Реферат: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого


На правах рукопису


УДК 349.3: 368.914


Оклей Іляна Вікторівна


ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА НАДАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ В СИСТЕМІ ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВОГО ДЕРЖАВНОГО

ПЕНСІЙНОГО СТРАХУВАННЯ


12.00.05 – трудове право; право соціального забезпечення


Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук


Науковий керівник –

Прилипко Сергій Миколайович

доктор юридичних наук, доцент


Харків – 2008




ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………


3

РОЗДІЛ 1.

Правова природа та організація пенсійного забезпечення в Україні та інших країнах світу……………………………………………………………...



11




1.1.

Становлення та розвиток правового регулювання пенсійного забезпечення……………………………….


11




1.2.

Міжнародно-правове регулювання правовідносин у сфері пенсійного забезпечення………………………...


28




1.3.

Світовий досвід правового регулювання пенсійного забезпечення…………………………………………….


49







Висновки до першого Розділу…………………………

64

РОЗДІЛ 2.

Теоретичні засади загальнообов’язкового державного пенсійного страхування……………………………………….


66




2.1.

Принципи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування………………………………..


66




2.2.

Страховий стаж, його зміст та значення в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування……………………………………………..



86




2.3.

Поняття та елементи правовідносин у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування……………………………………………..



105







Висновки до другого Розділу…………………………

132

РОЗДІЛ 3.

Пенсійне забезпечення в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування……………………………………………………..



134




3.1.

Пенсійне забезпечення та надання соціальних послуг у солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування………………….



134




3.2.

Пенсійне забезпечення в накопичувальній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування……………………………………………..



166







Висновки до третього Розділу…………………………

187

ВИСНОВКИ ......................................................................................................


190

^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .....................................................

199








^ ВСТУП


Актуальність теми дослідження. Конституцією України визначені основні риси України як держави демократичної, правової, соціальної, яка визнає людину найвищою соціальною цінністю, вважаючи своїм головним обов’язком забезпечення її основних прав і свобод []. Тому важливим аспектом діяльності нашої держави у соціальній сфері є створення умов для забезпечення соціальних прав і державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного члена суспільства, турбота про соціальну справедливість, добробут своїх громадян та їх соціальну захищеність.

Конституція України, закріпивши у ст. 46 право громадян на соціальний захист, створила конституційну базу для системи юридичних гарантій у сфері пенсійного забезпечення. Принципове значення мають положення цієї статті про визначеність фінансових джерел пенсійного забезпечення та мінімального рівня пенсій і соціальних допомог. Одним з основних завдань правничої науки є вдосконалення пенсійної системи в ринкових умовах, оскільки розвиток ринкових відносин встановлює різні форми власності та їх рівноправність, різноманітні організаційно-правові форми створення юридичних осіб, однак поряд з цим зменшуються гарантії матеріального забезпечення непрацездатних осіб, в тому числі пенсіонерів.

Організація ефективної системи пенсійного забезпечення є одним із найважливіших завдань, що стоять перед державою і суспільством. На різних етапах розвитку держави пенсійна система піддавалась суттєвим змінам. Багато питань вирішувались з огляду на фінансові можливості та враховуючи досягнення в економіці. У 1956 році вперше була проведена кодифікація законодавства про пенсійне забезпечення, внаслідок якої було прийнято Закон СРСР “Про державні пенсії” [], який застосовувався тривалий час і відповідав тим принципам, які існували у розподільчій системі.

У зв’язку з переходом до ринкової економіки, наприкінці ХХ сторіччя вельми активізувалась робота над пенсійною реформою. Першим етапом пенсійної реформи постало прийняття нового за змістом та ідеологією Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” [], в основу якого покладено принцип страхування. Однак існуюче законодавство потребує подальшого вдосконалення та вимагає наукового переосмислення нових правових категорій, які виступають невід’ємною складовою загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Перед правниками постала відповідальна і складна робота, пов’язана з втіленням у життя нового механізму пенсійного забезпечення.

