Учебное пособие: Історія України Верстюк n2

Історія Ужраїни

Навчальний посібник
Рекомендований
Міністерством освіти України

Авторський колектив

В Ф Верстюк, О В Гарань, О І Гуржій, В М Даниленко,
В Б Євтух, Я Д Ісаєвич, Г В Касьянов, М В Коваль,
М Ф Котляр, С В Кульчицький (керівник колективу),
В М Литвин, О П Моця, О В Русина, В ГСарбей,
РГСимоненко, В А Смолій, В Ф Солдатенко,
Ф І Сгеблш, В С Степанков, Т В Чухліб, Ю І Шаповал
Під загальною редакцією В А Смолш

У посібнику подається короткий огляд
вітчизняної історії в загальному контексті розвитку
світової цивілізації Вчені Інституту історії України
та інших установ НАН України об'єднали
свої творчі зусилля, щоб представити нову концепцію
вітчизняної історії 3 сучасних методологічних
позицій осмислюється величезний фактичний
метеріал. Узага іьнюються кращі здобутки
історіографи, а також нові факти, запозичені в
таємних архівах після їх відкриття 1991 року.

Посібник розрахований на учнів старших класів,
вчителів шкіл, гімназій, ліцеїв, а також на студентів
та викладачів середніх спеціальних і вищих
навчальних закладів

Історія України

/ В Ф Верстюк, О В Гарань, О 1 Гуржш та ін ,
Під ред В А Смолія — К, Альтернативи, 1997 ■

416 <

0503020902
97

Без

оголошення

ISBN 5-86248-127-3

Стародавня
доба

т
ш

Кам'яний вік

аселення території сучасної України первісною
людиною відбулося ще в епоху палеоліту —
початковий і найбільш значний у часовому

вимірі період історії людства Саме цього часу відбу-
лося виділення людини з тваринного світу, були
виготовлені перші знаряддя праці, почалося вико-
ристання вогню й одягу, споруджені перші житла.
Цієї ж доби почали складатися основи початкової
суспільної організації людських колективів й зарод-
жуватися ідеологічні уявлення. В ранньому палеоліті
відбулося початкове розселення людства з Афри-
канського континенту на нові території.

На українських землях первісна людина з'явила-
ся пізніше — у так звану ашельську епоху, що
датується часом від 1,5 млн. до 150 тис років тому.
В цей час з'явились архантропи, об'єм мозку яких ко-
ливався від 800 до 1300 см3 (об'єм мозку сучасної
людини 1400-2000 см3), а зріст сягав 160-170 см.
Первісні люди освоювали нові території, зокрема
землі Європи, де й проживали невеликими групами,
що утворювали так зване первісне людське стадо.

Склад і технологія виготовлення кам'яних знарядь
праці свідчать вже про початок вивільнення вироб-
ничої діяльності архантропів від рефлекторної форми,
тобто про зародження мислення. А поява однотип-
них кам'яних знарядь, як-от ручного рубила,
ниттовлення знарядь із кістки, рогів та деревини
і тдчать про початок переходу до свідомої виробни-
чої діяльності За допомогою цих знарядь архантропи
долучали засоби існування. Основним їх заняттям бу-
ло полювання на диких тварин, у тому числі великих.
Нони чбирали також рослинну їжу — плоди, ягоди,
норішія

Архантропи широко використовували вогонь.
Сліди вогнищ у різних місцях виявлені археологами ^
в печерах і на відкритих стоянках тих часів Ос-
воєння вогню мало величезне значення для життя
стародавнього населення. Адже він забезпечував
надійний захист від холоду та звірів, давав мож-
ливість освоювати нові райони, котрі раніше були
недоступними Можливо, вже цього часу людина
почала використовувати вогонь для приготування їжі.

На сьогодні в різних регіонах України виявлено
близько ЗО ашельських стоянок. На думку вчених, по-
чаток цього процесу відноситься до часу так званого
гюнцського похолодання, що сталося близько одно-
го мільйона років тому. Кам'яні знаряддя праці та
сліди виробництва цих часів виявлені на глибині 12 м
від сучасної поверхні на стоянці Королево, що на
березі р.Тиса на Закарпатті. Ймовірно, вже на цьо-
му етапі люди просунулись і далі на схід — у Північне
Причорономор'я та Приазов'я. Як свідчить аналіз ха-
рактерних особливостей ранньоашельських кам'яних
індустрій Закарпаття, розселення прадавніх колек-
тивів на територію України (принаймні в її західних
областях) скоріше всього відбулося цього часу з
західної частини Передньої Азії та півдня Централь-
ної Європи (передусім з Балкан).

Та освоєння територій людиною не можна уявля-
ти як одночасовий акт. Це був тривалий процес, що
мав, вірогідно, хвилеподібний, перемінний характер.
До того ж міграції окремих груп відбувалися з різних
територій. Так, дещо пізніші археологічні матеріали,
знайдені на стоянках на Житомирщині і в Криму,
дають підстави зробити припущення і про імпульси
з північних земель сучасної Німеччини та Кавказу.
А на Житомирщину первісне населення теж потра-
пило з півдня. Тож південно-західний і західний
шляхи початкового розселення в українському регіоні
були основними.

Подальша еволюція людини привела до появи в
мустьєрську епоху (150-35 тис. років тому) палеоан-
тропів, або неандертальців. Це був наступний ступінь
фізичного та розумового розвитку типу людини, що
розширила межі свого проживання В Україні відо-
мо близько 200 стоянок такої людини. Кам'яні
знаряддя неандертальців були досконаліші й різно-
манітніші, ніж у архантропів Серед них особливе
значення мали гостроконечники, що використову-
вались як ножі і, мабуть, як наконечники для списів.

Зовні неандерталець був корінної статури, з роз-
винутою мускулатурою, трохи сутулий. Будову черепа
та мозок (об'єм 925-1800 см3) він мав примітивні. Го-
лова у нього була порівняно велика, видовженої

Історія України

форми, з низьким лобом і нависаючим надбрів'ям Для
неандертальця характерні широкий, що іноді досить
виступає, ніс, скошене назад підборіддя, асимет-
ричність півкуль мозку, пов'язана з праворукістю,
краще, ніж у архантропів, розвинутий руховий центр
мозку Однак лобова частина мозку у нього була
розвинута менше, ніж у сучасної людини

Неандертальці мали почуття родинних зв'язків,
робили спроби розібратися у двох станах перебуван-
ня родичів — життя і смерті В багатьох печерах
знайдені останки похованих — перші соціальні захо-
ронения в історії людства Це також свідчення
зародження релігійних уявлень і вірувань Так, під час
розкопок грота Кпк-Коба в Криму були виявлені
рештки кісток дорослого неандертальця й дитини
6-8 місяців Дорослий був похований у могильній
ямі і лежав на правому боці з трохи підігнутими но-
гами На думку дослідників, тут була захоронена
жінка віком близько 35 років і зростом 135-159 см
Вікове співвідношення похованих і те, що їх покла-
ли поряд, дають можливість зробити припущення, що
це могила матері та дитини

Неандертальці — сучасники великого обледеніння
з різким похолоданням клімату Вони проживали в пе-
черах, пристосовуючи їх під житло, де споруджували
наземні будівлі на зразок чуму, покриті шкурами тва-
рин Одна з них була досліджена на стоянці Молодова
на Дністрі (Чернівецька обл ) Споруда, очевидно,
була овально викладена зі спеціально підібраних ве-
ликих кісток мамонта Каркас житла зводили із
жердин, а зверху його покривали шкурами, котрі
закріплювали також кістками мамонта Всередині
збереглися сліди 15 багать і знайдено велику кількість
уламків кременю, з якого виготовлялися знаряддя
праці

Боротьба людини за існування була дуже тяжкою
Адже за низького рівня розвитку продуктивних сил
способи добування їжі (навіть при набутих навичках
полювання), які були відомі тогочасній людині, не зав-
жди могли забезпечити окремі колективи необхідними
харчами Люди часто голодували, серед них була ви-
сока смертність Вивчення решток кісток
неандертальців показало, що 55% із них помирали,
не досягши навіть 20-річного віку, і майже ніхто не
доживав до 50 років

В епоху, в яку жили неандертальці, відбулося ос-
таточне становлення людини Близько 35 тис років
тому з'явились їх нащадки, що вже належали до су-
часного типу — „Homo sapiens", або „людини
розумної" В Європі їх ще називають кроманьйонця-
ми, за назвою грота Кро-Маньйон (Франція), де

вперше було знайдено п'ять кістяків цього типу ра-
зом з кам'яними знаряддями праці та просвердленими
раковинами Фізичною будовою кроманьйонець нічим
істотно не відрізнявся від сучасної людини

Техніка виготовлення знарядь праці й госпо-
дарство кроманьйонців досягли вищого, ніж у неан-
дертальців, ступеня розвитку Вони виготовляли
різноманітні знаряддя з каменю та кістки, прикраси,
статуетки, що нагадують людину, фігури тварин
Основним джерелом добування їжі було полювання
на великих тварин — мамонта, зубра, бізона, носо-
рога, печерного ведмедя Мисливська зброя стала
досконалішою — з'явились дротики, гарпуни, спи-
сокидалки

Кроманьйонці продовжували споруджувати жит-
ла на зразок чуму чи яранги, а також землянки і
напівземлянки Як будівельний матеріал використо-
вувалося дерево (жердини), кістки й шкури великих
тварин Так, на будівництво трьох жител та обладнан-
ня багаття у поселенні біля Межиріч на Середньому
Дніпрі (Черкаська обл ) було використано 1753
кістки мамонта Підраховано, що для спорудження
цих жител потрібно було забити 110 мамонтів

У цю ж епоху склався родовий лад і відбулася
племінна організація суспільства Виникли давні
форми релігійних вірувань анімізм — культ предків
і вшанування померлих, магія — віра в те, що закли-
наннями та обрядами можна вплинути на хід подій,
тотемізм — віра в спільного для конкретного колек-
тиву предка із світу тварин чи рослин, фетишизм —
поклоніння предметам неживої природи

Потрібно зазначити, що якраз у цю епоху почав-
ся і процес виникнення рас — представників трьох
основних типів — європеоїдного, негроїдного та
монголоїдного Давні раси менше відрізнялись одна
від одної, ніж сучасні, — вони мали яскраво виражені
риси походження від єдиного людського типу

По закінченні останнього льодовикового періоду
(14-12 тис років тому) кліматичні умови Євразійсь-
кого материка зазнали значних змін Льодовий покрив
танув і поступово відступав у межі своєї первісної поя-
ви в північних широтах У результаті потепління
складалися ландшафтно-географічні зони, близькі
до сучасних Змінився рослинний і тваринний світ

На територіях, де раніше був степ, тундра чи
льодовик, виросли ліси Зникли мамонти, шерстисті
носороги й інші тварини, котрі були головним об'єктом
полювання та джерелом їжі в попередні часи Ліси за-
селили північний олень, лось, кабан, бурий ведмідь,
вовк, лисиця, бобер, а степи — бик, кінь, антилопа-
сайга й інші сучасні тварини

Стародавня доба

Почалася нова епоха, що дістала назву середнь-
ого кам'яного віку — мезоліту Умови життя людей,
зокрема добування ними їжі, різко змінились, що
стало поштовхом до виготовлення складніших знарядь
праці Були створені вироби для обробки дерева —
долото, сокира, тесло, нові знаряддя з кістки та де-
рева (ножі, кинджали, списи) з крем'яними
пластинами Також було зроблене важливе відкрит-
тя досить складного для того часу механічного
інаряддя — лука

Великі родові колективи мисливців на мамонтів та
бізонів змінились порівняно невеликими групами
мисливців Озброєна луком і стрілами людина тепер
мала більшу самостійність і можливість полювати
сама Поширеним було полювання на північного оле-
ня 3 луком і стрілами людина навчилась забивати
тварин на відстані, а дичину — на льоту

Крім мисливства одним із основних занять стає
рибальство В цей час були винайдені різноманітні
пристосування для ловлі риби — гачки, сіть з поплав-
ками, складна система загородок на ріках та озерах,
а також човни, видовбані з цільних стовбурів дерев,
та весла Важливого значення набуло збирання річко-
вих і морських черепашок, їстівних рослин та ягід
Домашньою твариною став собака — віднині
постійний супутник людини

На відміну від попередніх часів в епоху мезоліту
почали ховати померлих вже не серед живих, тобто
на території стоянок, а за їх межами — у давніх
іюдовихчи племінних могильниках Так, у Дніпропет-
ровській області досліджено три могильники біля
Волоського та Василівки, на яких виявлено близько
90 поховань Більшість захоронених — чоловічої
статі, покладені в могили на боці Серед останків
померлих знайдені стріли і навіть наконечник дроти-
ка (причому деякі з них застрягли прямо в кістках),
а на деяких черепах є вм'ятини від ударів Все це
с шдчить про те, що тут були поховані члени роду чи
племені, котрі загинули під час сутичок Деталі об-
ряду поховання, зокрема орієнтація померлих,
пказують на те, що люди епохи мезоліту поклоняли-
( я мабуть, небесним світилам і понад усе — сонцю
Поширення мисливства і збільшення кількості
населення зумовили певне порушення екологічного ба-
ланс у Внаслідок цього в багатьох регіонах склалася
і шуація, названа кризою мисливського господарст-
іііі І Ірисвоюючі форми господарювання поступово
іііги риували себе, а тому їм на зміну йшли відтворю-
ючі (JIO[)MH Це відбулося вже в епоху неоліту, коли
і і.і|иіданнє населення України досягло нового ступе-
ни < мого культурно-історичного розвитку

В неоліті, або новому кам'яному віці (VI-III тис
до н е ), приручаються всі основні види домашніх
тварин, виникає примітивне землеробство Але при-
своюючі форми господарювання, особливо в лісовій
зоні, ще довго відіграють важливу роль у життєдіяль-
ності тогочасного населення Лісові племена так
званої культури ямково-гребінцевої кераміки аж до
кінця нео мту (як і в попередні часи) існували виключ-
но за рахунок мисливства, рибальства та збирання
ягід У поліській зоні особливого значення набуває
рибальство, яке стає визначальною формою господа-
рювання А в південному і південно-західних репонах,
наприклад у населення культури лінійно-стрічкової ке-
раміки, основне місце належало вже примітивному
землеробству та скотарству

Відмінності в характері господарювання в різних
репонах України, на думку Д Телегіна, свідчать про
нерівномірність історичного розвитку неолітичного
суспільства, що пов'язано з природним оточенням
та історичною ситуацією в ті чи інші часи На півночі
сприятливі умови в епоху неоліту зумовлювали
подальший розвиток традиційних форм присвоюючо-
го господарювання А на півдні, в степовій зоні, вже
в пізньому мезоліті стало бракувати дичини, що
було однією з причин переходу людства до від-
творюючого господарювання — скотарства та
землеробства (землю почали обробляти за допомо-
гою мотик з рогу та кістки) Перехід племен в епоху
неоліту до відтворюючих форм господарювання
був важливим етапом в історії людства в цілому
і тогочасного населення України зокрема Іноді
цей процес називають „неолітичною революцією"
Дійсно, в галузі давньої економіки це був своєрідний
революційний переворот, котрий розтягся на знач-
ний відтинок часу і збігався з темпами соціально-
економічного і культурного розвитку тієї епохи

Одним з важливих досягнень стає виготовлення
глиняного посуду Випалена на вогні глина була
першим штучним матеріалом, котрий створила
людина Як вважають дослідники, глиняний посуд
виник шляхом обмазування сирою глиною посуду,
сплетеного із лози Такий посуд випадково по-
трапляв у вогонь, дерев яна частина вигорала,
а глина обпалювалась, ставала досить твердою та
водонепроникною Посуд швидко набув популяр-
ності, і його використовували для різних цілей —
приготування їжі, зберігання сипучих продуктів
тощо Його форми та орнамент на різних терито-
ріях мали свої особливості По таких масових
знахідках археологи визначають ареали проживання
окремих людських спільнот (на землях України виділе-

но понад 10 неолітичних археологічних культур)

Епоха неоліту в цілому належить до первіснооб-
щинної формації стародавнього суспільства, в котрій
порівняно з попередніми періодами відбуваються ли-
ше певні соціальні зміни Це племінний лад,
економічною і соціальною основою якого був матріар-
хат Колективні могили, відсутність поховань, що
виділялися б багатим інвентарем чи особливостями ри-
туалу, свідчать про соціальну рівність серед тогочасних
людей Лише поява кам'яних булав в окремих похо-
ваннях (Маріуполь, Микільське), котрі, мабуть,
мали значення символів влади й підпорядкування,
вказує на зародження інститутів родової влади

За характером матеріальної культури та основних
видів занять неолітичні культури України розподіля-
ються на дві зони землеробсько-скотарську та
мисливсько-рибальську Межа між ними пролягає
в Євразії — від північної частини Франції через
північ Центральної Європи, Польщу, Україну, Нижнє
Подоння та Нижнє Поволжя до Середньої Ази

Характерною ознакою культур землеробсько-
скотарської зони є переважання плоскодонної
кераміки (рідко — круглодонної), прикрашеної
здебільшого лінійним, у тому числі спірально-меан-
дровим, орнаментом Тут з'являється розписний
посуд, використовуються шліфовані кам яні сокири,
складається специфічний поховальний обряд (по-
кладення померлого у скорченому вигляді на боці
разом з керамічними виробами) Носіями культур
цієї зони були племена середземноморського типу

Потрібно зазначити що і носи археологічних
культур Полісся зробили перші кроки до відтворюю-
чих форм господарювання, хоча переважали
традиційні заняття На відміну від вищезгаданих
культур мисливців і рибалок типовою є наявність
гостродонної кераміки, прикрашеної переважно штам-
пованим орнаментом (ямки, гребінцеві вдавленя)

Серед крем'яних виробів важливе місце займали
сокири, здебільшого нешліфовані Тут домінує обряд
поховання померлого витягнуто, на спині, без ке-
раміки Носіями цих культур були переважно племена
пізніх кроманьйонців

Епоха міді — бронзи.

Трипільська культура

анні форми відтворюючого господарювання, що
■ зародились у цю епоху, набули подальшого

розвитку в перехідний період від кам'яного

віку до епохи бронзи — в так званому мідному віці,
або ж енеоліті (IV-III тис до н е ) В цей час люд-

Історія України

ство оволоділо першим металом — міддю, знайом-
ство з яким відбулося ще раніше в близькосхідному
регіоні (V-IV тис до н е )

Важливим досягненням тих часів було зростання
продуктивності праці, виникнення передумов для ре-
гулярного обміну і появи майнового розшарування
суспільства, тобто початку розкладу первіснообщин-
ного ладу Тоді ж намічається перехід від мотичного
до ранніх форм орного землеробства Із збільшенням
кількості тварин у стаді коня пристосовують для вер-
хової їзди А зміни у виробничій діяльності і розвиток
ідеологічних уявлень зумовили зміни й у комплексі
вірувань Це знайшло відображення у монумен-
тальній скульптурі, у орнаменті та поховальному
обряді

Найбільш ранніми суспільними утвореннями на
території України, що вступили в нову епоху, були зем-
леробсько-скотарські племена трипільської культури
та культури Гумельниця Обидві вони сформували-
ся на основі культури Боян і, можливо інших
неолітичних культур Балкано-Нижньодунайського
регіону Пізніше з'являється ще ряд культур земле -
робсько-скотарського напряму, пам ятки яких відомі
також і на захід від сучасних кордонів України (ку-
лястих амфор, воронковидних посудин тощо)

Але все ж таки найяскравішою серед них була
трипільська (за назвою поселення поблизу с Трипілля
на Київщині, дослідженого В Хвойкою) Поширена
на території від південно-східного Прикарпаття до
Дніпра ця культура розвивалася протягом IV-III тис
до н е Вона є однією з основних давньоземлеробсь-
ких культур мідного віку Трипільська культура була
складовою частиною великої трипільсько-кукутенсь-
кої спільноти, що займала переважно територію
лісостепової смуги Правобережної України та Мол-
дови

Особливості трипільської культури та її місце в
європейському енеоліті визначаються, на думку
І Чернікова, по-перше, величезною територією поши-
рення (близько 190 тис км2 ) Вражають швидкі
темпи освоєння трипільськими племенами нових те-
риторій — на ранньому етапі освоєна площа
становила близько 50 тис км2, на середньому —
150 тис км2 Жодна з європейських розвинених зем-
леробських енеолітичних культур не могла зрівнятися
з нею ні за площею, ні за темпами поширення

По-друге, вони характеризуються довготрива-
лим періодом поступового розвитку — протягом
1500 — 2000 років — без значних змін в основних
рисах культури

По-третє, за своїм походженням трипільська

Стародавня доба

культура хоч і була пов'язана з Балкано-Нижньоду-
найським регіоном, але в процесі поширення на нові
східні території включала в себе на різних етапах
елементи місцевих неолітичних та енеолітичних куль-
тур При цьому вплив південно-західного населення
Оув неодноразовий, а розвиток білйш-менш відокрем-
лених общин приводив до виділення своєрідних
локальних груп, що мали різну долю

По-четверте, трипільська культура відзначається
розташуванням поселень певними концентрованими
групами з проміжними менш заселеними територіями
Навряд чи можна назвати Трипілля „культурою ко-
' чуючих землеробів", та деякою мірою до неї підходить
поняття „культура пересувних землеробів" Цим пле-
менам доводилося в умовах українського лісостепу
кожні 30-50 чи 60-80 років залишати засновані по-
I селения через виснаження грунту внаслідок
' екстенсивного ведення господарства, переселятися
та освоювати нові землі Цим, зокрема, можна пояс-
нити і утворення найбільших у Європі за доби енеоліту
поселень-гігантів на Уманщині до 450 га, в яких бу-
ло сконцентровано по кілька великих общин
і1 землеробів

По-п'яте, ця культура була крайньою північно-
східною ланкою землеробських культур „балкано-
західноукраінського" регіону європейського енеоліту,
що безпосередньо межувала та підтримувала зв яз-
(і ки з найбільшим у Стародавньому світі ареалом

скотарських культур євразійських степів та неолітич-
них культур лісостепової й поліської зон Східної
Європи

Однією з причин зникнення багатьох культур,
t зокрема трипільської, стала навала скотарських пле-

мен з Північного Причорномор'я Носив курганних
культур українських степів, котрі зруйнували багато
осередків осілого населення, іноді навіть називають
„вікінгами" IV-III тис доне А руйнація цих куль-
тур пов'язується з „курганізацією" Європи та Малої
Ази, що позначається терміном „індоєвропеїзацш",
або „розселення індоєвропейців з прабатьківщини"
Як уже зазначалось, основою життєдіяльності
трипільських племен було землеробство, а також
скотарство Надзвичайно високий рівень мали до-
машні виробництва й общинні ремесла, особливо
юнчарство (розписний посуд) та металообробка
Трипільський осередок належав до найдавнішої
в Європі, а також найрозвинутішої в енеолітичну
добу Балкано-Карпатської металургійної провінції
Через ці землі проходив шлях, по якому торгували
мета \ом Про взаємозв'язки трипільців з іншими
і рунами стародавнього населення свідчать і різні

антропологічні типи, відмічені серед носив цієї куль-
тури Отже, Трипілля було сполучною ланкою між
Заходом і Сходом

Основним економічним осередком тогочасного
суспільства була велика сім'я, котра складалась із
кількох парних сімей Місцями проживання вели-
косімейної общини були великі будівлі, розділені
перегородками на окремі відсіки, кількість яких
дорівнювала кількості парних сімей (мала сім'я мог-
ла проживати і в окремій будівлі)

Багату інформацію про духовний світ трипільців
містить орнамент глиняних виробів Так, тричленна
побудова орнаментальних композицій на стінках ба-
гатьох горщиків, можливо, є відображенням
триярусної картини світу У верхній частині горщи-
ка горизонтальною хвилястою лінією зображували
воду, посередині — сонце, місяць, краплі дощу, а в
нижній частині — дерева, людей, тварин Є припу-
щення, що ці три горизонтальних яруси розпису на
керамічних виробах відображують поділ світу на
верхнє небо із запасами води, звичайне небо (се-
редній ярус), по якому завершує свій біг ясне сонце
і через яке на землю (третій ярус) падає дощ, окро-
плюючи рослини

Культові обряди та церемонії проводились як у
звичайних житлах, так і в спеціальних святилищах
Одна з таких споруд на поселенні Сабатинівка (ба-
сейн Південного Бугу) являла собою будинок з
коридором У віддаленій від входу частині приміщен-
ня знаходилась піч, біля якої були розставлені
зернотерки, глиняні жіночі статуетки і посуд (в одно-
му з горщиків виявлені кістки бика)

Вздовж стіни був зведений глиняний вівтар,
а поряд з ним, в кутку, — масивне глиняне крісло,
спинка якого закінчувалась двома роговидними вис-
тупами, — так званий „рогатий трон" На вівтарі
виявлено 16 глиняних сидячих жіночих фігурок та
мініатюрні моделі кріслець з „рогами" на кінцях спи-
нок, пофарбованими в червоний чи білий кольори
Поряд стояв великий горщик із рельєфним зображен-
ням чотирьох жіночих грудей, котрий, вірогідно,
призначався для води Мабуть, це святилище було
своєрідним жіночим будинком, в якому випікали ри-
туальний хліб

Сприятливі природні умови і розвиток різних га-
лузей натурального господарства зумовлювали значне
збільшення населення Якщо наприкінці першого
етапу існування трипільської культури населення ста-
новило близько 30 тис чоловік, то наприкінці
середнього воно сягало вже 410 тис Далі спо-
стерігається певний спад 330 тис у середині і близько

Історія України

100-120 тис. чол. наприкінці пізнього етапу. Поселен-
ня були різних розмірів, а найбільші з них
зосереджувались у межиріччі Південного Бугу та
Дніпра — тут відомо близько 30 пам'яток площею
понад 50 га.

Найголовнішим елементом у плануванні таких
„протоміст" було створення кількох овалів забудови,
діаметр яких сягав 1-3,5 км, з двоповерховими чи од-
ноповерховими спорудами. Вони утворювали вулиці
та квартали в центральній частині поселення. На
найбільших з них (Майданецьке, Тальянки та ін.)
налічувалось від 1600 до 2700 будівель різних типів.
Крім житлових досліджені також споруди, що мог-
ли використовуватися для громадських потреб.

Розвиток відтворюючих форм господарювання
викликав корінні зміни й у мисленні людини, ставленні
її до природи. Поступово давні символи та обряди
значно змінилися, трансформувалися у нові, передусім
у символи добробуту. Зокрема, з культом родючості
пов'язано багато жіночих статуеток, в яких насампе-
ред підкреслюються ознаки жіночої статі. Пізніше їх
змінюють зображення молодих дівчат з плавними
лініями тіла. Такі статуетки передають образ жіночо-
го божества, широко відомого в усіх ранньо-
землеробських племен і тісно пов'язаного з уявлен-
нями про велику богиню-матір, про матір-землю, від
якої й залежить родючість. З цим культом пов'язані
також скульптурні зображення домашніх тварин —
бика, корови, барана, козла, свині, собаки. Ліпні
голови їх нерідко прикрашають глиняні горщики, що
використовувалися для зберігання їжі.

Але у всякої культури є початок і кінець. Були во-
ни і у Трипілля. З приводу її поступового зникнення
висловлюється кілька гіпотез: це і порушення еко-
логічного балансу, що було пов'язано з екстенсивним

веденням господарства; и певне похолодання кліма-
ту; і спроба перебудувати землеробську основу
економіки на скотарську; і внутрішні протиріччя та
протистояння трипільських общин західного та східно-
го ареалів; і експансія степовиків (носіів ямної
культури) на північний захід і племен культури куля-
стих амфор із заходу на схід (тобто на зайняті
трипільцями території). Вірогідно, що була не одна,
а кілька причин зникнення трипільської культури

Розвиток населення трипільської культури відбу-
вався своїм, суто європейським, неурбаністичним
шляхом. Трипільці досить близько підійшли до рівня
перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але
не змогли зрівнятися з ними внаслідок згаданих при-
чин. Та феномен трипільської культури полягає в
тому, що вона своєрідно поєднала господарські, фізи-
ко-біологічні, антропологічні, етнокультурні та
суспільно-ідеологічні системи найстародавніших пред-
ставників людських суспільств Півдня, Центру,
Сходу та полісся Європи, що належали до кількох ан-
тропологічних та мовних груп, перебували на різних
рівнях розвитку. Довготривале проживання населен-
ня трипільської культури на значній території Східної
та Південно-Східної Європи привело на заключно-
му етапі до її сегментації, а згодом і до розчинення у
складному конгломераті культур, які засвоїли їі основні
досягнення у господарстві, культурі, ідеології. Ці
надбання збереглись у міфології та культах прото-
слов'ян, а також інших індоєвропейських народів.

Тоді ж причорноморські степи і Крим займали уг-
руповання з переважанням скотарського способу
ведення господарства — носії середньостогівської, ям-
ної та інших археологічних культур. Перші з названих
вже приручили коня. Вони, як і їх наступники, маю-
чи специфічний уклад життя, були досить

Зразки трипільської кераміки.

Стародавня доба

войовничими, про що свідчить багато знахідок бой-
ових молотів, кинджалів, наконечників для стріл.
Можливо, побоюючись нападів з півдня, загроза
яких постійно нависала над трипільцями, вони й ста-
ли будувати поселення-гіганти. їх концентрація і
щільна забудова зовнішніх кварталів дають підстави
говорити про оборонні функції цих зон-„супер-
центрів". Але водночас взаємовплив південних сусідів
та трипільців-землеробів зумовив зміну способу іх гос-
подарювання — на пізньому етапі існування цієї
культури стало переважати скотарство.

Племена ямної культури, що селилися на широ-
ких степових просторах від Приуралля до Дунаю в
III тис. до н.е., також швидко пересувалися на без-
межних просторах і були дуже войовничі. У другій
половині III тис. до н.е. на місцях колишніх трипільсь-
ких поселень лісостепового правобережжя
споруджуються кургани ямників. Характеристика їх
укладу життя яскраво доповнюється матеріалами,
одержаними під час розкопок Михайлівського посе-
лення на Нижньому Дніпрі, що функціонувало
близько тисячі років. Із невеличкого селища з землян-
ковими житлами воно перетворилося на фортецю,
оточену глибокими ровами та кам'яними стінами
(збереглись їх залишки висотою 2,5 м).

У цю ж добу, наприкінці IV тис. до н.е., в степах
України з'являються кургани, що на віки стають
невід'ємним елементом ландшафту цієї зони. Ці кур-
гани являють собою округлі насипи різної висоти.
Під ними знаходяться поховання. Та це не просто на-
сипи з грунту, бо довкола них збереглися залишки
складних архітектурних споруд із землі, дернових
вальків, каміння і дерева. Появу курганів з викладе-
ним довкола камінням чи вертикально поставленими
плитами дослідники пов'язують з культом сонця.
Степовий курган— це ніби трохи підняте над поверх-
нею землі повторення в меншому масштабі того, що
бачить людина навколо себе, це ніби своєрідна модель
видимого світу.

В ці часи переважає обряд поховання померлого
В скорченому вигляді й посиланого червоною вохрою.
Характерно, що поховальну конструкцію робили у
формі воза. При цьому справжні дерев'яні дискові ко-
леса від воза знімались і клались по кутах могильної
ями. Померлий начебто вирушав у подорож з ре-
ального світу в інший. Рештки возів у похованнях є
найдавнішими свідченнями використання колісного
транспорту на нашій території.

Крім того, в ці часи з'являються перші похо-
вальні кам'яні скрині та монументальна скульптура у
вигляді різноманітних стел — кам'яних плит прямо-

кутних, трикутних, трапецієвидних контурів. Поряд
з простими стелами зустрічаються й антропоморфні,
на яких вигравірувані окремі частини тіла та різні
предмети. Всі вони, безсумнівно, є культовими пам'ят-
ками, пов язаними з вшануванням предків, сонця,
родючості.

Загалом перші скотарі українських степів різко
змінили характер міжплемінних відносин. Вони, зок-
рема, поклали край віковим культурним впливам на
Дніпровському Правобережжі нижньодунайських
та балканських племен. У середині IV тис. до н.е. роз-
почався зворотний процес, в результаті якого було
повністю витіснено це чужорідне для території України
населення. А у способі господарювання з'явилося
степове скотарство, яке поширилося на території від
Дніпра до Карпат.

Далі на шляху прогресу стародавнього населен-
ня України був історичний період, що тривав близько
тисячі років (II тис. до н.е.). Він дістав назву доби
бронзи за найменуванням цього сплаву (мідь плюс
олово чи рідше — свинець або миш'як). Цей штуч-
ний метал був твердіший, ніж мідь, температура його
плавлення була також значно нижчою: мідь плавить-
ся за температури 1056 градусів, а бронза — близько
700-900. Таку температуру можна було отримати
навіть у найпримітивніших печах, а то і на вогнищах
просто неба.

Вважається, що відкриттю цього сплаву могла
сприяти наявність у деяких мідних рудах домішок
олова (найкраща бронза — 9 частин міді і 1 части-
на олова). Коли люди пересвідчились у перевагах
нового металу, з нього почали виготовляти знаряддя
праці та зброю. На території нинішнього Донбасу в
давнину були шахти для видобування руд, необхідних
для виробництва бронзи.

Розвиток металургії бронзи і поява значної
кількості металевих знарядь сприяли подальшому
розвитку всього господарського комплексу, взаємов-
пливу між скотарськими та землеробськими
племенами, котрі водночас поглиблювали свою
спеціалізаію. Якраз на початку епохи бронзи в сте-
пах Східної Європи завершився процес виділення
скотарських племен з-поміж інших. Це знаменува-
ло початок нагромадження багатства (насамперед
худоби та товарів від землеробів) у руках окремих
сімейств. Патріархальні родинні відносини остаточ-
но утвердились у тогочасному суспільстві — головна
роль переходить до чоловіків.

Доба бронзи характеризується великою кількістю
археологічних культур (близько 20): шнурової та
багатоваликової кераміки, тшенецько-комарівської,

Історія України

катакомбної, зрубної тощо, котрі належали до різних
груп племен Це свідчить про зростання певної відо-
собленості господарського і культурного розвитку
окремих людських колективів Проте помітна і пев-
на спільність окремих культур на досить значних
просторах України та сусідніх територіях, що свідчить
про постійні контакти між ними та розселення носив
окремих культур у різних напрямках Порівняно з
іншими стародавніми народами Східної Європи пле-
мена, котрі населяли територію України, досить рано
вступили в епоху бронзи Але ця територія вже чітко
розподілялася на три складові „світи" — Степ, Лісо-
степ і Полісся Куїьтурні й етноісторичні процеси в
кожній із цих зон відбувалися різними темпами і в
різних руслах

У цілому тогочасний світ, як уже зазначалося,
ділився на землеробський і скотарський У північних
районах протягом усього згаданого періоду добуван-
ня каменю і виготовлення з нього різноманітних
виробів все ще посідало виключно важливе місце,
адже крихка бронза не могла повною мірою витісни-
ти традиційну виробничу сировину

На відносно легких грунтах того ж Полісся по-
чало розвиватись і землеробство, про що свідчать
знахідки стародавніх дерев'яних рал у Токарях на
Сумщині та в Поліссі на Чернігівщині Ще більшо-
го розвитку досягло землеробство в лісостеповій зоні
— найсприятливішій для цього заняття Тут значно
розширюється асортимент культурних рослин
зафіксовані знахідки кількох сортів пшениці, проса,
ячменю, льону, коноплі, гороху, сочевиці, розвивають-
ся садівництво й городництво (виявлені кісточки
вишні, сливи, насіння ріпи, цибулі, часнику, маку)

Зображення плуга на плитах навісу Таш-Аїр у
Криму та наскельні малюнки биків у ярмі в Кам'яній
Могилі в Приазов'ї свідчать про те, що в II тис
до н е вже було відоме орне землеробство В степо-
вих же репонах основним було скотарство Туг знали
всі види домашніх тварин, передусім велику рогату
худобу, поступово збільшувалися отари овець та кіз
Але степнякам було відоме вирощування злаків Роз-
вивалось, як і на північних територіях, общинне
ремесло, що сприяло виділенню ремісників різних
напрямів, передусім професюналів-металурпв (При-
чорномор'я), майстрів з виготовлення крем'яних
знарядь (Волинь)

Розвиваються й ідеологічні уявлення Так, з ши-
роким використанням у господарстві коня
поширюється його культ Особливе місце він посідає
у міфологи індоіранських племен (уподібнюється
сонцю) В поховальному ритуалі кінь є посередником

між світом живих і царством мертвих

Самі захоронения дедалі частіше робилися під
курганними насипами не тільки в степових районах,
айв інших місцевостях (хоч тут зберігаються й грун-
тові могильники) Під час здійснення цього ритуалу
значну роль починають відводити вогню Здійсню-
вали обряд кремації чи інгумацн, але незалежно
від способу захоронения культ предків продовжу-
вав існувати Активно вплинути на людське тіло
як за життя, так і після смерті намагалися племена
катакомбної культури півдня України — най-
більш войовниче населення серед племен епохи
енеоліту — бронзи

На початку І тис до н е з переходом до вироб-
ництва заліза епоха міді — бронзи на території
України завершилася Широке поширення нового
металу сприяло подальшому прогресу тогочасного
суспільства

Скіфо-сарматський світ

** І тис до н е на сучасних українських землях
також відбувалися бурхливі події З'являють-
ч ся нові етнічні спільноти, про які вже є згадки
в письмових джерелах За своєю активністю з-поміж
племен виділяються степовики Вони вміють не тільки
обробляти залізо та виготовляти міцну зброю, а й ма-
ють навички верхової їзди, складний лук „скіфського
типу" У них набуло розквіту кочове скотарство На
зміну осілим скотарям-землеробам, які мешкали в
степах у попередню епоху, прийшли численні кочові
племена, котрі протягом століть визначали історич-
ний розвиток на значних просторах від Внутрішньої
Монголи до берегів Дунаю на заході

Про перше з цих племен — „людей кіммерійсь-
ких" — дізнаємося з „Одіссеї" Гомера Видатний
давньогрецький поет розміщує їх землі поблизу
входу до потойбічного світу — царства Аїда В VIII-
VII ст до н е ці войовничі племена проникають на
територію Передньої та Малої Ази, громлять війсь-
ка місцевих зверхників, спустошують їх землі
Історичні пам'ятки цих племен IX — першої поло-
вини VII ст до н е знайдено на просторах від Волги
до Дунаю Озброєння кіммерійського воїна склада-
лося з лука, кинджала або меча та списа

Займалися ці племена кочовим скотарством
Провідне місце в ньому посідало конярство, що за-
безпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів,
давало значну частину продуктів харчування

Кіммерійське мистецтво мало прикладний харак-
тер Типовим було й створення кам'яних антро
поморфних статуй, на яких висікались зображення

Стародавня доба

різноманітної військової амуніції За мовою вони,
вірогідно, були іранцями Постійний натиск
кіммерійців відчували й землеробські племена так
званої чорноліської культури (XI — VIII ст до н е ),
що мешкали північніше У Лісостепу вони створюють
перші добре укріплені городища Подальший розви-
ток кіммерійського суспільства був обірваний навалою
скіфів

[Найдавніші згадки про скіфів (або, як вони себе
називали, сколотів), датовані серединою VII ст до
н е, містяться в ассирійських клинописах Володарі
Ассирії спочатку використовували їх як найманців для
боротьби з сусідами, а потім скіфи чверть століття самі
панували в Передній Ази Після того як мідійський
цар Кіаксар, запросивши ватажків кочівників на бан-
кет, напоїв їх та наказав перерізати, пануванню скіфів
у цьому регіоні настав кінець Вони повертаються
на місця своїх основних кочівок — на простори При-
кубання й Північного Кавказу Надалі вони рухаються
в західному напрямку

Про походження скіфів і їх переселення в причор-
номорські степи розповідає давньогрецький історик
Геродот У середині V ст до н е він перебував у МІСТІ
Ольвія на березі Дніпровсько-Бузького лиману і
описав всі отримані свідчення про них у „Історіях"
Зокрема, в четвертій книзі Геродот наводить кілька
варіантів появи скіфів Ймовірно, на його думку, „із
кочовиками-скіфами, що мешкали в Ази, воювали і
завдавали їм чимало прикрощів массагети, і через
це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію
(бо країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, за давніх
часів була кіммерійською) Кіммерійці, коли побачи-
ли, що проти них виступило велике військо, почали
радитися, що їм робити Скоро вони розділилися
і почали битися між собою Після того кіммерійці
покинули країну Згодом прийшли скіфи, знайшли
країну незалюдненою і зайняли Гі"

Перенесення центру скіфів у Нижнє Подніпров'я
і степовий Крим відбулося в середині — другій по-
ловині VI ст до н е Вірогідною причиною цієї
передислокації, на думку В Мурзіна, було намаган-
ня кочовиків установити контроль над торговельними
шляхами, що сполучали античний світ із землеробсь-
кими районами Лісостепу Це відкривало перед
с кіфською знаттю широкі можливості для збагачен-
ня Встановлення такого контролю сприяло також
мснній економічній єдності кочового Степу та земле-
робського населення північних районів До складу
t кіфської держави, яка сформувалась наприкінці VI
іт до н е, крім іраномовних сколотів входили різні
.ча походженням народи

Дещо рашше, на початку VI ст до н е скіфським
царям довелося пройти через тяжке випробування —
навалу військ могутнього перського володаря Дарія
Проте кочовики без значних втрат перемогли персів
Дійшовши до Волги, нападники повинні були по-
вернути назад Поразка Дарія принесла скіфам славу
про їх непереможність

За свідченням Геродота, Скіфію населяли кочові
й осілі племена Поблизу давньогрецького міста Оль-
вія жили калліпіди, або, як їх ще називали, елліно-
скіфи, північніше від них — аллазони Ще далі на пів-
ніч мешкали скіфи-орачі, на схід від них — скіфи-
землероби, котрих ще називали борисфенітами В сте-
пах на схід від Борисфена-Дніпра проживали скіфи-
кочовики, а на берегах Меотіди (Азовського моря)
та в степовому Криму кочували царські скіфи Тери-
торію довкола населяли й інші народи (елліни, таври,
фракійці, агафірси, неври, меланхлени, будини тощо)

(Це був багатий світ, у якому народи постійно за-
знавали взаємовпливів Північно-причорноморська
Скіфія досягла свого розквіту в IV ст до н е Бага-
то в чому це було пов'язано з іменем царя Атея, який,
зокрема, вів війни з Філіппом II — батьком Олек-
сандра Македонського Останній теж намагався
контролювати причорноморські землі Але його
намісник у Фраки — Запірюн після невдалої обло-
ги Ольвії був розгромлений войовничими кочовиками
Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою були зу-
мовлені наявністю у них найдосконалішої для тієї
доби зброї

Ударною силою у них була кіннота Головним
засобом воіна-скіфа був панцир, хоч використовува-
лись і звичайні шкіряні куртки Він мав бойовий пояс
і щит, його голову захищав шолом Захищеним
був також бойовий кінь (у загонах важкоозброєних
вершників) Основною зброєю був невеликий склад-
НИИ лук, що стріляв до 500 м Використовувались
списи, дротики, сокири, кинджали і передусім короткі
мечі І

«Щоб захиститись від цих небезпечних напад-
ників їх сусіди зводили укріплення У багатолюдному
Лісостепу було чимало величезних на той час
городищ —Трахтемирівське (понад 500 га), Мо
тронинське (понад 200 га), Ходосівське (понад
2000 га), Більське (понад 4000 га), Каратульське
(більше 6000 га) та ін Вражають не тільки розміри
укріплених поселень, а й самі могутні укріп-
лення висота земляних валів на Більському й Не-
мирівському городищах і нині сягає 8 м при ширині
понад 30 м

Лісостепові племена займалися орним землероб-

Скіфський вершник
(реконструкція

Є.В.Черненка та М.В.Гореліка).

Історія У краї ни

ством (вирощування пшениці, ячменю, жита, вів-
са, гороху, сочевиці), але розвивалось і скотарство
(велика й мала рогата худоба, кінь, свиня). Роз-
вивались садівництво та різні промисли, ремесла,
особливо обробка чорного і кольорових металів,
а також бронзи. Суспільство в соціальному плані
було досить диференційоване.

Розшарування суспільства ще виразніше було
помітне у кочовиків південноукраїнських територій.
Про це красномовно свідчать численні кургани
скіфських володарів, розташовані в районі нижньої
течії Дніпра, — Огуз, Чортомлик, Солоха, Гаймано-
ва Могила (їх висота сягала 20 м)./Про рівень багат-
ства скіфів свідчать хоча б унікальні ювелірні виро-
би із золота та срібла, знайдені в могилах, здебільшого
пограбованих ще в давнинуг

Скіфська релігія була політеїстичною\ За
свідченням Геродота, головною богинею була
Табіті — богиня домашнього вогнища^ До пантеону
богів також входили: Папай — володар неба;
його дружина Апі — богиня землі, прароди-
телька цього народу; Гойтосір — бог сонця; Фагіма-
сад — бог водяної стихії й покровитель конярства;
Агрімпаса — богиня родючості; Таргітай — бог —
родоначальник скіфів. Усі вони зображувались
у вигляді людини.^Скіфське образотворче мис-
тецтво мало зоомор-фний характер (так званий
звіриний стиль). Улюбленими були образи оленя,
барана, коня, кошачого хижака, фантастичного
грифона, гірськогокозла. А монументальне мис-
тецтво представлене кам'яними антропоморфними
стелами.

У своєму розвитку скіфське суспільство досягло

стадії переходу від варварства до цивілізації. Зане-
пад цієї могутньої держави почався на рубежі IV-
III ст. до H.cj^ а в II ст. до н.е. на більшій частині її те-
риторії з'являються нові кочові племена. Певний час
Мала Скіфія, столицею якої був Неаполь, ще існу-
вала в степах Кримського півострова.

Сармати, що на історичній арені змінили скіфів,
як і останні, тривалий час (більш як 600 років) зай-
мали широкі простори — від прикаспійських степів
до Паннонії. Вони активно впливали на події в антич-
ному світі, що поступово відживав, та в ранньо-
слов'янському, що тільки-но народжувався. Тісно
контактуючи з землеробськими племенами північно-
кавказького регіону, зарубинецьким і пізньоскіфським
населенням Подніпров'я та Криму, сармати вплива-
ли на формування і розвиток їх культур.

Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі III

II ст. до н.е., сарматські племена язигів, роксоланів,
аорсів, а трохи пізніше й аланів хвилями просувались
на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ.
Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їх
агресивність і войовничість.

Масове переселення сарматських племен на тери-
торію Північного Причорномор'я починається з кінця
II ст. до н.е. На рубежі нашої ери вони повністю
освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді прони-
каючи аж до Південного Бугу та Дунаю. В середині
І ст. н.е. вони намагаються розселитися ще західніше.
У сарматському оточенні виявляються пізньоскіфські
городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси

Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство,
їх постійні набіги і вимоги сплачувати данину зумо-
вили переселення на нові території ранньо-

Реконструкція кінської збруї.
За Б.М.Мозолевським.

Глиняна модель
скіфського воза з Керні.

Стародавня доба

слов'янського зарубинецького населення Серед-
нього Подніпров'я.

Найбільшого розквіту сарматське суспільство
досягло в І ст. н.е. Поступово бідніші прошарки ко-
чового населення осідали у Північно-Західному
Причорномор'ї. І вже в III ст. н.е. якась їх частина
ввійшла до черняхівської культури.

Сарматське суспільство Перебувало на перехідно-
му етапі від докласових відносин, а господарство
в цілому мало риси їх попередників. У військовій
справі сармати відрізнялися від скіфів. Римський
історик Тацит писав, що „коли вони з'являються
кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може
чинити опору». В бою вони користувалися арканами,
довшими, ніж у скіфів, мечами, списами.

Античні міста
Північного Причорномор'я

і авньогрецькі міста і неукріплені поселення на
північних берегах Понта Евксінського та
ЛМеотіди (Чорного й Азовського морів) ви-
никли на завершальному етапі „великої грець-
кої колонізації". Освоєння цього регіону розпочалося
в середині VII ст. до н.е., коли були засновані Істрія
в Подунав'їта Борисфен на сучасному острові Бере-
зань, поблизу Очакова. Пізніше тут формуються
три основних центри: Ольвія на Дніпровсько-Бузь-
кому лимані, місто Боспор Кіммерійський з головним
осередком у Пантікапеї (сучасна Керч) та Херсонес
(околиці сучасного Севастополя). Розселення вихідців
з різних місць, передовсім з Мілета, який за висло-
вом Плінія Старшого, був „родоначальником більш
як дев'яноста міст", зумовлювалося розвитком
торгівлі, пошуками нових джерел сировини (зокре-
ма металу), воєнно-політичними конфліктами. Сам
процес заселення нових територій відбувався як шля-
хом цілеспрямованої колонізації, так і стихійно.

Античні рабовласницькі держави на території
Північного Причорномор'я існували протягом май-
же тисячі років. Як вони виникали? Спочатку
створювалися невеликі торгові пункти, що називали-
ся емпоріями. Тут були склади товарів, якими
обмінювалися з місцевим населенням. Для забезпе-
чення оборони такі факторії засновувалися на берегах
морів чи річок або ж навіть на островах. Згодом во-
ни розросталися у великі населені пункти, довкола
нких зводилися укріплення. Поступово з являлися
нисслки і створювалась сільськогосподарська окру-
га — хора. Місто-поліс набирало характерних для
интимного світу рис. У товарообміні з греками були

зацікавлені й місцеві жителі. Збуваючи надлишки
хліба, продуктів скотарства і рабів-полонених, вони
отримували вино, предмети розкоші, ремісничі виро-
би тощо.

Прикладом грецького міста-поліса є Ольвія, за-
лишки якої збереглися на березі лиману, біля сучасного
с. Парутино Миколаївської обл. Засноване в VI ст.
до н.е., воно було в останні століття своєї історії під
протекторатом Риму. Незатоплена частина (33 га)
складається з кількох районів (Верхнє, Терасне,
Нижнє міста), що з'єднувались широкими кам'яни-
ми східцями і похилою вулицею. Природний захист
(глибокі балки) доповнювався потужною стіною тов-
щиною близько 4 м.

Верхня частина міста була основною. Тут знахо-
дилися громадські споруди, священний гай,
скарбниця, проходила головна поздовжня вулиця.
У Нижньому місті, поблизу гавані, розміщувалися пе-
реважно господарські та ремісничі комплекси, зокрема
рибний ринок. Розміщувався ближче до води й театр.
Планування Ольвії було переважно прямолінійним.
У часи розквіту (кінець IV ст. до н.е.) площа міста
сягала максимальних розмірів (55 га), а кількість
жителів — 15-20 тис. чоловік. Поблизу укріплень бу-
ло відкрите поселення та міський некрополь.

Пізніше, в римську епоху, гарнізони направлених
з Апенинського півострова легіонерів розміщува-
лись у місцевих античних поселеннях, і тільки іноді
для них створювалися спеціальні табори. Одним з них
був Харакс на мисі Ай-Тодор у Криму. Городище бу-
ло недоступним з боку моря, а з суші мис укріплений
стіною завширшки 2,2-2,4 м, на яку використані
старі оборонні конструкції місцевих таврів. У різний
час тут перебували солдати І Італійського,
XI Клавдієвого легіонів та інших військових
підрозділів. Серед різноманітних споруд були й вівтарі
на честь бога Юпітера.

Тут, як і в метрополії, соціально-економічні відно-
сини грунтувалися на законах рабовласницької
формації. За устроєм північнопричорноморські дер-
жави були різними: демократичні (Ольвія, Херсонес)
чи аристократичні (Пантікапей до утворення Бос-
порського царства) республіки або ж монархії
(Боспорське царство). Влада належала рабовлас-
никам, хоча в певних акціях брало участь усе вільне
населення. Раби ж були позбавлені будь-яких прав.
До громади також належали жінки та всі не греки.

На першому етапі свого існування (VII — І ст.
до н.е.) міста-держави були незалежними утворення-
ми, а на другому (І ст. до н.е. — III ст. н.е.) — вони
підкорялися Риму. А їх занепад внаслідок загальної

Г г

витку релігшних уявлень у причорноморського насе-
лення умовно можна виділити два значних періоди.
Для першого (VI-І ст. до н.е.) характерний в основ-
ному грецький пантеон божеств із синкре-
тизацією окремих культів, що посилилися в елліністич-
ний час (у другій половині IV-I ст. до н.е.). Особливо
популярним було вшанування Аполлона, Артеміди,
Зевса, Афродіти, Діоніса-Вакха. Велике значення ма-
ло й шанування героїв — Ахілла і Геракла.

У другому періоді (I-IV ст.н.е.) відбуваються
значні зміни: в релігію вищезгаданих осередків про-
никають і поширюються культи негрецького
походження (Кібела, Мітра, Ізіда та ін.), впровад-
жується культ римських імператорів, посилюється
роль локальних культів, синкретизація і абстрагізація
окремих божеств. І вже наприкінці цього періоду
з'являються перші паростки християнства. Відправ-
лення культів здійснювалось як у громадських місцях,
так і вдома.

Взаємовпливи античних північнопричорноморсь-
ких міст-держав зумовлювали прискорення розпаду
родоплемінних відносин у скіфів, сарматів, інших
груп населення цього регіону сучасної України. Зав-
дяки давньогрецьким переселенцям місцеві жителі
знайомилися з передовим для тих часів грецьким та
римським культурним надбанням, що в свою чергу
привело не тільки до виникнення тут своєрідного
варіанта культури, а й сприяло подальшому розквіту
власних стародавніх народів Північного Причорно-
мор'я. Греки і римляни принесли сюди свої технічні
досягнення, високу майстерність, особливо в галузях
архітектури, ремесел, мистецтва тощо.

Населення України

в І тис.н.е.

* а тлі причорноморських степів Криму цього
часу з'являється Візантія, котра стала спад-

I, коємицею Римської імперії. їй удалося

втримати свої позиції в Криму до середини VII ст.н.е.
По цьому тут більш активними стали хозари, які
включили ці землі до складу свого каганату. В період
раннього середньовіччя Крим населяли крім місцевих
таврів ще й тюркути, болгари, готи та представники
інших народів. Кочовики мешкали у степовій частині
півострова, а родючі гірські долини та прибережні
території займали землероби.

В V-VI ст. посилився тиск на візантійські во-
лодіння варварських племен, що змусило
Константинополь посилити свої оборонні споруди. В
першу чергу укріплювались старі міські центри. Але

Історія У краї ни

кризи рабовласницької формації, виведення римсь-
ких гарнізонів та наступу варварських племен, що
входили до складу готського військового союзу, при-
падає на рубіж III — IV ст. н.е.

Греки Північного Причорномор'я, крім вирощу-
вання зерна (на Боспорі і в Ольвії), займалися
виноградарством. Значну роль відігравали у них ско-
тарство, рибний промисел. Високого рівня досягло
ремісниче виробництво: металообробка, ткацтво, ви-
чинка шкіри, виготовлення виробів зі скла,
різноманітної кераміки — амфор, покритого чорним
та червоним лаком, фарбами різних кольорів посуду.
Швидкими темпами розвивалася торгівля, для потреб
якої карбували власну монету. Для місцевої знаті ви-
готовлялися найвишуканіші ювелірні вироби, з
місцевим людом вівся і натуральний обмін. Громадські
діяння проводились на міській площі — агорі, побли-
зу якої знаходилися головні культові споруду. На
початку І тис.н.е. в Північне Причорномор'я потра-
пляє римська зброя (короткий меч, залізний панцир,
спис з довгою залізною втулкою).

Духовна культура жителів давньогрецьких ко-
лоній зазнавала постійних взаємовпливів усього
античного світу. На перших етапах існування міст-
полісів у Північне Причорномор'я просто були
перенесені всі досягнення культури метрополії. Од-
нак у процесі розвитку північнопонтійських міст
виникали і посилювалися місцеві особливості, що зу-
мовлювалося їх географічним положенням,
соціально-політичним устроєм, етнічним середови-
щем, з яким вони взаємодіяли. Культура міст-держав
Північного Причорномор'я — Боспору, Ольвії, Тіри,
Херсонесу — не була однорідною.

У колоніях з самого початку їх створення була ши-
роко розвинута грамотність, а грецька мова
залишалася офіційною мовою аж до загибелі багать-
ох північнопонтійських держав. В Ольвії, зокрема,
майже не знайдено латинських написів, їх більше се-
ред матеріалів кримських пам'яток. Велика увага
приділялась освіті, фізичному вихованню (п'ятибор-
ство, стрільба з лука, біг тощо). Розвивались історія
та філософія, медицина. Значну роль у культурно-
му житті поселенців відігравали театр, музика,
література, мистецтво (монументальний живопис,
мозаїка, вазопис, скульптура, коропластика — вироб-
ництво теракотових статуеток та пам'ятки
прикладного мистецтва).

Релігія також була грецькою, в своїй основі
політеїстичною, тобто поклонялися багатьом божест-
вам. Природа здавалася давнім грекам живою,
населеною надзвичайними істотами. В історії роз-

-ч

Стародавня доба

потребували захисту й обширні території передгірсько-
го та гірського Криму, де проживали піддані імперії
або її союзники-федерати.

Вже в часи правління імператора Юстініана І
(527-565 pp.) у південно-західній частині півостро-
ва була зведена система так званих довгих стін, які
закривали проходи в гірські долини, заселені гото-
аланами. Це позбавляло кочовиків можливості напа-
дати зненацька. Трохи пізніше поряд із стінами
з'являються нові фортеці, де перебували військові
гарнізони та в разі небезпеки знаходило притулок
мирне населення. Тож, навіть прорвавшись через
„довгі стіни", шанси взяти полон були невеликими.
Крім того, на узбережжі піднімається ще один
укріплений порт — Сугдея (сучасний Судак).

Поряд з військовим будівництвом візантійська
адміністрація проводила широкі акції щодо поши-
рення християнської релігії. Формування нової
релігійної ідеології таврійського населення відбувало-
ся під значним впливом і через культурні зв'язки з
Херсонесом — місцем шанування багатьох христи-
янських святинь. Будівництво культових споруд на
території фортець федератів імперії велося за допо-
могою візантійських майстрів. Але хоч у IV ст.н.е. вже
й існували на півострові дві єпархії, нова віра зайня-
ла міцні позиції тільки в другій половині І тис.н.е.
Про це свідчить застосування аж до V ст. у Херсо-
несі кремації — поховального ритуалу проти якого
церква боролась.

У VII ст. до складу Хозарського каганату потра-
пляє частина Східного Криму, що змусило Візантію
вступити в контакти з новим сильним суперником,
їх відносини в різний час коливались від дружніх
до військового протистояння. А в VII ст. у результаті
масової міграції малоазійських греків через іконо-
борські гоніння на землях півострова з'являється
велика кількість поселень та монастирів.

Активному впливу хозар у степовій зоні України
передували нові хвилі кочовиків, що, перетинаючи
Надчорномор'я, рвалися за добиччю за Дунай, до
багатих європейських країн. У 70-х pp. IV ст.н.е.
тут з'явилися гуни, що прийшли з приуральських
степів. З їх добою, вважається, почалася середнь-
овічна епоха — було покладено край існуванню
рабовласницького ладу у Європі, значно змінилась п
етнографічна карта.

Римський історик Амміан Марцелін, який служив
у східноримській армії, так описує гунів: „Одяга-.'
міться нони в полотняні сорочки або шкури, харчу-
ються сирим м'ясом та корінням../не мають ані по-
стійних місць помешкання, ані домашньбро, всішища;

ані законів, ані сталого способу життя, кочують різни-
ми місцинами, ніби вічні втікачі, з кибитками,
у яких проходить їхнє життя… Ніхто з них не може
відповісти на запитання, де його батьківщина… Знай-
шовши місцину, рясно вкриту травою, вони роз-
міщують свої кибитки колом і харчуються, як звірі;
знищивши увесь корм для худоби, вони знову везуть,
так би мовити, свої міста, розміщені на возах… Вони
знищують все, що трапляється на їхньому шляху.
Воюють гуни виключно на конях, здалеку сиплячи на
ворогів стріли, і намагаються не братися до рукопаш-
ного бою. Озброєні вони мечами, дальнобійним лу-
ком та арканом, яким стягують противника з коня".

Прорвавшись до Центральної Європи, ці кочо-
вики після спустошливих набігів створили свою
державу в Паннонії. На її чолі став 445 р. Аттіла. Але
вже після його смерті 454 р. ця неміцна політична
структура розпалась.

У другій половині І тис.н.е. зі сходу на захід про-
довжували кочувати нові групи номадів — авари,
болгари, угри. Два останніх угруповання, перейшов-
ши Дунай і поєднавшись з місцевим населенням,
дали поштовх до створення сучасних європейських
країн — Болгарії й Угорщини. Доля ж аварів (або,
як їх ще називали, обрів) була схожою на долю
більшості кочовиків. Про це визначна пам'ятка дав-
ньоруської історії „Повість временних літ" (далі —
„Повість") засвідчує: „Ці обри воювали проти слов'ян
і примучили дулібів (союз племен на Волині), що
(теж) були слов'янами, і насильство вони чинили
жінкам дулібським: якщо поїхати (треба) було обри-
нові, (то) не давав він запрягати ні коня, ні вола, а
велів упрягати три або чотири, або п'ять жінок і вез-
ти обрина — і так мучили вони дулібів. Були ті обри
тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і помер-
ли вони всі, і не зостався ані один обрин. І є приказка
в Русі й до сьогодні: „Погинули вони, як обри", бо
нема їхнього ні племені, ні потомства".

Накопичуючи під час військових набігів великі ба-
гатства, номади за варварськими звичаями їх і
використовували. Про це красномовно промовля-
ють „скарби" VII-VIII ст., чимало яких виявлено,
зокрема, на Полтавщині та біля Дніпровських порогів
(Мала^Перещипина, Нові Санжари, Ілодоси, Воз-
неряйкі тощо). Крім зотлілих кісток, кінського
-'■спорядження та зброї до них входили різноманітні
коштовні речі. Очевидно, тут були поховальні чи по-
минальні комплекси тюркської знаті. Одночасна або
близька смерть багатьох кочових зверхників свідчить
про великі битви в Подніпров'ї цих часів.
. Дещо іншою була доля Хозарського каганату —

Історія У краї ни

одного з могутніх об'єднань кінця І тис н е, вплив яко-
го певний час поширювався на території від Кавказу
до Дунаю В період своєї могутності Хозарія протис-
тояла Арабському халіфату і Візантії, підкорила
чимало народів і племен (у тому числі й частину
східнослов'янських — полян, сіверян, в'ятичів, ра-
димичів) Столицею хозар було місто Іпль на Нижній
Волзі, а на землях Дніпровського Лівобережжя їх на-
селені пункти, де мешкали й болгари та алани, сягали
басейну Сіверського Дінця Саме тут, на Харківщині
біля Верхнього Салтова знаходилися значні за
розмірами городище, відкрите поселення та могиль-
ники, котрі були головним осередком Хозари на
прикордонні зі слов'янами

Крім кочівництва, що було привілеєм вищих про-
шарків суспільства, хозари займалися землеробством,
різноманітними ремеслами, особливо посередниц-
твом у міжнародній торгівлі На рівні свого часу була
й військова справа, розвитку якої сприяла Візантія,
зацікавлена в їх боротьбі зі слов'янами В цілому ж
суспільство переступило рубіж докласових відносин
Серед низів були поширені язичницькі вірування,
верхівка ж на певних етапах приймала іслам, христи-
янство та іудаїзм Розвивалися взаємовідносини
хозар зі східними слов'янами Проте після походу
київського князя Святослава 965 р каганат як дер-
жава був приречений на зникнення Його осіле
населення влилося як складова частина до різно-
етнічних груп Причорномор'я

На північних кордонах сучасної України в І тис н е
також кипіло життя Тут північніше басейнів Прип яті
та Десни, мешкали балтські племена Вони тісно
контактували зі слов янами Останні виявляли вели-
ку активність і вже у І тис н е асимілювали значну
частину балтів на землях сучасних Роси та Білорусі
Інша доля чекала германців, які в першій половині
І тис н е із скандинавського регіону через територію
Польщі вирушили на південь Вони досягли земель
Волині та Поділля, де мешкали поряд зі слов'янсь-
кими та іншими групами населення їх рух до берегів
Чорного моря не був блискавичним В результаті їх
поступової міграції й осідання сформувалася так зва-
на держава Германаріха — очевидно, тимчасове
об'єднання багатьох різноетнічних угруповань під
егідою готів На території Дніпровського Правобе-
режжя готи проіснували, зберігаючи етнічну
відособленість, близько 200 років Після розгрому Гу-
нами германські племена (крім окремих, що ще певний
час проживали в Криму і навіть були федератами
Візантійської імперії) до кінця IV ст перейшли далі
на захід

Слов'яни

^, 1 тис н е на історичну арену стрімко виходять
слов'яни — одна з основних плок давньоєвро-
пейського населення Про їх походження і
місце початкового проживання є кілька версій Пер-
ша з них — дунайська — була висловлена ще
Нестором-літописцем у середньовічні часи Друга
пов язує перший етап існування цього населення з
вісло-одерським межиріччям За третьою, старо-
давні слов'яни мешкали на території між Дніпром і
Віслою А за четвертою — між Дніпром і Одером

Та ймовірніше, на думку В Барана, контури пра-
слов'янського масиву з часів виділення його,
принаймні у II тис до н е, з індоєвропейської спільно-
ти і аж до раннього середньовіччя (коли слов'яни
були реально зафіксовані в письмових джерелах,
а їх існування підтверджено й археологічними ма-
теріалами) певною мірою змінювались Протягом
ІІ-І тис до н е праслов'яни могли займати різні
території, переміщуючись, водночас не займаючи
весь репон у цілому Але хоч нині ще не можна ос-
таточно виділити їх старожитності в культурах
бронзового й ранньозалізного періодів, дедалі чіткіше
вимальовується картина входження до цього віднос-
но раннього процесу населення поліської
та лісостепової зон Правобережжя Дніпра Почи-
наючи з раннього середньовіччя, ареал слов'янсько-
го розселення інтенсивно збільшується, а цей етнос
займає чільне місце серед інших утворень цього
часу

Уже в трипільський період Україна набуває пев-
них ознак, що й донині лишаються притаманними
етнографічній культурі українського народу Від
трипільських і до наших часів протягом 5 тисяч років
існує в Україні хліборобство, й хлібороб плекає волів
і мережить ярмо Так само сивий дим здіймається вго-
ру над хатами, обмазаними глиною 3 часів Трипілля
і досі жінка підмазує глиною долівку, розписує фар-
бами хату й піч І так само при вході в хату висить
зображення вічного дерева в теперішній деформації
квітка у вазоні, мотив вишиванок, що проростає
з Трипілля, коли його позначали малюнком на пря-
сельцях

Сучасні українці є однією з гілок історичного
слов'янства Вперше про слов'ян — венедів (чи ве-
нетів) згадують римські автори І-ІІ стне Пліній
Старший, Тацит, Птолемей, а з середини І тис
(точніше, з VI ст)цпро них ширше говорять
візантійські історики Иордан, Прокопій Ке^арійсь-
кий, Іоанн Ефеський та ін Зокрема, Иордан

Стародавня доба

повідомляє, що вони походять від одного кореня 1
відомі під трьома назвами венетів, антів і склавінів
Тобто на рубежі нашої ери слов'яни сформувались як
самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі
а германцями, фракійцями, сарматами, балтами, уг-
рофінами

Найдавніші знайдені арехеологічні матеріали на-
лежать до зарубинецької культури Ця спільнота
проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип'яті
і Десни на рубежі ІІІ-ІІ ст до н е — І ст н е її поя-
ву не можна вивести лише з якоїсь однієї попередньої
культури 11-І тис до н е В етногенетичних процесах
брали активну участь також носії східних груп так зва-
ної пшеворської культури, старожитності якої
.■(береглися на західноукраїнських теренах та в Польщі
Тож далі часом йдуть пізньозарубинецькі пам'ятки та
київська культура

Безпосереднє відношення до формування східно-
ю слов'янства мало населення північного ареалу
поширення черняхівської культури — явища з
провінцій но римськими впливами, які ніби вуаллю
прикривали етнокультурну багатоликість Південно-
Східної та Центральної Європи Матеріальні знахідки
свідчать, що крім ранніх слов ян до черняхівської
спільноти входили ще скіфо-сарматські, фракійські та
і ерманські угруповання Перші з них в ті часи ще не
мали якоїсь окремої культури, а були включені, як і
інші етнічні групи, до загальної культурної моделі,
с твореної під впливом римської цивілізації Слов'яни,
очевидно, були залежні і політично, особливо ПІСЛЯ
приходу у Північне Причорномор'я готів і створен-
ня ними військово-політичного союзу

Основною силою, яка протистояла готам, були ан-
іи — слов'янське населення, що входило до складу
дншро-дністровської групи черняхівської культури
Слов'яни зазнали поразки, але лише на деякий час
І Іроцеси їх консолідації й самоутвердження тривали,
що сприяло утворенню в майбутньому могутніх війсь-
ково-політичних союзів Вони зайняли місце готського
об'єднання у Південно-Східнш Європі

Ці події, що датуються кінцем IV-V ст, можна
инажати початком виникнення нової етнокультури і
і оціально-економічної спільності, в якій провідне
міс це зайняли слов'яни Про це свідчать пам'ятки V,
л можливо, й кінця IV ст, знайдені на межі лісосте-
пової та поліської зон Східної Європи Тут
<*|и>лжуналися ранньосередньовічні східнослов янські
кумігури і звідси в часи Великого переселення народів
у trpi дині І тис не — почалося розселення
і літ ми іі.і північний схід, південь і південний захід
Друї.і половина І тис — це час, коли загально-

слов янська спільнота розпадається на три гілки
східну, західну та південну В нових умовах старі на-
зви (венеди, анти) в процесі розселення поступово
зникають, а їх місце займають нові найменування

Племена полян у минувшину заселяли сучасні
Київщину і Канівщину, древлян — Східну Волинь,
сіверян — Дніпровське Лівобережжя Крім них, на
теренах України проживали уличі (Південне
Подніпров'я і Побужжя), хорвати (Прикарпаття та
Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще нази-
вали, бужани (Західна Волинь) В археологічних
старожитностях існування східнослов'янських племен
другої половини І тис н е фіксується пам'ятками
корчакської, пеньківської та колочинської культур,
пізніше — лука-райковецької та волинцевсько-
роменської, носії яких уже доживають до часів фор-
мування Київської Русі

Починаючи з VI ст, коли слов'янські племена ак-
тивно заявляють про свої права на кордонах імперії,
на них усе більше звертають увагу візантійські авто-
ри Ось як описує їх життя Прокопш Кесарійський
„Племена ці, склавінів і антів, не управляються
однією людиною, але здавна живуть у народовладді,
і тому у них вигідні і невигідні справи завжди ведуть-
ся спільно Вони вважають, що один із богів —
творець блискавок — єдиний володар всього, і йо-
му приносять в жертву биків і всяких жертовних
тварин Долі ж вони не знають і взагалі не визнають,
що вона має якесь значення Та коли смерть уже в них
у ногах, охоплені вони хворобою або виступають на
війну, то дають обіт якщо уникнуть її, зараз же при-
несуть богу жертву за своє життя, а уникнувши
(смерті), жертвують, що пообіцяли, й думають,
що цією жертвою купили собі спасіння Також шану-
ють вони і ріки, і німф, і деякі інші божества й
приносять жертви також їм усім, і при цих жертвах
чинять ворожіння А живуть вони в жалюгідних
хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кож-
ний змінює, наскільки це можливо часто, місто про-
живання

Вступаючи в битву, більшість йде на воропв піши-
ми, маючи невеликі щити і списи в руках Панцира
ж ніколи на себе не одягають, деякі не мають (на собі)
ні хітона, ні (грубого) плаща, тільки штани Є в
тих і других єдина мова, повністю варварська Та
і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізня-
ються Всі вони 1 високі, і дуже сильні, тілом же та
волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляють-
ся і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті Спосіб
життя (їх) грубий і невибагливий, як і в массагетів (ко-
човиків) А втім, вони менше всього підступні

Історія У краї ни

і каверзні, але й у простоті (своїй) вони зберігають
гунський норов Та й ім'я за старих часів у склавінів
і антів було одне"

Звичайно, життя слов'ян було відмінним від
візантійського, яке наслідувало античні традиції Та
й їх характеристика істориком у деяких місцях не
позбавлена суб'єктивізму

В слов'янському господарстві переважало земле-
робство, передусім підсічне (поліська зона),
встановлювалось орне (лісостеп) Наприкінці цього
тисячоліття перелогова система землекористування,
мабуть, почала витіснятися двопіллям Серед злаків
культивувалися жито, ячмінь, а трохи пізніше і пше-
ниця Розвивалось скотарство, насамперед
вирощування великої рогатої худоби і свиней

Поступово удосконалювались ремесла Метало-
обробкою — виготовленням знарядь праці із заліза
або прикрас із кольорових металів — займались уже
майстри-професіонали Водночас гончарство, ткац-
тво, вичинення шкур, обробка каменю і дерева за
умов натурального способу життя здебільшого зали-
шалися у родинних межах Підтвердженням цього
були ліпний посуд більшості слов'янських культур і
гончарні вироби провінційних римських майстерень,
які в після черняхівський час вийшли з ужитку, IX
замінили місцеві вироби Обмін мав натуральний ха-
рактер, крім території черняхівської культури, де в
різноетнічному середовищі часто використовувались
римські срібні денарп

Економічною основою східнослов'янського
суспільства була родова власність на землю, а кож-
на група населення входила до складу племені
Водночас життя на окремих поселеннях уже ор-
ганізовувалось за новими нормами „первісної
сусідської общини" В ній парна сім'я ще не була
економічно незалежною, а господарськими осередка-
ми були групи родичів із спільною власністю — так
звані осередки відокремленої власності (на відміну від
більш ранніх часів, коли всією власністю розпоряд-
жався рід) Мала сім'я найближчих родичів (батьки
і діти) стала відігравати провідну роль уже за часів
державотворення, хоча протягом другої половини
І тис н е фіксується тенденція розвитку процесу са-
ме у цьому напрямі

Поступовий і неухильний розвиток східних слов ян
на шляху до цивілізації зумовлював розклад первісних
відносин Як і в інших народів, початок непримирен-
них суперечностей із традиціями первіснообщинного
ладу був пов'язаний з появою рабства — експлуатації
людини людиною Прокопій Кесарійський з цього
приводу повідомляє „Склавши завжди вбивали всіх,

хто (їм) зустрічався Але тепер, починаючи з цього
моменту, і вони, і ті, з іншого загону, начебто сп'янівши
від потоків крові, вирішили взяти в полон деяких 13
тих, хто потрапив їм до рук, і тому всі вони поверта-
лись додому, женучи з собою тисячі полонених"

На першому етапі рабство у слов'ян було тимча-
совим — через певний час полонені за викуп могли
повернутися додому або ж залишитись уже на стано-
вищі вільних і брати участь у всіх справах колективу
Таке ставлення переможців до переможених зумов-
лювалося натуральним господарством і низьким
рівнем виробничих відносин Праця залежних да-
вала ще мало економічної вигоди Але це були вже нові
відносини, зовсім не характерні для стосунків між лю-
дом класичного родового устрою

Воєнні походи у слов'ян, як 1 в інших народів ЯКІ
перебували на етапі розкладу первіснообщинних
відносин, попервах були справою добровільною, в
них брали участь усі бажаючі Пізніше починає
виділятися дружина, для якої війна стає професійним
заняттям У третій чверті І тис н е формуються
й союзи племен, в ареалах яких зосереджуються
центри інститутів влади цих союзів Крім політико-
адміністративних функцій такі пункти виконували
ролі культових центрів, що й сприяло швидкій появі
також і торговельно-ремісничої функції Часті су-
тички з сусідами змушували дбати й про створення
укріплених поселень

Досить швидко серед градів почав виділятися
Київ (крім нього існували й інші — Зимно на Волині,
Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подесе-
нні, Битиця на Пслі) Цьому сприяли, як зазначає
П Толочко, його мікрогеографічне положення (кон-
троль за багатьма притоками Дніпра — основними
торговельними артеріями середньовіччя), вигідне то-
пографічне розташування (наявність природних
рубежів) на кордоні кількох союзів племен Контак-
тування культурних елементів, перейняття передо-
вих досягнень слов'янських племен з самого заро-
дження забезпечили Києву високий рівень соціаль-
но-економічного розвитку Ранній Київ, ставши
політичним центром Полянського союзу, зростав і
розвивався за рахунок притоку населення з різних
східнослов'янських племен, і вже на ті часи мав
міжплемінний характер

У межах союзів племен між їх окремими складо-
вими частинами налагоджувалися тісніші зв'язки,
переборювалася вузькоплемінна відокремленість Це
засвідчується й пам'ятками матеріальної кульгури
— вони нівелюються, втрачають суто територіальні
особливості Слов'янське суспільство переходило

Стародавня доба

Л» нових відносин, за яких більшість населення відсто-
[юнювалася від управління й розподілу В утвореннях
нікого типу, що раніше називались „військовою де-
мократією", а тепер дедалі частіше — „вождизмом"
(dtxi „чіфдом"), вже існувала нерівність, але ще не бу-
ло легалізованого апарату примусу Характерною
рисою цього рівня суспільної організації була куму-
ляція світської та духовної влади Продовжувався й
процес консолідації східнослов'янських угруповань у
„< уперсоюзи" племен Зокрема, на території Серед-
ньою Подніпров'я закладались основи Руської землі
у вузькому значенні цього поняття — території
Київщини, Чернігівщини та Переяславщини

Давні слов'яни досягли й відносно високого рівня
розвитку в ідеологічній сфері 3 письмових джерел
шдомо, що у них були культові споруди — храми, ка-
пища і требища кількох типів (стовповидні будівлі ПІД
дахом, відкриті й закриті храми) Одне з святилищ
(>уло відкрите на Старокиївській горі В Хвойкою
Воно являло собою неправильний кам'яний прямокут-
ник із заокругленими кутами та чотирма виступами
І Іоряд знаходився жертовник

У таких спорудах або ж просто неба стояли язич-
ницькі божества з дерева чи каменю Кілька їх
ниивлено в Подністров'ї Найвідомішим серед них є
іак званий Збруцький ідол — Род Зображення бо-
жества являло собою високий чотиригранний стовп,
на кожній з сторін якого в три яруси нанесені зобра-
ження Очевидно, ці три яруси символізують
поширений у давнину поділ Всесвіту на небо — світ
богів, землю, населену людьми, та підземний світ, де
перебувають ті, хто тримає на собі землю Такий
і ричленний поділ світу дістав назву теорії світового
дерева Крім антропоморфних божеств слов'яни вша-
новували звірів, дерева, каміння тощо

Дохристиянські вірування давніх слов 'ян знайш-
ли відображення і в деталях поховального обряду та
и с амому способі його здійснення — кремації Мож-
на припускати тільки один напрямок переміщення

померлого в просторі — разом з димом поховально-
го вогнища (що споруджувалось у вигляді будинку)
вгору — на небо Знатного покійного супроводжу-
вали різні речі, зброя, іноді юнь чи наложниця Прості
общинники (яких було переважна більшість) потра-
пляли на нове місце перебування часто лише з ліпним
горщиком, а то й навіть без нього Але над кожним
померлим (крім населення найпівденніших спільно-
стей) насипався курган У східних слов'ян, як і в
інших індоєвропейців, вірогідно, панувала циклічна
структура часу, коли все йде по заздалегідь, раз і
назавжди установленому колу Тому кожна людина,
в якийсь момент перебуваючи в одному з „світів", че-
рез певний час могла переміститись в інший — один
з трьох вищеназваних

Отже, в стародавню добу Україну населяло роз-
маїття народів і племен, що мешкали на теренах ще
1 млн років тому Всі вони залишили свій слід в істо-
рії населення країни, маючи в давнину власні самоназ-
ви та свої (довші чи коротші) історії Скіфи та сарма-
ти, греки і кельти, фракійці, германці та балти, а та-
кож раніші народи — всі вони на різних етапах впли-
вали на культурні традиції місцевого населення, на
певний час або ж назавжди, стаючи його частинами
Починаючи з епохи бронзи, особливо в лісосте-
повій та поліській зонах Дніпровського Право-
бережжя, зароджується праслов'янський етнічний
масив, що з часом посів провідне місце на українських
землях Основою такої моделі історичного розвитку
є автохтонна теорія М Грушевського Вона, правда,
доповнена і модифікована у зв'язку з новими (особ-
ливо археологічними) матеріалами, накопиченими
майже за 100 років від часу її створення

Говорячи ж про проблему етнічних українців, її не
потрібно „опускати" в глибину тисячоліть, удревню-
вати — там народу, який би іменував себе так, нема
Наші предки мали свої самоназви, і всі вони справи-
ли свій вплив на формування духовної й матеріальної
скарбниці українського народу, котрий вийшов на
історичну арену дещо пізніше — вже в середньовічні
часи 3 точки зору всесвітньо-історичного процесу це
має свої переваги — адже час існування кожного з
етносів не перевищує 1200-1500 років, хоч чимало з
них загинуло набагато раніше

Слов ямська зрубна напівземлянка
Схематична реконструкція

Вихід

на історичну
сцену

а світанку 18 червня 860 р. руський флот
з 200 лодій раптово вдерся до бухти Констан-

* тинополя Золотий Ріг. Напад русів виявився

настільки несподіваним для візантійців, що берегова
сторожа не встигла натягти над поверхнею води ве-
летенський ланцюг, яким звичайно надійно зачиняли
кораблям вхід до бухти.

Константинопольський патріарх Фотій у своєму
„Окружному посланні" відобразив масштаб навали
русів і жах, що охопив обложених при появі невідо-
мого доти ворога: „Народ вийшов з країни північної...
й племена піднялись від країв землі, тримаючи лук
і спис, вони жорстокі й немилосердні; голос їхній
шумить, мов море". Візантійському урядові довело-
ся сплатити контрибуцію ватажкові русичів —
київському князеві Аскольду, аби він припинив об-
логу й повернувся додому. Так уперше Київське
князівство середини IX ст., попередник Давньорусь-
кої держави, сповістило середньовічний світ про своє
існування й початок боротьби за першість з Візантією
на Чорному морі і, може, в Південно-Східній Європі
та Передній Азії.

Понад одинадцять століть тому східні слов яни
створили свою першу державу. Літописи та інші
пам'ятки давньоруської літератури називають її Рус-
сю, або Руською землею, вчені-історики —

Київська Русь

т
ш

Київською, або Давньою Руссю. Вона належала до
найбільших, найкультурніших, найрозвинутіших еко-
номічно й політично держав середньовіччя. На
величезному обширі від Чорного до Білого морів,
від Карпатських гір до Волги жили витривалі, хоробрі
й мужні русичі. Вони вирощували хліб і розводили
худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські
купці були відомі на торгах Багдада і Константино-
поля, Кракова й Буди Великого Бултара й Ітилю.
Могутньою, високорозвинутою й цілісною була ма-
теріальна й духовна культура Київської Русі. Її народ
зводив величні кам'яні храми й ошатні дерев'яні жит-
ла, створював могутні фортифікаційні споруди своїх
великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні
вали проти кочовиків причорноморських степів, що
увійшли до народної пам'яті під поетичним наймен-
ням „зміиові вали… На весь світ уславились вироби
давньоруських майстрів, наприклад дорогоцінні зо-
лоті речі з перегородчастими емалями й більш скромні
срібні прикраси: браслети, колти, обручки, сережки
тощо. У Києві, а далі в Новгороді та інших містах Русі
складалися літописи, в яких описувалося славне ми-
нуле й аналізувалося сучасне життя. Давньоруський
народ творив свою усну історію у вигляді переказів
і легенд, дружинних пісень і билин, інших фоль-
клорних пам'яток.

Київська Русь багато важила в політичному житті
Європи і Близького Сходу. З нею змушені були
рахуватися візантійські імператори й хозарські хака-
ни. А доньки з київської князівської родини ставали
королевами — французькою, угорською, норвезькою,
датською, одна з них — Євпраксія Всеволодівна —
навіть дружиною германського імператора Генріха IV.
Протягом півтисячоліття Давньоруська держава за-
туляла собою європейський світ і Візантію від
кочовиків — спочатку хозар і болгар, далі печенігів,
торків, берендеїв, ковуїв та половців. Вона прийня-
ла на себе страшний удар залізного тарана
150-тисячної татаро-монгольської кінноти Батия,
ціною життя сотень тисяч своїх воїнів та мирних жи-
телів послабила його і тим врятувала Європу від
спаплюження й загибелі.

Київська Русь зробила величезний внесок до
світової історії IX—XIII ст., тому інтерес до неї не
вщухає серед учених сучасного світу. В Америці, ба-
гатьох країнах Європи, слов'янських і неслов'янських,
навіть у загубленій в океані Австралії й екзотичній
Японії плідно працюють над проблемами давньо-
руської історії десятки вчених.

Передумови утворення
східнослов'янської держави

авньоруські літописи висвітлюють історію

східних слов'ян лише з часу, коли вони поча-

хли розселятися на величезному обширі Схід-
ної Європи, утворюючи союзи племен. У скла-

деній київським ченцем Нестором близько 1111 р.
„Повісті временних літ" намальовано барвисте, вра-
жаюче історичним розмахом полотно того розселення:
„Слов'яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалисяпо^
лянами. а інші — древлянами, тому що сіли в лісах,
а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двіною і назвали-
ся дреговичами (від слова „дрегва", болото. — Авт.),
другі сіли по Двіні й назвалися полочанами,— за
річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті
ж слов'яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися
своїм ім'ям — словенами… А інші сіли по Десні, і по
Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами. Ось так роз-
повсюдився слов'янський народ, а за його ім'ям
і грамота назвалась слов янською". Процес розселен-
ня слов'ян почався наприкінці V і в цілому завершився

в VIII—IX ст.

Східнослов'янські союзи племен являли собою
виразні етнокультурні спільності, які мали певні ло-
кальні особливості, що й відбито в літописі Нестора:
„Мали бо вони (племінні союзи. — Авт.) звичаї
власні й закони батьків своїх і сказання, кожний свій
норов". Мовлене літописцем підтверджується пам'ят-
ками археології. Відмінності в культурі й побуті між
племінними об'єднаннями так і не були подолані в ча-
си існування Давньоруської держави та її народності
(ІХ-ХІІІ ст.).

Породження родоплемінного ладу — великі й
малі союзи племен у перебігу розвитку східно-
слов'янського суспільства поступово переросли в
утворення більш високого соціально-політичного
рівня — племінні княжіння. Нестор-літописець роз-
повідає, що після смерті Кия, Щека і Хорива „почав
рід їх тримати княжіння у полян". Далі він повідом-
ляє: „А у древлян своє княжіння, а у дреговичів
своє, а у словен своє в Новгороді, а інше — на По-
лоті, де полочани". По тому говориться про кривичів,
сіверян, весь, мурому, черемисів, мордву, тобто про
слов'ян і неслов'ян, що теж мали власні княжіння. Час
утворення тих племінних княжінь: на півдні Східної
Європи — VIII, а на півночі — IX ст.

їх створення зумовлене виникненням приватної
власності і пов'язаним з нею майновим і соціальним
розшаруванням суспільства. Ті княжіння були додер-
жавними об'єднаннями, що заклали фундамент

Київська Русь

Джерела

-Г еред допитливим читачем природно постає эа-
I питання: на підставі яких джерел вченими
Ж відтворюється історія Київської Русі? Цими

джерелами є писемні й речові (археологічні) пам'ятки.

Головними писемними джерелами студіювання
історії Київської Русі є літописи: „Повість времен-
пих літ" (початок XII ст., далі — „Повість"),
Київський XII, Галицько-Волинський XIII ст.,
а також Новгородські (їх кілька), Суздальський,
Московський, Никонівський та ін. Саме їх свідчен-
ня дають ученим можливість відтворти послідовну
картину історії східних слов'ян, починаючи з кінця
V ст. Чимало цінного додають до їх звісток інші пи-
семні пам'ятки давньоруської доби: кодекси й записи
норм світського і церковного права;. „Руська правда"
в різних редакціях, князівські устави церкві, „Закон
судний людем" та ін., агіографічні твори (житія русь-
ких святих, „Києво-Печерський патерик"), князівські
«мельні грамоти тощо.

Останніми десятиліттями до науки активно вво-
ляться якісно нові писемні джерела: берестяні грамоти,
графіті на стінах давніх соборів і археологічних зна-
хідках, зокрема пряслах і монетах. Вартісним допов-
ненням до свідчень давньоруських писемних пам'яток
є розповіді джерел іноземних: візантійських історич-
них творів і хронік (наприклад, Хроніка Георгія
Амартола і його продовжувача широко використову-
валася під час написання «Повісті»), праць арабських
географів і мандрівників, численних творів за-
хідноєвропейської історії та географії XI—XIII ст.

Речові пам'ятки давньоруської минувшини,
кількість яких завдяки невтомній праці археологів з
кожним роком зростає, несуть у собі не лише допов-
нення до повідомлень джерел писемних. У багатьох
нипадках їх відомості додають чимало нового до по-
лотна давньоруської історії, яке ще на початку нашого
століття (коли основні писемні джерела, насамперед літо-
писи, були вже відомі й на скільки-небудь значне
І юяширення їх кола сподіватись не доводилося) більшості
нчсних здавалось хай і неповним, але завершеним.

Лише компаративне вивчення обох груп давньо-
1>уіьки\ джерел—зіставлення свідчень писемних і
археологічних пам'яток, порівняльний аналіз і взаємо-
перевірка даних обох груп — дає можливість
мід гнорити яскраву й об'ємну картину життя людей
киїїк ької доби, про яку дослідники ще порівняно не-
Л.імніїого часу, ЗО—50-х pp. нашого століття, могли
ХІІ 1.1 що мріяти.

східнослов'янської державності. Вони передували
першій східнослов'янській державі, що склалася нав-
коло Києва в середині IX ст., яку умовно можна
назвати Київським князівством Аскольда.

Могутність і влада глав племінних княжінь грун-
тувалися на розгалуженій системі укріплених
поселень-градів, величезну кількість яких (по кілька
сотень у кожному княжінні) зафіксувало германсь-
ке джерело другої половини IX ст.— так званий
Баварський географ. Частина тих градів, найперше
Київ, були протомістами і у VIII-X ст. перетворили-
ся на справжні феодальні міста. Можна припустити
наявність примітивного апарату влади у цих племінних
княжіннях. Але в них ще не існувало соціально обо-
собленої потомственої знаті з князем на чолі.

Своєрідність суспільного поступу східних слов'ян
характеризується й тим, що племінні княжіння
зберігалися ще протягом століття по тому, як виник-
ла Давньоруська держава. „Світлі й великі князі" угод
Олега з Візантією 907 і 911 pp. — не хто інші, як гла-
ви княжінь. Лише Володимиру Святославичу в 80-рр.
X ст. удалося зламати їх владу й остаточно приєдна-
ти землі племінних княжінь до складу держави.

Київське князівство
Аскольда.

Інші осередки державності
на Русі

Головними ознаками існування державності в

ранньосередньовічному суспільстві сучасні істо-
рики вважають наявність влади, відчуженої від

народу, розміщення населення за територіальним

Князь (X ст.).
Реконструкція за матеріалами
кургану Чорна Могила.

Рис. П Л.Корнієнка

'"І

Зразки озброєння
руських дружинників.

Історія України

(а не племінним) принципом і стягання данини для
утримання влади. Можна додати до цього як обов'яз-
кову ознаку успадкування влади князем. В умовах
Київської Русі X ст. конкретними формами держав-
ності були: окняження земель (підкорення владі
державного центру територій племінних княжінь) і по-
ширення на ті землі систем збирання данини,
управління (адміністрації) й судочинства.

У літописах свідчення про це з'являються, почи-
наючи з середини 60-х pp. IX ст., тобто з часів князя
Аскольда. Першими київськими князями, існування
яких зафіксоване літописцями, були Аскольд і Дір.
За відомостями арабських джерел, Дір княжив пе-
ред Аскольдом, ймовірно, в 30—50-х pp. IX ст.,
хоча літописці, зміщуючи хронологічну й історичну
перспективу, завжди називають їх разом. Одне з
найдавніших літописних повідомлень Новгородсь-
кого літопису сповіщає, що Аскольд і Дір „княжили
в Києві і володіли полянами й були ратними (воюва-
ли) з древлянами й уличами". Йдеться про спроби
підкорити землі племінних княжінь уличів і древлян,
які продовжилися наступниками Аскольда на
київському престолі — Олегом, Ігорем та Ольгою.
З Никонівського літопису відомо, що Аскольд і Дір
прагнули приєднати до Києва ще й княжіння поло-
чан. На користь існування першої східнослов'янської
(але ще не Давньоруської) держави на Наддніпрян-
щині свідчать також грандіозні масштаби походу
Русі на Константинополь 860 p., з якого ми почали
нашу розповідь. Територія Київського князівства
Аскольда була невеликою — воно охоплювало землі
навколо Києва, головним чином колишнього
племінного княжіння полян. Це князівство стало
етнокультурним, політичним і соціальним осердям,
довкола якого наприкінці IX ст. почала зростати
Давньоруська держава.

Останнім часом в історичній науці пожвавилися
дискусії навколо давньої проблеми: звідкіля, з Півночі
чи Півдня, „пошла Руская земля" (держава). Оче-
видно, вони можуть бути вирішені лише на користь
Півдня. Південноруські землі у VIII—IX ст. на сто-
двісті років випереджали в соціально-економічному
та культурному розвитку північні. Однак і на півночі
Східної Європи, в землі ільменських словен, у другій
половині IX ст. простежується за джерелами існу-
вання протодержавного осередку, одним з центрів
якого було Городище поблизу Новгорода (останній ви-
ник лише в X ст.).

Вирішальний крок на шляху становлення східно-
слов'янської державності було зроблено наприкінці
IX ст. Близько 882 р. Олег, прозваний сучасника-

ми Віщим, здійснив похід з Городища до Києва,
де й вокняжився. Утвердження Олега в Києві знаме-
нувало собою початок створення східнослов'янсь-
кої державності — виникнення вже загальнорусь-
кої держави. Руська Північ була об'єднана з руським
Півднем, Олег оголосив Київ стольним градом
новоствореної держави: „Хай буде Київ матір'ю
градам руським". З того часу в джерелах наводять-
ся систематичні відомості про розвиток державності
на Русі.

Народження

Давньоруської держави

наприкінці IX — початку X ст.

нязювання Олега в Києві (882—912) поча-
лося згідно зі свідченнями „Повісті" зі

«створення опорних пунктів центральної вла-

ди у племінних княжіннях міст, зі встановлення
попервах приблизного порядку стягання данини на
підвладних князеві землях: „Цей же Олег почав
міста ставити і встановив данини словенам, кривичам
і мері".

Далі Нестор розповідає про поступове поширен-
ня влади Києва на землі незалежних раніше племінних
княжінь: „Почав Олег воювати древлян і примучив
(підкорив) їх, збираючи з них данину по чорній ку-
ниці". По тому до складу держави, що формувалася,
увійшла більшість південно-руських (а також ради-
мицьке) племінних княжінь: спочатку сіверян і
радимичів, потім уличів. Давньоруська держава по-
чала складатися на півдні. Землі інкорпорованих до
держави князівств одразу ж обкладалися даниною,
на них поширювалися системи судочинства й
адміністрації. Так утворювалася державна територія
Давньої Русі.

Включаючи до складу молодої держави землі
племінних княжінь, Олег та його наступники на
київському столі опікувалися насамперед збиранням
данини й прагнули перешкодити стяганню її пере-
дусім Хозарським каганатом. Уже за Діра й Аскольда
поляни припинили сплату данини хозарам. А далі
„пішов Олег на сіверян, і переміг сіверян, і наклав на
них данину легку, і не дозволив хозарам данину
платити". Так само київський князь учинив і з ради-
мичами. Наполеглива діяльність Олега щодо
створення держави дала добрі наслідки: в останні
роки його правління у Києві владі князя підкоряли-
ся поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі,

Киї вська Русь

радимичі, древляни, уличі, можливо, дуліби й хорва-
ти, а також неслов'янські племінні об'єднання —
чудь і меря.

Київська Русь почала складатися й розвивалась
як політична держава, її створили руські люди, які
були переважною більшістю її населення. Разом
з ними в Київській Русі жило понад 20 різних народів.
Розселяючись просторами Східної Європи, слов яни
спілкувалися з багатьма етносами, що з давніх-
давен жили там: із скіфами, сарматами, фракійцями,
згодом болгарами та аланами — на півдні, з балтами
— на заході, з угро-фінами — на північному сході й
заході. Неслов'янські народи влилися до складу
Київської Русі здебільшого мирним шляхом.

Соціальний, культурний та економічний вплив
слов'янського світу сприяв суспільному розвиткові
неслов'ян, що були тоді майже виключно мислив-
цями і скотарями. Яскравим прикладом співро-
бітницва між етнічно різними народами було ство-
рення в середині IX ст. своєрідної конфедерації, що
складалася з двох слов'янських (кривичів і сло-
вен) і двох неслов'янських (чуді й весі) союзів
племен чи, може, навіть племінний княжінь.
Це протодержавне утворення було попередни-
ком північного осередку державності, що сфор-
мувався поблизу озера Ільмень у другій половині
IX ст.

Давньоруська держава часів Олега залишалася
все ж таки не досить консолідованою. Влада київсько-
го князя в землях племінних княжінь була ще слабкою,
часом формальною, а системи управління, стягання
данини й судочинства — примітивними и діяли час
від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва.
Та країна була, як на свій час, економічно розвину-
тою й мала велику військову потугу, про що свідчить
сама можливість здійснення грандіозного воєнного по-
ходу Русі на Візантію 907 р.

Літопис Нестора під тим роком оповідає: „Пішов
Олег на греків на конях і в кораблях, і було кораблів
числом 2000. І прийшов до Царгорода (Константи-
нополя), греки ж замкнули Суд*, а місто зачинили...
І звелів Олег своїм воїнам зробити колеса и постави-
ти на них кораблі. І з погожим вітром напнули вони
вітрила й пішли з боку моря до міста". Візантійсько-
му імператору Михаїлу довелося просити миру.

У створеній на основі народних переказів і дру-
жинних пісень оповіді „Повісті" про похід Русі на
Царгород 907 р. крізь фольклорну, романтичну й
напівлегендарну форму проглядає реальна картина

* Давньоруські книжники називають так князівський престол

k Так на Русі іменували константинопільську бухту Золотий Ріг

Історія У краї ни

воєнної операції. Коли величезний руський флот на-
близився до Золотого Рогу, грецька сторожа
„замкнула" бухту, натягши товстелезний залізний
ланцюг між двома кам'яними баштами, що височіли
з обох боків затоки (залишки того ланцюга і руїни
башт збереглися до нашого часу). За наказом Оле-
га воїни поставили лодії на котки й потягли їх волоком.
Звичайно, лише під вітрилами, хай і на колесах, суд-
на не могли рухатися суходолом.

Завдяки переможному походові Русі на Царго-
род Олег одразу ж підписав вигідний для своєї
держави мир з імператором. Візантійському урядові
довелося сплатити велику контрибуцію й надати
особливі пільги (яких не мала жодна інша країна)
руським купцям і послам. Зокрема, греки повинні бу-
ли протягом шести місяців годувати тих купців,
постачати їм вітрила, снасті й інше корабельне спо-
рядження. А 911 р. русько-грецька угода була суттєво
доповнена. У ній було окреслено правові норми
взаємовідносин, правила розв язання конфліктів, що
виникали між русами і візантійцями. Договори 907
і 911 pp. є першими дипломатичними й правовими ак-
тами молодої Давньоруської держави.

Іншим важливим напрямом зовнішньополітичної
діяльності Київської держави кінця IX — початку
X ст. був східний. Згідно з арабськими джерелами бу-
ло здійснено кілька походів Русі в землі Арабського
халіфату на південно-західному узбережжі Каспійсь-
кого моря. За свідченням арабського автора аль-
Масуді, близько 912 р. 500 руських лодій досягли
Волгою південного берега Каспію. Дехто з істориків
гадає, що саме в цьому поході наклав головою князь
Олег Віщий, обставини смерті якого залишаються за-
гадковими.

Походи Русі на Візантію тривали майже до сере-
дини XI ст. Одним з головних їх чинників було
прагнення правлячої верхівки Київської держави за-
безпечити головний тоді ринок збуту для продукції
сільського господарства і промислів, що збиралася з
підвладного населення у вигляді данини, попервах її
найпримітивнішої й насильницької форми — полюд-
дя. Сучасник княгині Ольги візантійський імператор
Константан Багрянородний описав стягнення по-
люддя на Русі: „Коли настане листопад, одразу ж їхні
князі виходять з усіма росами з Києва і вирушають
у полюддя, що іменується „кружлянням" а саме —
в Славінії (слов'янські землі) древлян, дреговичів,
кривичів, сіверян та інших слов'ян, що є данниками
росів (у даному контексті князя та його дружини.
— Авт.). Годуючись там протягом усієї зими, вони
знову, починаючи з квітня, коли розтане лід на річці

Дніпро, повертаються до Києва". Потім руси споряд-
жають лодії-однодеревки і відпливають до Візантії
продавати зібране.

Розвиток державності на Русі
в першій половині X ст.
Ігор

"І часи князювання Олега пожвавився еко-
I — номічний розвиток суспільства. Розбудовувався
стольний град Київ. Однак східнослов'янська
етнокультурна спільність залишалася не досить згур-
тованою політично. Будівництво держави було
продовжено за наступника Олега — Ігоря.

Давньоруські літописи зберегли мало свідчень
про внутрішнє життя Київської Русі в першій поло-
вині Хет. Більше їх — у східних істориків і географів
того часу. Наприклад, перс аль-Істахрі зображує її
квітучою й могутньою країною. Він пише, що з усіх
країн купці приїздять торгувати до Києва, який знач-
но більший, ніж навіть Булгар Великий на Волзі,
одне з головних торжищ тогочасного східного світу.

Прогягом першої половини X ст. київські князі на-
полегливо й послідовно згуртовували у спільній
державі племінні княжіння східних слов'ян. Справу
Олега, за свідченням „Повісті", 912 р. продовжив йо-
го наступник Ігор. Він знову приєднав до держави
княжіння уличів і древлян, що відпали було після
звістки про кончину Олега.

На 40-і pp. X ст. припав новий спалах воєнної ак-
тивності давньоруської панівної верхівки. Київський
князь поширив свою владу на східний Крим і Тамань,
де було створене Тмутараканське князівство. Ігор
вчинив два великих походи на Візантію, що мали на
меті як захист південних рубежів, так і забезпечен-
ня вигод для руських торгових людей у Констан-
тинополі та інших грецьких містах.

Перший похід 941 р. не приніс йому успіху. Тоді
944 p., одночасно водою й суходолом, величезне
руське військо вирушило на південь. Візантійського
імператора Романа повідомили: „Ось ідуть русичі, не-
має ліку кораблям їхнім, укрили море кораблі". Тоді
імператор послав назустріч Ігореві своїх урядовців з
пропозицією миру. Було підписано союзну угоду, що
виявилася менш вигідною для Русі, ніж русько-
візантійські договори 907 і 911 pp. Мабуть, Візантія
добре підготувалася до війни, й Ігор не зважився ри-
зикувати і йти далі на південь. Зате він досяг успіху
в поході 943р. на узбережжя Каспію. Руські воїни за-
володіли тоді багатими містами Дербентом і Бердаа.

Великі й малі (не відбиті зовсім у джерелах) війни

приносили славу й багатство князям і старшим дру-
жинникам. Водночас вони відривали від мирної праці
багато народу, у війнах гинули тисячі людей, що по-
слаблювало економіку держави. Головним же
джерелом постачання війська зброєю, харчами, кіньми
залишалося стягання данини, яку князі прагнули
увесь час збільшувати. Особливо жорстоким було
збирання полюддя, що в X ст. йшло безпосередньо
на утримання військової дружини. Саме під впливом
своїх дружинників князь Ігор, зібравши один раз
полюддя в землі древлян, повернувся туди, щоб стяг-
ти його вдруге, за що був забитий повсталими 944 р.
Зі смертю Ігоря закінчився перший етап у розвитку
державності на Русі.

Перші спроби регламентації
даниний адміністративно-
судової системи.
Ольга

диний відомий з літопису син Ігоря — Свято-

слав був ще хлопчиком, і на князівський
престол сіла його дружина Ольга. Вона вия-

вила себе розумним, енергійним і далекоглядним
державним діячем. Ольга жорстоко придушила пов-
стання древлян навесні 945 p., штурмом здобувши їх
головне місто Іскоростень, забивши древлянських
князів і багато воїнів. Водночас княгиня, певно, зро-
зуміла, що настав час встановити розмір данини,
насамперед полюддя, із залежного населення, що
вона й зробила. „Повість" розповідає: „І пішла Оль-
га по Древлянській землі з сином своїм і дружиною,
встановлюючи устави й уроки; й існують становища
її й ловища". А далі — „пішла Ольга до Новгорода
й встановила по Мсті погости й данини, й по Лузі об-
роки й данини, ловища її є по всій землі".

Є підстави розглядати сенс державних нововве-
день Ольги та її „мужів" (верхівки дружини,
радників) у регламентуванні повинностей залежно-
го населення (запровадження „уроків"), створенні
уставів, що їх застосовували княжі дружинники, зби-
раючи данину, виконуючи адміністративні й судові
функції. Все це було, напевне, пов'язано з переходом
від системи полюддя до нового порядку стягнення да-
нини через спеціально посланих для цього
представників князівської адміністрації, що прийма-
ли її від населення в укріплених пунктах —
„становищах". Ольгою були також влаштовані опорні
пункти центральної влади на місцях, адміністратив-
на ж і судова системи поширені на всі підвладні
Києву землі племінних княжінь.

В часи Ольги розбудовувався, прикрашався
і зміцнювався стольний град Русі. Літописці під
945 р. згадують резиденцію Ольги у Києві: „двір кня-
жий" і „терем кам'яний". Археологи розкопали цю
велику кам'яну, слід гадати, двоповерхову споруду,
прикрашену мармуром, червоним шифером і декора-
тивною керамікою. З князюванням Ольги можна
пов'язувати настання другого етапу в розвиткові дав-
ньоруської державності.

Він ознаменувався візитом Ольги до Константи-
нополя близько 946 р. Уперше в історії глава Давньо-
руської держави ішов до Візантії не з флотом і сухо-
дольним військом, а на чолі мирного посольства.
Руську княгиню урочисто прийняв візантійський
імператор Константан Багрянородний. Було укладе-
но союзну русько-візантійську угоду. Ольгу було
охрещено патріархом та імператором у головному
храмі Візантійської імперії, грандіозному й пишному
Софійському соборі.

Але давньоруське суспільство середини X ст.
виявилось не готовим до запровадження християнст-
ва як офіційної релігії. Це, зокрема, доводиться
розповіддю Нестора про невдале намагання Ольги
схилити сина до нової віри: Святослав „не послухав
матері, відправляючи язичницькі обряди", оскільки
побоювався, що над ним сміятиметься його військо-
ва дружина. Минуло ще більше ста років, аж поки
князь Володимир Святославич зважився запрова-
дити християнство на Русі.

Характер і форма
Давньоруської держави

ІХ-Х ст.

иївська Русь ІХ-Х ст. ще не знала класового
устрою. Тому східнослов'янська державність

-а лародилася в суспільстві, що залишалося ро-
доплемінним. Можна назвати першу руську державу
надплемінною, бо в ній влада не лише відокремила-
ся від маси народу (одна з основних ознак держав-
ності), а й піднялася над самою племінною верхівкою,
набула індивідуального характеру й стала успадкову-
ватись. Давньоруська держава була організована за
територіальною ознакою, чим принципово відрізня-
лася від передуючих їй протодержавних об'єднань —■
племінних княжінь.

Джерела, насамперед угоди Русі з Візантією,
характеризують Київську Русь першої половини X
ст. як об'єднання жителів основних її земель. У до-
говорі Олега з греками 911 р. ця держава пред-
ставлена як осібна соціально-політична спільність із

Київ

і Русь

своєю верховною владою, власними „законами й по-
конами" і як спільність етнокультурна. У преамбулі
до цієї угоди посли Олега мовлять від імені „роду
руського". А в договорі Ігоря з Візантією 944 р. на-
голошено на тому, що посли репрезентують як Ігоря
і „всякеє княжье", так і „всіх людей Руської землі".
В цьому ж документі „люди всі руські" названі пов-
ноправними учасниками договору з Візантією.

Варто прийняти запропоноване нещодавно
О.О. Мельниковою вдале визначення форми Давнь-
оруської держави ІХ-Х ст. як дружинної. Адже
панівний прошарок складався з верхівки княжої дру-
жини, що протягом тривалого часу утворювала
примітивний адміністративний апарат. Дружина стя-
гала данину й чинила суд на місцях.

Літописці зображують давньоруських володарів
кінця ІХ-Х ст. як типових дружинних князів.
Справжнім апофеозом дружинності звучать слова
Нестора: „Адже Володимир (Святославич.— Авт.)
любив дружину і з нею думав про влаштування землі
і про раті, і про устав земляний". Певна річ, радни-
ками князя були лише старші дружинники: вони
утворювали й апарат управління, судочинства та зби-
рання данини.

Існування дружинної форми державності завер-
шується на добі Володимира Святославича
(978—1015). Проте й його синові Ярославу довело-
ся рахуватися з дружиною, щоправда, вже виключно
як з військовою силою. У державних справах
князівська дружина перестає брати участь. На пер-
ший план висуваються бояри, прошарок яких склався
з тих же старших дружинників та вихідців із старої
племінної аристократії.

Воєнна активність Русі в 60-х —
на початку 70-х pp. X ст.
Святослав

едовге князювання у Києві сина Ольги Свя-
тослава (964—972) сповнене майже без-
перервними походами і битвами. Під час

князювання Святослава Давньоруська держава бу-
ла розширена й зміцнена. Він повернув до складу
Київської Русі племінне княжіння в'ятичів, що потра-
пило під владу хозарів. Для цього йому довелося
здійснити похід у межиріччя Оки і Волги.

По тому, 968 p., Святослав завдав нищівної по-
разки Хозарському каганатові, що постійно зазіхав
на східнослов'янські землі, перешкоджав торгівлі
Русі, перерізаючи шлях її купцям у гирлах Дону і Вол-
ги. Потім київський князь звернув погляд на південь,

Історія У краї ни

втрутившись у затяжну війну між Візантією й Бол-
гарією. Походи Святослава 965—968 pp., за
виразом академіка Б. Рибакова, нагадували удар
шаблі, що одним махом прокреслив на карті Європи
широке півколо від Середнього Поволжя до Каспію
й далі Північним Кавказом і Причорномор'ям до
балканських земель Візантії. Святослав на чолі вели-
чезного на той час війська (що налічувало, за
візантійськими джерелами, 60 тис. воїнів) вирушив
до Болгарії, розбив під Доростолом сильне болгарсь-
ке військо й закріпився у Переяславці на Дунаї.
Деякі сучасні історики гадають, що так руські літо-
писці називали давню столицю Болгарії — Преслав
Великий. Візантійський уряд мав на меті вижити
звідти руського князя, що зробив свою справу, але до
часу не мав для того сили.

Того ж таки 968 р. печеніги раптово напали на
Київ. Вчасно попереджений гінцем з Києва Свято-
слав спішно повернувся до стольного града й відігнав
печенігів. Безперервно воюючи п'ять довгих років, він
дещо занедбав державні справи й, здається, розумів
обгрунтованість закидів киян: „Ти, княже, шукаєш
чужої землі й про неї дбаєш, а свою залишив на-
призволяще".

Однак було б однобічно й неправильно розгляда-
ти Святослава виключно як завойовника, шукача
воєнної здобичі. Він таки піклувався на свій лад про
Руську землю. Свідченням цього було те, що Свято-
слав провів адміністративну реформу, перед тим як
вирушити в другий і останній похід до Болгарії. Стар-
шого сина Ярополка він посадив своїм намісником у
Києві, молодшого Олега — в Овручі, стольному
граді завойованої його матір'ю Древлянської землі,
де, мабуть, ще не вщухли сепаратистські настрої.
А позашлюбного сина — Володимира він послав
правити від свого імені до Новгорода Великого, бо-
ярство якого завжди прагнуло відокремитися від
Києва. Цим Святослав продовжив справу Ольги
щодо консолідації держави, зміцнення влади київсько-
го князя у землях племінних княжінь.

Другий похід Святослава до Болгарії, що почав-
ся 969 p., склався не так успішно, як перший. Князеві
довелося воювати не лише з болгарським царем Бо-
рисом, а й з новим візантійським імператором Іоанном
Цимісхієм, що підступно порушив мирну угоду з
прямодушним і чесним руським князем. Імператор
з переважаючими силами змусив Святослава зачини-
тися в болгарському місті Доростолі й обложив його.

Але візантійцям так і не вдалося здобути міста.
Руси неодноразово виходили з Доростала й біля йо-
го стін билися з ворогом. 971 р. знесилені сторони

розпочали переговори. Було укладено мирний до-
говір. Іоанн Цимісхій зобов'язався випустити військо
Святослава із зброєю з Доростола і навіть забезпе-
чити його харчами на зворотний шлях на Русь.

Після підписання миру Святослав з військом по-
прямував на Русь. Імператор Іоанн, вражений силою
й мужністю руських воїнів та полководницьким та-
лантом князя, вирішив позбутися небезпечного
суперника в Причорномор'ї. Він змовився з печеніга-
ми, аби усунути київського князя. Повертаючись
додому, Святославу з військом довелося зазиму-
вати у степу, поблизу дніпровських порогів. Навесні
972 p., коли руси стали повертатися до Києва, на них
зненацька напала печенізька орда хана Курі. Свято-
слав загинув у бою.

Між його синами розпочалася запекла боротьба
за владу. Олег і Володимир не бажали визнавати
верховним князем старшого брата. У свою чергу
Ярополк вирішив приборкати братів і стати єдинов-
ладним володарем Русі. З цією метою він 977 р.
вирушив із військом на Овруч. Олег програв йому
битву й трагічно загинув біля брами міста.

На історичну сцену рішуче виступив Володимир
Святославич, Він не став очікувати, поки Ярополк на-
паде на нього, а попрямував до Скандинавії. Там
Володимир набрав військо із варягів, професійних
воїнів, що з часів Олега служили руським князям.
978 р. Володимир рушив на Київ. У короткій війні
між братами Ярополк загинув, і 11 червня того року
за свідченням автора середини XI ст. Іакова Мніха,
Володимир вокняжився в Києві.

Розбудова держави
за Володимира Святославича

ро утвердження Володимира на київському
столі Нестор- літописець урочисто написав:
„І почав княжити Володимир у Києві єдинов-

ладно". Він стає верховним володарем у країні.
Історики характеризують державу часів Володими-
ра як ранньофеодальну монархію. Це визначення
значною мірою є умовним. Адже перші паростки
феодального способу виробництва на Русі прогляда-
ють лише в другій половині його князювання.
Значення видатної постаті Володимира полягає в
тому, що своєю діяльністю він ніби з'єднав дві доби:
пізню родоплемінну й ранню феодальну.

Роки князювання Володимира в Києві дехто з
істориків називає богатирською добою в історії
Київської Русі. Тоді успшіно й швидко зводилася
велична будова держави, творилася яскрава й само-

Київська Русь

бутня культура її народу, а звитяжні успіхи руської
зброї прославили країну на увесь середньовічний
світ.

Володимир взяв під свою тверду руку Давньо-
руську державу ще не досить консолідованою. Влада
племінних вождів і князів на місцях, у віддаленні від
центру на багато днів кінного шляху, була майже
безмежною. Вони неохоче виконували накази князя
й привласнювали багато данини, що належала йому.
Тому він розпочав князювання з того, що посадив
намісниками своїх дружинників у багатьох містах
Руської землі. А власного дядька Добриню послав
правити від свого імені до Новгорода Великого,
підкресливши цим намагання міцніше з'єднати русь-
ку Північ із Півднем.

Володимир повертає до складу Русі землі
племінних княжінь хорватів і дулібів (981). Протя-
гом 981—984 pp. була відновлена влада Києва
над княжіннями радимичів і в ятичів. Назріла не-
обхідність кардинальних змін у територіальній
організації держави. Близько 988 р. Володимир
провів адміністративну реформу. Про це „Повість"
повідомляє так: „Було у нього синів 12: Вишеслав,
Ізяслав, Ярослав, Святополк, Всеволод, Святослав,
Мстислав, Борис, Гліб, Станіслав, Позвизд, Суди-
слав. І посадив Вишеслава у Новгороді, а Ізяслава —
в Полоцьку, а Святополка — в Турові, а Ярослава
— в Ростові. Коли старший Вишеслав помер у Нов-
городі, посадив Володимир Ярослава у Новгороді, а
Бориса — в Ростові, а Гліба — в Муромі, Святосла-
ва — в землі древлян, Всеволода — у Володимирі
(Волинському), Мстислава — у Тмутаракані". Отож
вождів племінних княжінь замінили в різних містах
держави сини Володимира. Було назавжди зламано
сепаратизм племінної верхівки. Відтоді Київська
Русь стає об'єднаною державою.

В результаті реформи 988 р. значно зміцніла
система державної влади на місцях. З того часу в ос-
новних містах держави від імені київського князя
збирають данину, управляють і чинять суд його
намісники (сини й старші дружинники), котрі, в
свою чергу, мають у підлеглості урядовців нижчого
рангу, що порядкують у тій чи іншій волості. Все це
привело до концентрації держави, усталення її ру-
бежів. За Володимира загалом завершився процес
складання державної території, визначилися її кордо-
ни, що в цілому збігалися з етнічними рубежами
східнослов'янської етнокультурної спільності. На
сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги,
на заході — Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німа-
ну, Західної Двіни, на півночі — Чудського,

Релігійні

реформи Володимира і

ершою за часом реформою Володимира бу-
ла релігійна Одразу ж по утвердженні на
київському столі князь „поставив ідолів на

горбі над двором теремним (княжим) Перуна де-
рев'яного, а голова його срібна, а вус золотий, і '
Хорса, Дажьбога, і Стрибога, і Сімаргла, й Мо-
кош", як свідчить Нестор-літописець Мова йде про
влаштування своєрідного пантеону язичницьких богів,
у якому було зібрано слов'янських і неслов'янських
богів з богом-громовержцем Перуном на чолі і

Однак ще на початку нашого століття історики
знайшли в джерелах докази на користь того, що на-
справді Володимир запровадив на Русі культ самого
лише Перуна, а інші боги (ідоли) з'явились у літописі
лише в 70-х рр XI ст Виходить, князь прагнув ДО І

монотеїстичного культу, вважаючи, напевне, що йо-
го одноосібній верховній владі має відповідати єдиний
для всіх у державі бог Але реформа була приречена
на неуспіх Стара, віджила язичницька віра не
відповідала новим відносинам у суспільстві, що швид-
ко оновлювалось Отже, природно, що згодом
Володимир вирішив запровадити на Русі християн-
ство як державну релігію Історики, синтезувавши
свідчення вітчизняних та зарубіжних джерел, так
відтворюють цю подію 986р Візантія програла
війну Болгари, в країні посилилася боротьба земель-
них магнатів проти братів-імператорів Василія II і
Константина Василій II спішно вирядив послів до
Києва, щоб просити військової підтримки у русько-
го князя Володимир пообіцяв допомогу, запросивши
за неї велику ціну руку сестри імператора Анни
Василію II після роздумів і зволікань довелося пого-
дитися на цей нечуваний доти шлюб Анни з
князем-язичником У свою чергу, Володимир зо-
бов'язався охреститися й незабаром виконав свою
обіцянку

Велике на той час шеститисячне, добре озброєне
й вишколене руське військо допомогло Василію II
здолати феодальну опозицію Імператор зміг перевес-
ти дух і підступно порушив головну умову угоди з
Володимиром відмовся видати за князя сестру Щоб
таки змусити Василія II додержати слова, київсь-
кий володар 989 р обложив місто Херсон, що було
опорою візантійського панування у Криму, і влітку
того року здобув його Імператорові довелося спішно
прислати Анну до Херсона, де вона урочисто взяла
шлюб з Володимиром Навесні 990 р князь з моло-
дою дружиною повернувся до Києва й заходився

Історія У краї ни

Ладозького й Онезького озер, на півдні — Дону,
Росі, Сули й Південного Бугу

Протягом кінця IX —першої третини XII ст
державне, суспільне, економічне й культурне життя
Давньої Русі зосереджувалося в Києві й навколо
Києва, в Середній Наддніпрянщині Тому Київ ви-
соко підносився над іншими містами Русі 3 самого
початку київські князі особливо піклувалися про роз-
будову й прикрашання стольного града Незабаром
по утвердженні в Києві Володимир Святославич
розпочав будівництво міської фортеці площею близь-
ко 10 га Цей київський дитинець відомий під назвою
„місто Володимира" Високі земляні вали з баштами
оточили центральну частину Києва, так звану Гору
Головною турботою Володимира першої полови-
ни його князювання на Русі були постійні напади
степових кочовиків — печенігів з півдня Князь док-
ладав величезних зусиль до зміцнення рубежів
держави Як свідчить Нестор під 988 р князь „по-
чав ставити міста по Десні й по Остру, і по Трубежу,
і по Сулі, і по Стугні І почав набирати мужів кращих
від словенів, і від кривичів, 1 від чуді, і від в'ятичів,
ними населяв міста (порубіжні), тому що була війна
з печенігами І воював з ними, і перемагав їх"

Наприкінці X ст була створена величезна за роз-
махом (вали простягалися майже на тисячу км )
складна й розгалужена система валів, фортець,
укріплених міст, що мала захистити Русь від пе-
ченігів Вали частково збереглися до наших днів З
цими „змієвими" валами пов'язані прадавні легенди
про боротьбу пращурів з величезними зміями (дра-
конами), яких богатирі запрягали у велетенські плуги
й проорювали ними гігантські борозни, аби умертви-
ти Справу батька щодо захисту південних рубежів
Русі від степових хижаків — печенігів продовжив
Ярослав Мудрий

Володимира можна назвати першим реформато-
ром на Русі Крім адміністративної він провів і судову
реформу У літописі Нестора читаємо, що Володи-
мир разом з дружинниками дбав про „Устав
земляний", ішлося про вироблення „уставу" (закону),
що регулював би правові відносини в суспільстві,
принаймні про удосконалення існуючого тоді кодек-
су звичаєвого права — „Закону Руського" про
пристосування його до умов часу „Устав земляний"
Володимира продовжив політичну лінію, яку наміти-
ла своїми „уставами" й „уроками" княгиня Ольга
Родоплемінне суспільство стало переростати в ран-
ньофеодальне, і тих змін не могли, здається, не
відчувати Володимир і його радники

зо

насаджувати християнство „Наказав будувати
церкви й ставити їх на тих місцях, де раніше стояли
ідоли", — повідомляє „Повість" Руські люди неохо-
че відмовлялися від віри батьків і дідів Тому хрис-
тиянізація Русі розтяглася на кілька століть Але
вирішальний крок на тому шляху було зроблено

Запровадження християнства в Київській Русі ма-
ло позитивні наслідки Воно зміцнило авторитет і
владу князя, сприяло розбудові держави Значний по-
штовх дала нова ідеологія піднесенню давньоруської
культури Лише з часу „хрещення Русі" у ній поши-
рилися писемність і книжність, руські люди
познайомилися з кращими здобутками світової літе-
ратури і науки В Києві, а далі повсюдно на Русі
почали влаштовувати школи й книгописні майстерні
(скрипторії), і незабаром східнослов'янська країна
стала однією з найкультурніших у середньовічній
Європі Запровадження християнського віровчення
ввело Давньоруську державу до кола християнських
країн світу, зробивши можливими рівноправні й плідні
взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й
іншими державами

В часи князювання Володимира Святославича
завершується другий етап у складанні державності на
Русі Третій, заключний, етап припадає на роки
правління в Києві його сина Ярослава (1019—1054)

Завершення формування
держави за Ярослава Мудрого

■ озбудована за Володимира Святославича Дав-
! ньоруська держава наприкінці його життя
виявилась не такою вже згуртованою, а його

влада — зовсім не безмежною Близько 1012 р за-
мислив лихе проти нього пасерб Святополк
Ярополчич, що був намісником у Турові Володимир
кинув його разом з дружиною, донькою польського
князя Болеслава Хороброго, до в'язниці в Києві Та
незабаром на Володимира чекало серйозніше випро-
бування Під 1014 р Нестор сповіщає „Ярослав
же сидів у Новгороді й данину давав Києву по дві ти-
сячі гривен з року в рік а тисячу в Новгороді воїнам
роздавав І так давали всі посадники новгородські,
а Ярослав того не давав до Києва батькові своєму І
мовив Володимир „Розчищайте шляхи й мостіть
мости" — хотів бо на Ярослава йти, але розхворівся"
Влітку наступного року, коли Володимир готував-
ся до походу на Новгород, аби приборкати сина, він
раптово помер Між його синами Ярославом, Бори-
сом, Глібом, Святославом і Мстиславом, а також
пасербом Святополком розгорілася кривава бороть-

Киї вська Русь

ба за київський престол У ній загинули Борис, Іліб
і Святослав А Ярослав 1015 р вокняжився в Києві
Під час першого князювання (1015—1018) йому
довелося відбивати напад на Київ численного війсь-
ка степовиків 1017 р „прийшли печеніги до Києва
й врубалися в Київ, і ледве -надвечір здолав їх Яро-
слав і переміг печенігів", як сповіщає „Повість"

1018 р Святополк, котрий утік 1015 р до
Польщі, при підтримці тестя Болеслава захопив бу-
ло Київ Та взимку 1018—1019 рр Ярослав вибив
його з міста, і той утік до печенігів Навесні 1019 р
Святополк з печенізькою ордою напав на Русь Яро-
слав з військом вийшов назустріч братові в перших
рядах Вирішальна битва сталася на р Альті на Пе-
реяславщині й принесла перемогу Ярославу Свято-
полк врятувався втечею і незабаром загинув, а „Яро-
слав сів у Києві, утерши піт з дружиною своєю,
показавши перемогу й труд великий" („Повість")
Певно, Ярослав розумів згубність для Русі
міжкнязівських чвар Тому він домовився з братом
Мстиславом, що вокняжився у Чернігові, про роз-
поділ сфер впливу в Південній Русі, а племінника
Брячислава силою змусив до покори, проте зали-
шив тому Полоцьке князівство Ярослав доклав
багато зусиль до відновлення централізованої держа-
ви, що послабилася під час міжусобної війни нащадків
Володимира й вторгнень печенігів Він не зупинив-
ся перед тим, щоб кинути до в'язниці рідного брата
Судислава — псковського князя, котрий прагнув до
самостійності Ярослав позбавив влади також свого
брата у перших, новгородського посадника Костян-
тина Добринича, коли той схилився до місцевого
боярства, яке прагнуло позбутися залежності від
Києва

Першочерговим завданням Ярослава так само, як
і його батька Володимира, був захист рідної землі від
страшних ворогів—печенігів причорноморських
степів Він продовжив діяльність батька щодо фор-
тифікування південних рубежів держави й „почав
ставити міста по Росі" Серед тих міст були Юр'їв,
Корсунь, Треполь Але й ця захисна лінія не допомог-
ла 1036 р величезна орда печенігів прорвала її й
оточила Київ Тоді Ярослав, як оповідається в
„Повісті", „виступив з міста й вишикував дружину,
й поставив варягів (скандинавських найманців —
Авт ) у центрі, а на правому боці киян, а на лівому
крилі новгородців І була січа зла, і ледве здолав їх
надвечір Ярослав" Печеніги були розгромлені й на-
завжди відігнані від рубежів Руської землі

Ярославу Володимировичу довелося протягом
тривалого часу дбати й про захист західних кордонів

Історія У краї ни

Київської держави, відвойовувати у польських фео-
далів землі Вони були загарбані Болеславом
Хоробрим 1018 р, коли той повертався з походу на
Київ на підтримку зятя Святополка 1030 р Ярослав
звільнив від поляків волинське місто Белз, а наступ-
ного року разом із братом Мстиславом відвоював у
них і возз'єднав з Давньоруською державою всю
Червону Русь Продовжуючи зміцнювати західні
рубежі країни, він провів кілька успішних походів
проти агресивних ятвязьких* (1038) і литовських
(1040) племен Поліпшенню оборони західних кор-
донів сприяло й існування м Ярослава на р Сян У
30 —40-х рр військо Ярослава Володимировича
успішно звоювало проти угро-фінського племені чуді
на півночі Русі та в Прибалтиці, де було збудовано
на честь князя** місто Юр'їв

У Ярослава, як і в його попередників, головним
напрямком зовнішньої політики був південний Про-
тягом майже всього часу його князювання в Києві
русько-візантійські відносини були дружніми Добірні
руські дружини воювали разом з візантійськими
легіонами за тисячі верст від батьківщини Наприк-
лад, 1038—1041 рр Візантія була змушена захищати
Сицилію від арабів і змогла втримати острів за собою
з допомогою руського союзного корпусу

Та 1043 р спалахнула русько-візантійська війна,
спричинена зміною політичного курсу нового імпера-
тора Константина IX Мономаха, що недружньо
повівся з Ярославом, почав чинити перешкоди русь-
ким купцям у Константинополі та інших містах імперії
Морський похід русів на Царгород був невдалим Тоді
Ярослав направив послів до Германії й ряду інших
європейських країн, збиваючи коаліцію проти Візантії
До того ж переможці самі потребували допомоги в бо-
ротьбі проти навали печенігів Тому імператорові
довелося шукати шляхів замирення з Руссю Підпи-
сана 1046 р русько-візантійська угода була незабаром
скріплена шлюбом сина Ярослава Всеволода з доч-
кою Константина IX Марією

Київська Русь мала жваві дипломатичні відноси-
ни з Германською імперією 1030 —1031 1 1040
—1043 рр сторони обмінювалися посольствами
Германський хроніст XI ст, Ламберт під 1043 р
розповідає про посольство короля Русі Ярослава до
імператора Генріха III Давньоруська держава диви-
лася на Германію як на кращого з усіх можливих
союзника в протиборстві з Візантією, а Генріх III
хотів скористатися з війська Русі у зовнішньополітич-
них акціях

* Ятвяги — споріднені э прусами племена

** Християнське їм я Ярослава було [еорпй (Юрій)

1048 р король Франції Генріх І посватався до доч-
ки Ярослава Анни Шлюб був укладений, ймовірно,
1049 р По смерті чоловіка (1060) Анна відмовила-
ся від регентства при малолітньому Фшппові І, хоча
й підписувала разом з ним деякі офіційні документи
Інша дочка Ярослава — Єлизавета стала дружиною
норвезького короля Гаральда Суворого, а ще одна —
Анастасія побралася з угорським королем Андрієм
І Київський володар був зв'язаний союзною уго-
дою з польським князем Казимиром, за якого видав
сестру Добронігу Київська Русь допомогла Польщі
у війні проти об'єднаних сил Мазовії, Помор'я,
Пруссії та ятвягів Все це принесло великий міжна-
родний авторитет Давньоруській державі

Приділяючи чільну увагу зовнішній політиці,
Ярослав не забув і про внутрішні справи Князь док-
лав багато зусиль для створення нових і розбудови
існуючих міст, насамперед Києва Нестор-літопи-
сець скупо підсумував під 1037 р його будівничу
діяльність у стольному граді „Заклав Ярослав місто
велике, у якому тепер Золоті ворота, заклав і церк-
ву святої Софи митрополичу, і далі церкву святої
Богородиці Благовіщення на Золотих воротах, потім
монастирі Святого Георгія та Святої Ірини" У ла-
конічному описі будівництва в Києві за Ярослава
ледве згадана головна фортифікаційна споруда То
було „місто Ярослава", київський дитинець, веле-
тенські земляні вали якого мали довжину 3,5 км,
висоту 14 м, а товщину в основі — близько 30 м На
них стояли високі дубові стіни У багатьох місцях
перед валами були викопані глибокі рови, заповнені
водою За своєю досконалістю й могутністю фор-
тифікації „міста Ярослава" не мали собі рівних на Русі
Головним храмом держави, її найбільш урочи-
стою та високохудожньою спорудою став Софійський
собор, збудований у 20—30-х рр XI ст Його
архітектура чарує довершеністю, вишуканістю форм
і пропорцій, інтер'єр собору щедро прикрашений
сяючими мозаїками і поліхромними фресками, що
належать до шедеврів світового мистецтва За дав-
ньоруським переказом, собор зведено на тому місці,
де Ярослав здобув славну перемогу над печенігами
У часи князювання Ярослава завершилось
будівництво Давньоруської держави Було остаточ-
но зламано місцевий сепаратизм, стабілізувалися
державна територія й кордони, вдосконалився дер-
жавний апарат Полюддя все більше замінювалось
м'якшими, передовішими формами данини, що
відповідало прогресуючій феодалізації суспільства
1037 р чи дещо пізніше князь виступив ініціатором
проведення кодифікаційних робіт у Києві, завдяки

Киї вська Русь

чому з явився перший писемний збірник норм давнь-
оруського права „Руська правда" В роки правління
Ярослава інтенсивно розвивалися землеробство і
скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавила-
ся внутрішня й міжнародна торгівля

З ім'ям Ярослава пов'язаний і розквіт давньорусь-
кої культури, насамперед книжності Київський
літописець з гордістю відзначив, що князь „до книг
виявляв охоту, читаючи їх і вночі, і вдень" За це йо-
го прозвали Мудрим Навколо Ярослава склався
гурток з представників давньоруської інтелектуаль-
ної еліти, до якого входив славетний книжник і
філософ, автор першого давньоруського філософсь-
кого твору „Слово про закон і благодать' і, можливо,
першого літопису Іларюн Ярослав зробив спробу
позбутися залежності від Візантії в церковних спра-
вах і поставив 1051 р Іларюна загальноруським
митрополитом На жаль, дальша доля Іларюна невідо-
ма А 1054 р київську митрополичу кафедру, як і
раніше, посів грек, присланий патріархом з Констан-
тинополя Ярослав Мудрий помер 20 лютого 1054 р
у віці 76 років і був похованцй у мармуровому сар-
кофазі в Софійському соборі Його останки збереглися
до наших днів Дослідження скелета Ярослава дало
можливість ученим відтворити зовнішній вигляд кня-
зя, зробити висновок про його рішучий характер і
бурхливий темперамент

За Ярослава Володимировича Київська Русь
сягнула зеніту свого розквіту й могутності, ставши в
ряд з головними країнами середньовічного світу
Візантією та Германською імперією Та його сини не
змогли підтримати державу на тому рівні, на який во-
на піднеслася за їхніх діда й батька

Становлення

феодальних відносин і їх вплив
на життя Русі XI ст.

