Реферат: Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів юридичного факультету



МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,

МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Сумський державний університет


НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНА КОНФЕРЕНЦІЯ

ВИКЛАДАЧІВ, АСПІРАНТІВ, СПІВРОБІТНИКІВ

ТА СТУДЕНТІВ

ЮРИДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ


ТЕЗИ ДОПОВІДЕЙ

у трьох частинах


Частина ІІ


(Суми, 20 квітня 2011 року)


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,

МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Сумський державний університет


НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНА КОНФЕРЕНЦІЯ

ВИКЛАДАЧІВ, АСПІРАНТІВ, СПІВРОБІТНИКІВ

^ ТА СТУДЕНТІВ

ЮРИДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ


ТЕЗИ ДОПОВІДЕЙ

у трьох частинах


Частина ІІ


(Суми, 20 квітня 2011 року)


Суми

Сумський державний університет

2011

Вступне слово

Декана юридичного факультету Сумського державного університету

доктора юридичних наук,

Куліша Анатолія Миколайовича

до учасників науково-практичної конференції викладачів, аспірантів та студентів юридичного факультету


Шановні колеги та студенти!

Щиро вітаю Вас з відкриттям науково-практичної конференції! Для більшості з Вас це не перша в житті наукова конференція. Але ця конференція особлива. Особливість полягає у тому, що вона перша, яку проводить юридичний факультет Сумського державного університету.

У майбутньому буде друга, третя, десята …надцята. Впевнений, що зросте її статус, збільшиться кількість і «географія» учасників, розшириться тематика. Але сьогоднішня конференція в історії факультету залишиться першою – конференцією з якої все починалося.

Бажаю всім учасникам конференції творчої наснаги, наполегливості у шляху до обраної мети, подальших успіхів у науковій та практичній діяльності.


З повагою,

Декан юридичного факультету

Сумського державного університету А.М. Куліш


^ РОБОТА ПО ПІДГОТОВЦІ ТА ВВЕДЕНІ СУДОВИХ СТАТУТІВ 1864 Р. В РОСІЙСЬКІ ІМПЕРІЇ

Доповідач: Алещенко І.О., викладач кафедри АГПФЕБ


В наш час багато науковців звертають увагу на мирові суди, як були введені судовою реформою 1864 року, як на альтернативні суди, що могли поліпшити сучасну судову систему, але мало хто звертає увагу на те, як довго проходила ця реформа і на інші нововведення цієї реформи.

Історія підготовки судової реформи сягає своїм корінням другої половини XVIII століття. Під дією перетворень в Європі 31 липня 1767 року професор Московського університету Семен Юхимович Десницький подав Катерині ІІ проект державних перетворень. В ньому він торкається якраз тих питань правосуддя, які були обійдені Катериною в її Наказі й слідуючій за ним губернській Установі 1775, не зачіпали питань гласності, незмінності суддів і зовсім скасували змагальний початок судочинства. Десницький бачив в них головні судочинні засади. Він пропонував введення самостійної адвокатури, оскільки це сприяє вирішенню справ «з великою обережністю і справедливістю» і вимагав незмінності суддів, відповідальних за незаконні рішення перед Сенатом [1,с.242].

Видатний сучасник Десницького і права рука імператриці Н. І. Панін, висловлюючись по питаннях державної реформи, знаходив потрібним існування лише загальних судів, без яких не було спеціальних вилучень. Але, і «Наказ» і «Губернська Установа», які написала сама Катерина II, позбавлені серйозного значення в змісті створення справжніх правових гарантій, тому що імператриця не хотіла зрозуміти або прикидалася нерозуміючою, що початки необмеженого самодержавства самі по собі унеможливлюють справжню охорону публічної і приватної свободи судовим порядком.

Олександр І був першим імператором, який бачив цілком свідоме відношення верхів суспільства до вищих інтересів внутрішнього політичного життя. І вже 19 березня 1801 р. був виданий наказ [1,с.247], який обмежував свавілля поліції. Готуючись почати загальне перетворення держави, імператор насамперед прагнув реформувати судове законодавство, і шляхом процесуальних гарантій, забезпечити особисту незалежність громадян.

