Реферат: Цк лксму

“КОМПАС”

Серія заснована в 1965 році





Науково-фантастичні

повісті та оповідання

Київ

Видавництво

ЦК ЛКСМУ

“Молодь”

1989

ББК 84 Ук7–44

Р75

Ім’я автора книги добре відоме любителям науко­вої фантастики як у нашій країні, так і за її межа­ми. Його творчість позначена науковим підходом до проблем сучасності і майбутнього, сміливістю та до­казовістю прогнозування, гостросюжетністю.

До збірки увійшли кращі твори письменника.

Имя автора книги хорошо известно любителям научной фантастики как в нашей стране, так и за ее пределами. Его творчество отличает научный подход к проблемам современности и будущего, смелость И доказательность прогнозирования, остросюжетность.

В сборник вошли лучшие произведения писателя.

Рецензент:

член СП СРСР В.В.Головачов

Художнє оформлення К.О.Рязанова

Р100.89

ISBN 5–7720–0244–9 © Видавництво “Молодь”, 1989

ТОР-І

Оповідання

Сьогодні ми перевели Володю Юр’єва до іншого відділу, а на його місце поставили ОМШП — обчислюваль­ну машину широкого профілю. Раніше вважалося (краще так вважалося б і тепер), що на цьому місці може працю­вати лише людина.

Та ось ми замінили Володю машиною. І нічого тут не вдієш. Нам необхідні швидкість і точність, без них роботи по зміні нервового волокна неможливі.

Швидкість і точність — хвороба нашого часу. Я кажу “хвороба” тому, що, коли створювалася людина, природа багато чого не передбачила. Вона подарувала людині нер­ви, по яких імпульси рухаються із швидкістю кількох де­сятків метрів на секунду. Цього було досить, щоб умить відчути опік і відсмикнути руку або своєчасно помітити янтарні очі хижака. Та коли людина має справу з проце­сами, що перебігають за мільйонні частки секунди… Або коли вона сідає в ракету… Або коли їй потрібно прийняти одночасно тисячі відомостей, стільки ж їх добути з пам’яті та порівняти хоча б за годину… І коли кожна її помилка перетвориться під час розрахунків на сотні помилок…

Щоразу, відступаючи, як колись казали військові люди, “на вчасно підготовлені рубежі”, я з погрозою шепотів ма­шинам:

— Заждіть, ось вона прийде!

Я мав на увазі людину майбутнього, яку ми створимо, коли навчимося змінювати структуру нервового волокна. Це буде Homo celeris ingenii — людина швидкого розуму, людина швидкодумаюча, хазяїн епохи надшвидкостей. Я так часто мріяв про неї, мені хотілося дожити й побачити її, заглянути в її очі, доторкнутися до неї… Вона буде благородною й прекрасною, її могуть буде щедрою і доброю. І жити поряд з нею, працювати разом із нею буде легко й приємно, адже вона вмить визначить і ваш настрій, і те, чого ви хочете, і що потрібно в інтересах справи, і як розв’язати складну проблему.

Та до появи Homo celeris ingenii було ще далеко — так мені тоді здавалося,— а поки що ми в інституті чекали нового директора (останнім часом вони щось дуже часто мінялися).

Чорний, мов жук, і трохи зухвалий Сашко Митрофанов готувався “розколоти” його на щиру розмову й з’ясувати, що він собою являє. Я збирався відразу ж поговорити про ті шість тисяч, що потрібні на купівлю ультрацентрифуг. Люда сподівалась випросити відпустку за свій рахунок (офіційно — щоб допомогти хворій мамі, а насправді, щоб побути зі своїм Грицьком).

Він з’явився рівно за п’ять хвилин до дзвінка: з куче­рявою шевелюрою, запалими очима, капловухий, худорля­вий, швидкий та рвучкий у рухах. Сашкові Митрофанову, що кинувся був заводити “щиру розмову”, він так сухо ки­нув “доброго ранку”, що той одразу ж пішов до своєї ла­бораторії і в коридорі посварився з лагідним Мих-Михом.

У директорському кабінеті на Мих-Миха чекала нова неприємність.

— Заберіть з коридорів усі ці потерті дивани, — сказав директор. — Крім тих двох, які у вас називають “проблема­тичними і дискусійними”.

— Виписати замість них нові? — добродушно спитав Мих-Мих.

У директора сіпнулася щока.

— А що — жінкам стоячи незручно розмовляти? — спи­тав директор і відбив охоту в Мих-Миха взагалі про щось запитувати.

Це був перший наказ нового шефа, і його було досить, щоб директора не злюбили всі ті, хто проводив на диванах не одну робочу годину.

— Мене звуть Торієм Веніаміновичем, — сказав він на нараді керівників лабораторій.— Наукові співробітники (наголосив він) для зручності можуть називати мене, як попереднього директора, за ініціалами або ж на ім’я.