„°ТерШ Н1Ж розповісти про зміни в системі
і князівської влади й структурі держави, що
X настали по смерті Ярослава Мудрого, варто

спинитися на особливостях соціально-економічного
поступу давньоруської спільноти середини — другої
половини XI ст Його наростання привело до прогре-
сивних змін у характері власності на землю —
попервах князівської, що означало дальші кроки
суспільства на шляху феодалізації Все це не могло не
вплинути на зрушення в політичному житті, але вплив
той не був ні прямим, ні миттєвим

Як мовилось, Давньоруська держава виникла в
дофеодальну добу й існувала як така аж до князюван-

ня Володимира Святославича Але й у його часи
власність на землю продовжувала залишатися ко-
лективною Земля належала панівно'му класові
загалом, князеві з дружиною й боярами, переважна
більшість яких теж входила до дружини

Індивідуальна земельна власність зародилася
в Київській Русі лише в другій половині XI ст Як-
що „Руська правда", складена за Ярослава близько
1037 р, ще не знає такого способу власності, то в
„Правді Ярославичів«1072 р можна знайти свідчен-
ня наявності особистого землеволодіння, поки що
князівського Лише у „Поширеній правді», що офор-
милася наприкінці XII —на початку XIII ст ,
зустрічаємо ясні докази наявності боярського земле-
володіння й ведення боярами власного господарства
В літописах перші звістки про князівське землево-
лодіння датуються кінцем XI, а боярське — почи-
наючи з XII ст

Поява в суспільній правосвідомості поняття мож-
ливості особистого володіння землями чи (для князів)
цілими волостями, перші, на жаль, не відомі науці йо-
го прояви в середині XI ст не могли не вплинути на
тлумачення синами Ярослава його „ряду" (заповіту)
Наведемо фрагмента цього важливого для історич-
ної долі Київської Русі документа Стаття 1054 р
„Повісті" відкривається словами „Помер великий
князь руський Ярослав Ще за життя свого він дав
заповіт синам своїм, мовивши їм „Ось я залишаю світ
цей, сини мої живіть у любові Ось я доручаю
замістити мене на столі моєму в Києві старшому си-
нові моєму, брату вашому Ізяславу, слухайтесь його,
як слухались мене, він замінить вам мене, а Свято-
славу даю Чернігів, а Всеволодові — Переяслав, а
Ігореві — Володимир (Волинський), а Вячеславу
—Смоленськ"

Дехто з істориків вважає, що Ярослав, передав-
ши головний престол Русі Ізяславу, зробив його
єдиновладним князем Русі Однак у „ряді" Яросла-
ва проглядає й інше збереження держави у спільній
власності його нащадків По смерті Ярослава, писав
один із знавців давньоруської минувшини О В
Пресняков, при роздільності володінь бачимо не-
роздільність спільних дій у захисті Руської землі й у
внутрішніх справах трьох старших Ярославичів Бра-
ти Ізяслава, як видно, не збиралися визнавати його
верховним володарем Руської землі й дивились на
міста із землями, шо заповів їм батько, як на особи-
сту спадкову власність — „отчину"

Мабуть, саме тому (а не через брак державної
мудрості) Ізяславу довелося укласти союз із двома мо-
лодшими братами — Святославом і Всеволодом У

Київській Русі з 1054 р. встановилася незнана раніше
форма правління, яку історики назвали тріумвіратом
Ярославичів.

Всі державні справи брати вирішували разом: ви-
давали закони („Правда Ярославичів"), ходили в
походи на кочовиків, торків і половців, перевели
брата Ігоря з Володимира до Смоленська тощо. Але
здебільшого тріумвіри дбали про збільшення власних
володінь. 1057 р. Ізяслав захопив Волинь, а коли
незабаром потому помер Ігор, тріумвірат поділив
між собою Смоленську волость, нічого не залишив-
ши синам покійного. Ізяслав, Святослав і Всеволод
1067 р. заволоділи Полоцькою землею, а її князя Все-
слава Брячиславича кинули до київської в'язниці.
Новгород привласнив Святослав, Смоленськ —
Всеволод. Все це викликало обурення серед молод-
ших Ярославичів і посіяло зерна усобиць кінця XI ст.

Після невдалої для Русі битви з половцями на
р. Альті тріумвірат дав тріщину й став розпадатися.
1073 р. Святослав звинуватив Ізяслава у змові з не-
давнім ворогом Всеславом полоцьким, з допомогою
Всеволода вибив старшого брата з Києва і сів на йо-
го місце. Так скінчився майже 20-літній тріумвірат
Ярославичів. Ізяслав утік до Польщі, далі до Германії,
та зміг повернутися до Києва лише по смерті Свято-
слава (наприкінці 1076).

Тим часом обійдені дядьками-тріумвірами й жа-
даючі багатих волостей-отчин їх небожі Олег
Святославич і Борис Вячеславич вигнали з Черніго-
ва, отчини Олега, Всеволода Ярославича, де той сів,
коли Святослав утвердився в Києві. Ізяслав прийшов
на допомогу братові, й у битві на Нежатиній Ниві по-
близу Чернігова 3 жовтня 1078 р. вони розгромили
Олега з Борисом. Але Ізяслав сам загинув у тій
битві, й у Києві вокняжився Всеволод. На Русі
відновилась одноосібна монархія. Та за ступенем
централізації й могутністю їй було далеко до держа-
ви часів Володимира Святославича та Ярослава
Мудрого.

Князювання
Всеволода в Києві.
Усобиці наприкінці XI ст.

і севолод Ярославич посадив сина Володимира

. Мономаха в Чернігові, зневаживши переважні

' права на це місто синів свого старшого брата

Святослава: Романа, Давида, Олега і Ярослава, що
стало однією з причин гострого спалаху кривавої
війни в Південній Русі наприкінці XI ст. а

Всеволод виявився слабким великим князем. Ио-

го реальна влада поширювалася лише на частину
держави — Волинська, Турівська, Муромська землі
не підкорялись йому. Всеволодові довелося захища-
тися від небожів — Святославичів, Давида й
Святослава Ігоровичів, а також троюрідних онуків —
Рюрика, Володаря й Василька Ростиславичів.

Всеволод був освіченою людиною, знав п'ять
іноземних мов, проводив час у бесідах з вченими
людьми й читанні книжок. Змолоду не любив
воювати й ходити в походи, доручивши цю справу
синові Володимиру, як тільки тому виповнилося 12 чи
13 років. В роки князювання Всеволода державою
правив сімейний дуумвіра^, що складався з ньо-
го самого й Володимира. Його кончина 13 квітня
1093 р. круто змінила перебіг політичного життя
на Русі.

Сталася несподівана подія не лише для сучас-
ників, а й для істориків наших днів, котрі ламають
голови, прагнучи розв'язати загадку: чому Володи-
мир Мономах, що й за життя батька був фактичним
правителем Русі й мав під своєю рукою найбільшу
військову силу, раптом добровільно поступився
київським престолом на користь свого брата Свято-
полка? За давніми законами заміщення князівсь-
ких столів Святополк, який був сином старшого
брата Всеволода Ізяслава, мав переважні права на
Київ. Гадаємо, що Мономах виявив повагу до
тих законів і не бажав розпалювати чвар на Русі.
Він ще раз учинив так само, віддавши 1094 р. Чернігів
Олегові Святославичу, котрий також був старшим від
нього в князівському роду. Володимир перебрався
до отчини, що дісталася йому в спадок від Всеволо-
да, — висунутого в південний степ Переяслава, де
йому відразу довелося зіткнутися з половцями.

Здобувши батьківський Чернігів, Олег Святосла-
вич не вгамувався. Разом з братом Давидом він
продовжував підігрівати усобиці, зазіхаючи на волості
інших князів. Здавалось, Русь поринає у безодню
удільної роздробленості, бо великий князь київський
Святополк виявився неспроможним власними сила-
ми приборкати бунтівників. Тому він уклав союз із
Мономахом, і 1096 р. вони збройно змусили Свято-
славичів утихомиритися. В1096-1113 рр.Руссю пра-
вить дуумвірат Святополк-Володимир. А 1097 р. в
Любечі зібрався з'ізд, де було проголошено об'єднан-
ня сил проти половецької загрози й закріплено фак-
тичне володіння волостями, що склалося на той час:
„Хай кожен володіє отчиною своєю: Святополк —
Києвом, Ізяславовою отчиною, Володимир — Всево-
лодовою, Давид, Олег і Ярослав — Святославе вою..."

Проголосивши принцип отчинної власності,

Святополк з Мономахом сподівались, що це сприя-
тиме припиненню князівських усобиць. Але того
самого року волинський князь Давид Ігорович
за мовчазного сприяння Святополка київського
полонив і осліпив Василька Ростиславича, вимагаю-
чи від свого нещасного бранця віддати Теребовльську
волость, закріплену за тим постановою Любецького
з'їзду. Цей нелюдський вчинок викликав загальне
обурення в суспільстві. Тому Святополкові довело-
ся погодитися з вимогою покарання Давида.
Останнього вигнали з Волині, яку, втім, київський
князь одразу привласнив. Постанови Любецького
та наступних князівських з'їздів: Витичівського
1100 р., на Золотчі 1101 р. й Долобського 1103 р.
виявилися безсилими приборкати князівські чвари.
Потрібні були дійовіші заходи щодо відновлення
єдності Руської землі, особливо в умовах наростаю-
чої з кожним роком загрози наступу Половецького
степу.

Боротьба
з половецькими
ханами

оловців і раніше знали на Русі. Вони у при-

чорноморських степах змінили печенігів,

, відігнаних Ярославом Мудрим від рубежів

держави. Перша велика битва з ними на р. Альті

Киї вська Русь

1068 р. була програна тріумвіратом Ярославичів.
Наприкінці 70 — на початку 80-х pp. половецькі ха-
ни посилили натиск на Переяславщину й південну
Київщину, а Олег Святославич, за ним й інші князі
(переважно чернігівські) почали використовувати
степовиків у боротьбі з суперниками на Русі.

Геніальний автор „Слова о полку Ігоревім" (далі
— „Слово") яскраво зобразив усобиці кінця XI ст.:

Отоді за Олега Гориславовича*

Сіялись-росли усобиці,

Гинули внуки Даждьбогові...

Становище особливо загострилося на початку
90-х pp. XI ст. Майже щороку летюча половецька
кіннота вдиралася на Русь, убивала й полонила ти-
сячі людей, палила оселі й міста, витоптувала поля.
Навіть об'єднані сили Святополка київського і Во-
лодимира Мономаха, в ту пору чернігівського князя,
були 1093 р. розбиті половцями біля р. Стугни, на
підступах до Києва. Тому з 1094 р. з ініціативи Мо-
номаха руські князі починають об'єднуватися проти
половецьких ханів. Цьому сприяли й рішення з'їздів
у Любечі, на Золотчі, біля Долобського озера. Під
час Долобського з'їзду 1103 р. дружинники Свято-
полка київського почали заперечувати проти походу
у степ, мовлячи, що йти навесні означає втратити
смердів (селян) та їхніх коней. На це Мономах ви-
голосив промову, що вражає силою, образністю,
патріотизмом, турботою про трудовий люд: „Ди-
вуюся я, дружино, що коней шкодуєте, на яких орють!
А чому не помислите про те, що ось почне орати
смерд, і, приїхавши, половчин застрелить його з лу-
ка, а коня його забере, а в село його приїхавши, за-
бере жінку його й дітей йогоь все майно його?! Так
коня вам шкода, а самого смерда хіба не жаль?"
(„Повість"). Ці слова присоромили дружинників
Святополка, і князі почали готуватися до походу.

Між 1103 і 1116 pp. з ініціативи й під командуван-
ням Володимира Мономаха було проведено п'ять
великих і переможних походів Русі в Половецький
степ. Літописці захоплювалися звитягою й могутністю
руських воїнів.

Після 1116 р. половецькі хани ще чверть століття
не насмілювалися нападати на Русь. Коли 1120 р. син
Мономаха Ярополк пішов з військом на Дон, де
звичайно скупчувалися половці, то він не зміг навіть
відшукати ворога. Не дивно, що слава про перемо-
ги Русі на чолі з Мономахом над кочовиками ще
довго жила в народній пам'яті. Спливло сто років по

Руські воїни в озброєні Х-Х1І ст. Рис. В.Ю.Ящишина. * Гориславича, бо ніс горе Руській землі

син і наступник Володимира на київському столі
Мстислав (1125—1132) Він гасив князівські чвари
й дбав про консолідацію держави Мстислав об'єднав
сили південноруських князів і здійснив кілька
успішних походів на половців, загнавши їх за Дон
і Волгу, за що був прозваний літописцями Великим
Він розвинув добрі відносини з сусідами Одна з
його дочок — Малфрід була одружена з норвезь-
ким королем Сігурдом, друга — Інгеборг — з датсь-
ким королем Кнутом Лавардом, третя — Ірина —
з майбутнім імператором Візантії Андроніком
Комніним, четверта — Єфросинія — з угорським
королем Гейзою II

Настання доби
феодальної
роздробленості

стислав Великий підтримував стабільну
централізовану монархію Тому для давнь-
оруського суспільства було несподіваним

розділення по його смерті держави на півтора десят-
ка князівств, володарі яких, принаймні частина з
них, заходилися суперничати з великим князем
київським, котрий з 40-х рр перетворюється лише
на формального главу держави

На Русі розпалюються і не вщухають аж до са-
мої навали орд Батия (1237—1241) великі и малі
війни між князями Автор „Слова" в образній, схвиль-
овано-емоційній формі відтворив саму суть
роздробленості

Перестали князі невірних (половців — Авт )
воювати,

стали один одному казати
„Се моє, а се теж моє, брате'"

Історики минулого називали не одну причину на-
стання роздробленості й феодальних воєн на Русі
Головними вони вважали надмірну кількість нащадків
Володимира і Ярослава, яким просто не вистачало
князівських престолів, і вони збройно добували їх
собі, порушення традиційного порядку заміщення
престолів Якщо до середини XII ст дотримували-
ся „лествичного восхождения" — звичаю, за яким
„столи" переходили найстаршому в роді — від стар-
шого брата до наступного за часом народження, то з
того часу сини починають захоплювати престоли
батьків, порушуючи „законні" права своїх дядьків
Прихильники такого погляду посилалися на велику
феодальну війну на Русів 1146—1151 рр, причиною
якої вони вважали лише те, що син Мстислава Вели-

Історія У краї ни

смерті Мономаха, коли галицький книжник відкри-
ваючи свій літопис похвалою князеві Романові
Мстиславичу зазначив, що, перемагаючи половців,
той наслідував діда свого Мономаха, котрий „погу-
бив поганих ізмаїлтян, що їх звуть половцями"

Відновлення

централізованої монархії

Володимиром

Мономахом

олодимир Всеволодич Мономах зробив внесок
до давньоруської історії не лише гучними пе-
ремогами над половецькими ханами Захист

рідної землі від ворогів завжди вважався на Русі
найвищою доброчесністю володаря

16 квітня 1113 р помер Святополк Кияни не лю-
били нещирого й скупого князя, котрий благоволив
лихварям і сам спекулював сіллю Його смерть збу-
рила повстання в Києві городяни рознесли на друзки
хороми прислужника Святополка, міського тисяць-
кого Путяти, розграбували садиби лихварів Віче із
заможних городян покликало на престол Володими-
ра Всеволодича, але той не одразу пристав на цю
пропозицію Він був немолодий і вагався, чи варто
брати на плечі важку ношу керівництва державою
Тоді до Мономаха надіслали ще одне посольство з
словами „Якщо не підеш (до Києва —Авт), то на-
падуть на невістку твою, і на бояр, і на монастирі"
Володимир вокняжився в Києві й просидів на престолі
до смерті (1125)

Мономах був сильним і мудрим правителем Він
відновив єдиновладну монархію часів Ярослава Муд-
рого Князь визнав за краще не порушувати
проголошених за його ініціативою рішень Любецько-
го з'їзду 1097 р кожен володіє власною отчиною
Але зумів тримати всіх інших князів у покорі Вти-
хомирився й зійшов із політичної сцени головний
призвідник усобиць часів Святополка Олег Свято-
славич Найменші спроби внести розбрат між
князями, вийти з-під влади великого князя швидко
й жорстоко придушувались

Припинення усобиць, централізація держави,
розгром половецьких ханів сприяли суспільно-еко-
номічному поступові Київської Русі Розвивалися
сільське господарство й ремісниче виробництво, по-
жвавилася торпвля, виникали нові й розбудовувалися
старі міста Зріс авторитет Русі в середньовічному
світі

Єдність Давньоруської держави підтримував

її чолі Важливим чинником згуртування була поло-
вецька загроза Так, під 1170 р Київський літопис
оповідає „Вклав Бог у серце Мстиславу Ізяславичу
(київському) благу думку про Руську землю Він
скликав братів своїх і почав думати з ними, мовлячи
так „Браття, пожалійте землю Руську, а свою отчи-
ну й дідину Половці кожного року забирають
християн (у полон) до своїх веж (кочовищ)" Мсти-
слав закликав князів до спільних дій Вони на час
забули чвари, об'єднали сили й здійснили успішний
похід проти половецьких ханів

Суперництво
Ярославичів
за Київ

днак сепаратизм боярства на місцях і
егоїстичні інтереси князів Ярославового до-
му, звичайно, брали гору над благими

намірами тих чи інших київських володарів, їхніми за-
кликами до єднання перед лицем зовнішньої загрози
По смерті Мстислава Володимировича (1132) на
київський престол зійшов його брат Ярополк Він
не зміг зберегти єдиновладдя на Русі, зате одверто
піклувався про інтереси свого клану — Мстисла-
вичів, що викликало протидію інших членів великої
родини Мономаха Стабільність у країні порушува-
ли й претензії на Київ нащадків Олега
Святославича—Ольговичів Ярополк саме збирав
сили для опору Ольговичам, коли його застала смерть
(1139) Князювання цього володаря можна назвати
передднем роздробленості

Чварами в родині Мономашичів скористався го-
лова Ольговичів Всеволод і захопив Київ Він
спробував відновити єдність держави, — як зазна-
чив київський літописець, „сам хотів землю всю
тримати" Але Всеволод Ольгович наштовхнувся на
опір не лише обійдених ним Мономашичів, а й влас-
них братів 3 тієї пори перебіг політичного життя
Південної Русі значною мірою визначався супер-
ництвом за головний руський престол між двома
князівськими кланами Мономашичами й Ольгови-
чами Літописці відгукуються на уособиці словами
„І настала смута в усій Руській землі" 3 часом у бо-
ротьбу за Київ починають дедалі активніше
втручатися князі з роду галицьких Ростиславичів
Володимирко Володаревич та його син Ярослав

Не було згоди й серед самих Мономашичів Ко-
ли 1146 р, усунувши суперника Ігоря Ольговича, в
Києві вокняжився онук Мономаха й син Мстисла-

Киї вська Русь

кого Ізяслав самочинно вокняжився в Києві, знева-
живши права своїх дядьків Вячеслава і Юрія
Володимировичів Однак причини і цієї війни, й роз-
дробленості були глибші — вони випливали з самого
характеру суспільно-економічного розвитку в
Київській Русі XII ст

Роздробленість, що охопила Русь у ХІІ-ХІІІ ст ,
дістала назву феодальної, оскільки в Гі підвалинах
була еволюція феодалізму Протягом другої полови-
ни XI — першої половини XII ст у країні
сформувався клас землевласників-феодалів Вони
стають значною економічною, а відтак і політичною
силою Суспільний поступ привів до вирівнювання
соціально-економічного розвитку в центрі держави і
в її окремих частинах Якщо раніше політичне,
суспільне, економічне й культурне життя Русі зосе-
реджувалось у Наддніпрянщині, навколо Києва,
то в XII ст стрімко розвиваються й підносяться осе-
редки інших земель Чернігів і Галич, Володимир-
на-Клязьмі й Смоленськ, Полоцьк і Рязань тощо
Князі й бояри цих земель починають вважати обтяж-
ливою залежність від Києва, дбають здебільшого
про власний добробут і власні володіння, їх дедалі
менше цікавлять загальноруські справи, захист країни
від ворогів, насамперед половців

Проте Давньоруська держава у середині XII ст
зовсім не розпалася, як вважали ледве не всі істори-
ки минулого Змінилася лише форма державного
устрою Відносно єдину й централізовану монархію
змінила монархія федеративна 3 середини XII ст
Давньоруською державою спільно керує об'єднання
найвпливовіших і найсильніших князів, що розв'язу-
вали питання внутрішньої й зовнішньої політики на
з'їздах Київ залишався стольним градом Русі й
мрією чи не кожного видного члена родини Рюрико-
вичи

Такий порядок сумісного правління Руссю князя-
ми Ярославичами дістав у історичній науці назву
„колективного сюзеренітету" Князі — спільні сю-
зерени Давньоруської держави — зобов язувалися
захищати її від ворогів, а за це одержували володіння
(часом дрібні й швидше символічні, ніж вартісні) у
великокнязівському домені — Київській землі, най-
частіше — на ії південних рубежах, які особливо
потребували постійного захисту від вторгнень поло-
вецьких ханів

Роздробленість була історично суперечливим яви-
щем Одночасно з відцентровими діяли, а то й
перемагали їх часом сили доцентрові Мало не всі
київські князі обстоювали свій варіант відновлення ко-
шшньої єдності держави, звичайно, бачачи себе на

ГНП0МО^Н|>А
Боу съыъмоу

Історія України

Представники різнихпрошарків
населення Києва
князь митрополит
селянин ремісник
За П П Толочком

ва Ізяслав, у Південній Русі розпочалася справжня
громадянська війна, розв'язана його родичами В цю
війну незабаром втягнулися князі й Північної Русі
Обурені тим, що племінник обійшов їх, дядьки Ізя-
слава Вячеслав і Юрій на прізвисько Довгорукий
піднялися проти нього Далі головне суперництво
за Київ звелося до двобою між Ізяславом і Юрієм
Ізяслав став першим київським князем, якого запро-
сили на княжіння місцеві бояри 3 того часу боярство
на Русі дедалі активніше втручається у міжкнязівські
взаємини

1146—1152 рр Південну Русь охопила феодаль-
на смута Ізяслав Мстиславич двічі поступався
Києвом Юрію Довгорукому Щоб надати своєму
княжінню законного з погляду суспільства характе-
ру, він зробив своїм співправителем старшого в роді
Мономашичів Вячеслава і таки здолав Довгорукого
Провівши кілька вдалих походів проти чернігівських

Автограф графіті Володимира Мономаха
у Софійському соборі в Києві

Ольговичів, Ізяслав змусив їх до покори, посадивши
свого посадника в Путивлі Він поширив свою вла-
ду на Волинську, Переяславську й Смоленську землі
Але відновити централізовану державу на Русі не по-
щастило і цьому енергійному й здібному онукові
Мономаха Надто далеко зайшли відцентрові сили
феодальної роздробленості Історично закономірни-
ми були процеси соціально-емономічного розвитку
суспільства, що вели до піднесення місцевого сепа-
ратизму бояр і загострення міжкнязівських взаємин

Роздробленість у XIII ст набула ще гострішого
характеру, ніж у XII

По смерті Ізяслава 1154 р у Києві утвердився
Юрій Довгорукий, що перебрався на південь із Суз-
даля Він прагнув об'єднати давньоруські землі, але
нагла смерть 1157 р перервала його державотворчу
діяльність У наступні роки за Київ змагаються гла-
ви кланів Мстиславичів, Ростиславичів (теж
Мономашичів) і Ольговичів Подальше відособлен-
ня земель і князівств тривалий час стримувалось
загрозою з боку половецьких ханів, що змушувала
князів триматися разом і прислухатися до думки ве-
ликого князя київського Так, 1166 р Ростислав
Ізяславич очолив похід південноруських князів у
степ, аби відтіснити половців на південь і забезпечи-
ти купцям вільний шлях до Візантії й інших країн
Південного Сходу

Однак глибинні економічні й соціально-політичні
процеси, що розвивались у державі, об'єктивно ве-
ли до наростання роздробленості Першими
відособилися Новгородська й Полоцька землі, до
яких ніколи не докочувалися хвилі половецьких вторг-

Киї вська Русь

нень Потім стали відносно самостійними теж відда-
лені від театру чи не безперервних русько-
половецьких воєнних дій Владимиро-Суздальська,
Г алицька та Волинська землі Проте державність на
Русі продовжувала зберігатися, хай і у вигляді феде-
рації князівств, а їхні володарі пильнували за тим, щоб
мати частку володінь у Київській землі, й прагнули
утвердитися в Києві або відстоювати свій варіант
об'єднання Руської землі

Коли 1174 р у Києві почав правити Ярослав Ізя-
славич (із Мономашичів), глава Ольговичів
Святослав Всеволодич почав вимагати якесь во-
лодіння на Київщині Ярослав відповів йому „Навіщо
тобі наша (Мономашичів) отчина^ Тобі ця сторона
(Дніпра) не потрібна" Святослав став казати йому
„Я не угрин і не лях, а ми одного діда внуки, скільки
тобі до неї, стільки й мені" (Київський літопис)
Навіть у цих егоїстичних словах проглядає своєрідна
турбота про збереження єдності держави

Нову спробу об'єднати Русь, принаймні Півден-
ну, було зроблено у 80 —90-х рр XII ст, коли
київським князем став глава Ольговичів Святослав
Всеволодич (з 1177), а його співправителем у
південній Руській землі (Київщина, Чернігівщина,
Переяславщина) — глава смоленської гілки Моно-
машичів-Ростиславичів Рюрик Ростиславич (з 1181)
У Південній Русі цей дуумвірат правив 14 років,
що сприяло урівноваженню політичних сил і на час
припинило криваву й виснажливу боротьбу за Киш
між князівськими кланами

Святослав і Рюрик провели низку успішних по-
ходів проти половецьких ханів (1183, 1185, 1187),
відтіснивши їх далеко на південний схід, до Дону 80
— початок 90-х рр ознаменувалися в Південній
Русі значним розвитком суспільного, економічного й
культурного життя Однак тимчасова стабілізація
становища на Півдні не означала ще ослаблення фео-
дальних чвар у Давньоруській державі взагалі

Поліцентризація Київської Русі.
Нові спроби об'єднання
наприкінці XII ст.

^ середині — другій половині XII ст в історії
^ Давньої Русі поглибилося відособлення окре-
мих князівств і земель, зумовлене еволюцією
економіки, дальшим розшаруванням суспільства,
розвитком феодального землеволодіння в центрі й
на місцях Якщо раніше епіцентр соціального, еко-
номічного й політичного життя був у Києві, то з того
часу підносяться інші міста, осередки князівств і зе-

мель Чернігів, Смоленськ, Полоцьк, Галич, Вла-
димир-на-Клязьмі, Новгород Великий, Воло-
димир-Волинський Проте це зовсім не означало за-
непаду чи ослаблення Києва І в часи роздробленості
стольний град Русі продовжував розвиватися й роз-
будовуватися Він залишався заповітною мрією для
кожної руської людини, для кожного князя, що об-
разно й піднесено відзначив північноруський
літописець у середині XII ст „І хто ж бо не полю-
бить Київського княжіння, адже вся честь, і слава,
і велич, і глава всім землям Руським Київ, і від всіх
далеких, багатьох царств сходяться різні люди
й купці, й різних благих багато від усіх країн буває
в ньому-1'"

Під тиском народу, громадської думки князі про-
сто змушені були ходити в походи проти половців та
інших ворогів, відстоювати в тій чи іншій формі
єдність країни Не один впливовий і сильний князь,
що, здавалося б, повністю занурився у вир сепаратиз-
му, публічно виступав за припинення чвар, відбиваючи
цим загальноруські інтереси Київський літописець
вкладає до уст феодальних володарів знаменні сло-
ва „То було раніше мир стоїть до раті, а рать стоїть
до миру, ми втомилися ратитися (воювати — Авт)
доки ж збираємося Руську землю губитиКнязі до-
мовилися заради всієї Руської землі помиритися,
„Руську землю берегти, жити між собою, мов брати"

И тоді, коли в 60—70-х рр помітно піднеслися
над іншими два осередки, що прагнули об'єднати
навколо себе руські землі, південний на чолі з Києвом
і північний — з Владимиром-на-Клязьмі, не припи-
няються змагання за відновлення єдності й
консолідацію держави Наприкінці XII ст
стабілізується і вдосконалюється система колектив-
ного володіння державою Зокрема, князі обирають
у своєму середовищі старшого й ревно опікуються збе-
реженням власної частки в Південній Руській землі,
беручи цим на себе зобов'язання боронити Гі від во-
рога 1195 р Всеволод Юрійович суздальський став
вимагати у київського князя Рюрика Ростиславича
„части" в Руській землі, на півдні Київщини, об-
грунтувавши вимогу тим, що всі руські князі обрали
його своїм главою Рюрик був змушений, аби забез-
печити мир у країні, дати йому володіння з містами
Каневом, Корсунем і Богуславом

Однак на початку XIII ст процеси роздробленості
знову пожвавлюються, а міжкнязівські відносини
загострюються Не в останню чергу це було пов'за-
но з відчутним посиленням боярства повсюдно на
Русі Воно ставило місцеві інтереси вище загально-
державних

Південна Русь

першого сорокаріччя XIII ст.

а межі XII і XIII ст. політична ситуація в
Південній Русі особливо погіршилася. По
смерті Святослава Всеволодича (1194) пору-

шилася рівновага між кланами Ольговичів і
Мономашичів. Рюрику Ростиславичу, що залишив-
ся одноосібним київським князем, було дедалі важче
стримувати князівські чвари. Після смерті Яросла-
ва Всеволодича (1199) у Чернігові 1201 р. сів
Всеволод Святославич Чермний (Рудий), що неза-
баром заявив претензії на київський велико-
князівський стіл. Назрівало нове зіткнення між Мо-
номашичами й Ольговичами за першість у Пів-
денній Русі.

1199 р. Роман Мстиславич з родини Монома-
шичів об'єднав Галичину й Волинь, створивши сильне
Галицько-Волинське князівство. На заході Пів-
денної Русі виник могутній осередок давньоруської
державності. Це докорінно змінило політичну
ситуацію в країні. Майже одразу по тому, 1200 чи
1201 р., Рюрик змовився з Ольговичами й вбрався
було в похід на Галицько-Волинське князівство. Але
Роман випередив його і напав на Київщину.

Союзники Рюрика перебігли до Романа, а кияни
відчинили міську браму перед галицько-волинським
князем, певно, побоюючись штурму й розграбуван-
ня свого міста. Рюрику довелося тікати з Києва, де
Роман посадив князем свого родича Інгвара луцько-
го. Та коли Роман повернувся до Галича, Рюрик
1203 p. разом з Ольговичами й найнятою за великі
гроші половецькою ордою страшенно розграбував
Київ, помстившись на городянах за те, що вони впус-
тили до міста галицького князя. Тоді Роман
повернувся до Києва, схопив Рюрика й насильно
постриг його в ченці, посадивши в місті сина остан-
нього Ростислава.

Роман Мстиславич прагнув об'єднати під своєю
рукою всю Південну Русь, а може, й відновити цен-
тралізовану Давньоруську державу. Однак його
загибель під час походу до Польщі влітку 1205р.
призвела до нового вибуху князівських усобиць. За-
непала система колективного управління Руссю, ще
більше відособилися одне від одного князівства. По
смерті Романа Рюрик скинув рясу й знову вокняжив-
ся в Києві. Проте його кращі часи минули, він не мав
сил на те, щоб стабілізувати становище в Південній
Русі. Рюрик прагнув захопити Галицьку землю,
але безуспішно. 1206 р. Ольговичі схопили його й по-
садили князем у Києві Всеволода Чермного

чернігівського. Потім Рюрик повернув собі Київ,
але 1210 р вимушено виміняв його у Всеволода Че-
рмного на Чернігів, де й помер1212 р. Того самого
року зійшов зі світу інший відомий державний діяч
Русі, владимиро-суздальський князь Всеволод Ве-
лике Гніздо, а його наступники не змогли підтримати
силу й велич свого князівства.

1212 р. Всеволод Чермний втратив Київ, де зно-
ву сіли Ростиславичі, спочатку Мстислав Романович,
забитий монголами на Калці 1223 p., а далі його брат
у перших Володимир Рюрикович. Політичне життя
Південної Русі 20—30 pp. XIII ст. проходило, як і
раніше, у вирі боротьби за Київ між Ростиславича-
ми й Ольговичами. Поступово, на початку 30-х pp.,
до цієї боротьби втручається син Романа Мстисла-
вича Данило, що на той час об'єднав під своєю
владою Волинь і намагався повернутися на галицьке
княжіння та відновити Галицько-Волинське кня-
зівство.

Спочатку Володимир Рюрикович пристав до
Ольговичів у намаганнях заволодіти Галицькою
землею. Однак коли глава Ольговичів Михайло Все-
володич чернігівський став зазіхати на Київ,
Володимир вдався до допомоги Данила. Війна між
Володимиром і Данилом, з одного боку, й Михайлом
— з другого, проходила з перемінним успіхом. На-
передодні навали орд Батия Києвом заволодів
Михайло Всеволодич, але побоюючись грізного ха-
на, втік на захід, до недавнього свого ворога Данила.
Галицько-волинський князь посадив у Києві свого по-
садника Дмитра, котрий і очолив оборону міста, коли
його облягло військо Батия.

Монголо-татарська навала застала Давньорусь-
ку державу роз'єднаною, загрузлою в міжкнязівських
чварах, у зіткненні егоїстичних інтересів різних
князівських кланів. Вона була страшенно ослаблена
усобицями, то був апогей роздробленості. Лише Да-
нилові Романовичу вдалося 1238 р. об'єднати
Галичину й Волинь у могутнє князівство.

Економічне життя
Київської Русі

олітична могутність і військова потуга Дав-
ньоруської держави трималися на міцному

І. фундаменті: розвинутій і багатій економіці.

Землеробство і скотарство не тільки були спроможні
прогодувати населення країни, а й виробляли продук-
ти -харчування й сировину на експорт. Промисли,
насамперед мисливство й бортництво, забезпечува-
ли потреби держави, їх продукція користувалась

Історія У краї ни

Киї вська Русь

постійним попитом у країнах Півдня і Заходу. Міста,
особливо великі, були заселені переважно ремісника-
ми, вироби яких користувалися попитом на Русі й за
рубежем. Руські купці, що реалізували здебільшого
товари вітчизняного виробництва, бували частими
гостями на торгах Константинополя й Багдада, Бу-
ди й Кракова, Регенсбурга й Парижа… Спустошливі
вторгнення кочовиків причорноморських степів, вис-
нажливі, майже безперервні громадянські війни між
князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірва-
ти економічного життя Русі. Надто розвиненими
були продуктивні сили держави, а її люди відзнача-
лись працьовитістю, витривалістю й були здатні до
прогресивних змін у виробництві.

Сільське
господарство
й промисли

ільське господарство було провідним у давнь-
оруській економіці і досягло високого для свого

часу рівня розвитку. Воно спиралося на пра-
давні традиції східних слов'ян, що з незапам'ятних
часів були землеробами. Основними зерновими куль-
турами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь,
пшениця й овес. У різних регіонах величезної держа-
ви залежно від грунтів і кліматичних умов
застосовувалися різні системи обробітку землі.

У лісовій зоні віддавали перевагу підсічній системі,
застосовуючи для обробки землі легку соху. Ліс ви-
рубувався і спалювався, таким чином звільнялися
посівні площі й одночасно удобрювався грунт. У
лісостепових і степових районах найпоширенішою
системою землеробства була перелогова, за якої ро-
дючість землі відновлювалася природним шляхом.
Не пізніше кінця І тис. н. е. тут головне знаряддя
обробітку землі — соху змінив плуг із залізним на-
ральником, що давало особливо добрі результати
при розорюванні важких, цілинних грунтів.

У Київській Русі був великий набір ручних зем-
леробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси,
їх досить часто знаходять під час археологічних роз-
копок. Для обмолоту зерна використовувався ціп.
Землеробство на Русі було на такому агротехнічно-
му рівні, який давав можливість забезпечити високі
для свого часу врожайність і продуктивність праці.

Іншим важливим видом сільськогосподарської
діяльності руських людей було скотарство. У літопи-
сах та інших пам'ятках писемності постійно
згадуються різні свійські тварини і продукція тварин-

ництва. Великими стадами корів і кіз, табунами ко-
ней, отарами овець володіли князі й багаті бояри.
Худобу випасали з весни до осені на луках, заплавах,
у лісах, на перелогових землях і в степах. На зиму для
годівлі тварин запасали сіно, зерно тощо.

Серед сільських промислів особливо розвинути-
ми були мисливство й рибальство. Полювання на
лісових і степових тварин і птахів забезпечувало
м'ясом, а продаж шкурок куниць, лисиць, бобрів,
білок давав добрі доходи. Цінне хутро було однією з
головних статей давньоруського експорту, розходя-
чись у багато країн Європи і Сходу. Чималу роль
серед промислів відігравали бортництво (добування
меду диких бджіл) та бджільництво. Мед і віск ма-
ли попит на Русі та за її межами. Князі й бояри були
особливо зацікавлені в підтриманні сталого рівня ви-
робництва меду й воску, як і у добуванні хутра. Ці
товари продавалися на ринках Візантії, країн Близь-
кого Сходу й Західної Європи. Натомість вони
одержували можливість купувати там прикраси, до-
рогі тканини й одяг, вино, фрукти, зброю тощо.

Ремесло

> ■ начного поширення й високого рівня розвит-
ку досягло на Русі ремісниче виробництво. Чи
не основною його галуззю була металургія,
що поряд із землеробством заклала фундамент гос-
подарського прогресу Давньоруської держави.
Обробка заліза, що добувалося з болотяної руди,
велася як у сільських, так і в міських кузнях. Ковалі
користувалися великим набором інструментів і во-
лоділи значною кількістю технічних прийомів обробки
металу, продукуючи речі високої якості й досконалі
функціонально, а в кращих зразках — і художньо до-
вершені. Останнє особливо стосується предметів
озброєння: мечів, шоломів, наконечників для списів
і рогатин тощо.

Надзвичайно високого рівня майстерності досяг-
ли руські ювеліри. Неперевершеними досі шедеврами
ювелірної справи на Русі є дорогоцінні вироби з пе-
регородчастими емалями: іконки, хрестики, князівські
барми, ковтки тощо. До золотої пластини припаюва-
лися тонкі золоті дротинки, утворюючи складні й
вишукані візерунки. А простір між дротинками-пе-
регородками заповнювали різнокольоровою
розтопленою на вогні скловидною масою — емаллю,
після чого річ шліфували. Виробництво високоху-
дожніх і коштовних прикрас з емаллю
зосереджувалось у Києві, звідки вони розходились
по Русі і за її межі. Слава про руських ювелірів роз-
неслася середньовічною Європою.

У давньоруських Чернігові й Галичі їх було по
25 тис., Переяславі й Білоозері — по 10—12 тис.

Міста Південної Русі були зосереджені в Серед-
ньому Подніпров'ї, поблизу стольного града Києва.
Чимало міст виросло в західному регіоні, в Галицькій
і Волинській землях. Найголовніші з них займали
велику площу. Укріплена частина Києва (дитинець)
сягала 90 га, а разом з ремісничо-торговельними по-
садами — 380 га; дитинець Галича займав понад 50
га, а площа давнього Чернігова (дитинець, окольний
град, перегороддя) перевищувала 200 га.

Соціально-економічне, політичне й культурне
життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Пе-
реважна більшість їх мешканців були ремісниками
різних спеціальностей, які об'єднувались у корпорації
на зразок західноєвропейських цехів. Чимало горо-
дян займалися торгівлею. Міські ринки являли собою
водночас головні площі, на яких вирувало життя.
Там збиралися віча городян, що, починаючи з сере-
дини XII ст., відігравали значну роль у соціальному
й політичному житті свого міста, а то й землі в ціло-
му, як це бувало в Києві, Галичі, Чернігові, Новгороді
Великому, Владимирі-на-Клязьмі тощо.

Давньоруські міста були культурними осередка-
ми. У них діяли школи й книгописні майстерні,
існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися
твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед
Києві, Новгороді, Владимирі-на-Клязьмі, складали-
ся літописи, створювалися пам'ятки агіографії (житія
святих) та художньої літератури. Без перебільшен-
ня можна сказати, що міста визначали культурне
обличчя Давньої Русі, вони були носіями суспільно-
го прогресу.

Торгівля

скравим свідченням високого рівня еко-
номічного розвитку Давньоруської держави
> була внутрішня й зовнішня торгівля. На жаль,

про внутрішню торгівлю Київської Русі відомо мало.
Між різними землями Русі відбувався економічний
обмін, що сприяло забезпеченню продуктами хар-
чування, сировиною й ремісничими виробами тих
районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі
торгові села (погости) мали ринки. У значних міських
центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Ве-
ликому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Влади-
мирі-на-Клязьмі та ін. збиралися мало не щодня.
Про внутрішню торгівлю письмові джерела згадують
мало й неохоче. Основний матеріал для її пізнання дає
археологія.

Історія У краї ни

Наймасовішими видами ремесла були виготовлен-
ня керамічного (глиняного) посуду, обробка шкіри,
дерева й кістки. Ремісники, які займалися цим, зви-
чайно селилися разом, утворюючи у великих містах
осібні квартали. Так, у Києві про них нагадують на-
зви місцевостей — Гончарі й Кожум'яки. У давньо-
руські часи багато виробів виготовлялося із скла:
браслети, намиста, персні, кубки, пляшки. Дедалі
ширшого застосування набувало віконне скло. Поши-
реними були домашні ремесла; прядіння, ткацтво,
виготовлення повсякденного одягу й посуду, а також
продуктів харчування, насамперед переробка зерна.

Розвинена обробка дерева й каменю, виготов-
лення цегли давали можливість руським людям
будувати різноманітні житла, зводити церкви й пала-
ци. Найпростішим житлом були напівземлянки,
в яких тулилась біднота. У наземних зрубних будин-
ках мешкали представники середніх прошарків
населення. Для князів і великих бояр споруджували
хороми в два, три й більше поверхів, зображення
яких можна побачити на мініатюрах Радзивіллівсь-
кого, Никонівського (ілюмінованого) та інших ілюс-
трованих літописів.

Окрасою й водночас архітектурними домінанта-
ми міст і сіл Русі були численні церкви, переважно
дерев'яні (зрубні). У великих містах височіли кам'яні
храми. В давньоруську добу в Києві було зведено по-
над ЗО кам'яних церков. Багато їх збудовано в
Чернігові, Переяславі, Галичі, а також у містах
Північної Русі.

Міста

я к відомо, у VI—VIII ст. у східнослов'янсько-
> І му суспільстві виникали протоміста —
.# Л укріплені поселення, що в зародку мали озна-
ки майбутніх міст: ремісниче виробництво, осередок
влади, культовий центр тощо. Феодальні міста істо-
рики образно називають квітами середньовіччя.
Протомісто було тим пуп'янком, з якого виростало,
розвивалося справжнє місто. Так було всюди в серед-
ньовічному світі, так сталося й на Русі.

Однак не кожне протомісто могло перерости в
місто: для того мали скластися особливо сприятливі
соціальні, політичні й економічні умови. Найдавнішим
протомістом Південної Русі був „град Кия", що ви-
ник наприкінці V — в першій половині VI ст.
Протягом наступних століть цей град переріс у вели-
ке місто, в якому в XI— першій третині XIII ст.
налічувалось близько 50 тис. мешканців. Для
свого часу то була дуже велика кількість городян.

Незрівнянно більше вчені знають про зовнішньо-
економічні зв'язки Русі X — першої половини
XIII ст. Літописи й інші давньоруські письмо-
ві джерела, а також візантійські, східні та західно-
європейські пам ятки розповідають про жваві
торговельні взаємини східнослов'янської держави
з багатьма країнами середньовічного світу.

Головним напрямком давньоруської зовнішньої
торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії,
а Залозний — до країн Кавказу й Арабського Схо-
ду. Велика торгівля провадилася також з країнами
Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Бол-
гарією. Постійними були торговельні контакти Русі
з Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Голов-
ним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу
був Київ.

Руська правляча верхівка й багаті купці були
особливо зацікавлені в підтриманні сталих економічних
взаємовідносин із Візантійською імперією. Звідти на
Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі
тканини (шовк, парчу, оксамит), олію, вино, фрук-
ти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала
на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед,
віск, шкіряні й металеві (зброя) вироби, прикраси із
золота й срібла, а також рабів.

На Русі купці об'єднувалися в корпорації, що
зосереджувалися на торгівлі певними товарами з ти-
ми чи іншими країнами. В Києві, Новгороді, Галичі,
Володимирі-Волинському та інших великих містах бу-
ли колонії іноземних купців, для них будували
торговельні двори.

Головними платіжними засобами внутрішньої
й зовнішньої торгівлі Русі IX—XI ст. були іноземні

монети — переважно арабські срібні куфічні дирхе

ми, численні скарби яких, знайдені в Східній Європі
налічують десятки тисяч прим. Використовувались
хоча й у меншій кількості, візантійські міліарісії

а у Північно-Західній і Північно-Східній Русі з
XI ст.— і західноєвропейські денарії.

Кілька разів робилися спроби запровадити в Дав-
ньоруській державі власну монету. Близько 990 р.
Володимир Святославич викарбував на честь хрещен-
ня Русі перші руські монети: златники й срібляники.
На початку XI ст. його син Ярослав, що був тоді нов-
городським намісником, випустив срібляники
з своїм ім'ям, а 1018 р. Святополк Ярополчич під час
свого недовгого князювання в Києві запровадив
до обігу срібляники, на яких було вміщено його хри-
стиянське ім'я Петро. Але карбування давньоруських
монет мало дуже скромний обсяг, вони призначали-
ся не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні

візитні картки названих вище князів, пропагуючи
Давньоруську християнську державу та її володарів.
Златники й срібляники не справили помітного впли-
ву на грошовий обіг Київської Русі та сусідніх країн.

Культура
Давньої Русі.
Фольклор

авньоруська культура представлена багать-
ма тисячами фольклорних, писемних та
^речових пам'яток, що збереглися до нашого
часу. Це лише незначна частина того, що за-

лишив нам час. Але й її досить, аби скласти цілісне
уявлення про багату культуру Київської Русі. Захо-
плюючі твори фольклору: билини, дружинні пісні,
перекази, легенди, казки сповнені світоглядної гли-
бини, роздумів про минуле й сучасне свого народу,
високохудожні історичні твори — літописи; величні
собори Києва й Чернігова, Володимира й Галича,
вишукані вироби ювелірів… Всі ці й безліч інших
прекрасних творінь давньоруського минулого дають
підстави стверджувати, що культура Київської Русі
була могутньою, яскравою, високохудожньою, різно-
манітною, сягала кращих зразків світової культури
свого часу.

Багата усна народна творчість доби Київської
Русі бере витоки в далекому минулому східних слов'ян
ще доісторичних часів. До нас дійшли здебільшого
зафіксовані давніми пам'ятками писемності перека-
зи й легенди, дружинні, святкові, весільні пісні,
билини, колядки, прислів'я й приповідки, магічні за-
клинання й замовляння.

Одним із найстаріших фольклорних жанрів, що
зберігся до нашого часу у складі „Повісті" та інших
літописів, є народні перекази. Спочатку виникали
родоплемінні, етногенетичні перекази, в яких міфи про
божественних і тотемних пращурів поєднувалися з ре-
альними спогадами про родоначальників і племінних
вождів, про переселення родів і племен та створен-
ня їх союзів. Такі родові перекази східних слов'ян
можна датувати кінцем V — першою половиною
IX ст. Яскравим зразком родового переказу є історія
про Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь і засну-
вання ними Києва. У другій половині IX—X ст.
складались історичні перекази. У них виступали вже
не рід і плем'я, а народність і держава. Міфічні або
напівміфічні герої у них поступаються місцем реаль-
ним історичним особам.

Природно, що у державі дружинного типу, якою
була Київська Русь аж до часів Володимира Свято-

Киї вська Русь

Література

! сна історія — перекази, легенди, дружинні

пісні та інші види фольклорної творчості — у
всіх народів була попередницею історії писем-

ної, яку в Київській Русі започаткувало літописання
Літописи є також пам'ятками художньої літератури
Слов'янська писемність з'явилася на Русі на межі
IX і X ст, про що свідчать, зокрема, знахідки зна-
рядь для письма (писал) в археологічних шарах того
часу До «Повісті» вписані слов'янські переклади
угод Русі з Візантією 907 і 911 рр Тому дехто з
учених, припускав, що літописання в Київській Русі
виникло в X ст, у часи Олега та Ігоря, а перші за-
писи, як-то літописні, були зроблені в середині IX ст ,
у часи Аскольда

Однак сама по собі наявність писемності ще не
могла автоматично породити літописання на Русі
Воно виникло в XI ст, на певному щаблі розвитку
давньоруського суспільства, із зростанням етнічної са-
мосвідомості в процесі завершення будівництва
держави

Академік О О Шахматов встановив, що перший
вітчизняний літопис, названий ним «Найдавнішим»,
було створено в Києві 1037—1039 рр, ймовірно, в
Софійському монастирі Вчений спробував рекон-
струювати цей літописний звід на основі „Повісті" і
одного з Новгородських літописів — так званого
«Першого молодшого ізводу» Найдавніший літопис
був коротким, у кілька разів поступався за обсягом
тій же „Повісті" Дехто з вчених виступив з припу-
щенням, що одним із складачів «Найдавнішого»
літопису, а можливо, й головним був славетний філо-
соф, письменник і церковний діяч, митрополит
київський Іларюн Таке припущення виглядає
вірогідним, бо грунтується на текстологічній та ідейній
близькості основного твору Іларюна „Слово про за-
кон і благодать" і «Найдавнішого» ізводу

Другим на Русі за часом створення є Новго-
родський літопис, складений близько 1050 р Сліди
його також простежуються у Новгородському пер-
шому літописі молодшого ізводу Справу давньо-
руського літописання продовжив високовчений чер-
нець Києво-Печерського монастиря Никон, ство-
ривши в 1073 р перший Печерський ЗВІД А 1093

1095 рр у тому ж монастирі складено другий Печер-
ський звід, названий Шахматовим «Початковим»

Та всі згадані вище літописи не збереглися до на-
шого часу Першим літописним ізводом, що дійшов
до нас, є „Повість временних літ", ім'я складача
якої, мудрого ченця Печерського монастиря Несто-

Історія України

славича, існував дружинний епос Воіни-дружинни-
ки оспівували свого вождя-князя, його звитягу й
турботу про них Взірцем такого князя був Святослав
Ігорович, образ якого в „Повісті" немовби зітканий
з дружинних пісень Ось як розповідає Нестор, пе-
реказуючи одну з дружинних пісень про початок
князювання цього володаря „Коли Святослав виріс
і змужнів, став він збирати багатьох воїнів хоробрих
І легко ходив у походах, мов барс, і багато воював У
походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не
варив м'яса, але, тонко нарізавши конину чи звіри-
ну, чи яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв Не
мав він і намету, але спав, підіславши пітник з сідлом
у головах І посилав до інших земель із словами
„Хочу на вас іти'"

Чудовими пам ятками давньоруської творчості є
билини, що дожили в усній традиції до XX ст „Ху-
дожнім літописом" боротьби східних слов'ян проти
ворогів Київської Русі (насамперед степових кочо-
виків) називають билини фольклористи Одними з
найдавніших, найбільших за обсягом і найвартісніших
у художньому та історичному планах є билини Київ-
ського, або Володимирового, циклу

Сюжети, образи й історичне тло цих билин
пов'язані із стольним градом Києвом і його князем
Володимиром „Красне Сонечко" Билини київсько-
го циклу склались у X—XI ст, по свіжих слідах
оспіваних у них подій

Є також пізніші цикли билин галицькі, новго-
родські та ін У них так само, як і в київських, майже
не відбились ні конкретні історичні події, ні реальні
історичні персонажі Адже князь Володимир Свято-
славич і його дядько Добриня у билинах є швидше
символами, ніж живими людьми У билинах ми не
зустрінемо ні Аскольда з Діром, ні Ігоря з Ольгою,
ні навіть Святослава неначе самою природою ство-
реного для оспівування в билинному епосі

І все ж таки билини можна вважати якоюсь мірою
джерелом, хоча й дуже своєрідним Гіперболічні пе-
ребільшення, ірреальність персонажів, легендарність
оповідей та інші риси художнього вимислу не варто
вважати підставою для заперечення зв'язку билин з
історичною дійсністю Головна особливість і цінність
билин полягає у тому, що вони відбивають саму
сутність історичних подій і явищ, їх оцінку і тлума-
чення народом У билинному епосі закріплювалася
пам'ять про історичні події й цілі епохи східно-
слов'янської історії, особливо важливі з погляду
народного розуміння

Південної Русі XIII ст, високохудожньою літератур-
ною пам'яткою

Ми приділили чималу увагу літописам тому, що
вони є основними й в абсолютній більшості випадків
єдиними джерелами з історії Київської Русі IX—XIII
ст, зокрема її південних земель Поряд з ними ство-
рювались й інші пам'ятки давньоруської літератури
На жаль, до нашого часу дійшла лише мала їх част-
ка Серед них можна виділити видатний філософський
твір Іларюна „Слово про закон і благодать" (30—40-
і рр XI ст ), сповнений роздумів про героїчне минуле
й пророкувань славного майбутнього руського наро-
ду, „Повчання дітям" Володимира Мономаха
(початок XII ст ), в якому життєпис князя поєд-
нується з викладом історії Русі другої половини XI
— початку XII ст, розумінням сенсу її подій, явищ
і персонажів, розповідями про власний досвід керу-
вання державою, закликами до наступників берегти
її єдність

Особливе місце серед творів красного письмен-
ства посідає єдина серед збережених часом поетична
пам'ятка давньоруських часів „Слово о полку Іго-
ревім" (кінець XII ст ) Невідомий автор „Слова"
закликає князів забути чвари, об'єднатися і захисти-
ти рідну землю від страшного ворога — половецьких
ханів Він ставить їм у приклад великого князя
київського Святослава Всеволодича
Був же він грозою для ворога,
Приборкав його полками сильними,
Ще й мечами булатними

Високолітературними й глибоко філософськими
творами Київської Русі є пам'ятки агіографічного
мистецтва — житія руських святих Серед південно-
руських пам'яток цього жанру найбільш відомими є
створені в другій половині XI ст „Житіє Бориса і
Гліба" та „Житіє Феодосія Печерського" Останнє
належить перу літописця Нестора

Школи.
Бібліотеки

розвиток літератури й взагалі письменства не-
* можливий без піднесення й поширення освіти,
книжності й збирання бібліотек Уже за Воло-

димира Святославича започаткували перші школи в
Києві й, можливо, в інших великих містах Русі А
Ярослав Мудрий організував школу в Новгороді,
де навчалося триста дітей Крім початкової освіти
було й „навчання книжне", що передбачало вивчен-
ня богослов'я, філософії, риторики, граматики —

Киї вська Русь

ра, названо в Хлебніковському спискові цієї пам'ят-
ки Нестор розгорнув історію східних слов'ян на тлі
всесвітньої історії, він використав як джерела давнь-
оруські фольклорні пам'ятки, твори грецьких істориків
та хроністів, тексти договорів руських князів 13
Візантією тощо

„Повість" є загальноруським літописом, що відби-
ває минуле східних слов'ян на всьому просторі їх
розселення Вона пройнята духом високого патріотиз-
му, містить заклики до об'єднання руських князів
перед загрозою навали кочовиків „Повість" сповне-
на гордості за свій народ, віри в його славне майбутнє
Завдяки глибоким філософським роздумам та узагаль-
ненням, високим літературно-художнім якостям
„Повість" стала вершиною літератури Київської Русі
початку XII ст Вона дійшла до нас у третій редакції,
виконаній у київському Видубицькому монастирі
невідомим нам книжником близько 1118 р

Гідним продовженням „Повісті" став створений
також у Києві Київський літопис XII ст, що завер-
шується на останніх роках того століття За своїми
художніми достоїнствами він не поступається твору
Нестора, але перевершує його докладністю й наси-
ченістю розповіді, намаганням зрозуміти сенс
минулого й тенденції сучасного літописцеві політич-
ного життя Київський літопис містить яскраві й
колоритні характеристики політичних діячів свого
часу До нього включені численні художні ПОВІСТІ,
найбільш відомою серед яких є повість про невдалий
похід Ігоря Святославича у Половецький степ
1185 р Починаючи з 30-х рр XII ст розповідь
Київського літопису стає дедалі докладнішою, зосе-
редившись на боротьбі за Київ князівських кланів
Мономашичів і Ольговичів Загальноруські події у
ньому поступово відходять на другий план Складачі
й редактори цього ізводу постійно закликають русь-
ких князів до єднання перед половецькою загрозою,
відновлення єдності Давньоруської держави

В усіх відомих на сьогодні давньоруських ізво-
дах, де міститься Київський літопис, йою продов-
жує літопис Галицько-Волинський, доведений до
90-х рр XIII ст Він не є традиційним літописним
ізводом, а являє собою низку повістей про Данила й
Василька Романовичів, котрі по смерті батька Рома-
на Мстиславича (1205) протягом сорока років
наполегливо й послідовно відновлювали створене
ним Галицько-Волинське князівство Остання части-
на джерела присвячена нащадкам Данила і Василька,
які не спромоглися зберегти єдність Галицько-Во-
линської Русі по смерті Данила Галицько-Волинський
літопис є надзвичайно цінним джерелом з історії

праобраз майбутньої вищої школи.

При Софійському соборі, інших храмах та мона-
стирях накопичувались бібліотеки, що складалися
головним чином з творів іноземних авторів, пере-
кладених на давньоруську мову. Однією з кращих
бібліотек свого часу володів Ярослав Мудрий.
Найбільш популярними у давньоруські часи були
візантійські історичні хроніки Георгія Амартола й
Синкелла, а також ^Житіє Василія Нового", „Історія
Іудейської війни" Иосифа Флавія, „Александрія",
„Християнська топографія" Козьми Індикоплова та
ін. З часом дедалі більше місця в бібліотеках посіда-
ють твори давньоруської літератури.

Справжній гімн книзі, книжності й освіченості в
цілому містить „Повість" під 1037 p., розповідаючи
про любов Ярослава Мудрого до літератури: „Адже
великою буває користь від навчання книжного: кни-
ги наставляють і навчають нас шляхові каяття, бо
мудрість осягаємо і поміркованість у словах книжних.
Це — ріки, що напоюють всесвіт, це — джерела муд-
рості, у книжках же незмірна глибина..."

Архітектура.

Образотворче

мистецтво

итло у східних слов'ян на всьому просторі
їх проживання було двох типів: напівземлян-
ки і наземні зрубні будівлі. У складених з

дерев'яних колод і часом прикрашених різьбленням
будинках жили представники заможних і середніх
верств населення, у напівземлянках тулилась бідно-
та. Бояри зводили собі пишні хороми з дерева, а
князі будували розкішні палаци, здебільшого з каме-
ню й цегли. Найдавніший такий палац, відомий під
назвою „палац княгині Ольги" (згаданий у літописі
під 945 p.), відкрито археологами на Старокиївській
горі. Поблизу цієї споруди дослідниками знайдено за-
лишки ще чотирьох князівських палаців.

Головною окрасою міст і сіл Київської Русі були
церкви. Більшість їх будувалась із дерева, а храми ве-
ликих міст були кам'яними. Перший оздоблений
мозаїками і фресками храм Богородиці збудував у
Києві Володимир Святославич 989—996 pp. Його
прозвали Десятинним, бо на його утримання (разом
із всією церковною організацією Київської держави)
князь віддавав десяту частину своїх прибутків. Крім
величного Софійського собору в Києві, збудовано-
го за Ярослава Мудрого, прекрасні храми зводилися
і в інших містах Південної Русі. Деякі з них (Успенські
собори в Чернігові й Володимирі-Волинському, церк-

ва св. Пантелеймона в Галичі й Кирилівська в Києві
та ін.) збереглися до нашого часу.

Наймонументальнішими спорудами Київської
Русі були укріплення міст. Навіть порівняно невеликі
міста являли собою справжні фортеці з могутніми
земляними валами, на яких стояли дубові стіни з
численними баштами. Відомому „місту Ярослава" в
Києві мало чим поступалися фортифікаційні захисні
споруди інших великих міст Південної Русі: Черніго-
ва й Переяслава, Галича й Володимира, Кременця
і Холма.

У Києві, Чернігові, Галичі та інших містах існу-
вали іконописні майстерні, їхніми витворами
прикра-шалися храми. На жаль, від давньорусько-
го часу вони майже не збереглись. Києво-Печерський
патерик XIII ст. зберіг розповідь про видатного русь-
кого живописця Алімпія. Вважається, що ним
написана близько 1114 р. знаменита ікона „Бого-
матір велика Панагія". Мабуть, Алімпій брав участь
у створенні ескізів чудових мозаїк собору Ми-
хайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, що
збереглися до нашиз^ днів.

Окрасою монументальних кам'яних церков був
фресковий живопис. Найкраще зберігся він у
київському Софійському соборі. Високохудожні фре-
ски цього та інших (наприклад Кирилівської церкви
в Києві, Софійського собору в Новгороді) храмів є
цінним джерелом вивчення світогляду, побуту, одя-
гу наших далеких предків. Мозаїчні картини
створювалися лише в найбільших храмах Києва: Де-
сятинній церкві й соборах святої Софії, Успенському
Печерського монастиря й Михайлівському Золото-
верхому Михайлівського монастиря. *

Прикладне
мистецтво

І оно дожгло у Київській Русі дуже високого
І рівня. Його масова продукція: недорогі виро-

! би із срібла й міді, скляні намиста й браслети

набули великого поширення на Русі й за її межами.
Особливо уславились у середньовічному світі вишу-
каніхрібні й золоті творіння київських, чернігівських,
галицьких майстрів. Давньоруські ювеліри доскона-
ло володіли різними способами обробки дорогоцінних
металів: сканню, зерню, черню, інкрустацією, че-
канкою, художнім литвом. У середньовічній Європі
давньоруських ювелірів вважали неперевершеними
майстрами своєї справи. Дорогоцінні золоті вироби
з перегородчастими емалями (діадеми, князівські
барми, іконки, ковтки, хрестики тощо) та срібні кар-

Історія У краї ни

Киї вська Русь

бовані браслети з черню київського виробництва на-
лежать до найвитонченіших зразків мистецтва
середньовічного світу.

Вироби прикладного мистецтва з дитинства ото-
чували руську людину. То були дерев'яні різьблені
миски, відра, ложки, вирізані з кістки ґудзики,
гребінці, ручки для ножів, керамічний посуд з ху-
дожнім орнаментом, недорогі прикраси тощо.

За всієї великої різноманітності явищ і виробів,
зрозумілої з огляду на величезну територію розселен-
ня давньоруської народності, її матеріальна й духовна
культура відзначалася значною цілісністю, що не
виключало місцевих, часом відчутних особливостей.
Так було й у добу відносно єдиної Київської монархії
(кінець X — перша третина XII ст.), і в часи фео-
дальної роздробленості, коли, незважаючи на
ослаблення політичної єдності держави, культура
одержала нові імпульси зростання. Піднесення
суспільного, зокрема міського, життя, наростання
економічних і культурних зв язків, поглиблення
етнічної свідомості народу зумовили дальший розквіт

культури Київської Русі другої половини XII

першої третини XIII ст.

Зародження
передумов складання
української народності

оба феодальної роздробленості настала, як
/ мовилось, завдяки соціально-економічному
Д..., поступові Давньоруської держави та її
народності й пов'язаній з ним політичній відо-
собленості різних земель і князівств. У XII ст.
складаються земельні території, що стало одним з чин-
ників виникнення української, так само як російської
й біло- руської, народності. Не варто перебільшува-
ти етнокультурної єдності давньоруської народності
— місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних
діалектах, фольклорі в часи її існування (IX—
XIII ст.) так і не були подолані. Але залишається без-
сумнівним науковим фактом походження українців,
росіян і білорусів від народу Київської Русі, як би йо-
го не називати: давньоруською народністю чи східно-
слов'янською етнокультурною спільністю.

У середині — другій половині XII ст. у держав-
них рамках Давньої Русі виділилося півтора десятка
князівств і земель, які незабаром по тому почали
об'єднуватися в групи. Це історично об єктивно
закладало підвалини формування територій трьох
східнослов'янських народностей, яке почалося з
XIII ст. Утворенню територій окремих земель і

князівств були притаманні налагодження й еволюція
соціально-економічних, політичних і культурних
взаємовідносин між сусідами. У Південній Русі то
були Галицька й Волинська землі, що після їх
об'єднання тяжіли до землі Київської. У Північно-
Східній Русі особливо тісні зв'язки встановилися
між Владимиро-Суздальською та Муромо-Рязансь-
кою землями. Ці процеси розвивалися далі наприкінці

— на початку XIII ст.

Піднесення економічного життя як в центрі, так
і на окраїнах, що було основною причиною настання
доби роздробленості, продовжувалось і в часи її
політичного поглиблення. Ставали тіснішими еко-
номічні зв'язки між регіонами. Людність різних
давньоруських земель дедалі жвавіше налагоджува-
ла товарообмін. Пам ятки писемності й археологічні
знахідки свідчать про наростання інтенсивних еко-
номічних взаємовідносин між різними землями
Київської Русі.

Красномовним свідченням цього є вже сам харак-
тер поширення монетних гривен, що були основним
засобом купівлі-продажу у великих торгових опе-
раціях на давньоруських землях у часи роздробленості
(ХІІ-ХІІІ ст.). Ці масивні зливки срібла вагою від
160 до 200 з чимось грамів діляться на типи за фор-
мою та вагою: київські, новгородські, північноруські.
Здавалось би, київські чи новгородські гривні, вироб-
ництво яких засереджувалось відповідно у двох
центрах Русі, південному й північному, мали прави-
ти за місцеві знаряддя купівлі-продажу. Однак їх
знаходять практично на всій території Русі, зокрема
новгородські в Києві, а київські в Новгороді, куди їх
заносили ріки економічного обміну. Те ж саме мож-
на сказати про певні види ремісничої продукції.
Наприклад, необхідні при тканні (а ним на Русі зай-
мались майже в кожній родині) прясла з рожевого
шиферу, виготовлення яких зосереджувалося в Києві
та невеликому місті Овручі в древлянській землі
(поблизу якого є поклади цього каменю), археологи
постійно знаходять у всіх давньоруських землях.
Вченими помічено, що регіон знахідок шиферних
прясел загалом збігається з етнічною територією
Київської Русі.

Посилення торговельних та інших зв'язків між
різними регіонами Давньоруської держави логічно зу-
мовило утворення в другій половині XII — на початку

ст. кількох груп земель. Між ними зав'язались
особливо тісні соціально-економічні відносини. Це,
як визначив академік Л. В. Черепній, такі чотири гру-
пи земель: Новгородська, Псковська, Смоленська,
Полоцька та Вітебська; Владимиро-Суздальська,

Рязанська, Устюзська та Муромська, Київська,
Чернігівська та Сіверська, Галицька й Волинська
Вже тут проглядається виділення територій російсь-
кої, української й менш виразно білоруської
народностей Розвиток процесів соціально-еко-
номічної концентрації сприяв тому, що, починаючи з
XIII ст на основі цих груп земель (які з часом мог-
ли міняти й склад, і територіальні межі) формуються
території російської, української та білоруської народ-
ностей Крім економічних зв'язків між цими землями
і князівствами пожвавлювались культурні взаєми-
ни Вони простежуються, зокрема, в архітектурі
кам'яних храмів, у прикладному мистецтві, фольклорі
(поширення билин) тощо

Складання перелічених вище груп земель само по
собі не вело до послаблення, тим більше до розриву
економічних і культурних взаємовідносин між ними
Як і раніше, в часи централізованої монархи Володи-
мира Святославича і Ярослава Мудрого, всі
давньоруські землі були об'єднані спільними еко-
номічними, соціальними і культурними процесами та
явищами І хто знає, як би склалась дальша доля
давньоруської етнокультурної спільності, якби не
вторгнення на Русь полчищ кочовиків з-за Волги
— монгомв

Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська,
Волинська, Галицька, Подільська землі, а також Бу-
ковина і Закарпаття стали тією територіальною
основою, на якій склалася й розвивалася українська
народність А на Середній Наддніпрянщині, в
Київській землі, утворилося етнічне осердя ук-
раїнського етносу, навколо якого поступово
згуртувалося населення інших південноруських зе-
мель Видатною є роль Києва у цьому процесі За
середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за інши-
ми землями Південної Русі, закріпилася назва
„Україна", якою пізніше, з XVII ст, стали познача-
ти етнічну територію українського народу

Навала
орд Батия
на Русь

априкінці XII — на початку XIII ст у сте-
пах Монголи склалася сильна протодержава,

, яка за своєю соціальною сутністю була родо-

племінною Велике й могутнє об'єднання мон-
гольських союзів племен очолив Темучін, що 1206 р
був обраний Чингіс-ханом (великим ханом) Майже
одразу монгольська верхівка розпочала завойов-
ницькі війни проти сусідів, загарбавши країни

Історія У краї ни

Середньої Азії 1223 р у битві на р Калці, недале-
ко від пониззя Дніпра, 25-тисячне монгольське
військо на чолі з Джебе й Субедеєм розгромило дру-
жини південноруських князів, що навіть перед лицем
грізної небезпеки не змогли переступити через власні
егоїстичні інтереси й спільно вдарити на ворога То бу-
ла лише розвідка боєм А через півтора десятиліття
онук Чингіс-хана Батий, якому дід заповів похід на
Захід і „подарував" ще не завойовану монголами
Європу, розпочав вторгнення за Волгу

Наприкінці 1237 р величезне військо під прово-
дом Батия (від 150 до 200 тис воїнів) вдерлося на
руські землі Князі знали, що монголи готуються до
походу, але, поглинені власними чварами, нічого не
вдіяли, щоб об'єднати сили А під рукою Батия бу-
ла не лише неймовірно численна, а й добре вишколена
кіннота Нечисленні дружини руських князів, навіть
за підтримки погано озброєного й наспіх зібраного
міського ополчення, були не в змозі стримувати на-
тиск ворога, що мав перевагу в кілька, а то й у десятки
разів Руські люди доблесно билися з страшним во-
рогом, завдаючи йому значних втрат

Спочатку, протягом кінця 1237 — зими й весни
1238 рр, монголи завоювали Північно-Східну Русь
Були здобуті штурмом, розграбовані й спалені Рязань,
Владимир-на-Клязьмі, Ростов, Углич, Твер та інші
міста Майже всі їх мешканці були винищені завой-
овниками

Майже рік потому (до весни 1239 р ) монгольські
полчища пробули в південноруських степах, відпочив-
ши й підгодувавши коней Далі вони вторглися на
Південну Русь, захопили зненацька Переяслав і спа-
лили його Потім ворог здобув Чернігів, оборону
якого очолював князь Мстислав Ілібович „Перемо-
жений був Мстислав, і безліч воїнів його побито
було, і місто взяв (монгольський хан Менгу), і запа-
лив вогнем",— з гіркотою зазначив південноруський
книжник Далі Батий намірився захопити Київ
На вимогу одного з його воєвод — Менгу-хана
кияни відмовилися здати місто Менгу не наважив-
ся на штурм Минув рік, і головні сили Батия облягли
стольний град Руської землі Це сталося восени

1240 р

У Галицько-Волинському літописі збереглися вра-
ження очевидця облоги Києва незліченним
монгольським військом За скрипінням возів, ревінням
верблюдів, іржанням коней ворога не було чути
людських голосів Єдиний раз для штурму руського
міста Батиєві довелося зосередити всі свої сили Як
оповідає Псковський літопис, облога Києва трива-
ла 10 тижнів і 4 дні А інший північноруський літопис

Київська Русь
у світовій історії

авньоруська держава залишила яскравий слід
у світовій історії ІХ-ХІІІ ст її внесок до се-
редньовічного політичного, економічного,
суспільного й культурного життя був надзви-

чайно вагомим

Вийшовши на історичну сцену з походам Ас-
кольда на Константинополь і нажахавши середньо-
вічний світ середини IX ст, Київська Русь поступо-
во перейшла від воєнних сутичок з сусідніми країнами
до рівноправної участі в політичному житті Європи
та Близького Сходу Руські володарі уклали мирні й
союзні угоди з Візантією й Германською імперією,
Польщею й Угорщиною, Литвою та ятвягами, скріп-
люючи їх часом, що було нормою міжнародних
відносин середньовіччя, династичними шлюбами
Київська Русь відіграла вагому роль у міждержавних
відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт бу-
вало досить, щоб стримати його

Великий міжнародний авторитет і військова міць
Давньоруської держави поєднувалися з високим
рівнем економічного розвитку Високопродуктивни-
ми були землеробство і скотарство, ремесла і про-
мисли, а енергійні й багаті руські купці були відомі
мало не в усьому тогочасному світі Руські люди
створили багату духовну й матеріальну культуру

Навала орд Батия завдала непоправної шкоди
Русі Перестала існувати держава, загинули сотні
тисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста і се-
ла, палаци і храми, книги й ікони Та руський народ
зумів вистояти й відродити життя Традиції Київської
Русі виявилися настільки живучими й міцними, що
дійшли до наших днів, здобувши нове життя в ма-
теріальній і духовній культурі українців, росіян і
білорусів

Київська Русь

— Лаврентіївський — називає день здобуття мон-
голами давньоруської столиці 6 грудня 1240 р

Головний удар Батий завдав з півдня, він припав
на Лядські ворота Не зупиняючись ні вдень, ні
вночі, монгольські тарани бухали в браму і стіни цієї
фортеці, аж поки завойовники не змогли вдертися до
міста Ярослава „Того ж року,— з сумом свідчить
Лаврентіївський літопис, — здобули Київ татари* і
святу Софію розграбували, і монастирі всі, й ікони,
й хрести, і все узороччя церковне взяли, а людей від
малого до великого всіх убили мечем" Дуже мало ки-
ян залишилося серед живих, та вони з часом зуміли
відродити своє прекрасне місто

По здобутті Києва орди Батия ринули на захід
Вони заволоділи Галицькою і Волинською землями
й у середині 1241 р вторглися до Польщі та Угорщи-
ни, спустошивши їх Але для завоювання Європи у
Батия сил вже не вистачило надто великих втрат
зазнало його військо на Русі

1242 р Батий припинив похід на захід і, вогнем
і мечем знову пройшовши руськими землями, привів
свої орди у Пониззя Волги Там монголи заснували
свою державу — Орду (в історичній літературі во-
на виступає звичайно під назвою Золотої Орди)
Давньоруська держава перестала існувати На Русі
встановилося важке й принизливе вороже пануван-
ня Мине більше двох століть, аж поки Південна
Русь звільниться від ординського панування, щоб по-
трапити під владу інших чужинців польських королів
і литовських князів

* У давньоруських пам ятклх писемності монголи фігурують піл пізнішим їх
найменням — татар

m
ш

априкінці X — в першій половині XI ст.
адміністративним осередком земель Волині

Підкарпаття був Володимир — місто,

що його заснував і назвав своїм ім'ям князь Володи-
мир Святославич. Він передав управління цим краєм
Всеволодові, який був сином Володимира і Рогніди
Рогволодівни. Місто Володимир стало осередком
єпископства і самим головним центром розвитку
культури у регіоні.

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Во-
лині часто переходила з рук в руки. Окрему князівську
династію на Волині започаткував внук Володимира
Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у
Володимирі протягом 1136-1142 і 1146-1154 pp. Він,
а пізніше його син Мстислав Ізяславич, спиралися на
свої волинські володіння, ведучи боротьбу за утверд-
ження на київському престолі. Боротьба за зміцнення
Волинського князівства була нелегкою, і воно в ок-
ремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну
федерацію менших удільних князівств. Князі, які
нерідко намагалися вести самостійну політику, були
в Луцьку, Пересопниці, Дорогичині, а в окремі
періоди — також у Бузьку, Червені та інших містах.
Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Во-
линь була поділена між його синами: Роман став
князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Свя-
тослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише
наполегливою об'єднавчою політикою Романа Мсти-
славича було забезпечено єдність Волинської землі.

Трохи по-іншому склалась доля Прикарпаття.
Тут вже в 1084 р. утворилися три князівства, в яких
панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава

Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич во-
лодарював у Перемишльському князівстві, куди
входили землі над Сяном і Верхнім Дністром приблиз-
но до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало
Теребовельське князівство, що включало Поділля,
Буковину, східну частину Українських Карпат. На
північ від Теребовельського князівства лежало Зве-
нигородське. Воно припало третьому братові,
Володареві, який після смерті Рюрика став князем і
у Перемишлі. 1099 року він, спільно з Васильком
теребовельським, переміг військо угорського короля
в битві під Перемишлем і це на деякий час припини-
ло напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир (якого літопис називає
Володимирком) об'єднав Перемишльську, Теребо-
вельську, Звенигородську землі у складі одного
князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним
містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородсь-
кому князівстві деякий час правив його племінник Іван
Ростиславич (Іван Берладник). У 1145 р. відбулося
повстання містичів Галича, які „ввели у місто" Зве-
нигородського князя. Проте внаслідок кровопролитної
боротьби Володимиркові вдалося не тільки витісни-
ти Івана Ростиславича з Галича, а й приєднати до своїх
володінь Звенигород.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досяг-
ло за часу правління Володимиркового сина Ярослава
Осмомисла, батька ^співаної у „Слові о полку Іго-
ревім" Ярославни. Його володіння сягали вздовж
Дністра досить далеко на південь; навіть землі в
нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній за-
лежності від Галича. Зростало значення Дністра у
міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло роз-
виткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на
міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаєми-
ни не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною
Римською імперією. З щирим подивом говориться
про Ярослава у „Слові о полку Ігоревім":
Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш ти на своїм золотокованім
престолі, підпер гори Угорські своїми залізними
полками...

Об'єднання
Волині і Галичини

" езважаючи на міжусобні війни між окреми-
ми князями, Волинська і Галицька земля
> здавна підтримували якнайтісніші економічні

та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумо-

Галицько — Волинське

КНЯЗІВСТВО

Галииько-Волинське князівство

вою об'єднання Волині й Галичини в одному кня-
зівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла
волинський князь Роман Мстиславович на запрошен-
ня галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там
утвердитися. Лише в 1199 p., після смерті Володи-
мира Ярославовича, останнього представника династії
Ростиславичів, Романові Мстславичу вдалось до-
могтися сполучення під своєю владою Волині й
Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті
Роман утвердився і в Києві. Кияни охоче перейшли
на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота
Києва.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської дер-
жави було подією великої історичної ваги. Недаремно
літописець називав Романа великим князем, „царем
на Русі", „самодержцем всея Русі", причому слово
„самодержець" вперше в літописі застосовано саме
щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького ти-
тулу візантійських імператорів — автократор, засвідчив
зміцнення позиції великого князя, підпорядкування
ним непокірних боярських угруповань. Саме у Рома-
на Мстиславича шукав притулку імператор Візантії
Олексій ПІ Ангел після захоплення Константинопо-
ля хрестоносцями.

Із захопленням пише автор літопису про те, що ве-
ликий князь Роман „одолів усі поганські народи,
мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він
бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як
та рись,… переходив землю їх як той орел, а хороб-
рий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка
Мономаха..."

Роман здобув собі авторитет сміливими і успішни-
ми походами на половців та литовців. Згодом він
втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильника-
ми пап) та гібелінами (прибічниками імператорської
династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа
Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу
в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником
пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич заги-
нув у випадковій сутичці з військом краківського
князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205 p.).

Данило Галицький

> мертю Романа скористались галицькі боярські
угруповання, які не допустили до влади Рома-
нової вдови та його малолітніх синів Данила

і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпо-
чали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за
престол Волині, а пізніше і Галичини.

Могутність великих бояр у Галицькій землі пояс-

Периіий галииько-волинський король Данило

нюється не тільки різпоманітністю їхніх прибутків
(розвинуте сільське господарство, солеварні про-
мисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за
утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростисла-
вичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську
верхівку. Для цього був один шлях — надання їм по-
сад і, головне, маєтків, які стали базою зростання
впливу боярських родів, дали їм потім змогу про-
тидіяти спробам зміцнення князівської влади. На
жаль, нерідко найбагатші бояри вважали більш
вигідним для себе іноземне покровительство. Вони ви-
ходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж
своїм, домогтися підтримки широких кіл населення,
і це спонукатиме їх давати привілеї боярам, як головній
своїй опорі.

Втягнення іноземних покровителів-угорців, а
пізніше і поляків у внутрішні конфлікти боярства з
князями вело до зміцнення позицій бояр і до небаче-
ного в інших князівствах загострення їх боротьби
з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо,
під час короткого правління в Галичині трьох синів Іго-
ря Святославича, внуків по матері Ярослава
Осмомисла. Бояри самі запросили їх, сподіваючись,
що князі з Сіверської землі стануть слухняним зна-
ряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі стали
домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не
на життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували роз-

Історія У краї ни

праву над великими боярами, і „вбито їх було числом
500, а решта розбіглися" В 1211 р бояри, запросив-
ши на допомогу угорське військо, захопили двох
Ігоровичів і „повісили задля помсти" Через два ро-
ки провідник боярства Володислав Кормильчич
насмілився сісти на князівському престолі — це був
єдиний випадок титулування князем людини з-поза
династії Рюриковичів Ще 1214 р, з допомогою час-
тини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським
князівством, захопили Галич і проголосили „коро-
лем королівства Галицького" п'ятирічного угорського
королевича Калмана (Коломана), якого одружили з
дворічною польською княжною Саломеєю Від цієї,
по суті військової, окупації визволив галичан новго-
родський князь Мстислав Удатний, який разом з
Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою)
успішно відбив наступ угорського і польського військ
Однак пізніше Мстислав передав князювання не
Данилові, а молодшому угорському королевичеві
Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава
Врешті, після наполегливих зусиль Данилові вдало-
ся утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ
на Галицьку землю 1230 р Данило Романович
витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в
місті Це повторилося 1233 р

Оскільки політично безпринципні боярські уг-
руповання йшли на угоди з угорськими феодалами,
які прагнули до захоплення Галичини й Волині, бо-
ротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр,
за об'єднання галицько-волинських земель набира-
ла характеру визвольної війни за державну
незалежність Романовичі спирались на широкі ко-
ла населення і на ту частину бояр, що розраховувала
на покровительство князів, їх підтримали містичі -
міські купці і ремісники, в тому числі іноземні посе-
ленці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та
інші) Вони були прихильниками не боярського
свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, ко-
ли держава ослабла, міські колонії католиків стали
орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агре-
сорів) Для перемоги Романовичів мала істотне
значення і позиція селян-общинників, які входили
до княжого пішого війська Зміцнення боярства не
віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії про „доб-
рого князя" уже в той час були поширені в народі
Союз князівської влади, боярства, що їй служило, і
міської верхівки був спрямований на встановлення та-
кого варіанту державного ладу, який значно більше
відповідав потребам економічного і культурного роз-
витку, ніж боярська олігархія

Князь намагався створити центральний апарат

управління з вірних собі бояр У ньому найпомітнішою
фігурою, своєрідним заступником князя у військових,
адміністративних і судових справах став двірський
Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до
спеціалізації його ланок, князі спирались і на досвід
інших країн

В результаті тривалої боротьби Данилові Галиць-
кому вдалось подолати угруповання галицьких і
перемишльських бояр, які орієнтувались на підтрим-
ку Угорського королівства У1237-1238 рр Данило
остаточно укріпився в Галичі Волинь він залишив мо-
лодшому братові Василькові, який у всіх важливих
справах діяв спільно з Данилом 1238 р Данило роз-
громив тевтонських рицарів Добжинського ордену,
що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон мапстра
ордену Бруна За словами літопису, Данило напере-
додні проголосив „Не личить держати нашу
батьківщину крижевникам (хрестоносцям)" Неза-
довго до зруйнування Києва Батиєм Данило
укріпився в Києві і посадив там тисяцького Дмитра,
досвідченого і хороброго воєводу, якому і довелось ке-
рувати обороною міста

Галицько-Волинське князівство

Галииько-Волинське князівство

Столицею свого князівства Данило Романович об-
рав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні
споруди, церкви, заклав гарний парк Літописець
показує планомірний, цілеспрямований характер
містобудівельної діяльності Данила і його брата Ва-
силька Романовича 3 їх наказу були споруджені
міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші
До міст Данило запрошував „сідлярів, і лучників,
і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя
наповнювало двори навколо замку, поля і села" Ці
слова у літописі наводяться при описі заснування
Холма, але вони стосуються й інших новозбудова-
них міст

Фортифікаційна і будівельна діяльність Рома-
новичів була дуже своєчасною Подолавши впертий
опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева,
Горині й Случі, Батий на початку 1241 р рушив на Во-
линь Як вказує літописець, хан, побачивши, що не
зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив Оче-
видно, героїчна оборона цих укріплених фортець
спричинилась до того, що орда вирішила не затриму-
вати свого походу до головного міста Волині -
Володимира Боротьба за володимирський дитинець
була кривавою Дружинники і озброєні містичі боро-
лись до кінця, до останнього воїна Бастіонами опору
стали муровані церкви, які після відходу орди зали-
шились заповнені трупами Так само самовіддано,
як свідчать дані археологи, захищалися інші міста та
феодальні замки Данило, який в той час повертав-
ся з Угорщини, зупинився в Синевідському монастирі
(в сучасному Сколівському районі), тут він дізнав-
ся про навалу і був змушений повернутись до
Угорщини, „бо мало з ним було дружини" Ймовірно,
шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і
через Буковину на Роднянський перевали Коли в
Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був
посланий палатин Григорій з дорученням перекрити
карпатські „ворота" Але він здав їх без опору Не за-
тримуючись в Карпатах, орди Батия рушили в
Угорщину, де об'єднались з іншою частиною орди, яка
поверталась з Польщі і Чехи Зруйнування міст і
сіл, величезні людські втрати — все це завдало не-
виправного удару економіці і культурі краю

Все ж Галицько-Волинська земля потерпіла
порівняно менше, ніж східні князівства Це дозволи-
ло відразу ж після відходу орди приступити не тільки
до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження
нових Зокрема було зведено могутні укріплення
Холма, збудовано Львів, який названо за ім'ям Да-
нилового старшого сина Лева Одночасно і далі
доводилось воювати з непокірними боярами, які

робили ставку на Ростислава Михайловича Чернігів-
ського та його союзників

В 1245 р військо Данила Галицького здобуло
блискучу перемогу в битві з військом угорського ко-
роля та його союзниками коло м Ярослава на Сяні
Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу
хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупи-
нила агресію угорських феодалів на північ від Карпат
Близько 1250 р між Данилом і угорським королем
Белою налагодились дружні стосунки, які були
закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою
Бели Констанцією

Але спроба організувати достатньо сильний со-
юз проти ординців не вдалася Не маючи змоги
виставити достатньо надійний опір переважаючим
силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати
на переговори до хана Батия в його столицю Сарай
(поблизу гирла Волги) Хан прийняв Данила з по-
честями, але сучасники розуміли, що ця поїздка
означала визнання залежності від орди „О, гірша
будь-якого зла честь татарська'" — написав з цьо-
го приводу літописець Подальша діяльність Данила
засвідчує, що він тільки в крайніх обставинах йшов
на підпорядкування орді, щоб тим самим отримати пе-
редишку і зібрати сили для вирішальної боротьби
Саме з цією метою було споруджено низку укріпле-
них міст, які мали, за словами літопису, бути опорою
„проти безбожних татар" Поступово, спершу дуже
обережно, Данило знову починає шукати союзників
для боротьби з ординцями В 1254-1255 рр війська
Данила, його брата Василька і сина Лева здобули
міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в
районі Случі і Тетерева), а коли загони хана Курем-
си перейшли в контрнаступ, вони були відтіснені в свої
кочовища Однак після приходу 1258 р величезно-
го війська Бурундая Данило і Василько були змушені
розібрати укріплення найбільших фортець на доказ
того, що вони „мирники" орди Лише столичний
Холм не скорився і зберіг свої фортифікації

Данило проводив активну зовнішню політику
Після смерті останнього австрійського герцога з ди-
настії Бабенбергів син Данила Роман одружився з
Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського ко-
роля спробував оволодіти герцогським престолом
Австрії Ця спроба була невдалою (в результаті три-
валої боротьби з 1282 р тут укріпилась династія
Габсбургів)

Міжнародному авторитетові Данила сприяло
вінчання його в 1253 році отриманою від папи Іно-
кентія IV королівською короною Місцем коронації
він обрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкресли -

ти свої права, на це місто, де свого часу розгромив тев

тонських лицарів Західноєвропейські хроніки
називали Галицько-Волинське князівство ко-
ролівством ще задовго до дорогичинської коронації,
тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, па-
па рахувався з реальними фактами Взаємини
холмського двора з Римом мали політичний характер

Галицько — В олинське
князівство в кінці ХІН-
на початку XIV ст.

ісля смерті Данила Галицького (1264 р ) його
син Шварно Данилович на короткий час
об'єднав Галицьке князівство з Литвою Лев

Данилович (помер 1301 р ), який успадкував Львів
і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Га-
лич значно розширив свої володіння, приєднавши
до них Люблінську землю і частину Закарпаття з
м Мукачевим У Володимирі правив у цей час Во-
лодимир Василькович (1270-1288), у Луцьку
Мстислав Данилович (з 1289 р також у Володи-
мирі)

На початку XIV ст Волинське і Галицьке
князівства знову об'єднались в руках одного князя -
Юрія І Львовича, внука Данила Галицького

Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій
Орді, Галицько-Волинське князівство змогло на дея-
кий час знову пересунути південні межі своїх володінь
аж до нижньої течи Дністра й Південного Буга По-
казником могутності Юрія І було те, що він, як і
Данило, прийняв королівський титул, іменуючи се-
бе королем Русі (тобтЈ Галицької землі) і князем
Володимирн(Волині) Йому вдалося ДОМОГТИСЯ ВІД
константинопольського патріарха встановлення окре-
мої Галицької митрополії, до якої входило кілька
єпархій — володимирська, луцька, перемишльська,
турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до
складу однієї митрополії — київської) Утворення
Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної
культури і допомагало захищати політичну неза-
лежність об'єднаного князівства До речі, перший
галицький митрополит Петро пізніше став першим
московським митрополитом

У 1308-1323 рр в Галицько-Волинському
князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій
З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії За-
карпаття В 1315 р тут почалося повстання місцевих
феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта,
основоположника нової династії — Анжуйської Ряд
істориків припускають, що в повстанні взяли участь

і селяни Закарпаття На чолі повстанців стали над-
жупан Землинського і Ужанського комітетів Петро,
син Петра Петуні, а також палатин Копас Близько
1315 р Петро їздив до Галицької землі, щоб запро-
сити на угорський престол одного з Галицько-
Волинських князів — Андрія або Лева Юрійовича
Повстання охопило значну частину Закарпаття, але,
не отримавши достатньої підтримки, потерпіло пораз-
ку В 1320 р на заклик наджупана Петра повстання
розгорілось знову, але бл 1322 р було придушене
Мабуть, саме тоді Галицько-Волинське князівство
втратило Мукачеве і прилеглу округу

На міжнародній арені Галицько-Волинське
князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтува-
лось на союз з Тевтонським орденом Це було корисно
як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у
зв'язку з тим, що все більш відчутним був натиск Лит-
ви на північні окраїни князівства Збереглась грамота
Андрія і Лева 1316 року про підтвердження союзу з
Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли
захист від Золотої Орди Отже, хоч галицько-
волинське князівство мусило визнавати формальну
залежність від Золотої Орди, фактично воно вело са-
мостійну зовнішню політику Польський король
Владислав Локетко називав своїх східних сусідів
князів Андрія і Лева „непоборним щитом проти жор-
стокого племені татар" Виснажлива боротьба із
зовнішніми воргами, гострі внутрішні конфлікти
князів з боярами і війни князів між собою ослаблю-
вали сили Галицько-Волинського князівства, і цим
скористувалися сусідні держави Після смерті ос-
таннього Галицько-Волинського князя Юрія II
польський король Казимир III напав на Львів, погра-
бував княжий палац на Високому Замку (звідки
вивіз „дві корони величезної вартості, оздоблені до-
рогими каміннями і перлами, а також мантію і трон"),
але скоро був змушений відступити Правителем Га-
лицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість
на Волині укріпився князь литовського походження
Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову
і звичаї місцевого населення

В боротьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним
успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Лю-
барта Все ж сили були надто нерівними В 1349 р
Польща знову захопила Галицько-Холмське та Пе-
ремишльське князівства, а король польський Казимир
проголосив себе „правителем Королівства Русі",
тобто Галичини Великий князь литовський Аіьпрдас
(Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр XIV ст підпоряд-
кував собі інші українські землі — Поділля,
Київщину, Переяславщину Галицьке князівство з

Галииько-Волинське князівство

1370 р опинилось під владою Угорського королівства,
причому в 1372-1378і 1385-1387 рр тут правив як
васал угорського короля онімечений князь із Сілезії
Володислав Опольський Він прагнув незалежності
від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові
монету з гербом Галичини і власним ім'ям Однак
1387 року Галицька земля і західна частина давньої
Волині (Холмщина) були надовго захоплені
Польським королівством Належні раніше до Га-
лицько-Волинського князівства землі між Дністром
і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини,
опинились у складі Молдавського князівства, яке
сформ> валось саме в цей час Поряд з румунською
більшістю, значну частину населення цього князівства
становили українці, а деякі волості були цілком ук-
раїнськими В устрої і правовій системі Молдавського
князівства було чимало рис, які сформувались у Га-
лицько-Волинському князівстві навіть грамоти
господарів (князів) Молдавії протягом тривалого
часу укладались українською мовою

У культурному житті Галицько-Волинської землі,
як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні
установи — монастирі, єпископп, парафії Про існу-
вання шкіл на Волині можна зробити висновок з
житія іконописцю Петра, згодом митрополита, воли-
нянина родом Ного, коли досяг семи років „віддали
батьки книг учитись" Освічені люди, знавці інозем-
них мов працювали в князівських і єпископських

ГвЛІіЦЬКО-волинський король Юрій II

канцеляріях Вони готували тексти грамот, вели ди-
пломатичне листування Збереглись, зокрема
латиномовні грамоти галицько-волинських князів і
скріплений печаткою лист ради м Володимира раді
м Штральзунда (Німеччина) з вимогою повернути
володимирським купцям сукно з розбитого корабля
У Галицькій області створена найдавніша східно-
слов'янська редакція тексту Нового Заповіту, яка
помітно відрізняється від першої редакції, запозиче-
ної від південних слов'ян Ряд давніх пам'яток
(Христинопольський апостол XII ст, Бучацьке
євангеліє ХІІ-ХПІ ст та ініш) збереглись у монастирі
південноволинського села Городище (поблизу сучас-
ного Червонограда), що був в XIII-XIV ст великим
культурним центром В Холмі за Льва Даниловича
переписано два Євангелія, в яких типово народні ук-
раїнські мовні риси чітко проступають крізь
церковнослов'янську основу тексту літургійних книг

Велика книгописна майстерня була при дворі кня-
зя Володимира Васильковича Він „був книжник і
філософ, якого не було у всій землі, 1 опісля нього не
буде" Як розповідає літопис, князь зробив щедрі по-
жертви церквам у своїх містах (Володимир, Бересття,
Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським ка-
федрам інших князівств — Луцькій, Перемишль-
ській, Чернігівській Серед дарів літописець описує
36 книг Шкіряна оправа найдорожчих книг оздоб-
лювалась золототканими тканинами (оловір),
металевими накладками із зображенням в техніці пе-
регородчатої емалі (фініптом) Всі ці розкішні оправи
виготовлялись місцевими ремісниками Деякі книги
прикрашались чудовими мініатюрами

Літописання в Галицькій землі з'явилось рано
„Повість про осліплення Василька", яка ввійшла в
„Повість временних літ", — винятково таланови-
тий твір Простота і безпосередність викладу вміло
поєднується з реалістичними штрихами

Першу (життєпис Данила Галицького) написано
високоосвіченим книжником у Холмі, в основному з
метою звеличення політики Данила — спадкоємця
і продовжувача справи давніх володарів Києва Він
— „князь добрий, хоробрий і мудрий", його славу
можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігореви-
ча та святого Володимира Великого На повний голос
звучить у літописі патріотичний заклик „Краще на
своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним
бути"

Волинська частина літопису починається
1261 роком В основі вона писалася при дворі воло-
димирського князя Володимира Васильковича в
останні роки його життя Можливе місце перебу-

Історія України

вання літописця — містечко Любомль, де любив бу-
вати володимирський князь. З приводу смерті князя
в текст включено написану іншою особою похвалу Во-
лодимирові, значна частина якої — переробка „Слова
о законі і благодаті" митрополита київського Іларіона.
Якщо холмський літописець писав з точки зору вірних
князю бояр, то волинський більше враховує опору
князівської влади і на „простих людей" — „містичів",
селян. Описуючи подвиг одного з воїнів, автор літо-
пису підкреслює, що то був „не боярин, ані знатного
роду, а простий муж". Відзначено, що Володимир Ва-
силькович „світився правдолюбством" також і „щодо
простих людей", те саме пов- торено і про Мстисла-
ва Даниловича. У мові волинського літописця
порівняно багато елементів, які ставали характерни-
ми для тодішньої української народно-розмовної
мови.

У літописі згадані і частково переказані окремі
„слави" — величальні пісні, з якими мають спільність
обрядово-величальні колядки, що становлять один з
найдавніших пластів української народно-поетичної
творчості. Напевне подібні пісні співав славетний
перемишльський співець Митуса, покараний за не-
покору князю.

Яскравий вияв високого рівня культури —
архітектура краю. Будували переважно з дерева,
кам'яними спершу були лише храми, рідше князівські
палати. Збережений (в реконструкції) володимирсь-
кий Успенський собор, будівництво якого було
завершене 1160 p., повторює план Успенського собо-
ру Києво-Печерської лаври. У містах Галичини —
Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започат-
ковано білокам'яне будівництво церков. У одному
лише Галичі відомо розташування не менше 30 муро-
ваних монументальних споруд, однак лише частина
їх вивчена археологами. Спорудження найбільшого
в Галичині храму — Успенського собору пов'язують
із створенням тут єпископії в 1157 р. Це — яскравий
зразок галицької архітектури. Про чудові храми
Данила Галицького в Холмі ми знаємо з літопис-
ної розповіді. Особливою красою відзначалась
церква Івана. Різьба на них настільки вразила літо-
писця, що він повідомив ім'я скульптора — „хитреця"
Авдія. На головних дверях „був зроблений Спас, а
на північних святий Іван, так що всі, хто дивився, ди-
вувалися..." За князя Василька і його сина
Володимира Васильковича працював видатний

спеціаліст в галузі містобудування „муж хитр" Олек-
са, який спорудив низку дерев'яних міських
фортифікацій. Яскравим виявом майстерності
галицьких будівничих була п'ятиповерхова дерев'яна
наскельна фортеця IX-XIV ст.Тустань поблизу
села Уріч у Карпатах.

Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Во-
линській землі під впливом київського. З робіт
художників високого професійного рівня збереглась
ікона богоматері-Одигітрії кінця XIII-XIV ст. з
Покровської церкви м. Луцька (нині у Київському
державному музеї українського мистецтва). Галиць-
ке образотворче мистецтво гідно представляє відома
ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні
(зберігається у Львівському державному музеї ук-
раїнського мистецтва). Ряд українських ікон
залишаються в руслі художніх традицій Галицько-Во-
линської землі. їм, попри індивідуальні манери
окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісність ком-
позиції, стриманість колориту і одночасно вміння
користуватись контрастами барв, емоційна наси-
ченість образу-символа. Ці особливості, органічно
зливаючись в ході подальшого розвитку з новими
рисами, стали в майбутньому одним з компонентів
національної своєрідності українського образотвор-
чого мистецтва. Також у багатьох творах народного
декоративного мистецтва Західної України (кили-
ми, вишивки, писанки) справедливо вбачають
використання і дальший розвиток мотивів, які існу-
вали ще в середньовіччі.

У культурі галицько-волинської доби ще ви-
разніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне
поєднання слов'янської спадщини і нових рис, зумов-
лених зв'язками з Візантією, Західною і Цент-
ральною Європою, країнами Сходу. Князівству на-
лежить почесне місце в формуванні української
культури, в зміцненні її зв'язків з культурами ін-
ших народів. Протягом століть у важкі часи пануван-
ня іноземних держав українські діячі літератури,
мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих
епох, в тому числі і до доби Галицько-Волинського
князівства. Спогад про його колишню велич під-
тримував дух визвольної боротьби українців.
Державницькі традиції доби Київської Русі і Га-
лицько-Волинського князівства мали велике значення
для збереження і зміцнення історичної самосвідо-
мості українського народу.

т
ш

оба, що тривала від 40-х pp. XIV ст. до
40-х pp. XVII ст. — це триста років, опови-

«тих серпанком забуття, сповнених таємниць
та парадоксів — і не лише для аматорів, а й

для фахівців, серед яких не вщухають дискусії з найп-
ринциповіших, проблем цього відтинку української
історії. Він ніби випав з суспільної пам'яті: у свідо-
мості наших сучасників між Батиєвою навалою та
Хмельниччиною, як правило, зяє промовиста по-
рожнеча, хоча подіям, що відбувались у цей період,
не бракувало ні драматизму, ні історичної величі.
Саме тоді, за слушним спостереженням Михайла Гру-
шевського „пройшли персони важні, глибокі, які
відмінили тутешні обставини глибоко й сильно в
порівнянні з ранішим, досить добре нам звісним,
життям київських часів". І справді, маючи цілісне й
повне уявлення про давньоруську добу, ми, на жаль,
деколи, ледь орієнтуємось у подіях пізнішого, ближ-
чого до нас, часу — особливо в подіях загадкового
XIV ст., що іноді практично не піддаються рекон-
струкції.

Причини цього слід шукати в реаліях постмон-
гольської епохи — руйнації традиційних підвалин
життя, припиненні літописання, порушенні політико-
династичних зв'язків із тими східнослов'янськими
регіонами, де ця традиція збереглася. Саме тому в на-
явних джерелах немає докладної інформації про
життя українських земель* — більше того, навіть пев-
них відомостей про їх приєднання до Литви.

Входження
до складу

Литовської держави

очаток добі литовської політичної зверхності
над Південною Руссю був покладений

1340 p., коли син Гедиміна Любарт закнязю-

вав на Волині й у Галичині. Остання після 40-річної
запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до
Польщі. Таким чином, Волинь стала першим реаль-
ним надбанням Литви на українських землях. Потім
упродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна
перейшли також Київщина, Сіверщина та Поділля,
внаслідок чого майже вдвічі зросла державна тери-
торія Литовського князівства. Таке стрімке при-
єднання величезних земельних обширів було, безпе-
речно, явищем парадоксальним — як, власне, й самі
темпи розвитку цієї держави.

У „Повісті временних літ" литовські племена зга-
дуються як північні народи, які є данниками Русі.
Збереглися й поодинокі відомості про воєнні випра-
ви руських князів проти литовців. У ті часи місцеві
племена ще не мали якоїсь політичної організації.
Разючі зміни відбулись у XIII ст., коли у Поніманні
склалося нове державне утворення —Литовське
князівство, першим правителем якого став Міндовг,
названий у Галицько-Волинському літописі „самодо-
держцем у всій землі Литовській".

Консолідацію місцевих племен прискорив по-
тужний тиск іззовні, з боку німецьких рицарів, котрі
проголошували своєю метою християнізацію язич-
ників-литовців. Воднораз піднесення Литви було
зумовлене занепадом давньоруських земель, що йо-
го спричинило монголо-татарське нашестя. З
Батиєвою навалою назавжди канули у минуле часи,
коли, за висловом автора „Слова про загибель Русь-
кої землі" (ХІЦ, ст.), «Литва з болота на світ не
показувалася". Йому вторить літописець XVII ст.,
зазначаючи, що саме тоді „Литва почала ярмо русь-
ке з себе скидати і з лісів виходити". Це ж, власне,
стверджують і так звані білорусько-литовські (чи
західноруські) літописи XVI ст. Згідно з їх версією
просування литовців на Русь почалося тоді, коли
„повстав цар Батий і пішов на Руську землю, і всю
землю Руську звоював, і князів руських багатьох
постинав, а інших у полон повів, і столицю всієї Русь-
кої землі город Київ спалив". Дізнавшсь, що „Руська
земля опустіла й князі руські розігнані", литовці ви-
рушили на Русь і „в чотирьох милях від ріки Німан
нагорі… вчинили (заснували) город і назвали його
Новгородок. І вчинив собі князь великий у ньому сто-

Українські землі
у складі Литви
та Польщі

т
ш

* Потрібно мати на увазі, що використання термінів «Україна ,
»український" у контексті XIV-XVII ст є суто умовним Загальновідомо,
що тогочасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як
«руське» Тож цілком правомірним та коректним для означення цих
територій є терміни «Південна Русь» і «Південно-Західна Русь», хоч і вони
не вповні конвенційні

/сторін України

лець, і назвався князем великим новгородським

У цьому літописному переказі відбився, хоч і в ле-
гендарній формі, цілком реальний історичний факт
від самого початку Литовська держава не була етнічно
однорідною — вже за часів Міндовга вона включа-
ла в себе так звану Чорну Русь, найзначніше місто
якої, Новгород-Литовський (сучасний Новогрудок),
певний час навіть правило за столицю Литовському
князівству В другій половині XIII — на початку
XV ст ця держава зростала за рахунок східно-
слов'янських земель, котрі істотно переважали саму
Литву як за площею, так і за рівнем соціально-еко-
номічного та політичного розвитку Наслідком цьо-
го стало „зрущення" литовської правлячої династії
й усього устрою молодої держави, яка ввійшла в
історію як Велике князівство Литовське, Руське та
Жомоітське

Більшість українських земель було приєднано до
Литви за часів співправління князів Ольгерда й Кей-
стута Щоправда, існує літописний переказ XVI ст
про виправу на Русь їх батька і попередника Ге-

ЧОЇНІ «оті

Польско-литовська експансія

диміна (князював у Литві протягом 1316—1341 рр ),
під час якої він нібито завоював Волинську та
Київську землі Ця оповідь тривалий час не викли-
кала сумнівів у істориків Нині ж цілком очевидно, що
вона не відбиває реальних обставин переходу Во-
лині та Київщини під владу Литви Щодо першої, то
Гі включення до сфери політичних впливів Вільна бу-
ло забезпечено родинними зв'язками Любарта
Гедиміновича, а не воєнною активністю Литви Ле-
гендарною є й київська частина літописного
оповідання жодне з джерел XIV—XV ст не містить
відомостей про контроль Гедиміна над Києвом, який
у той час, попри руйнацію та політичний занепад, вва-
жався „головним містом усієї Русі" (1380 р, послання
патріарха Нила), „матір'ю і главою усім градам русь-
ким" (1419 р, „Ходіння" до Царгорода диякона
Троїце-Сергієвого монастиря Зосими), „главою усіх
руських земель" (1427 р, лист великого князя ли-
товського Вітовта), „славним великим градом, матір'ю
градам" (1483 р, Волинський короткий літопис)

Реальною у цьому переказі є лише більшість пер-
соналій, що й не дивно, бо майже всі вони запозичені
невідомим нам автором із Галицько-Волинського
літопису (XIII ст )

Втім, у пам'ятках білорусько-литовського літопи-
сання містяться і більш вартісні історичні відомості
щодо приєднання до Литви південноруських земель
Це стосується літописів короткої редакції, складених
у середині XV ст Серед інших переказів вони містять
так звану „Повість про Поділля", де йдеться про
справжні події — битву на Синій Воді (нині річка Си-
нюха, ліва притока Південного Бугу) та утвердження
на Подільській землі синів литовського князя Михай-
ла-Коріата Гедиміновича У пізньому, XVII ст ,
Густинському літописі з Синьоводською битвою хро-
нологічно ув'язується й підкорення литовцями
Київщини Під 1362 р тут зазначено „УцейрікОль-
герд переміг трьох царків татарських із ордами їх
і відтоді з Поділля вигнав владу татарську Цей Оль-
герд й інші руські держави під владу свою прийняв,
і Київ під Феодором-князем узяв, і посадив у ньо-
му Володимира, сина свого" Синхронні писемні
джерела дають підстави віднести утвердження Оль-
герда у цьому регіоні до 1357-1358 рр Тоді ж
почалося просування литовців на сіверські землі,
котрі у 13 70- 1380-х рр перетворилися на конгломе-
рат удільних князівств на чолі з Гедиміновичами

Вважається, що успіху литовської експансії знач-
но сприяли феодальні усобиці в Орді, відомі як
„велика зам'ятая" 1360-1370-х рр, початок яким
поклала загибель хана Бірдібека (1359) Протягом

передбачав збереження данницької залежності оку-
пованих Литвою територій від татар Про наявність
такої залежності з певністю свідчить ярлик хана Тох-
тамиша 1393 р, де він вимагає від литовсько-
польського володаря „З підвладних нам волостей
зібравши виходи (данину), віддай послам, що їдуть,
для передачі до нашого скарбу"

Ця залежність тривала до кінця 90-х рр XIV ст,
коли той самий Тохтамиш своїм ярликом відступив ук-
раїнські землі великому князю литовському Однак
і після цього правлячі кола Литви змушені були відку-
плятися від татар регулярними „упоминками" Навіть
через 100 років, на межі XV—XVI ст, великий
князь литовський Олександр, намагаючись покра-
щити взаємини із Кримським ханством, погоджувався
на фактичне відновлення щорічного „виходу", обіцяю-
чи Менглі-Гірею „зі своїх людей I з князівських, І з
панських, і з боярських у землі Київській, і Во-
линській, і Подільській з кожної голови по три
гроші давати щороку" Це є яскравим свідченням
того, якою тривкою була в тогочасній свідомості
пам'ять про залежність окресленого регіону від
татарських ханів

Саме визнання цієї залежності дало можли-
вість Ольгерду дуже швидко досягти вражаючого
успіху — підпорядкувати собі Київщину, Сівер-
щину та Поділля Цей успіх є тим показовішим,
що на напрямках його зовнішьополітичної актив-
ності реальні здобутки були менш ніж скромними
тільки смоленські князі знову визнали зверхність
Литви Боротьба ж за політичні впливи в Новго-
роді, Пскові та Твері була програна

Тож не випадково один із руських літописців,
відзначивши, що Ольгерд „багато земель і країн
звоював, і гради, і княжіння узяв собі і збільшилось
княжіння його більше всіх", вбачав розгадку цього
історичного феномена у тому, що володар Литви „не
стільки силою, скільки мудрістю воював"

Кревська
унія

опри збереження ординської зверхності над
південноруськими землями, їх приєднання
до Великого князівства Литовського було

важливим успіхом Ольгерда у боротьбі за загально-
руський політичний пріоритет, на який у цей період
претендувало й Московське князівство Однак Оль-
герду не вдалося істотно послабити впливи Москви
Більше того, наприкінці 70-х рр XIV ст намітило-
ся її зближення з окремими литовськими князями

Українські землі у складі Литви та Польщі

1359—1361 рр у Сараї, столиці Золотої Орди,
змінилося сім ханів, а 1362 р внаслідок дій бекляри-
бека Мамая монгольська держава розкололася на
дві ворогуючі частини, кордоном між якими стала
Волга Наступні два десятиріччя — аж до приходу
до влади Тохтамиша (1380) — були сповнені напру-
женої боротьби між сарайськими правителями й
маріонетковими ханами Волзького Правобережжя
Однак не варто перебільшувати масштабів ослаб-
лення Орди Мамай, фактичний правитель її
правобережної частини, протягом 60—70-х рр
XIV ст зумів утримати під своїм контролем землі на
захід від Волги, придушивши сепаратистські висту-
пи місцевих феодалів Тож, очевидно, й взаємини між
правобережною Ордою та Литвою будувались у цей
період не на засадах воєнного протиборства, а на
принципово іншій, договірній, основі, що дало змо-
гу литовським володарям, попри постійні, чи не
щорічні напади німецьких рицарів, поширити
свій політичний контроль на всю Південно-Західну
Русь

Необхідно зазначити, що дані джерел про воєнно-
політичну взаємодію татар і литовців сягають
40—50-х рр XIV ст — періоду напруженої бо-
ротьби Литви та Польщі за галицько-волинську
спадщину Однак у той час ішлося лише про спільні
акції литовських князів і окремих татарських угрупо-
вань (можливо, тільки подільських татар) Що ж
до спроби налагодження політичних контактів із
правлячими колами Золотої Орди, здійсненої Оль-
гердом 1349 р, то вона не тільки не мала позитивних
наслідків, а й закінчилась ув'язненням литовських
послів Однак ця спроба не стала останньою, і саме
за Ольгердового князювання було досягнуто політич-
ного компромісу між Литвою й Ордою Певне
свідчення цього маємо у словах великого князя ли-
товського та польського короля Сигізмунда І, котрий
на початку XVI ст, нагадуючи кримському хану
Менглі-Гірею про традиційну литовсько-татарську
„приязнь", посилався на історичну традицію часів
Ольгерда й Вітовта В літературі висловлено гіпоте-
зу про можливість укладення якоїсь компромісної
угоди у середині 60-х рр XIV ст Не заперечуючи
цієї точки зору, треба, однак, зауважити, що немає
підстав розцінювати попередню зовнішньополітичну
діяльність литовських князів як антиординську, ігно-
руючи ті протиріччя, котрі існували в Орді

Очевидно, просування литовців на землі Півден-
но-Західної Русі у 50-х рр XIV ст було узгоджене
з Сараєм, і, таким чином, їх інкорпорацію здійснено
на договірних засадах — у формі кондомініуму, що

Українські землі
за князювання

Вітовта (1392—1430)

і ростання могутності Вітовта було тісно пов'яза-

|не з тими змінами, які відбувалися протягом''
'останнього десятиліття XIV ст у внутрішньо-

му устрої підвладної йому держави В цей період
найвизначніші з-поміж литовських князів, які мали
уділи в Південній Русі, були позбавлені Вітовтом
своїх володінь, де вони досі почувалися як самостійні
правителі їхня залежність від великого князя ли-
товського обмежувалася сплатою щорічної данини та
„послушством"

Саме в цьому „послушстві" 1393 р відмовив
Вітовту (як раніше його батькові Кейстуту) новгород-
сіверський князь Дмитро-Корибут Ольгердович, що
й призвело до воєнної конфронтації Зазнавши пораз-
ки від Вітовтових військ під Докудовим,
Дмитро-Корибут марно шукав порятунку^на Сівер-
щині й врешті-решт мусив капітулювати Його землі
були конфісковані та передані князю Федору Любар-
товичу, у якого відібрали Волинь

Того ж року втратив Поділля Федір Коріато-
вич, котрий, за літописним переказом, володів ним
після смерті своїх трьох братів Зпдно з тим же пе-
реказом, за його князювання „Подільська земля не
хотіла слухняною бути (владі) князя великого Вітов-
та і Литовської землі, як і до того слухняною не була
І князь великий пішов з усіма силами литовськими до
Поділля і в усіх містах засів" Федір Коріатович
знайшов притулок в Угорщині

Дійшла черга й до Київської землі, яку Вітовт по-
обіцяв передати Скиргайлу як компенсацію за
втрачене ним Троцьке князівство Усунення з уділу
Володимира Ольгердовича сталося 1394 р Київський
стіл зайняв Скиргайло Ольгердович, але ненадовго
За літописним оповіданням, цей „чудовий і добрий
князь" був невдовзі отруєний намісником митропо-
лита Фомою 3 його загибеллю у Києві утвердився
князь Іван Гольшанський, котрий передав свою вла-
ду у спадок синам

Хоча в результаті цих подій удільний устрій
південноруських земель так і не був ліквідований,
місцеві можновладці зазнали нищівного удару, а по-
зиції Вітовта значно зміцніли

Катастрофа спіткала його несподівано — у серпні
1399 р, коли в битві на Ворсклі полягли кращі сили
Литви та Русі Масштаби цієї трагедії мимоволі вик-
ликають у пам'яті битву на Калці, в якій загинули
тисячі руських воїнів (1223) Ця аналопя не є цілком

Історія У краї ни

Причиною цього стали події, що розгорнулися у
Литві після смерті Ольгерда (1377), коли велико-
князівський віленський стіл успадкував, всупереч
принципам родового старшинства, його молодший
син Ягайло (від другого шлюбу з тверською княж-
ною Уляною) Це викликало обурення старших
Ольгердовичів Деякі з них навіть відмовилися виз-
навати Ягайла своїм сюзереном і перейшли на службу
до короля Людовика Угорського та московського
князя Дмитра Івановича (відомого як Донський)
Не було миру й у взаєминах між Ягайлом та Кейсту-
том Режим їхнього співправління, успадкований від
попередніх часів, тривав лише кілька років Нев-
довзі між ними спалахнула відкрита боротьба, що
закінчилася загибеллю Кейстута, таємно задушено-
го за наказом племінника (1382) Месником за батька
виступив князь Вітовт Кейстутович, котрий вдався
до допомоги Ордена

У цій ситуації Ягайло змушений був шукати со-
юзників як у середині держави, так і поза її межами
Щоб зміцнити своє становище, він, додержуючись
традиції співправління, наблизив до себе брата Скир-
гайла, котрий, отримавши Троцьке княжіння, зайняв
при ньому те ж місце, що мав при Ольгерді Кейстут
Незабаром сприятливо склалися й зовнішньополітичні
обставини малопольські політики висунули ідею од-
руження Ягайла з королевою Польщі Ядвігою Цей
союз мав посилити позиції обох держав у боротьбі зі
спільним ворогом — Орденом

Ягайло прийняв пропозицію Наслідком цього
стало укладення Кревської унії (1385), якою передба-
чались інкорпорація Великого князівства Литовського
до складу Польської держави й перехід у католицтво
Ягайла та всіх мешканців Литви У лютому 1386 р
Ягайло охрестився, взявши ім'я Владислав, одру-
жився з Ядвігою і став польським королем Було
охрещено й Литву — останню язичницьку країну в
Європі (за винятком Жемайти, яку окатоличено ли-
ше 1430 р ) Однак Ягайлу так і не вдалося повністю
втілити укладену в Крево угоду й згідно з нею „навік
приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Ко-
рони Польської", бо в особі Вітовта владно заявила
про себе тенденція до збереження політичної са-
мостійності Великого князівства Литовського
Початок державному відродженню Литви був покла-
дений Острівською угодою, за якою Ягайло мав
повернути Вітовту всі батьківські землі (передусім
Троцьке князівство) й зробити його своїм намісником
у Литві (1392) А вже за кілька років, литовсько-
руські князі та бояри проголосили Вітовта королем

(1398)

візантійський, ординський, волоський посли Однак
внаслідок протидії з боку Ягайла Вітовт так і не був
коронований Він помер у жовтні 1430 р „у великій
честі та славі", залишивши по собі довгу пам'ять
На Вітовта у своїй політичній практиці орієнтували-
ся інші литовські володарі, а порядки, що існували
за його часів, розглядалися у Литовській державі як
нормативні

Політичне життя
українських земель

у другій третині

наприкінці XV ст.

аступником Вітовта став молодший Ольгер-
дович — Свидригайло Людина примхливої
та неспокійної вдачі, він протягом кількох

десятиліть завдавав чимало клопоту як великому
князю литовському, так і своєму братові Ягайлу Той
тільки під тиском обставин погодився на його канди-
датуру, що користувалася особливою популярністю
серед руських князів та бояр

Князювання Свидригайла розпочалося з воєнних
дій на пограниччі Польщі та Литви Яблуком розбра-
ту стало західне Поділля, яке з 1395 р належало
Спиткові з Мельштина Після загибелі Спитка у
битві на Ворсклі воно повернулося до Ягайла, котрий
1411 р передав його Вітовту в довічне володіння
Втім польські шляхтичі, яких було чимало на Поділлі,
неохоче присягали на вірність новому володарю і
продовжували вважати свої землі коронними, що
цілком відповідало намірам краківського двору
приєднати Поділля до Польщі по смерті Вітовта
Тож не дивно, що на звістку про неї поляки захопи-
ли кілька замків на західному Поділлі Це викликало
обурення Свидригайла, який у відповідь затримав у
Литві Ягайла Останній пообіцяв повернути Поділля,
та не додержав свого слова, і на польсько-литовсь-
кому прикордонні спалахнула війна, котра, щоправда
спиралася не на ініціативу Свидригайла, а на рух
місцевих сил

Поштовхом до початку воєнних дій між коро-
лем і великим князем литовським стала образа,
завдана Свидригайлом Ягайловому послу Роздрато-
ваний поведінкою брата король у червні 1431 р
вирушив на Волинь, де 31 липня зіткнувся із Свид-
ригайловим військом По битві, яка відбулася під
Луцьком, литовський володар був змушений відсту-
пити Місто ж опинилося в облозі, що затяглася на
кілька тижнів Пасивність, виявлена Свидригайлом
у ході цієї кампанії, певною мірою компенсувалася йо-

Українські землі у складі Литви та Польщі

довільною в обох випадках татари безпосередньо
не загрожували Південній Русі На Калці руські
князі обстоювали інтереси половецького хана Котя-
на На Ворсклі ж війська під проводом Вітовта стали
на захист золотоординського хана Тохтамиша, позбав-
леного влади внаслідок конфлікту з Тимуром
(Тамерланом) і змушеного шукати собі притулку в
Південній Русі

Втім це, безперечно, не означає, що Вітовт не дбав
про вдасні політичні інтереси Користуючись ситу-
ацією, він спромігся отримати від колишнього
правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські
землі, на вагу котрого у татарсько-литовських взаєми-
нах указують його численні підтвердження у
XV—XVI ст Очевидно, плани Вітовта сягали ще
далі Принаймні, так стверджує один з літописців,
оповідаючи, що перед битвою „радився Вітовт з Тох-
тамишем, кажучи „Я посаджу тебе в Орді на царство,
а ти мене посади на Москві, на великому княжінні на
всій Руській землі" Тож поразка на Ворсклі була не
просто воєнною катастрофою Тут, за словами відо-
мого польського історика Л Колянковського,
„у потоках крові потонули мри Ягайла та Вітовта
про об'єднання в межах литовської державності всієї
Русі, всієї Східної Європи"

Не випадково невдовзі було відновлено унію з
Короною Польською Угодою, укладеною у Вільно
на початку 1401 р, Вітовт визнався довічним прави-
телем Литви Після смерті ж усі підвладні йому землі,
за винятком тих, що залишалися його вдові та братові
Сипзмунду, поверталися до складу Польщі, й саме тоді
мала відбутися повна інкорпорація Великого князів-
ства Литовського, передбачена Кревською унією

Та з бігом часу Вітовт зумів повернути собі втра-
чені політичні позиції Особливо зріс його авторитет
після битви при Грюнвальді (1410), де були вщент
розбиті рицарі-тевтони Наслідком цього стало ук-
ладення Городельської унії (1413), якою фактично
визнавалося право на існування політично самостійно-
го Великого князівства Литовського після смерті
Вітовта мали відбутися вибори нового великого —
князя литовського, кандидатура якого погоджува-
лася з Ягайлом чи його наступником на польському
троні

Фінальним кроком на шляху суверенізації Be-
ликого князівства Литовського мала стати коронація
Вітовта, яка планувалася на вересень 1430 р На ко-
ронаційний з'їзд до великого князя литовського
прибули король Ягайло, лівонський та прусський
магістри, великі князі московський, тверський
і рязанський, новгородці та псковичі, а також

Історія У краї ни

го зусиллями з мобілізації своїх союзників—німців,
волохів і татар. Це й змусило польського короля у
серпні 1431 р. піти на дворічне перемир'я із Свидри-
гайлом на умовах збереження статус-кво. Однак
справу так і не було доведено до кінця. Через рік, у
серпні 1432 р., Свидригайло втратив велико-
князівський стіл, який узурпував молодший брат
Вітовта — Сигізмунд Кейстутович.

Ця узурпація була незабарно визнана Поль-
щею, правлячі кола якої сподівалися на поступ-
ки Сигізмунда у спірних питаннях — зокрема, що-
до Поділля. Сподівання виправдались — того ж
1432 р. Сигізмунд своїм актом відступив Польській
Короні Поділля і території на волинському пограниччі.
Одночасно він визнав зверхність Ягайла як польсь-
кого короля. До нього чи до його наступника повинно
було відійти Литовське князівство по смерті Сигізмун-
да. Подальша доля Литви вирішувалася обома
сторонами, які мали спільно обрати нового великого
князя литовського.

Свидригайло, скинутий Сигізмундом, не склав
зброї. Протистояння цих двох князів стало стрижнем,
навколо якого оберталися історичні події у Литовській
державі до кінця 30-х pp. XV ст. їх боротьба мала
національне забарвлення, бо Свидригайло тримався
силою руських земель, котрі відмовилися визнати
своїм зверхником Сигізмунда і, за висловом літо-
писця, „посадили князя Швитригайла на велике
княжіння Руське". Водночас серед його прихиль-
ників було чимало литовських князів та панів, тобто
представників суспільної еліти, яка була його основною
опорою і на Русі. На противагу Свидригайлу, котрий
обстоював, головно, інтереси аристократії, Сигізмунд
намагався заручитися підтримкою дрібної шляхти.

Можливо, чутки ці виникли в колах, які готува-
ли замах на Сигізмунда. Його організаторами джерела
називають віленського й троцького воєвод та князів
Чорторийських, а вбивцею — „дворянина, родом
киянина, на ім'я Скобейко". Змовники сподівалися,
що після загибелі Сигізмунда Литовську державу
знов очолить Свидригайло. Але наступником
Сипзмунда, вбитого у березні 1440 р., став 13-річний
син Ягайла Казимир.

Невдовзі, 1444 р., у битві під Варною безвісти
пропав його брат, король Владислав, і Казимир от-
римав польську корону (1447). Після його смерті
(1492) персональну унію Польщі з Литвою було
розірвано. Великим князем литовським став Олек-
сандр Казимирович, а польським королем —його
брат Ян-Альбрехт. Та вже 1501 р., по кончині остан-
нього, обидві держави знов об'єднались у руках

Олександра. Ця ситуація відтворилася і за його на-
ступників — Сигізмунда І (1506 —1548) та
Сигізмунда-Августа (1548—1572). Однак і за єди-
ного володаря аж до самої Люблінської унії (1569)
зберігалася державна окремішність Литви та Коро-
ни Польської, які залишалися двома самостійними
політичними організмами.

Казимир відновив удільність Київського
князівства, яке протягом 20—30-х pp. XV ст. пере-
бувало під владою воєводи Михайла Гольшанського.
Сюди, у своє родове гніздо, повернулися нащадки Во-
лодимира Ольгердовича. 1440 р. у Києві утвердився
його син — Олександр (Олелько) Володимирович.
Згодом його заступив Семен Олелькович (1455—
1470), що залишив по собі добру пам'ять, відновивши
Успенську церкву Києво-Печерського монастиря,
„розорену і в запустінні сущу від нашестя злочести-
вого Батия". Він обдарував її „златом і сріблом, і
сосудами церковними" та „в ній же й сам був похо-
ваний у гробниці, яку сам створив". Власне, як
зазначено в його епітафії, сама церква Успіння стала
величним надгробком князю Семену, після якого „на

iOANNFS C.4SIM1RU5 Du GRATIA Rx\ PoLOMA МлЦ Dl"\
LГГНIAN1/T..RlSS1 Д. Ркі SSl/tMvsa\'lA-S.V>KXlTLl IjVONLt
S.MOLrASCl.t jLAlHU.СZltlLNI11С* ІЛ'QiE NtC \ON SWCORru
Goi нолимУ^льоіюіЩ'ЕШ.ш>іїліии Rrx

Польский король Ян-Казимир.

Українські землі у складі Литви та Польщі

Києві князі перестали бути, а замість князів воєво-
ди настали".

Такою була воля Казимира, котрий на звістку
про смерть Семена Олельковича прислав до Києва
свого намісника — Мартіна Гаштольда, брата дру-
жини покійного князя. Однак Семен мав прямих
спадкоємців —сина Василя та брата Михайла, який
у той час перебував у Новгороді. Саме його канди-
датура найбільше імпонувала киянам, котрі рішуче
відмовилися прийняти Гаштольда як людину не-
князівського походження. За свідченням польського
історіографа XV ст. Яна Длугоша, вони двічі не пус-
кали Гаштольда до міста, заявляючи, що або всі
накладуть головами, або, якщо Казимир не поставить
їм князем Михайла Олельковича, добудуть собі іншо-
го — як не православного, то хоч католика. Це
виразно засвідчує відданість киян традиції князівсько-
го правління. Та 1471 р. їй, однак, був покладений край
— Київ під загрозою сили визнав владу Гаштольда.
Так Казимир домігся свого і „царственний град Київ
і княжіння його у воєводство перемінив".

Однак намагання правлячих кіл Литви твердо
стати на місцевому грунті спровокувало бурхливу
реакцію не тільки й киян, а й Олельковичів, фактич-
но відтиснутих від широкої політичної влади, попри
високий родинний авторитет. Відомо, що як Олель-
ко Володимирович, так і Семен Олелькович
неодноразово висувалися кандидатами на велико-
князівський стіл — адже вони походили зі старшої
лінії Ольгердовичів і формально мали на нього більші
права, ніж Казимир та інші нащадки Ягайла, сина
Ольгерда від другого шлюбу. Про болючість цього
питання для київських князів свідчить лист одного
з далеких нащадків Володимира Ольгердовича
Сигізмунду-Августу. У ньому він майже через
200 років після приходу до влади Ягайла дорікав
його правнуку: „Нашою батьківщиною було Велике
князівство Литовське, оскільки прапрадід наш, князь
Володимир — син великого князя Ольгерда, і як
князь великий Ольгерд узяв собі другу дружину,
тверянку (У\яну, дочку князя Олександра Тверсь-
кого), і задля тієї другої своєї дружини прадіда
нашого відставив, а дав той столець, Велике князів-
ство Литовське, другої своєї дружини дітям,
с ину Ягайлу".

Так писав князь Іван Бєльський з Москви до
Литви 1567 р. А майже за сто років до цього, на по-
чатку 80-х pp. XV ст., втрата обох князівських
„отчин" — Києва й Вільна — спонукала нащадків
Ц<і \одимира Ольгердовича до активної боротьби.
1 Ідеться про так звану „змову князів" 1481 p., її ор-

ганізаторами були Михайло Олелькович і Федір Іва-
нович Бєльський (обидва—онуки Володимира
Ольгердовича), а також Іван Юрійович Гольшансь-
кий (правнук Володимира Ольгердовича по матері).
Змову викрили (ймовірно, не без допомоги київсько-
го воєводи Івана Ходкевича). Бєльському пощастило
втекти до Москви, а Михайло Олелькович та Іван
Гольшанський наклали головами. їх наміри, очевид-
но, залишилися таємницею для сучасників. Принаймні
на таке припущення наштовхує літописна згадка про
події 1481 p.: „Місяця серпня 30 король польський
і литовський Казимир звелів стратити князя
Михайла Олельковича і князя Івана Юрійовича, ви-
на яких Богу одному відома".

За свідченнями деяких джерел, змовники мали за
мету детронізацію (а можливо, й убивство) Казими-
ра Ягайловича і возведения на великокнязівський
стіл Михайла Олельковича. Це передбачалося вчи-
нити чи то під час королівського полювання, чи то на
весіллі Федора Бєльського, на яке був запрошений
Казимир. У будь-якому разі лише щасливий збіг об-
ставин нібито урятував його від смерті. Неясно,
наскільки вірогідною є й літописна версія, за якою ор-
ганізатори змови хотіли відірвати від Великого
князівства Литовського землі до р. Березини та
піддатися з ними Москві. Однак не виключено, що
вони сподівалися на підтримку московського князя,
з яким їх зв'язувала родинна традиція: Олелько був
одружений з дочкою Василія І Анастасією, а сам Во-
лодимир Ольгердович зажив слави тим, що „бігав на
Москву й тим пробігав отчину свою Київ". Як би там
не було, всім цим планам не судилося збутися. Відлун-
ням тієї далекої трагедії дійшов до нас запис у
Києво-Печерському пом'янику: „Пом'яни, Госпо-
ди, убієнних: князя Михайла Олександровича, князя
Іоанна Юрійовича".

Та хоч традиція князівського правління у Києві
назавжди перервалася, у свідомості тогочасної люд-
ності він залишався „столицею славетного колись
князівства Київського" (так характеризував й§го на-
прикінці XVI ст. київський біскуп Иосиф
Верещинський), „першим з-поміж усіх інших міст"
(близько 1550 р., Михалон Литвин). Водночас
мандрівники із сумом зазначали, що Київ, „одне з
найгарніших і найбагатших міст", „пограбований і
спустошений до краю жорстокістю й несамовитістю
татар" (1524 р., Альберто Кампензе). Сусідство з ни-
ми завжди чаїло в собі небезпеку. Але якщо 1399 р.
Темір-Кутлуй після поразки литовсько-руського
війська на Ворсклі обмежився лише значним гро-
шовим викупом, а 1416 р. татари пограбували і

спалили Печерський монастир, то 1482 р. місто
було майже повністю знищене.