2-го червня був виданий указ графові Завадовському про створення комісії для складання нових судових законів. Загальний план судових реформ, після широкомовного рескрипту графові Завадовському, раптово зійшов нанівець у наказі від 15 серпня 1801 року комісії зі складання законів: комісія повинна була займатися виправленням і пристосуванням судових порядків до сучасного стану життя, а не корінною переробкою існуючих законів. На додаток до наказу від 15 серпня прослідував Указ від 25 серпня 1801 року, що пропонував комісії скласти закони судоустрою і судочинства, які б давали виняткову важливість для затвердження спокою і благоденства держави. Комісія відразу почала енергійну діяльність по підготовці матеріалів для майбутнього цивільного і кримінального законодавств. І вже 18 червня 1804 року комісія обговорювала доповідь редактора 1 експедиції Циммермана, представлену 27 лютого 1804 року [1,с.249], де вказувалися загальні основні передумови устрою майбутнього законодавства Росії.

Приблизно в той же час Трощинський і Сперанський склали «грамоту російському народові», яка повинна була відповідати початкам Habeas Corpus Act'a 1679 року [1,с.248]. Ця грамота надавала право кожному обвинуваченому користуватися захистом за добровільною угодою і кожному затриманому під вартою вимагати після закінчення 3-х днів свого звільнення. Звільнення повинне було слідувати обов'язково, якщо затриманий не був звинувачений в особливо значних злочинах і якщо він представляв поручительство, встановлене законом. В разі неправильного затримання потерпілий мав право подати позов на особу, що заарештувала його.

Ще в 1853 році ні в кого з офіційних посадових осіб не виникало і думки про яке-небудь суттєве перетворення судового ладу. І лише незадовго до внесення проекту про судочинство в державну раду пролунав в судовому середовищі самотній голос, що вимагав рішучих реформ. У 1853 році Петербурзький совісний суддя Давидов представив до міністерства юстиції записку про корінні перетворення. Записка ця була повідомлена II відділенню 23 січня 1854 року як така, що заслуговує особливої уваги [1,с.286]. Вона стосувалася всіх сторін судочинства.

Відправним моментом для підготовки судової реформи радянський науковець М. Г. Коротких вважає 15 листопада 1857 р. — день, коли до Державної ради був внесений проект реорганізації цивільного судочинства [2,с.11]. Та ще влітку 1857 року імператор повелів представити в Державну раду проект Статуту цивільного судочинства, що народився в надрах II відділення. До проекту додавалася пояснювальна записка начальника ІІ відділення графа Д. Н. Блудова, датована 8 червня. Проект виходив з введення принципу змагальності процесу, пропонувалося скоротити кількість судових інстанцій і звернути увагу на суттєве вдосконалення кадрів судових органів.

8 вересня 1858 року Д. Н. Блудов подав імператорові доповідь «Про встановлення присяг стряпчими», тобто про установу адвокатури [3,с.9]. Питання про адвокатуру було предметом запеклих суперечок. В ході підготовки реформи складалася рішуча думка про скасування такого роду судових представників. В той же час, ще з часів Катерини II, наляканої Французькою революцією, в керівництві якої адвокати займали видне місце, у російських імператорів склалося різко негативне ставлення до адвокатури [4,с.18]. Тому, новий проект Блудова Д.Н. треба розглядати як серйозний поворот у бік подолання негативного відношення властей до інституту адвокатури.

Та все ж першим кроком у практичному проведенні судової реформи було перетворення не цивільного процесу і не адвокатури, а прямо протилежної сфери – слідства. У травні 1860 року Державна рада ухвалила закон про судових слідчих, санкціонований імператором. Проект закону був розроблений статс-секретарем Державної ради С. І. Зарудним, що спеціально вивчив законодавство і практику європейських держав, куди він відряджався.

Вже в ході обговорення в Державній раді проекту Статуту цивільного судочинства голова ради О. Ф. Орлов прийшов до висновку, що, перш ніж приймати подібний статут, слід змінити систему судоустрою. Він виклав цю думку в спеціальній записці і направив її імператорові. Олександр ІІ погодився з Орловим, в результаті з'явилося подання в Державну раду 12 листопада 1859 р. [1,с.294] тим же Блудовим проекту Статуту про судоустрій. У проекті містилися певні свіжі ідеї, зокрема велика увага приділялася введенню інституту мирових суддів. Наприкінці того ж року, 10 грудня, начальник ІІ відділення направив на розгляд і проект Статуту по злочинах і провині, тобто карно-процесуального кодексу. Цей проект виходив з консервативних концепцій, перш за все він прагнув зберегти слідчий процес [2,с.86].

