Учебное пособие: Норми права та нормативні акти

Норми права та нормативні акти

Різноманітнівиди норм права і нормативних актів в на­ціональних системах права дуже тісновзаємопов'язані, обу­мовлені вони системою політичних і економічних відносин,які існують в суспільстві.

Востанні роки виділяють два поняття “система права” і “правова система”. Поняття“правова система” включає в себе всі правові явища: систему права ізаконодавства, пра­вовідносини, правосвідомість і правову культуру, законністьі правопорядок тощо. Система права входить в правову сис­тему.

Правобудь-якої держави являє собою не просто сукупність правил поведінки, але іпевну систему норм, які зв'язані внутрішньою єдністю. Ця внутрішня єдністьобумовлена суттю права, його принципами, політичною і економічною системами. Всучасній державі право повинно не тільки відпо­відати загальному економічномустану, не тільки бути його вираженням, але також бути внутрішньо погодженимвира­женням, яке не спростовувало б само себе в силу внутрішніх протиріч.Єдність права обумовлена не тільки суттю, але змістом і функціями права, якіоб'єктивно визначаються єдністю суспільних відносин, формами власності,конкурен­цією між індивідами і різними організаціями. Всі ці відно­синивідображаються'в системі права і обумовлені різними інтересами. В будь-якомусуспільстві існують загальнонаці­ональні (загальнонародні) інтереси і приватніінтереси, з яких логічно витікає поділ права на приватне і публічне.

Приватнеправо (цивільне, сімейне, торгове) охоплює нор­ми, які на думку західнихюристів виражають інтереси осо­би або захищають інтереси приватних власників. Внашій країні термін “приватне право” не прижилось, оскільки не існувалоприватної власності.

Публічнеправо (конституційне, адміністративне, фінан­сове, кримінальне) складається ізнорм, які регулюють відно­сини між державою і громадянами.

Зпозицій внутрішньої організації системи права, крім норм права, виділяютьсявідносно однорідні компактні підсисте­ми Ці підсистеми органічно взаємозв'язаніміж собою гру­пою норм права і утворюють певні інститути і галузі. Таким чином,система права складається із різних інститутів права і галузей права. Галузьправа — найбільш великеправоутворення, яке включає групу правових інститутів.

Системаправа, її галузі і правові інститути складаються істо­рично. Вони нестворюються за бажанням законодавчих органів або вчених. Разом із тим наформування і розвиток системи права впливають система джерел, форм права,систематиза­ція законодавства, правові ідеї, правові принципи, політичні цілі ізавдання. Тому в різних державах при одному й тому ж типі держави можуть бути (скластися) різні системиправа.

Системаправа кожної країни відносно стабільна і динаміч­на, в залежності від змінисуспільних відносин, з появою но­вих сфер людської діяльності, яка потребуєправового регу­лювання. В Україні нині здійснюється перехід від однієї системиправа до іншої, яка відповідає основним принципам правової держави ігромадянського суспільства. По суті відбу­вається повне оновлення системи праваі законодавства.

Центральнемісце в питаннях внутрішньої побудови сис­теми права належить проблемівиділення галузей права. Щоб відмежувати одну галузь права від іншої, потрібновиділити критерії розмежування. Такими критеріями є предмет і ме­тод правовогорегулювання.

Предметомправового регулювання є суспільні відносини. Вони по своєму змісту неоднорідні.Характер, якість і зміст цих неоднорідних суспільних відносин, їх класифікаціяі регу­лювання нормативними актами веде до їх класифікації на якісно одноріднісуспільні відносини. Наприклад, існують цивільні суспільні відносини, сімейнівідносини, госпо­дарські, адміністративні, трудові і відповідні законодавчіакти, які регулюють ці відносини. Тому по предмету правового регулювання всясистема права поділяється на галузі права.

Галузьправа — це така сукупність якісно однорідних норм права, які регулюють певнусферу суспільних відносин при допомозі тих чи інших методів і складають авто­номнупідсистему права і законодавства. В системі права України можна виділити такіголовні галузі права: консти­туційне (державне), адміністративне, фінансове,цивільне, сімейне, трудове, сільськогосподарське (аграрне), криміналь­не,кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, ви­правно-трудове(карно-виправне), господарське (економіч­не), екологічне, земельне.

Однієюіз основних галузей права є конституційне пра­во Іноді його називаютьдержавним. Ця галузь права є ве­дучою, оскільки її норми виражають ізакріплюють основи суспільного і державного ладу, форми правління, національ­но-державнийустрій, організацію, функції і принципи діяль­ності державних органів,політичну систему громадянського суспільства, основні права і обов'язкигромадян, принципи виборчої системи, форми політичного режиму і т.п.