Річ у тому, що у Східнй Європі відбулася
зовнішньополітична переорієнтація, сутність якої по-
лягала в оформленні на початку 70-х pp. XV ст.
московсько-кримського союзу, спрямованого проти
Польщі, Литви і Великої (Заволзької) Орди.
„Наїзд" кримців на Київ був здійснений за прямою
вказівкою Івана III, посол якого ще навесні 1482 р.
вимагав від хана Менглі-Гірея напасти на Поділля
або на Київщину. Татари з'явилися біля Києва
1 вересня 1482 р., у Семенів день, з якого в ті часи
розпочинався відлік нового року. Київський воєвода
Іван Ходкевич надто пізно одержав звістку про на-
ближення ворога і не зумів належним чином
організувати оборону міста. Воно було спалене. На
знак своєї перемоги кримський хан відправив у дар
Івану III золоті потир і дискос зі сплюндрованої
татарами Святої Софії.

Московські змагання
за українські землі

\ озграбування Києва було проявом агресивної

щодо навколишніх східнословянських земель
політики Московського князівства, яке протя-

гом другої половини XV ст. перетворилося на
могутню державу. 1478 р. до її складу ввійшла Нов-
городська земля, а 1485 р.— Тверське князівство,
один з найголовніших суперників Москви. В резуль-
таті під владою Івана III був об єднаний основний
масив великоруських земель.

Успіхи зовнішньополітичної діяльності великого
князя московського відбилися на його титулатурі.
Від середини 80-х pp. XV ст. він почав називати се-
бе „государем і великим князем усієї Русі", що не
тільки підбивало підсумки об'єднавчим змаганням, а
й містило у собі виразні претензії на зверхність над
усіма східнослов'янськими землями, значна частина
яких перебувала у складі Литовської та Польської
держав. Це цілком усвідомлювали їх правлячі кола,
про що свідчить дипломатична документація почат-
ку 90-х pp. XV ст.

Саме тоді у переговорах між великим князем ли-
товським і послами Івана III останній уперше у
практиці московсько-литовських відносин був
названий „государем усієї Русі" (січень 1493 p.).
Це, зрозуміло, викликало у Вільні рішучий протест.
Роз'яснення надійшли лише через півроку: „Госу-
дар наш у своєму листі до вашого государя… нового
нічого не вставив: чим його Бог подарував, з діда-

Історія У краї ни

прадіда, від початку є вродженим государем усієї
Русі". Таким чином, претензії московського князя на
всі руські землі були підкріплені посиланням на істо-
ричну традицію. Спираючись на безперервний
династичний зв'язок між московськими й давніми
київськими князями, Іван III став на шлях відтворен-
ня своєї загальноруської «отчини».

Важливу роль у формуванні зовнішньополітично-
го курсу Московської держави наприкінці XV ст.
відігравали суто економічні мотиви, й передусім інте-
реси торгівлі. З переходом під владу Москви
Новгорода та Івері було частково вирішено історич-
не завдання виходу до північних і західних торгових
шляхів. Що ж до південного напрямку, то тут прин-
ципове значення мав дніпровський шлях, який вів у
Крим і далі, у країни Сходу.

Однак умови для торгівлі тут були досить не-
сприятливими. Дипломатичне листування 80—
90-х pp. XV ст. рясніє численними скаргами мос-
ковських купців на утиски з боку представників
литовської адміністрації. Російські посли активно
обстоювали у Литві економічні інтереси своєї держа-
ви, вимагаючи гарантій безперешкодної торгівлі.
Однак існували й інші, суто воєнні, засоби розв'язан-
ня проблем. Вперше їх було застосовано наприкінці
80-х pp. XV ст. Точніше датувати початок війни
між Московщиною та Литвою неможливо: формаль-
но її так і не було оголошено, хоч конфлікти на
московсько-литовському порубіжжі не вщухали про-
тягом усього передостаннього десятиріччя XV ст., що
й дало підстави відомому історику О.О.Зиміну на-
звати ці події «дивною війною». Особливо погірши-
лася ситуація на прикордонні після смерті Казимира
(7 червня 1492 p.), з якою істотно зросла воєнна ак-
тивність Москви.

Новий литовський князь Олександр Казимиро-
вич, не маючи необхідного політичного і воєнного
досвіду для відкритої боротьби, намагався уникнути
конфронтації з Московщиною. Він сподівався на
мирне полагодження спірних питань через шлюб з
дочкою Івана НІ — 18-річною княжною Оленою.

Ідея династичного союзу не була новиною для
московсько-литовських взаємин. Свого часу роз-
роблялися плани шлюбу Ягайла з дочкою Дмитра
Івановича Донського; двоюрідний брат останнього
Володимир Андрійович був одружений з Оленою
Ольгердівною, син Василій — з донькою Вітовта
Софією. Що ж до шлюбу Олени Іванівни та Олек-
сандра, то, укладаючи його, литовський князь явно
помилився у своїх політичних розрахунках: він не
лише не усунув напруженості у міждержавних відно-

Українські землі у складі Литви та Польщі

синах, а й зав'язав новий вузол суперечностей між
Москвою та Вільно.

Іван III звинуватив зятя у тому, що він всупереч
передшлюбним обіцянкам, «неволить» Олену в
католицтво. Під тим же приводом — утисків право-
славних — перейшли на службу до Івана III нащад-
ки тих московських князів, які за півстоліття до цього
знайшли притулок на території Литовської держави,
де їм було надано величезні володіння на Сіверщині.
Це й спровокувало московсько-литовську війну, яка
тривала протягом 1500—1503 pp.

Олена вважала себе винуватницею усіх цих подій.
Однак, зрозуміло, причини війни полягали не в об-
ставинах її життя у Литві. Укладаючи мир з
Олександром 1494 p., Іван III не збирався відмовля-
тися від своїх претензій на всі руські землі. Що ж до
поголосу про насильне покатоличення руських зе-
мель, то його фальшивість цілком очевидна, як і
спроби копіювання ситуації 1500 р. через вісім років,
під час повстання Михайла Глинського, котрий також
поширював аналогічні чутки.

Католик за віросповіданням, європейськи освіче-
на людина, Михайло Львович Глинський (що походив
з незначного князівського роду, який дістав своє
прізвище від Ілинська на Сулі) зробив блискучу
кар'єру при дворі Олександра, обійнявши уряд мар-
шалка двору і отримавши великі маєтності. Після
смерті Олександра (19 серпня 1506 p.), якого засту-
пив брат Сигізмунд, становище Глинського помітно
похитнулося. Поразка ж ініційованих ним у лютому
1508 р. авантюр змусила його шукати підтримки
московського князя, котрий обіцяв передати йому
всі волості та міста, які він «придобуде» у Литві. Де
б не з'являлися загони Глинського, вони, за його
власними словами, «вогонь пускали й шкоди чинили»,
беручи чисельний полон. Певну воєнну підтримку на-
дай йому московський володар, який ще раніше,
порушивши укладене 1503 р. на шість років перемир я,
розтрнув бойові дії проти Литви. Та ця допомога вия-
вилася явно недостатньою, що за умов, коли
повстання не мало глибоких соціальних коренів, при-
рекло його на поразку.

У пізнішій традиції Глинський змальовується
як оборонець національних інтересів руських земель
Литовської держави, виразник настроїв місцевої
православної аристократії. Насправді ж, на думку
сучасних дослідників, він був лише талановитим
авантюристом, здатним перетворити епізод при-
дворної боротьби на подію східноєвропейського
масштабу.

У жовтні 1508 р. закінчилася московсько-

литовська війна, Литва була змушена формально
визнати втрату на користь Москви сіверських
земель, яка фактично відбулась 1500 р. Глинський,
емігрувавши до Московщини, не полишав спроб на-
лагодити стосунки із Сигізмундом. Красномовним
свідченням цього є його лист громаді м. Гданська, де
він, бідкаючись на своє життя, висловлював бажан-
ня повернутися до Литви за умов отримання колишніх
урядів та маєтностей (1509). Однак ці його плани не
реалізувалися, й надалі Глинський мав обстоювати
московські інтереси. Зокрема, з його іменем хроністи
пов'язують втрату Литвою Смоленська (1514), меш-
канці якого піддалися Василію III нібито за намовою
цього бунтівливого князя.

У контексті смоленських подій згадується й інший
український князь (який, до речі, після втечі Глинсь-
кого отримав його резиденцію Турів) —гетьман
Костянтин Іванович Острозький. Він завдав нищівної
поразки московському війську в битві під Оршею
(8 вересня 1514 p.). Літописне оповідання про цю
подію є справжнім гімном «славному й великоумно-
му» князеві, котрого анонімний автор порівнює із
славетними полководцями минувшини — Тиграном,
Антіохом, Пором, Олександром Македонським; на-
прикінці ж висловлено побажання, „аби так само
бив сильну рать татарську, проливаючи кров їх бусур-
манську». Це й не випадково — адже на той час
напади кримчаків перетворилися на постійний чинник
життя українських земель, який істотно впливав на де-
мографічні, економічні та соціальні процеси у регіоні.

Демографічні
те етнокультурні процеси
XIV-першої половини

XVI ст.

4і НГ Татарський фактор» активно формував де-
I мографічну ситуацію в Україні, особливо
JL у Середньому Подніпров'ї, яке, за ви-
словом М.Грушевського, «в перших віках історичного
життя українських земель було огнищем політично-
го, економічного, культурного життя для цілої Східної
Європи», а в середині XIII — середині XVI ст.
«стало глибоким перелогом, на якім буйно віджила
дівича природа, не чуючи над собою важкої руки
чоловіка».

Ще у XIII ст. частину населення тут було вини-
щено, частина ж (хай і незначна — верхівка
духовенства, дрібні князі та бояри з їх почтами)
мігрувала, тяжіючи до міцної князівської влади й,
як зазначено в одному з документів XIV ст., до

Історія У краї ни

«постійних і надійних джерел прибутків» У Києві на
кілька століть осередком міського життя став Поділ
Верхнє ж місто залишилося німим свідком колишньої
величі «матері руських міст» Поступово вилюдніли
Південна Київщина та Переяславщина, створивши
так звану «буферну зону» між Золотою Ордою і
володіннями руських князів, яка, за висловом італійсь-
кого мандрівника XIII ст Плано Карпіні, перебувала
«під безпосередньою владою татар» Аналогічні зо-
ни виникли у Галицькому Пониззі (Бакота) та у
верхів'ях Південного Бугу (Болохівська земля) Сам
факт існування певних груп населення, «сидячих за
татарами» з власної волі, вказує на те, що тодішні
русько-татарські відносини не можна осмислювати ли-
ше в категоріях протистояння, непримиренного
антагонізму Очевидно, що протягом другої полови-
ни XIII-XIV ст вироблялися й певні форми спів-
існування двох етносів Тривалий час цілком толерант-
ним було й ставлення правлячої верхівки Литви до
тюркського населення Південної Русі, що виразно
засвідчує значна кількість татарських родин у складі
місцевої шляхти в XV—XVI ст

Зі зміною традиційного щодо Криму зовнішньо-
політичного курсу великих литовських князів
наприкінці XV ст і їхньою переорієнтацією на За-
волзьку Орду ситуація в регіоні різко погіршилася
Вище вже йшлося про погром Києва 1482 р Відбу-
дова міських укріплень після цього Менглі-Гіреєвого
походу стала загальнодержавною справою, в якій
взяли участь близько 60 тис чоловік, однак київський
замок так і не був належно «зароблений і поставле-
ний» Власне, у Вільні та Кракові покладалися не
стільки на обороноздатність «украінних» замків,
скільки на можливість полагодження стосунків із
Кримом Досить лише пригадати широковідомий
лист Казимира до хана, в якому він розцінює розо-
рення Києва як Божий гнів і зазначає з цього приводу
«Хоча б і ти, царю, тому помічником не був, однак
(все одно) було тому городу горіти і тим людям за-
гинути, коли на них Божий гнів прийшов, а з Божої
ласки у нас є градів і волостей досить» Така по-
зиція не могла не стимулювати подальших татарських
набігів, внаслідок яких запустіли обширні території на
півдні України На них практично не поширювався
державний контроль Литви Тож не дивно, що у
XVI ст московські «сторожі» вільно почувалися на
теренах Переяславщини, а вихідці з Сіверщини (яка
залишалась у складі Московщини до Деулінської
угоди 1618 р ) становили значну частину місцевої
промислової людності —- так званих «уходників»
Крім цих промисловиків, які жили тут «на м'ясі,

на рибі, на меду», в ревізіях середини XVI ст зга-
дуються хіба що «копачі», котрі в пошуках скарбів
розривали давні кургани

Значно відчутнішим демографічним наслідком
татарських нападів на Україну були величезні втра-
ти населення Сучасник задавав риторичне запитання
«Хто з істориків підрахував, скільки десятків тисяч
наших братів взяли татари у той чи інший час, хто
склав докупи цілу суму і при цьому підрахував
приплід, який могли дати ті схоплені, мешкаючи у нас
і збільшуючи кількість нашого народу'* Хоча, ка-
жуть, ця кількість безконечна, а я не знаю, чи вистане
цифр, щоб вирахувати таку велетенську кількість
людей, яку втратив наш народ через татар і все ще
втрачає" І справді, визначити цю цифру досить не-
просто, за попередніми підрахунками вона дорівнює,
як мінімум, — 2,5 млн убитих і полонених

Татарські напади впливали й на темпи ур-
банізаційних процесів, значно уповільнюючи їх
розвиток на Наддніпрянщині та Поділлі Так, на
Брацлавщині (Східному Поділлі) у середині XVI ст
було лише два міста й чотири містечка, тоді як на Во-
лині ці показники становили відповідно 32 та 89
Безперечно, багатовікові контакти з татарами,
безвідносно до їх характеру, не могли не позначити-
ся на ментальності, побуті й звичаях населення
українських земель Та попри ці та інші іноетнічні
впливи, збереглося усвідомлення його національної
ідентичності — „руськості", що сприймалась як ка-
тегорія не тільки етнічна, а й конфесійна*

Щоправда, досить відчутним був і тогочасний
регіональний партикуляризм, адміністративно-право-
ве відчуження поодиноких земель Джерела
XV—XVI ст вирізняють окремі територіальні гру-
пи місцевого населення киян, волинян, подолян тощо
Згадуються і так звані сіврюки — нащадки літо-
писних сіверян, що зберегли свою етнографічну
самобутність до XVI ст, коли почалась інтенсивна
колонізація Сіверської землі Московщиною Інша
хвиля міграційних рухів була пов'язана з енергійним
просуванням волинських князів на Київщину та
Брацлавщину в другій половині XVI ст Спричине-
не цим переміщування населення, підриваючи основи
регюналізму, разом із іншими чинниками сприяло
формуванню нового типу етнічної самосвідомості
Ного ознакою стало використання в літературній
традиції початку XVII ст терміна „Мала Русь",
який вирізняв Україну з-поміж інших руських
земель

* Зокрема охрещення за православним обрядом розцінювалось як перетворення
на «русина»

Українські землі у складі Литви та Польщі

Економічне життя
XIV —першої половини
XVI ст.

"\ снову економіки України у XIV-XVI ст ста-
1 новили землеробство й традиційні промисли
мисливство, бортництво, рибальство, при-

чому останні переважали у господарській діяльності
значної частини населення

Це й не дивно далися взнаки монгольська нава-
ла і небезпечне сусідство з „Татарією" (на кордоні з
якою наприкінці XV ст розміщував Киш італієць Ам-
броджю Контаріні) Занепала аграрна культура
Величезні обшири східноукраїнських земель, що їх ро-
дючість і напрочуд багатий рослинний та тваринний
світ дивували сучасників-іноземців, обезлюднівши, пе-
ретворилися на суцільні мисливські й бортні „уходи"
(упдця) Вони стали тереном особливої форми
експлуатації природних багатств — сезонного „уход-
ництва" Ним займалися приходні — і серед них не
ильки промисловики-професіонали, а й міщани та
селяни Характерно, що у XIV—XV ст значна
частина останніх, як і за давніх-давен, платила дани-
ну „медом і скорою (шкурками хутрових звірів —
куниць, білок, бобрів, лисиць тощо)" Бортні землі
становили самостійні господарські об'єкти — пред-
мет пожалувань литовських князів Аналогічна
картина спостерігалася й на тих землях, які у XVI ст
опинились у складі Московської держави військо-
ію-служилому люду при розміщенні на території
( шерщини найчастіше роздавали „за пашню" бортні
VI іддя

Промислова діяльність, яку живив стабільний
ікиїит на продукти мисливства, бортництва та рибаль-
і ін<і, перетворюючись на постійне заняття, значно
і и >м< жувала господарську ініціативу населення Це по-
роджувало залежність Полісся й Середнього Подні-
іі|к>и'и від довозу зерна, зокрема із західноукраїнських
«гмсль, де аграрні відносини набули більш зрілих
форм і звідки, починаючи з середини XVI ст, хліб
гкі портувався у Західну Європу

Впродовж XIV—XVI ст українські землі, по-
мри економічну стагнацію, були одним з важливих
'іимникш системи європейської торгівлі Активно
функціонував дніпровський шлях, обслуговуючи, го-
мшші, транзитну „московсько-ординську торгівлю,
ІІІІІІІІ.чЧднуючи Крим і Північне Причорномор я з
І Ішіїїчно-Східною Руссю Від Таванського перево-
ду и ііоііи-ізі Дніпра торгові каравани йшли „землею
й(ні подою", тобто суходолом чи Дніпром, повз Чер-
»ні и и Канів до Києва Тут відкривалися річковий та

сухопутний шляхи на Чернігів і далі, вгору Десною,
на Новгород-Сіверський та Брянськ, звідки через Во-
ротинськ, Калугу, Серпухів і Лопасню купці
діставалися до Москви

Окрім цієї „стародавньої й загальновідомої в усіх
своїх звивинах дороги" з Криму до Московщини вів
ще один шлях — „полем", повз державні митниці
Починаючись біля Перекопу, він ішов степом до ви-
токів р Коломак, де повертав на Путивль Звідси
купецькі каравани прямували до Москви через Нов-
город-Сіверський або Новосиль

Цими торговими шляхами через Подніпров'я
курсували різноманітні східні товари тканини, одяг,
килими, сап'ян, шовк-сирець, прянощі (шафран, пе-
рець, імбир), фарби, коштовності, ладан, мускус,
мило, зброя Назустріч їм з півночі йшли предмети
московського експорту хутра, шуби, шкіра і шкіряні
вироби тощо Частина цього краму реалізовувалася
на українських ринках, зокрема у Києві, який, за
описом середини XVI ст, що належить Михалону
Литвину, був „наповнений чужоземними товарами"
Він же твердив, що завдяки цій торгівлі „київські
намісники, відкупники, купці, міняйли, власники
човнів, візниці, провідники, корчмарі постійно зба-
гачуються, і досі ще ні москвитин, ні турок, ні татарин
на це не скаржились Каравани приносять вигоду
киянам і тоді, коли, простуючи через непрохідні сте-
пи, гинуть у зимову негоду під сніговими заметами
Тому трапляється, що в непоказних київських хижах
(втім, переповнених плодами, овочами, медом, м'ясом
і рибою) з'являються дорогоцінні шовки, коштов-
ності, соболині та інші хутра і прянощі у такій
кількості, що я й сам, бувайте, бачив там шовк,
дешевший за полотно у Вільні, а перець, дешевший
за сіль"

Чимало торгових шляхів пролягало теренами Га-
личини, Волині та Поділля Ними у Західну Європу
рухалися як східні й московські товари, так і продук-
ти місцевого господарства віск, мед, зерно, шкіра,
худоба, солона риба, сіль, деревина тощо Натомість
ввозилися західноєвропейські тканини (сукно, ат-
лас, оксамит, полотно), одяг, ремісничі вироби, залізо,
вина Протягом XV—XVI ст економіка цих зе-
мель поступово переорієнтовувалася на потреби
зовнішнього ринку, який з плином часу потребував де-
далі більше деревини й продукції місцевого
промислового та сільського господарства Інтен-
сифікація останнього досягалася за рахунок організації
фільварків, зростання панщини й обезземелення се-
лянства, що безпосередньо впливало на соціальні
відносини у регіоні

Історія У краї ни

Суспільна
стратифікація

/*\ собливістю середньовічних соціумів було пе-
I І реважання селянства в структурі населення.

V-rf^ У XIV—XVI ст. частина селян відбувала по-
винності безпосередньо на користь великих
литовських князів та польських королів, частина ж
(яка постійно збільшувалася за рахунок роздачі до-
меніальних маєтностей) сиділа на приватно-
власницьких землях, перебуваючи під юрисдикцією
своїх володарів.

Межа між групами селянства була досить умов-
ною. Зокрема, слуги, крім несення військової,
„пушої«чи „ординської» служби, платили різноманітні
натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на
толоку, гатили греблю тощо. До категорії слуг мог-
ли перевести тяглого селянина і т. ін.

Таким же відносним був і поділ селян на „похо-
жих" (особисто вільних) і „непохожих" (прикріплених
до свого наділу). „Непохожий" міг покинути свого во-
лодаря, маючи когось, хто б заступив його й ніс
відповідну службу, або ж продавши свій грунт. У
свою чергу, „похожий" селянин, відсидівши десять
років на чиїй-небудь землі й не застерігши собі пра-
ва виходу, міг бути його позбавлений.

Зазначимо, що за рахунок селянських виходів і
втеч значною мірою формувалося населення серед-
ньовічних міст. Та й за характером занять міщани,
особливо у невеликих містах та містечках, мало чим
відрізнялися від селян. Однак з розвитком міст на
перший план висувалася реміснича й торгова
діяльність їх мешканців. У середині XVI ст. налічу-
валося вже понад 130 спеціальностей міського
населення, з них безпосередньо ремісничих — близь-
ко 80. На корінних українських землях від кінця
XIV ст. ремісники, за західноєвропейським зразком,
об'єднувались у цехи. У регіонах, що входили до
складу Литви, цехова організація не набула значно-
го поширення. До того ж тут не існувало жорсткої
регламентації, притаманної ремісничим корпораціям
Західної Європи.

Конкурентом міщанства у сфері торгівлі виступа-
ла шляхта, котра, втягуючись у товарно-грошові
відносини, здобула право безмитного провозу продук-
тів власного господарства. Таке виразне протегування
шляхти лише частково характеризувало її суспільний
статус, юридично оформлений законодавством XIV
— другої третини XVI ст. Ним їй було надано
значні політичні права, особисті свободи та майнові
гарантії, що у сукупності й визначило специфіку

шляхти як привілейованої, панівної верстви.

Щоправда, за її монолітним фасадом крилися
різні прошарки. Найближчою до суспільних низів, як
за походженням, так і за способом життя, була дрібна
шляхта, чи то зем'яни — здебільшого нащадки тих
слуг, які несли військову (боярську) службу, являю-
чи собою проміжну ланку між селянством і
військово-служилою верствою. Цю ланку було
розірвано у XVI ст., коли ті з слуг, які спадково, з
діда-прадіда, відбували дану службу, отримали чи „ви-
вели" собі шляхетство, а решта поступово злилася з
селянством і козацтвом.

Вищим за зем'ян прошарком, за шляхетською
ієрархією, вважалися так звані пани; верхній щабель
займала титулована знать — князі, що їх цариною до
середини XVI ст. була Волинь і які в останній тре-
тині цього століття посунули ка Київщину та
Брацлавщину, створивши тут величезні латифундії.

У XV—XVI ст. паралельно з кристалізацією
шляхти відбувалося формування принципово нової
соціальної групи — козацтва, яке пізніше, у XVII—
XVIII ст., перетворилося на визначальний чинник
суспільного життя. Колискою козацтва стала Півден-
на Україна, що відігравала роль буфера між Крим-
ським ханством та володіннями польських і литовсь-
ких правителів, перебуваючи поза будь-яким полі-
тичним контролем і не маючи постійного населення.

Природні багатства цього краю вабили до себе
людність. Для тих, хто прийшов сюди на промисел,
уходництво часто ставало засобом існування. „Жит-
тя по уходах,— писав М. Грушевський,—
захоплювало їх своїми відмінними прикметами та
відводило від повсякчасної селянської чи міщанської
праці. Таким нудно було в звичайних умовах життя
села чи міста. їх знову й знову тягнуло на степові
річки, де ловили рибу, на дніпрові луки, на степові про-
стори". Однак тут на випадок татарських „наїздів"
доводилося завжди бути напоготові. Тож з плином ча-
су члени промислових „ватаг" набували необхідного
досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин, не
лише могли дати відсіч татарам, а й самі починали гро-
мити їхні улуси. Багата здобич, вільне життя мали
особливу привабність для тих, хто, за висловом ко-
ролівського секретаря Р. Гейденштейна, „терпів тяжкі
злидні чи був засуджений за карні злочини", кого гна-
ли з насиджених місць „обставини або закони".
„Козакування" перетворювалося на їхнє основне за-
няття, стаючи для них соціальною нішею.

Так на окраїні суспільного життя з рухливих, не-
конформних елементів поступово сформувався цей
маргінальний прошарок населення —козацтво, що по-

Украї нські землі у складі Литви та Польщі

чинає згадуватись у документах з кінця XV ст.
(1489, 1491 та інші роки). Завдячуючи своєю поя-
вою сусідству з „Татарією", воно органічно увібрало
у себе чимало тюркських елементів — у назвах,*
побуті, звичаях.

Правлячі кола Польщі й Литви розглядали ко-
зацтво як дестабілізуючий фактор внутрішньо-
й зовнішньополітичних відносин. Прагнучи прибор-
кати козацтво, вони водночас вважали за можливе
спрямовувати його енергію у річище загальнодер-
жавних інтересів, тобто, за висловом Сигізмунда І,
використати прикордонних відчайдухів для „послу-
ги й оборони". Саме цей литовсько-польський володар
першим висловив ідею організації козацького війсь-
ка, яке могло б успішно охороняти від татар
дніпровські переправи. Однак за його життя цей
проект залишився нереалізованим. Лише в останній
третині XVI ст. козацтво набрало певних ор-
ганізаційних форм і водночас було інкорпоровано до
тогочасної станової структури.

Остання, згідно з традиційними уявленнями, бу-
ла трискладовою. Поряд з тими, хто працює та воює,
вона включала тих, хто молиться,—духовенство.
Особливістю цієї станової групи була її незамкненість
— адже ряди духовенства постійно поповнювали
представники усіх інших суспільних прошарків.

Церковні

та міжконфесійні відносини
XIV — другої третини XVI ст.

\, країнські землі під литовською зверхністю не
. знали суспільної боротьби на релігійному грунті,
<». — передусім через толерантність, яку виявляли
володарі Литви щодо різних конфесій. Вона сформу-
валась усією історією цієї держави, що виступала
своєрідним буфером між православним Сходом і ка-
толицьким Заходом. Уже її засновник князь Міндовг,
не маючи достатніх сил для боротьби з Лівонським
орденом, котрий вів наступ на Литву під гаслом бо-
ротьби з язичництвом, охрестився за католицьким
обрядом і мусив заснувати єпископію (1251). Та це
хрещення, хоч і принесло йому королівську корону,
ла висловом літописця, „льстиво було". 1260 р.
Міндовг розірвав угоду з Орденом і папою та зрікся
християнства, керуючись власними політичними роз-
рахунками. Суто прагматичними міркуваннями
кгрувався згодом і Гедимін, котрий, намагаючись
яаи'язати торговельні контакти з містами Ганзи, у

* Лифгма. тюркськими за походженням є такі слова, як «козак ,
»іпямлн", «кіш», «курінь тощо

своїх посланнях давав згоду хреститись і будувати
церкви, а потім, зі зміною обставин, рішуче відхилив
пропозицію папських легатів перейти в католицтво.

Уже в XIV ст. виразно проявились „руські» впли-
ви у Литві: православ'я прийняли сини Гедиміна
Любарт, Коріат, Наримунт, Явнут, Ольгерд і май-
же всі діти останнього. Досить поширеними були й
родинні зв'язки литовських князів із православними
династіями Північно-Східної Русі. Важко судити,
наскільки далекосяжними могли б бути наслідки
шлюбу Ягайла з дочкою Дмитра Донського (адже,
за попередньою угодою, литовський князь мав ста-
ти православним). Проте історія розпорядилась
інакше. Саме Ягайло, одружившись на королеві
Ядвізі, рішуче зв'язав долю своєї країни з католиць-
кою Польщею. За умовами Кревської унії
язичників-литовців було охрещено за католицьким об-
рядом, а бояр-католиків зрівняно у правах з
польською шляхтою; крім того, за Городельським
привілеєм 1413 р. вони отримали виключне право
займати посади каштелянів і воєвод та брати участь
у роботі державної ради. Згодом, з ускладненням
внутрішньополітичної ситуації у Великому князівстві
Литовському, привілеями 1432 і 1434 pp. ці права бу-
ли поширені на руських князів та бояр, щоб
стабілізувати становище в країні та „уникнути на
майбутнє розколу між народами" Литовської держа-
ви. Однак майже через сторіччя,1529 p., чинність
Городельського привілею було підтверджено, чому пе-
редував протест литовських панів проти призначення
троцьким воєводою православного князя Костянти-
на Острозького (1522).

Характерною рисою політики правлячих кіл Лит-
ви щодо православної церкви було їх намагання
позбутися залежності від Москви (куди у 20-х pp.
XIV ст. переїхав митрополит) — адже з політичним
відчуженням східнослов'янських земель існування
єдиної митрополії, цього релікта давньоруської доби,
перестало відповідати реаліям часу. Литовські воло-
дарі прагнули мати у межах своєї країни самостійну
церковну організацію. Паралельно докладалося чи-
мало зусиль до відновлення єдності католицької та
православної церков. Відомо, що, для переговорів,
про їх унію на Констанцький собор (1414—1418)
Вітовт відрядив литовського митрополита Григорія
Цамблака. Проте укладення унії відбулося пізніше,
1439 р., на Флорентійському соборі, де були остаточ-
но з'ясовані всі догматичні питання. Вищі ієрархи
православної церкви визнали католицькі догмати про
супрематію римського папи, чистилище тощо. Митро-
полит Ісидор, який представляв на соборі єдину на той

Історія У краї ни

час митрополію Київську та всієї Русі, був висвяче-
ний папою на кардинала Повертаючись з Італії до
Москви, він розіслав по підвладних йому єпархіях
папську буллу, де повідомлялось про укладення унії

Однак володар Московщини Василій II виступив
проти укладеної у Флоренції унії, й Ісидор мусив
шукати порятунку в Римі У 1451 р Казимир Ягел-
лончик передав „митрополич столець" московському
митрополиту Іоні*, хоч і ненадовго після призна-
чення в Римі на київську митрополію учня Ісидора,
Григорія Болгарина (1458), йому всупереч опору з бо-
ку Іони й великого князя московського, були
підпорядковані всі православні литовські єпархії, чим
остаточно ліквідовано єдність загальноруської митро-
полії За словами сучасника, „відтоді стало два
митрополити на Русі — один у Москві а другий у

т/1 «

1\ИЄВ1

Новостворена митрополія, спочатку перебуваю-
чи під зверхністю римського папи, згодом знов
опинилася під контролем Константинополя, де унія
була соборно засуджена 1451 р Царгородський
патріарх затвердив на митрополичій кафедрі Гри-
горія Болгарина (1467) 3 благословіння Констан-
тинополя ставали митрополитами і його наступники,
що їх обирали на сан у Литві

Таким чином, на території Великого князівства
Литовського церковну унію так і не було втілено у
життя Як писав наприкінці XVI ст єпископ Іпатій
Потій, „з'єднання грецької церкви з римською ма-
ло не півтораста літ по соборі Флорентійському
отлогом лежало", причину чого він убачав у недба-
лості вищих церковних ієрархів Втім, пояснення
цього слід скоріше шукати у тогочасній боротьбі за
давньоруську політичну спадщину, в якій володарі
Московщини охоче використовували гасло захисту
православних від наступу католицизму Тож недар-
ма Сигізмунд І, на правління котрого припало три
литовсько-московські війни, „Русь любительно
милував"

Дещо інша ситуація склалася на руських землях
Корони, де позиції католицтва були значно міцніши-
ми, ніж у Литовській державі І хоч і тут православні
користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія
розглядалася як нижча за католицьку, ознакою чого
було оподаткування православного духовенства, об-
меження окремих культових відправ, церковного
будівництва та ін Релігійна політика останнього

* іона був висвячений у митрополита собором єпископів 1448 р без
санкції Константинополя і таким чином став першим виборним
митрополитом в історії Московської Русі церква якої фактично
перетворилася на автокефальну

Ягеллона —польського короля і великого князя ли-
товського Сигізмунда II Августа — не відзначалася
послідовністю Двічі (1547 і 1551) підтвердивши
чинність Городельського привілею, він 1563 р ска-
сував його, зрівнявши у правах шляхту католицького
і православного віросповідань, чим заразом задо-
вольнялися станові інтереси останньої та закладалися
підвалини унії 1569 р

Люблінська унія

б'єднання Польщі та Литви в „єдину спільну

Річ Посполиту", здійснене на сеймі в

Любліні, що тривав з 10 січня до 12 серпня

1569 р, увінчало собою унійні змагання, започатко-
вані у Крево 1385 р Відтоді було укладено чимало
державних угод, але обидві сторони, маючи вдосталь
„шкір і печаток (скріплених печатками пергаментних
документів), усе-таки не мали унії", — точніше, на
середину XVI ст вона була лише персональною Та-
ка ситуація не влаштовувала польську шляхту, яку
вабили безкраї обшири руських земель, що здавались
їй тим ціннішими, чим вищим був попит на сільсько-
господарські та лісові товари на зовнішньому ринку
Однак литовці ревно обстоювали свою державну са-
мостійність Змінити ставлення до об'єднавчих
проектів їх змусила так звана Лівонська війна з Мос-
ковщиною (1558—1583), яка виснажила матеріальні
ресурси країни та помітно позначилася на позиціях
шляхти, котра стала вбачати вихід із скрутного ста-
новища в унії з Польщею До того ж їй імпонували
широкі права, якими користувалася шляхта Корони
Аналогічними були й настрої на литовсько-польсько-
му порубіжжі,— хоч і з інших причин населення
Волині та Підляшшя сподівалося, що унія покладе
край постійним прикордонним конфліктам Непри-
хильно ставилася до унії верхівка Литви, яку
відлякувала перспектива втрати свого політичного
всевладдя її настрій виразно засвідчила поведінка ли-
товської депутації, котра після місячних переговорів
з поляками в ніч на 1 березня потайки покинула
Люблін

Цей вчинок не спантеличив польську сторону,
яка вжила рішучих заходів, реалізуючи свою про-
граму-мінімум — привласнення Волині та Підляшшя
Сейм зажадав від короля „повернення" останніх
Польщі, заочного, з огляду на відсутність литовців,
вирішення питання про унію, а в разі необхідності —
розгортання воєнних дій Тож, як зауважив М Гру-
шевський, „супроти рішучого відпору литовських
сенаторів (було) кинуто в кут всі фрази про

Українські землі у складі Литви та Польщі

обопі\ьний інтерес, про стародавню приязнь і братер-
ство Польща звернулася до насильства й ладилася
війною змусити литовських панів, аби піддалися доб-
ро дійствам унп"

5 березня королівською грамотою Підляшшя й
Волинь були приєднані до Корони Представники цих
земель мали прибути до Любліна і, присягнувши
Польщі, взяти участь у роботі сейму А оскільки во-
ни з цим не поспішали, їм пригрозили конфіскувати
їхні маєтки, чим і було залагоджено справу

Цікаво, що на сеймових засіданнях волиняни
енергійно підтримали ідею приєднання до Польщі
Київської землі — певно, прагнучи зберегти тра-
диційну систему зв'язків із своїми сусідами Легкість,
з якою вирішилася доля Волині й Підляшшя, спону-
кала поляків до дій Незабарно було знайдено
„докази" того, що Киш належить Короні, а заразом
— і Брацлавщина Так було побудовано цілу теорію,
згідно з якою вся Русь здавна підлягала польським
королям —внаслідок добровільного визнання їхньої
влади, завоювання або успадкування Ці тверджен-
ня перегукувались із загальноруськими претензіями
московських володарів, які продовжували простяга-
ти руки до українських земель — передусім до Києва
На цьому і наголошували польські політики*, об-
стоюючи необхідність їх інкорпорації до Корони
Брацлавщину та Київщину було „возз'єднано" з
Польщею на початку червня Тож коли на сейм при-
була литовська депутація (6 червня 1569 р ), всі
українські землі опинилися поза межами Литви**

У такому „урізаному" вигляді Литовська держа-
ва й уклала угоду про унію з Польщею Згідно з
актом від 1 липня 1569 р вони злилися воєдино й на-
далі мали управлятися одним загальнообраним
володарем, котрий коронувався у Кракові як
польський король і великий князь литовський Лит-
ва втратила право на власні сейми та зовнішні зносини,
водночас втративши й будь-яке політичне значення,
хоча й не припинила свого державного існування
(ознакою чого були окремі адміністративна та фінан-
сова системи, армія, законодавство, уряди)

На подальших засіданнях сейму литовці намага-
лися протестувати проти захоплення українських
земель Однак наслідком цього було лише внесення
пункту про їх „повернення" Польщі у додатковий, по
твердний, акт унп від 11 серпня 1569 р Таким чином,

* «Московський (цар) наполегливо прагне заволодіти Києвом як колишньою
столицею Русі — занотовано у щоденнику сейму

** Нагадаємо що в цей період Сіверщина залишалась у складі Московської
держави Втім вона також вважалась істинно польською і як така була
приєднана до Корони після Доулінської угоди

Волинь, Брацлавщина та Київщина, чию долю було
вирішено „в антракті» унійних переговорів, остаточ-
но злилися з Короною Анемічні спроби литовців
повернутися до цього питання після смерті Сипзмун-
да-Августа (червень 1572) не увінчалися успіхом

Вимоги, висунуті шляхтою, на Люблінському
сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих
привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в
офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала
політичний потенціал української еліти До того ж, як
слушно зазначив американський дослідник Я Пе-
ленський, у 60—70-х рр XVI ст вона практично не
мала можливостей для маневрування „Це був час
прогресуючого занепаду Литовської держави, що й
ставило шляхту українських земель перед не-
обхідністю вибору між ягеллонською Польщею та
Московською Руссю Польща була країною з досить
прогресивним конституційним устроєм, обмеженою
королівською владою, гарантованими політичними
свободами та становими привілеями, відносною
релігійною толерантністю, самобутньою ренесанс-
ною культурою, що не могло не приваблювати
суспільну еліту Оцінюючи цей вибір з сучасної
точки зору, слід визнати його продуманим, реалістич-
ним і навіть мудрим Здавалося, польська політична
система з її відкритим і гнучким характером мала
майбутнє Однак відхилення від цієї моделі та відмо-
ва від релігійної толерантності наприкінці XVI — на
початку XVII ст призвели до глибокої кризи Поль-
сько-Литовської держави"

Берестейська церковна унія

!™| ринцип свободи віросповідання мав особли-
I І ве значення для Речі Посполитої — і не ли-
Ж І ше з огляду на приєднання населених „схиз-
матиками" українських земель, а й через бурхливе
поширення тут протестантизму Цей принцип прокла-
мували наступники Сигізмунда-Августа — Генріх
Валуа, Стефан Баторій, Сигізмунд III Проте водно-
час у країні розгорталася діяльність ордену єзуїтів,
котрі спрямовували зусилля на боротьбу з Рефор-
мацією Паралельно вони активно обстоювали ідею
церковної унії їй, зокрема, було присвячено працю
єзуїтського проповідника Петра Скарги „Про єдність
церкви Божої" (1577), адресовану князю Василю-
Костянтину Острозькому * На нього, як і на ін-

* Острозький Василь (1526 1608) — молодший син князя Костянтина
Івановича Острозького (на честь якого його також звано Костянтином)
найвпливовіший з поміж тогочасних українських магнатів загальновизнаний
«начальник у православ Г меценат засновник слов яно греко латинської
школи вищого типу в Острозі

позначилася протидія об'єднавчим задумам у ви-
гляді протестів української шляхти й віденського
духовенства Унійна авантюра була різко засуджена
у посланні Василя-Костянтина Острозького, який за-
кликав до рішучого опору діям владик, котрі
ігнорували волю православного загалу Серйозність
власних намірів він підтвердив заявою про готовність
виставити в разі необхідності 15—20 тис чоловік на
захист „благочестя» За таких обставин навіть Геде-
он Балабан почав заперечувати свою причетність до
унійного заміру

Однак події вже набрали необоротного характе-
ру король своїм універсалом підтримав унію, а Потій
і Терлецький відбули до Рима, де 23 грудня 1595 р
були прийняті папою й склали йому присягу Заключ-
ний акт укладення унії мав відбутися на соборі в
Бересті (нині м Брест), призначеному на 6 жовтня
1596 р Але прибулі на собор одразу розділилися на
два ворожих табори Перший, офіційний, репрезен-
тували митрополит, п'ять владик-уніатів і католицьке
духовенство їм протистояли захисники ортодоксії—
представники патріархату, єпископи Балабан і
Копистенський, більшість православного кліру, князь
Острозький із сином, шляхта, міщанські депутації
Після невдалих спроб порозумітися обидві сторони
прокляли одна одну Так унія глибоко розколола то-
гочасне суспільство замість того, щоб, за словами
Сигізмундового універсалу, „зберегти й укріпити"
єдність Речі Посполитої

Суспільні рухи
кінця XVI —30-х pp.
XVII СТ.

літературі XV і XVI ст нерідко розглядають-
ся як часи занепаду чи, власне, як „переходові
до того культурного і суспільного національ-

ного українського руху, що розпочався при кінці

віку" (М Грушевський) Ця точка зору хибує
на недооцінку тих процесів, котрі відбувались упро-
довж двох століть, сповнених напруженої історичної
роботи Хоч, безперечно, неквапливий плин того-
часного життя різко контрастує з тим вибухом
суспільної енергії, який відбувся на межі XVI—

ст

Передусім значний громадський резонанс діста-
ла Берестейська унія Спалахнула бурхлива
літературна полеміка між православними та уніатами,
в якій обидві сторони гаряче обстоювали власне ба-
чення подій 1596 р Ця полеміка, що тривала кілька
десятиліть, не тільки не пом'якшила гостроту міжкон-

ЦТ

Історія У краї ни

ших сучасників, цей твір справив помітне враження

Успіху католицької пропаганди сприяло безлад-
дя, яке на той час панувало в житті православної
церкви За умов існування практики „подання", цер-
ковні уряди нерідко розглядалися лише як джерело
прибутків Ті ж, хто обіймав їх у гонитві за „достат-
ком мирським' та „властительством", часто не тільки
не являли собою взірець християнських чеснот, а й по-
рушували найелементарніші моральні норми — були,
за висловом сучасника, не святителями, а „скверни-
телями"

За цих обставин на захист авторитету право-
слав'я виступили міщанські організації — братства,
які створювалися при парафіяльних церквах Пріори-
тет у цій справі належав львівському Успенському
братству, що за статутдм, ухваленим 1586 Р
антюхійським патріархом Иоакимом, узяло на себе
функції контролю за діяльністю духовенства Це
призвело до конфлікту між братством і місцевою
єпархіальною владою в особі владики Гедеона Бала-
бана В боротьбі з ним братчики сперлися на
підтримку Константинопольського патріарха Ієреми
Останній під час свого перебування у Речі Посполитій
зробив низку рішучих, але не досить продуманих
кроків, то суворо додержуючись канонічної практи-
ки, то йдучи за існуючою традицією — передусім,
позбавив сану митрополита Онисифора, призначив-
ши на його місце Михайла Рогозу, і запровадив уряд
патріаршого намісника з титулом екзарха, надавши йо-
го луцькому єпископу Кирилові Терлецькому (1589)

Енерпйне втручання патріархії у справи місцевої
церкви та виразне протегування Константинополем
братського руху викликали невдоволення серед ви-
щого духовенства, яке стало замислюватися „над
способом утечі від того всього галасу й неспокою, який
підняли домашні реформатори й грецькі ієрархи"
(М Грушевський) Унія гарантувала їм повне визво-
лення з „неволі константинопольських патріархів",
і саме тому ідея переходу під супрематію римського
папи почала поступово оволодівати умами право-
славних владик

Ініціатива в цій справі належала Гедеонові Бала-
бану, якого на з'їзді у Белзі підтримали луцький,
турово пінський і холмський єпископи, письмово
засвідчивши свою прихильність до унії (1590) їх
наміри були схвалені Сипзмундом III До змовників
приєдналися нововисвячені єпископи перемишльсь-
кий (Михайло Копистенський) та володимирський
(Іпатій Потій), а згодом — і митрополит Михайло
Рогоза У середині 1595 р умови укладення унії бу-
ли погоджені з папським нунцієм і королем Водночас

Українські землі у складі Литви та Польщі

фесійних суперечностей, а й поглибила спричинену ни-
ми суспільну конфронтацію

Офіційні кола Речі Посполитої категорично
відмовляли православній церкві у праві на існування,
що за умов тотожності православ'я та „руськості"
сприймалося широким загалом як політика, спрямо-
вана на те, „аби Русі не було в Русі" Зусилля шляхти
поліпшити ситуацію шляхом висунення відповідних
вимог на сеймових засіданнях не мали помітного
успіху 3 часом опозиційність шляхти стала слабша-
ти На захист православ'я виступило козацтво, що вже
наприкінці XVI ст заявило про себе як про помітну
соціальну силу

Це було наслідком як кількісного збільшення
рядів козацтва, що поповнювались за рахунок се-
лянських втеч, так і набуття ним певних організаційних
форм Передусім, поза межами Речі Посполитої, у
пониззі Дніпра, за порогами, сформувався укріпле-
ний центр козацтва — Січ, життя якої будувалося на
засадах військової демократії Паралельно козацтво
здобуло правове визнання у польських офіційних ко-
лах, котрі з початку 70-х рр XVI ст почали
використовувати його для несення пограничної служ-
би Для козаків було встановлено власний „присуд",
тобто, вилучено з-під юрисдикції місцевої адміністрації
та підпорядковано „старшому і судді над усіма низо-
вими козаками" Цей судовий імунітет поширювався
не тільки на тих козаків, які перебували на ко-
ролівській службі, одержуючи відповідну платню (їх
кількість у 70-х рр XVI ст коливалась у межах
300—500 чоловік)*, а й на тих, що виходили з Ни-
зу „на волость" (державну територію Речі
Посполитої) Так абстрактна ідея козацької
„вільності" сповнилася конкретним змістом і здобу-
ла офіційну санкцію, а козацтво в адміністра-
тивно-правовому відношенні було відділене від реш-
ти населення Речі Посполитої та почало оформлятися
в окрему станову групу, яка інтенсивно зростала
внаслідок „покозачення" селянства й міщан

У свою чергу козацтво прагнуло поширити свій
вплив на якомога більші території Це виявилося вже
під час першого значного козацького повстання, очо-
леного Криштофом Косинським (1591 1593),

учасники якого примушували населення присягати їм
у „послушенстві" Козаки захопили Білу Церкву,
Трипілля, Переяслав 3 Київщини повстання пере-
кинулося на Волинь та Брацлавщину і не припинилося
навіть після смерті Косинського, підступно вбитого

* І Ьяніше їх було названо реєстровими оскільки вони фіксувались у
і мгціальному списку реєстрі

в Черкасах у травні 1593 р, а в 1594 —1596 рр увесь
цей регіон став ареною дій козацьких загонів під
проводом Лободи, Шаули та Наливайка Останній
у своєму листі до Сигтзмунда III висунув власний про-
ект улаштування козацтва що передбачав передачу
йому земель між Бугом і Дністром, південніше Брац-
лава, де під його началом мало перебувати 2 тис чо-
ловік, при цьому під єдиною козацькою юрисдикцією
опинялася територія від Дніпра до Дністра Цей
план, зрозуміло, так і залишився на папері, а його ав-
тор у квітні 1597 р після тортур був скараний на
горло й четвертований Масштаб повстання викли-
кав серйозне занепокоєння правлячих кіл Речі
Посполитої Після його придушення вони взяли курс
на ліквідацію козацького імунітету Тільки гостра
потреба у козацтві як військовій силі змусила уряд ча-
стково задовольнити його вимоги щодо повернення
втрачених привілеїв (1601) І хоча право на власну
юрисдикцію було визнане лише за реєстровцями, під
козацьким „присудом" опинялися дедалі нові групи
населення, а то й цілі міста

Зміцнювалися зв'язки козацтва з православним
духовенством Завдяки цьому 1620 р, за гетьману-
вання Петра Сагайдачного, який задекларував свою
позицію включенням усього Запорозького війська
до складу Київського братства, було повністю віднов-
лено вищу церковну ієрархію, фактично втрачену
1596 р Козаки взяли під свою охорону єрусалимсь-
кого патріарха Феофана, котрий, маючи відповідні
повноваження від константинопольського патріарха,
таємно висвятив на сан київського митрополита (ним
став Іов Борецький), п'ятьох єпископів і архієписко-
па полоцького Це дало новий привід для літературної
полеміки й посилило напруженість у міжконфесійних
відносинах

Найбільшого напруження боротьба за визнання
прав православної церкви досягла на початку 30-х рр
XVII ст, ко\и смерть ревного католика Сигізмунда
III пробудила сподівання на відродження свободи
віросповідання у Речі Посполитій За цих умов чи не
найрішучіше висловилося козацтво, натякаючи в
своїх петиціях на можливість повстання, якщо сейм
і майбутній король нехтуватимуть інтересами право-
славних

Широкий суспільний рух змусив сина Сигізмун-
да III королевича Владислава, схильного до віро-
терпимості, створити незалежну комісію, яка виро-
била „Статті для заспокоєння руського народу",
затверджені на коронаційному сеймі 1633 р Цим
актом було легалізовано існування православної церк-
ви та повернено їй частину маєтностей Оновилася

го, Кодацького, порога. Та тільки-но закінчилося
будівництво, як його захопив козацький загін на чолі
з гетьманом запорожців Іваном Сулимою. Ця подія
могла стати сигналом до нового козацького повстан-
ня. Однак Сулима був підступно виданий
реєстровцями та невдовзі страчений.

Із ще більшою силою виявилися суперечності
між запорозьким і реєстровим козацтвом 1637 p., під
час повстання Павла Бута (Павлюка), коли було
страчено гетьмана реєстровців та частину старшини.
Повстанці діяли під гаслами боротьби з „ляхами", за-
кликаючи до неї всіх, хто сповідує православ'я. їхні
універсали спричинили масове „покозачення" селян-
ства Наддніпрянщини. І хоч після поразки у битві під
Кумейками (6 грудня 1637 р.) козацько-селянське
військо капітулювало, вже навесні наступного року бо-
ротьба спалахнула з новою силою, очолювана Яковом
Острянином (Остряницею), а потім — Дмитром
Гунею. Але перевага була не на боці повстанців, і в
липні 1638 р. вони склали зброю.

На скликаній 30 серпня козацькій раді у Києві бу-
ло оголошено ухвалену сеймом „Ординацію
Запорозького реєстрового війська", спрямовану на
скасування його привілеїв. Ліквідовувалося козаць-
ке судочинство і виборність старшини. Гетьмана мав
заступити обраний сеймом комісар, котрий зосеред-
жував у своїх руках усю повноту влади над
реєстровцями, кількість яких обмежувалася 6 тис. чо-
ловік. 24 листопада на раді в урочищі Маслів Став
козаки прийняли ці продиктовані їм умови разом із
новопризначеною старшиною. Під жорстким війсь-
ково-адміністративним контролем опинилася не тільки
„волость", а й Запорожжя, де дислокувався постійний
гарнізон. Запобігати втечам на Низ (що прирівню-
вались до злочину) мала відбудована 1639 р.
Кодацька фортеця. Усі ці заходи на певний час покла-
ли край козацькому „свавіллю", і наступне десятиріччя
ввійшло в історіографію як період „золотого спо-
кою".

Україна
у переддень
Хмельниччини

ей спокій, однак, був відносним, і не тільки
через спорадичні (хай і незначні за своїми
масштабами) селянські та міщанські висту-
пи, ніби шар попелу жевріючі вуглини вкри-

вав ті суперечності, що, врешті-решт, вибухнули
грандіозною Визвольною війною. Саме на зламі 30-
40-х pp. XVII ст. уповні виразними стали наслідки

Історія У краї ни

ієрархія. Митрополитом на сеймі був обраний ви-
значний церковно-культурний діяч Петро Могила. І
хоч не всі суперечності відійшли у минуле, а полеміка
між православними та уніатами так і не вщухала,
релігійне питання втратило після цього свою гостроту.

Однак неухильно поглиблювався антагонізм між
польсько-шляхетським режимом і козацтвом. Зро-
стання сили останнього та його суспільних і політичних
амбіцій викликало занепокоєння в офіційних колах
Речі Посполитої. Охоче використовуючи козаків у
численних воєнних кампаніях, у мирний час вони
прагнули зменшити їхню чисельність до кількох ти-
сяч чоловік, занесених до реєстру, та максимально
обмежити політичну ініціативу прикордонних
„свавільників". Особливе занепокоєння польського
уряду викликало втручання козаків у внутрішні спра-
ви Кримського ханства, де вони підтримали
антитурецьку партію, та кілька зухвалих походів ни-
зовців на Константинополь. Тож 1625 р. на Україну
було виряджено війська під проводом гетьмана Ко-
нецпольського. Гетьману реєстровців Жмайлу не
вдалося швидко мобілізувати необхідні сили. Та й за
цих умов поляки не змогли завдати козакам рішучої
поразки. На Куруковому озері було укладено угоду,
за якою кількість реєстровців обмежувалася 6 тис. чо-
ловік (тобто подвоювалася порівняно з 1619 p.).
Крім того, козакам заборонялося провадити са-
мостійну політику щодо Криму й Туреччини та
втручатись у релігійну боротьбу.

Після цього в Україні кілька років панував віднос-
ний спокій. Та вже на початку 1630 р. Подніпров'я
охопило повстання, очолене Тарасом Федоровичем
(Трясилом), якого запорожці обрали своїм старшим,
відмовившись коритися реєстровому гетьману Гри-
горію Чорному, котрий займав угодовську стосовно
поляків позицію. Повстанці вирушили із Запорож-
жя „на волость", стратили Чорного, заволоділи
низкою населених пунктів і зупинились у Перея-
славі, куди невдовзі підійшли польські війська під
проводом Конецпольського. Туг поляки зазнали та-
ких значних втрат, що коронний гетьман мусив піти
на переговори з козаками. За укладеною між ними
угодою реєстр зростав до 8 тис. чоловік; водночас
вдвічі, до 2 тис. чоловік, збільшувалася залога з
реєстровців, яка мала постійно дислокуватися на За-
порожжі.

Та поляки не дуже покладалися на цю залогу, і са-
ме тому 1635 р. було прийняте сеймове рішення про
будівництво фортеці на нижньому Дніпрі. Розташо-
ваний тут гарнізон мав узяти під свій контроль шляхи
на Запорожжя. Замок було споруджено біля першо-

Українські землі у складі Литви та Польщі

ПОЛІТИКИ ІІрсШЛЯЧИХ кіл Корони, в межах якої було
об'єднано практично увесь масив українських
земель.

За 70 з лишком років, на очах двох-трьох по-
колінь, відбулися глибокі зрушення у соціальному,
економічному, духовному житті, яке енергійно пере-
будовувалося на польський взірець. Провідником
цих змін стала рухлива польська шляхта, котра актив-
но просувалася на Східну Україну. За даними
подимних тарифів, наприкінці 20-х — початку
40-х pp. XVII ст. в її руках опинилося вже близько
30% приватновласницького земельного фонду Волині,
Київщини та Брацлавщини, причому це були
здебільшого великі латифундії, що формувалися
з королівських роздач, купівлі, шлюбів з місцевою
знаттю. Дещо іншою була ситуація на „рекупе-
рованій" („поверненій" Польщі) Сіверщині. Спусто-
шена численними війнами, вона являла собою
невичерпне джерело земельних пожалувань для
дрібної й середньої шляхти.

Залучення цих обширів (як і земель Південної
України) до господарського обігу було, безперечно,
явищем позитивним. Однак водночас поширювали-
ся характерні для Польщі форми аграрних відносин,
що значно збільшувало відбутковий тягар. Сучасник
зазначав: „Тутешні селяни заслуговують на співчут-
тя. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми
кіньми три дні на тиждень на користь свого пана… та
виконувати тисячі інших повинностей, яких би й не
повинні були робити, не кажучи про гроші, яких па-
ни від них вимагають… Одним словом, селяни
змушені віддавати своїм панам усе, чого ті захочуть...
Але і це ще не найважливіше, оскільки пани мають
необмежену владу не тільки над їхнім майном, а й над
їхнім життям; ось яка велика свобода польської шлях-
ти (яка живе неначе в раю, а селяни ніби перебувають
у чистилищі)".

Ця влучна характеристика, що нині вже стала
хрестоматійною, належить перу розумної та спосте-
режливої людини—французького військового
інженера Гійома Левассера де Боплана, який упро-
довж 17 років ніс службу в коронному війську на
Україні, покинувши її перед самою Визвольною
війною. У своєму „Описі України", створеному на
основі власних вражень і вперше опублікованому
1651 р., Боплан лише побіжно згадує про закладен-
ня ним Кодацького замку, невдовзі зруйнованого
„якимсь Сулимою", участь у битві під Кумейками,
осадження слобід на півдні України, „що стали начеб-
то колоніями, з яких за короткий час утворилося
понад тисячу сіл". Пером Боплана водила не надія на

винагороду від польського короля, посланням якому
відкривається „Опис України", а жвавий інтерес до
„цієї гарної й рідкісної країни", її народу, звичаїв,
історії. Це й обумовлює цінність „Опису" як історич-
ного джерела, примушує прислухатися до свідчень
французького дворянина, котрий вів суворе трудове
життя, „перекопуючи землю, відливаючи гармати і
палячи порох". Він зауважив, що „польська шляхта
досить покірна і послужлива перед вищими..., люб'яз-
на і привітна з рівними собі співвітчизниками, але
дуже зверхня і нетерпима по відношенню до нижчих
за себе". Ще дошкульнішою є характеристика
української („руської") шляхти, яка „наслідує
польській і, схоже, соромиться того, що належить до
іншої, аніж римська, віри, щоденно переходячи до неї,
хоча вся знать і всі ті, що титулуються князями,
вийшли з грецької віри" („яку по-своєму називають
руською").

За цими словами — розкол „українного"
суспільства, спричинений появою культурно-релігійної
альтернативи, нестримний потяг знаті до нового,
західноєвропейського, стилю життя, відмова від
„руської" віри, а відтак — і від „руськості", розще-
плення етнічної свідомості за формулою: „русин за
походженням, поляк за національністю".

Чимало сучасників сприймало це як національну
трагедію. Згадаймо хоча б Мелетія Смотрицького,
котрий 1610 р. у своєму „Треносі" гірко оплакав
відступництво від православ'я української аристо-
кратії, — передусім, славетного роду Острозьких,
що був, за словами автора, безцінним каме-
нем у короні православної церкви, перевершуючи всі
інші блиском своєї старожитної віри. І справді, є
щось символічне в долі „острозької спадщини": ону-
ка Василя-Костянтина Острозького Анна-Алоїза
Ходкевич заснувала на місці Острозької школи
єзуїтський колегіум (1624) і перехрестила кістки
батька, Олександра Острозького, перетворивши
цю процедуру на своєрідне театралізоване дійство.
За свідченням місцевого літописця, „загробний"
голос князя просив, щоб його було обернено на като-
лика, бо „віра ліпша римська ". Однак не менш
символічно й те, що сам „Тренос" написано польсь-
кою мовою (втім, як і багато інших антиуніатських
творів), а його автор, син ректора Острозької шко-
ли Герасима Смотрицького, здобув освіту в
єзуїтському колегіумі та кількох західноєвропейсь-
ких університетах.

Нова українська культура, що формувалася в
опозиції до наступу католицизму, була відкритою
для Заходу. Проповідь національної ізоляції, „куль-

Історія України

турного старовірства", з якою виступив наприкінці
XVI ст. пристрасний полеміст, афонський чернець
Іван Вишенський, практично не знайшла своїх адептів.
Традиційному церковно-схоластичному вихованню,
яке обстоював Вишенський, було протиставлено вик-
ладання „семи вільних мистецтв"*, запроваджене,
за європейським взірцем, спочатку в Острозі, а потім
— у братських школах.

Наступним кроком стало створення Петром Мо-
гилою 1632 р. на основі школи Київського Богояв-
ленського братства колегіуму (знаного як Києво-
Могилянський), де традиційну для братських шкіл
грецьку мову потіснила латинь, котра у Речі Поспо-
литій мала не лише освітнє, а, передусім, практичне
значення — як мова судочинства, діловодства тощо.
З виникненням колегіуму (який сучасники, за свідчен-
ням Боплана, вважали „університетом або акаде-
мією") за Києвом остаточно закріпилася роль провід-
ного осередку національної культури, де гуртувалися
найкращі інтелектуальні сили суспільства.

Наступ католицизму на „руську" віру активізу-
вав національну свідомість тогочасної людності,
викликавши своєрідну „захисну реакцію" — пошу-
ки своїх етнічних коренів, інтерес до минулого.
Водночас саме тут виразно далася взнаки духовна
стагнація попередніх століть — коли той же Боплан
захотів „дослідити історію русів, щоб дещо довідати-
ся про давні часи цих місцевостей", то, „розпитавши

кількох найученіших з-поміж них", почув лише
нарікання на „великі й тривалі війни, які спустошу-
вали їхню землю з краю до краю" та призвели до
загибелі бібліотек. Не дивно, що пошук свого істо-
ричного „я", врешті-решт, привів українську духовну
еліту до активного використання здобутків польської
та частково московської історичної думки, які й бу-
ли покладені в основу національної історіографії.

Найсприятливіші умови для поширення московсь-
ких ідеологем склалися у 20-х pp. XVII ст., коли окремі
церковні ієрархи (до митрополита включно), мона-
стирі та братства через нестатки були змушені
звертатися до царя і патріарха за допомогою („мило-
стинею"), наголошуючи на спільності віри й
походження. Як серед вищого духовенства, так і серед
козацтва дедалі популярнішою ставала ідея переходу
„під государеву руку". Та з прийняттям „Статей для за-
спокоєння руського народу" і опануванням митрополичої
кафедри Петром Могилою ситуація докорінно зміни-
лася: контакти з царським урядом перервалися, а
політичний альянс православної ієрархії та козацтва роз-
пався. Духовенство втратило свій войовничий запал,
і місію виразника національних інтересів узяло на се-
бе козацтво, виступивши фундатором нової України.

* Тобто граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометри, музики,
астрономії (що їх Вишенський розглядав як «поганські хитрощі»)

Причини революції

а середину XVII ст. у різних сферах роз-
витку українського суспільства визріли гострі
суперечності з існуючим статусом України в

складі Речі Посполитої, її політикою в українському
питанні, з усталеними в ній суспільно-політичним
ладом і системою соціально-економічних відносин.
В чому вони проявлялися?

І. У політичній сфері:

Організувавши в ході укладення Люблінської
унії 1569 р. інкорпорацію українських земель, поль-
ська еліта сформулювала імперську доктрину, за якою
вони проголошувалися такими, що раніше належали
Польщі, були від неї відірвані, а тепер законно повер-
талися до п складу. Таким чином, український народ
не лише позбавлявся історії незалежного державно-
го розвитку, але й перспектив у майбутньому,
бо терени його проживання проголошувалися
споконвічними польськими землями. На середину
XVII ст. польська політика привела до денаціо-
налізації української еліти (князів, магнатів, шляхти),
що консолідувалася з польською на платформі поль-
ської державної ідеї.

Українське
національне
відродження.
Створення
козацької держави

т
ш

Із перебранням козацтвом на себе функції ви-
разника національних інтересів, воно починає,
особливо в 20—30-х pp., набувати функції «носія ук-
раїнської державності». Тому не випадково відіграє
провідну роль у формуванні в козацькому регіоні за-
родків українських державних інституцій, які прагнула
ліквідувати Польща. Виступаючи новою елітою
(«політичним народом»), воно все наполегливіше
виступає у захист «прав і вольностей руського наро-
ду» й започатковує розвиток державної ідеї у формі
надання певного політичного статусу Південному
регіону. Інтереси політичного розвитку України при-
ходили у непримиренну суперечність з інтересами
Речі Посполитої.

II. У національно-релігійній сфері:

На середину XVII ст. колоніальна політика
національно-релігійного упослідження православних
українців (абсолютної більшості населення) окресли-
лася (особливо в Західному регіоні) досить виразно.
По-перше, послідовно проводився курс на їх усу-
нення від участі в міському самоуправлінні, яке в
найбільших містах починає зосереджуватися в руках
поляків; православним єпископам заборонялося
засідати в сенаті. По-друге, чинилися перешкоди
при вступі до цехів, у заняттях ремеслами, промис-
лами, торгівлею, внаслідок чого в економічному житті
великих міст провідну роль починають відігравати по-
ляки й представники інших національностей. Ця
політика таїла загрозу усунення українців від
магістрального поступу нової цивілізації (в якій
провідну роль відігравало місто) та їх замкнення у
сфері середньовічного села, а відтак перетворення у
«селянську націю». По-третє, проводилася політика
на ліквідацію православної віри й впровадження ка-
толицизму та уніатства (закриття православних храмів
і монастирів, масове спорудження костьолів і кляш-
торів, знущання над релігійними почуттями
православних, насильницьке обернення в католицтво
чи уніатство тощо). По-четверте, дискримінація у
сфері мови та освіти. По-п'яте, в умовах загострен-
ня національно-визвольної боротьби каральні органи
вдавалися до елементів етнічних чисток (винищення
українців тому, що вони були українцями). Вважаємо
слушним міркування канадського вченого Ф.Сиси-
на, що якби «не повстання Хмельницького, то окрема
руська ідентичність та культура були б приречені на
повільну, але неминучу ерозію і дезінтеграцію в Поль-
ському королівстві».

В умовах швидкого розвитку національної свідо-
мості викристалізовуються національні інтереси,

Підготовка і початок повстання.
Перші перемоги.
Зародження ідеї автономізму

' олітика уряду на ліквідацію козацтва як ста-
ну, переслідування православної віри,
>. зловживання і здирства з боку місцевої

адміністрації та орендарів вже в середині 40-х pp. вик-
ликали гостре невдоволення серед козацтва. Є
підстави вважати, що|починаючи з 1646 p., група ко-
заків, очолювана чигиринським сотником Богданом
Хмельницьким, розпочала підготовку повстання.
Протягом 1646—1647 pp. до керівного центру вхо-
дили сотники Ф.Вешняк, К.Бурляй, Д.Гиря,
Б.Топига, колишні полковники М.Нестеренко і
Я.Клиша, М.Кривоніс, брати Нечаї тощо. Для ре-
алізації задуму Б.Хмельницький та його соратники
намагалися скористатися намірами короля Влади-
слава IV залучити козаків до війни з Портою. У
серпні-вересні 1647 р. проводяться таємні ради для
обговорення планів повстання. Приймається рішен-
ня розпочати його в листопаді, коли коронний
хорунжий А.Конєцпольський мав вирушити у пониз-
зя Дніпра проти татар.

Однак раптова поява Очаківської орди та зрада

боку чигиринського осавула Р.Пешти зірвали вис-
туп. Б.Хмельницький ув'язнюється. Вирвавшись за
сприяння друзів на волю, він (очевидно, в третій де-
каді грудня) з кількома десятками осіб (серед них
перебував і 20-річний Петро Дорошенко) негайно по-
дався на Запорожжя. Зважаючи на перебування
польської залоги у Січі (Микитин Ріг), зупинився на
о.Томаківка (Буцький), де відразу ж розпочав фор-
мування збройних сил й встановив зв'язки із
запорожцями. Заручившись підтримкою останніх,

лютого 1648 р. оволодів Січчю, а 9 лютого завдав
поразки черкаському й чигиринському полковникам,
котрі готувалися до наступу на повстанців. Очевид-
но, через кілька днів на козацькій раді в Січі
Б.Хмельницький обирається гетьманом Війська За-
порозького. Саме ці події й ознаменували початок
Національної революції.

На перших порах керівник повстання розгорнув
діяльність відразу ж у кількох напрямах: підготовки
відступу на «волості», залучення на свій бік 6 тис.
реєстрових козаків, уникнення передчасних воєнних
дій з польською армією, укладення військово-політич-
ного союзу з Кримським ханством. Так, у південні
райони направляються досвідчені козаки з листами
гетьмана до їх мешканців готувати зброю й підніма-
тися на боротьбу. Цей заклик знайшов у них

Історія У краї ни

осмислення їх значимості у житті суспільства. Утверд-
жується переконання, що поляки прагнуть «руський
бідний народ унівець повернути і зовсім викоріняти»,
а відтак зміцнюється рішучість знищити «панування
ляхів».

У соціально-економічній сфері:

Хоча за рівнем розвитку промисловості й торгівлі
Україна відставала від Німеччини, Англії та Нідер-
ландів, все ж на цей час вже окреслився процес
розкладу цехового ремесла і в багатьох промислах
відбувалося зародження початкових форм мануфак-
турного виробництва. Особливо виразно подих нової
цивілізації проявлявся, на відміну від Нідерландів і
Німеччини, не в промисловості й торгівлі, а в сільсь-
когосподарському виробництві Півдня Укра'іни. Адже
становлення козацького стану супроводжувалося
розвитком якісно нового типу господарства — за
суттю фермерського. І протиріччя між ним і наступаю-
чим фільварково-панщинним господарством, яке
грунтувалося на праці закріпаченого селянина, стає
одним із головних причин вибуху 1648 р. По-друге,
козацтво виробило такі принципи соціальної ор-
ганізації, які докорінно різнилися від існуючих
середньовічних суспільних відносин й вступили в ан-
тагоністичну суперечність з ними. Курс польського
уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не вик-
ликати його збройного спротиву. По-третє,
відбувалися надзвичайно швидкі темпи як зростан-
ня соціально-економічного визиску селян і міщан,
так і закріпачення ще відносно вільного населення
Південного й Східного регіонів.

IV. У психологічній сфері:

Відомий соціолог П.Сорокін встановив: приду-
шення базових інстинктів породжує «революційні
відхилення у поведінці людей». До них належать го-
лод і травний інстинкт; інстинкти власності,
самозбереження, свободи, успадкованих здібностей
тощо. Протягом 1647—1648 pp. голод охоплював ве-
ликі райони країни; протягом 20—40-х pp. відбувався
процес втрати селянами, козаками, міщанами, дрібною
шляхтою власності; постійні напади татар і репресії
з боку державних структур придушували інстинкти
як індивідуального, так і групового самозбереження,
самовираження успадкованих здібностей, а закріпа-
чення вело до втрати свободи.

Отже, на 1648 р. в Україні зав'язався складний
вузол різних суперечностей, що міцно переплітали-
ся і розв'язати який правлячі кола Польщі виявилися
неспроможними.

Українське національне відродження. Створення козацької держави

підтримку. Лише український князь І.Вишневець-
кий вилучив у підданих своїх маєтків кілька десятків
тисяч самопалів. За визнанням коронного гетьмана
М.Потоцького, «не було жодного села, жодного
міста, в яких би не лунали заклики до свавілля і де б
не замишляли на життя й майно своїх панів і орен-
дарів». Активна організаційна робота проводилася і
серед реєстрових козаків.

До середини березня українському гетьману вда-
лося завершити переговори з Кримським ханством.
Згідно з досягнутою домовленістю воно зобов'язу-
валося надати допомогу проти поляків, причому,
татари не повинні були шкодити українцям, не пали-
ти міст і сіл. Із свого боку українці обіцяли платити
упоминки і не допускати морських виправ. На допо-
могу повстанцям хан направив 3—4 тис. осіб на чолі
з комендантом Ферал-Керману Тугай-беєм.

На цьому етапі революції Б.Хмельницький та
його прибічники висували лише ідею автономії для ко-
зацького регіону. Під час переговорів з послами
М.Потоцького (близько середини березня) постави-
ли вимоги: вивести польське військо з цих земель,
ліквідувати на них «управління Речі Посполитої»,
надати їм права укладати договори із зарубіжними во-
лодарями. Вважаючи їх неприйнятними, коронний
гетьман пришвидшив підготовку походу. Маючи у
розпорядженні близько 15 тис. жовнірів (разом з
реєстровими козаками), вирішив завдати удару по та-
бору повстанців. З цією метою 26 квітня направив
Дніпром 4 полки реєстрових козаків і частину дра-
гунів (4,5 тис. осіб), а суходолом 21 квітня — 2
полки реєстровців і жовнірів (5 — 5,5 тис. осіб) під
проводом сина Стефана.

Одержавши від розвідників інформацію про час
і напрямок виступу С.Потоцького, Б.Хмельниць-
кий на чолі 4 — 5 тис. українців і татар Тугай-бея
вирушив Микитинським шляхом назустріч полякам.
Застосувавши тактику використання передового за-
гону татарської кінноти для зупинки ворога і
прикриття головних сил при їх виході у район битви,
він оточив 29 квітня противника біля р. Жовті Води.
Під час боїв, що набрали затяжного характеру, геть-
ман зумів заручитися підтримкою реєстрових козаків
(12 травня на його бік перейшли полки, що пливли
Дніпром, а наступного дня — ті, котрі перебували при
С.Потоцькому). У вирішальному бою 16 травня
польське військо при виході з урочища Княжі Бай-
раки було повністю розгромлене.

Не гаючи часу, Б.Хмельницький виступив про-
ти головних сил противника, щоб не допустити
відступу у центральні райони України й об'єднання

з 6-тисячним військом І.Вишневецького. 26 травня
полки М.Потоцького потрапили неподалік від Кор-
суня у заздалегідь підготовану пастку в урочищі
Горохова Діброва й зазнали нищівної поразки. Корон-
ний і польний гетьмани потрапили до полону.

Добившись блискучих перемог, Б.Хмельниць-
кий мав намір продовжити наступ у центральні
райони, томуі рухаючись до Білої Церкви, розсилав
універсали до населення з закликами братися за
зброю. Через Тугай-бея передав М.Потоцькому про-
граму вимог, що передбачала створення до Білої
Церкви та Умані удільної, з визначеними кордонами,
держави. Так було вперше сформульовано ідею ство-
рення національної держави.

Через відмову хана Іслам-Гірея (прибув до ук-
раїнського табору під Білою Церквою 2 червня)

Б.Хмельницький.

Гравюра Вауманса іМейсенса.

взяти участь у подальшому наступі, прагнення
більшості козацтва замиритися з польським урядом,
а також загрозу вторгнення московського війська як
союзника поляків у боротьбі з татарами, Б Хмель-
ницький змушений був припинити похід Скликана
козацька рада вирішила направити посольство до
Варшави і добиватися задоволення соціально-еко-
номічних вимог козацтва та повернення православним
у ряді міст захоплених уніатами церков Питання ав-
тономії для козацької України в інструкції обходилося
мовчанкою

Рушійні сили
і характер революції.
Проблема її типології,
хронологічних меж
та періодизації

овідавшись про розгром польського війська,
селяни і міщани масово бралися за зброю і во-
®сени 1648 р боротьба охопила всі етноукра-
їнські землі Речі Посполитої 3 поміж соціаль-

них верств найважливішу роль в революції відігравало
козацтво, котре міцно тримало у своїх руках провід
і винесло на плечах основний тягар боротьби за не-
залежність Саме воно становило кістяк армії, основу
нової політичної еліти, чинило найорганізованіший
спротив феодалізації соціально- економічних відно-
син, незважаючи на те, хто виступав її рушієм
старшина, панство, польський чи російський уряди
Дуже активну участь у революційних подіях взя-

\о селянство, особливо протягом 1648 1652,

1658—1659,1664—1666,1668 рр Поголовно «по-
козачившись» у 1648 р, воно в наступні роки
відчайдушно боролося за збереження «козацьких
прав і вільностей» На жаль, обезкровлене селянст-
во Західного регіону, починаючи з осені 1649 р
(залишившись за межами Української держави),
відходить від активної боротьби й знову потрапляє у
феодальну залежність до панів Масового характеру
набрала у 1648 р участь у боротьбі міщан Саме за
їх сприянням загонам повстанців вдалося опанувати
найміцніші міста-фортеці, а в окремих регіонах вони
відігравали провідну роль в організації боротьби
(Західне Поділля, Житомирщина, Луцький повіт,
Галичина)

З самого початку боротьба охопила «всю Русь»
й спрямовувалася проти національно-релігійного
гноблення з боку Польщі Українці прагнули звільни-
ти від «ляхів» «Руську землю» й домогтися

Історія У краї ни

«відокремлення Русі від Корони» 3 кінця 50-х рр
народні маси розпочали також боротьбу проти ко-
лоніальної політики Росії, уряд якої намагався звести
нанівець суверенітет козацької України, вони також
чинили спротив спробам Кримського ханства й Пор-
ти підпорядкувати її своїм інтересам

Невід'ємною складовою революції була соціаль-
на боротьба Незважаючи на виразно окреслені
жорстокість та розбійницький й грабіжницький ас-
пекти, основний Ті зміст полягав у ліквідації всіх
різновидностей феодальної залежності й існуючих
форм експлуатації, у виборенні особистої свободи і
вільної (фермерського типу) власності на землю
Влітку 1652 р селяни і міщани де-факто добилися
визнання з боку українського уряду головніших
соціально-економічних завоювань

Отже, боротьба носила національно-визвольний,
релігійний та соціальний характер її головніші зав-
дання полягали в тому, щоб добитися створення
незалежної соборної держави і ліквідувати існуючу
феодальну модель соціально-економічних відносин й
утвердити нову, в основі якої лежала б дрібна власність
фермерського типу Визначальним було виборення не-
залежності, бо лише вона відкривала перспективу
розвитку нових відносин й могла б запобігти проце-
су феодалізації суспільства

В історичній науці залишаються відкритими пи-
тання типології, хронологічних меж і періодизації
боротьби, що розпочалася в 1648 р Набрали по-
ширення такі її терміни як «повстання» (козацьке,
народне, українське, селянське і тін ), «війна» (ко-
зацька, селянська, громадянська, польсько-козацька,
визвольна, національно-визвольна, та ін ), «рево-
люція» (козацька, буржуазна, національна, націо-
нально-визвольна, українська та ш ) Зрозуміло
кожне з названих понять розкриває зміст соціально-
політичних подій, які мають спільні риси, а за певних
обставин можуть розвиватися з однієї в іншу І все ж,
такі поди як «повстання», «війна» і «революція»
різняться між собою і вимагають вживання для оз-
начення своєї сутності відповідних дефініцій

Вважаємо, що за своїми масштабами, змістом,
формами, характером і метою боротьби, якісними
змінами, що відбувалися у політичному, соціально-
економічному і духовному житті суспільства подія, що
розпочалася у 1648 р, становила собою не «пов-
стання» чи «війну», а «Українську національну рево-
люцію» близьку до Нідерландської революції 1566—
1609 рр Помилковим є вживання термінів «козацьке

И (( « » -

повстання, козацька війна і т ін, бо вони ігнору-
ють національно-визвольну боротьбу української

і/

Українське національне відродження. Створення козацької держави

нації за створення незалежної держави й зводять
зміст події до внутрішнього соціального конфлікту у
Польщі (таку оцінку їй давали польські історики
другої половини XVII ст )

Залишається нез'ясованим питання хронологічних
меж революції В радянській історіографії 50—80-
х рр панував погляд, що Визвольна війна тривала
протягом 1648—1657 рр На нашу думку, зі смер-
тю великого гетьмана в серпні 1657 р боротьба
народу за розв'язання головніших завдань не припи-
нилася, хоча тепер точилася у значно складніших
внутрішніх і геополітичних умовах Не випадково
сучасники подій 60—70-х рр вбачали в них продов-
ження боротьби, що спалахнула у 1648 р Лише
ліквідація державних інституцій у Правобережній
Україні й зречення від влади П Дорошенка у вересні
1676 р ознаменували завершення революції по-
разкою

В її розвитку виділяємо такі періоди:

Перший (лютий 1648 — червень 1652 рр ) ха-
рактеризується найбільшим розмахом національно-
визвольної і соціальної боротьби Витворена Ук-
раїнська держава де-факто виборює незалежність, а
Селянська війна завершується ліквідацією дорево-
люційної системи феодальних відносин на селі

Другий (червень 1652 — серпень 1657 рр )
відзначається погіршенням геополітичного станови-
ща козацької України та активними пошуками
союзників на міжнародній арені з метою розгрому
Речі Посполитої й возз'єднання в межах держави усіх
етноукраінських земель У політичному розвитку
намітилася яскрава тенденція щодо утвердження мо-
нархічної форми правління в особі спадкового
гетьманату

Третій (вересень 1657 — червень 1663 рр ) охо-
плює час різкого загострення соціально-політичної
боротьби, що вилилася в громадянську війну й роз-
колола Українську державу на два гетьманства

Четвертий (липень 1663 — червень 1668 рр )
ознаменувався намаганнями польського і російсько-
го урядів поділити Українську державу та
відчайдушною боротьбою національно-патріотичних
сил за збереження ії єдності

/7 ятий (липень 1668 — вересень 1676 рр )
припадає на нове загострення політичної боротьби,
посилення втручання іноземних держав у внутрішні
справи козацької України, ліквідацію державних
інституцій у Правобережжі та поразку революції

Розгортання
національно-визвольної
і соціальної боротьби.
Пилявецька битва

Хмельницький вжив заходів для розгортання
визвольної боротьби й формування на місцях
національних органів влади 3 цією метою

розіслав у різні регіони підрозділи, очолювані
досвідченими старшинами Особливо швидко розгор-
талося повстання у Лівобережній Україні Тому
І Вишневецький поспішно залишив Переяслав і в
районі Любеча переправився на Правобережжя
Протягом червня загони повстанців і козацькі сотні
зайняли Лубни, Переяслав, Прилуки, Мену, Сосни-
цю й інші міста До середини липня, за винятком
Чернігова й Стародуба, вся територія Лівобережжя
була звільнена від польського панування Наприкінці
липня впав Стародуб, а на початку серпня повстанці
оволоділи Чернігівським замком, який захищало
близько 2-х тис осіб

У значно складніших умовах розгорталася бо-
ротьба у Правобережній Україні та західноукраїнських
землях, де знаходилося багато міст-фортець з силь-
ними залогами Похід козацьких підрозділів у першій
половині червня до Києва та його захоплення сприя-
ли розвитку повстанського руху у центральній частині
Київського і в Житомирському повітах, які до сере-
дини липня звільнилися від польської влади
Розгортання боротьби на терені Поділля й півдня
Волині пов'язане з діяльністю черкаського полковни-
ка, наказного гетьмана М Кривоноса Вступивши
на початку червня на чолі 400 козаків у межі Брац-
лавщини, він до середини липня створив щонайменше
20-тисячне військо Під час походу було не лише
звільнено десятки міст (серед них такі великі як Пог-
ребище, Немирів, Брацлав, Вінниця, Полонне,
Заслав, Острог та інші), а й у боях 26—28 липня під
Старокостянтиновом завдано поразки 10—12-ти-
сячному війську під проводом І Вишневецького Ця
перемога створила сприятливі умови для розвитку
повстання на території Волинського, Подільського і
Руського воєводств І хоча М Кривоноса було відкли-
кано до табору українського війська, повстання
продовжувало швидко поширюватися

Великим успіхом подолян стало взяття ними 10
серпня резиденції коронних гетьманів в м Бар У
Подністров'ї розгорнувся рух опришків (левенців),
загонами яких керували Коломеда, Вовк, Чуйко,
І Александренко, С Мрозовицький та інші ватажки

Історія У краї ни

З другої половини серпня вони взяли в облогу
Кам'янець-Подільський, що тривала до початку
грудня. Масового характеру набрала боротьба у
Луцькому повіті Волинського воєводства та Ов-
руцькому повіті Київського воєводства. Спалахують
виступи у Теребовельщині й Галицькій землі Русько-
го воєводства. На середину вересня були звільнені
Брацлавське, Київське, Чернігівське, Подільське
воєводства, південна й центральна частина Волинсь-
кого.

В чому полягали суть і найістотніші особливості
боротьби? Насамперед вона мала яскраво виражений
національно-визвольний і релігійний характер. У
другій половині серпня теребовельський підстароста
підкреслював: на Поділлі «ні шляхтича, ні ксьондза,
ані жида не знайдете'. Захоплені до полону під стіна-
ми Кам'янця-Подільського опришки повідомили,
що добровільно, не стерпівши польського панування,
взялися до зброї. Необхідно відзначити жорстокий
характер боротьби з обох сторін, внаслідок якої ги-
нули тисячі осіб.

Влітку починає визрівати ідея необхідності роз-
грому Речі Посполитої й створення власної держави
на території, що явно виходила за межі козацького
регіону. У середині липня один з полонених козаків
заявив кам'янецькому старості П.Потоцькому, що
вже „держава від вас, ляхів, перейшла до нас, козаків“
і кордон має проходити по р. Горинь. Повстанці
повідомляли про наміри дійти „до Вісли“, „вдарити
по Речі Посполитій“, а на визволеній території ство-
рювали органи влади (»заводять своїх урядників, —
писав князь В.Д.Заславський, — окрему республіку
собі вчинивши"). Польські урядовці засвідчували
існування в українців намірів домогтися «відокрем-
лення Русі від Корони».

Провідну роль у надзвичайно інтенсивному про-
цесі руйнування польських і становлення українських
державних інституцій — центральних і місцевих ор-
ганів влади, території, судових установ, армії, нової
соціальної структури, адміністративно-територіаль-
ного устрою — відігравало козацтво. Саме у цей
час почалося формування державної еліти. Виразно
простежується прагнення повсталих до створення
єдиного державно-адміністративного устрою. І до
кінця року закладаються підвалини унітарної, рес-
публіканської за формою правління, національної
держави. В її політичному розвитку окреслилася бо-
ротьба двох тенденцій — демократично- охлокра-
тичної та монархічної (гетьманської).

Однією з найважливіших особливостей революції
було тісне поєднання визвольної й релігійної бороть-

би з соціальною. Сотні загонів селян і міщан громи-
ли маєтки, знищували шляхту (незалежно від її
етнічного походження й конфесійної приналежності),
орендарів, корчмарів, урядників. Пани відразу ж
звернули увагу на те, що повстанці «вогню і мечу»
піддавали «лише шляхетський стан», намагаючись "
повністю його знищити". Тому не без підстав брац-
лавський воєвода А. Кисіль одним з перших побачив
у ній «жахливу селянську війну». Генератором соціаль-
ної активності селянських мас виступав козацький
ідеал. У їх самосвідомості зафіксувалося стереотип-
не уявлення про козака як людину, вільну від
будь-яких обов'язків перед паном і державою (за
винятком військового) і котра користується особли-
вим імунітетом (особиста воля, право володіння
землею, своя юрисдикція тощо). Саме тому, що бо-
ротьба за здобуття козацького імунітету стала
загальноукраїнським явищем, селяни і міщани масо-
во покозачувалися («хлопство, збунтувавшись, у
козацтво пішло») й запроваджували «козацькі поряд-
ки». Вони, по суті, означали не що інше, як створення
органів місцевого самоуправління, що стали осно-
вою адміністративних структур Української держави.

На початок серпня соціальна боротьба вийшла за
межі звичайного повстання. Вперше в історії України
вона охопила більшу частину її території. Зміст бо-
ротьби полягав у знищенні існуючої системи
соціально-економічних відносин, виборенні особи-
стої свободи, права власності на землю та
сільськогосподарські угіддя. З огляду на це можна
стверджувати, що протягом липня вона переросла у
Селянську війну, що тривала до червня 1652 р.

Яку позицію зайняла польська еліта щодо
розв'язання українського питання? Вона була на ди-
во одностайною у несприйнятті навіть у зародковому
стані ідеї української державної автономії. Тому під
час розробки інструкції посольству для переговорів
з Б.Хмельницьким промовці наголошували на непри-
пустимості поступок, якщо козаки захочуть «відірвати
від королівства якусь частину землі». Тому до її
змісту вноситься застереження комісарам — ні в
якому разі не дозволяти створення " особливого уділу
з володінь Речі Посполитої".

За обставин, коли, з одного боку, проти мирних
переговорів виступали маси селян і міщан, підтриму-
вані радикальним угрупованням старшини (очолював
М.Кривоніс), а з другого — більшість шляхти, пе-
реговори заходять у безвихідь. Стає реальною загроза
відновлення воєнних дій. Тому Б.Хмельницький про-
водить майстерне маневрування силами 100—
110-тисячної армії між Старокостянтиновим і Пиляв-

Українське національне відродження. Створення козацької держави

цями й обирає місцевість майбутнього бою, де мож-
ливо було б використати кінноту.

На початку вересня українці розташувалися не-
подалік Пилявець: на правому березі р. Ікви головні
сили армії, а на лівому — полки М.Кривоноса. їх
з'єднувала вузька гребля, яку зміцнили шанцями та
гарматами. Зумівши за допомогою розвідки дезінфор-
мувати польське командування, гетьман заманив
сюди 80—90-тисячне вороже військо, котре 19 ве-
ресня розташувалося табором на пагорбах і в
заболочених долинах. Реально оцінивши співвідно-
шення сил, він вдався до тактики активної оборони
табору з наступним завданням потужного контруда-
ру. Битва розпочалася 21 вересня. Незважаючи на
втрату у цей день переправи, Б.Хмельницький на-
ступного дня провів добре скоординовану широко-
масштабну наступальну операцію з обох таборів й
розгромив противника. Ця перемога дозволила укра-
їнському командуванню перебрати ініціативу у веденні
воєнних дій, створила сприятливі умови для визво-
лення Західного регіону.

Західний похід армії.
Укладення українсько-
польського перемир'я

І Хмельницький вирушає на захід, узявши спо-
— чатку в облогу Львів (8—26 жовтня), а згодом
Замостя (6—21 листопада). Для організації
боротьби населення Белзького, Волинського і Русь-
кого воєводств розіслав у різні райони свої полки. До
середини листопада вони разом із загонами місцевих
повстанців звільнили увесь західноукраїнський регіон.
Тут розпочалося формування державних інституцій,
зокрема полково-сотенного територіально-адміністра-
тивного устрою. Вперше з часів княжої Русі реальною
стала можливість об'єднання українських земель у ме-
жах національної держави.

Чи усвідомлювало важливість цього історичного
моменту українське керівництво? У гетьманській
програмі вперше з'являються думки про необхідність
звільнення західноукраїнських земель. Б.Хмель-
ницький вважав підвладною собі Галичину, заявляв
про готовність у разі потреби продовжити наступ у
центральні райони Польщі («нас Вісла з Божою
поміччю ласкаво через себе перенесе»). Однак націо-
нальна державна ідея ще не сформувалася і не стала
наріжним каменем політичної програми молодої еліти,
що залишалася в полоні автономізму. Осіння кампанія
проводилася не стільки з метою включення Захід-
ного регіону до складу держави, скільки для рефор-

мування державного устрою Речі Посполитої: за-
провадження абсолютизму й визнання за Україною
(щонайменше в складі Київського, Брацлавського,
Чернігівського, Подільського і Волинського воє-
водств, де козаків багато") таких же прав, які мала
Литва (схоже, саме у зв'язку з цим в оточенні геть-
мана точилися розмови про утворення Руського
князівства). Ці сподівання пов'язувалися з обранням
на трон короля (Владислав IV помер у травні) спо-
чатку московського царя, пізніше — трансіль-
ванського князя, а коли ці надії стали примарними —
королевича Яна Казиміра, котрий начебто обіцяв
бути «руським королем».

Саме тому Б.Хмельницький та його прибічники
припустилися великої політичної помилки, якої зго-
дом так і не вдалося виправити: замість того, щоб
укріпитися на західних кордонах (як це радили
М.Кривоніс і П.Головацький), вони пішли 21 листо-
пада на укладення перемир'я з Яном Казиміром, за
яким передбачалося повернення армії «на Україну».
Перемир'я справді потрібно було укладати, бо армія
втрачала боєздатність й була неспроможною прово-
дити взимку наступальні операції на терені Польщі,
але в жодному разі не можна було відводити полки
від західних рубежів. Адже український уряд втра-
чав велику територію з високорозвинутим
виробництвом, а Польща отримувала напрочуд
вигідний стратегічний плацдарм для зосередження й
утримання за рахунок українського населення своєї
армії, готової у сприятливий момент розпочати наступ.
Окрім всього іншого, в разі поновлення воєнних дій
вони велися б виключно на українських землях, що
прирікало останні на спустошення й руйнацію продук-
тивних сил.

Уже під час відходу гетьмана від Замостя поча-
ли виявлятися серйозні розходження між його планами
та можливими поступками з боку новообраного ко-
роля. Б.Хмельницький наполягав, щоб польське
військо не просувалося далі Старокостянтинова й
заборонив магнатам з'являтися до маєтків розташо-
ваних південніше Білої Церкви та у Лівобережній
Україні. В універсалі від 22 грудня до шляхти повідо-
мив її про своє право виступати в разі необхідності у
захист населення Західного регіону. Розпорядився та-
кож залишати залоги в містах на схід від лінії р.
Горинь — м. Кам'янець-Подільський. Зі свого бо-
ку Ян Казимір домагався від нього розпуску по
домівках селян і міщан, а також направив у залишені
українським військом райони підрозділи коронної
армії.

Наступ жовнірів, повернення до маєтків панів із

Історія У краї ни

загонами озброєних слуг наштовхнулися на сильний
спротив з боку селян і міщан. Все ж, зломивши йо-
го, до лютого 1649 р. полякам вдалося окупувати
територію по лінії м. Бар — м. Меджибіж — межи-
річчя Горині і Случі.

їх спроби проникнути далі від неї на схід і південь
зазнали невдачі.

Розробка Б.Хмельницьким
наріжних принципів
української державної ідеї.
Початок становлення
українського монархізму

таких обставин 20 лютого 1649 р. у Пере-
СЯ|>яславі розпочалися українсько-польські
переговори. їх перебіг показав, що на цей час
гетьман, переосмисливши уроки минулорічної бо-
ротьби, вперше в історії української суспільно-
політичної думки сформулював основні принципи
національної державної ідеї. Надалі вони були роз-
винуті під час його квітневих переговорів з москов-
ським посольством Г.Унковського.

По-перше, у розмовах з королівськими комісара-
ми було чітко засвідчене право українського народу
на створення держави в етнічних межах проживан-
ня. В реалізації цього гетьман відтепер убачав основну
мету своєї діяльності («виб'ю з лядської неволі народ
весь руський… А ставши на Віслу, скажу дальшим ля-
хам: сидіте, мовчіте ляхи»).

По-друге, було висловлено ідею незалежності
утвореної держави від влади польського короля. Як
підкреслював Б.Хмельницький у розмові з Г.Ун-
ковським, «а нас Бог від них увільнив — короля ми
не обирали і не коронували, і хреста йому не цілува-
ли. А вони до нас про це не писали і не присилали, і
ми волею Божою цим від них стали вільні .

По-третє, сформульовано положення про со-
борність Української держави. В переговорах з
поляками гетьман неодноразово наголошував на
намірі „відірвати від ляхів всю Русь і Україну“.

По-четверте, утворена Українська держава роз-
глядалася як спадкоємниця Київської Русі.
Б.Хмельницький повідомив Г.Унковському про мож-
ливість замирення з Річчю Посполитою лише за
умови визнання її урядом незалежності козацької
України в тих кордонах, що „володіли благочестиві ве-
ликі князі“.

Протягом цього часу відбувалися серйозні зміни
і в самосвідомості українців: пришвидшується розви-

ток ідей Батьківщини, її єдності та незалежності,
чуття спільної мети й ідентичності. Польський істо-
рик другої половини XVII ст. В.Коховський
засвідчує, що під час переговорів в Переяславі пол-
ковник Ф.Джеджалій заявив польським послам:
»Майте для себе Польщу, а Україна нам, козакам, на-
лежить". Український посол С.Мужиловський,
розмовляючи в Москві з російськими сановниками,
підкреслив: нині Україна «стала вже їх, козацька
земля, а не польська і не литовська». За визнанням
польських посланців, котрі в травні побували в ко-
зацькій Україні, там «немає короля і не чути про іншу
владу, окрім гетьмана з Військом Запорозьким» і
«хлопство всієї України» покладає надії на Б.Хмель-
ницького, що він "їх з підданства Речі Посполитій
зможе звільнити".

У політичному житті відбувається заміна
функціонування «генеральної» (чорної) ради стар-
шинською, зміцнення гетьманської влади.
Окреслюється процес відродження ідеї українсько-
го монархізму, становлення монархічної форми
правління. Б.Хмельницький вперше прямо чи опосе-
редковано починає висловлювати думку про свою
владу не як владу виборного гетьмана, а самодержав-
ну владу володаря України. 22 лютого він заявив
польським послам: «Правда то єсть: жем лихий і
малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть єдинов-
ладцем і самодержавцем руським». Відомо, що
єрусалимський патріарх Паїсій надав йому титул
«князя Русі і прирівняв його до Костянтина Велико-
го» (тобто римського імператора Костянтина І
Великого). Польський анонімний автор праці про
королювання Яна Казиміра (кінець XVII ст.) наво-
дить дані, що під час переговорів з трансільванським
посольством, Б.Хмельницький обіцяв князеві допо-
могти захопити польську корону за умови визнання
його, гетьмана, незалежним «князем всієї Руської
землі» з столицею в Києві. У листі до короля від 8 бе-
резня члени польського посольства підкреслювали:
«йому (Б.Хмельницькому — Авт.) вже не про ко-
зацтво (йдеться), тільки про володаря й князя
Руських провінцій, як він наказав звертатися до ньо-
го, хоч і скритно».

Нова політична програма висувала як першоряд-
не завдання включення до складу держави Західного
регіону. З огляду на це насамперед потрібно було
закріпити за собою контрольовану територію. І за умо-
вами укладеного 25 лютого з польським посольством
перемир'я, гетьман добився визнання де-факто авто-
номії козацької України. Кордон між нею і Річчю
Посполитою мав проходити по ріках Горинь,

Українське національне відродження. Створення козацької держави

Прип'ять та м. Кам'янець-Подільський, через який
заборонялося переходити польським підрозділам,
урядовцям і шляхті.

Збаразько-Зборівська
кампанія.

Укладення Зборівської угоди

есною почала стрімко наростати хвиля
національно-визвольної і соціальної бороть-
би на терені Подільського воєводства,

межиріччі Случі й Стиру, Овруччині. За визнанням
уже київського воєводи А.Кисіля, «тут, від Дніпра до
Стиру, все повністю покозачилося ». За умов неба-
жання польського уряду йти на серйозні політичні
поступки, сподівання на продовження діалогу стають
примарними. Б.Хмельницький розпочав мобілізацію.
За словами українського літописця Самовидця, «так
усе, що живо, піднялося в козацтво». Польща також
завершує підготовку до воєнних дій. І 31 травня 10—
12-тисячне військо вторгнулося у південно-східну
Волинь. Відбулися бої в околицях Заслава, у Суль-
жиницях, Зв'ягелі, Острополі та в інших містах.
Десятки поселень були повністю знищені жовнірами;
край сплив кров'ю. Основні сили поляків на чолі з
польним гетьманом А.Фірлеєм спинилися під Ста-
рокостянтиновом.

Довідавшись про наступ ворога, Б.Хмельниць-
кий вирушив у похід, маючи на меті звільнити
українські землі від Перемишля до кордону з Мос-
ковією. Його раптова поява під Пилявцями викликала
паніку серед жовнірів, котрі поспішно відступили до
Збаража. До початку липня їх чисельність тут зрос-
ла до 15 тис. осіб. Тим часом, отримавши відомості про
наміри короля силами литовської армії Я.Радзівілла
завдати удару у напрямку Києва з подальшим вихо-
дом у тил українцям, гетьман направив проти нього
київського полковника С.М.Кричевського з наказом
будь-що зірвати плани ворога. Відчайдушна атака ук-
раїнцями литовських підрозділів 31 липня під Лоївом,
незважаючи на завдану їм поразку і смерть полков-
ника, настільки знекровила ворога, що литовський
гетьман змушений був відмовитися від виконання
королівського наказу.

Маючи у розпоряджені до 100 тис. вояків,
Б.Хмельницький, об'єднавшись, ймовірно, 8—-
9 липня з військом Іслам-Гірея (близько 30—
40 тис. осіб), вирішив наступати на противника. Ран-
ком 10 липня українсько-кримська кіннота з'явилася
під Збаражем. Так розпочалася Збаразька облога.
Протягом липня — початку серпня гетьман провів

7 великих приступів: 13, 17, 19, 20, 21, 31, липня,
6 серпня. Для повної блокади поляків з 20 липня роз-
почалися роботи щодо зведення навколо ворожих
позицій високих валів і копання глибоких ровів. На
початку серпня становище жовнірів стає безнадійним:
лютував страшний голод, гостро відчувалася неста-
ча води.

Дізнавшись 7 серпня про наближення королівської
армії, Б.Хмельницький вирішив атакувати її на марші.
Взявши із собою близько 40 тис. українців і 20—30
тис. татар, разом з ханом, очевидно, вночі з 13 на
14 серпня вирушив назустріч Яну Казиміру. За до-
помогою місцевого населення основні сили вдалося
заховати в лісах біля Озерної та Зборова, інше угру-
повання (мало вийти в тил полякам) — неподалік
Млинівців. Тим часом 20-тисячне польське військо,
прибувши 13 серпня в околиці Зборова, готувалося
до переправи через болотисту Стрипу. Туманного й
дощового ранку 15 серпня вона розпочалася.
Б.Хмельницький завдає противнику одночасного
удару з фронту і з тилу, де події розгорталися особ-
ливо успішно. Українці й татари розгромили жовнірів
і погнали їх до обозу під Зборів. За свідченням од-
ного з учасників битви, трупи встелили дорогу «на
велику милю» (бл. 8—10 км.). Дуже сильним був
удар і з фронту. Зім'явши корогви князя С.Корець-
кого, атакуючі зробили вигляд, що наступатимуть на
праве крило, але потім блискавично змінили напрям
просування й обрушилися на ліве крило. Поляки не
витримали й почали втікати, намагаючись заховати-
ся в коноплях, не дбаючи «ні про вітчизну, ні про
короля». Лише мужність короля й стійкість німців
дозволили жовнірам оговтатися й повернутися на
поле бою. Увечері він затих.

Становище польської армії було катастрофічним.
Вона втратила бл. 7 тис. осіб, у т.ч. понад 3 тис.
убитими. Командування розуміло, що не має підстав
сподіватися ні на перемогу «у відкритому бою», ні
на те, щоб витримати облогу. У пошуках виходу із
критичного становища король звернувся з листом
до хана, пропонуючи розпочати переговори. Ос-
танній погодився, оскільки був принциповим
противником розгрому Речі Посполитої й утворен-
ня незалежної Української держави. У боротьбі
України з Польщею вирішив проводити політику
«рівноваги сил», що вела до їх взаємного виснажен-
ня й давала можливість Криму відігравати про-
відну роль у Південно-Східній Європі.

Наступного дня битва відновилася. Якщо татари
«легко наступали» на польський табір, то українці роз-
почали відчайдушний штурм Зборова. Опівдні

Історія У краї ни

українці посилили натиск на табір і двічі проривали-
ся у нього, але, наштовхуючись на сильний спротив,
відступали. Вночі в обозі розпочалася паніка, яку з
великими труднощами королю вдалося вгамувати.

серпня воєнні дії припинилися. Переговори хана
з королем завершилися укладенням договору, що пе-
редбачав установлення «вічної приязні» й надання
взаємної допомоги проти ворогів. Польща згоди-
лась також на передачу Криму щорічних упоминок,
виплату 200 тис. талерів, визнання 40 тис. козаць-
кого реєстру. Після гострих дискусій Ян Казимір
погодився на таємну 6 статтю, в якій татарам дозво-
лялося «вільно спустошувати край, повертаючись
назад» (іншими словами — грабувати й брати ясир
на українських землях).

За таких умов Б.Хмельницький намагався збе-
регти якомога більшу автономію для козацької
України. До її складу мали ввійти Брацлавське,
Київське, Чернігівське воєводства, східні райони
Волинського і Подільського воєводств. Проте дове-
лося піти на серйозні поступки. Згідно з укладеним

серпня договором територію держави складали
лише Брацлавське, Київське і Чернігівське воєво-
дства. Втрачалася територія Барського, Зв'ягель-
іського, Любартівського, Миропільського, Ос-
тропільського й Подністровського полків. Чисельність
козацького реєстру встановлювалася в 40 тис. осіб.
Шляхта отримала право повернутися до маєтків; се-
ляни і міщани повинні були виконувати дореволюційні
повинності. А питання скасування унії відкладалося
до рішення сейму. 24 серпня було знято облогу Зба-
ража. Воєнна кампанія завершилася. Таким чином,
спроба створення соборної незалежної держави за-
знала невдачі. Гетьман змушений був задовольнитися
одержанням козацькою Україною автономії у межах
Речі Посполитої.

Внутрішня і зовнішня
політика українського уряду.
Формування
державних інституцій

*'\ дним з перших трагічних наслідків договору
І стало жахливе пограбування татарами зе-
мель Волині, Галичини й особливо Поділля.

Було спустошено Острог, Заслав, Сатанів, Бар,
Меджибіж й багато інших міст (всього близько 70).
Згідно зі свідченням автора «Рифмованої хроніки»,
Поділля настільки збезлюділо, що не було кому не ли-
ше рятувати дітей-сиріт, а й мертвих ховати.

Умови договору висунули перед українським уря-
дом комплекс питань політичного й суспільно-
економічного характеру, від вирішення яких залежа-
ла доля держави. Серед них чи не найскладнішим було
— запобігти соціальному вибухові селян і міщан,
оскільки передбачалося відновлення старої моделі
соціально-економічних відносин і вилучення з ко-
зацького стану десятків тисяч осіб з їх наступним
поверненням до «підданства». Вже у вересні розпо-
чався рух селян і міщан, котрі хотіли бути «собі
вільними» й не мати «над собою дідичних панів».
Особливої сили він набирає на початку 1650 p., ко-
ли після затвердження сеймом Зборівського договору
розпочалося масове повернення панів до маєтків.

За таких обставин Б.Хмельницький проводиз
гнучку соціальну політику. З одного боку, він розси-
лав універсали для «втихомирення» населення, з
другого — домагався від А.Кисіля «скромного» по-
водження шляхти з підданими, відмовився залучати
панів до складання реєстру, дозволив залишатися у
війську багатьом виписаним з реєстру, хто мав вико-
нувати обозну службу. Наприкінці лютого — на

Запорозька Січ в половині XVII ст.

Українське національне відродження. Створення козацької держави

початку березня у Києві зібралася старшинська ра-
да, рішення якої засвідчили прагнення Б.Хмель-
ницького не допустити відновлення найгрубіших
форм експлуатації трудящих, національно-релігійних
утисків. Рішення ради зафіксували також намаган-
ня старшини перетворити козацтво на привілейований
стан українського суспільства, змусити селян визна-
ти своє підлегле шляхті й гетьманській владі
становище. Місцеві органи влади одержують розпо-
рядження «жорстко страчувати» учасників соціальних
виступів тощо.

І все ж з березня стрімко наростає хвиля антифео-
дальної боротьби. Селяни і міщани йшли до «козаків
джурами» або переселялися за Дніпро й створювали
слободи. Посилюються виступи населення на окупо-
ваних поляками землях. За свідченням одного з
магнатів, «хлопи від Львова, від Стрию, від Устя
йдуть таборами між Прутом і Дністром через Волось-
ку землю до Могилева, в Україну… йдуть щодня… Не
думають нам хлопи біля Бара, а тим паче за Баром і
в Подністров'ї жодних маєткових повинностей відбу-
вати і панів своїх слухати чи у послушенстві панів
залишатися». Влітку соціальна боротьба набрала
особливо гострого характеру на Брацдавщині та Ліво-
бережній Україні. Не без сприяння органів влади на
початку 1651 р. у Брацлавщині спалахує антишля-
хетське повстання. Кам'янецький каштелян С.Лянц-
коронський підкреслював прагнення подолян «зни-
щити ляцьке ім я .

Важливе місце у політиці гетьмана посідала про-
блема реорганізації адміністративно-територіального
устрою України та зміцнення державних інституцій.
На початок 1650 р. було сформовано 16 полків, які
становили територіальне ядро (180—200 тис. кв.
км.) держави, де проживало у цей час близько 1,4 —
1,6 млн. осіб. У цілому завершується також творен-
ня державних інституцій козацької України.
Старшинська рада перетворилася (замість генераль-
ної ради) в головний орган державної влади, що
вирішувала політичні, економічні, військові й інші
справи й ухвали якої були обов язковими для гетьма-
на. Останній очолював уряд й державну адміні-
страцію, був головнокомандуючим, скликав ради,
відав фінансами, керував зовнішньою політикою.
Б.Хмельницький неухильно проводив курс на зосе-
редження в своїх руках всієї повноти влади. За
словами ротмістра С.Чарнецького (майбутнього та-
лановитого польського полководця), „всі (його) ша-
нують як Бога; у воєводствах Київському, Брац-
лавському, Чернігівському і Сіверському так
управляє, як і в Чигирині“. Він рішуче добивався

виконання органами влади прийнятих рішень; без
його відому полковники не мали права розв'язувати
важливі справи державного життя. Гетьман розгля-
дав свою залежність від польської Корони як чисто
формальну й з літа 1650 р. почав замислюватися над
питанням про встановлення династичного зв'язку з
молдавським господарем В.Лупу.

Керівні військово-адміністративні посади займа-
ла генеральна старшина. На території полків влада
перебувала у руках полковників, сотників, отаманів.
На місці станово-шляхетської системи земських і
підкоморських судів виросла мережа нових козаць-
ких судів. Замість ліквідованого доменіального
(за винятком монастирського) судівництва виника-
ли сільські суди. Незмінним залишалося міське
судівництво. Побутувала практика поєднання судо-
вої й адміністративної влади, що заборонялася
Литовськими статутами. Налагоджується функціону-
вання державних органів у сфері стягнення податків
з населення. Серйозна увага приділялася будівниц-
тву храмів, розвитку освіти, захисту найбільш
обездолених (у кожному місті й селі будувалися для
бідняків і сиріт спеціальні притулки), боротьбі з
кримінальними злочинцями.

Вдалося домогтися зміцнення міжнародного ста-
новища держави, зростання її ролі як суб'єкта
відносин у Східній і Південно-Східній Європі. Га-
даємо, що саме у другій половині 1650 р. укладається
угода з Портою про надання українським купцям
права вільно плавати Чорним морем, безмитної
торгівлі у портах імперії та перебування в Стамбулі
українського резидента. Влітку 1650 р. Б.Хмель-
ницький погодився прийняти турецьку протекцію і
наприкінці року султан взяв його „під крила і про-
текцію неосяжної Порти“. Справа тепер залишалася
за відповідною ухвалою старшинської чи генеральної
ради. Вдалося уникнути загострення відносин з
Росією й домовитися з Трансільванією про коорди-
націю дій проти Польщі. Гетьман змусив господаря
Молдавії відмовитися від проведення антиукраїнської
політики; підтримував дружні відносини з Валахією;
налагодив стосунки з Венецією; розпочав пошук
шляхів порозуміння з Швецією.

І все ж таки проблема нейтралізації негативних
наслідків кримсько-польського договору залишала-
ся нерозв'язаною. Кримська верхівка домагалася
створення антимосковської коаліції (із залученням до
неї козацької України) з метою проведення війни,
щоб прилучити землі Астраханського і Казанського
ханств. А загострення українсько-польських відно-
син наприкінці 1650 р. загрожувало зірвати ці наміри

Історія У краї ни

й утягти ханство у воєнні дії Намагаючись уникну-
ти участі в них, Іслам-Гірей тривалий час відмовляв
Б Хмельницькому у допомозі і лише під тиском сул-
тана направив наприкінці лютого 1651 р 5—6 тис
татар з нурадин-султаном Казі-Гіреєм з наказом
ухилятися від боїв з поляками

Відновлення

воєнних дій.

Битва під Берестечком.

Укладення Білоцерківського

договору

Т~ 1 ольський уряд вирішив не допустити зміцнен-
ії І ня Української держави 119 лютого 1651 р
Лit 12—14-тисячна польська армія на чолі з
польним гетьманом М Калиновським перейшла у
наступ Наступного дня вона атакувала м Красне, де
з основними силами брацлавського полку перебував
полковник Д Нечай У запеклому бою майже всі ко-
заки полягли (в т ч і Д Нечай), хоча й ворог втратив
до І тис жовнірів Продовжуючи наступ, поляки за-
хопили Мурафу, Шаргород, Чернівці, Ямпіль
Завдяки добре організованій кальницьким полковни-
ком І Богуном обороні вінницького монастиря
(11—20 березня) наступ М Калиновського загаль-
мувався 3 підходом сюди 20 березня українських
полків, польська армія відступила спочатку до Бара,
а потім Кам'янця-Подільського За місяць боїв во-
на втратила близько 6 тис вояків

Український гетьман переходить у наступ Однак
вичікувальна тактика володаря Криму та його про-
тидія проведенню українцями наступальних операцій
позбавили Б Хмельницького ініціативи й прирекли на
пасивність (близько місяця 100—110-тисячна армія
тупцювала на місці у районі Тернополя-Збаража) Це
дозволило Яну Казиміру завершити мобілізацію ве-
личезної армії (десь 200 тис жовнірів, шляхти й
озброєних слуг) і привести її 19 червня під Бере-
стечко В цей час Казі-Гірей вступає в переговори з
правлячими колами Польщі щодо можливості зами-
рення з ханом

Після зустрічі приблизно 20—21 червня з 30—
40-тисячною ордою Б Хмельницький подався до
Берестечка, де 28 червня розпочалися бої їх перший
день скінчився невдачею для кримсько-української
кінноти (до речі, українців було небагато), яка зму-
шена була відступити 29 червня вона атакувала
противника вже значно більшими силами Тепер по-
ловину кінноти складали українці В жорстокому

бою польська кіннота зазнала серйозної поразки (ли-
ше шляхтичів загинуло близько 200) й відійшла до
табору Проте хан хотів домовитися про мир і, за
свідченням окремих джерел, вступив у переговори з
королем Чим завершилися вони, нам не відомо, але
є підстави гадати, що Іслам-Гірей вирішив не брати
участі у майбутній битві Джерела зафіксували па-
сивність дій орди 30 червня, котра лише опівдні
зайняла позиції на схилах пагорба, звідки хан пригля-
дався, за визнанням одного з шляхтичів, „готуючись
до втечі“ І чи не тому основні сили орди знову були
відведені на пагорб'1 Сам він з кількома сотнями
вершників спостерігав за розвитком битви, що роз-
почалася приблизно о 16-й годині атакою польських
полків лівого флангу під проводом І Вишневецького
українських позиції Разом з окремими підрозділа-
ми татар їм вдалося затримати просування ворога

Бездіяльність хана дозволила королю перехопи-
ти ініціативу й розпочати наступ силами центру й
правого флангу Від гарматного пострілу по його
ставці Іслам-Гірей стрімко кинувся за пагорб, і, на-
че за сигналом, вся орда почала швидко відступати у
напрямі м Лешнева Українська армія одразу ж по-
трапила у катострафічне становище Крім цього, хан
затримав при собі гетьмана (котрий прибув до ньо-
го, щоб переконати у необхідності повернутися назад)
до кінця першої декади липня, що вкрай негативно по-
значилося на боєздатності українського війська
Проте 10 липня воно все ж зуміло, хоча й з велики-
ми втратами, вирватися з оточення Отже, можна
сказати, що трагедія під Берестечком стала зако-
номірним результатом зовнішньополітичного курсу
Криму

Герб війська Запорозького

Українське національне відродження. Створення козацької держави

Польська і литовська армії до початку вересня
окупували північні, центральні й західні райони ко-
зацької України Впав Київ Народні маси розгорнули
партизанську боротьбу, що набрала особливо вели-
кого розмаху у Поділлі й Чернігівщині Завдяки
організаторській діяльності Б Хмельницького вдало-
ся відновити боєздатність армії, зупинити під Білою
Церквою просування противника й змусити М По-
тоцького погодитися на переговори Все ж укладений
28 вересня Білоцерківський договір зводив нанівець
автономію держави її територія обмежувалася
Київським воєводством, кількість козаків зменшува-
лася до 20 тис, пани одержали право повертатися до
маєтків, гетьман підпорядковувався владі коронно-
го гетьмана тощо

Батогська битва
і виборення козацькою
Україною незалежності.
Наслідки Селянської війни

w»розуміло, що такі наслідки боротьби не мог-
ОС ли задовольнити ні український уряд, ні
населення козацької України І відразу ж про-
ти відновлення дореволюційних порядків виступили
широкі кола народних мас, підтримувані радикальним
угрупованням старшини Незважаючи на заходи
гетьманської влади, вкрай напруженою склалася си-
туація на теренах Чернігівського і Брацлавського
воєводств Під час складання нового реєстру спалах-
нуло повстання козаків Корсунського полку на чолі
з колишнім полковником Л Мозирею Хоча воно
наприкінці 1651 р було придушене, а Л Мозирю
страчено, у Лівобережній Україні з'явилися само-
звані гетьмани Вдовиченко, Бугай, Боданко, Дедюля
Внутрішньополітичну ситуацію ускладнювала також
опозиція гетьманові з боку полковників І Богуна
С Пободайла, М Гладкого

Намагання Б Хмельницького стабілізувати ста-
новище (виключення з реєстру 8 тис козаків,
надіслання таємних універсалів мешканцям Брац-
лавщини з проханням терпляче зносити підданство
панам" й обіцянкою «зняти з них це ярмо» весною
та ін ) успіху не мали Поява на початку березня
1652 р на Лівобережжі підрозділів польської армії
викликала тут новий спалах боротьби Розпочалося
масове переселення мешканців Чернігівського воєво-
дства на територію Миргородщини, Полтавщини,
Гадяччини тощо Серед радикального угруповання
старшини визріває задум зміщення Б Хмельницько-

го Хоча він був викритий і за рішенням ради у се-
редині травня було страчено групу полковників і
сотників, розвиток подій виходив з-під контролю
уряду. Виникла загроза вибуху громадянської війни
(за словами Б Хмельницького, «Русі з Руссю»), що
могла знищити молоду державу

Гетьман вчасно зрозумів цю страшну небезпеку
Тому з кінця квітня розпочав мобілізацію полків для
наступу проти 16—20-тисячного ворожого війська,
яке стояло табором під Батогом На початку другої
декади травня Б Хмельницький вирушив у похід,
заручившись підтримкою Криму, невдоволеного
політикою Варшави 1 червня авангард українсько-
кримського війська під проводом гетьманського сина
Тимоша розпочав бої з противником Наступного
дня підійшов Б Хмельницький Оглянувши вели-
чезний табір поляків, він зрозумів, що у М, Калинов-
ського замало сил для його одночасного захисту по
всьому периметру Тому вирішив завдати удару з
усіх боків У другій половині дня розпочалася стрімка
атака Не минуло й години бою, як польська кінно-
та заметушилася й розпочала готуватися до втечі
Помітивши це, М Калиновський наказав німецьким
піхотинцям відкрити вогонь по утікачах У цей кри-
тичний момент українські розвідники запалили у
ворожому таборі солому й сіно Жовнірів охопила
паніка, що полегшило украінсько-кримським
підрозділам прорив у середину табору Оволодівши
ним, українці пішли на штурм редутів, де закрилися
німці, й до заходу сонця захопили їх Перемога була
повною За всю свою середньовічну історію Польща
не зазнавала такого страшного розгрому Загинуло
щонайменше 8 тис жовнірів, у тч половина всіх гу-
сар Речі Посполитої

Поразка поляків викликала масове повстання на-
селення козацької України проти шляхти, і до початку
липня на всій її території відновлюється функціону-
вання національних органів влади Українська держава
виборола фактичну незалежність, що створювала
сприятливі умови для реалізації національної ідеї У
джерелах знаходимо згадку про карбування восени
1652 р власної української монети Гетьман почав
міркувати над створенням 50-тисячної регулярної
армії Зміцнювалася його влада

Б Хмельницький де-факто визнав соціально-
економічні наслідки Селянської війни, що знаменувало
Гі завершення Нова модель соціально-економічних
відносин мала свої особливості Були ліквідовані, за
невеликим винятком, велике й середнє землево-
лодіння, фільварково-панщинна система господарю-
вання й кріпацтво Більшість земельного фонду про-

Історія У краї ни

гнаних феодалів, королівщин и католицької церкви пе-
рейшла у власність державного скарбу. Зросло
землеволодіння православних монастирів. Започат-
ковується складання гетьманського й старшинського
землеволодіння, завершується процес утвердження
козацької земельної власності. Значна частина земель
переходить до рук селян, котрі виступали її співвлас-
никами нарівні з державою.

Відбулися істотні зміни у соціальній структурі
суспільства. Було ліквідовано стан великих і середніх
світських землевласників, різко зменшилася кількість
дрібної шляхти, але зросла Гі роль у політичному
житті. Провідна роль у суспільстві перейшла до ко-
зацького стану. Істотно поліпшилося становище
селянства, котре здобуло особисту свободу, влас-
ницькі права на землю, право вступу до козацького
стану. Зміцнився статус православного духовенства.
Провідна роль у житті міст перейшла до рук ук-
раїнців. Пришвидчився процес формування нової
еліти суспільства.

Щоб уникнути продовження воєнних дій,
Б.Хмельницький намагався схилити уряд Речі Пос-
политої до визнання незалежності козацької України,
що дозволило б, за його словами, "і нам, і Речі Пос-
политій жити у спокої". Однак польська еліта вияви-
лася неспроможною відмовитися від імперської ідеї
відновлення свого панування. Тому точиться гостра
дипломатична боротьба. Польський агент ксьондз
С.Щитницький у листі до канцлера підкреслював, що
метою діяльності Б.Хмельницького є «абсолютно й
незалежно від жодного монарха панувати, і всі ті
землі мати у володінні, які починаються від Дністра,
йдуть до Дніпра й далі до московських кордонів...».

Погіршення

геополітичного становища.

Жванецька кампанія

f ' априкінці 1652 р. Річ Посполита пришвид-
" ■ * шує підготовку до нового наступу. У лютому

1653 р. її підрозділи атакували Погребище,
Прилуки й інші міста Брацлавщини. Через місяць по-
чалося вторгнення 8-тисячної армії, яка, прямуючи до
Умані, знищила десятки міст і сіл. Лише після пораз-
ки під Монастирищем, вона відступила з території
Української держави.

Весною 1653 р. почало ускладнюватися міжнарод-
не становище козацької України. Справа в тому, що
гетьман, намагаючись прилучити Молдавію до анти-
польського союзу, домігся одруження (серпень 1652
р.) сина Тимофія з донькою В.Лупу Розандою, не пе-

редбачивши при цьому негативних наслідків цієї
акції. Османська імперія виступила проти включен-
ня Молдавії в сферу політичних інтересів України.

т/> •… и

ІЧрім того, українсько-молдавський союз насторожив
володарів Валахії і Трансільванії, які пішли на збли-
ження з Річчю Посполитою. А внаслідок нероз-
важливих дій Т.Хмельницького у Молдавії у травні,
розпочалося оформлення антиукраїнської коаліції у
складі Речі Посполитої, Валахії й Трансільванії, до
якої згодом приєдналася (після державного перево-
роту) і Молдавія.

На цей час почали проявлятися й негативні
наслідки тривалої боротьби за незалежність.
Внаслідок воєнних дій сильного спустошення зазна-
ло Правобережжя (було знищено понад 100 міст і
містечок). Вони разом з голодівками й епідеміями чу-
ми й холери (1650—1652 pp.) зумовили важкі втрати
серед населення (обезлюдніли цілі райони). Розорен-
ня козацтва унеможливлювало значній його частині
виконувати військову повинність. Не можна ігнору-
вати й того факту, що напруга боротьби породжувала
серед частини населення зневіру й розчарування у не-
можливості виборення перемоги, посилювала серед
нього промосковські настрої.

Саме ці фактори у поєднанні з невдоволенням,
грабежами татар і невдачами Тимофія у Молдавії
викликали приблизно 20 червня масовий виступ во-
яків у таборі під Городком (Поділля) проти політики
Б.Хмельницького. Внаслідок цього йому довелося
відмовитися від продовження походу у Галичину й по-
вернутися до Білої Церкви. Влітку він припускається
нової помилки у молдавській політиці, внаслідок якої
близько 18—19 серпня 6—8-тисячне українське
військо під проводом Тимофія було оточене у Сочаві
молдавсько — валасько -трансільвансько — польськими
підрозділами. Вона призвела також до погіршення
відносин з Кримом і Портою.

22 серпня польське військо на чолі з Яном Кази-
міром виступило з-під Глинян у похід проти козацької
України. На початку жовтня назустріч вирушив
Б.Хмельницький. Об'єднавшись у дорозі з татара-
ми, направив до Сочави значні сили, не знаючи про
смерть сина (помер від рани у середині вересня).
Вони незабаром повернулися, бо обложені українці
домоглися почесної капітуляції й залишили Сочаву.
Отримавши трагічну звістку про загибель Тимофія,
гетьман подався до Кам янця, щоб перехопити на
марші поляків. Тим часом король після двотижнево-
го перепочинку під Кам'янцем 29 вересня виступив
до Бара, плануючи подальший наступ до Білої Цер-
кви. Однак, дізнавшись біля с. Зеленче про об'єднан-

Українське національне відродження. Створення козацької держави

ня українсько-кримського війська, вирішив поверну-
тися й зупинитися табором біля м. Жванець, споді-
ваючись на підхід союзників. 8 жовтня близько 49
тис. жовнірів зайняли позиції під замком між ріками
Дністер і Жванчик, 21 жовтня розпочалися воєнні дії.

Б.Хмельницький спочатку перебував під Шар-
городом, а потім підійшов до Бара. Маючи дані про
важке становище противника (голод, епідемія, дезер-
тиство), він вирішив відмовитися від проведення
битви й досягти капітуляції поляків шляхом їх обло-
ги. І вже на початку листопада вони опиняються
майже у повному оточенні. Для активізації воєнних
дій і посилення блокади переніс свою ставку до Гу-
сятина. До середини грудня становище жовнірів стає
катастрофічним: від голоду й холоду померло близь-
ко 10 тис. вояків і слуг.

За таких обставин король пішов на переговори з
ханом (в яких українській стороні відводилася роль
статистів), які 15 грудня завершуються укладенням
(в усній формі) Кам'янецької угоди, за якою воєнні
дії припинялися. Польща зобов'язувалася виплати-
ти упоминки, а питання ясиру обходилося мовчанкою,
що практично розв'язувало татарам руки для захоп-
лення бранців на українських землях. Відносно
козацької України вона передбачала відновлення не
умов Зборівського договору (як це часто стверд-
жується в історіографії), а лише передбачених ним
прав і вільностей козацтву. Всі ж інші аспекти дого-
вору ігнорувалися. Тому не випадково Крим погодився
на негайну окупацію козацької України польськими
підрозділами, повернення туди панів, відновлення
дореволюційних повинностей селян і міщан. Таким чи-
ном, політичні наслідки Жванецької кампанії
виявилися катастрофічними: вони не передбачали
навіть автономії для Української держави в складі Речі
Посполитої. Воєнно-політичний союз з ханством
ставав фатальним для реалізації державної ідеї.

Переяславська рада.
Укладення українсько-
російського договору
та його значення

% цій ситуації перед гетьманом гостро постає
%. проблема пошуку військово-політичної допо-
! моги зовні. У реальному житті її можна було
одержати від Порти чи Московії. Адже, як справед-
ливо зауважував Я.Дашкевич, трагедія України
полягала в тому, що як соборна держава вона могла
виникнути й зміцніти лише під протекторатом одно-

го з сусідів; не було можливості здійснити перехід до
незалежності без попереднього залежного періоду.
Більшість старшини надавала перевагу московсько-
му варіанту. Зумовлювалося це дією кількох чинників:
приналежністю до православного віросповідування,
наявністю в історичній пам'яті українського народу
ідеї спільної політичної долі за часів княжої Русі,
відсутністю в етнопсихології українців антиросійсь-
ких настроїв, близькістю мови й культури,
військово-політичною слабкістю Росії у порівнянні з
Османською імперією, що давало надію на збережен-
ня Україною повнішої державної самостійності.

В результаті тривалих переговорів 11 жовтня
1653 р. Земський собор вирішив прийняти Військо
Запорозьке «під свою государеву високу руку» й
розпочати війну проти Речі Посполитої. 29 жовтня
посольство В.Бутурліна виїхало в Україну для юри-
дичного оформлення цього акту з боку гетьмана й
старшини. У такий спосіб Московія прагнула за-
побігти небезпечному для себе зближенню України з
Портою і небажаному зміцненню Польщі у разі її по-
разки.

Хоча скликана 18 січня Переяславська рада ух-
валила рішення про прийняття протекції царя,
подальші переговори ледь не зірвалися через відмо-
ву посольства В.Бутурліна присягнути від імені царя
в тому, що той не віддасть українців польському ко-
ролеві й не порушить їхніх прав та вільностей. Лише
усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможності
власними силами відстояти незалежність, довести
до переможного кінця війну з Польщею й домогти-
ся возз'єднання українських земель у межах єдиної
держави змусило гетьмана й старшину погодитися на
однобічну присягу цареві як протектору. Адже в разі
відмови від неї знесилена Українська держава зали-
шалася сам на сам з Річчю Посполитою, яка
відповідно до Кам'янецької угоди, заручилася
підтримкою ханства на проведення її негайної окупації.
Поділяємо міркування І.Лисяк-Рудницького, що
гетьман «гостро відчував уразливість геополітично-
го становища України і його, як і Бісмарка,
переслідував „кошмар коаліцій“. Здається, голов-
ною турботою Хмельницького було бажання уникнути
війни на два фронти.

