Реферат: Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648-1764) мала 17 гетьманів. Назвемо їх усіх поіменно: Богдан Хмельницький (1648-1657)


Олена Апанович

ГЕТЬМАНИ УКРАЇНИ

І КОШОВІ ОТАМАНИ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

ПЕРЕДНЄ СЛОВО


Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648-1764) мала 17 гетьманів. Назвемо їх усіх поіменно: Богдан Хмельницький (1648-1657); Іван Виговський (1657-1659); Юрась (Юрій) Хмельницький (1659-1663); Павло Тетеря, правобережний гетьман (1663-1665); Іван Брюховецький, лівобережний гетьман (1663-1668); Степан Опара, правобережний гетьман (1665); Петро Дорошенко (1665-1676); Суховієнко, кошовий гетьман (1668-1669); Дем'ян Многогрішний, лівобережний гетьман (1668-1672); Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669-1674); Іван Самойлович (1672-1687); Іван Мазепа (1687-1709); Іван Скоропадський (1708-1722); Пилип Орлик, гетьман в еміграції (1710-1742); Павло Полуботок, наказний гетьман (1722-1724); Данило Апостол (1727-1734); Кирило Розумовський (1750-1764).


У процесі формування гетьманської влади як української державної інституції в назву «гетьман» до 1648 р. вкладалося поняття найвищого військового керівника козацтва.


Михайло Грушевський у своїй «Ілюстрованій історії України» подає складений ним «Порядок українських гетьманів», називаючи першими гетьманами тих козацьких керівників, котрі діяли з середини XVI ст. Імена цих людей, хоч вони й не мали гетьманського титулу, згадуються в історичних джерелах. Зауваживши, що «не можна відрізнити менших ватажків від гетьманів, признаних усіма, ані зложити ряд гетьманів без перерви», Грушевський у свій «Порядок українських гетьманів» включив і польських так званих «кресових» старост, магнатів і шляхтичів, які, будучи прикордонними урядовцями Польщі, очолювали козацькі загони в походах проти татар.


Щоправда, відомий учений починає список з Дмитра Вишневецького, православного князя, родовід якого пов'язаний з Рюриковичами й Гедиміновичами — литовською правлячою династією. Вишневецький прагнув звільнити південні українські степи від панування ханських орд, знищити турецькі фортеці в пониззях Дніпра, а згодом і оволодіти Чорноморським узбережжям. У середині XVI ст. він побудував замок-фортецю на Малій Хортиці, звідки ходив у походи проти татар і на турецькі фортеці.


Офіційно термін «козацький гетьман» або «гетьман Запорозького Війська» почали застосовувати з часів виникнення реєстрового козацтва (70-ті роки XVII ст.). Під час великих походів і повстань влада реєстрового гетьмана поширювалася на все козацтво. Серед згадуваних Грушевським гетьманів реєстрового козацтва є й Михайло Дорошенко, який діяв у 20-х роках XVII ст. Проводирі великих козацько-селянських повстань 30-х років XVII ст., що були спрямовані проти панування Польщі в Україні, теж називалися козацькими гетьманами. їхні імена були широко відомі, про них багато говорилося в історичних джерелах.


Над усіма вище названими гетьманами періоду до Богдана Хмельницького як недосяжна вершина височить постать Петра Сагайдачного. Під його проводом козацтво оформилося в могутню військову силу, запанувало на Чорному морі. Він очолив національно-визвольну війну проти найбільшої держави тогочасного світу — султанської Туреччини та її васала — Кримського ханства, увів козацтво в європейський історичний процес.


З числа тих, хто тримав гетьманську булаву, героями дослідницьких есе даної книжки обрано шістьох. Авторка зупиняється саме на цих особах тому, що їх об'єднувало найважливіше — вони були носіями ідеї незалежної самостійної Української держави. Втіленню цієї ідеї в дійсність вони присвятили все своє життя, поставивши за мету попередньо вибороти звільнення українського народу від панування чужинців. Діяти цим гетьманам довелось у найскладніших, найтяжчих, іноді найтрагічніших для України історичних умовах. Такі великі держави, як Польща, Османська імперія — Туреччина, Кримське ханство, Московія (пізніше Російська імперія), домагалися повного загарбання України, вели між собою війни за оволодіння її землями.