Україна обрала стратегічний курс до Європейського союзу, а інтеграція до європейського простору, вимагає вивчення зарубіжного досвіду та міжнародних стандартів у цій галузі, з метою запровадження позитивних рис у вітчизняне законодавство, а також вельми гостро постають проблеми впровадження міжнародних соціальних стандартів у юридичну практику України.

В сучасних умовах загальнообов’язкове державне пенсійне страхування має певні недоліки: відсутність належної диференціації пенсійних виплат, обумовленої страховими внесками впродовж трудової діяльності; недостатні надходження від сплати пенсійних внесків через великий розмір тіньового сектора економіки; низький вік виходу на пенсію, нижчий вік виходу на пенсію для жінок; наявність елементів соціальної несправедливості у пенсійному забезпеченні, що відображається у високій ставці пенсійних внесків і низькому розмірі пенсій; незадовільний рівень фінансової та правової обізнаності населення у питаннях пенсійного забезпечення.

Сучасна пенсійна система характеризується наявністю великої кількості спеціальних нормативних актів, якими визначається особливості правового регулювання пенсійного забезпечення окремих категорій громадян (державних службовців, військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, наукових працівників). На нашу думку, прийняття спеціальних законів із пенсійного забезпечення окремих категорій осіб руйнує саму ідею пенсійного страхування і призводить до напруги в суспільстві, недовіри з боку громадян до державних інституцій.

Крім того, нове законодавство запровадило складний механізм призначення пенсій, який не сприяє прозорості правового регулювання пенсійної системи. Актуальність обраної теми полягає в розробці пропозицій щодо впровадження дієвої системи пенсійного страхування, спрямованої на забезпечення гідного рівня життя осіб похилого віку та інших категорій громадян, які мають право на пенсійне забезпечення, адекватне їх життєвим потребам.

Науково-теоретичну базу дослідження становлять праці відомих вчених-правознавців: В.С. Андрєєва, В.М. Андріїва, Є.І. Астрахана, В.А. Ачаркана, Я.І. Безуглої, Н.Б. Болотіної, А.І. Вишневецього, М.А. Вігдорчика, Г.С. Гончарової, Л.Я. Гінцбурга, І.В. Гущина, В.В. Жернакова, Л.В. Забєліна, О.Д. Зайкіна, М.Л. Захарова, І.В. Зуба, Р.І. Іванової, А.А. Нечай, П.Д. Пилипенка, С.М. Прилипка, С.М. Синчук, І.М. Сироти, С.О. Сільченка, Б.І. Сташківа, Б.С. Стичинського, В.О. Тарасової, Е.Г. Тучкової, Н.І. Фаянс, Я.М. Фогеля, В.Ш. Шайхатдінова, О.М. Ярошенка, а також вчених-економістів В.І. Міщенка, Б.О. Надточія, Ю.І. Павленко, В.В. Яценка та інших.

Не применшуючи значення наявних наукових праць, слід відзначити, що правова природа загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, принципи, правовідносини, які виникають у цій сфері та інші актуальні питання, що виникають із впровадженням даної системи, залишаються не розробленими. Теоретичні розробки недостатньо використані в нормотворчій діяльності, що робить актуальним питання про необхідність внесення змін і доповнень до чинного Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”.

Нормативною базою роботи є Конституція України, міжнародно-правові акти, у тому числі конвенції й рекомендації Міжнародної організації праці, правові акти іноземних країн, закони України, а також інші нормативно-правові акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства праці та соціальної політики, Пенсійного фонду.

Позначені вище положення визначили вибір теми дисертаційного дослідження.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, темами планами. Тема дисертаційного дослідження узгоджена з цільовою комплексною програмою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого на 2006–2010 роки “Проблеми правового забезпечення соціальних та трудових прав в Україні” (номер державної реєстрації 0106u002291) та затверджена вченою радою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого 19 грудня 2003 р. (протокол № 5).

^ Мета й завдання дослідження. Мета роботи полягає у з’ясуванні правової природи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування; характеристиці правовідносин, що виникають у цій сфері; визначенні правового статусу суб’єктів відповідних відносин; розробці конкретних наукових пропозицій та практичних рекомендацій щодо вдосконалення законодавства, що регулює цей вид соціального страхування.