Не торкаючись перебігу подальших переговорів
(вони добре з'ясовані в історіографії), обмежимося
констатацією факту укладення наприкінці березня в
Москві договору. Він передбачав цілковите збережен-
ня за козацькою Україною витворених форм правління
й устрою інституцій політичної влади, території, су-
ду і судочинства, армії (в 60 тис. реєстрових козаків),

фінансової системи, територіально-адміністративно-
го поділу, нової моделі соціально-економічних
відносин, цілковитої незалежності в проведенні
внутрішньої політики Важливе значення мала ре-
алізація Б Хмельницьким ідеї пожиттєвого
гетьманства Суверенітет України частково обмежу-
вався в царині зовнішньополітичної діяльності
(відносини з Річчю Посполитою і Портою), а також
обов'язком виплачувати данину до московської скарб-
ниці За своїми формально-правовими ознаками
договір нагадував акт про встановлення відносин
номінальної протекції, але за змістом найімовірніше
передбачав створення під верховенством корони Ро-
манових конфедеративного союзу, спрямованого
проти зовнішнього ворога

Як оцінити значення цього договору, який проісну-
вав лише до вересня 1658 р (часу укладення украін-
сько-польського Гадяцького договору)'1 Поділяємо
міркування О Апанович, ідо він не був „для України
ні трагедією, ні ганьбою“ Його значення полягало в
наступному

по-перше, в царині міжнародних відносин він
засвідчував юридичну форму відокремлення й неза-
лежності козацької України від Речі Посполитої,

по-друге, він служив правовим визнанням
Росією внутрішньополітичної суверенності Ук-
раїнської держави, недоторканості існуючих
державних інституцій і витвореної системи соціаль-
но-економічних відносин,

по-третє, він відкривав перспективу в союзі з
Московією довести до переможного кінця війну з
Річчю Посполитою й завершити об'єднання земель
у кордонах національної дерджави,

по-четверте, він виступав у свідомості
нацюнально-патрютичної еліти наступних поколінь,
за визнанням П Орлика, „найсильнішим і найнепе-
реможнішим аргументом і доказом суверенности
України

Осінньо-зимова
кампанія 1654—1655 pp.
а її трагічні наслідки
для козацької України

епер на чільне місце висуваються завдання,
спрямовані на відрив від Речі Посполитої
придунайських країн, запобіганню вкрай не-

безпечному для України зближенню Польщі
з Кримом та координації дій української та мос-
ковської армій проти ворога Однак, незважаючи
на зусилля української дипломатії, розвиток міжна-

Історія У краї ни

родних відносин складався несприятливо Володарі
придунайських держав воліли залишитися у сфері
інтересів Польщі Порта вирішила підтримати
антиросійську позицію Криму Влітку 1654 р між
Кримом і Річчю Посполитою укладається “Вічний
договір» про взаємну допомогу, який був ратифіко-
ваний 22 листопада новим ханом Мегмед-Гіреєм

Усвідомлюючи жахливу небезпеку удару ЗО—
40-тисячного польського війська із заходу та
ЗО—40-тисячної орди з півдня, гетьман прагнув до-
битися від Росії допомоги і перегляду нею плану дій,
що відводив основну роль боротьбі за оволодіння
Смоленськом і Білорусією Однак, зазнав невдачі, бо
бюрократичний апарат Московії виявився неспромож-
ним реально оцінити військово-політичну ситуацію й
вчасно переорієнтуватися та надіслати військові сили
Тому Б Хмельницький втратив кілька місяців часу,
сприятливого для наступу проти ворога Цим
скористалося польське командування, і в листопаді
30-тисячна армія вторглася у Брацлавщину На
початок 1655 р 50 міст Подільського краю були
повністю зруйновані, десятки тисяч подолян загину-
ли у боротьбі

Після об'єднання на початку 1655 р з татарами
польське командування продовжило наступ до Умані
Лише дочекавшись нарешті 23 січня підходу 10—
12 тис московських вояків, Б Хмельницький ви-
ступив у похід Увечері 29 січня неподалік Охмато-
ва несподівано для себе він був атакований воро-
гом, якому вдалося увірватися до табору й захопити
16 гармат Битва набрала затятого характеру Поля-
ки були витиснуті з табору і до ранку 30 січня
українцями й росіянами зводяться неприступні
укріплення (здебільшого з возів і саней, снігу й
трупів)

Гетьман не втрачав надії вирватися із страшної па-
стки (армія була оточена в лютий мороз, не маючи ні
палива, ні води) 3 одного боку, готував полки для
прориву під захистом табору, з другого — вступив у
переговори з кримськими мурзами, аби нейтралізу-
вати їх під час виходу з оточення 30 січня відбувалася
гарматна перестрілка, а українська піхота вела влуч-
ний вогонь по жовнірах, завдаючи їм великих втрат
Дійшовши згоди з татарами, ранком 1 лютого ук-
раїнський табір почав просуватися до Охматова Всі
спроби польської армії розірвати його чи спинити не
мали успіху Українці і росіяни, відбивши всі при-
ступи, пройшли через околиці Охматова й подалися
до Букова Отже, кровопролитна битва не виявила пе-
реможця, жодна з сторін не могла проводити
наступальних операцій

Українське національне відродження. Створення козацької держави

Польсько-кримське військо відійшло на терени
Брацлавщини, де С Потоцький дозволив союзникам
як винагороду брати ясир До кінця березня край
перетворився на руїну За допомогою жовнірів тата-
рами було зруйновано близько 270 міст і сіл й 1 тис
церков, вбито не менше 10 тис немовлят 1 взято в не-
волю близько 200 тис осіб Цей жахливий фінал
кампанії став важким ударом для гетьмана, котрий по-
чинає втрачати надії на можливість одержання від
Московії ефективної допомоги Довідавшись про
відхід на початку квітня татар до Криму, він послав
у Брацлавщину полки І Богуна та М Зеленського, які
до середини травня звільнили її від поляків

Боротьба уряду за возз'єднання
Західного регіону.
Встановлення
спадкоємного гетьманату

очекавшись підходу московського війська

І Бутурліна, 11 липня Б Хмельницький вис-
тупив у похід, прямуючи до Галичини У се-

редині серпня українсько-московське військо
взяло в облогу Кам'янець-Подільський, під стінами
якого гетьман прийняв шведського посла й погодив-
ся на спільні ди із шведами проти поляків Не гаючи
часу, він вирушив до Львова і після розгрому 29 ве-
ресня коронного війська год Городком розпочав облогу
міста На початку жовтня Б Хмельницький напра-
вив до західних кордонів України корпус Д Вигов-
ського і П Потьомкіна, щоб таким чином поширити
свою владу на весь західноукраїнський репон Не ви-
падково під час переговорів з посольством львівського
магістрату 10 жовтня він підкреслив, що став воло-
дарем всієї Руської землі

Здавалося, плани Б Хмельницького про воз-
з'єднання українських земель сповнилися Однак
розвиток подій пішов іншим шляхом Шведський
король Карл X і його радник колишній польський
підканцлер Г Радзейовський вирішили не допустити
(кожен із своїх інтересів) входження Західного
регіону до складу козацької України й висунули геть-
манові вимогу залишити Галичину Крім того хан,
поспішаючи на допомогу королю, вторгнувся в ук-
раїнські землі За таких умов Б Хмельницький
змушений був відмовитися від реалізації програми
возз'єднання й на початку листопада залишив око-
лиці Львова

Перед відходом він прийняв королівського посла
С Лубовіцького, якому повідомив про можливість
замирення з Польщею лише за умови відмови її уря-

ду від претензій «до всього Руського князівства» і виз-
нання його за козаками по Володимир, Львів, Ярослав
і Перемишль Дорогою українсько-московське війсь-
ко двічі — під Заложцями (14—15 листопада) і
Озерною (20—21 листопада) — було атаковане та-
тарами Проте, зазнавши невдачі, хан пішов 22
листопада на укладення договору, що передбачав
нейтралітет Криму у війні України і Московії проти
Речі Посполитої

З кінця 1655 р визначився ще один згубний для
реалізації української державної ідеї фактор Мос-
ковія, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, пішла
на зближення з Річчю Посполитою і в кінці травня
наступного року оголосила війну Швеції Б Хмель-
ницький намагався переконати царя у помилковості
цього курсу й направив для захисту українських інте-
ресів на російсько-польські переговори у Вільно своє
посольство, яке, однак, не було допущене до участі
в них Укладене на початку листопада Віденське пе-
ремир'я зафіксувало згоду російської сторони після
обрання царя на польський трон на залишення козаць-
кої України в складі Речі Посполитої

Виходячи із ситуації, гетьман розпочав пошук
шляхів до створення з Швецією і Трансільванією
антипольської коаліції При цьому пильнував, щоб їх
володарі у текстах відповідних договорів зафіксува-
ли визнання західноукраїнського регіону складовою
частиною Української держави Тому, дізнавшись на
початку 1657 р від шведського посла ГВеллінга про
визнання Карлом X незалежності України лише в
складі Брацлавського, Київського і Чернігівського
воєводств, старшинська рада відхилила пропозицію
укласти угоду Вона вирішила «не вступати з королем
ні в які переговори, поки він не визнає за ними пра-
ва на всю Україну, або Роксоланію, де є грецька віра
та існує їхня мова, аж до Вісли» Під час переговорів
з послами Трансільванії та Швеції влітку 1657 р
Б Хмельницикий знову засвідчив твердий намір «от-
римати всю Україну між Віслою і тутешніми місцями»,
яку вони нікому не віддадуть

Певні надії український уряд покладав на успіх по-
ходу у Польщу трансільванського князя Д'єрдя II
Ракоці, котрому на допомогу було послано наприкінці
1656 р корпус А Ждановича Хоча союзники взя-
ли Краків і Варшаву, через прорахунки князя й
залишення Польщі Карлом X, похід закінчився пов-
ним провалом Тому потрібен був пошук нових
політичних комбінацій

Якими ж були напрями політичного розвитку ко-
зацької України в 1654—1657 рр Насамперед
відзначимо інтенсивний процес утвердження спадко-

вого гетьманату, як форми управління Б Хмель-
ницький добився великих успіхів в утвердженні своєї
влади Вже влітку 1654 р київський митрополит
С Косов в листі до московського уряду характеризу-
вав його, як "їх країни начальника і володаря"
Подібну думку висловив у цей же час у Москві ук-
раїнський посол полковник П Тетеря
Б Хмельницький «володів усім один, що накаже, те
і всім військом роблять» Однак, він розумів не-
обхідність дотримання традиційних атрибутів у
прийнятті рішень, тому проводив їх через схвалення
старшинських рад, що надавало їм в очах козацтва
легітимності Зазнає змін і його титулування, яке
виглядало по-монаршому «Божою милістю гетьман
Військ Запорозьких»

Цей курс увінчався реалізацією ідеї спадкоємності
гетьманської влади Квітнева 1657 р Корсунська
рада обрала його сина Юрія гетьманом, що відкри-
вало шлях до утвердження володарювання династії
Хмельницьких Нова форма правління не мала
серйозної ні соціальної, ні політичної опори в
суспільстві, вона трималася в основному на титанічній
постаті Великого гетьмана та вузького кола його од-
нодумців І справа не в тому, що її не сприйняли
козацько-селянські маси, в перспективі вони могли б
стати соціальною опорою спадкового гетьманства
Потрібен був час Інша справа — позиція політич-
ної еліти, яка у своїй масі не поділяла монархічної ідеї
й прагнула домогтися утвердження республікансько-
олігархічної форми правління Незважаючи на
обрання спадкоємця булави, з кінця травня (в умо-
вах різкого погіршення стану здоров'я
Б Хмельницького) розгорілася прихована боротьба
за владу Є дані, наче гетьман, дізнавшись про ці
зазіхання з боку генерального писаря І Виговського
та полковника ГЛесницького, ледь не позбавив їх
життя Вважаємо, що політика Б Хмельницького
на утвердження в козацькій Україні спадкового геть-
манства носила прогресивний характер, оскільки
сприяла консолідації еліти і суспільства навколо дер-
жавної ідеї, відкривала шлях для запобігання гострій
міжусобній боротьбі за булаву

Смерть Б.Хмельницького
та історичне значення
його діяльності

ісля важкої виснажливої хвороби в понеділок
6 серпня 1652 Р помеР творець Української
держави Ного похорони відбулися

ймовірніше всього 2 вересня в Суботові в іллінській

церкві Значення його постаті в українській історії вба-
чаємо в наступному

Б Хмельницький зумів об'єднати всі пат-
ріотичні сили навколо великої ідеї національного
визволення,

спрямував енергію народних мас на розбудо-
ву соборної держави та виборення нею незалежності,

першим виробив наріжні принципи національ-
ної державної ідеї, яка стала визначальною у визво-
льних змаганнях нації наступних сторіч,

гнучкість соціально-економічної політики доз-
волила провести державний корабель повз небезпечні
«соціальні рифи», запобіг вибуху громадянської війни,
що неминуче привело б державу до руйнації,

приборкав анархічну стихію охлократії й ота-
манства старшини, взяв курс на встановлення
спадкового гетьманства,

проявив себе блискучим полководцем, створив
боєздатну й добре організовану національну армію,
прийняв військовий статут «Статті про устрій Війсь-
ка Запорозького», збагатив українське військове
мистецтво,

відіграв вирішальну роль у процесі станов-
лення розвідки й контррозвідки Української держави,

створив дипломатичну службу, що забезпечи-
ла прорив на шляху до визнання козацької України
урядами інших країн як суб'єкта міжнародних відно-
син, виявив себе тонким і дуже вправним дипломатом

Ліквідація

спадкового гетьманату.
Основні напрями політики
уряду І.Виговського

ісля смерті Б Хмельницького загострилася
боротьба за владу Першим зробив спробу

»відібрати булаву у Юрія гетьман Г Десниць -

кий, але зазнав невдачі Успішніше діяв І Виговський
зібрана в Суботові секретна нарада частини полков-
ників, як встановив Ю Мицик, вирішила, щоб він до
часу повноліття Юрія виконував гетьманські функції
На початку вересня старшинська рада обрала його
гетьманом — «поки змужніє» Юрій А в другій по-
ловині жовтня Корсунська розширена старшинська
рада підтвердила це рішення, знявши згадане обме-
ження 27 жовтня чернігівський єпископ Л Баранович
освятив булаву, бунчук і шаблю, які раніше належа-
ли Б Хмельницькому, й вручив їх І Виговському

Так було усунуто династію Хмельницьких від
влади й скасовано попередню форму правління, тоб-
то, по суті, здійснено лептимним шляхом державний

Історія У краї ни

Українське національне відродження. Створення козацької держави

переворот, який зруйнував єдину перепону розгортан-
ню боротьби за владу Адже, попри свою юність і
відсутність визначних здібностей, Ю Хмельниць-
кий, як спадкоємець величезних заслуг засновника
династії, в очах різних прошарків населення міг
відігравати роль символа соборності України, легитим-
ного носія верховної ради Тепер же, коли принцип
спадковості гетьманства виявився порушеним, для ба-
гатьох старшин з'явилася спокуса поборотися за
булаву, що й стало однією з причин руїни Української
держави

Безсумнівно, прихід до влади І Виговського при-
пав на час загострення соціальних суперечностей та
ускладнення геополітичного становища країни Мож-
на було очікувати, що такий досвідчений політик
спроможе вчасно вжити необхідних заходів, щоб за-
побігти спалаху громадянської війни На жаль, цього
не сталося Лиховісну роль тут зіграли два фактори
Перший — І Виговський виявився нездатним зро-
зуміти значимість й незворотність перевороту, що
стався в ході революції в сфері соціально-економічних
відносин й вважав за можливе відновлення їх доре-
волюційної моделі Другий — новий гетьман став на
шлях ігнорування провідної політичної ролі в дер-
жаві козацтва (висуваючи на неї шляхетство), а
також його традиційних принципів соціальної ор-
ганізації

їх негативні наслідки виразно окреслилися уже на-
прикінці 1657 р Рішуче придушивши заворушення
у війську, уряд почав відверто нехтувати традиційни-
ми «свободами і вільностями городового й
запорозького козацтва, зокрема змістив кошового, за-
боронив ловити рибу в річках і продавати вино,
поширив практику оренд і збільшення поборів
Здійснюється необачна спроба відновити шляхет-
ське землеволодіння на терені Полтавського і
Миргородського полків

Воднораз серед запорожців і городових козаків
шириться невдоволення тим фактом, що вибори но-
вого гетьмана сталися не на чорній раді, тобто без їх
участі Окрім цього, чимало козаків і старшин не
приховувало антипатії до постаті І Виговського За
визнанням козака І Петрова, його „наша братія не
любить і “найбільше потерплять ще років три чи чо-
тири, а тоді де оберуть Хмельниченка» Всі ці чинники
й зумовили вибух опозиційного руху, яЈий до кінця
1657 р набрав загрозливого характеру Його центра-
ми стали Запорожжя і Полтавський полк Виходячи
із амбітних інтересів, ним вирішили скористатися
кошовий Я Барабаш і полтавський полковник
М Пушкар, котрі, як встановила російська дослідни-

ця Т Яковлева, не належали до «промосковського»
угруповання старшини

Зіткнувшись із серйозним спротивом, І Виговсь-
кий обрав згубну для держави тактику дій Замість
того, щоб рішучими діями (мав у розпорядженні
40—60-тисячне військо) придушити виступ, або
шляхом поступок залагодити конфлікт, почав схиля-
ти до його розв'язання (всупереч договору 1654 р )
російський уряд До такого ж кроку вдається
керівництво опозиції Внаслідок цього обидві сторо-
ни несуть відповідальність за створення сприятливих
умов для реалізації Москвою планів обмеження су-
веренітету козацької України та її перетворення в
автономну частину імперії

В зовнішній політиці до початку 1658 р прово-
дився курс, спрямований на захист національних
інтересів Було зроблено кроки для відновлення со-
юзницьких відносин з Кримом й порозуміння з
Портою, 16 жовтня укладено договір із Швецією, що
передбачав утворення військово-політичного союзу
й визнання Гі урядом незалежності України Серйоз-
на увага приділялася вреіулюванню взаємин з Річчю
Посполитою і в жовтні укладається угода не розпо-
чинати воєнних дій й дотримуватися кордону по р
Горинь Правда, з листопада гетьман та Ю Немирич
повертаються до ідеї можливості входження на пев-
них умовах козацької України до складу Речі
Посполитої На початку січня 1658 р І Виговський

Іван Виговський

передав Яну Казиміру згоду на визнання його сюзе-
ренітету й укладання відповідного договору. Ці кроки
не були реалізацією заздалегідь продуманого плану
на з'єднання з Польщею й не варто перебільшувати
пропольських симпатій гетьмана.

Протягом лютого—березня 1658 р. І.Виговський
веде складну й в окремих аспектах важкозрозумілу
зовнішньополітичну діяльність. Визначальними бу-
ли два напрями. З одного боку, він проводив курс на
зближення на антиросійській платформі з Річчю
Посполитою і Кримом, з другого — робилися такі по-
ступки Москві, про які російський уряд міг лише
мріяти (погодився на прибуття воєвод до «знатних
міст» й передачу їм адміністративної влади; уступку
Бихова, Чаусів й інших білоруських міст; пропону-
вав взяти на себе функції «вмиротворення» Зопо-
рожжя й Полтавського полку; пропонував надісла-
ти до міст воєвод з комісарами для складання козаць-
кого реєстру й перепису міщан, млинів, оренд то-
що).

Початок

громадянської війни.
Полтавська трагедія

осковія майстерно розігруючи карту прими-
рення сторін, по суті провокувала
загострення боротьби між ними, формую-

чи з козацтва, старшин і духовенства угруповання
своїх прихильників. Тим часом М.Пушкар і його
прибічники, відмовляючись визнавати владу геть-
мана, збільшували військо. У миргородському полку
козаки обрали полковником однодумця полтавсько-
го полковника С.Довгаля. Починаючи з березня в
соціальний рух втяглися десятки тисяч селян, міщан
і козаків, котрі громили маєтки шляхти й старшин,
розправлялися з їх власниками, орендарями, збира-
чами податків. Боротьба переросла в громадянську
війну. Серед повстанце визріває план походу на Чи-
гирин. У ролі політичного керівника виступало
Запорожжя, яке під прапором захисту козацьких
прав і вільностей від „ляха" гетьмана, домагалося
скликання чорної ради. Вперше з літа 1648 р. Січ зно-
ву перетворилася на серйозну політичну силу.

Яких же заходів вживав І.Виговський? Після
невдалої спроби на початку лютого розгромити
М.Пушкаря він не йшов ні на компроміси, ні на
рішучі дії. Лише дочекавшись у першій половині
квітня підходу татар, гетьман вирішив розпочати ак-
тивні операції проти повстанців. Він проводить
мобілізацію армії. Водночас направив посла до поль-

ського сановника С.К.Беньовського з повідомленням,
що тепер найліпший час для переговорів про повер-
нення козацької України до складу королівства. У
першій половині травня українсько-кримська армія
розпочала переправу через Дніпро, а в середині міся-
ця І.Виговський залишив Чигирин.

Гетьманське військо, безжалісно спустошуючи
околиці, оточило Полтаву. На початку червня І.Ви-
говський через посольство Ф.Лободи надіслав
ультиматум: визнати його владу і взяти участь у
воєнній кампанії проти Московії. М.Пушкар
засвідчив готовність скласти зброю, але за умови
надіслання назад до Криму орди і відмови гетьмана
від московського походу. Тоді І.Виговський пригро-
зив узяти Полтаву штурмом і всіх знищити. У
запеклому бою 10 червня в околицях міста повстанці
зазнали поразки (полягло, за одними даними, 15
тис., за іншими — 30 тис. осіб). М.Пушкар потра-
пив до полону і був страчений (за свідченням інших
джерел, його було вбито в бою, а голову принесено
гетьману).

Частину захоплених до полону повстанців було
страчено, інших — віддано татарам. Наступного дня
І.Виговський увійшов до Полтави і " козаків велів усіх
вирубати, а жінок і дітей і міщан і мужиків всіх віддав
татарам", а саме місто дощенту зруйнував. Він доз-
волив союзникам грабувати міста й села аж до м.
Лубни і р.Сули. Щоб довершити розгром опозиції,
гетьман наказав стратити кількох полковників і 12 сот-
ників. Цей терор, за словами овруцького полковника
В.Виговського, «в людей учинив страх великий».
Усього ж внаслідок цієї каральної експедиції загину-
ло щонайменше 50 тис. осіб. Оскільки постраждало
переважно населення Лівобережної України, окрес-
лилася вкрай негативна тенденція його протистояння
до Правобережжя.

Зближення
з Річчю Посполитою.
Укладення Гадяцького договору

овернувшись до Чигирина, І.Виговський
очікував вістей про хід переговорів з Поль-
, щею П.Тетері, котрого відправив, ймовірно,

наприкінці травня з табору під Полтавою. Вони за-
вершилися схваленням 5 липня проекту угоди, статті
якої пізніше стали основою Гадяцького договору. Як
промовляють джерела, він прагнув домогтися вход-
ження козацької України до Речі Посполитої як
суб'єкта рівноправної федерації, що викликало невдо-
волення в правлячих колах Польщі. Познанський

Історія У краї ни

Українське національне відродження. Створення козацької держави

воєвода Я.Лещинський в листі до короля на почат-
ку вересня нарікав на І.Виговського, котрий вимагає
не лише окремого статусу на зразок Литви, але вза-
галі складається враження, що «вони (українські
політики — Авт.) хотіли б (бути) скоріше незалеж-
ними союзниками, ніж з'єднання з Річчю Посполи-
тою тісним громадянством».

Залишивши частину полків для блокування мос-
ковської залоги в Києві, гетьман 21 серпня подався
у Лівобережжя й на початку вересня зупинився та-
бором неподалік Гадяча. Сюди ж 9 вересня з'явилося
польське посольство С.К.Беньовського. а наступ-
ного дня — російське В.Кікіна. Розпочався над-
звичайно складний процес переговорів, бо значна
частина старшин виступила проти розриву договору
з Московією. На зібраній 16 вересня козацькій раді
українська сторона наполягала на створенні удільно-
го Руського князівства в складі Белзького, Брац-
лавського, Волинського, Київського Подільського,
Руського, Чернігівського воєводств, Пінського і
Мстиславського повітів Литовського князівства (тоб-
то, по суті, в етнічних межах України); скасування унії
й повернення православній церкві відібраних храмів
тощо. Польська — погоджувалася на визнання Русь-
кого князівства у межах виключно козацької України
(Брацлавського, Київського, Чернігівського воє-
водств). Нарешті українці пішли на поступки і договір
було укладено. Він характеризувався відсутністю
чіткої фіксації волевиявлення обох сторін (існує кілька
автентичних екземплярів трактату, що різняться
змістом окремих статей і на яких стоїть чомусь лише
підпис 1. Виговського).

За ним козацька Україна в особі Руського кня-
зівства (у тексті немає терміну «Велике») входила на
правах формально рівноправного суб'єкта федерації
— "єдиної і неподільної Речі Посполитої". Його
очолював гетьман, котрий диступав київським воєво-
дою і першим сенатором. Його влада — пожиттєва,
а після смерті українські стани обирали 4 претен-
дентів, з-поміж яких король призначав гетьмана. За
польським зразком утворювалися органи влади;
відновлювався дореволюційний адміністративно-те-
риторіальний устрій. Руське князівство позбавилося
права на міжнародні відносини; його збройні сили ма-
ли складатися з 60 тис. козаків і 10 тис. найманців.
У сфері соціально-економічних відносин передба-
чалося повернення до становища, яке існувало на
1648 р. Лише козакам підтверджувалися всі права і
вільності, а по 100 осіб з кожного полку могли отри-
мати шляхетство. Визнавалася свобода релігійного
віросповідання (католицького чи православного), га-

рантувалися права православної церкви на терені
всієї етнічної України. В одному з примірників дого-
вору передбачалося збереження унії, в іншому — її
знищення. Дозволялося відкриття 2-х академій і без
обмежень шкіл і друкарень.

Отже, Гадяцький договір істотно змінював
політичний лад, адміністративно-теріторіальний устрій
й судову систему козацької України; засвідчував
відмову від реалізації ідеї соборності України та її
незалежності, ліквідовував витворену в ході рево-
люції модель соціально-економічних відносин й
відновлював стару, що неминуче мало викликати спа-
лах соціальної боротьби.

Українсько-московська війна.
Конотопська перемога

ідіславши 18 вересня комісарів і своїх послів до
Варшави, гетьман продовжив похід до мос-
ковського кордону. Але козаки й частина

старшини виступали проти війни з Росією, через що
він змушений був припинити наступ і розпустити
військо. Цим скористався Г.Ромодановський, котрий
на початку листопода вступив з армією в Україну. Так
розпочалася українсько-московська війна, що зумо-
вила поглиблення розколу серед еліти й спровокувала
новий спалах політичної боротьби. Після невдалої
спроби українців захопити Київ І.Виговський, зва-
жаючи на рішення старшинської ради, змушений був
надіслати посольство до київського воєводи й царя,
засвідчуючи свою доброзичливість.

Лише після прибуття 4—5 тис. жовнірів на чолі
з обозним коронним А.Потоцьким й одержання
звістки про наближення татар наприкінці грудня, він
вирушив на Лівобережжя, щоб відновити свою вла-
ду. По дорозі вдавався до репресивних заходів:
дозволив татарам брати у ясир населення міст і сіл,
вороже настроєних до нього, розпорядився також
розпочати переселення у Правобережжя мешканців
Полтавського і Миргородського полків. Вони по-
силювали ненависть населення до гетьмана й штовхали
його в обійми Московії, уряд якої дуже вміло вико-
ристовував у своїх цілях соціальну й політичну
боротьбу.

Ймовірно, у середині березня І.Виговський про-
водить старшинську раду для обрання посольства
на сейм для затвердження укладеної угоди. Вона ви-
словилася за розширення прав козацької України в
складі Речі Посполитої, зокрема відновлення ідеї її
соборності, а також запровадженого Б.Хмельниць-
ким спадкового гетьманства. Тому до Варшави

направляється посольство з новими пунктами, що
передбачали прилучення до Великого князівства
Волинського, Подільського і Руського воєводств,
скасування наданих без згоди гетьмана володінь і
урядів, обмеження прав князів, встановлення ко-
зацького реєстру в 60 тис осіб, негайне скасування
унп, заборону діяльності єзуїтів у Брацлавському,
Київському і Чернігівському воєводствах, запро-
вадження спадкоємності гетьманської влади

Після ради І Виговський відправив на чолі 4-
полків ГГуляницького до Конотопа, а сам повернувся
до Чигирина Не виключено, що саме в цей час,
підозрюючи польський уряд у нещирості, він напра-
вив посольство до Стамбула, засвідчуючи готовність
прийняти підданство Порти Як і слід було чекати,
польський уряд рішуче відхилив ці «пункти» Гетьман
пішов на поступки, і 22 травня уточнений текст Га-
дяцького договору у найневигідншюму для України
варіанті був ратифікований сеймом Зокрема, тери-
торія князівства обмежувалася лише Брацлавським,
Київським і Чернігівським воєводствами, кількість
козаків становила 30 тис осіб, унія залишалася Щоб
якось згладити неприємне враження, було зроб-
лено подарунки старшині (одержали маєтки і шля-
хетство)

Тим часом політична ситуація в Україні продов-
жувала загострюватися На початку квітня російське
військо, очолюване князем А Трубєцкім, перейшло
в наступ Заручившись підтримкою наказного геть-
мана І Безпалого й інших старшин, князь 20 квітня
вирушив до Конотопа і 30 квітня взяв його в обло-
гу Українські полки Г Гуляницького та міщани
захищалися з великою хоробрістю й відбивали всі при-
ступи ворогів У середині червня на допомогу
обложеним виступив і Виговський Під Говтвою він
розгромив полк Сілки і кілька московських
підрозділів А затим подався до Конотопа 7 липня
біля с Соснівки відбулися сутички авангарду
украінсько-кримської армії з росіянами Щоб зупи-
нити просування противника А Трубецкой переки-

нув у район Соснівської
переправи основні сили
армії (15 тис вояків) 9
липня тут спалахнув
жорстокий бій

І Виговський скори-
ставшись тим, що росі-
яни не зміцнили другої
переправи в районі боліт,
наказав захопити її і вий-
ти в тил ворога Цей

Історія У краї ни

Печатка І Виговського

маневр було проведено блискуче Атака українців з
боку с Попівки стала повною несподіванкою для
московського командування Не в змозі стримати
атакуючих, росіяни почали втікати до Конотопа їх пе-
реслідували 12 км Загинула майже вся армія До
полону потрапили князі С Пожарській, С Львов,
Бутурліни, багато офіцерів Ввечері українські і та-
тарські підрозділи з'явилися під Конотопом і
розпочали наступ на ворожий табір Водночас ГГу-
ляницький зробив вдалу вилазку Росіяни почали
відступати до переправи У нічному бою українці
прорвалися до табору, але закріпити успіх (через не-
стачу піхоти) не зуміли А Трубєцкой спромігся
організувати переправу залишків війська й відірвати-
ся від переслідувачів До 20 липня росіяни дісталися
до Путивля

Блискуча перемога відкривала перспективу для
успішного завершення війни з Московією й припи-
нення громадянської війни Однак реалізувати її
гетьманові не вдалося По-перше, невдоволена
підступністю Варшави старшина почала пошук шляхів
до порозуміння з Росією, внаслідок чого воєнні дії ве-
лися дуже мляво, по-друге, замість пошуку
порозуміння з опозицією, І Виговський знову вдав-
ся до терору, який посилював до нього ненависть з
боку значної частини населення Лівобережжя й штов-
хав його шукати захисту в Росії, по-третє, татари,
набравши здобичі, повернулися ло Криму, а без них
воювати гетьман не наважувався Внаслідок чого,
після невдалої облоги Гадяча, він в середині серпня
розпускає військо і повертається до Чигирина

Прихід до влади

Ю.Хмельницького.

Укладення

Переяславського договору.
Чуднівська кампанія

'"«Т» им часом у Лівобережжі посилюється анти-
I гетьманський рух Повстанці розгромили
Л урядові залоги, вбили Ю Немирича та інших
однодумців І Виговського Набрали поширення про-
московські настрої До кінця вересня на вірність
царю присягнула більшість лівобережних полков-
ників Скориставшись сприятливою обстановкою,
А Трубєцкой перейшов у наступ і на початку жовт-
ня увійшов до Переяслава

Водночас різко погіршується становище гетьма-
на і на Правобережній Україні, де опозиційні сили
зосереджувалися навколо Ю Хмельницького За
свідченням деяких джерел, провідну роль в їх орга-

Українське національне відродження. Створення козацької держави

нізації відіграли І Богун, І Ковалевський, П Доро-
шенко та І Сірко На середину вересня у таборі
Ю Хмельницького під Германівкою вже перебувало
близько 10 тис осіб Щоб урятувати ситуацію, І Ви-
говський прибув під Германівку й скликав чорну раду
За його дорученням П Верещака та Сулима зроби-
ли спробу ознайомити присутніх із змістом Гадяцького
договору Але козаки не захотіли їх вислухати до
кінця й почали звинувачувати гетьмана в ігноруванні
інтересів козацької України Рятуючи життя, він
поспішно залишив табір і вирушив до А Потоцько-
го Козаки домагалися його зречення від влади, й
після тривалих переговорів він змушений був повер-
нути клейноди Близько 24 вересня неподалік від
Фастова чорна рада обрала гетьманом Ю Хмель-
ницького

Отже, дворічне гетьманування І Виговського по-
значилося різким загостренням соціально-політичної
боротьби, що переросла в громадянську війну Тра-
гедія цього досвідченого, не позбавленого таланту
державного діяча полягала в тому, що він не бачив пер-
спективи розвитку України як суверенної держави і
як справедливо відзначав І Крип'якевич знехтував
здобутками Національної революції й намагався
„створити шляхетську Україну на зразок шляхетсь-
кої Польщі"

Перед новим гетьманом стояли надзвичайно
складні завдання припинити громадянську війну,
пом якшити соціальне напруження, покласти край
як охлократичним поривам „черні", так і олігархічній
сваволі старшин І, що найголовніше, запобігти загрозі
територіального розпаду України на Лівобережжя,
Правобережжя та Запорожжя, поліпшити функціону-
вання центральних і місцевих органів влади, домогтися
повного суверенітету та об'єднання етнічно-ук-
раїнських земель у межах держави

Досить складною була й зовнішньополітична си-
туація Так, у Лівобережжі перебували московські
війська, які користувалися підтримкою значної час-
тіш населення, тому продовження війни з Московією
очначало подальший розвиток громадянської війни
Слід було шукати порозуміння Водночас розрив до-
ктору з Річчю Посполитою ставив Україну перед
чаї розою відновлення воєнних дій з нею та Кримсь-
ким ханством Тому уряд прийняв таке рішення діяти
оіісрежно, граючи на суперечностях між Московією
м Річчю Посполитою

ІО Хмельницький вирішив укласти новий до-
иіііір ч Московією На скликаній у Жердовій Долині
раді виробляються статті, спрямовані на збереження
< унеренітету козацької України в її конфедератив-

ному зв'язку з Росією Вони передбачали включен-
ня до її складу північної Чернігівщини й частини
Білору-сії, заборону перебування на її теренах мос-
ковського війська і воєвод (за винятком Києва),
вільне обрання гетьмана, право на зовнішньополітич-
ну діяльність, від-криття шкіл, присяги царя на умовах
договору тощо

Однак, А Трубєцкой, вдавшись до військового
шантажу, відхилив ці статті і домігся на скликаній
27 жовтня раді ухвалення нового Переяславського до-
говору Він складався з підроблених московським
урядом умов договору 1654 р (українська сторона їх
на цей час втратила) та додаткових статей Його
зміст переносив характер украінсько-московських
відносин із сфери конфедеративного союзу у пло-
щину обмеженої автономії України в складі Росії
Відповідно до нього козацька Україна позбавлялася
права без дозволу царя переобирати гетьмана На обох
берегах Дніпра мали перебувати по одному судді,
осавулу й писарю Гетьман втрачав право признача-
ти й звільняти полковників, карати смертю старшин,
виступати у похід без царського дозволу Забороня-
лися зносини з іншими країнами Російські воєводи
отримали право прибути разом з залогами до Пере-
яслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава й Умані Київ-
ська митрополія підпорядковувалася московському
патріарху та ін

Зрозуміло, що такий характер стосунків з Мос-
ковією не міг не викликати глибокого розчарування
й обурення серед козаків і старшин, особливо Пра-
вобережжя Тим більше, що в роботі ради не брали
участі 7 правобережних полковників Звичайно, це не
було простою випадковістю, а засвідчувало певну
політичну позицію правобережної старшини, а саме
недовіру до Москсші Укладений договір відбивав
промосковську орієнтацію лівобережної старшини й
був великою помилкою гетьманського уряду, що при-
вела до розколу державну еліту за територіальною
ознакою Щоб пом'якшити її негативні наслідки,
Чигиринська старшинська рада у листопаді направи-
ла до Москви посольство під проводом полковників
П Дорошенка та А Одинця з тим, щоб домагатися
скасування неприйнятних для України статей Про-
те ця місія зазнала невдачі

Ситуація вимагала внесення серйозних змін до
політичного курсу Однак це виявилося далеко не
простою справою Юний Ю Хмельницький прагнув
блага своїй Вітчизні, хотів вибороти для неї неза-
лежність, не допустити розколу козацької України
Вживав заходів, щоб повернути до складу держави
втрачені землі у Поділлі та Волині Тому українські

Історія У краї ни

підрозділи восени 1659 р перейшли у наступ і на-
прикінці листопада розгромили під Хмельником
А Потоцького та І Виговського Було взято в обло-
гу Бар і Меджибіж Ю Хмельницький наполягав,
щоб московський уряд у переговорах з Річчю Пос-
политою у Борисові (куди хотів направити
посольство) домагався проходження кордону Ук-
раїни по ріках Прип'яті й Горині, містах Острог,
Заслав, Гоща, Меджибіж, Вінниця, Бар, Зіньків,
Студениця, вільного сповідування православної віри
на території Речі Посполитої, підпорядкування
київському митрополиту львівського, володимирсь-
кого, перемишльського і холмського єпископів,
дозволу польським і литовським купцям торгувати з
Україною тощо

Однак добре освічений і не позбавлений гостро-
го розуму гетьман не мав здібностей ні політика, ні
полководця Емоційно неврівноважений, слабкої волі,
він не користувався авторитетом серед старшини, не
міг твердо тримати кермо влади і швидко став іграш-
кою в руках лідерів політичних угруповань (інше
питання, коли б він виступав представником правля-
чої династії Хмельницьких) Тому, усвідомлюючи
свою слабкість володаря, він уже в лютому 1660 р
почав висловлювати міркування про небажання
обіймати гетьманську посаду Проте не був заміне-
ний, що привело до вкрай негативних політичних
наслідків

Тим часом становище України швидко погіршу-
валося У середині лютого 1660 р 10-тисячне
польське військо на чолі з коронним гетьманом С По-
тоцьким вторглося у Брацлавщину, намагаючись
захопити Могилів Потерпівши поразку, воно зроби-
ло спроби оволодіти Брацлавом, Ладижином та
Уманню, але теж безуспішно Зазнавши великих
втрат С Потоцький відступив Уклавши мирний до-
говір з Швецією (перша половина травня) і
заручившись підтримкою хана Магмед-Гірея, поль-
ський уряд пішов на зрив переговорів з Московією
й почав підготовку до наступу

Призначений російським урядом командуючим
військами в Україні київський воєвода В Шереметьев
скликав 17 липня раду з участю гетьмана й стар-
шин, яка ухвалила ризикований план дій Ним
передбачалося виступити з московським військом і
лівобережними полками наказного гетьмана Т Цицю-
ри проти польської армії, а Ю Хмельницького з
правобережними полками залишити для боротьби з
татарами, аби не допустити їх об'єднання з поляка-
ми (кидається у вічі територіальний принцип
розподілу української армії, що засвідчував наявність

протистояння між старшинами обох частин України)
Київський воєвода, затягнувши час виступу (аж до
початку вересня), на чолі 40 -тисячного московсь-
ко- українського війська вирушив назустріч
70-тисячній польсько-кримській армії, що зайняла по-
зиції під Старокостянтиновом

Рішучими діями польське військо 14 вересня ото-
чило московсько-українські полки неподалік Любара,
а після їх відходу до Чуднова —заблокувало Тим ча-
сом Ю Хмельницький (на чолі 20 тис вояків) діяв
повільно й нерішуче, що зумовлювалося настроями
значної частини старшини розпочати переговори з по-
ляками Лише на початку жовтня українське військо
прибуло до Слободищ, що в 20 км східніше Чудно-
ва Щоб не допустити об'єднання Ю Хмельницького
з В Шерємєтьєвим, проти нього 7 жовтня на чолі
24—29-тисячного польсько-татарського війська ви-
рушив талановитий полководець маршалок коронний
Є Любомирський У другій половині дня відбулася
кровопролитна битва, яка не принесла успіху жодній

сторін Проте група старшини (ГЛесницький,
Т Носач, П Тетеря та ін ), всупереч настроям ос-
новної маси вояків, домоглася від гетьмана згоди на
переговори з Є Любомирським Чим вони скінчили-
ся, з'ясувати важко, але відомо, що маршалок корон-
ний з частиною армії повернувся під Чуднів, залишив-
ши для облоги українців решту полків Старшина
вирішила зачекати тут на підхід армії київського
воєводи, хоча, ймовірно, мала досить сил, щоб про-
битися йому на допомогу

Відчайдушна спроба московсько-украінського
війська 14 жовтня вирватися з оточення зазнала
невдачі Дізнавшись про це, старшина змусила
Ю Хмельницького пришвидшити переговори з по-
ляками 15 жовтня до С Потоцького прибуло україн-
ське посольство Після дискусій 17 жовтня було ук-
ладено Чуднівський договір, який передбачав
відновлення умов Гадяцького договору (щоправда, без
статті про створення Руського князівства) За таких
обставин становище В Шереметьева ставало катаст-
рофічним 21 жовтня його табір залишила частина
українських полків В результаті переговорів він зму-
шений був капітулювати Однак поляки порушили
умови домовленості й дозволили татарам учинити

листопада погром обезброєному московському
війську

Нова політична ситуація приховувала серйозну не-
безпеку загострення соціально-політичної боротьби
По-перше, більшість лівобережного козацтва й стар-
шини одразу ж виступили проти укладеного договору
й почала відмовлятися визнавати владу Ю Хмель-

100

Українське національне відродження. Створення козацької держави

ницького По-друге, розташування у Правобережній
Україні на постій жовнірів, котрі безжалісно грабу-
вали населення, а також повернення до маєтків
вигнаних панів викликали тут масове невдоволення
політикою гетьманського уряду Усвідомлюючи свою
безпорадність, Ю Хмельницький зробив спробу по-
класти булаву на Корсунській раді (21 листопада), але
безуспішно Тоді у переговорах з Польщею гетьман
намагався обстоювати права козацької України та
релігійні інтереси всього українського населення Речі
Посполитої В середині липня 1661 р сейм затвер-
див Чуднівський договір, відхиливши вимоги щодо
ліквідації унп та права козаків брати участь у вибо-
рах короля

Розвиток громадянської війни

в 1661—1663 pp.

та її політичні наслідки

г~Т~'им часом відбувається загострення грома-
I дянської війни, що вела до розколу Українську
» державу за територіальною ознакою У
політичній самосвідомості еліти неухильно
зміцнюється небезпечна тенденція, по-перше, відмо-
ви від реалізації національної державної ідеї й
висунення на чільне місце регіональних політичних
інтересів і, по-друге, при розв'язанні внутрішньо-
політичних проблем все більше покладатися на уряди
іноземних країн (в залежності від орієнтації тих чи
інших угруповань) Все реальнішою стає загроза
розколу козацької України на два гетьманства,
оскільки лівобережна старшина, при підтримці Мос-
ковії, взяла курс на відокремлення від Правобережжя
Так, у квітні 1661 р наказний гетьман Я Сомко
зробив першу, щоправда невдалу, спробу домогтися
на скликаній неподалік Ніжина раді обрання себе
гетьманом Восени І Брюховецький домігся проголо-
шення себе запорозьким гетьманом й також активно
включився у боротьбу за булаву Особливої гостро-
ти вона набрала після чергової невдачі
Ю Хмельницького наприкінці 1661 р відновити на
Лівобережжі владу Основними претендентами вис-
тупали Я Сомко, І Брюховецький і ніжинський
полковник В Золотаренко Далеко не конструктив-
ну роль у цих подіях відігравали представники вищого
православного духовенства, котрі часто розпалюва-
ли міжусобну боротьбу й виступали провідниками
московської політики в Україні

Водночас загострюється й соціальна боротьба
Старшина займалася величезними зловживаннями,
внаслідок чого становище селянства й незаможного

козацтва помітно погіршувалося (виразно окрес-
люється процес феодалізації соціально-економічних
відносин) Очевидно, не без підстав І Сірко у листі
до Я Сомка (березень 1662 р ) дорікав йому та іншій
старшині за те, що бігають за шляхетством „чортів-
ським ляцьким"

Невдоволення широких кіл незаможного козац-
тва вміло використовував у політичній боротьбі
І Брюховецький Він створював собі на Запорожжі
авторитет найрішучішого борця за козацькі права й
вільності Принагідно зазначимо, що на відміну від
Я Сомка, котрий плекав надію звільнитися від мос-
ковської залежності („з холопства визволитися і
жити за своїми звичаями"), запорозький гетьман
був палким прихильником московської орієнтації,
часто висловлюючись за ліквідацію гетьманату й
створення князівства на чолі з царевичем Федором
У Правобережжі швидко зростало невдоволен-
ня реанімацією польсько-шляхетських порядків,
свавіллям жовнірів, нехтуванням Варшавою умов
Чуднівської угоди 3 огляду на це, наприкінці 1661
— на початку 1662 рр Ю Хмельницький розпоря-
дився усунути з маєтків державців, старост і
підстарост Проте в лютому 1662 р сейм скасував от-
римані раніше права козаків на шляхетські володіння
й повернув їх шляхті У середині квітня гетьман зму-
шений був на вимогу короля дозволити урядовцям 1
панству повертатися до маєтків

Непевність його становища, наміри зректися бу-
лави сприяли розвиткові погано прихованої боротьби
за владу В числі найреальніших претендентів був
також І Виговський, котрий, як стало відомо польсь-
ким властям, виношував плани перетворення
козацької України в удільну державу під протектора-
том Порти Нагадаємо, що в екс-гетьмана відбувся
болісний процес переходу з платформи федералізму
до ідеї української незалежності Тому не випадково
польський уряд всіляко прагнув перешкодити ре-
алізації його намірів Зазнавши влітку 1662 р
серйозної поразки під час нового походу в Лівобереж-
ну Україну, Ю Хмельницький остаточно вирішує
скласти повноваження гетьмана Серед претендентів
на булаву виступали досвідчені полковники Г Гуля-
ницький, М Ханенко та П Дорошенко В першій
половині січня 1663 р на скликаній у Чигирині ко-
зацькій раді основна боротьба розгорілася між
ГГуляницьким і П Тетерею Завдяки підтримці та-
тар, переміг П Тетеря

У Лівобережжі в квітні 1662 р Я Сомко на скли-
каній у Козельці старшинській раді домігся прого-
лошення себе „повним гетьманом" Проте побув ним

101

Історія У краї ни

лише місяць, бо Москва не визнала законності цієї
акції, шукаючи собі надійнішого васала Характерно,
що російський уряд, намагаючись якомога швидше за-
миритися з Річчю Посполитою, починає у цей час, з
одного боку, висловлювати готовність уступити їй
не лише Правобережну, а й Лівобережну Україну, а
з другого — намагався зміцнити свої позиції у Ліво-
бережжі У зв'язку з цим Москва дала згоду на
скликання чорної ради й відправила для організації
її проведення князя Д Вєліко-Гагіна з 7—8 тис рат-
них людей І на нараді 27—28 червня під Ніжином
більшість козацтва виступила проти^старшини й об-
рала гетьманом І Брюховецького Його суперники
були ув'язнені, а згодом страчені

Так завершилася в козацькій Україні громадянсь-
ка війна 1658—1663 рр її наслідки були трапчними
По-перше, було породжено проблему територіальної
цілісності держави По-друге, витворено причину
перманентної політичної боротьби По-третє, ство-
рено сприятливі умови для реалізації планів Московп
і Речі Посполитої поділити між собою козацьку Ук-
раїну

Боротьба народних мас козацької
України проти відновлення
польського панування.
Прихід до влади у Правобережжі
П.Дорошенка

-кладається враження, що прийшовши до вла-
ди, П Тетеря мав продуманий п\ан дій,
спрямований на виведення держави з глибо-

кої політичної кризи Його серцевину, за словами
Я Дашкевича, становила ідея соборності козацької
України її реалізацію він вбачав у розв'язанні двох
завдань досягнення взаєморозуміння з найвпли-
вовішою старшиною Лівобережжя і віднайденням
союзника за межами України при нейтралізації по-
тенційних недругів Української держави

Перші дипломатичні кроки гетьмана не засвідчу-
ють його безумовної вірності й покірності Польщі
Через посольства до хана дав зрозуміти йому, що „від
царя й короля не чекає нічого доброго" й прохав до-
помоги проти можливої агресії Московп Водночас
робляться кроки у справі порозуміння з урядом ос-
танньої Особливе місце у планах гетьмана займали
стосунки з Річчю Посполитою Як промовляє аналіз
інструкції послам до Варшави від 22 січня 1663 р ,
П Тетеря прагнув зрівняння у правах православної
церкви з римо-католицькою й повернення їй захоп-
лених уніатами храмів, залишення Війська

Запорозького при усіх вільностях, домагався він та-
кож права на самостійні дипломатичні відносини з
Молдавією і Валахією та укладання угод з Кримсь-
ким ханством Іетьман багато зробив для згуртування
навколо себе найвпливовіших представників еліти, а
також зміцнення гетьманської влади На жаль, по-
за його увагою залишався комплекс соціально-
економічних проблем, нерозв'язання яких вело до
загострення суперечностей В полках посилюється рух
козацьких низів І в кінці місяця спалахнуло пов-
стання в Паволочі та його околицях на чолі з колишнім
полковником І Попенком За визнанням гетьма-
на,„лише на волосині висіло саме моє життя" Лише
в другій декаді червня урядові підрозділи придуши-
ли його

За таких обставин П Тетеря підтримав наміри
Яна Казиміра розпочати воєнні дії проти Московії,
сподіваючись за допомогою Польщі домогтися
возз'єднання козацької України 3 прибуттям у другій
половині вересня 22-тисячного польського війська під
проводом короля, він намагається заручитися підтрим-
кою з боку Запорожжя та населення Лівобережжя
Однак, його становище залишалося складним По-
перше, прибуття польських підрозділів, а з ними
шляхти, супроводжувалося безчинствами жовнірів,
збором з населення податків і примусом виконувати
різні повинності Побоюючись повстання, польське
командування залишило на Правобережжі, крім
жовнірів, Київський, Чигиринський, Брацлавський
і Канівський полки По-друге, більшість мешканців
Лівобережжя не влаштовувала перспектива віднов-
лення польсько-шляхетського панування, тому
сподіватися на їхню допомогу в боротьбі проти росіян
не доводилося По-третє, серед еліти Правобереж-
жя, очевидно, з ініціативи І Виговського, почало
формуватися угруповання (наказний гетьман І Богун,
Ю Хмельницький, Г Гуляницький, київський митро-
полит И Тукальський й ін ), яке планувало усунути
П Тетерю й порвати з Польщею

На початку листопада Ян Казимір переправив-
ся у Лівобережну Україну Польсько-украінські
полки, при підтримці татар, діяли в північному і півден-
но-східному напрямах й до кінця грудня захопили
десятки міст Оскільки на початку січня 1664 р
король довідався про назрівання виступу у Правобе-
режжі, то направив туди П Тетерю, створив комісію
для розслідування справи Сам же він рухався на
з'єднання з литовським військом спочатку до Нов-
город-Сіверська, а згодом до Севська Мужній опір
полякам вчинили мешканці Салтикової Дівиці й Ме-
ни Три дні захищався Короп 23 січня авангард

102

Українське національне відродження. Створення козацької держави

польського війська з явився під Глуховом, залогу
якого очолювали полковник В Дворецький і російсь-
кий офіцер А Лопухін Розпочалася двотижнева
героїчна оборона міста Велику допомогу його за-
хисникам надав І Богун, котрий повідомляв про плани
польського командування Ян Казимір, втративши тут
близько 4 тис жовнірів, у т ч 350 офіцерів, 8 люто-
го зняв облогу і вирушив до Севська, де 17 лютого
об'єднався з литовцями

Звідси польсько-литовське військо виступило до
Новгорода-Сіверського, де 27 лютого зайняло по-
зиції Цього ж дня королю стала відома антипольська
діяльність І Богуна Ймовірно, при спробі заарешту-
вати його на раді, він вчинив опір і був убитий На
початку березня в околицях міста сталися бої з
підрозділами московського війська Г Ромоданов-
ського та українськими полками І Брюховецького
Переконавшись у неможливості добитися перемо-
ги, Ян Казимір відмовився від намірів відновити
польську владу над Лівобережжям, відправив части-
ну війська у Правобережжя, де вирувало повстання,
а сам повернувся до Польщі

Тим часом, у третій декаді лютого, розпочалося
повстання у Правобережжі в районі Торговиці під
проводом Д Сулимки, С Височана й інших ватажків
їхні загони захопили Лисянку й взяли в облогу Білу
Церкву 12 березня підрозділи С Маховського та
П Тетері розгромили повстанців й незабаром ово-
лоділи Лисянкою Встановивши факт причетності
І Виговського до вибуху повстання, П Тетеря вирішив
усунути серйозного супротивника 3 цих міркувань
не заперечив проти брутального порушення С Ма-
ховським законності — винесення екс-гетьману
смертного вироку, котрого було розстріляно 27 берез-
ня під стінами Вільховця І власне з цього часу
П Тетеря уже повів боротьбу не за возз'єднання ко-
зацької України, а за утримання гетьманської булави
Тим часом повстання швидко набирало силу й
незабаром охопило всю Брацлавщину Цьому спри-
яв похід запорожців на чолі з І Сірком Значними
загонами керували В Варениця і Мельник, котрий на-
прикінці квітня зробив невдалу спробу зайняти Бар
На їхню сторону перейшов брацлавський полковник
О Гоголь До рук повстанців потрапили Умань, Вінни-
ця Меджибіж, Могилів та інші великі міста І Сірко
вирішив зайняти Чигирин і пішов назустріч загонам
«порожнів наказного кошового С Турівця та росіян
Г Касогова (Косагова), з якими об'єднався в середині
квітня у Крилові Проте у Бужині їх обложив на
чом 15-тисячного польського війська київський воєво-
да С Чарнецький Лише після розгрому двома

козацькими полками, направленими на Правобереж-
жя І Брюховецьким, корогв Пясочинського біля
Суботова С Чарнецький відступив до Чигирина, а
І Сірко та ГКасогов подалися до Сміли

Дочекавшись підходу орди Селім-Гірея, київський
воєвода обложив Смілу Почалися бої І Брюховець-
кий під Сокирною переправив близько 10 тис вояків
у Правобережжя й розпочав наступальні дії Першим
серйозним успіхом стало захоплення Черкас Отри-
мавши відомості про появу лівобережних полків,
С Чарнецький на початку червня відійшов до Горо-
дища Однак лівобережний гетьман діє невдало під
Чигирином і з великими труднощами пробивається
до Канева 1 червня сюди підходить польсько-та-
тарське військо і відбуваються жорстокі бої Зазнавши
відчутних втрат, київський воєвода відмовляється
від блокади Канева й відводить полки до Стеблева
Але І Брюховецький не скористався сприятливою
ситуацією для контрнаступу й дозволив ворогу
зміцнити залоги у Паволочі, Білій Церкві, Корсуні,
Чигирині, Ставищах С Чарнецький вдається до
політики масових репресій, що мали елементи етнічних
чисток — повністю вирізалися непокірні міста й се-
ла, були ув'язнені в середині червня И Тукальський,
а через кілька місяців — ГГуляницький (Ю Хмель-
ницький був арештований ще раніше)

Розправи жовнірів викликали нове піднесення
національно-визвольної боротьби У першій декаді
червня полковник С Височан зайняв Капустяну До-
лину, полковники П Стріла та М Шульга —
Лисянку Міщани Стеблева зробили спробу заручи-
тися підтримкою І Брюховецького, внаслідок чого
татари повністю його знищили (за свідченнями одно-
го з джерел, „немовлята копитами кінськими стерті")
Ще наприкінці квітня спалахнула боротьба у Поліссі,
яку очолив овруцький полковник В Децик На почат-
ку липня повстали міщани Ставищ, котрі знищили
польську залогу Оточені С Чарнецьким, вони ге-
роїчно захищалися до початку жовтня, коли змушені
були капітулювати За час боїв ворог втратив під
стінами міста кілька тисяч жовнірів

Відмовившись від наступальних дій, І Брюхо-
вецький направив 30 червня до Умані підрозділи під
проводом І Сірка та Г Касогова Вони розгромили та-
тарські чамбули у Капустяній Долині та під Уманню
Однак з невідомих причин (ймовірніше всього через
боротьбу за владу) І Сірко та О Гоголь не поро-
зумілися і кошовий, залишивши Брацлавщину,
подався за здобиччю до улусів білгородських і ногай-
ських татар Під час повернення назад у
Сараджинському лісі (неподалік Чечельника) ук-

103

Історія У краї ни

раїнці та калмики, які були разом з ними, зазнали по-
разки.

С.Чарнецький з підходом з Криму нових
підрозділів вдався до проведення диверсійних акцій
у Лівобережжі, що остаточно позбавили І.Брюховець-
кого ініціативи. А без підтримки лівобережних полків
повстанці Правобережжя знекровлювалися у жор-
стокій боротьбі і їх спротив восени 1664 р. помітно
слабшає. На початку вересня на бік поляків з полком
перейшов О.Гоголь. Здалися Ладижин, Немирів,
Бершадь і Тростянець. Після капітуляції Ставищ
склали зброю захисники Боярки, Маньківки, Шаву-
лихи й інших міст і містечок. Продовжували
захищатися Лисянка і Медвин, у Поліссі діяли заго-
ни В.Децика. До кінця року основні вогнища
народного повстання були пригашені, а територія
Правобережжя перетворена в згарища й руїни щед-
ро облиті кров ю захисників міст і сіл. За дуже
приблизними підрахунками загинуло близько 100—
120 тис. осіб й десятки тисяч пішли в кримську
неволю. 23 серпня С.Чарнецький в одному з листів
повідомляв: „Сміливо пишу, що 100 000 хлопства вже
тут загинуло протягом цього року".

І все ж з лютого 1665 р. піднімається нова хви-
ля національно-визвольної боротьби. Одними з
перших повстали мешканці непокірного Ставища,
котрі незабаром були знищені жовнірами С.Чар-
нецького. Активізує дії полковник І.Сербии, котрий
укріпився в Умані. В Поліссі В.Децик розгромив
корогви Павлюковського. Наприкінці лютого — у бе-
резні у Брацлавщині успішно діяли загони повстанців

Гоголя, В.Дрозденка, І.Кияшка та Овдієнка. їм
вдалося захопити основні міста-фортеці Східного
Поділля.

Польські підрозділи, втративши талановитого
полководця (С.Чарнецький помер у середині люто-
го), виявилися неспроможними виправити ситуацію.
30 березня вони зазнали поразки під Торговицею.
Невдалими для них виявилися також бої під Гумель-
цями, Вільшанкою та Лисянкою. 13 квітня послані

Брюховецьким полки зайняли Корсунь. Наступно-
го дня В.Дрозденко розгромив вірні П.Тетері
підрозділи у Брацлавщині. Запеклі бої відбувалися
в околицях Умані, під час яких загинув І.Сербии.
Наприкінці травня під Білою Церквою українці роз-
били польські корогви С.Яблоновського. 9 червня
сюди вирушив І.Брюховецький, однак його спроби
взяти місто не увінчалися успіхом. Дізнавшись про на-
ближення орди, він 24 червня відступив. У цей же час
П.Тетеря залишає козацьку Україну й виїжджає до
Польщі, прихопивши клейноди, корогви й залишки

архіву. Правобережжя залишилося без гетьмана.

Аналізуючи розвиток національно-визвольної
боротьби 1664 — першої половини 1665 pp. можна
стверджувати, що її сильні сторони полягали у масо-
вому характері, самовідданості й героїзмі повстанців,
прагненні домогтися єдності козацької України. Вод-
ночас було чимало й негативного: згасання державної
ідеї; неспроможність створити керівний центр та єди-
ну армію; неучасть у боротьбі значної частини козац-
тва й старшини; міжусобиці та свавілля ватажків.

Незважаючи на глибокі суспільно-політичні су-
перечності в середовищі державної еліти з її
орієнтацією на різні зовнішні сили й постійне втру-
чання останніх у внутрішнє життя України, обидва її
регіони зв'язували в один державний організм
політичні, етнокультурні, конфесійні та економічні
фактори. Ще не була втрачена перспектива об'єднан-
ня. Яскравим представником ідеї сильної, самостійної,
соборної України виступав обраний у серпні 1665 р.
гетьманом П.Дорошенко. Як він повідомляв в кінці
листопада королю: „мене не мурзи на цей щоденний
тягар (себто на гетьманський уряд) обрали, але згод-
ними голосами полковники, сотники, осавули й чернь".

Перші заходи П.Дорошенка
на царині возз'єднання
українських земель.
Підгаєцька кампанія
та її невдача

~ '* іяльність нового гетьмана розпочиналася у
дуже несприятливій внутрішній і геополітичній
,:' ,! обстановці. Крім того, що держава була роз-
' членована на два гетьманства із своїми уряда-
ми, вона, як зазначалося, виявилася надзвичайно
спустошеною. За далеко неповними підрахунками, на
середину 60-х pp. Правобережна Україна втратила
щонайменше 65—70% свого населення.

Складалася сприятлива ситуація для поділу Ук-
раїнської держави між Московією і Річчю
Посполитою. Російський уряд висловлював готовність
встановити кордон по р.Дніпро. Тому відмовився від
надання істотної допомоги повстанцям Правобереж-
жя й повів курс на інкорпорацію Лівобережжя.
Восени 1665 р. І.Брюховецькому було нав'язано ук-
ладення нового договору. Відповідно „Московських
статей" передбачалося перебування воєвод і мос-
ковських залог в усіх великих містах; передати збір
податків до рук воєвод; проводити вибори гетьмана
лише в присутності царського представника; заборо-

104

Українське національне відродження. Створення козацької держави

нити гетьману зовнішньополітичну діяльність тощо.
У березні 1666 p. І.Брюховецький отримав наказ
„без затримки" передати воєводам міські ключі, гар-
мати та запаси продовольства у містах. Розпочався
перепис населення й збір податків до московської
скарбниці.

Реально оцінюючи обстановку, П.Дорошенко
вважав за першочергове завдання домогтися зміцнен-
ня влади у Правобережжі, щоб згодом приступити до
возз'єднання козацької України (при цьому сподівав-
ся отримати допомогу з боку польського уряду).
Скликана на початку березня 1666 р. розширена
старшинська рада підтвердила його гетьманські пов-
новаження і ухвалила направити до короля
посольство, аби домагатися виведення польських за-
лог, замирення з Лівобережною Україною, ліквідації
унії, повернення православній церкві захоплених
храмів і майна, відновлення усіх прав і свобод Війсь-
ка Запорозького, відкриття українських шкіл і
семінарій та ін. Однак, як і слід було очікувати, най-
важливіші з нихЯн Казимір відхилив. П.Дорошенко
налагоджує добрі стосунки з новим ханом Аділь-
Гіреєм. А в липні-серпні, коли у Лівобережжі
спалахнуло велике повстання на терені Переяславсь-
кого полку проти московської політики та влади
І.Брюховецького (було вбито полковника Д.Єрмолен-
ка й інших старшин), зробив першу спробу поширити
свою владу на Лівобережжя. Оскільки повстання
було придушене, вона зазнала невдачі.

Восени 1666 р. гетьман приходить до висновку,
що об'єднання України під верховенством польської
Корони не підтримується більшістю населення. Річ
Посполита не надасть дієвої допомоги у реалізації пла-
ну возз'єднання Української держави. Не виключено,
що він отримав відомості про зміст московсько-поль-
ських переговорів в Андрусові й зрозумів, що обидві
сторони домовляться про розподіл козацької Ук-
раїни. Виходячи з цього, вирішив не допустити
розташування у Брацлавщині 6-тисячного польсько-
го війська С.Маховського і в бою 19 грудня під
Браїловом розгромив його. Після чого повернувся до
Чигирина й розпочав облогу польської залоги. Ці
кроки засвідчили розрив П.Дорошенка з Польщею.
Водночас він іде на зближення з Портою, володар
якої запропонував йому прийняти його протекцію на
умовах визнання удільності Української держави та
згоди надати військову допомогу.

На початку 1667 р. істотно змінюється міжнарод-
не становище Української держави. Укладається
московсько-польський Андрусівський договір, що
передбачав встановлення на 13,5 років перемир'я,

закріплення за Росією Сіверщини й Лівобережної Ук-
раїни та на 2 роки Києва, а за Річчю Посполитою —
земель Білорусії та Правобережної України. Запо-
рожжя потрапляло у спільне володіння обох країн.
Отже, договір засвідчив досягнення компромісу між
двома імперіями за рахунок розподілу Української
держави, що обернулося трагедією для української
нації. Адже складалися, по суті, незборимі перешко-
ди на шляху до збереження витвореної держави та
возз'єднання у її межах етноукраїнських земель.
11 березня П.Дорошенко звернувся з універса-
лом до козаків України, повідомляючи про укладений
договір і загрозу можливого наступу поляків.

В його діяльності провідними стають два напря-
ми. По-перше, щоб уникнути кровопролитної
міжусобної боротьби, запропонував козакам всієї
України (включаючи Лівобережжя й Запорожжя)
зібрати чорну раду на Росаві з метою обрання єди-
ного гетьмана, засвідчуючи готовність покласти свою
булаву й визнати гетьманом того, кого вона обере. Цей
крок знайшов розуміння й підтримку з боку козац-
тва, однак І.Брюховецький та більшість лівобережної
старшини відмовилися з «явитися на раду й цей захід
П.Дорошенка не був реалізований.

По-друге, він розпочав підготовку до визвольно-
го походу у Західноукраїнський регіон, щоб прилучити
його до складу держави. У травні на допомогу геть-
манові підійшли татари, котрих він відіслав у західні
райони Поділля та на Волинь. Це було його великим
прорахунком. Грабежі татар відштовхнули від нього
мешканців Західного регіону, чим вдало скористав-
ся талановитий польський полководець гетьман
Ян Собеський (майбутній король Польщі), схилив-
ши на свій бік частину селян і міщан. З підходом
орди калги-султана Крим-Гірея, П.Дорошенко на
початку вересня вирушив у похід. Основні сили
українців прямували на Старокостянтинів, а до-
поміжний удар з боку Подністров'я наносив О. Гоголь.
Я.Собеський поспішно залишив Кам'янець-
Подільський і відступив до Підгайців. 6 жовтня тут
з'явився П.Дорошенко. Враховуючи дуже вдале роз-
ташування противника, вирішив вдатися до облоги,
слушно вважаючи, що її тривалий час жовніри не •>
витримають.

Безсумнівно, ця тактика в підсумку принесла б
успіх, але фортуна усміхнулася Я.Собеському. Спра-
ва в тому, що в серпні запорожці атакували Очаків,
а в середині вересня їх великий загін (близько 8 тис.
осіб) на чолі з І.Сірком (на той час харківським пол-
ковником) і кошовим І.Рогом прорвався через Пере-
коп і дуже спустошив Крим. Дізнавшись про це, у се-

105

редині жовтня Крим-Гірей пішов на укладення уго-
ди з польним гетьманом. П.Дорошенко, поставлений
у скрутне становище, змушений був також підписа-
ти 19 жовтня договір, що передбачав визнання
підданства королю, дозвіл шляхті повертатися до
маєтків та ін. Отже, близорука політика згаданих
старшин зірвала реалізацію програми П.Дорошенка.
Можна лише собі уявити, яким важким ударом для
нього став такий фінал старанно підготовленої кам-
панії.

Возз'єднання
козацької України
та обрання П.Дорошенка
її гетьманом

ії запорожців помітно ускладнили взаємини
гетьмана з ханом, тим більше, що в середині
sлистопада І.Сірко на чолі 6 тис. козаків вчи-
нив новий похід на Крим. Внаслідок цього

посли П.Дорошенка, які в грудні прибули до Аділь-
Гірея, потрапили під арешт. Водночас кримська
верхівка з прихильністю зустріла польське посольст-
во. Щоб убезпечити себе від можливого підступного
кроку з боку хана, гетьман спорядив посольство до
султана.

Чимало уваги наприкінці 1667 — на початку
1668 pp. П.Дорошенко приділив переговорам з
Росією. Переговори він вів ра^ом із своїм соратни-
ком, палким патріотом України И.Тукальським. Вони
відхилили вимогу Росії порвати з Кримом, тому що,
по-перше, ворожу політику щодо України проводить
Річ Посполита, а по-друге, в такому випадку тата-
ри вчинять велике спустошення. Торкнувшись
відносин з Московією, гетьман і митрополит відзна-
чили бажання, щоб під протекцією царя була „у
возз'єднанні Україна вся». При цьому П.Дорошен-
ко підкреслював, що має відбутися об'єднання не
лише Правобережної України з Лівобережною, а
всіх етнічних земель України (всієї території в мину-
лому княжої Русі, включаючи Перемишль, Ярослав,
Львів, Галич і Володимир).

Гетьман погоджувався прийняти царську про-
текцію лише за низки умов, а саме: у містах і містечках
не буде російських воєвод та інших урядників; з
міщан і селян не збиратимуться податки; не порушу-
ватимуться козацькі права і вільності; гетьманом
обох боків Дніпра стане П.Дорошенко, а І.Брюхо-
вецький задовольниться боярством і маєтками.
Оскільки московська сторона не погодилася з ними,
переговори зазнали невдачі.

Історія У краї ни

Значних зусиль правобережний гетьман докладав
до пошуків порозуміння із Запорожжям та І.Брюхо-
вецьким. Важливо відзначити, що протягом
1665—1667 pp. в лівобережного гетьмана відбува-
лася еволюція політичних поглядів (згодом подібний
шлях пройшов І.Мазепа): з гарячого прихильника
московської орієнтації він стає її противником. Окрім
того він проводить курс на зміцнення прерогатив
гетьманської влади, а також усвідомлює згубність для
„України вітчизни нашої милої" міжусобної бороть-
би та розколу. Тому прихильно зустрів пропозицію
П.Дорошенка розпочати підготовку повстання про-
ти московських залог, з тим, щоб розірвати
Московський договір 1665 р. й прийняти протекцію
Порти. На початку 1668 р. лівобережний гетьман
зібрав таємну раду полковників і відкрив їм свої пла-
ни. Заручившись її підтримкою, направив посольства
до султана й хана. Наприкінці січня — на початку лю-
того П.Дорошенко скликає старшинську раду, в
роботі якої взяли представники І.Брюховецького та
Ю.Хмельницький, котрий повернувся до політичної
діяльності. За даними шляхтича Сєножацького, во-
на вирішила, що „з обох сторін Дніпра жителям бути
у возз'єднанні і давати данину турському цареві та
кримському ханові, так як волошський князь платить,
а щоб під рукою великого государя і королівської
величності в жодному разі не бути".

На початку лютого в Лівобережній Україні вибух-
нуло антимосковське повстання. І.Брюховецький
розіслав листи до мешканців міст і козаків, повідом-
ляючи про розрив з Росією, яка разом із Польщею
задумала до кінця згубити український народ і
„Україну вітчизну нашу." До середини березня
більшість території Лівобережжя була звільнена з-під
влади московського уряду. Тим часом стають
рішучішими дії Порти, спрямовані на встановлення
протекції над Україною. У березні великий візир
Мустафа-паша попередив уряд Речі Посполитої, що
султан бере козаків під свою опіку й не дозволить їх
кривдити. У червні, прийнявши посольство від І.Брю-
ховецького, уряд Порти погодився взяти під
протекцію і Лівобережну Україну, якщо на її теренах
не буде російських залог.

Дочекавшись підходу татар і заручившись
підтримкою значної частини лівобережної старшини,
П.Дорошенко вирішив усунути І.Брюховецького й
об'єднати козацьку Україну. На початку червня він
переправився з військом через Дніпро й повз Говтву
й Решетилівку попрямував назустріч лівобережному
гетьману, котрий стояв табором на Сербовому полі.
За свідченням джерел, 17 червня П.Дорошенко на-

106

Українське національне відродження. Створення козацької держави

правив до І.Брюховецького 10 сотників із вимогою
віддати клейноди, одначе той відмовився. Коли
наступного дня військо правобережного гетьмана на-
близилося до табору супротивника, козаки, які
ненавиділи І.Брюховецького, схопили його й приве-
ли до П.Дорошенка. Останній почав докоряти, чому,
мовляв, не хотів здати гетьманство. Вражений пе-
ребігом подій, І.Брюховецький мовчав. Відразу по
тому, можливо, не без згоди правобережного гетьма-
на, козаки накинулися на І.Брюховецького і за мить
забили його. Козацька рада обирає П.Дорошенка
гетьманом возз'єднаної козацької України.

Здавалося, заповітна мрія цього визначного
державного діяча здійснилася. Розіслані ним
підрозділи до середини липня звільнили все Лівобе-
режжя. Практично всі стани й соціальні групи укра-
їнського суспільства підтримували його програму.

Петро Дорошенко.

Загострення
політичної боротьби.
Внутрішня і зовнішня політика
уряду П. Дорошенка
(липень 1668 — липень 1671 pp.)

днак, розвиток подій пішов іншим шляхом.
І І Уряди Московії, Речі Посполитої й Криму
X S рішуче виступили проти акту возз'єднання
Української держави, а частина старшини, переслідую-
чи егоїстичні цілі, спираючись на допомогу ззовні,
розпочала боротьбу за владу.

Довідавшись про вторгнення польських корогв у
Брацлавщину, гетьман 18 липня залишив Лівобе-
режжя й повернувся у Правобережжя. Тим часом на
булаву заявив претензії запорозький писар П.Су-
ховій, підтримуваний Запорожжям та Кримом.
Трагізм політичної колізії, що зав'язувалася й згодом
вилилася в кровопролитну міжусобну боротьбу, по-
лягав у тому, що новий претендент на гетьманування
також виступав з патріотичних позицій. А в Лівобе-
режній Україні, внаслідок наступу московського
війська, наказний гетьман Д.Многогрішний і
більшість старшин переходять на бік Росії. В бе-
резні наступного року при підтримці росіян він
обирається гетьманом Лівобережної України. Ук-
раїнська держава знову розпалася на два гетьманства.

В умовах спалаху політичної боротьби П.Доро-
шенко в серпні 1668 р. направив посольство до
Стамбулу, щоб з'ясувати можливість турецького про-
текторату. Післгі його повернення й прибуття
турецького посольства на початку третьої декади бе-
резня 1669 р. гетьман скликає у Корсуні генеральну
старшинську раду, у роботі якої взяли участь пред-
ставники Лівобережжя, Запорожжя, колишній
гетьман Ю.Хмельницький. Вона підтвердила по-
життєвий характер гетьманства П.Дорошенка,
схвалила прийняття турецької протекції, відхиливши
можливість московської, проте відмовила в принесенні
присяги султану („піддалися по словам, а не на
письмі"). На яких умовах українська сторона пого-
дилася на протекцію? Із проекту договору 1668 р.
можна зробити висновок, що гетьман добивався
возз'єднання в кордонах держави всіх етноукраїн-
ських земель від р.Вісли й міст Перемишля та Сам-
бора на Заході до Севська і Путивля на Сході („всі
суть козаки"). Далі: гетьман мав обиратися довічно;
населення України звільнялося від сплати податків і
данини; православна церква отримувала автономію під
царгородським патріархом; турки й татари, прибуваю-

107

Історія У краї ни

чи в Україну, не мали права споруджувати мечетей,
брати ясир, руйнувати міста й села; султан і хан не мог-
ли без відома українського гетьмана укладати
договори з Московією і Річчю Посполитою та ін.

Відомо, що П.Дорошенко намагався порозуміти-
ся з Д. Многогрішним, схиляючи його до проведення
спільної козацької ради для розв'язання питання
про владу, а також переконував не йти на проголошен-
ня у Лівобережжі окремого гетьманства. Однак,
дарма. Скликана у березні 1669 р. в Глухові рада об-
рала Д. Многогрішного гетьманом і схвалила новий
договір — „Ілухівські статті". Вони стали кроком впе-
ред порівняно з „Московськими статтями" І.Брюхо-
вецького, але все ж істотно обмежували права Ук-
раїнської держави (в межах Лівобережжя). Умови
статей передбачали залишення воєвод лише в 5 містах,
котрі не мали права втручатися у місцеве управління
й очолювали тільки залоги; закріплювали збір податків
до російської скарбниці за українською адмініс-
трацією; встановлювали чисельність козацького
реєстру в ЗО тис. осіб; забороняли гетьманському
урядові проводити зовнішню політику тощо.

Водночас П.Дорошенку доводилося вести жор-
стоку боротьбу із П.Суховієм, котрого підтримували
Крим, частина полковників, особливо уманський
М.Ханенко, а також Ю.Хмельницький. Лише 29
жовтня 1669 р. гетьман завдав вирішальної поразки
своїм противникам. П.Суховій та М.Ханенко втек-
ли, а Ю.Хмельницький потрапив у полон до білго-
родських татар і згодом був відісланий до Стамбула.

Добившись перемоги, гетьман намагався уникну-
ти воєнних дій з Річчю Посполитою і Московією, а
також порозумітися з Д.Многогрішним. Помітно
пожвавлюються його переговори з польським урядом.
У листі до короля М.Вишневецького від 29 жовтня
1669 р. підкреслював, що пішов на прийняття турець-
кої протекції лише тому, щоб „зберегти цілісність
занепадаючої України...". Внаслідок обміну посоль-
ствами, було вирішено провести зустріч комісій в
Острозі з метою вироблення статей українсько-поль-
ського договору. Український уряд розробив наказ
послам, пункти якого, по суті, передбачали встанов-
лення конфедеративного зв'язку Української держави
з Річчю Посполитою, а також розширення її території
за рахунок частини Подільського воєводства, Волині
й Полісся (кордон мав проходити по р.Горинь); зни-
щення унїї й підтвердження прав православної церкви;
збереження за козаками всіх прав і вільностей у т.ч.
права на проживання у шляхетських маєтках, забо-
рону польському війську перебувати на українській
території; відкриття двох академій, шкіл, друкарень

тощо. Оскільки Варшава не хотіла визнавати існуван-
ня Української держави, а гетьман зайняв принципову
позицію, то поляки зробили ставку на значно посту-
пливішого М.Ханенка. На початку вересня 1670 р.
в Острозі з представниками останнього укладається
угода, в якій відсутній будь-який натяк на українську
державну автономію, оскільки фактично відновлюва-
лось становище, що існувало напередодні революції.

П.Дорошенко продовжував послідовно захища-
ти національні інтереси козацької України. Вивчення
джерел дозволяє з'ясувати основні напрямки внутрі-
шньої і зовнішньої політики його уряду. Насамперед
відзначимо курс на всебічне зміцнення ролі геть-
манської влади, хоча, як і свого часу Б.Хмельницький,
для надання більшої легітимності рішенням проводив
їх через ухвали старшинських рад. Як і його великий
попередник, прагнув відновити принцип її спадковості.
Львівський єпископ И.Шумлянський, котрий по-
бував у Чигирині взимку 1671 р. свідчив: П.Доро-
шенко „абсолютно (в них) панує і користується у
всього народу любов'ю...". Як визнавав Д.Мно-
гогрішний, гетьман виношував плани „стати удільним
князем." Подібне твердження висловлював і польсь-
кий підканцлер А.Ольшевський: мав прагнення до
„незалежної ні від кого монархічної влади".

Звертає увагу на себе гнучкість соціально-еко-
номічної політики, а саме: проводив заходи на
утвердження в державі козацького типу господарст-
ва й недопущення до маєтків панів і урядовців.
Надіслане восени 1670 р. посольство до М.Вишне-
вецького домагалося, щоб на територію козацької
України шляхта не поверталася, бо козаки „в жод-
ному випадку не можуть перебувати у підданстві й
послушенстві панів".

Анонімний представник польської еліти у трак-
таті „Думка певної особи" (бл. 1669—1670 pp.)
з цього приводу писав, що в козацьких місцях „жод-
ної панщини ніколи не буде, бо і тепер її там немає".
Як він підкреслював: „Поборів, подимних і такого ро-
ду податків і не згадуй! А якщо й випаде податок який
за універсалом гетьманським чи полковницьким раз
на рік, щонайбільше — два (податки) на тих, котрі
не ходять на війну...і то не перевищить цей податок
десятка з лишком злотих на рік, хоч би й з найбагат-
шої особи. А жодного іншого тягару на люд
посполитий ніколи не буває, а особливо на козаків, бо
кожен є вільним вояком". u

П.Дорошенко підтримував також заходи И.Ту-
кальського у справі створення окремого Українського
патріархату, вбачаючи в ньому важливий політич-
ний фактор утвердження самостійності козацької

108

душував прояви свавілля й непослуху з боку старшин
і козацтва; домігся прилучення до Лівобережжя
Києва з округою; хотів приєднати до України Мсти-
славське воєводство; домагався проходження кордону
з Литвою по р.Сож; не приховував обурення діями
Москви у справі її зближення з Польщею. Невдово-
лені його діями старшини у березні 1672 р. змістили
лівобережного гетьмана і в червні ним обирається
І.Самойлович.

Криза і поразка революції
(серпень 1671 — вересень 1676 pp.)

ольський уряд, стурбований зміцненням вла-
ди П.Дорошенка, вирішив розпочати воєнні

, дії. У середині серпня 1671 р. польська армія

перейшла у наступ. Незважаючи на серйозний спро-
тив козаків і міщан Брацлава, Вінниці, Могилева,
Райгорода, Кальника й інших міст, до кінця жовтня
Я.Собеському вдалося відновити польське пануван-
ня майже над всією Брацлавщиною. Цьому сприяв
перехід на бік коронного гетьмана М. Ханенка,
І.Сірка, М.Зеленського й інших старшин з частиною
козаків. Зібрана 27 жовтня козацька рада (взяло
участь близько 1 тис. осіб) обрала М.Ханенка геть-
маном. Розташувавши на постій залоги в містах
Брацлавщини, Я.Собеський повернувся до Львова.

На початку грудня до П.Дорошенка прибули та-
тари і незабаром розпочалися бої з польськими
корогвами під Ладижином, Уманню, Тростянцем.

Т*… • .<J

Королівські підрозділи залишають південні и цен-
тральні райони Брацлавщини. Стала реальною загроза
вступу у війну Порти. Я.Собеський, враховуючи її,
радив сейму й королю піти на поступки П.Доро-
шенку, а також відзначав корисність союзу з
українцями у майбутній боротьбі з турками. Але ці
застереження були проігноровані, як і ультиматум
султана відмовитися від претензій на Україну.

На початку червня 100—120-тисячна турецька
армія, очолювана Мегмедом IV, вирушила у похід.
Вона рухалася повільно, бо турецький уряд не втра-
чав надії на мирне врегулювання конфлікту. Але
цього не сталося й розпочалася польсько-турецька
війна. П.Дорошенко, дочекавшись підходу частини
кримської орди, теж переходить у наступ. 18 липня
1672 р. неподалік Четвертинівки він розгромив поль-
ське військо К.Лужецького й козаків М.Ханенка.
Після прибуття хана Селім-Гірея вирушив до Кам'ян-
ця-Подільського. Після штурму Кам'янця через
боягузтво керівників його оборони 28 серпня місто
капітулювало. Звідси П.Дорошенко та Селім-Гірей

Українське національне відродження. Створення козацької держави

України. Не випадково польський уряд найбільше не-
покоїв його курс на виборення незалежності для
держави в етнічних межах України. Один із сенаторів
на початку квітня 1670 р. відзначав той факт, що
прийняття турецької протекції гетьман розглядав ли-
ше як ширму для виборення незалежності від Речі
Посполитої й створення удільної держави на зразок
Молдавської, Валашської чи Трансільванської. В
середині квітня А.Ольшевський у листі до люблін-
ського воєводи звертав його увагу на наміри П.До-
рошенка „вчинити народ Руський удільним і незалеж-
ним краєм (у розумінні держави)". В 1672 р. гетьман
Я.Собеський в листі до сейму підкреслював прагнен-
ня українського гетьмана „(визначити) краю
Руському кордони по Люблін і Краків, в цілому там,
куди лише заходять імена та церкви Руські". Саме з
цих міркувань П.Дорошенко не визнавав за польсь-
ким королем права на користування титулом князя
Руського.

Смертельно побоюючись утвердження незалеж-
ності Української держави, правлячі кола Речі
Посполитої прагнули будь-що послабити позиції
П.Дорошенка, запобігти консолідації національно-
патріотичних сил. Виходячи з цього, докладали
максимуму зусиль для розпалювання міжусобної бо-
ротьби (як це, до речі, робили й московські політики)
серед старшини й козацтва. Як визнавав один з ви-
сокоповажних сановників, було б „непоправною
втратою для Р (ечі) П(посполитої), коли б Ханен-
ко з Дорошенком порозумілися", бо ця незгода „між
ними є порятунком для Республіки". П.Дорошенко
рішуче протидіяв заходам польського уряду, спрямо-
ваним на розкол козацтва, протиставлення запорожців
городовому козацтву тощо. В листі від 24 червня
1670 р. він дорікав Я.Собеському за спроби підбу-
рювання „свавільників низових" грошима, привілеями,
гетьманськими клейнодами проти городових козаків,
на скликання ними „чорних рад", бо у такий спосіб „не
лише Україну, але й увесь народ вигубити стараються".

Протягом першої половини 1671 р. гетьман нама-
гався зміцнити міжнародне становище козацької
України, зокрема, встановити політичні контакти з
бранденбурзьким курфюстом Фрідріхом Вільгель-
мом, поліпшити відносини з Московією. Не залишав
спроб порозумітися з Д. Многогрішним. Зокрема,
пропонував йому укласти братерську приязнь, щоб ра-
зом захищати „суспільне добро і цілісність". Цілком
можливо, що їм вдалося досягти певного взаєморо-
зуміння. Принагідно зазначимо, що лівобережний
гетьман зробив чимало для зміцнення своєї влади
(намагався запровадити її спадковість); рішуче при-

109

Історія У краї ни

пішли до Львова Під час облоги міста гетьман по-
турбувався про те, щоб воно не було захоплене й
пограбоване турками й татарами

Поразки Речі Посполитої змусили М Вишне -
вецького розпочати переговори з турками у Бучачі
Представники П Дорошенка переконували керівни-
ка турецької делегації домагатися від Польщі
встановлення кордонів України по ріках Горинь і Ла-
тунь, знищення унії, визнання митрополитом
И Тукальського Однак добитися цього їм не вдало-
ся За укладеним 18 жовтня договором Подільське
воєводство відходило до Туреччини, передбачалося
визнання Польщею Української держави (така назва
козацької України в офіційних документах
зустрічається вперше) у давніх кордонах 3 її тери-
торії виводилися всі польські залоги Козаки
М Ханенка одержали право або виїхати за межі ко-
зацької України, або залишитися за умови „статечної
поведінки"

Підписання Бучацького договору й визнання
Річчю Посполитою незалежності Української держа-
ви істотно міняло міжнародну ситуацію в Східній
Європі Оскільки польський уряд відмовився від
Правобережної України, то Московія могла тепер
вважати, що має підстави, не порушуючи угоди з
Річчю Посполитою, відновити боротьбу за повернен-
ня Правобережжя під свою протекцію І російський
уряд на початку 1673 р доручив І Самойловичу роз-
почати відповідні переговори з П Дорошенком Варто
зауважити, що лівобережний гетьман також розгля-
дав козацьку Україну як єдину політичну структуру
Добре освічений він проводив курс на створення
аристократичної, з міцною гетьманською владою
держави Рішуче протидіяв спробам Запорожжя
здобути політичну самостійність, намагався прилу-
чити під свою бу\аву Правобережну Україну, не
спускав очей також із Західного регіону Пізніше (у
80-х рр ) він неодноразово звертав увагу урядів Роси
та Польщі на той факт, що Правобережжя та
західноукраїнські землі разом з Лівобережною Ук-
раїною мають бути єдиним державним організмом

Тим часом зростають невдоволення й розчаруван-
ня у П Дорошенка українською політикою Порти
Адже її уряд, по суті, проігнорував умови договору
1669 р Є дані, що тепер він почав домагатися зруй-
нування фортець, розброєння населення, виплати
данини тощо За таких обставин гетьман погодився
на переговори з Росією, домагаючись від неї
возз'єднання козацької України на чолі з єдиним
гетьманом, збереження всіх прав і вільностей Війсь-
ка Запорозького, на яких цар повинен присягнути,

встановлення кордону між Річчю Посполитою та
Україною, виведення з Києва залоги, направлення на
допомогу українцям для боротьби з турками сильної
армії Оскільки Москва відхилила його пропозиції,
вони припиняються

На початку 1674 р І Самойлович вирішив ре-
алізувати свої наміри У П Дорошенка не було сил
протистояти наступу ГРомодановського та лівобереж-
ного гетьмана, й до початку березня їх війська
оволоділи основними містами Правобережжя 25 бе-
резня до Переяслава з'явилася старшина правобереж-
них полків, і на раді 27 березня гетьманом козацької
України „обох сторін Дніпра" обирається І Самойло-
вич Тут же М Ханенко, котрий порвав з Річчю
Посполитою, склав свої гетьманські клейноди

Що становив собою цей політичний акт Роси та
лівобережного гетьмана^ Можливо, він був би ви-
правданим лише у разі серйозної підготовки сил
до неминучої війни з Портою, яку вони розпочали
проти неї вторгненням військ у Правобережжя Іна-
кше був безвідповідальною політичною авантюрою
з усіма трапчними наслідками для місцевого населен-
ня, про що неодноразово попереджав П Дорошенко
російський уряд

Справді, турецький уряд, урахувавши, що через
суперечності Московія і Річ Посполита не зможуть
об'єднати армій, вирішив завдати поразки Росії У се-
редині липня кримська орда перейшла Дністер і
розпочала жахливе спустошення краю між Дністром
і Південним Бугом Штурмом були захоплені Вінни-
ця, Стіна, Косниця та інші міста

Г Ромодановський та І Самойлович, дізнавшись
про вступ на терени Брацлавщини турецького війсь-
ка на чолі з султаном, замість того, щоб виступити
проти ворога, втекли на Лівобережжя Населення
Правобережжя залишилося на поталу ворогові Ге-
роїчний опір туркам і татарам вчилили залоги й
мешканці Ладижина та Умані Кількість спроможних
битися з противником у Ладижині налічувала близь-
ко 5 тис осіб Бої розпочалися десь 12—13 серпня
Протягом тижня обложені відбили 9 великих при-
ступів Коли ситуація стала безнадійною, ймовірно
21—22 серпня, склали зброю Усіх дорослих турки
забрали в неволю, дітей вирізали, а саме місто зруй-
нували дощенту

Звідси Мегмед IV відправив на чолі 20-тисячно-
го війська з ЗО гарматами каймакана до Умані
Розпочався штурм міста, але наповнивши яничарсь-
ким «трупом всі рови», каймакан повідомив султана
про свою невдачу Підійшли нові турецькі підрозділи
й приступи відновилися Сильний гарматний вогонь

110

Українське національне відродження. Створення козацької держави

руйнував укріплення, а внаслідок вибухів мін у них
утворилися проломи Тоді захисники міста вирішили
пробиватися і після запеклого бою незначній їх час-
тині вдалося прорватися до Торговиці Інші ж
захищали кожен будинок Умані За словами Само-
видця, „юже по улицах з дворов билися так, же кров
текла ріками, аж усі полегли, а інших по льохах, со-
ломи понаволікавши, турки подушили " Одне з
найбільших міст держави перестало існувати Втра-
ти турків, за даними джерел, були величезні —
близько 10 тис осіб

Розлючені опором населення й значними втрата-
ми, підрозділи турецько-татарських військ знищували
все на своєму шляху П Дорошенко виявився не-
спроможним запобігти страшній катастрофі
Правобережжя Лише у середині вересня ворог роз-
почав відхід Вцілілі мешканці краю, проклинаючи
П Дорошенка, вдалися до масового переселення на
Лвобережжя Скориставшись цим, обраний королем
Я Собеський наприкінці жовтня перейшов у наступ
на Брацлавщину До середини листопада жовніри
зайняли Печери, Немирів, Жорнище, Кальник й
інші міста

Наприкінці грудня король вислав посольство
И Шумлянського до П Дорошенка, обіцяючи виз-
нати права Війська Запорозького Хід переговорів
показав, що П Дорошенко продовжував боротися
за національні інтереси України, добиваючись для
неї в складі Речі Посполитої статусу суб'єкта феде-
рації Від „всього народу Руського" висунув вимоги
Гі обов'язкового відокремлення в удільну дежавно-
політичну одиницю, взаємної військової допомоги
України і Польщі в боротьбі з ворогами, підтверджен-
ня всіх прав і вільностей Війську Запорозькому,
заборони державцям і старостам прибувати до міст,
ліквідації унії, відновлення прав православної церк-
ви на всій території, де „перебуває Руський народ та
(поширена його) мова", допуску православних до
участі в роботі магістратів, відновлення вживання
української мови на теренах Польщі й Литви та ін
Оскільки король відмовився схвалити головніші з
них, переговори зазнали невдачі

Складається враження, що, починаючи з глибо-
кої осені, в Я Собеського визріває ідея про необ-
хідність пошуку серед старшин гідного опонента не-
покірному П Дорошенку, щоб відірвати від нього
козацтво й зміцнити свій вплив в Україні 3 цією
метою 22 листопада 1674 р він видає могилівсько-
му полковнику О Гоголю привілей, що передбачав
надання йому титулу довічного подільського полков-
ника, а також звільнення козаків Подільського полку

від виконання різних повинностей і виплати всіх по-
датків На початку квітня наступного року козакам
правобережних полків надається дозвіл на скликан-
ня генеральної ради, рішення якої король обіцяв
затвердити Водночас наказним гетьманом польський
правитель назначає О Гоголя, котрому мали підляга-
ти Могилівський, Кальницький і Уманський полки з
усіма населеними пунктами, що „здавна до них нале-

(( и

жали, а також „охотні полки

Влітку 1673 р становище П Дорошенка стає
критичним Не припинявся потік біженців у Лівобе-
режжя, його почали залишати раніше вірні йому
підрозділи, соратники, родичі Важкою втратою ста-
ла смерть близького друга й порадника
И Тукальського Правда, відбувається запізніле по-
розуміння з кошовим І Сірком їм вдалося домовитися
про скликання весною 1676 р козацької ради для об-
рання гетьмана України, бо запорожці не брали участі
у виборах І Самойловича Але ця спроба виявилася
невдалою Московський уряд відмовився визнати
законність акту його зречення від турецької про-
текції й присяги цареві, що відбувався 22 жовтня

р в Чигирині перед І Сірком як представником
Запорожжя Врешті-решт П Дорошенко змуше-
ний був капітулювати Коли в другій половині вересня

р під стінами Чигирина з'явилися російські
підрозділи, він засвідчив готовність скласти зброю і
присягнути Роси В кінці місяця здав гетьманські
клейноди Ця подія стала останнім політичним актом
Національної революції, що завершилася поразкою,
головнішими причинами якої були

відсутність досвіду державного будівництва в
еліти, котра очолила боротьбу, незавершеність про-
цесу її становлення, існування гострої політичної
боротьби між окремими угрупованнями, переважан-
ня в ментальності значної частини старшин особистих,
групових інтересів над національними, державними,

зрада національним інтересам з боку панівно-
го стану українського суспільства, переважна
більшість якого відразу ж перейшла на бік Речі Пос-
политої і взяла найактивнішу участь у боротьбі проти
власного народу,

перебування у зародковому стані на початок
революції національної державної ідеї, що зумовило
політику автономізму її керівництва у 1648 р, і при-
вело до залишення ворогу Західного регіону, поро-
дивши таким чином проблему соборності Української
держави,

ліквідація встановленого Б Хмельницьким
спадкового гетьманату й утвердження республікансь-
ко-олігархічної форми правління, що зумовило

111

Наслідки революції виявилися для української
нації катастрофічними: не вдалося ні створити держа-
ви в етнічних межах України, ні відстояти
незалежності козацькій Україні, хоча за свободу бу-
ло заплачено неймовірно високу ціну — втрати (від
воєнних дій, голодівок, епідемій, захоплення в ясир,
переселень) становили близько 65—70% усіх ук-
раїнців ( 2,6 (3,2) — 3 (3,5) млн. осіб від близько
5 млн. мешканців етноукраїнських земель Речі Пос-
политої), а в Правобережній Україні близько
85—90% жителів регіону; зазнали руйнувань май-
же всі міста України.

Значення революції в історії України:

привела до витворення національної держави,
частина якої на теренах Лівобережжя (Гетьманщина)
на правах автономії проіснувала в складі Російської
імперії до початку 80-х pp. XVIII ст.;

під час її розвитку формується національна
державна ідея, що стала для наступних поколінь ук-
раїнців неписаним заповітом у боротьбі за
незалежність;

відіграла роль могутнього імпульсу для розвит-
ку національної самосвідомості;

сформувала нову політичну еліту, що захи-
щала національні інтереси;

зумовила закріплення за витвореною держа-
вою назви «Україна» й започаткувала зміну назви
„Руський народ" на „Український народ";

істотно збагатила й зміцнила традиції бороть-
би як проти національно-релігійного, так і соціального
гноблення; пробудила волю народу до самоутверджен-
ня й самовираження у формі національної держави;

протягом тривалого часу після її завершення
козаки, селяни й міщани продовжували користувати-
ся плодами соціально-економічних завоювань в роки
революції;

сприяла розвитку усної народної творчості,
історичної науки (у формі літописання), художньої
літератури тощо.

Українська революція
в контексті європейського
революційного руху

XVI—XVII СТ.

^вітчизняній історіографії склалася негативна

традиція зображувати події Національної ре-
волюції у відриві від розвитку європейського

революційного руху. Разом з тим є підстави розгля-
дати її причини як складову визрівання процесу
соціальної і визвольної боротьби, що охопила ряд

Історія У краї ни

слабкість центральної влади, міжусобну боротьбу за
булаву й всевладдя старшин на місцях;

прорахунки (після смерті Б.Хмельницького)
у внутрішній політиці урядів, які провокували загос-
трення соціально-політичної боротьби, що набирала
форм громадянської війни;

постійна агресія (у різних формах) з боку
інших країн, що була спрямована на ліквідацію са-
мостійності Української держави.

Особливості революції
та її значення

Ж країнська революція мала ряд своїх особли-
Y востей. Відзначимо головніші з них:
%J — боротьба точилася не лише проти Речі Пос-
политої (як це традиційно зображується в історичній
літературі), але й інших ворогів української неза-
лежності — Московії, Криму й Порти;

тісний взаємозв'язок і взаємовплив національ-
но-визвольної, релігійної й соціальної боротьби;

переростання соціальної боротьби в Селянсь-
ку війну 1648—1652 pp., що завершилася
утвердженням у козацькій Україні нової моделі
соціально-економічних відносин;

довготривалість, нерівномірність й суперечли-
вість розвитку революції, який супроводжувався зле-
тами й спадами, спалахами соціально-політичної бо-
ротьби, яка інколи переростала в громадянську війну;

відхід з 1649 р. від боротьби мешканців
Західного регіону, котрі в жорстоких реаліях бороть-
би часто ставали заложниками і жертвами у воєнних
діях української, польської, кримської, московської
та турецької армій;

провідна роль у розвитку революції козацтва
— стану дрібних землевласників фермерського типу;

зрада національним інтересам з боку частини
панівного стану українського суспільства — князів
і шляхти, котрі разом з поляками й литовцями при-
душували визвольну боротьбу України за
незалежність і соборність;

слабкий позитивний вплив на розвиток рево-
люції міського патриціату, інтелігенції, вищого й
середнього духівництва;

домінування збройних форм боротьби, яка
час від часу набирала надзвичайно жорстокого харак-
теру й супроводжувалася проявами етнічних чисток;

вкрай негативна роль геополітичного фактору,
оскільки уряди найбільших сусідніх держав всіляко
протидіяли виборенню Українською державою неза-
лежності.

112

Українське національне відродження. Створення козацької держави

європейських країн у 40—70-х pp. XVII ст. Так, у
1640 p. розпочалася революція в Англії, що тривала
до 1660 р.; в цьому ж році спалахнуло повстання
португальців проти іспанських поневолювачів і „війна
женців" в Каталонії за збереження автономії. Висо-
кою була соціально-політична напруга в Данії. В
1647 р. розгорнулася антиіспанська боротьба у
Південній Італії та Сіцілії; в наступному році розпо-
чалися Фронда (антиабсолютиський рух) у Франції,
повстання міщан і селян у Московії, Австрії, Білорусії.
Ці та інші події засвідчували посилення кризи серед-
ньовічної цивілізації в Європі, що супроводжувалася
зародженням і розвитком нового ладу.

Тому не випадково Українська революція мала
чимало спільного з Німецькою, Нідерландською та
Англійською революціями XVI—XVII ст. Типо-
логічно найближче вона стояла до Нідерландської
революції (1566—1609 pp.), що розв'язувала зав-
дання виборення національної незалежності й
встановлення буржуазних відносин. В їх розвитку
можна виділити такі спільні риси:

довготривалість боротьби за незалежність,
нерівномірність розвитку, імпульсивність, чергуван-
ня злетів і спадів;

складність і суперечливість боротьби, під час
якої, в силу багатьох обставин, народні маси нерідко
потрапляли по різні боки барикад;

переплетення національно-визвольної, релі-
гійної та соціальної боротьби;

велика різноманітність форм боротьби: від
найпасивніших до найактивніших, включаючи воєнні
дії силами армій, політичну і дипломатичну бороть-
бу; прояви протиборствуючими сторонами
нетерпимості, жорстокості й терору;

Українська й Нідерландська держави утвори-
лись не в межах етнічних територій, а лише в окремих
їхніх частинах, внаслідок чого кордони проходили
не за національно-мовними, а за географічними ру-
бежами;

важлива роль релігійного фактору; при чому
в обох країнах боротьба велася проти католицизму;

відсутність єдності серед політичної еліти,
що негативно позначилося на ході й результатах
боротьби;

негативна роль геополітичного фактору.

Вивчення змісту й мети боротьби українських

селян і феодально залежних мешканців міст і місте-
чок дозволяє стверджувати, що вона нічим не
відрізнялася від боротьби селян під час європейських
революцій XVI—XVII ст.: спрямовувалася на

ліквідацію всіх різновидностей особистої залежності
й існуючих форм експлуатації, у виборенні особи-
стої свободи і вільної власності на землю.

Аналіз політичного розвитку України та Англії під
час революції дозволяє виявити однотипну тенденцію
— зміцнення особистої влади їх керівників (відповідно
Б.Хмельницького та О.Кромвеля) й еволюцію рес-
публіканської форми правління в монархічну (в Україні
в 1657 р. запроваджується спадкове гетьманство, а
в Англії в 1653 р. — протекторат Кромвеля). І хо-
ча в Україні після приходу до влади І.Виговського
утверджується республіка (в Англії в 1660 р. цей про-
цес завершився реставрацією монархії), все ж пізніше
і він, і майже всі наступні гетьмани рано чи пізно
приходили до висновку про необхідність зміцнення
гетьманської влади, надання рис самодержавності, за-
провадження її спадковості. Навіть П.Дорошенко,
котрого відомий історик Д.Дорошенко назвав
„найбільш конституційним гетьманом, який додержу-
вався старих козацьких традицій", не лише прагнув
„вічного гетьманства" й передачі влади після його
смерті „синові й онукові його неодмінно", а й вино-
шував плани „стати удільним князем", „володарем
всієї України".

Таким чином, Українська революція 1648—1676 pp.
типологічно належить до одного ряду з європейськи-
ми революціями XVI—XVII ст. Вона становила
важливу складову ланку процесу зародження й ут-
вердження на континенті нових суспільних відносин.
На відміну від Англійської та Нідерландської рево-
люцій, що завершилися перемогою, вона зазнала
поразки, як, до речі, і Німецька. Все ж в зовнішньо-
політичному аспекті революція викликала серйозну
зміну співвідношення сил у Східній, Південно-Східній
і Центральній Європі (яка, на жаль, також виявила-
ся несприятливою для України). Вона різко послабила
позиції Речі Посполитої та Криму й привела до
зміцнення ролі Російської імперії, Швеції й Бранден-
бургу (у 1657 р. Польща відмовилася від ленних
прав на Східну Прусію). Революція вплинула на за-
гострення соціальної боротьби в Польщі, Московії,
Молдавії; національно-визвольної боротьби — в
Білорусії, Валахії, Сербії, Болгарії. Не випадково
вона викликала в Європі широкий резонанс і систе-
матично висвітлювалася на сторінках брошур, „летю-
чих листків", наукових праць і шпальтах французь-
ких газет „Газетт де Франс" і „Еспьйон де Кур Де
Пренс Кретьєн", англійських „Меркюр Англе" і
„Модеріт Інтелідженсер", німецької «Франкфуртер
Пост-Цайтунг» та інших.

Україна за гетьманування
І.Мазепи та І.Скоропадського

ісля завершення Визвольної війни Україна

потрапила у скрутне соціально-економічне
. і політичне становище. Лівобережжя та Сло-

божанщина перебували у складі Російської держави,
Правобережжя — Речі Посполитої й частково під
протекторатом Туреччини. Південь, що тільки-но
почав освоюватися, відчував близькість володінь
і влади кримського хана. Пошматована на окремі
частини, вона зазнала значних матеріальних і людсь-
ких втрат. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл
були зруйновані, а їх мешканці загинули чи змушені
були залишити рідні місця під тиском ворога. Сучас-
ник тих подій, арабський мандрівник П.Алеппський
(Халебський, близько 1627-1669 pp.) так записав
про Україну в своєму нотатнику: «Що нам сказати про
цей благословенний народ? З них убиті за ці роки під
час походів сотні тисяч, і татари забрали їх у полон
тисячі; пошесті вони не знали, але в ці роки вона
з'явилась у них, забравши з них сотні тисяч у сади
блаженства».

Проте дух козацький, волелюбність українців
залишились нездоланними. Поступово в них дедалі
яскравіше проявлялось національне самоусвідомлен-
ня. Найчисленніша група населення (розкріпачене
селянство Гетьманщини порівняно з кріпаками Росії,
з її консервативним монархічним правлінням) мала
більше можливостей для суспільного розвитку та
визрівання самобутніх етнічних рис у галузі худож-
нього життя, побуту та звичаїв. Порівнюючи свої

Ліквідація

козацької

державності

т
ш

враження від перебування в Москві, а потім у Києві,
П. Алеппський зазначав: «Цілі два роки в Москві ко-
лода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто
стиснений і придушений, бо в тій країні (Росії) ніхто
не може почувати себе хоч трохи вільним і задоволе-
ним, хіба лише ті люди, що там виросли… Зате
Козацька країна була для нас начебто рідний край, а
її мешканці були нашими добрими приятелями та
людьми, наче ми самі». Цар Петро 11698 р. зазна-
чив у розмові з патріархом: „Священики у нас грамоти
мало знають… Якби їх… у науку послати до Києва у
школи..." Зрозуміло, що загальний рівень освіти
простого люду Росії був ще нижчим.

Що ж являли собою наприкінці XVII ст. ук-
раїнські землі, котрі відійшли до Російської держави?
Згідно з Андрусівською угодою 1667 р. між уряда-
ми Росії й Польщі, за якою повністю ігнорувалися
інтереси власне України, територія на правому березі
Дніпра опинилася під владою польської корони.
Тільки Київ з навколишньою місцевістю (декілька
верст навкруги) передавалися на два роки під мос-
ковський скіпетр. Польща повертала також Сіверську
землю та офіційно визнавала входження Лівобереж-
жя до складу Російської держави.

Лівобережна частина Гетьманщини у військово-
адміністративному відношенні, як і в попередні роки,
продовжувала поділятися на полки. На той час їх
налічувалося 10: Гадяцький, Київський, Лубенсь-
кий, Миргородський, Ніжинський, Переяславський,
Полтавський, Прилуцький, Стародубський
і Чернігівський. Всі вони були поділені на сотні: від
7 до 20 у кожному. Київ, Ніжин, Чернігів, Перея-
слав і деякі інші міста мали власне самоврядування,
користувались Магдебурзьким правом, наданим їм ще
до Визвольної війни. Після Б.Хмельницького геть-
мана обирали на військовій раді з наступним
затвердженням царя. При ньому дорадчим органом
залишалася генеральна старшина / генеральні обоз-
ний, суддя, писар, осавули, хорунжий, підскарбій
і бунчужний/.

Запорозька Січ законодавчо підпорядковувалась
адміністрації обох країн (воля гетьмана тими не бра-
лася до уваги). Певною мірою визначався західний
кордон між Річчю Посполитою і Російською держа-
вою по Дніпру, починаючи від порогів до нижньої течії
р. Сож. Від неї по межі Річицького повіту (охоплю-
вав „кут" південно-східного району, пізніше Мінської
губернії на берегах Дніпра, Прип'яті та Березані) й
частково Мстиславського воєводства демаркаційна
лінія Української держави повертала на схід за Сож
і дуже ламано окреслювала східний кордон, вста-

114

Ліквідація козацької державності

новлений ще Поляновським трактатом 1634 р.

Отже, фактично більшість здобутків українсько-
го народу, завойованих протягом майже двад-
цятилітньої кривавої війни за національне визволен-
ня, розчерком пера було принесено в жертву дипло-
матичним міркуванням Росії та Польщі. Оцінюючи
цей факт, літописець Самійло Величко зазначив,
що„всім козакам не корисний Андрусівський
торг".„Страшним ударом для Української держави"
назвав його відомий історик Омелян Терлецький.
Одразу після підписання Андрусівської угоди шлях-
та почала „вогнем і мечем" приводити населення
Правобережжя до покори.

Договір про „Вічний мир" від 26 квітня (6 трав-
ня) 1686 р. між Росією і Польщею знову підтвердив
попереднє рішення про поділ України, але в катего-
ричнішій формі. Він остаточно не тільки юридично,
а й фактично закріпив за Москвою право на во-
лодіння Гетьманщиною. За ним по р. Орель окреслено
південну межу краю, а Польща відмовилося від про-
текторату над Запорозькою Січчю. Північно-західний
рубіж володінь Війська Запорозького і Речі Поспо-
литої пройшов від Січі вгору по Дніпру та гирлу р.
Тясмин, а звідти до Чигирина і далі до Чорного лісу.

Нейтральною незаселеною зоною проголошува-
лися Південна Київщина і Брацлавщина, спустошені
польсько-шляхетськими військами та турецько-
татарськими нападниками. Західноукраїнські землі,
Волинь і Північна Київщина поверталися Речі Пос-
политій, а Поділля залишалося під владою Туреччини.

f Росія продовжувала чинити диктат на українських
землях. Петро І (1672-1725) з самого початку
свого правління (1682) розгорнув активну (то при-
ховану, то явну) боротьбу за підпорядкування
гетьманської влади російському урядові. Він насто-
рожено стежив за всіма міжнародними контактами
Запорожжя, представників старшинської адміністрації
Гетьманщини та Слобожанщини, суворо забороняв
їм вести будь-які самостійні переговори з іноземни-
ми послами. Законодавчо це ще раз затверджували
„Коломацькі статті" — договірні умови між старши-
нами і урядом Росії, прийняті на козацькій раді
в Коломаку 25 липня 1687 р. під час скинення
з гетьманства Івана Самойловича й обрання на цей
ранг (посаду) одного з найвпливовіших діячів
Лівобережжя генерального осавула Івана Мазепи

(1687-1708).

Ці статті, порівняно з попередніми, містили кілька
принципово нових пунктів, згідно з якими посилю-
11,1 лась влада царату на українських землях, що
нходили до складу єдиної Російської держави. На-

приклад,(гетьманові Лівобережної України забороня-
лось позбавляти старшину керівних посад без прямої
згоди на це царя, а старшинам не дозволялось оби-
рати гетьмана. Завдяки політичному хисту І.Мазепи
низка шкідливих для України ухвал Коломацької
угоди залишилася нечинною^

З початком нового століття після проголошення
війни Швеції 1700 р. Петро І перетворює Україну
(в першу чергу її прикордонні землі з Польщею)
фактично на свою заложницю при вирішенні велико-
державницьких проблем. Так, укладаючи угоду з
польським королем Августом II Сильним (1697-
1706, 1709-1723) про спільні дії проти шведського
короля Карла XII (1697-1718), він, нехтуючи інте-
ресами Української держави, обіцяє уступити Речі
Посполитій кілька міст на Правобережжі й деякі
села Стародубського полку. А вже після цього
відправляє до Мазепи (з метою розвідати, як той по-
ставиться до такого рішення) дяка Бориса Михайлова
з „таємними" статтями. В них, зокрема, йшлося про
можливість відриву від України та повернення у во-
лодіння Речі Посполитої задніпровських містечок
Трахтемирова, Стайок і Трипілля; заселення Чигири-
на та деяких прикордонних районів, що за „Вічним
миром" мали залишатись без осілої людності; пере-
дачі найближчих до Польщі сіл на Стародубщині.
Г Гетьман добре розумів тактику і загальну політи-
ку щодо України царського двору. В цій справі для
нього майже не існувало секретів^/Гому Мазепа як
досвідчений дипломат, щоб не йти на конфронтацію
з Петром І, вирішив повністю не відмовляти послан-
цю і після дворазової зустрічі з ним таємно наодинці
погодився Трахтемирів, Стайки і Трипілля віддати по-
лякам. Але зажадав, враховуючи попередній досвід
і непостійність поляків, зафіксувати цю угоду в кон-
ституції на сеймі, а зміст її офіційно опублікувати.
Очевидно, так він хотів уберегти Українську дер-
жаву від подальших зазіхань і королівської, і царсь-
кої влади.

На всі інші пропозиції гетьман не пристав. Він так-
товно, але принципово заявив: „… Польській стороні
уступати ніяк не можна з таких причин: якщо ті міста
уступати, то на тому боці залишиться у державі йо-
го царської величності один Київ, і буде велика
небезпека, оскільки у ті Чигиринські місця й інші
міста* переселяться з того боку Дніпра… і оволодіють
берегом того боку річки Дніпро й стануть називати
його своїм… а тому, гетьману, якщо послушенство, яке
і вчинять, то хіба що невільно, й від того будуть як від

* Попередньо мова йшла також про Канів, Черкаси. Крилов

115

Іван Мазепа протягом свого правління не полишав надії знову возз'єднати

під своєю булавою Правобережжя й Лівобережжя Цікаво, що навіть в
іменних указах і грамотах його нерідко називали гетьманом «Війська
Запорозького обох боків Дніпра» ^

Історія У краї ни

мешканців з того боку Дніпра, так і від запорожців
труднощі й непорозуміння значні, і все піде на сто-
рону царської величності неспокійно і до втрати
великої". І далі конкретно про Стародубщину
І. Мазепа наголосив: „Стародубський полк
від поляків відділила ріка Сож, і за тією рікою, на
польському боці його, гетьманського володіння, ніяко-
го немає, а за річку в Стародубський полк полякам
вселятися непристойно ж...".

' Отже, цілком очевидним є, по-перше, гостре не-
бажання гетьмана ще більшого „звуження" його
влади на правому березі Дніпра* та обмеження впли-
ву на Запорозьку Січ; по-друге, застосування ним у
формі політичного „аргументу" чи тиску (до певної
міри, звичайно) на російську сторону можливого ви-
буху протесту запорожців і частини мешканців
Лівобережжя проти пропольської орієнтації царя;
по-третє, визнання Мазепою того незаперечного
факту, що Гетьманщина, в тому числі й Київ, перебу-
вають у складі „держави його царської величності",
а також є „гетьманським володінням'^]

Через різні політичні чинники, а також народно-
господарські умови регіони України були населені
нерівномірно. Так, на середину XVII ст. тільки на
Київщині мешкало близько 1 млн. 400 тис. чоловік,
а в межах Слобожанщини — 50 тис. На території
Київського і Чернігівського воєводств на 1 кв. км у
середньому припадало 10—12 чоловік. У межах
країни проживали тоді представники 21 народності.
Найчисленнішими серед них (крім українців) були
росіяни, білоруси, поляки, серби, болгари і чехи.
Більшість з них осіла на родючих землях Наддніпрян-
щини. Значно менше тут проживало вихідців
з Молдови і Волощини, Литви, Угорщини та Німеч-
чини. Протягом другої половини століття кількість
населення зростала порівняно швидко. Зокрема,
1657 р. на Слобожанщині було 64 міста й села, в
яких мешкало до 100 тис. чоловік, а лише через не-
повних 30 років налічувалося вже 232 населених
пункти з 250 тис. жителів. Тобто, кількість міст і сіл
збільшилася в 3,6, а людність — в 2,5 раза. Власне
українці становили близько 98%.

В цей час у Російській державі проводилися
значні реформи, що не могло не вплинути на сус-
пільно-політичне, економічне та культурне життя
українців. Цар Петро І особисто кілька разів відвідав
Україну, зустрічався з гетьманами І.Мазепою та

І. Скоропадським, представниками місцевої еліти.
Реформи в Росії об'єктивно, певною мірою, сприя-
ли і розвиткові господарства та виробничих відносин
„окраїнних областей". Зокрема, деякі царські укази
та заходи передбачали в сільському господарстві
України значне поширення окремих технічних
культур, культивування нових овочів і фруктів,
збільшення виробництва полотна і канатів, розви-
ток скотарства і т.ін.

Іменний указ від 31 грудня 1719 р. про рудокопні
„заводи", згідно з яким майстрових рудокопних
підприємств звільняли від державних повинностей і
податків, виконання військової служби, викликав
значне переселення працездатних людей з Правобе-
режжя на Лівобережжя, а також зумовив прибуття
з Польщі фахівців цієї галузі. Указ 18 січня 1721 р.
деякою мірою сприяв збільшенню кількості місцевих
заводів. На початку 20-х pp. утворюється спеціаль-
на контора для нагляду за хліборобством і забез-
печенням корінних мешканців хлібом під час невро-
жаїв і стихійних лих. Імператор особисто вимагав
надсилати відомості про кількість зібраного хліба,
поліпшення обробітку землі й збільшення освоєних
земель.

Водночас величезним тягарем реформаторські
державницькі дії Петра І лягали на Україну, котру він
цілком намагався підпорядкувати Російській дер-
жаві. Відвертий деспот і кріпосник, прибічник
абсолютистської влади, він писав закони, за висло-
вом О.Пушкіна, батогом, жорстокі й примхливі, що
ніби вирвались у нетерпеливого, самовладного
поміщика.

І Зміцнення позицій царату в Україні і ще більше
послаблення гетьманської влади сталося після подій,
пов'язаних з Північною війною 1700-1721 pp., а кон-
кретно — з переходом до табору Карла XII частини
козаків на чолі з І.Мазепою, який хотів звільнитись
від диктату Москви і здобути ширшої автономії для
Гетьманщини! Взимку 1708—1709 pp. армія Росії ак-
тивізувала свої дії на кордонах Північної України.
Карл XII вторгся в межі Слобожанщини, де під
Красним Кутом дав великий бій спільним російсько-
українським військам. Після його завершення
перемогу приписали собі обидві сторони. Проте шве-
ди незабаром відступили і отаборилися на території
від р. Десна до Полтави, яка перекривала їм прямий
шлдх на Москву.

Г І.Мазепа спробував підняти повстання проти за-
силля московського уряду й відірвати Україну від
Росії. Але в цьому гетьмана мало хто підтримав —
головним чином „низовики" під керівництвом кошо-

116

Ліквідація козацької державності

вого отамана Костя Гордієнка та порівняно невели-
ка кількість старшини і козаків Гетьманщини. Цар
проголосив І.Мазепу та його прибічників зрадни-
ками: наказав ганьбити їх всілякими способами
в церквах і перед народом усієї Російської держави.
Ранком 27 червня (8 липня) 1709 р. під Пол-
тавою стався вирішальний кривавий бій між війсь-
ками Петра І і Карла XII внаслідок якого шведський
король і гетьман з рештками розгромленої армії
втекли в межі володінь турецького султана^/

З 1708 р. практично призначений царем (хоча
формально й обраний на старшинській раді в Глухові)
новий гетьман Іван Скоропадський одразу підпав
під особливий нагляд довіреної особи Петра І —
боярина Андрія Ізмайлова, котрому таємно наказу-
валось при будь-якому „народному невдоволенні"
або „чиїй-небудь зраді" застосовувати „велико-
російські полки". 1722 р. сюзерен видав особливий
указ про створення на Україні так званої Першої ма-
лоросійської колегії. її безпосередні функції (нагляд
за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових
і сотенних старшин, дозвіл на видачу ними розпоряд-
жень по управлінню краєм тощо) як вищої апеляційної
інстанції на території регіону ще більше зміцнили
позиції російських сановників.

Такого політичного удару престарілий І.Скоро-
падський не зміг пережити і незабаром після виходу
царського указу від хвилювання занедужав і помер.
Проте й ця смерть не стала на заваді Петру І в здій-

Портрет І.Мазепи.

сненні його великодержавницьких планів. Навпаки —
він взагалі заборонив вибори наступного гетьмана.
Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим
обов'язки) гетьманом призначили Павла Полубот-
ка (1722—1723), котрий дуже швидко за свої
порівняно незалежні погляди потрапив до Петро-
павлівської фортеці, де після тяжких моральних і
фізичних страждань помер (1724). Імператор фактич-
но придушив спробу угруповання козацької старшини
обстояти свої політичні й соціальні права.

Взагалі репресії й нехтування людським життям
були характерними для російського самодержця, що
весь час відчували на собі особливо ті, хто пробував
вести самостійну незалежну політику. Так/після пе-
реходу І.Мазепи на бік Карла XII цар наказав
покарати багато людей, причому постраждали не
тільки прихильники гетьмана, а й зовсім невинні.]
Значну кількість старшини він позбавив маєтків і
урядових посад, їх місця позаймали „вірні" чиновни-
ки з росіян, а також іноземці або ж космополіти. У
жорстокості стосовно українців не відставали від сю-
зерена і його* васали", такі, наприклад, як Олександр
МеншиковГСаме він наказав жорстоко винищити не
тільки залогу, а й все населення Батурина — від ма-
лого до старого — за те, що мешканці міста виступили
на боці І.Мазепи. Гетьманська столиця була вар-
варськи спалена^

Неймовірно тяжким випробуванням стали приму-
сові канальні роботи, спорудження фортифікаційних
споруд, воєнні „низові" походи тощо. Козаків і по-
сполитих нерідко „ганяли" до Петербурга, Астрахані,
на Кавказ. Українців змушували воювати в Біло-
русії, Литві, Ліфляндії й Фінляндії за чужі їм інтереси.
До цього, як правило, залучались найбільш фізично
здорові й економічно забезпечені рядові козаки, се-
ляни та міщани. З них додому поверталось усього від
30 до 60%, а інші вмирали від нестерпних умов жит-
тя, епідемій, каліцтв і т.ін.

Така внутрішня політика царату фактично вела
до поступового знищення українського генотипу
(адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей).
Правда, до нижчих верств власне російського насе-
лення він ставився нічим не краще. В одному з доку-
ментів того часу — описі полковником Іваном Чер-
няком праці козаків на Ладозькому каналі 1722 р. —
так йдеться про це: „… Велика кількість козаків хво-
рих і померлих перебуває, і дедалі множаться тяжкі
хвороби — найбільше вкорінилася гарячка і набряк
ніг, і мруть з того. Однак приставні офіцери, незва-
жаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом
пана бригадира Леонтьева… б'ють їх при роботі пал-

117

Історія У краї ни

ками, — хоч і так вони п не тільки вдень і в ночі,
а навіть і в дні недільні й святкові відправляють* —
без спочинку..." Далі полковник зазначив: „Боюся
я, отже, щоб козаків тут не погубити, як торік — що
їх хіба третя частина в минулім році додому повер-
нулася..."

Нетерпимість царя до українського народу наоч-
но виявилась у ліквідації в травні 1709 р Запорозької
(Старої) Січі. Але й перед цим запорожці неоднора-
зово скаржилися, що при Петрі І потерпають у
вільностях, здобичі й промислах. Наприкінці XVII
— першій чверті XVIII ст. поширились деякі обме-
ження царського уряду в сфері економіки України.
Зокрема, дедалі частіше місцевим купцям і торговим
людям заборонялось займатися торгівлею з закордо-
ном. Вводилась державна монополія на багато товарів.
Широко практикувалось перекуповування різно-
манітних товарів лише у російських купців, з чого
останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною
владою наперед визначались торги, ярмарки, а особ-
ливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці.

В зв'язку з цим особливої гостроти на той час на-
було питання торгівлі з Запорожжям. Спеціальні
розпорядження царату взагалі забороняли її. За по-
рушення такого роду указів жорстоко карали і
засилали до Сибіру. Так, 9 червня 1721 р. гетьману
І.Скоропадському царський уряд надіслав „грамоту"
про покарання „кнутом" і заслання до Сибіру пол-
тавців С.Кирильченка та А.Пархоменка за недо-
зволену торгівлю на Запорожжі. Крім того, незва-
жаючи на те, що імператор, як правило, позитивно
ставився до будь-якої промислової діяльності, він
значно обмежив українців, які їздили на південь
країни за сіллю, рибою та звіром. Отже, російський
царат в особі Петра І фактично скасував вільну ук-
раїнську торгівлю. Однією з негативних економічних
санкцій російського уряду було збування на тери-
торії українських земель „лихих" мідних грошей, щоб
срібні й золоті залишались по можливості в обігу в
Росії і зосереджувались у державній казні.

Українську економіку дуже підривали постійне
перебування в Україні великої кількості російських
військ (часом понад 10 тис. чоловік), які утримува-
лись здебільшого за рахунок простого люду, а також
швидке зростання податків. Так, тільки з Лівобе-
режжя в царську скарбницю 1722 р. надійшло
45,5 тис.крб, 1723 р. — 85,9 тис., а вже 1724 р. —
241,3 тис.крб.

Проте, попри всі ці та деякі інші негаразди (нев-

рожаї, стихійні лиха, епідемії тощо) народне госпо-
дарство розвивалося. В другій половині XVII —
першій чверті XVIII ст. збільшення попиту на сільсь-
когосподарську продукцію зумовило значне
розширення оброблених площ, відбулося поглиблен-
ня спеціалізації окремих районів. Розвиток
товарно-грошових відносин сприяв зростанню посівів
технічних культур, зокрема тютюну, льону, коноплі.
Сталися зрушення в системах обробітку грунту. Нові
явища особливо виразно проявились у мануфактур-
ному виробництві, яке розвинулось на базі дрібних
селянських промислів і міського ремесла. Саме поя-
ва та функціонування мануфактур активно впливали
на руйнацію старих відносин і заміну їх більш прогре-
сивними — буржуазними.

Розвивалася також і національна культура, хоча
з 1690 р. значна частина книг, видрукованих чи на-
писаних у „Малоросії", була визнана єретичною, а
місцеві вчені викликали в Москві дедалі більшу не-
довіру. Наприкінці XVII — першій чверті XVIII
ст. цілеспрямовано звужувалося вживання національ-
ної мови (особливо в офіційних установах, великих
містах і т. д.), скоротився видрук українських книг,
здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої,
неприязної до „інородців" державної цензури. Од-
ночасно йшла „викачка інтелектуального потенціалу
українців у Росію". Українська церква підпала під
значний вплив Московської патріархії*, що не раз
викликало невдоволення і протест не тільки серед
місцевого духовенства, а й широких кіл простих се-
лян. 1721 р. навіть Святе письмо заборонялося
передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні.
Це дозволялося робити тільки з московських книжок.

Антиукраїнській політиці Петра І фактично
постійно то приховано, то явно протистояла опозиція
представників різних суспільних кіл. Одним
з найбільш відомих серед них був прибічник І.Мазе-
пи, генеральний писар у 1702-1708 pp. Пилип Орлик
(1672-1742), якого 1710 р. в еміграції група козаків
і старшин обрала гетьманом. У його оточенні
16 квітня того ж року були складені так звані Пак-
ти та Конституція прав і вільностей Війська Запо-
розького. За ними українська православна церква ма-
ла перейти у підпорядкування від московської
патріархії до візантійської; відновлювався попередній
кордон Української козацької держави по р.Случ;
Запорожжю поверталися Трахтемирів, Кодак, Келе-
берда, Переволочна і землі біля р.Ворскли; неабияк
зростала влада і самостійність гетьмана, генеральної

* Праця в неділю та святкові дні для християн є великим гріхом.

* 3 середини 80-х років XVII ст. відбулося підпорядкування Київської
митрополії Московському патріархатові.

118

Під скіпетром спадкоємців
Петра І

а нове обрання гетьмана пішов 1727 р. уряд
російського імператора Петра II (1727-1730)
. — онука Петра І, сина царевича Олексія

Петровича і принцеси Софії Шарлотти Вольфен-
бюттельської. Онук, після падіння і заслання
Олександра Меншикова, проголосив себе руйнівни-
ком дідових перетворень. Гетьманом став досить
відомий на Лівобережжі на той час миргородський
полковник Данило Апостол. Укладені „традиційні"
статті-угоди (гетьманські „Нужди малоросійські" й
царські „Рішучі резолюції" на них) між обома дер-
жавами юридично вже не визнавали Гетьманщини як
самостійної сторони, а національні органи влади фак-
тично позбавлялись номінальних функцій, бо майже
повністю підмінялися російськими установами чи ок-
ремими сановниками.

Надалі процес інкорпорації Української держави
Росією пішов прискореними темпами.

Козацька старшина була постійно невдоволена
політикою царського уряду щодо України, і щодо
Січі зокрема. Наприкінці 40 — на початку 50-х pp.
ускладнення міжнародного становища спонукало
імператрицю Єлизавету Петрівну (1741-1762), доч-
ку Петра І і Катерини І, задовольнити деякі
домагання козацької старшини, зокрема щодо „обран-
ня" (фактично призначення) нового гетьмана. Іменним
указом від 16 жовтня 1749 p., виданим Колегією
іноземних справ, це доручалось здійснити графові
Гендрикову. Можливо, стався збіг обставин, але че-
рез кілька днів після виходу цього указу на ім'я
імператриці було подано „донесення" військового
писаря Запорозької Січі Петра Чернявсього. У ньо-
му висловлювалось прохання від „усієї" низової
старшини змінити порядок „виборів" кошового ота-
мана і надалі призначати його царицею, щоб позбавити
„чернь" можливості обирати „їй потрібного отамана"
(оригінал документа датовано 22 жовтня 1749 p.).

При доборі кандидатури гетьмана вибір упав
на К.Г.Розумовського (1728—1803). Цікаво, що
в дитинстві він випасав батьківську худобу, а після
„випадку" з старшим братом О.Г.Розумовським,
некоронованим чоловіком цариці, став графом
(з 1744 p.). Після затвердження указом 5 червня
1750 р. гетьманом України Кирило Григорович пере-
селився в Глухів, де, оточивши себе „двором" і
охоронцями, зажив, мов „царьок". Спочатку Єлиза-
вета Петрівна пішла на значні поступки новообраному
гетьманові. Нею особисто чи з її відома були повер-

Ліквідація козацької державності

старшини, полковників і значущість козацьких рад;
обмежувались податки і повинності козаків та
посполитих тощо. І хоча ці плани не набули реально-
го втілення в життя, вони відіграли тоді важливе
значення, бо у свідомості багатьох українців форму-
вали ідею, яким саме шляхом за інших обставин міг
би піти державотворчий процес в Україні.

Розвиткові національної суспільної думки сприя-
ло функціонування першої вищої школи у Російській
державі — Києво-Могилянської академії (з 1701 p.).
Виникнувши 1632 р. в результаті об'єднання школи
Києво-Печерської лаври з Київською братською
школою, вона аж до 1755 р. (до відкриття Москов-
ського університету) відігравала провідну роль
у справі освіти. В ній у різний час навчалися згодом
відомі в усьому цивілізованому світі українські діячі:
Феофан Прокопович (1681-1736), Григорій Ко-
ниський (1717-1795), Григорій Сковорода (1722-
1794), Яків Козельський (1729 — близько
1795 pp.) та багато інших, а також вихідці з Росії,
Білорусії тощо.

Народні маси обох країн не завжди безоглядно
слідували політиці своїх правителів. Повсякденне
життя часто-густо саме визначало характер взаємин
між представниками російського та українського ет-
носів. Та і Петро І, як відомо, нерідко віддавав
перевагу суспільним діячам, ученим, духовним осо-
бам з України, а всіх, хто стояв в опозиції до його
реформ в Росії, — не любив і переслідував. Тоді, як
писав професор Іван Огієнко у книзі „Українська
культура", український вплив, хотіли того в Москві
чи ні, позначився в Росії „на всьому житті", конкрет-
но „ одбився на будівництві, на малюванні, на одежі,
на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літера-
турі і навіть на самій московській мові".

Військова печатка часів І.Мазепи

119

Історія У краї ни

нуті всі рангові маєтності „на булаву", відновлено
право самостійного фінансового управління в регіоні,
відкликані російські сановники з старшинської
адміністрації, генерального суду, комісії економії то-
що, а також скасована канцелярія міністерського
правління.

24 липня 1751 р. Сенат видав указ про підпоряд-
кування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав
його до Канцелярії К.Г.Розумовського. Цими захо-
дами практично скасовувалася більшість Адміністра-
тивних „реформувань" Петра І, Петра II та Анни
Іванівни, а Гетьманщині повертався політичний
статус, який вона мала на період обрання гетьманом
І. Скоропадського.

Сам гетьман, незважаючи на те, що між ним і уря-
дом Росії не було укладено ніяких „статей"— угод
чи договору, почав на свій розсуд розширювати ав-
тономне управління Української держави: відновив
склад генеральної старшини і суду, функціонування
суспільно-політичних установ, дещо реформував
торгівлю й судочинство (наприклад, скасував російсь-
кий „суд по формі" тощо). К.Г.Розумовський одразу
взявся за реальне підпорядкування Запорозької Січі
гетьманській владі. Конкретно це стосувалось та-
кож питання розмежування земель низовиків і
мешканців Лівобережжя. Так, 1752 р. він видав „ор-
дер" Кошу про необхідність присилати з Січі
„депутатів" з приводу суперечки за так звані старо-
самарські землі. У 50-х pp. гетьман розгорнув

Гетьман Іван Скоропадський.

боротьбу за підпорядкування собі Києва, який і на той
час багато в чому продовжував зберігати середнь-
овічне самоврядування.

1753-1754 pp. уряди України, Росії й Польщі
продовжували уточнювати кордон. Зокрема, тоді
було зроблено „Опис на карті Російської імперії з
Польською областю кордонів...", а також виготовле-
на „Карта спеціальна Російської імперії з Польською
областю Стародубського полку спірних грунтів різних
власників...". На них маємо дуже детальну демар-
каційну лінію між одним з найбільших Лівобережних
полків — Стародубським і Річчю Посполитою з на-
несеними понад 40 „внутрішніми" форпостами.
Кордон місцями не відзначався стабільністю. На-
приклад, окремі форпости взимку чи по весні могли
переноситись (через повінь, кригу тощо).

Проте саме тоді, 1754 p., дуже підозрілий до дій
К. Г.Розумовського царський уряд завдає кілька
„ударів" по розбудові Української держави. В липні
Сенат законодавче ліквідовує і до того досить про-
зорий кордон між Україною й Московією, припиняє
функціонування державних митниць у цьому рай-
оні, запроваджує на українських землях
загальноімперську митну систему. В радянській
історіографії ці заходи царизму розглядались, голов-
ним чином, як позитивні: в контексті поліпшення
економічних зв'язків між Україною та Росією, спри-
яння їх спільному народногосподарському розвитку.
Проте цим скасовувалась одна із важливих ознак
української автономії.

З початком 60-х pp. загострюється питання про
Запорозьку Січ, про землі, які належали низови-
кам. У цьому бере участь і царський уряд, і
гетьманське правління. Так, 1760 р. К.Г. Розумовсь-
кий надсилає до Сенату, а той приймає до розгляду
„рішення" гетьмана щодо перенесення Січі на нове
місце. 8 грудня 1761 р. кошовий отаман Григорій
Федорів своїм „рапортом" сповіщає гетьмана про
отримання ним „ордера" про прийняття у „відомст-
во" Війська Запорозького старосамарських земель з
поселенцями, за які точилися суперечки з адміні-
страцією Полтавського полку не один рік.

Того ж року К. Розумовський знову порушує
перед Сенатом і Кошем питання щодо перенесення
Січі в урочище Микитне. Не байдужими залишались
до запорозьких володінь прусський король і, зро-
зуміло, кримський хан. Так, в одному з документів
1762 р. згадується про те, що „земля вся, якою за-
порожці володіють, уже обіцяна (Росією) була через
прусського короля хану кримському для приєднан-
ня до Криму". Але вступ на престол Катерини II

120

^..ірр *вобе «»е>нн<я;

ГАЛИЧИНА { ^ ГіЙДАМАЦЬНС

і »ь поєстаммя

ІУНОвИНА^^І^

*"< V. »

< ОТТОМАНСЬНА '

\ імперія

(

Ліквідація козацької державності

~ X < V.

