Реферат: Християнство епохи вселенських соборів
/>/>/>/>/>ПОШИРЕННЯХРИСТИЯНСТВАТА ВЕЛИКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯНАРОДІВ.ХРИСТИЯНСТВОВ АЗІЇ, АФРИЦІ,ЄВРОПІ
Поширенняхристиянськоїрелігії визначалосяїї логікою яксвітового, універсальноговчення, зусиллямихристиянськихмісіонерів, а також політичнимиінтересамидержавнихправителів з огляду налояльністьхристиянськоїспільноти доземної владита громадськогоустрою. У IV ст.християнствоостаточноутвердилосяяк на Сходіімперії (МалаАзія, Сирія, Закавказзя, Аравія), так іна Півдні (Єгипет, Лівія з Карфагеном, Абіссінія) іЗаході (Італіяз Римом, Іспанія, Галлія).
На Сході, крімнайдавнішихрегіонів поширення? БлизькогоСходу та МалоїАзії, християнствопроникло доАравії. Звідти, через торговельнішляхи, позасхідними межамиРимської імперіїхристиянськімісіонеридійшли до Індіїта Цейлону. ВАфриці, післяЄгипту з Александрієюта Лівії зКарфагеном, християнствопоширилосядо Абіссінії(Ефіопії). Абіссінськацерква підтримувалатісний зв? язокз Александрійською, пізніше бралаучасть практичноу всіх колізіяхвнутрішньоцерковноїдогматичноїта церковно-політичноїборотьби. Вонай сьогоднівиділяєтьсясвоєрідністютрадиції (самобутнійбіблійний канонвключає низкуапокрифів, власні редакціїлітургійнихкниг, творівОтців церкви).
Першимихристиянізованимидержавами наКавказі, вірнішеу Закавказзі, стали Вірменія(з II ст.) і Грузія(Іверія) (з IV ст.).Ініціаторомхристиянізаціїтут вважаютьГригорія Арзакіда, який прагнувпротистоятиперсидськомутискові. Просвітителемвірмен і грузиніввважаєтьсяМесроп Маштоц(V ст.), за переказом, творець вірменськоїта грузинськоїабеток, авторпершого вірменськогоперекладуБіблії.
У Європіпоширенняхристиянствазбіглося з т.зв.? великимпереселеннямнародів? і зазналовпливів цьогоглобальногопроцесу. В ходічастих прикордоннихсутичок ізримлянами, обопільногозахопленняполонених, атакож у періодимирного спілкування(торгівля)християнствопоширювалосясеред германськихплемен. Середготів християнствовідоме з III ст.Легендарноюособою ставперший просвітительгерманцівєпископ Ульфіла, який переклавСвяте Письмоготською мовою.У IV-V ст. готи-християниосіли на ПівденномуСході Європи, на територіяхрозселенняслов? ян; їхніпоселення
відомі навітьу Криму. В V-VI ст.християнствопоширилосясеред лангобардівна півночіІталії та середфранків, яківторглися доГаллії. Франкськийкороль Хлодвіг, засновникдинастії Меровінгів, у 496 р. був похрещенийєпископомРемінієм ізРеймса, й запровадивхристиянствоу своїй державі.
У Британії, частина якоїбула римськоюколонією, першимихристиянамистали кельтськіплемена бриттів.Тертуліанписав, що? британціє дуже відданимиХристу?.. У IV ст.в церковнихсоборах бралиучасть єпископиз Британії: Йоркський, Лондонський, Лінкольнський.Ірландія прийнялахристиянствоу V ст. її просвітителем,? апостолом? бувєпископJJamJjwaujttaTpiiK.), нині національнийсвятий ірландців.У ШотландіїХристиянствопоширювалосяпротягом V-VI ст.серед кельтськихплемен піктів, каледонців, скоттів. Германськіплемена англосаксів, які прийшлив Британію зконтиненту, були спочаткуязичникамиі переслідувалихристиян. Однакїхні вожді ікоролі християнізувалисяпротягом VI-VII ст.Велику рольу християнізаціїанглосаксів, згідно з церковноютрадицією, відіграв римськийпапа ГригорійВеликий.
У слов? янськихземлях та державаххристиянствоуперше з? явилосявнаслідокіноземного, завойовницькоговпливу. Так, уVII ст. Візантія(східна частинаРимської імперії, яка на той часрозпалася)намагаласяхристиянізуватисербів. Невдаласпершу, ця спробаповториласяу IX ст. Тоді ж булихристиянізованіболгари. Ініціативанаверненняболгар належалаболгарськомукнязеві Борису(хрестився у864 р.) та єпископуМануїлу. Словенці, що населялиземлі Штірію, Каринтію, Крайну, зазнали германськоговпливу. Християнізованіу VIII ст., вони потрапилиу сферу релігійного, культурного, політичноговпливу Римської(? латинської?)церкви. Визначнимицентрамихристиянськогопросвітництвасеред слов? янбули Моравіяі Паннонія, деу IX ст. діялипросвітителіслов? ян братиКирило (Константин)та Мефодій.Македонці запоходженням, вони присвятилисвоє життяхристиянськіймісії середслов? ян. Створившислов? янськуабетку, почавшипереклад Бібліїта іншої християнськоїлітературислов? янськимимовами, Кирилоі Мефодій фактичнозаснувалислов? янськуписемну культуру.Вони стали нелише культурними, а й церковнимиреформаторами.Справою свогожиття вонизаперечилий подолалиобскурантистськуцерковну традицію? трьох священнихмов? (єврейської, грецької, латини), нібито єдинопридатних дляпроповідіСвятого Письмата християнськоїрелігії. Працяпросвітителів-македонцівсприяла тому, що перша слов? яномовнахристиянськасубкультурабула східнохристиянською, греко-візантійськогозразка. Цестосувалосяй бал-канськихслов? ян, сербіві болгар, моравів, словаків. Водночасчехи, що населялиБогемію і Чехію, та поляки (ляхи)зазнавалигерманського(німецького)впливу. Християнізованіпротягом IX-X ст., вони такожпідпали підцерковно-релігійну, культурну таполітичнузалежністьвід Риму, відРимської церкви.Своєрідною, як у релігійному, так і в політичномуплані булахристиянізаціяРусі. Вона тривалапротягом IX-XI ст.і була пов? язаназ іменами княгиніОльги, князівВолодимираВеликого таЯрослава Мудрого.Прийнявшивізантійський,? східний? варіантортодоксальногохристиянствау 988 p., князь Володимирздійснив низкузаходів, щобхристиянізаціяне призвеладо політичноїзалежностівід візантійськогоімператора, а навпаки, зрівнялаправителя Русіз найавторитетнішимхристиянським? царем? (? цезарем?,імператором),?
піднеслаавторитетРуської державиу християнськійЄвропі. Цю політикупродовжуваві Ярослав Мудрий, зміцнюючихристиянськуцеркву і культурувсерединідержави, намагаючисьзміцнити їїміжнароднестановищезавдяки системідинастичнихшлюбів ізхристиянськимимонархамиЄвропи.
ЦЕРКВА ІДЕРЖАВА У IV ст.: ПОЛІТИКА ІМПЕРАТОРАКОНСТАНТИНАІ
Становищецеркви у першійполовині IV ст.змінилосякардинально:? церква гнана?(ecclesia divssa) перетвориласяна терпиму, дозволену тарівноправну, а згодом? напривілейовануй навіть панівну.