Для досягнення мети в дисертації ставляться такі основні завдання:

проаналізувати розвиток правового регулювання пенсійного забезпечення;

визначити об’єктивні та суб’єктивні фактори, що зумовлюють необхідність подальшого розвитку загальнообов’язкового державного пенсійного страхування;

розкрити сутність принципів загальнообов’язкового державного пенсійного страхування;

дослідити поняття “страховий стаж” і надати його визначення;

розглянути правовідносини в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування;

з’ясувати правовий статус суб’єктів цих правовідносин;

проаналізувати правовий механізм надання матеріального забезпечення та соціальних послуг у системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування;

запропонувати шляхи вдосконалення пенсійного забезпечення громадян України в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

^ Об’єкт дослідження становлять правові відносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення.

Предметом дослідження є теоретичні, практичні й організаційно-правові питання реалізації норм, які регулюють правові відносини в сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

^ Методи дослідження. При написанні дисертації використовувалися досягнення загальної теорії права, ідеї та концепції, розроблені в праві соціального забезпечення та інших галузях юридичної науки, теоретичні напрацювання провідних вчених-юристів, соціологів, економістів, при цьому застосовувались як загальнонаукові, так і спеціальні методи дослідження. Зокрема, історичний і діалектичний методи використовувалися при вивченні розвитку законодавства про пенсійне забезпечення та пенсійне страхування; порівняльно-правовий метод дослідження застосовано при визначенні специфіки правового регулювання пенсійного забезпечення в міжнародній практиці, що дало можливість зробити узагальнення і визначити напрямки вдосконалення вітчизняного законодавства в цій сфері; методи абстрагування та узагальнення – у процесі розробки дефініцій різних правових понять і категорій (страховий стаж, принципи пенсійного страхування, загальнообов’язкове державне пенсійне страхування); формально-юридичний – у процесі створення нових правових норм і приписів щодо регулювання пенсійних відносин; за допомогою методу раціональної критики проаналізовано нормативні акти, проекти законів і виявлено прогалини та колізії у правовому регулюванні.

^ Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим у науці права соціального забезпечення України спеціальним комплексним дослідженням правового регулювання загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

У межах дослідження одержано такі результати, що мають наукову новизну:

Уперше запропонована ідея закріпити на законодавчому рівні п’ятискладову систему забезпечення пенсіонерів, яка складається з: 1-го рівня – базового, що гарантує нарахування мінімальної пенсії; 2-го – умовно-накопичувальної системи; 3-го – накопичувальної системи; 4-го – добровільного (недержавного) пенсійного забезпечення; 5-го – соціальна підтримка осіб похилого віку і забезпечення їх доступу до медичних послуг за рахунок Державного бюджету.

Сформульовано авторське визначення поняття “загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” та запропоновано конкретні механізми підвищення правових гарантій в цій сфері.

Проведено комплексне дослідження пенсійного забезпечення в солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, наведено її позитивні риси, висвітлено недоліки та протиріччя в правовому регулюванні першого рівня пенсійної системи, запропоновано ефективні шляхи подолання цих недоліків.

Уперше проведено ґрунтовний аналіз змісту правової категорії “страховий стаж” та його співвідношення з трудовим стажем, на підставі чого запропоновано власне визначення цього поняття, розкрито його зміст та значення в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

Обґрунтовано пропозицію щодо включення до страхового стажу періоду навчання за державним замовленням у вищих або професійно-технічних закладах на денній формі навчання, в аспірантурі, докторантурі, інтернатурі і клінічній ординатурі, а також періоди проживання дружин осіб офіцерського складу, прапорщиків, мічманів і військовослужбовців надстрокової служби з чоловіками в місцевостях, де була відсутня можливість їх працевлаштування за спеціальністю.

Наведено додаткові аргументи щодо необхідності підвищення пенсійного віку для чоловіків та жінок до 63 років, що дозволить накопичити страхові внески за більш тривалий період.