Ми відчули до нього неприязнь. Адже хіба може ди­ректор наказувати, як нам його величати. Це ми вирішува­ли самі і ні для кого не робили винятків. Так було й те­пер. Ми назвали його Тор-1, підкреслюючи, що він у нас довго не затримається.

Люду, що прийшла просити відпустку за власний раху­нок, директор зустрів привітно, запитав про хвору маму. Його обличчя було співчутливим, але дівчині здавалося, що він її не слухає, тому що його погляд перебігав по па­перах на столі і час від часу директор робив якісь поміт­ки на полях. Люда хвилювалася, плуталася, замовкала, і тоді він хитав головою: “Далі”.

“Навіщо далі, — сердито думала вона, — якщо він все одно не слухає?” — але продовжувала розповідь.

— Вона лишилася сама, її нема кому доглянути, навіть води подати, — сумно сказала дівчина, думаючи про Грицька, що заждався її ї шле палкі листи.

— Так, до того ж, як ви сказали раніше, їй доводиться виховувати вашу п’ятнадцятирічну сестру й давати раду пустуну-братику, що закінчив сьомий клас, — додав дирек­тор, не дивлячись на Люду, і дівчина відчула, що він уже все зрозумів і що брехати далі немає сенсу.

— До побачення, — сказала вона, червона від сорому й злості.

— Писатимете листа — передайте привіт від мене хво­рій мамі. — Він, як і раніше, не дивився на неї.

Люда таки не поїхала до Грицька, що, зрештою, згодом врятувало її від багатьох неприємностей. Проте директо­рові вона цього не подарувала.

Грицько Остапенко, повернувшись із села, де він марно прождав Люду, прийшов до директора просити відряджен­ня в Одесу. Обличчя Тора-1 здавалося добрим. Наче ось-ось промені сонця, ламаючись на склі, бризнуть йому в очі, засвітять там веселі іскорки. Та це “ось-ось” не наста­вало…

Остапенко розповідав про останні праці в інституті Філатова, з якими йому необхідно познайомитися.

Директор, мовби погоджуючись, хитав головою.

— Ми зможемо ефективніше поставити досліди з іннер­вації ока…

Директор знову схвально кивнув, а Остапенко замовк.

“Здається, “увертюра” тривала достатньо”, — подумав він, чекаючи, коли директор викличе Мих-Миха, щоб відда­ти наказ про відрядження до моря й сонця.

Тор-1 пильно подивився на нього, потім сказав без нот­ки гумору:

— До того ж непогано і в морі поплавати. Голову осві­жає…

Остапенко намагався ще щось говорити, бо його зане­покоїв серйозний тон директора. Але Тор-1, викликавши Мих-Миха, наказав виписати Остапенкові відрядження в Донецьк.

— Сфінкс! — спересердя сказав у коридорі Грицько Остапенко. — Бездушний сфінкс!

Нам довелося забути “добрі давні часи”. Десь ліниво й ласкаво хлюпотіло синє море, шуміли сади, кликали в гості родичі, “завернути мимохідь”, але більше нікому не щасти­ло їздити у відрядження куди заманеться. За час його директорства ми їздили тільки туди, куди Тор-1 вважав за потрібне, хоч, треба визнати, це завжди було в інтересах справи.


Одне слово, як ви вже розумієте, до нього багато хто мав однакові почуття — від швейцара до вченого секрета­ря — і якщо він усе-таки й далі сидів на своєму місці, то аж ніяк не через палку любов колективу.

Він вразив нас своїми незвичайними здібностями на ша­ховому бліц-турнірі, який ми за традицією влаштовували раз на місяць. Переможець повинен був грати з ОМШП. Так ми відігравались на переможцеві, тому що коли б на­віть чемпіон світу почав грати з ОМШП, то це б скидало­ся на одночасну гру одного проти мільйона точних ша­хістів.

Цього разу переміг Сашко Митрофанов. Він кинув останній торжествуючий погляд на похмурі обличчя про­тивників, потім на ОМШП і приречено зітхнув.

На дев’ятнадцятому ходу він програв. Навіть Сашкові жертви не раділи його поразці. У тому, як ОМШП обігра­вала будь-якого з наших чемпіонів, була залізна законо­мірність, але всіх нас це принижувало. Ми мріяли, щоб ОМШП програла хоч би один раз — і не за рахунок полом­ки, хоч знали, що це неможливо.

Сашко Митрофанов, удавано посміхаючись, підвівся зі стільця й розвів руками. Хтось поспівчував, хтось почав розповідати анекдот. А до шахового столика підійшов Тор-1. Перш ніж ми встигли здивуватися, він зробив перший хід. ОМШП відповіла. Розігрувався королівський гамбіт.

Після розміну ферзів Тор-1 перейшов у наступ на коро­лівському фланзі. На кожний хід він витрачав спочатку близько десяти секунд, потім — п’ять, одну, далі — частки секунди. Небувалий темп.