Велику родьуцьому відігравуже згаданийвище едиктГалергя 311 р, Владаусвідомлювалазначенняуніверсалістського, об?єднавчого, лояльного, державницькогов цілому спрямуванняхристиянськоїідеології.Практичнийрозвиток новаполітика державизнайшла у діяльностіімператораКонстантинаВеликого (306-337).Вважають, що, крім звичайнихполітичнихрозрахунківна зміцненнявлади та посиленнястабільностій спокою в державі, вибір Константинана користьхристиянствабув зумовленийі його особистимрелігійнимдосвідом. ЗамолодуКонстантинбув адептомкультів Аполлоната Мітри, йомуімпонувалаідея монотеїзмута особистогоБога. Існуєтакож легендапро знамення, дане Константинов! у 312 p., перед битвоюз одним із суперниківза владу: християнськийхрест з надписом? Так переможеш?.
У ЛХЗ-р? Константинразом зі сво? щспівправителемЛікінієм у м.Медіолані(Мілані) уклавт. зв. (Міланськийедикт, якийрозвивав положенняГалерієвогоуказу ЗІІ р.Цей документвідіграв неабиякуроль у поліпшенністановищахристиян вімперії. Міланськимедиктом проголошуваласясвобода віровизнаннядля християннарівні з іншимикультами. Християнамта християнськимгромадам поверталисямайно, приміщення, предмети культу, відібрані вних під часгонінь. Ставшиєдиновладнимправителемімперії, Константиннадав новіпільги церкві: звільнив клірвід цілого рядуповинностей, закріпив заєпископамиправо юрисдикціїу деяких громадянськихсправах, заборонивпримушуватихристиян братиучасть у язичницькихсвятах. Християнськацерква поступоводіставала правата привілеї, якими ранішекористувалисялише язичницькікульти. Константин, очевидно, убачавпотенційнуможливістьперетворенняцеркви на важливусуспільнуінституцію, не менш потужну, ніж держава.Цьому сприялидосить стрункацерковна організація, що складаласяв межах імперії, наявністьдисциплінованогокліру, ієрархії, системи управліннята контролю,, вплив на величезнімаси віруючих.Усе це повноюмірою оцінивКонстантин, сам протягомусього життязалишаючисьязичником (вінприйняв хрещеннялише незадовгодо смерті, у337 p.). Крім забезпеченнянового суспільногостатусу християнськоїцеркви, КонстантинВеликий запровадивпрактику проведенняпід патронатомімператорівВселенськихсоборів, наяких вирішувалисянайважливішіпитання життяцеркви.
ПРОБЛЕМАСТОСУНКІВЦЕРКВИ I ВЛАДИПІСЛЯ КОНСТАНТИНА.ЦЕРКОВНО-ДЕРЖАВНІВІДНОСИНИ НАСХОДІ І ЗАХОДІІМПЕРІЇ
Новий рівеньі нова якістьстосунківцеркви і державиза імператораКонстантинаоб?єктивнопотребувалиузгодженняз традицієюранньої церквиі з римськоюгромадсько-державноютрадицією.
Християнськатрадиціярозмежовувала? Кесареве? і? Боже?.. Державідоручені справигромадянські(publica), церкві? справирелігійні(sacra). Імператорвідає справами1! земними, понадними він не маєвлади, бо престолсвященстваІ затвердженийна небесах.Імператоровідовірені тіла, а ієреєві 1:(священику)? душі. Так навчав, зокрема, визначнийбогослов ІоанЗлатоуст.
З іншого боку, релігійно-політичнатрадиція РимськоїЦ імперії, якязичницька, фактично незнала розмежуванняЦ світськогоі релігійногоавторитетуі влади. Імператор-КесарШ був для римлянще й Pontifex Maximus (верховнимжерцем), Ш якиймав орікуватисяодночасно якполітичними, так і релігійнимисправами. Такийпідхід автоматичнопереносивсяна стосункиімператораіз християнськоюцерквою. Томуабсолютнотиповою й показовоюбула позиція, висловленаКонстантином(ще не охрещеним!)на Нікейському(Першому Вселенському)соборі:? Я? поставленийвід Бога єпископзовнішніх справЦеркви!?
Починаючиз середини IVст. взаємовідносиницеркви та державинабували різногохарактеру наСході і на Заходіімперії. Дляцього існувалинасампередгромадянсько-політичніпередумови.Сильна імператорськавлада на Сходіпризводиладо підкореногостатусу єпископівта церкви вцілому, навітьдо узурпаціїімператорамивладних функційу самій церкві.На Заході у тіж часи відбувалосязначне послабленнядержавної влади? через міжусобнуборотьбу заімперськінамісництва, а також постійнінапади? варварів?.. За цих умовпосилюваласянезалежністьєпископату, особливо зросталиавторитет тавлада Римськогоєпископа. Церквана Заході, з їїжорсткою системоюуправління, контролю тарегулюванняжиття віруючих, з її новимиправами угромадянськійта економічнійсферах набувалазагальносуспільногозначення. Вумовах політичноїнестабільностіцерква нерідкоперебиралана себе державніфункції, конкуруючиз владою та їїтимчасовимипредставниками.
Існувалитакож ідеологічніта, психологічніпередумовирізного становищацеркви на Сходіі Заході. Зокрема, на еллінізованомуСході, де панувалицентралізованадеспотія, зовнішнянесвобода, головна увагау визначенніпринципівпобудови церквиприділяласявиявленнювнутрішнього, духовного, метафізичного, теологічно-догматичногозмісту. Вод-
ночас питаннясуверенітетуцеркви відступалина другий план.Схід, як засвідчуютьісторичніфакти, на кількастоліть поринуву догматичнісуперечки.
Захід же, наслідуючиримську прагматичнутрадицію, найбільшепереймавсясферою практичнихстосунків таїх юридичногооформлення.На противагупослабленнювладних структурзміцнюваласяцерковна організація.Водночас догматичнісуперечкизахідної, Римськоїцеркви торкалисядосить мало; там протягомстоліть задовольнялисясповіданнямregula fidei. Серед ідеологічнихпричин слідназвати такожусталенузагально-церковнутрадицію, згідноз якою Римськійєпископськійкафедрі? РимськомуПрестолу таїї предстоятелю, Римському папі? відводиласяособлива рольу світовомухристиянстві.
Підкореність, залежність, службова рольцерковнихструктур наСході в перспективіпризводилидо пануваннятам ідеологіїта практикицезаропапізму(домінуваннясвітськоїмонархічноївлади над церковною, навіть у церковнихсправах). Цезаропапізмстав однієюз визначальнихрис церковно-державнихвідносин українах, деісторичнопоширилося? східне?, абовізантійськехристиянство.Дещо інше, навітьпротилежне, спостерігалосяна Заході, деРимська церквав особі Римськихєпископів (пап)протягом столітьдемонструвалапостійні претензіїна владу, наперевагу наддержавою? т.зв. папоцезаризм.