Богдан Хмельницький, під проводом якого український народ у війні 1648-1657 років повалив польське панування в Україні, був творцем, будівничим і найвищою владою Української Гетьманської держави, першим гетьманом України. Він забезпечив Україні як незалежній самостійній державі численні міжнародні зв'язки, політичні союзи. В останні роки життя Богдан Хмельницький мав намір відійти від союзу з Москвою, котра порушувала україно-російський договір, наступала на права та вольності України.


Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа, для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала краху. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу. Корені сучасної незалежності України певною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.


Гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа належали до тих, не таких уже й численних постатей, чиїми іменами називають епохи. Отже, в історії України була доба Сагайдачного, доба Богдана Хмельницького і Мазепина доба.


Окремі нариси в книжці присвячені гетьманам Івану Виговському, Петру Дорошенку, Пилипу Орлику, які були видатними державними й політичними діячами, талановитими дипломатами. Вони боролися за визволення Вітчизни від чужоземного панування, за відродження Української незалежної держави. Прямуючи до єдиної мети, ці гетьмани обирали різні шляхи її реалізації. У Виговського та Дорошенка вони виявилися фатальними.


Гетьман Іван Виговський — наступник Богдана Хмельницького — намагався продовжити його справу. Протидіючи наступові Москви на Україну, Виговський завдав нищівної поразки стотисячній царській армії. Однак Гадяцька угода з Польщею 1658 р., хоч і була укладена на основі федеративного союзу, який надавав Україні внутрішньої самостійності, призвела до народного повстання проти Виговського. Союз із державою, довготривале панування якої в Україні було кілька років тому повалено, вважався неможливим. Та й сама Польща не мала наміру дотримуватися угоди.


Гетьман Петро Дорошенко поклав за мету відновити Українську державу, подолати руїну, котра була наслідком Андрусівського перемир'я 1667 р., за яким Москва віддавала Польщі Правобережну Україну. Разом із Іваном Сірком Дорошенко очолив народне повстання й на деякий час об'єднав розірвані частини України. Водночас для протидії Польщі та Москві Дорошенко вимушений був погодитися на васальну залежність від турецького султана з умовою невтручання останнього в справи України. Але султан спустошував і руйнував Правобережну Україну, знищував її населення. Народ, який раніше вітав Дорошенка як визволителя, відвернувся від нього.


Гетьману Пилипу Орлику довелося діяти в еміграції, за межами України. Він доклав багато зусиль, щоб включити питання визволення України в європейський політичний процес, організувати коаліції європейських держав проти завойовницької політики Російської імперії.


Запорозька Січ — козацька республіка — залишалася впродовж усього свого існування носієм української державності, її уряд очолювали кошові отамани, ознакою влади яких також була булава.


За майже трьохсотрічну історію Запорозької Січі змінилося багато кошових отаманів: як правило, їх обирали кожного року. З тих, про кого маємо достовірні відомості, найвидатнішими були славетний кошовий отаман Іван Сірко і останній кошовий отаман Петро Калнишевський. Про їхнє життя та діяльність також розповідається в цій книжці.


^ УКРАЇНЕЦЬ З ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ


Козацький полководець — таке традиційне визначення не розкриває всієї величі цієї могутньої, ще досі, по-справжньому не оціненої постаті в нашій історії, значення її діяльності для розвитку української нації.


Один із найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, захисник української культури й духовності, поборник освіти — він уособлював людину доби Відродження. Як і інші ренесансні особистості, Петро Сагайдачний піднісся до найвищих щаблів тодішньої освіченості, був титаном духу та думки, людиною могутніх пристрастей, кипучої, невтримної енергії.


На українському грунті така особа найповніше могла себе виявити передусім у визвольній боротьбі, яка протягом XVI—XVII ст. набула ваги першорозрядної життєвої проблеми, від розв'язання якої залежала доля нашого краю і його народу. Турецько-татарські загарбники загрожували йому геноцидом, фізичним винищенням; шляхетська Польща — духовним спустошенням, що неминуче призвело б до загибелі культури української нації, її етнічної своєрідності.


Не маючи власної держави, український народ вимушений був мобілізувати усі свої матеріальні й духовні можливості для формування козацтва — потужних збройних сил, важливої ознаки держави. Саме козацтво створило Запорозьку Січ, яка згодом розвинулася у політичний і військовий центр усієї України.


