Реферат: Вплив російських ЗМІ на формування суспільної думки в Україні

--PAGE_BREAK--Висновки до розділу 1


·                   Звільнення українського інформаційного простору від тоталітарно–імперського минулого відбувається вкрай повільно. Передовсім це пов’язано з тим, що владні структури у деяких регіонах ще не взяли курс на побудову України як національної держави.

·                   Домінування Росії у постсовєтському інформаційному середовищі не означає, що вона створила собі прихильний образ у цих країнах, та зокрема в Україні.

·                   Російська інформаційна політика в Україні ґрунтується на принципі інформаційної геополітики, яка призводить до резонуючого спілкування з українським суспільством.

·                   Інформаційний прийом впливу на формування громадської думки є успішним інструментом для Росії у досягненні нею короткотермінових цілей впливу на українську політику.



РОЗДІЛ ІІ. РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ В

ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ
2.1 Інформаційний простір України його складові


Російські ЗМІ вже давно об`єктивно не висвітлюють те, що відбувається в Україні. Всім відомо, що зі свободою слова в Росії покінчено. Поступово в інформаційній сфері російські ЗМІ стали механізмом втручання у внутрішні справи нашої держави, про це свідчить позиція ЗМІ наприклад у висвітленні політичної кризи в Україні. «Це як гайковий ключ у руках тих сил, які намагаються в Україні встановити свій, чужий нам, порядок. Цим ключем вони намагаються закручувати гайки в головах тих, хто досі дивиться російські канали. Це переважно Південь і Схід України. Новини на російських каналах, і озвучуванні в них фальшиві месиджі про можливий розкол України, – це опосередкований засіб впливу на мешканців Півдня і Сходу, яких намагаються кинути в горнило боротьби за узурпацію влади», – вважає Герасим'юк. «Заяви „регіоналів“ про те, що вони не дадуть провести вибори, продиктовані з закордону, – цей сценарій розробляється не в Україні, – вважає народний депутат. – Те, що українські політики-маргінали стали головними діючими особами на російських телеканалах, – дуже показово. Люди, які стояли і стоять на антиукраїнських позиціях – улюбленці російських ЗМІ. Так було в 2004-му, так є й нині. Все говорить про те, що хтось дуже хоче „розірвати“ Україну. І російські ЗМІ – просто одні з виконавців цього сценарію»[22].

Результати останніх соціологічних опитувань у Франції свідчать про те, що французи дуже відкриті до підтримки європейських перспектив України. «Єдине питання чітко знайти конкретні механізми реалізації двосторонніх інтересів і, зокрема, в інформаційному просторі, оскільки, Україна до цих пір сприймається у Франції через російські джерела інформування», — відзначив експерт.

Валерій Чалий вважає, що сьогодні у Франції відбувається процес осмислення нового світового порядку, нової системи загроз і нового бачення загроз, на які немає остаточних відповідей. Сьогодні для України сприятливий момент для пошуку можливості приєднатися до дискусії з обговорення найкращих механізмів забезпечення безпеки в Європі. Україна представляє сьогодні інтерес для ЄС, для Франції, але якщо Україна хоче бути повноправним гравцем європейської політики оборони і безпеки, ініціатива повинна бути за нею. Для цього потрібна інформація, потрібне формування позиції України і активне її лобіювання в європейських столицях[23].

«Iстерика з приводу прибуття американського корабля в рамках планових міжнародних навчань у Феодосію. Принцип доміно у послідовних спробах місцевої влади у східних регіонах надати російській мові статус регіональної. Активна присутність російських «колег» у Криму та їхня «дружня допомога» у недопущенні подальшого просування України в бік вступу до НАТО — із залученням масовки та усіма атрибутами добротно поставленого шоу. Наростання сепаратистських настроїв в Криму і загострення там татарського питання. Усе це — ланки одного ланцюжка, назва якому — інформаційна війна. Наш північний сусід в цій війні, звичайно, грає не останню скрипку, або, висловлюючись дипломатично, здійснює в Україні вигідну для себе інформаційну політику»[24].

Перманентні спроби РФ завдати удару по іміджу України спрямовані на обмеження України у здійсненні власних кроків щодо переорієнтації інтересів на економіко-політичну і культурну співпрацю із західною спільнотою і втримання у своїй сфері впливу. Адже головним пріоритетом у відносинах РФ з країнами СНД, у тому числі і з Україною, проголошено власні національні інтереси РФ. У Концепції національної безпеки РФ вони трактуються таким чином, що зростання відцентрових процесів в СНД кваліфікується як одна з найбільших зовнішніх загроз. Відповідно до зазначеної Концепції країни СНД розглядаються як сфера переважних геостратегічних інтересів РФ, тому посилення будь-яких інших геополітичних гравців на пострадянському просторі розглядається як безпосередня загроза національній безпеці РФ, чому вона й намагається чинити протидію, зокрема на інформаційному рівні, що неодноразово доводив свою ефективність.

Російські ЗМІ висвітлюють події в Україні тенденційно і вибірково, нав’язуючи бажану картину із відповідно підібраних реальних фактів. Основними агресорами є комерційні ЗМІ, у порівняні з якими позицію російських державних ЗМІ можна назвати найстриманішою. Але варто враховувати, що у Росії капітал тісно пов'язаний із владою і являє єдину систему, тому, хоч російський капітал значною мірою і контролює суттєву частку інформаційного простору СНД, але, як вважає автор, визначає його зміст саме російська влада і політикум. Тож позиція багатьох ЗМІ Росії щодо висвітлення подій в Україні визначається передусім інтересами владних кіл Росії щодо збереження чи встановлення власного впливу, а також російського капіталу на українському ринку.

Багато інформації російськими ЗМІ подається з врегулювання українсько-російських відносин у «газовій» сфері, євроатлантичні перспективи України

Російські медіа коментують прагнення України вступити у Євросоюз та НАТО зображеннями гітлерівських солдат та емблемою НАТО на тлі державного прапора України.

На думку президента НРКУ Віктора Набруска, вітчизняний інформаційний простір нині став загрозою для незалежності України. «Сфера інформаційних послуг у нас капіталізувалася, а вона має бути складовою держави, так само як і повітря, вода та надра. Законодавче поле у нас взірцеве, завдяки йому у нас в інформаційній галузі працює хто і як хоче. Ми фактично втратили інформаційний суверенітет, бо маємо всього 10% державної частки, коли Франція, Польща, Німеччина – до 40%, а деякі наші сусіди й 60%. Вони мають по 3-5 державних радіо-, 2-3 телеканали, а у нас в кабельних мережах фактично сидить інша держава21.

Згідно зі статистичними даними, які представив заступник генерального директора інформаційної агенції «Укрінформ» Анатолій Михайлов, в Україні на сьогодні діє 101 тисяча 659 сайтів, із них 80% – російськомовні[25].