Знайшла подальший розвиток пропозиція щодо уніфікації механізму пенсійного забезпечення з метою скасування необґрунтованих переваг у пенсійному забезпеченні окремих категорій громадян та врегулювання пенсійних правовідносин єдиним нормативно-правовим актом – Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”.

Запропоновано новий механізм розрахунку пенсій, який відповідає принципу соціальної справедливості, без врахування середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки України, із застосуванням таких показників, як сукупність сплачених страхових внесків за весь період трудової діяльності та середня залишкова тривалість життя після досягнення пенсійного віку, що дозволить отримати розмір пенсії адекватний сумі страхових внесків, сплачених особою протягом трудової діяльності.

На підставі проведеного дослідження внесено конкретні пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення законодавства у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

^ Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони сприяють поглибленому розумінню правового регулювання загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Висновки та пропозиції, одержані в роботі, можуть бути враховані при внесенні змін і доповнень до законів та підзаконних актів, а також при розробці програм діяльності уряду у сфері пенсійного забезпечення.

Матеріали дисертації можуть бути використані в навчальному процесі, викладанні курсу права соціального забезпечення, підготовці навчальної, інформаційної та методичної літератури.

^ Апробація результатів дисертації. Робота виконана та обговорена на кафедрі трудового права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Результати проведеного дослідження доповідались на наукових та науково-практичних конференціях: “Захист соціальних та економічних прав людини: міжнародні стандарти і законодавство України (м. Київ, 12 берез. 2004 р.); “Актуальні проблеми правознавства” (м. Харків, 11 – 12 листоп. 2004 р.); “Форми соціально-правового захисту працівників у службово-трудових відносинах” (м. Суми, 2 – 4 черв. 2005 р.); “Трудове право України в контексті Європейської інтеграції” (м. Харків, 25 – 27 трав. 2006 р.); “Соціально-захисна діяльність держави в умовах ринкових відносин” (м. Чернігів, 31 трав. – 2 черв. 2007 р.); “Трудове право України: сучасний стан та перспективи” (м. Сімферополь, 22 – 24 трав. 2008 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковані у трьох наукових статтях і шести тезах виступів на наукових і науково-практичних конференціях.

^ Структура і обсяг дисертації. Структура дисертації відображає мету, завдання та основні напрями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, які об’єднують вісім підрозділів, висновків та списку використаних джерел (304 найменування). Загальний обсяг дисертації 227 сторінок, із яких основного тексту 198 сторінок.

РОЗДІЛ 1

^ ПРАВОВА ПРИРОДА ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ ТА ІНШИХ КРАЇНАХ СВІТУ

^ 1.1. Становлення та розвиток правового регулювання пенсійного забезпечення

Проблема правового регулювання соціального забезпечення людини в старості, у разі хвороби та каліцтва є однією з найактуальніших для кожного цивілізованого суспільства, яке будується на принципах загальнолюдської моралі і дбає про своїх непрацездатних членів з метою забезпечення гідного рівня життя всім верствам населення.

Основним видом суспільних відносин, що складають предмет права соціального забезпечення, є пенсійні. І.М. Сирота слушно зазначає, що відносини в галузі пенсійного забезпечення виступають єдиним, внутрішньо-узгодженим і взаємопов’язаним самостійним видом суспільних відносин [, с. 7]. Тому вдосконалення їх правового регулювання є одним з найактуальніших питань сьогодення.

За офіційною інформацією на 2004 рік загальна кількість пенсіонерів в Україні становить 14,3 млн. осіб, у тому числі за Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” виплачується пенсія 13,7 млн. особам. Частка пенсіонерів становить 28,6 відсотка всього населення країни []. Отже, будь-яке недотримання законодавства в сфері пенсійного забезпечення чи недосконале правове регулювання зазначеного виду правових відносин порушує майнові та інші права і законні інтереси значної кількості громадян.

Створення національної системи пенсійного забезпечення населення – процес довготривалий, багатоступеневий, тісно пов’язаний з економічними, фінансовими, адміністративними реаліями. Вибору ефективного шляху реформування діючої системи сприятиме глибокий її аналіз і дотримування необхідної наступності на основі досвіду, який набуто впродовж тривалого періоду, на що правильно звертає увагу провідний фахівець з пенсійного забезпечення О.В. Гаряча [, с. 14–15]. Вивчення історичного досвіду становлення пенсійної системи нашої країни дозволить визначити недоліки чинного пенсійного законодавства і на підставі цього розробити шляхи його вдосконалення.