Російська експансія

на Україну наприкінці Will ст.

(1762-1796) завадив здійсненню цих намірів.

В цей період відбувається також поступова
ліквідація більшості соціальних здобутків Визволь-
ної війни і перетворення значної кількості в
недалекому минулому порівняно незалежних в еко-
номічному та правовому відношенні груп населення
фактично на кріпаків. Все це супроводжувалося по-
глибленням соціальної диференціації посполитих і
козаків, зростанням майнової нерівності серед них. На
той час помітно звузились функціональна діяльність
та вплив сільських громад, відчутно змінився харак-
тер заселення слобід, що зумовлювалось здебільшого
згортанням довільної заїмки землі. Як самостійна
адміністративна одиниця набирав господарської си-
ли хутір. Поволі, але невпинно змінювалася сама
соціальна свідомість простого люду: на зміну дідам
і батькам, які брали безпосередню участь у Виз-
вольній війні, приходили покоління посполитих, в
умах яких старі традиції та наслідки боротьби за еко-
номічну та юридичну незалежність трансформувались
під обтяжливим впливом нових умов життя.

Деякі верстви населення дедалі активніше втягу-
валися в буржуазні відносини, які визрівали в надрах
старої натуральної системи господарства й які, при-
родно, формувались у територіальних межах усіх
українських регіонів, що входили до складу імперії.
В соціальному аспекті про це може свідчити кон-
кретно перехід окремих посполитих у статус таких
груп населення, які кинули займатися сільським гос-
подарством, власними ремеслами чи промислами, а
„бавилися купецьким промислом", наймитували або
поповнили ряди робітних людей. Одним із наслідків
динаміки економічних процесів стало дальше відок-
ремлення промисловості від землеробства. Відхід від
останнього, а також праця у наймах на підприємстві
чи підробітки „в людях", перетворювали найбіднішу

частину населення у спролетаризовану масу. Цей
процес не могли зупинити навіть рішучі заходи стар-
шинської адміністрації щодо встановлення вже на
середину XVIII ст. суворих станових меж. Часто
порушувались і законодавчі акти царського уряду,
котрі також обмежували соціальні права трудо-
вого люду.

В другій половині 20-х — на початку 60-х pp.
XVIII ст. особливо наполегливо панівна верхівка
суспільства Лівобережної й Слобідської України вис-
тупала проти переселення селян з місця на місце, з
маєтності одного землевласника до іншого, з губернії
в губернію. В питанні про селянські переходи Гене-
ральна військова канцелярія, обстоюючи інтереси
можновладців, 1727 р. постановила: після „ушед-
ших" підданих у власності державців мали залишатися
тих „грунти, двори, куплені і некуплені». Цей зако-
нодавчий акт значною мірою сприяв обмеженню
селянських переходів.

29 травня 1738 р. Сенат видав указ про заборо-
ну землевласникам у межах російських губерній
приховувати в своїх маєтках посполитих і козаків, які
переходили з Слобідської України. Генеральна війсь-
кова канцелярія постановою від 20 липня 1739 р.
самочинно поширила дію цього указу і на територію
Лівобережжя, надавши йому сили загального розпо-
рядження про заборону переходів. Тим самим
можновладці одержали юридичне обгрунтування й
„законні" підстави для повернення своїх селян-втікачів
на старі місця.

В матеріалах ревізій, переписів тощо Слобожан-
щини вже досить широко великі „дідичі" називаються
не лише „власниками", а й „поміщиками", які були по-
жалувані помісною землею. Про це, зокрема, йдеться
в переписі населення Харківського полку 1732 p.,
постановах, відомостях і донесеннях харківської пол-

121

кової канцелярії 40-х pp. В цьому простежувалася
спроба ототожнити на практиці місцеву старшину з
російськими сановниками-дворянами. Це поясню-
валось кількома обставинами. По-перше, Слобідська
Україна раніше і глибше, ніж Лівобережжя, підпала
під вплив російських суспільних процесів. По-друге,
наявність на території Слобідського регіону певної
кількості російських кріпосних селян і дворян по-
значилась (а можливо, стала навіть прикладом для
наслідування) і на ставленні тамтешніх державців
до власних посполитих. По-третє, тут слабкіше відчу-
вались соціальні наслідки Визвольної війни україн-
ського народу.

Остаточне скасування

української державності

зсередини 60-х pp. XVIII ст. процес суцільно-

|го знищення царатом усіх автономних чинників

'України пішов особливо швидкими темпами. У

часі він збігся з завершальним етапом феодалізації
суспільних відносин і юридичним закріпаченням ве-
ликої маси відносно вільних посполитих. Змінювалося
співвідношення між підневільною та найманою пра-
цею (на користь останньої), поглиблювалося станове
розшарування і майнова нерівність, активізувалась то-
варизація господарства.

Зокрема, найбільшого поширення наймана пра-
ця набула в купецьких мануфактурах. У другій
половині XVIII ст. у Ніжині та Києві шовкові й
шкіряні заводи купців Іванова, Алісова, Смородіна,
полотняну мануфактуру Єгорова в Климовичах,
підприємства у с.Клинці обслуговували тільки най-
мані робітники. Великі суми грошей зосередились у
руках старшинських і дворянських родин Апостолів,
Ґалаґанів, Скоропадських, Маркевичів — на Ліво-
бережжі; Кондратьєвих, Квіток, Ковалевських та
інших на Слобожанщині.

В січні 1764 р. Катерина II наказала К.Розу-
мовському прибути до Петербурга й під загрозою
кари за „зраду" примусила його зректися гетьманст-
ва. 10 листопада того ж року вона видала указ про
утворення замість старшинського управління
Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Ру-
мянцевим. А указом від 17 листопада призначила
„головним малоросійським командиром" генерал-
губернатора. Маніфестом від 28 липня 1765 р.
Катерина II ліквідувала козацьке самоврядування
на Слобожанщині, позбавивши місцевих козаків їх
прав і привілеїв (їх перевели на статус звичайних
„військових обивателів").

Історія У краї ни

З серпня 1775 р. набув чинності „Маніфест про
знищення Запорозької Січі й про причисления оної
до Новоросійської губернії". На початку 80-х pp. на
Лівобережжі також скасовувався полковий устрій, а
замість нього створювались Новгород-Сіверське,
Чернігівське та Київське намісництва. 1782 р.
відповідно до указів цариці й Сенату виходить роз-
порядження Намісницького правління, в якому ще раз
проголошувалась необхідність остаточного скасуван-
ня внутрішніх „малоросійських" митниць і „застав"
на кордонах білоруських, Псковської та Смоленсь-
кої губерній, перенесення їх „по кордоні імперії...".
Указом 1783 р. розформовувалось українське ко-
зацьке військо й зливалось з російською армією.
1796 р. на території колишньої Гетьманщини утворе-
но Малоросійську губернію.

Фактично і законодавчо ліквідувавши автономію,
царський уряд у другій половині XVIII ст., правда,
ще не раз порушував питання про уточнення кордонів
між „Великоросією", „Малоросією" та Слобожанщи-
ною; Україною, Річчю Посполитою і Туреччиною,
окремими українськими і російськими губерніями.
Але мова вже йшла про Україну (чи її регіони) не як
державу, а, головним чином, як одну з „областей", що
входили до складу єдиної імперії. Досить характер-
ною в цьому аспекті є доповідь членів Сенату
імператриці 1775 р. про Новоросійську і Азовську гу-
бернії, де всі землі між Бугом і Дніпром вже
розглядались здебільшого як російські. В ній також
зазначалось, що кордон Новоросійської губернії, а от-
же, і Російської імперії з Польщею на ділянці від
гирла Тясмину до гирла Синюхи тоді збігався з ме-
жею Єлизаветградської провінції. Далі він пролягав
униз Бугом до його гирла і Дністра, за ним до фор-
теці Кінбурн „з її округом" (таку офіційну думку від
імені Сенату висловив граф Григорій Потьомкін).

Досить детальний опис цієї демаркаційної лінії
знаходимо в „Акті розмежування Новоросійської
губернії і Польської України, укладеному уповнова-
женими її імператорської величності і короля
Республіки польськими комісарами в 5-й день січня

року". При цьому мета з обох боків була така:
„Назавжди запобігти й відвернути колишні між жи-
телями донині суперечки й чвари". Ще раз уточнює-
ться вона в „Описі кордону між Новоросійською
губернією і Польською Україною" від 16 січня того
ж року. Кордон в обох випадках визначався по річках
Тясмин, Ірклій, Вись, Синюха (або Синя Вода), Буг
(Бог), Турія, Дніпро, а також суходолом між ними.

Що ж конкретно до кількості населення, так

р. у Київському, Новгород-Сіверському та

122

Ліквідація козацької державності

Чернігівському намісництвах налічувалось усього
8217 населених пунктів, серед яких — 33 міста,
89 містечок, 8149 сіл, слобід і хуторів з 1144 015 душ
чоловічої статі (крім дворян). На Слобідській Україні
наприкінці XVIII ст. налічувалося 19 міст, понад 1 тис.
сіл і слобід, 2,1 тис. хуторів, де мешкало близько 1 млн.
чоловік. Коли порівняємо наведену кількість жите-
лів Слобожанщини з кількістю її мешканців напри-
кінці XVII ст. (232 міста і села з 250 тис. чол.), то
побачимо: фактично за 100 років людність кількісно
зросла в 4 рази. На Лівобережжі лише з 30-х pp.*
по 1782 р. кількість мешканців зросла приблизно
в 1,5 раза.

Більшість населення, зрозуміло, становили се-
ляни. Так, за матеріалами ревізії 1763-1764 pp. на
Лівобережній Україні вони становили 58% від усь-
ого населення, козаки — близько 31, інші—11%.
Порівняно з даними перепису 1782 р. співвідно-
шення помітно не змінилося (селяни — 59%, козаки
— 33, інші — 8%). Відсоток „малоросійського"
міщанства та купецтва сягав 3%. Причому тут тільки
2% населення звільнялося від сплати податків.
Потрібно зазначити, що загалом по Росії на той
час (IV ревізія) приватні й державні селяни (без
„вільних поселян" — 6%) становили 88%, а міща-
ни і купці—3%.

Про етнічний склад чоловічого населення Півден-
ної України (конкретно Новоросії) 1763—1764 pp.
маємо такі дані: серед загальної кількості 67 730
(100%) душ українці становили 50 672 (74,8%),
росіяни — 8164 (12%), волохи — 6227 (9,2%),
серби—1410 (2%), поляки — 564 (Г/о) тощо.
Варто наголосити на тому, що загалом у 60-х pp.
XVIII ст. на території Російської імперії українці
становили близько 15% від усього її населення. Збіль-
шення питомої ваги українців щодо всього населен-
ня держави помітно зумовлювалось активною колоніз-
ацією Новоросії та зростанням їх природно-
го приросту. За матеріалами четвертої ревізії (1782
p.), українців тут (тобто без Правобережної і Західної
України) налічувалось понад 2 млн. 150 тис. душ
чоловічої статі, або 16,5% від усього населення. А вже
1795 р. ця цифра зросла до 2 389 890 душ чоловічої
статі або 17% населення.

1774-—1783 pp. заселення та освоєння нових зе-
мель півдня України відбувалося в умовах напруженої
боротьби за Крим, який, згідно з умовами Кючук-
Кайнарджійського мирного договору 1774 р. МІЖ
Росією і Туреччиною, вважався незалежним, але

* Тоді в Гетьманщині мешкало трохи більше 700 тас дуці чоловічої статі

фактично перебував під впливом то російської, то
турецької зовнішньої політики. Це позначалося не ли-
ше на темпах колонізації, розвитку сільського
господарства та промислів краю, а й на торгівлі у
чорноморській зоні, яка в зв'язку з цим була дуже об-
межена. Напередодні приєднання півострова до
Російської держави 1783 р. там налічувалося близь-
ко 1400 населених пунктів, більшість з яких були
невеликими за розмірами (5-7 дворів у кожному). За-
гальна ж кількість населення Криму на початку 80-х
pp. становила до 130 тис. чоловік, з них 15 тис. —
мешканці міст.

Приєднання до складу імперії Кримського хан-
ства, що фактично означало ліквідацію цілої держави,
обумовило не тільки включення нових районів з ба-
гатими природними ресурсами. Безпосереднім
наслідком цієї політичноі акції стало те, що землі
створеного згодом Катеринославського намісництва
перестали бути окраїною країни, зникла загроза спус-
тошливих ординських нападів. А це відкрило широкі
можливості для інтенсивного заселення краю.

Загроза перебуванню Півдня в складі Російської
держави знову нависла у 1787—1791 pp. в зв'язку
з російсько-турецькою війною. На боротьбу з воро-
гом було мобілізовано значну кількість нових
переселенців, знизились темпи господарського роз-
витку. Результатом війни стало те, що до Росії
відійшла Очаківська область. У зазначений історич-
ний період інтенсивно відбувався подальший наступ
на особисту свободу посполитих і рядових козаків, що
виявлялось насамперед у їх прикріпленні до землі й
обмеженні (пізніше — скасуванні) вільних пере-
ходів. При цьому дедалі частіше згадувались юридичні
норми Литовського статуту. Ще 1752 p., генеральні
старшини С.Кочубей, М. Скоропадський, А.Безбо-
родько, М.Ханенко та деякі інші звертались до
гетьмана К.Розумовського з „донесенням", в якому
посилаючись на розділи 3, 9, 12 „малоросійських
прав книги Статуту", просили заборонити підданим
„відходити від своїх власників до інших на життя і
таких збіглих повертати у попереднє володіння уза-
конено". Причому тих, хто переховував втікачів,
вимагали штрафувати.

Таке прохання старшини виражало позицію геть-
манського управління і було досить типовим для
подібних випадків (втеч приватних селян). „А нині
у Малій Росії багато… посполитих підданих, — за-
значалось далі в документі,— бігають з місць своїх
з дружинами, дітьми і пожитками, а другі власники
таких чужого володіння підданих приймають до се-
бе в підданство зі скасуванням права, та ті ж збіглі

123

Історія України

посполиті, не маючи постійного і твердого житла,
ухиляються від належних власникам повинностей і від
податей народних… а решта обивателів, що на своїх
місцях залишились, і за тих збіглих зносять все вкрай
тяжко, також вагаючись переходити, бігти, вишу-
куючи способи такими втечами наблизитися до
кордонів, бігають таємно і в чужі держави, як-от: в
Польську і Турецьку близькі і прикордонні області зі
збитком народному стану, а особливо в глиб Росії в
різні міста біжать, як-от: у слобідські полки і у нові
у Великій Росії слободи, притому і на землі запорозь-
ких козаків, де вони, запорозькі козаки, населяли і
населяють малоросійськими людьми слободи нема-
лою кількістю дворів, і від таких втеч і нетвердого
життя у Малій Росії обивателів у містах, селах мало-
російського народу велике зменшення стало і з часом
дедалі стає".

Як бачимо, джерело в черговий раз зафіксувало
масовість переходів чи втеч селян на Лівобережжі в
середині століття. Вони переселялися на Правобереж-
жя, Слобожанщину, південь України, в центральні
райони Росії. Міграційні рухи справляли негатив-
ний вплив на розвиток місцевого господарства. До
речі, останній аспект, як правило, випадав з поля зо-
ру радянських дослідників і подавався здебільшого
позитивно: як активізація класової боротьби і загос-
трення соціальних антагонізмів.

Як конкретно і коли відповів гетьман К.Розу-
мовський на „донесення" верхівки панівної верстви,
невідомо. Але 22 квітня 1760 р. він видав спеціаль-
ний універсал, де наказувалося, щоб посполиті,
переходячи з однієї маєтності в іншу, не забирали з
собою майна, нажитого на землі „свого" власника.
„Чужим" господарям заборонялось приймати до се-
бе таких селян під загрозою сплати значного штрафу.
Змінювати місце проживання їм дозволялось лише за
письмової згоди державця, від якого вони були в за-
лежності. Правда, в універсалі передбачалося право
посполитих в разі „упертості" чи небажання можнов-
ладців віддавати відповідні письмові дозволи
звертатися за ними в місцеві органи влади. В тому ж
таки році Розумовський видав ще один „ордер" про
заборону переходів селян з Лівобережної України в
Нову Сербію і повернення втікачів на попереднє
місце проживання.

Тенденція щодо обмеження особистої незалеж-
ності безпосередніх виробників спостерігалась і в
діях царського уряду Росії, що мали прямий вплив
на соціальну політику в межах приєднаних ук-
раїнських регіонів. Так, у 60-і pp. були законодавче
закріплені права великих землевласників відправ-

ляти залежних селян „за предерзости" (без суду і
слідства) на каторжні роботи у Сибір на поселення,
віддавати на свій розсуд і у будь-який час у рекрути.

1764 p., остаточно ліквідувавши інститут гетьман-
ства на Україні,* Катерина II передала новопри-
значеному генерал-губернатору П.О.Румянцеву „сек-
ретну" інструкцію щодо управління краєм. В ній,
зокрема, пропонувалося припинити переходи селян
в будь-який спосіб, розмежувати функції „переплу-
таного і мішаного там правління військового з ци-
вільним", пильно наглядати за економікою та сприя-
ти збільшенню податків з населення. Для успішного
виконання всіх тих завдань генерал-губернатору ра-
дилося „вміло вивертатися" та „мати і вовчі зуби,
і лисячий хвіст".

В цілому ж, ще раз наголосимо на цьому, у став-
ленні Катерини II до суспільно-політичного устрою
в Україні виявлялась її великодержавна, колоніальна
політика, спрямована на поступову, але, потрібно до-
дати, обережну русифікацію корінного населення.
Вона хотіла, щоб місцеві жителі „обрусіли і пере-
стали б дивитися, неначе вовки в ліс". Скасувавши
ж уряд гетьманства, вона прагнула одного: щоб цей
час і сама назва „гетьман" назавжди б зникли. Ціка-
во, що син останнього гетьмана —сенатор О. К.
Розумовський (1748—1822) також був прихиль-
ником русифікації національних регіонів Російської
держави.

1772 р. вже Малоросійська колегія в указі Пере-
яславській полковій канцелярії знову порушує питання
про вжиття заходів против втеч селян із Лівобереж-
жя на територію Запорозької Січі й Новоросії. Кон-
кретно урядовці з Малоросійської колегії вимагали:
„… Щоб ніхто відтепер як з посполитого народу, так
і з козаків (!), згідно з вищеописаними указами, втеч
не чинив. Для чого від полкової канцелярії, зробив-
ши скрізь по заставах суворе повеління, щоб таких
збіглих віднині не було пропущено і наглядати за цим
пильно самим полковим канцеляріям, сотенним
правлінням".

Як бачимо, дуже важливий документ для пов-
ного розуміння всієї системи заборони переходів
і переслідування не тільки збіглих селян і козаків,
а й тих, хто підбивав їх на це. При цьому передбача-
лись різні форми суворого покарання: від грошо-

* Формальним приводом (крім політичної причини) цьому послужила подача
К.Г. Розумовським від "імені" українського «шляхетства» безпосередньо
імператриці «просіння» про спадковість гетьманського титулу в його роду.
Цей учинок страшенно налякав Катерину II. тому вона примусила брата
колишнього фаворита Єлизавет Петрівни взагалі відмовитеся від гетьманського
«уряду».

Ліквідація козацької державності

вого штрафу до тимчасового тюремного ув'язнення.
1775 р. царський уряд видає новий указ, який стосу-
вався як взагалі збіглих селян, так і конкретно різних
груп державних посполитих. „Усім взагалі збіглим, —
говорилось у ньому, — як державним, чи двірцевим,
чи економічним, чи приписаним до заводів селянам
і з міст будь-якого звання людям, які відлучилися са-
мовільно з своїх місць або жител, оголошуємо
всемилостивійше прощення, тільки б з'явились до
тих місць чи поселень, до яких кожен належить, про-
тягом 1775 і майбутнього 1776 років".

Отже, незважаючи на всі раніше прийняті поста-
нови про заборону (чи обмеження) переходів, збіглих
посполитих ще раз „всемилостивійше" прощали,
прагнули „напоумити" протягом двох років поверну-
тися в маєтки своїх землевласників. Фактично це
були останні „реверанси" освіченої імператриці в бік
підданого простого люду. Наближався 1783 р. — рік
остаточної заборони переходів селян з місця на місце
і юридичного оформлення кріпосного права на Ліво-
бережжі й Слобожанщині. Указом від 3 квітня
Катерина II законодавче затвердила поділ усього ук-
раїнського населення на стани так, як його зафіксувала
перед цим ревізія 1782 р.

А указом від 21 квітня 1785 р. українська стар-
шина одержала права російського дворянства. На
неї поширювалася чинність „Грамоти на права,
вільності й переваги благородного російського дворян-
ства". Одночасно міські жителі також ставились у
привілейованіше становище, ніж сільські (головним
чином це стосувалося патриціату і частково міщанст-
ва). Згідно з „Грамотою на права і вигоди містам
Російської імперії" (21 квітня 1785 р.), за тими,
хто мешкав у містах, закріплювалися і охоронялись
законом „власність і володіння, що кому по спра-
ведливості й законно належить, як рухоме, так і не-
рухоме". Селяни такого права вже не мали.

У другій половині XVIII ст. самодержавство,
проводячи в загальноімперських масштабах політи-
ку, спрямовану на підпорядкування духовної влади
світській, секуляризувало монастирські маєтки на
Лівобережжі, Слобожанщині й Півдні України.
Більшість церковних угідь перетворилася на дер-
жавну власність чи опинилась у руках світських
можновладців.

Однією з характерних рис соціально-економічно-
го розвитку українських земель у складі Російської
імперії стала поступова заміна натуральних податків
грошовими, причому помітна була тенденція до швид-
кого зростання останніх на користь казни. Так, ще до
1765 р. не було чітко регламентованого державного

податку. Консистентські збори, що стягувались як на-
турою, так і грішми, то збільшувалися, то
зменшувалися (відповідно до умов і господарських
можливостей самих посполитих). 1765 р. було запро-
ваджено „рубльовий оклад", якому підлягали всі
двори селян, міщан, козаків-підпомічників, а також
підсусідки.

За указом 1783 р. обкладалося вже все посполи-
те населення чоловічої статі та рядове козацтво:
міщани платили по 70 коп., казенні, замість робіт,
і монастирські — по 1 крб. на рік, а козаки „на ут-
римання військової їх служби, замість колишніх
нерівних поборів, що залежали від волі начальства",
— по 1 крб. 20 коп. „… У поміщицьких селах, —
зазначалося далі в указі, — докладну розкладку
встановлених з селян їх податей залишити в розпоряд-
женні поміщиків на кращий і господарський розсуд".

Результати такої „реформи" перевершили всі
сподівання царських сановників: лише з населення
Лівобережної України казна після 1783 р. почала
збирати за рік втричі більше. 31797 р. згідно з уря-
довим розпорядженням у межах реорганізованих
Київського, Новгород-Сіверського, Чернігівського
та Харківського намісництв загальнодержавний по-
даток хлібом також замінявся на грошовий.

Усі вищеназвані як об'єктивні, так і суб'єктивні
чинники з кінця XVII і протягом усього XVIII ст. зу-
мовлювали зміни суспільного характеру. Зокрема,
колись порівняно єдина соціальна еліта поступово
перетворилася з активної політичної сили на інертну.
Становий егоїзм панівної верхівки перманентно пе-
ремагав і фактично витіснив загальнодержавницькі
національні інтереси. Міщанство відійшло від прогре-
сивних у минулому устремлінь українських братств і
вже виявляло мало інтересу до широких самобутніх
культурних програм, а зосереджувало головну увагу
на своїй: участі в торгівлі чи промисловості. Духовен-
ство, яке за часів Визвольної війни не боялося прямо
виступати проти засилля Москви в церковних спра-
вах, чимдалі брало участь у суспільних процесах,
остерігаючась ризикувати власним майном, коштами,
привілейованим становищем. У середині XVIII ст.
втратила свою значущість Києво-Могилянська ака-
демія, яка за інших політичних обставин могла б
стати могутнім двигуном розвитку культурного жит-
тя в Україні.

Такими були найголовніші тенденції соцілаьно-
політичного та економічного розвитку тогочасного
українського суспільства на території регіонів, що
волею долі опинилися під скіпетром російських мо-
нархів і пильним оком двоглавого орла.

Правобережна Україна

равобережна Україна" — саме така на-
зва виникла у наукових колах щодо
, земель Волині, Київщини та Поділля, де

на захід від Дніпра споконвіків проживали українці
Однойменні з цими землями воєводства існували про-
тягом XV-XVI ст у складі Великого князівства
Литовського, згодом, після утворення Речі Поспо-
литої (1569), вони перейшли під владу Польської
Корони

У результаті відомих революційних подій середи-
ни XVII ст територія Правобережної України стала
серцевиною молодої Української держави Після її
політичного розколу у 60-х рр землі, які відійшли під
управління правобережного гетьмана, стали назива-
тися в тогочасних документах „тогобічною",
„чигиринською", а трохи згодом — „польською"
Україною За міжнародними договорами останньої
чверті XVII — початку XVIII ст правовий статус
Правобережжя постійно змінювався

Розділивши новостворену козацьку республіку,
кожна з сусідніх країн — Річ Посполита, Московсь-
ка держава та Османська імперія — намагались
вирішити проблему її „спадщини" на свою користь
Однак власне українська державність проіснувала,
з невеликою перервою, на теренах Київщини, окре-
мих частинах Поділля і Волині до 1714 р 3 цього часу
тут знову встановилася польська влада, яка протри-
малася до кінця XVIII ст, коли Річ Посполита була
сама розподілена між сильнішими європейськими

Правобережні
і західноукраїнські
землі в другій половині

XVII-XVIII ст.

т
ш

країнами, а землі Правобережної України потрапи-
ли до складу Російської імперії

Кордони Правобережжя склалися історично
У XVII ст воно межувало на півдні — з Мол-
давським князівством, турецько-татарськими
володіннями і землями, що належали Запорозькій
Січі, на заході — з Руським і Белзьким воєводства-
ми Корони Польської, на півночі — з Брестським і
Мінським воєводствами Великого князівства Ли-
товського, на сході кордон спочатку був суто
географічним — р Дніпро, а згодом — з Лівобереж-
ною Україною (Гетьманщиною), яка підпоряд-
ковувалася російським царям Саме невдале гео-
політичне становище України та її правобережної
частини спричиняло постійні втручання іноземних
держав у її внутрішні справи „Сухі" цифри обчислю-
ють загальну довжину кордонів Правобережної
України XVIII ст у 3116 км, її площу — 160 тис кв
км, кількість населення, яка весь час змінювалась,
за переписом 1795 р — 3 421 935

Звичайно, етнічний склад населення відзначався
перевагою українців, хоч безперервні війни, які вик-
ликали економічний занепад краю, перешкоджали
їх природньому відтворенню На середину 70-х рр

ст Правобережна Україна втратила близько
70% всієї людності В результаті колонізації та
міграційних хвиль кількість українців наприкінці

ст становила тут близько трьох мільйонів
Соціальна структура правобережного українства про-
тягом значного проміжку часу була неповною
Внаслідок примусового виселення 1711-1714 рр на-
род втратив свою еліту — козацьку старшину Стара
українська шляхта була знищена або покозачилась і
перейшла на Лівобережну Україну, решта прийняла
католицьку віру Незначний відсоток православного
духовенства також не завжди міг протистояти
польській державній релігії — католицизму Міщан-
українців було замало для того, щоб впливати на
політичний розвиток міст Найбільша соціальна вер-
ства — селяни — була переважно вільною, але
процеси так званого „другого закріпачення" дедалі об-
межували їхні права

Другою за кількістю етнічною групою були
поляки, яких налічувалося близько 270 тис Вони
разом з євреями (приблизно 200 тис чоловік)
у XVIII ст зайняли провідні позиції у політичному
та економічному житті Правобережжя До
нечисленних етносів, що населяли українські землі,
належали громади волохів, молдаван, татар, вірменів,
караїмів, греків Національний склад населення
Правобережної України впливав на форму-

126

Правобережні і західноукраїнські землі в другій половині XVII-XVI11 ст

вання и загальноетнічної соціальної структури
шляхта становила 7,7% від усієї кількості, духо-
венство — 1,5, купці — 0,14, міщани-христи-
яни — 1,7, міщани-євреї — 3,5, селяни — 78,7%
Особливості розвитку правобережних земель як
частини України зумовлювалися характером історич-
ного розвитку окремих регіонів, своєрідними
природно-географічними умовами Багато інозем-
них мандрівників, подорожуючи землями
Правобережжя, описували неповторну чарівність і
красу її природи Вона значною мірою збереглася до
нинішніх часів Отже ареал ^Київщини загалом
збігається з басейном Дніпра Його північна части-
на, яка дістала назву Полісся, — це зона мішаних
лісів, розташована в Поліській низовині Землі, що
йдуть на південь, належать до лісостепової зони,
власне її Дніпровсько-Дністровської частини з
Північною і Центрально-Придніпровською височи-
нами та Київським плато Це — Наддніпрянщина
Брацлавщина займає басейн Бугу і частково Росі,
правої притоки Дніпра, й майже вся належить до
лісостепової зони Волинь, яка охоплює територію на
південь від Прип'яті й до верхів'їв Західного Бугу,
більшою частиною належить до зони мішаних лісів
Менша, північна, частина входить до лісостепу, який
накладається на Волинську та Поліську височини, і
є дуже мальовничим краєм Поділля — „край долин"
— повністю збігається з Подільською височиною, за-
хоплюючи області лісостепу

Велика родючість грунтів Правобережної Ук-
раїни пояснювалась значним вмістом у них гумусу
Економічний ефект господарювання на масних, дос-
татньо зволожених чорноземах лісостепу був
вражаючий Якщо на більшій частині Волині се-
редній урожай зернових становив 30-50 пудів з
десятини, то на землях Київщини він доходив до 70-
80 пудів

Природне середовище впливало на формування
народної ментальності На Правобережжі перева-
жав тип хлібороба-воіна, який найбільше цінував
власну свободу Водночас вигідні умови життя ук-
раїнців пом'якшували загальнонаціональні риси
характеру, відкриваючи їх для чужоземних впливів
Краєм, де „течуть молочні ріки в медових бере-
і ах", називали Правобережну Україну в середньовічну
добу історії Сприятливе географічне розташування
її території, багата чорноземом земля та чудові при-
родні умови зробили її тим „ласим шматочком", який
упродовж століть притягував до себе дедалі більше
охочих Руїною назвав період політичного відокрем-
лення Правобережжя від України козацький

літописець С Величко, який попереджав „Впаде,
впаде красна козацька Україна тогобічна, як отой
стародавній Вавілон, місто велике" І якщо лівобереж-
на Гетьманщина змогла вижити як державне
утворення, то Правобережна Україна попри відчай-
душну визвольну боротьбу її населення в останній
чверті XVII-XVIII ст не втрималась під тиском
зовнішніх чинників й перетворилася на руїну стремлінь
українського народу до незалежності

Між „чотирьох вогнів"

останню чверть XVII — на початку XVIII ст
відбувалися досить великі перетворення у
співвідношенні сил між державами Східної та

Південно-Східної Європи, які значно вплинули на
політичний статус Правобережної України Українське
територіальне питання набуло міжнародного значен-
ня, адже кожна з „високих сторін" (Річ Посполита,
Московська держава, Османська імперія та залеж-
не від неї Кримське ханство), як і раніше, прагнула
не допустити створення на геополітичній європейській
карті самостійної і незалежної козацької України

Зважаючи на відносну рівність екпансюністських
можливостей урядів цих чотирьох країн, державне
життя на правобережних землях, що були під час
Визвольної війни 1648-1676 рр ядром українсько-
го політико-адміністративного устрою, майже
занепадає Внаслідок польсько-турецької війни 1673-
1676 рр територія Правобережної України була
захоплена і розподілена між королем і султаном
Кордони, які відмежовували від Корони Польської
Подільське воєводство (турки, виходячи з умов Жу-
равницького миру, ще мали право володіти південною
Київщиною та Брацлавщиною), було встановлено
1680 р

Війна 1676-1681 рр, у якій проти Туреччини і
Кримського ханства виступали об'єднані військові си-
ли Московської держави та Лівобережної України
(Гетьманщини), призвела до повного виснаження
економічних і людських ресурсів на Правобережжі
За компромісним рішенням ворогуючих сторін, Бах-
чисарайський мир 1681 р встановив, що на території
Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, ук-
раїнцям не дозволялося „ніякого поселення робити"
Таким чином, міждержавні угоди узаконювали загарб-
ницькі дії урядів Москви, Варшави, Константинополя
та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим
самим, за висловом історика Д Дорошенка,
„санкціонували пустелю в самім серці багатого краю"

Єдиною політичною силою, яка мала право на

127

Історія У краї ни

повернення даної території під свою владу, була Геть-
манщина „Нам, Війську Запорозькому, та сторона
Дніпра належить", — неодноразово заявляли по-
лякам лівобережні гетьмани, намагаючись виступати
з самостійними зовнішньополітичними намірами у
вирішенні долі втрачених земель Однак європей-
ська дипломатія, зважаючи на залежність українських
правителів від московських царів, досить вміло пере-
гравала їх у складній дипломатичній грі Спротив
1 Самойловича не завадив королю Яну III Собесько-
му та малолітнім царям Петру й Івану укласти „Вічний
мир" (1686), що на чверть віку залишав територію
правобережної України у сфері впливу польського
монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголо-
шував пусткою

Звичайно, кожен з „претендентів" мав політич-
ну доктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти
сплюндрованим краєм Польща і Московія висува-
ли тезу про „дідичні" польські чи „споконвічні"
російські землі Крім того царський уряд аргументу-
вав свої наміри, що „Хмельницькому по Случ і
Горинь на кілька десятків миль від Києва землі бу-
ли віддані і після смерті Хмельницького і до цього часу
(1684) під королівським володінням ніколи ці містеч-
ка не були" Польський король відповідав, що за
попередніми трактатами Правобережна Україна має
належати козакам, які присягнули йому на вірність,
а „при кому козаки, при тому й залишається Ук-
раїна" Туреччина обґрунтовувала своє бажання
заволодіти українськими землями укладенням у по-
передні роки договору з гетьманом П Дорошенком
Традиційна кримська політика щодо Правобережжя
грунтувалася на суперечностях між московським і
варшавським зовшіньополітичними відомствами і не
спиралась на „історичне право"

Представники багатьох держав з'їхались на Кар-
ловицький конгрес (1698-1699), який мирним
шляхом мав вирішити питання приналежності спірних
територій За принципом «uti possidetis» („після за-
воювання") Польща відбирала у турків втрачені
землі Правобережної України 3 огляду на усунен-
ня турецької загрози варшавський сейм 1699 р
постановив знищити правобережний козацький
устрій, що незабаром викликало повстання серед ук-
раїнського населення

Цей виступ був жорстоко придушений спільни-
ми польсько-російськими зусиллями, 1 чи не вперше
у практиці міжнародних відносин один з пунктів
Нарвського договору 1704 р „присвячувався" одно-
му з керівників визвольного руху Виходячи з
домовленостей між обома державами, полковник

С Палій „або добрим, або злим способом мав повер-
нути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім
замішанні взяв", до володінь Польської Корони
Однак до 1708 р Київщина та окремі частини Во-
лині й Поділля перебували під правлінням
лівобережного гетьмана І Мазепи

Система міждержавних договорів 1711-1714 рр
остаточно визначила правовий статус українського
Правобережжя Петро І „віднімав царську руку від
тогобічної України" Натомість султан, який знову
вирішив втрутитись в українські справи, віддав її під
владу гетьмана П Орлика, що був наступником Ма-
зепи Згодом Ахмед III відмовився від планів
створення „буферної" української держави і за уго-
дою з російським царем дозволив польському
коронному війську зайняти козацькі землі від Случі
до Дніпра Перед тим на Лівобережжя виселили
мешканців усіх правобережних полків Півстолітня бо-
ротьба Речі Посполитої, Московської держави,
Османської імперії, Кримського ханства та Гетьман-
щини за право володіння Правобережною Україною
завершилась на користь польського короля, хоча
втручання Туреччини і Криму в життя українських зе-
мель Польщі продовжувалось протягом усього XVIII

Козацькі клейноди

128

Правобережні і західноукраїнські землі в другій половині XVII-XVIII ст.

ст Особливо дошкульними ставали татарські набіги

Широкого міжнародного звучання набула виз-
вольна боротьба українців, що розгорнулася на
Правобережжі у 20-80-х рр Так, навіть під час
спроби у 1734 р домогтися тіснішого політичного
зближення з Портою, польські дипломати вимагали
повернення українських „свавільників", які втекли на
турецький бік 1753 р кримський хан дозволив
надвірній міліції магната Любомирського пересліду-
вати повстанські загони на підвладній йому території

Незабаром вже Росія і Річ Посполита знову де-
монструють зовнішньополітичну єдність в україн-
ському питанні За угодою між урядами обох країн
спільними військовими діями придушується найбільше
селянське повстання — Коліївщина (1768) Події
Коліївщини стали одним з повштовхів до початку
російсько-турецької війни 1768-1774 рр Крім того
в усі договори, які були укладені В XVIII СТ МІЖ
Туреччиною і Росією, обов'язково включалися в тій
чи іншій формі пункти про Україну, її населення та
кордони

Міжнародна ситуація другої половини XVII-
XVIII ст не сприяла становленню української
державності на правобережних землях Країни
східноєвропейського регіону робили все можливе
для того, щоб територіально розколоти Україну Ли-
ше в результаті імперської політики Роси наприкінці
XVIII ст землі Київщини, Волині та Поділля
об'єдналися з Лівобережжям Саме таким шляхом
зміг з'єднатися багатостраждальний український на-
род, який понад століття перебував поміж „чотирьох
вогнів" Але вже в „єдиній і неподільній" імперії
російських самодержців

Економічне ЖИТТЯ

ьогодні ця країна (Правобережна Ук-
раїна) геть зруйнована Війна, немов
гангрена, мало-помалу з'їдає все, що

зустрічає на своєму шляху, перетворюючи найкращий
куток Європи в пустинні поля", — саме так опису-
вав економічне становище правобережних земель
французький двооянин де Божо, який перебував тут
у 70-х рр XVII ст За таких обставин головне місце
у відновленні господарського життя в регіоні належа-
ло народній колонізації Протягом кінця XVII —
першої половини XVIII ст на Центральному і Східно-
му Поділлі та південно-східній Київщині осіли десятки
тисяч переселенців з Лівобережної України, Мол-
давського князівства, білоруських земель та власне
польських воєводств Процес відбудови місцевої еко-

номіки розтягся на багато десятиліть Серйозний
дестабілізуючий вплив на її розвиток справляло не-
певне політичне становище Правобережжя

Основний земельний фонд Правобережної Ук-
раїни належав польським магнатам і шляхті, де
переважало велике поміщицьке землеволодіння На
початку XVIII ст магнати Київщини володіли 75%
всіх дворів і відповідною кількістю земельної площі,
тоді як дрібна шляхта — лише 1% Приблизно так
само розподілялась власність на землю і в інших пра-
вобережних регіонах Поряд з магнатсько-
шляхетськими володіннями і королівщинами були
землі понад Дніпром, від Києва до Чигирина, які за
умовами „Вічного миру" мали залишатися незаселе-
ною нейтральною територією Незважаючи на
заборону, тут засновувались козацькі хутори, розви-
валось селянське господарство Частина земельного
фонду Правобережної України стала також здобут-
ком українського селянства та козацтва, які освоювали
відвойовані у шляхти райони Джерела свідчать, що
тут селяни вільно продавали і дарували свої „дідичні"
поля, луки, ліси, сади, ставки та хутори іншим селя-
нам та міщанам

Після довгих років „козацьких війн" польська
шляхта поверталася до своїх родових маєтків Тут
поміщики були змушені оголошувати так звані сло-
боди, за якими селяни, що оселялися на панській
землі, на певний час звільнялися від усяких повинно-
стей В інструкції війтам Канівського староства за
1766 р говорилося „Від всіляких повинностей, як
замкових, орендних, так і громадських, звільнити до
6 років"

Запровадження слобід стало оптимальним рішен-
ням у відродженні економіки краю

Розвиток світового капіталістичного ринку в до-
бу пізнього середньовіччя втягував у свою сферу й
господарства країн Східної Європи, зокрема земельні
латифундії Правобережної України Потоцькі, Чар-
торийські, Сангушки, Оссолінські, Жевуські,
експортуючи продукти фільваркового виробництва че-
рез порти балтійського узбережжя до Західної
Європи, користувалися монопольним правом на про-
даж власних товарів для підкорення внутрішнього
ринку Крім того, магнати мали право обмежувати,
а в деяких випадках і забороняти селянську торгівлю,
що негативно впливало на розвиток товарно-грошо-
вих відносин Але не всі поміщицькі господарства
однаковою мірою були втягнені у сферу цих відносин,
тому що на всій території Правобережної України про-
тягом XVIII ст склалися і співіснували три види
помість у першому переважали слободи, грошова

129

Історія Украї ни

рента (чинш) і продуктовий податок; у другому —
поряд з чиншем запроваджувалася відробіткова рен-
та (панщина); у третьому — переважала панщина.

В економічному житті більшості земель Право-
бережжя, як і раніше, основну роль відігравало земле-
робство, досить розвинутим було тваринництво.
Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо,
льон та коноплю, розводили корів, волів, свиней,
овець і коней. Заможні селяни Правобережної Ук-
раїни, незважаючи на різні перешкоди, вивозили
продукти власного господарства на ринки Лівобереж-
жя. Так, 1741 р. з 41 села Подніпров'я через митні
кордони в Київ та інші міста Гетьманщини було ви-
везено три тисячі пудів збіжжя.

На території Правобережжя велась також тран-
зитна торгівля. Купці з Росії, Лівобережної і
Слобідської України відвідували ринки країн Західної
Європи та Балкан. Важливе значення мали торго-
вельні зв'язки правобережних господарств з країнами
Сходу. У другій половині XVIII ст. з ряду еко-
номічних та політичних причин падають обсяги
вивезення хліба через головний балтійський порт —
Гданськ. Пошуки нових шляхів вивезення хліба, зок-
рема через порти Чорного моря, тривалий час
спричиняли економічну непевність краю.

Наприкінці XVIII ст. виникають мануфактури у
Тульчині, Немирові, Чуднові, Махновці, Корці, Та-
ращі, Корсуні та інших містах і містечках. На
Немирівській ткацькій мануфактурі у 80-90-х pp.
працювало близько 300 чоловік. 1795 р. на Волині
налічувалося 18 мануфактур по виробництву поташу,
де було зайнято понад 700 чоловік. Правобережжя
славилось виробництвом сукна, зброї, скла, порцеля-
нових та шкіряних виробів тощо. Виникнення і
кількісне збільшення мануфактур зумовило розклад
традиційних феодальних засад поміщицьких госпо-
дарств.

Після вікопомних подій Визвольної війни протя-
гом останньої чверті XVII — першої половини XVIII
ст. на Правобережжі не могло утвердитись кріпо-
сництво. Українські селяни, які відстоювали особисту
свободу, намагались зберегти економічну самостійнсіть
власного господарства.

Під іноземною владою

Ґ равобережна Україна з 70-х pp. XVII ст.

І поступово втрачала свій державотворчий no-
il, тенціал. Іноземні держави, захоплюючи
правобережні землі, впроваджували тут власний
адміністративно-територіальний устрій. Уряди Польщі

і Туреччини за будь-яку ціну намагались утримати їх
під своєю владою.

Ще 1672 р. Османська імперія, відвоювавши у
поляків Поділля, включила його до свого складу.
Кам янецький еялет, який охоплював територію ко-
лишніх Подільського, Могилівського і, частково,
Брацлавського й Уманського полків козацької
України, проіснував під султанським управлінням до
1699 р. Очолював новостворену турецьку провінцію
бейлербей, що призначався султаном і мав всю пов-
ноту влади на підлеглій території. Еялет поділявся на
чотири адміністративні одиниці — санджаки, яким
підпорядковувалися менші округи — нахії. Згідно
з традиційною османською процедурою, сформова-
ною ще у XVI ст., першим етапом організації
завойованої території був перепис місцевого насе-
лення. На Поділлі він проводився турецькими
чиновниками одразу після заключения Бучацького
договору.

Вирішення економічних питань було другим ета-
пом „подільської" політики турків. Українські землі
розподілялися між султанськими володіннями, маєтно-
стями санджакбеїв і представників військово-
службової еліти. Трохи згодом підраховувались очіку-
вані прибутки, які разом з привілейними листами на
земельні наділи вносились до спеціальних щоден-
ників — дефтерів. На початку 80-х pp. процес
утвердження турецької адміністрації на Поділлі
скінчився. Але в наступні роки (1683-1699) влада
бейлербея головним чином обмежувалася невеликим
районом навколо Кам'янця-Подільського, який об-
лягали й блокували поляки та українські козаки.

Війська Речі Посполитої, щоб викликати голод се-
ред кам'янецької залоги, почали систематичні акції
щодо виселення подільських селян до сусідніх
воєводств. У листопаді 1684 р. єпископ С.Воєнський
повідомляв до Варшави: „Ми спустошили решту
країни навколо Кам'янця… виселили в інші сторони
мешканців усіх ближніх сіл і містечок". Наприкінці
XVII ст. Польщі все ж таки вдалося, не без підтрим-
ки країн „Священої ліги", повернути цю частину
Правобережної України під свою владу.

Відновлення та функціонування польського дер-
жавно-політичного устрою на правобережних землях
(остання чверть XVII-XVIII ст.) відзначалися знач-
ними складнощами. Викликані внутрішніми
негараздами та причинами зовнішньополітичного ха-
рактеру, вони не давали змоги уряду Речі Посполитої
повністю підкорити „свавільний" край. Поразка ук-
раїнського народу у Визвольній війні призвела до
поступового відновлення на Правобережній Україні

130

Ні

Правобережні і західноукраїнські землі в другій половині XVII-XVIII ст.

воєводсько-повітового поділу у складі Київського,
Брацлавського, Волинського та Подільського
воєводств.

Найвищими за рангом урядовцями тут були воєво-
ди. Адміністративні обов'язки щодо управління краєм
покладались на сеймики, які періодично збирали маг-
нати й шляхта кожного з воєводств. На них
вирішувались усі важливі економічні, військові, су-
дові та інші питання. Київська шляхта збиралася у
Житомирі, волинська — у Луцьку, подільська — у
Кам'янці-Подільському (під час турецького пануван-
ня — у Львові), брацлавська — у Володимирі.
Сеймики обирали послів до головного (вального)
сейму країни. Депутати повинні були там обстоюва-
ти вимоги місцевої шляхти, що оформлялися у
спеціальних письмових інструкціях. Поряд з обго-
воренням регіональних проблем на засіданнях сей-
миків розглядалися й питання загальнодержавного
характеру.

Першочерговим завданням у формуванні власної
політики щодо Правобережної України панівні кола
Речі Посполитої та Османської імперії вважали
вирішення козацького питання. Територія над-
дніпрянського Правобережжя, південно-східна час-
тина Київщини та Брацлавщина розглядались
турецьким урядом як козацькі землі, де під протек-
торатом султана мав управляти український гетьман.

Уманський сотник Іван Гонта.

Однак спротив, з одного боку, Московської держа-
ви і лівобережної Гетьманщини, а з другого —
польського короля, перешкодив Порті здійснити
плани щодо утвердження тут свого впливу.

Натомість верхівка Речі Посполитої вважала те-
риторію Правобережжя історичними польськими
землями, які в результаті „козацького свавілля" ли-
ше на певний час вийшли з-під її влади. Але, щоб
колонізувати й захистити відроджені східні воєводства
від турецької загрози, король Ян III Собеський зно-
ву звертається за допомогою до козацтва. Надаючи
1685 р. козакам „прадавні привілеї й вольності",
уряд Польщі цілком усвідомлено намагався поверну-
тися до тих правових норм у польсько-козацьких
відносинах, які існували напередодні 1648 р. Боязнь
поширення влади лівобережних гетьманів на Право-
бережну Україну змусила короля дозволити козакам
заселяти територію колишньої козацької республіки,
створювати органи власного самоврядування.

Невдовзі козацтво, з точки зору польських уря-
довців, виконало свою місію. Проте знищення за
домовленістю з російським царем правобережного
козацького устрою не дало панівним колам Речі Пос-
политої бажаних результатів. Слабка державно-
адміністративна влада не могла забезпечити ефектив-
ності управління Правобережною Україною у XVIII
ст. Кількість відділів коронного війська, яке базува-
лось у Київському, Брацлавському, Волинському та
Подільському воєводствах, не перевищувала 4-6
тис. чоловік. Водночас надвірна міліція з місцевих маг-
натів складалася з 2-3 тис. осіб. Децентралізаторські
тенденції в середині країни призвели до того, що са-
ме велике магнатство стало визначати політику щодо
населення Правобережжя, яка у багатьох випадках
не сприяла нормалізації польсько-українських
взаємовідносин. Польська еліта протягом усього
століття так і не могла вирішити „українського питан-
ня", що стало однією з причин занепаду колись
наймогутнішої держави Східної Європи.

Згідно з другим поділом Речі Посполитої (1793)
землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині
ввійшли до складу Російської імперії. Правобереж-
на Україна поділялась на Ізяславську і Брацлавську
губернії, що входили до Ізяславського намісництва
(генерал-губернаторства). Через два роки відбули-
ся нові зміни в адміністративно-територіальному
устрої — тут утворювалися Брацлавська, Волинсь-
ка й Подільська губернії, які незабаром перетворились
у намісництва. Здійснюваний російським урядом
адміністративний поділ Правобережжя не врахову-
вав специфічних особливостей окремих його регіонів,

131

а тому 1797 р. за наказом царя Павла І було утворе-
но Київську, Подільську й Волинську губернії.
Російська влада над Правобережною Україною, так
само як і польська чи турецька, була іноземною для
корінного населення і не забезпечувала його повно-
кровного розвитку.

І/ и » и

ІЧозацькии устрій
та визвольні рухи

' оча за міжнародними договорами другої по-
ловини XVII ст. Правобережна Україна й
„потрапила під сферу впливу польського ко-

роля і турецького султана, влада кожного з монархів
була спочатку суто номінальною. Незважаючи на
те, що спроби українців до утвердження власної дер-
жави отримали відносну поразку на теренах
Правобережжя, стереотипи визвольних змагань про-
довжували жити у свідомості еліти. У 80-х pp. тут
почав відроджуватися головний чинник української
державності нової доби всесвітньої історії — полко-
во-сотенний устрій. Також дістав новий поштовх
інститут гетьманства.

Підкоряючись одному з монархів, українські
гетьмани тим самим намагалися надати законності
своїй владі й легітимізувати її в очах всього населен-
ня Правобережної України. Крім того, погоджуючись
на протекторат, гетьмани бажали зберегти чи відно-
вити козацькі полки як основу національної
адміністрації. Однак проект створення Українсько-
го князівства (1677-1681) під зверхністю Османської
імперії не мав політичної перспективи з огляду на
перманентні військові дії, що велися на його території
та непродуману політику „(уіязя й вождя Русі-
України" Ю.Хмельницького. Його наступнику, мол-
давському господарю Г.Дуці (роки правління
1681-1683) теж не вдалося скористатися значними
адміністративними правами для управління регіоном.
Та й взагалі, діяльність таких „турецьких" і „татарсь-
ких" козацьких гетьманів, якТ.Сулимка, І.Самченко,
С.Лозинський (Стецик), П.Іваненко (Петрик),
І.Багатий, в останній чверті XVII ст. не відзначала-
ся конструктивними державотворчими тенденціями.
Лише 1711-1713 pp. гетьману П.Орлику шляхом
складних дипломатичних комбінацій удалося отрима-
ти „з рук" султана Ахмеда III владу над козацьким
Правобережжям, яка, проте, не була довготривалою.

Роки гетьманування „від імені його королівської
милості" Є.Гоголя (1675-1679) та С.Куницького
(1683-1684) відзначалися переважно участю ко-
зацьких відділів у воєнних операціях проти армії

Історія Украї ни

турецького султана та його васалів. Це не давало
можливості хоча б якоюсь мірою стабілізувати
політичну ситуацію на Правобережній Україні. Не
змогли застосувати певні військово-адміністративні
права для створення повноцінних державних органів
інші „польські" гетьмани — А.Могила (1684-1689),
Г.Гришко (1689-1692) та С.Самусь (1694-1699).

Однак була особа, яка все ж таки добилася цілком
незалежного управління над територією від Дніпра
до Случі. Цією людиною був полковник новостворе-
ного Фастівського (Білоцерківського) полку С.Палій.
Під його керівництвом значна частина Правобереж-
ної України в останньому десятилітті XVII — на
початку XVIII ст. фактично звільнилась з-під поль-
ської влади, на ній встановлювалась політична й
економічна влада козацької старшини. Для утриман-
ня своєї адміністрації українські полковники
накладали повинності на шляхетські маєтки, збира-
ли з населення різні податки: „борошно", комірне,
медову данину тощо. Селянство звільнялось від еко-
номічного визиску польських магнатів.

Протягом 90-х pp. XVII ст. неухильно продов-
жувався процес відродження державного ладу на
Правобережжі. Якщо спочатку тут існували лише
Фастівський (Білоцерківський), Брацлавський, Бо-
гуславський і Корсунський полки, то згодом до них
приєдналися відроджені з попелу Чигиринський,
Уманський та Могилівський полки. В містечках і се-
лах створювалися органи козацького самоврядування,
які на чолі з отаманами вирішували всі питання по-
всякденного життя сільських громад. На всій
території, підвладній старшині, діяли козацькі суди.
Ф.Потоцький не без підстав порівнював С.Палія з
бранденбурзьким курфюрстом і зазначав, що той
мав „собі в голові удільну державу". Без сумніву,
риси правобережної української державності були
аналогічними устроєві Лівобережної України. Водно-
час полкова адміністрація козацького Правобережжя
перебувала у складних воєнно-політичних умовах і не
могла перетендувати на досконалість своїх інсти-
тутів.

С.Палій та його однодумці А.Абазин, С.Воло-
шин, 3.Іскра, С.Самусь, А.Танський упродовж
тридцяти років вважали територію Київщини, Брац-
лавщини, Центрального Поділля і Східної Волині
частиною гетьманської України, що практично була
непідвладна польським урядовцям. Правобережна
Гетьманщина, спираючись на свій військовий по-
тенціал, підтримувала дипломатичні відносини з
литовськими князями, молдавськими царями та
кримськими ханами. Звичайно, особливі відносини бу-

132

Правобережні і західноукраїнські землі в другій половині XVII-XVIII ст.

ли з лівобережними гетьманами, які постійно дома-
галися реальної влади над Правобережжям.

Складність внутрішньополітичної ситуації поля-
гала в тому, що утвердження українцями власної
незалежності на Правобережжі відбувалося на фоні
постійної боротьби з поневолювачами. Визвольний
рух останньої чверті XVII — початку XVIII ст., як
і раніше, спирався на військову організацію і мав за
мету національне, соціальне та релігійне звільнення
від польського панування, об'єднання з Лівобереж-
ною Україною. Саме тому повстання 1702-1704 pp.
характеризувалось сучасниками як „нова Хмельнич-
чина", адже воно повторювало гасла попередніх років.
За короткий проміжок часу майже вся територія
Київщини та Брацлавщини була позбавлена присут-
ності коронних військ, успішно діяли повстанські
загони на волинських та подільських землях. Лише
втручання російських військ допомогло Речі Пос-
политій локалізувати поширення визвольного руху.

У наступні роки шляхта знайшла собі нового про-
тивника — на Правобережжі поширився рух гайда-
маків. Політична анархія в Речі Посполитій, свавілля
польських панів та євреїв-орендарів, зростаюча
експлуатація селян, що поєднувалася з релігійним
фанатизмом польської шляхти, довгий час живили
гайдамацький рух.

Спочатку гайдамацькі загони були невеликими
і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки
і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи ці бу-
ли стихійними і не мали виважених політичних цілей,
що зумовлювало формування у свідомості певних кіл
стереотипу українця-„різуна". Але згодом виступи
гайдамаків переросли у масовий визвольний та
антикріпосницький рух українського народу.

Перший значний прояв народного гніву на Пра-
вобережжі спалахнув 1734 р. Повстання дуже швидко
охопило територію Київщини, Брацлавщини, Во-
лині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники
повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Мотор-
ний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили
Паволоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що
знаходились у руському воєводстві. 1750 р. гайда-
мацькі загони вчинили напади на Білу Церкву та
Мошни, оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом,
Вінницею та іншими правобережними містами. Од-
нак це повстання, як і попереднє, було жорстоко
придушене польськими військами.

Великою організацією відзначалось повстанння
1768 p., що увійшло в історичні аннали під назвою
Коліївщини. Під керівництвом М.Залізняка та І.Гон-
ти воно продовжило традиції попередніх визвольних

змагань. У звільнених містах і селах Правобережної
України створювалися органи управління, які насліду-
вали риси полково-сотенного ладу. Один з ватажків
С.Неживий так визначав завдання „коліїв":
„Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра
християнська… більше не осквернялась і щоб не бу-
ло ворогів на державу".

За короткий проміжок часу (травень-червень)
підрозділи „коліїв", очолювані А.Журбою, М.Швач-
кою, І.Бондаренком, М.Москаленком та іншими
ватажками, оволоділи майже усіма правобережними
землями. Захопивши після кровопролитних боїв у
червні 1768 р. Умань, полковник М.Залізняк розси-
лає свої універсали по всій Україні. Проповіді ігумена
Мотронинського монастиря Мелхиседека Значко-
Яворського знаходять відгук серед населення,
пробуджуючи релігійну та національну свідомість
правобережних українців. Ідея об'єднання українських
земель, розподілених чужоземними державами, де-
далі оволодівала повсталими. Брак політичної
культури, віра в „доброго царя", складність гео-
політичної ситуації поряд з іншими чинниками
призвели до поразки народних прагнень. Коліївщи-
на була розгромлена спільними діями польських і
російських військ, а її ватажки після неймовірних
допитів і тортур скарані.

Традиції державотворення ти визвольної бороть-
би жили й серед наступних поколінь українців.
Відгомоном козацько-селянських війн XVII ст. та

Запорожець Максим Залізняк.

133

Історія Украї ни

гайдамацьких рухів XVIII ст стали події 1855 р ,
коли на Київщині селяни знову намагались орга-
нізуватись у козацькі полки

Трагедія поділу України

(

и може бути щось жахливіше для подальшої

еволюції народу, який до того був об'єдна-
ний спільною історією, мовою, культурою 1
територією, ніж поступове відмирання однієї з його
частин^' Розкраяний навпіл, на Правобережжя й
Лівобережжя, вільнолюбивий український народ був
відкинутий на багато років назад від цивілізаційно-
го поступу європейських країн

Ще 1671 р один з вітчизняних церковних діячів
висловив таку думку, що „коли б яку сторону
(Дніпра), уховай Боже, неприятелі зламали, тоді б
вже жодна із сторін не витримала і мусила б Україна
згинути" Політична еліта козацької держави не
змогла об єднатися для утвердження власних завою-
вань і вже була неспроможною втриматись під тиском
іноземних держав Розподіл України між двома мо-
гутніми монархіями Східної Європи мав трагічні
наслідки, особливо для Правобережжя Виникли ве-
ликі труднощі на шляху політичної консолідації
українських земель у Гетьманській державі Важко-
го удару було завдано їхньому економічному розвитку,
розірвано традиційні торговельні зв'язки, що роби-
ло неможливим складання єдиного національного
ринку у нову добу світової історії Гальмівного впли-
ву зазнали також етносоціальні процеси

Аналізуючи причини „вічної відсталості" ук-
раїнської наци, І Франко зазначав, що до негативних
економічних результатів безперервних війн за Ук-
раїну XVII-XVIII ст потрібно додати „аналогічні
духовні і літературні наслідки" Адже, за його слова-
ми, величезне зменшення населення на правому березі
Дніпра, знищення багатьох сіл і міст, спалення дворів
і храмів спричиняло також знищення такої ж кількості
осередків культури та освіти Разом з церквами, ха-
тами і замками гинули також книги, рукописи,
документи і цілі архіви, розвіювалися з попелом кар-
тини, іншими словами, марнувався весь духовний
фонд, створений багатьма поколіннями

Занепадають такі центри культурного життя
Правобережної України як Луцьк, Острог, Могилів,
Овруч, Бар Водночас постійний опір спробам де-
націоналізації та покатоличення українського
населення зумовив митців звернутися до тих тра-
дицій духовної і матеріальної культури, які б
утверджували його національну самобутність На

землях України, розділених іноземними кордонами,
з являлися твори, що ввібрали в себе багаті народні
уявлення та художні традиції

Складність політичної ситуації впливала на ста
новище освіти і шкільництва на Правобережній
Україні, яке зазнавало постійного тиску з боку поль-
ської влади Православні школи збереглися тільки у
селах, у містах і містечках поширювалися навчальні
осередки ченців ордену святого Василія, які не зав-
жди виступали провідниками культурного розвитку
„руського" народу Водночас духовній культурі ук-
раїнців Правобережжя були притаманні впливи
ренесансних і гуманістичних ідей, які, хоч і запізно,
але приходили із Західної та Центральної Європи Не
перериваючи зв'язку з давньоруськими культурно-
філософськими традиціями, національна культура
стверджувалась в умовах взаємного проникнення з
білоруською, литовською, польською, а згодом і
російською духовними культурами

Об'єднавчим фактором для українців „обох сторін
Дніпра" залишилась також спільна релігія, однак з
кожним роком церковна атмосфера на правобереж-
них землях ставала напруженішою Поляки
ненавиділи „схизматиків", які були вірними право-
слав'ю Адже, за їх уявленням, вони спричинили всі
українські „ребелп", втрату Річчю Посполитою не ли-
ше Лівобережної України, а й зовнішньополітичної
переваги у східноєвропейському регіоні Саме
релігійне питання впродовж віків не могло примири-
ти два слов'янських народи „Доки у вас унія буде і
єзуїти, доти козакові при королі польському не бу-
ти", —- заявляв волинський шляхтич М Чорно-
луцький полякам 1686 р

Проблема захисту православних на Правобе-
режжі весь час поставала з ініціативи українського
лівобережного гетьманату на переговорах між Моск-
вою і Варшавою у 70-80-хх рр XVII ст Саме тому
у наступному столітті виникло „дисидентське" питан-
ня, бо за „Вічним миром" усі православні парафії і
монастирі в Польщі мали підлягати митрополитові,
який, у свою чергу, підпорядковувався московсько-
му патріархові, а з 1720 р — російському синоду

Окрім того, православна церква у ці роки пере-
живала період внутрішньої кризи і не могла витримати
суперництва з краще організованим греко-катошць-
ким (уніатським) духовенством Майже всі великі
центри православ'я на Правобережжі поступово пе-
реходять у лоно іншої української церкви 1721 р
стала уніатською головна святиня Волині — По-
чаївський монастир, 1728 р — Кременецький, ще
в перше десятиліття XVIII ст після напруженої бо-

134

Правобережні і західноукраїнські землі в другій половині XVII-XVIII ст.

ротьби здало свої позиції львівське Ставропігійське
братство, яке мало великий культурно-просвітній
вплив на правобережні землі

Процес переходу православних в „уніатці" був
неоднозначним Такі відомі церковні діячі, як ИШу-
млянський, В Шептицький, Д Жабокритський,
поступаючись попереднім обрядам, виправдовували
свої ди намаганням зберегти національні права ук-
раїнців Але через шалену протидію панівних кіл
Польщі ні греко-католицька, ні православна церкви
не могли домогтися рівноправного становища з римсь-
ко-католицькою конфесією 1717 р невідомий автор
запропонував навіть проект цілковитого знищення
„руської" віри на Правобережжі, який виражав
бажання більшої частини польської верхівки Пара-
лельно поглиблювалась полонізація — у XVIII СТ
польська мова стала урядовою на Київщині й Волині
Панування поляків-католиків, які на Правобе-
режній Україні представляли, головним чином,
шляхетський стан, над украінцями-православними, що
штучно стали „селянською" нацією, викликало серед
останніх значні соціально-релігійні рухи Коліївщи-
на, яка була найвищим проявом цього невдоволення
у XVIII ст, стала одним з найбільших у Східній
Європі виступом пригнобленого народу за свої втра-
чені права Водночас руйнівні елементи, які
притаманні будь-якій боротьбі, не давали можли-
вості для більш високої самоорганізації українців,
хоча їхні довголітні визвольні змагання лише підтвер-
джували природну міцність народного характеру

Друга половина XVII ст й майже все XVIII ст
минули у безперервній боротьбі народу Правобе-
режної України за возз'єднання з Лівобережжям
Єдину „власну свою і предків своїх вітчизну милу Ук-
раїну" закликали відстоювати „правобережних" і
„лівобережних" українців їхні ватажки Але ре-
альність життя була зовсім іншою Розколота як з
внутрішніх, так і зовнішніх причин Українська дер-
жава до кінця XVIII ст поступово перетворилася на
провінційні частини інших країн Однак попри її руй-
націю ідея незалежної України продовжувала жити
серед наступних поколінь і відродилась через багато
років уже за зовсім інших історичних обставин

Західноукраїнські землі

І радиційно до складу Західної України входи-
•ц ли такі історико-географічні та етнографічні

землі як Східна Галичина, Західна Волинь,
Західне Полісся, Західне Поділля, Покуття, Пе-
редкарпаття, Надсяння, Бойківщина, Гуцульщина,

частини Холмщини, Підляшшя, Лемківщини Крім
того, до західноукраїнських земель належать такі
мальовничі гірські регіони як Північна та Південна
Буковина, а також Закарпаття

Складною була доля цих українських земель, які
у другій половині XVII-XVIII ст перебували під
владою могутніх сусідніх держав — Речі Посполи-
тої, Османської імперії, Угорщини, Австрії Разом з
тим, незважаючи на економічну відсталість, політич-
ну роздробленність і підпорядкування урядам різних
іноземних країн, населення Західної України не сто-
яло осторонь події загально-національного характеру,
якою на той час стала Визвольна війна українського
народу

При перших звістках про перемоги козацького
війська на чолі з Б Хмельницьким вся Галичина
піднімається на боротьбу проти польської влади У Го-
родку, Сокалі, Тернополі, Заболотові, Товмачі, Якові,
Яворові, Рогатині, Калуші та їхніх околицях створю-
ються повстанські загони, які очолює місцева
українська шляхта та міщанська старшина Поступо-
во на території Західної України встановлюється
козацький устрій

Похід полків Б Хмельницького на Львів та йо-
го облога восени 1648 р лише підтвердили наміри
козацької верхівки про об'єднання всіх етнічноу-
краінських земель Боротьба за Червону Русь (так
називали у тогочасних джерелах Галичину) велася
протягом всіх років Визвольної війни Так, у жовтні
1656 р Україна ратифікувала договір з Тран-
сільванією, згідно якого «міста по Віслу ріку і в яких
проживали руські люди благочестиві і церкви були,
і їм бути до міст Війська Запорозького» Джерела
переконливо свідчать про те, що й наступні українські
гетьмани, зокрема П Дорошенко, «жадали всієї Чер-
воної Русі до Вісли»

Герб Львова

135

Історія України

Однак проблеми внутрішнього характеру, а також
міжнародний та геополітичний фактори не дали змо-
ги Українській козацькій державі поширити свої
інститути на західноукраїнські землі

Карпатський репон виробив власні форми соціаль-
ної і національної боротьби проти поневолювачів -
у другій половині XVII ст і, особливо, у XVIII ст
тут поширився рух опришків ( від лат «opressor' —
порушник знищувач)

В історичній літературі збереглися такі імена ва-
тажків закарпатських опришків під час революційних
подій Хмельниччини Це — І Сивохап, П Варга,
О Руснак, П Орос, С Форгач, О Кліщович Особ-
ливого звучання опришківство набуло у 30-40-х рр
XVIII ст коли на його чолі став Олекса Довбуш
(1700-1745) Загони народного ватажка діяли пере-
важно на Коломийщині, однак ім'я Довбуша було
добре відомим у сусідніх країнах — Польщі, Румуни,
Угорщині, Болгари Під час піднесення гайдамацько-
го руху на Правобережній Україні у 1768-1769 рр
опришки допомагали своїм побратимам боротися
проти засилля польської влади

Починаючи з половини XVII ст Західна Ук-
раїна у верхніх прошарках свого населення розпочала
дуже швидко і сильно ополячуватися, а представни-
ками української нації залишалася головним чином
селянська маса У цей період національна са-
мосвідомість притупляється і на перший план виступає
релігійна свідомість Перехід з православ'я у католи-
цизм вважається відреченням від своєї національності
Одночасно в останній чверті XVII ст на західноу-
країнські землі з новою силою насувається унія її роль
в історії України є неоднозначною, але не підлягає
сумніву той факт, що прийнявши унію, галичани
вперто трималися свого східного обряду й не давали
себе латинізувати

У1676 р сейм Речі Посполитої видає закон, який
під страхом смерті забороняв православним виїжджа-
ти за кордон і приїжджати з-за кордону, підтримувати
відносини з своїми патріархами Разом з тим, посту-
пово обмежувались права православних братств, які
вже не могли боротися супроти силоміць нав'язува-
ної церковної унії 1699 р сейм узаконює положення,
яке дозволяє займати виборні міські посади лише
уніатам, але не православним Таким чином цілеспря-
мована політика польського уряду приводить до того,
що, наприклад, у 1761 р в Пере- мишльській єпархи
вже не було жодної православної церкви

Культурне життя західноукраїнського регіону

у цей період репрезентували письменники і поети
ГБутович, А Желіборський, С Климовський, М Ан-
дрелла, М О^зшовський, майстри живопису
І Руткович та И Кондзалевич, автори історичних
літописів М Гунашевський, С Коростенський,
Я Юзефович, І Базилевич та інші

Протягом кількох століть населення Буковини
(у складі Молдавського князівства) й Закарпаття
( під владою Угорщини) зазнавало тяжкого гніту ос-
манських завойовників, лише наприкінці XVIII ст
вони перейшли під владу Австрії Адміністративний
устрій західноукраїнських земель встановлювався
залежно від державотворчих традицій тих країн, під
владою яких вони перебували У другій половині
XVIII ст Буковина поділялася на три цінути —
Чернівецький, Сучавський і Кіполунгський (підпо-
рядковувалися Молдавії), та мілітаризовану
Хотинську райю, яка управлялася з Стамбула За-
карпатська Україна належала до Пожонського
(Братиславського) намісницького управління й
поділялася на чотири жупи (комітати) — Ужанську,
Березьку, Угочанську та Мараморську

Найбільші міста Західної України — Львів, Уж-
город, Чернівці, Мукачеве, Хуст та інші —
знаходилися на важливих торгових шляхах і відігра-
вали роль транзитних пунктів торгівлі між євро-
пейськими та азіатськими країнами Великим
центром ремесел і промислу був Львів У середині
XVII ст тут налічувалося понад 120 ремісничих
спецільностей, з яких більше 50 об'єднувались в
33 ремісничих цехи Крім того, у місті існував ряд не-
цехових підприємств —близько 30 млинів, багато
броварень (пивоварень, медоварень і Ґуралень) До
речі, власниками останніх могли бути тільки міщани-
католики

Після 1772 року значна кількість західно-
українських міст втратила свої колишні міські привілеї
До рук австрійської влади Східна Галичина, Північна
Буковина й Закарпаття перейшли у стані великого
економічного занепаду Міжнародні війни, окупація
іноземними військами, боротьба магнатів і шляхти між
собою, занепад зовнішньої торгівлі, соціальний та
національний гніт — ці та інші причини довели цей
мальовничий край до великого зубожіння Особли-
во важким було становище української людності,
яка, попри всі негаразди, зберігала свою мову, куль-
туру, побут і звичаї Саме міцність народного
характеру давала змогу з надією дивитися у наступ-
не XIX століття

Грізний час приєднані до Московського царст-
ва (пізніше — Російської імперії) українські
землі історико-етнографічних та географічних

регіонів — Слобожанщини, Лівобережжя, Право-
бережжя, Півдня — у XIX — на початку XX ст
являли собою єдину територіальну цілісність Усю цю
територію, що займала 9/10 від загальної площі Ук-
раїни, називали Наддніпрянщиною, або
Наддніпрянською Україною В історичному розвит-
ку українського народу вона, як і раніше, відігравала
визначальну роль Наддніпрянщину своїм історич-
ним, політичним та культурним центром вважало і
українське населення Східної Галичини, Північної
Буковини, Закарпаття, підвладне Австрійській
(пізніше — Австро Угорській) імперії Процеси ут-
вердження капіталістичних відносин у народному
господарстві, формування мови посилювали
об'єктивні тенденції до возз'єднання всіх українських
земель, насильницьки розмежованих державними
кордонами загарбницьких монархій Романових і
Габсбургів Об'єктивний процес формування нації
відбувався на всій території споконвічного проживан-
ня українського етносу

Під владою
Російської імперії

і вою колонізаторську політику стосовно ук-
раїнського народу російські власті здій-
' снювали адміністративними методами На

місці автономно-самоврядних українських регіонів —
Слобожанщини й Лівобережжя — було засновано
Харківську, Чернігівску та Полтавську губернії
Внаслідок свавільного визначення їх кордонів до
сусідніх з Україною російських губерній включили й
місцевості, де більшість населення становили ук-
раїнці з традиціями українського козацького
самоврядування Так само поділили Правобережну
Україну та Волинь Туг утворили Київську, Подільсь-
ку і Волинську губернії, які за категоричним наказом
царя мали бути приведені у повну відповідність з ве-
ликоруськими губерніями „в усіх галузях життя“
Так само російський царизм чинив і на відібраних у
Війська Запорозького степових просторах Північно-
го Причорномор'я і Приазов'я На початку XIX ст
їх поділилі на три губернії Херсонську, Таврійську,
Катеринославську Після російсько-турецької війни
1806-1812 рр до Російської імперії відійшла засе-
лена переважно молдаванами територія між ріками
Дністер і Прут Тут утворили Бессарабську область,
до якої включили і нові повіти — ізмаїльський,
Акерманський і Хотинський, населені здебільшого
українцями

У губерніях державну владу здійснювали губер-
натори, яких призначав і увільняв цар Губернії
складалися з повітів, де хазяйнували царські справ-
ники В свою чергу, й повіти мали поділи на стани, які
очолювали поліцейські пристави Важливою дер-
жавною установою була Казенна палата Вона відала
збиранням з населення різноманітних державних
податків, які йшли на зміцнення царського режиму
Весь губернський адміністративно-управлінський
апарат був покликаний охороняти владу царизму Гу-
бернатори, проголошені спеціальним царським указом
повновладними „хазяями“ губерній, мали право кон-
тролю над діяльністю будь-якої установи чи
підприємства Практикувалося призначення на поса-
ди губернаторів не цивільних, а військових осіб, як
правило, генералів, яким у такому разі підпорядко-
вувалися не тільки місцева адміністрація й поліція, а
й розквартировані на території губернії війська

Запровадивши на таких національна окраїнах
Російської імперії як Польща, Фінляндія, Прибал-
тика, Кавказ особливі, ще жорстокіші форми
державного управління у вигляді намісництв і гене-

Під владою
Російської
і Австрійської
імперій

137

Історія Украї ни

рал-губернаторств, царизм ввів їх і в українських зем-
лях На середину XIX ст з 10 генерал-губернаторів
Російської імперії 3 припадало на Україну Отже,
всі 9 їі губерній, а саме Харківька, Чернігівська і
Полтавська, Київська, Подільська і Волинська, Ка-
теринославська, Херсонська і Таврійська входили
відповідно до Малоросійського, Київського і Ново-
російсько-Бессарабського генерал-губернаторств
На початку XX ст в усіх губерніях заснували охо-
ронні відділення (так звану охранку) для виявлення
і покарання політичних противників царського само-
державства Російської імперії

Русіфікаторська
політика царизму

*|f Цементуючою силою української нації
І І об'єктивно була українська мова Яклітера-
І_І турну, вивільнену від регіональних діалек-

ТИЗМШ! іі розвивали, пропагували усним і
друкованим словом учені, письменники, митці Цих
діячів української культури охоронці непорушних
підвалин Російської імперії затаврували українофіла-
ми, всіляко перешкоджаючи їх культурно-
просвітницькій діяльності Уже за царювання Ми-
коли І, який запровадив обов'язкову попередню

цензуру друкованої продукції, з Петербурга в Україну
надійшов суворий наказ пильно стежити за ук-
раїнською літературою, не допускати в ній переваги
любові до батьківщини», тобто до України, «над лю-
бов'ю до вітчизни», тобто, до імперії Політично
неблагонадійними уважався всякий, хто виявив інте-
рес до українських старожитностей, історії, літе-
ратури В Московському університеті знайшлися й
професори, які в лекціях і в пресі стали цілком-
серйозно запевняти, що українська мова є та сама
російська, але попсована польською

Російська шовіністична преса заповзято пропа-
гувала думку, нібито освіта українською мовою
прищеплює масам дух відчудження від Російської
імперії До цькування самої ідеї навчання українською
мовою учнів навіть початкових народних шкіл підклю-
чилися й польські та єврейські шовіністи Вони
називали українців «сепаратистами», що стало підста-
вою для нещадних нагінок на українство офіційних
царських властей Останні, вбачаючи в українстві
загрозу "єдиній і неподільній", посилили цілеспрямо-
вану політику р)сифікацп корінного населення
України Українську мову було вигнано з освітніх нав-
чальніх закладів і державних установ Зрештою,
майже повсюдно більшість українського панства пе-
рейшла на вживання російської мови навіть у

138

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

родинному спілкуванні Українську мову стали нази-
вати «мужичою», бо від неї не відмовились селянські
маси

Насамперед русифікувалися міста, куди з російсь-
ких губерній охоче приїздили в адміністра-тивно-
управліньські установи чиновники Тут вони почу-
вали себе як повновладні господарі А чиновники-
українці, як і заможні міщани, духовенство, також
здебільшого зрікалися своєї рідної мови, свідомо
відкидали багаті віковічні надбання української ду-
ховної культури

Проте і серед української освіченої еліти були
патріотично настроєні люди, які не сприймали коло-
нізаторсько-русифікаторської політики царизму В
їх пам'яті жили культурницькі та державницькі тра-
диції українського народу з його національно-
політичним ідеалом, який ще не мав чіткої орієнтації
й схилявся чи то до певної державної самостійності,
чи до автономії у державних системах Роси або
Польщі, чи навіть до федеративної спілки з якоюсь
із цих держав

Значне занепокоєння царських властей викли-
кав поданий тоді ж на розгляд цензури на початку
60-х рр XIX ст український переклад Євангелія,
зроблений Ф Морачевським Спеціально утворена
комісія Синоду винесла безапеляційне рішення виз-
нати рукопис небезпечним і шкідливим лише через
мову перекладу Отже, перша спроба донести сло-
во Боже до українців їх рідною мовою була зустрінута
вкрай неприязно як світською, так і церковною вла-
дою Російської імперії

Одразу ж потому царський міністр внутрішніх
справ П Валуєв 18 липня 1863 р видав і розіслав у
всі українські губернії циркуляр, яким суворо забо-
ронялося друкування українською мовою книг
«навчальних і взагалі призначених для початкового чи-
тання народу» Навчання українською мовою визна-
ча \ося ним як політична пропаганда, а ті хто за це
брався, звинувачувалися «у сепаратистських задумах,
ворожих Роси і загибельних для Малороси»

Слова валуєвського циркуляра про те, що й са-
мої української мови як такої не було, немає і бути
не може", свідчили про відверто антиукраїнське спря-
мування всієї внутрішньої політики царського уряду
А він не обмежився цим циркуляром, яким, за висло-
вом видатного діяча та історика культури України
Івана Огнієнка на українську літературу, науку,
культуру накладали важкі пута, а українську інтелі-
генцію одірвали від народу, заборонили їй промовляти
до нього рідною мовою

Проте цього було замало царату В середині 70-

х рр ХХст в Петербурзі була створена таємна уря-
дова комісія, що мала виробити ефективні заходи
щодо боротьби проти українства Після майже ро-
ку роботи ця комісія дійшла висновку, що «допустити
окрему літературу простонародним українським
наріччям означало б покласти тривкий грунт для
переконання у можливості відокремлення, хоча б і в
далекому майбутньому, України від Росії»

Доповідну записку разом з проектом відповід-
ного указу негайно відправили Олександру II
18 травня 1876 р цар підписав ганебний указ Ним
заборонялося не тільки друкувати українською мо-
вою оригінальні й перекладні твори (навіть тексти до
нот), а й завозити в межі Російської імперії такі кни-
ги і брошури, надруковані за кордоном Також
заборонялися українські театральні вистави, кон-
церти національною мовою

Структура

народонаселення Укр аіни.
Національні меньшини

продовж XIX ст населення України під вла-
дою Російської імперії зросло втричі (з 7,7 до
23,4 млн ), щоправда, за рахунок не лише

природного приросту, а й міграцій сусідніх етносів
Російський царизм також усілякими пільгами й
привілеями заохочував заселення українських зе-
мель представниками інших національностей,
передусім сербами, німцями, греками, болгарами то-
що Найбільше ж заохочувалися росіяни, яким
прищеплювали усвідомлення належності до панівної
державної нації та почуття нібито історично пра-
вомірної їх зверхності над людьми інших націо-
нальностей — фактично в язнів царської тюрми
народів", як називали тоді Російську імперію ті, хто
боровся за її повалення

Про колонізаторську національну політику цариз-
му свідчить структура міського населення України
Наприкінці XIX ст українці тут становили не більше
третини Найменше українців проживало у великих
містах в Одесі, наприклад, їх налічувалося не більше
6%, навіть у Києві — лише 22% Загалом у про-
мисловості, на транспорті й у торгівлі тоді працювало
тут лише трохи більше 9% українців А серед вчених,
митців, медичних працівників, церковних служи-
телів їх було й того менше 0,5%

Українська нація формувалася й розвивалася пе-
реважно як селянська За даними перепису 1897 р ,
84% населення України під владою Російської імперії
становили селяни В їх середовищі інтенсивно відбу-

139

Історія Украї ни

валося соціальне розшарування Вже наприкінці

ст заможні селяни Наддніпрянщини станови-
ли близько чверті сільського населення В їх руках
зосереджувалося майже 40% усіх селянських земель,
понад 50% робочої та продуктивної худоби Тра-
диційно селяни в цілому були одвічними охоронцями
та найстабільнішими носіями етнічних рис українців
у їх мові, духовній та матеріальній культурі, мораль-
ності, світогляді

Значною верствою населення Наддніпрянщини
було робітництво Воно стало досить впливовою
суспільною силою завдяки бурхливому промислово-
му розвитку другої половини XIX — початку

ст 3 1,5 млн робітників, за переписом 1897 р ,
понад чотири п'ятих були місцевими уроженцями, 1
більше половини з них вважали своєю рідною мовою
українську 44% усіх робітників України під владою
Російської імперії на початку XX ст працювали на
ве \иких підприємствах з числом працевлаштованих
понад 500 чоловік на кожному (для порівняння ча-
стка таких робітників у США сягала тоді лише

33%)

Помітне місце в соціа\ьній структурі населення
Наддніпрянської України посідав і другий з двох
найголовніших класів тогочасного суспільства — клас
підприємців і торгівців (буржуазія) Як свідчать
дані вищезгаданого перепису, понад 100 тис осіб
(без членів родин), котрі говорили українською мо-
вою, жили на прибутки від капіталу, нерухомого
майна, займалися торгівлею Насправді, кількість
таких підприємців була ще більшою, оскільки чима-
ло з них записували своєю рідною мовою російську

Відживаючим класом феодально-кріпосницької
епохи на початку XX ст був клас дворян — поміщиків,
яких разом з членами їх родин на Наддніпрянщині
налічувалося близько 275 тис Переважна більшість
з них, розпродавши свої землі, перебиралася на
постійне місце проживання до міст, де поповнювала
лави чиновництва та інтелігенції (на рубежі ХІХ-ХХ
ст 25% іі складу все ще становили вихідці з дворян)
Питома вага і значення соціально різнорідної
інтелігенції дедалі зростали Найчисленніша части-
на інтелігенції (вчителі, лікарі, агрономи тощо) жила
й працювала переважно за межами великих міст
Безпосередньо і повсякденно контактуючи з широ-
кими народними масами, вона докладала чимало
зусиль для поширення масової національної свідо-
мості, чим зробила значний внесок у становлення
української нації

Наприкінці XIX ст в результаті переселенських
рухів в Україну і з України частка українців на їх рідній

землі зменшилася з 90 до 80% Значно збільшила-
ся кількість росіян — у цей час їх частка серед
населення України становила майже 12% Найбільше
росіян було серед чиновництва, купецтва й робітниц-
тва на Лівобережжі та Півдні України Там же вони
разом із зрусифікованими українцями становили
більшість міського населення

На Правобережжі найчисленнішою меньши-
ною, як і раніше, були поляки, хоч їх частка серед нас-
елення України впала з 10% на початку XIX ст до
6% наприкінці століття Правда, вони продовжували
переважати (60%) серед дворянства України, хоча
кількість польських поміщиків, передусім дрібно-
маєткових, зменшилася одні опинилися у сибірському
засланні за участь у визвольному русі, інші самі
розпродавали свої маєтки й перебиралися до міст, по-
повнюючи ряди чиновників, підприємців, учителів
тощо

Найбільший природний приріст серед національ-
них меншин спостерігався у євреїв, що жили тут
здавна Іудейська релігія заохочувала створення ба-
гатодітних родин, а про здоров'я дітей піклувалася
уся єврейська громада того чи іншого населеного
пункту Традиційною була взаємодопомога у єврей-
ських громадах Утвердження капіталістичних
(ринкових) відносин також сприяло традиційному для
єврейського населення підприємництву у сфері
торгівлі та промисловості Багато євреїв поповнило
лави робітництва та інтелігенції (лікарі, юристи,
журналісти тощо) Наприкінці XIX ст євреї стано-
вили 8% від усього населення і 33% — міського
населення України Ті ж показники по Правобе-
режній Україні, яка за царським законодавством
здавна входила до так званої смуги осідлості євреїв
(тільки там їм дозволялося селитися на постійне
проживання), були ще вищими відповідно і2,5 і
80% Отже, містечка Правобережжя були переваж-
но єврейськими, де повністю панували єврейські
громади з своєю культурою, релігією, мовою
Збільшувалася частка єврейського населення й у ве-
ликих містах України, хоч там воно переважно
русифікувалося На один з найбільших єврейських
осередків світу перетворилася Одеса Тут євреї на-
прикінці XIX ст становили більше половини всього
населення міста

Кількість німців у народонаселенні України в
цей час сягала 1 млн По півмільйона тут налічува-
лося кримських татар і румунів (чи молдаван) Крім
того, на початку XX ст в Україні проживали такі
національні меншини, як болгари (200 тис ), греки
(140 тис ), вірмени (50 тис ), чехи (38 тис ), слова-

140

Під владою Російської і Австрійської імперій

ки (13 тис ) Зустрічалися лише поодинокі представ-
ники англійської, французької, італійської та інших
західноєвропейських націй Групи національних мен-
шин в Україні зосереджувалися переважно у містах
і промислових селищах, за характером професійних
занять вони тяжіли до промисловості й торгівлі

Сільське ж господарство традиційно залишало-
ся сферою діяльності здебільшого українського
населення, якого не приваблювало міське життя Як
споконвічні хлібороби, українці прагнули укорінити-
ся на землі предків Однак цьому не сприяли масове
зубожіння, обезземелення селянства, яким супро-
воджувався процес утвердження капіталістичних
(ринкових) відносин

Виникла ситуація, за якої майже 70% працездат-
ного населення, передусім сільського, не мало
постійної роботи Водночас посилювалися державні
пільгові заохочення до вкорінення і зростання
національних меншин на українських землях Таємні
розпорядження царських властей прямо рекоменду-
вали державні (казені) землі на Україні «віддавати
переселенцям із внутрішніх російських губерній,
місцеве ж збідніле населення переселяти В ІНШІ
частини Роси, на землі призначені для переселенців»
Нестерпний соціально-економічний і політич-
ний гніт, що панував в Україні, разом з міцніючим у
масах почуттям особистої громадянської свободи
спричинив масову еміграцію українців Основною іі
метою були пошуки вільних земель для сільськогос-
подарського обробітку

Переселенські рухи
українців

І «р ерше масове переселення, а точніше — ви-
I I селения українців з їх споконвічних земель
і Ж російський царизм примусово здійснив ще на
рубежі XVIII-XIX ст Тоді сформоване з колишніх
запорозьких козаків, так зване Чорноморське козаць-
ке військо, у повному складі було відправлене на
постійну дислокацію у долину ріки Кубань на
північному Кавказі Козаки-чорноморці взялися ос-
воювати безлюдні землі Свої селища — станиці
вони називали іменами колишніх запорозьких куренів,
хоча на відміну від побуту Запорозької Січі обзаво-
дилися сім'ями та індівідуальними господарствами
Заснували і свій військово-адміністративний центр
— місто Катеринодар (нині Краснодар) Місцеве са-
моуправління в станицях підпорядковувалося
наказному отаману, якого призначав з російських
генералів царський уряд

Уже на початку XIX ст на відведеній урядом
для Чорноморського війська території у передгір'ях
Кавказу проживало близько 25 тис козаків, пере-
селених з України Протягом наступних десятиріч
це військо поповнювалося новими поколіннями ук-
раїнських переселенців Найбільше їх було з
Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини — регіонів
з великим прошарком вільного від кріпацької залеж-
ності козацького населення Царський уряд,
зацікавлений у поповненні війська, що протистояло
непокірним гірським народам Кавказу, всіляко заохо-
чував такі переселення з України Для закріплення
на Кубані Чорноморського козацького війська туди
примусовим набором відряджали й дівчат з України
Там вони виходили заміж, а родинні зв'язки
найміцніше прив'язували козаків до їх постійного
місця проживання

Остаточна організація Чорноморського козаць-
кого війська відбулася у 60-х рр XIX ст, коли до
нього включили й селища російських козаків на Ку-
бані Тепер воно стало називатися Кубанським
козацьким військом Цією назвою царизм увічнив
існування козацького війська, хоча сподівався на
інше — остаточно підірвати його національно-етнічні
корені Проте більша частина населення Кубані не
відцуралася українських традицій у мові, побуті,
звичаях

Починаючи з другої половини XIX ст, основ-
ний як стихійний, так і організований, переселенський
потік українців Наддніпрянщини спрямувався на
східні й південно-східні окраїни Російської імперії
Переселялися з усіх дев'яти українських губерній, де
селянам належило лише від 28 до 60% землі, що об-
роблялася У 80-х рр українські селяни стали масово
звертатися до царських властей з проханням дозво-
лити переселитися на вільні землі Царський уряд
заохочував до переселення обіцянками пільгового
проїзду до місця поселення, наданням позичок для
обзаведення господарством, худобою, насінням, ре-
чами домашнього вжитку, звільненням на два-три
роки від податків та від призову на військову служ-
бу

Щоправда, не всі одержували дозвіл на пересе-
лення Зокрема, в таємних інструкціях вказувалося
»Ті сім'ї, які не мають достатніх коштів і разом з
тим обтяжені багатьма малолітніми дітьми, а деякі —
родичами похилого віку, не бажані і не корисні
Відмовляли у дозволі на переселення й бунтівливо на-
строєним і надто убогим селянам

Та це не спиняло багатьох з них Бідняки розпро-
дували убоге майно, щоб мати хоч мінімум грошей на

не маючи достатнього капіталу для обзаведення гос-
подарством на нових місцях, багато з них і там змушені
були орендувати землю або й просто наймитувати у
місцевих заможних землевласників Через постійні ма-
теріальні нестатки, хронічні голодування, незвичайні
кліматичні умови, брак кваліфікованої медичної до-
помоги, смертність останнього, організованого
російським царизмом, контингенту українських пе-
реселенців сягла 30-40% Майже четверта частина
їх змушена була повернутися в Україну

Соціально-економічні
реформи

баючи про збереження "єдиної і неподільної",
царський уряд намагався відіграти роль регу-
лятора соціально-економічних процесів Масо-
ве зубожіння, загострення класових супереч-

ностей зумовлювали соціальні конфлікти — від
стихійних бунтів до організованим повстань Вони
тією чи іншою мірою розхитували стабільні устої
держави Звичайно, головним засобом придушення
масових соціальних виступів, як і раніше, були нещадні
військові каральні експедиції із застосуванням до
винних тілесних екзекуцій, ув'язнення, заслання
Проте, виносячи уроки з таких зіткнень, царизм вда-
вався і до реформаторської діяльності

В 1847-1848 рр на Правобережній Україні
царські власті провели так звану інвентарну рефор-
му Тут кріпосницьке гноблення селян поміщиками
було найжорстокішим Рятуючи феодально-кріпо-
сницькі порядки, царизм зробив спробу законодавчо
врегулювати взаємовідносини поміщиків і кріпаків У
кожному поміщицькому маєтку запроводжувалася
інвентарна книга, до якої записувалися норми панщи-
ни та інших кріпосницьких повинностей Але
визначати їх мав сам поміщик, уся земельна власність
якого до того ж залишалася недоторканою Все це
сприймалося як прагнення державної влади увічни-
ти кріпосницькі відносини Тому селяни виступали
проти інвентарної реформи Царським властям дове-
лося запроваджувати її силою

Однак не минуло й двох десятків років, як царсь-
кому уряду знову довелося звернутися до проблеми
аграрних відносин — цього разу щодо всієї Російсь-
кої імперії Спонукали до цього поразка у Кримській
війні 1853-1856 рр, могутнє піднесення селянсько-
го руху по всій імперії, а найбільше — в Україні, де
не забулися ще давні визвольні традиції козацтва

Як приватновласницьким, так і державним селя-
нам, які не мали ніяких громадянських прав, бракувало

Історія Украї ни

проїзд і поселення на новому місці, і без усякого
офіційного дозволу залишали рідні домівки і пуска-
лися світ за очі, на свій страх і ризик, у пошуках
кращого життя Таких самовільних переселенців у
90-х рр було не менше половини від їх загальної
кількості

У другій половині XIX ст українське населен-
ня на Кавказі подвоїлося, досягши 1млн 300 тис
чоловік (причому понад 80% сконцентрувалося у
його північній частині, тут у загальній кількості на-
селення воно становило 22%) 400 тис українців
налічувалося у нижньому Поволжі Понад 100 тис
у Казахстані та Середній Азії, хоча щодо всього
населення цих регіонів частка українців лише трохи
перевищувала 1%

Найбільше заохочувалося царським урядом ос-
воєння малозаселених на той час регіонів Сибіру та
Далекого Сходу Діставалися сюди переважно паро-
плавами, які відправлялися з Одеси і після довго-
тривалої подорожі висаджували переселенців на Ти-
хоокеанському узбережжі у Владивостоці Потік
переселенців з України до Сибіру і Далекого Сходу
зріс після введення Транссибірської залізниці Во-
ни масово селилися вздовж цієї магістралі Для
заселення царський уряд визначив Єнісейську,
Іркутську, Тобольську, Томську губернії, Алтайсь-
кий, Уссурійський і Приморський краї Наприкінці
XIX ст українців тут налічувалося близько 225
тис, причому частка їх у населенні Примор'я та
Приамур'я сягала майже 20%

Компактно заселену вихідцями з України вели-
чезну (1 мільйон кв км ) територію — від узбережжя
Японського і Охотського морів до Забайкалля — во-
ни самі назвали Зеленим Клином На той час це
справді були суцільні зелені масиви субтропічних
лісів і тайги Туг переселенці будували собі селища,
викорчовували ліси під земельні ділянки для хлібо-
робства, осушували болота Землі вистачало Кожна
новоприбула родина одержувала до 100 десятин
землі Вся подальша доля переселенців залежала
від них самих Отже, в освоєння далекосхідних про-
сторів, як і інших окраїнних земель Російської імперії,
внесок українців був досить значним

Масове переселення українського населення се-
лян на початку XX ст проводилося російським
царизмом передусім з метою уникнення гострих
соціальних конфліктів і запобігання антшмперським
визвольним рухам На основі системи заходів, пере-
дбачених так званою столипінською аграрною
реформою, протягом 1906-1912 рр до Сибіру пере-
селився майже один мільйон українських селян Проте

142

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

й коштів, щоб замінити рутинні способи ведення гос-
подарства Та й у поміщицьких економіях і
промислових мануфактурах кріпацька праця була
малопродуктивною На 1860 р продуктивність праці
кріпака в Російській імперії була такою, як у країнах
Центральної Європи 1800 р, коли там панували
різні форми закріплення

Царський маніфест і законодавчі акти про
звільнення селян з кріпацтва з'явилися навесні 1861
р На Україні це стосувалося долі 5,3 млн осіб Май-
же повсюдно їхні земельні наділи були урізані на
користь поміщиків, земельні володіння яких в ре-
зультаті цього збільшилися

У цілому внаслідок реформи 1861 р українські се-
ляни втратили 1 млн десятин, або понад 15%
загальної площі земель, які раніше перебували в їх ко-
ристанні 94% колишніх поміщицьких селян одержали
наділи, менші 5 десятин, тобто нижче норми серед-
нього прожиткового мінімуму А в тім 1 ці мізерні
наділи селяни повинні були протягом 49 років вику-
повувати у поміщиків за встановлені реформою дуже
високі ціни, які значно перевищували тодішні ринкові
ціни на землю Так, в Україні до 1906 р, коли «ви-
купні платежі» припинилися, поміщики одержали за
землю, передану селянам, 382 млн крб, тоді як її рин-
кова вартість становила 128 млн крб Фактично
селяни викуповували не тільки землю а й особисту
волю

І все ж реформи 1861 і 1866 рр відкрили перед
тепер уже особисто вільними селянами широкі мож-
ливості д\я активізації господарської діяльності
Селяни, як і представники інших соціальних верств
населення, могли купувати рухоме і нерухоме майно,
займатися не тільки сільськогосподарським виробниц-
твом, а й торгівлею, відкривати промислові
підприємства Виникли умови для перетворення ро-
бочої сили в товар, що свідчило про утвердження
капіталістичного товарного виробництва

Розвиток

народного

господарства

60—80-х рр XIX ст в Україні під владою
f Російської імперії в цілому завершився проми-
словий переворот, тобто перехід ВІД

мануфактури до машинної індустрії, найхарактерніши-
ми ознаками якої є застосування у виробництві
парових двигунів і системи машин та верстатів На ве-
ликих капіталістичних підприємствах — заводах і

фабриках — для підвищення продуктивної праці за-
стосовувалися досягнення науки і техніки
Економічний розвиток визначали насамперед галузі
важкої промисловості — вугільна, залізорудна, ме-
талургійна, машинобудівна Швидко розвивався
Донецько-Криворізький вугільно-залізорудний ба-
сейн, що вже тоді став головною металургійною
базою України ^

З часу реформи 1861 р видобуток кам'яного
вугілля в Україні зріс більш як у115 разів і становив
1900 р 691,5 млн пудів (майже 70% усього видо-
бутку Російської імперії), залізної руди відповідно —
в 158 разів і 210 млн пудів (більше половини загаль-
ноімперського видобутку) Наприкінці 90-х рр
Україна давала понад половину загальноімперської ви-
плаки чавуну (92 млн пудів) і трохи менше половини
заліза і сталі (59 млн пудів)

У Катеринославській і Херсонській губерніях за
останні два десятиріччя XIX ст виникли 17 великих
металургійних заводів Більшість з них було побудо-
вано на кошти іноземних капіталістів англійських
— завод Джона Юза з робітничим селещем Юзівка
(тепер Донецьк), бельгійських — Дніпровський за-
вод у селищі Кам'янському (тепер — Дніпро-
дзержинськ), французьких—Гданцівський біля Кри-
вого Рогу Російські капіталісти стали власниками
заводів Брянського — поблизу Катеринослава,
Дружківського та Донецько-Юр'ївського — у Дон-
басі Французький, бельгійський, англійський і
німецький капітали зайняли ключові позиції в кам'яно-
вугільній, залізорудній і металургійній промисловості
України На багатьох заводах адміністративно-
управлінський персонал, інженерно-технічні
працівники, майстри і навіть частина кваліфікова-
них робітників були іноземцями

Капіталістам-іноземцям на початок XX ст в Ук-
раїні належало близько 90% акціонерного капіталу
монополістичних об єднань, переважна більшість
прибутків яких спливала закордон Водночас такі
об'єднання, поглинаючи дрібні заводи і фабрики,
сприяли розвиткові великих промислових підприємств
І на початку XX ст тут уже не залишилось жодно-
го металургійного заводу, який би виробляв менш як
1 млн пудів чавуну на рік А продукція лише п'яти
найбільших заводів-гігантів Півдня України
(Юзівського, Дніпровського, Олександрівського,
Петровського, Донецько -Юр'ївського) становила
понад 45%

Більшу частину вуглевидобутку Донбасу забез-
печували великі шахти, що давали на-гора не менше
10 млн пудів кам'яного вугілля щорічно

143

Історія Украї ни

Переважно капіталістам-іноземцям належали 65
підприємств сільськогосподарського машинобуду-
вання, які діяли у 1900 р (близько 70 %
загальноімперського виробниціва сільськогосподарсь-
ких знарядь — плугів, сівалок, жаток, соломорізок,
молотарок тощо) Серед них заводи Гельферіх-Са-
де і Мельгозе — у Харкові, Фільворта і Дедіни —
у Києві, Гена — в Одесі, Ельворті — в Єлисавет-
траді, Грієвса — у Бердянську та ін

Значного розвитку набули і традиційні для України
галузі промисловості, пов'язані з переробкою сільсь-
когосподарської продукції, передусім цукрова
Завдяки технічному переоснащенню і концентрації
виробництва на великих підприємствах загальна
кількість цукрових заводів в Україні з початку 60-х
до середини 90-х рр зменшилася з 247 до 153 (зі
збільшенням загальної кількості робітників з 38 тис
до 78 тис ) Виробництво цукру на них зросло в 14
разів з 1,6 млн до 23 млн пудів (84% виробництва
всієї Російської імперії) Щоб не допускати знижен-
ня цін на внутрішньому ринку, найбільші цукро-
заводчики України 1887 р у Києві об'єдналися в
цукровий синдикат — перше у Російській імперії
капіталістичне монопольне об'єднання Вже через
5 років у його підпорядкуванняі перебувало понад
90% усіх цукрових заводів України

Наприкінці XIX ст тут виникають перші великі
підприємства транспортного машинобудування
Харківський і Луганський паровозобудівні заводи До
1900 р вони випустили 233 паровози На той час дов-
жина залізничної коли в Україні становила 8417 км
Царський уряд, у віданні якого перебувало все
залізничне будівництво, у цій справі керувався як
економічно-господарськими, так і військово-стра-
тегічними міркуваннями Виробництво залізничних
рейок, яке в Україні становило понад три четвертих
від загальноімперського, обслуговувало всю імперію
з її найдовшими у світі залізничними магістралями
Всі головні замзниці спрямовувалися до великих
промислових і культурних центрів Роси та Прибал-
тики

Фактично однобічний, колоніальний характер
мав товарообмін Лише 15 % українських проми-
слових підприємств виробляли готову продукцію, а
решта давали сировину для виготовлення такої про-
дукції у Роси Готові товари, що довозилися з Роси,
коштували дорожче, ніж українська сировина Отже,
накопичення капіталу в Роси відбувалося і за раху-
нок нееквівалентної торгівлі з Україною Та й саме
регулювання цін за перевезення вантажів залізниця-
ми було таким, що було вигідніше вивозити продукцію

поза межі України, ніж доставляти її на власній те-
риторії До речі, і гужові грунтові дороги тут на той
час набули слави найгірших у Європі

Перевезення вантажів водними артеріями було
розвинуте слабше Частка пароплавів серед суден
річкового флоту становила не більше однієї шостої
Майже всі несамохідні судна були дерев'яними, а
пристані не мали причалів, вантажно-розвантажуваль-
ного обладнання Не краще становище було і з
морськими портами Відомий український антропо-
географ С Рудницький наводив такий разючий
приклад «На початку XX ст відносини на Чорно-
му морі були такі цікаві, що, приміром, перевезення
добра від однієї чорноморської пристані до другої
коштувало майже стільки, скільки перевезення з та-
кої пристані до Англії»

З кінця XIX ст почали проявлятися породжені
індустріалізацією суспільства екологічні проблеми
Природний баланс нерідко порушувався і хижацьким
методами освоєння транспортних шляхів традиційних
— водних і нових — залізничних Без гострої потре-
би винищувалися великі масиви лісів і рік, залізничні
коли прокладалися через найродючіші у світі ук-
раїнські чорноземи, а загати і греблі у деяких місцях
перетворювали плавні, багаті різнорідною живністю
луки на смердючі болота

Тим часом зросла роль України в експорті сільсь-
когосподарської продукції за кордон її частка в
експорті пшениці Російської імперії становила 90%
На Україні збирали 43% свіжого врожаю ячменю,
20% — пшениці, 10% — кукурудзи

Загалом розвиток капіталізму в сільському гос-
подарстві пореформеної України в складі Російської
імперії відбувався двома шляхами, відомими під на-
звами пруського й американського Пруський
передбачав повільне пристосування поміщицьких
господарств до праці вільнонайманих робітників зі збе-
реженням їхньої напівкріпосницької залежності
Селяни ж, щоб поліпшити своє життя, прагнули
повністю позбутися кріпосницьких пут і запровади-
ти фермерські господарства, на основі яких
розвивалося сільське господарство у Північній Аме-
риці Отже, в Україні перебудовані на капіталістичний
лад поміщицькі латифундії (найбільше їх було на
Правобережжі) і новостворені селянські фермерські
господарства (переважно на Півдні) здебільшого й
виробляли ту сільськогосподарську продукцію, яка ви-
возилася за кордон

Заохочувані гарантованими експортними преміями
царського уряду, цукрозаводчики-мільйонери
Бродські, Терещенки, Харитоненки, Ярошинський,

144

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

Бобринський розширили вивезення продукції за кор-
дон за тимчасовими демпінговими (нижчими, ніж
витрати виробництва) цінами, що допомагало витри-
мувати конкуренцію на зовнішньому ринку Збільшив
уряд і казенні замовлення підприємствам, насампе-
ред металургійним, в існуванні яких був заін-
тересований Навіть було створено урядовий комітет
замовлень Однак економічне становище Російської
імперії в цілому, й України зокрема, не могло істотно
поліпшитися Техніко-економічна відсталість най-
важливіших галузей промисловості стояла на заваді
підвищенню конкурентоспроможності українських
товарів на зовнішньому ринку Злиденне й голодне се-
ло, обтяжене напівкріпосницькими пережитками,
немогло стати надійною основою для створення
стабільного внутрішнього ринку

Переважна більшість українських селян потерпа-
ла від нестатків За своє майно (хату, землю, худобу)
селянин повинен був сплачувати значні податки на ко-
ристь держави, а поміщикам — викупні платежі за
своє особисте звільнення з кріпацтва і за земельний
наділ Малоземелля змушувало більшість селян
постійно арендувати у поміщиків землю за виробітки,
найматися до заможних односельців або помішиць-
ких економій Добра половина господарств мала не
більше, ніж по 5 десятин У середньому на один се-
лянський двір припадало 10 десятин, тоді як на один
поміщицький маєток — 507

Чимало бідняків взагалі кидали рідні домівки і
наймалися на фабрики та заводи Наприкінці XIX ст
в Україні налічувалося до двох мільонів сільськогос-
подарських робітників Типовою картиною
пореформеного життя тут були юрби заробітчан на до-
рогах

Остання

аграрна реформа
та її наслідки

І Те минуло й півстоліття з часу проголошення

І селянської реформи 1861 р, як царський
Ж уряд, підштовхуваний масовим селянським

рухом, що набрав наймогутнішого розмаху в Україні
напередодні і в період демократичної революції
1905—1907 рр, змушений був знову зайнятися про-
блемами села Новопризначений глава уряду
П Столипін протягом 1906—1910 рр став запровад-
жувати нову аграрну реформу, її головною метою
було створення на селі значного прошарку заможних
селян, щоб піднести продуктивність сільського вироб-
ництва

У результаті цієї реформи сільська община була
позбавлена права виступати єдиною незаперечною
розпорядницею у справі перерозподілу орних земель
і пасовищ Кожен селянин дістав право продажу сво-
го земельного наділу або купівлі землі Виходячи з
общин, заможні селяни могли вимагати об'єднання їм
належних у різних місцях земельних угідь в одне
рівноцінне, яке називалося «відрубом», а то й взагалі
виселятися за межі села і створити своє окреме
хутірське господарство Новостворений Селянський
банк надавав «відрубникам» і «хуторянам» грошові
кредити для господарського облаштування

Столипінська аграрна реформа на українських
землях, де вже було чимало заможних селян
(найбільше — на Правобережжі й Півдні), мала
цілком позитивні наслідки На хутори й відруби ви-
селилися 226 тис селянських господарств, що
становило майже половину їх загальної кількості,
реформа сприяла розвитку ринкових відносин на
селі, ширшому застосуванню машин і добрив, що
зумовлювало зростання товарності сільського гос-
подарства

З 1910 до 1913 р посівна площа в українських гу-
берніях зросла на 900 тис дес і загалом становила
22,9 млн дес 1913 р тут було досягнуто найбільшо-
го валового збору зернових 1 200 млн пудів Третина
всієї продукції сільського господарства продавалася
на внутрішньому й зовнішньому ринках Частка Ук-
раїни в експорті Російської імперії становила понад
25%, а щодо вивозу зернових — і того більше по-
над 40%, 250-300 млн пудів щорічно Вона могла
б бути ще більшою

Але значна кількість бідняцьких господарств бу-
ла малопродуктивною і малотоварною, що
обумовлювалося невисокою середньою врожайністю
зернових з окремий культур вона коливалася від 9 до
10 ц з га

Столипінська аграрна реформа не зачепила
поміщицьких землеволодінь Хоча з часу реформи
1861 р українські поміщики й продали, переважно за-
можним селянам, половину своєї землі, але в їх руках
на 1914 р залишалося понад 10 млн дес Причому
близько 5 тис поміщиків володіли в середньому по
1 600 дес Ясно, що за наявності значного прошар-
ку малоземельних селян, кількість яких з середнім
наділом 2 дес 1914 р сягнула 2 млн (з них полови-
на не мала ні коня, ні корови), українське село весь
час було у постійному соціальному напруженні

145

Історія Украї ни

Початок

українського культурного
відродження

озвиток народного господарства України супро-
^? воджувався значним духовно-культурним
І. піднесенням Колонізаторська політика
російського царизму викликала в українському
суспільстві дедалі наростаючу захисну реакцію, що
проявилося у цілому комплексі подій 1 явищ, ЯКІ
свідчили про засвоєння інтелігенцією і поширення у
масах національної свідомості, про активізацію ук-
раїнського національного руху в усіх його формах, як
культурницьких, так і політичних, про розвиток усіх
галузей культурного життя українців

У сукупності ці процеси дістали назву українсько-
го національного відродження XIX —початку XX
ст Першим осередком його стала Слобожанщина, де
1805 р з ініціативи освіченої міської громади Хар-
кова відкрили університет Це був на той час єдиний
вищий навчальний заклад на всіх підвладних
Російській імперії українських землях Харківський
університет став не просто науково-освітнім центром
Слобідської і Лівобережної України, а й провідником
української культури При університеті була засно-
вана друкарня і книгарня, започатковано видання
газет, журналів, альманахів

Ці видання висвітлювали не тільки соціально-
економічне й політичне життя регіону, а й історичне
минуле українського народу, самобутність української
культури

Перший в Україні масовий популярний часопис
«Украинский вестник», що випускався у Харкові з
1816 до 1819 р, проголосив своїм девізом «Сприя-
ти всебічному піднесенню науки й літератури»
Часопис наполегливо популяризував знання з історії,
етнографи, географи України, висміював раболіпне
схиляння багатьох українських дворян і міщан перед
усім іноземним, виховував шанобливе ставлення до
національної культури, радив широко використову-
вати українську мову на сторінках друкованих видань,
публікувати нею друковані праці вчених, які, «мож-
ливо, змагатимуться з найосвіченішими народами
Європи»

«Украинский вестник» першим започаткував дру-
кування українською мовою Зокрема, професор
(пізніше ректор) Харківського університету Петро
Гулак-Артемовський друкував тут українською мо-
вою свої поетичні й літературознавчі твори

Молоді українські патріоти Амвросій Метлинсь-
кий, Левко Боровиковський, Олександр Корсун та

інші ще студентами створили в 20—40-х рр літера-
турне об'єднання, яке сучасники, назвали гуртком
харківських романтиків У своїх поетичних творах
вони оспівували лицарські подвиги запорозьких ко-
заків як найактивніших самовідданих захисників
батьківщини, козацькі громадські порядки як за-
гальнолюдський ідеал суспільно-політичного устрою
і соціальної справедливості «Харківські романти-
ки» були впевнені, що своїми творами, написаними
по-українському, рятують «умираючу мову» 3 цим
вони пов'язували сподівання якщо не на повне віднов-
лення автономного суспільно-політичного устрою
України, то принаймні на непохитне збереження звич-
ного побуту і давніх традицій духовної культури

Григорій Квітка-Основ'яненко довів, що ук-
раїнською mobojp можна писати й високохудожні
прозові твори Ного «Малоросійські повісті», ви-
дані в Харкові 1834 р, мали величезний успіх в
освідченої публіки, яка назвала їх автора батьком ук-
раїнської прози А прості селяни, багато з яких на
Харківщині також були знайомі з творами Квітки-
Основ'яненка, шанобливо називали його народним
письменником

Навколо Квітки-Основ'яненка, авторитет якого
як народознавця був дуже високим серед сучасників,
гуртувалась передова народолюбна молодь Харкова
Як директор і режисер, він керував роботою
стаціонарного професіонального театру, репертуар
якого поповнював своїми власними драматургічними
комедіями «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-
денщик », «Шельменко-волосний писар» Глядачів
захоплювала блискуча гра актора Карпа Соленика у
цих та інших виставах Харківського театру 3 попу-
лярними п'єсами Івана Котляревського «Наталка
Полтавка» та «Москаль-чарівник» гастролювала у
Харкові трупа Полтавського стаціонарного театру
Під безпосереднім впливом Квітки-Основ'янен-
ка зайнявся літературною творчістю українською
мовою випускник Харківського університету Ми-
кола Костомаров, який пізніше здобув славу історика
України Та й усі написані ним у молоді роки драми
й поеми — це художні твори історичної тематики
1843 р він опублікував, а наступного року захистив
дисертацію на здобуття вченого ступеня магістра,
спеціально присвячену вивченню української народ-
но-поетичної творчості як важливого джерела
достовірних відомостей про історичне минуле Ук-
раїни Ще один талановитий вихованець, згодом
професор Харківського університету, Ізмаїл Срез-
невський започаткував записи з народних уст та
наукове вивчення українських народних пісень і дум

146

Під владою Російської і Австр;

іиської імперій

на історичні теми В 30-х рр XIX ст у Харкові
вийшла в світ трьома випусками його фольклорна
збірка «Запорозька старовина» Він же першим вис-
тупив 1834 р у пресі за якнайширше використання
української мови, висловивши тверде переконання в
тому, що її чекає літературна слава До справи ук-
раїнського нацюнально-культурницького відродження
долучається й Київський університет, заснований
1834 р Ного перший ректор Михайло Максимович
упорядкував і видав три збірки українських народних
пісень У такій же упорядкованій Платоном Лукаше-
вичем збірці, що побачила світ 1836 р, уперше разом
були подані фольклорні записи, зроблені як у Східній,
так і в Західній Україні Українська пісня, дума, каз-
ка, переказ так захоплюють молодь, що вона бажає
самостійно й з перших уст робити записи українсько-
іо фольклору і знайомити з ними широку
громадськість, публікуючи їх у періодичних виданнях
чи окремими книжками Поступово удосконалюється
справа опрацювання та популяризації фольклорних
творів Від простого записування дослідники перехо-
дять до глибокого наукового аналізу кожного окремого
і вору Тож у традиціях культурних надбань народних
мас національне відродження в Україні діставало мо-
гутній імпульс для подальшого розвитку А це
додавало наснаги подвижникам національного духу,
які дбали про масове поширення національної са-
мосвідомості Як дієве знаряддя у цій справі їм добре
прислужилася видана 1840 р в Петербурзі збірка по-
і-зій «Кобзар» тоді ще невідомого широкому загалу
читачів автора —Тараса Шевченка Книга стала
явищем українського національного відродження

Історична наука

"І оширення історичних знань про минуле Ук-
I раїни було чи не найзначнішим чинником
І утвердження масової національної самосвідо-

мості Воно єднало людей усвідомленням спільності
їх історичної долі, викликало почуття любові до
Батьківщини, до славного й водночас тяжкого мину-
лого, відроджувало в пам'яті образи історичних діячів
Знайомство з історичним минулим показувало, що ук-
раїнський народ має давні традиції визвольної
<юрогьби за національну незалежність і соціальну
і пранедливість Знання з історії України черпали-
іи * козацьких літописів XVII—XVIII ст —
Самовидця, Величка, Грабянки, "Історії Русів Ру-
копис и цих творів переписувалися й поширювалися
с сред освіченої громадськості 1822 р у світ вийш-
ла перша узагальнююча, багато документована

чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-
Каменського Автор обстоював право України на
автономне козацьке самоврядування Ще більше
оригіналів документів (правда, у тому числі й не-
достовірних) уміщено у п'ятитомній праці з історії
України Миколи Маркевича, що вийшла у світ
1842—1843 рр У ній широко використано відо-
мості козацьких літописців XVII—XVIII ст На
відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Ка-
менського Маркевич належав до демократичних кіл
українського дворянства, і його праця рішучіше і ви-
разніше обстоювала правомірність державної
незалежності України Саме за цю працю Маркеви-
ча розкритикував відомий російський критик Віссарюн
Бєлінський У своїй рецензії, опублікованій у часо-
писі «Отечественные записки», він засудив автора за
прагнення викладати історію України як самостійну,
незалежну від історії Роси Однак ні ця критика, ні
те, що обидві праці — Бантиш-Каменського і Мар-
кевича було надруковано поза межами України — в
Москві, не завадило їм набути досить широкої попу-
лярності серед української інтелігенції Вони сприяли
утвердженню у сучасників самосвідомості належ-
ності до окремого народу з славним та героїчним
історичним минулим Зі зростанням у широкого гро-
мадського загалу інтересу до української минувшини
розгорнув активну діяльність щодо видання руко-
писних пам'яток Осип Бодянський Сам українець,
родом з Полтавщини, він став слов'янознавцем за
освітою і фахом, професором Московського універ-
ситету У 1846-1848 рр він очолював часопис
«Чтения в императорском Обществе истории и древ-
ностей российских при Московском университете»
На його сторінках завдяки Осипу Бодянському упер-
ше побачили світ такі пам'ятки української
історіографи, як «Літопис Самовидця», літописні
праці А Рігельмана, П Симоновського, а серед них
і блискучий анонімний за авторством історико-
публіцистичний памфлет "Історія русів', що з
демократичних позицій засуджував запровадження
кріпацтва і ліквідацію автономного самоврядування
на Лвобережжі та Слобожанщині як прямий наслідок
колонізаторської політики царизму в Україні Ці
публікації були важливим внеском не тільки в істо-
ричну науку, а й у формування громадської думки, що
зумовлювало утвердження української національної
самосвідомості Публікації Бодянського, потрапляю-
чи в Україну, розширювали сферу впливу на
громадську думку історичних праць, до того відомих
тут лише за рукописними списками, проте ця плідна
творча діяльність була перервана насильницьким

147

довести що Правобережна Україна і Волинь,
приєднані до Російської імперії наприкінці XVII ст,
— «край істинно російський» Однак величезна
кількість історичних документів, знайдених у гро-
мадських і приватних архівах членами комісії під
керівництвом таких авторитетних істориків, як Ми-
хайло Максимович, Микола Костомаров, Микола
Іванишев та ін, засвідчили, що насправді — це край
споконвіку український До широкого громадського
загалу ця істина була доведена виданням багатотом-
них збірників історичних документів Тож українська
історична наука безпосередньо впливала на форму-
вання у мас національної самосвідомості, набувала
значення першорядного чинника цього об'єктивно-
го процесу

Кирило-Мефодіївське
товариство

риза кріпосницького господарювання, поси-
лення колонізаторської політики російського
^царизму в Україні одночасно з іншими чинни-

ками зумовлювали розвиток національного руху
Ного найрадикальніших учасників уже не задоволь-
няли лише культурно-просвітницькі заходи щодо
видання українських книжок і журналів, публікації
фольклорних записів, фахового вивчення та популя-
ризації знань з історії України На передній край
боротьби проти національного гноблення висунули-
ся загальні суспільнополітичні вимоги ліквідації
самодержавно-кріпосницького режиму, встановлен-
ня демократично-республіканської форми правління,
державної незалежності України На початку 40-х рр
XIX ст центром національно-визвольного руху став
Київ Студенти і молоді викладачі університету ор-
ганізували тут таємний гурток «Київська молода»,
поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил
української нації та звільненню селян з кріпацтва
Пропаганду своїх ідеалів гуртківці мали вести на ос-
нові євангельських заповідей На своїх засіданнях
гуртківці, обговорюючи майбутнє України, залучали
положення праць французьких філософів-утопістів —
Сен-Сімона, Фур'є, чеських, словацьких пропаган-
дистів ідей панславізму Яна Колара, Павела
Шафарика, Вацлава Ганки Проте вийти за межі
свого гуртка у пропагандистській діяльності члени
«Київської молодої» так і не змогли Найактивніші
діячі київської молоді вчитель з Полтави Василь
Білозерський, службовець канцелярії генерал-губер-
натора Микола Гулак і професор Київського
університету Микола Костомаров, умовивши ще

Історія Украї ни

звільненням Бодянського з усіх посад у Москві за
друкування в очолюваному ним часописі записок
«Про Московську державу в XVI ст » англійського
мандрівника Джона Флетчера В умовах рево-
люційних потрясінь 1848 р у країнах Західної
Європи, селянських заворушень і пробудження ан-
тикріпосницької та національно-визвольної сус-
пільно-політичної думки в Російській імперії, царські
власті визнали небезпечною для самодержавного ла-
ду його критику, навіть з глибин трьохсотлітньої
давності Більше того, вони подбали, щоб історичну
науку в Україні підпорядкувати своїм політичним
інтересам Тому перед Товариством історії і старожит-
ностей російських, створеним 1839 р в Одесі,
ставилося передусім політичне завдання обгрунтува-
ти історичні права російського царизму на Південну
Україну, офіційно названу Новоросією
Однак на практиці це товариство зробило чимало
корисного в історико-краєзнавчому пізнанні даного
регіону Створена 1843 р при київському генерал-гу-
бернаторові Тимчасова археографічна комісія так
само у у своїй діяльності вийшла далеко за межі го-
ловного завдання, поставленого царськими владами

Микопа Костомаров

148

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

кількох гуртшвців, а згодом залучивши и нових членів,
створили навесні 1846 р справжню нелегальну
політичну організауію — Кирило-Мефодпвське то-
вариство (або братство) Воно дістало назву на честь
відомих слов янських братів-просвітителів, право-
славних святих Кирила і Мефодія У засіданнях
товариства активну участь брали поет і художник
Тарас Шевченко, письменник і педагог, автор «Ук-
раїнської граматики» та української абетки, яка
увійшла в історію під назвою «кулішівка» і якою й до-
нині друкують книжки Пантелеймон Куліш,
полтавський поміщик, педагог і журналіст, який здо-
був вищу освіту в Парижі, де й сформувався як
непохитний прихильник ідеї Великої французької
революції, Мико\а Савич, поет і перекладач Олек-
сандр Навроцький, етнограф і фольклорист Панас
Маркович, педагог Іван Посяда, поет і публіцист, ав-
тор правознавчого трактату "Ідеали держави" Георпй
Андрузький, педагог Олександр Тулуб, педагог
Дмитро Пильчиков

За родом фахових занять більшість з них — вик-
ладачі або студенти віком від 19 до ЗО років За
походженням — переважно діти дрібномаєткових
дворян Згодом імена доброї половини цих братчиків
увійшли в історію української культури зірками пер-
шої величини

Головною метою своєї діяльності Кирило-Ме-
фодпвське товариство вважало утвердження
нацюнально-державної незалежності України з демо-
кратичним ладом за зразком Сполучених Штатів
Америки або Французької Республіки у конфедера-
іивній спілці, таких же незалежних слов'янських
держав Кожна з цих держав мала б становити окре-
мий штат або ще розподілятися на кілька штатів
Київ мав стати центральним містом конфедеративної
(іплки, в якому раз на чотири роки збирався б най-
вищий спільний консультативно-регулюючий
міждержавні взаємини орган — собор (або сейм)
Для загального захисту федерації від зовнішніх во-
|юпв передбачалося мати невелике регулярне військо,
<і кожний штат мав би свої збройні сили, упорядко-
вані постійними міліцейськими формуваннями Всі
і ромадяни мали навчатися військовій справі, щоб
бути готовими в разі війни стати на захист батьківщи-
ни Щодо громадянських прав населення Все-
слов'янської федерації й України в ній, то передбача-
лися скасування станів, смертної кари і телесних
покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода
ніросповідання, заборона «будь-якої пропаганди як
марної при свободі»

Ідеї визволення слов янських народів з-під інозем-

ного гніту та їх державно-федеративного єднання
мали поширюватися шляхом літературно-просвітниць-
кої пропаганди Члени братства виступали за пова-
\ення царського самодержавства й ліквідацію кріпац-
тва в Російській імперії

Програму товариства викладено в «Книзі буття
українського народу», або «Законі Божому» Цей
історико-публіцистичний твір братчики склали
спільно, обгрунтувавши весь його зміст заповідями
Євангелія Христового Розробили вони і статут ор-
ганізації В ньому конкретизувалися ідеї рівно-
правності народів, держав і громадян майбутньої
слов'янської республіканської конфедерації і викла-
далися статутні права й обов'язки членів Кирило-
Мефодпвського товариства

Громадська діяльність кирило-мефодивців зосе-
реджувалася навколо освіти народу і шляхів
піднесення економіки України Зокрема, вони збира-
ли кошти для видання популярних книжок з
практичними рекомендаціями сільським господарям,
склали проект запровадження в Україні широкої ме-
режі початкових навчальних закладів Наполегливо
обстоював необхідність поширення освіти в народних
масах Т Шевченко, сам брався за складання шкільних
підручників А Шевченкові поетичні твори, пере-
дусім ще не надруковані, але вже відомі багатьом з
поширюваними рукописними списками, поеми
політичної тематики «Сон», «Кавказ», "І мертвим і
живим", «Великий льох» та інші, справляли значний
вплив на формування національної свідомості народ-
них мас Ці твори прямо закликали до боротьби
проти національного та соціального гніту, який пану-
вав тоді в Україні Та й сам Шевченко багато їздив
по Україні й пропагував серед народу визвольно-де-
мократичні ідеї

Близькою Шевченку була й ідея єднання
слов'янських народів У поемі "Єретик ' він вислов-
лював свою найсокровеннішу мрію «щоб усі слов'яни
стали добрими братами» Цю гоему Шевченко
присв'ятив Павелу Шафарику Свідки розповіда-
ли, що Шафарик, одержавши цей рукопис, плакав
вдячними сльозами Так само, коли один з кирило-
мефодивців тимчасово виїздив за кордон, Шевченко
і ним передав рукопис своєї поеми «Кавказ» для вру-
чення великому польському поету і революціонеру
Адаму Міцкевичу

Кирило-мефодивське товариство проіснувало
трохи більше року Навесні 1847 р царські власті за-
арештували у Києві всіх 12 постійних учасників
засідань товариства і під конвоєм відправили до Пе-
тербурга Шеф жандармів граф Орлов розіслав у

149

овернувшись наприкінці 50-х pp. із заслан-

1 ня, провідники Кирило-Мефодіївського
J. товариства оселилися на постійне мешкання

в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі. Тут
вони продовжили національно-визвольну пропаган-
дистську діяльність, але вже не в політичному кон-
спіративному, а в культурно-просвітницькому ле-
гальному руслі. Пантелеймон Куліш заснував
друкарню для видання українських книжок. Василь

Історія Украї ни

всі губернії Російської імперії таємного листа, в яко-
му хвалився що ліквідував у Києві небезпечну
антиурядову організацію, програмні документи якої
містили «революційні і комуністичні правила».

Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам
Микола І. Він же затверджував вирок кожному. Всіх
учасників Кирило-Мефодіївського товариства по-
карали без усякого суду засланням до різних місць
Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка,
бо під час арешту в нього знайшли рукописи його ан-
тицаристських і антикріпосницьких творів.
Поета-революціонера заслали у малозаселені тоді
Оренбурзькі степи рядовим солдатом з найсуровішою
забороною писати й малювати.

Звичайно, розгром Кирило-Мефодіївського то-
вариства завдав відчутних втрат лавам активних
діячів українського національного руху. Однак оста-
точно його поховати царизм не зміг. В одному з
листів, надісланих Шевченку на заслання, говорило-
ся: «Багацько тут таких, що згадують Вас… що Вас
не стало, а натомість стало більше людей — аж до
1000, готових стоять за все, що Ви казали...» Отже,
підпілля українського національного руху продов-
жувало діяти.

Михайло Грушевський ознайомившись з ма-
теріалами слідчої справи кирило-мефодіївців,
підсумував їх діяльність так: «Це покоління ук-
раїнської інтелігенції стояло під впливом роботи сеї
київської лабораторії», що «гадки і плани кирило-
мефодіївців пішли широко в громадянство». Симон
Петлюра наголошував, що український рух «цілком
виходить із стадії неясних устремлінь і кристалізується
у програмі першої політичної організації — Кирило-
Мефодіївського братства». А Сергій Єфремов навіть
почув у діяльності кирило-мефодіївців «перший голос-
ний крик збудженої до життя української нації», яка
їх устами проголосила своє прагнення до здійснення
політичних ідеалів державності, народоправства, фе-
дералізму.

Громадівський рух

Білозерський узявся за видання публіцистичного та
літературно-художнього українознавчого часопису
«Основа» українською та російською мовами. Ми-
кола Костомаров зайнявся написанням монографічних
досліджень та упорядковуванням збірників доку-
ментальних джерел з історії України. Генератором
визвольних ідей у петербурзькій українській зем-
ляцькій громаді був непримиренний Тарас Шевченко,
але 1861 р. він помер (спочатку його поховали там же
— у Петербурзі, а через кілька місяців перепохова-
ли в Україні понад Дніпром на Чернечій горі біля
Канева).

Наступного року через матеріальні нестатки і не-
прихильне ставлення урядових кіл та більшості
столичної російської громадськості, в переддень сум-
нозвісного валуєвського циркуляра 1863 р. припи-
нилося видання часопису «Основа». Однак на той час
журнал уже значною мірою виконав благородну місію
пробуджувача української національної свідомості. В
Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі лібераль-
на і демократична інтелігенція почала гуртуватися
у самодіяльні напів-чи цілком нелегальні організації,
названі громадами.

Тарас Григорович Шевченко

150

1882 р. у Єлисаветгрді; Олександр Кониський —
автор першого фундаментального життєпису генія
українського народу — Тараса Шевченка; Володи-
мир Самійленко — неперевершений в українській
літературі майстер поетичної політичної сатири; Па-
нас Рудченко, що під псевдонимом Панаса Мирного,
рятуючись від царської цензури, лише за кордоном
зміг опублікувати свій високохудожній реалістичний
твір «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Цей перший
в українській літературі роман соціальної тематики по-
бачив світ у Женеві (Швейцарія), де громадівці,
професійні вчені історик Михайло Драгоманов і
соціолог Сергій Подолинський, разом з українсько-
галицьким письменником Михайлом Павликом
організували емігрантську вільну українську пресу,
яка публікувала те, що не могло вийти у світ на при-
гнобленій Російською імперією Україні.

У пошуках
соціального ідеалу

І а кордоном Драгоманов і Подолинський опи-
інилися не з своєї волі. Вони змушені були
'емігрувати внаслідок поширення репресій

царського режиму проти українського національно-
го руху в середині 70-х pp., коли готувався і запровад-
жувався ганебної пам'яті Емський акт. Щоб завда-
ти дошкульнішого удару громадівцям, царські власти
почали обвинувачуючи не просто в «українофільстві»,
тобто у патріотичних почуттях до України, а й у «ма-
лоросійському сепаратизмі» й пропагуванні соціалі-
стичних ідей.

Уже у «Передньому слові» до «Громади» 1878 р.
було сформульовано кредо «Громадівського соціа-
лізму»: насамперед підкреслювалося, що «український
соціалізм не партія, а громада», висовувалося першо-
чергове завдання українських громадців — працювати
в масах над тим, щоб Україна «якнайскравіше покри-
лась цілою сіткою зчеплених один з другим товаришів
і товариств, робітників українського громадства,
котрі були б товаришами і в мужицьких громадах».
Отже, майбутній соціально-економічний і політичний
лад України уявлявся прихильникам «громадівсько-
го соціалізму» федерацією робітничих і землеробських
громад, заснованих на асоційованій власності і колек-
тивній праці їх учасників. Неможна не помітити тут
впливу ідей кооперації, які незмінно обстоював і по-
пуляризував Зібер. А втілював їх у життя вже у
80—90-х pp. Микола Левитський — син сільсько-
го священника з Херсонщини.

Левитський, розчарувавшись в ідеях російських

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

Певних програм і статутів, як правило, громади
не мали. Всіх їх єднала національна українська ідея
на демократичному грунті, натхненна віра у мож-
ливість досягнення національного самовизначення,
любов до рідної землі і українського народу, гордість
за багаті духовні надбання. Громади займалися пере-
важно проведенням культурноосвітніх заходів. Чимало
їх учасників брали участь у роботі недільних шкіл, ви-
давали українські підручники, збирали і публікували
збірки усної народної творчості.