Спочатку я думав, що він просто пересуває фігури як заманеться, щоб збити машину з пантелику. Не міг же він за частки секунди продумати хід! Але потім, коли почулися свист і гудіння, які означали, що ОМШП працює з підви­щеним навантаженням. Коли ж машина не витримала за­даного темпу й почала помилятись, я зрозумів, що наш директор робить обмірковані й сміливі ходи. Він бив ма­шину її ж зброєю.

— Мат, — сказав Тор-1, не підвищуючи голосу. І ми всі побачили, як на табло вперше за всю історію ОМШП за­світилася червона лампочка — знак програшу.

Так, ми кричали від захоплення, як дикуни, хоч іще не знали всього. Кілька чоловік підбігли до директора, підня­ли його на руки, стали підкидати. Тор-1 високо злітав над нашими головами, але на його обличчі не було ні радості, ні торжества. Воно було занепокоєне.

Те, про що ми довідалися згодом, перевершило всі наші найсміливіші здогади. А тоді ми майже примирилися з ним, ладні були поважати й захоплюватись його незвичайними здібностями. Та минуло всього три дні, і наша неприязнь до директора спалахнула з новою силою.

Валя Сизончук була найвродливішою й найнеприступнішою жінкою інституту. А я вважав її і найнезрозумілішою. На святковому вечорі під Перше травня я ще раз пере­свідчився в цьому.

Ми стояли поруч із нею, коли в зал швидко ввійшов Тор-1, ведучи під руку задиханого Мих-Миха і щось дово­дячи йому. Я побачив, як Валя здригнулася, трохи схилила плечі, ніби відразу стала нижчою на зріст. Вона розгубле­но й невлад підтримувала розмову зі мною. А коли оголо­сили жіночий танець, кинулася до директора через увесь зал.

— Ходімо танцювати, ТВ!

ТВ! Вона зрадила нас, назвавши його так, як він нам тоді пропонував. Втупилася в нього сяючими, одверто зваб­ливими очима. Нам усім стало незручно дивитися в цю хвилину на Валю.

На обличчі директора щось здригнулося. В холодних очах відкрилися дві ополонки з чистою синьою водою. На­че тендітні дівочі пальчики постукали в цю незрозумілу за­криту душу і у дверях на хвилинку з’явилася добра люди­на. Проте це тривало недовго. Двері зачинились — він на­тяг на своє обличчя незворушність, як маску. Знизав пле­чима:

— Я погано танцюю.

— Іноді люди танцюють, щоб поговорити.

Валя була занадто відвертою. Давалася взнаки її само­впевненість.

Тор-1 повівся не дуже чемно.

— Про що говорити? — зневажливо протяг він.— Якщо ви хочете виправдатися за недбалість в останній роботі, то даремно. Проект про догану я вже віддав.

Він розмовляв голосно, і його слова чули всі. А потім повернувся до співрозмовника, ведучи далі перервану Ва­лею розмову.

Валя швидко пішла через увесь зал до дверей. Я рушив за нею, покликав, але вона подивилася на мене, ніби не впізнаючи. Те, що сталося, для іншої було б просто хви­линами гіркої образи, а для Валі — жорстоким уроком.

Вона побігла сходами, не дивлячись під ноги. Я боявся, що вона ось-ось спіткнеться й покотиться по сходинках. Наздогнав її аж біля дверей.

— Валю, не варто так переживати.

Вона із злістю глянула на мене і сказала:

— Він найкращий, розумніший і чесніший за вас усіх.

Я зрозумів, що нічого не зможу зробити, і цього я ніколи не подарую Торові.


З того вечора я перестав помічати директора. Приходив лише за його викликом, відповідав підкреслено офіційно. Так робили й мої колеги.

А Тор-1 не звертав на це ніякої уваги. Він поводився з усіма і з Валею так, ніби нічого й не сталось, як і раніше, втручався в усі дрібниці.

У нашому інституті була традиція — ранньої весни да­рувати жінкам мімозу, а ті ставили букети в лабораторіях, так що сильний запах проникав у коридори. Тор-1 наказав замінити мімозу пролісками, і добрий Мих-Мих, вибачаю­чись, почав виконувати наказ директора, за що наражався на в’їдливі зауваження:

— Яку частину від продажу пролісків одержує дирек­тор?

— Пріоритет рідної природи?

Або невинним голосом:

— Що, в директора голова болить від сильного запаху?

Найбільше старався Сашко Митрофанов.

Це тривало доти, доки директор не пояснив:

— Фітонциди мімози впливають на деякі досліди.

І Сашко зрозумів, чому два дні тому раптом не вдався вивірений дослід із зараженням морських свинок на грип. По-справжньому ми оцінили директора на засіданні вченої ради. Доповідь про роботу лабораторії почав Сашко Митрофанов.Він розповів про спостереження за проходжен­ням нервового імпульсу по волокнах різного перетину. Ві­домо, наприклад, що в спрута до довгих щупальців ідуть товсті нервові волокна. Чим товстіше нервове волокно,тим швидше воно проводить імпульс,і спрут може діяти всіма щупальцями одночасно.