Проекти Блудова Д.Н., роздані для обговорення зацікавленим чиновникам, піддалися критиці. Зауваження розглядалися з'єднаними департаментами Державної ради протягом 1860—1861 рр., але в проекти через опір Блудова Д.Н. були внесені лише невеликі зміни. Створювалася певна кризова ситуація. Тим часом затвердження документів селянської реформи вимагало проведення і судової реформи. Щоб якось вийти з становища, підготовка документів про судоустрій і судочинство з II відділення була передана в Державну канцелярію.

19 жовтня 1861 р. Блудов Д.Н. представив імператору доповідь, в якій підводилися підсумки роботи, описувався стан справ на даний момент і висловлювалися пропозиції на майбутнє. Олександр ІІ затвердив програму, що містилася в доповіді. Була створена комісія, до якої увійшли видні юристи: співробітник Державної канцелярії Плавський А. П., виконуючі посаду статс-секретарів державної ради Стояновський Н.І. і Зарудний С. І., обер-секретар загальних зборів московських департаментів сенату Победоносцев К. П. і ін. Фактично очолював її роботу Зарудний С. І.. Члени комісії були не лише видатними правознавцями, але і широко освіченими людьми.

27 вересня 1862 р. імператор затвердив доповідь державного секретаря Буткова В. П., що містила план подальших робіт по судовій реформі. Підготовка проектів повинна була вестися тепер Державною канцелярією, але в комісію окрім працівників канцелярії включалися також представники II відділення і Міністерства юстиції. Буткову В.П. було дане право залучати і інших працівників, оскільки термін представлення проектів був встановлений дуже жорсткий — всього півтора року. До комісії увійшли автори «Основних положень» і кращі юридичні уми того часу з усієї Росії. Окрім постійного складу в ній брали участь різні експерти — від університетських професорів до поліцейських чиновників. Більш того, комісія відкрито звернулася до громадськості з проханням сприяти їй в роботі [2,с.145]. Керував діяльністю комісії практично знову ж таки Зарудний С. І.. Підготовлені проекти розглядалися в Державній раді в травні — липні 1864 року і були затверджені імператором 20 листопада 1864 р.

Документи судової реформи включають чотири закони. Один з них присвячений судоустрою, два — процесу, цивільному і кримінальному, і один новий, відсутній в «Основних положеннях», — Статут про покарання, що накладаються мировими суддями, — кодекс матеріального права, що містив норми про невеликі кримінальні і адміністративні правопорушення. В цілому ж судові статути виходили з принципів і ідей, закладених в «Основних положеннях».

Статути внесли до судового законодавства Російської імперії найважливіші елементи буржуазного правосуддя:

- проголосили буржуазно-демократичні принципи: незалежність суду від адміністрації, незмінність суддів, судових округів не співпадаючих з адміністративно-територіальним діленням, гласність, змагальність, усність процесу;

- скоротили число судових інстанцій;

- скасовували відмінність підсудності по станах;

- суд присяжних засідателів і адвокатуру;

- реорганізували прокуратуру;

- був введений інститут судових слідчих;

- у поліції вилучено виконання вироків і передано судовим приставам, що перебували при судах і діяли під їх контролем.

Статутами передбачалося створення судів мирових і загальних. У свою чергу загальні суди складалися з окружних судів і судових палат. Окружний суд був першою інстанцією загальних судів, в яких розглядалася основна маса як кримінальних, так і цивільних справ [5,с.20]. Цей суд, як підкреслює Ярмиш А.Н., виконував не лише судові, але також і прокурорсько-наглядові, слідчі і нотаріальні функції[6,с.21].