Так популярний російський інформаційний ресурс Lenta.ru на сторінці присвяченій цій події почав напружено працює, змінюючи картинки минулої війни – одну страшніше другої. Спочатку під анонсом про Україну та Ющенка з’явився плакат із зображенням пікіруючого фашистського мессершмідта та написом „ДЕНЬ КОГДА НАЧАЛАСЬ ВОЙНА”, з гіперпосиланням на сторінку з жахаючим змістом та фотографіями. Через деякий час, на тому ж місці з’явився відомий плакат „ВЕЛИКАЯ ОТЕЧЕСТВЕННАЯ”, з посиланням на публікацію із не менш загрозливим змістом та страшними фотографіями. Далі, подібним же чином, з'явився плакат «НИ ШАГУ НАЗАД», з відповідними же гіперпосиланням та змістом[26].

Президент України В.Ющенко ще на початку грудня поскаржився на ті ж проблеми і закликав російську сторону до "історичного примирення". Він висловив упевненість, що через кілька років «раціональна політика» дозволить налагодити добросусідські і дружні відносини між Україною і Росією. Тоді українська сторона заявила про створення спеціальної Стратегічної групи з нормалізації відносин.

«НГ» цитує радника керівника Секретаріату українського президента Вадима Карасьова, який вважає, що українська ініціатива може бути ефективною тільки в тому випадку, якщо буде зустрічний рух з російської сторони. На його думку, в новому році російське керівництво продовжить експлуатувати образ України як «поганої країни» — нестабільної і неблагополучної, на тлі якої ситуація в Росії буде представлена як «досить непогана». Цим, на думку В.Карасьова, пояснюються складнощі на шляху до заявленого президентом Ющенком примирення. Такої ж думки дотримується керівник міжнародних програм Центра ім. Разумкова Валерій Чалий. «Йдеться про конкурентність політичних проектів розвитку, адже Україна для багатьох країн СНД стала прикладом іншої, ніж російська, моделі державного будівництва. Питання про те, наскільки успішним буде цей проект, прямо впливає на внутрішню політичну ситуацію в Росії[27].

У російських ЗМІ з’явилась низка повідомлень про те, що українські чиновники слідом за закриттям російських кінотеатрів борються з «прихованою русифікацією» в системі вищої освіти. У прес-службі Міносвіти кореспонденту ЗІКу сьогодні, 10 квітня 2009 року, пояснили, що це свідоме перекручування виступів міністра, адже Іван Вакарчук чітко окреслив пріоритети Міністерства, одним з яких є поліпшення викладання у вузах України державною мовою. Зокрема, у своїй доповіді на підсумковій колегії Міністерства 21 березня Іван Вакарчук попросив ректорів вишів до 19 квітня подати інформацію про перелік дисциплін, які вивчаються державною мовою, а які іншими мовами. Стаття «Украина разучится русскому» у газеті «Взгляд – деловая газета» [28]. «В течение ближайших лет вузы Украины полностью перейдут на «ридну мову». За три года ликвидировать преподавание в вузах на русском – такую цель поставил перед педагогами Украины министр науки и образования страны Иван Вакарчук. Вслед за закрытием русских кинотеатров бороться со «скрытой русификацией» украинские чиновники решили и в системе высшего образования. Заслуженных профессоров обещают не трогать, а вот молодым преподавателям придется в сжатые сроки осваивать государственный язык», – йдеться у газеті.

Вакарчук пообещал не увольнять «известных профессоров», имеющих высокую репутацию в научных кругах. «До ухода на пенсию им позволят преподавать на русском языке, а молодым придется осваивать государственный, украинский, язык», – цитує міністра ИТАР-ТАСС. «Отметим, что это не первая попытка Украины ликвидировать русский язык. В январе 2008 г на Украине началась кампания по запрету фильмов на русском языке с требованием обязательного дублирования иностранных фильмов на украинском. Причем и тогда мнение населения чиновников не интересовало», – подає російська преса. «Однако о возможном снижении качества образования министр не задумывается. «Без истерии с одной и другой стороны русский язык надо убрать из вузов», – наводять російські ЗМІ цитату Вакарчука, невідомо звідки узявши. «Большинство русскоязычных украинцев, в частности в Киеве, склоняются к тому, что совсем неплохо, чтобы их дети свободно владели двумя языками. Однако они согласны с жителями востока страны и Крыма в том, что процессы в данной области должны идти без насилия со стороны власти», – йдеться у статті[29].

У 2009 році в Росії вийшло в світ декілька книг, в яких описується крах незалежності України і україно-російська війна. Так, видавництво „Фоліо“ опублікувало книгу Максима Калашникова „Незалежна Україна. Крах проекту“. У інтернет-магазинах твір числиться в рубриці „Публіцистика“, пише Українська правда. Автор ствержує, що сучасна Україна „раскалывается, нарастают противоречия между Западом и Востоком, и если этот процесс не остановить, то Украину может ожидать печальная судьба Югославии“. У книзі Федора Березіна „Війна 2010. Український фронт“ автор також переносить військові дії на територію сучасної України. »Третья мировая война на пороге! Мировой пожар начнется в Украине. Вооруженный конфликт, вспыхнувший в Крыму, грозит перекинуться на всю Европу. И России не остаться в стороне от решающих событий. Главным фронтом будущей войны станет Украинский фронт!", — говорится в аннотации к книге [30].

«Московский комсомолец” припускає, що шістнадцятим патріархом РПЦ може стати українець. Видання інформує про позачергове засідання Священного Синоду Української Православної Церкви 20 грудня в Києво-Печерській лаврі. На засіданні, в якому взяли участь переважна більшість єпископів, було прийнято рішення про висування кандидатури глави УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана) на патріарший престол. МК констатує, що українська церква станом на кінець 2008 року складає більше третини (11 тис.) усіх приходів Російської церкви. Українськими єпархіями керують 64 єпископи — майже половина єпископату РПЦ, які володіють правом голосу на соборі. Необхідно додати до них голоси щонайменше 300 виборців з України — духівництва, ченців і мирян. „У тій боротьбі, що розгорнеться на Помісному соборі наприкінці січня 2009 року, голоси українських виборців на вагу золота“, — йдеться в публікації.

Газета нагадує, що 25 січня Архієрейський собор повинен буде назвати імена трьох кандидатів на патріарший престол. Два уже визначилися — митрополити Кирило (Гундяєв) і Климент (Капалін). Тепер відомий третій — предстоятель Української церкви Володимир (Сабодан). „Якщо всі українські вибірники зможуть прийти до єдиної думки, обрання українського єпископа на патріарший престол Російської церкви стає незворотною реальністю. У цьому випадку може постати й питання про перенесення патріаршого престолу в столицю Древньої Русі — Київ“, — переконує читачів „Московский комсомолец”.


    продолжение
--PAGE_BREAK--2.2 Російський інформаційний простір


Останнім часом Росія помітно активізувала політичну, економічну і культурну експансію щодо України, використовуючи й такий важливий чинник інформаційного впливу, як засоби масової комунікації. Ворожі інтонації особливо активізувалися після висловлювань президента Росії Путіна. Нині Україна все ще залишається об’єктом гри зовнішніх політичних сил, зокрема Росії. Скрутні економічні умови і відсутність в українському політикумі могутніх національно-культурних аспірацій не дозволяють створити альтернативу медіальному впливу Росії в інформаційному просторі України. Дискурс влади працює за логікою розширення, підкорення: це дискурс сили. Останнім часом з лексики російських політиків і суспільних діячів майже зникли слова “Росія”, “Російська Федерація”. Вони говорять переважно про “велику Росію”. Найпоширенішою проекцією з російського боку щодо України стали образи “хитрого малоросса” (простакуватого, неосвіченого, але шахраюватого, зрадливого) та “хохлацької галушки”. І на сучасному етапі Росія продовжує проектувати свій негативний образ на Україну[31].

