Реферат: Засади монетарного таргетування

Засади монетарного таргетування


У багатьох економіках таргетування обмінного курсу не було ефективним монетарним режимом для підтримання низькоінфляційного середовища у зв’язку з неможливістю обрати країну, до валюти якої доцільно було б прив’язати власну валюту з точки зору вибору надійного номінального якоря, забезпечення стабільних конкурентних переваг тощо. Такі держави певний період часу застосовували інші монетарні режими, в тому числі режим монетарного таргетування.

Серед переваг монетарного таргетування над таргетуванням обмінного курсу, насамперед, виділяють можливість узгодження монетарної політики з розвитком внутрішньої макроекономічної ситуації. Це дає змогу вибирати інфляційні орієнтири, відмінні від орієнтирів інших країн – головних торговельних партнерів, а також мати більшу свободу дій при флуктуації економічного зростання. Як і за таргетування обмінного курсу, так і при застосуванні монетарного таргетування інформація центрального банку про досягнення проміжних цілей щодо змін грошових агрегатів опрацьовується доволі швидко – за кілька тижнів і навіть днів. Отже, монетарні цілі можуть практично негайно подавати громадськості і бізнесу сигнали про дії монетарної влади щодо утримання інфляції під контролем.

Іншою перевагою монетарного таргетування є практично моментальна підзвітність монетарної політики. Це – суттєвий стримувальний фактор для тих, хто приймає рішення щодо стимулювання економічного зростання в короткостроковій перспективі за рахунок втрати цінової стабільності в майбутньому.

Ефективне використання грошового агрегату як проміжної цілі залежить передусім від спроможності центрального банку проводити незалежну монетарну політику, спрямовану на підтримання низької і стабільної інфляції.

Водночас названі переваги таргетування монетарних агрегатів на практиці реалізуються лише за наявності двох передумов.

Перша з них – стабільність попиту на гроші. Як відомо, однією з найсерйозніших проблем, які ускладнюють процес вибору так званого «монетарного якоря», є нестабільність попиту на той чи інший грошовий агрегат (найчастіше – на «широкі» гроші, які є основним чинником інфляції в середньо- та довгостроковому періодах).

Зокрема, в економіці, що діє в умовах відносно високої та нестабільної інфляції, попит на гроші теж стає дуже нестабільним. Інакше кажучи, швидкість грошових агрегатів є змінною в часі. За такої умови зростання грошових агрегатів втрачає свою сигнальну функцію: у певних випадках воно не супроводжується надмірним зростанням цін, і навпаки – трапляється, що зростання інфляції (зрозуміло, під впливом третіх факторів) прискорюється і за помірного збільшення грошових агрегатів. З огляду на це, довіра до центрального банку, з точки зору ефективності його монетарної політики з досягнення цільових інфляційних показників, суттєво зменшується.

Проблема нестабільності попиту на гроші особливо актуальна для перехідних економік, зокрема для України1. Основними чинниками такої нестабільності є стан перехідних економік, який можна охарактеризувати як період ремонетизації, коли після дуже низьких рівнів монетизації економіки поступово просуваються до дедалі вищих її рівнів. Зокрема, це спричинено розвитком фінансових інституцій та фінансових ринків. Нестабільність попиту на гроші спричиняється також частими структурними змінами в економіці та на фінансових ринках, наявністю вільних виробничих потужностей і робочої сили, великого тіньового сектору, значною доларизацією та швидкими техно­логічними і фінансовими інноваціями, а також у разі раптової зміни рівня інфляції або зміни інфляційних очікувань.

Це призводить до того, що центральний банк не може ефективно впливати на інфляційні очікування за допомогою проголошеного монетарного якоря. Наприклад, якщо центральний банк проголошує орієнтири щодо приросту грошової бази та грошової маси з метою досягнення певної цілі з інфляції, але на практиці зміни в монетарних агрегатах ex post дуже відрізняються від проголошених ex ante монетарних орієнтирів, то макроекономічні суб’єкти не будуть формувати свої майбутні економічні рішення згідно з тими цілями, які проголошує центральний банк.