Петро Сагайдачний з'явився на Січі в останні роки XVI ст. Докладніше розповісти про попередній період його життя немає можливості, оскільки документальних даних обмаль. Місце народження Петра Сагайдачного називає його сучасник Йоахим Єрлич у своєму творі «Літописець — або хроничка». Це село Кульчиці поблизу Самбора (нині Львівської області). Тут у сім'ї дрібного українського шляхтича приблизно у 1570 р. народився хлопчик, якого нарекли Петром. Церковний пам'янник Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря доніс до нас ім'я батька майбутнього гетьмана — Конон, за українською вимовою — Конаш.


Навчався Сагайдачний в Острозькій школі на Волині, заснованій у 70-х роках XVI ст. Це був час особливого загострення ідейних протистоянь. Польська шляхта, загарбавши українські землі, встановила тут тяжкий феодально-кріпосницький гніт. Жорстоким примусом насаджувався католицизм, велося насильницьке ополячування українців. «Вогнем і мечем» діяли в Україні єзуїти — представники войовничого католицького ордена. Відкриваючи свої школи-колегіуми, єзуїти перетворювали їх на знаряддя боротьби з православ'ям, викорінення культури, літератури та мови українців і білорусів.


Чимало українського феодального панства зрікалося своєї нації, віри, рідної культури, мови. Та народ непохитно протидіяв цьому, з другої половини XVI ст. набирає сили освітній рух, очолюваний братствами та міськими організаціями, котрі об'єднували ремісників, торгових людей, козаків, українську шляхту, їм належить величезна роль у відсічі єзуїтській ідеологічній експансії. Заслуговує на увагу їхня діяльність щодо розвитку освіти й друкарства, організації братських шкіл, піднесення-національної самосвідомості народу.


Вважається, що першою й найбільшою була школа Львівського Успенського братства, відкрита у 1586 р. Проте значно раніше виникла Острозька школа, яка стала першим українським навчальним закладом. Фундатором її був багатий і впливовий магнат Костянтин-Василь Острозький, котрий зберігав вірність своїй нації,


Острозьку школу, що проіснувала до смерті її засновника, називають академією. Найвидатніший природознавець нашого століття, нащадок запорозьких козаків Володимир Іванович Вернадський у своєму програмному виступі «До створення Української Академії наук», здійснюючи історичний екскурс у минуле академій, згадав і Острозьку школу, яка об'єднувала групу діячів культури. Він вважав її типовим науковим закладом саме першого етапу існування академій, коли вони були гуртками вчених, підтримуваних меценатами.


Курс навчання в Острозькій школі складався зі знаменитих «семи вільних наук» доби Ренесансу — граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики й астрономії. Провідне місце посідало вивчення старослов'янської та грецької мов. Ректором школи був громадський діяч і письменник Герасим Смотрицький, учителями — відомі педагоги-письменники Іов Княгинецький (друг Івана Вишенського), клірик острозький Василь Суразький, ієромонах Кіпріян, Дем'ян Наливайко (брат Северина Наливайка, керівника козацько-селянського повстання 1594 р.).


Разом із Сагайдачним учився Мелетій Смотрицький, який згодом став автором «Грамматики словенськия правилное синтагма», що неодноразово перевидавалася в Україні, Москві й за якою вчилося кілька поколінь українців, білорусів, росіян (наприклад, Михайло Ломоносов називав її «вратами» своєї освіченості).


Отже, в Острозі Петро Сагайдачний не тільки глибоко опанував знання. Тут сформувався його прогресивний, гуманістичний, патріотичний світогляд. Тож можна стверджувати, що Сагайдачний тривалий час перебував у атмосфері напруженого інтелектуального й духовного життя, де панували передові ідеї доби, порушувалися гострі політичні та ідеологічні питання, які хвилювали тодішнє українське суспільство. Згодом він потрапляє до Львівської братської школи, де зустрічається з Іовом Борецьким, з яким підтримував зв'язки до кінця свого життя. Вони були речниками спілки козаків та інтелігенції, яка тоді репрезентувалася переважно особами духовного стану.


Після переїзду зі Львова до Києва Сагайдачний стає домашнім учителем у київського судді Аксака. Є дані, хоч і побічні, про його активну громадську діяльність того часу.


6 жовтня 1596 р. у Бресті відбувся церковний собор, який проголосив унію — релігійне єднання православних і католиків. Визнаючи своїм духовним зверхником папу римського, уніати приймали основні догмати католицизму. Православна церква оголошувалася поза законом.


