Сочинение: Особливості зовнішньої політики України у Центральній Європі та країнах Балтії

--PAGE_BREAK--Розділ ІІІ. Україна – ключова ланка Балто-Чорноморської осі

За термінологією батьків – засновників геополітики, Україна належить до країн Балто-Чорноморського паска (“осі Європи”). Від цих країн багато в чому залежить стабільність усієї Євро Атлантичної системи. Вони сьогодні, фактично визначають і будуть визначати стан і структуру європейської безпеки на десятиліття наперед. Це країни Балтії, Польща, Україна, Угорщина, Чехія, Словаччина, Румунія. Міцні стратегічні позиції і вплив цих країн, згідно з Х. Макіндером, дають можливість встановлення домінування над “Хартлендом” (тобто серцевиною Євразії) й усім світом [28;29].

Серед суто європейських ідей стосовно цього є одна, що має історичну, багатовікову природу. Відома як «шлях із варяг у греки», вона здавна трактувалася не лише як своєрідний засіб транспортного сполучення між землями Балтійського та Чорноморського Міжмор'я, а й як важливий фактор різноманітних зв'язків і єднання народів двох басейнів для спільних дій, передусім зовнішньоторговельного та гуманітарного характеру. Як і всякий проект, він зазнавав різної динаміки, але кожного разу виринав у планах державників, включаючи Богдана Хмельницького, то з одного, то з іншого боку. А після розвалу Радянського Союзу вперше публічно про потребу Балто-Чорноморського співробітництва за активної участі України серйозно заговорив на саміті країн регіону у Вільнюсі 1997 року тодішній президії Литви Альгірдас Бразаускас [18;6]. Ідея була підтримана і навіть практично розвинена в ініціативі Президента України (про проведення відповідної зустрічі глав усіх заінтересованих держав в Криму у Ялті у вересні 1999 року. Паралельно відбувся й широкий обмін думками з цієї ж проблематики на міжнародній конференції. Участь у цих заходах взяли тоді політики й експерти 21 країни, котрі визначили доволі широкий спектр перспективних напрямів співпраці. Зазначалося також, що конференція — саміт у Ялті підтвердила особливу роль Балто-Чорноморського регіону в забезпеченні стабільності, демократії, процвітання і безпеки всього євроатлантичного простору в XXI столітті. Повертаючись до цієї теми, ми змушені з певним подивом констатувати: так широко заявлені в 1999 році наміри у тому ж таки році й захлинулись. Напівофіційний вирок, який з'явився по тому, був не менш категоричним, ніж декларації зустрічей на вищому рівні: «Формалізація та інституалізація зазначеного субрегіонального співробітництва на сучасному етапі не стоїть на порядку денному».

Відсутність якихось зведенихданих про «програми та проекти» реалізації добрих намірів свідчить про бездіяльність, а швидше про проблеми, і необов'язково місцевого характеру. Однак зрозуміло, що, коли б Україна відігравала свою консолідуючу роль так активно, як це було заявлено п'ять років тому, то результати Балто-Чорноморської співпраці були б значно вагомішими. А удари евророзширення — менш відчутними.

Економічною серцевиною ідеї Міжмор’я транспортна складова. У лютому позаминулого року, спільно з Білоруссю та Литвою в рамках міжнародного транспортного коридору № 9 було задіяно залізничний проект комбінованих перевезень «Вікінг» за маршрутом Іллічівськ — Клайпеда [15;10].

Здійснено вже десятки рейсів, що дали можливість у швидкісному режимі (1700 км за 50-60 годин) перевезти сотні автопоїздів та великотоннажних контейнерів. А наприкінці вересня між Україною й Туреччиною задіяно паромно- залізничну лінію, яка, нажаль, з українського боку завантажується поки приблизно на третину. І все ж вона відкриває перспективу стикування з контрейлерною лінією Клайпеда Іллічівськ. А це означає, що автопоїзди із Центральної Європи і Скандинавії можуть діставатися на залізничних платформах аж до Туреччини, уникаючи черг перед Босфорськими мостами. До того ж вихід країн «Варязького» моря до Чорного — це не просто вихід на п'ять окремих південних країн, а на весь Чорноморсько-Середземноморський басейн[4;2].