ЦЕРКОВНАОРГАНІЗАЦІЯ: ФОРМУВАННЯСХІДНИХ ПАТРІАРХАТІВТА РИМСЬКОГОПРЕСТОЛУ
Церква тадержава дедалібільше бігалисяу своїх кордонах.У зв? язку задміністративнимподілом Римськоїімперії формувавсятакож церковно-адміністративний поділ.Так, за імператораДіоклетіанаімперія поділяласяна чотири префектуриз 12 діоцезамита понад 100 провінціями.Одиницямицерковногоуправліннябули єпархії(у межах провінцій), які об?єднувалисяу митрополії(у межах діоцезів).Найстарішіта найвпливовішімитрополії? Римська, Александрійська, Антіохійськата Єрусалимська? стали патріархатами, на чолі з патріархами, або псрозщ. Ужев IV.каноні ПершогоВселенськогособору {325 р.) булопідтвердженета зафіксованеособливе місцеРимської єпископськоїкафедри -РимськогоПрестолу? уВселенськійцеркві. АвторитетРимської кафедрита її предстоятеля? Римськогоєпископа (згодом? папи Римського}зміцнювавсякількома чинниками.По-перше, цеавторитет Римаяк давньоїстолиці великоїімперії. По-друге, формувавсяпереказ проРим як місцеперебування, проповіді тамученицькоїкончини апостолівПетра і Павла,їх обох вважализасновникамиРимської церкви, а саму Римськукафедру називалиапостольською.Розвивалосятакож ученняпро приматапостола Петрау Вселенськійцеркві (Петро? намісник ІсусаХриста на Землі).Римський жеєпископ успадковувававторитет іапостольськублагодатьПетра. Нарешті, активною булацерковно-політичнапозиція римськогопапства, великимбув місіонерськийвплив Риму якна християнськийсвіт, так і
на світ? варварів?.. ПредставникиРимської церквибрали активнуучасть у загальноцерковних, Вселенськихсоборах. Вонирішуче відстоювалицерковну незалежністьу справах вірита устрою передКонстантинопольськими(Візантійськими)імператорами.Водночас представникисхідних патріархатівбули позбавленітакої можливостічерез залежністьвід імператорів.
Поряд з?історичними? східнимипатріархатами? Александрійським, Антіохійським,Єрусалимським? протягом IV-V ст.зросло значенняКонстантинопольськоїархієпископи.ЗаснуванняКонстантиному 330 р. нової столиціімперії сприялошвидкому зростаннюролі єпископацього .*? НовогоРиму?.. Вже ДругийВселенськийсобор (381 p.), що відбувсяу тому ж Константинополі, своїм III канономпроголосив, що Коне- II тантинопольськийєпископ має? перевагу честі? безпосередньопісля Ш Римського,? бо цей град єНовий Рим?.. Константинопольськацерква, спираючисьна підтримкуімператора, добилася прийняття;IV Вселенським, Ц собором уХалкідоніспеціального(28-го) канону, уякому проголошувалося,.Ji що Константинопольє рівний з Римом, будучи? царствуючимградом?.. Ц
Таким чином, уже з серединиV ст. в імперіїіснувало п? ятьнайбільших1 церковнихоб?єднань? патріархатів.Західним патріархатомбув Римський, східних було4? Константинопольський, Александрійський, Антіохійський,If Єрусалимський.Ця церковно-історичнаситуація дісталаназву пентархія! (з грец. старшинствоп? ятьох). Відомо, що деякі митрополіїз різних причинне входили доскладу великихпатріархатів(наприклад, кіпрська, 1карфагенськатощо). ПредстоятеліРимського таАлександрійськогопатріархатівтитулувалися? папами?, рештавикористовувалититули? патріархів?.
ЦЕРКОВНАОРГАНІЗАЦІЯ: ВНУТРІШНІЙУСТРІЙ
З IV ст. остаточноутвердивсяподіл членівцеркви на клірта мирян. Релігійнаактивністьмирян поступовообмежуваласяпасивною участюу богослужіннях.Обмежуваласятакож участьмирян в упорядкуванніцерковногожиття, зокремау виборі духовних.Згідно з правилом13-м Лаодикійськогособору народнимзборам заборонялосяобирати священиків.У пізнішихюридичних актах(Кодекс Юстиніана)було зафіксовано, що від іменімирян у виборахєпископів маєбрати участьімператор.Сформуваласяі зміцниласяцерковна ієрархія,її складалиєпископи (керівникицерковнихтериторій?єпархій), пресвітери(постійно служилив одній церквіі в одній громаді? парафії), диякони(помічникипресвітерів).Основним елементомцерковноїструктуриостаточно сталаєпархія, очолюванаєпископом.Останній призначавпресвітерівта дияконів.Дісля IV Вселенськогособору єпископамбули підпорядкованій ченці, що мешкалина територіїєпар? хій. Єпископиобиралисязібраннямєпископів; зIV-V ст. над обранимиєпископамиздійснювавсяобряд посвячення? хіротонія(покладаннярук). Згодомхіротонія сталаелементомтаїнства священства.Тривав розвитокцерковних службадміністративногота господарчогохарактеру; зберігаласяроль церковнихчиновників, про яких вжейшлося у попереднійлекції? економів, нотаріїв. Розгалуженусистему церковногоуправліннязабезпечувалипротопресвітери(старші пресвітери), протодиякони(старші диякони).Призначенняна всі ці посадиздійснювалисяєпископом іпід його повнимнаглядом.
--PAGE_BREAK--
ВСЕЛЕНСЬКІСОБОРИ ТА РОЗВИТОКХРИСТИЯНСЬКОГОВІРОВЧЕННЯ
Вселенськісобори збиралисяу складі представниківусіх поміснихцерков (тобтоВселенськоїЦеркви) длявирішеннянайважливішихдогматичнихта канонічнихпитань. Проходилиці собори підпатронатомримських, азгодом візантійськихімператорів.В історіїхристиянстваважливу рольвідіграли 7Вселенськихсоборів, яківідбулисяпротягом IV-VIII ст.:
325 р.? Перший Вселенський собор, м. Нікей, за імператора І Константина Великого;
381 р.? Другий Вселенський собор, м. Константинополь, за Іімператора Феодосія Великого;
431 р.? Третій Вселенський собор, м. Ефес, за імператора Феодосія Молодшого;
451 р.? Четвертий Вселенський собор, м. Халкідон, за імператора Маркіана;
553 р.? П? ятий Вселенський собор, м. Константинополь, за імператора Юстиніана І;
680 р.? Шостий Вселенський собор, м. Константинополь, за імне- ратора Костянтина Погоната;
787 р.? Сьомий Вселенський собор, м. Нікей, за імператриці Ірини.
На цих соборахчерез вирішенняважливих дляхристиянськогобогослов? ятринітарноїта христологічноїпроблем буливиробленінайважливішідогмати християнства: вчення проСвяту Трійцю, Боговтіленнята Боголюдськуприроду ІсусаХриста.