Проте навіть легальна культурно-освітницька
діяльність громад насторожувала російський царизм.
З України в Петербург йшли доноси охранки, що гро-
мадівці прагнуть «здійснення виплеканої ними думки
про свободу Малоросії» і, навчаючи простий народ
грамоти, намагаються «поступово прищепити йому
думки про колишню славу Малоросії і переваги сво-
боди». Всіх громадців об'єднувала єдина мета:
домогтися повалення Російської імперії, покінчити з
будь-яким національним гнобленням і демократизу-
вати політичний режим в Україні. Світоглядні позиції
громадців так характеризував активний учасник цьо-
го руху, пізніше видатний учений-мовознавець Павло
Житецький:«Ми вже добре знали, що однієї сво-
боди мало — без науки, без європейської освіти...
Нам був дуже противний як польський, так і мос-
ковський націоналізм з інстинктами державного
насильства».

Громадівський рух у результаті нагінок царсько-
го самодержавства на мову і культуру українського
народу не тільки не згорнувся, а й пожвавився. Він
став організованішим і цілеспрямованішим. З найак-
тивніших, найдосвідченіших діячів громадівського
руху з'їзди громадців Києва, Полтави, Одеси обра-
ли раду — центральний керівний орган «федератив-
ного об'єднання громад» усієї України. До складу
ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокре-
ма історик, професор Київського університету,
неперевершений знавець середньовічної історії України
Володимир Антонович; засновник української стати-
стичної науки, Олександр Русов; етнограф Павло
Чубинський. Ного вірш «Ще не вмерла Україна, по-
кладений на музику Михайлом Вербицьким, став
гімном борців за національне визволення України.

Серед найактивніших діячів громадівського руху
були композитор Микола Лисенко — творець репер-
туару української оперної класики з такими шедев-
рами, як „Тарас Бульба“ та „Наталка Полтавка ;
письменник і драматург Михайло Старицький, який
уславив своє ім'я і як один з фундаторів першого
українського професіонального театру, відкритого

151

Історія Украї ни

народників, які поділяв у юнацькі роки, не сприймав
також і досить популярного серед багатьох своїх
освічених сучасників соціалістичного вчення мар-
ксизму Після закінчення юридичного факультету
Харківського університету він повернувся до рідної
Таври, щоб пропагувати серед селян запровадження
різних форм виробничої та споживчої кооперації —
добровільного об'єднання людей для спільної гос-
подарсько. ДІЯЛЬНОСТІ

Авторський виклад цих принципів -“умов» —
було видано окремою брошурою у Львові Лвівські
часописи «Народ», «Життя і слово» та особисто їх ре-
дактор, відомий український письменник, учений і
громадський діяч Іван Франко, широко популяризу-
вали кооперативні ідеї Левитського, рекомендували
запроваджувати їх в практику На той час сотні
артілей діяли в селах і містах більшості губерній Ук-
раїни

Кооперативний рух посів важливе місце у ма-
совій боротьбі проти національного гноблення Адже
за своєю природою він мав спиратися на місцеве
самоврядування і добровільну самодіяльність, був
наочним запереченням державного колонізаторсь-
кого централізму, на якому трималася Російська
імперія Отже, цілком природно, що український
національний рух був прямо пов'язаний з коопера-
тивним

Сам же Левитський казав «Кооперація, засно-
вана на великій, по-справжньому демократичній ідеї
братерського єднання і на народній самодіяльністі, є
певною провідною зорею до економічного і духовно-
го відродження рідного краю й народу» Тож не
випадково царські власті чинили всілякі перепони
кооперативному рухові переслідували ватажків, за-
лякували рядових учасників, гад постійним політичним
наглядом тримали його ініціатора, намагалися обме-
жити відкриття нових артілей, під різними причіпками
закривали наявні

Не склав рук і Драгоманов Він сам під власним
прізвищем чи псевдонімами продовжував активну
діяльність як за кордоном, так і на батьківщині 3-
під його пера вийшло чимало творів «Про українських
козаків, татар і турків, „Шевченко, українофіли і
соціалізм“, „Чудацькі думки про українську
національну справу“, „Листи на Наддніпрянську
Україну“, „Історична Польща і великоруська демо-
кратія“, „Лібералізм і земство в Роси“ тощо В них
він виступав проти соціального і національного поне-
волення народів російським царизмом і австро-
угорською монархією, обстоював право українсько-
го народу на національне самовизначенння,

популяризував культурні надбання українського на-
роду, засуджував будь-який централізм як загалом
несумісний з демократизмом

Драгоманов на сторінках емігрантської російсь-
кої газети „Вольное слово “, яку сам і редагував,
розгорнув критику внутрішньої і зовнішньої політи-
ки Російської імперії Останні роки свого життя він
провів у Болгарії на посаді професора Софійського
університету

Найпоміркованіші старі громадівці у 80—90-х рр
згрупувалися навколо редакції часопису „Киевская
старина“, що з 1882 р видавався в Києві Тут та в
інших містах України вони продовжували займатися
культурно-освітньою діяльністю А коли на початку
XX ст почали організовуватися українські
національні партії, то колишні громадівці стали всту-
пати до їх лав

Українські

політичні партії

та громадські організації

~™Л оява українських національних політичних
І партій і громадських організацій була приско-
Ж рена соціальним напруженням початку XX

ст, яке вилилось у масові революційні рухи селян 1
робітників, опозиційно-визвольний рух інтелігенції 1
зрештою завершилося 1905 р вибухом демократич-
ної революції Новостворювані парти так чи інакше
прагнули привернути на свій бік ці рухи, спрямува-
ти їхню могутню нищівну силу для здійснення своїх
партійно-програмних вимог Так, створена 1900 р з
ініціативи керівників студентських громад Харкова
— Дмитра Антоновича (сина відомого історика-
»старогромадівця") та Михайла Русова — разом з
представниками таких же громад Києва, Полтави,
Чернігова Революційна українська партія (РУП), ще
не маючи ні статуту, ні програми, відразу ж проголо-
сила себе виразником інтересів селянства, в якому
вбачала основу української нації

Свої визвольні й перебудовні ідеї рупівці викла-
дали на сторінках нелегальних періодичних видань —
газети «Селянин» і журналу «Гасло»

У рупівській агітації охоронці царського режиму
вбачали чи не головну причину антипоміщицьких се-
лянських виступів 1902 р на Полтавщині і Харків-
щині Тоді цей рух охопив 337 сіл з населенням по-
над 150 тис чоловік Селяни відмовлялися працювати
на поміщиків, удавалися до бойкотів і страйків, не до-
пускали нікого, хто приходив найматися до поміщи-
цьких маєтків

152

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

Один з лідерів рупівців харківський юрист Ми-
кола Міхновський у програмній праці партії
«Самостійна Україна» висунув гасло «Україна для
українців» Через різні погляди щодо цього питання
серед рупівців стався розкол Міхновського підтри-
мала незначна група однодумців, яка, вийшовши
1902 р з РУП, заснувала відверто шовіністичну
Народну українську партію (НУП) 1903 р з РУП
вийшло ще одне угруповання, очолене Б Ярошевсь-
ким Воно найменувало себе Українською соціалі-
стичною партією (УСП) Як НУП, так і УСП
були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масо-
вої опори у суспільстві, скоро занепали

Живучішим виявилося рупівське у групування,
очолюване студентами Маркіяном ^Леленевським-
Баском і Олександром Скоропис-Иолтуховським
Воно, вийшовши з РУП, 1904 р проголоси\о себе
Українсько Соціал-демократичною Спілкою (ско-
рочена назва Спілка) Наступного року Спілка на
правах автономної секції влилася до очолюваної Ге-
оргієм Плехановим та Юлієм Мартовим (Цедер-
баумом) меншовицької фракції Російської соціал-
демократичної робітничної парти (РСДРП)

1904р у Києві було створено ще дві українські
національні парти Українську демократичну партію
(УДП) на чолі з поміркованими громадськими діяча-
ми Олександром Лотоцьким і Євгеном Чикаленком
та Украінсьу радикальну партію (УРП) на чолі з
письменниками Борисом Грінченком та Сергієм
Єфремовим Обидві партії — зовсім нечисленні за
складом — стояли на ліберальних позиціях, обстою-
вали встановлення у Російській імперії конституційної
монархії, яка б надала Україні право на автономію
Вже наступного року вони злилися в Українську де-
мократично-радикальну партію (УДРП)

1905 р відбулася й реорганізація залишків РУП,
яка після цього прийняла назву — Українська соціал-
демократична робітнича партія (УСДРП) її
провідники — мистецтвознавець Дмитро Антонович,
письменник Володимир Винниченко (його прозові й
драматичні твори стали класикою української літера-
тури XX ст ), журналіст Симон Петлюра і
вчений-соціолог Микола Порш

Численнішою (близько 6 тис членів) на той час
була Українська соціал-демократична спілка Вона за-
кликала пролетарів міста і села розгортати страйковий
рух Збройного повстання як форми революційної
боротьби вона не схвалювала Земельне питання во-
на пропонувала розв'язати демократичним шляхом
постановою спеціально для цього скликаної всенарод-
ної конституційної ради Найактивніше спілківці

співпрацювали з бундівцями — членами «Загально-
го єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі
і Росії» (скорочено — «Бунд», що у перекладі з
європейської означає —«союз») Сшлківська газе-
та «Правда» друкувалася у Львові, а розповсюд-
жувалася в Наддніпрянщині Найбільшою попу-
лярністю преса й листівки «Спілки» користувалися
серед робітників-залізничників і сільськогосподарсь-
ких робітників

В умовах неослабного переслідування царськими
властями українська соціал-демократія в особі
УСДРП і Спілки не змогла виробити чіткої такти-
ки своєї діяльності та спілкування з іншими партіями
і громадськими організаціями 1909 р Спілка розпа-
лася, а свій друкований орган — «Правду» передавала
Льву Троцькому, який зі своїми прибічниками вий-
шов з РСДРП і створив власну фракційно-
центристську соціал-демократичну політичну групу
Керівники ж УСДРП Симон Петлюра і Валентин
Садовський стали шукати союзника у новоорганізо-
ваному 1908р міжпартійному політичному блоці
українських ліберальних діячів (здебільшого з ко-
лишніх членів Української демократично-радикальної
партії, яка самоліквідувалася) — Товаристві ук-
раїнських поступовців (ТУП), яке обстоювало
конституційно парламентський шлях боротьби за
«українську справу»

Провідники ТУП Михайло Грушевський, Серпй
Єфремов, Дмитро Дорошенко на той час уже мали
певний парламентський досвід Формально вони не
були депутатами ні першої, ні другої, ні третьої Дер-
жавних дум Російської імперії, що змінювали одна
одну протягом короткого періоду — 1906-1907 рр
Проте вони керували діяльністю створеного за їх
ініціативою петербурзького припарламентського
політичного клубу — «Українська думська громада»
На його засіданнях, в яких добровільно брали участь
думські депутати від українських губерній, обговорю-
валися питання парламентської тактики, зміст
виголошених і майбутніх промов Спілкування в «Ук-
раїнській думській громаді „національно свідомої
освіченої української інтелігенції з нерідко малопись-
менними селянськими депутатами з України було
корисним для обох сторін 3 думської трибуни ста-
ли виголошувати промови як проти соціального, так
і проти національного гноблення українського наро-
ду в Російській імперії, зокрема обстоювалося його
право на освіту рідною мовою

На засіданнях Державної думи четвертого скли-
кання, яка розпочала свою роботу 1912 р, про
“українське питання» заговорили й депутати від

153

Історія Украї ни

робітництва України А коли 1914 р царський уряд
заборонив повсюдно святкувати 100-річчя з дня на-
родження Тараса Шевченка, це викликало одно-
стайний протест більшості депутатів Державної ду-
ми від крайніх лівих до крайніх правих Зокрема,
багатий землевласник граф Капніст — потомок слав-
нозвісної шляхетської династії українських патріотів,
публічно заявив, що заборона Шевченківського
ювілею є образою для всієї України

«Українське питання» —
в центрі

суспільного життя

агалом «Українське питання» було в центрі
СУ суспільного життя Наддніпрянської України
«■ перших десятиріч XX ст Українська гро-
мадкість, виступаючи за ліквідацію усіх форм
гноблення, водночас засуджувала й національний
гніт, домагалася безплатного загального навчання
рідною мовою у школах, права користуватися нею
у пресі, на сцені, в державних установах У цьому
український народ знайшов підтримку учених
Російської академії наук — академіки Федір Корш,
Олексій Шахматов та ін — склали ґрунтовну пись-
мову доповідь, винесли її на розгляд загальних зборів
академії і, коли одержали їх підтримку, надіслали
до уряду

Доповідь академіків категорично вимагала дозво-
лити українському народові говорити публічно й
друкувати книги рідною мовою Водночас прогресив-
на російська преса розгорнула широку кампанію за
скасування драконівських урядових розпоряджень
1863 і 1876 рр щодо української мови У газетах
публікувалися довгі списки осіб, у тому числі
робітників і селян, яю вимагали свободи українсько-
му слову Остаточно ж питання було розв'язане в
результаті масових революційних дій трудящих
страйків, демонстрацій, мітингів 3 огляду на ці події
з'явився царський маніфест 17 жовтня 1905 р У
ньому обіцялося запровадити політичні свободи, у то-
му числі свободу слова

Невдовзі потому стала виходити періодична пре-
са українською мовою 1906 р у Києві, Харкові,
Одесі, Катеринославі та інших містах України, а та-
кож у Петербурзі та Москві з'явилося 18 українських
газет і журналів Перейшов на українську мову най-
старіший на той час в Україні журнал «Киевская
старина» Він почав видаватися під назвою «Ук-
раїна», проте проіснував недовго — лише до кінця

1907 р У міру спаду і відступу революції царизм, зно-
ву набираючи сили, під різними приводами закривав
одне за одним україномовні періодичні видання

Зазнавали переслідувань царських властей та-
кож засновані в період революції 1905-1907 рр
українські самодіяльні культурно-просвітницькі ор-
ганізації — «просвіти» Ними керували демократичні
та ліберальні діячі з середовища національно свідо-
мої української інтелігенції Активну участь у роботі
«просвіт» брали навидатніші діячи української куль-
тури, літератури, мистецтва, науки у Києві — Борис
Грінченко, Лариса Косач (Леся Українка), Микола
Лисенко, У Чернігові — Михайло Коцюбинський,
у Полтаві — Панас Руденко (Панас Мирний), у Ка-
теринославі — Дмитро Яворницький, в Одесі —
Михайло Комаров, у Миколаєві — Микола Аркас
та ін «Просвіти» влаштовували бібліотеки й чи-
тальні для населення, налагоджували випуск укра-
їнською мовою науково-популярної літератури, ор-
ганізовували українознавчі лекції (здебільшого на
теми з історії та культури України), вистави та кон-
церти самодіяльних акторів

Власті всіляко перешкоджали діяльності «просвіт»
Вони побоювалися проголошуваних ними ідей, що
могли похитнути устої імперії «Просвіти» проголо-
сили, а деякі з них навіть записали у своїх статутах
розвивати національну самосвідомість народних мас
Водночас «просвіти» не обмежувалися вузько-
національними питаннями, вони встановлювали ділові
зв'язки з культурними діячами інших народів Росій-
ської імперії, а також з українцями на західно-
українських землях під владою Австро-Угорської
імперії Представники галицьких українців взяли
участь в урочистостях 1903 р у Полтаві з нагоди
відкриття пам'ятника класику української літерату-
ри Івану Котляревському Відбулося справжнє свято
єднання українців, яких розмежував російсько-
австрійський кордон

Українці

у загальноросійському
і польському
визвольних рухах

краінці не стояли осторонь загальноросійсько-
го та польського визвольного рухів, події яких

XJ не обминали України впродовж усього XIX —
початку XX ст Пануючий тут, за висловом сучас-
ників, «явний дух опозиції», як і в Роси, спершу

154

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

проявився у діяльності таємних масонських ор-
ганізацій, котрі за прикладом західноєвропейських
країн виникли 1817 — 1819 рр у Києві, Одесі, Пол-
таві, Житомирі, Кам'янці-Подільському

Один з масонських діячів, предводитель дворян-
ства Переяславського повіту Василь Лукашевич
ініціював створення значно радикальнішого за про-
грамними вимогами і прямо пов'язаного з процесом
українського національного відродження — так зва-
ного Малоросійського товариства Воно ставило за
мету будь-яким чином добиватися державної незалеж-
ності України, а для цього насамперед піклуватися про
піднесення масової української національної са-
мосвідомості шляхом пропаганди славного козацького
минулого, державницьких традицій українського на-
роду У складеному В Лукашевичем «Катехізисі
автономіста» можна було прочитати таке запитання
«Де сходить сонце-*» і таку відповідь «У Чигирині»
/ майже всі в Україні розуміли, що йдеться про геть-
манську столицю Української держави часів Богдана
Хмельницького /

Навички конспіративної роботи в масонських ор-
ганізаціях послугували організаторам таємних
антисамодержавних офіцерських товариств В їхніх
планах державного перевороту Україна посідала важ-
ливе місце, оскільки була чи не головним у Російській
імперії регіоном розташування іі збройних сил Тут
вздовж російсько-австрійського кордону стояла 160-
тисячна армія Вона мала страхати не тільки зовнішніх,
а й внутрішніх ворогів імперії на такій вкрай не-
спокійній території, як Україна У повній бойовій
готовності приборкати будь-яке посягання на
цілісність імперії були також готові військові гарнізо-
ни губернських міст і окремих спеціальних військових
поселень

Але ці ж самі війська, як сподівалися опозиційно
настроєні щодо царського самодержавства офіцери,
можна було використати й для його повалення Пев-
ною мірою вони розраховували й на українські
визвольні традиції, що, зокрема, засвідчено поетич-
ною творчістю Кіндрата Рилєєва Він закликав йти
«смело, дружно за Мазепой на мечи и на огонь»
Украінсько-польський поет Тимко Падура — учас-
ник Польського патріотичного товариства,
втаємниченого у плани російських змовників, також
сподівався на те, що, об'єднавшись, «вольні внуки
переможуть і „верне власть й славу дасть, вільне
Запороже'“

Здійснення державного перевороту було наміче-
но на весну 1826 р, коли до Києва мав приїхати цар
Олександр І оглянути війська, дислоковані в Україні

Проте його раптова смерть у листопаді 1825 р по-
рушила вироблені плани змовників Зосереджене у
Петербурзі так зване Північне товариство без будь-
якого узгодження своїх дій з Південним товариством
вирішило самостійно підняти повстання у Петер-
бурзі, скориставшись церемонією присягання військ
столичного гарнізону на вірність новому царю Ми-
колі 114 грудня 1825 р Однак переважна більшість
військ гарнізону не підтримала їх, а картечний вогонь
з гармат за наказом царя довершив справу придушен-
ня повстання

Рішуче діяло Південне товариство Його керівни-
кам удалося повести за собою цілий полк, що значився
під назвою Чернігівського 29 грудня 1825 — 2 січ-
ня 1826 р він збройною демонстрацією пройшов
селами і містечками Київщини, прямуючи на Во-
линь, щоб і там підняти війська на повстання Однак
дорогу йому перетнула вірна царю дивізія, яка так са-
мо, як це було й у Петербурзі, нещадно застосувала
проти повсталих артилерію

Цар Микола І особисто керував слідством і по-
каранням учасників повстання За його наказом
п'ятеро керівників (серед них троє — члени Півден-
ного товариства Павло Пестель, Сергій
Муравйов-Апостол, Михайло Бестужев-Рюмін) за-
гинули на шибениці Всіх учасників повстання
Чернігівського полку, як офіцерів, так і солдатів,
царський суд покарав засланням на каторгу в Сибір
або в діючу армію на Кавказ, де точилася війна з гор-
цями

Подвиг декабристів вплинув на зміцнення рево-
люційного украінсько-польського єднання Вже на
другий рік після повстання декабристів почали обго-
ворювати питання визволення Польщі й України
з-під влади Російської імперії та об'єднання їх у рес-
публіку Повстання, яке підняла 1830 р польська
шляхта проти російського царизму, наступного року
під гаслом „За нашу і вашу свободу'“, зверненим до
українців і росіян, перекинулось і на Правобережну
Україну Однак воно не стало масовим, оскільки
шляхтичів не підтримали феодально залежні від них
українські селяни-кріпаки Гонориста шляхта не зро-
била належних висновків з своєї поразки у повстанні
1830 — 1831 рр і пізніше, коли у розкиданих по всій
Правобережній Україні підпільних організаціях
»Співдружності польського народу", розгорнула
підготовку до нового антицаристського збройного
виступу Порожнім звуком залишилися загальноде-
мократичні девізи «Співдружності» «Через народ —
для народу' й » Свобода, рівність, братерство",
оскільки вони не стосувалися ні селян-кріпаків, ні

155

Історія Украї ни

самої території Правобережної України Українських
селян і саму Україну шляхтичі розглядали як неві
д ємну належність майбутньої Польської держави

Царизм після перемоги над повстанцями посилив
колонізаторську політику на Правобережній Україні
Зразу ж примусово там була закрита переважна
більшість католицьких монастирів Затим настала
черга двох мільйонів уніатів, котрі проживали в Ук-
раїні та Білорусі 1839 р всі вони були оголошені
церковними і світськими властями Російської імперії
— православними, їхні храми перейшли у відання
Руської правое \авноі церкви, а тих, хто не погоджу-
вався приймати нову віру, вивозили в інші місцевості
імперії

Ідеї учасників польського визвольного руху, спря-
мованого проти царського самодержавства, були
близькі серцям українських революційних демократів
60-х рр, членів заснованої Миколою Чернишевсь-
ким всеросійської революційної організації «Земля
і во \я» Один з них — Андрій Потебня, уродженець
Сумщини, виходець з потомственої військово-
офіцерської родини, молодший брат видатного
вченого-мовознавця Олександра Потебні Під час
польського повстання 1863 — 1864 рр 24-річний
підпоручик Потебня очолив повстанський загін і за-
гинув смертю хоробрих у бою з царськими військами
На території Польщі біля містечка Люблін діяв ве-
ликий партизанський загін на чолі з Іваном Нечаєм
У ньому було понад 400 чоловік, здебільшого ук-
раїнців

На Правобережній Україні, де також діяли
польські повстанці, члени організації «Земля і воля»
розповсюджували серед населення і царських військ
листівки на підтримку визвольної боротьби, зокрема
написану О Слєпцовим та А Потебнею прокла-
мацію «Ллється польська кров, ллється російська
кров' Та ігнорування соціальних, насамперед аг-
рарних, потреб се\янства керівниками польського
визвольного руху, як і проголошений ними курс на
відновлення Польщі в кордонах 1772р (тобто з
включенням земель Правобережної України) разом
із загальною відсталістю політичного світогляду
більшості українських селян зумовили їх байдуже, а
іноді й просто вороже ставлення до польського пов-
стання 1863 — 1864 рр Не здобувши опори в
народних масах в Україні, польські повстанці змушені
були тут, як і в інших місцях, скласти зброю 1864 р
повстання було придушене царськими військами

Естафету визвольної боротьби революційних де-
мократів 60-х рр підхопили у 70-х рр революційні
народники Народницькі гуртки, які виникли і діяли

тоді як у російських, так і в українських губерніях
(зокрема, у Києві, Одесі, Чернігові), підтримували
між собою зв язки і були підпорядковані єдиному
централізованому керівництву в Петербурзі

Народники, щоб посилити активність селян, про-
водили бесіди про необхідність встановлення ладу,
який би дав свободу і рівність всім трудящим Вони
селились на постійне мешкання у селах, влаштовую-
чись там на роботу писарями, вчителями,
фельдшерами, шевцями, ковалями Свої погляди во-
ни поширювали під гаслами » Земля і воля народові'",
роз яснюючи, що це означає перехід усіх земель у
власність селян і запровадження на місцях селянсь-
кого самоврядування

На багатих підприємців, їх прислужників, царсь-
ких урядовців і самого царя народникі вчиняли
терористичні акти 1 березня 1881 р під час одного
з таких терактів загинув цар Олександр II Новий цар
Олександр III відправив на шибеницю учасників за-
маху, серед них українців — Андрія Желябова,
Софію Перовську (правнучку гетьмана Кирила Ро-
зумовського), Мико\у Кибальчича (автора першого
в світі обгрунтованого математичними розрахуй- ка-
ми креслення проекту реактивного космічного
корабля)

На шибениці за вироком царського суду також
скінчилося життя Дмитра Лизогуба — нащадка ста-
ровинного українського козацько-старшинського
роду Батько Дмитра — Андрій Лизогуб — дружив
з Тарасом Шевченком і не полишив його і на за-
сланні своєю моральною й матеріальною підтримкою
Дмитро ж на «справу революції» пожертвував усі
свої гроші, одержані від продажу багатої родинної
спадщини У товаришів по спільній нелегальній діяль-
ності Дмитро викликав щире захоплення своїми
високоморальними рисами доброзичливістю, по-
рядністю, чесністю Вони називали його «святим
революції»

Разом із Лизогубом за терористичні дії проти
царських урядовців повісили і його товариша — Во-
лодимира Малинку, також сина заможного
українського поміщика з козацько-старшинського
роду За збройний опір царським властям під час
арешту народницьких угруповань в Одесі і в Києві
засуджено до розстрілу Івана Ковальського і Ва-
лер'яна Осинського

У лавах першої політичної організації — «Півден-
норосійського союзу робітників», що виник на початку
1875 р в Одесі, об'єдналися близько 250 осіб (ук-
раїнців, росіян, молдаван, поляків та ін )

На відміну від народників члени «Союзу» на пер-

156

ше місце у революційній боротьбі висували вимоги
політичних свобод Статут «Союзу» пропагував ідеї
визволення робітників з-під гніту капіталізму і
привілейованих класів, встановлення справедливо-
го порядку, " який знищить усякі привілеї і переваги
та поставить працю основою особистого суспільно-
го добробуту" Члени «Союзу» керували страйками
на заводах Одеси, поширювали свої прокламації у
Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Херсоні, Керчі
А у Ростові-на Дону та у Кишиневі діяли філіали
«Союзу», які мали забезпечувати своєчасну і систе-
матичну підтримку всіх революційних заходів,
здійснюваних одеськими робітниками під керівниц-
твом «Союзу» Та не проіснувавши й року, «Союз»
був розгромлений жандармсько-.юліцейськими охо-
ронцями царизму

1897 р у Києві і Катеринославі штелігенти-мар-
ксисти, залучивши й освічених робітників,
організували «Союзи боротьби за визволення робітни-
чого класу» їх учасники самі писали, нелегально
друкували і розповсюджували на заводах і фабриках
агітаційні прокламації проти неймовірної експлуа-
тації робітників і сваволі над ними антинародного
царського режиму, брали активну участь в організації
страйків Київський «Союз боротьби» видавав все-
російську «Рабочую газету», з якою пов'язував
підготовку першого з'їзду соціал-демократи Роси
Такий з'їзд відбувся 1898 р у Мінську Серед дев'яти
його делегатів чотири прибули з України, а саме від
«Союзів боротьби» Києва — П Тучапський, Кате-
ринослава — К Петрусевич, від київської «Рабочей
газети» — Б Ейдельман і Н Вигдорчик З'їзд про-
голосив створення Російської соціал-демократичної
робітничої парти (РСДРП)

ГГ). и «

-Загальноросіиськии
визвольний рух
іУкр аіна

амовідданими борцями не тільки за українську
справу показало себе багато представників
інтелігенції України XIX ст Епізодично вони

допомагали також полякам виборювати незалежність
їхньої батьківщини, незважаючи на те, що вона мис-
лилась ними з включенням земель Правобережної
України Загалом же така шовіністична позиція поль-
ських революціонерів не могла сприяти їх єднанню з
діячами українського національного руху, хоч ті й
другі прагнули повалення Російської імперії Неод-
нозначною виявилася й роль загальноросійського
визвольного руху в історії України тих часів 3 одно-

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

го боку, він, розхитуючи політичний режим царсько-
го самодержавства і згуртовуючи маси на боротьбу
за соціальні перетворення, тим самим підривав устої
Російської імперії А в цьому, звичайно, були зацікав-
лені усі, хто виступав за ліквідацію національного
гноблення в Україні 3 другого боку — нехтування
українською справою, яке відверто виявили загаль-
норосійські революційні організації (від народницьких
до соціал-демократичних), що діяли в Україні, відвер-
тало від них учасників українського національного руху
Неодноразові спроби Михайла Драгоманова по-
розумітися з російськими революціонерами,
переконати, що для їх же користі потрібно брати до
уваги українську справу, вести в народі українською
мовою агітацію за свої суспільно-політичні ідеали, як
правило, не знаходили підтримки

На словах це обґрунтовувалося тим, що, мовляв,
інтернаціональне у суспільному житті має бути вище
національного, на практиці повне ігнорування
національних потреб українського народу російсь-
кими революціонерами повністю збігалося з
русифікаторською політикою царського самодержав-
ства щодо України Отже, Драгоманов мав усі
шдстави заявити на сторінках своєї славнозвісної
праці "Історична Польща і великоруська демократія"
(Женева, 1881 р ) «Дуже багато російських
соціалістів найсерйознішим чином зрозуміли фор-
мулу Інтернаціоналу „Пролетарі всіх країн (націй),
єднайтеся'“ у такому вигляді — „Пролетарі всіх
країн, підлеглих російській державі, обрусівайтеся'“
Та й українську демократичну молодь, значною
мірою зрусифіковану навчанням у середніх і вищих
навчальних закладах, зросійщену побутом великих
міст України, постійним спілкуванням з однодумця-
ми у Роси, вже не лякало обрусіння

За свого життя Драгоманов, котрий до самої
смерті (1895) боровся за політизацію українського
національного руху, так і не дочекався створення ук-
раїнської політичної парти

Драгоманов вважав, що не похвали, а жалю за-
слуговували найсамовідданіші учасники
загальноросійського визвольного руху — українці для
свого рідного народу вони являли собою марну втра-
ту Такої ж думки, як і Драгоманов, були його видатні
послідовники — Іван Франко і Михайло Грушевсь-
кий, не побоюючись звинувачень у національній
обмеженості, з якими обрушувалися на них зашорені
імперським мисленням російські революціонери й
демократи Подальший розвиток історичних подій
довів правоту провідників українського національно-
го руху їх суспільно-політична, культурно-освітня і

157

науково-творча діяльність єднала спільністю
національних інтересів усе українство, незалежно від
місця його проживання у тодішній державницькій
підлеглості чи то Російської, чи то Австро-Угорсь-
кої імперій

Українська культура
на завершальному етапі
національного відродження

, ажливими чинниками українського нацюналь-
1 ного відродження стали узагальнюючі праці з
історії України Михайла Грушевського, що не-

одноразово перевидавалися до 1917 р, насамперед
фундаментальна багатотомна „Історія України-Руси“
і науково-популярні однотомники українською і
російською мовами „Украинская жизнь“, яка у ча-
си першої світової війни лишилася в Російській імперії
єдиним українознавчим журналом, зазначала 1916 р
з нагоди 50-річчя від дня народження Грушевсько-
го вся його діяльність має настільки велике суспільне
значення, що й ії саму можна вважати етапом у роз-
витку масової української національної самосвідомості
Пожвавлення суспільно-політичного і культурно-
го життя в Україні благотворно впливало на процес
зростання масової української національної са-
мосвідомості Першочергові духовні запити най-
ширших мас найбільше задовольняла популярна літе-
ратура історичної проблематики Авторами багатьох
брошур і книг з історії України, адресованих масово-
му читачу, виступають вчені-фахівці Михайло
Грушевський, Дмитро Багалій, Орест Левицький,
Олександра Єфименко, досвідчені популяризатори
Андріян Кащенко, Григорій Коваленко, Михайло
Комаров А щодо успіху у найширшого читацького
загалу „Істори Украіни-Русі“ Миколи Аркаса, то
сучасники ставили її в один ряд з „Кобзарем“ Тараса
Шевченка Не лише у розвитку наукового україно-
знавства, а й у піднесенні національної масової само-
свідомості відігравали першорядну роль чотиритом-
ний „Словарь української мови“ Бориса Грінченка,
тритомна „Українська граматика“ Агатангела Крим-
ського

Піднесення національного руху, посилення
соціальної боротьби мас надихали літераторів Демо-
кратичними ідеа нами проймалася поетична творчість
Олександра Олеся За образним висловом великої ук-
раїнської поетеси Лесі Українки, ії творчість з часів
демократичної революції 1905-1907 рр обрамив „су-
ворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої
юрби“ Колонізаторську політику царизму та його

Історія Украї ни

прислужників нещадною сатирою таврували поети
Володимир Самійленко, Микола Чернявський, Ми-
кола Вороний

Михайло Коцюбинський, автор повісті „Фата
моргана“, яка дістала загальне визнання як справж-
ня епопея життя українського села початку XX ст ,
одним з перших відчув нагальну потребу не обмежу-
ватися лише селянською тематикою, а й звертати
увагу „на інші верстви суспільності —на інтелігенцію,
фабричних робітників, військо, світ артистичний і т
п, закликав колег-письменників до розробки “тем
філософічних, соціальних, психологічних, історич-
них та ін» Це побажання значною мірою реалізував
Володимир Винниченко в оповіданнях, повістях, ро-
манах в яких талановито відображено життя всіх
основних верств і прошарків тогодішнього українсько-
го суспільства

Демократична революція 1905-1907 рр, позба-
вивши нарешті український театр репертуарних
обмежень, дала могутній імпульс піднесенню його
громадської ролі 1907р Микола Садовський за-
снував у Києві перший в Україні український
стаціонарний театр, глядачів якого зворушувала і
вражала гра геніальної актриси Мари Заньковецької
Підвищували свій загальноосвітній, культурний
і політичний рівень, зміцнювали свою національну са-
мосвідомість учасники чисельних хорових і
театральних гуртків, народних університетів, вечірніх
і недільних шкіл В свою чергу, народна творчість слу-
жила джерелом натхнення і фахового удосконалення
для професіональних українських діячів літератури і
мистецтва

Найвпливовішою силою в національному відрод-
женні була публіцистика, якою займалися всі провідні
діячі української культури В періодичній пресі чи в
окремих брошурах порушувалися найактуальніші пи-
тання громадського життя, визначалися головні
орієнтири і напрямки визвольної боротьби

І тут же прямо проголошувалося право всіх націй,
у тому числі, звичайно, й української, на створення
й утвердження своєї державності «Повна са-
мостійність і незалежність є послідовним, логічним
завершенням запитів національного розвитку і само-
визначення будь-якої народності, котра займає певну
територію і має достатні задатки й енерпю розвитку»
В світлі наступних історичних подій ця теза виглядає
багатозначною, оскільки належить одному з
провідників Української нацюнально-демократичної
революції 1917-1918 рр, одному з творців тогочас-
ної української державності, першому президенту
Української Народної Республіки

158

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

Західноукраїнські землі
під владою

Австро-Угорської імперії
Адміністративно
політичний статус.
Демократична ситуація

і, ількаразове перекраювання великими держа-
f вами карти Східної Європи наприкінці XVII
V. 1 ст внесло історичні зміни в державну прина-
лежність західноукраїнських земель Внаслідок
першого (1772) поділу Польщі Галичина, а згідно з
Константинопольською австро-турецькою конвенцією
(1775) Буковина увійщ\и до складу багатонаціональ-
ної Австрійської імперії, під владою якої у складі
Угорського королівства ще з XVII ст перебувало
Закарпаття Таким чином Габсбурги стали володаря-
ми великої частини України площею понад 70 тис кв
км з населенням понад 2,5 млн чоловік, більшість
якого — близько 2 млн — станови \и українці

Галичина разом з частиною польських земель бу-
ла виділена в окремий коронний край — «королівство
Галіцп і Лодомерп (Володимири)» з центром у Львові
Східний кордон нового австрійського краю проліг
по р Збруч, яка стала більш як на півтора століття
символом розчленованості українського народу дво-
ма імперіями

В адміністративному відношенні «королівство»
було поділено спочатку на 6 округів, до складу яких
входило 59 дистриктів (1777 р їх кількість зменше-
но до 19) 1780-1786 рр запроваджено новий
адміністративний поділ, згідно з яким налічувалось
уже 18 округів, з них 12 становили українську час-
тину краю — Східну Галичину Таке становище
тривало до середини XIX ст, коли адміністративний
поділ краю зазнав кількаразових змін Нарешті з
1867 р закріпився поділ Галичини на 74 повіти, який
майже не мінявся до 1918 р 50 повітів (на початку
XX ст — 52) становили Східну Галичину

Буковина з центром у Чернівцях спочатку була
підпорядкована вищим військовим інстанціям (Прид-
ворній військовій раді й Генеральному військовому
командуванню Галичини), з 1787 по 1849 р на пра-
вах окремого (19-го) округу входила до складу
Галичини, а з 1849 по 1918 р мала статус окремого
коронного краю

Закарпаття, на території якого проживала ком-
пактним масивом більшість українців Угорщини, як
і раніше, входило до складу Пожонського (Брати-
славського) намісництва, становлячи його чотири

комітати (жупи) Березький, Мармороський, Уго-
чанський та Ужанський Лише на короткий час після
«Весни народів» воно було виведене в окремий авто-
номний Ужгородський округ Отож навіть у межах
однієї держави західноукраїнські землі все ж залиша-
лись адміністративно розмежованими

На новоприєднаних до Австрії землях було запро-
ваджено загальноприйняту в державі централізовану
систему управління В Галичині адміністративний
апарат краю до 1849 р очолював губернатор, а
пізніше — намісник, на Буковині після 1849 р —
президент крайового управління Окружну, а потім
повітову ланки державної влади очолювали старос-
ти На місцях адміністративні й судово-поліцейські
функції виконували дідичі або спеціально утриму-
вані ними, але призначувані старостами мандатори (до
1866р ), а опісля — громадські уряди Містами
управляли мапстрати, склад яких призначали урядові
органи (до 1870 р ), а пізніше — новозапроваджені
міські ради як органи самоуправління Органами
крайового самоуправління були Становий сейм (1775-
1845) у Галичині й крайові сейми в Галичині та
Буковині (1861-1914) На Закарпатті адміністрацію
в комітатах очолювали жупани (наджупани), періо-
дично скликались комітетські збори дворянства

Етнічний склад населення західноукраїнських зе-
мель був доволі строкатим Основну його масу
становили українці (у Східній Галичині 1773 р —
71%, 1910 р — 62,8, у Північній Буковині 1857 р
— 58,5, 1910 р — 38,4, у Закарпатті 1857 —
69,7%) Поряд з ними жили чималими етнічними
групами поляки (у Східній Галичині 1900 р —
22,7%), румуни (в Буковині 1900 Р — 31,4%, а
1910 р — 34,4), угорці (наприкінці XIX ст —
26%), а також інші етнічні меншини євреї (у Східній
Галичині та Буковині 1900 р — 13%, у Закарпатті
наприкінці XIX ст — 15%), німці, чехи, словаки,
вірмени та ін Проте внаслідок ряду причин, насам-
перед асиміляторських зусиль правлячих кіл і панівної
верхівки, відносна кількість українців у загальній
масі населення поступово зменшувалася, натомість
зростала питома вага поляків у Східній Галичині, ру-
мунів у Північній Буковині, угорців у Закарпатті

Промовистим свідченням відсталої соціально-
демографічної структури краю було співвідношення
між сільським і міським населенням У середині XIX
ст у Східній Галичині на 3,5 тис сіл припадало 56 міст
і 138 містечок, у Буковині на 276 сіл 3 міста і 4
містечка, в Закарпатті на 1294 села — 9 міст і 18
містечок Відповідно абсолютна більшість населення
(в Галичині на початку XX ст — 88,45%, у Закар-

159

Історія Украї ни

латті наприкінці XX ст — 85%) мешкала в селах і
лише незначна частина в нечисленних містах (у За-
карпатті наприкінці XIX ст —7%)

Таку ж саму картину являла собою професійна
структура населення Більшість самодіяльного на-
селення t5\ да зайнята в сільському господарстві (в
Галичині у 1900 р — понад 80%, у Буковині — 71,3,
у Закарпатті — 85%) Питома вага самодіяльного
населення, зайнятого в промисловому виробництві, бу-
ла мізерною В Га\ичині у 1900 р вона становила
5,8% У Буковині в промисловості й ремеслі тоді
було зайнято близько 11% населення, в Закарпатті у
промисловості й на транспорті — 10%

Стосовно українського населення понад 90%
його мешкало в селах і було зайнято в сільському
господарстві В містах українці за кількістю перебу-
вали здебільшого на третьому місці (після євреїв та
поляків у Східній Галичині, євреїв і німців у Буковині,
євреїв і угорців у Закарпатті)

Адміністративне поєднання етнічно змішаних те-
риторій згодом породило чимало складних проблем
у сфері міжетнічних взаємин

Реформування
народного господарства
та суспільного устрою

і" \ володіння Габсбургами західноукраїнськими
І * землями спричинило нову ситуацію в їх
^ політичному, соціальному й культурному роз-
витку Хронологічно воно збігалося з початком
реформ освіченого^абсолютизму, здійснюваних
Марією Терезою та Иосифом II в 70-80-х рр XVIII
ст їх головним завданням було пристосування абсо-
лютної монархи до дедалі зростаючих ринкових
відносин та нових тенденцій суспільного життя До-
сягти цього передбачалося посиленням державної
централізації та підпорядкуванням правлячій династії
усіх ділянок життя держави і суспільства

У ході реформ дворянство було усунуте ВІД
керівництва місцевою адміністрацією, а натомість
запроваджено управління державних чиновників
Упорядковано систему обліку й контролю, проведе-
но перші статистичні переписи земельних володінь 1
населення, скасовано внутрішні митні кордони і чис-
ленні збори, запроваджено податок із доходів У
галузі економіки проводилася політика протекціонізму,
заохочувався розвиток промисловості й торгівлі, в їзд
до країни іноземних спеціалістів Змінено систему
комплектування війська запроваджено обов'язкову
військову повинність (їй не підлягали тільки дворя-

ни й особи інтелігентних професій) та центролізований
набір рекрутів

З метою підвищення продуктивності землеробст-
ва та зростання кількості населення, що, згідно з
тогочасними економічними теоріями, вважалося най-
важливішими передумовами піднесення могутності
держави, було реформовано аграрні відносини Иоси-
фа II патентом від 5 квітня 1782 р скасував особисту
залежність селян від дідичів і надав їм елементарні
громадянські права одружуватися без згоди пана, пе-
реселятися, обирати професію, передавати своє майно
у спадщину, навчати дітей грамоти у школі або ремес-
ла у місті Патент від 16 червня 1786 р обмежив
панщину до трьох днів на тиждень Інший патент (9
серпня 1786 р ) зобов'язав селян, які відробляли
менш як три дні панщини на тиждень, виконувати на
панському полі додаткові роботи під час жнив та
сінокосу (літні помічні дні) за невелику плату, але в
межах узаконеної тижневої норми — не більше трьох
днів 1787 р складено перший земельний кадастр
(Иосифинську метрику) Тоді ж землі селянського ко-
ристування (рустикальні) були відокремлені від
панських (домінікальних) і дідичам заборонено са-
мовільно розпоряджатися ними Селяни одержували
право спадкового користування своїми наділами Не-
подільну владу дідичів над підданими обмежували
урядова заборона бити селян (1788), надання їм пра-
ва вільного продажу продуктів свого виробництва,
права скаржитися на панів (1781), а сільським гро-
мадянам — права самоврядування (1784)и

Вершиною реформаторської діяльності Иосифа II
став «урбаріальний» патент від 10 лютого 1789 р ,
який проголошував скасування панщини та заміни її
чиншем, розмір якого залежав від прибутків селянсь-
кого господарства Селянинові мало залишатись 70%
його прибутку, 12,2 —йти на державні податки, а
17,8% — на чинш дідичеві Для Галичини встанов-
лювалася зменшена норма державного податку 8,3%
селянського прибутку від землі

Значні зміни внесено в життя церкви її підпоряд-
ковано державі Дещо послаблено монополію
католицької церкви за рахунок усунення обмежень і
дискримінації некатолицьких конфесій (1781)
Ліквідовано частину монастирів, з майна яких утво-
рено так званий релігійний фонд для благодійних
цілей Держава взяла на себе підготовку й утриман-
ня священнослужителів та відкрила їм широке поле
діяльності над моральним вихованням молоді в нав-
чальних закладах Окремим законом зрівняно в
правах євреїв

Важливі зміни відбулися в системі освіти Впер-

160

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

ше шкільну освіту переведено на державним кошт
Згідно з шкільною реформою 1774 р в містечках і ве-
ликих селах створювалися початкові школи
(«тривіальні»), в окружних центрах — «головні», а
в центрах провінцій — «нормальні », в яких велася та-
кож підготовка вчителів Колишні монастирські
середні школи перетворено на гімназії Роботу освітніх
закладів нормували державні навчальні прграми та
обов'язкові підручники

Усі ці реформаторські заходи відповідали
суспільному пргресу Але централізаторсько-абсолю-
тистські тенденції та бюрократичний спосіб їх
проведення спричинили загострення суспільно-
політичних суперечностей у країні Реформи
наштовхнулися на опір різних сил, і, врешті-решт, час-
тина з них (насамперед у сфері аграрних відносин, як,
наприклад, урбаріальний патент 1789 р ) була скасо-
вана самим Иосифом II та його наступниками

Відхід від реформаторського курсу, який почав-
ся в країні після смерті Иосифа II, тривав майже до
середини XIX ст, коли уряд з метою опанувати
внутрішньополітичну ситуацію, яка склалася на той
час, розпочав новий виток реформ 1846 р рядом за-
конодавчих актів внесено часткові зміни в аграрні
відносини у Галичині скасовано літні помічні дні й
візницьку повинність селян, дещо зменшено панщи
ну, селянам надано право розпоряджатися земельними
наділами (продавати, передавати у спадщину, за-
ставляти до 2/3 їх вартості), оскаржувати дії дідичів
у адміністративних органах Радикальніші реформи
почалися під час революції 1848 р Тоді імператорсь-
ким патентом від 17 квітня 1848 р оголошено звіль-
нення селян від панщини та інших повинностей на
користь дідичів у Галичині 31 липня 1848 р дію па-
тенту поширено на Буковину Згідно з ухвалою Угор-
ського сейму (березень 1848р ), підтвердженою згодом
імператорським патентом (2 березня 1853р), стало
вільним і селянство Закарпаття За звільнення селян
дідичі згодом одержали великий викуп і, крім того,
поступово заволоділи майже всіма лісами і пасовища-
ми Скасування панщини остаточно ліквідувало
юридичну залежність селянина від панського двору
Селяни також стали власниками наявної у їхньому ко-
ристуванні землі Завдяки цьому селянство пере-
творилося на самостійну суспільну силу, а згодом —
і на важливого чинника політичного життя

Революція поклала початок демократичним ре-
формам у суспільному житті Конституційною
грамотою від 25 квітня 1848 р Австрія була прого-
лошена конституційною монархією, в якій законодавчу
владу мали виконувати спільно імператор і парла-

мент, декларовано демократичні свободи (свободу
особи, совісті і віросповідання, друку, зборів, ор-
ганізацій, гласність суду, відповідальність міністерств
перед парламентом тощо), усім народам гарантова-
но непорушність їх національності й мови 22 липня
1848 р у Відні був скликаний загальноімпер-
ський парламент (рейхстаг), який, переїхавши восе-
ни 1848 р до м Кромержижа, зайнявся підготовкою
конституції Був вироблений її проект, яким передба-
чалося перетворення Австрійської монари у федерацію
вільних і рівноправних націй Проте в умовах спаду
революції уряд 7 березня 1849 р розпустив парла-
мент, а за кілька днів до того (4 березня) оголосив так
звану откройовану (даровану зверху) конституцію від
імені нового імператора Франца-Иосифа І Нею в
Австрії відновлено централізовану монархію, щоправ-
да, все-таки декларувавши національну рівноправ-
ність Ця конституція, однак, фактично не набула
чинності і 1851 р була скасована

Почалася дев'ятилітня епоха неоабсолютизму,
яка характеризувалась відновленням необмеженої
влади імператора та зведенням до мінімуму реформа-
торської діяльності Лише частково було під-
тверджено аграрне законодавство революції 1848 р
1859 р був виданий закон про свободу промисловості
Громадянські права й свободи обмежувались, було
відновлено цензуру Певне значення мала реформа
освіти, спрямована на модернізацію навчальних за-
кладів Був проголошений принцип загальної
початкової освіти для дітей віком від 6 до 12 років
Однак освіта знову підпорядковувалася завданням
уніфікації й германізації В системі освіти перевага на-
давалась німецькій мові Навчання національними
мовами допускалось тільки в початкових школах

Новий цикл конституційних реформ почався в
Австрії у 60-х рр У результаті їх проведення було по-
ступово ліквідовано абсолютинський режим і
відновлено конституційно- парламентське правління
Початок цьому процесу поклав документ від 20
жовтня 1860 р, відомий під назвою Федеральної
конституції, згідно з яким передбачався розподіл за-
конодавчої влади між імператором і рейхстагом та
провідними сеймами А завершився він австро-угорсь-
ким компромісом, згідно з яким Австрійська держава
перетворилася на дуалістичну (двоїсту) Австро-
Угорську імперію, і прийняттям грудневої конституції
1867 р, яка на півстоліття визначала політичний
статус держави як конституційної монархи

Конституція декларувала недоторканість особи,
житла і власності, свободу слова й друку, право спілок
і зборів, формальну рівність національностей і мов у

161

школі, установах та громадському житті, надавала об-
межену автономію окремим краям Законодавчу
владу представляв двопалатний парламент (рейхстаг),
компетенцією якого були загальні питання держав-
ного життя, інші — передавались у відання крайових
сеймів Депутати рейхстагу і крайових сеймів обира-
лися чотирма куріями — великих землевласників,
торговопромислових палат, міст і сільських громад —
на основі високого майнового цензу Це майже на 50
років забезпечило перевагу в законодавчих органах,
з одного боку, представників великої земельної влас-
ності та багатого міщанства, з другого —
представників панівних і привілейованих націй
Куріальна система у виборах до рейхстагу була ска-
сована під час виборчої реформи 1907 р, яка,
запровадивши загальне, рівне, безпосереднє вибор-
че право при таємному голосуванні, значною мірою
сприяла демократизації політичного життя в країні
У виборах до крайових сеймів куріальна система збе-
реглась аж до першої світової війни

Утвердження
ринкових відносин

обоюючись впливу ідей Великої французької
революції, що були відчутні в багатьох країнах
> Європи, австрійський абсолютизм з кінця

XVIII ст відмовився від будь-яких економічних но-
вовведень у країні, штучно гальмував появу елементів
ринкового господарювання і, навпаки, всіляко проте-
гував всевладдю дідичів й поблажливо трактував
порушення ними аграрного законодавства

В західноукраїнському регіоні більшість дідичів
удавалася до екстенсивних методів господарюван-
ня розширення своїх володінь за рахунок селянських
земель і посилення експлуатації селян (збільшення
різних повинностей селян, насамперед панщини, яка
практично відбирала більшу частину робочого часу)
Водночас частина великих латифундистів з низин-
них земелеробських районів, втягуючись у процес
ринкових перетворювань, почала дедалі частіше вда-
ватися до використання вільнонайманої праці і
пристосування сільськогосподарського виробництва
до потреб внутрішнього і зовнішнього ринку Поча-
ла поліпшуватися культура землеробства, важливими
елементами якої стали збільшення посівів вівса, льо-
ну і конопель, розширення площ, відведених під
вирощування картоплі, конюшини і частково люцер-
ни, цукрових буряків, а на Буковині і Закарпатті та
деяких місцевостях Галичини ( на Покутті та Півден-
ному Поділлі) — кукурудзи Із запровадженням
цих культур трипілля замінялося п'яти-, шестипільни-

Історія України

ми сівозмінами з повною ліквідацією парових полів
Поліпшувався обробіток землі, поширювалося їх уг-
ноєння, подекуди застосовувалося вапнування та
меліорація Все це сприяло підвищенню врожайності
сільскогосподарських культур (з 6 ц озимих і 4-5 ц
ярих у середньому до 10-11 ц з гектара в кращих
господарствах)

Відбувалися зрушення і в тваринництві В бага-
тих панських дворах займалися розведенням кращих
порід худоби Зростало поголів'я великої рогатої ху-
доби, яку у значних кількостях (60-70 тис голів
щорічно) продавали на ринках Відня й Оломоуца На-
було поширення тонкорунне вівчарство, і на
західноєвропейський ринок значними партіями над-
ходила вовна з Галичини

Проте раціональні методи ведення землеробства
і тваринництва захопили вузький прошанок лише
великих землевласників й істотного впливу на за-
гальний доволі низький рівень цих галузей справити
не могли Після деякого застою, що мав місце у
першій чверті XIX ст, у 30—40-х рр знову наміти-
лося промислове піднесення на західноукраїнських
землях Тут тоді діяло близько 250 мануфактур, се-
ред них до 40 залізоробних і металообробних, 10
скляних, 3 керамічних, 20 папірень, 15 друкарень, 10
текстильних, 10 шкіряних, 2 тютюнових, 15 соля-
них, 7 цукроварень, понад 30 лікерогорілчаних Та
найпоширенішими промисловими галузями стали до-
машнє виробництво полотна й ґуральництво

Мануфактури виникали переважно в панських і
частково в державних маєтках На них використову-
валася здебільшого примусова ручна праця панщинних
селян, запроваджувалися водяні колеса і кінні приво-
ди Характер розкиданих мануфактур мали сільські
ремесла і домашня промисловість Роль міських ма-
нуфактур з найманою робочою силою залишалась
незначною Більшість міст і містечок була проми-
слово нерозвинутою, мала аграрний характер 1849
р найбільшими містами Галичини були Львів (68
тис населення), Чернівці (18 тис ), Броди (18 тис ),
Тернопіль (Ібтис ) Найбільші міста Закарпаття —
Ужгород, Мукачеве та Мармарош-Сигет — мали по
6-7 тис населення Міста великого промислового
значення не мали Вони були адміністративними й
торгово-ремісничими осередками Переростання ма-
нуфактурної промисловості у фабричну гальмували
дискримінаційні заходи уряду (адміністративні об-
меження, непомірно високі податки тощо) та
всевладдя великих землевласників

Прогресуюче втягнення, хоча й дещо повільне,
панських маєтків і селянських господарств у рин-

162

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

кові відносини, зростання мануфактурного вироб-
ництва, розвиток міських та сільських ремесел і
домашніх промислів, спорудження широкої мережі
кам'яних шляхів та сканування різних обмежень що-
до діяльності купецтва сприяли пожвавленню торгівлі
на західноукраїнських землях та їх включенню до
світової системи торговельних відносин У першій
половині XIX ст основною формою організації
торгівлі були ярмарки і щотижневі торги, які відбу-
валися у 59 містах та 142 інших населених пунктах
Водночас зростало значення щоденної торгівлі, яку
вели понад 2 тис постійно діючих торговельних за-
кладів, у тому числі близько 150 — у Львові

Посилились економічні зв'язки, насамперед
внутрішні, із західними провінціями Австрійської
монархії, а також зовнішні — через чорноморські пор-
ти — з іншими країнами Провідну роль у зовнішній
торгівлі відігравало купецтво «вільного торгового
міста » Бродів, яке зосередило в своїх руках торпвлю
між Австрією і Росією, якоюсь мірою взагалі між За-
ходом і Сходом Основні позиції у зовнішній торгівлі
тримали, як і раніше, купці вірменського, єврейсько-
го і грецького походження Головними статтями
експорту були продукти сільського господарства, ліс,
сіль і лише невеликою мірою — вироби ремесла і ма-
нуфактурної промисловості (здебільшого полотно)
Ввозилася переважно промислова продукція, а також
худоба, яка після відгодівлі надходила на західні
ринки

Вирішальну роль у переведенні народного госпо-
дарства на рейки ринкових відносин відіграла аграрна
реформа 1848 р Незважаючи на її обмежений ха-
рактер (скасування панщини за викуп) та збереження
значних залишків старого ладу (всесилля великих
землевласників, системи відробітків), вона все ж
відкрила шлях до вільного підприємництва і форму-
вання ринку вільнонайманої робочої сили Цим самим
було створено передумови для зростання товаризаци
сільського господарства Й здійснення промислового
перевороту

Невідворотні зміни відбувалися в сільському гос-
подарстві — провідній галузі економіки краю Великі
землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тис )
після реформи зберегли за собою понад 40% зе-
мельних угідь краю Проте, зберігши на деякий час
свої давні позиції, великі латифундії згодом почали їх
втрачати, а їх земельні володіння стали переходити у
власність підприємців, різних компаній, банків, ба-
гатих селян Тисячі панських фільварків почали
здаватися в оренду власникам торгового і лихварсь-
кого капіталу

На селі посилився процес майнового розшаруван-
ня селянства Кількість селянських господарств
внаслідок їх дроблення постійно зростала, а їх земельні
володіння неухильно зменшувалися На рубежі XIX

XX ст у краї було від 4,5 до 5 % економічно
міцних заможних селянських господарств і близько
90% — малоземельних та безземельних госпо-
дарств Вони володіли відповідно понад 27% і близько
40% землі Значна частина землі дрібних госпо-
дарств, що розорювались, йшла на продаж

З метою підвищення продуктивності сільсько-
господарського виробництва, насамперед у великих
маєтках, а згодом і у селянських господарствах, по-
чалося впровадження в землеробство сільськогос-
подарських машин та поліпшених знарядь праці (вдо-
сконалених залізних плугів і борін, культиваторів,
сівалок, косарок, жниварок, кінних грабель, молота-
рок, віялок, січкарень) Вживали заходів також для
інтенсифікації виробництва традиційне трипілля по-
ступово замінялося прогресивними системами сіво-
змін, почали більш-менш систематично вносити в
грунт органічні, а подекуди й мінеральні добрива, про-
вадилося дренування грунтів, меліоративні роботи

Водночас набула поширення пропаганда агро-
технічних знань З'явились навчальні заклади
сільськогосподарського профілю (наприклад, сільсь-
когосподарська школа в Дублянах) Активізувало
свою діяльність створене ще в 40-х рр у Львові Гос-
подарське товариство Почала видаватися
сільськогосподарська література

Переорієнтації великих господарств на ринок
сприяли новозасновані банки Крайовий банк, Рільни-
чо-кредитний заклад, Буковинський задатковий банк,
Дрібновласницький державний іпотечний банк та ін

Еволюція сільського господарства в напрямі до
ринку в панських маєтках відбувалася швидше, ніж
у селянських господарствах, які продовжували зберіга-
ти переважно напівнатуральний характер Змінити
ситуацію на краще була покликана селянська поста-
чально-збутова кооперація, яка, враховуючи
збільшення попиту зростаючого міського населення
в усій Європі на м'ясо-молочні продукти, організу-
вала торпвлю ними У Львові була утворена «Народна
торгівля» (1883) з філіалами у різних містах та сот-
нями крамниць А напередодні Першої світової війни
провідному українському кооперативному об'єднанню
Галичини — Крайовому ревізійному союзу у Львові

через спеціалізовані кооперативні союзи було
підпорядковано уже близько 600 кооперативів Крім
того, близько 100 кооперативів налічувалося ще в
Руському ревізійному союзі Існувало кількасот ук-

163

Історія Украї ни

раїнських кооперативів, не об'єднаних у ці союзи
Всього в Галичині (1913) діяло лише українських 1,3
тис кооперативів, близько 200 українських коопера-
тивів на Буковині й кілька на Закарпатті Крім
українських діяли польські та угорські кооперативи
Кооперативні спілки, скуповуючи у своїх членів
сільськогосподарську продукцію і постачаючи їх до-
бривами, машинами, сортовим насінням, зумовлюючи
розклад патріархальної залежності селянських госпо-
дарств, сприяли прилученню їх, особливо заможніших,
до ринкових відносин

Перебудова організації сільськогосподарського
виробництва на західноукраїнських землях у другій
половині XIX ст дала можливість підвищити вро-
жайність зернових на 20— 25% Завдяки цьому та
значному розширенню посівних площ за півстоліття
майже у 1,5 раза зросла продукція землеробства
Але у зв'язку зі зростанням за цей час у 1,8 раза на-
селення краю її вистачило лише на його харчування
Загалом сільське господарство краю залишалось ек-
стенсивним, низькопродуктивним, втрачало свої
експортні можливості Водночас за рахунок зростан-
ня у 2,7 — 2,9 раза населення, зайнятого в сільському
господарстві, знижувалася продуктивність праці у
цій галузі В краї зростало відносне аграрне перена-
селення, збільшувалася кількість селянських
господарств, які опинялися на межі розорення Уск-
ладнювало ситуацію процвітання лихварства

У пошуках кращих умов життя значна частина се-
лян Закарпаття уже з 70-х рр, а Східної Галичини
і Буковини — з 90-х рр XIX ст емігрувала в інші
країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на
Наддніпрянську Україну та 'а Балкани До Першої
світової війни з цих земель виїхало і поселилося за
океаном близько одного мільйона чоловік

Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змог-
ли істотно поправити ситуацію в західноукраїнському
селі Там зростала армія безробітних, жебраків, бро-
дяг Сільське населення дедалі пауперизувалось,
пролетаризувалося

Становлення фабрично-заводської промисловості
як окремої народногосподарської галузі на західноу-
країнських землях відбулося в останні три десятиліття
XIX ст Однак там переважали дрібні підприємства
Великих фабрик і заводів з сотнями робітників були
одиниці Фабричне виробництво охопило лише окремі
галузі, переважно ті, які займалися добуванням, пер-
винною переробкою сировини лісопильну, нафто- і
озокеритодобувну, соледобувну, паперову, тютюно-
ву, цегельну, металообробну Інші галузі розвивалися
слабо

Наприкінці XIX ст на західноукраїнські землі
широким потоком ринув іноземний капітал (австрійсь-
кий, німецький, англійський, французький та ін ),
який створював великі компанії, заволодівав цілими
галузями промисловості, оптовою торгівлею, банка-
ми

Входження до системи ринкових відносин зу-
мовлювало зміни в сфері торгівлі Відпадала потреба
в багатолюдних кількаденних ярмарках, щотижневих
торгах Роздрібна й оптова торгівля набувала
постійного щоденного характеру Оптова торгівля
дедалі зосереджувалася в руках іноземних компаній
У системі міжнародного поділу праці за західним
регіоном України остаточно закріпилася роль поста-
чальника сільськогосподарської сировини та
напівфабрикатів і ринку збуту готових фабричних
виробів Заходу Напередодні Першої світової війни
понад 90% експорту із краю становила сировина і ли-
ше кілька відсотків — фабрикати, які вивозилися
переважно на Балкани, натомість в імпорті фабрика-
ти становили 80%

У західні провінції Австро-Угорщини, Німеччи-
ну та інші країни й далі вивозилося багато продукції
тваринного походження, птахівництва, шкірсирови-
ни, масла, жирів, яєць На рубежі XIX — XX ст
поза межі краю експортувалось щорічно близько 50
тис голів рогатої худоби та 300 тис голів свиней
Зросли обсяги фруктів на вивіз Селяни-бойки із
Верхнього Синьовидного скуповували фрукти по
всій Галичині й Буковині і продавали їх у Будапешті,
Відні, навіть у Парижі Збільшилося вивезення наф-
ти і нафтопродуктів, озокериту, лісу, пиломатеріалів,
харчової і калійної солі Багато лісу і продукції виво-
зилося на Наддніпрянську Україну У взаємній
торгівлі західних і східних земель України зростала
роль Дністра

З Наддніпрянської України ввозилася переваж-
но худоба, яка після відгодовування продавалася на
ринках західних провінцій імперії, коні, вовна, інша
продукція тваринництва, хутро, риба, цукор Із За-
ходу імпортувалися промислові вироби предмети
побуту, машини й обладнання, хімікати, мінеральні до-
брива, цемент, кам'яне вугілля, чорні й кольорові
метали

У процесі утвердження ринкових відносин зроста-
ли міста Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий,
Коломия, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве та ін
Змінювалася й соціальна структура суспільства —
формувалися середній клас і клас вільнонайманих
робітників

164

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

Суспільно — політична
ситуація

інець XVIII — початок XX ст стали періодом
насиченого суспільно-політичного життя на
західно-українських землях, яке, з одного бо-

ку, визначалось мінливою політикою центрального
уряду, з другого — зазнавало тогочасних філософсь-
ких і політичних ідей Заходу та визвольних рухів На
початках його активізація була пов язана з утверд-
женням толерованих і навіть насаджуваних урядом
ідей Просвітництва В останній чверті XVIII ст осе-
редком просвітницької діяльності став Ужгород, у
навчальних закладах якого (так званій нормальній
школі, яка згодом почала готувати вчителів для на-
родних шкіл, гімназій, духовних семінарій),
підтримуваних греко-католицьким єпископом А Ба-
чинським, здобуло освіту чимало закарпатських
учених і письменників просвітницького напряму, се-
ред яких — И Базилович, І Фогорашій, В Довгович,
М Лучкай та ін

З 80-х рр XVIII ст важливим центром
просвітницьких ідей став Львів Професори І Мар-
тинович, М Куральт, І Фесслер, А Гільтенбранд,
ГУліх, П Лодій виступали з гострою критикою за-
лишків середньовіччя, проти расової та релігійної
дискримінації, за ліквідацію нерівності між людьми,
вільний розвиток науки, поширення освіти, апелюва-
ли до розуму, орієнтували на суспільно корисну
діяльність

З початком 90-х рр XVIII ст західноукраїнські
землі стали ареною поширення ідей Великої фран-
цузької революції і визвольного повстання під
проводом Т Костюшка в Польщі Уряд, наляканий їх
відлунням у країні, незабаром посилив реакційний
курс і став суворо переслідувати поширення ідей
Просвітництва Піднесення визвольних рухів у Європі
20 — 30-х рр XIX ст дало поштовх новій хвилі по-
ширення ідей Просвітництва на західноукраїнських
землях, яке тепер почало набувати національних рис
Проте відмова Габсбургів від реформаторського
курсу освіченого абсолютизму, а згодом включення
Австрії після розгрому Наполеона в Священний со-
юз визначили поступове перетворення її в
поліцейсько-бюрократичну державу, заповідник кон-
серватизму Щодо країн, у тому числі західно-
українських земель, офіційний Відень послідовно
проводив централізаторську внутрішню політику
Уряд князя К Меттерніха, який понад чверть століття
правив країною, запровадив суворий поліцейський ре-
жим, душив найменші прояви вільної думки,

здійснював курс на нівеляцію національної самобут-
ності й асиміляцію підневільних народів

Українська мова зазнавала дискримінації, не маю-
чи доступу ні в громадсько-культурну сферу, ні в
школу Натомість насаджувалася чужа й незрозуміла
народові німецька мова Водночас, керуючись
принципом «поділяй і владрюй», Габсбурги надава-
ли певні привілеї польській, румунській і угорській
верхівці, яка мала служити їхньою опорою в краї
Внаслідок цього паралельно з онімечуванням відбу-
вався швидкоплинний процес полонізації Східної
Галичини, румунізації Північної Буковини і мадяри-
зації Закарпаття Спільними зусиллями
абсолютистський уряд і панівний клас — дворянст-
во намагалися приспати етнічну свідомість місцевого
населення, обмежити його контакт з Наддніпрян-
щиною, вбачаючи в духовному єднанні українців
обабіч Збруча загрозу для свого панування

Та незабаром меттерніхівський режим став вияв-
ляти свою неспроможність, і йому почав протистояти
широкий фронт опозиційних сил

Після поразки збройного повстання 1830 — 1831
рр у Королівстві Польському з ініціативи його учас-
ників у Східній Галичині було створено ряд польських
таємних політичних організацій, що розгорнули про-
паганду антиабсолютистських і республіканських
ідей серед різних верств населення До цього
підпільного руху включилася значна частина ук-
раїнської молоді В окремих таємних організаціях
набула поширення ідея об'єднання слов'янських на-
родів у федеративну республіку 3 середини 40-х
рр революційну пропаганду в Східній Галичині про-
водили польські революціонери Е Дембовський,
Ю Госляр, М Мазуркевич та ін Вони закликали
народ до боротьби проти австрійського абсолютиз-
му, за відновлення незалежної Польщі, встановлення
влади народу, ліквідацію соціального й національ-
ного гноблення Діяльність демократичного підпілля
сприяла тому, що передові ідеї епохи — ідеї свобо-
ди, рівності, демократи — проникли у свідомість
широких верств населення

Революція 1848-1849 рр поклала край мет-
терніхівській бюрократично-поліційній системі Та
вистоявши під натиском революційної бурі, правлячі
кола Австрії у 50-х рр пішли на зближення з угорсь-
ким і польським дворянством У 60-х рр цей процес
завершився перетворенням Австрії на дуалістичну
Австро-Угорську імперію з наданням обмеженої
крайової автономії Галичині Це фактично означало
передачу адміністративної влади в краї польській
аристократи, спричиняло нове ущемлення нацюналь-

165

них прав українського населення Йому за таких
умов декларовану Федеративною конституцією 1860
р рівність національностей довелося обстоювати у
тривалій, важкій боротьбі

Національне відродження.

«П •" "

Руська трійця

і наслідок реформ та інших урядових заходів
(наприкінці XVII ст /створення релігійного

фонду підтримки сільських священиків, за-

снування духовної семінари для уніатів у Відні 1774
р, відкриття греко-католицької духовної семінари у
Львові 1873 р, створення при Львівському універ-
ситеті, відкритому 1784 р, так званого Руського
інституту / українська національна інтелігенція, що
тоді рекрутувалася майже виключно з середовища гре-
ко-католицького духовенства, піднялася до сприй-
няття нових ідейних віянь Саме з Гі лав як найбільш
освіченої суспільної верстви вийшли перші будителі
національної свідомості західних українців

Перша хвиля національного відродження в Гали-
чині була пов'язана з діяльністю перемишльського
культурно-освітнього осередка, що сформувався нав-
коло єпископів Михайла Левицького та Івана
Снігурського у 20—30-х рр XIX ст До цього осе-
редка входили Іван Могильницький, Іван Лаврів-
ський, Иосиф Левицький та ін Учасники гуртка
виявили великий інтерес до вітчизняної історії, до
життя народу, його мови й усної творчості, чимало
зробили для піднесення українського шкільництва
І Могильницький став автором першої в Галичині
«Граматики» української мови (початок 20-х рр ) і
наукового трактату «Відомість о руськом язиці», в
якому доводив, що українська («руська», за його ви-
значенням) мова започаткована ще в Київській Русі
Інтерес до національної історичної спадщини й мо-
ви та усної народної творчості почали виявляти й
представники духовенства на інших західноу-
країнських землях Іоанникій Базилович, чернець
Мукачівського монастиря, став автором першої нау-
кової праці з історії Закарпаття — «Короткого нарису
фундації Федора Коріатовича» (Кошиці, 1799 —
1805 рр ), в якій документально обгрунтував авто-
хтонність закарпатських русинів як невід'ємної
частини східного слов'янства Згодом (1843) фунда-
ментальну шеститомну "Історію карпатських русинів"
створив відомий учений-славіст і церковний діяч Ми-
хайло Лучкай Він був також автором першої на
західноукраїнських землях друкованої порівняльної
«Граматики слов яно-руської мови» (Буда, 1830 р ),

Історія Украї ни

в якій подібно до перемишльських діячів висловлю-
вався за церковно-слов'янську мову (в її
карпато-українській редакції) як літературну мову
закарпатських українців На Буковині першу спро-
бу друкувати українські народні пісні кириличною
азбукою зробив Іван Велигорський (1806) Проте на-
ступні діячі на буковинській літературній ниві Гаврило
Продан і Василь Фарлеєвич продовжували вжива-
ти застарілу книжну мову Перша друкована на
Буковині світська книжка «Псалми» В Фарлеєвича
(1846) була написана, за висловом Юрія Федькови-
ча, «мовою ченців XII ст „

У 30 — 40 рр центром національного руху стає
Львів, де діє громадсько-культурне об'єднання ро-
мантиків “Руська трійця» Засновники об'єднання —
Маркіян Шашкевич (1811 — 1843), Іван Вагилевич
(1811 — 1866) та Яків Головацький (1814 — 1888),
у той час студенти Львівського університету і одно-
часно вихованці греко-католицької духовної семінари
Вони глибоко переживали територіальну розчлено-
ваність України і щиро вболівали над гіркою долею
народу

Засновники об'єднання, вбачаючи своє головне
завдання в тому, щоб за допомогою друкованого сло-
ва та літературної творчості рідною мовою «підняти
дух народний, просвітити народ», відкрити йому світ,
допомогти усвідомити «гідність свою і свою силу» 1
тим самим підтримати і продовжити на галицькій
землі справу, розпочату літературними діячами
Наддніпрянської України, підпорядкували вирішен-
ню цього завдання усю свою багатогранну, багато в
чому піонерську діяльність Вони займалися зби-
рацькою, дослідницькою, видавничою й
публіцистичною діяльністю в сфері значного ком-
плексу гуманітарних дисциплін (народознавства,
фольклористики, мовознавства, пам'яткознавства,
джерелознавства, археографи, історіографи, літера-
турознавства), а також літературно-художньою та
перекладацькою діяльністю Новаторським підхо-
дом були позначені їхні виступи за утвердження
національної літератури живою розмовною мовою і
створення цією мовою шкільних підручників (на-
приклад, «Читанка» М Шашкевича), проти
латинізації письменства (брошура «Азбука і abeca-
dio» М Шашкевича), спроби впровадження рідної
мови в повсякденний ужиток інтелігенції, церковні
проповіді, оспівування в літературних творах
патріотизму, поетизація героїчних сторінок національ-
ної історії

Визвольні мотиви у сконцентрованому вигляді
знайшли своє відображення в підготовлених " Русь-

166

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

кою трійцею" альманахах Особливо відзначився
цим рукопис «Зорі» (1834), який через цензурну
заборону не побачив світу Цими ж мотивами, хоч і
в дещо приглушеному звучанні ( з огляду на цензу-
ру), наскрізь пронизана і славнозвісна «Русалка
дністрова» (1837) Ця перша народна книга, ластівка
нової, демократичної культури на західноукраїнських
землях, своєю формою (живою народною мовою,
фонетичним правописом, «гражданським шриф-
том і ще більше своїм змістом), тяжінням до традицій
власної державності та політичної незалежності, воз-
величенням національно-визвольної боротьби,
поетизацією народних героїв (Морозенка, Довбуша,
Бойчука, подвигів козацтва, учасників гайдамаць-
кого руху) маніфестувала нескореність духу
українського народу

Сміливий виступ авторів одразу проти усіх авто-
ритетів — політичного, соціального й літературного
— дав підставу І Франкові назвати цю книгу „яви-
щем наскрізь революційним“ Своїм змістом вона
цілком відповідала тій міси, на яку чекав від спо-
гадів про минуле М Шашкевич допомогти
»воскресити в новій силі руську славу, руську власть'"
Разом з тим це була перша в Україні книга, яка, за
словами 1 Франка, вказувала «далекий ясний образ
свобідної всеслов'янської федерації в освіті і спільній
роботі політичній» Появу «Русалки Дністрової»
прихильно зустріли однодумці «Руської трійці» її
вітали визначні національно-культурні діячі України
(М Максимович, О Бодянський, І Срезневський,
Т Шевченко, М Костомаров), представники поль-
ської, чеської, сербської і хорватської громадськості
Незважаючи на цензурну заборону, «Русалка
Дністрова» поряд із «Кобзарем» Т Шевченка стала
духовним орієнтиром нацюнально-патрютичних
сил західноукраїнських земель на тривалу перспек-
тиву

Підсумком патріотичної діяльності «Руської
трійці» стало формальне визначення основних про-
грамних засад українського національного руху в
публіцистичній статті Я Головацького «Становище ру-
синів в Галичині», опублікованій німецькою мовою під
псевдонімом Гаврило Русин у німецькомовному
«Щорічнику з слов'янської літератури, мистецтва і
науки» (Лейпціг, 1846 р ) Цими програмними по-
ложеннями передбачалось піднесення українців
Австрійської імперії до рівня інших національно
відроджуваних слов'янських народів звільнення на-
родних мас, передусім селянство, від гніту дідичів,
бюрократи і лихварів, насамперед шляхом скасуван-
ня панщини або заміни її чиншем, підняття середнього

стану, піднесення промисловості, культури і законності
шляхом поширення загальнокорисних знань рідною
мовою, запровадження шкільної освіти рідною мовою,
викладання української мови у вищих школах з ме-
тою підготовки кадрів інтелігенції, здатної працювати
в украінськомовному середовищі, розвитку літерату-
ри, культивування історичних традицій, заснування
журналів

Першими кроками діяльності в дусі цих програм-
них засад були видання братами Яковом та Іваном
Головацькими альманаху «Вінок русинам на обжин-
ки» (Відень, 1846 — 1847рр ), який продовжував
традиції «Руської трійці», поява в середовищі ук-
раїнських міщан Львова проекту заснування
товариства «Руська матиця» для видання популярних
книг для народу та його періодичного друкованого ор-
гану «Галицька пчола» (1847), пожвавлення праці
духовенства над заснуванням україномовних народ-
них шюл(1847)

Стаття Я Головацького, як і загалом діяльність
«Руської трійці», знайшла жвавий відгомін не тільки
в Галичині, а й поза ії межами її знали і схвалювали
представники інтелігенції Буковини, серед яких по-
ширювавася також альманах «Вінок русинам на
обжинки» Знайомство з діяльністю «Руської трійці»
сприяло формуванню літературних інтересів та визна-
ченню патріотичного напряму творчості
закарпатського письменника Олександра Духнови-
ча (1803 — 1865) Багато спільного має, зокрема,
його патріотична поезія «Вручаніє» («Я русин бил,
єсьм і буду») з віршем М Шашкевича «Руська ма-
ти нас родила» Визначною подією в культурному
житті Закарпаття став вихід у світ його букваря
«Книжица читальная для начинающих» (1847) Це
була перша на Закарпатті книга, написана для наро-
ду, і народною мовою Вона здобула велику
популярність у краї, витримала кілька видань і була
важливим засобом протидії політиці мадяризації що-
до закарпатських українців

Таким чином, діяльність «Руської трійцГ'запо-
чаткувала еволюцію національного руху на
західноукраїнських землях від вирішення наукових і
культурно-мовних завдань до постановки завдань
політичних і соціально-економічних

Відгомін „Весни народів“

% /1848—1849 рр у більшості європейських
\j країн відбулися революційні потрясіння, ЯКІ
*» стали складовою частиною останньої великої
революції класичного типу загальноєвропейського

167

Історія Украї ни

масштабу, котра завершила тут розпочатий у попе-
редні століття процес переходу від середньовіччя до
модерної доби. Завдяки революції майже повсюдно
було покінчено з панщиною та різними формами се-
редньовічної залежності селян, що зумовило вперше
в історії широку участь народних мас у політичному
житті і тим самим демократизацію політичного про-
цесу. В європейських країнах розпочалося становлення
громадянських суспільств.

Невід'ємною складовою частиною революції ста-
ли визвольні рухи багатьох національно поневолених
народів Східної і Центральної Європи, боротьба цих
народів за здійснення своїх емансипаційних праг-
нень, за досягнення національної свободи.Звідси
пішла назва революції — „Весна народів“.

Основним вогнищем українського національно-
го руху 1848 — 1849 pp. стала Східна Галичина. Його
започаткувала група представників греко-католиць-
кого духовенства врученням 19 квітня 1848 р.
губернатору Ф.Стадіону петиції на ім'я імператора.
В ній висловлювалися побажання: запровадження в
школах і громадському житті Східної Галичини ук-
раїнської мови, забезпечення українцям доступу на
всі посади та зрівняння в правах духовенства всіх
віросповідань.

Потому, 2 травня 1848 р. у Львові була заснова-
на перша українська політична організація — Головна
руська (українська) рада, котра взяла на себе роль
представника інтересів українського населення Гали-
чини перед центральним урядом і виконувала її
протягом 1848 — 1851 pp. Раду, яка складалася із ЗО
постійних членів — представників світської
інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив
єпископ Григорій Яхимович.

Друкованим органом Головної руської ради ста-
ла „Зоря Галицька“ — перша у Львові газета
українською мовою, що почала виходити з 15 трав-
ня 1848 р. У відозві до українського народу,
опублікованій у першому номері газети, Рада заяви-
ла: „Ми, русини галицькі, належимо до великого
руського (українського) народу, котрий одним гово-
рить язиком...“То була перша в Галичині офіційна
заява про те, що наддніпрянські і галицькі українці
— одна нація.

За ініціативою Головної руської ради за національ-
ну символіку галицьких українців було прийнято
синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золо-
того лева на синьому полі. Головна руська рада,
виступаючи за проведення демократичних реформ у
дусі програмних засад, сформульованих 1846 р. Я.Го-
ловацьким, домагалася забезпечення вільного

національного розвитку українського населення
Східної Галичини.

Руські ради стали організаторами боротьби ук-
раїнського населення за відокремлення Східної
Галичини від Західної (польської) та перетворення її
в окрему провінцію, тобто, за її національно-тери-
торіальну автономію, за демократизацію народної
освіти, запровадження навчання в усіх навчальних за-
кладах рідною мовою тощо.Вони виступали з
ініціативою створення українських військових і
воєнізованих формувань(національної гвардії в містах,
селянської самооборони на Прикарпатті, батальйо-
ну так званих гірських стрільців), які розглядали як
зародок збройної репрезентації українців, здатної
стати на захист їх національних прав.

Правлячі кола Австрії, ігноруючи більшість ви-
мог українських народних мас, все ж погодилися на
запровадження 1848 р. навчання українською мовою
в народних школах та викладання цієї мови як обов'яз-
кового предмета в гімназіях. На початку 1849 р.
відкрито кафедру української мови у Львівському
університеті. її першим професором став Я.Голо-
вацький.

Складовою частиною боротьби за демократичні
перетворення стало пожвавлення культурно-освітньо-
го руху в краї. У жовтні 1848 р. у Львові відбувся
перший з'їзд діячів української культури і науки.
Згідно з рішенням з'їзду у Львові було засновано „Га-
лицько-руську матицю“ — культурно-освітню
організацію, яка мала завданням видання популярних
книг для народу.

Активізувалося літературне життя. Послідовни-
ки М.Шашкевича — письменники М.Устиянович і
А.Могильницький у той час написали свої найкращі
літературні твори. Вперше було зроблено спробу пе-
ревидати в Галичині кращі твори нової української
літератури (твори І.Котляревського, Г.Квітки-Ос-
нов'яненка). Деякі газети стали вміщувати
повідомлення про громадсько-культурне життя в Ук-
раїні, інформації про створення в Києві
Кирило-Мефодіївського братства та революційну
діяльність Т.Шевченка. Революція дала поштовх і ак-
тивному театральному рухові, в якому широко
використовувалися культурні надбання Наддніпрянсь-
кої України — п'єси „Наталка Полтавка“ і
»Москаль-чарівник" І.Котляревського, «Сватання
на Гончарівці'Т.Квітки-Основ'яненка та ін. Визнач-
ними подіями стали відкриття 1848 р. першої в
Галичині української читальні (в Коломиї) та засну-
вання 1849 р. з ініціативи Головної руської ради на
народні кошти Народного дому у Львові.

168

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

Піднесення українського національного руху в Га-
личині на політичний рівень, створення ним власних
національно-політичних і культурно-освітніх струк-
тур, висунення і поступова реалізація програми
національного самоутвердження українців на території
їх компактного проживання — у східній частині Га-
личини в межах конституційної Австрійської монархії
вороже зустріли польські громадські кола. Вони про-
довжували уявляти себе єдиними повноправними
господарями краю і виношували плани відродження
польської державності, спочатку хоча б у вигляді
крайової автономії для всієї Галичини з її українською
частиною включно.

На цьому грунті польсько-українські відносини
під час революції значно загострилися, набуваючи
інколи характеру міжнаціонального конфлікту. Нав-
коло українського питання виникла гостра полеміка.
Позицію української демократії в ній репрезентував
священик із с. Ветлини на Лемківщині Василь По-
долинський (1815 — 1876). У брошурі „Слово
перестороги“, надрукованої влітку 1848 р. у Сяноку,
він висунув постулат національної незалежності ук-
раїнців та налагодження українсько-польських

відносин на демократичній і рівноправній основі.
… ...

Іак, ми — українці, — заявляв він, — і віримо твер-

[ван Котляревський

до у воскресіння вільної, незалежної України… Ніщоне
зможе здержати нас від стремлінь, загальних для
цілої Європи… Усі ми хочемо бути вільними разом з
іншими народами… Хочемо бути народом і будемо
ним неодмінно». Національне визволення він пов'язу-
вав з досягненням національної свободи усіма
слов'янськими народами і влаштування ними свого
буття на федеративних засадах. Сформульований
В.Подолинським ідеал національної незалежності
українського народу та його бачення шляхів досягнен-
ня цього ідеалу засвідчили початок нового етапу в
розвитку національно-політичної ідеї в Галичині, що
йшла від «Руської трійці», етапу, який відповідав
рівневі національно-політичної думки на Над-
дніпрянській Україні, репрезентованої концепцією
Кирило-Мефодіївського братства.

Революція дала поштовх активізації народних
мас Північної Буковини. Поряд із селянським пов-
станням під проводом Лук'яна Кобилиці там набув
поширення рух за збереження адміністративно-
політичної єдності Буковини з Галичиною. У відповідь
на клопотання дворянської верхівки про відокремлен-
ня Буковини від Галичини буковинські селяни-
депутати виступали із заявами протесту у Віденсько-
му рейхстазі. Проти цього наміру рішуче висловились
і представники сіл всієї Буковини на зборах у Чер-
нівцях у листопаді 1848 р. Проте уряд, йдучи
назустріч панівній верхівці, на початку 1849 р.
адміністративно відокремив Буковину від Галичини.

Революція сприяла виникненню українського
національно-визвольного руху на Закарпатті. Че-
рез ігнорування угорським ліберальним дворянством
та його вождями національних інтересів українсько-
го населення частина закарпатської інтелігенції на
чолі з Олександром Духновичем і Адольфом Доб-
рянським висунула ідею об'єднання Закарпаття зі
Східною Галичиною. її підтримала Головна руська ра-
да у Львові. Однак австрійський уряд не дозволив
цього, вбачаючи тут крок до об'єднання цих західноу-
країнських земель з Наддніпрянською Україною, а
тим самим і загрозу втрати їх для Австрії. Зрештою
1849 р. уряд дозволив адміністративно виділити в ок-
ремий заселений українцями Ужгородський округ з
правом формувати там місцевий управлінський апа-
рат з представників української інтелігенції. Було
також дозволено навчати дітей українською мовою у
початкових школах і лише деякі предмети виклада-
ти українською мовою в гімназіях.

Отже, національний рух на західноукраїнських
землях 1848 — 1849 pp. виробив широку програму
національно-політичного і духовного утвердження

169

українства в межах конституційної австрійської мо-
нархи, чимало зробив для втілення цієї програми в
життя Ряд п завдань він спромігся виконати, ре-
алізацію ж інших, складніших, залишив у спадщину
патріотичним силам наступних поколінь

Заснування

національних інституцій

розгромом об'єднаними силами Австрії і Роси
угорської революційної армії влітку 1849 р в
' імперії Габсбурпв був відновлений абсолюти-

стський режим з його централістично-бюрократичною
системою Новий виток народного руху почався в
60-х рр уже в умовах конституційної ери, крайової
автономії та австро-угорського дуалізму

Однак на той час національно-патріотичний табір
значно ослаб Українську інтелігенцію (переважно
духовенство і чиновництво) відтісняла політично і
економічно домінуюча польська й угорська верхівка
Більша частина українських патріотів, розчарована
крахом своїх надій на одержання політичної перева-
ги в краї у 1848 — 1849 рр за допомогою Габсбурпв,
не відмов чяючись від лояльності щодо Австрії, поча-
ла шукати підтримки в Роси Відходячи поступово від
ідеалів національного руху часів «Руської трійці' і
»Весни народів ", вона дедалі більше схиляється до
консерватизму, солідаризується з російськими
слов'янофілами в прагненнях до злиття роздрібнених
частин слов'янства в єдине політичне ціле під главен-
ством царської Роси

Інтелігенція категорично заперечує реальне існу-
вання східнослов'янських націй (російської,
української і білоруської) та рішуче обстоює тезу
про "єдиний общеруський народ", до якого зарахо-
вує і населення Східної Галичини, Північної Буковини
і Закарпаття, отже, стає на шлях національного са-
мозречення Представники цього табору, яких стали
називати «старорусами», «твердими русинами», а
згодом — «москвофілами» або «русофілами» Щед-
ру фінансову підтримку надавали їм офіційні та деякі
громадські кола Роси, спрямовуючи їх на протидію
українському рухові

За таких умов носієм національної ідеї і продов-
жувачем традицій національного руху попередніх
десятиліть у Галичині виступило молоде покоління
інтелігенції — вчителі, письменники, журналісти,
юристи, студенти її появі частково сприяла шкільна
реформа 60 — 70 рр, зпдно з якою шкільництво пе-
рейшло у відання світських освітніх органів Було
запроваджено обов'язкове початкове навчання дітей

Історія Украї ни

рідною мовою, завдяки чому в Галичині у 1868/69
навчальному році налічувалося уже 1293 державні по-
чаткові школи з українською мовою викладання А
наприкінці XIX ст кількість письменного населен-
ня серед українців досягла близько 30% З'явилися
перші українські середні школи гімназії у Львові
(1874 — 1878) та Перемишлі (1888) Відкривались
нові україномовні кафедри у Львівському універси-
теті та була заснована вперше кафедра української
мови та літератури в новоствореному Чернівецькому
університеті

Молода інтелігенція 60-х рр започаткувала но-
вий, так званий народовський напрям національного
руху, що орієнтувався на народ і стояв на грунті
національного самоутвердження та визнання
національної єдності українців Галичини і Наддніпрян-
щини Великий стимулюючий вплив на нього справили
сповнені демократизму, народолюбства прояви того-
часного національного життя в Наддніпрянській
Україні — «Кобзар» ТШевченка, твори П Куліша,
журнал «Основа», інші українські видання Прагну-
чи наблизитись до українського життя, молодь
жадібно ловила полум'яні заклики Т Шевченка, ко-
халася в пам'ятках козацької слави і навіть одягалася
по-козацьки, записувала народні пісні, впроваджу-
вала в літературу і журналістику народну мову та
український правопис — так звану кулішівку Для неї
Україна стала обітованою землею, а «Кобзар» —
євангелієм Наслідуючи приклад України, вона нама-
галася виховувати у своїх співгромадян любов до
народу, прищеплювати їм бажання підняти його куль-
турно, економічно і політично

Першими представниками нового напряму стали
молоді письменники-романтики Володимир Шаш-
кевич (син Маркіяна — засновника «Руської
трійці»), Федір Заревич, Євген Згарський, Ксено-
фонт Климкович, Данило Танячкевич, які на початку
1862 р заснували у Львові першу нелегальну мо-
лодіжну організацію — громаду ( за зразком
«Київської громади»), що зайнялася національним ви-
хованням ії учасників За й почином організувались
учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі,
Станіславі, Тернополі Вони стали осередками жва-
вого патріотичного руху серед молоді 3 їх середовища
вийшли визначні діячі нацюнальго руху Іван Фран-
ко, Остап Терлецький, Володимир Навроцький, Іван
Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські,
Євген Желехівський, Осип Маковей, Андрій Чай-
ковський, брати Заклинські та багато інших

Організаційною основою молодого руху стали
спочатку редакції літературних часописів «Вечорниці»

170

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

(1862 — 1863), «Мета» (1863 — 1864), «Нива»
(1865), «Русалка»(1866) Згодом він розширився за
рахунок новостворюваних товариств «Руська бесіда»
(1861), при якому засновано перший професійний ук-
раїнський театр (1864), «Просвіта» (1868), яке
зайнялося виданням популярної літератури й ор-
ганізацією читалень по селах, Товариство імені
Т Шевченка для опіки над письменством (1873)
(реорганізоване в наукове 1892 р ), Руське педа-
гогічне товариство (1881), що опікувалося розвитком
українських шкіл, музично-хорове товариство «Тор-
бан» (1870), яке популяризувало українські народні
пісні, твори українських композиторів

Зміцнивши свої традиції на культурній ниві, на-
родовський рух почав відтісняти на другий план
москвофільство і на рубежі 70-80 рр поширив свою
діяльність на політичну ниву Початок їй поклало
заснування політичних часописів «Батьківщина»
(1879) для селян і «Діло» (1880) для інтелігенції Тоді
ж почав виходити літературно-науковий журнал «Зо-
ря» (1880), який набув значення всеукраїнського
органу Душею нової організації став визначний
публіцист Володимир Барвінський (1850 — 1883)
— редактор «Правди», а потім «Діла» За його
ініціативою у Львові 1880 р було проведено всена-
родне віче за участю двох тисяч селян, що являло
собою першу спробу єднання народовців з народни-
ми масами

1885 р народовці заснували свій керівний політич-
ний орган — Народну раду на чолі з Юліаном
Романчуком, редактором «Батьківщини» Вона ого-
лосила себе спадкоємицею національної програми
Головної руської ради з 1848 р і послідовно домага-
лася автономії для українських територій у межах
Австро-Угорщини

Утверджуючись у Галичині, народовський рух
поступово захопив Буковину, започаткувавши
національне відродження і на цій українській землі
Важливою ланкою підготовки національно свідомої
інтелігенції в краї стала заснована при нововідкрито-
му Чернівецькому університеті (1875) кафедра
української філософи, яку очолив народовець Гнат
Онишкевич Засноване в Чернівцях товариство
«Руська бесіда» (1869), що перебувало в руках мо-
сквофілів, 1884 р опанували народовці і надали йому
спрямування галицької " Просвіти" Друкованим ор -
ганом народовців стала газета «Буковина» (1885),
першим редактором якої був поет Юрій Федькович
(1834 — 1888) Плідно працювали на ниві
національного відродження Буковини професор Сте-
пан Смаль-Стоцький (1859 — 1939) та письменник

і композитор Сидір Воробкевич (1836 — 1903),
відомий, зокрема, як укладач (спільно з І Франком)
першого в краї альманаху «Руська хата» (1877), до
якого ввійшли твори буковинських, галицьких і схід-
ноукраїнських письменників Цей альманах зама-
ніфестував їх прагнення зводити спільну будову
національної літератури в дусі заповітів Т Шев-
ченка

Репрезентований народовцями національний рух
у Галичині мав чимале значення для Наддніпрянсь-
кої України і для всієї загальноукраїнської справи В
умовах бюрократичних репресій проти українства в
Роси Галичина, за словами М Грушевського, незва-
жаючи на тяжкі умови власного національного життя,
прийняла на себе роль центру українського руху, ду-
ховного П'ємонту, свого роду «культурного арсеналу,
де створювались і удосконалювалися засоби
національного, культурного і політико-суспільного
відродження українського народу» Наддніпрянські
патріоти, позбавлені можливості друкувати свої літе-
ратурні твори рідною мовою у себе вдома, багато
друкувалися в Галичині

Тут побачили світ твори кращих літературних сил
Наддніпрянської України П Куліша, Марка Вовч-
ка, В Антоновича, О Кониського, І Нечуя-
Левицького, Панаса Мирного та ін Водночас
наддніпрянці надали фінансову допомогу галичанам
у заснуванні всеукраїнського органу — літературно-
громадського журналу «Правда» (1867 — 1880),
літературного товариства імені Шевченка тощо На-
родовські видання, надавши свої сторінки духовній
еліті Наддніпрянщини, стали загальноукраїнською
трибуною для пропаганди національної ідеї В свою
чергу, моральна і матеріальна підтримка
наддніпрянців, їх особистий вплив, участь у галиць-
ких виданнях сприяли зростанню національного руху
в краї, виходові його за межі вузького провінціалізму,
на всеукраїнські обшири

Проте з розширенням народовського руху у ньо-
му почали брати гору консервативні елементи
Спрямувати його в демократичне русло, радикалізу-
вати і політизувати, подолати провінціалізм,
зорієнтувати на ідеали загальнолюдського поступу,
європейської цивілізації намагався М Драгоманов,
маючи намір перетворити Галичину в осередок роз-
ширення політичного руху на всю Україну 1 Франко,
підкреслюючи великий авторитет ученого серед га-
лицької громадськості в 70— 80 рр, зазначав, що
«Драгоманов європеїзував галицьких русинів, пере-
творив доти панівне сетиментальне українофільство
в свідоме змагання за здобуття не тільки національ-

ні

Історія Украї ни

них, а и загальнолюдських прав українському наро-
дові».

Під його впливом у Галичині сформувалася ціла
генерація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х pp.
започаткувала радикальну течію в національному
(народовському) русі на чолі з Іваном Франком
(1856 —1916), Михайлом Павлином (1853—1915),
Остапом Терлецьким (1850 — 1902) і прагнула на-
дати цьому рухові модерного європейського характеру.
Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвін»,
«Молот»(1878), «Світ» (1881 — 1882), організацію
народних віч радикали покликали до політичної діяль-
ності широкі народні маси Галичини і Буковини.

Політизація
національного руху

90-х pp. XIX ст. національний рух на західноу-
країнських землях вступив у політичну стадію
розвитку. У той час на грунті наявних
суспільно-політичних течій утворилися перші політичні
партії, були сформульовані їхні програми та політичні
гасла, розраховані на участь в їх реалізації широких
суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея
почала оволодівати народними умами, а національний
рух, що набував політичного змісту, став масовим.

У Галичині першою такою партією стала заснова-
на 1890 р. Русько-українська радикальна партія
(РУРП) — перша легальна українська політична
партія європейського типу і водночас перша в Європі
селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були
створені нові партії: Українська національно-демо-
кратична партія — УНДП (1899) — найпотужніша
і найвпливовіша в краї, Українська соціал-демокра-
тична партія — УСДП (1899) і Католицький
русько-народний союз (1896), перетворений 1911
р. в Християнсько-суспільну партію.

Найближчими програмними завданнями РУРП
і УНДП поставили змагання за національно-тери-
торіальну автономію Східної Галичини і Північної
Буковини з власним сеймом і адміністрацією (у 1918
р. ця вимога стосувалась і Закарпаття), УСДП —
за культурно-національну автономію. А кінцевою
метою національного руху спочатку РУРП (1895),
а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх про-
грамах здобуття культурної, економічної й політичної
самостійності українського народу, його державної не-
залежності та об єднання його земель. РУРП
здійснення своїх ідеалів убачала «лише при повній са-
мостійності політичній русько-українського народу .
Метою УНДП, вказувалось у відозві її керівного ор-

гану — Народного комітету — від 5 січня 1900 p.,
є „незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини
нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну
державу“. УСДП в програмній статті свого органу
»Воля" заявляла: «Наша ціль: є вільна держава ук-
раїнського люду — Українська республіка». Подібних
програмних засад дотримувалися буковинські
Національно-демократична партія (1907) та Ради-
кальна партія (1906).

З того часу політична самостійність України ста-
ла головним гаслом національного руху в Галичині й
на Буковині. Спільна політична платформа була пе-
редумовою тісної співпраці провідних українських
партій. Після невдалої спроби досягнення політично-
го компромісу народовської Народної ради з
польською сеймовою і крайовою адміністрацією Га-
личини (так звана політика «нової ери») та кривавих
виборів 1897 р. український рух під політичним про-
водом УНДП, яка поступово радикалізувалась, при
співпраці з нею РУРП і УСДП набуває опозиційно-
го щодо влади характеру, орієнтується на власні сили,
на організацію народних мас. Національно свідомі на-
родні маси поступово стають реальною основою руху.
Москвофільство зрештою втрачає свої колишні по-
зиції. Греко-католицьке духовенство на чолі з

митрополитом Андреем Шептицьким (1865

1944) остаточно стає на національний грунт та вклю-
чається як впливова сила в національний рух.
Суспільство, одностайне в своїх національних змаган-
нях, стає на шлях політичних й культурних здобутків.

Тема української незалежності стала предметом
дискусії на сторінках галицької і буковинської преси.
В ній узяв участь, підготувавши серію статей, І.Фран-
ко, який своїм незаперечним авторитетом підтримував
постулат незалежності. Він уважав, що, хоч ідеал
національної самостійності України за тодішніх умов
міг здаватися поза межами можливого, все ж
національно-патріотичним силам належало «вжива-
ти всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього».

Великих масштабів набув вічевий рух 1905 —
1906 pp., який проходив під гаслами демократизації
виборчої системи. У вічі з вимогами загального,
рівного, безпосереднього і таємного виборчого пра-
ва, яке відбулося з ініціативи УНДП у Львові 2
лютого 1906 p., узяло участь близько 50 тис.осіб, пе-
реважно селян, що засвідчило високу політичну
свідомість галицьких українців. У результаті трива-
лої боротьби під час виборів, проведених після
виборчої реформи 1907 p., українцям удалося до-
могтися обрання 27 представників українських партій
(22 — від Галичини і 5 — від Буковини) до Держав-

172

ної Ради у Відні і 29 — до крайових сеймів (12 —
в Галичині і 17 — на Буковині). Завдяки цьому ук-
раїнці дістали можливість обстоювати свої права в
парламенті і сеймі.

Активізація політичного життя й зростання неза-
лежницьких настроїв у Галичині і Буковині мали
значну притягальну силу для політичного підпілля й
політичної еміграції з Наддніпрянщини. Тривалий
час там знаходили пристанище і простір для політич-
ної діяльності політемігранти з України Д.Антонович,
В.Винниченко, М.Вороний, Д.Донцов, В.Дорошен-
ко, А.Жук, М.Залізняк, С.Петлюра, М.Русов,
Г.Хоткевич, Б.Ярошевський та ін. Львівський жур-
нал «Правда» першим опублікував реферат з
програмними засадами ранніх наддніпрянських са-
мостійників — членів Братерства тарасівців (1893).

Терени Галичини і Буковини стали ареною ор-
ганізаційної діяльності першої на Наддніпрянщині
української партії — РУП. У Львові було опубліко-
вано її трактат «Самостійна Україна», підготовлений
М.Міхновським. У Львові й Чернівцях 1902-1904
pp. перебували закордонні комітети РУП. Львів став
місцем проведення її другого з'їзду (1904). Там зна-
ходилась також партійна друкарня, де випускались
у світ партійні видання, політичні органи «Добра но-
вина» (1903), «Селянин» (1903-1905), «Праця»
(1904-1905), а також брошури, листівки, відозви. В
Чернівцях виходив орган РУП «Гасло» (1902-1903).
«Згодом аналогічну діяльність проводила у Львові

УСДРП (1905-1907). Львів був також місцем за-
снування Української соціалістичної партії (1900).
Таким чином, західноукраїнські землі відіграли роль
бази патріотичних сил Наддніпрянської України, їх
організаційно-політичної діяльності, спрямованої
проти імперського самодержавницького режиму в
Росії.

Зрушення
на культурному полі

ривалими зусиллями народовців і представ-
ників інтелігенції Наддніпрянщини 1894 р.
відкрито кафедру історії України у Львівсько-

му університеті, яку зайняв прибулий з Києва
український історик Михайло Грушевський (1866-
1934 ). Активно включившись у політичне життя, він
разом з І.Франком став незабаром ідейним лідером
національного руху і символом його єднання обабіч
австро-російського державного кордону.

З приїздом М.Грушевського до Львова активізу-
валася боротьба за український університет. Хоча

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

українці й мали підготовлені власні наукові сили, їм
удалося до 1914 р. забезпечити собі лише 7 звичай-
них кафедр та три доцентури у Львівському, а також
три кафедри в Чернівецькому університетах. Львів-
ський університет на той час уже значною мірою був
полонізований, а заміщенню українських кафедр чи-
нились усілякі перешкоди. Тому українське студент-
ство наприкінці 90-х pp. почало домагатися відкрит-
тя у Львові окремого українського університету.

Широкого резонансу набув демонстративний
вихід 600 українських студентів з Львівського універ-
ситету (1901) на знак протесту проти
дискримінаційної політики ректорату й професури
щодо українців. Питання про український універси-
тет жваво обговорювалося на студентських вічах, на
всеукраїнському студентському з'їзді (1913), на
сторінках пресиьв українському сеймі, у Віденсько-
му парламенті. Його вирішення домагалися під час
демонстрацій, заворушень. Наболіле університетсь-
ке питання тримало в напруженні ціле суспільство.
Питання українського університету не знімалось з по-
рядку денного до 1918 р.

Українці Галичини наполегливо домагалися ство-
рення широкої мережі українських середніх шкіл. За
50 років крайової автономії ціною різних поступок їм
удалося домогтися від сеймової більшості згоди на за-
снування у Східній Галичині лише 6 українських
державних гімназій (у Львові, Перемишлі, Коло-
миї, Тернополі, Станіславі, Бережанах і Стрию).
Вони були змушені вдатися до заснування приватних
українських середніх шкіл. 1908-1911 pp. під егідою
Руського педагогічного товариства було засновано 6
приватних гімназій, один ліцей та чотири вчительські
семінарії.

На Буковині перед Першою світовою війною ук-
раїнці мали дві українсько-німецькі та дві українські
гімназії і одну учительську семінарію. Українських на-
родних шкіл напередодні війни в Галичині налічувалося
2510, Буковині — 216, на Закарпатті ж з наявних
1883 р. 282 українських шкіл до1914 р. не залиши-
лось жодної. Велике значення для консолідації
національних сил мало утвердження в Галичині й Бу-
ковині завдяки спільним зусиллям національної еліти
усіх частин України єдиної з Наддніпрянщиною літе-
ратурної мови та запровадження в шкільне навчання
(1892.), а згодом у діловодство фонетичного право-
пису. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові
під керівництвом М.Грушевського з 1897 по 1913 р.
перетворилось фактично в неофіційну всеукраїнську
академію наук. Члени товариства підготували близь-
ко 3 тис. томів різних видань з українознавства, в тому

173

Історія Украї ни

числі 8 томів написаної М.Грушевським монументаль-
ної праці „Історія України-Руси“ — найвидатнішого
твору української наукової історіографії, який дав
історичне обгрунтування української державності й
справив значний вплив на державницьке виховання
цілих поколінь. Поряд з М.Грушевським головними
діячами товариства були І.Франко та В.Гнатюк.

Діяла широка мережа культурно-освітніх осе-
редків.Товариство „Просвіта“ 1914 р. мало по всьому
краю 78 філій, 2944 читальні і 109 950 членів. Своїми
бібліотеками, курсами для неписьменних, хорами,
театральними виставами, концертами та популярни-
ми виданнями » Просвіта" підіймала політичну й
національну свідомість мас. Завдяки підтримці ми-
трополита Андрея Шептицького у Львові засновано
український національний музей (1913).

Поряд з окрасою української літератури —
І.Франком розквітнув талант молодих письменників
Василя Стефаника і буковинки Ольги Кобилянської.
Редагований М.Грушевським ті І.Франком «Літера-
турно-науковий вісник» (1898-1907) став всеукра-
їнським літературним органом, на сторінках якого
друкувалися найкращі літературні сили України:
М.Вороний, М.Коцюбинський, Леся Українка,
В.Винниченко, П.Грабовський, Б.ГрінченкОі
А.Кримський, М.Кропивницький, О.Кобилянська,
О.Кониський, Б.Лепкий, О.Маковей, І.Нечуй-Ле-
вицький, О.Олесь, В.Самійленко, В.Стефаник,
М.Старицький, І.Тобілевич та ін. Кращі твори світо-
вої і української літератури популяризувала Україн-
сько-руська видавнича спілка, якаь1899-1917 pp.
випускала понад 300 видань белетристичної і науко-
во-популярної літератури.

Справі утвердження національної ідеї велику по-
слугу робило театральне мистецтво. Великі заслуги
в цьому мав театр «Руської бесіди» у Львові, який
1905-1906 pp. на чолі з його керівником Миколою
Садовським та незрівнянною актрисою Марією Зань-
ковецькою здійснив постановку кращих творів
української драматургії (п'єс М.Старицького, І.Кар-
пенка-Карого). Загальне визнання здобули
заснований відомим українським письменником Гна-
том Хоткевичем Гуцульский театр (1910-1912) та
Буковинський народний театр (1904-1910).

Упевнено ставало на професійну основу музичне
життя краю. 1903 р. у Львові відкрито Вищий музич-
ний інститут^ якому 1907 р. присвоєно ім'я
М.Лисенка. Його діяльність сприяла вихованню
цілої плеяди обдарованих музикантів і композиторів,
серед яких виділявся Станіслав Людкевич (1879-
1979) — творець знаменитої кантати-симфонії на

слова Т.Шевченка «Кавказ». У розвиток і популяри-
зацію національного хорового мистецтва великий
внесок зробило засноване у Львові співоче товари-
ство «Боян» (1891) та аналогічні товариства в інших
містах краю. Значну роль у пропаганді української му-
зики відіграли співаки світової слави Олександр
Мишуга, Соломія Крушельницька, Модест
Менцінський та ін.

Виразних національних рис набуває образотвор-
че мистецтво. Організатором митецького руху були
засновані у Львові Товариство для розвою руської
штуки (1889) та Товариство прихильників української
літератури, науки і штуки (1905). Організовані ни-
ми у Львові виставки (1889,1900) відкрили нові
сторінки в розвитку західноукраїнського мистецтва,
а виставка 1905 р. — перша Всеукраїнська мис-
тецька виставка — стала справжньою маніфестацією
духовного єднання західноукраїнських і наддні-
прянських митців. Душею національного мистецького
життя в Галичині був талановитий художник (пейза-
жист-лірик і портретист) Іван Труш (1869-1914),
поряд з яким творили визначні живописці Модест Со-
сенко, Юліан Панькевич, Ярослав Пстрак, Антон
Манастирський, Йосип Курилас, Олекса Но-
ваківський, Олена Кульчицька. Серед буковинських
митців набув широкого визнання Микола Івасюк.

Іван Франко

174

Під владою Російської і Австр; іиської імперій

З-поміж українських скульпторів світову славу
здобув Михайло Паращук, котрий (разом з Антоном
Попелем) створив пам'ятник Адамові Міцкевичу у
Львові та скульптурні портрети І.Франка, В.Стефа-
ника, М.Лисенка і С.Людкевича.

На основі використання традицій і форм ук-
раїнського народного зодчества формується
національний стиль в архітектурі. Його зразками є
споруджені у Львові за проектами Івана Лечицько-
го та інших архітекторів будинки страхового
товариства «Дністер» (1905), бурси Українського
педагогічного товариства, Академічного дому, «На-
родної гостиниці», Вищого музичного інституту ім.
М.Лисенка, Академічної гімназії та ін.

У народних масах західноукраїнських земель
міцніло відчуття власної сили, зростала їх переко-
наність у можливості здобути національні права
наполегливою працею, консолідацією національних
сил, організованою боротьбою за свободу.

З усіх західноукраїнських земель у найтяжчому
становищі залишалося Закарпаття. Внаслідок
асиміляторської політики урядових кіл Угорщини та
безініціативності й консервативності місцевої, пере-
важно московської і так званої мадяронської
інтелігенції українці на початку XX ст. перебували
там, засвідченням народознавця В.Гнатюка, «майже
на тім становищі, на якім стояли галицькі українці на
початку XIX ст., так що там народне відродження ще
не розпочиналося». Лише невелика група молодих на-
родовців, таких, як Юрій Жаткович та Августин
Волошин, намагалася чинити опір мадяризації й
тяжіла до національно-патріотичних сил Галичини й
Буковини, всієї України. Започатковану ними
традицію продовжило і розвинуло покоління 20-х
pp. XX ст.

Українські емігранти
на Американському
континенті

* арактерні для життя західноукраїнського се-
лянства у другій половині XIX — на початку
— XX ст. явища безземелля і малоземелля,

безробіття через надлишок робочих рук, тягар не-
стерпних податків призвели до масової еміграції,
переважно спрямованої на Американський конти-
нент, де ще тоді було чимало територій, неосвоєних
народногосподарською діяльністю людини, і уряди та-
ких країн, як США, Канада, Бразилія, заохочували
масове переселення з-за кордрну.

Першими українськими переселенцями до США

у 70-х pp. XIX ст. були закарпатці. Найбільше їх бу-
ло серед шахтарів, яким заробітки діставалися
найважче через вкрай тяжкі умови праці, постійний
ризик підземних аварій з небезпекою для життя,
хронічні хвороби легенів тощо.

Духовним життям українських переселенців опіку-
валися церковні пастирі. З 1884 р. і до кінця 90-х pp.
українські поселенці спорудили понад півсотні цер-
ков і каплиць. Церковне життя поєднувалося з
культурно-просвітнім, що сприяло підтриманню
національної самосвідомості переселенців. Для дітей
українців при церквах відкривалася школи україноз-
навства. І діти, і дорослі охоче відвідували там же
створені українські самодіяльні хорові, музичні, тан-
цювальні й драматичні гуртки. Організовані у багатьох
місцях компактних поселень українців їхні громадські
об'єднання — так звані «братські союзи» — нала-
годили видання українських часописів. Заснована
1893 р. священиком Григорієм Грушкою як друкова-
ний орган Українського народного союзу україномовна
газета «Свобода» видається в США й донині.

На кінець XIX ст. українська громада в США
налічувала більше 200 тис.чоловік. І хоч у масі своїй
вона жила тоді ще у нестатках, але, завдяки піклуван-
ню національно свідомих церковних і світських
просвітників, зберігала народні традиції і громадсь-
кий побут, усвідомлювала себе єдиною спільнотою.

Кількісно набагато меншою наприкінці XIX ст.
була українська громада Канади. За десятиріччя з ча-
су прибуття туди 1891 р. перших переселенців вона
зросла до 24 тис. чоловік. Переважну їх більшість ста-
новили колишні галичани й буковинці. Земельні
ділянки від уряду одержували у безлюдних лісових
хащах.

Сяк-так спорудивши землянку для тимчасового
мешкання, майбутні фермери вдень і вночі (і то про-
тягом не одного року), щоб мати ділянку поля,
корчували ліс. А щоб придбати робочу худобу, плуг,
борону, інше сільськогосподарське знаряддя, щоро-
ку на кілька місяців залишали свої господарства і
наймалися працювати на шахти й заводи, на прокла-
дання шосейних доріг і залізниць, на спорудження
міст.

Здебільшого воліли жити селищами з обов'язко-
вою наявністю церкви, школи, пошти тощо. Так само,
як це зробили українські першопереселенці у США,
їх земляки у Канаді одне з перших своїх селищ, яке
виросло на цілинних землях за 200 миль від Вінніпе-
га, назвали «Україною». Потім новоутворені селища
називали іменами існуючих на Україні міст і сіл, а та-
кож видатних синів українського народу —

175

Історія України

Б Хмельницького, І Сірка, Т Шевченка та ін Наз-
ви селищ — Воля, Свобода, Згода, Мир

Найтяжчими на американському континенті вия-
вилися труднощі, яких зазнали українські
першопереселенці у Бразилії та Аргентині Природні
умови тут були зовсім інші, ніж на Батьківщині
Одинаками перші сміливці з Галичини і Буковини
прибули сюди ще в 70-80-х рр XFX ст Далеко не
всім в умовах незвичного тропічного клімату серед не-
заселених пустель, прерій і джунглів удалося здійснити
мрію про створення власного фермерського господар-
ства Хронічні хвороби, великий відсоток смертності
через брак елементарної медичної допомоги та анти-
санітарно, побутових умов призвели до того, що
чимало українців повернулося до дому

І все ж переселення українців на Американський
континент продовжувалося і в перше десятиріччя
XX ст Тоді сюди приїхало близько 300 тис чоловік
з Галичини і Буковини, а 40 тис — із Закарпаття
Проте не лише у фермерстві та робітництві шукали
тепер поселенці шляхів до свого працевлаштування
Серед них з'являються й перші підприємці, щоправ-
да, на той час переважно у сфері обслуговування
Вони відкривали корчми, крамниці, ремісничі май-
стерні, склади постачання населенню палива, пекарні,
які своєю високоякісною продукцією (хлібобулочні ви-
роби, печиво медівники, торти та ін ) набули доброї
слави і серед корінного населення

Апогеєм українського національного руху в США
стало створення у 1915-1916 рр двох великих край-

ових суспільно-політичних організацій —«Федерації
українців у Злучених Державах» і «Української Ра-
ди в Америці»

Розвивалося й громадське життя українців Кана-
ди, кількість яких за перше десятиріччя XX ст
зросла на 85 тис чоловік На 1904 р в українських
поселеннях Канади налічувалося 40 початкових шкіл,
хоча цієї кількості було замало тисячі українських
дітей не мали змоги навчатися грамоти Загострила-
ся потреба в учителях української мови Для їх
термінової підготовки у штаті Манітоба відкрилися
вчительські курси За період їх роботи з 1905 до
1911 р вони випустили понад 300 учителів Отже,
навчання було двомовним — англійсько-українським
Використовувалися підручники, надіслані з Галичи-
ни В свою чергу, серед українських поселенців
збиралися кошти для фінансування українських шкіл
у Галичині, приймалися резолюції на підтримку ви-
моги відкриття українського університету у Львові
Великого розмаху серед канадських українців
набув культурно-просвітницький рух Відкриті в
різних поселеннях Канади українські читальні не
тільки популяризували твори класиків української
художньої літератури, а й стали місцем вечірнього нав-
чання дорослих, влаштування театральних вистав і
концертів Зростаючий громадський авторитет ук-
раїнців серед корінного населення Канади відкрив їм
шлях до загальної суспільно-політичної діяльності Ук-
раїнців стали обирати до органів міського або
провінційного управління

т
ш

Україна в роки
першої світової
війни

т
ш

„Українська карта"
в передвоєнних
міжнародних стосунках

одна із війн в світовій історії не обходи-
лась без жертв і розрух Особливих мас-
штабів вони віщували набути в ході війсь-

кового зіткнення, до якого з невідворотністю
наближались провідні європейські країни а за ни-
ми і держави на інших континентах уже з рубежа
XIX і XX століть

З метою перерозподілу світу оформились два
угруповання — Четверний (спочатку троїстий)
союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина,
Болгарія) та Антанта (Англія, Франція, Росія до
яких пізніше, вже в ході війни, приєднались Італія,
США, Японія та деякі інші держави)

Серед основних суперечностей, що викликали
перманентну напругу та конфлікти, були стосунки
між Росією та Австро-Угорщиною, Росією та
Німеччиною І вже через своє особливе геополітич-
не становище Україна з неминучістю потрапляла
у сферу першочергових інтересів ворогуючих ко-
аліцій, ставала одним із епіцентрів майбутнього
військового протиборства

На момент вибуху світової війни українські
землі продовжували бути поділеними між двома
найкрупнішими імперіями — Російською та Австро-
Угорською І обидві імперії не приховували своїх
давніх задумів — територіального розширення, пе-
редусім за рахунок українських земель

Росія планувала силою зброї довести «спокон-

вічність» своїх прав на Галичину і Прикарпатську
Україну Австро-Угорщина, природно, не збиралася
не лише поступатися жодною із етнічних ук-
раїнських територій — Східна Галичина, Буковина,
Закарпаття (Карпатська Русь), але і мріяла про
те, щоб захопити всі західноукраїнські землі Не
відходили в минуле висунуті ще наприкінці
XIX століття, плани реалізації під зверхністю
Німеччини Пангерманського союзу, згідно яких
в сферу життєвих інтересів останнього потрапляла
Україна Навіть сили, що лише розраховували на
відродження в ході війни польської державності,
й ті беззастережно включили до майбутнього утво-
рення галицькі та західноукраїнські землі як "істо-
рично польські"

На приєднання до себе українських земель Бе-
сарабії й частини Буковини за сприятливого роз-
витку військового конфлікту сподівалася Румунія

Тонкий аналітик В Липинський передбачав такі
найголовніші гіпотетичні можливості для України
в разі військового зіткнення Роси та Австро-Угор-
щини

Якщо на території України залишиться все
як і було й війна закінчиться розширенням Австрії
в напрямі Адрюнополя, то тоді Україна заплатить
за цей конфлікт кров'ю українських солдатів з ро-
сійської та австрійської армій і в результаті вия-
виться ще більше ослабленою,

Якщо ж Росія у війні з Австрією захопить
Східну Галичину й Буковину, то це для українсько-
го національного руху буде катастрофою,

Якщо Австрія окупує частину Правобереж-
ної України, то захоплена територія опиниться в та-
кому ж становищі, в якому тоді знаходилась Східна
Галичина — тобто неминуче стане об'єктом поль-
ської експансії

Посилена увага до українського питання пояс-
нювалась не лише далекосяжними планами тери-
торіальних надбань, але й стратегічними розрахун-
ками на ближчу перспективу — майбутні військові
суперники прагнули підірвати потенціал, могутність
противної сторони через свідоме провокування у її
стані сепаратистських рухів Зрозуміло, що ідео-
логічні зусилля тут спирались на досить масштабну
державну підтримку, ставали обопільним місцем
докладення зусиль різних спеціальних служб тощо
Наприклад, значну увагу до України напередодні
війни виявляли міністерства закордонних справ
і преса Англії та Франції Вони прагнули так «зре-
жисерувати» прийдешні події, щоб в результаті роз-
гортання українського сепаратистського руху ос-

177

українства

і липня (1 серпня) 1914 р державний кор-

*дон між Росією і Австро-Угорщиною
перетворився на лінію фронту А розкрая-

на навпіл Україна мала стати не просто одним із
плацдармів кровопролитних, спустошливих боїв,
але й місцем, де реалізовувались стратегічні на-
прямки світового конфлікту І так уже судилось до-
лею, що реалізовувались значною мірою за участі
українців, які змушені були стріляти один
в одного, нищити своїх етнічних братів, їх добро за
чужі анексіоністські інтереси Трагізм ситуації при-
множувався тим, що питома вага українського «гар-
матного м'яса» у російській та австрійській арміях
була дуже значною Так в Росії на 1917р із 15,5
млн чоловік, мобілізованих на війну, 4,5 мли скла-
дали українці

В австрійській армії відсоток українців був
порівняно меншим, зважаючи передусім на питому
вагу українського населення у складі габсбургської
монархії Однак, тут була і своя специфіка

На підтримку віденського уряду з перших днів
війни висловився „Український січовий союз", за-
снований ще в 1912 р На початок війни у ньому
об'єднувалось 16 тисяч юнаків-добровольців За
перші два тижні серпня 1914р виявили бажання
приєднатися до них ще близько 14 тисяч Авс-
трійський же уряд дозволив сформувати украї-
нський регіон, який би не перевищував 5 тисяч чо-
ловік Його командиром було призначено ректора
приватної української гімназії в Рогатині М Галу-

/сторін України

лаблялася Австро-Угорщина Швеція ж, навпаки,
слідом за Німеччиною, чекала на такий результат,
але вже щодо Роси

Найбільших і безпосередніх зусиль тут докла-
дали найближчі сусіди України Так, при міністер-
стві закордонних справ Австро-Угорщини вцник
спеціальний відділ «Українська агітація» Його
мета була цілком конкретною — ідеологічна „об-
робка" українців

В Державному історичному архіві Росії в
Санкт-Петербурзі у фондах вищих органів управ-
ління Російської імперії збереглося багато доку-
ментів, в яких напередодні і в ході війни фігурувало
українське питання У щотижневих і щоденних до-
повідях цареві Миколі II, Голові кабінету міністрів,
міністрам — внутрішніх справ, закордонних справ,
військовому та ін — оглядах зарубіжної преси, у
доповідях, складених на основі розвідувальних да-
них, завжди існував розділ „Українське питання"
Нерідко він набував досить значного обсягу, іноді
складав окремі папки

Зібрані в тих фондах матеріали свідчать, що на-
передодні і в ході Першої світової війни у Австро-
Угорщині та Німеччині практично щоденно публі-
кувалась маса матеріалів з «українського питання»
В Роси український визвольний рух незмінно
вважали плодом австрофільських, германофільсь-
ких зусиль, а в Австро-Угорщині по ньому наноси-
ли постійні удари, інкримінуючи українцям моск-
вофільство

Отже, посилення шовіністичних настроїв як не-
обхідний складовий елемент підготовки і роз-
в«язання Першої світової війни створювали вкрай
несприятливі обставини для розвитку українського
національного руху, породжували наростаючі реп-
ресії проти нього в обох ворогуючих коаліціях

Аналізуючи на основі численних фактів розви-
ток визвольної боротьби в Україні, М Грушевськин
доходив висновку, що терор і репресії, в тому числі
й такі масовані, яких зазнало суспільство після
1907 р, не зламали волі українців „Навпаки, —
стверджує видатний історик, — на загальнім тлі
всеросійської реакції й спаду революційної хвилі,
в порівнянню з пониженням громадянської енерпї,
яке давало себе знати в сих роках в громадянстві
російськім, український рух з його неослабною во-
лею до розвитку і боротьби ставав явищем все
більше яскравим і політичним“

З українським рухом, як важливим реальним
чинником, почали рахуватись і власті, що вдавались
лише до окремих ударів по ньому, не маючи вже

змоги здійснити фронтальну атаку, і загально-
російські революційні організації, що намагалися
встановити контакт з визвольними тенденціями
народів національних окраїн, влити їх потенціал
в єдине русло антисамодержавної боротьби На
силу й значення українського руху дедалі більшу
увагу почала звертати й російська інтелігенція
в Україні

Як виявиться врешті-решт, український фактор,
українське питання стануть вагомою причиною
розвалу в ході війни обох імперій Романівської та
Габсбургської, приведуть до лопчної появи на гео-
політичній карті світу української держави Однак,
цьому передуватумуть роки неймовірних людських
випробувань, незчисленних страждань і бідувань

Війна

і політичні сили

Ж і

178

круте серце царизму аж до народоправства, до пар-
ламентаризму й до волі націй, що благоденственно
мовчали тоді по всіх іі неосяжних просторах Це
були ті з українців, які корінням свого особистого
життя занадто глибоко зрослися з життям руським
Виявилася орієнтація і на ' німецький штик'
Звичайно, в межах російської України вона знахо-
дилась у латентному стані Розрахунок тут був на
те, що в ході війни буде знищено основу національ-
ного гніту — царизм „А німецький імперіалізм —
експлуататор культурний і розумний

Третій табір політично активного українства
дотримувався не російської і не німецької орієн-
тації, а власної, з опорою на власну націю, на влас-
ний народ За оцінкою В Винниченка, таких по-
глядів дотримувались переважно соціалістичні течи
Однак це твердження вірне лише до певної
міри Соціалісти теж переживали складні часи, роз-
диралися внутрішніми суперечностями, наочним
прикладом чого була ситуація в УСДРП Більша її
частина пройнялась відверто оборонськими на-
строями і мала своїм рупором газету, Украинская
жизнь що виходила в Москві

У спеціальній декларації якою видання відгук-
нулось на початок війни, містився заклик у виборі
між Росією і Австро Угорщиною стати на сторону
Роси більше того „сприяти успішному виконанню
російською армією надзвичайно важливого завдан-
ня, яке випало на іі долю' Там же викривалась
нещира політика Відня щодо українців

Інша ж частина УСДРП на чолі з А Жуком та
В Дорошенком, блокуючись із колишніми “спілча-
нами» М Меленевським (Баском) та О Скоропис-
Иолтуховським обрала пронімецьку орієнтацію
Разом з Д Донцовим, М Залізняком та іншими
діячами українського руху вони створили 4 серпня
1914 р у Львові " Союз визволення України'
(СВУ) як позапартійне об'єднання СВУ виступав
за перемогу у війні кайзеровської Німеччини У по-
ширеній Союзом відозві, До українського народу
в Роси на Росію покладалася вся відповідальність
за розпочату війну, доводилося, що не варто боя
тись приходу австрійського війська (в ньому сотні
тисяч галичан, «Січові стрільці»), яке допоможе
стати господарем власної долі, принесе «свободу
і волю» і врешті «вільним і незалежним краєм стане
Україна в злуці з Австрією»

В результаті розгрому Роси СВУ сподівався
домогтися «державної самостійності України» у
формі конституційної монархи з демократичним

політичним внутрішнім устроєм, однопалатною за-

s «

/ « ^ГАЛИЧИНА У,

Україна в роки першої світової війни

щинського Однак блискавичне захоплення росій-
ською армією Галичини на початковому етапі війни
зашкодило повномасштабній реалізації починання
2 тисячі легіонерів переїхали в район Стрия-Мука-
чевого, де створили перший полк січових стрільців
(командир ГКоссак), а також резервний баталь-
йон, які невдовзі влилися у відповідні підрозділи
австрійської армії

Політична еліта українства розбилась на три ос-
новних табори

Більшість діячів українських партій і ор-
ганізацій виступили на підтримку воєнних зусиль
царського уряду за ' російську орієнтацію" Лідери
ТУ Па ліберали Д Дорошенко, А Вязлов,
А Ніковський ввійшли до створених повсюдно
відділень Всеросійського союзу земств 1 МІСТВ
1916 р до Союзу вступив С Петлюра і одержав
призначення по мічника уповноваженого Союзу на
Західному фронті Так же чинили і деякі інші діячі
УСДРП та ' Спілки' За оцінкою В Винниченка ці
люди орієнтувались на добре широке серце русь-
кої демократи на грім перемоги, який зм ягчить

прусст

^ Р OjC ІЙСЬНА ІМПЕРІЯ

Умраіисьм етичні торятори
Міжнародний кордом, 1914 р
Лімя фронту тітет Г9І5 pi
■ ЛмМ фронту Грудень ret? р

чо? н і НОРІ

Україна в першій світовій війні

179

Історія України

конодавчою системою, громадянськими мовними
і релігійними свободами, самостійною українською
церквою Союз не виключав можливості залишен-
ня у складі Австро-Угорщини частини етнічних
українських територій і в такому разі розраховував
на створення осібного автономного краю (корон-
ного краю)

В аналогічних тонах було витримано і Маніфест
Головної Української Ради, утвореної з представ-
ників усіх політичних партій Галичини 3 серпня
1914р «Побіда австро-угорської монархи буде
нашою побідою, — наголошувалось у документі

І чим більше буде поражение Роси, тим швидше
виб'є година визволення України»

Союз визволення України самочинно взяв на
себе репрезентацію інтересів Великої України пе-
ред зарубіжним світом о«Послами» відбули до
Берліна — О Скоропис-Иолтуховський, Стамбула

М Меленевський, Софи — Л Ганкевич, Рима

О Семенів, Швеції та Норвегії — О Назарук,
Швейцари — П Чикаленко

Центральні держави розглядалися при цьому як
дружні, союзні щодо майбутньої Укранської держави

СВУ видавав значну кількість літератури, пері-
одики, що поширювалася серед українського насе-
лення країн Четверного Союзу, емігрантів та війсь-
ковополонених Деякі видання «Союзу», наприклад
історичні праці М Грушевського та географічні тво-
ри С Рудницького, виходили німецькою мовою
Крім «Вісника Союзу визволення України» виходи-
ли журнали у Відні та Лозанні, цілий ряд газет у
таборах військовополонених «Розсвіт» (Раштат),
«Ві-льне слово» (Зальцведель), «Громадська дум-
ка» (Вецляр), «Розвага» (Фрайштадт), «Наш
голос» (Иозефштадт)

Робота серед військовополонених українців бу-
ла однією з важливіших завдань СВУ Завдяки їй
вдалося уже в перший період війни домогтися дея-
кого покращення умов перебування українців в
таборах Німеччини та Австро-Угорщини 3 часом
вдалося сконцентрувати значні маси українців
у окремих таборах Фрайштадт і Дуна-Сердатель
(Австро-Угорщина) — близько ЗО тисяч, а також
Раштат, Зальцведель, Вецляр (Німеччина) —
більше 50 тисяч Туди направлялися вчителі,
інструктори з українців, які відкривали і забезпечу-
вали функціонування шкіл грамоти, бібліотек, чита-
лень, курсів української історії та літератури,
політичної економи, кооперації, німецької мови,
створювали аматорські театри, хори, оркестри Бу-
дувались церкви, засновувались каси взаємодопо-

моги, відкривались кооперативні крамниці та чаини
До діяльності СВУ явно неприхильно постави-
лись лідери національно-визвольного руху у Ве-
ликій Україні, зокрема М Грушевський Насторо-
женість, підозра і зневага щодо лідерів СВУ, особ-
ливо через їх контакти з деякими керівними колами
Німеччини і Австро-Угорщини, збереглись і надалі,
відчутно давали себе знати навіть у 1917-1918 рр

Не виправдились нади «Союзу» і на серйозну
державну підтримку у країнах Четверного Союзу
Відень явно схилявся до пропольської орієн-
тації, дедалі скептичніше ставився до далекосяжних
пла-нів «Союзу», волів бачити останнього лише
власним знаряддям у розв'язанні внутрішніх про-
блем Врешті уряд Австро-Угорщини публічно
відмежувався від СВУ Аналогічно вчинив і уряд
Німеччини, хоч військові кола, приватні особи обох
країн продовжували свої контакти і зв'язки з Со-
юзом

До всього врешті додавалося ще й те, що уже на
початку війни СВУ, інші українські організації зму-
шені були евакуюватись з Галичини до Відня,
відірватись від своєї природної основи

Невеличка група членів УСДРП на чолі з
Л Юркевичем з початку імперіалістичної війни
зайняли осібну (центристську) позицію, спробу-
вавши відмежуватись як від русофілів із «Украин-
ской жизни», так і від германофілів із СВУ Вони
започаткували у Женеві видання газети «Бороть-
ба», на сторінках якої відстоювали погляди на укра-
їнське питання з позицій "інтернаціонального
соціалізму"

Водночас Л Юркевич (псевдонім — Рибалка)
втягнувся у затяжну полеміку з В Леніним, викри-
ваючи суперечності в більшовицькій теорії, її свідо-
ме чи несвідоме протиставлення демократичним
засадам розв'язання національного питання

Природно, що все це викликано зворотну ре-
акцію — і Л Юркевича критикували як одно-
партійці, так і вождь РСДРП

Спочтатку до позицій «Боротьби» схилявся і
В Винниченко Але невдовзі він віддав перевагу
співробітництву в «Украинской жизни», що призве-
ло до розриву з соціал-демократами, які групували-
ся навколо «Боротьби» Взагалі ж, бажання сидіти
водночас на двох стільцях, закінчилося невдачею і
лише завдало додаткової шкоди загальнопартійним
інтересам

180

Україна в роки першої світової війни

Україна —
арена військових дій.
Загострення
українського питання.