Перші практичні кроки «Вікінга» доводять реальність таких передбачень. Під час балтійських візитів колишнього міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка порушувалось питання про продовження маршруту до латвійської столиці. Такі новації наочно демонструють неправомірність певної зацикленості наших відносин лише на координатах Схід — Захід і мають особливо важливе значення для підтвердження транзитної привабливості України по вертикалі Південь-Північ і в наші дні. Необхідність розвитку панєвропейських транспортних коридорів підштовхнула Київ до реалізації перспективного й масштабного проекту, що став своєрідним проривом у втіленні давньої ідеї Міжмор'я. В цьому контексті слід розглядати й перший український автобан Київ-Одеса

Далеко не такий успішний поки гучний «проект століття» — базовий нафтопровід Одеса — Броди (Гданськ), де українська сторона не виглядає такою ж цілеспрямованою, створивши «реверсні» проблеми і собі, і польським партнерам. Були сподівання, що Рік Польщі в Україні завершиться все-таки позитивними зрушеннями в реалізації підтриманих Євросоюзом планів прямого використання українського нафтопроводу. Проте поки оптимізм обмежується лише сподіваннями.

В усіх цих ситуаціях важливо, що на одному з полюсів у співробітництво задіюються країни, які вже чітко визначилися з своїми геополітичними пріоритетами і вирішили питання безпеки для своїх народів [6;15]. Незважаючи на певну трансформацію у зв'язку зі вступом до Євросоюзу та НАТО, їхня економіка, що набула ринкових характеристик, швидко інтегрувалася в європейські торговельні та інвестиційні відносини і розвивається доволі динамічно. Російські аналітики вважають навіть, що регіон Балтійського моря має розвиватися швидше, ніж ЄС в цілому. Побоювання, що новий статус наших колишніх партнерів призведе до згортання традиційних зв'язків, поступово розвіюються. Це особливо помітно на активізації українсько-польсько-литовських відносин. Звичайно, є серйозні проблеми, передусім фінансово-інвестиційного та правового порядку. Але це якраз підтверджує потребу посилювати координацію зусиль, включаючи й пошук інвестицій з боку «парасолькових» європейських структур, заінтересованих в ефективності транскордонних транспортних мереж [22;14].

З балтійсько -«варязького» боку сигнали щодо цього подаються постійно. Україна, як і раніше, залишається бажаним партнером. Про це не раз наголошувала популярний литовський економіст і політик Казиміра Прунскене. «Я не втрачаю надії, — заявляла вона, — що Чорноморський альянс — не тільки наше історичне минуле з часів Великого Литовського князівства. Певні історичні мотивації залишилися й досі. Українці добре ставляться до нас, не вважають литовців колонізаторами, окупантами, тому що ми жили тоді дружно на основі європейського (того часу найпрогресивнішого) права». Не випадково й маршрут перебування президента Естонії Рюйтеля восени 2002 року в Україні проходив через Київ — Одесу -Крим, а серед пропозицій українській стороні пропонувалось використовувати можливості розвинених естонських портів для розширення своїх зв'язків із країнами Скандинавії і навіть Північної та Південної Америки, що традиційно й успішно робить Росія" Латвійський уряд не знімає з порядку денного ідею відновлення найкоротшого водного шляху «Даугава — Дніпро».

Важливим стимулятором розвитку цих зв'язків могли б бути українські громади, що історично склались у всіх практично країнах Балто-Чорноморської дуги, і, навпаки; поселенців тих країв в Україні. Це стало б органічним продовженням природних контактів людей з обох сторін, які так чи інакше підтримуються на родинному, культурному чи економічному рівні (зокрема моряків, залізничників, автомобілістів). До речі, на флоті балтійських країн завжди працювало чимало наших співвітчизників, а латвійський порт Лібава ще з 1874 року був зв'язаний з українським містом Ромни залізницею. Дивовижно, але залізничне сполучення з цією країною припинилося саме в роки Незалежності.

