-правовий, порівняльно-правовий, дало змогу проаналізувати видову та якісну специфіку джерел канонічного права та стадій і етапів їх систематизації. В ході дослідження використані також методи, напрацьовані каноністикою. Наприклад, за допомогою історико-догматичного методу аналізуються історичні особливості та хід систематизації джерел канонічного права.

^ Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим у вітчизняному правознавстві комплексним монографічним дослідженням, присвяченим теоретико-правовому аналізу джерел східнохристиянського канонічного права. В ході проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень та висновків:

вперше на основі сучасних теоретико-правових принципів розглядаються джерела канонічного права східної християнської церкви, процес їх систематизації, використовуючи порівняльно-правового підхід виділяються загальні й специфічні риси, властиві цим правовим явищам;

запропоновано авторський підхід щодо визначення місця канонічного права як автономної надкорпоративної правової системи, що є частиною сім’ї релігійного права;

вперше визначено положення про те, що джерела канонічного права мають усі ключові ознаки джерел права у традиційному розумінні;

з нової точки зору визначено загальне поняття джерел права, джерел канонічного права, матеріальних та формальних джерел, канонічно-правового звичаю, канонічно-правового акту, прецеденту та договору;

вперше комплексно з теоретико-правової точки зору розглянуто нормативно-видову різноманітність цих джерел;

вперше виявлено теоретико-правові особливості стадій та етапів їх систематизації.

^ Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що:

у науково-дослідній сфері одержані результати можуть сприяти подальшій розробці проблематики теоретико-правового дослідження канонічного права;

у сфері правотворчості − ці результати можуть бути використані при розробці та прийнятті нової редакції Закону „Про свободу совісті та релігійні організації” і підзаконних нормативно-правових актів з питань державно-церковних відносин;

у правозастосовчій діяльності використання одержаних результатів може сприяти формуванню правових і суспільно-політичних механізмів гармонізації державно-церковних відносин в Україні;

у навчальному процесі матеріали дисертації доцільно використовувати при підготовці навчальної та навчально-методичної літератури з дисциплін „Теорія права”, „Канонічне право” та при проведенні семінарських занять, написанні навчально-кваліфікаційних робіт.

^ Апробація результатів дисертації. Результати дисертації були апробовані на ряді науково-практичних конференцій, зокрема, на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Духовність та злагода в українському суспільстві на перехресті тисячоліть” (м. Київ, 1999 р.), міжнародній науково-практичній конференції “Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики” (м. Київ, 1999 р.), науково-практичній конференції „Україна: поступ у майбутнє” (м. Київ, 2000 р.), міжнародній науково-практичній конференції „Біблія і культура” (м. Чернівці, 2000 р.), ІІ Всеукраїнській науковій конференції молодих науковців, аспірантів і студентів „Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави” (м. Одеса, 2003 р.) та V Всеукраїнській науково-практичній конференції „Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” (м. Острог, 2004 р.).

Положення дисертації доповідалися на теоретичних семінарах викладачів юридичного факультету, розглядалися на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Публікації. Основні положення дисертації викладені у десятьох статтях, з них п’ять опубліковані у збірниках наукових праць, які входять до переліку фахових видань, затверджених ВАК України.

Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html


ВИСНОВКИ


1. Визначення понять − важливий етап пізнання права. На шляху до створення дефініції складних суспільних понять, що динамічно розвиваються, є цілий ряд об’єктивно зумовлених обставин, які істотно ускладнюють цей процес. Можливі два основних підходи до створення визначень, перший з яких передбачає розгляд визначуваного явища на сучасному етапі його розвитку без урахування темпорального фактора, другий – розрізнення історичних етапів розвитку явища і його розгляд у генетично-еволюційному аспекті (у цьому випадку мета визначення – знайти найбільш істотні, властиві природі явища ознаки, у модифікації яких і полягав його історичний розвиток).

Розгляд основних історичних етапів розвитку поняття джерела права дозволяє констатувати дуже повільну у якісному відношенні еволюцію цього поняття як теоретико-правової категорії та чітку домінанту матеріального розуміння джерел права на ранніх стадіях його вивчення (античність, середньовіччя). Якісно новим етапом дослідження джерел права можна вважати час виникнення основних концепцій права, кожна з яких запропонувала власний методологічно-цілісний погляд на право в цілому та різні форми виразу його буття (в тому числі і джерела права). З виникненням та поширенням юридичного позитивізму намітилася тенденція до переваги формального розуміння джерел права. В цілому ж, не зважаючи на неминуче спрощення предмета дослідження, концепції права сприяли перегляду усталених стереотипів і різноплановому розгляду джерел права.

Розгляд поняття джерела права у відриві від темпорального фактора дозволяє виділити такі найбільш типові підходи до розуміння його, як: 1) зовнішньої форми виразу юридичних норм; 2) нормотворчої діяльності держави та результатів цієї діяльності; 3) сил, що виробляють право; 4) причин, умов чи способів надання соціальним нормам статусу правових.