Головнимджерелом конституційного права є Конституція — основний закон України. Крім Конституції сюди відно­ситьсяКонституційний договір між Верховною Радою Ук­раїни і Президентом від 10.06.1995 p.; інші закони Закон “Про громадянство”, “Про вибори депутатів ВерховноїРади України” тощо.

Якгалузь права, К. п. характеризується рядом оз­нак, які з одного бокуспоріднюють її з іншими галузями права, а з другого — уособлюють її в окреме ціліснеутворення. До таких ознак належать: предмет і метод правового регулювання;соціальне призначення іроль; принципирегулювання; завдання і функції державного права; наявність самостійної,державно-правової (конституційної) відпо­відальності. Предметомдержавно-правового регулювання є суспільні відносини, що виникають в процесіреалізації суверенітету українсько­го народу в усіх його формах, забезпеченняфункціонування інститутів представницької і безпосередньої демократії.Спеціальне призначення і роль К. п. полягає в забезпеченні повновладдя народу вполітичній. економічній і соціально-культурній сферах його життєдіяльності. Це— виняткова прерогатива К.п., яка не властива будь-якій іншій галузі права К.п.базується на таких принципах, як національний, народний та дер­жавнийсуверенітет; гуманність; інтернаціоналізм; визнання і забезпе­ченнядемократичних прав і свобод громадян; загальнолюдських цінно­стей іпріоритетів, властивих громадянському суспільству. Своєрідність К.п. знаходитьсвій вияв у функціях, під якими звичайно розуміють обумовлені соціальнимпризначенням напрямки державно-правового впливу на відносини, які уособлюютьконституційний устрій суспіль­ства. Найважливішими із них є політичні,економічні, ідеологічні, соці­ально-психологічні, інформаційні, виховні таспеціально-юридичні функції (тобто функції правового регулювання). Середостанніх розріз­няють регулятивну та охоронну функції. Системоутворюючими озна­камиК.п. є також метод правового регулювання та державно-правова відповідальність.Норми К.п. — це встановлені абосанкціоновані дер­жавні правила, які визначають поведінку суб'єктівдержавно-правових відносин в процесі здійснення повновладдя народу. Норми К.п. — особ­ливий різновид права. Їмвластиві: 1) особлива вага і значення всис­темі права; 2) своєрідна юридична природа; 3) найвища юридична при­рода(конституційність); 4) найбільша стабільність упорівнянні з іншими правовими нормами; 5) підвищений ступінь охорони з боку держави;

6) особливий механізмреалізації; 7) своєрідність їх структури.Специ­фікою державно-правових відносин є те, що: 1) їх серцевиною є кон­ституційнівідносини; 2) їм властивий своєрідний механізм виникнен­ня і динаміки; 3) праваі обов'язки суб'єктів таких відносин реалізу­ються двояким чином: або задопомогою конкретних державно-право­вих норм, або через норми інших галузейправа. Державно-правові відно­сини розрізняють за: цільовим призначенням, часомдії, змістом, суб'єк­тами, характером (способом) реалізації прав і обов'язківїх суб'єктів, способом індивідуалізації, формою, соціально-юридичними функція­митощо. Суб'єктами державно-правових відносин є: народи союзних і автономнихреспублік, населення адміністративно-територіальних оди­ниць, громадяниУкраїни, особи без громадянства, іноземці, виборні депутати, державні органи,громадські організації, трудові колективи, збори (сходи) громадян. Об'єктамидержавно-правових відносин є про­дукти матеріальної та духовної творчості;немайнові блага окремих фізич­них осіб і державних органів; дії (вчинки)суб'єктів тощо. Джерела К. п. — цеформи вираження державно-правових норм, за допомогою яких воля народувтілюється в конкретних правових актах: Конституції, актах Верховної Ради, Президента України, органів державного управління, всенародних голосувань(референдумів), місце­вих Рад народних депутатів тощо.

Важливепитання про напрями розвитку в Україні науки конституційного права. Визначеннята уточнення цих напрямів сприятиме ок­ресленню проблематики відповіднихдосліджень, їх узгодженню з потребами практики державотворення.

Однимз таких напрямів має стати розробка по-справжньому наукової, юридичної зазмістом теорії конституції. Такий підхід не означає, що відкидається можливістьта необхідність інших (наприклад, політологічного) підходів до конституції яквідповідного явища. Саме юридична теорія конституції забезпечить її практичнуреалізацію. Інші ж підходи об'єктивно не можуть бути продуктивними з огляду наїї значення як основного закону, норми якого є нормами прямої дії.

