Реферат: Сучасний стан сільского господарства України

--PAGE_BREAK--Жодна галузь народного господарства не залежить такою мірою від природно-кліматичних умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як специфічного засобу виробництва, її родючістю, місцерозташуванням. У сільському господарстві виробництво продукції рослинництва і тваринництва пов`язано з дією природних та біологічних законів. Так, строки зростання і визрівання рослин і тварин надзвичайно мало піддаються регулюванню. Частково на ці процеси впливає селекційна робота. Такі особливості вирощування сільськогосподарської продукції зумовлюють і ритм роботи підприємств переробної промисловості, які переводять та переробляють продукцію.
Специфіка сільськогосподарського виробництва вимагає значної мобілізації сил працівників села. Адже посіяти й зібрати врожай без втрат треба у дуже стислі строки. У цій сфері має місце значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом. Внаслідок цього працівники села повинні бути забезпечені комплексом сільськогосподарської техніки. Щоб вона не простоювала у міжсезонний період, необхідно створювати універсальні машини (наприклад, трактори) з набором кількох десятків пристроїв. Велика залежність сільського господарства від природних умов вимагає створення страхових фондів від посухи, надмірних опадів тощо. Так, в Україні у 1994 р. через несприятливі погодні умови довелося пересівати значну частину сільськогосподарських угідь.
Великий розрив між робочим періодом і кінцевими результатами значно впливає на формування доходів працівників села, оскільки остаточний розмір таких доходів стає відомим лише після реалізації сільськогосподарської продукції.
АПК — це сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції. До складу АПК входять такі основі сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції.
Виникнення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил
народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство приводить до скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції країн Заходу становила близько 85%, то нині у США та Англії вона становить приблизно 3%, Франції, Італії — близько 7, в Японії — 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості та торгівлі, до виділення з сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.
До першої сфери АПК входять галузі й підприємства, які виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти та ін.
Важливе місце у складі АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультативні фірми, страхові компанії, експортні об'єднанні та ін.
Ефективність переходу доринкових відносин в аграрному секторі України та його особливості
Специфічними особливостями та характерними рисами сучасного стану аграрно-промислового комплексу України є такі: взаємопов’язаний АПК як ціле тільки формується; переважну частку вартості в АПК створює сільське господарство, оскільки воно ще виступає значною мірою нерозчленованим на складові, без відокремлення вироблення сільхозпродукції в чітку окрему галузь комплексу; аграрну сферу, як і все народне господарство, охопила глибока економічна криза, в результаті чого потенціал сільського господарства і АПК в цілому використовується на третину; значна частина городніх культур вирощується на ділянках, виділених міським жителям, які вимушені займатися малопродуктивною працею, щоб вижити в умовах масового безробіття (вимушені безоплатні відпустки, невиплата заробітної плати, простої підприємств державної власності тощо); повільний, дещо хаотичний, без чіткої вмотивованої програми перехід від командно-адміністративної системи до ринкових відносин в процесі невпинних політичних суперечок.
У сучасній ситуації, що визначає економічний стан України, другорядних проблем не існує. Однак, без перебільшення можна сказати, що найважливішою серед них як за значенням, так і за складністю виконання є ситуацією, що склалася в продовольчому секторі економіки та навколо нього. Вирішити це завдання можна лише в комплексі, спираючись на кардинальне реформування АПК, передусім земельну реформу.
Економічна реформа у сільському господарстві передбачає формування багатоукладної економіки шляхом розвитку різних форм власності та організації господарювання, утворення повноцінних суб’єктів ринкових відносин. Закон України “ Про форми власності на землю” передбачає державну, колективну й приватну форми цієї власності. При цьому нові економічні форми, для існування яких визріли об’єктивні умови, мають виникати як у надрах старих форм, так і поряд з ними.
Тісний зв’язок сільського господарства із специфічним основним засобом виробництва-- землею ускладнює реформи. Вони мають проводитися певними етапами, щоб не зруйнувати виробництво, насамперед харчування людей.
На першому етапі у колгоспах і радгоспах проведення глибоких перетворень соціально-економічної структури здійснюється на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних кооперативних та сімейно-індивідуальних форм, запровадження колективно-пайових або пайових способів безпосереднього привласнення засобів та результатів виробництва. Сутність останніх полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди умовно розподіляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудового внеску) у формі паїв, на які нараховується частина одержаного прибутку, що підвищує заінтересованість селян в кінцевих результатах праці. На основі таких форм колгоспи і радгоспи перетворені в колективні сільськогосподарські підприємства. При цьому багато питань діяльності їх, перетворення членів таких господарств на реальних власників та ін. потребують врегулювання
Колективні сiльськогосподарськi підприємства iснують поряд з iншими формами органiзації сiльського виробництва: сiмейнi форми, селянськi (фермерськi) господарства, самостiйнi кооперативи, особистi підсобнi виробництва тощо. В Законi України «Про власнiсть» пiдкреслюється, що всi форми власностi є рiвноправними, а держава створює однаковi умови для iх розвитку та захисту. Матерiальна і моральна пiдтримка потрiбна всiм суб’єктам господарювання в аграрному секторi економiки: і державним, і колективним, і селянським (фермерським) пiдприємствам.
   Наприкiнцi I994 р. з прийняттям Указу Президента України «Про невiдкладнi заходи щодо прискорення земельної реформи у сферi сільськогосподарського виробництва» розпочався новий етап у реформуваннi аграрного сектора. В Конституції України, прийнятий Верховною Радою України 28 червня I996 р., зазначено: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави». Перетворення на селi почали набувати бiльш цiлеспрямованого до ринкових вiдносин характеру.
   Новий етап аграрної реформи передбачає, що колгоспно-радгоспнi землi передаються державою у колективну власнiсть їх членiв. Далi кожен член колективного сiльського господарства отримує сертифiкат на право власностi на земельну частку (пай) iз зазначенням розмiру ї в умовних (кадастрових) гектарах, а також у вартiсному вираженнi. Земля повинна мати цiнове вираження.
   Створення селянських (фермерських) господарств може здiйснюватись членами колишнiх колгоспiв і радгоспiв через вилучення ними своїх паїв. На попередньому ж етапi значну частину земель  було передано iз колгоспно-радгоспних масивiв селянським (фермерським) господарствам, засновники яких не були членами цих колективiв або одержували дiлянки, що набагато перевищували їх земельну [3]частку у спільних масивах. Щодо працiвникiв соцiальної сфери села, то вони можуть реально одержати землю тільки для особистих пiдсобних господарств.
   За умов сертифiкації земельних паїв їх можна успадковувати, дарувати, продавати, здавати в оренду без контурного вилучення землi, тобто може бути змiна їхнiх власникiв без будь-яких землемiрних робiт, що дуже важливо для забезпечення цiлiсностi та непорушностi системи землеробства і сiвозмiн господарства. Це подiбно до того, як купiвля-продаж акцiй не призводить до будь-яких фiзичних і матерiальних змiн на пiдприємствi — акціонерному товариствi. Особливiстю приватизацiї в АПК є участь сiльських господарникiв в акцiонуваннi переробних пiдприємств, яким вони поставляють сировину.
   Важливим є використання свiтового досвiду. У країнах з розвиненою соцiально орієнтованою економiкою кожен підприємець вiдшукує свою нiшу господарської дiяльностi, яка б вдало вписувалась у загальний бiзнес. У сучасних умовах формування АПК альтернативними сегментами дiяльностi сільськогосподарських колективних пiдприємств можуть бути такi, що доповнюють основне виробництво, яке склалося в них ранiше: переробка сiльськогосподарської продукцiї, матерiально-технiчне постачання, реалiзацiя продукції, виробництво будiвельних матерiалiв тощо. Подiбна система органiзації основного виробництва і допомiжних виробництв, у тому числi через спецiалізацiю і кооперування в системi АПК, як колективних, так i фермерських господарств, безумовно, усуває багато суперечностей, що виникають мiж окремими суб’єктами в аграрному секторi економiки. При цьому ринкова економiка розкриває широкi  можливостi для розвитку пiдприємництва. Однак було б неправомiрним зводити його до малого та середнього бiзнесу. Доцiльно використовувати колективнi сiльськогосподарськi пiдприємства, надавши їм можливiсть реформуватися в умовах демократичної ринкової економiки, при широкiй господарськiй автономії та належних конкурентних механiзмах мiж рiзними економiчними укладами.
  Важливе значення для підприємця мають можливiсть самостiйно вибирати спецiалiзацiю (з урахуванням умов господарства), визначати перспективу й економiчно ефективну структуру посiвних площ та виробництва в цiлому, включаючи розвиток пiдсобних підприємств і обслуговуючих цехів, а також право розпоряджатися виготовленим продуктом, свобода вибору партнера, договiрних взаємовiдносин iз суб`єктами ринку, вiльний вибiр форм органiзацiї і оплати працi. Без цього нi приватна, нi колективна власнiсть не зробить селянина повноцiнним господарем. Практика розвинутих країн (Японії, США, Францiї, Нiмеччини) свідчить. що успiх у господарськiй дiяльностi забезпечує не форма власностi, а пiдприємець, якого спонукає до якiсної працi конкурент.
   Основним поточним завданням аграрної полiтики нинi є зупинення негативних  процесiв у цьому секторi економiки та забезпечення умов для нарощування виробництва сировини і продовольчих ресурсів. У зв'язку з цим на сучасному етапi проведення  аграрної реформи особливо потрiбне наукове, правове, методичне, фiнансове, інформацiйне і матерiально-технiчне забезпечення її. В цьому запорука успіху реформи, оскiльки альтернативи їй немає, вона має здiйснюватись в iнтересах селян і самими селянами.
Щодо продажу земельних дiлянок в кращi в цьому, включаючи мiста, селища тощо, то продаж їх здійснюється підприємцям, що займаються несiльськогосподарською дiяльнiстю ( під будівлі, сферу обслуговування тощо ).
Україна була одним із найсприятливіших і найбільш розвинутих аграрних регіонів колишнього Радянського Союзу. На її частину припадало понад 7% ільськогосподарських угідь, а виробляла вона близько 24% зерна, 54 цукрового буряка, майже 34 льону і до 50% насіння соняшнику. Питома вага тваринницької продукції в загальному, 450 470 кг молокопродуктів, 80 84 кг м’яса та 300 320 шт. яєць. Характерною особливістю сучасного етапу розвитку АПК є негативна тенденція скорочення виробництва основних видів продукції сільського господарства, в тому числі й рослинницького походження, що не може не вплинути на рівень їх споживання населенням країни виробництві колишнього СРСР становила 22 24%. З розрахунку на душу населення тут вироблялося в окремі роки майже по тонні зерна, 300 320 кг картоплі. Як видно з наведених у таблиці даних, порівняно з 1990 роком споживання хліба і хлібопродуктів зменшилося у 2001 році на 7,8 %; м’яса й м’ясопродуктів – 55,9; молокопродуктів – 45,1; яєць – 35,7; рибопродуктів – 48,6; цукру – 24; олії – 19; фруктів та ягід — на 46,8 %. Лише споживання картоплі зросло в незначній кількості (на 5 %).