Учені-каноністи ХІХ – поч. ХХ ст.ст. у своїх працях або дотримувались певної правової концепції у розумінні джерел права, або ж взагалі намагалися уникати будь-яких визначень цієї категорії, посилаючись на істотні відмінності між світським і канонічним розумінням основних форм існування права. Позиції сучасних дослідники канонічного права за їх спрямуванням можна скласифікувати на дві категорії – консервативну (передбачає синкретичний аналіз існуючих випробуваних часом авторитетних моделей певного явища) еволюційну (являє собою спробу піднесення за допомогою сучасних наукових методів категорійно-понятійного апарату канонічного права до сьогоденного рівня розвитку “світської” юриспруденції).

Об’єктивною підставою складності утворення універсального визначення джерел права є велика різноманітність значень цього поняття, що склалась історично. Сучасний підхід до дефініції джерел права передбачає синтез історичного і “позачасового” їх розуміння та доцільність багаторівневого розгляду такого складного явища як джерела права.

2. Проаналізувавши місце сучасного християнського канонічного права в системі правових явищ, можна прийти до висновку, що його належить розглядати як автономну надкорпоративну правову систему, що є частиною сім’ї релігійного права.

Найбільш ефективними методами дослідження специфіки джерел канонічного права є порівняльний та феноменологічний методи.

Специфічні риси джерел канонічного права при порівняльному розгляді можна поділити на дві великі категорії: 1) специфіка джерел канонічного права по відношенню до джерел світського права; 2) специфіка канонічно-правових джерел щодо джерел інших релігійних правових систем.

3. Джерела канонічного права врегульовують особливий тип суспільних відносин, яким властивий власний предмет (суспільні відносини, пов’язані із задоволенням релігійних потреб) та методи (імперативний, диспозитивний, змішаний, акривія та ікономія в якості специфічних методів) нормативного врегулювання. Досить чітко відрізняються від “світських” і канонічні правовідносини, специфіка яких виражається як на рівні об’єкта (суспільних відносин особливого типу, що піддаються нормативному врегулюванню), так і на рівні суб’єктів і змісту правовідносин цього типу.

Інший підхід до класифікації специфіки різних типів джерел права дозволяє виділити відповідно до двох основних рівнів розуміння і поділу джерел права такі групи: 1) специфіка різних типів джерел у матеріальному їх розумінні; 2) специфіка джерел у формальному відношенні.

4. Головна ознака, що визначає специфіку джерела канонічного права у матеріальному аспекті, – це нормотворча воля, яка субстантивується у певних органах, які легітимно здатні створювати нові джерела права і самим фактом волевиявлення закріплювати за ними загальнообов’язковий до виконання всіма адресатами статус. Носієм цієї волі у цьому випадку є не держава, а окремі релігійні організації (організовані об’єднання віруючих, основна організаційна форма буття релігії в суспільстві) та релігійні об’єднання (церкви – середовища буття та ключового джерела канонічного права), що прямо чи опосередковано беруть участь у канонічному нормотворчому процесі.

Специфіка джерел канонічного права у формальному розумінні проявляється у їхньому змісті, який складають релігійно-правові норми. Необхідно чітко розмежовувати поняття релігійної норми (як одного з видів соціальних норм) і релігійно-правової норми (як специфічного типу правових норм, якому властиві всі основні ознаки права).

Особливості джерел канонічного права проявлються й у їх класифікації, для якої типовим є виділення специфічних нехарактерних для світського права видів правових джерел (Біблія, церковне передання, канонічний звичай, церковне законодавство та ін.).

5. Аналітична юриспруденція пройшла у розумінні матеріальних джерел права дві основні стадії. На першій з них домінувало уявлення про джерела цього виду як про різновиди правотворчої волі, яка виражається у системі суб’єктів нормотворчості. Другий етап розвитку уявлення про джерела права у матеріальному розумінні характеризується розумінням цього поняття через матеріальні умови життя суспільства, через оцінку змісту норм права з точки зору соціальної зумовленості. Матеріальні джерела права, отже, визначаються як сукупність різнотипних факторів (наприклад, економічних, соціально-політичних, культурологічних, юридичних та інших), що в комплексі справляють визначальний вплив на формування права.

Східнохристиянська каноністика за увесь час свого існування наразі так і не виробила остаточних послідовних і несуперечливих критеріїв розподілу джерел канонічного права на матеріальні та формальні (і це попри той факт, що саме ця класифікація і досі залишається однією з найбільш вживаних та небезпідставно вважається основною). Матеріальні джерела канонічного права потрібно розуміти як суб’єктивовану нормотворчу волю.

Застосовуючи формально-логічний підхід, матеріальним джерелом канонічного права християнської церкви у власному розумінні терміну може називатися лише суб’єктивована нормотворча воля релігійного об’єднання, адже лише вона уповноважена ствердити автентичність виразу волі Бога та шляхом рецепції вибірково ввести окремі нормотворчі вияви державної волі до діючої системи релігійного права.

Слідуючи усталеній традиції, можна виділити три види матеріальних джерел східнохристиянського канонічного права: суб’єктивовану нормотворчу божественну, церковну та державну волю.