Сашко розповів про те, як було уточнено залежність між товщиною волокна й швидкістю імпульсу, про підго­товку до нових дослідів.

Доповідь Сашка директор слухав дуже уважно. Здава­лося, він хотів запам’ятати кожне його слово. Коли Сашко закінчив доповідь, усі поглянули на директора. Від того, що скаже Тор-1, залежить останній штрих у думці про нього.

У тиші чітко прозвучав незворушний голос:

— Нехай висловляться інші товариші.

Він слухав їх уважно, як і Сашка. А потім підвівся й поставив Митрофанову кілька запитань:

— Яка оболонка у волокон різної товщини й залежність між товщиною оболонки й перетином волокна? Чи врахо­вувалась насиченість мікроелементами різних ділянок во­локна?

— Чому б вам не створити модель нерва із синтетичних білків й поступово ускладнювати її по ділянках?

Ці запитання не перекреслювали працю, проведену в лабораторії Митрофанова. Вони й не претендували на це, особливо за формою. Але Тор-1 накреслив принципово но­вий шлях досліджень. І коли б лабораторія Митрофанова йшла цим шляхом з самого початку, то робота скоротила­ся б у кілька разів.

Відтоді я почав уважно придивлятися до директора, ви­вчати його.

Мене завжди цікавили люди з незвичайними розумови­ми здібностями. Адже й моя праця причетна до цього. Успіх у ній допоміг би нам удосконалити нервову систему.

Природа встановила жорстоке обмеження: набуваючи нове, ми втрачаємо щось із того, що мали раніше. Пізніші мозкові шари накладаються на більш ранні, заглушають їхню діяльність. Засинають інстинкти, згасають і вкрива­ються попелом невикористані засоби зв’язку. Та це ще півбіди.

Лобні долі не встигають аналізувати всього, що збері­гається в мозку: як у затишних бухтах, стоять забутими ці­лі флотилії потрібних відомостей; погойдуються підводними човнами, прагнучи виринути, цікаві думки.

Чи можемо ми визнати це законом і примиритися?

Адже ми звикли вважати людський організм, і особли­во мозок, вінцем творіння. Звикли і до більш небезпечної думки, що нічого кращого й досконалішого не може бути. Так нам спокійніше. Проте спокій ніколи не був рушієм прогресу. А насправді наші організми косні, як спадкова інформація, і не завжди встигають пристосуватися до змін середовища. Імпульси в наших нервах течуть дуже по­вільно. Природа-мати не росте разом з нами, не встигає за нашим розвитком. Вона дає нам тепер те ж саме, що й двісті, й п’ятсот, і тисячу років тому — лише засоби для бо­ротьби за існування. Та нам цього замало. Ми виросли з пелюшок, призначених для тварини. Почали самостійний шлях, і ми можемо пишатися собою, тому що творіння на­ших рук багато в чому досконаліші, ніж ми самі: залізні важелі потужніші за наші м’язи, колеса й крила швидші за ноги, автомати надійніші від нервів, і обчислювальна машина думає швидше, ніж мозок. А це значить, що ми вміємо робити краще, ніж природа.

Настав час попрацювати над своїми організмами.

Я намагаюсь уявити собі нову людину. Вона думатиме в сотні разів швидше — і це зробить її дужчою в тисячі разів. Задля цього працює наш інститут. Якою ж буде нова людина? Як ми поставилися б до неї, якби вона з’явилася серед нас?

Ми зробили чимало. Але в дослідженні властивостей деяких мікроелементів на провідність зайшли у безвихідь. Насиченість волокна кобальтом в одних випадках давала прискорення імпульсу, в інших — уповільнення. Нікель поводив себе зовсім не так, як диктувала теорія і наші припущення. Одні досліди суперечили іншим.

Врешті-решт я вирішив порадитися з директором. Кіль­ка разів заходив до нього в кабінет, але нам увесь час за­важали. Оскільки багатьом потрібні були його поради, то двері директорського кабінету майже ніколи не зачинялися. Я дивувався, як він встигав розбиратися в найрізноманітних питаннях, і згадував змагання з машиною…

Після чергового невдалого візиту Тор-1 запропонував:

— Сьогодні заходьте до мене додому.


Признатися, я пішов до нього з почуттям настороже­ності, цікавості і захоплення.

Двері відчинила літня жінка з лагідним обличчям.

— Чи вдома Торій Веніамінович?

— Торій у своїй кімнаті. — Вона так вимовила “Торій”, що я зрозумів, це його мати. — Пройдіть, будь ласка, до нього.

Я пройшов коридорчиком і зупинився, крізь скляні две­рі побачивши директора. Він сидів за столом біля вікна, однією рукою підперши підборіддя, а в другій тримав пере­вернуту чарку. Його обличчя було зосередженим.

Тор-1 твердо опустив чарку на стіл, наче ставив печат­ку, потім підняв іншу.

Мені стало не по собі. Я подумав: “Він зачинився в кімнаті і п’є. Але чому ж тоді мати не попередила його про мій прихід?”

Я постукав у двері.