Актуальнапотреба у розробці юридичної теорії конституції зумовлена також і тим, що унашому суспільстві на рівні загальної і, навіть, професійно-юридичноїсвідомості існує досить поверхове ставлення до правової природи основногозакону, що поясню­ється практикою, яка існувала у недалекому минулому, а такожчисленними стереоти­пами сприйняття конституції. Вона й досі залишається«найважливішим політико-правовим документом» (і це у кращомувипадку), а не нормативно-правовим актом вищої сили. Визнання за радянськихчасів за конституцією зазначених якостей мало свою логіку. Воно означаловідмову від конституційної законності (конституційності) у сфері державногоуправління і передачу цієї сфери тим, хто здійснював «партійне керівниц­тво».

Середпроблем, які у першу чергу мають бути вирішені в аспекті юридичної теоріїконституції, є проблема сучасного трактування поняття установчої влади. Відомо,що концепція останньої в її класичному формулюванні однозначно визначаєзверхність, первинність цієї влади перед так званими встановленими владами — законодавчою, виконавчою і судовою.Важливість розв'язання цієї проблеми зумовлена не тільки потребою покласти крайнадмірно заполітизованій дискусії з питання «Хто може бути суб'єктомконституційної нормотворчості —Верховна Рада чи Президент?», а й виз­начити нормативно-правову природуконституції. Стереотипною слід вважати логіку. за якою конституція, будучиосновним законом, об'єктивно може бути продуктом діяльності лише органузаконодавчої влади. Вкрай бажано витлумачити й концептуальну за характеромтезу: «Конституція як основний закон є критерієм законності; за своєюнормативно-правовою природою вона є актом установчої влади, що належить народу,і може прийматися у різний спосіб».

Значноїуваги потребує проблема застосування норм конституції. Після прийняття 28 червня 1996 p. Конституції України цяпроблема відразу ж перейшла до розряду практичного втілення. Серед різнихаспектів цієї проблеми слід виділити той, що віднесений до тлумаченняконституційних положень, особливо до офіційного тлума­чення. Як відомо, йогосуб'єктом названий Конституційний Суд України.

Важливимнапрямом розвитку науки конституційного права в Україні є дослід­ження проблем,що випливають з характеристик цієї галузі. Однією з них є проблема предметаконституційно-правового регулювання. Пропонується визначити ним держа­вно-політичнівідносини владарювання. Проте, це не вирішує усіх питань, котрі при цьомупостають. Окремої уваги заслуговують питання класифікації відповідних суспі­льнихвідносин, співвідношення предметів конституційного права та іншихпублічно-правових галузей, його місця і ролі щодо цих галузей та усієї правовоїсистеми в цілому тощо.

Спеціальнихдосліджень потребують норми та інститути конституційного права як загальногоявища. Їх теоретичні характеристики сприятимуть практиці правозастосування.Серед напрямів розвитку науки особливе місце має зайняти вчення про джерелаконституційного права України. До них, крім самої Конституції, віднесені,насамперед, законодавчі акти. У своїх останніх статтях професор Л.Юзьковпропонував критерії для класифікації цих актів, виділяючи, згідно з усталеноютрадицією, консти­туційні та органічні закони'. І хоча його концептуальні наробкине були враховані у практиці конституційної нормотворчості, це не виключаєподальших теоретичних по­шуків. Їх виділення як джерел саме конституційногоправа є не тільки виправданим, а й концептуально необхідним як єдиного заргументів на підтвердження тези про головне місце цієї галузі у правовійсистемі.

Конституційнимивважаються закони, прийняття яких передба­чене статтею 20 Конституції України. Як відомо, вонистосуються державних символів:

Нимивизначаються опис державних символів України, зокрема, опис Великого Дер­жавногоГерба України, слова Державного гімну України та порядок їх використання. Іхоча відповідні закони приймаються не менш ніж двома третинами складу ВерховноїРади, визначеного в Конституції, немає підстав говорити про відмінну відзвичайних законів їх юридичну силу.

Конституційнимиж законами їх можна визнати хоча б тому, що їх прийняття, по суті,запрограмовано самою Конституцією. До того ж вони покликані докладнорегламентувати питання, віднесені до змісту важливого конституційно-правовогоінс­титуту — інституту державнихсимволів. У сукупності конституційні закони складати­муть те, що можнапозначити терміном «конституційне законодавство».