Селянство, міське населення, козаки, значна частина православного духовенства і української шляхти виступили проти унії, що призвело до подальшого загострення соціальної, політичної, ідеологічної конфронтації, яка досягла особливої гостроти в перші десятиріччя XVII ст., а в 30-ті роки боротьба проти унії стає одним із гасел козацько-селянських повстань.


Слід зазначити, що хоча в першій половині XVII ст. унія виступала як ідеологія чужоземних феодалів, панства та королівської влади, в майбутньому уніатство зазнало певної історичної трансформації. З кінця XVIII ст. польські магнати й шляхта, втративши після поділів Польщі політичну владу на Правобережній Україні, все ж зберігали там економічне й духовне панування. Вони переслідували й тероризували українське населення, для частини якого в той час уніатська віра вже стала традиційною. Як відомо, уніатська церква сприяла також поширенню освіти серед народних мас.


Одразу ж після Брестського собору 1596 р. Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії. Про це свідчить його твір «Пояснення про унію», який, щоправда, не дійшов до нас. Проте зберігся лист, у якому литовський канцлер Лев Сапєга називав цей твір «дуже цінним».


У відповідь на Брестську унію посилилися покозачення українського населення, втечі на Січ. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. запорозьке козацтво, зростаючи кількісно, стає могутньою військовою силою.


Подався на Запорожжя й Петро Сагайдачний. На Січі, яку дослідники справедливо називають ще однією українською академією, але вже військовою, де в умовах постійної небезпеки й героїзму гартувалися національні герої, ватажки народних повстань проти польсько-шляхетського панування і феодально-кріпосницького гноблення, керівники походів проти турецько-татарських агресорів, він набув військового досвіду, досконало вивчив козацьку стратегію й тактику, зрештою, сформувався як полководець.


Петро Конашевич Сагайдачний брав найактивнішу участь у походах і досить швидко, завдяки освіченості, державному розуму, сильній вдачі, переконанням здобув високий авторитет. Спочатку його обрали обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, згодом він очолює січове товариство — стає кошовим отаманом. Пізніше кілька разів його обирають гетьманом.


З розвитком Запорозької Січі активного, наступального характеру набирає боротьба проти турецько-татарської агресії. Козаки не тільки давали відсіч навалам татарських орд і турецьких військ в Україну, але й самі наприкінці XVI ст. розгорнули наступ на володіння султанської Туреччини та її васала — Кримського ханства, намагаючись перенести військові дії на територію ворога. Перша така спроба була зроблена ще в середині XVI ст., коли Дмитро Вишневецький, спираючись на побудований на Малій Хортиці замок, водив козаків на кримські улуси.


Турецька імперія (Оттоманська Порта), до якої входили завойовані нею країни Європи, Азії та Африки і яку населяло 60 мільйонів чоловік, була в ті часи найбільшою державою. Вона панувала на Чорному морі і Балканах, володіла гирлами Дунаю, Дніпра, Дону, прагнучи використати їх як опорну базу для наступу проти України, Росії, Польщі, Білорусії. Збройні сили Оттоманської Порти належали тоді до числа найсильніших армій світу, мали репутацію «непереможних». Включаючи у свої агресивні плани загарбання України, султанська Туреччина викликала й інспірувала татарські напади.


Вторгнення татарських орд в українські землі супроводилося нещадним розоренням сіл. Але найтяжчим наслідком цих навал було знищення й масове полонення українців. Залишаючи на своєму шляху згарища й трупи, орди, повертаючись до Криму, гнали, як худобу, тисячі бранців, молодих здорових людей, цвіт українського народу; малих дітей і старих людей ординці безжально знищували.


Трагічною була доля хлопчиків-підлітків, які потрапляли в полон, їх здавали до султанського війська, де намагалися витравити всі спогади про рідний дім і Вітчизну, виховати з них фанатичних захисників султанського престолу. Яничарський (піхотний) корпус султанської армії насамперед і поповнювався хлопчиками зі слов'янських країн. За три століття ханські орди й султанські війська знищили й перетворили в невільників мільйони українців. Отже, проти такої супердержави та її васала козаки й розгорнули справжню національно-визвольну війну.