Директор обернувся, привітно сказав:

— А, це ви? Дуже добре, що прийшли.

Він поставив чарку на… шахівницю. І я побачив, що це не перекинута чарка, а пішак. Тор-1 грав у шахи сам з собою.

— Розповідайте, поки ніхто не прийшов,— мовив він, влаштовуючись зручніше, щоб уважно слухати. Та вже за хвилину почав запитувати:

— А ви враховуєте стан системи? — і, не одержавши відповіді, схопився, майже видер у мене з рук рентгено­грами, почав ходити по кімнаті з кутка в куток. Потім заговорив так швидко, що слова зливалися:

— Ви питаєте, що дає ось тут пляму: залізо чи нікель? Але треба врахувати, що досі нерв перебував у стані три­валого збудження. Буде ясно: плями — кобальт. А ось цей зубець — залізо, тому що, по-перше, в цій ділянці залізо може виглядати на стрічці й так, по-друге, процент заліза у тканині вже почав збільшуватися, по-третє, функція змі­нилася. І, по-четверте, коли функція змінилась і процент заліза в тканині зростає, то зубець з таким кутом — тільки залізо.

Він стояв переді мною, звівшись навшпиньки, і злегка погойдувався з боку на бік.

Мені здалося, що я можу дати точне визначення генія. Геній — це той, хто може врахувати й зіставити факти, що іншим здаються розрізненими.

Я думав, що мені випало велике щастя працювати ра­зом з Тором. Щоб не виказати свого захоплення, я загово­рив про потреби лабораторії, про доцільність саме їхніх праць.

— Врешті-решт, від цього залежить майбутнє…

— Чиє? — запитав директор, і на його обличчі з’явила­ся глузлива посмішка.

— Всієї роботи інституту… Того, до чого ми прагне­мо… — Не витримавши його погляду, я затнувся.— Усіх лю­дей…

— Ви б ще сказали замість “майбутнє” — “прийдешнє”. Наприклад: “Від нашої праці залежить прийдешнє люд­ства”.

Посмішка вигнула його губи й блищала в очах. Він по­водився так, ніби не знав про значення наших робіт чи не надавав їм великого значення. Але, нарешті я зрозумів його.

Я пішов від нього, впевнений у своїх силах. Вдома дов­го не міг заснути. Слухав голоси хлопчаків за вікном, спі­ви птахів, шелест листя.


Прокинувся я з передчуттям радості. Вночі пройшов дощ, повітря було свіже, а яскрава синява неба здавалася особливо привабливою.

Я йшов, розмахуючи портфелем, наче школяр, і мені здавалося, що майбутнє — відкрита книга і її можна про­читати без помилок.

Легко збіг сходинками головного входу. Взявся за руч­ку дверей і раптом почув вибух, за ним — другий, третій. Брязнули шибки у вікнах. Якісь папери закружляли в по­вітрі. До мене підбіг Сашко Митрофанов, схопив за рукав, потяг кудись. Над корпусом, де була Сашкова лаборато­рія і реактор, ми побачили дві багрові свічки. Густий дим повалив з вікон. Крізь нього, мов язики гадюк, швидко з’являлося й зникало полум’я. Знову пролунала серія ви­бухів. “Вогонь біжить по пробірках з розчинами. Підби­рається до складу реактивів, — з жахом подумав я. — А там…”

Мабуть, і Сашко думав про те ж. Не змовляючись, ми кинулися до входу, охопленого вогнем. Це було безумством. Адже все одно не встигнемо заступити дорогу вогню! За­гинемо! В ту хвилину ми не думали про це.

До входу лишалося кілька кроків, а вже не було чим дихати. Нестерпний жар обпікав обличчя, руки. Позаду нас почувся крик:

— Це я винна… Я одна… Пустіть!

Валя бігла просто у вогонь.

Я встиг схопити її за руку. По її обличчю текли сльози, залишаючи на шоках дві темні смуги. Вона знову рвону­лась до входу. Я не втримав її. Куди вона? Божевільна…

Я не чув, як під’їхала машина, на тлі багрової плями поруч із Валею виріс Тор-1. Відкинувши її назад, він зник у бурхливому полум’ї.

Валя без упину повторювала:

— Моя провина. Забула прибрати селітру. Це я…

Я дивився туди, де зник Тор-1, і згадував його слова: “Людина має право лише на ті помилки, за які вона сама в змозі розплатитися. Тільки сама”.

Він уперше зрікся своїх слів. Що змусило його кину­тись у вогонь? Самопожертвування? Навряд. Співчуття?.. Благородство й сміливість?..

Чому я тоді не кинувся за ним? Це досі терзає мене.

За дві–три хвилини ми побачили директора. Вій ледве тримався на ногах, одяг на ньому звисав чорними клаптя­ми. Ступивши два кроки, він упав. Ми кинулися до нього. Він лежав на боку і дивився на нас.