ТРИНІТАРНАПРОБЛЕМА. АРІАНСТВО
По суті, вжеІ Вселенськийсобор був скликанийдля розв? язаннятринітарноїпроблеми. Загостренняїї було ініційованевиступомалександрійськогопресвітераАрія, який виступивпроти ідеїєдиносутностіБога-Отця іБога-Сина (Тертуліан, Оріген), а отже, й проти ідеїБожественностіХриста. ОсновніположенняАрієвого вчення? аріанства? були такими:
Передвічним є один Бог-Отець;
Христос (Син Божий, Логос) мав початок свого буття, інакше він не міг бути Сином;
Христос не є єдиносутнім з Отцем, бо це привело б до розділення Божественної Сутності;
Христос створений за волею Отця, є створеною істотою, поцейбічною, а не трансцендентною;
Хоча Христос і є створеною істотою, він усе ж має перевагу над іншими: він має найвище достоїнство після Бога-Отця; через Христа Бог створив усе;
Якщо Син і є в якомусь відношенні рівним Отцю, то лише через Благодать, добру волю Отця та своє святе життя; вважати ХристаБогОм неправильно.
Очевидно, на появу цихідей вплинулибіблійна традиціямонотеїзму,ідея абсолютноїтрансцендентностіБога. Не можнатакож відкидатибажання виступитипроти гностицизму, який? дробив? Божественненачало та вкрайсимволічновитлумачувавособу Христа.Адже Арій бувз Александра, з Єгипту, депозиції гностичнихтечій булидосить сильними.На появу такоговчення вплинулотакож монархіанствоз його ідеями? усиновлення? та субординаціоналізму.ВикористовувавАрій і деякімісця з новозаповітнихПисань про те, що саме Бог? настановив?,? учинив? ІсусаХристом (Дії,2:36; Євр., 3:2). Протягомбагатьох столітьаріанство, поряд із монархіанством, було ідейнимпідґрунтямдля виникненнярізних формантитринітаризму.Антитринітарнієресі ортодоксальнацерква здавнайменувала? аріанськими?.
Божественнау всій повнотісутність Христа, Його єдиносутністьіз Богом-Отцембула утвердженана перших двохВселенськихсоборах? Нікейськомута Константинопольському.Там був у ціломувиробленийт. зв. Нгкео-КонстантинополъсъкийСимвол віри.Велику рольв обгрунтуванніцього Символувіри, в запереченніаріанствавідіграли таківідомі церковнідіячі та богослови, як АфанасгйАлександрійський, Василгй Великий, Григорій Богослов, Григорій Нисъкий.Мислительніконструкціїпопередньоїфілософії(зокрема неоплатонізму), такі як? усія? та ?іпостась?, були використаніними для позначенняєдиної сутностіБога (? омоусіос?), яка тотально, в усій повнотівиявляєтьсяв кожній ізБожественнихОсіб (?іпостасей?).Крім обгрунтуванняєдиносутностіОтця і Синабуло встановленесходженняСвятого Духавід Отця. Божественнасутність однаковоналежить усімтрьом іпостасям.Своєрідністькожної з нихвиражаєтьсялише у відношеннідо інших? цененарод женгстьОтця, народженістьСина та сходженняСвятого Духа.У розкриттіцерковноговчення проСвяту Трійцювелику рольтакож відігравпоміснийАлександрійськийсобор 362 р. Такбуло обгрунтованей зміцненетринітарневчення, започаткованеТертуліаном, Орігеном, КлиментомАлександрійським.
ХРИСТОЛОГІЧНЕПИТАННЯ. НЕСТОРІАНСТВО
Тринітарнісуперечки булидуже тіснопов? язані зосновнимхристологічнимпитанням? пропоєднанняБожественногой людськогоу Христі. Попереднябогословськатрадиція даваланизку відповідей, які базувалисяна новозаповітнихПисаннях абоне суперечилиїм:? втіленняЛогоса во плоті?(Тертуліан);? поєднання двохприрод у Христі?(Іриней);? наявністьлюдської душіу Христа? (Оріген);? вселення Логосав тіло Христа?(АфанасійАлександрійський).Проте таківідповідівиявилисянедостатніми, враховуючидосвід протистоянняаріанству, якечерез побудовулогічно несуперечливихформул нищилосакральне ядрохристиянстваяк релігії. Щеодним прикладомтакого логізування(ворожогорелігійно-догматичномупідходу) буловчення КонстантинопольськогопатріархаНесторгя(несторіанство).Несторій наголошувавна зв? язку людськоїособистостіІсуса з Божественноюприродою. Божествоне народилосявід Марії, воно? пройшло? черезІсуса. ТомуМарія визнаваласяНесторієм не? Богородицею?(грец.? Тео-токос?), а Христородицею(? Христотокос?}, або? людиноро-дицею? (? антропотокос?).
Несторіанствобуло засудженеяк єресь на IIIВселенськомусоборі в Ефесі431 р. Потужнимчинникомантинесторіанськогоруху всерединіВселенськоїцеркви сталаборотьба завплив міжАлександрійськоюі Константинопольськоюцерквами таїхніми предстоятелями? Кирилом Александргйсъкимта Н&яп? орІЕм.Суперечки невщухали навітьпісля соборногозасудженняНесторія. ЗнадобилосявтручанняімператораФеодосія. Остаточнаантинесторіанськаформула виниклавнаслідоквнутрішньоцерковногокомпромісу, відомого підназвою? Антгохгйськогунії?.. Ця формула(символ) проголошувала, що Христос єдосконалимБогом і Водночасдосконалоюлюдиною;? поБожеству? Віннародженийпредвічно, а? по людству?? від Марії, зарадиспасіння людського.У Христі відбулося? незлитне з?єднання? двох єств (природ).На цій підставіМарія вшановуєтьсяяк Богородиця.
ХРИСТОЛОГІЧНЕПИТАННЯ. МОНОФІЗИТСТВО
ПротеАнтіохійськаунія виявиласятимчасовимкомпромісом.Суперечкивідновилисяпісля зміницерковногокерівництвау Константинополіта Александра.Внут-рішньоцерковнуборотьбу загострилипретензіїАлександрійськогопатріархаДіоскора надомінуваннясеред східнихпатріархатів.У цій боротьбівикористовувалисязвинуваченняу несторіанствіта інших єресях.Приводом длявиникненнянової дискусіїта нового етапувнутрішньоцерковноїборотьби сталасправа константинопольськогоархімандритаЄвтихія, якийвважав, що ІсусХристос складавсяіз двох єств(природ) лишедо їх з?єднання(втілення, олюднення), апісля втіленнявиникло однеєство (однаприрода? грец.? моно фюзіс?).По суті ж дискусіяпро дві природиХриста булавикликанапроблемою, сформульованоюАполінаріємЛаодикійським.Аполінарійставив питанняпро те, якимчином моглипоєднатисядві різносутніприроди? досконалаБожественната недосконалалюдська. Рефлексіяз приводудогматичногоположення прорівну досконалістьБожественноїі людськоїприроди Христапризводиладо нових суперечок.хПатріарх? Діоскдр., підтримавЄвтихія наЕфеськомупомісномусоборі 449 р. Цейсобор прийнявт. зв. монофізитськуформулу, згідноз якою Христосмав після втіленняодну природу,? втілену таолюднену?.. Зміцненнявпливу ДіоскоравикликалоспротивКонстантинопольськогоархієпископа(патріарха)Флавіана, Арбітрому цій суперечцівиступив Римськийпапа Лев І, якийпідтримавортодоксальну? Антіохійську? формулу прооднакову досконалістьдвох природв ІсусіХристі. Позиціяпапи Лева Ібула покладенав основу догматичноговизначення, даного IV Вселенськимсобором 451 р. уХалкідоні. Булаутвердженаформула проХриста як істинногоБога та істиннулюдину. Христосє однією з іпостасейтриєдиногоБога, яка виявляєтьсяістинно і досконалов двох природах: Божественнійі людській. Тутбули розведенікатегоріїєства-? природи?(фюзіс) та єства-? сутності?(Іпостась).