Стратегію цієї війни розробив Сагайдачний. Запорожці влаштовували морські та сухопутні походи на Крим та узбережжя Чорного моря. Основним напрямком козацького наступу на турецькі володіння були береги Анатолії й Малої Азії, хоча козацькі судна («чайки») з'являлися й поблизу берегів Африки. Ставилося завдання: послабити військову силу ворога, знищити його флот, зруйнувати найважливіші порти.


Під час великих походів козаки атакували кілька фортець одночасно, однак основного удару завдавали якомусь найбільшому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп, Риза та інші. «Скурювали мушкетним димом столицю турецького султана», — записав літописець.


Козаки не намагалися на тривалий час оволодіти фортецею чи містом, що було й неможливим, оскільки військові операції вони проводили далеко від своєї бази — Запорозької Січі. Захоплюючи на деякий час турецько-татарські фортеці, козаки знищували їхні гарнізони, здобували великі трофеї. Проте найголовнішим було те, що вони звільняли велику кількість нещасних полонених, що конали в тяжкій турецько-татарській неволі. Саме в цьому полягала гуманна суть козацьких експедицій, які підривали економічну й військову могутність султанської Туреччини. Головною метою походів козаки вважали визволення з турецького й татарського рабства людей, котрі мучилися там.


Петро Сагайдачний розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. В морські походи козаки відпливали вночі перед новим місяцем. Скільки чатувало на них перед виходом у море небезпек! Треба було проминути турецькі фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень (там, де тепер Берислав і Каховка). За переказами, щоб перепинити прохід по Дніпру, турки поставили посеред річки металеву браму, а від Кизи-Керменя до Тавані й далі до Аслам-Керменя протягли залізні ланцюги.


До нас дійшла оповідь про те, як сміливці долали цю перепону. Кілька десятків колод вони зв'язували залізним ланцюгом і сторчма пускали до брами. Стукіт колод, брязкіт ланцюгів створювали враження, нібито рухається козацька флотилія, й турки відкривали вогонь по гаданих козацьких «чайках». А тим часом запорожці, причаївшись в очеретах, очікували, поки вщухне стрілянина, й тоді стрімким кидком проходили лінію фортець. Так само вони долали шлях біля Очакова й Кінбурна — турецьких фортець, що, немов міфічні Сцілла й Харібда, стерегли вихід у Чорне море.


«Чайки» за 36-40 годин досягали Анатолії. У морі козаки завжди першими помічали великі турецькі галери, оскільки на своїх суднах вони піднімалися над водою лише на 2,5 стопи. На «чайках» спускали щогли, визначали напрямок вітру й ставали так, щоб під вечір сонце у козаків було з тилу. За годину перед заходом сонця українські воїни починали сильно веслувати ближче до галер. За певним гаслом опівночі вони підгрібали до ворожих суден, зненацька брали їх на абордаж, нерідко вдаючися й до рукопашного бою. Турецький екіпаж знищували, невільникам давали свободу, відвозили в рідні краї або залучали до свого товариства.


«Чайки» завдали немало відчутних ударів могутньому турецькому флоту. А сила й значення флоту Сагайдачного настільки зросли, що друге десятиліття XVII ст. стало періодом майже повного панування козаків на Чорному морі. Італієць Д'Асколлі, що спостерігав морські бої козаків, писав: «Козаки такі відважні, що не тільки при рівних силах, але й 20 чайок не бояться на 50 галер напасти, як то буває щорічно». Поляк Старовольський засвідчував, що «запорожці, зустрічаючись з турецькими галерами, воліють загинути, ніж ганебно відступити або здатися... вони не ухиляються від бою й часто перемагають...» Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи битву запорожців на чайках із турецьким флотом, стверджував: що «на всій землі немає людей сміливіших, котрі б менше турбувалися про своє життя, менше за все боялися смерті».


З середини першого десятиріччя XVII ст. Сагайдачний керував майже всіма значними походами — як сухопутними, так і морськими, що досягли на той час особливої сили, розмаху і масштабів. Із запорозької січової гавані виходило іноді понад 300 «чайок», в яких розміщувалося до 20 тисяч бійців.


Після розгрому у 1605 р. татарських орд на Подніпров'ї козаки на чолі з Петром Сагайдачним улітку 1606 р. організували нову морську військову експедицію. Козаки кілька разів нападали на турецькі міста й фортеці Чорноморського узбережжя, ходили на Кілію і Білгород. З моря козаки атакували Варну і з боєм оволоділи цією важливою фортецею та великим портом султанської Туреччини. Було захоплено 10 турецьких галер із продовольством, товарами й екіпажами.