*™Точаток війни на українських теренах вия-
I вився вдалим для російської армії
JL Російські війська зайняли частину Букови-

ни (разом з Чернівцями), захопили Східну Галичи-
ну, вступили в Карпати Після чотирьохмісячної
облоги на початку березня було взято фортецю
Перемишль

Уже в процесі відступу з етнічних українських
земель австро-угорська влада, командування армії
вдалися до масштабних репресій проти місцевих
жителів У пошуках винних за провал кампанії вони
охоче схопились за версію польської адміністра-
ції провінції, згідно якої невдачі стали наслідком
«зради українців», які начебто таємно симпатизува-
ли й допомагали росіянам

Русофілів, а відтак і всіх підряд українців, поча-
ли заарештовувати, страчувати без суду Тисячами
їх гнали до австрійських концентраційних таборів
Лише у сумнозвісному Талергофі, в Штири, де в
жахливих умовах (особливими звірствами, за
свідченнями очевидців, відзначались мадьяри) ут-
римувалися більше ЗО тисяч українофілів і ру-
софілів Внаслідок тифу протягом короткого часу
загинуло більше тисячі чоловік І хоч в епідемія
пішла на спад, щоденні смерті з різних причин, в
тому числі через погане харчування, стали звичним
явищем Незважаючи на запаморочення
шовіністичним чадом, навіть австрійський парла-
мент змушений був реагувати на нелюдське став-
лення до українців

Із завойованих російською армією територій
Галичини й Буковини було створено чотири губер-
нії (Львівська, Перемишльська, Тернопільська,
Чернівецька), які об'єднали у військове генерал-гу-
бернаторство на чолі з чорносотенцем графом
О Бобринським, який заходився «розпеченим залі-
зом ' викорінювати мазепинство», обертати місце-
ве населення на «настоящих русских», а греко-като-
ликів на православних «Восточная Галиция й Лем-
ковщина — испокон коренная часть единой вели-
кой Руси — заявив голова новоствореної адміні-
страції у Львові, — в этих землях коренное населе-
ние всегда было русским, устройство их посему
должно быть основано на русских началах Я буду
вводить здесь русский язык, закон и устройство»

Сам Микола II демонстрував серйозність росій-
ських намірів, особисто прибувши на початку квіт-
ня 1915 р до Львова та Перемишля на оглядини
новоприєднаних територій

Спираючись на москвофільські елементи, зок-
рема створений у Києві „Карпато-русский освобо-
дительный комитет", здійснювалися рішучі заходи
щодо явних і удаваних австрофілів, а відтак і укра-
їнства в цілому Так, членом згаданого комітету
капітаном Наркевичем у видавництві Штабу
Головнокомандуючого арміями Південно-Західно-
го фронту у липні 1914 р було випущено брошуру
„Современная Галичина Этнографическое и куль-
турно-политическое состояние ея, в связи с нацио-
нально-общественными настроениями" Де власне
була записка, підготовлена в стінах російської вій-
ськової контррозвідки під грифом «Доверительно
Для широкого ознакомления офицеров Действую-
щей армии»

В брошурі (вона повністю передрукована в пра-
ці Д Солов'я „Винищення українства — основна
мета Роси у війні 1914 року Матеріали до історії
України за часів Першої світової війни" —
Венніпег, 1963 — С 49-70) годі й шукати терміну
«українець» То — „русский элемент", 1/4 млн
якого «страдает во всех отншениях от культурного
и политического засилия поляков, а также от эко-
номического засилия евреев»

Водночас в брошурі акцентується увага на тому,
що існує «украинский лагерь» — «своеобразное
те-чение русской национальной жизни в Галичине,
известное (под) названием „украинофильства“и
получившее кое-где кличку „мазепинства» за изме-
ну исконнимь русскимь началамь"

Наслідків кампанії з таким ідеологічним забез-
печенням чекати довго не довелось На захоплених
землях оперативно почали закривати українські ча-
сописи, книгарні, школи, костьоли, установи
Замість них відкривались російські видання, уста-
нови, учбові заклади, навіть православні церкви
Уже в перші дні після захоплення Галичини було
вислано 34 греко-католицьких священники, серед
них митрополит А Шептицький Згодом їх кіль-
кість досягла сотень Почалася масова депортація
підозрюваних у будь-яких «гріхах» місцевих жите-
лів Лише через Київ протягом кількох тижнів
«прослідували» на Схід понад 12 тисяч галичан,
інших жителів з прифронтової смуги

Панування росіян в Галичині виявилось нетри-
валим В результаті контрнаступу австро-німецьких
військ, розпочатого між Горлицею та Тарновим 18

181

Історія У краї ни

квітня 1915 р, більша частина втраченої у 1914 р
території вже в травні — червні була повернута,
а в липні вся Галичина і значна частина Волині
перейшла до їх рук

Це стало новим актом трагедії Відступаючі
російські війська взяли заручниками кілька сотень
провідних українських діячів 3 ними евакуювались
в глиб Роси і тисячі русофілів та тих, хто протягом
кількох останніх місяців з різних прі чин співпра-
цював з російською адміністрацією, і кому могли
інкримінувати антиавстршські настрої і дії

Узагальнюючи численні конкретні приклади
масового терору, що містяться у працях М Грушев-
ського та Д Дорошенка, інших істориків, Н По-
лонська-Василенко подає таку жахливу картину
тих днів «У зв'язку з відступом російського війсь-
ка на схід, виселяли людей з Холмщини, Волині,
Поділля Села палили, щоб залишити ворогові пус-
телю Люди йшли з малими дітьми, із злиденним
майном, гнали худобу, для якої не було фуражу, і
вона дохла по дорозі Коли валка доходила до
залізничної станції, людей напхом садовили
у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Пер-
мі тощо Коли нарешті відкривали вагони, то були
випадки, що знаходили там самі трупи Так
у XX ст Україна зазнала того ж лиха, що пере-
несла у 1670-их роках під час „великого згону“ До
жаху руїни приєдналися пошестя тифу, червінки,
які косили „виселенців»

Новий прихід в Галичину, інші західноукра-
їнські землі австрійців, німців, поновлення польсь-
кої адміністрації, їх прагнення якомога швидше ви-
коренити все, пов'язане із російськими впливами,
вилилось у нові репресії проти українства

Відновлений у травні 1915 р у Відні представ-
ницький орган — Загальна Українська Рада —
спробував було декларувати необхідність завою-
вання незалежності „російською" Україною і запро-
вадження автономії для Східної Галичини та Буко-
вини Однак, дедалі відвертіші схиляння офіційного
Відня у бік поляків, нові обіцянки розширення вла-
ди останніх на українських територіях, змусили За-
гальну Українську Раду на знак протесту самороз-
пуститися Звісно, то був акт відчаю Надалі
західноукраїнські інтереси відстоювала укра-інська
парламентська репрезентація (український клуб
віденського парламенту) на чолі з Є Петрушеви-
чем Постійних нищівних ударів зазнавало ук-
раїнство і в Україні Ліквідовувались будь-які осе-
редки українського культурного життя, українські
організації, переслідувались періодичні видання

Незважаючи на те, що київська газета «Рада»
з перших днів війни намагалася демонструвати
свою підтримку позиції самодержавства, вона була
закрита Та ж доля спіткала «Українську хату»,
тижневик „Село" Із запровадженням в Україні
війсь-кового стану ситуація ще погіршала На по-
чатку 1915 р було заборонено видавати журнали
«Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Літературно-
науковий вісник», «Записи українського наукового
товариства», «Наша кооперація»

Зважаючи на умови військового часу, царські
сановники планували новий наступ на українство
Міністр закордонних справ С Сазонов доводив
«Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди
позбутися українського руху» Однак, після відчут-
них невдач і величезних територіальних втрат саме
українських земель у 1915 р самовпевненість
царського уряду дещо згасла

Поразки російської армії на фронті та невіра у
виправлення становища, у можливість стабілізації
фронту через катастрофічний розвал економіки і
поглиб \ення політичної кризи тримали у крайній
напрузі населення всієї Правобережної України
Паніка особливо поширилася з фактичним почат-
ком евакуації з цього району восени 1915 р

Губернські установи з Кам'янця-Подільського
перенесли до Вінниці Київський університет пере-
базувався до Саратова, а Політехнікум — до Во-
ронежа Обговорювалось питання про евакуацію
святинь Києво-Печерської Лаври Почалось пере-
везення на схід державних закладів і установ

Тим часом нависла нова небезпека над Галичи-
ною Після брусилівського прориву навесні 1916 р ,
затяжних торгів між Берліном і Віднем щодо май-
бутнього польських земель, колишня територія Ко-
ролівства Польського була віддана у повне розпо-
рядження Пруси

Австрійський уряд крок за кроком розширював
реальну владу поляків над українцями, не лишаючи,
по суті, сумнівів щодо майбутнього українських зе-
мель у складі відроджуваної Польщі Українство
Австро-Угорщини, таким чином, зазнавало дедалі
нових відчутних ударів і все ясніше розуміло без-
перспективність домогтися своєю відверто авст-
рофільською позицією не те що прихильного став-
лення, а хоч мінімальних поступок Отже, напруга
навколо українського питання впродовж всієї
імперіалістичної війни не вщухала Навпаки, час від
часу вона досягала крайніх меж, об'єктивно при-
множуючи, розширюючи передумови для прийдеш-
нього вибуху українського руху

182

Україна в роки першої світової війни

Визрівання передумов
української революції

огочасна українська еліта групувалася в То-
I варистві українських поступовців (ТУП)
JL і навколо нього Вона дедалі гучніше подава-
ла свій голос проти війни, що принесла стільки
нещастя українському народу, за корінний пере-
устрш Роси, розв'язання в ній національного пи-
тання «Ми, українські поступовці, — говорилось у
декларації Ради ТУП „Наша платформа“ (грудень
1916 р ), — стоїмо на основі автономного устрою
тих держав, з якими нас поєднала була історична
доля, державу ми розуміємо як вільну спілку рівно-
правних та рівноцінних націй, серед яких не повин-
но бути ні гнобителів, ні гноблених Отже, боро-
лись ми і боротимемось за демократичну автономію
України, гарантовану такою ж федерацією рівно-
правних народів, за цілковите забезпечення куль-
турно-національних вартостей і політичних прав
українського народу, за добрі способи йому
самостійно розвиватися і поступовуватись еконо-
мічно, а єдиним простим шляхом до цього ува-
жаємо нацюналізування всіх форм приватного і
громадського життя школи, суду, церкви, адмі-
ністративних і громадських установ, органів само-
врядування і таке інше»

Подібні погляди поділяли і поширювали шляхом
пропаганди й інші українські організації, в першу
чергу молодіжні, що змушені були розгортати свою
діяльність в підпіллі

Поряд з ними виникали і осередки, що відстою-
вали принцип незалежності України Так, восени
1915 р у Катеринославі виник Ініціативний комітет
Українського самостійного союзу

Національно-визвольний рух в Україні щонай-
тісніше пов'язувався з іншими проявами суспільно-
го протесту, що неухильно наростали на фоні по-

глиблення економічної кризи, зростання бідувань
народних мас

Війна суттєво підірвала продуктивні сили Про-
тягом 1914-1916 рр в Україні закрилися більше
1400 підприємств, було задуто 26 доменних печей
У сільському господарстві виявлявся гострий
брак робочої сили, тяглової сили, реманенту Посі-
вні площі в Україні зменшились в 1916 р на 1,9
млн десятин, а збір збіжжя впав на 200 млн пудів
порівняно з 1913 р Найбільше потерпіли малоземе-
льні селяни на 1917 рік з 3 млн 980 тис селянсь-
ких господарств 640 тис не мали засівів, 1,4 млн
не мали коней, а 1 млн 142 тис не мали корів

З року в рік піднімалася хвиля непокори, заво-
рушень як стихійних, так і зорганізованих різними
антиурядовими партіями і організаціями — від ліво-
радикальних (анархісти, більшовики) до лібераль-
них (кадети)

Робітники України дедалі активніше включали-
ся в страйкову боротьбу, поступово надаючи їй і
політичного характеру В 1915 р в Україні відбуло-
ся 113 страйків, в яких взяло участь 48 тис ро-
бітників В 1916 кількість страйків зросла до 218, а
страйкарів — до 193 тис Наростали й селянські
виступи, частішали розгроми і підпали поміщиць-
ких маєтків та економій Всього за час війни в Ук-
раїні стався 161 селянський виступ

Посилювалися антивоєнні, антиурядові настрої
і в солдатському середовищі, в тому числі і серед
військовослужбовців Південно-Західного та Ру-
мунського фронтів і залог, дислокованих в Україні

Національно-визвольна боротьба, суспільний
рух в Україні могутнім потоком вливалися в єдине
русло загальноросійської боротьби проти самодер-
жавства Набираючи дедалі більших масштабів і
гостроти в умовах тотальної кризи існуючого ладу,
боротьба ця віщувала невідворотні грандіозні по-
трясіння уже в недалекому майбутньому

т
ш

Створення

Української Центральної Ради

априкінці лютого 1917 р несподіванно для
багатьох сучасниікв, але цілком зако-
номірно відбулася фінальна сцена в історії

імператорської (романовської) Роси 24 лютого в
Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового
руху, наступними днями до страйкарів приєдналися
частини столичного гарнізону, а Державна дума,
діяльність якої призупинив цар, стала в опозицію
до уряду 27 лютого самодержавство впало, влада
зосередилася в руках Тимчасового комітету Дер-
жавної Думи 2 березня члени цього комітету прий-
няли від царя акт про зречення і сформували новий
Тимчасовий уряд країни

Революція перемогла Активну участь у петро-
градських подіях взяли українці, що становили
значну частину особового складу гвардійських
полків Підтримавши вимоги страйкуючих
робітників, ті стали на бік Державної Думи На по-
чатку березня в Петрограді утворився Тимчасовий
український революційний комітет, який 2 березня
опублікував відозву до українців Петрограда, за-
кликавши їх спрямувати свою енергію „на завою-
вання власних нацюнально-політичних прав", на-
повнити її „свідомістю власних національних інте-
ресів" Загалом політична діяльність українців у
Петрограді 1917 р мала свою складну історію, до
якої нам доведеться раз v раз повертатися

Відзначимо ще одну особливість Лютневої ре-
волюції В ті дні, коли в столиці імперії нуртували

Українська
революція

т
ш

політичні пристрасті, решта території і населення
країни перебували в стані політичної летарпї. Чи не
найбільшою мірою це стосувалося України

Перші телеграми про революційні події в Пет-
рограді почали надходити в Україну 28 лютого

Голова міської думи Ф Бурчак просив Петро-
град підтвердити достовірність отриманої інфор-
мації І лише вранці 3 березня київська преса
повідомила своїх читачів про крах самодержавства
Коли всі сумніви розвіялись, у Києві стали форму-
ватися нові революційні органи влади Найавтори-
тетнішим серед них була Рада об'єднаних гро-
мадських організацій, її виконком очолив відомий
лікар, громадський діяч М Страдомський Подібні
ради почали діяти у більшості українських міст З
— 5 березня на території України практично було
ліквідовано органи царської адміністрації, владу пе-
ребрали призначені Тимчасовим урядом губернські
й повітові комісари

Перемога революції відкрила широкі можли-
вості для легалізації діяльності політичних партій,
створення різноманітних громадських організацій
Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді берез-
ня виникають ради робітничих і солдатських депу-
татів Але якщо в російській столиці рада робітни-
чих депутатів становила серйозну політичну силу й
мала реальний вплив на Тимчасовий уряд, то в Ук-
раїні ці ради не відігравали провідної ролі й на вла-
ду не претендували, тому про існування тут двов-
ладдя не доводиться говорити Зазначимо, шо ради
робітничих і солдатських депутатів фінансувалися
Тимчасовим урядом

Демократизація суспільства, що відбулася під
впливом революційних зміц, не могла не позначити-
ся на українському русі Його потенційна енергія,
накопичена у народній гущі протягом десятиліть,
ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції
не залишалися бездіяльними в калейдоскопі
політичних змін початку березня 1917 р Українці
мали кілька своїх представників у Київській раді
об'єднаних громадських організацій, а також у раді
робітничих депутатів Але цього було не досить для
відродження національно-визвольного руху 3 бе-
резня в клубі „Родина" Товариства українських по-
ступовців (ТУП) зібралося понад 100 представ-
ників київських і деяких провінційних українських
організацій Якраз на цих зборах народилася ідея
заснування Центральної Ради Однак принципи її
творення, завдання і програмні гасла викликали
гостру полеміку, що не вщухала кілька днів Стар-
ше покоління української інтелігенції — С Єфре-

184

Українська революція

мов, Д Дорошенко, А Ніковський, Л Старицька-
Черняхівська — вважало, що саме ТУП, до якого
воно належало, має стати центром єднання ук-
раїнських сил Молодше покоління на чолі з Д Ан-
тоновичем, сповідуючи соціал-демократичні погля-
ди, наполягало на утворенні принципово нового
центру, де були б представлені всі українські ор-
ганізації За цим, власне, принципом 7 березня
відбулися вибори керівного ядра Центральної Ра-
ди Головою УЦР обрали М Грушевського, який на
той час ще не повернувся до Києва з Москви, де
добував своє заслання Заступниками голови стали
Ф Крижановський — представник кооперативних
організацій Київщини, Д Дорошенко — від ТУПу
і Д Антонович — від українських соціал-демо-
кратів Крім того, було обрано секретаря та скарб-
ника Ради 7 березня, очевидно, і слід вважати да-
тою створення Української Центральної Ради

Відразу Центральна Рада відігравала лише
роль київської міської організації Не змогла вона
одразу сформулювати й політичної платформи своєї
діяльності 9 березня Центральна Рада закликала
український народ домагатися від Тимчасового уря-
ду „всіх прав, які тобі природно належать", обме-
живши їх, проте, публічним використанням ук-
раїнської мови в державних, судових та освітніх ус-
тановах Не йшлося у відозві 9 березня ні про
місце, ні про роль Центральної Ради в цих дома-
ганнях Можна стверджувати що вона в перші
тижні свого існування переживала процес ор-
ганізаційного та ідейного становлення

У подібному стані перебував увесь український
національно-визвольний рух Надто сильного уда-
ру завдано було царизмом упродовж попередніх де-
сятиліть українським організаціям, аби вони спро-
моглися за лічені дні відновити свою діяльність І
все ж успіхи не забарилися Вони були тісно
пов'язані з поверненням в Україну чільного
політичного і громадського діяча, відомого історика
М Грушевського, про високий авторитет якого се-
ред інтелігенції, а відтак і широкого загалу, свідчи-
ло хоча б те, що 1917 р не було, либонь, випадку,
аби той чи інший з'їзд не засвідчив шанобливого
ставлення до голови Центральної Ради Цьому
енергійному лідеру судилося відіграти важливу роль
в історії України, надто в період розвитку рево-
люції

На час його повернення Центральна Рада, як,
зрештою, і весь український рух, була одним з ліво-
флангових у громадсько-політичному житті, посту-
паючись ініціативою російським політичним

партіям і організаціям Грушевський вирішив зла-
мати цей статус-кво

Важливим кроком у цьому напрямі стало прове-
дення у Києві 19 березня української маніфестації
Стотисячна колона під національними синьо-жов-
тими прапорами заповнила центральні вулиці міста
Віче, що завершило маніфестацію, підтримало ре-
золюції, підготовлені Центральною Радою, і на-
самперед про автономію України Для чіткого ви-
значення основних політичних гасел М Грушевсь-
кий наприкінці березня — в першій половині квітня
1917 р виступив із низкою публікацій, починаючи з
програмної статті „Велика хвиля", де, полемізуючи
з поміркованим крилом українського руху — чле-
нами ТУПу, заявив, що „нічого більш помилкового
не може бути тепер, як витягувати старі українські
петиції і подавати їх наново правительству як наші
домагання в данім моменті", й зажадав негайно пе-
рейти від культурно-освітніх вимог до ПОЛІТИЧНИХ

Остаточно викристалізувати політичну програ-
му Центральної Ради і завершити й організацію
мав Всеукраїнський національний конгрес Про йо-
го скликання Рада оголосила наприкінці березня
Підготовка конгресу активізувала українські
політичні сили, які вирішили негайно провести свої
партійні з'їзди 25 — 26 березня це зробило Това-
риство українських поступовців, воно не лише
підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву
на Союз автономістів-федералістів 4 — 6 квітня у
Києві одночасно відбулися установчий з'їзд Ук-
раїнської парти соціалістів-революцюнерів і конфе-
ренція Української соціал-демократичної робітничої
парти 6 — 7 квітня після багаторічної перерви
відновила свою діяльність Українська радикально-
демократична партія Тими самими днями в Києві
зібралися на з їзд діячі українського села, які ство-
рили Українську селянську спілку

Провідні українські політичні сили продемонст-
рували одностайність програмної вимоги національ-
но-територіальної автономії України, а також при-
хильність до ідей соціалізму Консервативна
політична течія в українському русі на той час була
представлена поодинокими діячами, заклики яких
потонули в хорі голосів радикалів і соціалістів Усі ці
з'їзди, безпосередньо пов'язані з підготовкою і
проведенням Всеукраїнського національного кон-
гресу, надавали йому ваги, політичної заангажова-
ності та резонансу

Конгрес відкрився 6 квітня у Києві в присут-
ності дев'ятисот делегатів від різних українських
політичних, громадських, культурно-освітніх 1 про-

185

Історія У краї ни

фесійних організацій. На ньому були представники
Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви,
Петрограда. Вся попередня українська історія не
знала подібних форумів. Не якась там невеличка
групка свідомої української інтелігенції зібралася на
таємну сходку, щоб декларувати національні гасла й
привернути до них увагу народу, а сам він, пробуд-
жений і розкріпачений революцією, приїхав до
Києва викласти свої вимоги. Журналіст „Киевской
мысли", вражений масовістю і ентузіазмом учас-
ників конгресу, назвав його „українським
патріотичним паломництвом". Спогади М.Гру-
шевського, В.Винниченка, М.Галагана, М.Кова-
левського, С.Русової передають враження епохаль-
ності й національної єдності цього конгресу. Ця ро-
бота зводилася врешті-решт до двох речей: обгово-
рення різноманітних аспектів національно-тери-
торіальної автономії України і виборів нового скла-
ду Ради. Обидва завдання вдалося блискуче
вирішити. Ще першого дня делегати одностайно
оголосили, що „тільки широка національно-тери-
торіальна автономія України забезпечить потреби
нашого народу і всіх інших народностей, котрі жи-
вуть на український землі". 8 квітня конгрес обрав
новий склад Ради. Загалом було обрано 118 осіб, у
тому числі М.Грушевського — на голову УЦР і
двох його заступників — В.Винниченка та
С.Єфремова. Мандати членів Ради отримали доб-
ре знані в українському русі діячі: І.Стешенко,
Л.Старицька-Черняхівська, С.Русова, Д.Доро-
шенко, В.Леонтович, В.Прокопович, Є.Чикален-
ко, Ф.Матушевський, І.Шраг, С.Шелухін,
М.Міхновський.

На конгресі висувалися вимоги розширити
склад Ради й збільшити представництво окремих
організацій. УЦР було надано право кооптувати
нових членів, яким вона користувалася, включивши
спочатку до свого складу обрані на всеукраїнських
з'їздах Всеукраїнські ради військових, селянських
та робітничих депутатів, а потім великий загін пред-
ставників національних меншин (202 дійсних
членів і 51 кандидата). Таким чином, у серпні 1917
р. мандатна комісія шостих загальних зборів УЦР
зареєструвала 639 дійсних членів і 4 кандидатів.
На той час розрахунковий склад Ради становив
798 мандатів.

Повний склад УЦР збирався лише на загальні
збори (сесії чи пленум) Ради. Іноді ці збори нази-
валися Великою радою. Таких відбулося 9. Між за-
гальними зборами діяв спочатку Комітет Цен-
тральної Ради, а на початку липня його було реор-

ганізовано в Малу раду, яка відігравала ключову
роль у діяльності УЦР — формувала її політику,
виступала із законодавчими ініціативами. І Велика,
і Мала ради формувалися на фракційних
(партійних) засадах. Найчисельнішою у Раді була
фракція українських есерів; українські соціал-демо-
крати кількісно поступалися їй, але тривалий час
(до січня 1918 р.) відігравали у Раді провідну роль.

Якої

ми хочемо автономії

f " «Дробивши основною стратегічною метою
-• Центральної Ради гасло національно-тери-
— торіальної автономії, М.Грушевський доклав
чимало зусиль, щоб розкрити його глибинний
внутрішній зміст. З цією метою 1917 р. він
опублікував кілька брошур, як-от; „Вільна Ук-
раїна», „Якої ми хочемо автономії та федерації",
„Хто такі українці і чого вони хочуть", „Звідки
пішло українство і до чого воно йде". У брошурі
„Якої ми хочемо автономії та федерації" йдеться
про національно-територіальну автономію пере-

Портрет М.Грушевського (Львів (?), 1906—1907 pp.)

186

Українська революція

довсім ях — про територіальне об'єднання всіх ет-
нічних українських земель. „Ся українська тери-
торія, — зазначав Грушевський, — має бути ор-
ганізована на основах широкого демократичного
(нецензованого) громадського самоупорядкування,
від самого споду („дрібної земської одиниці") аж
до верху — до українського сейму. Вона має вер-
шити у себе вдома всякі свої справи — економічні,
культурні, політичні, содержувати своє військо,
розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами,
землями і всякими натуральними багатствами, мати
своє законодавство, адміністрацію і суд". Отже, за
Грушевським, автономна Україна повинна мати всі
державні атрибути.

Грушевський добре розумів деспотичний, мерт-
вущий для суспільства характер „единой й недели-
мой" Росії, несумісність демократії з такою формою
російської держави: „Ми всі стомлені й знеохочені
страшним і прикрим централізмом старого російсь-
кого режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й
під республіканським червоним стягом. Ми хочемо,
щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві лю-
ди і ним порядкувати без втручання центральної
власті". У федерації він бачив об'єднання в одній
союзній (федеративній) державі кількох національ-
них (білоруси, литовці, латиші, ести, грузини та
ін.), а до функцій федеративної влади відносив:
„справи війни і миру, міжнародні трактати, завіду-
вання воєнними силами республіки, пильнування
одностайної монети, міри, ваги, оплат митових, на-
гляд за поштами, телеграфами (...), надавання пев-
ної одностайності карному й цивільному праву
країв, стеження за додержуванням певних прин-
ципів охорони прав національних меншостей у
краєвім законодавстві".

Таким чином, можна говорити, що Грушевський
розумів федералізм не як повне заперечення неза-
лежної української державності, а як крок їй на-
зустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим
і реальним налагодити національно-державне жит-
тя України.

Перші кроки до здійснення

національно-територіальнї

автономії.

1-й Універсал УЦР

Т If аціональний конгрес, стимулюючи розгор-

I * тання українського руху, надав йому ор-

JL і ганізащйних форм, усталив стратегічні зав-
дання. Резолюції конгресу набули широкого розго-

лосу. Найбільшого політичного звучання вимоги
національно-територіальної автономії набули в ре-
золюціях 1-го Всеукраїнського військового з'їзду
(5 — 8 травня 1917 р.). На нього з'їхалося понад
700 делегатів, що представляли 900 тис. ук-
раїніців-військових армії і тилу.

Резолюції з'їзду були гострими й однозначни-
ми: „… вимагати від Тимчасового правительства та
Ради солдатських і робітничих депутатів негайного
оголошення особливим актом національно-тери-
торіальної автономії України". Цю вимогу посилю-
вав цілий пакет резолюцій із закликами до УЦР
чинити активний тиск на Тимчасовий уряд. З'ізд
розгорнув кампанію боротьби за українізацію
військових частин, об^ав Український військовий
генеральний комітет. Його у повному складі (18
осіб) було кооптовано до складу УЦР. Все це
сприяло зміцненню становища Ради.

До Всеукраїнського військового з'їзду УЦР
виявляла нерішучість у стосунках з Тимчасовим
урядом. Назвемо хоча б побіжно кілька основних
причин. Якщо в березні 1917 р. російські політичні
сили ставилися до Центральної Ради, як і до всьо-
го українського руху, без особливої цікавості, то пе-
ред Національним конгресом і особливо після ньо-
го не упускали нагоди вдатися до випаду проти них.

Холодне ставлення уряду з його прагненням
будь-що дистанціюватися від УЦР та активізація
російського націоналізму в Україні, особливо чор-
носотенців, не створювали грунту для переговорно-
го процесу. Рада ж не наважувалася на рішучий
крок. „Перший Український військовий з'їзд, який
зажадав, аби Центральна Рада негайно вжила
рішучих заходів щодо здійснення данних їй
Національним конгресом доручень, і обрав для до-
помоги майбутній делегації Центральної Ради до
Петрограда свою спеціальну військову делегацію,
поклав край ваганням і нерішучості Центральної
Ради", — писав П.Христюк у „Замітках і ма-
теріалах до історії української революції 1917 —

1920".

16 травня до Петрограда прибула повноважна
представницька делегація УЦР на чолі з заступни-
ками голови Ради В.Винниченком та С.Єфремо-
вим. У портфелі делегації лежали наказ від Цен-
тральної Ради і проекти декларацій Тимчасового
уряду в справі автономії України, утворення Край-
ової ради і Крайового комісаріату. Проекти були
підготовлені М.Грушевським на випадок, якщо
уряд погодиться на пропозиції УЦР. Головна з них
полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд висловив

187

Історія У краї ни

Державний герб
Української Народної Республіки
прийнятий Центральною Радою 22 III 1918

своє позитивне ставлення до автономії України

Не дійшовши порозуміння з Тимчасовим уря-
дом і Петроградською радою робітничих депутатів,
українська делегація наприкінці травня повернулася
до Києва Однак ця поїздка багато що прояснила й
створила умови для переходу в наступ „Наша ек-
скурсія до Петрограда, — згадував лідер парти ук-
раїнських есерів, член УЦР М Ковалевський,—
упевнила нас у тому, що демократичний режим
Роси не матиме життя й нові революційні події мо-
жуть цілком змінити і політичні умови, в яких пере-
бувала українська справа Баланс петроградських
переговорів виявився цілком негативним Треба бу-
ло йти революційним шляхом, шляхом доконаних
фактів І цим шляхом Українська Центральна Рада
після деяких вагань пішла"

Внаслідок невдалих переговорів у Петрограді в
Україні вибухнули політичні пристрасті До того ж
Керенський заборонив проведення 2-го Всеу-
країнського військового з'їзду 28 травня відкрився
Всеукраїнський селянський з їзд, на який прибуло
понад 2500 делегатів з вирішальним і дорадчим го-
лосами Зал Київського купецького зібрання, де
проходив з'їзд, був переповнений Провідною інто-
нацією на засіданнях стали вимоги самочинного
проголошення автономії „Діти нам не простять, як-
що ми не доб'ємося найменшого — національно-
територіальної автономії Коли не допомагають
слова, то допоможуть шаблі Настав для нас час
узяти своє Просити, кланятись ми не будемо, бо то
— наше'" — так категорично закликав вирішити

Великий державний герб
Української Народної Республіки,
прийнятий Центральною Радою 22 III 1918

справу солдат Білик, селянин з Черкащини Про-
лунали на з'їзді й голоси критики УЦР за її
нерішучість, але в ухвалених резолюціях домагання
Ради щодо автономії України дістали підтримку, а
позиції уряду зазнали осуду Не випадково
„Киевская мисль" 6 червня змушена була визнати,
що „минулого тижня хвиля українського народного
руху здійнялася високо й круто" На цій хвилі чет-
верті загальні збори Української Центральної Ради
З червня вирішили звернутися до українського на-
роду із закликом „організуватися і приступити до
негайного закладання підвалин автономного ладу
на Україні" Збори зобов'язали Центральну Раду
негайно підготувати універсал

Робота над ним тривала тиждень 10 травня на
засіданні Комітету Центральної Ради в остаточно-
му читанні було ухвалено й того ж дня на 2-му
Всеукраїнському військовому з'їзді оприлюднено
документ, який дістав назву 1-го Універсалу Ук-
раїнської Центральної Ради 2,5 тис делегатів
з'їзду, які, попри заборону уряду, приїхали до
Києва і ще напередодні поклялися, що „не вернуть-
ся до своїх частин без автономії матері-Украіни", в
урочистій тиші переповненого залу напружено слу-
хали кожне слово декларованого В Винниченком
тексту „ Хай буде Україна вільною Не одділяю-
чись від усієї Роси, не розриваючи з державою
російською, хай народ український на своїй землі
має право сам порядкувати своїм життям Хай по-
рядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним,
рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні

188

Украї нська революція

Українські Збори (Сейм) ( ) І через те ми, Ук-
раїнська Центральна Рада, видаємо цей Універсал
до всього нашого народу й оповіщаємо однині бу-
демо творити наше життя'

Українці зустріли проголошення Універсалу з
радістю і захопленням На адресу УЦР надходили
сотні вітальних телеграм від найрізноманітніших
організацій, деякі з них складали присягу на
вірність Раді Проголошення Універсалу викликало
в Україні друге за силою після повалення царизму
піднесення революційного ентузіазму мас Енергія,
з якою вибухнув український рух, змусила російсь-
ку революційну демократію в Україні переглянути
свої позиції і визнати, що відкриту боротьбу з УЦР
безпрецедентно програно Безумовно, революцій-
ний за формою і змістом акт проголошення Універ-
салу не сприяв загальному зміцненню політичної
ситуації в Роси, ставши, як твердять нині деякі
російські історики, причиною дестабілізації Але
річ у тім, що був він наслідком небажання Тимчасо-
вого уряду принципово розв'язати проблему дер-
жавного устрою Роси після повалення самодержав-
ства і зволікання з цим до розгляду питання на Все-
російських установчих зборах, що, по суті, означа-
ло прагнення російського політичного й державного
істеблішменту зберегти Росію централізованою,
єдиною і неділимою Універсал Центральної Ради
став провісником неминучої децентралізації Роси в
разі п перетворення на крашу демократичну

Українська Центральна Рада

і Тимчасовий уряд:

від протистояння до компромісу

ажаючи довести, що декларовані Універса-
лом слова „однині будемо творити наше жит-
тя" не пустопорожні, Комітет Центральної

Ради 15 червня створив Генеральний секретаріат —
виконавчий орган Ради Першими генеральними
секретарями було обрано В Винниченка (голова),
X Барановського, С Єфремова, Б Мартоса, С Пе-
тлюру, В Садовського, М Стасюка, І Стешенка

Проголошення Універсалу, створення Генераль-
ного секретаріату й активна підтримка цих актів
широкими верствами народу та армії справили
відповідне враження і на Тимчасовий уряд, і на
російську демократію Це змусило уряд шукати ви-
ходу із становища, що склалося не на його користь
29 червня до Києва прибули три міністри Тимчасо-
вого уряду — О Керенський, М Терещенко та
І Церетелі Останній, ключова постать урядової де-

легації, тут-таки відверто заявив, що головна тема
переговорів — налагодження взаємин з Централь-
ною Радою Уряд був готовий піти на серйозні по-
ступки, але зберігши своє реноме Як заявила деле-
гація, він не заперечуватиме проти автономії Ук-
раїни, одначе просить утриматися від декларування
цього принципу й залишити остаточне санкціону-
вання автономії Всеросійським установчим зборам
І Церетелі не приховував нагальної необхідності
для Тимчасового уряду відновити єдність з україн-
цями, аби довести країні, а можливо, й усьому
світові, що „все тут робиться зі згоди центральної
влади і для Установчих зборів" Центральній Раді
пропонувалося укласти угоду з підписанням двома
сторонами спеціальних декларацій, які б свідчили
про одностайність дій, а також порозумітися з
представниками неукраїнської революційної демо-
крати в Україні й надати їй місця у Раді, що сприя-
ло б перетворенню ії із суто національного органу
на територіально-нацюнальний Уряд наполягав на
відкритому осуді Радою методів захоплення влади
Зі свого боку делегація обіцяла, що уряд, прий-
маючи Закони стосовно України, узгоджуватиме їх
з УЦР Вона висловилася за створення крайового
органу влади, фінансування його з державного
бюджету, запровадження при Тимчасовому уряді
посади комісара з українських справ Не викликала
категоричного несприйняття, як це було раніше,
ідея українізації військових частин

Такий підхід сіворював грунт для порозуміння і
конструктивного діалогу, хоч це й вимагало від
УЦР певного компромісу і відступу

2 липня з Петрограда до Києва надійшла теле-
грама з текстом урядової декларації, де мовилося
про визнання Генерального секретаріату як вищого
розпорядчого органу України, а також про те, що
уряд „прихильно поставиться до опрацювання Ук-
раїнською Радою проекту національно-політичного
статусу України в тому розумінні, в якому сама Ра-
да вважатиме це суголосним з інтересами краю" У
відповідь Центральна Рада проголосила 2-й Уні-
версал Там, зокрема, зазначалося „із задоволен-
ням приймаємо заклик правительства до єднання"
Далі йшлося про поповнення УЦР представниками
національних меншин і перетворення її на єдиний
найвищий орган революційної демократи України
Рада обіцяла твердо йти „шляхом зміцнення нового
ладу, утвореного революцією", підготувати „проек-
ти законів про автономний устрій України для вне-
сення їх на затвердження Установчим зборам"
Українська громадськість сприйняла 2-й Уні-

Історія У краї ни

версал як ще один крок до омріяної автономії, хоч у
ньому УЦР вимушена була відмовитися від спроб
„самочинного здійснювання автономії України"
Переговори з урядом В Винниченко назвав пере-
могою українства, якій „було надано правової сили
в юридичних актах державного характеру" „Поро-
зуміння Української Центральної Ради з Російсь-
ким центральним урядом, — писав М Грушевсь-
кий, —відкрило собою нову сторінку в житті Ук
раїни'

„Статус автономії країни"?

Ні.

„Інструкція уряду
Генеральному секретаріатові"

1 ~ ісля досягнення угоди з Тимчасовим урядом

і УЦР: ретельно дотримуючись узятих на се-

J бе зобов язань, почала втілювати здобуті
права

Насамперед вона порозумілася з неукраїнською
революційною демократією Це виявилося справою
неважкою, бо ще до приїзду міністрів Тимчасового
уряду до Києва було зроблено зустрічні кроки 11
липня представники національних меншин уперше
взяли участь в роботі Малої ради М Грушевський
привітав їх як товаришів-співробітників і висловив
сподівання, що спільна праця українців з росіянами,
поляками та євреями „виведе Україну на шлях
розквіту і повної згоди' Того дня різних привітань
було чимало Складалося враження, шо неук-
раїнська сторона, змінивши своє ставлення до ук-
раїнського руху, визнала його провідну роль
Навіть меншовик Таск, котрий напередодні
Національного конгресу погрожував розігнати Ра-
ду багнетами, заявив „Революція створила друге
чудо Треба бути сліпим, аби не бачити того могут-
нього національного руху, що охопив всю Україну
Разом з тим, зникла й та недовіра у меншостей, яка
була на початку революції І я вітаю цей день щиро
як день нашого порозуміння" Однак подальші
події показали, що бажане не стало дійсним

Під час поповнення Ради представниками неук-
раїнської демократи виникла потреба визначення
чисельності українського і неукраїнського пред-
ставництва Після бурхливих дебатів було виріше-
но, що останні становитимуть 30% від загальної
кількості членів УЦР До складу Малої ради
увійшли 18 представників неукраїнських політич-
них і громадських об'єднань

У зв'язку із зростанням обсягу роботи розши-

рювався і вищий виконавчий орган — Генеральний
секретаріат До раніше створених додавалися нові,
як-от секретарства шляхів, торгівлі й промисло-
вості, пошт і телеграфів, державного контролю
Повний склад Генерального секретаріату був сфор-
мований Малою радою 15 липня в такому складі
голова — В Винниченко, члени — Б Мартос,
X Барановський, В Садовський, І Стешенко,
М Стасюк, С Петлюра, В Голубович, О Шульгін,
О Зарубін, М Рафес Представником Генерально-
го секретаріату при Тимчасовому уряді було запро-
поновано П Стебницького Того ж 15 липня
В Винниченко, в супроводі X Барановського та
М Рафеса, вирушив до Петрограда для затверд-
ження складу Генерального секретаріату Тимчасо-
вим урядом, як того вимагала досягнута в Києві
угода У портфелі української делегації лежав
підготовлений Центральною Радою Статут вищого
управління України, який в остаточному варіанті
було названо Статутом Генерального секретаріату
В його преамбулі зазначалося, що Центральна Ра-
да є органом революційної демократи всіх народів
України, її мета — остаточне запровадження авто-
номії України, підготовка Всеукраїнських і Все-
російських установчих зборів Далі у більшості (з
21) статей окреслювалися права й обов'язки Гене-
рального секретаріату За Грушевським, Централь-
на Рада надавала особливого значення Статутові як
першому актові своєї законодавчої діяльності, „ду-
же уважно і пильно стараючись знайти той
спільний грунт, який би об'єднав демократію Ук-
раїни в спільних змаганнях забезпечення інтересів
краю і його людності, їх свобідного і успішного роз-
витку без нарушения відносин до демократи
російської"

Одностайне схвалення Статуту Малою радою в
присутності делегатів національних меншин свідчи-
ло, що досягнуто результату, якого прагнула Рада і
про який говорив М Грушевський Проти підготов-
ки такого документа не заперечував І Церетелі на
переговорах у Києві, а в декларації від 3 липня, зга-
даймо, наголошувалося, що „прихильно уряд поста-
виться до опрацювання Українською Радою проек-
ту нацюнально-політичного статусу України в тому
розумінні, в якому сама Рада вважатиме це суго-
лосним з інтересами краю" Тож УЦР не забарила-
ся винести Статут на суд петроградського
істеблішменту

Тим часом у столиці 2 липня на квартирі
прем'єр-міністра кн Львова відбулося засідання
Тимчасового уряду, присвячене підсумкам перего-

190

У краї нська революція

ворів у Києві Проект декларації уряду, оголоше-
ний Керенським, Церетелі й Терещенком, та їхнє
попередження, що за домовленістю з Центральною
Радою його необхідно прийняти без будь-яких
змін, викликали протест міністрів кадетів Шин-
гарьова, Мануйлова, Некрасова, Шаховського,
Переверзєва, Степанова Незважаючи на це, уряд
більшістю голосів ухвалив декларацію Після цього
міністри-кадети дружньо подали у відставку, що
призвело до чергової урядової кризи

Ситуація загострилася через спробу більшо-
виків 3 — 5 липня підняти повстання в Петрограді
й захопити владу 8 липня Тимчасовий уряд визнав
за необхідне надати пост прем'єр-міністра О Ке-
ренському

Якраз із цим складом уряду, де вже не було
І Церетелі — головного ініціатора й прихильника
досягнутої у Києві домовленості, довелося мати
справу делегації Генерального секретаріату її наче
навмисне послали до Петрограда як „хлопчика для
биття" Згадуючи про стосунки з урядом, голова
Генерального секретаріату згодом писав, що вони
для українців були образливими й огидними Деле-
гація ледве стримувалась, аби не перервати перего-
ворів і повернутися до Києва Урядова комісія кате-
горично відкинула Статут Генерального секре-
таріату як такий, що вийшов за межі досягнутих у
Києві домовленостей, і замінила його 4 серпня на
„Тимчасову інструкцію Генеральному секре-
таріатові", яка, по суті, перекреслювала попередні
домовленості, ставлячи все з ніг на голову Цен-
тральна Рада згадувалася в цій інструкції лише
побіжно, наче й не було переговорів з нею у Києві
Генеральний секретаріат перетворювався на місце-
вий орган Тимчасового уряду, тобто ординарний
адміністративний апарат, який майже не відрізняв-
ся від губернського комісаріату Про ознаки Гене-
рального секретаріату як вищого виконавчого орга-
ну автономної України в інструкіці не було й слова

Його правочинність поширювалася лише на 5 із
9 українських губерній Київську, Волинську,
Подільську, Полтавську і частково Чернігівську,
значно звужувалась компетенція Він втрачав сек-
ретарства військових, продовольчих, судових
справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, по-
збавлявся прерогативи призначення на державні
посади Уряд залишав за собою право в окремих ви-
падках звертатися до органів влади України, обми-
наючи Генеральний секретаріат „Інструкція була не
чим іншим, як цинічним, безсоромним і прово-
каційним зламанням угоди 16 липня й одвертим ба-

жанням видерти з рук українства всі його рево-
люційні здобутки, — підбивав підсумок своєї пет-
роградської міси В Винниченко — І, зрозуміло,
делегація в жодному пункті своєї згоди не дала"

Тиск Тимчасового уряду на делегацію Генераль-
ного секретаріату не обмежувався кулуарними й
кабінетними дискусіями з юристами-фахівцями та
затвердженням урядової „Інструкції" 26 липня в
Києві донські козаки й кірасирський полк вчинили
збройну провокацію проти українського полку
їм Б Хмельницького, внаслідок якої 20 богданівців
було вбито, а ще більше поранено Наприкінці лип-
ня в російській пресі почали з'являтися інсинуації
про таємні зносини УЦР з правлячими колами Ав-
стро-Угорщини та Німеччини Немов за командою
активізувалася діяльність чорносотенних російсь-
ких шовіністичних організацій, які, протестуючи
проти „примусової українізації", намагалися дове-
сти, що політика УЦР є ворожою Роси і супер-
ечить бажанням більшості місцевого населення, а
українська мова — штучна, тож її запровадження
гальмуватиме розвиток освіти і науки Звичайно,
все це, і насамперед урядова позиція, викликало се-
ред українців рішучий опір 6 серпня „Робітнича га-
зета" в передовій статті „Дрібне шахрайство у ве-
ликій справі" так охарактеризувала рішення уряду
„Коли правительство мусило сплатити свого вексе-
ля, з'ясувалося, що Тимчасовий уряд — не є пра-
вительство, гідне великої держави, а є дрібний
крутій, який своїми шахрайствами хоче залагодити
великі політичні проблеми"

У серпні на адресу УЦР надійшли сотні теле-
грам з рішеннями й резолюціями зборів 1 мітингів,
які засуджували ди Тимчасового уряду та його
„Інструкцію" Наведемо одну з таких резолюцій,
опубліковану в „Робітничій газеті" за 12 серпня
1917 р, „Об'єднане засідання представників ор-
ганізацій Олександрівська на Катеринославщині,
парти соціалістів-революцюнерів, соціал-демо-
кратів, залізничних товариств, січі „Хортиця" й то-
вариства „Просвіта", обміркувавши інструкцію
Временного правительства Генеральному секре-
таріатові, гостро засуджує політику буржуазних
членів правительства в українській справі, протес-
тує проти звуження компетенції Генерального сек-
ретаріату шляхом несправедливого обмеження ав-
тономії України й рішуче заявляє, що всіма силами
підтримуватиме Раду в її боротьбі за втілення в
життя конституції України, розробленої Централь-
ною Радою"

„Інструкція" знайшла підтримку лише серед

191

Історія У краї ни

представників парти кадетів Решта учасників шос-
тих загальних зборів УЦР, засудивши позицію уря-
ду, шукала виходу із становища, що склалося На
той час існували дві тенденції, два різних погляди на
розвиток революційної ситуації і в Україні, і в Роси

Радикально настроєні учасники шостих загаль-
них зборів УЦР, насамперед представники
нацюнал-революцюнерів і частина українських
есерів, вважаючи, що революція „стоїть напере-
додні свого поглиблення", наполягали на розриві
стосунків з Тимчасовим урядом і самочинному
впровадженні „Статуту Генерального секре-
таріату" Для цього були навіть формальні підстави
УЦР могла розцінювати рішення уряду як розрив
київських угод, бо в „Інструкції" взагалі не згадува-
лося про автономію України, навіть про те, що це
питання розглядатимуть Всеросійські установчі
збори Таким чином, 2-й Універсал втрачав усякий
компромісний сенс і його денонсація УЦР загос-
трила б політичну ситуацію Рада принаймні мала
змогу повернути собі авторитет революційного
лідера, яким свідомо поступилася задля державо-
творчої діяльності, хай і не повновартісного, але
конкретного закладання підвалин автономної Ук-
раїни

Неважко уявити наслідки відкритої конфрон-
тації з урядом Мабуть, Центральна Рада зазнала
б такої самої долі, як і розігнаний російськими
військами сейм Фінляндії Хтозна, чи це поставило
б крапку в історії українського руху 1917р чи, на-
впаки, надало б нового імпульсу його подальшому
розвиткові В українських сил через їхню слабку
організованість було мало шансів стати переможця-
ми у боротьбі, яка б розгорнулася за таким сце-
нарієм Певно, розуміючи це, більшість у Цен-
тральній Раді обрала іншу тактику Вона полягала в
тому, щоб засудити рішення Тимчасового уряду як
недемократичне і навіть імперіалістичне, одначе не
припиняти співробітництва з ним Загальні збори
прийняли резолюцію, запропоновану фракцією ук-
раїнських соціал-демократів, яка констатувала по-
рушення Тимчасовим урядом угоди від 3 липня, але
обходила мовчанням питання про прийняття чи не-
прийняття „Інструкції" Було подано урядові на за-
твердження 9 (із 14) секретарів Ради, як вимагала
„Інструкція"

Чи не найширше прокоментував ситуацію,
пов'язану з рішенням шостих загальних зборів,
П Христюк „ До рішучої боротьби з російською
буржуазією і Временним правительством, що пере-
бувало під й впливом, не були належно підготовлені

в той час українські народні маси Центральна Ра-
да і Генеральний секретаріат перед цим всіх старань
докладали до поширення між селянством,
робітництвом і солдатами 2-го Універсалу Цен-
тральної Ради й декларації Временного правитель-
ства — ідеї примирення з правительством і не-
обхідності вкласти революційний український рух у
звужені національні й соціальні рамки Отже, не
можна було так різко й раптово міняти свою попе-
редню позицію"

Погоджуючись з деякими наведеними П Хри-
стюком аргументами на користь прийнятого рішен-
ня, зазначимо, однак, що УЦР, давши втягти себе в
коло політичних компромісів угодою від З липня,
так і не змогла виборсатись із цього кола Держав-
на влада, якої прагнула Україна протягом кількох
століть, здавалась близькою і доступною, тож ук-
раїнські діячі, політики-аматори, повірили, що от-
римають іі з рук росіян в обмін на невеликі поступ-
ки Повірили і в те, що, зробивши 1-м Універсалом
імпульсивний рух уперед, до автономії, вони наля-
кали Тимчасовий уряд рішучістю, якої від них не
чекали Але ця рішучість, породжена скоріше
зовнішніми чинниками, аніж внутрішньою го-
товністю до практичного державного життя, вияви-
лася несподіванкою і для самої Центральної Ради
Опинившись у незвичному становищі переможців,
розгублені провідники Ради вдалися до рефлекси
— отих болісних роздумів, притаманних іноді
творчій інтелігенції і згубних для політиків

Виявом згаданої рефлекси був епізод двотижне-
вої „міністерської кризи" в серпні 1917 р, коли
Центральна Рада ніяк не могла щізначитись із
складом Генерального секретаріату Його формува-
ли то В Винниченко, то Д Дорошенко, й лише 21
серпня Мала рада ухвалила запропонований
В Винниченком список Генерального секретаріату,
а 1 вересня Тимчасовий уряд затвердив його

„Інструкція" формально взяла гору над „Стату-
том" Щоправда, конструктивної співпраці між
Тимчасовим урядом і Генеральним секретаріатом
(за винятком спільної боротьби із заколотом гене-
рала Корнілова), по суті, не було Офіційний Пет-
роград зволікав із наданням відповідних повнова-
жень Генеральному секретаріатові, а в жовтні
внаслідок заяви УЦР про проведення Українських
установчих зборів між ними спалахнув новий
конфлікт Цей акт уряд розцінив як намір УЦР
підірвати державну владу В Винниченка виклика-
ли до Петрограда для пояснень, пригрозивши роз-
пустити Раду 22 жовтня він виїхав з Києва, однак

192

давати пояснення урядові не довелося Жовтневе
повстання в Петрограді відкрило нову сторінку в
історії революції

Жовтневі події 1917 р.
у Києві.

Проголошення Української
Народної Республіки

" елеграфні повідомлення про більшовицький
переворот у Петрограді почали надходити до
Києва з другої половини дня 25 жовтня Але

заклики київських більшовиків на спільному
засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських
депутатів підняти повстання і захопити владу не ма-
ли успіху

Того самого дня на вечірньому засіданні Малої
ради з участю представників різних політичних і
громадських організацій було створено Крайовий
комітет охорони реврлюцп в Україні, який підлягав
Центральній Раді Йому підпорядковувалися з ме-
тою охорони революції всі органи влади означеної
території, а також усі сили революційної демократи
До комітету поряд з представниками УЦР та ук-
раїнських політичних партій увійшли представники
російської та єврейської демократи, зокрема біль-
шовики Г Пятаков, И Крейсберг, В Затонський

Поди у Петрограді й пов'язані з ними місцеві
проблеми перебували в центрі київського політич-
ного життя Українська більшість УЦР не вислови-
ла співчуття Тимчасовому урядові, але й не підтри-
мала більшовиків, а відповідальність за те, що
діялося в Петрограді, покладала як на уряд, так і на
більшовиків

Звичайно, цієї позиції не поділяли проурядові
кола Києва, зокрема командування штабу КВО,
вороже наставлене до українців Воно засудило
створення Крайового комітету охорони революції
Присутність у цьому комітеті більшовиків послу-
жила формальною причиною для невизнання його
чинності Напруження у стосунках штабу з УЦР
чимдалі зростало

Щоб не роздмухувати конфлікт і максимально
розширити свою платформу, тобто привернути на
свій бік якнайбільше демократичних організацій
УЦР 27 жовтня ухвалила резолюцію про владу в
країні, де наголошувалося на необхідності переходу
влади „до рук усієї революційної демократи', а не
до рад робітничих і солдатських депутатів, які „ста-
новлять лише частину революційної демократи"

У краї нська революція

Висновок був такий „українська ЦР висловлю-
ється проти повстання в Петрограді й енерпйно бо-
ротиметься з усякими спробами підтримати бунти в
Україні" До Крайового комітету додатково було
включено двох представників козачого з'їзду, двох
— міської думи й представника військового округу
Проте наслідки виявилися невтішними Штаб
округу, знехтувавши резолюцію, відмовився від
співробітництва з Крайовим комітетом, а більшови-
ки заявили про свій вихід з Малої ради В ніч на 28
жовтня Крайовий комітет охорони революції прий-
няв рішення про саморозпуск і виніс це питання на
розгляд Малої ради, аргументувавши свою дивну
за екстремальних умов акцію, небажанням
відповідати за можливий розвиток подій Мала ра-
да, обговоривши на своєму надзвичайному
засіданні рішення Крайового комітету, почала шу-
кати виходу із становища, що склалося

28 жовтня до Києва прибула з фронту підтрим-
ка штабові КВО козача дивізія та загони чехосло-
ваків Командування округу вважало, що в нього
достатньо сил, аби перехопити ініціативу і завдати
удару найрадикальніше настроєним елементам —
більшовикам Оточивши о 18 год Марийський па-
лац, частини штабу КВО заарештували утворений
напередодні більшовицький ревком

Контроль над становищем у місті було втраче-
но, що призвело до збройних інцидентів на Пе-
черську Радянська література зображала їх як ге-
роїчний збройний виступ робітників і солдатів на
підтримку радянської влади, перемогою якого
„підступно скористалася Центральна Рада" На
наш погляд, жовтневі поди у Києві ще чекають
спеціального неупередженого дослідження

З того, як розгорталося повстання, можна зро-
бити висновок про його цілковиту непідготов-
леність Не було ні оперативного плану, ні чітко ви-
значеної мети Сутички, що мали локальний харак-
тер, точилися, в основному, на Печерську, навколо
заводу „Арсенал" У неділю там налічувалося 200-
250 бійців, частину яких становили робітники, а в
понеділок — до 700 чоловік Дивує і мізерна кіль-
кість військ, задіяних штабом КВО проти повстан-
ців, і їх швидка капітуляція

Поди у Києві свідчили про загальну кризу вла-
ди, дезорієнтованість суспільства та його політич-
ної верхівки Провінція звикла жити за імператива-
ми центру Коли ж вони несподівано перестали над-
ходити, вона розгубилася, і лише потім постала
проблема вибору

28 жовтня Генеральний секретаріат, який кілька

193

Історія України

днів залишався в тіні, перебрав функції ліквідовано-
го Крайового комітету охорони революції 29 жовт-
ня В Винниченко інформував сьомі загальні збори
УЦР, що Генеральний секретаріат внаслідок
політичних подій у Роси вирішив взяти у свої руки
справи військові, продовольчі та шляхи сполучення
ЗО жовтня загальні збори УЦР заслухали доповідь
М Грушевського про проект конституції України
Йшлося в ній про Українську республіку як складо-
ву частину федеративної Російської держави Нас-
тупного дня загальні збори УЦР поширили владу
Генерального секретаріату на Херсонську, Катери-
нославську, Харківську, Таврійську (без Криму),
Холмську й частково Курську та Воронезьку гу-
бернії Тоді ж розпочала свою роботу узгоджуваль-
на комісія, якій доручалося розробити умови, не-
обхідні для припинення воєнних дій у Києві До її
складу увійшли всі більш-менш впливові ПОЛІТИЧНІ
сили міста, в тому числі й більшовики На засіданні
комісії було вирішено відновити мир у Києві, виве-
сти з нього викликані штабом війська, розформува-
ти офіцерські й добровольчі загони, а також реор-
ганізувати і демократизувати штаб КВО Рішення
засідання повністю спростовує поширену тезу про
захоплення влади у Києві Центральною Радою
„Повнота влади щодо охорони міста, — зазначало-
ся в цьому рішенні, — покладається на Українську
Центральну Раду, яка діє разом з органами місько-
го самоврядування і радами селянських та робітни-
чих депутатів"

1 листопада Генеральний секретаріат призначив
на посаду командуючого КВО підполковника Пав-
ленка Того самого дня припинився страйк
робітників Києва Значна частина червоног-
вардійців міста перейшла до загонів вільного козац-
тва Хоч більшовицький ВРК продовжував існува-
ти, він не претендував на владу 1 листопада Л Пя-
таков надіслав Раді народних депутатів телеграму, в
якій повідомлялося „Дружними зусиллями більшо-
вицьких і українських солдатів та озброєних черво-
ногвардійців штаб змушений здатися"

Можна сказати, що на той час в Україні не існу-
вало політичних сил, впливовіших за Центральну
Раду Але питання влади на місцях потребує ре-
тельного й ґрунтовного дослідження, бо воно, по-
перше, замовчувалося радянською історіографією
або грубо фальсифікувалося, а по-друге, вирішува-
лося не скрізь однаково Так, у Харкові з надход-
женням повідомлення про повстання в Петрограді
виник військово-революційний комітет, а рада
робітничих і солдатських депутатів проголосувала

за утворення об'єднаного демократичного уряду
країни По кількох днях вона схвалила акт проголо-
шення Центральною Радою Української Народної
Республіки

Однак у загальноукраїнському масштабі аль-
тернативи УЦР не було Київ поступово перетво-
рювався на важливий політичний центр Навколо
нього гуртувалися як українські політичні сили, так
і організації російських та єврейських революційно-
демократичних партій Ця тенденція виразно про-
стежується у виступі М Рафеса 26 жовтня на
засіданні Київської міської думи Лідер бундівців
під впливом більшовицького перевороту заявив
„Наше щастя, що ми живемо в Україні, де є Ук-
раїнська Центральна Рада, до голосу якої прислу-
хається все населення"

Повалення Тимчасового уряду пришвидшило
політичну дезінтеграцію Роси, спричинивши утво-
рення на її теренах регіональних урядів і проголо-
шення автономних державних утворень У листо-
паді Білоруська рада у „Грамоті до білоруського на-
роду" засудила ди більшовиків у Петрограді й
підтримала Комітет порятунку батьківщини і рево-
люції, створений у Ставці верховного головноко-
мандуючого „Союз об'єднаних горців Кавказу"
започаткував уряд Гірської республіки, а в грудні
— Тимчасовий Гірсько-Дагестанський уряд 29
листопада в Уфі татарські Національні збори засну-
вали Урало-Волзькі штати У грудні загальнока-
захський з'їзд проголосив на території Казахстану
(тоді Киргизи) Алаську автономію і обрав пар-
тійно-урядовий центр „Алаш-орда" Надзвичай-
ний загальносибірський обласний з'їзд у Томську
прийняв рішення про автономію Сибіру Було ство-
рено також Кримсько-татарський національний,
Військовий Донський, Кубанський крайовий уряди

7 листопада Центральна Рада ухвалила 3-й
Універсал, який проголосив створення Української
Народної Республіки у федеративному зв'язку з
Російською державою Як територія УНР ним ви-
значалися „землі, заселені у більшості українцями",
тобто ті, що на них кількома днями раніше було по-
ширено юрисдикцію Генерального секретаріату
Крім того, Універсал декларував програму соціаль-
но-економічних і політичних реформ, націоналі-
зацію землі, запровадження 8-годинного робочого
дня, встановлення державного контролю над ви-
робництвом, розширення місцевого самоврядуван-
ня, забезпечення свободи слова, друку, віри,
зібрань, союзів, страйків, недоторканність особи і
житла

У краї нська революція

Проголошення Української Народної Рес-
публіки стало визначною історичною подією, яка
знаменувала відродження української державності
у XX ст Однак, з погляду сьогодення, текст 3-го
Універсалу не може не викликати критичних заува-
жень Проголошуючи створення Української На-
родної Республіки з метою захисту українського
народу від петроградських заколотників, Цен-
тральна Рада водночас прагнула „дружнього вели-
кого будівництва нових державних форм, які дадуть
великій і знеможеній Республіці Роси здоров'я, си-
лу і нову будучність" Таким чином, зваливши на
свої плечі основний тягар перетворення Роси на фе-
деративну республіку, УЦР добровільно зобов'язу-
валася „силами нашими помогти Роси, щоб вся рес-
публіка Російська стала федерацією рівних і
вільних народів" На думку Д Дорошенка, „це бу-
ло явно непосильне й непотрібне для України зав-
дання"

У листопаді 1917 р Центральна Рада діяла, ке-
руючись власною ідеологією Навіть 3-й Універсал
дався їй не просто До цього акту п підштовхнули
зовнішні чинники — поди у Петрограді та захоп-
лення влади більшовиками Не вірячи в можливість
їхньої остаточної перемоги, УЦР зробила ставку на
федеративну Росію У листопаді в „Народній волі"
М Грушевський закликав рятувати Російську феде-
рацію „Висловивши своїм Універсалом тверду во-
лю силами Української республіки рятувати
цілісність і єдність Федеративної Роси, ми мусимо
негайно вжити всіх заходів до того, щоб виявити цю
волю в ділі ( ) Федеративна Росія для нас цінна і
потрібна, і ми мусимо іі порятувати всіми силами"

Далі ми побачимо, як багато енергії і часу Цен-
тральна Рада витратила, намагаючись витворити
демократичну, федеративну Росію Але її спроби
виявилися марними Більше того, вона вступила в
конфлікт з більшовиками, змарнувавши час, необ-
хідний для консолідації українських сил

Українсько — більшовицька
війна

іквідувавши Тимчасовий уряд у Петрограді,
І більшовики не змогли до кінця року поши-
tfZ рити свій вплив за межі Центральної Роси,
їм не завжди вдавалося швидко зосередити владу
на місцях у руках рад, які до того ж не були готови-
ми виконувати функції державних органів, бо не
мали ні відповідних структур, ні досвіду Чимало з
них і більшість регіональних урядів Роси прямо ви-

словлювалися за оформлення однорідного демокра-
тичного уряду країни Великі надії покладалися на
Всеросійські установчі збори, вибори до яких
відбулися в листопаді—грудні 1917 р Вони показа-
ли, шо більшовиків підтримує неповних 25% ви-
борців, тоді як партію есерів — понад 40% В Ук-
раїні за більшовиків голосувало заледве 10% ви-
борців, а за українські парти — понад 75%

Хоч політичне становище в країні, що звикла до
централізованих форм управління, скидалося на ха-
ос, справа демократи, принаймні самим демокра-
там, не здавалася безнадійно програною Однак
Роси не вдалося стати на шлях демократи, для Ук-
раїни ж він був сповнений грізних випробувань

Захопивши владу в Петрограді, Ленін точно
визначив, що для її збереження контроль над
армією куди важливіший за результати виборів до
Установчих зборів Протягом 1917 р більшовики
чи не повністю розклали стару російську армію, во-
роже до них наставлену, одначе з нею та її гене-
ралітетом не можна було не рахуватися Вона по-
всякчас загрожувала їхньому перебуванню при
владі Це добре розумів Ленін

9 листопада Раднарком видав наказ про заміну
верховного головнокомандуючого генерала Ду-
хоніна, який відмовився коритись більшовикам,
прапорщиком Криленком Водночас полковим і
дивізійним комітетам надавалося право вести пере-
говори з противником про перемир'я на своїх ділян-
ках оборони „Братання" з ворогом швидко поши-
рювалося вздовж лінії фронту Ленінському ударові
не бракувало точності „З моменту надання такого
права полкам і дивізіям, — писав М Криленко, —
і наказу розправлятися з кожним, хто посміє чини-
ти перепони переговорам, справу революції в армії
було виграно, а справу контрреволюції безнадійно
програно"

Повалення Тимчасового уряду, розклад старої
армії, вихід із світової війни шляхом братання з во-
рогом остаточно підірвали соціальні та економічні
підвалини, на яких трималася країна, розпочалася
ланцюгова руйнівна реакція у всіх сферах держав-
ного, політичного, економічного і соціального жит-
тя Цю реакцію пришвидчила червоногвардійська
атака на капітал Буквально за кілька місяців Росія
перетворилася на країну маргіналів, людей, позбав-
лених соціального статусу й безвідповідальних пе-
ред законом і моральними нормами Якраз такими
стали мільйони безробітних і демобілізованих
Після розгону більшовиками Установчих зборів
суспільство втратило можливість мирним демокра-

195

Історія У краї ни

тичним шляхом впливати на владу Кілька років ос-
новною формою політичного діалогу в країні була
збройна боротьба Недовойована світова війна
обернулася на страхітливішу — громадянську

Центральна Рада, як і більшість російської ре-
волюційної демократи, засуджувала деструктивну
руїнницьку політику більшовиків У заяві Генераль-
ного секретаріату ЗО листопада їх було названо
„безвідповідальними людьми, які розуміють рево-
люцію як долання всякого організованого життя"
УЦР прагнула припинення війни правовими засо-
бами В 3-у Універсалі наголошувалося на не-
обхідності „примусити спільників і ворогів негайно
розпочати мирні переговори" Це свідчило українці
й більшовики по-різному бачать механізм завер-
шення війни За Універсалом до офіційного підпи-
сання миру кожен громадянин Республіки України
разом з громадянами всіх народів Російської Рес-
публіки повинен стояти твердо на своїх позиціях як
на Фронті, так і в тилу" І ще одна суттєва деталь
Центральна Рада вважала, що повноважним
суб'єктом ведення переговорів від Роси має висту-
пати не Рада народних комісарів, а створений за
згодою всіх соціалістичних політичних сил країни
центральний уряд 9 листопада Генеральний секре-
таріат прийняв постанову про необхідність завер-
шення війни і порядок підписання мирного догово-
ру Ця постанова, як і 3-й Універсал, різко негатив-
но відреагувала на заклик Леніна до солдатів само-
чинно оголошувати перемир'я, бо це неминуче
віддаляло початок організованих переговорів і дез-
організовувало армію, що, своєю чергою, відкрива-
ло ворогові шлях в Росію і неминуче б призвело до
окупації України німцями Цього УЦР у той час не
хотіла

Центральна Рада й Генеральний секретаріат з
метою стабілізації становища в країні і недопущен-
ня анархії в армії закликали регіональні уряди ство-
рити однорідний соціалістичний уряд 17 листопада
було прийнято рішення взяти ініціативу формуван-
ня такого уряду в свої руки, а 23 числа ухвалено
об'єднати Південно-Західний і Румунський фрон-
ти в один — Український

Не всі з цих заходів виявилися ефективними
Намагання створити федеральний уряд — далі
намірів і балачок справа не просунулася, що, зви-
чайно, було на руку більшовикам, які вбачали у
Центральній Раді свого основного суперника в бо-
ротьбі за владу Вони спрямували проти неї цілу
низку політичних і воєнних ударів Розгорнулася
шалена пропагандистська кампанія, в перебігу якої

Центральну Раду змальовували як контррево-
люційну, буржуазно-нацюналістичну організацію,
що веде таємні переговори з генералом Каледіним
Це — по-перше По-друге, вживалися заходи для
підриву єдності Центральної Ради Важливу роль у
цьому мали відіграти ліві елементи у фракціях ук-
раїнських соціал-демократів та есерів По-третє,
через більшовицькі організації України проводилась
ідея переобрання Центральної Ради на Всеу-
країнському з їзді рад шляхом забезпечення на ньо-
му необхідного більшовикам складу делегатів І, по-
четверте, чинився силовий тиск 27 листопада в
Могилеві при ставці більшовики створили рево-
люційний польовий штаб для боротьби з військами
Каледіна, Дутова і Центральної Ради їх оголосили
контрреволюційними

У відповідь на дії червоного Петрограда Гене-
ральний секретаріат наказав розрізненим українізо-
ваним частинам, що перебували за межами України,
перебазуватися в УНР, а ЗО листопада обеззброїв і
вислав з Києва по-більшовицькому настроєні час-
тини міського гарнізону 23 листопада на Ук-
раїнському фронті було укладено перемир'я
Врешті, Центральна Рада дала згоду на проведен-
ня у Києві з'їзду представників робітництва, вояц-
тва та селянства України (Всеукраїнського з'їзду

рад)

Не можна не завважити, що дії УЦР і Гене-
рального секретаріату стосовно Петрограда мали
оборонний характер Більшовики випереджали
лідерів УЦР на крок чи два у політичній грі,
нав'язуючи їм зручні для себе умови Так, звинува-
тивши їх в обеззброєнні пробільшовицьких частин у
Києві більшовики те саме робили з українізовани-
ми частинами на Північному та Західному фронтах,
блокуючи їхню передислокацію в Україну Крилен-
ко чинив всілякі перепони на шляху створення Ук-
раїнського фронту Яскравим виявом агресивності
Петрограда щодо України став ультиматум РНК
до УЦР від 4 грудня — класичний зразок рево-
люційної демагоги, яким створювався черговий пре-
цедент для розпалювання конфлікту У чому ж зви-
нувачував цей документ Центральну Раду3 Насам-
перед у тому, що вона „веде двозначну буржуазну
політику" Далі цей невиразний аргумент розшиф-
ровувався, як небажання Ради скликати Всеу-
країнський з'їзд рад, що, мовляв, заважало РНК
визнати УЦР повноважним представником трудя-
щих мас України Звинувачення було надуманим,
бо згаданий з'їзд мав відкритися 4 грудня в Києві,
про що, звичайно, не могли не знати в Петрограді

196

У краї нська революція

Як бачимо, ультиматум нехтував об'єктивні обста-
вини Натомість мовилося в ньому про „кроки" Ра-
ди, які унеможливили угоду, бо накази Генерально-
го секретаріату про передислокацію українізованих
частин на територію України призвели до дезор-
ганізації фронту Розмежування між фронтами, за-
значалося в ультиматумі, могло бути проведене „ли-
ше шляхом організованої угоди урядів обох рес-
публік" Що ж, більшовики, розваливши стару
армію, намагалися звинуватити в цьому Централь-
ну Раду Після преамбули йшлося про те, що
найбільше турбувало Смольний обеззброєння Ра-
дою пробільшовицьких частин і пропуск на Дон ко-
зачих підрозділів Але якщо на початку ультимату-
му РНК визнавав Українську Народну Республіку
і навіть її право повністю відділитися від Роси, то
останні з його претензій були не чим іншим, як без-
церемонним втручанням у внутрішні справи УНР
У завершальній частині цього документа повторю-
валися ті самі звинувачення й висувалася вимога
взяти участь у боротьбі „з контрреволюційним ка-
детсько-каледінським повстанням" У разі неприй-
няття означених вимог протягом 48 годин РНК
оголошував Центральну Раду „в стані відкритої
війни проти Радянської влади в Роси і на Україні"
Принизлива й неприйнятна для Центральної
Ради форма ультиматуму, очевидно, була
необхідною Раднаркомові для збройного втручання
у внутрішні справи України Це засвідчив у „Запи-
сках о гражданской войне" В Антонов-Овсієнко
„Зіткнення з Радою уявлялось абсолютно невідво-
ротним, і при мені тов Криленко, за вказівкою
Смольного, відправив у Київ ( ) ультиматум"

4 грудня в Києві відкрився з'їзд представників
робітництва, вояцтва та селянства України (Всеу-
країнський з'їзд рад), в роботі якого взяли участь
понад 2,5 тис делегатів Більшовики, виявившись у
значній меншості, з самого початку з'їзду зро-
зуміли, що їм не вдасться не лише переобрати склад
Центральної Ради, а й внести суттєвий розкол у
національний рух Ультиматум РНК делегати
розцінили як замах на УНР „Всеукраїнський з'їзд
рад селянських, робітничих і солдатських депутатів
стверджує, що централістичні заміри теперішнього
московського (великоруського) правительства, до-
водячи до війни між Московщиною і Україною, за-
грожують до решти розірвати федеративні зв'язки,
до яких прямує українська демократія" Висловив-
ши повну підтримку Центральній Раді, з'їзд
вирішив недоцільним переобирати іі склад, тим
більше, що 9 січня 1918 р мали відбутися Всеу-

країнські установчі збори, яким УЦР повинна була
передати владу Більшовики-делегати не могли дати
жодних пояснень проголошенню ультиматуму, що
став для них цілковитою несподіванкою

Українські більшовики опинилися в складній си-
туації 5 грудня вони та їхні прибічники (загалом
124 делегати) залишили зал Всеукраїнського з'їзду
рад у Києві, мотивуючи це рішення неправо-
чинністю з'їзду Того самого дня Генеральний сек-
ретаріат дав офіційну відповідь Раднаркомові на
його ультиматум, в якій, зокрема, зазначалося, що
„неможливо одночасно визнавати право на самови-
значення „аж до відокремлення" і робити грубий
замах на це право, накидаючи свої форми політич-
ного ладу державі, яка самовизначилася" Рішуче
відкидалися спроби Раднаркому втрутитись у дер-
жавне й політичне життя УНР „Претензії народ-
них комісарів на керування українською демо-
кратією, — наголошувалось у відповіді, — тим
менше можуть мати якесь виправдання, що ті фор-
ми політичного правління, які накидають Україні,
дали на території самих Народних комісарів такі
наслідки, що цілком не викликають заздрості До-
ки у Великороси розвивається анархія, економічні,
політичні та господарчі розрухи, доки там панує
груба сваволя та нищення всіх свобод, які одвоюва-
ла в царизму революція — Генеральний секретаріат
не визнає потрібним повторювати цю сумну спробу
на території українського народу" Як бачимо, це не
було пошуком компромісу з Петроградом

Разом з тим Центральна Рада недооцінювала
тієї загрози, що виходила від більшовиків Із груд-
ня на загальних зборах УЦР В Винниченко висло-
вився так „Ці комісари — люди відірвані від жит-
тя Вони відвикли від практичного життя, перебу-
ваючи довгий час емігрантами за кордоном
Національних здобутків вони так само не вміють
цінити, як той панич, що не працював тяжко, не
вміє цінити кришки хліба Від своєї програми ми ні
на крок не відступимо Можна сподіватись, що
прийде ще і такий час, коли нам доведеться борони-
ти здобутки революції від загальноросійської ре-
акції, котра неодмінно почнеться, коли впаде пра-
вительство народних комісарів Тоді в Роси знову
може запанувати Микола Другий, і він не схоче
терпіти у себе під боком вільного народу Через те
Генеральний секретаріат весь час готується до бо-
ротьби з цією небезпекою"

Насправді ж більшовики виявилися спритними
практиками, обізнаними з життям До того ж вони
остаточно відкинули моральні принципи в політиці

197

Історія України

Мета виправдовувала будь-які засоби. Хоч їхній
ультиматум визнавав право українського народу на
самовизначення аж до повного відокремлення, це
не завадило Раднаркомові послати в Україну свої
війська. Перші ешелони під командуванням
Ховріна і Сіверса прибули до Харкова 9 грудня.
Місцевий ревком на чолі з більшовиком Артемом
застерігав радянські частини „від будь-яких воро-
жих дій проти харківських радівців". З останніми,
читаємо в Антонова-Овсієнка, „місцеві більшовики
об'єднано працювали у „Ревштабі" й не вважали
можливим стати у конфлікт з Центральною Ра-
дою". Однак за наказом Сіверса в ніч на 10 грудня
було обеззброєно українізований бронедивізіон. 11
грудня до міста прибув командуючий російськими
радянськими військами В.Антонов-Овсієнко.
Харків став їхнім форпостом. Там було встановлено
жорсткий режим. Штаб загону Сіверса перетво-
рився на судилище, В Антонова-Овсієнка є згадка
про члена революційного суду матроса Грушина,
який „вважав, шо кожен білоручка підлягає зни-
щенню".

В цей час до Харкова приїхала група делегатів,
яка залишила київський з'їзд рад. 11—12 грудня
під охороною радянських військ нашвидкуруч було
інсценізовано альтернативний з'ізд рад. На ньому
200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад
300 існуючих в Україні) і військово-революційних
комітетів. Незважаючи на це, правочинність з'їзду,
на відміну від київського, сумнівів не викликала. За
сценарієм більшовиків цей, так званий, з'їзд схва-
лив повстання у Петрограді та політику Раднарко-
му, проголосив встановлення радянської влади в
УНР і обрав Центральний виконавчий комітет рад
України, який своєю чергою створив Народний сек-
ретаріат — радянський уряд України. ЦВК рад
України і Народний секретаріат були маріонеткови-
ми утвореннями червоного Петрограда й не мали
особливого авторитету навіть серед більшовиків
Харкова. Зате це була справжня знахідка для Рад-
наркому, яка дала йому змогу формально залишати-
ся осторонь подій в Україні, представивши їх як
внутрішній конфлікт між радами робітничих та сол-
датських депутатів і Центральною Радою. 17 груд-
ня ЦВК рад України опублікував маніфест про по-
валення Центральної Ради й Генерального секре-
таріату, а наступного дня створив крайовий комітет
боротьби з контрреволюцією. Тим часом з Росії
прибули радянські частини під командуванням Єго-
рова, Сіверса та Сабліна й повели наступ на Донбас
і південь України.

Центральна Рада й Генеральний секретаріат
вживали заходів для припинення агресії. 15 грудня
було створено Особливий комітет оборони України
(М.Порш, С.Петлюра, В.Єщенко), а 18 грудня
призначено полковника Капкана командуючим всім
українським військом для боротьби з більшовика-
ми. 26 грудня Генеральний секретаріат прийняв по-
станову про створення армії УНР на засадах доб-
ровільності та оплати. Але й цього було замало. Не
розпустивши харківського „уряду" й не заборонив-
ши більшовицьку партію, що діяла цілком легально,
відіграючи роль п'ятої колони, УЦР поставила се-
бе й Українську державу у надзвичайно складне
становище. 25 грудня Антонов-Овсієнко віддав
наказ про загальний наступ радянських військ про-
ти УНР. Першим зазнав більшовицького удару Ка-
теринослав, де заздалегідь було підготовлено пов-
стання робітників. Відтак настала черга Олек-
сандрівська (2 січня), потім Полтави (6 січня).

Для Центральної Ради такий поворот справ
виявився цілком несподіваним. Не могли змінити
становища й відозви Генерального секретаріату до

Симон Петлюра

198

У краї нська революція

громадян України та солдатів 2 січня, де йшлося
про те, що „Центральна Рада не допустить, аби
всякі попихачі імперіалістичної великоруської бур-
жуазії зруйнували власть відродженої великої На-
родної Республіки Української". На засіданні Ма-
лої ради, що відбулося 6 січня у зв'язку з наступом
більшовицьких військ, представник Одеси у своїй
промові зазначив: „Большевизм росте, як пошесть"
і для успішної боротьби з ним запропонував оголо-
сити самостійність України. Цю думку підтримали
кілька промовців. Власне, з аналогічною пропо-
зицією ще 20 грудня 1917 р. виступав на засіданні
Генерального секретаріату М.Шаповал, а 26 груд-
ня її знову висунув М.Ковалевський. Обміркував-
ши цю проблему, Мала рада 11 січня ухвалила 4-й
Універсал, який проголошував самостійність УНР

Перш ніж зачитати текст 4-го Універсалу,
М.Грушевський у короткому виступі в Малій раді
наголосив на двох основних мотивах прийняття
рішення: „дати нашому правительству змогу дове-
сти справу миру до кінця і захистити від усяких за-
махів нашу країну".

Історичне значення 4-го Універсалу загаль-
новідоме. Проголосивши Україну незалежною су-
веренною державою, він завершив процес складно-
го, суперечливого розвитку українського національ-
но-визвольного руху, який врешті-решт відкинув
ідеї автономії та федералізму. Але знову ж таки не
можна не побачити, що цей кульмінаційний момент
в історії державотворення України не збігається з
найвищим піднесенням українського національного
руху, більше того, він настав в один з кризових йо-
го періодів. Характеризуючи стан тогочасного ук-
раїнського суспільства, М.Грушевський змушений
був констатувати: „Більшовицька агітація не мину-
ла без сліду. У війську і в тилу розграбовували й
розкрадали військове майно, решту кидали на поги-
бель і розходилися самочинно додому, в додатку
грабуючи та розбираючи часом і те, що стрічалося в
дорозі. У села все більше напливало елемента
анархічного, що поривав за собою частини селянст-
ва й тероризував навіть найбільш відпорні. Грабу-
вання і нищення панських маєтків, фабрик і заводів
приймало все більш масовий характер. Гинуло ба-
гатство краю, підтинались його продуктивні сили".

14 січня спалахнули інспіровані більшовиками
збройні виступи проти влади УЦР в Миколаєві та
Одесі. Того самого дня у Києві було запроваджено
стан облоги. 16 січня в столиці розпочався зброй-
ний виступ окремих частин міського гарнізону і
робітників заводу „Арсенал", спрямований проти

УЦР. Та й у ній самій діяла група лівих українських
есерів, яка намагалася підірвати її зсередини. Цих
людей вдалося вчасно заарештувати. На такому тлі
гідним пошани й пам'яті прийдешніх поколінь по-
став подвиг кількасот київських студентів і гімна-
зистів, які 16 січня неподалік станції Крути вступи-
ли у нерівний бій з переважаючими силами ворога й
геройськи загинули за українську ідею.

22 січня війська УНР під командуванням
С.Петлюри та Є.Коновальця придушили повстан-
ня в Києві, однак ця перемога не мала стратегічно-
го значення. Наступ більшовицьких військ продов-
жувався. 25 січня члени Малої ради й Ради народ-
них міністрів (таку назву дістав Генеральний секре-
таріат після проголошення 4-го Універсалу) зали-
шили Київ. Спочатку вони перебралися до Жито-
мира, а потім — до Сарн. Тепер врятувати УЦР
від остаточного більшовицького розгрому могла ли-
ше допомога країн Четверного союзу.

Брестський мирний договір:

підготовка й підписання

/'" сінь 1917 р. була четвертою в історії світо-
I ' вої війни. Росія однією з перших серед вою-
ilv,,«- ючих сторін не витримала воєнних випро-
бувань, — їхнім безпосереднім відлунням стали
Лютнева й Жовтнева революції. Активно викори-
стовуючи гасло негайного припинення війни,
більшовики прийшли до влади в Росії.

Боротьба за мир, розгорнута Леніним в кінці
1917— на початку 1918 p., була добре продуманим
засобом боротьби за владу в партії, державі й
міжнародному революційному русі.

Радянська історіографія завжди подавала
ленінську лінію на переговорах у Бресті як єдино
правильну, що уможливила країні здобуття „мирно-
го перепочинку". У що вилився цей „перепочинок"
для Росії? Рівень життя 1918 р. катастрофічно зни-
зився навіть порівняно з 1917 p., голод став жор-
стокою реальністю для міського населення, зупини-
лося промислове виробництво, війна перетворилася
із зовнішнього чинника на внутрішній. Втративши
союзників на міжнародній арені, Росія на довгі ро-
ки опинилася в самоізоляції. Зате вистояла і навіть
зміцнила свої позиції влада більшовицької партії та
її вождя.

Якщо сепаратний мирний договір і дав перепо-
чинок, то лише країнам Четверного союзу. Ліквіду-
вавши у листопаді 1917 р. Східний фронт, Німеччи-
на і Австро-Угорщина перекинули свої війська на

199

Історія У краї ни

захід, де вперше отримали кількісну перевагу Війна
точилася ще майже рік, сіючи руйнування і смерть
Брестський мирний договір вніс значні коректи-
ви у розвиток міжнародного революційного руху,
переписавши сценарій передбачуваної світової ре-
волюції За соціал-демократичними канонами, роз-
робленими ще задовго до війни, світова революція
мала розпочатися в Німеччині, бо лише там могла
здобути перемогу На початку 1918 р ця країна, й
особливо Австро-Угорщина, стояли на порозі вели-
ких соціальних струсів, і якраз на них розраховува-
ли ліві комуністи на чолі з М Бухаріним, обстоюю-
чи гасло світової революції та революційної війни
Ленін доклав чимало сил до нейтралізації лівих ко-
муністів, знову продемонструвавши свою необме-
жену владу над верхівкою більшовицької парти
Внаслідок підписання Брестського миру питання
про революцію у Німеччині було відкладене до
осені Таким чином, головним плацдармом світової
революції стала Росія, а отже, й незмірно зріс авто-
ритет Леніна 1918 р його постать набула плане-
тарного масштабу, відтіснивши на задній план
вождів німецької соціал-демократи К Лібкнехта та
Р Люксембург

9 листопада, коли Ленін запропонував солдатам
самочинно на рівні полків і дивізій вести перегово-
ри про перемир'я, Українська Центральна Рада, як
уже зазначалося, оприлюднила 3-й Універсал, в
якому не могло не знайти місця питання миру В но-
тах, відозвах, постановах Генерального секретаріату
й УЦР засуджувалися дії більшовиків, які виходи-
ли за межі загальновизнаних норм міжнародного
права, нехтуючи зобов'язання, взяті перед союзни-
ками Українські політики намагалися апелювати до
суспільної свідомості громадян Роси та України, але
це не вплинуло на Раду народних комісарів

2 грудня у Брест-Литовському більшовицька
делегація підписала з представниками командуван-
ня німецького та австро-угорського Східного фрон-
ту договір про перемир'я, який передбачав підго-
товку й підписання найближчим часом мирного до-
говору

За обставин, що склалися, діячі УЦР почали
усвідомлювати вони не встигають за розвитком
подій Тож постала дилема залишатися на старих
позиціях, остаточно втративши вплив на армію, чи
змінити тактику

Про свій намір стати на шлях самостійних
міжнародних відносин Генеральний секретаріат ого-
лосив у ноті до всіх воюючих і нейтральних країн у
справі миру від 11 грудня Попередньо нота обгово-

рювалась і була схвалена Малою радою В ній дек-
ларувалися принципи, на яких УНР вважала за не-
обхідне вести мирні переговори Зокрема, мир мав
бути загальним, забезпечити всім народам право на
самовизначення, не допускати ні анексій, ні контри-
буцій Посилаючись на проголошення 3-м Універ-
салом Української Народної Республіки, Генераль-
ний секретаріат обстоював своє право на міжна-
родні зносини й застерігав, що влада РНК „не про-
стягається на Українську Республіку", а також, що
мир „може мати силу для Української Республіки
тільки тоді, коли його умови прийме і підпише пра-
вительство Української Народної Республіки" За-
являючи про свій намір взяти участь у Брестських
мирних переговорах, Генеральний секретаріат напо-
лягав на тому, щоб справу миру було остаточно за-
вершено на міжнародній конференції всіх воюючих
держав

Обставини спонукали українців втягнутись у
переговорний процес, ініційований більшовиками й
представниками Четверного союзу Зважитися на
подібний крок керівникам УНР було нелегко, їхні
зовнішньополітичні симпатії залишалися на боці
Антанти, до того ж російська громадська думка не
раз звинувачувала і Грушевського, і Винниченка в
австро- і германофільстві, тож переговори могли
викликати нову хвилю нападок Про намір ук-
раїнців іти своїм шляхом, не спалюючи мостів у сто-
сунках з країнами Антанти, свідчив виступ гене-
рального секретаря міжнародних справ
О Шульгіна на восьмих загальних зборах УЦР, які
відкрилися 12 грудня „Більшовики хотять заклю-
чите сепаратний мир, ми ж на це не згодні, ми не
допустимо, щоб німці та австрійці перекидали свої
полки на англійців, французів та інших Ми стоїмо
за загальний мир" Ясна річ, це говорилося з
наміром бути почутими у Парижі та Лондоні Од-
наче напівофіційні стосунки з Антантою так і не
стали офіційними

Розуміючи, що присутність у Бресті українців
— це додатковий важіль впливу на переговорний
процес, 13 грудня 1917 р делегації Німеччини та її
союзників висловили згоду на участь у мирних пе-
реговорах повноважних представників УНР Після
кількаденного бурхливого обговорення восьмі за-
гальні збори УЦР ухвалили послати до Брест-Ли-
товського делегацію, склад якої визначили цен-
тральні комітети УПСР 1 УСДРП її головою було
призначено В Голубовича, а членами — М Ле-
витського, М Любинського, М Полоза та О Сев-
рюка

200

У краї нська революція

28 грудня 1917 р (9 січня 1918 р за н ст ) у
Брест-Литовському розпочалося перше пленарне
засідання мирної конференції В ній брали участь
близько 400 офіційних представників краін-учас-
ниць Хоч українській делегації, одній з наймалочи-
сельніших, ще бракувало досвіду, вона виявляла не-
абияку активність, завзято захищаючи національні
інтереси Керівник австро-угорської делегації граф
О Чернін записав у своєму щоденнику „Українці
значно відрізняються від російських делегатів Во-
ни менш революційні й незмірно більше цікавлять-
ся власним краєм, аніж загальним соціалізмом ( )
їхні змагання спрямовані на те, щоб стати якнайш-
видше самостійними Вони ще не зовсім ясно уяв-
ляють, чи це має бути повна міжнародна са-
мостійність, чи самостійність у рамках російської
федеративної держави Видно, що дуже
інтелігентні українські делегати мають намір вико-
ристати нас як трамплін для наскоку на більшо-
виків Вони йшли на те, аби ми визнали їхню са-
мостійність, а тоді виступлять із цим fait accompli
(довершеним фактом) перед більшовиками, які бу-
дуть приневолені прийняти їх як рівноправних при
підписанні миру"

Як слушно завважив О Чернін, першим нагаль-
ним завданням делегації УНР було утвердити себе
повноправною і окремою політичною стороною 29
грудня це питання розглянула й позитивно виріши-
ла конференція Від імені держав Четверного сою-
зу О Чернін офіційно заявив „Ми визнаємо ук-
раїнську делегацію самостійним і повноважним
представництвом самостійної Української Народної
Республіки" Аналогічну заяву зробив Л Троць-
кий, оголосивши, що „не бачить жодної перешкоди
для участі української делегації в мирних перегово-
рах" Остання, підкреслив нарком іноземних справ
РСФСР, „виступає тут як самостійна делегація, і
такою визнає іі російська делегація

Декларуючи власну позицію, українська деле-
гація спиралася на ноту Генерального секретаріату
від 11 грудня Але однозначно негативне ставлення
країн Антанти до переговорів перекреслювало
надію на загальний характер миру Він мав носити
сепаратний характер Тож і делегацію, і Централь-
ну Раду хвилювало питання, наскільки прийнятним
буде цей мир для України

Українці зажадали забезпечення територіальної
цілісності УНР, тобто „приєднання до України
Холмщини та Підляшшя, й плебісциту в Східній
Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Ук-
раїні"

Така позиція скидалася на територіальну пре-
тензію до Австро-Угорщини й викликала різке за-
перечення австрійської делегації Врешті українці
задовольнились обіцянками створення автономного
коронного краю з українських земель Галичини
Характеризуючи перебіг цих загалом успішних для
української сторони переговорів, член уряду,
міністр УНР М Ткаченко 22 січня на дев'ятих за-
гальних зборах УЦР зазначив „Умовами згоди до-
сягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки
можна було досягти Українському народові забез-
печено право національного самовизначення всюди,
де він живе в більшості, в тому числі в Холмщині та
на Підляшші 3 Галичиною справа вирішується на
користь нашого народу, тобто панування ук-
раїнського народу забезпечується в тій частині, яку
він заселяє Згідно з торговельною частиною мир-
ного договору, ввіз товарів із-за кордону і вивіз їх з
України є монополією Української держави ( )
Договір буде сприятливий для нас і убезпечує Ук-
раїну від усяких зазіхань з боку середньоєвропей-
ських держав Дев'яті загальні збори 220 голосами
„за" („проти" — 1, „утрималося" — 16) надали
Раді народних міністрів право підписати договір
Власне, це право за кілька днів до того було декла-
роване 4-им Універсалом

В уряді не виникло якихось принципових запе-
речень щодо вироблених умов, бо у зв'язку з насту-
пом більшовицьких військ становище в Україні за-
гострилося В Києві панувала гнітюча атмосфера
„Непевність у завтрашньому дні була такою вели-
кою, — згадував О Севрюк, — що Центральна
Рада делегувала нам право ратифікувати майбутній
мирний договір на випадок, коли б вона сама не в
стані була цього зробити"

Українська делегація повернулася до Бреста, де
розпочався останній, найдраматичніший етап мир-
них переговорів Росіяни привезли у своєму обозі
представників харківського Народного секре-
таріату й намагалися подати ситуацію так, ніби вла-
ди Центральної Ради в Україні вже не існує, а пов-
ноправними представниками українців можуть бути
лише уповноважені радянського уряду Інсинуації
Троцького українська делегація відкинула Не
знайшли вони розуміння і в представників Четвер-
ного союзу Однак для австрійської сторони це по-
служило нагодою домагатися зняття з обговорення
галицької проблеми як своєї внутрішньої „Тими
днями, — згадував один з керівників німецької де-
легації генерал Гофман, — я дивувався з молодих ук-
раїнців, які цілком певно знали, що крім евентуаль-

201

Історія У краї ни

ноі допомоги німців вони нічого за собою не мають,
і що їхній уряд є поняттям фіктивним, а проте рішу-
че стояли в переговорах з графом Черніним при ви-
могах, які зголосили, і не відступали від них ані на
крок" Австро-Угорщині, що знемагала під тягарем
воєнних, особливо продовольчих проблем, мир був
необхідний так само, як і Україні, й Чернін відсту-
пив з умовою, що проблема Східної Галичини стане
предметом окремої таємної угоди з Україною Таку
угоду про створення з українських земель Галичини
й Буковини окремого коронного краю в складі Ав-
стро-Угорщини було укладено 26 січня А наступ-
ного дня (точніше ночі) представники країн Чет-
верного союзу і УНР підписали мирний договір, в
преамбулі якого договірні сторони відзначили, що
„вони хочуть сим вчинити перший крок до тривало-
го і для всіх сторін почесного світового миру, котрий
має не тільки покласти кінець страхіттям війни, а й
вести до привернення дружніх відносин між наро-
дами на полі політичному, правному, господарсько-
му та умовому"

Відповідно до преамбули було укладено й ос-
новний текст договору Він засвідчував завершення
стану війни між договірними сторонами та їхнє ба-
жання жити в мирі й дружбі Не було в ньому жод-
них анексюністичних та контрибуційних вимог, кор-
дони між УНР і Австро-Угорщиною збігалися з
довоєнними російськими, а в межах передбачуваної
Польщі їх мала остаточно визначити спільна
комісія на підставі „етнографічних відносин і з ура-
хуванням бажань населення" Сторони відмовляли-
ся від взаємних претензій на відшкодування
збитків, заподіяних війною, домовилися про обмін і
військовополоненими й надлишками сільськогоспо-
дарських та промислових товарів зобов'язалися
відновити взаємні економічні відносини і встанови-
ти паритетні курси національних валют (1000
німецьких державних марок у золоті прирівнювали-
ся до 462 золотих карбованців УНР)

Підписання Брестського мирного договору
свідчило про успіх молодої непрофесійної ук-
раїнської дипломати Це був перший серйозний акт
УНР на міжнародній арені Але за тодішніх обста-
вин в Україні він сам собою мало що вирішував На
той час УЦР і уряд УНР змушені були відступити
до Житомира, їхнє важке становище могла
поліпшити лише воєнна допомога країн Четверного
союзу Це питання 30 січня обговорювала Рада на-
родних міністрів за ініціативою М Порша Сумнів у
доцільності такої допомоги висловив М Ткаченко
„ мабуть, краще дати большевизму вмерти влас-

ною смертю, почекати, доки народ знову не звер-
неться до нас, а тим часом формувати нове війсь-
ко" Однак голосував він за німецьку допомогу, як
і чотири з п яти інших присутніх міністрів

Того самого дня О Севрюк, М Левитський та
М Любинський підписали заклики до народів Ав-
стро-Угорщини й Німеччини з проханням про допо-
могу Особлива надія покладалася на украінців-га-
личан „Гадаємо, настав час, коли ці наші брати
рам'я об рам я з повертаючими військовополонени-
ми підуть на бій проти спільного ворога нашого во-
лелюбного українського народу і принесуть йому
сили для будови нової, свіжої потуги Це хочемо
сказати у важку годину з надією, що наш голос бу-
де вислуханий"

Для німців і австрійців такий поворот подій не
став несподіванкою, адже не з альтруїстичних
міркувань підписували вони угоду з делегацією
УНР „І для нас Україна була необхідною як сила
економічна, і, очевидно, ми не могли відступити її
більшовикам, — писав генерал Е Людендорф —
Треба було задушити більшовизм на Україні й за-

л. -і. а. тввчшо-австрЛсыш* наступ,
сН«иь 1016 р

Німецько-австрійська інтервенція 1918 р

202

У краї нська революція

провадити там такі порядки, які могли б дати нам
воєнні користі збіжжя і сировину, з цією метою
треба було просунутися в глиб країни" У спільній
австро-українській заяві зазначалося „Висловлене
з української сторони прохання про військову допо-
могу буде здійснено Австро-угорські військові
частини перемістяться на територію Української
Республіки й повернуться назад, як тільки Цен-
тральна Рада того зажадає'

Так, рятуючи Україну від одного лиха, Цен-
тральна Рада поставила іі перед новими випробу-
ваннями

Перше становлення

радянської влади в Україні

грудня 1917 р в Харкові Україну було
J у проголошено республікою рад робітничих,
JL 4тм солдатських і селянських депутатів 17
грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про
повалення Центральної Ради, Генерального секре-
таріату і про створення радянського уряду України
— Народного секретаріату у складі Артем
(Ф, Сергеев), В Ауссем, Є Бош, С Бакинський,
В Затонський, РЛюксембург, М Скрипник,
Є Терлецький, В Шахрай, ГЛапчинський Незва-
жаючи на піднесений тон маніфесту, становище
уряду залишалося невизначеним

Прізвища членів Народного секретаріату були
цілком невідомими Україні Навіть Харківський
більшовицький комітет і Харківська рада робітни-
чих депутатів не бажали визнавати цього уряду
Цікаві спогади залишила Є Бош „Відсутність ак-
тивної підтримки з боку керівних харківських това-
ришів дуже ускладнювала роботу Радянського уря-
ду в Харкові При іншому ставленні верхівки парт-
організацп Донецько-Криворізької області не було
б перебоїв у роботі ЦВК, бо не довелося б одразу
ж після повалення Центра \ьноі Ради переїздити до
Києва, а згодом перекочовувати ЦВК й Народно
му секретаріатові з міста до міста'

Лише командуючий російськими радянськими
військами В Антонов-Овсієнко налагодив зв'язок
із ЦВК й допоміг Народному секретаріатові з
приміщенням, яке реквізував у газети „Южный
край" На базі цієї газети почав видаватися „Вест-
ник Народного секретариата" 3 якою метою це
робилося, ми вже говорили створити ілюзію, ніби з
Центральною Радою воює не Рада народних
комісарів, а Народний секретаріат До цього прий-
ому більшовики вдаватимуться не раз

Ми вже згадували, як Троцький намагався ви-
користати представників ЦВК й Народного секре-
таріату на переговорах у Бресті, щоб не допустити
підписання українською делегацією окремого дого-
вору Однак з цього нічого не вийшло Не домігся
особливих успіхів Народний секретаріат і в сфері
внутрішньої політики Люди, які входили до нього -
— революцюнери-руйнівники, були не готовими до
державотворчої діяльності, до того ж більшість 13
них не сповідували ідеї української державності
Тож не дивина, що вже у січні 1918 р Україна по-
чала розпадатися на окремі частини 17 січня в
Одесі було проголошено в межах Херсонської і ча-
стково Бессарабської губерній Одеську радянську
республіку, а ЗО січня (другого дня після переїзду
Народного секретаріату до Києва) у Харкові —
Донецько-Криворізьку радянську республіку Про
самостійну діяльність радянського уряду України,
тим паче про національне, принаймні у межах ра-
дянської системи, державотворення не доводиться
говорити Тільки й того, шо Народний секретаріат
і ЦВК репродукували постанови РНК та проводи-
ли уніфікаційну політику Було скасовано всі розпо-
рядження Центральної Ради, ліквідовано ук-
раїнську грошову систему, поширено на територію
України постанови та декрети РНК, в тому числі
про землю, робітничий контроль, націоналізацію
промислових підприємств Промовистим є той
факт, що саме декретом Раднаркому, а не Народно-
го секретаріату було націоналізовано харківський
завод „Гельферік-Саде" І взагалі промисловість
України потрапила під п'яту Вищої ради народного
господарства, створеної 2 грудня 1917 р в Петро-
граді

Зміни політичних режимів призводили до по-
дальшого сповзання України в прірву економічної
кризи Внаслідок неефективного управління знизи-
лася продуктивність сотень заводів і шахт, оголо-
шених націоналізованими, зростало безробіття
Взимку 1918 р зазнала цілковитого розгрому вели-
ка сільськогосподарська власність, включно з ба-
гатьма рентабельними господарствами з високою
культурою сільського виробництва Відповідно до
декрету про землю селяни порозбирали по окремих
дворах худобу, реманент, насіння

Перший період радянської влади в Україні
пов'язаний з масовими виявами червоного терору В
радянській Роси ця політика офіційно була запро-
ваджена восени 1918 р, вже після „апробації" Гі в
Україні У грудні 1917 р в Харкові владу рад ут-
верджували загони В Антонова-Овсієнка за допо-

203

Історія У краї ни

могою розстрілів Те саме діялося в Катеринославі й
Полтаві Лише в Києві радянські війська під ко-
мандуванням М Муравйова знищили за різними
оцінками від 2 до 5 тис жителів

Радянський уряд перебував у Києві три тижні
22 лютого ЦВК рад України створив Надзвичай-
ний комітет оборони революції від західних
імперіалістів Наступного дня Народний секре-
таріат закликав робітників і селян дати відсіч пол-
чищам іноземних імперіалістів і бандам буржуазних
націоналістів У відозві йшлося про інтервенцію
проти країни рад та спроби залити кров'ю російсь-
ку революцію Що ж до українських національно-
державних гасел, то про них забули

Ясна річ, радянська влада не спромоглася ор-
ганізувати народну оборону України від німецького
наступу Під прапори п'ятьох революційних армій
більшовики нашкребли заледве 25 тис бійців, пе-
ред якими стояло завдання не стільки воювати з во-
рогом, скільки забезпечити вивіз з України ма-
теріальних цінностей*

Описуючи наступ військ УНР на Київ у березні
1918 р, В Петрів навів таке спостереження у своїх
„Споминах" „Якось дико було дивитися на села,
якими ми проходили Попри ці села та через них
проходять ріжні сили, ріжні озброєні відділи, які
один з другим змагаються, із заходу суне залізна
хмара німецького війська, а село живе своїм жит-
тям, ніби довкруги нічого не діється"

27 лютого Народний секретаріат сквапно пере-
брався з Києва до Полтави, а звідти 9 березня —
до Катеринослава Тут на одному з його засідань
заходами Є Нероновича було ухвалено припинити
воєнні дії і вступити в переговори з Центральною
Радою Однак наступного дня це рішення скасува-
ли 17—19 березня в Катеринославі відбувся II
Всеукраїнський з їзд рад, а 21 числа новообраний
ЦВК рад України переїхав до Таганрога, що став
останнім місцем його перебування на українській
землі 18 квітня на сесії комітету Народний секре-
таріат реорганізували на Бюро для керівництва
повстанською боротьбою в тилу окупантів, так зва-
ну „дев'ятку" Прийнятий сесією маніфест до
робітників і селян із закликом боротися проти оку-
пантів і буржуазно-націоналістичної контррево-
люції поставив останню крапку в історії першого
становлення радянської влади в Україні

* Зв язана договором з країнами Четверного союзу віл З березня 1918 р
Рада народних комісарів не наважувалися відкрито допомогати своїм
військам які відступали з України але таємно з Роси в Україну в
березні квітні надіиисло 165 тис гвинтівок З тис куіеметів 360
гармат 28 тис гранат 17 млн набоїв

Українська

Народна Республіка:

від Брестського

мирного договору

до гетьманського перевороту

f \ лютого німецькі війська вступили на тери-
\ торію України 14 числа їх підтримали частини
» f австро-угорської армії Загальна чисельність
тих і тих військ становила 450 тис солдатів і
офіцерів Вони поступово просувалися на схід і
південь України, не зустрічаючи значного опору з
боку радянських військ В авангардах німецьких
підрозділів ішли нечисленні українські військові
частини До кінця квітня 1918 р вся територія Ук-
раїни опинилася під контролем німецької та австро-
угорської армій

На початку березня до Києва повернулася спер-
шу Рада народних міністрів, а відтак і Центральна
Рада Зустрічали їх у столиці досить стримано На-
селення, переживши страхіття більшовицької оку-
пації, розстріли й погроми, вчинені військами Му-
равйова, не знало, чого чекати від німців і
австрійців За роки світової війни суспільство звик-
лося з тим, що німці й австрійці — вороги Неба-
жання продовжувати війну не бралося до уваги,
тож усю відповідальність за прихід чужинців по-
кладали на УЦР

Ще 10 лютого Рада народних міністрів у відозві
до населення вперше спробувала пояснити, що зав-
дання іноземних військ — покласти край грабуван-
ню України більшовиками Для „допомоги ук-
раїнським козакам, котрі зараз б'ються з ватагами
великоросів-красногвардійців та солдатів, — за-
значалось у відозві, — йдуть дивізія українських
полонених, українські січові стрільці з Галичини та
німецькі війська" Ці війська, наголошувалось далі,
дружні нам, битимуться з ворогами Української
Народної Республіки під прапором Польового
штабу нашої держави" І взагалі, вони „не мають
ніяких ворожих нам намірів" На початку березня
ця тема не раз стояла на порядку денному Як вид-
но з протоколів засідання Ради народних міністрів,
український уряд не знав справжніх намірів німець-
ких та австрійських „союзників" На засіданні 9 бе-
резня члени уряду намагалися з'ясувати в О Сев-
рюка, до яких, власне, рубежів наступатиме німець-
ке військо, його чисельність і мету Але в публічних
виступах прихід німців в Україну змальовувався як
безкорислива допомога дружньої держави Харак-

204

У краї нська революція

терним у цьому відношенні був виступ перед УЦР
голови Ради народних міністрів В Голубовича, який
стосовно німецьких військ заявив, що з їхнього бо-
ку це „цілком дружня допомога й він щойно не
зовсім точно висловився, буцімто вони найняті Ця
допомога, по суті, безвідплатна і, власне кажучи,
надається тільки тому, що ми такої допомоги проси-
ли Я думаю, ті самі умови, умови дружньої допо-
моги німецького уряду нашому, мусять остатись і
надалі" Аналогічні думки висловлювали М Гру-
шевський та інші діячі УЦР

Радянська історіографія зображала все це як
умисне намагання Центральної Ради ввести в ома-
ну народні маси, бо, мовляв, УЦР і уряд УНР
прагнули перейти на службу до окупантів Ду-
мається, такий погляд аж ніяк не відповідав
дійсності Як свідчить подальший розвиток подій,
драматичність ситуації полягала в тому, що Цен-
тральна Рада вводила в оману насамперед себе її
позицію можна назвати недалекоглядною і наївною,
але, за документами, провідні діячі УНР справді-
таки вважали себе господарями становища й
розцінювали німецьку військову присутність як су-
то технічну акцію, з допомогою якої вдалося позбу-
тись більшовиків і яка не матиме якогось помітного
впливу принаймні на внутрішню політику УНР Не
випадково в день повернення УЦР до столиці Ук-
раїни було оприлюднено розпорядження міністер-
ства внутрішніх справ губернським і повітовим
комісарам „негайно оповістити весь трудящий люд
України, що Рада народних міністрів твердо й непо-
рушно стоїть на сторожі всіх політичних, соціаль-
них і національних здобутків Великої Революції"
Два дні згодом УЦР звернулася до громадян Ук-
раїни з черговою відозвою, де, зокрема, йшлося про
незмінність політики, проголошеної 3-ім 1 4-им
Універсалами, а також про те, що до неї „німці не
мішаються і ніякої зміни в тім не мають роби-
ти( )не мають заміру в чім-небудь перемінити
наші закони і порядки, обмежити самостійність і су-
веренність нашої Республіки"

Обмірковуючи причини поразки Центральної
Ради у війні з більшовиками, В Винниченко писав
у „Відродженні нації", що УЦР ставила нацюналь-
но-державну ідею значно вище, ніж соціальну, й це
відштовхнуло від неї народні маси „Єдина поміч,
— читаємо там же, — єдиний рахунок був не йти
всупереч настроям мас, згодитись на їхнє бажання
зміни влади та ії соціальної політики, тим зберегти
цю владу в нацюнально-украінських руках і не вне-
сти в маси конфлікту між національною і соціаль-

ною ідеєю" Можна з певністю сказати, що перший
голова Генерального секретаріату просто не розумів
самої природи державної влади, покликаної насам-
перед організовувати й спрямовувати стихійний рух
мас Якраз у нехтуванні цього важливого чинника
полягала слабкість українського державного апа-
рату

У серп газетних статей, виданих пізніше брошу-
рою „На порозі нової України", стояв на тому, що
Українська держава — не кінцева мета, а лише
засіб „Боронячи українську державність, будуємо
міцну твердиню, до котрої не буде приступу
поліцейсько-бюрократичній реакції Укріплюючи
авторитет нашої соціалістичної Центральної Ради
та її соціалістичного міністерства, хочемо зробити
нашу Україну кріпостю соціалізму Будуємо рес-
публіку не для буржуазії, а для трудящих мас Ук-
раїни, і від цього не відступимо'" Це аж ніяк не
пропагандистське штукарство Матеріали,
пов'язані з останнім періодом діяльності Централь-
ної Ради, свідчать, шо і голова УЦР, і чільні діячі
фракцій УПСР та УСДРП розуміли державні
інтереси УНР як кровну справу народних мас, і на-
самперед незаможного селянства 20 березня на
засіданні Малої ради М Грушевський завершив
урочисту промову з нагоди першої річниці УЦР та-
кими словами „У своїй діяльності Центральна Ра-
да завжди мала єдиний критерій, єдиний компас —
інтереси трудящих мас"

Ця позиція найчіткіше віддзеркалилась у
вирішенні аграрного питання Гострі дебати точили-
ся навколо нього в Центральній Раді ще наприкінці
1917 р, а в січні 1918-го вони вилились у доволі ра-
дикальний земельний закон, в основу якого було
покладено принцип соціалізації землі Він не спри-
яв стабілізації політичного становища в Україні, бо,
з одного боку, підживлював ілюзії біднішої частини
селянства, розбурхуючи революційні пристрасті, а з
іншого — настроював проти української влади як
великих землевласників-поміщиків, так і заможних
селян, котрі традиційно, з козацьких часів, володіли
землею на правах власності Зрештою, невдоволені
були й німці — внаслідок аграрних перетворень за-
безпечення Німеччини та Австро-Угорщини ук-
раїнським хлібом ставало проблематичним

Декларувавши своє невтручання в українські
справи, командування німецьких і австро-угорсь-
ких військ пильно придивлялося до українського
уряду, намагаючись схилити його до акцій, спрямо-
ваних на зміцнення державної влади Тодішній
міністр земельних справ і харчування в уряді УНР

205

Історія У краї ни

М Ковалевський пізніше згадував про дві розмови
стосовно земельної реформи з німецьким послом в
Україні Муммом та його радником Мельхіором, які
переконували його в необхідності збереження при-
ватної власності на землю і в недоцільності прове-
дення аграрної реформи конфіскаційним методом
На їхню думку, селяни повинні були отримати зем-
лю шляхом викупу, внаслідок чого Українська дер-
жава мала б як політичний, так і економічний зиск,
стабілізувала б свою фінансову систему й уникла б
політичної опозиції з боку землевласників Ці роз-
мови викликали в М Ковалевського лише подив і
роздратування „цинізмом німецьких фінансових
дорадників"

Тим-то голова Ради народних міністрів В Голу-
бович, оприлюднюючи 24 березня 1918 р урядову
декларацію, знову наголосив, що земельна справа
вирішуватиметься „на основі Універсалів і законів,
виданих свого часу Центральною Радою" і за допо-
могою земельних комітетів

Чого ж досягла Центральна Рада подібною
помтикою'1 Незаможне селянство, розгромивши
поміщицькі маєтки, було налякане приходом німців,
які могли стати на захист прав землевласників Як
свідчив В Петрів, „чим незаможнішою була група,
тим більше виявляла невдоволення з приходу
німців, тим більше боялась змін політично-еко-
номічних" Нам не вдалося віднайти якихось пев-
них даних про акції незаможного селянства, спря-
мованих на активну політичну підтримку УНР 1918
р Село неначе потонуло в анархії перерозподілу 19
березня на засіданні Малої ради голова комісії у
справах виборів до Українських установчих зборів
Мороз навів низку невтішних прикладів Так, у
Хабному вибори не відбулися, бо того дня селяни
грабували горілчані склади, в іншому селі вони зай-
малися продажем панського сіна Повертаючись на
початку березня 1918 р з Генічеська до Києва,
М Ковалевський звернув увагу на те, як хитро по-
водились селяни не виявляючи своїх переконань,
здебі\ьшого дотримувалися відомої приповідки
„моя хата скраю"

Виявляли невдоволення селяни-власники 25
березня в Лубнах з ініціативи Української демокра-
тично-хліборобської партії відбувся з'їзд хлібо-
робів Назвавши аграрну політику УЦР неза-
довільною, руйнівною і висунувши вимогу віднови-
ти приватну власність на землю, встановити гаран-
тований ії мінімум для господарства й надати решту
землі в оренду малоземельним, з'їзд зажадав по-
повнити Центральну Раду представниками хлібо-

робів-демократів 26 березня до Києва прибули
200 учасників з їзду хліборобів для консультацій з
керівництвом УЦР Хоч зустріч ця не привела до
порозуміння, вона залишила помітний слід у
політичному жита столиці „Поява цих справжніх
селян — людей од плуга, які були вкрай обурені за-
веденими Центральною Радою земельними непо-
рядками і які одверто й у дуже різкій формі оце своє
невдоволення урядові висловили, зробила в Києві
на всіх дуже сильне враження, — згадував П Ско-
ропадський — 3 одного боку, противники Цен-
тральної Ради осміліли й зараз же почали зав'язу-
вати з прибулою селянською опозицією контакт, а з
другого — в колах Ради це викликало велике
замішання Вже не можна було казати, ніби увесь
народ задоволений цим Третім універсалом вияви-
лося, що частина дійсного народу — працівники
землі — зовсім не поділяє поглядів Центральної
Ради"

Конфлікт хліборобів з урядом використав
П Скоропадський — нащадок давнього ук-
раїнського гетьманського роду, генерал-лейтенант
російської армії, а 1917 р один з активних
провідників українізації армії та керівник „вільного
козацтва" Навесні він розгорнув бурхливу
політичну діяльність з метою захоплення влади
Створив і очолив політичну організацію „Ук-
раїнська народна громада", яка увійшла в контакт з
Українською демократично-хліборобською партією
і „Союзом земельних власників" Праві сили готу-
валися до боротьби з УЦР Якщо ідеї встановлення
твердої авторитарної (гетьманської) влади в сере-
дині березня сприймались у Києві як чутки, то те-
пер вони мали змогу реалізуватися

Зрештою генеральна лінія Центральної Ради
зустріла опір і в самих стінах Педагогічного музею
Критика з боку неукраїнських фракцій була тра-
диційною з 1917 р, але в березні до них долучила-
ся фракція соціалістів-самостійників, яка вимагала
формувати кабінет міністрів не за партійним, а за
діловим принципом Негативно оцінювала
діяльність уряду й фракція УПСФ її представник
Кушнір, опонуючи на засіданні Малої ради 20 бе-
резня М Грушевському, зазначив, що УЦР пла-
тить данину максималізму не тільки в національній,
а й у соціальній сфері своєї діяльності Стрижнем
його виступу стала теза про необхідність єднання
всіх національно-суспільних чинників „В Україні
виростає нова сила — капіталізм, який несе поступ
і розвій Ми мусимо визнати, що ніяка країна не
може розвиватися без торгу й промисловості, без

206

У краї нська революція

буржуазії Час уже зрозуміти, що відштовхнути
буржуазію від керування життям України неможли-
во І Українська Центральна Рада, цей наш парла-
мент, мусить бути так реорганізована, щоб у ній
брали участь усі міста, земства, буржуазія, селянст-
во, робітництво, соціалістичні парти — всі повинні
спільно керувати життям"

Німецьке і австро-угорське командування до-
сить швидко зрозуміло кволість Центральної Ради
й дійшло висновку про безперспективність
співробітництва з нею Наприкінці березня з Києва
до Відня повідомили „Досі ми обмежувалися
військовою окупацією і тим, що проганяли більшо-
вицькі війська, а управління краєм принципово за-
лишали за Радою та її органами Як же виглядає це
управління-1 Чи теперішній режим — не торкаю-
чись питання про його добру волю — є в стані по-
стачати нам потрібні продукти або утворити такі
умови, які дали б змогу нам добувати ці продукти
шляхом закупки'1 Щоб Рада через свої власні орга-
ни могла забезпечити доставку і транспортування
продуктів — річ зовсім виключена за браком ор-
ганізації, яка добре працювала б І це не швидко пе-
реміниться, бо Рада не має у своєму розпорядженні
ні грошей, ні справного виконавчого апарату (війсь-
ко, жандармерія, суд, поліція), і ми не зможемо за-
радити цьому, якщо не покличемо сюди нових сил 1
взагалі не вийдемо за межі чисто військової оку-
пації" Аналогічним чином висловлювались і німці
„Надія на те, що уряд, який складається лише з
лівих опортуністів, зуміє організувати міцну владу,
досить сумнівна"

Не отримуючи з боку української влади обіця-
ної у Бресті підтримки в постачанні центральних
держав хлібом і сировиною (це було одним з найго-
ловніших завдань окупаційних військ), їхнє коман-
дування почало втручатися у внутрішні справи

УНР

6 квітня вийшов досить прагматичний наказ го-
ловнокомандуючого німецькими військами в Ук-
раїні Айхгорна про повний засів земельних площ
Селяни не мали права брати більше поміщицької
землі, ніж могли засіяти, їм заборонялося переш-
коджати в засіві поміщикам При спільному об-
робітку землі поміщики й селяни порівну ділили
між собою врожай

Після гострих дебатів Мала рада ухвалила ре-
золюцію, в якій зазначалося, що „німецькі війська
покликано українським урядом для допомоги в
справі наведення порядку в Україні в тих межах і
напрямах, які визначить уряд Української Народної

Республіки, і ніяке самовільне втручання германсь-
кого й австро-угорського вищого командування в
соціально-політичне та економічне життя України
неприпустиме

Але Центральна Рада, зробивши ставку на най-
незаможніші верстви села не знайшла в них
соціального опертя й при цьому втратила підтримку
окупаційних військ Не спромігшись встановити
дійовий контроль за життям країни, УЦР потонула
у вирішенні маси, може, й важливих, але дрібних
питань, у політичних дискусіях та численних інтер-
поляціях Вона втратила риси вищого законодавчо-
го органу країни, обернувшись на своєрідний
політичний клуб з доволі обмеженим колом учас-
ників Кількість присутніх у березні-квітні членів
Малої ради не перевищувала 40 осіб Властиво,
відбувалася її самоізоляція

Останнє не могли не помітити Центральні дер-
жави Міністр закордонних справ Австро-Угорщи-
ни О Чернін 3 квітня писав до Києва послу Форга-
чу „ Я не мав би нічого проти, аби нинішній, як
відомо за слухами, цілком ізольований уряд було
замінено іншим"

А проте тристороння комісія ще не підготувала
господарчого договору між УНР та Німеччиною і
Австро-Угорщиною, що гальмувало зміну уряду
Такий договір було підписано щойно 23 квітня Ук-
раїна зобов'язалася поставити Центральним
країнам 60 млн пудів зерна, 400 млн штук яєць,
значну кількість м'яса, цукру, картоплі, овочів, си-
ровини Підписавши цей договір, Центральна Рада
винесла собі вирок

Наступного дня на нараді у начальника штабу
німецьких військ у Києві генерала Гренера з участю
німецького й австрійського послів та військових
аташе доля Центральної Ради була практично
вирішена Тоді ж, 24 квітня, Гренер зустрівся з де-
легацією „Української народної громади"

Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього
ж прагнув і П Скоропадський Сторони поро-
зумілися, й 26 квітня імператор Вільгельм II дав
згоду на заміну українського уряду Фельдмаршал
Айхгорн зробив усе можливе,, щоб переворот не
викликав значних ускладнень Його наказом було
запроваджено в Україні німецькі військово-польові
суди, обеззброєно синьожупанну дивізію, заареш-
товано в самій Центральній Раді кількох членів
уряду УНР Психолопчний тиск унеможливлював
опір УЦР Більшість ії членів розуміли, що вона
приречена Гру було програно

День 29 квітня став останнім у діяльності Цен-

207

тральної Ради, яка без бою здала владу в руки
П.Скоропадського, проголошеного на з'їзді зе-
мельних власників гетьманом України.

Відзначимо, що Центральна Рада віддала вла-
ду, не поступившись своїми принципами і не втра-
тивши політичної гідності. Останнього дня свого
існування вона ухвалила Конституцію УНР. Ук-
раїна проголошувалась суверенною, демократич-
ною, парламентською державою, з поділом влади
на законодавчу, виконавчу й судову. Конституція
гарантувала широкі громадянські свободи й особ-
ливі права національним меншинам. Однак ук-
раїнське суспільство було ще не готове до сприй-
няття абстрактних демократичних принципів, які
Конституція ставила над реаліями життя.

З поваленням Центральної Ради закінчився
перший етап української революції, позначений
піднесенням і стрімким розвитком національно-
визвольного руху, загостренням національних і
соціальних проблем, спробою України відновити
свою державність і вирватися з лабет Російської
імперії.

Доба Центральної Ради продемонструвала
сильні і слабкі сторони української революції. До
перших слід віднести, за вдалим визначенням
В.Винниченка, відродження нації, її швидку, хоч і
недостатню політизацію, проголошення Української
Народної Республіки. До других — відсутність не-
обхідного політичного й державного досвіду в кер-
маничів Центральної Ради, їхню народницьку ідео-
логію, розуміння суверенної держави як засобу, а не
самодостатньої мети. Ще більшою мірою ця вада
була притаманна широким українським масам, яким
бракувало розвиненої національної і політичної
свідомості, розуміння необхідності творення влас-
ної держави. Ідея державності не посіла гідного
місця в українській анархічній ментальності.

Перший етап української революції, вичерпав-
ши себе, поступився наступному. Маятник політич-
них пристрастей, досягнувши 1917 р. крайньої лівої
межі, 1918-го злетів управо.

Становлення

гетьманського режиму

ержавний переворот 29 квітня 1918 р. у
Києві відбувся безкровно. Поодинокими
його жертвами стали кілька офіцерів з геть-

манських дружин, які загинули в коротко-
часній перестрілці із січовими стрільцями біля стін
Центральної Ради. Це була єдина військова части-

Історія У краї ни

на, що намагалася захистити УЦР. Але й вона після
зустрічі її командира Є.Коновальця з П.Скоро-
падським припинила опір. У ніч на ЗО квітня під
контроль гетьманців перейшли всі найважливіші
урядові інституції. На той час у Києві було пошире-
но підписану гетьманом „Грамоту до всього ук-
раїнського народу", в якій розкривалася ідеологічна
платформа тих, хто прийшов до влади. Сам П.Ско-
ропадський так визначив своє політичне кредо:
«Створити здібний до державної праці сильний
уряд; відбудувати армію і адміністративний апарат,
яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю
відбудувати порядок, опертий на праві; провести
необхідні політичні й соціальні реформи. Політичну
реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого
класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна
участь усіх класів суспільства в політичному житті
краю. Соціальні реформи я хотів проводити в на-
прямі збільшення числа самостійних господарств
коштом зменшення обширу найбільших маєтків».

Аналогічні ідеї були серцевиною гетьманської
„Грамоти". В ній мовилось про неспроможність по-
переднього уряду здійснювати державне будівниц-
тво, про бажання трудових мас за обставин, що за-
грожували національною катастрофою, мати дер-
жавну владу, здатну „забезпечити населенню
спокій, закон і можливість творчої праці". У зв'яз-
ку з цим Центральна Рада й усі земельні комітети
розпускалися, звільнялися з роботи міністри УНР
та їхні заступники. Україна перейменовувалася на
„Українську державу", її державно-політичний
устрій найближчим часом мав вирішити ук-
раїнський Сейм. А доти вся верховна влада в
країні, як законодавча, так і виконавча, мала нале-
жати гетьманові. Прерогативи його влади були роз-
писані в „Законі про тимчасовий державний устрій
України", оприлюдненому того ж таки 29 квітня.
Гетьман призначав отамана (голову) Ради міні-
стрів, затверджував і скасовував склад уряду, вис-
тупав найвищою посадовою особою у зов-нішньо-
політичних справах, верховним воєначальником,
мав право оголошувати амністію, а також воєнний
чи особливий стан. Усе це свідчило, що в Україні на
зміну демократичній парламентській формі держав-
ного управління приходить авторитарний режим.

Гетьманський переворот був спробою консерва-
тивних політичних сил загасити полум'я революції,
покласти край радикальним соціальним настроям,
силою державної влади та поміркованих реформ
спрямувати суспільне життя в річище правових
норм, забезпечити право приватної власності, об-

208

У краї нська революція

стояти інтереси всіх соціальних верств. У геть-
манській „Грамоті" декларувалися завдання, що
стояли перед новою владою: „Права приватної
власності як фундамент культури й цивілізації
відбудовуються повною мірою (...) Відбудовується
повна свобода в розробленні купчих з купівлі-про-
дажу землі. Поряд з цим буде вжито заходів щодо
вивласнення земель за їхньою дійсною вартістю від
великих власників для наділення земельними ділян-
ками малоземельних хліборобів. Рівночасно будуть
твердо забезпечені права робітничого класу. Особ-
лива увага звертатиметься на поліпшення правово-
го становища та умов праці залізничників (...) На
економічнім і фінансовім полі відбудовується повна
свобода торгівлі й відкривається широкий простір
приватного підприємництва та ініціативи".

Хоч перехід влади до рук гетьмана відбувся до-
сить спокійно, труднощі, що виникли в найближчий
до перевороту час, ускладнили подальше станов-
лення гетьманського режиму. Ще напередодні, 29

Павло Скоропадський

квітня, виявилися суттєві розбіжності між хліборо-
бами-власниками і хліборобами-демократами. Ос-
танні формально не брали участі в перевороті, а ЗО
квітня збори представників партії хліборобів-демо-
кратів надіслали П.Скоропадському заяву, в якій
виклали своє бачення завдань української держав-
ної влади. Не заперечуючи проти створення міцної
державної влади вони зазначали, що „влада ця му-
сить бути щиро народною, демократичною, щиро
українською" і що вона „не дасть запанувати в дер-
жаві ні українській голоті, ні великим багатіям".
Хлібороби-демократи вимагали скликання повно-
правної, обраної усім народом Української Держав-
ної Ради щонайпізніше через нівроку із забезпечен-
ням широких виборчих прав селянству й проведен-
ня такої земельної реформи, за якою „великі маєтки
на законній підставі були б подроблені у власність
між хліборобами", а купувати землю дозволялося б
лише українським селянам. Виставлялися й вимоги
стосовно формування уряду. До нього мали входи-
ти тільки ті, хто „показав свою вірність українській
національно-державній ідеї". Більше того, в ньому
не могло бути „людей, які тягнуть до Росії або до
Польщі". Партія хліборобів-демократів не брала
участі і в формуванні нового уряду. Здавалося, роль
урядової партії відіграватиме УПСФ, адже її пред-
ставники у березні-квітні 1918 р. послідовно крити-
кували курс Центральної Ради, а за два дні до дер-
жавного перевороту оголосили, що залишають уряд
УНР. Однак соціалісти-федералісти були шоковані
переворотом. 29 квітня вони відхилили пропозицію
призначеного головою Ради міністрів М.Устимови-
ча заповнити своїми представниками сім
міністерських місць, а наступного дня не захотіли
порозумітися з призначеним на посаду голови Ради
міністрів М.Василенком. З травня соціалісти-феде-
ралісти звернулися до начальника штабу німецьких
військ генерала Тренера із спеціальною заявою, в
якій зазначалося, що українське громадянство,
стоячи на грунті української державності й демо-
кратичних традицій, відчуло себе „глибоко враже-
ним русофільським, монархістським переворотом".
А що гетьмана визнало німецьке командування,
соціалісти-федералісти вважали за можливе із сво-
го боку визнати його як тимчасового президента
України і взяти участь в уряді, але із застережен-
ням, що в основу державного устрою України буде
покладено не гетьманський „Закон про тимчасовий
державний устрій України", а прийняту Централь-
ною Радою 29 квітня Конституцію УНР. Перего-
вори з Тренером не привели до порозуміння.