Коли інфляція раптово знижується, ефекти гістерезису порушують старі співвідношення попиту на гроші. У таких випадках спрогнозувати кількість грошей, необхідну для функціонування економіки в цільових межах зміни інфляції, дуже важко, а використання грошового агрегату як номінального якоря є вкрай неефективним.

Співвідношення між монетарними агрегатами і цільовими показниками (інфляцією, номінальним доходом) неодноразово руйнувалися не лише у США чи Великобританії [Error: Reference source not found; Error: Reference source not found; Error: Reference source not found], а й у країнах, які протягом тривалішого часу ефективно використовували монетарне таргетування, наприклад, у Німеччині та Швейцарії (рис. 2.9 і 2.10).



Рис. 2.9. Динаміка індексу споживчих цін та грошового агрегату М1 у ФРН, 1973–1993 рр., %

Джерело: МВФ




Рис. 2.10. Динаміка споживчих цін та грошового агрегату М0 у Швейцарії, 1973–1993 рр., %

Джерело: МВФ

Друга передумова успішного застосування таргетування монетарних агрегатів полягає в ефективному контролі за зміною грошової маси з боку центрального банку. Монетарні агрегати повинні належним чином контролюватися центральним банком. Інакше грошові агрегати не надаватимуть чітких сигналів про дії монетарної влади, спрямовані на досягнення цілей щодо інфляції.

Контролювати «вузькі» грошові агрегати центральним банкам загалом під силу. «Широкі» (М2 і М3) – не завжди. Принаймні повномасштабний контроль за цими агрегатами є проблематичним.

Ці дві проблеми є основною причиною того, чому нині дуже обмежена кількість країн тією чи іншою мірою застосовувала в минулому або застосовує певну модифікацію цього підходу зараз. До уже зазначених причин варто додати і третю: непередбачуваність залежності зміни цін від змін грошових агрегатів, що робить монетарну політику непрозорою і меншою мірою підзвітною.

Незважаючи на всі ці проблеми, двом країнам, що використовували монетарне таргетування (маємо на увазі Німеччину і Швейцарію), вдалося досягти гарних результатів протягом достатньо тривалого періоду.

Дві країни – Німеччина та Швейцарія, які після розпаду Бреттон-Вудської системи офіційно проголосили монетарне таргетування, упродовж понад 20 років ретельно дотримувалися вимог обраного підходу. Це дало позитивні результати у сфері контролю за інфляцією. І багато в чому завдяки їм Європейський центральний банк, як у певному сенсі наступник Бундесбанку, запровадив так звану подвійну систему двох опор (two pillars), в основу якої, поряд із ціновою стабільністю за певних обставин, поклав моніторинг та дотримання зростання грошових агрегатів. Як зазначається у праці [Error: Reference source not found], секретом успіху Бундесбанку в монетарному таргетуванні було те, що він не обмежувався лише ортодоксальною моделлю «гроші – інфляція», а також брав до уваги широкий спектр факторів у реальному секторі економіки та
на фінансових ринках. Коли Бундесбанк уперше запровадив монетарне таргетування, він проголосив середньострокову ціль на рівні 4%, що було значно вищим показником, ніж прийнятна довгострокова ціль щодо інфляції. Бундесбанк також офіційно проголосив, що середньострокова ціль є вищою за довгострокову. Причина тому – неминуче зростання цін (без втрат для економічного зростання), яке не залежить від можливостей монетарної політики. Цей помірний підхід до поступового обмеження інфляції тривав дев’ять років, доки середньострокова ціль не збіглася із довгостроковою, консистентною із кількісним визначенням цінової стабільності для німецької економіки. Бундесбанк зреагував і на негативний шок пропозиції, пов’язаний із другим підвищенням світових цін на нафту в 1980 році, підвищенням середньострокової цілі із 3,5 до 4%. Об’єднання двох німецьких держав у 1990 році також внесло коригування в кількісну ціль Бундесбанку щодо інфляції.

Монетарне таргетування у Швейцарії було більш проблематичним, ніж у Німеччині, виходячи з того, що розмір її економіки був значно меншим і вона була більш відкритою, а також протягом того періоду у Швейцарії відбувалися значні інституційні зміни на фінансовому ринку.