Підготовчі роботи зі створення нових судових установ почалися ще до затвердження статутів. В кінці вересня 1864 року цареві були представлені дві записки про порядок введення документів реформи — голови Державної ради князя Гагаріна П. П. і міністра юстиції Замятніна Д. Н.. Записка Гагаріна П.П. відображала позицію реакційних урядових верхів, кріпосників, які свого часу опиралися включенню в судові статути нових інститутів, — суду присяжних, права на захист, гласності, незмінності суддів та ін. Тепер ці люди прагнули всіляко відтягнути введення нових судових установ, перетворити процес реорганізації суду на тривалу процедуру, по можливості виключаючи з нього найбільш демократичні положення. Гагарін П.П. наполягав на введенні нових судів по частинах — окремо мирові суди, а потім тільки загальні судові встановлення. Це був фактично план саботажу судової реформи, що передбачав затягнути введення судових статутів на декілька десятиліть [3,с.18]. Записка Замятніна Д.Н. відображала погляди буржуазно-ліберальних кіл і дворянства, пов'язаного з буржуазією, зацікавлених в швидкому і повсюдному введенні в життя судових статутів в повному об'ємі, встановленні нових судових порядків, так необхідних для капіталістичних стосунків, що розвиваються в країні. Цар висловився за поступовість і 19 жовтня 1865 р. ним було затверджено «Положення про введення в дію судових статутів» [3,с.17], яке надалі стало основним нормативним актом, що встановлював порядок проведення судової реформи. Після оприлюднення даного положення, міністерство юстиції почало з'єднувати і закривати діючі суди 1-го і 2-го ступеня, з передачею їх справ, в разі необхідності, в інші найближчі суди рівного ступеня. Так, в 1867 році в Курській губернії, по указу міністра юстиції, були скасовані п’ять повітових судів з перенесенням їхнього діловодства до других повітових судів, а саме: Гайворонського до Білгородського, Дмитрієвського до Фатежського, Тимського до Щигровського, Новооскольдського – Корчанського і Льговського – Рільского повітового суду [7,с.1].

Перед закриттям кожного судового місця, за наказом міністра юстиції, судді і стряпчі передавали справи по отриманні указу через два тижні в губернське правління з відомостями про всіх чиновників суду з вказівкою їхнього окладу. Після повної передачі справ закритими судами стряпчі описували їхнє майно і виставляли його на продаж з торгів. Отримані гроші передавали в казну, ікони, що знаходилися при судах, передавалися в міські соборні церкви, а портрети імператора – в поліцейські управління [7,с.9]. Про закриття кожного судового місця і про те, куди передаються його справи, публікувалося в сенатських і місцевих губернських відомостях. Чини судових місць, які закривалися, що не одержали призначення, оставалися за штатом, з виплатою їм платні або одноразової допомоги. Згідно поступовому зменшенню числа справ, що розглядалися в діючих судових департаментах сенату, ці департаменти поступово скорочувалися або з'єднувалися, а надалі скасовувалися.

Отже, судова реформа 1864 року пройшла дуже довгий і тернистий шлях, але вона була необхідна для даного періоду. Введення судових реформ змінило всю судову систему Російської імперії. Для повного висвітлення всієї судової системи після даної реформи потрібно проаналізувати діяльність даних судів – це і буде темою подальших наукових досліджень.

Література:

Давыдова Н.В. Судебная реформа / Н.В. Давыдов и Н.Н. Полянський – М: Книгоиздательство «Объединение», 1915. - .Т. I – 381 с.; Т. II – 310 с.

Коротких М.Г. Самодержавие и судебная реформа 1864 года в России. / Коротких М.Г. - Воронеж, 1989, с.254.

Российское законодательство Х-ХХ веков. Т.8. Судебная реформа. – М.: Юрид.лит., 1991. – 496с.

Черкасова Н.В. Формирование и развитее адвокатуры в России. 60-80-е годы ХІХ в. / Н.В. Черкасова Е.А. Скрипилев– М.: Наука, 1987. – 143 с.

Курицын В.М. Буржуазные реформы государственного аппарата и развитие права России в 60-80-е годы XIX века / Курицын В.М - М.: АС, 1992. – 57 с.

Ярмиш О.Н. Судові органи царської Росії в період імперіалізму (1900-1917 рр.) / Ярмиш О.Н. – К.: НМК ВО, 1991. – 87 с.

Указы (копии) правительствующего Сената, Курского губернского правления о порядке судопроизводства, введении в действие судебных уставов 20 ноября 1864 г., упразднении Путивльского и других уездных судов. 25 января – 24 апреля 1867 г. – Державний архів Сумської області (далі ДАСО). – Ф.449.-Оп.1.-Од.зб.506.-Арк. 38.



^ ПОНЯТТЯ ТА ЕЛЕМЕНТИ МЕХАНІЗМУ

КООРДИНАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ

ПРОКУРАТУРИ

Доповідач: к.ю.н. Бурбика М.М., доцент кафедри права


Як зазначено в Указі Президента України „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 вересня 2009 року „Про стан злочинності у державі та координацію діяльності органів державної влади у протидії злочинним проявам та корупції” від 27 жовтня 2009 року № 870, „злочинність, особливо в умовах поглиблення соціально-політичної та фінансово-економічної кризи в державі, становить серйозну загрозу національній безпеці України. Вона стала одним із негативних чинників, який серйозно впливає на ефективність діяльності органів державної влади, підриває стабільність і систему правопорядку, захищеність прав, свобод і законних інтересів громадян”.