РОЛЬ ХАЛКІДОНСЬКОГОСОБОРУ 451 р. ЦЕРКОВНАОРТОДОКСІЯ?? ПРАВОСЛАВ? Я?..? ДАВНІ СХІДНІЦЕРКВИ?
Халкідонськийсобор остаточноокреслив догматичнімежі ортодоксального(правовірного,? православного?)християнства.Позиція папиЛева (захисникаортодоксії?? православ? я?)здобула широкупідтримку середхристиян східноїчастини імперії.Лев І і сьогоднівшановуєтьсяПравославноюцерквою яксвятий. Крімтого, соборзафіксувавсправді глобальніінституційні, організаційнізрушення ухристиянстві.У Вселенськійцеркві перемоглат. зв.? халкідонська? течія. Помісніцеркви, якіприйняли рішенняХалкідонськогота попередніхсоборів, спрямованіпроти аріанства, несторіанствата монофізитства, вважалисяносіями догматичноїчистоти? ортодоксії, або православ? я.Однаково? православними? вважалися? халкідонські? церкви як наСході, так і наЗаході імперії, у тому числій Римська церква.
Халкідонськийсобор започаткуваввідокремленнявід Вселенськоїцеркви монофізитіві остаточновідокремивнес-торіан. Ці? нехалкідонськіцеркви? історичнодістали назву? Давніх Східнихцерков?.. Так, унаслідокАнтіохійськоїунії несторіанствозійшло нанівець; чималу рольтут відігравдержавнийпресинг. Витиснутеза кордониРимської імперії, несторіанствозусиллямимісіонерів? представниківнаціональнихменшин (ассирійців, халдеїв) поширилосядалеко на Схід.Його сповідували, зокрема, уйгуриЦентральноїАзії, а за деякимигіпотезами? кипчаки (половці)у степах Південно-СхідноїЄвропи. В Іраніта Індії несторіанидістали назву? халдейськоїцеркви? та? християнсв. Фоми?.. Потрапившидо Аравії, аріанство, несторіанство, монофізитствовплинули наформуванняісламу. Коранчасто сприймаєхристиянство, схоже, саме у?єретичному? вигляді.
Монофізитствутакож судилосявиокремитисяв низку окремихсповідань ізвласною церковноюструктурою.Утім, засудженеяк єресь, вонознайшло грунту національно-визвольномурусі на кордонахВізантійськоїімперії. Монофізитствопоширилосясеред сирійців,єгиптян-коптів, нубійців, ефіопіві вірмен.
ДІЯЛЬНІСТЬІМПЕРАТОРАЮСТИНІАНА І.ФОРМУЛЮВАННЯПРИНЦИПУ СИМФОНІЇ
За ініціативицього імператорабув скликанийV Вселенськийсобор (553 p., Константинополь).Собор відбувсяв умовах розділеноїРимської імперії, яка розпаласяпісля 476 р. Константинопольстав столицеюсхідної їїчастини? Візантії.Надалі самеу Візантійськійімперії розвивалосясхідне християнствопід домінуваннямКонстантинопольськогопатріархату.
Мета цьогособору (йогоще називаютьII Константинопольським)? утвердженнярішень Халкідона.Було засудженевчення? трьохглав? (богословівФеодора Мапсуестського, ФеодоритаКирсъкого таІву Едеського), які, на думкуорто-рксів, відстоювализалишки несторіанстваі не визнавалирішень Халкідонськогособору.
Окрім соборноїдіяльностіта богословствування(трактати протимонофізитів)Юстиніан ініціювавкодифікаціюВізантійськогозаконодавства.Важливим компонентомВізантійськогоправа буласфера державно-церковнихвідносин.Найвідомішоює новела 6 ЮстиніановогоКодексу, якамістить юридичневизначенняй філоЬофсько-теологічнеобгрунтуванняспецифічноїформи союзута партнерстваХристиянськоїцеркви і держави? т. зв.? симфонії?.
ХРИСТОЛОГІЧНЕПИТАННЯ. МОНОФЕЛІТСТВО
Спроби утвердженняХалкідонськоговіровизнаннята намаганнязалагодитисуперечностіміж ортодоксамиі монофізитамиспричинилидискусію зприводу т. зв.монофелітства(межа VI-VII ст.). Догматичневирішенняхристологічногопитання наХалкідон-ськомусоборі (двіприроди й однаіпостась) длябагатьох вимагалоще й? психологічного? вирішення. Асаме: як співвідносятьсяз наявністюдвох природу Христі різнівияви Боголюдськогожиття, тобтоякі Його рішеннята дії вважатипородженнямлюдської волі, а які? Божественної? Сформулювалосядва варіантивирішенняпроблеми:
єдиним носієм усіх Божественних та людських рішень вважається лише Божественна природа Христа; їй належить усякий прояв волі;
оскільки визнані дві цілісні природи у Христі, то їм притаманні два роди прагнення, два роди діяння; воля є невід?ємною складовою обох природ Ісуса Христа.
Перше з наведенихрішень, якенесло на собівідбиткимонофізитства, дістало назвумонофелітства(від грец. монофеліс?? однаволя?). Однієюз форм монофелітствабув монергізм(від грец. моноенергія? ?єдинасила, єдинаенергія?). Монергізмбув своєріднимідейно-догматичнимкомпромісом, спрямованимна унію ортодоксівіз монофізитамив умовах конфліктуміж Візантієюта Іраном.ВізантійськіімператориІраклій і Констанспідтримувалиу цьому Константинопольськихпатріархів.Монергізмвикликав спротив, особливо наЗаході, і бувзасудженийна помісномуЛатеранськомусоборі 649 р. Боротьбаміж Римом таКонстантинополеміз цього приводутривала докінця 70-х pp. VII ст.
На VI Вселенськомусоборі 680-681 pp. монофелітство, у тому числімонергізм, булизасуджені, насампередзавдяки позиціїРимської церкви.Соборне визначенняпро? дві волі? проголошувало, що у Христі? дві волі, абохотіння, та двіприродні діївідбувалисянероздільно, незмінно, нерозлучно, незлитно. І дваприроднихбажання несуперечатьодне одному.Його людськехотіння несуперечитьі не протиборствує, а наслідує, або, краще сказати, підкоряєтьсяЙого Божественномута всемогутньомухотінню?.. Протягомподальших ЗОроків монофелітствочасткововідновлювалосяу Візантії.Вирішальнуроль тут відігравалиуподобаннявлади, заінтересованоїу порозумінніз національнимименшинами накордонах імперії, які сповідувалимонофізитство.Лише на початкуVIII ст. (715-716 pp.) на помісномусоборі в Константинополірішення VI Вселенськогособору буливідновлені.