Споживання продуктів харчування на душу населення по Україні, кг
Природно-економічні умови Лісостепу України сприятливі для ефективного виробництва багатьох видів рослинницької продукції зерна, цукрових буряків, картоплі, овочів, плодів та ін. Родючі землі зони, помірно теплий клімат, розвинута промисловість із переробки сільськогосподарської продукції, зручне економіко-географічне розташування зумовили розвиток аграрного виробництва. У зоні Лісостепу сформувався потужний агропромисловий комплекс, який включає: сільське господарство; промисловість, що переробляє сільськогосподарську сировину і виробляє необхідні для цього машини, обладнання, інші засоби виробництва; спеціалізований транспорт; заготівлю й реалізацію рослинницької та тваринницької продукції. Головною складовою ресурсного потенціалу сільського господарства взагалі й галузей рослинництва зокрема є земельні ресурси. Станом на 1 січня 2002 року в господарствах усіх категорій зони Лісостепу налічувалось 20 289,3 тис. га земельних угідь, із них 14 575 тис. га (71,8 %) сільськогосподарських, 117 79,5 тис. га (58,1%) ріллі, 283,3 тис. га (1,4 %) багаторічних насаджень, 1 777,6 тис. га (8,8 %) сіножатей і пасовищ.
Структура земельних угідь Лісостепу України (господарства усіх категорій, станом на 1.01. 2002 р.)
Щодо категорій господарств, то землекористування селянських (фермерських) господарств становить відповідно 656 тис. га, із них 638,9 тис. га сільськогосподарських угідь (97,4%); 598,2 тис. га ріллі (91,2%); 1,8 тис. га (0,27%) багаторічних насаджень; 39,6 тис. га (6,0%) сіножатей і пасовищ. У господарствах населення знаходиться 386 тис. га земельних угідь, із них 385,1 тис. га сільськогосподарських (23 %), 266 тис. га ріллі (19 %).У користуванні сільськогосподарських підприємств Лісостепу України в даний час зосереджено 89,2% сільськогосподарських угідь і 83,9% ріллі. В середньому на господарство припадає 1105 га сільськогосподарських угідь, у тому числі — 1038 га орної землі. Хоча ці господарства нині неоднозначно сприймаються щодо ефективності виробництва, проте їхньою вагомою перевагою є порівняно висока товарність, можливість і ефективність застосування передових механізованих технологій, які потребують значних обсягів аграрного виробництва, зокрема й рослинницької продукції.Формування і становлення аграрних підприємств в умовах ринкових відносин об’єктивно зумовлюють розвиток їхньої різноманітності, в основі якої знаходяться принципи рівних можливостей, конкуренції та дійового співробітництва господарств з різними формами власності. Кількість сільськогосподарських підприємств Лісостепу як землевласників і землекористувачів, що формувалися у недалекому минулому за концепцією посилення концентрації і поглиблення спеціалізації виробництва рослинницької та тваринницької продукції, налічує понад 8,7 тис., або близько 40 % їх загальної чисельності в країні
Кількість землевласників і землекористувачів за видами сільськогосподарських підприємств лісостепу у 2001 р.
Вона істотно різниться у межах адміністративних областей. Найбільше їх (сільськогосподарських підприємств) з різними формами власності зосереджено в Тернопільській, Київській і Вінницькій областях (відповідно 1649, 1209 і 1194). Як видно з даних таблиці, найпоширенішою організаційно–правовою формою господарювання в зоні Лісостепу є сільськогосподарські товариства. Потрібно відзначити, що як у зоні, так і в Україні у цілому на сучасному етапі практично не існує організаційної форми господарювання, модель якої можна було б прийняти за еталон товарного виробництва сільськогосподарської продукції. Щодо ресурсного природного потенціалу агропромислового комплексу Лісостепу, то він за своєю кількістю та якістю є достатнім для того, щоб за певних умов докорінно змінити кризову економічну ситуацію в аграрному виробництві й розв'язати проблему зростання ефективності його галузей. Але внаслідок високої розораності сільськогосподарських угідь (83,9%) порушилося екологічно допустиме співвідношення ріллі, природних кормових угідь, лісових і водних ресурсів, посилилася деградація ґрунтів, істотно знизилася їхня родючість, збільшилися площі кислих, засолених і солонцюватих ґрунтів, значних масштабів набула ерозія орних земель. Земельні ресурси є насамперед матеріальною основою виробництва рослинницької продукції. Слід зазначити, що виробництво валової продукції з розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь у Лісостепу перевищує аналогічний показник в цілому по Україні. Це стосується як усієї продукції сільського господарства, так і рослинницької зокрема. Аналіз даних у межах областей лісостепової зони показує, що найінтенсивніше використовуються земельні ресурси в Чернівецькій області, друге місце посідає Київська область. Найнижчий вихід рослинницької продукції у Сумській, Полтавській та Харківській областях, в яких він поступається середньому показнику по Україні. Щодо динаміки виробництва валової продукції, то якщо по 1999 рік переважно в усіх регіонах зони мала місце тенденція зниження цього показника, то починаючи з 2000 року спостерігається його зростання. Це свідчить про початок відродження сільськогосподарського виробництва як у країні, так і в окремих її регіонах. До того ж наголосимо, що у 2000 році в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу було одержано всього прибутку з розрахунку на 1 га земельних угідь від 7,6 грн. у Чернівецькій до 127,5 в Київській областях, а від рослинництва відповідно 103,2 грн. у Полтавській і 207,9 в Київській. Доречно зазначити, що жодна з областей зони не мала збитку від сільськогосподарської діяльності, хоча в деяких областях інших зон цей показник становив від 120,5 грн. у Закарпатській до 5,7 грн. — в Чернігівській областях. Однак, рослинництво в усіх регіонах без винятку було прибутковим, особливо у лісостепових областях, де прибуток перевищував 100 грн. з 1 га земельних угідь. Результати виробничої діяльності господарств усіх категорій, показують, що виробництво валової продукції рослинництва у порівнянних цінах 2000 року в зоні Лісостепу скоротилося за 1990-2001 роки на 733,2 млн. грн. або на 49 %, тоді як у цілому по країні — на 38,9 %. Необхідно підкреслити, що зниження вартості валової продукції в даній зоні за аналізований період становить 49,6 % загальнодержавного рівня. Це свідчить що глибші кризові явища у сільськогосподарських підприємствах Лісостепу. Як видно з наведених даних, у 1990 році найбільше [4]рослинницької продукції виробляла Вінницька область (16,1 % її вартості у Лісостепу і 6,8 % в Україні), на частку, сільськогосподарських підприємств тут припадало 73,5 %. На сучасному етапі ця область поступається Харківській, питома вага якої у 2001 році становила 16,7 % валової продукції Лісостепу і 6,6 % країни. Якщо проаналізувати розвиток рослинництва в межах господарств окремих категорій, то на сільськогосподарські підприємства її припадає 47,3 %, селянські (фермерські) господарства – 3 й особисті господарства населення –49,7 %.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Валова продукція рослинництва по категоріях господарств Лісостепу млн. грн.
Таким чином, у зоні деяка перевага за вартістю вироблюваної рослинницької продукції належить дрібним господарствам, що не можна вважати прогресивним економічним явищем. Оскільки в особистих господарствах населення внаслідок їхніх малих розмірів відсутня можливість ефективного використання сучасних прогресивних технологій і високопродуктивної техніки, переважає в них ручна малокваліфікована праця. Потрібно відзначити, що промислове виробництво рослинницької продукції зберегло лідируючі позиції у Вінницькій, Київській, Полтавській, Сумській та Черкаській областях, тоді як у Тернопільській, і особливо Чернівецькій, областях провідне місце належить господарствам населення (відповідно 64 і 79 % вартості продукції рослинництва в області). Стосовно селянських (фермерських) господарств, то слід сказати, що їхня питома вага у виробництві рослинницької продукції становить лише 1,3 — 4 %. Отже, вони не мають істотного значення навіть у західних областях країни. Про ефективність виробництва рослинницької продукції безпосереднє уявлення дає розмір одержуваного від її реалізації прибутку чи збитку, що видно на прикладі сільськогосподарських підприємств як основних товаровиробників даної галузі.
Прибутки (збитки) від реалізації продукції рослинництва в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу України, тис. грн.
Якщо розглядати динаміку прибутків (збитків) від реалізації рослинницької продукції, то потрібно підкреслити, що за 1995-2001 роки в Лісостепу має місце зростання загальної суми прибутку на 39 321 тис. грн., або на 4 %, тоді як спостерігається її зменшення відповідно на 36 811 тис. грн. (62,5 %) у Тернопільській і на 3881 тис. грн. (18,5 %) у Чернівецькій областях. Найбільше зріс прибуток у сільськогосподарських підприємствах Вінницької області – на 107 694 тис. грн., або на 236,6 %. Хоча необхідно наголосити, що за результатами реалізації рослинницької продукції 2001 рік поступався 2000-му у Вінницькій області (на 42 297 тис. грн.) й особливо у Хмельницькій (на 56 238 тис. грн.), тимчасом як у Харківській області прибуток від реалізації рослинницької продукції в 2001 році був більшим на 65 768 тис. грн., або на 43,5 %. У цілому ж спостерігається зростання маси прибутку від рослинництва і в державі, яке становило 1 331 430 млн. грн., або 115,5 %. Серед областей лісостепової зони варто виділити й ті, які мали прибуток від рослинництва навіть у несприятливому 1998 році, тоді коли воно в зоні й у цілому по країні було збитковим. Це, Київська, Полтавська, Харківська і Черкаська області. Про ефективність використання сільськогосподарських угідь свідчить і прибуток аграрних підприємств від реалізації рослинницької продукції з розрахунку на одиницю площі.
Прибутки (збитки) аграрних підприємств Лісостепу від реалізації продукції рослинництва з розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь
 
Наведені дані вказують, що використання сільськогосподарських угідь для виробництва рослинницької продукції останніми роками є прибутковим в аграрних підприємствах усіх областей Лісостепу. Найефективніше рослиництво у Черкаській, Київській та Вінницькій областях, тут у 2000–2001 роках одержано по 110–185 грн. прибутку з розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь. Недостатньо ефективне вирощування рослинницької продукції в Чернівецькій, Сумській, і особливо Тернопільській, областях, де аграрні підприємства одержали у 2001 році лише по 32 – 78 грн. прибутку. Щодо Сумської області, то тут передусім вплинули несприятливі погодні умови, тоді як у Чернівецькій та Тернопільській областях низька прибутковість, безумовно, свідчить про відсутність належної уваги до великотоварних форм аграрного виробництва.
Показники рівня рентабельності рослинництва в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу України також підтверджують, що вже у 1999 році практично у всіх областях зони (за винятком Тернопільської) дана галузь знову стала прибутковою.