Отже, Росія і нині залишається імперією, незважаючи на всю імпортовану із Заходу демократичну фразеологію. Росія протидіє європейському розширенню та намагається відтворити традиційну сферу впливу у Європі, виходячи з примату власних національних інтересів. І сьогодні абсолютна більшість російських політиків та інтелектуалів не можуть примиритися з втратою України. Вони і досі мають переконання, що Україна повинна повернутися до спільної екзистенції. Політика Росії щодо України — це поєднання двох чинників: примирення і тиску, щоб утримати українську проблему в певних рамках, не припускаючи виходу з-під її контролю[32].

В більшості постсовєтських країнах Росія має велику конкуруючу перевагу в ЗМІ:

·                   Більшість населення цих регіонів досі добре володіють російською мовою;

·                   Російські медіа канали (телебачення, радіо і преса) можуть досягнути значної аудиторії обраних суспільств і вони є популярними;

·                   У цих країнах існує значна кількість російської етнічної меншості, яка може сприяти цілям Росії.

Російська інформаційна політика, окрім внутрішньо російського рівня (впливу на власних громадян) має ще й внутрішньо український рівень, розрахований на вплив на українських громадян. Мета – активізація п’ятої колони, підтримування ситуації страху, протиставлення локальної, регіональної самоідентифікації людей самоідентифікації загальноукраїнській, збереження й поглиблення міжрегіонального розколу, зрештою, делегітимізація української влади. Україна не протистоїть цій політиці – власне, всі постановки питань в українських ЗМІ є російськими, ніхто не має власних. Є ще міжнародний рівень інформаційної політики, на якому Україна почала активно працювати лише в останні місяці.

“Радянський” проект відводить мовній проблемі (тобто російськомовності в країнах, що утворилися на терені пострадянського простору) істотну, проте іншу роль у порівнянні з сучасними націонал-патріотичними міфами про “русскую идею”. У його рамках російська мова виступає не стільки як інструмент етносоціокультурної ідентифікації, скільки як каталізатор спільної історичної пам’яті.

Та частина українського суспільства, яка перебуває під впливом російського інформаційного середовища і споживає продукти масової культури Росії, або дивиться російські новини і програми, насправді отримує ту ж інформацію, що і населення Росії. У теоретичних рамках така тенденція може бути визначена як сучасний феномен «інтерпретуючих аудиторій», оскільки світ сьогодні більше не розрізняє існування місцевих і зовнішніх, російських або постсовєтських аудиторій.

Звертання до міфів повсякденної свідомості визначає й конкретні форми реалізації аналізованого сценарію, визначальними для якого є підкреслено непропагандистські, неідеологічні засоби впливу. Це можуть бути, скажімо, ретрофільми радянського періоду, неформальні інтерв’ю з ученими, естрадними зірками, діячами культури, відомими акторами театру, кінематографа і т.п.

Ідея “радянської” солідарності виникла як стихійна реакція на обробку масової свідомості з позицій радикального націоналізму, як протест проти штучного роз’єднання культур і людей на догоду політичним іграм та амбіціям, а також національному фанатизмові. Однак немає підстав стверджувати, що “радянська” карта не використовується і принципово не може бути використана як запланований сценарій цілеспрямованого впливу на населення України, як досить ефективний засіб виховання громадянського індиферентизму, тобто як інструмент, за допомогою якого можна перешкодити щодалі виразнішому і масовішому процесу громадянської самоідентифікації в Україні. Подібний же індиферентизм у своєму послідовному логічному розвитку цілком здатний трансформуватися у першу стадію процесу перетворення дуже значної частини населення країни на своєрідну п’яту колону неосоюзної реінтеграції.

В російських ЗМІ розроблена концепція російської діаспори ” та співвітчизників за кордоном ” із сфер абстрактних теоретичних розробок і приватних думок усе частіше проникає до сфери великої політики ”, перетворюючись на офіційну доктрину певних політичних кіл Росії. З проблеми майже суто культурологічної питання про російськомовне населення України шляхом нескладних комбінацій трансформується в проблему політичну. Прорахунки і недоробки владних структур у галузі внутрішньої політики використовуються в цьому випадку для зміни змістового статусу проблеми – з мовної вона, ніби за порухом чарівної палички, перетворюється на проблему прав і свобод росіян в Україні. Причому негативна оцінка “стану” цих прав і свобод, акцент на “обмеженні” останніх усе частіше стають ключовим пунктом “турбот” чиновників досить високого рангу, включаючи представників Держдуми Російської Федерації і навіть адміністрації Президента Росії.

Що ж до внутрішнього механізму здійснення домінуючого завдання, яке реалізується у рамках “російського” проекту, то він також гранично простий. Його дія побудована на ототожненні російської мови і російської культури з російською державністю. Тому й не дивно, що у рамках даної схеми самий факт російськомовності ставить людину перед дилемою: усіма силами домагатися або возз’єднання України і Росії, або, як мінімум, уведення в Україні подвійного громадянства.



    продолжение
--PAGE_BREAK--2.3 Формування Українсько-Російського інформаційного простору


Нині Україна активно й у значному обсязі використовує спільний з Росією інформаційний простір. Не є секретом і те, що такий стан речей не тільки зумовлює значні вигоди, а й водночас породжує численні, до того ж досить істотні проблеми. Причому серед останніх є підстави особливо виділити проблему різного типу впливів, що цілеспрямовано або нецілеспрямовано здійснюються (можуть здійснюватися) через цей інформаційний простір[33].

Загальновідомо, наприклад, що будь-яка незалежна держава у випадку, якщо вона і надалі має намір такою залишатися, не може не прагнути до контролю над своїм інформаційним простором. Таке прагнення спричинене багатьма різноплановими чинниками, що мають у той же час одну спільну рису – усі вони, у кінцевому підсумку, безпосередньо або опосередковано визначають безпеку держави, а отже, підлягають щонайменше фіксації й осмисленню. Адже цілком зрозуміло, що активне використання спільного з іншою державою інформаційного простору зумовлює необхідність усвідомлення як реальних, так і потенційних загроз такого використання.

Одним із постулатів минулої тоталітарної влади залишається так званий “синдром ворога”, який теж є чинником, що деформував політичну свідомість та залишає небагато шансів для будівництва принципово нового її типу, який є таким необхідним для розвитку майбутнього України.

Впливові й рейтингові вітчизняні ЗМІ, які переважно контролюються олігархами, не виконують своєї основної функції: об’єктивно та неупереджено інформувати громадян про події в державі і світі. Це призводить до того, що у «запалі боротьби» партійні та корпоративні інтереси беруть гору над інтересами держави, дозволяють формувати думку російським ЗМІ.