Аналіз розвитку правового регулювання пенсійного забезпечення був предметом дослідження багатьох правознавців. Однак, зазначене питання недостатньо висвітлено у вітчизняній юридичній літературі, на сучасному етапі не проводилося жодного комплексного дослідження, яке обіймало би весь період розвитку законодавства в сфері пенсійного забезпечення. У своїй ґрунтовній праці з історії законодавства про соціальне страхування, яка містила також історію законодавства про пенсійне забезпечення робітників та службовців1 А.І. Вишневецький [] висвітлює вказане питання у період до 1926 року. Свою монографічну працю Є.І. Астрахан присвятив розвитку радянського законодавства про пенсійне забезпечення працівників, службовців та їх сімей у період з 1917 року до 1970 року []. В.С. Сазонов у своєму дисертаційному дослідженні також висвітлює питання розвитку радянського законодавства про пенсійне забезпечення []. Становлення та розвиток пенсійного страхування, крізь призму соціального страхування, досліджували такі вчені: М.А. Вігдорчик [], Б. Михайлов [], Б.О. Надточій [; ; ]. Деякі матеріали з історії законодавства про пенсійне забезпечення працівників можна знайти у роботах з дослідження історії права соціального забезпечення [, с. 62–101; , с. 9–11] тощо.

Щоб зрозуміти започатковані сучасні та майбутні зміни у системі пенсійного страхування населення України, необхідно розглянути процес зародження та історичний розвиток пенсійного забезпечення і страхування.

Слід зазначити, що зміст термінів “пенсійне забезпечення” та “пенсійне страхування” постійно змінювався в процесі історичного розвитку під впливом багатьох факторів, серед яких можна виокремити традиції, менталітет народу, економічні та соціальні процеси та інше.

Первинні форми матеріального забезпечення осіб похилого віку, які мали ознаки страхування, проявлялися у взаємодопомозі. Організації зі взаємодопомоги існували ще в перші сторіччя нашої ери. У Древньому Римі форми страхування існували в різних колегіях. Одна з таких колегій – collegia tenuiorum. Поряд з релігійними і товариськими вони виконували функції взаємодопомоги і отримали назву похоронних кас. До похоронної каси робилися вступні внески (100 сестерцій), а також щомісячні внески (по 5 ась). У випадку смерті виплачувалися за заповітом 300 сестерцій, іноді ця сума призначалася і для сім’ї, яка втратила годувальника. Страхову суму не отримували спадкоємці у випадку самогубства годувальника або несвоєчасної сплати місячного внеску [, с. 25].

В середньовіччя ідея допомоги знайшла своє відображення у германських народів у вигляді створених купецьких гільдій, а пізніше цехів, які і започаткували ідею страхування, як колективної організації. Гільдії виконували не тільки функції торгівлі, а й релігійні, військові, товариські. Метою їх створення була допомога один одному у випадку хвороби або смерті. Принципи, за якими здійснювалася взаємодопомога, закріплювалися у статутах. Поетапно встановлювався перелік страхових подій, змінювався розмір внесків та виплат [, с. 5–13].

В різних країнах такі гільдії виникали в різні періоди: в Х-ХІ ст. (в Англії), в ХІ-ХІІ ст. (в Німеччині), в XII ст. (в Данії). Елементи страхування у гільдіях проявлялися в наступному. Спочатку відшкодування збитків або проведення виплат відбувалося із загальної каси гільдії разом із витратами, а згодом вони базувалися на регулярних внесках, обговорювалися розміри страхових виплат. Страховий ризик враховувався при настанні страхових випадків [, с. 32]. Середньовікові цехи були економічними, релігійними і соціальними спілками. Вони допомагали своїм учасникам при настанні нещасних випадків або у зв’язку з втратою працездатності, що пов’язані зі старістю, а також у випадку смерті. Пізніше з’явився новий вид допомоги – матеріальна підтримка сім’ї померлого, а іноді й виховування сиріт [, с. 29].