Серйозний потенціал співробітництва є й на іншому «полюсі». Туреччина (рейтинг якої зростає у зв'язку з довгоочікуваною — майже 40 років! — рекомендацією Єврокомісії розпочати переговори щодо вступу в ЄС) стала одним із найстабільніших наших чорноморських партнерів і рік урік нарощує товарообмін з Україною. 2003 року він становив 1,7 млрд. дол. (для порівняння; з Польщею — 2.3 млрд. дол.). Майбутньому розвитку взаємин сприятимуть підписані минулого року протоколи з питань фінансування українських проектів, маршрут «човникової торгівлі» і як регіон доступного літнього відпочинку. Але в самій Туреччині є потреба в зимовому туризмі, і цієї зими очікується перший чартерний авіарейс з Анталії в Карпати — нова форма взаємовигідного обміну послугами.

Нажаль, разом з першими повідомленнями про зрушення в реанімації Балто-Чорноморської їде лунають і тривожні сигнали про напружені відносини між залізничними та морськими службами всередині Мінтрансу претензії партнерів щодо порушення графіків перевезень, невиправданих тарифів на послуги, які можуть призвести до зниження конкурентоспроможності українського перевізника тощо. Отже ці проблеми потребують аналізу та термінового розв'язання на урядовому рівні [9;46].

Коли говорити про таку складову співробітництва, як безпека, то варто згадати перебіг VI Стокгольмської конференції 2002 року «Співробітництво та безпека в регіоні Балтійського моря. Розширення ЄС і після нього». На цьому «неукраїнському» форумі тема України як одного з ключових факторів європейської безпеки звучала у регістрах високої поваги до нашої країни. Тон задав прем'єр-міністр Швеції Й.Перссон, аргументовано застерігаючи Євросоюз не трактувати Україну як другорядну позицію в своїх розрахунках, а поглиблювати співробітництво з нею в інтересах всієї європейської та євроатлантичної спільноти. Його підтримали президенти Польщі й Литви, які підкреслили стратегічний характер відносин своїх країн з Україною. А.Кваснєвський наголосив, зокрема, на важливості розвитку співпраці НАТО з Україною яка має «значний військовий потенціал, що може бути дуже корисним з погляду посилення оборонної спроможності Європи». Звісно, про це знають у євроатлантичних штабах [25;157]. Проте не секрет, ставляться до українських можливостей вибірково, знаючи мінливі позиції українського керівництва.

Час від часу лунають голоси про таку форму безпеки, як демілітаризація Чорноморського басейну. Немає сумніву, що це відповідало б національним інтересам і України, й інших держав. Вважаємо, можна було б піти й далі — проголосити Чорне море вільним від ядерної зброї, що зміцнило б загальну атмосферу довір'я між країнами й народами.
Розділ IV. Двостороннє співробітництво України з країнами Центральної Європи та країнами Балтії

З огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальній потенціал України може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.

Україна надає важливого значення розвиткові своїх відносин з державами Центральної Європи [1;3]. Співробітництво з країнами. Це розширює смугу стабільності миру довкола України, сприяє її утвердженню як важливої європейської держави. Розгалужені та стабільні стосунки України з державами це – необхідна умова інтегрування України у сім’ю європейських народів, її активної участі в регіональному співробітництві.

Становлення і розвиток відносин України з державами. З огляду на низку історичних, геополітичних, культурних та інших факторів зовнішньополітичні відносини мають свої особливості. По-перше, це подібність соціально-економічних і політичних проблем, які доводиться вирішувати на шляху докорінної трансформації наших суспільств. По-друге, це спільна зацікавленість у якнайшвидшому і повномасштабному підключенні до європейських інтеграційних процесів. По-третє, це визнання того факту, що належачи географічно до згаданого регіону і беручи безпосередню участь у перетвореннях, які відбуваються в державах ЧЄ, Україна є впливовим чинником європейського розвитку [3;8].

Першочерговим зовнішньополітичним завданням України на цьому напрямку є розбудова рівноправних партнерських відносин, що відповідає не лише їхнім безпосереднім учасникам, а і інтересам усієї Європи.

Пріоритетними стратегічними напрямами у сфері двосторонніх відносин є активний розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших стосунків з такими державами як Польща, Румунія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Болгарія [26;4].

З появою на геополітичному просторі нової Європи незалежної України традиційні взаємини між Україною і Польщею набули якісно нового виміру. Обидві країни обрали шлях розбудови демократичних правових держав з подальшою повною інтеграцією в європейські політичні та економічні структури. Становлення українсько-польських відносин відбувалися у час міжнародної ізоляції України, коли молода держава активно шукала стратегічних партнерів[12;12]. Польща продемонструвала виважену та далекоглядну позицію щодо України. Вона стала першою державою, яка визнала незалежну Україну 2 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини були встановлені 4 січня 1992 р. Того ж року між двома державами укладено Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. Цей документ став правовою основою польсько-українських відносин.