АНТРОПОЛОГІЧНЕПИТАННЯ. ПЕЛАГІЙТА АВГУСТИН
Відомо, щона Заході (вЗахідній церкві)питання протриєдністьБога та сутністьХриста не викликалитаких дискусій, як на Сході.Західна церквапротягом тривалогочасу задовольняласявизнаннямregula fidei, а згодомприйнялаНікео-Константинопольськийсимвол віри? основу християнськоїортодоксії.Вважається, що замістьспекулятивногофілософуваннязахідні церковнімислителіпереймалисяпитаннямипрактичногобогослов? я, зокрема антропологічнимпитанням? дослідженнямприроди людинита шляхів їїспасіння. Суперечказ цього приводувиникла наЗаході, на початкуV ст., між відомимбогословомєпископомАвгустиномз Гіппону (Півн.Африка) і вчениммонахом з ШотландіїПелагієм (Морганом).
Пелагій (бл.360? після 418) та йогопослідовники(Целестій, Юліан)розвивалиетико-теологічневчення про? свободу вибору?.. Це вчення фактичнопродовжувалоантропологічно-гуманістичніпогляди епохиеллінізму, зокрема стоїчноїфілософії таетики. За Пелагієм, первороднийгріх не зруйнувавдуховну природулюдини. Гріховнівчинки людейпояснюютьсяслабкістюлюдської плоті.Пелагіанцістверджували, що людина маєсили не грішити.Вони наполягалина свободілюдської воліта відповідальностілюдини за своївчинки, розуміючипід свободоюволі абсолютнусвободу виборуміж добром ізлом. Тому спасіннядосягаєтьсяне стільки задопомогою Божоїблагодаті (аотже, й церкви), скільки завдякивласним зусиллямособистості,її волі, свободівибору.
Августин(354-430) написав низкутворів, спрямованихпроти пелагіанства.Августин учив, що справжнясвобода є самелюбов до добра, а не здатністьвибирати міждобром і злом, бо в такомувипадку самБог не є свободним, оскільки вінне може обратизло через особливостіСвоєї природи.За Августином, людина перебуваєу стані гріхачерез гріховнуспадкоємність.Адам до гріхопадінняще міг вибиратиміж добром тазлом. Післягріхопадіннялюдська природастала ушкодженою.Тож із власноїволі людинанеспроможназарадити своємуспасінню. ЛишеБог через благодатьможе оживитилюдську волютак, що людинавиявитьсяздатною сприйнятиспасіння. Протеця оживляюча,? непереборна? благодатьдається лишеобраним. Об?єктивнопозиція Августиназміцнювалапозиції церквиу справі спасіння? адже саме історичнаХристиянськацерква тодіпочинала сприйматисяяк носій таохоронецьблагодаті,єдиний засібїї отриманнярядовими віруючими.
Вчення Пелагія? пелагіанство? деякий часмало підтримкуна Сході імперії, в Палестині, а також уКонстантинопольськогопатріархаНесторія. Протез ініціативиАвгустинакілька поміснихсоборів у ПівнічнійАфриці та Римізасудилипелагіанство.Воно було оголошенеєрессю такожі на III Вселенськомусоборі. Проте, засудившиПелагія, офіційнацерква не прийнялацілком і поглядівАвгустина насвободу воліі проблемуспасіння. Так,Єронім Блаженний, який такожполемізувавз Пелагієм, усеж не поділявавгустинівськогорозумінняблагодаті, вважав, що людськаволя теж береучасть у справіспасіння. Вцеркві поширилисяідеї т. зв.семіпелагіанства(напівпелагіанства), авторами якихбули галльськібогослови ІоанІСасіан і ФаустРієзький (70-тіроки V ст.). Семіпелагіанствозначно пом? якшувалопогляди Августина.Воно також булозасуджене наодному з поміснихсоборів, з оглядуна авторитетАвгустина.Однак, формальнозаперечуючинапівпелагіанство, християнськацерква як наЗаході, так іна Сході фактичноподіляла цевчення.
Історикицеркви зазначають, що з приводубільшостібогословськихдискусій упершій половиніV ст., до Халкідонськогособору, булиприйнятізагальноцерковнідогматичнірішення. Цейсобор, остаточноокреслившидогматичнімежі ортодоксального(правовірного,? православного?)християнства, зафіксувавдогматичнута частковоорганізаційнуєдність офіційноїцеркви. Ця ємність, проте, булавстановленаВселенськимисоборами черезвтрату свободибогословськоїдумки, її суворуканонізацію.
продолжение
--PAGE_BREAK--
ХРИСТИЯНСЬКЕБОГОСЛУЖІННЯЧАСІВ ВСЕЛЕНСЬКИХСОБОРІВ
ПротягомIV-VI ст. складалисявпорядкованічини (ритуали)найважливішихбогослужінь.Завданняхристиянськоїкультовоїтворчостіполягало втому, щоб забезпечитисимволічнесприйняттядогматизованихдоктринальнихістин масовоюсвідомістючленів церкви.Культові діїта елементисимволічнорепрезентувалиістини вірий церковноговчення для масиздебільшогомалоосвіченихмирян. Настроямвіруючих, вихованиху лоні елліністичноїкультури, відповідаломістерійнесприйняттяБогопоклоніння.Згадуванняпро щ порядкиі дії у давніхмістичнихкультах сприялотому, що мова, образи та прийомидавніх містерійпоступово пере-носилися нахристиянськуобрядовість.Формувалосябачення основниххристиянськихобрядів (хрещення, причащання)як Щ таїнств(містерій). Духовне, сакральне, утаємниченевті- Ц лювалосяв образ, у символічнуформу. Щоб виявитиневидиме, створюваласяформа, зовнішнійчуттєво сприйнятливийзнак. Для цьоговикористовувалисяблизькосхідні, античні таеллініс- 1 тичнімистецтва? архітектура, скульптура, живопис, поезія, Ц музика.
Культ набувавзбагаченихі водночасстандартизованихритуальнихформ. Приписищодо ритуалу, як і догмати, Ц нормувалисясоборами? наприклад,20-м правилом ІНі- кейського,15-м правиломЛаодикійськогособорів. ВодночасІІ виявлялисямісцеві особливостів обрядах тазвичаях. Урешті-решт, в епоху Вселенськихсоборів сформувалисядва основнихтипи богослужбовогодійства (культу)-.східний і західний.їхня своєрідністьвиявлялася, насамперед, у чинах" (ритуалах)центральногобогослужбовогодійства? літургії.На Сході користувалисялітургійнимичинами ІоанаЗлатоуста таВасилія Великого.На Заході пануваларимська літургія.У деяких західнихрегіонахвикористовувалисяміланськийта галіканський(галльський)літургійнічини.
В основномулітургія, абоєвхаристійнебогослужіння, складалосяз читання біблійнихтекстів, співанняпсалмів, молитовнихзвернень тасамої євхаристії, або причащання.Причащаннясимволізувалобезкровнужертву Христаі містичне, алереально прилучаловіруючих доцієї жертви.Крім євхаристіїта хрещення, поширилисяй інші обряди? шлюбу, покаяння, маслосвяття, поховальніобряди. Крімнедільнихбогослужіньпрактикувалисякороткі щоденніслужіння, якізгодом перетворювалисяна ранішні тавечірні богослужіння.Формувалисят. зв. добовийі тижневийбогослужбовіцикли, або кола.