В епоху середньовіччя у страхуванні проявлялися ознаки античного, але з часом відбулися зміни. Так, звичайна допомога трансформувалася у взаємодопомогу, яка мала обмежене коло застрахованих. Були чітко визначені розміри страхових виплат, попередньо створювався фонд [, с. 22.]. Таким чином, перші спогади про допомогу дослідники пов’язують з діяльністю середньовікових гільдій та цехів, взаємодопомога вже мала страхову природу, коло осіб, які отримували виплати, було обмеженим. Старість пов’язувалася з втратою працездатності й розірванням стосунків з колишніми своїми роботодавцями [, с. 43–46].

Важливим етапом в історії страхування в контексті державного забезпечення стала друга половина XIX ст. Соціальне і економічне значення страхових організацій, їх діяльність, спонукали бажання у держави використовувати у своїх цілях вигоду страхування. Особливо вона була зацікавлена в накопиченні капіталу на довготривалий період. Проте впровадження державного страхування працюючим довелося чекати ще не одне десятиріччя [, с. 29].

У становленні пенсійного забезпечення необхідно виокремити період інтенсивного розвитку законодавства під керівництвом російського імператора Петра І. Прагнучи викорінити псевдожебрацтво, Петро І заборонив під загрозою штрафу до 5 крб. подавати милостиню безпосередньо тим, хто її просить, а радив благодійникам робити це в шпиталях та інших подібних місцях. Саме за часів Петра І було закладено основи державної системи соціального забезпечення [, с. 79]. Ідеологія петровських часів була продовжена Катериною ІІ, яка підняла систему соціальної опіки на новий рівень, видавши 1 вересня 1763 р. Маніфест про заснування виховних будинків для сиріт, а у 1775 р. встановила державну систему опіки “для всіх цивільних верств” [, с. 71–72].

Найбільш значущою подією щодо врегулювання пенсійного забезпечення на території Російської Імперії необхідно виокремити затвердження 6 грудня 1827 року Імператором Миколою І “Статуту про пенсії та одноразові допомоги державним (воєнним та цивільним) службовцям” []. Статутом визначалися три принципових положення пенсійного законодавства: 1) виплата пенсій та одноразових допомог повинна провадитися з державного казначейства; 2) розмір пенсій повинен визначатися, виходячи не з розміру окладів платні, а з розміру окладів пенсій цивільним чиновникам, встановленим відповідно до їх посад; 3) вдовам та сиротам цивільних службовців повинно бути гарантовано пенсійне забезпечення.

Крім зазначеного Статуту, діяли особливі Статути про пенсії та одноразові допомоги, які враховували специфіку служби чиновників і служителів: положення в ієрархії влади, віддаленість місцевості, клімат, загальні умови служби й побуту. Наприклад, “Статут про пенсії та одноразові допомоги майстрам, підмайстрам й майстровим Імператорської Петергофської гранувальної фабрики” [], “Статут про пенсії та одноразові допомоги по придворному відомству” [], “Статут про пенсії та одноразові допомоги по відомству вченому та учбовому” [], “Статут про пенсії та одноразові допомоги по медичному відомству” [], “Статут про пенсії та одноразові допомоги службовцям у деяких установах Міністерства внутрішніх справ” [].

Дослідження правових актів того часу свідчить, що у зазначений період коло суб’єктів пенсійних правовідносин було дуже вузьким, тобто, така форма соціального забезпечення мала ознаки заохочення за вірність монарху, пенсія надавалася не з поваги тільки до років служби і хворобливих випадків, що спричинені нею, а з поваги до особливої старанності у виконанні посад [].

Фактично без забезпечення царський уряд залишав інвалідів-солдатів. Аж до 1 січня 1913 року1 відносно них діяли Правила про засоби піклування нижніх чинів та їх родин, видані ще у 1883 році [, с. 144], відповідно до яких, тим, що звільняються, через нездатність до служби, інвалідам, у тому випадку, якщо вони взагалі були непрацездатними й не мали засобів до існування, виплачувалася пенсія в розмірі 3 рублів на місяць [, с. 5].