Україна використовує досвід інтеграційного просування Польщі до європейської спільноти. Важливим елементом нової архітектури взаємин між Україною та Польщею, зокрема в галузі транскордонного співробітництва є створення асоціації “Карпатський регіон”. Відомо, що Польща є першопрохідником в плані економічного реформування і її досвід у цьому, а також інвестування можуть бути корисними для України. Якісно новим рівнем організації двосторонніх відносин є транскордонне співробітництво, найголовніше завдання якого є піднесення рівня економічного розвитку. Значним кроком який зняв певні зближення у торгівлі між країнами, був Меморандум про заходи щодо лібералізації двосторонньої торгівлі між Україною та Польщею, підписаний 23 січня 1997 р. Не менш важливе значення для запровадження режиму вільної торгівлі має підписання Угоди про вільну торгівлю між двома країнами.

Після прийняття України до Ради Європи і Центральноєвропейської ініціативи актуальним стало завдання набуття у недалекому майбутньому статусу асоційованого, а згодом і повноправного членства в ЄС[10;35].

У цьому Україна спирається на досвід Польщі. В контексті практичної реалізації ініціативи Президента України щодо створення в Центрально-Східноєвропейському районі зони, вільної від ядерної зброї, Україна вбачає необхідність еволюційного розширення НАТО на Схід і у зв’язку з цим виступає за налагодження відносин спеціального партнерства з Північно-Західним оборонним союзом і участі в програмі “Партнерство заради миру”. Програма охоплює заходи в галузі освіти, підготовки спеціалістів, військові контакти на різних рівнях, спільні польові маневри та ін. З огляду на членство Польщі в НАТО оригінальною і потрібною формою співробітництва в галузі безпеки вважається Укрполдат – миротворча двонаціональна військова одиниця під спільним командуванням [27;190].

2005 р. – це рік України в Польщі. Президент України Віктор Ющенко відзначив чудову атмосферу розвитку українсько-польських відносин.

“Ми хочемо передати мистецтво, традиції, культуру України, ми хочемо щоб поляки краще зрозуміли українців”, — наголосив Віктор Ющенко, коментуючи мету проведення Року України у Польщі [1;3].

Олександр Квасьнєвський відзначив, що проведення Року України в Польщі зміцнюватиме як національну складову, так і сприятиме збагаченню європейської культури. Він вважає актуальною ґенезу: “Польща і Україна – разом у Європу”.

Серед зовнішньополітичних пріоритетів України належне місце посідають її стосунки з Румунією [26;4]. Україну як незалежну державу Румунія не поспішала визнавати. В Румунії до України ставились як до своєрідного “буфера” між своєю країно і Росією. Дехто з українських політиків, військових, публіцистів використовували ситуацію, що склалася в українсько-румунських відносинах 1992-1994 рр., як аргумент на користь збереження в Україні ядерної зброї, відмови від скорочення збройних сил тощо. Зростання взаємного відчуження сприяла участь українців та румун у Придністровському конфлікті по різні боки фронту, а також збільшення контрабанди й нелегальної міграції через українсько-румунський кордон, загострення криміногенної ситуації в прикордонній зоні. Однак, вирішальний вплив на готовність Бухареста врегулювати українсько-румунські стосунки мала жорстка позиція НАТО, на членство в якому Румунія була зорієнтована з початку 90-х років, щодо кандидатів на вступ до цієї організації. Від них вимагали обов’язкового врегулювання взаємин з сусідніми державами[23;49].

Перший крок у цьому напрямку зробила румунська сторона. У лютому 1995 року прем’єр-міністр Румунії Ніколає Вакерею направив до Києва офіційного листа з побажанням організувати зустріч керівників урядів двох країн для обговорення питань економічної співпраці.

Український уряд позитивно сприйняв ініціативу румун і 9 лютого зробив заяву про направлення до Румунії делегації МЗС України на чолі з Б. Тарасюком. Було визначено найголовніше завдання переговорів – укріплення договірно-правової бази для розвитку добросусідних партнерських зв’язків, фундаментом яких мав стати міждержавний політичний договір. Скрізь призму дуже складних переговорів в позиції Румунії сталися позитивні зрушення. Значною мірою прогрес став можливим після приходу до влади Е. Константинеску.