— Не чіпайте, — простогнав він і наказав Валі: — Пере­вірте, чи перекрито газ у центральному корпусі. — Ви, — він перевів погляд на Сашка, — скажіть пожежникам, нехай по­чинають гасити з правого крила.

Він подивився на мене, якийсь час мовчав, потім насилу ворушачи губами, прохрипів:

— У лівій верхній шухляді мого письмового столу — папка. Мати віддасть її вам. Там записи досліду. Так, я зумів змінити нервову тканину, прискорив проходження імпульсу в сімдесят шість разів. Головне — код. Код сигна­лів — більше коротких, ніж довгих…

Йому ставало гірше. Обличчя сірішало, немов укрива­лося попелом. Губи потріскалися так, що боляче було ди­витись.

— Дізнаєтесь, коли прочитаєте… Тільки врахуйте мою помилку. Прискорення імпульсу діє на гіпофіз та інші за­лози — перевірив на собі. Довідаєтесь із щоденника…

— Чому ви це зробили? — закричав я. — Адже кожен з нас…

— Треба було швидше… Думати не було часу… Отже, просто розрахунок. Не благородство, не самопо­жертвування…

Він хотів ще щось сказати, але не зміг, його блукаючий погляд зупинився, наче маятник годинника.

З’явилися санітари, обережно поклали його на ноші.

Торій Веніамінович помер по дорозі в лікарню.

Я переглядаю його папери. Стрімкий почерк, літери, схо­жі на стенографічні значки. Ляпки розкидані по сторінках, наче сліди в мішені. Дуже багато виправлень різноколір­ними олівцями: червоний править чорнила, синій олівець править червоний, зелений — синій. Так, напевне, він роз­різняв пізніші правки. Списані аркуші сухо шелестять, роз­мовляють зі мною його голосом.

Він першим зважився поставити на собі дослід, який ми поки проводимо на тваринах-моделях. І якщо говорити від­верто, то він і був саме тією людиною, про яку ми мріяли, — Homo celeris ingenii. Він прийшов до нас із майбуття… Чому ж нам було так важко з ним?..

ГОДИННИК

Повість

Чорнильні тіні розпливаються по підлозі, і ніхто не спро­можний точно визначити їхні обриси, ніби ці тіні вийшли з моєї пам’яті.

Я здійснив усе, що хотів: переступив лінію заборони, подарував безсмертя Майї: прислухайтеся, з протилежного кутка лабораторії долинає її ритмічне дихання — сьогодні вона перемкнула себе на кисневе. Мій друг і ровесник Юр­ко, якому завтра виповниться триста років, поведе ракету До сузір’я Фенікс, звідки надійшли сигнали.

А ось переді мною фото Майї та Юрка, коли їм було по Двадцять. Що в них лишилося від тих, двадцятирічних? І взагалі — чи можна їх вважати тими ж самими істотами, чи це просто умова гри?

Кажу собі: але ж людина у п’ять, у двадцять і у сімде­сят років тільки умовно має одне і те ж ім’я. І не тіло, яке Щосекунди змінюється, не наші серця, руки, ноги, обличчя, а лише збереження особистості, пам’яті, досвіду може вважатися одним життям. А якщо це справді так, то я, істота, котра перемогла смерть і відступила перед життям, все ж таки вважаюся переможцем.

Перший етап досліду, що тривав понад два сторіччя, за­вершився. Я пишу на грані кристала — це і лабораторний журнал, і водночас моя біографія-висновок:

“Щоб підкорити природу, необхідно…”

1

Двері відчинилися, увійшла світловолоса дівчина, а за нею Григорій Петрович.

— Ось вам ще одна, — сказав він, і, перш ніж закінчив фразу, дівчина нечутно, ніби ступаючи на носках, пройшла через усю кімнату і зупинилася переді мною. Я подумав, що в неї не дуже приємна хода, мабуть, занадто швидка і нечутна, і дівчина виникатиме як привид, де треба і де не треба. Але хода — не аргумент для того, щоб відмовляти в роботі, і я сказав:

— Допоможете біля мікротома. Справитесь?

— Так, — поспіхом сказала вона і кілька разів хитнула головою. — В університеті ми…

Я махнув рукою, вказуючи на її місце, і пішов до свого кабінету. За моєю спиною один по одному двічі пролунав виразний дзенькіт розбитого скла.

Я обернувся, і дівчина зіщулилася від моєї вибачальної посмішки. Я ще раз подумав, що вона ходить надто швид­ко для тісного приміщення, заставленого скляним посудом.

— Повільніше ходити ви не зумієте, — зітхнув я. — Але принаймні щільніше притискайте лікті.

Вигляд у неї був досить винуватий, але я не жалів її, передчуваючи, що з нею лиха ми ще наберемося.

Зачинившись у кабінеті, я розкрив пачку іноземних журналів, що тільки-но надійшли. Серед них лежав і про­спект нового альманаху, який збирався випускати англій­ський видавець. Він повідомляв, що в альманасі опублікує гіпотези і теорії, які досі не друкувалися, оскільки були ви­знані маячними, а також роботи на зразок “вічного двигу­на”. Цим він має на меті, по-перше, виловити “серед маяч­них гіпотез настільки маячні, щоб вони були ще й правиль­ними”, і, по-друге, звеселити вчену публіку.