Указом визначені основні завдання у сфері протидії злочинності та корупції, до яких віднесено: формування і реалізацію скоординованої, послідовної державної політики, спрямованої на максимальну реальну декриміналізацію, здійснення ефективних заходів щодо проведення судової реформи та реформи кримінальної юстиції, приведення законодавчої бази у відповідність із міжнародними стандартами, прийняття довгострокових державних програм, створення відповідних інституцій, а також належне наукове супроводження цих процесів.

Серед основних завдань щодо протидії злочинності та корупції названо й таке, як „формування і реалізація скоординованої, послідовної державної політики”, одним із спеціалізованих суб’єктів якої є органи прокуратури, координаційні повноваження яких отримали нормативне визначення як у Законі України „Про прокуратуру”, так і у підзаконних загальнодержавних та відомчих нормативно-правових актах.

Координаційна діяльність органів прокуратури досить розгалужена, у зв’язку з чим є комплексною, такою що складається з великої кількості елементів, які між собою взаємодіють. Значна кількість таких елементів, їх взаємозв’язок між собою, взаємовплив один на одного дають змогу вести мову про механізм координаційної діяльності. Для визначення поняття та елементів якого необхідно: з’ясувати сутність та зміст термінів (категорій) „механізм”, „механізм управління” („механізм державного управління”); охарактеризувати наукові праці в яких вони використовується.

Розуміння механізму як певної системи, елементи якої взаємодіють та доповнюють один одного, дає змогу зробити висновок про можливість ототожнення таких понять як „механізм управління” та „система управління”.

Механізм управління достатньо повно досліджений В. В. Копєйчиковим, який визначає його як „систему державних організацій, що включають не тільки державні органи, але і підприємства, установи, а також двосторонні зв’язки між ними” [1, с.47].

В. П. Іванов, до елементів механізму управління відносить: цілі, управлінський процес, систему управління і управлінські відносини, кадри, ресурси, методи, принципи, закони і закономірності, критерії, соціальні і правові норми, способи цілепокладання, органи і зміст управління [2, с.67-89]. О. М. Литвинов, навпаки наголошує на тому, що „цілі, задачі, суб’єктний склад, принципи, рівні, об’єкти дії при всій їх важливості в механізм протидії злочинності не можуть бути включені [3, с.107]. Л. П. Юзьков, до елементів механізму управління відносить: функції, завдання, повноваження, компетенцію, адміністративні важелі [4, с.57-59]. У подальших роботах з цієї проблематики, у структуру механізму управління автори включають цілі управління [5, с.67], управлінські цикли, об’єкти управління та взаємозв’язки між суб’єктами та об’єктами управління [6, с.16].

В юридичній літературі досить поширеним є використання таких категорій як „механізм правового регулювання”, „механізм адміністративно-правового регулювання” тощо. Зокрема, перший визначається як „узята в єдності система правових засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються інтереси суб’єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок”.

Що стосується механізму адміністративно-правового регулювання, то він, як правило визначається як „сукупність правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин у сфері адміністративного права” [7, с.64].

Вищенаведене дає змогу зробити такі висновки:

1.До питання про механізм управління вчені підходять по-різному: одні виділяють компонентно-концептуальні елементи в цьому механізмі, інші – компонентно-ситуаційні елементи, треті – включають в поняття „механізм управління” все управління (статику і динаміку).

2.Аналіз праць, що різною мірою стосуються категорії „механізм управління”, засвідчує, що без застосування системного підходу неможливим є його об’єктивне з’ясування і практичне застосування. Вважаємо, що дослідження механізму як системи зі всіма її елементами і їх взаємозв’язками допоможе повністю розкрити значення цього поняття.

3.Беручи до уваги те, що категорія „механізм управління” є не законодавчо визначеною, а науковою, то усі вищенаведені пропозиції щодо його елементного складу можна вважати такими, що мають право на існування. На нашу думку, основне призначення таких елементів полягає у тому, щоб показати особливості (специфічні риси, ознаки) які відрізняють один механізм управління від іншого.