Тематичний спектр і тональність сюжетів провідних російських ЗМІ: Екологічні проблеми, ситуація в Криму, Релігійні проблеми, Катастрофи літаків, Мовні проблеми, Повідомлення СБУ, Закриття ЧАЕС, Засідання РНБОУ, Спільні навчання, Репортаж з українського села та ін.

Московська газета «Время новостєй» вважає, що Україні дорого будуть коштувати газові переговори з Європою в обхід Росії. Це видання вважає, що Києву загрожує не лише ще більше охолодження у політичних стосунках із Москвою, але й конкретніші санкції, — повідомляє Радіо Свобода .

«Время новостей» не виключає, що російський прем’єр Володимир Путін може передумати і забрати назад свої слова про те, що він не хоче «добивати партнера» (Україну), і таки запровадити згадані ним санкції щодо неповерненого боргу «Нафтогазу України», а також стати на відповідну позицію щодо 11 мільярдів газу опального нині «РосУкрЕнерго».

Московське видання також нагадує, що Тимошенко обіцяла Путіну спільно модернізувати українську газотранспортну систему, але у «підсумку зробила все навпаки». І останні «футбольні коментарі» українського прем’єра та слова щодо спільної газової декларації ЄС і Києва — «це просто перемога» — можуть викликати, як пише «Время новостей», «нові різкі слова з Москви»[34].

Російські ЗМІ багато інформації приділяють стрункам Росії та України з приводу Чорноморського флоту РФ. Багато країн не платять гроші за військові бази на території інших країн, а навпаки отримують кошти від держав-клієнтів, стверджує російське видання «Ведомости» в своїй редакційній статті. Стаття написана у відповідь на слова лідера Партії регіонів Віктора Януковича про необхідність підвищення орендної ставки для Чорноморського флоту РФ в Криму, яка зараз складає менше 100 мільйонів доларів на рік. Видання пише, що ціна за базу на території іншої держави залежить від місцеположення і значення об'єкту. Так, за оренду космодрому в Байконурі Росія щорічно виплачує Казахстану 115 млн. доларів, ще 20 млн. доларів — за оренду об'єктів ППО в Сарі-Шагані, база ВМФ в сирійському порту Тартус обходиться приблизно в 4 млн. доларів.

Західні держави по-різному розплачуються за перебування своїх військ. Великобританія не платить Кіпру за використання його землі ані пенса — за умовами договору бази вважаються суверенною британською територією. США платить вельми вибірково. Узбекистану за два роки оренди бази в Ханабаді виплатили 23 млн. доларів, Киргизстан в 2002-2006 роках за здачу аеропорту «Манас» отримував щорічно 2 млн. доларів, проте після наполегливих вимог Бішкека ціна була підвищена відразу в 75 разів: нинішня ціна — 150 млн. доларів.

«Втім, куди важливіше інше», — зазначає видання. — «Українські політики іноді міркують про значні компенсації, які отримують місцева влада в Західній Європі, Японії і Південній Кореї за використання їхніх земель під військові бази США».

Суми дійсно значні: 700 млн. доларів на японській Окінаві, 600 млн. доларів у Південній Кореї і 237 млн. доларів в Італії. Але платить ці гроші не Пентагон, а уряди приймаючих держав, стверджує редакція.

За її словами, «Росія теж може похвалитися безкоштовними базами в Білорусі, Таджикистані і Вірменії, проте, щоб не платити за оренду, Москві доводилося інвестувати в економіку цих країн значні суми».

«Москва навряд чи зможе переконати Київ в необхідності спільної оборони чорноморських берегів. А значить, їй треба заздалегідь продумати матеріальні вигоди, які здадуться Україні достатніми, щоб не вимагати виведення флоту з Севастополя», — пише видання. За його словами, «збереження або ліквідація бази російського Чорноморського флоту в Севастополі, термін оренди якої закінчується в 2017 році, — питання не стільки матеріальне і військове, скільки іміджеве».

«Відхід кораблів під андріївським прапором буде неприємною дипломатичною поразкою, особливо якщо пам'ятати про вітчизняну історію останніх 150 років. Росії доведеться витратити дуже багато сил, щоб зберегти бази в Криму», — вважає видання.

«Деякі політики вимагають, щоб Росія платила за кримські гектари за ринковою вартістю — близько 750 млн. доларів на рік. У світовій практиці подібних прикладів немає. Але ясно, що українські політики, незважаючи на світову практику і незалежно від того, наскільки вони проросійські, вимагатимуть підвищення плати.

За даними тижневика „Дзеркало тижня“, Україна втрачає 1,5 мільярда доларів щорічно в результаті заниженої ставки орендної плати для чорноморських баз Російської Федерації. Зараз Росія платить 97 мільйонів доларів на рік. Ця сума списується Україні в рахунок погашення газового боргу (близько 1 мільярда доларів)[35].


    продолжение
--PAGE_BREAK--Висновки до розділу 2


1.                  Відсутні серйозної публікації російських політологів, культурологів, філософів, журналістів, у якій би державна незалежність України аналізувалася не з позицій великоросійської “дружби”, а з установкою на істинно партнерські відносини двох суверенних держав. Як наслідок – сама російська суспільна думка виявляється абсолютно не готовою до подібного співробітництва, вона продовжує репрезентувати реальний культурний обмін між нашими країнами винятково, у межах ідеологічного тиску.

2.                 Можемо стверджувати, що негативні тенденції розвитку інформаційного простору України, неефективність державної інформаційної політики, кризовий стан економіки країни створюють передумови для експансії інформаційного простору України російськими ЗМІ.

3.                 Низькі темпи розвитку інформаційної інфраструктури України знижують конкурентоспроможність вітчизняних виробників інформаційних послуг, стримують інтеграцію України в світовий інформаційний простір.




РОЗДІЛ 3. ТЕХНОЛОГІЇ ВПЛИВУ РФ НА ФОРМУВАННЯ

ГРОМАДСЬКОЇ Ї ДУМКИ В УКРАЇНІ


3.1 Факти, вплив, ЗМІ
Засоби масової інформації Росії мають значні специфічні можливості щодо оперативного та адекватного відображення дійсності, а значить, і можливості формування громадської думки. При цьому значною мірою, на думку професора А.Москаленка, впливають на політичну та соціально-економічну стабільність ефективні попереджувальні дії органів виконавчої влади та самоврядування, політиків і громадських діячів, що дозволяє не лише вчасно знімати соціальну напруженість, але й виховувати державницькі переконання серед широких верств населення.

Ефективно використовують і ефект збільшення інформаційного навантаження, коли обсяг інформації відволікає, дезорганізує її отримувача. Це дає змогу цільово переорієнтувати його на оціночні сприйняття, потрібні відправнику інформації. При цьому ведеться боротьба і за ініціативу в трактуванні чи замовленні «теми».

Своєрідним вищим пілотажем інформаційних технологій є при цьому використання ефекту напруженого очікування «цільове створення ситуації невизначеності, коли адресат очікує розкриття анонсованої теми чи, захоплений сюжетом, напружено очікує розв'язки» [36]. Такий психологічний прийом передбачає нагнітання ситуації, завищення можливої загрози, а то й залякування, після чого пропонують вигідне для «контролера» рішення.