Рівень рентабельності рослинництва в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу України, %
Потрібно зазначити, що багато областей зони поступаються за рівнем рентабельності рослинництва його середньому показнику по Україні. До них у 2000–2001 роках належали Тернопільська, Сумська, Чернівецька і Хмельницька області. Найбільший приріст рентабельності за даний період одержано в сільськогосподарських підприємствах Харківської області (13,1%), а також Полтавської (9,6%).
Багаторічна практика господарювання й аналіз статистичних даних свідчать про те, що у Лісостепу найважливішими рослинницькими галузями є виробництво зерна і цукрових буряків, які до того ж вважаються стратегічними в Україні. На сучасному етапі понад 30% сільськогосподарських угідь використовують для вирощування зернових культур, площа яких у зоні становить близько 5.5 млн. га. Разом із тим необхідно наголосити, що останніми роками питома вага зернових культур має певну тенденцію до збільшення. В той же час істотно (майже наполовину) зменшилася площа під цукровими буряками (від 1126,7 тис. га у 1990 році до 593,9 тис. га у 2001-му).
Найбільше площ під зерновими і зернобобовими культурами зайнято у Полтавській, Вінницькій та Київській областях, а найменше – в Чернівецькій (158,4 тис. га). В останній мало місце зростання площі у 2001 році порівняно з 1990-м роком на 27,1 тис. га. Слід зазначити, що площі під зерновими культурами у більшості областей зони за винятком Сумської й Тернопільської, практично не змінилися або навіть дещо зросли.
Посівні  площі, урожайністьта валовийзбір зернових і зернобобових культур у Лісостепу України (усіх категорій господарства)
Як видно з даних таблиці 1.20., за останні 11 років у господарствах Лісостепу врожайність зернових знизилася. Це свідчить про те, що рівень ефективності використання земельних угідь в галузі зерновиробництва мав чітко виявлену тенденцію до зниження. Але в 2000 – 2001 роках ситуація дещо поліпшилася. Так, урожайність зернових у зоні зросла в 1,1 – 1,3 рази порівняно з 1999 роком.
У сільськогосподарських підприємствах областей Лісостепу за останні два роки (2000 – 2001) посівні площі зернових збільшилися на 354,7 тис. га, або на 8,2%. Найвищий приріст площ був у Харківській області, яка за цим показником і врожайністю посідає друге місце в Лісостепу, але є першою за валовим збором зерна. Разом із тим, якщо зона Лісостепу в 2000 році переважала за продуктивністю загальнодержавний показник (відповідно врожайність становила 21 і 18,3 ц/га), то у 2001 році врожайність тут виявилася на 1,3 ц/га нижчою. Таким чином, хоча приріст урожайності зернових спостерігається у більшості областей зони (за винятком Сумської та Хмельницької областей, в яких зазначений показник знизився на 0,8 і 2,8 ц/га), але його темпи повільніші ніж у цілому по Україні. Це свідчить про нижчий рівень інтенсивності зернового господарства у Лісостепу порівняно зі Степовою зоною (оскільки степові області визначили вищі показники зерновиробництва в цілому по країні), в якій за аналізований період приріст показників зібраної площі й валового збору зерна становив, 17,8 і 107,3 % проти 8,2 та 20,6 % у середньому по лісостепових областях. Потрібно відзначити, що в дореформений період у регіоні переважало екстенсивне використання природних ресурсів, а це як вже було сказано вище, зумовило значну розораність земель, а остання в свою чергу – вітрову і водну ерозії та інші негативні екологічні наслідки. Через це середньорічні втрати гумусу в зоні Лісостепу становлять 1,5 – 2 млн. т, щорічно також збільшуються площі еродованих земель. У сукупності вказані фактори істотно вплинули на рівень урожайності сільськогосподарських культур.
Посівні площі, врожайність і валовий збір зернових культур в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу України
Останніми роками природні фактори все більше відіграють вирішальну роль у результатах виробничої діяльності сільськогосподарських підприємств, а незадовільний стан їх матеріально-технічного забезпечення значною мірою посилює негативний вплив цих факторів в екстремальні (за погодними умовами) роки. Лише за високого рівня агротехніки і застосування прогресивних технологій, внесення достатньої кількості органічних та мінеральних добрив, проведення вапнування кислих ґрунтів, тощо вплив несприятливих кліматичних умов зменшуватиметься.
Так, обсяги проведення основних агрохімічних робіт із метою підвищення родючості ґрунтів у господарствах Київської області скоротилися порівняно з 1990 роком у 2001-му відповідно на 76,5, 89,4 і [5]99,9%, а гіпсування солонцевих ґрунтів останніми роками взагалі не проводиться. Головними причинами цього є різке зменшення бюджетних асигнувань, диспаритет цін, високий податковий тиск та інші фактори. Подібна ситуація і в інших областях зони Лісостепу.
За якістю та складом ґрунтів Україна найбагатша у світі, оскільки тут зосереджено 27% усіх чорноземів земної кулі. Проте якщо в розвинених країнах останніми роками спостерігалася тенденція концентрації землеробства на кращих за якістю та екологічним станом землях, то у нашій країні в сільськогосподарському виробництві використовувалися не тільки придатні для цього землі, але й малопродуктивні. Однак із переходом до ринкової економіки цілком очевидною стає необхідність переходу до інтенсивно – екологічного типу ведення сільського господарства.
Проведення основних агрохімічних робіт із підвищення родючості ґрунтів в аграрних підприємствах Київської області
З урахуванням природно – економічних умов, області Лісостепу в загальноукраїнському поділі сільського господарства спеціалізуються на виробництві високоякісного зерна, цукрових буряків, картоплі. Дані, свідчать про те, що значною є частка даної зони в такій рослинницькій продукції, як цукрові буряки, яка у 1990 році становила понад 70 % зібраної площі й валового збору в Україні. Цьому, безумовно, сприяли сприятливі ґрунтові умови регіону для вирощування зазначеної культури.
Площа, врожайність і валовий збір цукрових буряків (фабричних) у господарствах усіх категорій
Щодо останніх років, то ця частка практично залишилася такою ж. Але у 2001 році аналізовані показники порівняно з 1990 роком знизились в 1,9 і 2,8 рази, а врожайність — від 282 до 185 ц/га, або майже на 100 ц. Особливо це стосується такої бурякосійної області, як Вінницька, де врожайність у господарствах усіх категорій знизилася за аналізований період на 106 ц/га, а валовий збір — від 5748,7 до 1910,8 тис. т, або в 3,3 рази, що більше, ніж у середньому по зоні Лісостепу. Істотно погіршився стан цукрового буряківництва і в Полтавській області (площа зменшилася у 2,5 рази, а валовий збір знизився в 4,1 рази), Хмельницькій, Черкаській та інших областях.
Негативним є стан буряківництва в основних його товаровиробників, сільськогосподарських підприємств зони Лісостепу. У 2001 році на них припадало 85 % зібраної площі й майже 82 % валового збору цукрових буряків у господарствах усіх категорій. Проте в більшості аграрних підприємств внаслідок економічної кризи ця галузь зазнала цілковитої руйнації, що позначилося і на результатах господарської діяльності сільських товаровиробників. Передусім це стосується аграрних підприємств Вінницької, Полтавської та Харківської областей.
Зібрана площа, урожайність і валовий збір цукрових буряків у сільськогосподарських підприємствах Лісостепу України
Звичайно, такий стан розвитку буряківництва зумовлений насамперед різким зменшенням внесення в ґрунт органічних і мінеральних добрив, порушенням технології вирощування цукрових буряків. Зростання вартості матеріально – технічних ресурсів підвищує собівартість цукрових буряків, а оплата праці буряківників залишається на низькому рівні. Крім того, ускладнення в цукробуряковому виробництві є також наслідком безготівкових розрахунків між заводами – переробниками сировини та її виробниками.
Агропромислове виробництво у нашій державі — дуже ресурсомістка сфера народного господарства, де сконцентрована понад третина всіх виробничих ресурсів країни. Проте внаслідок гострої й надзвичайно затяжної фінансово – економічної кризи гропромисловий комплекс втратив можливості навіть до простого відтворення ресурсного потенціалу, а його структурна розбалансованість і дефіцит деяких виробничих ресурсів, насамперед матеріально – технічних та енергетичних, призводять до їх неефективного використання. Не винятком у цьому плані є і зона Лісостепу та окремі її області й райони. Так, фондозабезпеченість господарств Фастівського району Київської області з розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь у 2000 році становила лише 119,41 тис. грн., в 2001-му – 106,8 тис. грн., а фондоозброєність одного працюючого – відповідно 18,11 і 18,15 тис. грн.  Ряд технічних засобів, які використовують у сільськогосподарському виробництві, не відповідає сучасним вимогам внаслідок високої вартості та недостатньої надійності.
Оснащеність та результативність сільськогосподарського виробництва Фастівського району Київської області
Як видно із наведених даних, темпи зростання фондооснащеності виробництва за останні роки були в 4,4 рази, а фондоозброєність праці в – 1,3 рази прискоренішими порівняно із підвищенням продуктивності сільськогосподарських угідь та живої праці. Така ситуація пояснюється ось чим. Різке, некероване підвищення цін на основні засоби виробництва зумовило зростання номінальної фондооснащеності при значному відставанні реального її піднесення. Відповідний вплив тут мала й реалізація Постанов Кабінету Міністрів України щодо індексації вартості основних фондів, яка здійснювалася із значним запізненням і призводила до викривлення статистичної інформації. Внаслідок цього в 1997 році вартість основних виробничих фондів аграрних підприємств Фастівського району підвищилася порівняно з 1996 роком у 2,53 рази. Наступне зниження фондозабезпеченості господарств, крім нестачі інвестицій та зносу основних фондів, пов’язано також із виконанням Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” (1999р.) і проведенням при цьому інвентаризації майна та уточнення його вартості; вибуттям значної частини сільськогосподарської техніки, автомобілів, худоби тощо внаслідок одержання майнових паїв колишніми членами КСП. Причин, що призвели невідповідності між зростаючим ресурсним потенціалом та його віддачею, багато. Одна з найголовніших – в порушенні пропорційності факторів виробництва на всіх рівнях – від окремих галузей агропромислового виробництва до підприємства в цілому. При цьому не забезпечується не тільки економічно обґрунтоване співвідношення між виробництвом і використовуваними ресурсами, але й пропорційність у кожній окремій галузі виробництва. Недоліки в формуванні матеріально–технічної бази сільськогосподарських підприємств спричинили певні диспропорції та “вузькі місця” у забезпеченості деякими видами засобів праці. Внаслідок некомплексного формування основних фондів створені виробничі потужності не повністю пов’язані з потребами аграрного виробництва. Це зумовлює те, що одні групи основних фондів використовуються не в повному обсязі, а іншими – виробництво рослинницької продукції забезпечене недостатньо.
Значно знизився у столичному регіоні й рівень технічного забезпечення аграрних підприємств. Як видно з наведених даних, за останні 11 років рівень оснащеності аграрних підприємств тракторами знизився на 55,6%, зернозбиральними комбайнами – на 60, кукурудзозбираль-ними – на 87,5, бурякозбиральними – на 37,8, картоплезбиральними – на 71,3, вантажними автомобілями – на 69,5%.