Монетарна політика в Німеччині та Швейцарії розглядалася монетарними владами цих країн передусім як ефективний метод стратегії центральних банків у сфері комунікацій із суспільством і фокусувалася здебільшого на проблемах цінової стабільності в довгостроковому періоді. Зростання грошових агрегатів постійно використовувалося як основа для пояснення стратегій монетарної політики шляхом численних публікацій у засобах масової інформації, виступів керівництва обох банків із коментарями в разі виникнення значних відхилень від основної цілі, для підвищення довіри до монетарної політики та утримання інфляційних очікувань на низькому рівні.

Головні уроки позитивного досвіду монетарного таргетування в Німеччині та Швейцарії є такі:

– по-перше, центральний банк повинен обмежувати усіма можливими засобами рівень інфляції в довгостроковому періоді, незважаючи
на періодичні відхилення монетарних агрегатів від цільових значень. Дотримання монетарних показників відповідно до встановлених правил будь-якою ціною, швидше за все, даватиме негативний результат у перспективі;

– по-друге, важливо впроваджувати активну комунікаційну стратегію роботи з громадськістю і тим самим підтримувати прозорість монетарної політики, що і вплинуло (незважаючи на часті відхилення у проміжних цілях) на підвищення репутації та ступінь довіри до обох банків, чий досвід тут розглядається.

Ці ключові елементи успішності монетарного режиму – гнучкість, прозорість і підзвітність – є основними елементами і режиму інфляційного таргетування.

Як стверджується в роботі [Error: Reference source not found], монетарна політика Бундесбанку та банку Швейцарії швидше наближалася до інфляційного таргетування, ніж до класичного таргетування грошей у визначенні Мілтона Фрідмана з постійним співвідношенням темпів зростання грошової маси та номінального випуску
(з урахуванням передбачуваності зміни у швидкості обертання грошової маси). Її можна трактувати як «гібридний режим інфляційного таргетування з елементами монетарного таргетування».

Як підкреслюється в роботі [Error: Reference source not found], у цих країнах центральні банки ніколи не дотримувалися жорстких правил зростання грошових агрегатів, а в окремих державах навіть після офіційного проголошення монетарних цілей практично не досягали їх.

На відміну від Німеччини та Швейцарії, монетарне таргетування у США, Канаді, Великобританії та Австралії не можна охарактеризувати як успішне. По-перше, монетарне таргетування в цих країнах ніколи не розглядалось так серйозно, як це робив, зокрема, Бундесбанк. По-друге, взаємозв’язок між зростанням грошових агрегатів та інфляцією був у цих країнах набагато менш визначеним та дуже нестабільним.

Починаючи із 1970-х років, як результат зростаючої стурбованості Федеральної резервної системи США стосовно зростаючої інфляції, вона запровадила щотижневий моніторинг для грошового агрегату М1, а також визначив бажану траєкторію зростання грошового агрегату М2 [Error: Reference source not found].

Незабаром, починаючи із 1975 року, у відповідь на резолюцію Конгресу США, ФРС розпочала публічно оголошувати свої цілі стосовно зростання грошей. Але на практиці ФРС не розглядала дотримання монетарних цілей як пріоритетне завдання для монетарної політики, віддаючи перевагу обмеженню безробіття та згладжуванню динаміки відсоткових ставок. Це ілюструвалося фактом, що, незважаючи на постійне проголошення монетарних цілей, зростання грошових агрегатів набато перевищувало ці цілі. І навпаки, рівень безробіття зменшився, у той час як інфляція різко зросла.

У 1979 році ФРС змінила власні операційні цілі, проголосивши операційною ціллю власну короткострокову процентну ставку. Тим не менш такі зміни у процедурі визначення операційної цілі не допомогли поліпшити монетарне контролювання. Нерівномірність у зростанні грошового агрегату М1 посилилася і протягом 1979–1982 років ФРС не витримувала траєкторію зростання операційної цілі (рис. 2.11).