4. Переважна більшість науковців обов’язковими елементами механізму управління називають систему суб’єктів та об’єктів, які здійснюють вплив один на одного для досягнення власних результатів.

Менш досліджуваною категорією у порівнянні з попередньою є „механізм координації”. Зокрема він досліджується у наукових працях О. Ф. Андрійко, В. Т. Білоуса, Д. Л. Зими, В. В. Ковальова, А. М. Куліша, О. М. Литвинова, С. С. Мірошниченко, Ю. С. Назар, С. В. Таранушич, Л. О. Фещенко, О. В. Шаповалової.

В одному із навчальних посібників „Суд, правоохоронні та правозахисні органи України” механізм координації розглядається як соціально-правова модель, складовими чинниками якої є: 1) владно-організуючі рішення з координації; 2) методи координації; 3) форми координації; 4) договірні засади координаційної діяльності; 5) прямі зв’язки між правоохоронними органами [8, с.47].

Науковці досліджують лише окремі елементи механізму координаційної діяльності органів прокуратури, як правило її форми. Проте, такий механізм передбачає низку й інших елементів, без яких його функціонування буде недієвим або в кращому випадку неефективним. До таких елементів пропонуємо віднести: мету та завдання координаційної діяльності; правові основи (джерела) координаційної діяльності органів прокуратури у сфері протидії злочинності; принципи координаційної діяльності; суб’єкти координаційної діяльності та їх повноваження; об’єкт (предмет) координаційної діяльності органів прокуратури; рівні та напрями координаційної діяльності органів прокуратури у сфері протидії злочинності; форми координаційної діяльності; процедури координаційної діяльності; організацію координаційної діяльності.

Мета координаційної діяльності органів прокуратури у сфері протидії злочинності реалізується під час виконання таких завдань, як: визначення та спрямування узгодженого підходу щодо реалізації державної політики з питань протидії злочинам; узгодження (погодження) правоохоронних заходів під час різних напрямів та форм протидії злочинності; всебічний аналіз роботи суб’єктів координаційної діяльності з виявлення, припинення, розкриття, розслідування та попередження злочинів; економію затрат сил та засобів під час правоохоронної діяльності; розробку стратегії та рекомендацій щодо підвищення ефективності правоохоронної діяльності.

Вищевикладене дає змогу до особливостей механізму координаційної діяльності органів прокуратури віднести такі:

1. Він є складовою частиною механізму соціального управління та одним із напрямів державного управління протидією злочинності з боку органів прокуратури.

2. Його функціонування забезпечується координаційною роллю та функцією органів прокуратури у сфері протидії злочинності.

3. Передбачає систему специфічних елементів (мета та завдання координаційної діяльності; правові основи (джерела) координаційної діяльності органів прокуратури у сфері протидії злочинності; принципи координаційної діяльності; суб’єкти координаційної діяльності та їх повноваження; об’єкт (предмет) координаційної діяльності органів прокуратури; рівні та напрями координаційної діяльності органів прокуратури у сфері протидії злочинності; форми координаційної діяльності; процедури координаційної діяльності; організація координаційної діяльності), кожен з яких виконує специфічну роль, а якість кожного з них впливає на роботу і результат функціонування такого механізму в цілому.

4. Сферою його реалізації є діяльність правоохоронних органів.

5. Правовими актами передбачені окремі процедури його реалізації.

6. Його результатом є підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів, усунення (запобігання) дублювання їх повноважень під час виконання професійних завдань та функцій.

Таким чином, під механізмом координаційної діяльності органів прокуратури пропонуємо розуміти систему специфічних елементів, які дають змогу реалізувати органам прокуратури їх координаційну роль у сфері правоохоронної діяльності, чітке розуміння, нормативне визначення та виконання яких є запорукою ефективності діяльності правоохоронних органів, усунення (запобігання) дублювання між ними під час виконання спільних правоохоронних завдань та функцій.


Література

1. Копейчиков В. В. Механизм государства в советской федерации. / В. В. М.Копейчиков: Юрид. лит., 1973. – 223 с.

2. Иванов В. П. Организационно-правовой механизм обеспечения государственных интересов Российской Федерации: Монография. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2003. —189 с.

3.Литвинов О.М. Адміністративно-територіальна координація діяльності суб’єктів профілактики злочинів в Україні на місцевому рівні: дис. канд. юрид. наук: 12.00.07 – Харків, 2002. – 276 с.