Договір було підписано 2 червня 1997 року. Делегації обох держав подолали основні розбіжності в позиціях сторін з ключових моментів українсько-румунських відносин. Укладення базового політичного документа стало початком оформлення добросусідських партнерських відносин [28;102]. З 1998 р. Ведеться робота над угодою про вільну торгівлю між Україною та Румунією, про створення вільної економічної зони: Галац – Рені – Джурджулешти. Досить активно розвивається економічна співпраця між регіонами. 14 серпня 1998 р. Було укладено угоду про створення єврорегіону “Нижній Дунай”, який об’єднав у єдину транскордонну структуру Одеську область, три райони Молдови і три повіти Румунії. У грудні 1997 р. Науковці – екологи України і Румунії під час робочої зустрічі в Констанці домовились об’єднати всі роботи по вивченню й захисту Чорного моря та Дунаю в єдину комплексну програму. Українсько-румунську співпрацю у цій галузі підтримали відповідні структури ЄС, виділивши 2 млн. Дол. на екологічну програму захисту дельти Дунаю.

З приходом до влади Віктора Ющенка Україна продовжує надавати винятково важливого значення співпраці з Румунією. Особлива зацікавленість сторін викликала співпраця у розвитку транспортної інфраструктури, машинобудуванні, реконструкції. Зі зміною влади як в Україні так і в Румунії значно зріс інтерес румунських інвестицій до української економіки. Відкритим залишається питання лібералізації візового режиму для українських громадян, забезпечення прав нацменшин в обох країнах[22;13].

Розвиток відносин з такими як Румунія створює передумови для розвитку й поглиблення багатостороннього співробітництва з іншими державами ЦЄ і сприяє зміцненню статусу України як найбільшої держави регіону.

В системі зовнішньополітичних пріоритетів України важливе місце належить розбудові відносин з Чеською Республікою. Україна була однією з перших держав, яка встановила дипломатичні відносини з Чеською Республікою — 1 січня 1993 р. Визначальними чинниками розвитку відносин між Україною і Чехією є динамічний розвиток міждержавних стосунків, процеси регіонального інтеграційного зближення, співробітництво у загальноєвропейських структурах.

Важливим етапом у розвитку українсько-чеських відносин став здійснений 25-26 квітня 1995 р. Державний візит Президента України Л. Кучми до Чеської Республіки. Були проведені переговори з Президентом ЧР В. Гавелоле. Президенти двох країн підписали Договір про дружні відносини та співробітництво. Продовженням політичного діалогу став офіційний візит в Україну міністра закордонних справ Чехії Й. Зеленеда в якості Голови Комітету Міністрів країн Ради Європи 9-10 жовтня 1995 р. В центрі уваги зустрічей та переговорів стояли питання розширення економічного співробітництва[29;2].

Активно розвиваються зв’язки наших країн на парламентському рівні. Починаючи з 1995 р. В парламентах обох країн діють групи депутатів із міжпарламентських зв’язків. Завдяки позиції Чехії та Словаччини Україна в червні 1996 р. Стала членом Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ).

Знаменною подією став візит до України 30 червня – 2 липня 1997 р. Президента ЧР В. Павела. В ході візиту була досягнута домовленість про прискорення процесу укладення двосторонньої Угоди про вільну торгівлю, що є важливою передумовою приєднання України до ЦЕФТА [4;2]. Було підписано вісім угод, утому числі “Угоду між Україною і ЧР про здійснення платежів соціального характеру”, “Угоду між Урядом України та Урядом ЧР про уникнення подвійного оподаткування про попередження податкових ухилень”, “Угоду між Урядом України і Урядом ЧР про співробітництво в галузі ядерної енергетики та ядерної промисловості” тощо.

На протязі 2003-2004 рр. Було підписано ряд документів стосовно ЄС. Особливе значення має “Договір між Урядом України та Урядом ЧР про економічне, промислове, науково-технічне співробітництво” [25;133].