Рис. 2.11. Зростання грошового агрегату М1 та інфляція у США
у 1975–1993 роках

Джерело: МВФ


Більше того, зростала ненадійність зв’язку між монетарними агрегатами, номінальним ВВП та інфляцією. Це все більше призводило керівництво ФРС до рішення, що монетарні агрегати не можуть бути надійною операційною ціллю для монетарної політики. Починаючи із 1982 року, ФРС почала коригувати операційні цілі, менше акцентувати увагу на М1, як єдиній операційній цілі, а з 1987-го де-факто відійшла від таргетування М1. У 1993 році Алан Грінспен, на той час голова ФРС, зробив заяву для конгресу, що ФРС припиняє таргетувати монетарні агрегати як операційну ціль при проведенні монетарної політики.

Як і ФРС, Банк Англії запровадив монетарне таргетування у середині 1970-х у намаганні краще контролювати інфляційні процеси у Велико­
британії. Неофіційне таргетування широкого агрегату М3 Банк Англії започаткував 1973 року, а офіційну публікацію операційної цілі розпочав
1976-го. Але протягом 1976–1979 років операційна ціль не виконувалася і Банк Англії часто змінював кількісні показники зі зростання або відміняв їх досягнення на певні періоди.

Певний період часу Банк Англії намагався таргетувати М0 або певний зважений кошик грошових агрегатів. Як і в США, зв’язок між грошима та цінами був дуже нестабільним (рис. 2.12). Невизначеність цього зв’язку підсилювалася швидким розвитком фінансових інновацій, і після 1985 року Банк Англії поступово відійшов від монетарного таргетування. Англія вступила до європейського механізму валютного регулювання і фактично прив’язалася до німецької марки.



Рис. 2.12. Зростання грошового агрегату М0 та інфляція у Великобританії
у 1973–1990 роках

Джерело: МВФ

Канада також запровадила монетарне таргетування у 1975 році, як протидію зростанню інфляції у країні. Була запроваджена програма «монетарного градуалізму», згідно з яким зростання М1 повинно
було контролюватися із поступовим зменшенням темпів зростання
(рис. 2.13).



Рис. 2.13. Зростання грошового агрегату М1 та інфляція у Канаді
в 1975–1982 роках

Джерело: МВФ


У Банку Канади виникли ті ж проблеми, що й у ФРС та Банку Англії. Після трьох років досить невдалого виконання монетарної політики та зростання інфляції, починаючи із 1978 року, Банк Канади почав більше уваги приділяти обмінному курсу як операційній цілі, а 1982-го повністю відмінив цей тип монетарного режиму.

Підсумовуючи досвід монетарного таргетування у США, Канаді та особливо Великобританії, слід виділити такі загальні проблеми монетарного таргетування. Усі три центральні банки намагалися таргетувати одночасно декілька грошових агрегатів; регулярно не проголошували встановлені цілі; допускали суттєве зміщення в цільових показниках, зокрема у змінах грошової бази; штучно занижували рівень зростання, наприклад, грошової бази, у контрольні проміжки часу (для цього центральний банк здійснював короткотермінову операцію на відкритому ринку з метою приведення у відповідність обсягу приросту грошової бази на кінець місяця або кварталу, хоча за економічною суттю така операція жодним чином не впливала на розвиток інфляційних процесів).

В інших випадках центральні банки просто значно завищували цільові показники зростання грошових агрегатів і не приводили їх у відповідність з попередніми цілями пізніше, а також жодним чином не пояснювали причини таких відхилень.

На початку 1980-х рр., коли стало очевидно, що взаємозв’язок
між грошима та інфляцією повністю не працює, центральні банки всіх
трьох країн формально припинили працювати в режимі монетарного таргетування.

Певний період часу, а саме у 1998–1999 роках, Україна також застосовувала різновид монетарного таргетування. Тоді Україна прийняла програму фінансового співробітництва з МВФ щодо розширеного кредитування (Extended Fund Facility – EFF), згідно з якою реалізація монетарної політики здійснювалася в рамках виконання критеріїв ефективності, які включали нижню межу для зростання чистих іноземних активів за певний проміжок часу та відповідно стелю для зростання чистих внутрішніх активів по балансу НБУ.