Розвиненим релігіям світу властиве вчення про божественне походження їх найважливіших засад і принципів, які вважаються формою виразу волі об’єкта поклоніння. Ці положення, яким віра у їхнє божественне походження надала найвищого ієрархічного статусу, вважаються вічними та незмінними. Божественна воля, за релігійним переконанням, є першоджерелом усього права християнської церкви, що формулює ключові нормативні приписи, визначає основи церковного устрою та засади релігійної діяльності. Всі інші матеріальні джерела вважаються похідними щодо неї. Можна розрізняти безпосередню та опосередковану форму виразу та закріплення цього різновиду матеріальних джерел.

Нормотворче волевиявлення органів церковної влади та управління є центральним різновидом матеріальних джерел канонічного права, який характеризується надзвичайно тісним взаємозв’язком з першим видом джерел – божественною волею. У східному християнстві доцільно виділити два рівні вияву волі церкви як одного з матеріальних джерел канонічного права: а) загальний рівень (універсальна суб’єктивована нормотворча воля, не обмежена майже ніякими чинниками, що уповноважена приймати рішення загального характеру, канонічно-зобов’язальна сила яких поширюється на всі суб’єкти канонічно-правового регулювання); б) локальний рівень (воля, спрямована на створення норм, що визначають канонічно-правовий статус окремих структурних чи адміністративно-територіальних частин християнської церкви, напр., помісних церков, монастирів, духовних шкіл тощо).

Правом повноважного представництва волі церкви наділена ціла система органів церковної нормотворчості, до якої відносять інститут єпископів, церковні собори та колегіальні органи церковного управління різних рівнів, церковні організації (юридичні особи, що функціонують у середовищі певного релігійного об’єднання) та церковну громадськість.

Третім різновидом матеріальних джерел канонічного права є нормотворча воля державної влади. Опосередковано канонічно-правотворча функція органів держави проявляється у тому, що держава, як утворення, наділене суверенною владою в межах власної території, охоплює системою власного правового регулювання всі громадські організації та об’єднання, серед яких є і релігійні організації.

6. У науці канонічного права не вироблено усталених підходів до теоретико-правового вивчення формальних джерел права. Більшість дослідників у своїх працях при висвітленні цього питання головний наголос роблять на історико-джерелознавчому аспекті джерел канонічного права. Формальні джерела канонічного права – це форми зовнішнього виразу канонічно-правових норм. Видами таких джерел є священні (біблійні) приписи, канонічно-правовий звичай, канонічний акт, канонічний прецедент, внутрішньоцерковний та міжцерковний канонічно-правовий договір.

Чільне місце в ієрархії формальних джерел релігійно-правових систем традиційно посідають положення, викладені у священних книгах релігії, на доктрини якої опираються ці системи. Особливе значення для кожного християнського релігійного об’єднання мають приписи священної книги цієї світової релігії – Біблії, яка по суті є збірником багатьох творів, написаних різними авторами та у різні епохи. Саме у Біблії розкрито засади християнського віровчення та культу, подано основні парадигми християнського світогляду. Виходячи з матеріального розуміння поняття джерела права як правотворчої волі, серед дослідників православного канонічного права набула поширення думка, що норми, які містяться у Біблії, в силу свого найвищого авторитету є фундаментальними принципами, на яких базується все життя церкви, формальною засадою церковної правотворчості. Звичайно, Біблія, як і більшість священних книг інших релігій, не містить систематизованого кодексу релігійно-правових норм. Однак у ній вміщено загальні начала, вихідні положення та напрямки правового регулювання, які через акти тлумачення та нові норми, що виникають на підставі біблійних доктрин, деталізуються та реалізуються через них. Конкретні приписи та загальні парадигми Біблії істотно вплинули на історичний процес формування канонічного права всіх, без винятку, гілок християнства.

Канонічно-правовий звичай є специфічним різновидом правового звичаю, наділеним значною кількістю видових особливостей, який посідає досить важливе місце у ієрархії джерел канонічного права. Однією з основних форм існування канонічних звичаїв є церковне передання. Вчені-каноністи практично не займалися питанням визначення поняття канонічно-правового звичаю як такого (натомість визначаючи поняття правового чи юридичного звичаю) або взятого у контексті правового звичаю в цілому. Канонічно-правовий звичай – це канонічний припис, що сформувався внаслідок однотипного повторення певних юридично-значимих дій протягом певного часу, який інтегрований суб’єктами канонічної правотворчості до системи діючого релігійного права.

Канонічний звичай для інтеграції у правову систему має відповідати ряду вимог: 1) мати певну давність існування, безперервно використовуватись зі спільної добровільної згоди; 2) бути обов’язковим, чітко визначеним, узгодженим з іншими звичаями; 3) відповідати критерію розумності. Місце певної звичаєвої норми у ієрархії інших канонічних звичаїв визначається: а) давністю звичаю; б) територією, на якій він існує; в) ступенем інтеграції звичаю до системи діючого позитивного права.

Ядром канонічного права, найбільшою за обсягом і складністю його частиною, позитивним правом, норми якого носять чи не найбільш яскраво виражений юридичний характер, є церковне законодавство. Канонічно-правовий акт – це офіційний акт-документ