Влітку 1608 р. запорожці провели сухопутний похід на Кримське ханство, захопили Перекопську фортецю й спалили її. А в наступному році, восени, в новий морський похід повів запорожців Сагайдачний. На 16 чайках козаки увійшли в гирло Дунаю, знову атакували Кілію, Білгород, а також Ізмаїл.


Добою героїчних походів назвали історики ці морські козацькі експедиції, керовані Петром Сагайдачним. Як відомо, вони набули загальноєвропейського значення. Уряд Османської імперії боротьбу з козаками розцінював як найважчу, найскладнішу і найневідкладнішу воєнну й зовнішньополітичну проблему. Найбільша держава тогочасного світу мобілізувала майже всі свої збройні сили проти українських воїнів, котрі протистояли їм у битвах силами іноді в кілька десятків разів меншими, і все ж добивалися перемоги.


Видатний історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький зазначав: «Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний».


Особливо «врожайним» на події був 1616 р., коли воєнна слава запорожців сягнула апогею. Найзначнішим із походів того року слід назвати наступ на Кафу — основний невільницький ринок у Криму. Коли Сагайдачний покликав у похід, тисячі козаків прибули на Січ. Та ось нарешті приготування закінчилися, й екіпажі «чайок» зайняли свої місця. Сагайдачний із переднього човна, на якому майорить гетьманська корогва, подає сигнал — судна вирушають до моря. Успішно проминувши Кизи-Кермень, Тавань та Аслам-Кермень, козацька флотилія підступила до Очакова й Кінбурна.


Ще здалеку запорожці побачили, що перед лиманом вишикувалися турецькі кораблі, закриваючи вихід у море. Але запорозька ескадра сміливо атакувала ворога. Вийшовши на морський простір, козаки взяли курс на Кафу. (Між іншим, для визначення курсу запорожці користувалися особливим компасом; як справжні мореплавці, також добре орієнтувалися по зорях.)


Через кілька днів ескадра наблизилася до Кафи. Козаки штурмом здобули цю могутню, з потужними укріпленнями турецьку фортецю й розгромили чотирнадцяти-тисячний гарнізон. За наказом гетьмана було знищено й турецький флот. Багато невільників здобули волю. Ця морська експедиція перевершила всі попередні козацькі походи.


Восени того ж року козаки знову спорядились у похід — цього разу на Синоп. Проте вітер заніс «чайки» під Трапезунд. Дві тисячі запорожців висадилися на берег, залишили «чайки» під охороною невеликої кількості своїх товаришів, а самі вздовж моря пішки дісталися до Трапезунда. Штурм фортеці був блискавичним. Козаки увірвалися в місто, визволили багато невільників. Тільки-но козаки сіли в «чайки», як на них посунула турецька флотилія. Найкращі кораблі, серед них шість величезних галер під керівництвом адмірала Цикалі-паші, направив султан проти козаків. Морський бій теж тривав недовго й закінчився розгромом турецького флоту. Три галери козаки потопили.


За наказом султана увесь флот, що залишився у Константинополі, попрямував до Очакова. Сагайдачному стало відомо, що султанська столиця залишилася беззахисною з боку моря. Козаки напали на Стамбул, а потім без перешкод відпливли від турецької столиці. А біля Очакова їх даремно чекав паша зі своїм флотом. Козаки повернулися додому зовсім іншим шляхом: вийшли в Азовське море, потім по річці Молочній піднялися догори, перетягнули волоком «чайки» на річку Конку й таким чином дісталися на Січ.


Після 1616 р. було здійснено цілий ряд морських і сухопутних експедицій. Очаків, Перекоп та інші турецькі й татарські фортеці зазнали могутніх ударів запорожців під командуванням Сагайдачного. У 1618 р. «козаки, — записано в одному з тогочасних джерел, — ввійшли в Стамбул, убили 5 чи 6 тисяч турків, захопили велику кількість полонених і спалили половину міста». Таким чином, козаки майже неподільно запанували на Чорному морі, по суті, контролюючи навігацію між Босфором і Лиманом.