Аналогіяз язичницькимимістеріямипростежуваласяу ті часи наприкладі здійсненняхрещення. З- IVст. церква булашироко відкритоюдля багатьохлюдей, які приймалихристиянствовже не черезособисту віру, а через зовнішніобставини? якофіційну, державнурелігію. Прийняттядо церкви великоїкількостіформальнихчленів призвелодо компромісу.Таким компромісомстав катехуменат? попередня(перед хрещенням)християнізація, релігійне таморальне навчання.Поступовеприлученнядо церкви булоаналогієюпоступовихпосвячень доязичницькихмістерій. Черезце сам акт хрещенняпочав розглядатисяз побутовоїточки зору самеяк вступ дохристиянськоїгромади.
З V ст. майжезагальноюпрактикою сталохрещення немовлят.На думку істориків, велику рольу поширенніхрещення немовлятвідігралаборотьба зпелагіанцями, які вважали, що діти успадковуютьЦарство Небесненавіть безхрещення, якоговони узагаліне потребують.Можливістьхрещення немовляттакож базуваласяна містерійних, магічних уявленняхпро сутністьхрещення тацерковних дійузагалі, а такожна впевненостіу причетностідітей черезспадковістьдо первородногогріха. Поширенняхрещення немовлятта дітей молодшоговіку поступовозмінювалопрактикукатехуменату.Дедалі меншемісце посідалапідготовкадо хрещеннячерез попереднєнавчання танастановлення.Проте більшеуваги приділялосяритуальномуоформленнютаїнства хрещення.Воно здійснювалосяу певні святковідні. Найкращимчасом для хрещеннявважалосяповечір? я таперша седмиця(тиждень) післяПасхи і повечір? япісля П? ятидесятниці(Трійці).
Пасха, як іП? ятидесятниця, вважалисянайбільшимицерковнимисвятами. Протягомкількох столітьвирішувалосяпитання провизначеннятерміну чи датисвяткуванняПасхи. І Вселенськийсобор постановивсвяткуватиПасху у першунеділю післяповного місяця, що або збігаєтьсяз веснянимрівноденням, або настає заним.
З IV ст. дістализагальноцерковневизнання святаРіздва Христового, Богоявления(ХрещенняХристового), Вознесіння.? Різдвяні? свята(Різдво, Богоявления)почали святкуватина Сході християни-гностикинаприкінціII ст.
Народження? вищого еону?? Христа та йогоз?єднання злюдиною (хрещення)було надзвичайноважливим длягностиків.Нерідко Різдвота ХрещенняХристові угностиківототожнювалися.Святкуваннявідбувалосяпереважнонавесні (28 березня).Проте з серединиIV ст. встановиласядата 25 грудня(спочатку наЗаході). Першоюпідставою дляцього була ідеязачаття ІсусаМарією у деньвесняногорівнодення.Дев? ять місяцівпо тому й було25 грудня. Більшвірогідноюдослідникивважають іншупідставу? бажанняпоєднати РіздвоХристове звеликим язичницькимримським святом? днем Бога Сонця.Це свято? solin-victus? відзначалосяу Римі в деньзимовогосонцестояння,25 грудня. Найдавнішіримські свідченняна користь 25грудня як дняРіздва датовані353-354 pp. Близько 378-379pp. цей звичайбув перейнятийв Антіохії таКонстантинополі,433 р.? в Єгипті, ав останнійтретині VI ст.? в Єрусалимі.
Християнськесвято Богоявления, крім гностичних(утіленняХриста-еона, поєднання йогоз людиною їсусом), мало такожязичницькікорені? святоосвячення води, яке відмічалося6 січня. На Заходіімперії вонобуло запровадженепісля І Вселенськогособору як свято? поклонінняволхвів?, зображенев Євангеліях.Таким чицом, здійсгіивсясвоєрідний? обмін? між Сходомта Заходом, унаслідок якогосформувалисясвята Різдвяногоциклу.
У цей же період(IV-VII ст.) відбулосяустановленняінших найбільшихцерковних свят.Деякі з них? Стрітення, Благовіщення, Преображення? мали корінняв євангельськійоповіді. Іншісвідчили пронародження
традиціїцерковногоПереказу, наприкладсвято ВоздвиженияХреста Господнього.Воно святкувалосяз першої половиниIV ст. на честьвіднайденняматір? ю імператораКонстантина, Оленою, в Єрусалиміхреста, на якому, за переказом, був розіп? ятийХристос. Іншимприкладом таких? позаєвангельських? свят було відзначення(з кінця VI ст.)Успіння ДівиМарії, поєднанена Заході зісвятом її тілесноговознесінняна небо.
Саме в епохуВселенськихсоборів визначилисятакі рисихристиянськогокульту, як ушануваннямучеників, святих, ДівиМарії та ангелів,їм відводиласяроль своєріднихпосередниківміж віруючимиі Богом?? заступників?, роль релігійногой моральногоідеалу. Великоюмірою це спричинялосятим, що традиційнійязичницькій(політеїстичнійта полідемонічній)свідомостіпотрібна булазаміна старихбогів і героївна нових, причетнихдо становленняхристиянства.Зокрема, культДіви Марії ставоб?єктом висловленнятих самих народнихпочуттів, якіраніше виявлялисяу численнихкультах богині-матері.
Розвивалосятакож ушануванняреліквій (священнихпредметів) таікон, яким побутовахристиянськарелігійністьпочала приписуватинадприроднівластивості.Поклоніннясвятим, ДівіМарії, ангелам, реліквіям таіконам не булопозбавленемагізму таполітеїзму, що згодом викликалокритику й численніспроби реформуванняортодоксальногохристиянства.
Серйозноюпроблемою сталанебезпеказовнішньогоритуалізму? втрати духовногосмислу християнства.Саме в ці часиформуєтьсят. зв.? народнехристиянство?? синкретичнасуміш християнськихі дохристиянськихелементів, головним змістомякої булиобрядовірствоі рецидивиязичницькогополітеїзму? у формі поклонінняхристиянськимсвятим. Протицього виступалисвого часусупротивникиіконошанування.
ІКОНОБОРСТВО.VII ВСЕЛЕНСЬКИЙСОБОР
Іконошануванняу християнськійцеркві І тис.н. е. викликалонеоднозначнуреакцію всуспільстві.У практицізастосуванняікон у богослужбовомувжитку великуроль відіграваликультурніособливостірегіонів. Маламісце полемікаі на богословськомурівні.
Головнимиаргументамипроти іконошануваннябули? неописуємістьХриста во плоті? та біблійназаборонаідолопоклонства.Такі відомібогослови? Святі Отці, якГригорій Великий,Іоан Златоуст, Василій Великий,Євсевій Кесарій-ськийобґрунтовувалистриманістьщодо ікон посиланнямина Святе Письмо(напр., Повтор.Зак., 5:8; їв., 8:18; Рим.,1:23-25; 2Кор., 5:7).
Іншої точкизору дотримувалисяІоан Дамаскін, Феодор Студит, Андрій Критський, патріархиГерман та Никифор.Вони вважали, що надчуттєвевсе ж, певноюмірою, відбиваєтьсяв матеріальному, чуттєвому.Видиме здатнебути образомневидимого.Чуттєві символиє для людини(духовно-тілесноїістоти) необхіднимияк засіб наближеннядо духовногота зростаннядо Божественного.До того ж, ГосподьІсус Христосявлявся учнямтілесно, а значить, був виразимийв образі.