4. Юзьков Л.П. Государственное управление в политической системе развитого социализма. / Л.П. Юзьков. – К.: КЮІП, 1983. – 155с.

5. Шемшученко Ю.С. Теоретичні засади прокурорського нагляду на сучасному етапі // Проблеми розвитку прокуратури України в умовах становлення демократичної правової держави: Матеріали наук.-практ. конференції. - К.: Ген. прокуратура України., 1996. - С.15-19.

6. Музичук О.М. Уточнення сутності категорії „правовий статус” суб’єкта адміністративно-правових відносин та його елементного складу // Форум права. – 2008. - № 1. - С.316-321.

7. Стеценко С. Г. Адміністративне право України: Навчальний посібник / С. Г. Стеценко. - К.: Атіка, 2008. - 624 с.

8. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навч. посіб. / B. C. Ковальський (керівник авт. колективу), В.Т. Білоус, С.Е. Демський та ін.; Відп. ред. Я. Кондратьєв. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 320 с.


^ ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ГАРАНТІЙ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКА


Доповідач: Вовк Д.Ю., студентка групи Ю – 75, СумДУ

Науковий керівник: Горева Є.Ю., викладач кафедри права


Конституцією України передбачено основні формування якісно нового національного трудового законодавства, закладено основні соціально – економічні права людини, але, водночас не закріплено всієї цілісної системи гарантій прав і свобод людини, у тому числі соціально – економічних прав працівників, що впливає на рівень розвиненості українського суспільства та держави [1, с. 66-67].

У науці трудового права класифікація трудових гарантій проводилася неодноразово. В.М. Скобелкін поділяє гарантії на три основні групи: гарантії, що забезпечують вступ до трудових правовідносин; гарантії , що забезпечують безперешкодне здійснення трудових прав громадян у трудових і пов’язаних з ними інших правовідносин; гарантії , що забезпечують відновлення порушених трудових прав працівників [2, с. 48 - 49].

Є.Б. Хохлов запропонував більш стислу класифікацію гарантій трудових прав працівників. За цільовим призначенням він пропонує поділити їх на дві групи: 1) гарантії реалізації, 2) гарантії охорони трудових прав [3, с. 344].

Гарантії охорони трудових прав працівника в науковій літературі прийнято поділяти на матеріально – правові і процесуально – правові (захисно – процесуальні) [3, с. 344].

Матеріально – правові гарантії охорони трудових прав служать превентивним заходом проти порушення трудових прав працівника. Забезпечення ж повної реалізації наданих працівником прав В.М. Скобелкін справедливо пов’язував не тільки із закріпленням у законодавстві правових засобів, що перешкоджають порушенню трудових прав, але й зі створенням ефективної системи відновлення цих прав [2, с. 167 - 168].

Як зазначає Л.В. Котова, одним із різновидів захисно – процесуальних гарантій є право працівника на позасудовий захист своїх прав. Позасудовий захист включає можливість звернення до органів прокуратури, виконавчої влади, а також право на вирішення розбіжностей в юрисдикційному органі на підприємстві – КТС [1, с. 67].

Загальна декларація прав людини встановлює право кожної людини на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом. Це право виступає однією з найважливіших захисно – процесуальних гарантій трудових прав працівників. Будь – яке порушене право працівника може бути відновлене в судовому порядку. Судова форма захисту є на сьогодні найбільш ефективною формою захисту трудових прав.

Стаття 55 Конституції України передбачає, що кожен має право будь – якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

С. Алексеев під поняттям « захист» розуміє державно – примусову діяльність спрямовану на здійснення «відновлювальних» завдань – на відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов’язку [4, с. 202].

На нашу думку, захист включає в себе не лише діяльність державних органів і діяльність громадських та інших органів по відновленню порушеного права. Тому поняття захист порушеного права необхідно розуміти дещо ширше, особливо в галузі трудового права. Для самозахисту як способу захисту цивільних прав характерним є те, що особа захищає свої цивільні права та інтереси своїми власними діями.

О.М. Руєва зазначає, що самозахист у процесуальному аспекті передбачає право на захист трудових прав, а саме можливість особи звернутися за захистом порушених прав до уповноваженого органу, або можливість самостійно вчиняти дії по захисту її порушеного права [5, с. 239].