У цьому разі, за визначенням, зростання грошової бази не могло бути критерієм ефективності, тобто обов’язковим до виконання, але було індикативним показником моніторингу виконання монетарної політики. Виконання цієї політики мало скоріше вимушений характер для подолання негативних наслідків після кризи 1998 року в економіці та фінансах
України та не було ефективним знаряддям щодо контролювання інфляцій­
них процесів.

Тому після закінчення дії програми Україна перейшла де-факто до таргетування обмінного курсу і після лібералізації цін у першій половині 2000 року інфляція суттєво знизилась, її середнє значення протягом наступних семи років становило близько 9%, що було суттєвим прогресом порівняно із попередніми роками (рис. 2.14).



Рис. 2.14. Грошова маса, обмінний курс та ІСЦ, річна зміна, %, 1997–2007 роки

Джерела: Держкомстат, НБУ


2.4. Теоретико-концептуальні основи інфляційного таргетування


Нині дедалі більша кількість країн, стикаючись із проблемами використання режимів монетарного або курсового таргетування, переходить до іншого номінального «якоря» – інфляційного таргетування. Якщо спочатку це були здебільшого розвинуті країни, то останнім часом все більше країн, що розвиваються, а також країн із перехідними економіками також запровадили або готуються запровадити цей режим (рис. 2.15, табл. 2.3).


Рис. 2.15. Країни, що запровадили режим інфляційного таргетування,
та рівень інфляції на момент його запровадження

Джерело: сайти центральних банків

Таблиця 2.3

Країни, в яких застосовується інфляційне таргетування

^ Розвинуті країни

Дата введення

Країни, що розвиваються

Дата введення

Нова Зеландія

Канада

Ісландія

Великобританія

Австралія

Фінляндія

Швеція

Іспанія

Швейцарія

Норвегія


1989

1991

1991

1992

1993

1993*

1993

1994*

2000

2001

Чилі

Ізраїль

Перу

Чехія

Польща

Бразилія

Мексика

ПАР

Таїланд

Колумбія

Корея

Угорщина

Філіппіни

Словаччина

Туреччина

Румунія

Сербія

Вірменія

1990

1991

1994

1997

1998

1999

1999

2000

2000

2000

2000

2001

2002

2005

2005

2006

2006

2006

*До приєднання до зони євро.

Джерело: сайти центральних банків.


У багатьох джерелах наводяться різні визначення системи інфляційного таргетування, деякі з них навіть певною мірою протирічать одне одному. Так, наприклад, в одному й тому ж номері «Європейського економічного огляду» інфляційне таргетування визначається як:

1) режим монетарної політики, основним елементом якого є оголошення кількісної інфляційної цілі разом з чітким бажанням центрального банку та урядом досягнути цієї цілі, що виражається, зокрема, у діях центрального банку, якій активно застосовує свої інструменти у разі відхилення прогнозу інфляції від цілі [Error: Reference source not found], і як:

2) монетарний режим, що базується на трьох характеристиках [Error: Reference source not found]:

– існуванні кількісної інфляційної цілі (хоча можуть бути інші другорядні цілі, однак не існує жодного іншого номінального якоря, як, зокрема, цілі за обмінним курсом чи за темпами зростання грошової
пропозиції;

– процес прийняття рішень може бути описаний як «таргетування прогнозу інфляції», тобто інфляційний прогноз відіграє визначальну роль, і монетарні інструменти встановлюються відповідно до інфляційної цілі;

– високий рівень прозорості та звітності.

Перше визначення, що найбільш широко використовується в науково-практичній літературі, – це сприйняття інфляційного таргетування просто як режиму монетарної політики, що надає першочергову важливість досягненню цінової стабільності, що звичайно асоціюється з низьким та стабільним рівнем споживчої інфляції («інфляційне таргетування характеризується, як це випливає з назви, проголошенням офіційного цільового діапазону для рівня інфляції… та явним визнанням, що низька і стабільна інфляція є першочерговою ціллю монетарної політики» [Error: Reference source not found].