Що ждо органічних законів, то існує можливість їх виділення у ранг спеціального закону про закони іпарламентського регламенту. Такий закон може містити перелік органічнихзаконів, а регламент визначати особливості їх проходження у парламенті та деякіінші процедури позапарламентського характеру, пов'язані з набранням нимичинності. До органічних можуть бути віднесені ті з них, які регулюютьдержавно-по­літичні відносини владарювання. Це, насамперед, закони прогромадянство, про ме­ханізми реалізації окремих особистих і політичних прав,про парламентського уповно­важеного з прав людини, про конституційну юстицію,про вибори президента і парламенту, про судоустрій тощо. ї хоча за своєююридичною силою органічні закони нічим не відрізняються від звичайних законів,їх змістовна значущість підкреслюється особ­ливим порядком ухвалення танабрання чинності.

Дотого ж ухвалені парламентом органічні закони та поправки до них мали б вобов'язковому порядку, у визначений регламентом строк і до їх промульгаціїпередані під контроль Конституційного Суду України.

Доситьважливим є також питання про доцільність прийняття у сфері конститу­ційно-правовогорегулювання систематизованих законів-кодексів. Зокрема, має право на існуванняідея створення кодексу про вибори, котрий на певних загальних засадах визначитьзміст регламентації відповідного процесу щодо заміщення поста ПрезидентаУкраїни, формування Верховної Ради України, а також рад як представницькихорганів місцевого самоврядування. Привабливою є й ідея кодексу законів прогромадянство (можливо з більш точною назвою), котрий би акумулював зміст нетільки відповідного закону і підзаконних, а й деяких інших нормативно-правовихактів у сфері реалізації прав і свобод особи. Прийняття таких кодексівдозволило б, зокрема, твердити про практичне існування відповідних підгалузейконституційного права України.

Проблемасистематизації норм конституційного права України може бути вирі­шена і назасадах інкорпорації, яка має бути загальною, тобто стосуватися тих галузейправа, які реально існують. Разом з тим її природа має узгоджуватися з певнимипринципами традиційної кодифікації. Скажімо, парламент України приймає Звід за­конів,розділи якого за назвою і змістом відповідають усталеним галузям права. Там, дена момент прийняття Зводу існують кодекси, вони стають його відповіднимирозділами. Зміст інших розділів Зводу законів України може бути складений зпоєд­нанням принципів кодифікації та інкорпорації. Цілком зрозуміло, що такаробота може бути проведена за умов стабілізації національної правової системи.Вона об'єктивно вимагатиме значної попередньої підготовки і теоретичногообгрунтування, яке слід віднести до одного з напрямів науки конституційногоправа. Відповідні пошуки у будь-якому випадку будуть корисними для розвиткусамої галузі.

Відомо, що характер галузі конституційногоправа, пов'язаний, зокрема, з виконанням його приписів, забезпечуєтьсяпрактично усіма видами юридичної відповідальності. В цьому відношенніконституційно-правова відповідальність сприймається як юридичнавідповідальність взагалі.

Існуєй власне конституційно-правова (конституційна) відповідальність з прита­маннимитільки їй конкретними формами і механізмами, колом суб'єктів і санкціями, прощо свідчить зміст чинних конституційно-правових актів і нового Основного ЗаконуУкраїни. Поняття конституційно-правової відповідальності вужче, ніж поняттявідпо­відальності за порушення норм конституційного права. Водночас цей видюридичної відповідальності не пов'язаний з порушенням лишеконституційно-правових норм. Підставами для притягнення доконституційно-правової відповідальності можуть бути й порушення норм іншихгалузей права, зокрема кримінального.

Доособливостей конституційно-правової відповідальності слід віднести й те, щовона може мати місце за умов, коли норми права взагалі не порушуються. В такихвипадках відповідальність пов'язується з тими діями, котрі розцінюються якнегативні у політичному плані. Прикладом може служити передбачена ст. 87 Конституції коле­ктивна політичнавідповідальність Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України. Такаформа конституційно-правової відповідальності притаманна парламен­тарним ізмішаній республіканській формам державного правління.

Забудь-яких умов нам конче потрібна теорія конституційно-правової відповіда­льності.Вона має забезпечувати функціонування державного ладу на засадах справж­нього конституціоналізму.Теоретична і практична прогалина, що існувала за радянські часи, не булавипадковою. Її наявність визначалася ефемерністю змісту самого держа­вно-правовогорегулювання ряду важливих питань і заміною відповідної юридичноївідповідальності партійною відповідальністю. Жорсткість останньої забезпечувалане тільки заповнення цієї прогалини, а багато в чому й ефективністьфункціонування державного механізму. Усе це перебувало за межами теорії іпрактики конституціона­лізму. Реалії наших днів потребують його теоретичногозабезпечення, в тому числі й на перспективу.

1.  Котюк В. О.Теорія права. — К., 1996

2.  Молдован В. В.Конституційне право. — К., 1996

3.  Шаповал В.Перспективи розвитку науки конституційного права В Україні//Право України. — 1996. — №9. — С. 49-52