Нормативний аналіз показує, що технічне забезпечення аграрних підприємств навіть столичного регіону не відповідає сучасним техніко-технологічним вимогам сільськогосподарського виробництва. Слід також враховувати динамічний процес погіршення якості та кількісного складу всієї матеріально-технічної бази АПК. Протягом останніх 5–7 років нова техніка практично не надходила, тоді як знос основних фондів і машинно – тракторного парку в більшості господарств досяг 75%. Щодо інших областей Лісостепу, то у них ситуація в матеріально – технічному забезпеченні є значно гірша.
Частина техніки, яка перебуває на балансі сільськогосподарських підприємств, по суті, нероботоздатна, оскільки агротехсервісні служби безпосередньо не пов’язані з кінцевими результатами сільськогосподарського виробництва, а самі господарства не мають достатніх фінансових ресурсів для закупівлі дорогих запчастин, поновлення машинно – тракторного парку тощо. Ринкові перетворення в аграрній економіці країни значно загострили проблему відтворення матеріально – технічних ресурсів. Зміна форми власності, виникнення конкуренції ставлять вимогу своєчасного оновлення основних засобів виробництва на рівень найважливіших факторів забезпечення ефективної господарської діяльності аграрних підприємств.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Рівеньтехнічного забезпечення аграрних підприємств Київської області
З огляду на зазначену ситуацію, можна зробити висновок, що склалося надзвичайно несприятливе і катастрофічне становище з ресурсозабезпеченням практично всіх сфер та організаційних форм господарювання в АПК. Виробничо-ресурсний потенціал постійно втрачає свої відтворювальні можливості, зношується й постійно скорочується. Головний узагальнюючий показник ефективності використання основних виробничих фондів – фондовіддача – невпинно знижується. Склалася парадоксальна ситуація: витрати підприємств на придбання основних виробничих фондів стабільно зростають, а ефективність їх використання стабільно знижується. Це пояснюється наявністю в аграрних підприємствах великої кількості зношеної техніки та обладнання, серед яких “губиться” нова, продуктивна техніка внаслідок її недостатньої частки.
Академік І.І. Лукінов звертав увагу на те, що коли найближчим часом не поліпшиться матеріально – технічне становище, то роботи у сільськогосподарському виробництві доведеться виконувати кіньми й вручну за умови, якщо буде відновлено поголів’я коней і кінний реманент. На його думку: “Господарства (колективні й фермерські) можуть перетворитися з високотоварних у натуральні, з вкрай низькою продуктивністю праці й такими ж високими виробничими витратами, за яких не може бути і мови про конкурентоспроможність”.
Нині ситуація в сільському господарстві така, що існуючі господарства всіх форм власності необхідно зміцнювати відповідними матеріально-технічними ресурсами, бо інакше затрати праці на виробництво одиниці рослинницької й тваринницької продукції будуть значно вищими, а як результат – господарська діяльність буде економічно невигідною.
Потрібно наголосити, що аграрний сектор України і раніше відрізнявся великими затратами праці порівняно з нормативними та значною матеріаломісткістю, тобто переважав екстенсивний шлях розвитку сільськогосподарських підприємств. Але й у сучасних умовах становище не поліпшилося. Аналізуючи динаміку затрат праці протягом 1995 – 2001 років можна зробити висновок, що по зернових культурах у більшості областей Лісостепу вони зросли на 0,3 – 1,3 люд.-год.  Що стосується виробництва цукрових буряків, то ці затрати збільшилися тут на 0,3 – 0,8 люд.-год.
Прямі затрати праці на виробництво продукції сільського господарства в сільськогосподарських підприємствах, люд.-год. на ц
Слід зазначити, що при підвищенні врожайності зернових культур зростання затрат праці з розрахунку на одиницю продукції припиняється. Так, якщо в 2000 році у сільськогосподарських підприємствах Харківської області затрати праці на 1 ц зерна становили 1,3 люд.-год. за врожайності 17 ц/га, то у 2001 році тут за врожайності 27,8 ц/га тут було затрачено по 1 люд.-год., або на 0,3 люд.-год. менше. Необхідно додати, що трудомісткість вирощування зернових культур значно різниться в межах зони Лісостепу. При практично однаковій врожайності у 2000 році господарства Тернопільської області затратили вдвічі більше людської праці на 1 ц зерна, ніж аграрні підприємства Харківщини. Найвища трудомісткість зерновиробництва в Чернівецькій області, яка у 2001 році майже в два рази перевищувала аналогічний показник у середньому по Україні (відповідно 2,8 і 1,5 люд.-год. на 1 ц). Нормативний аналіз показує, що при застосуванні ресурсозберігаючих технологій затрати праці з розрахунку на 1 ц зерна становлять 0,37 люд.-год. за врожайності 30 ц/га і 0,33 люд.-год. за врожайності 40 ц/га. Це ж саме стосується і цукрових буряків. На 1ц за нормативними розрахунками при ресурсозберігаючій технології має затрачатися лише 0,45 люд.-год. за врожайності 340 ц/га. В той же час як у сучасних умовах у сільськогосподарських підприємствах Лісостепу затрати праці на 1ц становлять від 1 люд.-год. (Київська область) до 2,5 люд.-год. (Чернівецька область), врожайність при цьому сягає відповідно 220,2 і 194,7 ц/га.
Продуктивність праці була, є і залишатиметься головним економічним показником, який характеризує науково – технічний прогрес суспільства, становище держави, окремої галузі, підприємства. До того ж вона великою мірою визначає і прибутковість виробництва. Проте останнім часом продуктивність праці не тільки не перебуває у центрі уваги, але й на всіх рівнях управління, в усіх галузях про неї інколи навіть і не згадують. Щоб сільське господарство як галузь матеріального виробництва країни виконувало належним чином свої функції щодо виробництва продуктів харчування та сировини для промисловості, необхідно систематично й наполегливо підвищувати продуктивність живої праці. Останнім часом ефективність виробництва залежить не стільки від безпосереднього товаровиробника, скільки від макроекономічної ситуації в державі та її ставлення (з боку відповідних структур) до аграрної сфери. Основною причиною стагнації сільського господарства була і залишається відсутність паритету цін, або так звані цінові ножиці між цінами на сільськогосподарську й промислову продукцію. Посередницькими структурами та іншими галузями вилучається з сільськогосподарських підприємств не лише додана вартість, але й значна частина основного продукту. Аграрні підприємства вже не в змозі розрахуватися за спожиті у поточному році засоби виробництва вирощеним урожаєм і потрапляють у боргову залежність як по відношенню до своїх працівників, так і до кредиторів. Центральним елементом механізму ринкової економіки, її провідним економічним інструментом є ціна, функції якої багатогранні: відшкодування витрат, узгодження інтересів, встановлення рівноваги на ринку, стимулювання виробника, вилучення податків. Аналіз даних свідчить про те, що за період 1995 – 2001 роки хоча й проявлялися ознаки економічної кризи, але виробництво зерна практично в усіх областях зони Лісостепу було рентабельним, незважаючи на те, що собівартість одиниці продукції зросла у цей період [6]від 3,66 (найнижчий показник в Лісостепу) до 25,42 грн. у Черкаській області й від 4,51 до 36,07 грн. (найвищий показник у зоні) в Тернопільській області.
Собівартість, ціна реалізації та рентабельність зерна в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу
Проте підтримка Уряду щодо цін на продукцію зерновиробництва в країні забезпечила прибуткове ведення даної галузі. Це й зумовило те, що ціни на зерно зростали прискореними темпами, ніж його собівартість, особливо у 2000 році, коли рентабельність виробництва зерна в областях Лісостепу становила від 52,4 у Чернівецькій до 96,2 % у Хмельницькій областях. Співвідношення між ціною та собівартістю продукції в 2000 році було значно вигіднішим для аграрних товаровиробників ніж у 2001-му. В умовах перехідного ринкового періоду зберігається висока собівартість.  Як наслідок при низькому платоспроможному попиті більшості населення країни вітчизняна рослинницька продукція не знаходить належного збуту, а товаровиробники змушені реалізовувати її за цінами, нижчими від витрат. Особливо це стосується виробництва цукрових буряків.
Собівартість, цінареалізаціїтарентабельністьцукровихбуряківусільськогосподарськихпідприємствахЛісостепу
Так, якщо у 1995 році дана галузь в усіх областях зони була прибутковою, то у 2001 році лише сільськогосподарські підприємства Полтавської, Сумської, Харківської та Чернівецької областей мали рентабельне виробництво цукрових буряків. У той же час в таких відомих областях бурякосіяння, як Вінницька, Київська, Хмельницька, Черкаська, ця галузь була збитковою. Сільськогосподарські підприємства України загалом і зони Лісостепу зокрема на початку ринкових реформ мали потужній виробничий потенціал, представлений земельними, матеріальними і трудовими ресурсами. Але, як відомо, він тоді використовувався недостатньо інтенсивно й продуктивно, оскільки аграрне виробництво базувалося переважно на ресурсозатратних технологіях із традиційно низькою продуктивністю сільськогосподарських рослин і тварин, що й зумовлювало досить високу собівартість рослинницької продукції. Але фіксовані ціни на її закупівлю забезпечували рентабельне ведення сільськогосподарського виробництва в більшості аграрних підприємств. Цьому також сприяли низькі ціни на енергоносії, порівняно високий рівень заробітної плати стосовно вартості продуктів споживання, що і впливало на структуру виробничих витрат. В рослинництві зменшилися витрати на мінеральні добрива, послуги і роботи, виконані сторонніми організаціями.
Структура виробничих витрат в рослинництві аграрних підприємств Київської області
Останнім часом переважними видами у структурі рослинницької продукції аграрних підприємств стають зернові. Кожний суб’єкт господарювання, встановлюючи певні пропорції в розмірах галузі, виходить з її прибутковості. Стабілізуючим у розвитку аграрної економіки України, і зокрема зони Лісостепу. Так, цього року було зібрано досить високий урожай зернових культур та картоплі, поліпшилося фінансове становище аграрних підприємств, зросла рентабельність сільськогосподарського виробництва тощо. Але потрібно відзначити, що повністю стабілізувати ситуацію в аграрному секторі економіки зони не вдалося. Розглянемо її на прикладі таких рослинницьких галузей, як зерновиробництво і цукробуряківництво.
Економічна ефективність виробництва зерна в сільськогосподарських підприємствах, 2000 р.
Щодо виробничих витрат із розрахунку на 1 га зернових як показника інтенсивності, то найбільші вони в аграрних підприємствах Хмельниччини. У той же час найнижчі собівартість і трудомісткість зерновиробництва були в Черкаській області, яка у 2000 році забезпечила найвищі в зоні Лісостепу як валовий збір зернових культур, так і їхню врожайність та прибуток з одиниці площі. Найвищий рівень рентабельності зернової галузі досягнуто в сільськогосподарських підприємствах Київської й Хмельницької областей. Найнижча рентабельність у господарствах Чернівецької області, де її рівень поступався середньому значенню цього показника в аграрних підприємствах України (відповідно 52,6 і 62,3 %). Економічна ефективність виробництва цукрових буряків у сільськогосподарських підприємствах зони Лісостепу була значно нижчою порівняно із цим показником у зерновиробництві.