Однак у той же час таке визначення є досить широким, і багато центральних банків, що визнають першочерговість цілі стосовно цінової стабільності, можуть повністю характеризувати здійснення власної монетарної політики в межах першого визначення, не оголошуючи однак при цьому інфляційного таргетування. Прикладом такого центрального банку є, зокрема, ЄЦБ. Відповідно, це визначення має два взаємопов’язані недоліки. По-перше, щодо прийняття рішень, воно не визначає практичних засад ведення монетарної політики, окрім ідентифікації головної цілі. По-друге, з наукового погляду, таке визначення не дозволяє виділити інфляційне таргетування з-поміж інших, орієнтованих на цінову стабільність монетарних стратегій та оцінити його відносні переваги. Наприклад, за цим визначенням німецький Бундесбанк може бути класифікований як центральний банк з інфляційним таргетуванням, не зважаючи на його довгострокову прихильність до стратегії монетарного таргетування.

Навіть більше, використовуючи це визначення, можна сказати, що всі «успішні» центральні банки є прихильниками інфляційного таргетування, а «неуспішні» – ні.

Визнання проблем, що асоціюються з цим досить широким визначенням, більшість дослідників накладають більш жорсткі умови для того, щоб специфікувати інфляційне таргетування серед режимів монетарної політики, що використовуються центральними банками. Так, друге наведене вище визначення [Error: Reference source not found] є прикладом цього підходу. Інші автори також пропонують різні формальні критерії для відокремлення інфляційного таргетування від інших монетарних стратегій. Хоча ці критерії дещо різняться в окремих авторів, репрезентативні наведено в роботах [Error: Reference source not found; Error: Reference source not found]. Вони виділяють такі:

– публічне оголошення кількісної цілі для інфляції;

– зобов’язанння щодо досягнення та утримання цінової стабільності як домінуючої цілі монетарної політики;

– практика використання всієї наявної інформації (тобто центральний банк при прийнятті рішень базується не тільки на одній змінній, наприклад, обмінному курсі чи монетарних агрегатах);

– прийняття високого ступеня прозорості та звітності.

Аналізуючи дослідження щодо інфляційного таргетування у світовій літературі, на наш погляд, найголовніша, критична риса інфляційного таргетування – існування публічно оголошеної кількісної цілі, яку центральний банк зобов’язується досягати, і процес досягнення цієї цілі, який складається з двох основних складових: прийняття рішень з монетарної політики всередині центрального банку та комунікаційний процес із суспільством та бізнесом. І що навіть більш важливо, на нашу думку, – інфляційне таргетування передбачає наявність чіткої цілі для політики (ніж інфляційної цілі у прямому значенні). Відповідно, найбільш відмінною рисою та найважливішим досягненням центральних банків з інфляційним таргетуванням є не переорієнтація цілей монетарної політики до більш жорсткого контролю інфляційних процесів (це є наслідком, однак одночасно й загальносвітовою тенденцією за останні два десятиліття, якщо не рахувати останній 2008 рік), а скоріше розвиток підходу до проведення монетарної політики, яка фокусується на чітко визначеній цілі, визнає важливу роль кількісних прогнозів майбутньої економічної динаміки при прийнятті рішень і пов’язана з високим рівнем прозорості як цілей політики та рішень, що приймаються, так і принципів, на яких базуються
ці рішення.

Підсумовуючи вищевикладене, інфляційне таргетування можна визначити як концептуальну систему монетарного устрою, яка характеризується публічним проголошенням офіційної кількісної цілі щодо інфляції (або інтервалу) на середньострокову перспективу (на період або кілька періодів, через які дія основного інструменту монетарної політики – відсоткової ставки – набуває найбільшого впливу на інфляцію) та чітким розумінням і впевненістю в тому, що низька і стабільна інфляція є основною ціллю монетарної політики у довгостроковому періоді. А також прозорістю та підзвітністю центрального банку, що базується на досконалій системі комунікацій із громадськістю.

Ф. Мишкін виділяє п’ять обов’язкових елементів режиму інфляційного таргетування [Error: Reference source not found]:

– публічне проголошення середньострокової кількісної інфляційної цілі;

– інституційне зобов’язання щодо досягнення цінової стабільності як головної мети монетарної політики, якій підпорядковані інші цілі;

– імплементація монетарної політики, заснована на використанні всієї повноти інформації, в якій при ухваленні рішень щодо застосування монетарних інструментів ураховуються багато змінних, а не тільки грошові агрегати або обмінний курс;

– режим базується на високому ступені відкритості монетарної політики через відповідні комунікаційні канали з громадськістю й учасниками ринку щодо планів, цілей і рішень монетарної влади;

– високий рівень звітності центрального банку щодо досягнення встановленої інфляційної цілі та відповідні механізми забезпечення цієї звітності.