Контроль над ЗМІ зручний і для застосування технології замовчування.

Використовують технології дезінформації, дифамації, створення образу зловмисника.

Під час розроблення та ведення інформаційних операцій ураховують й інші чинники, здатні впливати на людей. Різні мовні конструкції, семантичний ряд, тексти по-різному діють на аудиторію (поети, приміром, завжди були на вістрі революцій). Слово здатне не лише інформувати, а й програмувати, кодувати поведінку, що також використовують. Семантичний, мовний терор — одна з ознак ведення інформаційної операції. Об'єкт впливу ставлять в умови дискомфорту, а він, шукаючи рівноваги, просувається у визначеному «агресором» напрямі. Як «доважок» такого терору може бути використано цільовий витік інформації, поширення інформації або чуток, що нагнітають ситуацію[37].

Щоб впливати на свідомість, застосовують і візуальні (образотворче мистецтво, кіно), звукові (музика), інші прийоми.

Особливе місце у тактиці інформаційних воєн займає «проблема лідера». Вивчення комунікаційних зв'язків, уподобань «тих, хто ухвалює рішення», непомітне нав'язування їм каналів отримання інформації — з арсеналу інформаційної війни.

Розвиток інформаційних технологій дає підстави говорити і про якісно новий рівень власне прямого воєнного протистояння. Виникла реальна можливість відповідати на збройну агресію, використовуючи інформаційний вплив для нейтралізації комунікацій нападника на його території, дезорієнтування його економі­ки, ринків. Дослідники звертають увагу на асиметричний характер інформаційної зброї, загрози, що приховані в технологічній перевазі розвинених країн[38].

Політика Росії нині є лише раціональною, нинішні стосунки українських політичних сил із російською стороною дуже нагадують стосунки більшовиків із кайзерівською Німеччиною. Кожна політична сила прагне використати Росію у своїх інтересах (при цьому вести мову про захист інтересів Росії щодо більшості політичних сил не можна, вони захищають свої інтереси), а Росія прагне досягнути власної мети. У ЗМІ формується російська модель України, яку ця країна бажала б бачити, є в Україні виконавці для цієї моделі, є російська підтримка їх.


3.2 Технології створення іміжду української політики російськими ЗМІ
Відсутність повноцінного розуміння національною елітою та нацією загалом пріоритетності такого поняття як “національна солідарність ”, наявність такого чинника як вибори дозволяє російськім ЗМІ ефективно здійснювати кампанію дезінформації та дезорганізації в лавах українських політиків, урядовців, просто громадян. Проведення виборчої кампанії являє собою певну форму політичної конкуренції — боротьби за вплив на потенційних виборців тим чи іншим кандидатом або групою зацікавлених осіб. За своїм характером такі дії є аналогом конкурентному характеру ринкової економіки, а тому мають подібні підходи та технології.

Проаналізуємо деякі тексти російських ЗМІ, присвячені політичному життю України. Отже, політичний дискурс російських ЗМІ — це сукупність мас-медійних вербально-риторичних структур, які використовуються у журналістських текстах та політичних дискусіях і здійснюють вплив на політичну свідомість індивідів-реципієнтів та їх реакцію на перебіг політичних процесів.

Сучасний політичний дискурс засобів масової інформації України зазнає помітних змін. Перехід України від однієї політичної системи до іншої призвів до появи чисельної кількості інновацій, особливо в політичному дискурсі — як влади, так і ЗМІ. Адже саме в політичному дискурсі зафіксовані та щоденно відображають політичні ідеї та владні відносини.

Сучасна інформаційна політика РФ є одним із напрямів практичного втілення моделі більш жорсткого як внутрішньополітичного, так і зовнішньополітичного курсу, обґрунтованого президентом В. Путіним та його найближчим оточенням. Головним пріоритетом у відносинах РФ з країнами СНД, у тому числі і з Україною, проголошено власні національні інтереси РФ. У Концепції національної безпеки РФ вони трактуються таким чином, що зростання відцентрових процесів в СНД кваліфікується як одна з найбільших зовнішніх загроз. Відповідно до зазначеної Концепції країни СНД розглядаються як сфера переважних геостратегічних інтересів РФ, тому посилення будь-яких інших геополітичних гравців на пострадянському просторі розглядається як безпосередня загроза національній безпеці РФ.

Виходячи із зазначеної концепції, поразка під час президентських виборів 2004 р. провладного (та позірно проросійського) кандидата і перемога Помаранчевої революції були сприйняті російським політичним істеблішментом як загроза національній безпеці РФ, що виникла внаслідок активізації в Україні антиросійських сил та інтенсивного зовнішнього втручання. Тому використання ЗМІ як основного засобу інформаційної політики мало стати за логікою путінської адміністрації дієвим засобом відвернення цієї загрози. Тим більше, що прихід до влади «помаранчевої» команди створив небезпечний прецедент для авторитарного московського режиму, оскільки посилював можливість повторення аналогічних подій в інших пострадянських країнах чи навіть у самій Росії.

Тому основним лейтмотивом інформаційної політики РФ стосовно України (що реалізовувалась у конкретній практиці російських ЗМІ) стало намагання будь-якої ціною дискредитувати помаранчевий режим (по можливості — прискорити його відсторонення від влади) як у самій країні, так і за її межами. Доводиться констатувати, що саме ця генеральна лінія стала основоположною при відборі, підготовці та подачі інформаційних матеріалів про останні українські вибори.

У такій ситуації опинилася Україна після Помаранчевої революції 2004 року. Помаранчева символіка стала вже визнаним на міжнародному рівні брендом боротьби за «нове життя», чесність політики та демократизацію суспільства і влади (згадайте, як використовувалась помаранчева атрибутика під час протестів в Ізраїлі, як на знак підтримки депутати Європарламенту прийшли з помаранчевими шарфами і т.п.). Україна прагнула подати це як новий етап розвитку і початок нового, європейського, життя. Попри всі внутрішні політичні та економічні негаразди (які найчастіше мали зовнішнє коріння) почали робитися певні кроки до цього. І одразу зі сторони Російської Федерації (хоч опосередковано це робилося й за допомогою інших країн) почалася просто-таки війна, спрямована на нищення позитивного іміджу України та дискредитацію влади, а згодом і взагалі всіх подій на Майдані 2004 року.

У період до парламентських виборів 2006 року активно утверджувались і обґрунтовувались як у вітчизняних, так і зарубіжних ЗМІ наступні теми:

·                   «Захід дестабілізує Україну та Білорусь».

·                   «Помаранчева революція зазнала поразки».

·                   «Розкол України поглиблюється».

·                   «Послаблення ролі президента не дасть можливість Україні проводити модернізаційну політику».

·                   «Янукович є гарантом російського вибору України».

·                   «Україна стоїть перед альтернативою: на Захід, чи на Схід?».

·                   «Якщо Україна та Білорусь зійдуть з орбіти Росії, — їм загрожує криза».