І. Лагутіна вважає основними юридичними ознаками самозахисту трудових прав:

1) самозахист здійснюється коли порушення суб’єктивних трудових прав вже скоєне чи продовжується;

2) самозахист здійснюється самою уповноваженою особою без звернення до юрисдикційних та адміністративних органів або представників;

3) участь у здійсненні самозахисту трудових прав беруть виключно сторони трудового договору;

4) самозахист здійснюється у формі правомірних дій (бездіяльності) із захисту свого права;

5) інша сторона трудового договору повідомляється про дійсне чи можливе порушення трудових прав, яке нею було скоєне;

6) можливість захищати свої трудові права та свободи не заборонені законом способами самозахисту;

7) метою застосування способів самозахисту є забезпечення недоторканості права, припинення, порушення та ліквідація його наслідків;

8) можливість подальшого оскарження дій особи, яка самостійно захищає своє трудове право [6, с. 16].

Що ж стосується правового забезпечення самозахисту працівниками своїх трудових прав і законних інтересів, то в чинному трудовому законодавстві України ця форма захисту належним чином не врегульована. Чинне трудове законодавство України містить лише декілька норм, які надають працівникові право здійснювати самозахист, а саме: відмова працівника від незаконного переведення на іншу роботу, відмова продовжувати роботу, якщо склалася ситуація, що є небезпечною для його життя та ін..

У ст. ст. 379 – 380 Трудового кодексу Російської Федерації зазначено, що з метою самозахисту своїх трудових прав ( у тому числі і права на працю ) працівник може відмовитися від виконання роботи, яка не передбачена трудовим договором, також відмовитися від виконання роботи, яка безпосередньо загрожує його життю і здоровою, за винятком випадків, передбачених федеральними законами. На весь час відмови від роботи за працівником зберігаються всі права, передбачені ТК і іншими нормативно – правовими актами РФ.

На підставі вищевикладеного, і враховуючи той факт, що самозахист трудових прав не передбачені трудовим законодавством України, то постає питання щодо правової регламентації самозахисту у трудовому кодексі України, а саме:

Визначити термін «самозахист»,

передбачити такі способи самозахисту:

а) відмова працівника від незаконного переведення на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором;

б) відмова від виконання розпоряджень, наказів роботодавця, які не відповідають чинному законодавству України;

в) відмова від виконання роботи у зв’язку з невиплатою заробітної плати більш ніж один місяць;

г) відмова від уходу у відпустку у разі невиплати працівнику відпускних та інших виплат;

д) інші незаборонені законом способи.

Необхідно закріпити також механізм реалізації права працівників на самозахист своїх трудових прав та інтересів.


^ СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ


Котова Л.В. Система гарантій трудових прав працівника на сучасному етапі. В. зб. Трудове право та проблеми соціального захисту населення в контексті правової держави: Матеріали науково – практичної конфедерації; м. Харків, 24 – 25 вересня2010р. / Л.В. Котова – Х.: Українська асоціація фахівців трудового права, Харківський економіко – правовий університет. – 2010. – с. 66-71.

Скобелкин В.Н. Юридические гарантии трудовых прав рабочих и служащих./ В.Н. Скобелкин. – М. -1969. – 183 с./

Хохлов Е.Б. Курс российского трудового права: в з-х т. Т. 1: общая часть. / Н.Б. Хохлов, СПб: Изд-во С. – Петербургского ун – та. – 1996. – 573.

Алексеев С.С. Общая теория права: учебн./ С.С. Алексеев. – М.: ТК Велби, Изд – во Проспект. – 2008. -576с.

Руэва О.М. Самозахист як одна з форм реального захисту трудових прав працівників. В. зб. Трудове право та проблеми соціального захисту населення в контексті правової держави: Матеріали науково – практичної конференції; м. Харків, 24 – 25 вересня 2010р. (О.М. Руєва, - Х.: Українська асоціація фахівців трудового права, Харківський економіко – правовий університет. – 2010. – с. 238 – 241.

Лагутіна І.В. Форми захисту трудових прав працівників. Монографія. Одеська юридична академія. / І.В. Лагутіна. – Одеса, - Фенікс. – 2007. – 160с.



^ ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ДОВКІЛЛЯ

Доповідач: Головачова С., студентка групи Юм – 82, СумДУ

Науковий керівник: Сайко Л.Ю., ст. викладач кафедри права
© РОНЛ.орг 2000-2026 По всем вопросам обращаться на эту почту: admin@ronl.org