Економічна ефективність виробництва цукрових буряків у сільськогосподарських підприємствах, у 2000 р.
Як свідчать дані в таблиці, в 2000 році найрентабельнішою дана галузь виявилася у Харківській області (рівень рентабельності цукрових буряків становив 39,4 %). Тут також одержано найвищий прибуток з 1 га зібраної площі – 501,4 грн. Потрібно відзначити, що цей показник був найвищим не лише у виробництві цукрових буряків, але й перевищував прибуток, який сільськогосподарські підприємства зони одержали від виробництва зерна. Це свідчить про те, що буряківництво за певних умов як високоінтенсивна галузь може давати більші надходження порівняно із зерновими культурами. Але в інших областях зони воно тільки у Сумській і Чернівецькій подібно до Харківської забезпечувало вищий прибуток з одиниці площі, ніж зернові культури (відповідно 267,2 і 213,9 грн. у Сумській та 288,5 і 195,6 грн. у Чернівецькій). А в такій бурякосійній області, як Черкаська, вирощування цукрових буряків замість прибутку завдало збитків у розмірі 234,1 грн. з 1 га. Стратегія розвитку АПК України має бути підпорядкована одній меті – ефективному забезпеченню потреб населення в продуктах харчування та реалізації експортного потенціалу регіонів зон держави. Важливу роль у розробці стратегії відіграє прогнозування, роль якого, як відзначає В.М. Нелеп [2], полягає не в розв’язанні конкретних проблем, тобто поєднанні знань із діями, що є функцією планування, а лише у виявленні найважливіших проблем, з якими зіткнеться суспільство в перспективі, імовірних методів, строків і результатів їх розв’язання різними способами, оцінка ефективності того чи іншого варіанта. Його роль полягає також у тому, що б значно скоротити ділянку невизначеності, окреслити межі реалістичних завдань і цілей плану. Цими методологічними підходами ми й керувалися в нашій роботі.
У нинішніх умовах особливого значення набуває зернопродуктовий комплекс, який розв’язує стратегічне завдання щодо забезпечення населення хлібом, а тваринництва – зернофуражними ресурсами. Сучасна аграрна політика спрямована на стабільне виробництво зерна – 35 – 40 млн… т на рік. Для виконання цього завдання урядом, разом із науковими, підприємницькими та банківськими структурами розроблено державну програму “Зерно – 2001 – 2004 років”. Остання виходить із того, що зернове господарство як нині, так й у майбутньому має займати пріоритетне місце в економіці держави. Звідси визначається й рівень виробництва зерна, який би задовольнив потреби внутрішнього ринку і забезпечив зростання експортного потенціалу країни.
В основу розробки прогнозу розвитку зернової галузі в аграрних підприємствах покладено такі передумови:
переведення на нову технологічну основу вирощування зернових культур за рахунок поступового нагромадження аграрними товаровиробниками необхідних матеріальних ресурсів;
інтенсифікація виробництва зерна та його раціональне розміщення у регіоні по мікрозонах і типах господарств.
Виробництво зерна в господарствах усіх категорій зони Лісостепу по роках, тис. Тонн
Як видно з наведених даних основною зерновою культурою у зоні є озима пшениця.
У Київській області опрацьована програма розвитку зернового господарства в межах господарств різних категорій. Нею передбачено у найближчі роки довести виробництво зерна до такого рівня: в 2003 році – 2 млн… т, 2004 – 2,1 млн.., 2010 – 2,5 млн. т.
Прогнозні показники виробництва зернових культур в Київській області на 2002–2010 рр.
Основною продовольчою зерновою культурою у столичному регіоні, як і в зоні Лісостепу, й надалі буде пшениця, обсяги виробництва якої передбачається збільшити до 1209 тис. т. Серед фуражних культур, крім ячменю, передбачається розширити площу під кукурудзу на зерно. Щоб одержати потрібну кількість товарного зерна кукурудзи, необхідного для забезпечення переробної промисловості сировиною і громадського тваринництва кормами, площі посіву цієї культури планується збільшити до 35 тис. га.
Сучасний стан зерновиробництва потребує вдосконалення цінових відносин на ринку зерна, яке має здійснюватися в напрямі узгодження економічного результату на всіх етапах одержання та переробки зерна на кінцевий продукт споживання з тим, щоб не допустити зменшення попиту і дестабілізації цінової ситуації.
На особливу увагу заслуговує також галузь цукробурякового виробництва. Дуже відчутний спад тут розпочався з 1995 року, тобто з періоду, коли почала інтенсивно діяти давальницько – бартерна схема.
Відмінивши систему державних замовлень на цукрові буряки та цукор, держава фактично зняла з себе відповідальність за подальший розвиток галузі, надавши відповідним товаровиробникам повну свободу дій із передачею необхідного права власності на вироблену продукцію. Звільнення від державної опіки і відповідно від адміністративного диктату повинно було б, на думку ряду вчених, відкрити економічний простір для успішного функціонування цукробурякового виробництва на засадах ринкового саморегулювання. Але результати виявилися різко відмінними від прогнозованих, а вся галузь – неспроможною ефективно працювати в нових умовах господарювання.
Сільське господарство в нашій державі розглядається як галузь-донор, що допоможе вийти українській економіці із кризи, це по – перше. По – друге, основний “удар” у політиці західних держав щодо підтримки виробників цукрових буряків і цукру падає на рядових споживачів продукції цих країн. За рахунок підтримки монопольно високих цін у середині країни (6 – 8 дол. за 1 кг цукру) субсидується експорт цукру за низькими світовими цінами, тим самим збільшуючи наявність на зовнішньому ринку вільного цукру й знижуючи, таким чином, ще більше світові ціни. Тобто рядові платники податків змушені платити ще один непрямий податок (на цукор). Але для них це проходить малопомітно, оскільки витрати на харчування досить стабільні у споживачів і становлять 20 – 20% споживчого кошика. До того ж заробітна плата середнього українця в 2000 разів нижча.
По–третє, в Україні, виходячи із стану економіки на нинішній день, немає матеріальних можливостей для впливу на ситуацію щодо підтримки цукробурякового виробника з метою його ефективного функціонування.
По-четверте, стан та ефективність виробництва цукрових буряків і цукру в нашій державі значною мірою відстають від економічно необхідного рівня. Якщо фермери західних країн стабільно одержують урожай цукрових буряків у середньому 500 – 600 ц/га, в Польщі – 400 – 450, то у нас – лише 150-170 ц/га. З кожних 100 кг цукру, який міститься в буряках, європейські заводи виробляють 80, а українські – 70 кг. Тому вважаємо, що передусім потрібно шукати резерви поліпшення стану справ у різкому підвищенні ефективності цукробурякового виробництва як стратегічної галузі економіки країни. У процесі трансформаційних змін при переході до ринкової економіки рівень виробництва сільськогосподарської продукції в господарствах лісостепової зони, як і в країні у цілому, значно знизився. Якщо в 1990 році обсяг виробництва сільськогосподарської продукції тут становив 42,7 млрд. грн., то в 2001-му зменшився до 24,2 млрд. грн., або на 43,7 % у господарствах усіх категорій. У тваринництві спад виробництва продукції досяг за цей період 54,9%. Особливо істотними втрати були в сільськогосподарських підприємствах аналізованої зони, де обсяги виробництва тваринницької продукції зменшилися від 13,7 млрд. грн. в 1990 році до 3 млрд. грн. у 2001-му, або в 4,6 рази. Динаміку та структурні зрушення у виробництві тваринницької продукції в лісостеповій зоні та по областях наведено у табл. 1.35. Як видно із даних таблиці, за період з 1990 по 2001 рік суттєво змінилася структура виробництва тваринницької продукції по категоріях господарств. У лісостеповій зоні питома вага сільськогосподарських підприємств зменшилася від 67,1у 1990 році до 33,1% в 2001-му, а по Україні – відповідно від 66% до 27,3%. У 2001 році питома вага цього сектора по областях коливалася в межах від 10,6 у Чернівецькій області до 44,7 % у Полтавській.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Валова продукція тваринництва по категоріях господарств лісостепової зони, млн. грн.
Основним виробником тваринницької продукції в аналізованій зоні стали господарства населення і фермерів, питома вага яких збільшилася від 32,9 у 1990 році до 66,9% в 2001-му, а по Україні – відповідно від 34 до 72,7%. У 2001 році питома вага господарств населення (включаючи фермерів) по областях знаходилася в межах від 55,3 у Полтавській області до 89,4% у Чернівецькій.
Такі ж тенденції простежуються й у виробництві окремих видів тваринницької продукції. В лісостеповій зоні основним продуктом цієї галузі є молоко. У 2001 році господарства тут виробили 40% загальнодержавного обсягу виробництва цього продукту по господарствах усіх категорій. Сільськогосподарські підприємства, включаючи фермерські господарства, забезпечили в 2001 році 51,8 % виробництва молока від загального показника аграрного сектора. У таблиці 1.36 наведено динаміку і структуру виробництва молока в господарствах зони лісостепу. [7]
Виробництво молока по категоріях господарств у зоні Лісостепу, тис. Т
Із даних таблиці видно, що протягом 1990–2001 років питома вага сільськогосподарських підприємств у виробництві молока зменшилася більш як у два рази, а питома вага господарств населення зросла. В 2001 році цей сектор забезпечив майже 2/3 валового виробництва молока в Україні (64,8 %). Питома вага господарств населення у 2001 році коливалася від 49,5 в Харківській області до 89,4 % у Чернівецькій. Рівень виробництва молока залежить від наявності поголів’я корів та їхньої продуктивності. Кількість цих тварин у господарствах лісостепової зони (всі категорії) зменшилася від 3232,9 тис. в 1990 році до 1931,6 тис. у 2001-му. Особливо скоротилося поголів’я в сільськогосподарських підприємствах зони – від 2401,8 тис. до 818,9 тис. за аналізований період (у 2,9 рази). Збільшення кількості корів у господарствах населення від 828,1 тис. у 1990 році до 1112,7 тис. в 2001-му, або на 34,3 %, не компенсувало втрат, що мали місце у сільськогосподарських підприємствах.