Гоніння наіконошанувальників, т. зв. іконоборство, досягло апогеюу Візантії зачасів династіїІсаврів (VIII-IX ст.).У цьому випадкувирішальнезначення малисекуляристськгспрямуваннядержавноївлади, яка підтрималарадикальноналаштованедуховенствота єпископат.Імператорськийедикт 726 p., поміснийсобор 754 р. булиспрямованіпроти іконошанування.Конфліктзагострювавсяі мало не призвівдо громадянськоївійни. Особливезначення дляпідтримкиіконошанувальниківмала позиціясхідного чернецтва,ідеологом якогобув ФеодорСтудит.
У скликанніVII Вселенськогособору (787 p., Нікей)велику рольвідігралапозиція імператриціІрини, заінтересованоїу припиненнірозбрату вімперії. Засудившиіконоборців, собор визначивсящодо вшануванняікон:
іконошанування узгоджується з євангельською проповіддю, воно є доказом того, що Бог-Слово втілився істинно;
ікони (зображення Ісуса Христа, Марії, ангелів, святих) мають Пропонуватися віруючим для вшанування й поклоніння нарівні із зображеннями хреста;
споглядання іков-образів спонукає віруючих згадувати про пер-вообразц, вклонятися саме їм;
проте, вшановуючи ікони, слід утримуватися від такого поклоніння, яке належить одному лише Богові.
Була сформульованавідмінністьміж поклоніннямБогові (грец.latreia, лат. adoratio) і вшануваннямсвященних речейта предметів(грец. proskinesis, лат.veneratio). Ця відмінність, разом із вимогоювклонятисяне образу, апервообразу, допомагалазняти звинуваченняіконошанувальниківв ідолопоклонстві.
Західна церквазагалом лояльнопоставиласядо вшануванняікон, підтримавшийого прихильниківна Сході. Протенабула поширеннятакож точказору, декларованаєпископомФранкськоїцеркви СереномМарсельським:ікони не гідніані adoratio, ані veneratio.Зображенняможуть використовуватисядля згадки таоздоблення, але не обов? язководля вшанування.В них немаєбезумовноїпотреби длявіри і культу.Таке утилітарнебачення ролізображень ухрамі, позбавленедогматично-богословськогоосмислення(на відміну відхристиянськогоСходу), надаліспричинилозначну відмінністьзахідної церковноїіконографіївід східної.
КАНОНІЗАТОРСЬКАДІЯЛЬНІСТЬХРИСТИЯНСЬКОЇЦЕРКВИ НА ВСЕЛЕНСЬКИХСОБОРАХ. АПОСТОЛЬСЬКІПОСТАНОВИ ТАПРАВИЛА. СОБОРНІПОСТАНОВИ
Органічнимкомпонентомхристиянськоїцерковноїтрадиції, порядзі Святим Письмом? Біблією, ставкорпус літератури, що містиларелігійні, моральні приписиі правові нормита правилацерковногожиття. Ці правиладістали назвуканонів? Апостольськадидаскалія?.. Авторствонайдавнішихзбірок канонівпов? язувалосяще з апостольськимичасами. Проодне з найдавнішихджерел такогохарактеру?? Дидахе? (Вченнядванадцятиапостолів), ужезгадувалося.Збіркою, щотакож претендувалана походженнявід апостолів, була? Апостольськадидаскалія?(ймовірно, другаполовина III ст., Сирія або Палестина).Першоджерелом? Апостольськоїдидаскалії? вважаєтьсятеж Дидахе; можливо, такожвідобразиласядіяльністьапостолів наЄрусалимськомусоборі 49 р.
? Апостольськіпостанови?.. Церковно-юридичнимзбірником кінцяIV? початку V ст., укладеним, найвірогідніше, у Сирії, були? Апостольськіпостанови?.. Збірник складавсяз трьох частин.До першої частинивходила розширенаобробка? Апостольськоїдидаскалії?.. До другої? обробленіфрагментиДидахе, молитви, настанови щодокатехуменатута хрещення, список першиххристиянськихєпископів.Третя частинамістила численніпояснення, настанови такоментарі проособливостіхаризм (ДарівСвятого Духа), про посвяченнядо різних ступенівсвященства(у єпископи, пресвітери, диякони, субдиякони, лектори, проінші служіння: сповідників, екзорцистів.Важливим додаткомдо цієї частинибули 85 церковнихправил? канонів, прийнятих насоборах у різнийчас. Встановлено, що 20 із них єпостановамипомісного(місцевого,? регіонального?)Антіохійськогособору 341 р. Останнімканоном із85-ти є списоккниг Старогой Нового Заповіту.? Апостольськіканони?.. Ці жсамі 85 канонів, але виданіокремо, складализбірку підназвою? Апостольськіканони?.. Цікаво, що Римськацерква визнавалалише 50 із них.Вважається, що, крім постановАнтіохійськогособору, джереломцього збірникабули матеріалиНікейського(І Вселенського)собору. Часзібрання тавпорядкування? приблизно Vст., місце? Сирія.
З церковнихсоборів, помісних, або Вселенських, які залишилипостанови-канони, важливі длядогматичногота організаційноговпорядкуванняхристиянськоїцеркви, відомі, насамперед:
Ельвірський (305-306 рр.)
? 81 канон (перший собор, після якого залишилися писані канони);Гангрський (друга половина IV ст.)
? проти шлюбу священників;Неокесарійський (314-324 рр.)
? проти? блудних вчинків? та проти? відпалих від віри?;І Вселенський (325 р.)
? 20 канонів, зокрема про першість у церкві чотирьох митрополитів;Антіохійський (341 р.)
? 25 канонів;Сардикійський (343-344 рр.)
? 20 канонів, зокрема про правила переходу епископів та кліриків;Лаодикійський (345-381 рр.)
? 60 канонів про внутрішній устрій; затверджений канонічний список книг Нового Заповіту;ІІ Вселенський (381 р.)
? 7 канонів; третій канон про статус Константинопольського архиєпископа;ІІІ Вселенський (431 р.)
? 8 канонів;ІV Вселенський (451 р.)
? 30 канонів; 28-й канон про рівність Константинополя з Римом;Трульський (691-692 рр.)
? 102 правила;VII Вселенський (787 р.)
? 22 канони.На Заході, в Римськійцеркві, здійснювалосяще окреме зібранняпостанов-канонівмісцевих (помісних)соборів: Карфагенських,Іспанських, Галльських.
? Соборніпостанови?.. Єнайповнішимканонічнимзбірником. Йогоукладанняпочалося з Vст. Вже на IV Вселенськомусоборі (451 р.) булавідомою збіркаканонів Нікейського, Неокесарійського, Гангрського, Антіохійського,II Вселенськогособорів. Пізнішедо неї ввійшликанони Лаодикійського, Сардикійського, Халкідонського, Трульсь-кого,VII Вселенськогособорів. Разомз? Апостольськими? правилами, постановамита канонами? Соборні постанови? являють собоюодну з найважливішихскладовихСвященногоПереказуортодоксальнихгілок християнства.