Що стосується обов’язкового соціального страхування, то необхідно згадати систему солідарного соціального страхування, яку у 1883-1889 роках вперше у світі в законодавчому порядку запровадив Канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк, запропонувавши нові підходи до політики соціального забезпечення. Бісмарківське страхування мало величезне значення не тільки для Німеччини, а й для інших країн, які згодом наслідували приклад впровадження такого виду страхування.

Започаткування соціального страхування виявилося у закріпленні на законодавчому рівні обов’язкового соціального страхування, в тому числі і пенсійного. Цей етап виокремив правовідносини з пенсійного страхування в окремі особисті відносини з певними ознаками, які відрізнялись від будь-яких інших форм матеріального забезпечення, зокрема цивілістичних видів страхування.

Слід звернути увагу на те, що зародження соціального страхування започаткувало ідею соціального партнерства, тобто порушувало питання про те, що крім держави, застраховані особи також повинні приймати активну участь у здійсненні механізму реалізації права на соціальне забезпечення [, с. 19].

В тому ж напрямку, з врахуванням досвіду Німеччини, розвивається соціальне страхування і в інших країнах світу. Але разом з цим у деяких країнах спостерігається зародження нової форми соціального страхування, що отримало назву пенсійного страхування або страхування без внесків. Таке страхування було введено Данією в 1891 р. для забезпечення осіб похилого віку. Датський закон дає громадянинові, що досяг 60-річного віку, право на одержання певної довічної пенсії. Ніяких попередніх внесків для цього не потрібно, тому що пенсії надавалися з коштів державного казначейства або з доходів місцевих громад. Подібний закон був прийнятий у 1898 р. у Новій Зеландії, з 1908 р. система пенсій здійснювалася в Англії, за якою в тому ж році пішла Австралія. Австралійський закон ввів забезпечення не тільки за віком, але й по інвалідності. Цей етап становлення та розвитку соціального страхування докладно висвітлює у своїх працях М.А. Вігдорчик [, с. 27–28].

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html


З метою повного дослідження вимог обов’язкового пенсійного страхування, викладених в Конвенціях МОП №№ 35–40, вважаємо за необхідне також розглянути основні умови пенсійного страхування, за якими застрахованим особам надається пенсійне забезпечення у випадку настання різних соціальних ризиків.

Право застрахованої особи на отримання пенсії по старостіобумовлюється: 1) досягненням пенсійного віку, який у разі дії страхових програм для осіб, які працюють, не може перевищувати 65 років; 2) наявністю певного стажу, котрий може передбачати виплату мінімальної кількості внесків з початку страхування, а також протягом встановленого періоду, який безпосередньо передував настанню страхового випадку [, с. 260; , с. 269]1.

Таким чином, як певна соціальна гарантія встановлено граничний пенсійний вік і передбачена необхідність дотримання обов’язкової умови – наявності стажу певної тривалості. Однак відразу слід зазначити, що обов’язковість встановленої умови компенсується досить широким значенням самого терміну “стаж”. Відповідно до Конвенції МОП № 102 “Про мінімальні норми соціального забезпечення” термін “стаж” означає, залежно від того, як це визначено, або період, протягом якого сплачувалися внески, або стаж роботи, або тривалість проживання в даній країні, або будь-яке поєднання цих умов [, с. 1055].

Важливим є положення Конвенцій МОП № 37, 38 щодо одержання пенсії по інвалідності, яка обумовлюється: 1) втратою працездатності, що позбавляє особу можливості заробляти прийнятну заробітну плату; 2) наявністю певного стажу, який може передбачати сплату мінімальної кількості страхових внесків з моменту страхування, а також протягом встановленого періоду, який безпосередньо передував страховому випадку. Однак на відміну від пенсії по старості для пенсії по інвалідності встановлене обмеження необхідної тривалості сплати страхових внесків: тривалість стажу не може перевищувати 60 місяців, 250 тижнів або 1500 днів, протягом яких сплачені внески. Також необхідно звернути увагу ще на одне положення, яке визначає, що періоди, протягом яких виплачується допомога у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або безробіттям, вважаються періодами сплати страхових внесків [, с. 278; , с. 288;]1.