 Середньорічний надій молока від корови в господарствах усіх категорій, кг
У підвищенні молочної продуктивності худоби, збільшенні обсягів виробництва продукції та зростанні її економічної ефективності важливу роль відіграє цілеспрямована селекційно-племінна робота. Для формування власної селекційної бази голштинської породи в областях створюють стада–репродуктори цієї породи на базі поголів’я тварин канадської та німецької селекцій. Чорно–ряба порода характеризується високою молочною продуктивністю, доброю оплатою корму молоком, інтенсивною енергією росту. Схрещування її з чорно-рябими голштинами забезпечує підвищення продуктивності вітчизняного поголів’я. Порода максимально відселекцінована за надоєм, добре споживає об’ємисті корми, швидко нарощує масу в сухостійний період. Так у ПЗ “Маяк” Золотоніського району Черкаської області від корів чорно-рябої породи надоїли в середньому 5025 кг молока за лактацію; в ДПЗ “Україна” Черкаського району – 4375, а в ДПЗ “Велика Бурімка” Чорнобаївського району – 6906 кг. Водночас при? кровності голштинської породи у ДПЗ “Христинівське” Христинівського району в середньому від корови за третю лактацію одержано 6228 кг молока, ДППЗ “Коробівський” Золотоніського району – 5626, ПЗ АФ “Яснозір’я” Черкаського району – 6155, а у ДПЗ “Велика Бурімка” Чорнобаївського району – 6921 кг. Досвід ефективного молочного скотарства нагромаджено у приватному аграрно-орендному підприємстві (ПАОП) “Зоря” Красноградського району Харківської області, де добре ведуть селекційно-племінну роботу в молочному стаді, створили міцну кормову базу. Перелічені фактори відіграють вирішальну роль у забезпеченні продуктивності корів.
Стан молочного скотарства в ПАОП “Зоря”
Формувати високопродуктивне молочне стадо корів почали у 1991 році. Для підвищення молочної продуктивності та поліпшення технологічних якостей маточне поголів’я осіменяли спермою голштинізованих червоно–рябих бугаїв. Спрямований підбір плідників і відбір тварин бажаного типу дали змогу створити в господарстві високопродуктивне стадо. Станом на 1 березня 2002 року на фермах утримували 4379 голів великої рогатої худоби, у тому числі 1210 корів української червоно–рябої худоби молочного напряму продуктивності.
Для поліпшення генетичного потенціалу молочного стада будуть використовувати чистопородних голштинських червоно–рябих бугаїв. Спільним наказом Мінагрополітики України та УААН від 22 лютого 2002 року № 54/17 господарству присвоєно статус племінного заводу по розведенню української червоно-рябої худоби молочного напряму продуктивності.
Велику увагу приділяють стабільному зміцненню кормової бази. За останні три роки в структурі посівних площ на кормові культури припадає 42%. Під багаторічні трави у цей період відводили в середньому 33%, кукурудзу на зелений корм і силос – 50,7, однорічні трави – 15,2, під кормові коренеплоди – 1,1%.
У господарстві одержують високі врожаї кормових культур, що дає можливість постійно забезпечувати тваринницьку галузь високоякісними кормами. Так, у 1999–2001 роках урожайність зернових у середньому становила 32,4 ц/га, сіна багаторічних трав – майже 22, зеленої маси багаторічних та однорічних трав – відповідно 92, кукурудзи на зелений корм і силос – 192 і кормових коренеплодів – 544 ц/га.
Піднесення кормовиробництва дало змогу збільшити витрати на корову від 56,4 ц корм. од. у 1999 році до 73,9 ц корм. од. у 2001-му й на середньорічну телицю – від 18 до 22 ц корм. од. За останні три роки на середньорічну корову заготовлено по 7,1 ц сіна, 123 – силосу та 10,9 ц коренеплодів, а згодовували в середньому 3 ц сіна, 55–60 – силосу, 7–8 – кормових коренеплодів, 25–26 ц концентрованих кормів, із них високобілкових (соняшникова макуха) – 7,9 ц. Крім того, на корову припадає ще до 8 ц гички цукрових буряків, близько 29 – жому і 1,5 ц меляси.
Великого значення в господарстві надають ритмічній роботі зеленого конвеєра. Мається на увазі не лише достатнє забезпечення тваринництва зеленими кормами, поповнення їхніх запасів у сховищах, але й подовження строків використання. З третьої декади квітня починають випасати худобу на озимому житі, а також скошують останнє на зелений корм. З другої декади травня скошують люцерну на зелений корм і згодовують в однакових частинах із зеленою масою жита. У другій декаді червня косять однорічні трави першого строку сівби і згодовують із зеленою масою люцерни. Пізніше косять однорічні трави 2–3-го строків сівби. З інших площ багаторічних і однорічних трав закладають сінаж, а з багаторічних трав другого укосу заготовляють сіно.
У господарстві в окремих групах тварин одержано ще кращі результати. Так, у 2001 році від 133 корів надоїли понад 7 тис. кг молока. У трьох майстрів машинного доїння продуктивність поголів’я перевищила 8 тисячний рубіж (від 8041 до 8728 кг).
Вагомих результатів у зростанні продуктивності корів досягнуто у багатьох господарствах лісостепової зони. Зокрема, це племзавод “Плосківський” Броварського району Київської області, сільськогосподарський виробничий кооператив ім. Щорса Білоцерківського району, які перевищили раніше досягнуті надої молока. Низька молочна продуктивність тварин у господарствах України зумовлена, насамперед, недостатньою їх годівлею, внаслідок чого корми використовуються на підтримку життєдіяльності поголів’я. Через це витрати кормів у кормових одиницях з розрахунку на 1 т молока у нашій країні в 1,5 – 1,8 рази більші порівняно з розвиненими державами світу. Нині [8]нерозв’язаною проблемою розвитку галузі є стабілізація поголів’я і продуктивності корів. Наступне питання – забезпечення рівня виробництва тваринницької продукції, поголів’я та продуктивності, досягнутого в 1990 році. У перспективі основним стратегічним завданням розвитку галузі залишатиметься підвищення продуктивності дійного стада.
Вивчення складових формування молочної продуктивності корів підтверджує вирішальну роль такого фактора, як повноцінна годівля. Групування господарств України за продуктивністю корів виявило таку закономірність: при надої 1700 кг витрати кормів на голову худоби становили 31,7 ц корм. од., а понад 4000 кг – 61,1 ц корм. од. Різниця в рівні годівлі між цими групами господарств – близько 30 ц корм. од., а в продуктивності – 2832 кг. Це свідчить про те, що на приріст 1 ц молока у групі господарств із продуктивністю корів понад 4000 кг витрачалося порівняно з першою групою майже 0,9 ц кормів. Привертає увагу істотне збільшення витрат концкормів з розрахунку на одну корову із зростанням продуктивності поголів’я. В групі господарств із найвищою продуктивністю корів (понад 4000 кг) витрати концкормів були майже в три рази більшими, ніж у першій групі.
Рівень годівлі та продуктивність корів у сільськогосподарських підприємствах зони Лісостепу в 2001 р.
За даними члена-кореспондента ВАСГНІЛ М.М. Бурлакова, за середньорічної продуктивності корів 1800 кг молока питома вага підтримуючого корму в загальній його кількості, яку згодовують худобі, сягає 68%, а на утворення молока припадає лише 32 %. При надої 3000 кг ці показники відповідно становлять 57 і 43 %, а при 4000 кг – 49 і 51 %. Аналіз рівня виробництва молока, продуктивності молочного стада та ефективності використання кормів вказує на недоліки у відображенні цих показників офіційною статистикою. За вибірковими спостереженнями та відповідними розрахунками валове виробництво молока і продуктивність корів у господарствах суспільного сектора занижені. Це пояснюється тим, що через надзвичайно складне фінансове становище і хронічну заборгованість із заробітної плати господарства змушені в рахунок заборгованості своїм працівникам видавати молоко, що не завжди відображається в офіційному обліку та звітності (тіньова економіка). У 2001 році найвищої продуктивності корів досягли сільськогосподарські підприємства Київської області, які витрачали найбільше кормів на корову в цій зоні, а витрати концкормів в абсолютному й відносному розрахунках були оптимальними. У Сумській області продуктивність корів і рівень витрат кормів, зокрема концентрованих, виявилися найнижчими в зоні. Така ж закономірність спостерігається і в інших зонах. Серед степових областей найвищою продуктивністю корів відзначається Донецька область (2592 кг). Витрати кормів на корову тут становили 38,1 ц, в тому числі 9 ц концентрованих, або 24 % до загальної поживності. У Луганській області з найнижчою продуктивністю (1790 кг) кормів на корову витрачали 32,8 ц, в тому числі 5,6 ц концентрованих. Економічну ефективність молочного скотарства наведено в таблиці 1.40. Рівень рентабельності виробництва молока залежить від цін реалізації та його собівартості. Протягом 1996 – 2001 років закупівельні ціни на молоко, як і на інші види сільськогосподарської продукції, істотно підвищилися. Якщо у 1996 році ціна 1 т молока та молокопродуктів, реалізованих сільськогосподарськими підприємствами, була 191,5 грн., то в 2001-му вона зросла до 603,6 грн.
Ефективність виробництва молока в сільськогосподарських підприємствах у 2000 р.
У забезпеченні рентабельного ведення молочної галузі важливу роль відіграють ціни як екзогенний фактор. Проте, ґрунтуючись лише на ціновому факторі, не можна розв’язати проблему оптимізації ефективності молочного скотарства. З цією метою необхідно мобілізувати всі внутрішньогосподарські резерви, приділивши першочергову увагу продуктивності поголів’я та собівартості виробництва молока. Зокрема, про важливе значення продуктивності корів у цьому процесі свідчать дані таблиці 1.42. Як видно з наведених даних, при продуктивності до 2000 кг виробництво молока збиткове. Мінімальний рівень рентабельності галузі в групі господарств із продуктивністю 2001–2500 кг. Оптимального рівня рентабельності (близько 40%) можна досягти при продуктивності 3500 кг молока і вище.
Ціни реалізації молока сільськогосподарськими підприємствами, грн./т
Про вирішальне значення продуктивності корів у формуванні собівартості молока свідчить практика деяких господарств. Так, у СТОВ “Лан” Смілянського району Черкаської області в 2000 році одержали по 5085 кг молока від корови, собівартість 1 ц його становила 20,01 грн. при затратах праці 4,2 люд.–год. з розрахунку на 1 ц. У ВСВК “Міжгір’я” цього ж району надій молока від корови досяг 5091 кг при собівартості 1 ц його 23,06 грн. і затратах праці 2,9 люд.-год.
Вплив продуктивності корів на ефективність молочної галузі, %
Важливе місце у веденні тваринницької галузі відводиться вирощуванню худоби та птиці. Вартість виробленої тут продукції в порівнянних цінах 2000 року знизилися від 30,3 млрд. грн. у 1990 році до 10,7 млрд. грн. в 2000-му і лише у 2001 році обсяг валової продукції зріс до 11,4 млрд. грн. Питома вага продукції галузі у валовій сільськогосподарській продукції в 2001 році становила 18,6 %. Виробництво м’яса в господарствах усіх категорій зменшилося від 2465,9 тис. т у 1990 році до 981,4 тис. т у 2001-му, або в 2,5 рази. Особливо скоротилися обсяги його виробництва у сільськогосподарських підприємствах лісостепової зони за аналізований період – від 1824 тис. т до 270,8 тис. т, або в 6,7 рази. Деяке зростання обсягів виробництва м’яса у господарствах населення (від 641,9 тис. т до 710,6 тис. т, або 10,7 %) не змогло стабілізувати ситуацію в галузі.