У цьому відношенні керівні ідеологічні орієнтири та практичні прийоми російських ЗМІ при висвітленні українських парламентських виборів-2006 не демонстрували принципових відмінностей від тих, що застосовувались під час президентських виборів-2004.

Для висвітлення подій та перипетій українського виборчого процесу та, особливо, їх інтерпретації, у підконтрольних владі російських ЗМІ задовго до його початку був напрацьований ряд стереотипів стосовно розвитку ситуації в Україні. Ці пропагандистські кліше були створені близьким до російського керівництва експертним оточенням після перемоги Помаранчевої революції з метою виправдання зовнішньополітичних провалів самої Російської Федерації. Частіше від інших використовувалися такі стереотипи:

1) «Захід дестабілізує Україну та Білорусь». Насправді навпаки, західні уряди хотіли б запобігти нестабільності в цих країнах. Спокій на східних кордонах для них є пріоритетним, навіть, якщо він забезпечується не у зовсім демократичний спосіб. Саме тому Захід досить толерантно ставився до авторитарного режиму Л. Кучми протягом майже всього часу його існування. Побоюючись дестабілізації в Білорусі, європейські структури не ризикнули надати білоруській опозиції допомогу в обіцяному обсязі. Під час останніх українських виборів Захід, особливо європейські країни, утримувались від будь-яких дій, які могли б бути сприйняті як втручання у внутрішні справи України. Чільні діячі західних країн неодноразово підкреслювали у своїх публічних заявах, що нормальні відносини з Росією для них важливіші, ніж підтримка прозахідного вектору її сусідів.

2) «Помаранчева революція зазнала поразки». Це твердження ігнорує цілком очевидну річ — якраз революція уможливила реальний політичний плюралізм, у тому числі й серед «помаранчевих» сил. Завдяки її перемозі створена ситуація, коли правлячі сили вимушені ділитися владою з опозицією, якщо не зараз, то у майбутньому. Помаранчева революція надала політичному процесу незворотності відносно певних меж, незалежно від того, хто буде перебувати при владі. Україна ніколи більше не повернеться до кучмізму, її політичний клас не стане застосовувати насильства в боротьбі за владу і не захоче бути більше васалом Росії. Навіть невдачі «помаранчевих» працюють на закріплення цих досягнень революції, тому що змушують їх, з одного боку, консолідуватися, з іншого — домовлятися зі своїми вчорашніми противниками.

3) «Розкол України поглиблюється». Реальність не має нічого спільного зі сподіваннями кремлівських політтехнологів, які активно працювали заради поглиблення цього розколу. Про те, що штучно створюваний розкол України може бути подоланий свідчить, передусім, тяжіння її політичного класу до коаліційної політики. Сьогодні навіть східноукраїнська еліта, попри всю кон'юнктурну політичну риторику, прагне реалізовувати свої реальні економічні інтереси через державний суверенітет України, а не через її прив'язку до Росії.

4) «Послаблення ролі президента не дасть можливість Україні проводити модернізаційну політику». Тут якраз досвід самої Росії підтверджує, що наділення президента надзвичайно розширеними повноваженнями саме по собі не забезпечує проведення повноцінних системних реформ. Навпаки, перехід України до парламентсько-президентської системи правління змушує її проводити політику, яка враховує багатоманітність інтересів, а тому гарантує більш успішний розвиток. Досвід всіх перехідних суспільств демонструє, що парламентські та змішані політичні системи, зовні сповільнюючи хід реформ, роблять їх результати більш стійкими та соціально орієнтованими.

5) «Янукович є гарантом російського вибору України». Тут має місце нерозуміння політичної логіки та справжніх мотивів діяльності самого В. Януковича. У свій час, саме Л.Кучма, який позиціонував себе задля перемоги на виборах як прибічник «російського вибору», започаткував рух України до НАТО. Донецький олігархічний клан, інтереси якого виражає В. Янукович, вважається Кремлем провідником свого впливу в Україні (незважаючи на політику придушення власних російських олігархів). Насправді, «донецькі» більше зацікавлені у проникненні у західну економіку, де вони мають стратегічні інтереси та розміщають власні капітали. Однак, при цьому вони вміло використовують Росію для підживлення штучно законсервованої на Південному Сході економіки радянського зразка, що дозволяє отримувати надприбутки.

6) «Україна стоїть перед альтернативою: на Захід, чи на Схід?». У дійсності, український політичний клас здебільшого вже переріс рамки такої оманливої альтернативи, котра властива російському політичному класу, що звик мислити більш лінійно. Українську еліту вже не задовольняє кучмівський варіант багатовекторності, що зводився до суперечливих зиґзаґів то на Захід, то до Москви. Їй потрібна така формула зовнішньої політики, котра полегшила би рух на Захід, але зберегла б відносини з Москвою на рівні достатньому для амортизації можливих негативних наслідків початкового етапу цього руху. І хто б не став новим українським прем'єром, він змушений буде рухатися саме цією траєкторією.

7) «Якщо Україна та Білорусь зійдуть з орбіти Росії, — їм загрожує криза». Дійсно, Білорусі без російських субсидій та обом країнам без доступу на російський ринок буде важко зберегти теперішні, досить архаїчні, моделі своїх економік. Однак, подальше перебування у сфері російського впливу може тільки законсервувати їх відсталість та зробити їх подальший крах ще більш небезпечним.

Разом із тим помітно що ці усталені пропагандистські стереотипи імперської політичної свідомості зазнали певної адаптації та конкретизації з урахуванням реалій останньої виборчої кампанії в Україні. На відміну від 2004-2005 рр. результати виборів-2006 вже не відкидаються у цілому. Почасти це підтверджується й більш стриманою позицією (порівняно з попередніми виборами) офіційної Москви. І президент В. Путін, і МЗС РФ, і місія офіційних спостерігачів на виборах від РФ попри всі критичні зауваження визнали вибори такими, що відбулися. При цьому В. Путін заявив, зокрема, що «український народ зробив свій усвідомлений вибір».

У той же час, це не повинно створювати ніяких ілюзій стосовно можливості перегляду або пом'якшення зовнішньополітичного курсу Кремля щодо нинішньої української влади. Помаранчевий режим в Україні, як і раніше, залишається абсолютно неприйнятним для офіційної Москви. Різниця, у порівнянні з реакцією на попередні українські вибори, тільки у тому, що російські ЗМІ для досягнення своїх пропагандистських цілей прагнуть застосовувати все більш витончені технології маніпулювання масовою свідомістю, хоча при цьому не відмовляються повністю від уже апробованих.

Якщо раніше розвиток індустрії іміджу в пресі включав характеристику одягу, косметику, предмети інтер'єру і тому подібне. Поняття «імідж» уживалося тільки у вузькому значенні, який має на увазі тільки власне зовнішність (обличчя, зачіску, стиль одягу)[39].

То сьогодні поняття іміджу міцно увійшло до нашого життя, і в пресі про імідж міркують політики, бізнесмени, журналісти. У більшості публікацій це уявлення про імідж як про певну цінність, від наявності і якості якої залежить життєвий успіх особи, або успішність будь-якої діяльності[40].