За свідченням сучасника, «не тільки на Чорному морі, а й у самій турецькій столиці козаки викликали такий великий переполох, що через них там постійно тримають флот, увесь або частину, будують укріплення на берегах Босфору».


Відомий італійський мандрівник П'єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 р.: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати».


Справді, паніка в приморських районах і в самій турецькій столиці досягла такого напруження, що причорноморські міста Анатолії та Балкан звернулися до султана з петицією, в якій заявляли, що, коли він не захистить від козаків, то вони будуть вимушені визнати їхню владу. Майже негайно султан скликав спеціальну нараду, на якій обговорювались заходи оборони. На неї було запрошено послів Венеції, Нідерландів, Франції та інших країн.


Запорозькі ж козаки зі свого боку розгорнули дипломатичну антитурецьку діяльність. Так, Сагайдачний приєднався до Європейської Ліги. Ймовірно, з його ініціативи протягом 1617-1620 років відбувалися переговори України з Персією, з якою Туреччина розпочала незабаром нову війну. Ці українсько-персидські переговори шах Аббас І розглядав як одну з ланок формування антитурецької коаліції, до якої намагалися залучити, окрім Запорозької Січі та Персії, Францію, Польщу, Ватікан, а також Абхазію та грузинські князівства — Мінгрелію та Гурію. Провідну роль у цій коаліції Аббас І відводив запорожцям, яких вважав найбільш серйозною, мобільною й активною антитурецькою силою. Щоправда, укладений Туреччиною мир із Персією поклав край цій міжнародній акції.


Спрямувавши всю свою енергію й знання на боротьбу з султанською Туреччиною та Кримським ханством, Сагайдачний усвідомлював, що виступати проти Польщі ще не час. Воювати на два фронти Україна не могла. Досвід козацько-селянських повстань кінця XVI ст., керованих Криштофом Косинським і Северином Наливайком, показав, що для всенародного повстання проти польської шляхти поки що бракує сили.


Саме з цих причин гетьман, «політик великий і справний», як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю Посполитою, а використовував дипломатію для утвердження і проведення своєї лінії.


Слід зауважити, що у вітчизняній історичній літературі побутувала оцінка особи Сагайдачного як «польсько-шляхетського угодовця». Приналежність його до вищої козацької старшини ніби визначила, як стверджували деякі автори, обмеженість та однобічність його політики, начебто спрямованої тільки на задоволення інтересів панівної верхівки. Цей стереотип аж ніяк не відповідає історичній правді.


Проаналізувавши поза межами вульгарного соціологізму діяльність Петра Конашевича, переконаємося, наскільки твердо, наполегливо й неухильно він проводив свою політичну лінію, дотримуючись чіткої позиції щодо польського короля, магнатів та шляхти. Найбурхливіше діяльність Сагайдачного розгорнулась у перші два десятиліття XVII ст. Так, значна кількість постанов сейму Речі Посполитої прямо чи опосередковано була спрямована проти козацтва. Магнатів і шляхту, королівський уряд турбувало масове покозачення селян і міщан, які прагнули звільнитися від феодально-кріпосницької залежності та національно-релігійних утисків.


Зростання козацтва, посилення його суспільно-політичної ролі спричинилося до того, що сучасники-іноземці починають називати весь український народ козацьким. Річ Посполита для розв'язання цієї проблеми намагалася спочатку підкорити запорожців своїй владі. Прагнучи чисельно зменшити козацтво, взявши незначну його частину на королівську службу, щоб потім його ліквідувати, уряд намагався скласти для цього реєстр, а тих, котрі до нього не увійшли, повернути до кріпацтва.


Реєстрове козацьке військо мало свої самостійні виборні органи й власну юрисдикцію. Хоча уряд Речі Посполитої й прагнув ліквідувати суверенність українського козацтва, перевести його із категорії численної соціально-економічної верстви з державними тенденціями в суто військові рамки, проте був змушений зберегти реєстровому війську елементи автономії, а також легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію, яка склалася внаслідок внутрішнього розвитку. Отже, козацтво, очолюване Сагайдачним, боролося за розширення реєстру, й це був легальний шлях протидії шляхетському наступові.


Петро Конашевич Сагайдачний брав також активну участь в опозиційному русі українського міщанства, православного духовенства, частини української шляхти проти політики національно-релігійних утисків. З усім двадцятитисячним Військом Запорозьким вступив він до Київського (Богоявленського) братства, яке виступало проти політики шляхетської Польщі, відіграючи одночасно роль культурного та наукового центру України.