Основним виробником м’яса у лісостеповій зоні, як і в Україні у цілому, стали господарства населення. Питома вага цього сектора у виробництві м’яса становила в 2001 році від 61,6% у Черкаській області до 87,6% в Чернівецькій. У структурі виробництва м’яса в Україні велику питому вагу становить яловичина. Так у 1990 році в господарствах усіх категорій на її частину припадало 50,3%, у тому числі в зоні Степу 41,9, Лісостепу – 53,5 і на Поліссі – 60,4%.
У сільськогосподарських підприємствах питома вага виробництва яловичини й телятини зросла від 63% у 1990 році до 73,9% у 2000-му, в тому числі у зоні Степу – відповідно від 51,3 до 64,6%, Лісостепу – від 66,4 до 75,7 % і на Поліссі — від 66,4 до 87%. У господарствах населення частка м’яса великої рогатої худоби не була переважною: в 1990 році – 16,5 й у 2000-му – 43,4 %.
Виробництво м’яса (у живій масі) в господарствах усіх категорій у лісостеповій зоні, тис. Т
Основним виробником яловичини й телятини нині є господарства населення як у цілому в зоні Лісостепу, так і у більшості областей, що входять до її складу. Особливо великою була питома вага населення у виробництві яловичини в 2000 році у Чернівецькій, Сумській і Тернопільській областях.
Спад виробництва м’яса великої рогатої худоби пов’язаний із зменшенням кількості поголів’я худоби та істотним зниженням продуктивності тварин. Так у господарствах усіх категорій України його кількість зменшилася від 24,6 млн. голів на кінець 1990 року до 9,4 млн. в 2001-му, або у 2,6 рази, в тому числі у сільськогосподарських підприємствах – відповідно від 21,1 млн.до 4,6 млн., або в 4,6 рази. У лісостеповій зоні чисельність поголів’я в господарствах усіх категорій зменшилася за період з 1990 по 2001 рік від 9,5 млн. до 3,9 млн., або у 2,4 рази, в тому числі в сільськогосподарських підприємствах – від 8,2 млн. до 2,3 млн., або в 3,6 рази. У господарствах населення поголів’я зросло від 1330,7 тис. до 1625,5 тис., або на 22,2 %. Таке значне збільшення кількості поголів’я не може суттєво компенсувати втрати сільськогосподарських підприємств.
Виробництво яловичини і телятини у живій масі
Середньодобові прирости тварин на вирощуванні, відгодівлі та нагулі зменшилися в Україні у цілому за період з 1990 до 2000 рік від 431 до 255 г. І тільки в 2001 році цей показник зріс до 318 г. Аналогічна тенденція склалася й у лісостеповій зоні: при середньодобових приростах 341 г вони коливаються від 285 г у Полтавській області до 390 – в Черкаській. На даний час головним завданням у виробництві яловичини й телятини є стале підвищення продуктивності тварин на основі всебічної інтенсифікації галузі. За складних сучасних умов господарювання сільськогосподарські підприємства досягають високих результатів у веденні м’ясного господарства. Позитивний досвід виробництва яловичини нагромаджено в сільськогосподарському кооперативі “Промінь” Красилівського району Хмельницької області. Тут склалась ефективна система ведення галузі, запроваджено внутрішньогалузеву спеціалізацію. Молодняк утримують у клітках до 2 – 2,5 місяця. Наступна стадія передбачає дорощування бичків до живої маси 200 кг при середньодобових приростах 400 – 500 г. На стадії відгодівлі середньодобові прирости досягають 800 – 825 г. Середня жива маса однієї голови реалізованого молодняку становила протягом 1999 – 2001 років 385 кг. В 2001 році сільськогосподарський кооператив одержав за рахунок реалізації молодняку підвищених вагових кондицій (в середньому 432 кг) додатково 123,2 тис. грн. доплат. У 2001 році собівартість 1 ц живої маси становила 244,6 грн., а реалізаційна ціна – 503,8 грн. (з дотацією і доплатами за важковагових тварин). Кожна тонна реалізованої худоби забезпечила підприємству 260 грн. прибутку. Враховуючи ситуацію, що склалася в галузі, СК “Промінь” планує до 2005 року збільшити обсяги виробництва м’яса до 550 – 600 т, у тому числі яловичини – до 520 – 570 т. [9]
    продолжение
--PAGE_BREAK--Середньодобові прирости великої рогатої худоби на вирощуванні, відгодівлі та нагулі в сільськогосподарських підприємствах, г
Групування сільськогосподарських підприємств за рівнем рентабельності виробництва м’яса великої рогатої худоби в 2000 році при її мінімальному рівні (до 5%) свідчить, що оптимальний рівень рентабельності (майже 40%) досягається при близько 350 г середньодобових приростів. Концептуальними положеннями розвитку м’ясного скотарства України на 2001 – 2010 роки). передбачено до 2010 року довести виробництво яловичини, одержаної від корів молочних, комбінованих і м’ясних порід, на душу населення до 35 кг, що в 2,3 рази більше порівняно з 2000 роком. Частка забійної маси яловичини, одержаної від м’ясної худоби, зросте від 2,3 у 2000 році до 17,8% у 2010-му. Чисельність поголів’я м’ясних корів передбачено довести в 2005 році до 620 тис., а у 2010-му – до 1 млн. голів. По регіонах розведення худоби їх частка становитиме в зоні Полісся 54,5% у 2005 році і 55% у 2010-му, в зоні Лісостепу – відповідно 31 і 30 й у Степу – 14,5 і 15%. Обсяги виробництва яловичини від худоби м’ясного напряму продуктивності досягнуть у 2005 році 266,6 тис. т, а в 2010-му – 475 тис. т. У зоні Полісся яловичини вироблятимуть у забійній масі від м’ясної худоби 90,1 тис. т в 2005 році і 161,9 тис. т – у 2010-му в Лісостепу – відповідно 51,7 і 88,3 тис. т, у Степу – 23,5 і 44,2 тис. т. Це дасть можливість суттєво підвищити рівень харчування населення високоенергетичними м’ясними продуктами. В Україні розведенням м’ясної худоби займаються 18 племінних заводів і 39 репродукторів, де утримують понад 7 тис. корів. У племпідприємствах використовують 165 племінних бугаїв м’ясних порід. У спермосховищах нагромаджено до 7 млн. спермодоз. Проте для досягнення запланованої кількості поголів’я необхідно розширювати племінну базу галузі. Зокрема, потрібно довести чисельність племінних корів до 55 тис. голів, або збільшити в дев’ять разів, а бугаїв–плідників – до 700 голів, або у 4,2 рази. Племінна база м’ясного скотарства України представлена 14 спеціалізованими м’ясними породами, з яких шість – вітчизняні.
Характерні особливості технології розведення м’ясної худоби: безприв’язне утримання тварин у зимовий період на глибокій підстилці в приміщеннях полегшених конструкцій; максимальне використання природних і культурних пасовищ та вирощування молодняку до 6 – 8–місячного віку за системою вільного або режимного підсосу. Система кормовиробництва і використання кормів ґрунтується на зональних особливостях раціональної структури посівних площ, докорінному та поверхневому поліпшенні природних угідь, створенні культурних пасовищ, впровадженні екологічно безпечних і ресурсозберігаючих технологій виробництва та заготівлі кормів. Раціональним є використання 3– 5– компонентних травосумішок, з яких 2 – 3 види злакові й 1 – 2 – бобові трави (ранньо–, середньо– і пізньостиглі) та випасання худоби переважно за режимною системою. Передбачається виділяти на одну корову 0,4 – 0,5 га пасовищ, у структурі посівних площ частку зернобобових (горох, люпин, соя) планується довести до 10–15%, олійних продовольчих і технічних культур (соняшник, цукрові буряки, ріпак) до 5–10, багаторічних бобово–злакових травосумішок – до 6%, що забезпечить підвищення виходу з одиниці площі обмінної енергії та перетравного протеїну на 30 – 40% і знизить енерговитрати в 3–4 рази. Система годівлі ґрунтується на фізіологічно максимальному використанні сухої речовини високоякісних об’ємистих і зелених кормів при економічно оптимальному рівні концентрованих у складі біологічно повноцінних раціонів.
Річні зональні норми заготівлі кормів на корову з приплодом із розрахунку на одержання середньодобових приростів живої маси 1000 г і більше становлять 72,8–75,6 ц корм. од., 99–104 г перетравного протеїну на 1корм. од., при частці зелених кормів за поживністю від 30 до 43% та концентрованих від 20 до 32% залежно від зони й продуктивності.
Технологією годівлі м’ясної худоби передбачено використання кормів переважно власного виробництва, особливо зелених, у чистому і комбінованому вигляді, в тому числі й на пасовищах протягом 7 – 8 місяців, впровадження однотипної та комбінованої годівлі тварин протягом року, а також годівлі повноцінними кормосумішами з використанням БМВД, преміксів і комбікормів. Планується забезпечити м’ясну худобу зеленою масою у літній період за рахунок культурних пасовищ у зоні Степу на 70%, Лісостепу –80 і на Поліссі – на 90%.Для успішного розвитку спеціалізованої галузі м’ясного скотарства середньорічна потреба в капітальних вкладеннях у 2001 – 2005 роках має становити 58,5 млн., а у 2006 – 2010-му – 183,3 млн. грн. Цільове використання коштів забезпечить створення надійної матеріальної бази м’ясного скотарства й сприятливі передумови для прискореного розвитку галузі.
З підвищенням ефективності м’ясного скотарства завдяки зменшенню витрат кормів на одиницю продукції (20 – 23 %), зниженням їхньої собівартості на 16 – 18 % продукцію м’ясної худоби можна здешевити на 12 – 14 % з розрахунку на 1 ц приросту живої маси. У 2001 – 2005 роках за рахунок заощаджених коштів щорічно планується додатково виробити й реалізувати яловичини на суму 133 млн. грн., у 2005 – 2010-му – 237 млн. грн., що перевищить середньорічну суму капітальних вкладень за вказаний період відповідно у 2,3 і 1,3 рази. Основними елементами механізму управління та контролю за виконанням концептуальних положень передбачено: розробку науково обґрунтованої Національної програми розвитку м’ясного скотарства на 2001 – 2010 роки; реалізацію регіональних програм розвитку м’ясного скотарства на базі бізнес-планів для сільськогосподарських формувань, що розводять м’ясну худобу. Контроль за виконанням регіональних програм і бізнес–планів здійснюватиметься на основі державної статистичної звітності за такими показниками: рух поголів’я худоби, обсяги промислового схрещування, виробництва і реалізації яловичини тощо.