Дедалі активнішими стають українсько-чеські економічні зв’язки. Широке коло питань стосовно економічного співробітництва вирішує Комісія з питань торгово-економічних відносин. Сьогодні Україна за обсягом товарообігу з Чехією посідає друге місце після Російської Федерації серед країн СНД та Балтії, а серед 226 держав світу, з якими чеська Республіка має торгівельні економічні зв’язки – 10-те місце.

Геополітичне розташування України зумовлює її поєднуючу роль з країнами Балтії, разом вони підтримують стабільні відносини в політичній сфері, економічній. Починаючи з 1992 р. регулярними і результативними стали зустрічі президентів Латвії, Литви та Естонії з представниками українського уряду [19;104].

В 1995 р. була прийнята Концепція зовнішньої політики Латвії. У зв’язку з цим починається період кардинальних політичних і економічних зрушень в українсько-латвійських відносин.

Латвія підтримує курс вступу України до ЄС. Суть політики “нових сусідів”, полягає в тому, що держави які входять до ЄС мають бути демократичними та процвітаючими. В цьому контексті Україна має докласти чимало зусиль, щоб стати рівноправним членом європейської сім’ї [13;8].

Ретроспективний аналіз історичних подій у розвитку українсько-литовських взаємин і навколо них красномовно свідчить про справді велику відданість і приязнь, що завжди брала і зближувала український та литовський народи.

Тісний взаємозв’язок історичних, культурних, етнонаціональних та інших факторів і традицій, а також схожість сповненого драматизму шляху, яким обидві країни йшли до своєї незалежності, безконфліктність відносин в минулому заклали міцну основу для розбудови сучасних українсько-литовських взаємин [15;10]. Його початок пов’язаний з встановленням 21 листопада 1991 р. дипломатичних відносин між Україною і Литовською Республікою. Політично важливим кроком на цьому шляху було прийняття у серпні Верховною Радою України постанови про визнання державної незалежності Литви, а також заяви колишньої Верховної Ради Литви про визнання незалежності України.

У серпні 1992 р. В Україні було відкрито Посольство Литовської Республіки, а у серпні 1993 р. – Посольство України в Литві. З підписанням Договору про дружбу і співробітництво 8 лютого 1994 р. Відкрився новий етап в розвитку українсько-литовських відносин. Однією з основних форм співробітництва в політичній сфері є координація зовнішньої політики. Ця робота здійснюється шляхом проведення зустрічей, переговорів, консультацій, обміну інформацією з актуальних питань зовнішньополітичної діяльності України і Литви та розвитку сучасних міжнародних відносин. Пріоритетними питаннями розвитку українсько-литовського політичного діалогу є: проблеми і перспективи двосторонніх відносин; стратегія зміцнення регіонального співробітництва і безпеки на центральному – східноєвропейському напрямі: координація взаємодії в рамках ООН, ОБСЄ, а також НАТО (програма “Партнерство заради миру”), РЄ, інших міжнародних і регіональних організацій і угрупувань тощо[20;3].

Особливу увагу слід приділяти створенню та розвитку нових форм економічного та науково-технічного співробітництва спільних підприємств, торгівельних та банківських установ, малого і середнього бізнесу та ін., які є найбільш гнучкими і адаптованими до вимог науково-технічного прогресу та ринку.

Великого значення надається стосункам України та Естонії. Визнання державної незалежності України Урядом Естонії відбулось 6 грудня 1991р.Етапним моментом міждержавних відносин було підписання Договору про дружбу і співробітництво в травні 1992 р. [17;258].

Починаючи з 1995 р. відбуваються зустрічі Президентів обох держав. В результаті переговорів президенти України та Естонської Республіки підписали Декларацію про поглиблення співробітництва і партнерства між Україною та ЕР, Угоду про вільну торгівлю. Розвиток таких стійких відносин, ще раз підтвердили наявність в обох країнах широких можливостей для активного результативнішого співробітництва в різних сферах і галузях[15;10].

Таким чином, за період від кінця 90-х років і до цього часу Україна пройшла складний шлях від перебування в складі колишнього СРСР до незалежної держави, загальновизнаного суб’єкта міжнародних відносин. За станом на 1 березня 2004 р. Україна має дипломатичні відносини з 170 державами світу, вона є членом близько 100 міжнародних організацій, уклала і виконує понад 2000 двосторонніх угод.




    продолжение
--PAGE_BREAK--