Отже, однією з особливостей пенсії по інвалідності є відсутність можливості достатнього матеріального самозабезпечення у зв’язку з чим, для осіб, які мають право на такий вид пенсії, встановлюється така соціальна гарантія, як знижена тривалість необхідного стажу.

Право на отримання пенсії у зв’язку з втратою годувальникатакож пов’язується з тривалістю страхування. За аналогією з пенсією по інвалідності встановлені вимоги до сплати мінімальної суми внесків, тривалості сплати внесків, можливе “зарахування” періодів страхування інших соціальних ризиків (тимчасова непрацездатність, безробіття). Для цього виду пенсії має важливе значення конкретизація кола забезпечуваних суб’єктів. Право на пенсію мають діти померлого застрахованого й удови. Відносно вдів можуть встановлюватися додаткові умови, наприклад: не вступили в повторний шлюб, або є старшими за встановлений вік, чи які є інвалідами [, с. 299–300, , с. 309–310]2. Можна сказати, що пенсія у зв’язку з втратою годувальника носить яскраво виражений “вузько родинний” характер.

Порядок визначення розмірів всіх зазначених видів пенсій (по старості, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника) будується на практично однакових вихідних положеннях Конвенцій МОП № 35–40, що допускають кілька можливих рішень: а) розмір пенсії визначається залежно чи незалежно від періоду страхування; б) розмір пенсії має бути фіксованою сумою, або відсотками від заробітної плати, яка береться до уваги з метою страхування, або змінюватися залежно від суми сплачених внесків [, с. 261; , с. 270; , с. 280; , с. 289; , с. 299; , с. 309]1.

Таким чином, для розрахунку розміру пенсії значення мають такі критерії: тривалість страхового стажу, розмір заробітної плати, сума сплачених страхових внесків. На наш погляд, саме ці показники повинні прийматися до уваги під час розрахунку пенсії, оскільки кожний працівник має можливість покращити їх якісний зміст, завдяки своїй трудовій діяльності. Отже, вважаємо негативним, обраний вітчизняним законодавцем варіант розрахунку пенсії, який враховує середню заробітну плату працівників, зайнятих у галузях економіки України.

Особливе значення надається гарантованості мінімального рівня забезпечення. У взаємозв’язку з необхідністю сплати страхових внесків це покладає на державу наступний обов’язок: якщо надається пенсія, обумовлена певною тривалістю страхового стажу, то при відсутності гарантованого мінімуму така пенсія має містити в собі фіксовану суму або частину суми, яка не залежатиме від періоду страхування [, с. 261; , с. 270; , с. 280; , с. 289; , с. 299, , с. 309]2. На наш погляд, цією нормою підкреслюється значимість самого факту сплати страхових внесків. Тому у випадках, коли розмір пенсії, обчислений з урахуванням виплаченої суми внесків, невеликий, сама участь у страхуванні гарантує встановлений мінімальний рівень забезпечення.

На розмір пенсії може впливати залежність між розміром внесків і розміром застрахованої заробітної плати: якщо розмір внесків залежить від розміру заробітної плати, то ця заробітна плата враховується також для обчислення пенсії, незалежно від того, обумовлюється розмір пенсії тривалістю страхового стажу чи ні [, с. 261; , с. 270; , с. 280; , с. 289; , с. 300; , с. 310]3.

Важливе значення надається у зазначених Конвенціях збереженню прав застрахованих осіб при зміні режиму страхування та за інших обставин. Цьому присвячені норми, що передбачають збереження для осіб, які раніше були застраховані на обов’язкових засадах, права продовжувати страхування або на добровільних засадах, або зберегти свої права шляхом періодичної сплати внесків [, с. 259; , с. 268; , с. 277; , с. 287; , с. 297; , с. 307]1. Важливою гарантією для застрахованих є чітко визначені підстави, які тягнуть втрату прав відносно внесків, а також