Я подзвонив двічі, і за кілька хвилин до кабінету уві­йшов мій заступник і однокашник Юрко.

— Глянь, — я тицьнув йому проспект.

За дверима пролунав жалібний дзенькіт скла, але ми вдали, ніби не чуємо його, хоча мене й пересмикнуло. За кілька хвилин дзенькіт повторився, і я знав, що це розби­лася остання велика колба, названа нами “люсьена”. Такі колби були гостродефіцитними.

— Ми закінчили електрофорез. ДНК1 з тимуса не дає контрольних змін, — сказав Юрко, натякаючи на те, що сьо­годні “люсьєни” будуть вже не дуже потрібні. Він хотів ме­не заспокоїти.

— Гаразд, — сказав я розпачливо, і Юрко все зрозумів. — Ти, як і раніше, сподіваєшся, що ми знайдемо “стрілки го­динника”?

— Або кидаємо роботу? — весело підхопив він і зразу ж став серйозним, майже суворим. — Звичайно, простіш від­повісти: ми старіємо тому, що живемо. Та коли розібрати­ся, то ми старіємо в тій самій мірі, в якій нагромаджують­ся зміни в ДНК наших клітин. Але чому ми акумулюємо життя до двадцяти семи років, зберігаємо рівновагу між тридцятьма і сорока п’ятьма і котимося під укіс після п’ят­десяти п’яти? Хіба всі ці питання вже з’ясовані? І хіба є їм інше пояснення, крім годинника?

— У якому кількісні нагромадження руху секундної стрілки зумовлюють переміщення хвилинної, а переміщен­ня хвилинної — стрибок годинної. І все це відбувається за законами зміни біологічної доби, — підхопив я.

На жаль, ні він, ні я не сказали один одному нічого нового у нашому традиційному переклику позицій. Ми влаш­товували його періодично, щоб з’ясувати, чи не виникло у когось із нас нових гіпотез чи бодай спостережень, які мог­ли б стати поштовхом до них. А відтак знову поверталися до дослідів, до пошуків стрілок у наймініатюрнішому і най­складнішому годиннику — в клітині. Ми шукали секундні стрілки там, де контролюється процес від однієї поділки до іншої: синтез білка, синтез нуклеїнової кислоти.

Ми провадили досліди на молекулярному рівні і замі­нювали мікроелементи, окремі амінокислоти в білку, виби­вали і знову вставляли нуклеотиди. Завдання полягало у тому, щоб знайти “секундні і хвилинні стрілки” — механіз­ми, що відповідають за появу перших якісних змін у спад­ковому кресленні, за яким кожного разу відтворюється клі­тина, — змін настільки великих, щоб вони були помітні в її діяльності, і настільки малих, щоб уже змінена клітина Ще залишалася “сама собою”. Це “ювелірні” пошуки, і поки що вони не мали успіхів. Потрібні були нові гіпотези, та як ми не намагалися віднайти їх у своїй уяві — все на­даремно.

— Сьогодні кінчаємо роботу — і годинку на лижах, доб­ре? — запропонував Юрко.

Звісно, це був непоганий варіант. Я кивнув.

Ми не дочекалися п’яти і пішли з роботи. Я знав, що мені телефонуватимуть з Палацу культури хіміків, однак якщо чесно виконувати всі обов’язки, а серед них і значну кількість громадських доручень, то лижі треба було б за­ховати в комірчину і забути про них раз і назавжди.

Сніжок ледь порипував — і це було ніби подарунком на­шої сльотавої, майже південної зими. Легенька пороша клубочилась і спалахувала в сонячному промінні різнобарвни­ми лелітками. Повітря незвично свіже. До роботи в лабора­торії я ніколи так гостро не відчував пронизливо чистого лісового аромату. Його можна вдихати або зразу — глибо­ко, шумно і весело, або повільно — смакуючи, відчуваючи, як він розтікається п’янкою силою по всьому тілі.

Нам обом подобалося ходити на лижах розгонистим кро­ком, мовчки, несподівано наздоганяти один одного, зрідка задоволено вигукуючи:

— Днинка яка!

Або:

— А здорово, правда?

Ми вибралися на невисокий довгий схил гори із зви­вистими, виблискуючими сивавою сталлю лижнями, що роз­ходились урізнобіч, ніби рейки від вузлової станції. Ми вже збиралися помчати вниз, як почули знайомі голоси. Це бу­ли хлопці з нашої лабораторії. Я мигцем глянув на годин­ника — чверть на шосту. Значить, вони скористалися з на­шої відсутності і пішли з лабораторії щонайменше за сорок хвилин до кінця робочого дня.