Усі ці елементи є необхідними для так званого режиму повномасштабного інфляційного таргетування, який відрізняється від простого оголошення інфляційної цілі та дозволяє центральному банку скористатися максимальною кількістю переваг цього режиму.

Розгляд практики реалізації монетарної політики в різних країнах світу дозволило М. Стоуну виділити такі різновиди режиму інфляційного таргетування, які відрізняються один від одного рівнем довіри учасників ринку до монетарної політики, що проводиться, і рівнем зобов’язань центрального банку щодо досягнення інфляційної цілі [Error: Reference source not found]:

– країни з режимом повномасштабного інфляційного таргетування (full-fledged inflation targeting); характеризуються середнім або високим рів­нем довіри, мають чітке зобов’язання щодо досягнення інфляційної цілі та затверджують це зобов’язання у формі високої транспарантнос­ті, яка, у свою чергу, підсилює відповідальність ЦБ за досягнення мети;

– країни з режимом еклектичного інфляційного таргетування (eclectic inflation targeting); характеризуються настільки високим рівнем довіри до центрального банку, що воно дозволяє їм підтримувати низьку і стійку інфляцію без високого ступеня прозорості і відповідальності за досягнення інфляційної цілі; тривала історія низької і стійкої інфляції, а також високий рівень фінансової стабільності дозволяють їм гнучко досягати як мети стабілізації ВВП, так і мети цінової стабільності (до таких належать ЄЦБ і ФРС США); частина авторів, наприклад,
Л. Мейєр, класифікують цей режим як режим з відсутністю явного номінального «якоря» або підхід «just do it» («просто дій») [Error: Reference source not found];

– країни із спрощеною схемою інфляційного таргетування (inflation targeting lite); оголошують інфляційну ціль, але у зв’язку з відносно низьким рівнем довіри і особливостями структури економіки виявляються не здатними її досягти і надати їй пріоритетне значення; відносно низький рівень довіри підсилює схильність країн до різного роду шоків і фінансової нестабільності за слабкої інституційної структури існуючого режиму (за станом на 2001 р. до таких належали 19 країн із ринковою економікою, що формується).

На нашу думку, необхідно підкреслити, що ключовим принципом режиму повномасштабного інфляційного таргетування є те, що сама інфляційна ціль стає номінальним якорем для очікувань суб’єктів господарювання. Отримання нею такої ролі стає можливим тільки завдяки зобов’язанню центрального банку щодо досягнення встановленої цілі та практичного дотримання цього зобов’язання. Як тільки це зобов’язання зникає, режим перестає бути режимом повномасштабного інфляційного таргетування, і роль інфляційної цілі як номінального якоря буде втрачена зі всіма наслідками для економіки, які з цього випливають.

Дослідження М. Стоуна [Error: Reference source not found] показує, що в країнах із спрощеною схемою інфляційного таргетування центральні банки частіше проводять інтервенції на валютному ринку. Це дозволяє стверджувати, що роль номінального якоря в них, як і раніше, відводиться обмінному курсу, а інфляційні очікування прив’язані до його динаміки. В умовах глобалізації і високої швидкості трансмісії міжнародних шоків, що відображаються, зокрема, на динаміці обмінного курсу, така політика характерна тим, що посилення нестабільності обмінного курсу за низького рівня довіри до центрального банку може мати надмірно негативні наслідки для економіки, принаймні більш негативні, ніж у країнах з високим рівнем довіри до центрального банку і меншою участю останнього на валютному ринку. У зв’язку з цим автор схильний розглядати спрощену схему інфляційного таргетування як проміжну стадію переходу до режиму повномасштабного таргетування інфляції, яка не може застосовува­тися тривалий період часу.