Виробництво свинини в Україні займає в загальному обсязі м’яса (у живій масі) друге місце після яловичини. В 1990 році частка свинини в загальному обсязі м’ясної продукції по господарствах усіх категорій становила 32,1%, а в 2000-му зросла до 36,3%. У сільськогосподарських підприємствах обсяги її виробництва зменшилися відповідно від 25 до 17,7%, а в господарствах населення вона переважає: 51,1% – у 1990 році й 43,4% – в 2000-му. У лісостеповій зоні за аналізований період частка свинини практично мало змінилася по господарствах усіх категорій: відповідно 32,6 і 36,3%. У сільськогосподарських підприємствах за ці роки рівень її виробництва знизився від 25,3 до 17,1%, а в господарствах населення у 1990 – 2000 роках він також знизився від 53,4 до 44,7 %.
Виробництво свинини у живій масі
Господарства населення стали основними виробниками свинини в усіх регіонах країни, зокрема в лісостеповій зоні, де питома вага її в 2000 році коливалася від 77,3% у Полтавській області до 92,8 – у Чернівецькій. Зменшення виробництва свинини, як і яловичини, пояснюється двома причинами: скороченням кількості поголів’я свиней у господарствах усіх категорій, а також істотним зниженням продуктивності тварин. Динаміку середньодобових приростів свиней на вирощуванні та відгодівлі наведено в таблиці 1.47.
З 1990 року по 2000-й середньодобові прирости свиней на вирощуванні та відгодівлі у зоні Лісостепу зменшилися в два рази. Лише у 2001 році спостерігалося деяке зростання порівняно з попереднім роком. У межах зони найменшими були прирости в Чернівецькій області (119 г), а найбільшими – у Харківській (199 г).
Середньодобові прирости свиней на вирощуванні та відгодівлі у сільськогосподарських підприємствах, г
Групування сільськогосподарських підприємств, які вирощують свиней, залежно від рівня рентабельності (2000 р.) свідчить, що дана галузь була збитковою в усіх господарствах із середньодобовим приростом менше 136 г. Мінімальний рівень рентабельності (1,6%) забезпечила група господарств із середньодобовим приростом 184 г. У групі із 336 господарств (4,4% до підсумку) з рівнем рентабельності 38% середньодобові прирости перевищили 205 г. Прикладом ефективного ведення свинарства є ВАТ “Племзавод Степной” Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області. Високих результатів тут досягли завдяки цілеспрямованій селекційно–племінній роботі з поголів’ям, впровадженню прогресивних технологій годівлі та утримання свиней. У 2001 році середньодобові прирости тварин на дорощуванні й відгодівлі становили 467 г, у тому числі на відгодівлі – 535 г. На 1 ц приросту живої маси в 2001 році витратили 6,8 ц корм. од. Собівартість 1 ц живої маси була 430,6 грн. при середній реалізаційній ціні 770 грн./ц. Від реалізації свиней одержали 1843,8 тис. грн. прибутку, а рівень рентабельності галузі досяг у 2001 році 78,4 %. Виробництво м’яса птиці в структурі м’ясної продукції у господарствах всіх категоріях займало третє місце (після яловичини та свинини), його питома вага становила в 1990 році 14,7 %, а у 2000-му зменшилося до 10,1%. У сільськогосподарських підприємствах питома вага м’яса птиці відповідно зменшилася від 10,1 до 6,8%, а в господарствах населення – від 26,8 до 11,3%.У лісостеповій зоні спостерігається така ж тенденція. В господарствах усіх категорій аналізований показник знизився від 11,8 до 9,8 %, у сільськогосподарських підприємствах – від 7,2 до 6,1% і в господарствах населення – від 24,7 до 11,4 %.
Виробництво м’яса птиці у живій масі
Основними виробниками м’яса птиці були господарства населення як у цілому в лісостеповій зоні, так і в усіх областях: від 67,4% у Київській до 96,9% у Чернівецькій.
Групування сільськогосподарських підприємств України за показником виробництва м’яса птиці залежно від рівня рентабельності (2000 р.) свідчить, що галузь не буде збитковою при досягненні середньодобових приростів на 1 тис. голів 34,4 кг.
Ефективність виробництва м’яса значною мірою залежить від цін реалізації. Динаміку цін на худобу і птицю у сільськогосподарських підприємствах наведено в таблиці 1.49. У 2001 році найвищий рівень цін на м’ясної продукцію спостерігався у Київській, а найнижчий – у Тернопільській області. Ціни на велику рогату худобу протягом 1996–2001 років у сільськогосподарських підприємствах лісостепової зони зросли від 854 до 3658 грн. за 1 т. В 2001 році вони коливалися від 3295 грн. у Тернопільській області до 3789 грн. у Хмельницькій.
 Ціни реалізації худоби та птиці, грн./т живої маси
Ціна реалізації свиней підвищилась в сільськогосподарських підприємствах лісостепової зони від 1446 грн. у 1996 році до 6399 грн. в 2001-му. Найвищою була вона у Харківській області (6931 грн.), а найнижчою – в Київській (6075 грн.). [10]
М’ясо птиці у 1996 році реалізовувалося в сільськогосподарських підприємствах за ціною 1808 грн./т, а в 2001-му – 5171 грн. По областях у 2001 році вона коливалася від 3901 грн. у Сумській області до 6047 грн. в Чернівецькій. Виробництво яєць у господарствах усіх категорій України зменшилося від 16286,7 млн. шт. в 1990 році до 8808,6 млн. шт. у 2000-му, або в 1,85 рази, у тому числі в сільськогосподарських підприємствах – відповідно від 10 126 млн. до 2 977,3 млн. шт., або у 3,4 рази. Скорочення обсягів спостерігалося і в господарствах населення: від 6160,7до 5831,3 млн. шт., або на 9,5 %.
Середня несучість курок-несучок у сільськогосподарських підприємствах усіх форм власності знизилася від 214 шт. яєць в 1990 році до 169 шт. у 1996-му. З 1997 року вона почала підвищуватися і в 2000 році становила 213 шт. яєць. Динаміку виробництва яєць та його структуру в господарствах усіх категорій лісостепової зони наведено в таблиці 1.50. Основними виробниками яєць у лісостеповій зоні були господарства населення, питома вага яких збільшилася від 38,6% уоці1990 р. до 63,3 – у 2000-му. Лише в двох областях зони – Київській і Полтавській – основними виробниками яєць залишилися сільськогосподарські підприємства. У Тернопільській та Чернівецькій областях питома вага господарств населення перевищила 90%. Групування сільськогосподарських підприємств України за виробництвом яєць залежно від рівня рентабельності (2000 р.) показало, що мінімальний цей показник (2,7%) був у групі із середньою несучістю курей 234 шт. яєць. У групі із 123 господарств середній рівень рентабельності становив 33,1%, а несучість – 246 шт. яєць.
Виробництво яєць усіх видів, шт.
Ціни реалізації яєць сільськогосподарськими підприємствами за останні роки істотно зросли (табл. 1.51). У 2001 році ціна 1 тис. яєць коливалася від 192,3 грн. в Харківській області до 453,9 грн. у Чернівецькій.
Виробництво вовни в Україні у господарствах усіх категорій зменшилося від 29 804 т в 1990 році до 3 400 т у 2000-му, або у 8,8 рази, в тому числі у сільськогосподарських підприємствах – від 26 466 до 1 311 т, або в 20,2 рази, а у господарствах населення – від 3 338 до 2 089 т, або на 37,7%. Надзвичайно велике скорочення обсягів виробництва вовни в Україні пов’язано із зменшенням кількості овець у господарствах усіх категорій – від 8 545,4 тис. (станом на 01.01.1990 р.) до 963,1 тис. голів (на 01.01.2001 р.), або у 8,9 рази. Середній настриг вовни від однієї вівці знизився від 3,4 до 3 кг.
 Ціни реалізації яєць, грн./тис. шт.
Динаміку та структуру виробництва вовни в господарствах усіх категорій лісостепової зони наведено в таблиці 1.52. За період з 1990 по 2000 рік виробництво вовни в господарствах усіх категорій лісостепової зони зменшилося у 13,7 рази, в тому числі у сільськогосподарських підприємствах – в 29,6 рази. Лише у господарствах населення було досягнуто деяке підвищення цього показника (на 18%). На цей сектор припадало в 2000 році 55,3% загального обсягу виробництва вовни у лісостеповій зоні.
Виробництво вовни всіх видів, т
В Україні, зокрема у зоні Лісостепу, молочне скотарство є однією з провідних галузей тваринництва, яка забезпечує виробництво молока і молочних продуктів, а також значних обсягів м’яса. Поголів’я молочних корів у країні необхідно стабілізувати на рівні орієнтовно 5 млн., а в лісостеповій зоні – близько 2 млн. Потребує пожвавлення роботи з поліпшення генетичного потенціалу молочної худоби у сільськогосподарських товаровиробників. Основне завдання в розвитку галузі – підвищення рівня та якості годівлі молочної худоби. Необхідно забезпечити середньорічний рівень годівлі корів у товарних господарствах – 40-50 ц корм. од., а у племінних – не менше 60 ц корм. од. із розрахунку на одну голову, щоб одержати від корови за рік 3500 – 4000 кг молока в товарних і 5000–7000 кг у племінних господарствах, зменшити витрати кормів із розрахунку на 1 ц молока.
Кількість молочних корів у господарствах усіх категорій, тис. голів на кінець року
Підвищення ефективності селекційного процесу в розведенні молочної худоби потребує вдосконалення системи селекційно-племінної роботи. Управління селекційно-племінною роботою здійснюється через асоціації та об’єднання, які повинні забезпечувати комплексну й об’єктивну оцінку продуктивності та екстер’єру корів, розширювати мережі лабораторій якості молока, впроваджувати сучасні інформаційні технології й удосконалювати систему оцінки бугаїв за якістю потомства.
У господарствах різних форм власності з гарантовано стабільною кормовою базою, високим рівнем вирощування і годівлі тварин перевагу слід віддавати високопродуктивним спеціалізованим молочним породам вітчизняної селекції, які краще пристосовані до наших умов. Імпортувати племінні ресурси необхідно з селекційною метою згідно із затвердженими програмами.
Надій молока від корови у господарствах усіх категорій, кг
Надій молока від корови в цілому у лісостеповій зоні прогнозується на 2005 рік близько 3000 кг. У чотирьох областях (Київська, Тернопільська, Черкаська та Чернівецька) подолано 3000-й рубіж молочної продуктивності.
Виробництво молока в господарствах усіх категорій, кг
Поряд із молочним скотарством важлива роль у тваринництві відводиться виробництву м’яса (яловичина, свинина, м’ясо птиці). Прогнозується нарощування обсягів виробництва яловичини за рахунок збільшення вирощування великої рогатої худоби м’ясних і комбінованих порід. Основні напрями розвитку виробництва яловичини наступні:
впровадження технології інтенсивного вирощування великої рогатої худоби при середньодобових приростах молодняку 700 г та більше, досягнення живої маси однієї голови худоби при реалізації 500 – 550 кг і більше;
переорієнтування кормовиробництва на максимальне вирощування необхідних для галузі кормів; створення високопродуктивних культурних пасовищ, у тому числі й за рахунок залуження ріллі та поліпшення природних пасовищ, зменшення витрат кормів на 1 ц приросту до 8 ц корм. од.
    продолжение
--PAGE_BREAK--