Я смикнув Юрка за рукав, і ми, заховавшись у заростях, побачили “дезертирів”: спритного гостроносого Віктора, кот­рий відзначався хорошою пам’яттю, в тому числі і на ве­личезну кількість анекдотів; вродливого, схожого на експоната з журналу мод Миколу, якого у вічі всі називали Пи­лом, а позаочі — Нуликом. Я не здивувався, що пішли ці двоє. Але з ними був і лобатий відлюдник Петько Авдюхов. І в центрі цієї трійки легко ковзала на лижах розшаріла но­венька, яку старанно опікували наші кавалери. Вона ледь-ледь торкалася палицями снігу і зразу ж рвучко набирала швидкість.

Як тільки побачив її, зрозумів: це вона зманила з лабо­раторії хлопців. До Віті і Нулика їй не довелося докладати особливих зусиль, але Петро… Я згадав усе: жалібний дзенькіт скла, розбиті “люсьєни”, надто швидку і нечутну ходу. Холодна лють закипала в мені. Ну, стривай же!

Я відштовхнувся палицями і, стрілою промчавшись схи­лом, загальмував лівою лижею, круто завернув, здіймаючи снігову куряву, й опинився перед ними.

На обличчі Нулика ще зберігся грайливий вираз, Петро ще розтягував рот у посмішці, яка зразу ж стала жалю­гідною, а Вітя, отямившись першим, уже забурмотів:

— Ми закінчили роботу і вирішили показати їй місто, вона нещодавно приїхала з Баку. Знаєте, в Баку, виявля­ється…

Він довго молов дурниці, намагаючись зацікавити мене.

Я мовчав. Відчув на шиї тепле дихання. Це під’їхав Юрко і тепер стояв за моєю спиною, як мурований. Нулик промовив гугняво:

— А ви здорово катаєтесь на лижах. Їй-богу!

Анічого ліпшого він придумати не зміг.

Брови Петра, здавалося, зараз насунуться одна на одну. І лише новенька подивилася на мене своїми широко по­ставленими ясними очима так, ніби нічого не сталось, і про­говорила кокетно, вдаючи з себе маленьку дівчинку:

— Тільки я винна, я їх намовила.

Її слова звучали явним вибаченням за трьох лобурів. Нібито якщо вона виявила бажання прокататися в їх ком­панії, то, певна річ, вони не наважилися їй відмовити.

Вона, вочевидь, не сумнівалася в тому, що й я визнаю це!

І тоді я мовчки повернув лижі, а за мною й Юрко, і швидко поїхав далі, вниз схилом, залишивши їх у невіданні щодо завтра, зловтішаючись наперед, що вони попереду-мають, поки те завтра настане.

Відверто кажучи, я не поставився б так жорстоко до хлопців, якби не вона…

Наступного дня зранку мене викликав директор.

— Тільки не треба поздоровляти, — попередив він, на­морщуючись. — Мені все-таки доведеться перейти в міні­стерство. До речі, я вас теж не поздоровляю. Вам доведеть­ся зайняти моє місце.

Я подумав про розпочату роботу, потім — про різні там збори, засідання, сесії, про те, що до директора приходять керівники лабораторій, старші й молодші наукові співробіт­ники, представники інших відомств, установ, що його ви­кликає начальство, і всі щось просять, вимагають, наказують; що йому самому треба наказувати і вдавати, ніби він точно знає, як треба вирішити те чи інше питання, поки вів не звикне до думки, що й справді знає це; згадав про той тягар, який називається відповідальністю, і мені стало не­весело.

Проте Юрко зрадів.

— Тепер ти зумієш залучити до нашої роботи ще лабо­раторій із п’ять, — сказав він безтурботно. — Ми врахуємо і гормональний баланс…

Я сумно дивився на нього, і передсмертна фраза Цеза­ря, звернена до Брута, бриніла в моїй голові.

Мені довелося сісти в директорське крісло і відчути, як то малося моєму попередникові. Втім, мені було ще важче, через те, що я керував людьми, з якими раніше стикався в запеклих суперечках на сесіях і засіданнях вченої ради. Дуже важко було привчати їх до думки, що тепер стосовно робіт інституту останнє слово лишається за мною. І я впер­ше відчув глибинний вміст фрази, яка раніше була для ме­не абстракцією: “Звалити на плечі відповідальність”.

Приблизно через два тижні мого директорства Юрко по­ставив мені сакраментальне запитання:

— Можна розпочинати?

Він дивився на мене очікувально, його губи ладні були вигнутися і в радісній, і у в’їдливій посмішці.

Я добре знав, про що він запитує, але про всяк випадок спитав:

— Як ти собі це уявляєш?

— Годі придурюватися, — зневажливо відказав Юрко. — Я маю на увазі залучення до нашої роботи Степ-Степановича.

Степан Степанович Цуркало завідував лабораторією ендокринології.

— Таж він виконує термінове завдання, — заперечив я.

Юрків погляд став глузливим, настовбурчені вуха заво­рушилися від стримуваних емоцій.

— Власне, чого тут дивуватися? — розважливо запитав він, звертаючись до самого себе з таким виглядом, ніби в