Маніфестаційний вступ усього війська до братства, яким запорожці продемонстрували солідарність із його програмою, а також те, що беруть його під свій захист, був виявом величезної політичної ваги, який сприяв популярності організації в широких народних масах, високо підніс авторитет братства, а водночас оберігав його від репресій. Хоча нову культурну інституцію було засновано без дозволу короля, проте ні польський уряд, ні коронний гетьман (він же київський воєвода) С. Жолкевський, ні католицьке й уніатське духовенство не наважувалися заборонити його, бо побоювалися козацтва, очолюваного Сагайдачним. Уніатські єпископи у своєму меморандумі папі до Рима скаржилися, що співробітництво між Київським братством і запорожцями на чолі з гетьманом Сагайдачним несе велику загрозу католицизму.


Козацтво, яке стало колективним членом Київського братства, було тісно пов'язане з життям заснованої при ньому школи. Сагайдачний стає її ктитором (опікуном), допомагає їй матеріально. Першим ректором школи був Іов Борецький, видатний просвітитель і, як і Сагайдачний, непримиренний ворог унії. Київська школа згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію, що протягом тривалого часу була єдиним вищим навчальним закладом у Східній Європі.


Таким чином, Сагайдачний зробив незвичний, безпрецедентний для свого часу історичний крок — поставив зброю на охорону культури, освіти, можна сказати, гуманізував зброю. Тож біля джерел Києво-Могилянської академії — гуманістичний, патріотичний подвиг Петра Конашевича.


1617 року сейм знову розглядав козацьке питання. Для придушення козацтва були послані коронний гетьман Жолкевський і комісари з військом, а шляхту Київського воєводства зобов'язали зібратися в загальне ополчення. У жовтні польсько-шляхетські війська розташувалися табором в урочищі Суха Ольшанка над річкою Россю (неподалік Таращі). Сюди й прибула українська делегація.


Сагайдачний вважав, що краще піти на компроміс, аби не доводити до збройного конфлікту з досить численним військом, йому запропонували тисячний реєстр із видачею жалування по червінцю та шматку сукна. Всі, хто не увійшов до реєстру, мусили під загрозою страти повернутися до феодалів. Козацька делегація домоглася деяких змін: щоб до найближчого сейму не визначати кількості реєстрових воїнів, щоб «старшой» обирався ними самими, й ці вибори тільки санкціонувалися польським урядом. Однак ухвали Ольшанської ради не були здійснені.


Сагайдачний узагалі не дуже брав до уваги всі сеймові постанови та комісії, слушно вважаючи, що вони не мають реального значення: якщо виникне потреба (наприклад, похід), він може зібрати десятки тисяч козаків із Запорозької Січі та волості. Історичним парадоксом було те, що польський уряд сам сприяв розширенню меж реєстру: потребуючи значної кількості збройної сили під час реалізації своїх військово-політичних планів, шляхта прагнула залучати на свій бік українське козацтво, і в такі моменти за її мовчазною згодою реєстровцями визнавалися всі козаки.


Так було й у 1617 р., коли розпочалася нова польсько-шляхетська інтервенція проти Московської держави. В 1617-1618 роках королевич Владислав, який претендував на російський престол, зробив останню спробу захопити Москву. Однак шляхта, що брала участь у поході, відмовилася воювати, посилаючись на свої привілеї. Аби врятувати Владислава з безнадійного становища, козакам нагадали, що вони є підданими Речі Посполитої. Король звернувся до гетьмана з проханням взяти участь у поході на Москву.


Згоду на це козацтва Сагайдачний обумовлював вимогою розширення прав українського народу. До речі, сейм 1618 р. ухвалив конституцію, яка обіцяла православним вільне богослужіння та скасування всякого насильства на релігійному грунті.


Похід на Москву. Ці слова нещодавно викликали священний жах серед деяких наших істориків. Та й не лише істориків. Ідеться про те, що в працях, де висвітлювалися події тих далеких часів, або зовсім замовчувався похід запорожців на МосквуВоліл сам, як Кодрус-кроль в Атенах в Греціи,

^ Смерть поднять, бы ойчизна только была в цілі.


Видання художньо
еще рефераты
Еще работы по разное