При формуванні іміджу конкретної особи, пресі необхідно проаналізувати життя і діяльність людини. Преса – газети, журнали, інтернет-видання використовують класичні технології, що дозволяють використовувати різні методи: соціологічні, психологічні, педагогічні, культурологічні і інші методи, за допомогою яких виявляються істотні характеристики іміджу особи. Отримані в процесі формування іміджу особи пресою читачі або глядачі мають можливість самостійно зробити виводи, узагальнення.

Пресою можуть бути проведені дослідження формування враження, яке проводить чоловік в індивідуальному порядку, а також результати його діяльності.

Проведені спільно з колегами або певною особою  у формі інтерв'ю, бесіди, діалогу, відвертої розмови. Результати такого роду досліджень лягають в основу формування іміджу конкретної людини.

Велику частку відомостей, у тому числі і про імідж, журналіст отримує в бесіді — безпосередньому мовному спілкуванні з особами, що мають те або інше відношення до ситуації, що вивчається. Бесіда відрізняється від інтерв'ю, перш за все тим, що все, що беруть участь в бесіді, равноправны у викладі власної думки або формулюванні питань. Бесіда – вид організованого мовного спілкування, який припускає виразне усвідомлення журналістом завдань, що стоять перед ним, і вироблення тактики для опису іміджу.

В процесі спілкування належить отримати п'ять груп даних: факти, думки, пояснення, прогнози, мовні прикмети співбесідника.

В ході формування іміджу використовуються наступні технології викладу матеріалу в друкарських і електронних ЗМІ. Описові технології — особливості особи розкриваються за допомогою автобіографічних фактів, важливих життєвих ситуацій. Шляхом перерахування його достоїнств, життєвих цілей і їх досягнень, найближчого сімейного оточення, характеристик від колег по роботі і друзів.

Спочатку дається загальна характеристика особи, і описуються найбільш значущі факту, узяті в цілому. А потім аналізуються або оцінюються окремі факти, або приватні життєві ситуації. Це дозволяє найточніше дати характеристику особи. Такий підхід до формування іміджу особи носить констатуючий характер, затверджує наявність або відсутність яких-небудь ознак.

При узагальненому оповіданні в ЗМІ відбиваються тільки типові риси характерні для даної людини. Таке інформаційне оповідання містить констатацію яких-небудь дій без їх конкретизації. Для характеристики особи ЗМІ використовують пояснювальну технологію. Вона будується на виведенні нових положень з початкових фактів. Відносини причинного проходження формують тут цілісну, логічно впорядковану картину проведеного дослідження. Такий підхід дозволяє адекватно відобразити причинно-наслідкові зв'язки в житті особи. Скористатися концепціями і теоріями, які лягли в основу дослідження іміджу. Допомагає відтворити авторську логіку журналіста або ведучого, які проводять дослідження і роблять виводи про даний імідж. Вони всесторонньо аналізує істинність фактів, тверджень, їх відповідність сучасним уявленням. Такий процес характеристики іміджу вимагає розкриття понять.

Основним способом викладу матеріалу є формально-логічний спосіб. Виклад складається з міркувань з метою доказу істин, виявлених в результаті дослідження фактів дійсності. Часто в пресі імідж визначається як цілеспрямовано створена або стихійно виникла форма віддзеркалення об'єкту в свідомості людей. Іноді імідж характеризують як експресивну, виразну сторону образу.

Стиль письмової мови преси – не безособовий монолог, а коментарі конкретного автора. Тому виклад ведеться від третьої особи «автор вважає». Відбувається вживання конструкцій, які виключають вживання займенників.

Основним видом жанрового оформлення тексту преси є есе, в них, імідж багато в чому зумовлюється об'єктивними характеристиками об'єкту, зокрема, імідж людини зумовлюється його психологічним типом і особою, їх відповідністю запитам часу і общества[41].

У друкарських текстах преси, яких характеризується імідж особи багато загального. Проте, оскільки кожна особа неповторювана, тому є своя неповторна текстова специфіка. Вона включає особові особливості:

·                    зовнішній вигляд, як говорите, одягаєтеся, дієте;

·                     уміння, поставу, характерні пози і жестикуляцію;

·                    одяг і аксесуари, оточення і компанію і так далі

Тексти відрізняються оригінальністю при характеристиці іміджу особи. Сучасна преса припускає наявність різноманітних форм і методик оформлення текстів. Публіцистичний стиль текстів так само пов'язаний з поняттями жанру. Проте якщо, враховуючи тенденції розвитку сучасного друкарського слова, то однією з головних є тенденція синтезування форм словотворення.

Характеристика іміджу пов'язано з поняттям диференціювання. Це об'єднання багато, різних по своїх завданнях і цільових установках жанрів в одному формоутворенні – матеріал і сюжет.

У пресі склалися певні правила сполучуваності багатьох слів, і використання певної лексики для характеристики іміджу осіб української еліти. Як правило, використовується лексичні конструкції і визначення оцінного характеру. Вони поєднуються з основним фактажом, узагальненнями і аналізом даних про конкретну особу. При характеристиці іміджу особи використовують:

·                    тексти, що відносяться до джерел, містять емпіричний матеріалі на яких будується дослідження, і робляться виводи про імідж.

·                    тексти, в яких особисто автор говорить про себе, сам себе коментує.

·                    тексти аналітичного характеру, в яких автор оцінює особу і її життєві успіхи. Цілісне сприйняття тексту в пресі дозволяє дати характеристику іміджу особи. Тому необхідно враховувати композиційні прийоми. Вони впливають безпосередньо на зміст тексту.

·                    використовують наочні прийоми — побудови матеріалу відображає послідовність і субординацію подій і фактів;

·                    методичні прийоми — відтворення структури авторського міркування.

·                    есеїстські прийоми — зіставлення авторських асоціацій, порівнянь, аналогій[42].

Політтехнології — це комплекс заходів (передусім інформаційних, але підкріплених відповідними організаційними, кадровими та фінансовими ресурсами) спрямованих на створення позитивного іміджу, та відповідно — послаблення позицій опонентів. Серед прийомів та засобів, якими користувалися російські ЗМІ для висвітлення українських виборів-2006 найбільш помітними були такі:

1. Нерівномірність висвітлення в пресі та надання ефірного часу представникам різних політичних сил — суб'єктів українських виборів. У матеріалах друкованих та електронних ЗМІ більшість нейтральних або позитивних матеріалів було присвячено Партії регіонів. Непропорційно багато уваги уділялось ПСПУ та її лідеру Н. Вітренко. Тобто, тим партіям, які позиціонували себе як антипомаранчеві та проросійські. Аналогічна картина спостерігалася і на російському телебаченні. Так, за висновками виборчого моніторингу телевізійних новин на російських каналах «РТР-планета», «ОРТ-международное» та «НТВ-мир» (три найвпливовіші російські телеканали, у тому числі й на території України), що проводився з 1 грудня 2005 р. по 26 березня 2006 р. комітетом «Рівність можливостей» та асоціацією «Спільний простір», «висвітлення виборів до Верховної Ради та органів місцевого самоврядування на російських каналах… було необ'єктивним та незбалансованим». Особливо в останні місяці подавалося багато негативної інформації про владу і про провладні партії, а про опозицію — позитивної. В середньому за один день за весь час моніторингу у новинах названих каналів про НСНУ подавалося 470 с (секунд) нейтральної інформації, у той же час про ПР — 1002 с. Щодо негативної інформації, то про ПР вона була практично відсутня, про НСНУ складала 277 с.