Автор вважає за необхідне зазначити, що, на відміну від режимів таргетування обмінного курсу або грошових агрегатів, що мають відповідно проміжні цілі і є «правилами» для реалізації монетарної політики, режим інфляційного таргетування не має обмежень у формі кількісного обмеження зростання грошових агрегатів або утримання обмінного курсу в певних параметрах. Проміжною ціллю імпліцитно є мінімізація розриву між прогнозом інфляції та її цільовим показником. При цьому за режиму інфляційного таргетування зростає його стратегічна спрямованість, чого не передбачає ні режим таргетування обмінного курсу, ні режим таргетування грошових агрегатів. Ця стратегічна спрямованість полягає перш за все в середньо­строковості та/або багатостроковості оголошуваних інфляційних цілей, що збільшує ступінь «далекоглядності» і передбачливості при реалізації грошово-кредитної політики, тоді як інші режими дозволяють позначити контури політики лише на короткострокову перспективу (зазвичай один рік). Винятком можна вважати режим «carrency board», де прив’язка місцевої валюти до іншої світової валюти закріплена законодавчо на тривалий період часу.

Основна ідея ІТ – це перш за все побудова ефективної системи управління інфляційними очікуваннями економічних суб’єктів, а не технічне керування попитом. На першому, перехідному етапі, як правило, вирішується проблема стосовно здобуття довіри до монетарних влад, що надалі, разом з очікуванням суб’єктів безумовних антиінфляційних дій з боку влад, очікування всіх суб’єктів економіки стають додатковим потужним антиінфляційним фактором.

Повне інфляційне таргетування здійснюється за наявності двох необхідних передумов:

– фіскальна політика не повинна бути домінуючою, тобто монетарна політика не підпорядковується фіскальній (у загальному сенсі уряду не слід покладатися на сеньйораж);

– не повинно бути ніякої домовленості між урядом та центральним банком стосовно таргетування іншої номінальної змінної центральним банком (скажімо, обмінного курсу), окрім інфляції.

Серед інших найважливіших рис інфляційного таргетування – рішучі зусилля, спрямовані на налагодження комунікації з громадськістю щодо планів та цілей монетарної політики, а також і щодо механізмів, які дозволяють центральному банку досягати задекларованої мети.

Такий режим першою застосувала Нова Зеландія. Після неї – інші економічно розвинуті країни, серед них – Австралія і Канада, Фінляндія й Іспанія (до вступу в зону євро), Швеція і Великобританія. Нині окремі країни, що розвиваються (зокрема, Бразилія, Чилі, Ізраїль, Мексика, Філіппіни, Туреччина, Колумбія, Південно-Африканська Республіка), перейшли до цього монетарного режиму. Серед країн із перехідними економіками, які працюють за інфляційним таргетуванням, слід виділити Чехію, Польщу, Угорщину, Словаччину, Румунію, Сербію. Багато країн проголосили про свої наміри перейти до інфляційного таргетування та провадять підготовку до цього.
Табл. 2.4 надає перелік країн, які планують запровадити ІТ.

Таблиця 2.4

Країни, що, можливо, в майбутньому
перейдуть на режим інфляційного таргетування

Країна

Інфляція, %*

Цілі монетарної політики

Албанія

2,9

Інфляційна ціль, націлювання на офіційне адаптування в майбутньому

Алжир

3,6

Основна ціль – цінова стабільність

Аргентина

4,4

Зниження інфляції, націлювання на офіційну інфляційну ціль у майбутньому

Вірменія

6,9

Основна ціль – цінова стабільність

Хорватія

2,1

Основна ціль – цінова стабільність

Домініканська Республіка

51,5

Основна ціль – цінова стабільність

Єврозона

2,3

Єдина ціль – цінова стабільність

Грузія

5,7

Основна ціль – цінова стабільність

Гватемала

7,6

Основна ціль – цінова стабільність

Гондурас

8,1

Завдання – знизити інфляцію

Індонезія

6,1

Основна ціль – цінова стабільність

Ямайка

12,8

Основна ціль – цінова стабільність

Японія

0,0

Завдання – привести інфляцію (дефляцію) до 0%

Казахстан

6,9

Основна ціль – цінова стабільність

Кенія

11,6

Основна ціль – цінова стабільність

Киргизстан

4,1

Основна ці