2. При відображенні відмінностей у теоретичних настановах та практиці провідних акторів парламентських перегонів, фокус уваги переміщався з дійсно актуальних політичних та економічних питань на штучно роздмухувані опозицією проблеми, як то — боротьба проти вступу до НАТО, тяжіння до ЄЕП, надання російській мові статусу другої державної і т. п.

3. Подача інформації щодо виборчої кампанії в Україні постійно вписувалася у загальний негативний контекст найболючіших проблем україно-російських відносин — газовий конфлікт, невирішені питання щодо використання ЧФ РФ у Криму маяків та інших об'єктів, заборона на експорт української молочної продукції в Росію тощо. Так, під час газового конфлікту простежувалася цікава тенденція: поки між Україною та Росією не було домовленості з газового питання, інформація подавалася виключно негативного забарвлення (іронічні та оціночні судження, коментарі політологів щодо неправильних дій уряду, інтерв'ю українських політиків з погрозами про імпічмент уряду та президенту). Після підписання газової угоди подача новин з України одразу стала більш врівноваженою. Це однозначно свідчить про керованість кампанії у російських ЗМІ з єдиного центру.

4. Підміна пріоритетів: увага аудиторії всіляко відволікалась від дійсно демократичного, чесного та прозорого характеру виборів у цілому і, натомість, переносилась на різноманітні недоліки у другорядних, технічних питаннях. Такими були, зокрема, великі черги на дільницях, складнощі сприйняття великого за обсягом бюлетеню, помилки при перекладі прізвищ у списках виборців, дрібні порушення на окремих дільницях і таке інше.

5. Широке застосування маніпуляцій та оціночних суджень у структурі самих інформаційних повідомлень. Їх тональність у більшості випадків носить критичний, іронічний, агресивний по відношенню до України та її влади характер. Мали місце чисельні приклади відвертих образ і навіть територіальних претензій до нашої держави. Відповідну функцію відігравав і підбір заголовків повідомлень. Типовими є, наприклад, такі: «Слабкий президент», «Він програв», «Партії непереможців», «Вибирати далі нікуди», "«Нашу Україну» з підтасовками спробують витягнути на друге місце", «ЦВК України готується до масштабних фальсифікацій, щоб не допустити до влади Януковича», «Антиросійська риторика — останній передвиборчий ресурс української влади», «Кримський виборець помер на дільниці» і т.д.

6. Застосування прямої дезінформації та відвертих провокацій, що використовуються потім, як інформаційні приводи. Чи не найбільша з них — «Спеціальне розслідування» каналу РТР про, начебто, будівництво під Києвом у гарнізоні «Макарів-11» секретної тюрми ЦРУ. Не можна визначити інакше ніж як провокацію нічим не мотивоване зняття з прямого ефіру каналом РТР запланованого напередодні інтерв'ю з Президентом України В. Ющенком. Таких прикладів можна привести багато. Таким чином, цілком очевидно, що викривлене, тенденційне та необ'єктивне відображення українських виборів у російських ЗМІ є спланованою, організованою та направленою інформаційною кампанією проти Української держави з боку російської влади [43].

Серед прийомів та засобів, якими користувалися російські ЗМІ для висвітлення українських виборів-2007 найбільш помітними були такі:

·                   Нерівномірність висвітлення в пресі та надання ефірного часу представникам різних політичних сил — суб'єктів українських виборів. про владу і про провладні партії, а про опозицію — позитивної.

·                   При відображенні відмінностей у теоретичних настановах та практиці провідних акторів парламентських перегонів, фокус уваги переміщався з дійсно актуальних політичних та економічних питань на штучно роздмухувані опозицією проблеми, як то — боротьба проти вступу до НАТО, тяжіння до ЄЕП, надання російській мові статусу другої державної і т. п.

·                   Підміна пріоритетів: увага аудиторії всіляко відволікалась від дійсно демократичного, чесного та прозорого характеру виборів у цілому і, натомість, переносилась на різноманітні недоліки у другорядних, технічних питаннях.

·                   Широке застосування маніпуляцій та оціночних суджень у структурі самих інформаційних повідомлень. Їх тональність у більшості випадків носить критичний, іронічний, агресивний по відношенню до України та її влади характер.

Можна чітко простежити наслідки цієї кампанії:

1. Необ'єктивне інформування громадян РФ про події в Україні, формування негативного ставлення громадської думки до України в цілому і, особливо, помаранчевої влади.

2. Підготовка підґрунтя, внаслідок цього, до легітимації жорсткого зовнішньополітичного курсу та прямого втручання у внутрішні справи України.

3. Виправдання (під виглядом необхідності протистояння «помаранчевій загрозі») поступового згортання громадянських прав та свобод і посилення авторитарних тенденцій всередині РФ.

4. Психологічний тиск на українську аудиторію російських мас-медіа, та пряме втручання, таким чином, у виборчий процес.

5. Негативний вплив на міжнародний імідж України. Тут варто згадати, що значна кількість емігрантів з колишнього СРСР та держав СНД, які зараз проживають у Західній Європі, США, Канаді, Австралії, Ізраїлі та інших країнах є споживачами російських інформаційних продуктів і, через це, опосередковано впливають на формування громадської думки в цих країнах.

Політтехнології — це комплекс заходів (передусім інформаційних, але підкріплених відповідними організаційними, кадровими та фінансовими ресурсами) спрямованих на створення позитивного іміджу, та відповідно — послаблення позицій опонентів.   Визначено, що створення іміджу політика в рамках виборчої кампанії — це серія кроків, які носять технологічний характер, мова йде про методи підготовки, організацію і впровадження іміджу[44].

Політичний маркетинг, політичний менеджмент, PR, політична реклама та пропаганда використовуються як технології створення іміджу політичного лідера. В політичному маркетингу і політичному менеджменті віддзеркалюються процеси, пов’язані з аналізом суспільно-політичної ситуації, визначенням стратегії і тактики впливу на настрої і поведінку електорату, форми і методи підготовки і проведення виборчої кампанії.   PR – діяльність, яка пов’язана із знаходженням взаєморозуміння між будь-якою організацією та громадськістю[45].

Політична реклама формує імідж людей, ідей, програм та політичних поглядів, вона переважно застосовується під час виборчих кампаній, і здійснюється через ЗМІ: радіо, телебачення, газети. Між PR і політичною рекламою є спільне: вирішуються одні задачі, і різниця — в методах досягнення поставленої задачі.

Пропаганда — це вид масової комунікації, вона являється одним із засобів політичної маніпуляції. Пропаганда орієнтується на колективне несвідоме, її об’єктом стає маса, вона перетворює особистість в натовп і втягує її в певну діяльність.

    продолжение
--PAGE_BREAK--