209

Історія України

На з'їзді УПСФ, який відбувся 10—13 травня,
партія зробила ще одну спробу розставити крапки
над „і" у стосунках з новою владою В одній із
з'їздівських резолюцій гетьманський уряд було на-
звано „недемократичним і в багатьох випадках ре-
акційним і протидержавним", партія оголосила, що
„стає в рішучу опозицію до нього й забороняє своїм
членам вступати до його складу"

Відверто ворожу позицію до гетьмана зайняли
українські соціал-демократи й есери 8-10 травня у
Києві за ініціативою Селянської спілки, що перебу-
вала під ідейним керівництвом українських есерів,
нелегально відбувся український селянський з їзд,
який висловився проти нової влади купки „земле-
власників і капіталістів, ворожих до Української
Народної Республіки та всіх здобутків революції",
і закликав селянство до створення бойових парти-
занських загонів і підготовки виступу проти геть-
манського режиму („Встаньмо ж усі на боротьбу з
контрреволюцією' Умремо, а землі й волі не відда-
мо'")

За підтримку гетьмана публічно висловилися
кадети, які 8—11 травня провели у Києві крайовий
з'їзд парти, та «Протофіс', об єднання проми-
словців, торговців і фінансистів України Хоч з'їзд
Протофісу оголосив про своє позитивне ставлення
до української державності, зрозуміло, що його
симпатії до нового режиму базувалися на геть-
манських рішеннях про відновлення приватної влас-
ності на землю, сприяння свободі торгівлі та
підприємницькій ініціативі Можна сказати, що в
Протофісі гетьман знайшов не стільки ідейну,
скільки прагматично зацікавлену підтримку

Гнучкий прагматизм, абсолютно не притаман-
ний партії 1917 р, продемонстрували кадети
Відкривши з'їзд, Григорович-Барський наголосив,
що „найвищі інтереси краю примушують нас при-
стосуватись до нових форм державного життя»
Що це означало, видно з резолюції з'їзду про
„проблему влади", де говорилося „З'їзд, лишаю-
чись вірним ідеалам парти та її програмі (як відомо,
це було гасло єдиної і неділимої Роси — Авт ), пе-
ред загрозою поневолення і загибелі краю від
анархії та руїни визнає необхідною участь партії в
державній роботі"

Кадети становили ядро гетьманського уряду, на
середину травня остаточно сформованого Ф Лизо-
губом, великим землевласником, головою Пол-
тавського губернського земства, октябристом 12 із
16 членів уряду за походженням були українцями,
але всі вони (за винятком Д Дорошенка) виховува-

лись на російській політичнш культурі, яка не шану-
вала жодної національної (неросійської) ідеї, в тому
числі й української Консервативні діячі, що увій-
шли до складу уряду, змушені були примиритися з
існуванням Української держави, стати на службу
до неї лише внаслідок тимчасових, кон'юнктурних,
на їхню думку, обставин Українська ідея не мала
для них самоцінності

Разом з тим у спектрі українських політичних
структур практично не виявилося послідовних і
кількісно більш-менш помітних консервативних
чинників

Усе це не могло не позначитися на долі геть-
манського режиму Сподівання П Скоропадського,
що йому вдасться побудувати державну владу на
засадах рівномірної участі всіх суспільних класів у
політичному житті, виявилися марними Українське
суспільство, деформоване і політично, і соціально
за сотні років існування в імперській системі, про-
сто було нездатним до суголосних форм політично-
го життя Ного роздирали суперечності Саме вони
перешкодили об'єднати суспільство на підставі де-
мократичної платформи Ці суперечності й поготів
далися взнаки при спробі використати як об'єдну-
ючі консервативні цінності Можна говорити, що
реальних суто українських модернових консерва-
тивних цінностей практично не існувало Втратив-
ши наприкінці XVIII ст останні атрибути держав-
ності, українське суспільство понад сто років усі
свої сили спрямовувало на національно-визвольну
боротьбу, на грунті якої формувалася революційно-
демократична політична традиція, тоді як консерва-
тивна встелялася шаром етнографізму й архаїчності
Не випадково П Скоропадському та його
прибічникам у пошуках національного відповідника
твердої авторитарної влади довелося вдатись до по-
шуків у сивій давнині Форма гетьманату, запози-
чена з часів феодальної держави і станового
суспільства, 1918 р могла бути лише декоративним
обрамленням держави, але аж ніяк не реальною
державотворчою традицією

Гетьманський режим з часу його створення мав
порівняно вузьку соціальну базу, представники якої
угледіли в Українській державі ймовірний поряту-
нок від катаклізмів революції, встановлення поряд-
ку і звичних норм життя

Українська демократія, яка на заключному етапі
діяльності Центральної Ради, здавалося, зовсім
втратила здатність до колективних дій, в опозиції
гетьманові знайшла безпрецедентну підставу для
об'єднання 3 переходом до опозиції вона звільни-

210

У краї нська революція

лась від невластивої їй конструктивної діяльності,
дістала змогу критикувати, вести боротьбу, елек-
тризувати маси В другій половині 1918 р вона пе-
режила справжній політичний ренесанс

Те, що українська революційна демократія в Ук-
раїнській державі визнала лише за національну бу-
тафорію, у представників загальноросійської демо-
крати викликало тотально вороже ставлення В Ук-
раїнській державі, як і в її попередниці УНР, вони
вбачали чергову спробу України вчинити замах на
„єдину і неділиму" Росію Політика українофоби
1918 р значно посилилась порівняно з попереднім
роком, бо багато російських демократів, а також і
відвертих монархістів, рятуючись від більшовиць-
ких переслідувань, осіли в Україні, яку намагалися
перетворити на своєрідний П'ємонт для боротьби з
більшовизмом за відновлення Роси

1918 р в Україні легально й нелегально діяли
десятки російських шовіністичних і монархічних ор-
ганізацій Українофобські настрої поширювалися в
містах серед середніх верств, державних служ-
бовців та військових їх відверто висловив М Бул-
гаков у романі „Дни Турбиных" Ці слабо прихо-
вані настрої кидалися у вічі стороннім спостеріга-
чам Козачий генерал Черячукін, відвідавши Ук-
раїну як представник Дону, відзначав „Російські
парти, починаючи від крайніх правих і кінчаючи
лівими, до хворобливості лякаючись відокремлення
України від Роси, з незрозумілою впертістю, хоч і
ціною продажу України більшовикам, з гаслом чим
гірше, тим краще й аби тільки не існувала са-
мостійна Україна, вели наступ на гетьмана"

Таким чином, консервативна ідея спрацювала як
детонатор при поваленні Центральної Ради, але
для консолідації суспільства виявилася ще менш
придатною, ніж ідея демократична Як відомо, за-
думи і втілення їх у життя розділяє велика дис-
танція „Тріщина" між державою і суспільством бу-
ла конструктивною вадою гетьманату Дилема по-
лягала в тому, чи вдасться гетьманові ліквідувати
цю тріщину, чи вона, стрімко розширюючись, пере-
твориться на прірву, що поглине Українську держа-
ву

За таких умов імовірний напрям розвитку подій
залежав від позиції окупаційних військ чи відігра-
ють вони роль стабілізуючого фактора, чи спричи-
нять нові революційні струси Не гетьман виступив
ініціатором запрошення іноземних військ в Україну
Йому, бойовому російському генералові, тяжко бу-
ло змиритися з присутністю вчорашнього ворога на
рідній землі, але він добре розумів реальне

співвідношення сил Взаємини Центральної Ради з
окупаційними військами також послужили уроком
2 травня П Скоропадський уперше як голова
держави відвідав штаб німецьких військ у Києві В
інформації цього штабу до Берліна зазначалося, що
гетьман вів мову про політичне й економічне стано-
вище України і визнав, що відновити нормальний
рівень господарського життя можна лише при умові
повної орієнтації на Німеччину Штаб констатував
„В даний момент Скоропадський перебуває цілком
і повністю під впливом головного командування"

Якийсь час німці та австрійці демонстрували
свою непричетність до перевороту й будували
офіційні стосунки з гетьманом за принципом de
facto, посилаючись на те, що питання юридичного
визнання вирішуватиметься у Відні та Берліні

У травні 1918 р події в Україні кілька разів ста-
вали предметом обговорення німецького парламен-
ту Депутати соціал-демократи критикували політи-
ку німецької влади в Україні, та зрештою 2 червня
Німеччина й Австро-Угорщина офіційно визнали
владу гетьмана Це визнання, за яким стояла май-
же півмільйонна окупаційна армія, відкривало пе-
ред режимом певні перспективи Але одразу ж по-
ставало питання, чи зможе Українська держава
розрахуватися за таку „допомогу"

Політична ситуація

Україні у травні-жовтні 1918 р.

А, / 4 травня 1918 р уряд Ф Лизогуба опубліку-

І f вав декларацію, в якій визнав своїм голов-
* $ ним завданням — „зміцнити на Україні

державний лад і в умовах повного спокою та
справжньої волі довести країну до хвилі скликання
народного представництва, котре висловить
справжню, ніяким напором з ніякого боку не по-
фальшовану волю українського народу щодо буду-
чого державного ладу України"

Для досягнення обраної мети уряд зробив став-
ку на створення дійового державно-адміністратив-
ного апарату й превентивні удари по революційно-
демократичних інституціях і верствах суспільства

Як уже зазначалося, першими указами гетьма-
на було скасовано чинність законів Центральної
Ради й Тимчасового уряду, ліквідовувалися посади
губернських і повітових комісарів, натомість при-
значались губернські й повітові старости Сталася
формальна зміна титульного трафарету До влади
на місцях прийшли консервативні сили землевлас-
ники, старі земські діячі, військові „В особі нової

211

Історія У краї ни

адміністрації з явилися люди, що належали до вер-
стви, яка зазнала під час революції чимало неспра-
ведливостей і кривд", — свідчив Д Дорошенко
Отже, владу здобули покривджені революцією, і це
сприймалося на місцях, як довгоочікувана мож-
ливість поквитатися зі своїми кривдниками Але чи
можна було в такий спосіб забезпечити спокій у
краР

Розпочався масовий наступ на революційну де-
мократію Нам уже доводилось говорити про неле-
гальні, тобто заборонені владою з'їзди УПСР,
УСДРП та селянський з'їзд У травні зупинили
випуск низки революційно-демократичних видань,
зокрема газет „Боротьба', „Народна воля",
„Мысль народа", „Земля и воля", а ті, що продов-
жували виходити, підлягали цензурі, яка, за
С Єфремовим, була жорсткішою за царську Обме-
жувались політичні свободи В Харкові робітникам
не дали відсвяткувати 1 Травня Посилились пе-
реслідування робітників за страйки 3 цією метою
активно використовувались окупаційні війська В
Українській державі продовжував діяти наказ
фельдмаршала Айхгорна про німецькі військово-
польові суди На початку травня у зверненні до
робітників штаб Айхгорна попереджав, що німецькі
війська не терпітимуть безпорядків і страйків, а при
необхідності „здійснять свою волю застосуванням
насилля"

Указами міністерства праці Української держави
значно обмежувались функції профспілок їм забо-
ронялося втручатись у ди адміністрації, що стосува-
лися питань найму і звільнення робітників, фінансу-
вання, економічної діяльності Влітку 1918 р на
підприємствах помітно зросла тривалість робочого
дня Підприємці відмовлялися виконувати умови
трудових угод, знижували й нерегулярно видавали
платню Багато фабрик, заводів, шахт зупинилися,
внаслідок чого роботу втратили не менш 400 тис
робітників

Хвиля арештів і репресій, що прокотилася по
революційній демократи, зачепила міські думи,
повітові та губернські земства Це змусило голову
Всеукраїнського союзу земств С Петлюру зверну-
тися з протестом спочатку до П Скоропадського, а
дещо пізніше до німецького посла в Україні Мумма
„У зв'язку з державним переворотом скрізь на Ук-
раїні почалися арешти й замикання в тюрми без су-
ду та слідства різного стану громадян України, —
інформував посла С Петлюра — До мене, як до
голови Всеукраїнського союзу земств, звертаються
і окремі особи, і цілі делегації з повідомленнями, що

в однім місці заарештовано земських гласних, а в
другім — членів земської управи, причім у деяких
випадках, як-от у Липівці на Київщині, навіть за-
печатано помешкання цієї інституції Я звертав уже
увагу п гетьмана Скоропадського на ці недопус-
тимі й небажані для спокою краю арешти, вказую-
чи йому на велику небезпеку від тих арештів Маю-
чи на увазі, що часто подібні арешти виконуються
німецькими військами, я вважаю необхідним і вашу,
Екселенціє, увагу звернути на ці прикрі й дуже не-
бажані явища"

Найбільшої гостроти ситуація набула на селі
Ще за Центральної Ради поміщики, особливо на
Правобережжі, зверталися до німецьких та
австрійських військ по допомогу для з'ясування
стосунків з селянами Наказ фельдмаршала Айх-
горна від 6 квітня про засів полів захищав права ве-
ликих землевласників Після державного переворо-
ту й ліквідації земельних комітетів розпочався ма-
совий рух поміщиків за відшкодування завданих
їхнім господарствам збитків за час революції Цей
рух вилився у форми каральних експедицій проти
селянства Поміщики або самі створювали власні
загони, або зверталися по допомогу до окупаційних
військ Д Дорошенко у своїй історії гетьманської
держави прагнув довести, що уряд не був причет-
ним до каральних акцій на селі, намагався і таки
спромігся їх розігнати, але „вони встигли наробити
багато шкоди й викликати озлоблення проти нової
влади, на карб якої ставились усі злочинства тих
відділів" Але якою мірою це пояснення непричет-
ності відповідало дійсності

В урядовій декларації 10 травня наголошувало-
ся, що уряд „не спиниться ні перед якими жертва-
ми, щоб створити на Україні здорове, забезпечене
землею селянство" 3 цією метою передбачалось
закупити державою приватновласницькі маєтки
„без шкоди для інтересів хліборобської культури" 1
„за необтяжуючі ціни" передати хліборобам

Однак з розробкою проекту земельної реформи
уряд не поспішав, а між тим 18 травня міністр
внутрішніх справ (він же і голова Ради міністрів)
Ф Лизогуб видав циркуляр, яким зобов'язав гу-
бернських старост широко оповістити населення
про негайне повернення власникам усього відібра-
ного у них рухомого майна

Захищав права власників і затверджений геть-
маном 27 травня закон про право на врожай 1918
р, який визнавав повне право власників землі на
озимі посіви 1917 р, а за ярові посіви ті, хто захо-
пив землі, повинні були сплатити власникам витра-

212

У краї нська революція

ти, здійснені на обробіток землі після жнив 1917 р ,
а також оренду за цю землю в розмірах третини се-
редньорічної орендної плати за 1913-1917 рр

Отже, уряд не визнав того статус-кво у земель-
них відносинах, який стихійно склався навесні 1918
р Оголосивши відновлення приватної власності,
він створив правові підстави для повернення землі й
майна поміщикам В У\ипинський (згодом ідеолог
гетьманщини) вважав, що це був стратегічний про-
рахунок влади Справді про класовий мир, заспо-
коєння суспільства при такому підході до вирішен-
ня справи не могло бути й мови

З червня ЦК УПСР, який на той час перебував
у руках лівих есерів, оголосив у декларації, що його
мета — новий вибух революції, дезорганізація уря-
ду, створення партизанських загонів для захисту
ідей соціалізації землі Того ж таки дня у Звениго-
родському й Таращанському повітах Київщини ліві
есери (М Шинкар, Ю Тютюнник) підняли пов-
стання В ньому взяли участь ЗО тис селян У сере-
дині червня селянські збройні виступи прокотилися
північчю Чернігівщини Велике повстання влітку
охопило Лубенський, Старокостянтинівський та
Кремінецький повіти Волинської губернії

Ще 22 травня командуючий німецькими війсь-
ками в Україні фельдмаршал Айхгорн видав наказ,
в якому ставив завдання своїм підлеглим рішуче ви
корінювати збройною силою будь-які ворожі геть-
манському урядові дії, зокрема „застосувати най-
жорстокіші заходи для придушення у зародку пов-
станського руху" Наказ командуючого війська ви-
конували з німецькою пунктуальністю Ана-
логічним чином діяли й австрійці

Повстанський рух набув великого розмаху Хоч
німці та австрійці й не припинили каральних дій, во-
ни зрозуміли, що при збереженні подібних тен-
денцій ніколи неотримають з України бажаної
кількості хліба й муситимуть знову вести боротьбу
на два фронти

Це, своєю чергою, змусило їх вимагати від геть-
мана активних пошуків компромісу із селянством
Зробити це, на думку німців, можна було шляхом
пришвидшення земельної реформи й залучення до
уряду представників української демократи 29
червня у розмові з Ф Лизогубом німецький посол в
Україні барон Мумм дав зрозуміти, що німці
зацікавлені в запрошенні до уряду представників
українських політичних партій, насамперед
соціалістів-федералістів І Нагаєвський на підставі
вивчення дипломатичних повідомлень з Києва до
Відня влітку 1918 р дійшов висновку, що

„австрійці при кожній нагоді заохочували гетьмана
притягнути до співпраці українські політичні
парти"

За дорученням гетьмана Д Дорошенка, який
мав тісні зв'язки з українською демократією, повів
переговори про участь українських політичних сил в
уряді Тривалий час ці переговори залишалися
безплідними, бо гетьман і українські партії ніяк не
могли віднайти платформи для порозуміння Геть-
мана приваблювала національно-державна частина
програми українських партій, але насторожував
їхній соціальний радикалізм і соціалістична ідео-
логія Українські партії як виразники демократич-
них тенденцій суспільства загалом не потребували
гетьмана й змушені були з ним рахуватися лише як
з політичною реальністю

Український національний союз, що на початку
серпня постав на місці Українського національно-
державного союзу, проголосив своєю метою утво-
рення суверенної демократичної Української дер-
жави парламентського типу, а тактичною лінією —
створення єдиного національно-демократичного
фронту УНС погодився визнати гетьмана головою
держави, але вимагав сформування при своїй участі
нового уряду та обрання на Всеукраїнському кон-
гресі Державної Ради з функціями вищої законо-
давчої влади Гетьман вагався Побоювання гетьма-
на щодо радикальності настроїв представників ук-
раїнських кіл були небезпідставними, але звідси він
зробив хибний висновок про неможливість у такий
спосіб заспокоїти Україну, поліпшити іі міжнародне
становище Демократична платформа була значно
ширшою за консервативну Очевидно, цей незапе-
речний факт зуміли довести П Скоропадському
німецькі урядовці під час його відвідин Німеччини
у вересні 1918 р Гетьман на переговорах з кайзером
Вільгельмом II зобов'язався повністю українізувати
уряд, а також погодився на проведення виборів до
сейму, з тим, щоб скликати його ще 1918 р Кайзер,
зі свого боку, обіцяв Україні як суверенній державі
особисту підтримку й допомогу Німеччини у фор-
муванні української армії

Повернувшись до Києва, П Скоропадський 5
жовтня зустрівся з керівниками УНС Інформуючи
про цю зустріч громадськість, Українське телеграф-
не агентство повідомило, що „для більшого збли-
ження між п гетьманом та українським громадян-
ством знайдено добрий грунт і що таке зближення
в недалекім часі здійсниться"

Головною перешкодою на шляху зближення
виявився гетьманський уряд, значну частину якого

213

уряду було відправлено до демісії 22 жовтня
П Скоропадський у грамоті до громадян України
оголосив, що найважливішими державними про-
блемами є аграрна реформа й комплекс заходів,
спрямованих на розвиток промисловості Вирішен-
ня їх, на думку гетьмана, стало б „незрушимою
підвалиною майбутнього розквіту самостійної Ук-
раїнської держави" 24 жовтня Ф Лизогуб сфор-
мував новий склад уряду, до якого як представники
УНС увійшли О Лотоцький, П Стебницький,
А Вязлов, В Леонтович та М Славинський

Здавалося, перед Україною відкривається шлях
до реальної консолідації суспільних сил, пошуків
миру і спокою, здійснення ефективних реформ
Насправді, виявилося, що це ще одна з багатьох
ілюзій, швидкоплинна пауза перед новою грозою

Українська держава
у зовнішньополітичному
контексті

кщо в соціально-економічній галузі Ук-

раїнська держава виступила антиподом

і УНР, то у зовнішній політиці вона продов-

жила курс, започаткований урядом В Голубовича
Незаперечне дотримання Брестської мирної угоди
було однією з головних вимог, які поставив перед
П Скоропадським начальник штабу німецьких
військ в Україні генерал Гренер, даючи згоду на
державний переворот Надалі ця угода та іі учасни-
ки Німеччина, Австро-Угорщина та РСФРР —
стали головними об єктами докладання зовнішньо-
політичних зусиль уряду Української держави
Незважаючи на причетність зазначених країн до
одного договірного процесу, відносини України з
ними суттєво відрізнялися

Як відомо, Л Троцький на завершальному етапі
підготовки мирної угоди відмовив делегації УНР у
праві на ведення переговорів Однак 3 березня,
підписавши у Бресті мирну угоду з Центральними
державами, РСФРР визнала суверенність України
і зобов'язалася „негайно підписати мир з Ук-
раїнською Народного Республікою і визнати мирну
угоду між цією державою і державами Четверного
союзу" Перші спроби розпочати переговори було
зроблено ще за Центральної Ради, але відкрилися
вони лише 23 травня До Києва прибула російська
делегація на чолі з X Раковським, українську сто-
рону очолював С Шелухін На першому етапі цен-
тральною темою переговорів стали умови підписан-
ня перемир'я 12 червня договірні сторони уклали

Історія У краї ни

становили члени кадетської парти, що продовжува-
ли обстоювати старі позиції

В Винниченко від імені Українського національ-
ного союзу заходився нищівно критикувати уряд У
середині жовтня він підготував „Заяву про
внутрішнє й міжнародне становище України", де
заперечувалось право уряду Ф Лизогуба на повно-
правне і законне представництво Української дер-
жави на тій підставі, що цей уряд „чужий народові
національно й ворожий йому політично та соціаль-
но" 3 рази УНС оголошував, що тільки „ко-
аліційно-демократичний національний Кабінет
міністрів має право тимчасово, до нормального
сформування народної влади, стояти на чолі дер-
жавної влади" Першим завданням нового уряду
В Винниченко визначив негайне проведення аграр-
ної реформи на основі знищення великого землево-
лодіння та надання землі селянству, вибори вищого
законодавчого органу держави, забезпечення всіх
демократичних свобод

Неважко зрозуміти, що подібна програма, за
якою чітко проглядалося бажання здійснити
соціально-політичні радикальні зміни, не могла не
викликати опору уряду До того ж у жовтні почала
швидко змінюватись міжнародна політична
кон'юнктура поразка Центральних країн у світовій
війні уже не викликала сумніву За таких обставин
дев'ять членів уряду (переважно кадети) 17 жовтня
на засіданні Кабінету міністрів зробили заяву про
те, що Україна не повинна замикатись у власних
національно-державних інтересах, залишатися бай-
дужою до боротьби з більшовиками, вона повинна
взяти на себе ініціативу цієї боротьби, чим забезпе-
чить собі свободу вільного розвитку в державнім
союзі з Росією Це був один із найзаповітніших ка-
детських планів перетворити Україну на осередок
чергового збирання єдиної і неділимої небільшо-
вицької Роси 20 жовтня Головний комітет кадетсь-
кої парти в Україні, гаряче підтримавши заяву
міністрів-кадетів, оголосив, що заява ця з'ясовує
принципи, які члени парти проводили в уряді Го-
ловний комітет вважав подальшу участь своїх
членів в уряді неприпустимою Позицію дев'яти
міністрів-кадетів підтримала Рада „Протофісу",
що висловилася за найтісніше зближення України і
Роси Голова „Протофісу" князь Голіцин намагався
застерегти гетьмана від коаліції з українськими
політичними партіями, бо це, на його думку, загро-
жувало соціалістичними експериментами

Незважаючи на досить великий тиск консерва-
тивних сил, вони зазнали поразки Старий склад

214

У краї нська революція

прелімінарну мирну угоду, за якою між двома дер-
жавами до завершення мирних переговорів
повністю припинялися воєнні ди, відновлювалося
залізничне сполучення, Україні повертався перегна-
ний до Роси при відступі українських частин рухо-
мий залізничний склад, налагоджувався поштово-
телеграфний зв язок, визначались умови товаро-
обміну й правила повернення українських громадян
з Роси та російських — з України Держави
обмінювались консульськими службами

Надалі центральне місце в переговорах посіла
проблема державних кордонів Тимчасово за уго-
дою 4 травня з участю представників німецького
командування роль кордону між Україною і Росією
відігравала демаркаційна смуга („нейтральна зона"
завширшки 10 км) Але ця лінія не могла стати
постійним кордоном Українська делегація пропо-
нувала взяти за основу етнічний принцип визначен-
ня кордонів X Раковський відкидав етнографічний
принцип і пропонував проводити плебісцит у кож-
ному окремому населеному пункті

Після довгих дискусій делегації погодились що
питання, які не будуть вирішені шляхом перего-
ворів, розглядатимуться міжнародним судом Що
ж до кордонів, то за основу їх визначення домови-
лися взяти етнографічний принцип, а в окремих ви-
падках проводити вільний опит людності під нагля-
дом спільних комісій при умові звільнення цих
місцевостей від військових сил як однієї, так і дру-
гої сторони

Далі цієї домовленості у визначенні кордонів
піти не вдалося Ще однією непереборною переш-
кодою стали взаємини України з Доном і Кубанню
Українська дипломатія виходила з факту розпаду
старої Російської імперії і визнавала за окремими
частинами Роси, які самовизначилися, право на су-
веренітет На початку червня у Києві відбулася
зустріч П Скоропадського з повноважною деле-
гацією Кубані, а 7 серпня в Києві було підписано
попередню угоду між Українською державою і Все-
великим Військом Донським, якою встановлювали-
ся кордони між цими державами

Радянська делегація не хотіла погодитись з та-
ким станом речей 9 вересня вона оголосила декла-
рацію про те, що всі території колишньої Російської
імперії становлять невід ємну частину РСФРР

Довп дискусії не привели до порозуміння Так
само не вдалося вирішити питання поділу активів і
боргів колишньої Російської імперії

Радянська сторона, свідомо гальмуючи перего-
вори, використовувала перебування своєї делегації

на території України для реанімації більшовизму та
розгортання підривної діяльності Більшовики не
могли змиритись із втратою України Ленін ще в
травні визначив гетьманський переворот як рестав-
рацію буржуазно-поміщицького монархізму, що да-
вало ідейні підстави для боротьби з українським
урядом У Роси знайшли притулок вигнані з Ук-
раїни більшовики В липні у Москві з них було
створено Комуністичну партію (більшовиків) Ук-
раїни, на яку покладалося завдання відновити ра-
дянську владу в Україні Першу невдалу спробу
підняти на повстання селян Чернігівщини більшо-
вики зробили в серпні Повстання було придушене,
але його організатори не втрачали надій В Винни-
ченко згадував, що восени 1918 р мав таємні
зустрічі з керівниками радянської дипломатичної
делегації X Раковським та Д Мануїльським, на
яких обмірковувався план повстання проти гетьма-
на Мануїльський пропонував Винниченкові гроші
на повстання Тож не дивина, що переговори, а ра-
зом з ними і російсько-українські стосунки зайшли
у глухий кут На початку жовтня за наполяганням
російської сторони переговори тимчасово припини-
лись і вже не поновлювалися В Москві готувалися
плани експорту революції в Україну

Проблема кордонів і врегулювання територіаль-
них суперечностей становила основу зовнішньо-
політичних стосунків України з Білорусією, Доном,
Кримом, Польщею та Румунією

8 серпня Україна і Всевелике Військо Донське
підписали договір про врегулювання взаємних сто-
сунків Українська сторона пішла на певні тери-
торіальні поступки, визнавши за Доном право на
Таганрозьку округу, в решті місць кордон між цими
державами визначався за старою адміністративно-
територіальною схемою

17 червня 1918 р в Криму зі згоди німецьких
військ було сформовано уряд генерала Сулькевича,
який декларував самостійність Кримського півос-
трова Щоб подолати сепаратизм цього уряду й по-
казати певну залежність півострова від економіки
України, гетьманський уряд застосував до Криму з
середини серпня 1918 р економічну блокаду Через
місяць уряд Сулькевича повідомив, що згоден роз-
почати переговори про форми державного
об'єднання з Україною

Предметом суперечностей України з Румунією
стали землі Бессарабп, окуповані румунськими
військами в березні 1918 р Український уряд не
визнавав законності цієї акції Каменем спотикання
у стосунках України з Польщею стали західноу-

215

Історія У краї ни

краінські землі Власне, Польща ще не була віднов-
лена, її інтереси захищала Австро-Угорщина

Поставлені у безвихідь проблемою голоду,
австрійські дипломати підписали у Бресті з деле-
гацією УНР окремий договір, за яким австрійська
сторона обіцяла не пізніше 20 липня 1918 р подати
„рейхсратові законопроект про відділення східних
районів Галичини, де більшу частину населення ста-
новлять українці, від цього коронного краю і
об'єднання зазначених районів з Буковиною в ок-
ремий коронний край" Договір, підписаний 8 лю-
того (н ст), мав таємний характер і був тісно
пов'язаний із загальною Брестською угодою Од-
нак про нього стало відомо польським політичним
силам, які вже мали аванси від австрійського уряду
Поляки крайньо вороже поставилися до ідеї мож-
ливого поділу Галичини й розгорнули сильний тиск
на австрійські урядові кола Хоч симпатії австрій-
ського імператорського двору були на боці поляків,
сподівання на український хліб змушували австрі-
йців вдаватися до дипломатичних маневрів і зволі-
кання з вирішенням питання Галичини, а одночасно
і з ратифікацією Брестської мирної угоди Влітку
1918 р Німеччина, Болгарія і Туреччина ратифіку-
вали цю угоду й обмінялися з українською сторо-
ною ратифікаційними грамотами Австро-Угорщи-
на цього не зробила 16 липня вона в одностороннь-
ому порядку скасувала таємний договір, виставив-
ши за формальну причину те, що він був підписаний
не з гетьманським, а вже неіснуючим урядом УНР,
окрім того й тим, що Україна не виконала у повно-
му обсязі взятих на себе зобов язань щодо постав-
ки хліба Розрахунок австрійців на те, що Україна,
окупована австрійськими військами, які до того ж
відігравали для гетьманського уряду роль стабілі-
зуючого чинника не вдасться до акцій широкого
протесту, виявився точним Заява гетьмана австрій-
ському послові про те, що він „не має сили проти-
витися анулюванню договору, але не може залиши-
ти його без протесту", мала формальний характер
До неї додався демарш українського посла у Відні
В Липинського, який 28 липня поштою послав
міністрові закордонних справ Австро-Угорщини
Буріану відповідний протест Напруження в авст-
ро-украінських відносинах посилювалось і пробле-
мою Холмщини, на яку поряд з Україною претен-
дували поляки, яких знову ж таки підтримував уряд
Австро-Угорщини Останній не допустив на тери-
торію 5 повітів Холмської губернії, окупованих
австрійськими військами, гетьманської адмі-
ністрації Все це, як і спроби австрійського ерцгер-

цога Вільгельма (Василя Вишиваного) відіграти
роль претендента на український монарший стіл,
негативно позначилося на австро-українських сто-
сунках І хоч вони не мали відкрито конфронта-
ційного характеру влітку 1918 р, але вже з осені,
після перемоги революції в Австро-Угорщині, вили-
лися в гострий збройний украінсько-польський
конфлікт, який безпосередньо відбився на стано-
вищі в Наддніпрянській Україні у 1919-1920 рр

У Німеччини й України не було спільних кор-
донів, і їм не доводилось висувати одна одній тери-
торіальних претензій Але не ця обставина робила
стосунки обох держав більш „рівними" Німеччина
грала роль беззаперечного лідера Четверного сою-
зу Слово її представників залишалося вирішальним
і при визначенні курсу щодо України І якщо геть-
ман міг дозволити собі певну неузгодженість по-
зицій з Австро-Угорщиною, то з Німеччиною це
загрожувало, як показав досвід Центральної Ради,
важкими наслідками Німецько-украінські стосун-
ки розвивалися за сценарієм, розробленим у
Берліні Загалом він не виходив за межі Брестської
мирної угоди, за якою Україна зобов'язалася поста-
чати продовольство й сировину Після того, як тер-
мін підписаних з Центральною Радою економічних
угод вичерпався, у Києві розпочалися нові перего-
вори, в яких німці відігравали провідну роль Нова
угода терміном до 15 липня 1919 р була підписана
10 вересня 1918 р Німці отримали право на вивіз
75 млн пудів хліба й необмеженої кількості насіння,
великої рогатої худоби загальною вагою И млн
пудів, окрім того 2 млн пудів м'ясних консервів,
300 тис голів овець, 2 млн голів домашньої ПТИЦІ,
460 тис пудів сала, масла та сиру, 9 млн пудів цук-
ру А ще з України вивозилися деревина, марганце-
ва й залізна руди, спирт, шкіра, тютюн, яйця, овочі,
картопля, мед, брухт

У вересні 1918 р гетьман здійснив свій перший
і останній офіційний закордонний візит 4 вересня
він прибув до Берліна, де вів переговори з кайзе-
ром Тоді вдалося досягти низки домовленостей

Візит П Скоропадського свідчив, що Україна
залишається в полі дії німецької зовнішньополітич-
ної ініціативи Німці контролювали зовнішню
політику Української держави Влітку 1918 р вони
ставили всілякі перепони спробам українських ди-
пломатів зав'язати відносини не лише з країнами
Антанти, а й із нейтральними державами

Тим часом ситуація на фронтах світової війни
остаточно склалася на користь країн Антанти
Німці і австрійці забрали з України половину експе-

216

У краї нська революція

диційних військ, подальше виведення їх ставило під
загрозу існування Української держави 22 жовтня
до Берліна виїхав миустр закордонних справ Ук-
раїни Д Дорошенко Йому було обіцяно залишити
в Україні німецькі війська Разом з тим міністр за-
кордонних справ Німеччини заявив, що в даній си-
туації його країна не перешкоджатиме можливому
порозумінню України з Антантою

На той час українці вже робили спроби встано-
вити контакт з представниками Америки, Франції,
Англії Ці контакти виявили цілком негативне став-
лення країн Антанти до самостійної Української
держави, повне нерозуміння об'єктивних причин іі
утворення Представники Антанти вважали Ук-
раїну політичною інтригою свого запеклого й уже
переможеного ворога — Німеччини і перебували
під цілковитим впливом ідей єдиної і неділимої Ро-
си Дипломатичним представникам Української
держави було оголошено, що Україна — частина
Роси, тож країни Антанти поводитимуть себе з Ук-
раїною відповідно до того, яку позицію вона обере
надалі Отже, подальше існування суверенної Ук-
раїнської держави натикалося на серйозні перепони
зовнішньополітичного характеру

Дещо кращим було ставлення до Української
держави нейтральних країн Голландія, Данія,
Іспанія, Іран, Норвегія, Швейцарія, Швеція вели з
Україною переговори про встановлення дипломати-
чних відносин, окремі з них мали в Україні консуль-
ські служби, але з юридичним визнанням України і
вони не поспішали, відкладаючи його до завершен-
ня діяльності мирної конференції, яка мала підбити
підсумки світової війни

Поразка країн Четверного союзу у світовій
війні, революції в Австро-Угорщині та Німеччині
позбавляли їх можливості й надалі відігравати роль
стабілізуючого фактора в Україні, а ця обставина
своєю чергою невідворотно ставила Українську
державу перед новими соціальними й національни-
ми струсами, але не давала точної і повної відповіді
на питання, які політичні сили візьмуть гору

Крах гетьманщини

. творення 24 жовтня коаліційного кабінету

Ф Лизогубу ні на йоту на просунуло Ук-
раїнську державу на шляху консолідації

суспільства 27—ЗО жовтня у Києві відбувся 2-й
з'їзд „Протофісу", засідання якого пройшли „під
прапором опозиції до украінсько-державницьких і
демократичних тенденцій української частини но-

вого кабінету й жагучих надій на відбудову єдиної
реакційної Роси" 1 листопада провів з'їзд Союз
хліборобів-власників Його дозволила влада за
умови, що на ньому не підійматимуться питання фе-
дерації України з Росією, але про настрої з'їзду
красномовно свідчили оплески, якими делегати
вітали „єдинонеділимчу" промову Пуришкевича В
галузі земельної політики з'їзд цілком відверто ви-
словився проти проведення аграрної реформи „за-
ходи примусового перерозподілу землі не тільки
зайві, некорисні, а й небезпечні, бо вони порушують
принцип приватної власності" Німецький дипло-
мат Берхем повідомляв наприкінці жовтня з Києва
міністерству закордонних справ Німеччини, що ме-
та правих політичних сил „більш чи менш визначе-
но спрямована до возз'єднання з Великоросією,
причому Україні в кращому разі залишається деяка
видимість автономії"

Українські національні сили виступали з проти-
лежних позицій Наприкінці жовтня з'їзд парти
хліборобів-демократів наголосив, що УПХД
„стоїть за незалежну самостійну Українську держа-
ву з конституційним ладом, форми якого визначить
сам народ на 1-му українському Сеймі, що вийде з
загального, рівного, таємного й безпосереднього
голосування" Далі з'їзд доручав Генеральній
управі парти разом з Національним союзом і уря-
дом негайно вирішити питання про скликання
Національного конгресу ЗО жовтня Національний
союз підтримав цю ідею, пщізначивши відкриття
конгресу на 17 листопада Його порядок денний
становили питання міжнародного становища Ук-
раїни, форм державного будівницва, економічна
політика Міністерство внутрішніх справ заборони-
ло проведення конгресу, й тоді питання про дозвіл
розглянула Рада міністрів Голоси в уряді розділи-
лися майже порівну 7 міністрів (представники
Національного союзу) голосували за проведення
конгресу, 8 (представники „Протофісу") вислови-
лися проти Одразу ж 5 міністрів-украінців подали-
ся до демісії

Гетьман використав цю нагоду, щоб відправити
у відставку весь уряд На той час він уже зробив
остаточний вибір між двома протилежними
політичними таборами на користь консервативних
проросійськи зорієнтованих сил 14 листопада
П Скоропадський у грамоті „до всіх українських
громадян" оголошував про зміну урядового курсу
Україні „першій належить виступити у справі утво-
рення Всеросійської федерації її конечною метою
буде відновлення Великої Роси" Для виконання

217

Історія У краї ни

цього завдання гетьман затвердив новий склад уря-
ду на чолі з С Гербелем Звичайно, в ньому вже не
могло бути представників Національного союзу
Склад цього кабінету В Винниченко визначив як
„цілком єдинонеділимський, антиукраїнський і ви-
разно реакційний"

Отже, з незалежною Україною було покінчено
В історичній літературі так і залишилося нез'ясова-
ним — наскільки самостійним був гетьман у прий-
нятті подібного рішення Д Дорошенко, щирий
прихильник гетьмана, пише, що воно здалося геть-
манові єдиним порятунком Історик не уточнює по-
рятунком кого, чого, але вважає, що це було хибне
рішення І Нагаєвський, не розкриваючи джерел,
зазначає, що сам П Скоропадський уже в еміграції
визнав грамоту 14 листопада хибною Безжально
точним в оцінці зміни курсу гетьманської влади, що
сталася 14 листопада, виявився, на нашу думку,
П Христюк „ Спершись у своїй роботі виключно
на поміщиків і капіталістів України, верстви
національно неукраїнські, генер Скоропадський
мусив, хоч би того й не хотів і мріяв про створення
української монархії, дійти до повної ліквідації ук-
раїнської державності"

Реакція Національного союзу, на оголошення
гетьманом нового державного курсу була адекват-
ною оголошення повстання проти влади гетьмана
Власне, ідею повстання сформулювали раніше, але,
як свідчить В Винниченко, спочатку ії поділяли ли-
ше двоє, він і М Шаповал, тоді як більшість
Національного союзу в успіх повстання не вірила, а
отже, була проти Але з розвитком подій настав
критичний момент, і засідання Національного сою-
зу „підтвердило й ухвалило розроблений раніше
план повстання, визначило соціальні, політичні й
національні гасла, під якими мала проходити рево-
люція, й приступило до виборів Директори"

Напевно, висловлена В Винниченком думка не
в усьому відповідала історичній правді Справді, на
засіданні Національного союзу 13 листопада було
сформовано Директорію у складі В Винниченка
(голова), С Петлюри, Ф Швеця, А Макаренка та
П Андрієвського Директорія стала керівним
політичним органом повстання Але чи існував план
повстання і чи були визначені його головні гасла-*
Думається, якщо й були, то в найзагальнішому ви-
гляді В усякому разі відозва, написана В Винни-
ченком 14 листопада від імені Директори, містить
лише заклики до повалення влади П Скоропадсь-
кого — „насильника й узурпатора народної волі"
— і обіцянки, що „всі соціальні й політичні здобут-

ки революційної демократії будуть повернені А Ук-
раїнські Установчі збори твердо і непохитно
закріплять їх на вільній Українській землі"

Свідомо чи несвідомо Директорія обрала найза-
гальнішу платформу боротьби з гетьманом По суті,
ця боротьба і стала ії політичним кредо на першій
порі Об'єднання всіх невдоволених гетьманським
режимом національних, демократичних сил забез-
печило успіх повстанню

15 листопада Директорія виїхала до Білої Цер-
кви у розташування січових стрільців їхній коман-
дир Є Коновалець був посвячений у план повстан-
ня й обіцяв його підтримати Приклад січових
стрільців наслідували й інші військові гетьманські
підрозділи, командування яких перебувало під
впливом національних ідей У перші дні повстання
на бік Директорії перейшов отаман Болбочан, він
захопив владу у Харкові На Чернігівщині проти
гетьмана виступила Сірожупанна дивізія, у Берди-
чеві — Чорноморський козацький кіш Збройні си-
ли Директори швидко поповнювалися селянськими
загонами Розгортанню повстанського руху сприя-
ло невтручання німецьких військ у боротьбу Дирек-
тори з гетьманом Ці війська, за угодою 17 листо-
пада, підписаною в Білій Церкві представниками
німецької Великої солдатської ради і Директори,
дотримувались нейтралітету

18 листопада біля Мотовилівки у першому ж
бою війська Директорії розбили гетьманців і через
кілька днів підійшли до Києва У столиці з 14 лис-
топада діяв створений при ЦК УСДРП Ук-
раїнський революційний комітет, до складу якого
входили В Чехівський, А Пісоцький, 3 Висоць-
кий, Б Мартос, М Порш, В Мазуренко та Л Ми-
хайлів Ревком ставив собі завданням об'єднати всі
демократичні профспілки і готував міське повстан-
ня, що мало відбутися в ніч з 22 на 23 листопада
Перший наступ військ Директори на столицю геть-
манцям вдалося відбити, але вже наприкінці листо-
пада вплив Скоропадського далі Києва не сягав
Намагаючись втримати владу, гетьман 18 листопа-
да призначив головнокомандуючим усіма збройни-
ми силами Української держави російського генера-
ла Келлера Територію країни було оголошено „те-
атром воєнних дій", розпочалася мобілізація
офіцерів старої російської армії, які перебували в
Україні Навіть Д Дорошенко мусив визнати, що з
цих заходів нічого суттєвого не вийшло „Гетьма-
нові довелося дуже скоро розчаруватись у надіях,
що акт про федерацію з Росією здобуде йому ак-
тивну підтримку з боку російських і русофільських

218

На перехресті
політичних перспектив

І речення гетьманським урядом влади, вступ
ідо Києва Директори, парад повстанських
'військ у столиці України — все це поставило

останню крапку в історії гетьманського режиму й
знаменувало відновлення Української Народної
Республіки У грудні 1918 р Директорія пережива-
ла момент тріумфу, свого найвищого злету Але пе-
ред кожною політичною силою, яка в боротьбі за
владу здобуває перемогу, неодмінно постає питан-
ня що робити далР Тривалість періоду її правління
значною мірою залежить від внутрішніх і зовнішніх
чинників, зокрема від того, наскільки правильно,
суголосно з поточним моментом обрано форму дер-
жавного ладу, закладено його соціальноекономічні
підвалини Скрутно доводиться тим політичним си-
лам, котрі стають за кермо держави лише внаслідок
заперечення програм попереднього режиму Яскра-
вий приклад цього — історія УНР доби Директори
21—24 грудня у Києві відбувся губернський
селянський з'їзд 700 делегатів висловили щиру по-
дяку Директори і обіцяли їй підтримку „в боротьбі
за Українську Трудову республіку", але лише в разі
негайного виконання нею низки завдань державно-
го й соціально-економічного характеру Як з'ясува-
лося, ні в Директорії, ні у вищих українських
політичних колах не було одностайності в поглядах
на перспективи державно-нацюнального будівниц-
тва Єдине, що згуртовувало навколо Директорії
політичні парти, які входили до Українського
національного союзу, і повстанські селянські загони
— це ідея боротьби з гетьманським режимом В
інших питаннях позиції розбігалися, часом у діамет-
рально протилежних напрямах, тому необхідно бу-
ло шукати компромісів, а це, своєю чергою, призво-
дило до безконечного з'ясування стосунків між
різними політичними течіями і навіть окремими
діячами

Зазначена обставина далася взнаки вже під час
державної наради у Вінниці 12—14 грудня, прове-
деної Директорією з представниками політичних
партій та громадських організацій, що входили до
УНС її учасники поділилися на два табори, один з
яких обстоював парламентарну систему влади, а
інший — радянську

У краї нська революція

кіл на Україні, особливо серед колишніх офіцерів
російської армії Навіть київська російська преса
зустріла грамоту з 14 падолиста дуже холодно
Російські й русофільські кола покладали тепер усі
надії на Антанту, помимо гетьмана й помимо Ук-
раїнської держави"

Генерал Келлер, якщо й зміг чимось відзначити-
ся, то тільки переслідуванням у Києві українських
демократичних кіл

На цьому тлі, забарвленому кольорами пожеж і
крові, абсолютно алогічним сприймався факт ство-
рення Української Академії наук Підготовча робо-
та до її відкриття розпочалася ще влітку, і лише на-
прикінці листопада УАН розгорнула свою роботу,
ставши найвагомішим внеском Української держави
у розвиток національної культури

Україна швидко занурювалась у вир грома-
дянської війни Соціальні конфлікти, стримувані
німецькими й австрійськими багнетами, вибухнули
з новою силою, щойно гетьманська влада втратила
військову іноземну підтримку 14 грудня гетьман
зрікся влади Того дня до Києва вступили частини
Директори

Українська держава впала, поховавши під
своїми руїнами ще одну соціально-політичну утопію
часів революції побудувати українську державність
на підвалинах консервативної ідеї У цієї ідеї не ли-
ше не було національного українського підґрунтя, а
й виявились надзвичайно кволими соціальні засади
її реалізацію цілком і повністю зумовив певний збіг
обставин, чинник іноземної військової присутності
в Україні Безперспективність консервативної ідеї
підтвердив подальший розвиток революції Попри
його калейдоскопічність, ця ідея не спромоглася са-
мовідтворитись принаймні ще один раз і навіть на-
гадати про себе якимось суспільно-політичним ре-
цидивом

Подібний висновок не є абсолютним заперечен-
ням консервативної ідеї Сім з половиною місяців
існування Української держави з більш-менш силь-
ною владою показали, як далеко могла б піти Ук-
раїна вперед, якби їй вдалося вирватися з рево-
люційного потоку як самостійній державі За
рівнем життя вона виглядала 1918 р куди приваб-
ливішою за свою північну сусідку, звідки не припи-
нявся потік емігрантів Важливих результатів було
досягнуто в культурно-освітній галузі

Однак не ці тенденції визначали життє-
здатність режиму Повторимо ні національний, ні
соціальний аспекти консервативної ідеї не знайшли
необхідної підтримки з боку суспільства Більше

того, вони його помітно революціонізували Жор-
стока громадянська війна стала суворою реальністю
України

р
д

219

Історія У краї ни

Незважаючи на очевидні суперечності, Дирек-
торія намагалася попервах зберегти єдність ук-
раїнських політичних сил 26 грудня вона призна-
чила уряд УНР (очолив його соціал-демократ
В Чехівський), до складу якого увійшли представ-
ники всіх політичних партій, що об'єдналися в
УНС Того самого дня Директорія видала свою
програмову декларацію, побудовану на засадах т
зв трудового принципу На думку його творців, він
всотав у себе кращі риси радянської і парламентсь-
кої систем Досить швидко життя показало, що це
був паліативний вихід із ситуації

Конструктивна частина декларації містила над-
то багато загальників, бракувало їй чітких, конкрет-
них планів Директорія оголошувала себе тимчасо-
вим, хоч і верховним органом революційного часу,
який, отримавши владу від народу, народові й пере-
дасть Гі на конгресі трудового народу України, що
„матиме верховні права і повновласть рішати всі пи-
тання соціального економічного та політичного
життя республіки" Влада в УНР, зазначалося в
декларації, повинна належати лише „класам пра-
цюючим — робітництву і селянству" Узявши за
основу класовий метод поділу суспільства й оголо-
сивши, що „класи нетрудові, експлуататорські, які
живляться і розкошують з праці класів трудових,
класи, які нищили край, руйнували господарство й
означили своє правління жорстокостями та ре-
акцією, не мають права голосу в порядкуванні дер-
жавою"

При першому ж ознайомленні з цією декла-
рацією впадає в око наївність і короткозорість ук-
раїнських політиків Не досить, що їм бракувало
досвіду — УНР під час свого становлення потра-
пила у вкрай складне зовнішньополітичне станови-
ще 3 підписанням Брестської мирної угоди Ук-
раїна пов'язала себе з Четверним союзом, тож
країни Антанти уявляли іі ворожим сателітом,
різновидом більшовизму Вигравши війну, ці ос-
танні дали зрозуміти гетьманським дипломатам, що
без особливого ентузіазму сприймають Україну як
самостійну державу Антанта з підозрою зустріла
відновлення УНР Директорією, бо дивилася на Ук-
раїну лише як на південну Росію, керуючись прин-
ципом відновлення небільшовицької єдиної 1
неділимої Роси Свої подальші плани вона пов'язу-
вала із всебічною допомогою армії Денікіна, яка пе-
ребувала на Дону Наприкінці листопада одеські
газети від імені держав Антанти опублікували дек-
ларацію, де мовилося про якнайшвидший прихід в
Україну збройних сил союзників у залежній від об-

ставин кількості, щоб підтримувати тут порядок 2
грудня в Одесі з'явився перший французький
військовий корабель „Мірабо", а 15 числа розпоча-
лася висадка 15-тисячного контингенту англо-
французьких військ 18 грудня білогвардійські за-
гони при підтримці французьких військ вступили у
бій з одеською українською залогою і примусили Гі
залишити місто

13 січня 1919 р до Одеси прибув штаб фран-
цузької десантної дивізії на чолі з генералом д'Ан-
сельмом Він зажадав від українських військ зали-
шити район навколо Одеси й відійти на лінію Ти-
распіль — Бірзула — Вознесенськ — Миколаїв
— Херсон Одночасно вийшов його наказ, в якому
зазначалося, що „Франція і союзники прийшли в
Росію, аби дати змогу всім чинникам доброї волі й
патріотизму відновити порядок у краю" Про існу-
вання України навіть не згадувалося В січні 1919 р
війська Антанти вступили до Миколаєва

З інтервенцією військ Антанти на півдні Ук-
раїни на північних і північно-східних кордонах
УНР з явилися війська радянської Роси Під при-
водом надання допомоги робітникам і селянам, що
повстали проти гетьмана вони розгорнули наступ у
двох напрямах Ворожба — Суми — Харків і Го-
мель — Чернігів — Київ Але й повалення влади
гетьмана не зупинило подальшого просування
більшовицьких військ 24 грудня наркомат закор-
донних справ РСФРР повідомив у пресі, що у
зв'язку з анулюванням РНК РСФРР Брестської
мирної угоди від 3 березня радянська Росія більше
не визнає Україну за суверенну державу й припиняє
діяльність усіх її представницьких установ на своїй
території Однак оголосити про відкритий наступ
військ на Україну більшовики не наважувались

Вони діяли через створений у Курську на-
прикінці листопада 1918 р маріонетковий Тимчасо-
вий робітничо-селянський уряд України На ноту
протесту уряду УНР урядові РСФРР стосовно
вторгнення радянських війск на українську тери-
торію РНК цинічно заявила, що „ніякого війська
Російської Соціалістичної Федеративної Радянсь-
кої Республіки в Україні немає Воєнна акція на ук-
раїнській території в цей момент проводиться поміж
військом Директори і військами Українського ра-
дянського уряду, який є цілком незалежним" Це
була явна брехня Українська Народна Республіка,
ще не ставши на ноги, опинилася між двома вогня-
ми

До зовнішньополітичних труднощів додалися і
внутрішні Селянство, що становило більшість на-

220

У краї нська революція

селения республіки, не зробило належних висновків
з подій 1917—1918 рр у плані створення власної
держави В постановах різноманітних з'їздів воно
підтримувало ідею української державності, коли ж
виникала необхідність стати на її захист, виявило
цілковиту індиферентність Анархічний менталітет
українського селянина, доброго землероба й
політичного неука, брав гору над загально-
національними інтересами Ця риса далася взнаки
восени 1918 — взимку 1919 р Створивши на хвилі
боротьби з режимом гетьмана кількасоттисячну
армію УНР, селяни-повстанці з поваленням геть-
манського режиму почали розбігатися по домівках
Армія УНР виявилася абсолютно небоєздатною
проти більшовицьких військ, легко піддавалася
їхній агітації

За умов, що склалися, Директорія і провідні
політичні сили України мали вирішити, з ким їм бу-
ти із західною демократією проти більшовиків чи з
більшовиками проти Антанти Самостійного шляху,
вочевидь, не існувало „Загальний стан війська, яке
брало участь у протигетьманському повстанні, не
давав ніяких підстав вірити в те, щоб Україна могла
вдержатися власними силами без союзу з одною
або другою із зовнішніх сил", — зазначав один із
чільних діячів УНР — І Мазепа Парламентарна
західна система з притаманними їй демократизмом,
передовими досягненнями в організації суспільства
насамперед імпонувала українській інтелігенції, яка
вбачала в ній бажану мету своєї політичної діяль-
ності, але вона погано узгоджувалася з політично
нерозвиненою більшістю населення, котра, навпа-
ки, симпатизувала радянській формі влади Однак
ця влада внаслідок більшовицької диктатури, що
лежала в її основі заплямувала себе кров'ю Пошу-
ки орієнтації розкололи українців на кілька таборів,
і якщо в 1917 р політичні уподобання цілком узгод-
жувалися з програмами окремих партій, то на-
прикінці 1918 р й особливо на початку 1919-го
проблема орієнтації остаточно розколола провідні
українські парти

На початку січня 1919 р в Києві зібрався IV
з'їзд УСДРП

Центральним моментом роботи з'їзду стало об-
говорення доповіді А Пісоцького про політичне
становище в Україні Доповідач наполягав на впро-
вадженні влади рад і організації народного госпо-
дарства на соціалістичних засадах Одним з його
аргументів було розгортання в Західній Європі
світової революції А Пісоцького підтримували
М Ткаченко, М Драгомирецький, Ю Мазуренко,

М.Авдієнко. Антирадянську позицію займали ка-
теринославці І Мазепа, П Феденко, І Романченко,
Т Грабовий, Я Капустян Всі інші, за свідченням
того ж таки І Мазепи, „не мали ясного погляду на
справу й хиталися між совітами і загальним вибор-
чим правом" Так, голова уряду УНР В Чехівський
виступив за впровадження радянської системи вла-
ди, але без більшовицьких диктаторських методів
В Винниченко, який ще у Вінниці палко підтриму-
вав цю систему, на з'їзді УСДРП відкинув її Голо-
ва уряду й голова Директори по-різному бачили
державотворчу перспективу, що було тривожним
симптомом Урешті-решт взяла гору ідея скликання
парламенту й обрання органів місцевого самовряду-
вання шляхом здійснення загального виборчого
права

З'їзд УСДРП не вніс ясності в політичну
орієнтацію суспільства, тому напередодні відкриття
Трудового конгресу Директорія вирішила провести
у Києві чергову державну нараду Вона відкрилася
16 січня Представники січових стрільців О Наза-
рук та Ю Чайківський виступили за встановлення
в Україні військової диктатури під проводом
С Петлюри, Є Коновальця та А Мельника, але
більшість учасників відкинули цю пропозицію За-
гальне резюме наради знаходимо в І Мазепи „З
членів Директори різко проти більшовиків висло-
вився Петлюра Швець говорив невиразно Винни-
ченко, як завжди, імпровізував і не мав ясного по-
гляду на справу Загалом «серед промовців перева-
жав протибільшовицький напрям, але всі знали, що
маси„нейтральні» або йдуть за більшовиками Коли
після всіх цих промов представники січових
стрільців взяли свій внесок назад, нарада нічого
іншого не могла придумати, як те, що, мовляв, не-
хай залишається все, як було" До наведеного вище
слід додати, шо позицію січових стрільців поділяла
далеко не вся армія УНР Дивізія отамана Зелено-
го стояла на радянських позиціях і в січні відмови-
лася виконувати накази вишого командування За її
прикладом пішли військові підрозділи отамана Гри-
гор'єва Загалом сваволя отаманів стала чи не
найприкметнішою рисою армії УНР, яка катаст-
рофічно втрачала боєздатність

Політику Директори не підтримала Всеу-
країнська рада селянських депутатів 14-15 січня її
виконавчий комітет провів у Києві нараду з пред-
ставниками губернських рад, на якій зажадав від
Директори негайно передати владу виконкомам
Всеукраїнських рад селянських і робітничих рад

Відкриттю у Києві (23 січня) Трудового кон-

221

люції одностайно висловилися за перехід влади „до
рук класових органів, себто рад селянських і
робітничих депутатів" В тій таки резолюції конфе-
ренція наголосила, що УПСР „як партія не може
брати на себе відповідальності за урядову політи-
ку"

Ще радикальнішу, власне, відверто ворожу до
Директори позицію зайняли ліві українські есери й
соціал-демократи-незалежники, які почали входити
у контакти з більшовиками й готувати повстання
проти Директори

Національна демократія, загалом сприймаючи і
сповідуючи ідею суверенності Української держави,
була, як і в попередні періоди, поділена на окремі
табори, що не годилися між собою в питаннях
соціально-економічної орієнтації УНР Одні бачи-
ли її демократичною, правовою республікою на
взірець західних держав, інші перебували під впли-
вом соціалістичних ілюзій Сам факт такого
роз'єднання і вкрай несприятливе зовнішньо-
політичне становище ставили під сумнів подальше
існування УНР

Орієнтація на Антанту
та її крах

аступ більшовицьких військ примусив Ди-
ректорію одразу ж після завершення робо-
ти Трудового конгресу залишити Київ 2

лютого центром її осідку стала Вінниця Того само-
го дня Директорія провела чергову державну нара-
ду для обговорення умов, запропонованих фран-
цузьким командуванням з метою порозуміння з
Антантою Французи пропонували реорганізувати
Директорію та уряд, вивести з них Винниченка,
Петлюру й Чехівського, створити 300-тисячну
армію для боротьби з більшовиками й підпорядку-
вати її союзному командуванню Однією з умов бу-
ло тимчасово передати залізниці та фінанси України
під контроль Франції, а також звернутися до ос-
танньої з проханням прийняти Україну під фран-
цузький протекторат Питання про державну неза-
лежність України мала вирішити Паризька мирна
конференція

Ці вимоги викликали обурення в учасників дер-
жавної наради, але справи на протибільшовицькому
фронті були такими кепськими, що вони доручили
Директори, не приймаючи запропонованих умов,
продовжити пошук шляхів до порозуміння з фран-
цузами 5 лютого в Одесі командуванню ан-
тантівського військового десанту було передано

Історія У краї ни

гресу передувало проголошення злуки східних 1
західних українських земель в єдину соборну дер-
жаву Ця помітна і довгоочікувана подія в історії
України не мала бажаних наслідків Соборність ли-
ше продекларували На думку одного з учасників
злуки М Шаповала, вона була „більше теоретично-
юридичною, ніж фактичною" Хоч Західноу-
країнська Народна Республіка перетворювалася на
Західноукраїнську область УНР, на Гі території
продовжувала функціонувати своя система влади
Ці дві влади, що діяли в українських землях, у най-
скрутннш моменти не могли порозумітися, посту-
пившись соборницькими інтересами перед власни-
ми

Із 593 депутатів, передбачених виборчим зако-
ном, на Трудовий конгрес прибуло понад 400, з них
36 репрезентували ЗУНР Найбільшою фракцією
була есерівська, селянська Вона, як зазначав П
Христюк, „могла, при умові внутрішньої спаяності,
ясності своїх позицій і рішучого переведення IX в
життя, відіграти рішаючу роль в цім важкім моменті
української революції", але „розбавлена елемента-
ми з селянської фракції, розбилась, покололася на
праве і ліве крила, які не могли знайти спільної
платформи, і в результаті виступала й голосувала
(відповідно до свого поділу) за різні резолюції"

Провідною і спрямовуючою силою конгресу
стала фракція УСДРП, за якою пішла більшість
делегатів 28 січня Трудовий конгрес висловився за
демократичний лад в Україні, підготовку закону про
вибори всенародного парламенту Було ухвалено „з
огляду на небезпечний військовий час доручити
власть і оборону краю Директори УНР, яка допов-
нена представником від Наддністрянської України
до слідуючої сесії Трудового конгресу має бути вер-
ховною властю і видавати закони, необхідні для
оборони Республіки, при чім ці закони передають-
ся на затвердження найближчій сесії Трудового
конгресу"

На рішення Трудового конгресу значною мірою
вплинув наступ російських радянських військ на
Київ, розгорнутий у СІЧНІ 1919 р Він зміцнив ПО-
ЗИЦІЇ прихильнів союзу з Антантою і антибільшо-
вицькі настрої в Директорії 16 січня вона оголоси-
ла стан війни з радянською Росією 3 іншого боку,
відбувалася консолідація лівих, ворожих Дирек-
торії прорадянських сил Одразу ж після завершен-
ня конгресу в Києві відбулася онференція УПСР
(центр теч ) На відміну від фракції есерів, які про-
демонстрували розбіжність у поглядах на конгресі,
учасники партійної конференції у підсумковій резо-

222

У краї нська революція

декларацію представників України, Білоруси, Ку-
бані й Дону з викладом поглядів на форму держав-
ного устрою названих держав і шляхи подолання
більшовизму й анархії Там же висловлювалося пе-
реконання, що „питання державного ладу цих чо-
тирьох одиниць може дістати скоре й відповідне
рішення тільки шляхом окремого здійснення прин-
ципів державності та порядку в кожній із них"

Наступного дня на переговорах у Бірзулі між
французькою і українською сторонами керівник ук-
раїнської делегації С Остапенко від імені Дирек-
тори домагався визнання Антантою суверенітету
України, допомоги в боротьбі з більшовиками й до-
пущення делегації УНР до участі в роботі Паризь-
кої мирної конференції Начальник штабу фран-
цузьких військ полковник Фрайденберг повторив
раніше сформульовані вимоги, особливо наголосив-
ши на необхідності усунення з посад Винниченка та
Петлюри Сторони не дійшли згоди, й українська
делегація повернулася до Вінниці

Обставини що склалися, вимагали невідклад-
них заходів, Що більш в Україну вдиралися
більшовики, то більш росла орієнтація на Антанту",
— писав М Шаповал За його словами, ще на по-
чатку лютого було вирішено, шо уряд В Чехівсько-
го піде у відставку 9 числа ЦК УСДРП відкликав
з уряду й Директори своїх представників мотивую-
чи це „новими міжнародними моментами в ук-
раїнській державній справі" 3 огляду на таке
рішення, В Винниченко оголосив про СВІЙ ВИХІД з
Директори і невдовзі виїхав за кордон С Петлюра
повівся інакше У надісланому 11 лютого до ЦК
УСДРП листі він повідомив про тимчасове припи-
нення свого членства в парти і подальше перебуван-
ня на державних посадах „Я не вважаю для себе
можливим ухилитися од виконання своїх
обов язків, яко сина свого народу, перед батьківщи-
ною і буду, доки це можливо, стояти й працювати
при державній праці'

Аналогічне рішення про відкликання своїх
представників прийняв ЦК УПСР, у зв'язку з чим
ще один член Директори — Ф Швець — оголосив
про вихід з партії

Ці кроки мали продемонструвати Антанті, що
Директорія пішла на поступки Рівночасно було пе-
рервано безуспішні переговори у Москві з РНК
РСФРР української делегації на чолі з С Мазу-
ренком, які розпочалися ще в середині січня 10 112
лютого повноважний представник УНР на мирній
конференції в Парижі Г Сидоренко звернувся до и
учасників з нотами, де йшлося про війну РСФРР

проти УНР та імперіалістичну політику більшо-
виків, і зажадав визнання державами Антанти й
США незалежності УНР як „єдиного засобу при-
вернення негайного тривалого спокою і порядку в
Східній Європі", оскільки уряд УНР протидіє
більшовицькій експансії

13 лютого Директорія призначила новий склад
Ради народних міністрів її очолив на той час без-
партійний С Остапенко До складу уряду увійшли
представники трьох партій — соціалістів-феде-
ралістів, соціалістів-самостійників і народних рес-
публіканців, які орієнтувалися на демократичні за-
сади й держави Антанти

Дві провідні соціалістичні українські партії
(УСДРП і УПСР) добровільно відмовилися від
влади Здавалося, в такий спосіб вдасться усунути
перешкоди на шляху порозуміння з Антантою Але
невдовзі з'ясувалося, що це був не найкращий вихід
із становища Консервативний уряд Остапенка,
зробивши ставку на порозуміння з Антантою, не
став шукати підтримки в народних масах Він так і
не видав жодного програмного документа з роз'яс-
ненням своєї політики В умовах розвитку рево-
люції, коли зміна настроїв широких верств населен-
ня важила більше, ніж танки Антанти це було гру-
бою помилкою Уряд опинився в цілковитій ІЗОЛЯЦІЇ
„ Саме в цю добу загальна анархія і хаос на ук-
раїнському фронті досягли найвищого щабля, -
свідчив І Мазепа — За уряду Остапенка не було
ні влади, ні контролю Тому грубі мільйони, що ви-
давалися на різні нові формування пропали марно
Зловживанню отаманів не було кінця вони брали
гроші, але при першій нагоді кидали фронт, зника-
ли хто куди хотів, здебільшого в Галичину, і цим
вносили ще більшу дезорганізацію як на фронті, так
і в запіллі"

Під впливом більшовицької, явно популістської
агітації, спрямованої, зокрема, на ліквідацію при-
ватної власності на землю та іі тотальний зрівняль-
ний поділ, в Україні швидко поширювались прора-
дянські настрої Вони охопили й армію УНР
Навіть січові стрільці, які послідовно й твердо стоя-
ли на антибільшовицьких позиціях, перейшли на
радянську платформу, оголосивши у своїй декла-
рації від 13 березня, шо вони із „запалом підпира-
тимуть радянську владу на місцях, котра заводить
лад і порядок"

21 березня у Вапнярці командування Південно-
Західного фронту, відрізаного (внаслідок захоплен-
ня радянськими військами Жмеринки) від решти
армій УНР, створило революційний комітет (ота-

223

Політична ситуація в УНР
у квітні-червні 1919 р.

j квітня уряд Б Мартоса оголосив свою

„програмову декларацію" В ній ішлося

fnpo те, що суверенному життю ук-

раїнського народу заважають два вороги „польсь-
ке панство" і „російське комуністичне більшовиць-
ке військо" Новий уряд УНР закликав усі ук-
раїнські політичні й соціальні сили „не дати чужин-
цям вкінець знищити рідний край", стати на бо-
ротьбу за вільну й незалежну Україну Кабінет
Б Мартоса, на відміну від попереднього уряду, уро-
чисто заявив, що „не кликатиме собі на допомогу
чужої військової сили з будь-якої держави" Декла-
руючи орієнтацію на власні сили, він обіцяв зверну-
ти особливу увагу на забезпечення армії та сімей
військовослужбовців, а також фактично здійснити
проголошену в Києві 22 січня 1919 р злуку
західних і східних українських земель

Намагаючись поєднати демократичну державну
систему з радянською, уряд передбачав контроль за
діяльністю владних структур з боку робітничо-се-
лянських трудових рад Селянам було обіцяно де-
мократичну земельну реформу, робітникам — до-
помогу у відновленні роботи фабрик і заводів,
вільне функціонування профспілок

Згадана декларація не містила жодного слова
про можливість ведення переговорів з радянським
урядом України Адже на той час ентузіазм широ-
ких мас, котрі взимку 1919 р перебували під впли-
вом більшовицьких гасел, уже вщух Захопивши
владу в Україні, більшовики перейшли від по-
пулістських обіцянок до політики „воєнного ко-
мунізму", складовою частиною якої були продрозк-
ладка, одержавлення землі, використання земель-
ного фонду для створення радгоспів, комун, інших
форм колективних господарств, обмеження вільної
торгівлі Все це підняло село проти комуністичної
влади Уже в квітні вона оголосила поза законом
отаманів Зеленого, Соколовського, Батрака Се-
лянські повстання, що охопили Україну, вселяли
надію в уряд Б Мартоса Якраз на союз з повстан-
цями й політичними течіями, котрі очолювали цей
рух (українські ліві есери й соціал-демократи-неза-
лежники), уряд робив ставку, проголошуючи курс
на власні сили

Але й цього разу декларації розминулися з ре-
альністю Українським політикам так і не вдалося
об'єднати національні сили в єдиний фронт. Та й
самій Директори бракувало єдності. П.

Історія У краї ни

мани Волох, Загородський, Колодій), який також
заявив про свій перехід на радянську платформу 22
березня у Кам'янці-Подільському під головуван-
ням В Чехівського утворився з представників
УСДРП та УПСР (центр теч ) Комітет охорони
республіки Він так сформулював свою програму 1)
охорона порядку і спокою, 2) домовленість з Ди-
ректорією про негайне припинення переговорів з
французьким командуванням в Одесі і розгортання
переговорів з радянським урядом України на основі
визнання радянськими урядами України і Роси са-
мостійності й незалежності України, виведення
російських військ з Л території та формування ново-
го українського уряду Хоч цей комітет 28 березня
самоліквідувався, він завдав серйозного удару про-
антантівським позиціям Директори та уряду С Ос-
тапенка

Зусилля уряду УНР здавалися цілком безпер-
спективними ще й тому, що йому ніяк не вдавалося
зрушити з мертвої точки переговори з французами

Генерал д' Ансе \ьм був зацікавлений у залученні
українських військ до боротьби проти більшовиків,
але не квапився допомагати їм зброєю, і далі напо-
лягав на усуненні з посад Петлюри й Андрієвсько-
го, не підтримував також ідеї визнання Антантою
незалежності України Все це загальмувало перего-
вори У березні з'ясувалося, що в Антанти немає
сил для розгортання широкомасштабних воєнних
дій в Україні і Роси Внаслідок більшовицької про-
паганди іі війська розкладалися В березні вони під
тиском Червоної армії, яка складалася переважно з
повстанських частин отамана Григор єва, мусили
залишити Херсон і Миколаїв, а на початку квітня
— Одесу Стало цілком очевидно, що орієнтація на
Антанту була стратегічною помилкою 9 квітня у
Рівному члени Директори С Петлюра й А Мака-
ренко санкціонували створення нового (знову ж та-
ки соціалістичного) уряду УНР на чолі з Б Марто-
сом До нього увійшли А Лівицький, М Кова-
левський, І Мазепа, ГСиротенко Хоч Директорія
формально не припиняла переговорів з Антантою,
призначення нового уряду свідчило про крах проан-
тантівської орієнтації, яка не забезпечила УНР
зовнішньополітичної підтримки і навіть призвела до
значних соціальних ускладнень, ізолювавши провід
УНР від народних мас, дала змогу більшовикам за-
хопити владу над більшою частиною України Ре-
організація уряду стала відчайдушною спробою
вибратися з політичної пастки, що в неї потрапила
Директорія

224

У краї нська революція

Андрієвський та Є Петрушевич нехтували ново-
створений уряд Б Мартоса Між ними і С Петлю-
рою та А Макаренком виникли гострі суперечності
„Член Директори П Андрієвський просто не виз-
навав цього правительства, гуртуючи коло себе в
Галичині колишніх остапенківських міністрів і вза-
галі всіх невдоволених отаманів, колишніх вищих
урядовців, а тепер безробітних буржуазних
політичних діячів",—зазначав П Христюк Кон-
сервативні українські сили, як свого часу й демо-
кратичні, не хотіли визнати своєї поразки і прилу-
читися до національно-визвольної боротьби під гас-
лами, запропонованими урядом Б Мартоса Найп-
рикметніші в цьому плані — виступи отаманів
Оскілка й Болбочана

Командуючий волинською групою армії УНР
отаман В Оскілко — молода людина з народних
учителів — належав до парти соціалістів-само-
стійників і перебував під впливом П Андрієвсько-
го Спираючись на нього, соціалісти-самостійники
й народні республіканці повели у військах групи
агітацію проти нового уряду й С Петлюри Коли
останній видав наказ про зміщення командуючого,
Оскілко, стягнувши до Рівного війська, 29 квітня
1919 р підняв державний заколот, заарештував
членів уряду й оголосив себе головним отаманом
армії УНР Заколот не вдався, армія відмовилась
коритися Оскілку, але виступ остаточно підірвав її
сили 5 травня уряд Б Мартоса змушений був зали-
шити Рівне й евакуюватися до Радивилова Туди ж
із Здолбунова переїхали члени Директори С Пет-
люра, Ф Швець, А Макаренко 9 травня вони об-
рали С Петлюру головою Директори, а 13 числа на
нараді з урядом було виведено П Андрієвського з її
складу Однак зазначені організаційно-політичні
акції не сприяли загальному поліпшенню станови-
ща Мабуть, якраз тоді з'явилася приповідка „У ва-
гоні Директорія, під вагоном — територія" 14
травня польська армія генерала Галлера, сформова-
на у Франції для боротьби з більшовиками, розгор-
нула наступ у північно-західній Волині проти військ
УНР До рук поляків потрапила величезна
кількість боєприпасів, амуніції, що зберігалися на
складах у Луцьку Втративши власну територію,
Директорія і уряд УНР із залишками армії мусили
шукати порятунку на території ЗОУНР, спочатку в
Красному, Золочеві, а відтак у Тернополі

2 червня польські війська захопили й це місто,
тож уряд УНР терміново перебрався на ст Бо-
гданівку В цей критичний момент він опинився між
двома ворожими таборами поляками, що заво-

лоділи Тернополем, і більшовиками, які контролю-
вали Волочиськ Передові загони цих таборів
розділяла смуга завширшки 10 — 20 км, де знайш-
ли притулок уряд і армія УНР До цього слід дода-
ти, що навесні 1919 р, після призначення Дирек-
торією уряду Б Мартоса, різко погіршилися сто-
сунки між наддніпрянськими й галицькими політи-
ками

9 червня у Проскурові отаман Болбочан спро-
бував оволодіти Запорозьким корпусом і з його до-
помогою вчинити заколот проти Петлюри Але й
цього разу виступ правих провалився Наступного
дня Болбочана арештували, а 28 червня розстріляли

Незважаючи на несприятливі умови, в травні—
червні командуванню вдалося реорганізувати армію
УНР за регулярним принципом 13 травня було ух-
валено закон про державну військову інспекцію її
очолив полковник В Кедровський Інспекція
сприяла якісним змінам в армії Вже на початку
червня армія УНР перейшла в контрнаступ на ра-
дянські війська і досягла лінії Старокостянтинів —
Проскурів — Кам'янець-Подільський 6 червня
уряд УНР повернувся на свою територію На
кілька місяців місцем його осідку став Кам'янець-
Подільський Розпочиналася нова сторінка в історії

УНР

Кам'янецький період

Ґ" поверненням на свою територію уряд УНР
активізувався, прагнучи будь-що втілити в
життя декларовану в квітні орієнтацію на
власні сили У цьому зв'язку він надавав особливо-
го значення повстанському рухові, який широко
розгорнувся в тилу більшовиків 9 червня в Чорно-
му Острові завершилися переговори між урядом 1
представниками Всеукрревкому, який очолював
повстанський рух на Правобережній Україні Від
імені Всеукрревкому переговори вели українські
есери й соціал-демократи-незалежники Д Одрина,
Т Черкаський, І Часник, А Пісоцький Сторони
дійшли згоди в тому, що залишається чинною
рівненська декларація уряду, але на місцях форму-
ються трудові ради не лише з контрольними, а й
адміністративними та господарськими функціями
влади Д Одрина і Т Черкаський увійшли до уряду
Б Мартоса

20 червня військова делегація УНР на чолі з ге-
нералом Дельвігом підписала у Львові тимчасовий
договір з представниками польської армії про при-
пинення воєнних дій, встановлення між польською
та українською арміями демаркаційної лінії Це був

225

Історія У краї ни

помітний успіх уряду УНР, бо відпадала не-
обхідність боротися на два фронти і створювалася
можливість зосередити всі збройні сили на більшо-
вицькому фронті, де на початку червня розпочався
успішний наступ

Разом з тим потребувала розв'язання ціла низ-
ка важливих проблем Урядові Б Мартоса так і не
вдалося подолати бар'єр, що роз'єднував демокра-
тичні й ліберальні українські політичні кола 29
червня 20 українських політиків, в основному пред-
ставники парти соціалістів-федералістів, опубліку-
вали в пресі „Меморандум громадських діячів
Поділля до Директори УНР", в якому викривали
помилки державної влади, вимагали реформувати
Директорію, в „тимчасове одноособове президент-
ство з певною тимчасовою конституцією", сформу-
вати кабінет міністрів за професійною, а не
партійною ознакою, скасувати постанову про тру-
дові ради й вирішити земельне питання шляхом ви-
купу землі селянами Однак вони заявили, що не
вестимуть політичної боротьби проти уряду

Напруженими залишалися стосунки з галиць-
ким урядом 9 червня Виділ Української національ-
ної ради проголосив Є Петрушевича диктатором,
що не могло не викликати негативної реакції з боку
демократично зорієнтованої Директори „Ми ніяк
не могли оправдати такого кроку з боку
відповідальних представників галицького грома-
дянства, що провадило свою національно-визволь-
ну боротьбу під гаслами народоправства, — писав
І Мазепа — Тому ми вважали, що акт 9 червня —
незаконний Іншими словами, Директорія і уряд по-
бачили в акті проголошення диктатури державний
переворот, тому не признавали диктатури Петру-
шевича правною установою" Щоб продемонстру-
вати своє негативне ставлення до проголошення
диктатури Є Петрушевича, Директорія 4 липня ви-
дала постанову про створення в складі уряду УНР
спеціального міністерства у справах ЗОУНР, а Є
Петрушевича вивела із складу Директори

Зі свого боку, Є Петрушевич не визнав підпи-
саного делегацією генерала Дельвіга договору про
перемир'я з поляками, бо на початку червня Ук-
раїнська галицька армія успішно розпочала
Чортківську операцію Одне слово, у червні сто-
сунки між Директорією і проводом ЗОУНР стали
цілком холодними А далі сталося те, що й мало
статися, коли між товаришами зникає згода

У середині червня командування Червоної армії,
зміцнивши свої підрозділи в районі Проскурова,
зупинило армію УНР і перейшло в контрнаступ

На початку липня червоні підрозділи були за кілька
десятків кілометрів від Кам'янця-Подільського
Шляхів до відступу не залишалося через невре-
гульованість відносин і з Польщею, і з Румунією
Отже, втрата Кам'янця-Подільського загрожувала
УНР ліквідацією

Не краще йшли справи і на правому березі
Збруча Успішно розпочата Чортківська операція
зупинилася 25 червня Рада десяти Паризької мир-
ної конференції дозволила полякам продовжити
воєнні операції до лінії Збруча 28 червня польська
армія розпочала наступ, і УГА змушена була
відступити Ситуація підштовхувала і
наддніпрянців, і галичан до об'єднання сил, але
Є Петрушевич та командування УГА зволікали,
обмірковуючи можливість переходу на румунську
територію Лише відмова Румуни прийняти УГА
змусила їх вступити у переговори з урядом УНР
Є Петрушевич виставив три умови співпраці демо-
кратична політика без ухилів у бік радянства,
заміна уряду Б Мартоса, скасування міністерства у
справах ЗОУНР Зважаючи на критичний стан
справ, Директорія погодилася з ним

15 липня УГА перейшла Збруч, і дві армії
об'єдналися для боротьби на більшовицькому
фронті УНР врятувалася від можливої воєнної ка-
тастрофи, але в політичному плані об'єднання не
принесло бажаної єдності

Є Петрушевич з державними службами ЗО-
УНР перебрався до Кам'янця-Подільського, який
дав притулок двом українським державним цен-
трам Приїзд диктатора ЗОУНР активізував по-
ступові українські політичні сили, які оголосили про
утворення Українського національно-державного
союзу На початку серпня союз подав голові Ди-
ректори С Петлюрі програмну „записку", в якій
різко критикував соціалістичний курс уряду
Б Мартоса В Кам'янці-Подільському виникло
своєрідне двовладдя „По суті, це була боротьба
різного розуміння тодішніх революційних подій в
Україні, а тому й різного підходу до намічення чер-
гових завдань українського проводу, — відзначав
один з учасників цих подій — Українські
соціалісти виходили з оцінки революції як великої
ваги соціально-історичного процесу, тож, врахо-
вуючи революційні настрої народних мас, намага-
лися відповідною політикою використати їх в інте-
ресах української визвольної боротьби Праві ук-
раїнські групи, навпаки, дивилися на революційні
події здебільшого як на „наслідок діяльності" лівих
партій, тому визначали свої чергові завдання так,

226

У краї нська революція

начебто в Україні в той час ніякого революційного
руху не було"

За обставин, що склалися, єдиний український
провід міг утворитися або шляхом державного пере-
вороту (але жодна із сторін на це не наважувалась),
або завдяки поступкам і компромісам За своїм ха-
рактером С Петлюра почав схилятися до не-
обхідності зміни політичного курсу й поповнення
уряду поступовими елементами 12 серпня було ого-
лошено нову урядову декларацію, де йшлося про те,
що уряд УНР повинен опертися на весь народ, за-
лучити до державної праці всі верстви суспільства,
а також про створення в недалекому майбутньому
реформованих органів місцевого управління на ос-
нові всенародного, таємного, рівного і пропорційно-
го виборчого права, про проведення виборів до пар-
ламенту, який матиме права Установчих зборів От-
же, оголошувався поворот в орієнтації уряду УНР
від радянства до парламентарної демократи Після
цієї декларації Б Мартос, стосунки якого з Дирек-
торією зіпсувалися, пішов у відставку 27 сецпня
сформувався новий склад кабінету міністрів Його
очолив І Мазепа До уряду увійшов соціаліст-феде-
раліст І Огієнко Крім того, цій партії було запро-
поновано портфелі міністрів закордонних справ і
освіти Однак есери не спромоглися знайти для
заміщення цих посад відповідних кандидатів Реор-
ганізація уряду мало що змінила в стосунках Ди-
ректори з опозицією

Згадані вище розбіжності позначились і на
об'єднанні збройних сил Загальна кількість бійців
обох армій сягала 80 тис, з них 45 тис припадало
на УГА Для оперативного керівництва об'єднани-
ми силами серпня було створено Штаб головно-
го отамана Його очолив генерал М Юнаків

Після об'єднання армій розгорнувся успішний
наступ на більшовиків У липні Червона армія, яка
одночасно вела бої з генералом Денжіним, залиши-
ла Проскурів, Нову Ушицю, Вапнярку На початку
серпня українські частини захопили Жмеринку і
Вінницю

Із створенням Штабу головного отамана
вирішено було розпочати спільний похід ук-
раїнських армій проти більшовиків При визначенні
напряму стратегічного удару думки розділилися
Командування армії УНР вважало своєю головною
метою похід на Київ, а командування УГА пропо-
нувало зайняти Одесу, щоб встановити контакти з
Антантою і лише тоді розгорнути наступ на Київ
Обидві сторони дійшли компромісу одночасно на-
ступати і на Київ, і на Одесу Причому на Одесу

повели наступ підрозділи армії УНР, а на Київ —
змішані частини під загальним керівництвом пред-
ставника УГА генерала А Кравса 30 серпня його
група захопила Київ Кількома годинами пізніше з
лівого берега до міста увійшли білогвардійські
денікшські частини На вимогу їхнього командую-
чого генерала Бредова Кравс вивів українські
війська з Києва на лінію Ігнатівка — Васильків —
Германівка

Похід українських армій на Київ завершився,
по суті, капітуляцією перед білогвардійцями Сам
факт здачі Києва виходив далеко за межі окремої
невдалої воєнної операції, бо викликав новий не-
спокій серед українського громадянства, демо-
ралізуюче вплинув на війська В основі його лежа-
ли не хибні дії генерала Кравса, а знову ж таки різні
підходи у ставленні до армії Денжіна

Той, наступаючи на більшовиків, показав себе
запеклим українофобом, стратепчне гасло якого по-
лягало у відновленні єдиної, неділимої Росії Зго-
дом в „Очерках русской смуты" він відверто писав
„ іти разом з Петлюрою, котрий намагався відок-
ремити Україну й Новоросію від Роси, означало б
порвати з ідеєю єдиної, неділимої Роси, що глибоко
вкорінилася у свідомість вождів та армії, і тим вик-
ликати в її лавах небезпечне замішання

Добровільчим військам я дав вказівки са-
мостійної України не визнаю Петлюрівці можуть
бути або нейтральними, тоді вони повинні негайно
скласти зброю і розійтися по домівках, або
приєднатися до нас, визнавши наші гасла Якщо
петлюрівці не виконають цих умов, то їх слід вва-
жати такими ж ворогами, як і більшовиків Разом з
тим я вказував на необхідність приязного ставлення
до галичан, аби звільнити їх з-під впливу Петлюри
А якщо цього не вдасться досягнути, то вважати їх
ворожою стороною"

Відповідно і з українського боку сформувалося
подвійне ставлення до денікінців Наддніпрянці ба-
чили в них запеклих воропв і навіть не виключали
можливості спільної боротьби з більшовиками про-
ти Денікіна Галичани ж, а надто провід, вбачили у
Денікінці ще одну, хай навіть ілюзорну, можливість
порозумітися з Антантою Ці обидва підходи зго-
дом було реалізовано 24 вересня Директорія
спеціальною декларацією, під якою стояв підпис і
диктатора ЗОУНР Є Петрушевича, оголосила
війну денікінцям і закликала всіх українців, „кому
дорога демократична єдина соборна Українська
Республіка", до рішучого останнього бою з воро-
гом Ще за декілька днів до цього, 20 серпня, у

227

Історія У краї ни

Жмеринці між командуванням армії УНР і штабом
Революційної повтанської армії України (махнов-
ців) було підписано угоду про спільну боротьбу з
денікінцями

26 вересня на Правобрержній Україні розгор-
нулися запеклі бої армії УНР з білогвардійцями,
якими командував генерал Я Слащов 25 жовтня
українські підрозділи почали втрачати боєздатність
через поширення епідемії тифу й відсутність зброї
та амуніції

Осінні воєнні ди виявили не лише недостатню
підготовку арми, а й загальну склабкість україн-
ського державного апарату За свідченням П Фе-
денка, брак підготовлених кадрів як у війську, так і
в державному апараті став величезною перешкодою
в боротьбі за незалежність України Драматизм си-
туації поглиблювався старою хворобою — розбра-
том 4 листопада у Жмеринці відбулася військова
нарада з участю членів Директори, вищого коман-
дування і уряду, на якій з'ясувалося, що команду-
вання УГА прагне союзу з Денікіним 6 листопада
на ст Зятківці за вказівкою командуючого УГА ге-
нерала М Тарновського було підписано перемир'я
між Збройними силами півдня Роси і Українською
галицькою армією Наказом диктатора ЗОУНР ця
сепаратна й таємна угода скасовувалась, а генерал
Тарновський став перед судом Але угода зробила
свою чорну справу — УГА, перебуваючи в тяжко-
му стані, втратила боєздатність

12 листопада диктатор ЗОУНР Є Петрушевич
скликав у Кам янці-Подільському нараду пред-
ставників галицьких політичних і громадських ор-
ганізацій Директори та уряду УНР, на якій заявив,
що створення самостійної України нереальне і треба
піти на угоду з Денікіним 16 листопада він і уряд
ЗОУНР залишили Україну, взявши курс на
Відень В Одесі новопризначений командуючий
УГА генерал Микитка підписав нову угоду з
денікінцями, за якою галицька армія переходила в
повне розпорядження головнокомандуючого
Збройними силами півдня Роси

16 листопада Кам'янець-Подільський зайняли
польські війська С Петлюра, на якого покладалося
„верховне командування справами Республіки",
виїхав до Проскурова, а члени Директори А Мака-
ренко, Ф Швець вирушили за кордон 2 грудня на
нараді в Чорториї С Петлюра з членами уряду
вирішив перейти до партизанських форм боротьби
Наступного дня уряд звернувся до населення Ук-
раїни з відповідною відозвою Ще через кілька днів
С Петлюра, призначивши командуючим армією ге-

нерала М Омельяновича-Павленка виїхав до Вар-
шави 6 грудня на нараді членів уряду з команду-
ванням у Новій Чорториї було остаточно вирішено
здійснити армією партизанський рейд по тилах
Денікша

Українська Народна
республіка 1920 р.

h истопадова катастрофа 1919 р завдала ук-
І раїнським політичним силам нищівного пси-
т/ холопчного удару Чимало провідних дер-
жавних діячів виїхали за кордон, і лише частина
членів уряду на чолі з І Мазепою залишилася в Ук-
раїні

6 грудня 5-тисячна армія УНР з кінноти й по-
садженої на вози піхоти висгупила у похід дені-
кінськими тилами, який згодом дістав назву „зимо-
вого походу" Прорвавши фронт противника між
Козятином і Калинівкою, вона швидким маршем
вирушила на південний схід За тиждень опинила-
ся в районі Липівця, а 24 грудня захопила Вінницю,
де зустрілася з окремими частинами УГА Тут же
було підписано угоду про об єднання українських
армій, але командуючий УГА генерал Микитка
відкинув угоду, і вона залишилася нереалізованою
31 грудня армія УНР увійшла в Умань Першої по-
ловини 1920 р, коли владу в Україні знову пере-
брали більшовики, армія УНР у надзвичайно суво-
рих умовах рейдувала Правобережною Україною,
зазнаючи труднощів за браком зброї та амуніції
Уже сам цей похід мав величезне значення, бо сти-
мулював український рух, надавав підтримку пов-
станським селянським загонам, які, чимдалі
зміцнюючись, протидіяли більшовицькій політиці
„воєнного комунізму" П Феденко назвав.зимо-
вий похід" „ферментом нації", що сприяла продов-
женню національно-визвольних змагань, підтриму-
вав у масах віру й бажання вибороти незалежну Ук-
раїну Учасник цих подій, тодішній прем'єр-міністр
України І Мазепа зазначав, що за п'ять місяців по-
ходу „армія ні разу не схилила національного пра-
пора Зберегла себе морально й фізично Населен-
ня годувало і зодягало армію, постачало їй все
потрібне і всіма способами допомагало, бо бачило в
ній свою армію, яка боролася за інтереси народні"
Зимовий похід завершився 6 травня 1920 р Тим
часом суттєво змінилася політична ситуація

У Наддніпрянській Україні після розгрому
Денікша було відновлено радянську владу, але
більшовицький режим залишався ізольованим на

228

У краї нська революція

міжнародній арені Західну Україну окупували
польські війська, хоч вона вважалася підконтроль-
ною Паризькій мирній конференції, яка мала оста-
точно визначити її долю Наддніпрянські політики
також опинилися в політичній ізоляції Знову по-
стала проблема вибору

У грудні 1919 р в окупованому поляками
Кам'янці-Подільському було засновано Українську
національну раду її очолив есер М Корчинський
Рада, що стала в опозицію до Директори, виступа-
ла за ліквідацію останньої, а також за реорганізацію
уряду, вважаючи їх винуватцями катастрофи В той
час різні політичні групи намагалися перекласти
відповідальність за невдачі одна на одну 29 січня
1920 р в тому ж таки Кам'янці-Подільському
відбулася нарада ЦК УСДРП, яка не увійшла до
Національної ради, залишаючись урядовою
партією В ній брав участь голова уряду УНР
І Мазепа Обговорювались поточні питання В ре-
золюції мовилося про необхідність збереження
кабінету міністрів до скликання передпарламенту із
законодавчими функціями, а також про відновлен-
ня державного центру УНР, регулярної армії, ви-
значення компетенції Директори шляхом прийняття
спеціального закону, категорично заборонялося за-
прошувати на територію України іноземні війська
Уряд УНР на засіданні 14 лютого ухвалив.Тимча-
совий закон про державний устрій і порядок зако-
нодавства УНР", заклавши підвалини скликання
передпарламенту Після цього він припинив свою
діяльність, а його голова І Мазепа виїхав до армії
„зимового походу"

11 березня 1920 р у Варшаві відновилися ук-
раїнсько-польські переговори, які розпочалися на-
прикінці 1919 р Ще тоді, за вкрай несприятливих
умов, українська дипломатична місія запропонувала
польському урядові переговори на основі визнання
кордону між обома державами по р Збруч і далі че-
рез північно-західну Волинь Зазначалося, що в
Україні громадяни польської національності мати-
муть такі ж права, як і українці, котрі проживають
у Польщі, а становище поляків-землевласників в
УНР до скликання парламенту регулюватиметься
спеціальною постановою Українська місія під тис-
ком польської сторони явно перевищила свої повно-
важення Коли в березні 1920 р переговори відно-
вилися, представники польського уряду зайняли
жорстку позицію, давши зрозуміти, що в разі не-
прийняття їхніх умов вони підуть на договір з ра-
дянською Україною

28 квітня 1920 р після тривалих переговорів у

Варшаві було укладено договір між УНР і Поль-
щею, за яким остання визнавала „Директорію неза-
лежної Української Народної Республіки на чолі з
головним отаманом С Петлюрою як верховну владу
УНР" Польський уряд зобов'язувався не уклада-
ти ніяких угод з третіми країнами, вороже наставле-
ними до України Польща визнавала за УНР право
на територію східніше польського кордону 1772 р
Отже, Україні довелося заплатити за свою неза-
лежність ціною величезних територіальних посту-
пок До Польщі відходили Східна Галичина, Холм-
щина, Підляшшя, частково Полісся і 7 повітів Во-
лині

Договір мав таємний характер, але в загальних
рисах про нього дізналися в Україні, тож викликав
він обурення, особливо в Галичині, боротьбу якої за
незалежну Українську державу було перекреслено
Для уряду УНР Варшавський договір став дуже
прикрою несподіванкою У травні 1920 р І Мазепа
відмовився формувати новий уряд Те саме зробив
есер В Прокопович

Варшавський договір містив, крім політичної
конвенції, ще й військову, за якою 25 квітня 1920 р
об'єднані збройні сили Польщі й УНР перейшли у
наступ на Червону армію Спершу в бойових діях
брали участь дві українські дивізії 27 квітня одна з
них під командуванням О Удовиченка захопила
Могилів На початку травня до об'єднаних сил до-
лучилася армія „зимового походу" й почала воюва-
ти на правому фланзі 6-і польської армії 6 травня
польсько-украінські війська заволоділи Києвом
На фронті точилися позиційні бої, бо поляки, до-
сягнувши кордонів 1772 р, не хотіли продовжувати
наступ Сама ж українська армія не мала для цього
достатніх сил За станом на 1 червня 1920 р вона
налічувала 9100 старшин і козаків Союзники-по-
ляки перешкоджали її подальшому розгортанню

На початку червня радянське командування пе-
регрупувало й зміцнило свої сили, передислокував-
ши з Кавказу 1-у Кінну армію С Будьонного

13 червня, після прориву будьоннівцями фронту
4-і польської армії, армія УНР розпочала відступ
13 липня вона відійшла за Збруч, протягом двох
тижнів вела оборонні бої на лінії цієї річки 26 лип-
ня тодішній командуючий генерал М Омелянович-
Павленко віддав наказ про відступ за Серет, а 18
серпня армія УНР подалася за Дністер

У вересні розгорнувся новий польсько-ук-
раїнський наступ Форсувавши в середині місяця
Дністер, армія УНР розгромила частини 14-і ра-
дянської армії і оволоділа територією між Дністром

229

Історія У краї ни

і Збручем 19 вересня українські й польські війська
захопили Тернопіль, а 27 числа — Проскурів

12 жовтня в Ризі між польською і радянською
сторонами 6у\о досягнуто домовленості про пере-
мир я Завершивши вигідно для себе війну з ра-
дянською Росією (не без допомоги українських
військ), польський уряд, всупереч Варшавському
договорові, залишив армію УНР напризволяще В
\истопаді вона займала фронт від Яруги над
Дністром, по р Мурафі й далі через Бар до Волко-
виншв У пошуках спільників для подальшої бо-
ротьби з більшовиками представники уряду УНР 5
листопада підписали військову конвенцію з Ро-
сійським політичним комітетом на чолі з Б Савш-
ковим який визнав державну незалежність УНР
21 чис\а армія УНР після оборонних боїв відступи-
\а за Збруч і була інтернована польськими війська-
ми Ще 14 листопада уряд УНР на чолі з А Ліви-
цьким залишив Кам'янець-Подільський, назавжди
розпрощавшись з рідною землею Він осів у га-
лицькому місті Тарнов 18 березня 1921 р в Ризі
бу\о підписано мирний договір між Польщею і ра-
дянською Росією Польща в обмін на територіальні
поступки, аналогічні тим, які мали місце у Вар-
шавській угоді, визнала УСРР і зобов'язалася за-
боронити перебування на своїй території всіх ан-
тибільшовицьких організацій, включно з урядом

УНР

Ризький мирний договір поклав край добі УНР
боротьба за яку тривала 4 роки Це був період
відродження й консолідації української нації, фор-
мування і становлення національно-державних
інституцій та політичних партій, вкорінення націо-
нальної свідомості в усі верстви суспільства Хоч
українська демократична державність не утверди-
лась, вона заявила про себе на повний голос Тож
більшовики, засновуючи державу нового типу на
теренах колишньої російської імперії, не змогли не-
хтувати українське питання і змушені були встанов-
лювати свою владу у формі національної держав-
ності

Воєнно'більшовицька експансія
в Україну в кінці 1918 —
на початку 1919 о.

проба бі льшовиків поширити радянську вла-
ду на територію України на початку 1918 р
виявилася невдалою Центральна Рада
витіснила їхні нечисленні збройні формування за
межі України Зрештою, річ навіть не в тім

Більшовизм не мав надійного підґрунтя для свого
розвитку в горизонтах українського суспільства
Зазнавши поразки в Україні, більшовики зо-
бов'язалися перед країнами Четверного союзу виз-
нати її як суверенну державу, однак не хотіли зми-
ритися з тим, що вона буде незалежною Хоч їхня
партійна доктрина формально й проголошувала
право гноблених націй на самовизначення, цьому
суперечив російський менталітет, одним з головних
постулатів якого було збереження єдиної і неділимої
Роси Яскраво засвідчив це 1-й з'їзд КП(б)У

Розмови про створення окремої компартії ук-
раїнські націонал-комуністи вели з кінця 1917 р ,
але реальних результатів вони не мали І лише в
липні 191§ р вдалося зібрати установчий з'їзд
КП(б)У Ного 212 делегатів з вирішальними й до-
радчими голосами представляли 4364 члени партії
З'їзд відбувався у Москві, звичайно ж, під повним
контролем ЦК РКП(б), тому КП(б)У створюва-
лась не як самостійна партія, а як обласна ор-
ганізація РКП(б) Промовиста деталь ця остання
як правляча партія Роси, визнавши суверенітет Ук-
раїни, напівлегально стала формувати у своїх над-
рах структуру, якій відводилася роль української
політичної парти, її мета була цілком однозначною
„боротися за революційне об'єднання України з
Росією на засадах пролетарського централізму в
межах Російської Соціалістичної Республіки"
Прикметно, що 1-й з'їзд КП(б)У, відкинувши ле-
гальні методи боротьби, заборонив своїм первин-
ним організаціям взаємодіяти з іншими політични-
ми партіями України і взяв курс на збройне пов-
стання, знову ж таки під гаслом „відновлення рево-
люційного возз'єднання України з Росією"

З цією метою ЦК КП(б)У на чолі з ГПятако-
вим створив Центральний військово-революційний
комітет, який 5 серпня 1918 р видав „наказ № 1"
про початок загального збройного повстання в Ук-
раїні Однак з цього нічого не вийшло Розгорнув-
шись лише в окремих місцевостях Чернігівщини,
воно без особливих труднощів було придушене
німецькими військами

Поразка примусила більшовиків змінити такти-
ку За браком сил на території України вони з кінця
літа 1918 р почали формувати загони в „ней-
тральній зоні" — вузькій 10-кілометровш смузі
вздовж північного кордону України з Росією, ство-
реній за домовленістю між німецьким і радянським
командуванням Тут не мали права оперувати війсь-
ка жодної із сторін А проте російському радянсь-
кому Урядові тактично вигідно було саме в „Нейт-

230

У краї нська революція

ральній зоні" накопичувати війська для майбутньо-
го наступу на Україну, бо формально за них він не
ніс відповідальності Хоч ці частини називалися 1-а
і 2-а Українські повстанські дивізії, їх організація,
постачання і озброєння контролювалися російсь-
кою стороною Щоправда, загальна чисельність
дивізій не сягала за 6 тис чол Для наступу на Ук-
раїну цього було не досить Та й завдання таке на
разі не ставилось Щоб уникнути прямої конфрон-
тації з німцями, Ленін виконував умови Брестської
мирної угоди Помалу більшовики до решти втра-
тили ініціативу на території України 17 жовтня в
Москві відкрився 1-й з'їзд КП(б)У „Партія, —
зазначалося в його резолюції, — рішуче й катего-
рично заперечує таку партизанську війну, особливо
в прикордонній смузі, бо вона може втягнути
робітників України і Роси в передчасний загальний
виступ або сприяти німецькому командуванню в оз-
лобленні й згуртуванні окупаційних військ проти
Радянської Роси"

Отже, якраз тоді, коли Україна готувалася до
всенародного повстання, „захисники інтересів
робітників і селян", припустившись чергового стра-
тегічного прорахунку, виступили проти нього
КП(б)У обмежила свої завдання вирішенням ор-
ганізаційних питань

Більшовики зрозуміли свою помилку досить
швидко Пленум ЦК КП(б)У, що відбувся на-
прикінці жовтня 1918 р у Москві, підтримав
раніше створений Центральний військово-рево-
люційний комітет на території України як орган пов-
стання Однак про широкий виступ без підтримки
Москви не могло бути й мови Тож Рада народних
комісарів РСФРР 11 листопада зобов язала
Реввійськраду республіки протягом 10 днів підго-
тувати війська для походу в Україну 3 метою інтер-
венції 17 листопада спільним рішенням ЦК
РКП(б) і РНК РСФРР було створено керівний
орган під назвою Реввійськрада групи військ
Курського напрямку До неї увійшли В Антонов-
Овсієнко, И Сталін і В Затонський Сама ж група
військ складалася з двох українських і кількох
російських дивізій Наприкінці грудня вона налічу-
вала близько 22 тис бійців

28 листопада за вказівкою ЦК РКП(б) в Кур-
ську було створено Тимчасовий робітничо-селянсь-
кий уряд України Він розташувався в м Суджа

В Ленін у конфіденіщіному листі до командую-
чого Червоною армією И Вацетіса так пояснював
формування цього уряду „ обставина має ту хо-
рошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів Ук-

раїни, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух на-
ших частин як окупацію і створює сприятливу атмо-
сферу для подальшого просування наших військ
Без цієї обставини наші війська були б поставлені в
окупованих областях у неможливе становище й на-
селення не зустрічало б їх як визволителів"

Як бачимо, у вузькому колі наближених осіб
Ленін визнавав факт окупації України російськими
військами І в той же час нарком закордонних справ
РСФРР В Чичерін на запитання голови уряду
УНР В Чехівського, на якій підставі Росія веде на-
ступ на Україну, офіційно відповідав, що російських
військ в Україні нема, а Директорія має справу з
військами українського радянського уряду, який діє
цілком незалежно від Роси

Взагалі цей уряд нічим не виявив себе Ось
тільки видав наприкінці листопада маніфест про по-
валення влади гетьмана Прибічники голови уряду
Ю Пятакова й члена уряду Ф Артема довго не
могли порозумітися між собою Врешті урядову
кризу подолали в Москві, призначивши новим го-
ловою радянського уряду України X Раковського
Прибувши до Харкова, він підготував документ,
який чітко віддзеркалював характер, завдання і
вплив на війська Українського фронту українського
радянського уряду Зацитуємо згаданий документ
мовою оригіналу „1 Временное рабоче-крестьян-
ское правительство Украины создано по постанов-
лению ЦК РКП, является его органом и проводит
все распоряжения и приказы ЦК РКП безусловно
2 Временное рабоче-крестьянское правительство
Украины, не будучи, по существу, самостоятель-
ным, не создавало и не собирается создавать своего
независимого командования, назвав Реввоенсовет
группы Курского направления „Реввоенсоветом
Украинской советской армии" исключительно для
того, чтобы можно было говорить о советской ар-
мии Украины, а не о наступлении российских войск,
т е продолжать ту политику, которая начата была
образованием Временного рабоче-крестьянского
правительства Украины

Это переименование отнюдь не означало и не
означает никакого изменения по существу, тем бо-
лее, что личный состав оного Реввоенсовета опре-
делен не нами, а центральным учреждением
РСФСР и негласно он является тем же самым
Реввоенсоветом группы войск Курского направле-
ния, получившим только иную вывеску для Украи-
ны"

„Урядова криза" аж ніяк не перешкодила насту-
пові радянських військ на Україну Вони просували-

231

Історія У краї ни

ся в двох напрямках: на пі§день через Харків—
Донбас і на Київ. Головком И.Вацетіс поставив пе-
ред командуванням фронту завдання: вийти на
лінію Дніпра й закріпитися в найважливіших містах
Подніпров'я — Києві, Черкасах, Кременчуці, Ка-
теринославі, Олександрівську. До середини лютого
1919 р. це завдання було виконано.

Як уже зазначалося, армія УНР не могла про-
тидіяти більшовицькій навалі. Чимало повстансь-
ких загонів, з яких вона складалася, перебували під
впливом лівих українських партій, що виступали за
радянську форму влади. Деякі з них, зокрема заго-
ни Махна, Григорьева, Живолупа, Богунського
влилися до лав Червоної армії.

Частини Українського фронту билися не лише з
армією УНР, а й із денікінцями та військами Ан-
танти. Це також сприяло переходові на бік Черво-
ної армії українських повстанських сил.

Розвиваючи успіх, Червона армія до травня
1919 р. взяла під свій контроль чи не всю територію
України в межах колишньої Російської імперії:
„Частини Українського фронту зупинили просуван-
ня білогвардійців у Донбасі. Особливо відзначили-
ся загони Махна, які заволоділи Бердянськом і
Маріуполем. А війська Григор'єва захопили Мико-
лаїв, Херсон, Одесу. За ефективні бойові дії цей
отаман був удостоєний ордена Червоного Прапо-
ра".

У травні становище на фронтах раптово зміни-
лося не на користь Червоної армії. До цього при-
звели негаразди в її глибокому тилу.

Запровадження
„воєнного комунізму"
в Україні

січня 1919 р. декретом Тимчасового робітни-
, чо-селянського Уряду України, який кілька
днів тому переїхав з РСФРР до Харкова,

Україну було проголошено „Українською
Соціалістичною Радянською Республікою"
(УСРР). Цей уряд, цілковито залежний від Моск-
ви, навіть не намагався проводити самостійну дер-
жавну політику. 25 січня в Харкові він декларував
необхідність об'єднання УСРР з РСФРР на заса-
дах соціалістичної федерації. Робилося це про
людське око, бо в Україні й так послідовно втілюва-
лась у життя політика „воєнного комунізму", що
становила в РСФРР цілісну систему, прикметною
ознакою якої була сувора централізація політичного
й економічного життя країни.

Хоч Україна офіційно мала статус „радянської
республіки", вільне обрання рад на її території на-
довго відкладалося. Натомість створювались над-
звичайні органи влади — ревкоми і комбіди, фор-
мування яких було прерогативою більшовицької
партії. Центральна влада сама призначала людей у
військово-революційні комітети. Широкі трудящі
маси не могли контролювати їхньої діяльності.

Більшовики одразу ж дали зрозуміти, що не
збираються ділитись владою із жодною з лівих ук-
раїнських партій, які визнали радянську форму вла-
ди й чимало зробили для її поширення в Україні, 3-
й з'їзд КП(б)У, що відбувся у березні 1919 p., як і
два попередні, висловився за недоцільність укла-
дення політичних угод з дрібнобуржуазними
партіями.

В економічній сфері робилася ставка на одер-
жавлення всіх галузей промисловості, насамперед
видобувної, металургійної, металообробної, маши-
нобудівної, цукрової, а також транспорту.
Націоналізація, що відбувалася під гаслами перехо-
ду від капіталістичного до соціалістичного способу
виробництва, до решти розладнала підірваний
світовою війною ринковий механізм, ліквідувала
приватну ініціативу, звела до мінімуму товарно-гро-
шові відносини. Перестали діяти економічні закони,
їх намагалися замінити адміністративними чинни-
ками, передовсім централізацією управління —
шляхом створення мережі вертикальних структур,
запровадження різних мобілізацій та примусової
праці.

Така система прискорювала економічний зане-
пад. У постанові ЦК РКП (б) про господарське
будівництво в Україні (квітень 1919) зазначалося:
„… видобуток вугілля майже повністю припинився,
заводи не працюють, залізниці також напередодні
зупинки — за браком палива і через цілковиту
відсутність грошових засобів".

Промислові товари й речі широкого вжитку
практично зникли з ринку. Гроші знецінювались,
розвивалися примітивні форми мінової торгівлі.

Місто як серцевина виробництва й збуту про-
мислових товарів перестало приваблювати селян,
тож завезення до нього продуктів, і передовсім
хліба, різко скоротилося. В Україні здавна склався
погляд на хліб як на товар. У Катеринославській
губ. 50% зібраного врожаю зернових ішло на ри-
нок, у Таврійській — близько 60, а в Херсонській
— майже 65%. Без продажу збіжжя селянське
господарство просто не могло існувати.

Розрив економічних зв'язків між містом і селом

232

Українська революція

ще більше загострив продовольчу проблему. В бе-
резні 1919 р. вона стала на порядку денному 3-го
з'їзду рад України. Більшовикам, які мали кількісну
перевагу, вдалося протягти свою резолюцію, де
йшлося про державну монополію на заготівлю
хліба, тверді ціни, розгортання класової боротьби
на селі, диктатуру пролетаріату й організацію
комбідів. 12 квітня 1919 р. радянський уряд України
видав декрет про застосування продрозкладки, що
означало перехід до боротьби за хліб з його вироб-
никами шляхом примусових методів заготівлі. В се-
ла України понаїжджали продовольчі загони з
Росії, сформовані з робітників Москви, Петрогра-
да, Шуї. До початку липня 1919 р. там діяло 46 та-
ких загонів загальною чисельністю 1500 бійців.
Ринковий обмін між містом і селом із звичної, бу-
денної операції перетворився на криваву битву за
хліб, яку більшовики вважали складовою частиною
класової боротьби, абсолютно необхідною для пе-
ремоги соціалістичної революції.

Від застосування продрозкладки хліба в містах
майже не додалося. За даними наркома продоволь-
ства О.Шліхтера, було зібрано лише 8 млн. пудів
зерна проти запланованих 140 млн. Значну частину
цього врожаю становило збіжжя, вилучене з
поміщицьких маєтків. Для одержання такої мізер-
ної для українського хлібного ринку кількості зерна
доводилось утримувати велетенський продовольчий
апарат з десятків тисяч чоловік. Вилучення хліба за
твердими цінами обходилося державі значно до-
рожче, ніж закупівля його в умовах вільного ринку.
В одному з документів, надісланих до ЦК КП(б)У,
зазначалося, що при твердій ціні 18,4 крб. за пуд
хліба держава витрачала на його придбання до
1 тис.крб.

Політика „воєнного комунізму" призвела також
до значних змін у вирішенні аграрного питання.
Свого часу ленінський декрет про землю з його по-
пулістськими гаслами й обіцянками тотального пе-
рерозподілу поміщицької землі на користь найбі-
дніших верств дав більшовикам могутні важелі
впливу на селянство Росії й почасти України. Ці
гасла більшовицька пропаганда активно використо-
вувала й під час походу Червоної армії в Україну.
Однак з утвердженням радянської влади 3-й з'ізд
КП(б)У проголосив зовсім іншу політику в сфері
аграрних відносин, її головним завданням був „пе-
рехід від одноосібного господарства до товарисько-
го". Селянський двір доживав свій вік. Для побудо-
ви соціалізму створювались радянські господарст-
ва, комуни тощо. Нові закони, партійні резолюції,

інструкції, документи Наркомзему утверджували
пріоритети колективного й державного землеробства.

З 15 млн. десятин поміщицької землі селянам в
одноосібне користування перейшло заледве 5-6
млн. Чимало земель було зарезервовано для комун
і артілей. Але, українське селянство не бажало
вступати в них, плекаючи надію стати самостійними
господарями.

Різкій критиці піддали політику „воєнного ко-
мунізму" опозиційні партії. Відкидаючи принципи
диктатури, вони виступали за радянську владу на
інших, демократичних засадах, принаймні для екс-
плуатованих трудящих. Представники цих партій
намагалися довести більшовикам неспроможність і
шкідливість політики „воєнного комунізму" на 3-му
Всеукраїнському з'їзді рад, але з цього нічого не
вийшло.

Внаслідок запровадження політики „воєнного
комунізму" й диктатури пролетаріату (фактично
диктатури більшовицької партії) різко змінилося
внутрішньополітичне становище в Україні. Артем
(Ф.Сергеев), який після січневої „урядової кризи"
залишив Харків, повернувшись до міста на початку
квітня, повідомляв у секретаріат ЦК РКП(б): „У
робітничих кварталах ми втратили дуже багато з то-
го впливу, що його мали. Проти нас шириться
настрій, з яким дуже важко боротися. На
найміцніших заводах, де не було, чи майже не було
меншовиків, бо туди вони не могли з явитися, тепер
їх уважно слухають і щиро їм аплодують". Ще ра-
дикальніше реагувало на „воєнний комунізм" ук-
раїнське селянство.

Розгортання селянського
антикомуністичного
повстанського руху
в Україні навесні 1919 р.

' евдоволення селянства політикою
„воєнною комунізму" й диктатурою проле-
s, таріату почало виявлятися ще наприкінці
зими 1919 р. 21 лютого з Олександрії на ім'я голо-
ви радянського уряду України Х.Раковського
надійшла телеграма з резолюцією з'їзду делегатів
повстанських загонів Херсонщини й представників
селянства прифронтових волостей, де зазначалося,
що вони визнають як єдину народну радянську вла-
ду, але „обрану вільно, без насильства з будь-якого
боку". З'їзд вимагав рівного представництва для
робітників і селян на майбутній 3-й Всеукраїнський
з'їзд рад, запровадження закону про соціалізацію

233

придушення куркульської контрреволюції" З цією
метою в квітні було задіяно 21 тис бійців і коман-
дирів Червоної армії, створено спеціальний
Внутрішній фронт Фактично боротьба з пов-
станським рухом мало чим відрізнялася від фронто-
вих дій регулярних частин У ліквідації виступу Зе-
леного брали активну участь піхота, кіннота, арти-
лерія і навіть кораблі Дніпровської флотилії, які не
раз обстрілювали з гармат повсталі села

17 липня Рада робітничо-селянської оборони
УСРР прийняла постанову „Про придушення кур-
кульських і білогвардійських заколотів на селі", де
йшлося про надзвичайні методи боротьби — круго-
ву поруку, воєнну блокаду, захоплення заложників,
накладання контрибуцій, виселення сімей керів-
ників повстань Однак, незважаючи на це, село не
лише не змирилося з політикою „воєнного кому-
нізму", а й посилило опір У перших двох декадах
липня 1919 р органи НКВС зареєстрували 207 ан-
тикомуністичних виступів на території УСРР Чи-
мало з них носили масовий характер Так, загони
отамана Гончара у Василівському повіті налічували
до 8 тис повстанців, а отамана Зеленого— близько
12 тис У виступі, що відбувся в середині травня в
Подільській губ, брало участь до 20 тис чол

Уся селянська Україна повстала проти спроби
реорганізувати її життя на комуністичний лад Це
було однією з головних причин падіння радянської
влади в Україні влітку 1919 р

Розклад Червоної армії,
падіння радянської влади

олітика „воєнного комунізму", а відтак і
повстанський рух надзвичайно швидко
підірвали бойовий дух частин Українського

фронту Ще навесні 1919 р В Антонов-Овсієнко
угледів загрозу негативного впливу „воєнно-ко-
муністичних" заходів на армію 17 квітня він інфор-
мував Леніна „Наша майже виключно селянська
армія розхитується політикою, яка змішує середня-
ка з куркулем ( ), яка проводить „продовольчу
диктатуру" при підтримці московських про-
дармійців, при майже повній відсутності Радянсь-
кої влади на місцях (у селах)

На Правобережній Україні робота надзвичайок
і продекспедиторів, що спираються на „інтер-
національні" загони, відроджує націоналізм, підні-
маючи на боротьбу з „окупантами" все населення
без винятку

Земельна політика Мещерякова не враховує

Історія У краї ни

землі, протестував проти арештів з боку ВУЧК
членів „нашої селянської парти українських лівих
соціалістів-революцюнерів"

Резолюція не була одинокою 28 березня газета
„Коммунист" (орган ЦК КП(б)У) писала „На
останніх з'їздах рад особливо яскраво виявилася
сліпа ненависть заможного селянства до комун і ко-
мунізму 10 квітня в Гуляйполі відбувся з'їзд пред-
ставників 71 волості Олександрівського, Бердянсь-
кого, Бахмутського, Павлоградського повітів і де-
легатів 3-і Задніпровської бригади Н Махна, на
порядку денному якого стояли політичне, земельне
й продовольче питання Обговорюючи їх, делегати
дійшли висновку, що партія „комуністів-більшо-
виків", захопивши державну владу, не гребує нічим,
аби її утримати й закріпити за собою Як зазнача-
лося в резолюції, 3-й Всеукраїнський з'їзд рад не
став „справжнім і вільним виразником волі трудя-
щих" Делегати висловили протест проти методів,
якими діяли комісари-більшовики й агенти ЧК, а
також зажадали проведення соціалізації землі,
заміни продовольчої політики та „реквізиційних за-
гонів правильною системою товарообміну між
містом і селом", повної свободи слова, друку, зборів
для лівих політичних течій Чітка й непримиренна
позиція гуляйпільського з'їзду загострила стосунки
речників політики „воєнного комунізму" з Н Мах-
ном та його повстанським рухом

У відповідь на тиск тоталітарної системи роз-
горнувся антикомуністичний рух селян У січні ота-
ман Зелений (Д Терпило) розірвав зв'язки з
армією УНР і перейшов на радянську платформу, а
в березні підняв антибільшовицьке повстання 1
квітня 1919 р уряд УСРР оголосив його поза зако-
ном По кількох днях те саме він зробив стосовно
отаманів Соколовського, Гончара (Батрака), Ор-
ловського Кількість антикомуністичних виступів
чимдалі зростала У квітні, за даними органів
НКВС, їх було понад 90 Спочатку повстання роз-
горнулися в Київській, Чернігівській і Полтавській
губ, а відтак охопили всю територію УСРР Як
визнавали самі більшовицькі керівники, 1919 р ра-
дянська влада в Україні не виходила за межі гу-
бернських та повітових центрів

Офіційна ідеологія називала повстанський ан-
тикомуністичний рух лише куркульською контрре-
волюцією Слово „куркуль", не маючи чіткого
соціального й економічного визначення, найчастіше
використовувалось як політичний жупел у боротьбі
з селянством Квітневий (1919) пленум ЦК
КП(б)У визначив як важливе завдання „нещадне

234

Українська революція

місцевих особливостей ( ) Українська армія, яку
будували не лише комуністи, а й українські есери,
ліві есери, анархісти, погано піддається дисциплині,
не уникла партизанського, повстанського руху й аж
ніяк не може в масі своїй вважатися цілком
надійною нашою опорою Наша земельна і
національна політика в Україні докорінно підриває
всі зусилля військових подолати ці впливи розкла-
ду" Командуючий Укрфронтом пропонував ради-
кально змінити загальний політичний курс, аграрну
політику, ввести до складу уряду УСРР представ-
ників політичних партій пов'язаних з селянством,
не забувати про національний такт і місцеві особли-
вості Антонов-Овсієнко мав цілковиту рацію, але
в Москві не поспішали до нього прислухатися

Тим часом невдоволення в армії зростало 9
травня кавалер ордена Червоного Прапора Гри-
гор єв видав універсал до українського народу, фак-
тично оголосивши виступ проти уряду X Раковсь-
кого Причиною цього стало обурення бійців
дивізії, які, здобувши Одесу, повернулися додому
на Єлисаветградщину для відпочинку й побачили,
що продзагони пограбували їхні села

Григор'єв закликав села й волості формувати
повстанські загони, захоплювати повітові центри, а
сам повів свої частини (15 тис бійців) на Київ, Ка-
теринослав, Полтаву Досить легко вони здобули
Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв,
Херсон, не зустрічаючи значного опору тилових
частин Червоної армії Чимало з них перейшли на
бік Григор'єва, цілком поділяючи гасло „Геть мос-
ковську обжорку'"

Цей виступ примусив більшовиків дещо зміни-
ти тактику В травні вони дозволили видавати газе-
ти деяких партій До складу уряду увійшли пред-
ставники українських есерів (боротьбистів), а до
складу ЦВК рад України — представники лівих
есерів (борбистів) Частину земель Укрголовцукру
було передано у зрівняльний розподіл, ліквідовува-
лись повітові ЧК, де траплялося найбільше зло-
вживань Однак жоден державний чи партійний
більшовицький документ не поставив під сумнів са-
му політику.воєнного комунізму" Зміни в її курсі
мали суто косметичний характер Головним засобом
боротьби проти бунтівників залишалася сила зброї
З її допомогою наприкінці травня, оголивши в ок-
ремих місцях фронт, таки вдалося придушити вис-
туп Григор єва Повстанців було розпорошено по
Єлисаветградщині, а сам отаман переховувався по-
близу свого рідного с Верблюжки Загальне
керівництво каральною операцією покладалося на

К Ворошилова Наприкінці травня він доповів
у Москву, що завдання виконано лише наполовину
„В критичний момент, — зазначалось у рапорті, —
не було жодної повноцінної, стійкої частини для
виступу проти Григор'єва Багато полків перейшло
на його бік, інші оголосили (себе) нейтральними,
деякі, виконуючи бойовий наказ, розпочали з роз-
грому надзвичайок, з єврейських погромів і т ін "

16 травня в Україну прибув голова Реввійськра-
ди республіки Л Троцький і розгорнув шалену бо-
ротьбу з партизанщиною в Червоній армії 19 трав-
ня він провів об'єднане засідання членів ЦК
РКП(б) і ЦК КП(б)У Тоді ж було ухвалено роз-
формувати Український фронт, а його армії підпо-
рядкувати командуванню Південного і Західного
фронтів Наступного дня газета „Коммунист"
опублікувала статтю Троцького „Українські уроки"
із закликами викорінювати партизанщину методом
„розпеченого заліза"

Всіх тих командирів, котрі не поділяли або ста-
вили під сумнів більшовицькі доктрини вважали за
авантюристів Таким оголосили анархіста Н Махна
— талановитого повстанського ватажка, який очо-
лював 3-ю Задніпровську бригаду й отримав наказ
у травні переформувати її в дивізію Його погано
озброєні частини самостійно стримували прорив
білогвардійців у Приазов'ї Але, незважаючи на це,
Рада робітничо-селянської оборони УСРР під тис-
ком Троцького 25 травня прийняла рішення „лікві-
дувати Махна в найкоротошй час"

Зробити це командування червоних не мало
змоги А ображений, зачеплений за живе комбриг
сам відмовився від командних посад у Червоній
армії і запропонував своїм загонам зробити вибір
—перейти в розпорядження Південного фронту чи
.розбитися на самостійні загони й працювати в
інтересах народу"

Все це остаточно підірвало боєздатність Черво-
ної армії Вона почала відступати в Донбасі, зросли
рецидиви партизанщини Наприкінці травня за-
ступник голови вищої військової інспекції повідом-
ляв, що серед частин Укрфронту панує невдоволен-
ня, поширюються заклики „Бий жидів'", „Геть ко-
муну'", „Геть надзвичайки'" Вища військова інс-
пекція зазначала, що „багато частин фронту, зокре-
ма 1-й і 2-й полки (Богунський і Таращанський),
політично ненадійні Для врятування загального
становища необхідно вжити крайніх заходів, треба
одягнути й узути червоноармійців і, принаймні,
змінити в полках командний склад, усунувши з не-
надійних частин їхніх ватажків"

235

Спроба Троцького адміністративно-командни-
ми й репресивними заходами поліпшити становище
не мала успіху Призначений командуючим 14-ю
армією Ворошилов 13 червня писав Раковському,
що „армії, як організму, нема Штаби й різні уста-
нови — це в кращому разі натовп нероб, а в гіршо-
му — п'яниці й саботажники, в органах постачання
немає ні озброєння, ні обмундирування, частини до
смішного невеликі, розклалися, босі, з опухлими й
скривавленими ногами, обірвані"

Під тиском денікінців червоні залишили Ліво-
бережну Україну 25 червня білі увійшли до Харко-
ва, а 28 числа — до Катеринослава

З липня в Царицині Денікін видав „московську
директиву" Збройним силам Півдня Роси, в осно-
ву якої було покладено план організації головного
удару на Курському й Воронезькому напрямках з
метою захоплення Москви

Тим часом активізувала свої ди об'єднана армія
УНР, і*і частини потіснили червоних із заходу на
схід і північ Наприкінці серпня радянські урядові
установи змушені були терміново залишити Київ
Радянська влада в Україні, втративши військову
підтримку, політичний авторитет і соціальну опору
в місті та селі, впала вдруге

Революційна

повстанська

армія України

в денікінському тилу

а початку осені 1919 р більшість території
України опицрлася під владою генерала

і, А Денікша Його армія при фінансовій,

збройній і політичній підтримці країн Антанти роз-
горнула наступ на Москву Ідеологічною підвали-
ною білого руху було гасло відновлення єдиної,
неділимої Роси, майбутній державний устрій якої
мали визначити Установчі збори Сам Денікін у
своїх численних публіцистичних і мемуарних працях
не раз наголошував, що він ніколи не був мо-
нархістом, його політичне кредо полягало в приду-
шенні більшовизму і збереженні єдності Росії Але
об'єктивно ідеї єдності й неподільності Роси були
суголосними з ідеями монархічної Роси чи, при-
наймні, не суперечили їм Тому, хотіли того керівни-
ки білого руху чи ні, а їхні армії робилися серцеви-
ною монархічних сил, і білогвардійський рух у
суспільно-політичному контексті ототожнювався 13
старою дореволюційною Росією Тож і знаходив він

Історія України

підтримку серед малочисельних вищих та середніх
соціальних верств і вороже сприймався нижчими,
які становили більшість населення дореволюційної
Роси Робітники, ремісники й селяни пов'язували
його з реставрацією старої соціально-економічної
системи І хоч денікінська влада усунула політику
„воєнного комунізму", декларувала відновлення
вільної торгівлі й недоторканність приватної влас-
ності, обіцяла провести аграрну реформу, вона не
знайшла підтримки серед селянства України До
соціальних мотивів неприйняття білогвардійського
режиму в Україні додався і національний Невдовзі
в тилу Денікша розгорнувся масовий повстанський
рух Лише кілька отаманів, які завзято боролися
проти більшовиків, пішли на службу до Денікша
Решта загонів, у тому числі й отамана Зеленого
(загинув у бою з денікінцями восени 1919), висту-
пили проти білих

Але найважливішу роль у розгромі денікінсько-
го тилу відіграли загони Н Махна Діяльність очо-
люваної ним повстанської армії в цей період була
апофеозом махновщини

5 серпня Махно видав наказ про створення Ре-
волюційної повстанської армії України (махновців)
У ньому зазначалося „Завданням нашої рево-
люційної армії і кожного повстанця, що вступив до
неї, є чесна боротьба за повне звільнення трудящих
України від усякого поневолення, за повне
розкріпачення їх праці ( ) Не може бути неспра-
ведливості в нашому середовищі Не може бути від
нас кривди хоча б одному сину чи дочці трудового
народу, за який ми боремось"

За своєю структурою повстанська армія скла-
далася з 4 корпусів, кожен з яких поділявся на пол-
ки, батальйони, роти, сотні, взводи й напіввзводи
Вищим керівним органом армії була військово-ре-
волюційна рада Командарм Н Махно підпорядко-
вувався раді Крім того, діяв штаб армії В її лавах
воювало 40 тис піхотинців і 10 тис кавалеристів
На озброєнні вона мала близько 1000 кулеметів,
поставлених на тачанки, й 20 гармат Особовий
склад пересувався на 12 тис тачанок Без
громіздких тилових служб армія була надзвичайно
мобільною За добу повстанці долали до 100 верст
Уже в серпні—вересні денікінці відчули на собі
силу цього військового формування Штаб коман-
дуючого групою військ Новоросп генерала
Шелінга, на якого покладалось виконання директи-
ви про наступ на захід і північний захід, інформував
ставку Денікша „Отже, з групою Махна дово-
диться рахуватись як із серйозним противником,

236

Українська революція

що не має тилу, відмінно споряджений, переважає
нас чисельністю і зовсім не чутливий до наших об-
ходів( ) Перш ніж виконувати директиву, не-
обхідно рішуче покінчити з групою Махна біля Но-
воукраінки Цього можна досягти введенням у бій
не лише всіх наших сил а й достатніх сил з боку 2-
го корпусу

Командуючий військами білих на Правобере-
жній Україні кинув проти махновців зведену
дивізію генерала Я Слащова до якої входило кіль
ка офіцерських полків 3 нею взаємодіяли інші
військові частини

27 вересня 1919 р поблизу с Перегонівки
відбувся вирішальний бій між денікінцями й мах-
новцями Останні якраз підписали угоду про союз з
армією УНР, від якої отримали боєприпаси 3 усіх
поразок денікінців восени 1919 р на Правобе-
режній Україні ця була найнищівнішою Вони втра-
тили близько 18 тис бійців Махновці розгромили
Сімферопо \ьський, 2-й Феодосійський, Керч-
Єникальський, 51-й Литовський та інші білог-
вардійські по \ки

Перемога відкривала повстанцям шлях до
рідних місць Катеринославщину було оголошено
базою махновської армії Вона просувалася туди
стрімко, долаючи в окремі дні по 60 і більше верст
, Наче в заворожене сонне царство влетіли мах-
новці, — писав один з їхніх ідеологів П Аршинов
— Ніхто ще не знав про прорив під Уманню, не мав
уяви про те де вони Влада не вживала жодних за-
ходів перебуваючи в тиловій сплячці' Тож мах-
новці всюди нападали на ворога несподівано, як
весняний грім

Уже в ніч на 29 вересня центальна колона пов-
станської армії заволоділа Новоукраінкою, а
вдосвіта 5 жовтня, здобувши Олександрівськ, пе-
рейшла на лівий берег Дніпра Залишивши в місті
штаб армії, Махно наступного дня вирушив на схід
Надвечір його частини захопили ст Оріхове, а 7
жовтня — Гуляйполе й ст Пологи По кількох днях
у їхніх руках опинилися Царекостянтинівка, Гай-
чур, Кермейчик, Великий Янісоль, Чаплине, Гри-
шине Авдіївка та Юзівка

Махновці активно діяли і в інших напрямах
Азовський корпус під командуванням Вдовиченка
■ідобув Великий Токмак, а 8 жовтня підійшов до
Ьердянська де розташовувалися денікінські склади
ооєприпасів Після 5-годинного бою повстанці за-
володіли містом 14 жовтня Вдовиченко захопив
Маріуполь і взяв курс на Таганрог, де була ставка
Денікіна

4 жовтня Кримський корпус під командуванням
Павловського захопив Нікополь До середини
місяця він контролював майже всю Таврію Мах-
новці зайняли Каховку, Мелітополь Генічеськ Но-
воолексивку Олешки, 6 тижнів утримували Кате-
ринослав

Повстанська армія здійснила прорив на південь
України якраз у період напружених боїв під Орлом
де вирішувалася доля і білих, і червоних Як пока-
зали найближчі події, удар махновців по тилах вия-
вився смертельно небезпечним для денікінців Ко-
мандування білих змушене було відкликати з фрон-
ту найдієвінр частини для боротьби в тилу, де, по
суті, виник другий внутрішній фронт

Повернувшись у рідні місця, повстанська армія
дістала могутню підтримку з боку місцевого селян-
ства її чисельність особового складу досягала 80-
100 тис бійців

Загальноселянського характеру махновського
руху, масштабу, якого набув він за лічені тижні, не
могли заперечувати ні білогвардійці, ні більшовики,
котрі залишилися в підпіллі 15 листопада газета
, Звезда" (орган катеринославського губкому
КП(б)У) писала „Лише цілком короткозорі люди
можуть не бачити, що махновське просування в
глиб областей захоплених денікінською клікою, —
це щось більше ніж проста воєнна операція Це ще
й широкий народний рух, який захопив і повів за
собою у своєму стихійному й нездоланному розвит-
кові неосяжні верстви трудових мас, який врешті
вилився у сповнену величезних задатків рево-
люцію" Як це зізнання дисонувало з усім тим, що
раніше й пізніше писа \а про махновський рух
більшовицька преса'

На підконтрольних територіях махновці про-
повідували ідеї „вільного радянського ладу' Най-
повніше вони були представлені в „Проекті декла-
рації Революційної повстанської армії України
(махновців)' У вільному радянському ладі вони
вбачали таку систему громадських організацій і рад,
які були б репрезентативними органами влади тру-
дящих, а не виконавчими підконтрольними струк-
турами політичних партій, насамперед більшовиць-
кої В самій основі „вільного радянського ладу" ле-
жала ідея самоврядування Так вирішення земель-
ного питання передавалося безпосередньо в руки
виробників-селян Продовольча проблема мала
розв'язуватись на засадах взаємовигідного товаро-
обміну між містом і селом Така програма знаходи-
ла підтримку з боку селянства й робила махновщи-
ну широким соціальним рухом Щоправда втілити

237

Історія У краї ни

в життя „вільнии радянський лад махновцям не
вдалося Насамперед тому, що після розгрому
денікінських тилів повстанській армії довелося
вступити в тривалі кровопролитні бої з добірними
денікінськими підрозділами

За наказом А Денікіна в районі Волновахи для
боротьби з повстанцями зосередились Терська й
Чеченська кавалерійські дивізії, а також Донська
кавбригада Крім цих військових з'єднань, проти
махновців виступили 9 кінних козачих полків і 2
бригади пластунів У середині жовтня білі спробу-
вали оточити махновців Кільце виявилось веле-
тенським — адже повстансько-денікінський фронт
простягнувся на 1150 верст Однак на початку лис-
топада повстанська армія перейшла на правий берег
Дніпра й заволоділа територією Пятихатки —
Кривий Ріг — Апостолове — Нікополь, а відтак
повела наступ у напрямку Єлисаветграда, Мико-
лаєва та Херсона В ніч на 9 листопада вона вдру-
ге здобула Катеринослав

Великою загрозою для повстанців була епідемія
тифу На початку грудня ця хвороба вразила 35
тис чол Вони сковували пересування армії, приму-
шуючи її вдаватися до не властивої повстанцям так-
тики — позиційної оборони В жорстоких грудне-
вих боях з білогвардійцями повстанська армія за-
знала величезних втрат, але продовжувала чинити
опір

Тим часом на Північному фронті денікінська
армія почала відступати Махновці, сприяючи
своїми діями в тилу білогвардійців успіхам Червоної
армії, вважали себе її союзниками На початку
січня 1920 р підрозділи Революційної повстанської
і Червоної армій зустрілися біля Олександрівська
Махновці заявили про свій намір зайняти одну з
ділянок фронту для спільної боротьби з білими
Іншої думки дотримувалось командування Черво-
ної армії Ще на підході червоних до махновського
району голова РВРР Л Троцький підписав наказ
№ 180 з переліком заходів, спрямованих на
ліквідацію махновщини 9 січня Всеукрревком, вер-
ховний і надзвичайний орган Радянської влади в
Україні, оголосив Махна й махновців поза законом
Головний аргумент полягав в тому, що Махно та йо-
го група начебто зрадили український народ, запро-
давшись польським панам Тож усіх, хто підтримує
і переховує зрадників українського народу, буде не-
щадно знищено, говорилося в постанові Ще жор-
стокіше завдання ставив своїм підлеглим начальник
Естонської дивізії Пальвадре „Нещадно розправ-
лятися з бандами Махна й населенням, яке їх по-

криває В разі опору махновців у районі Гуляйлоля
( ) повестися з ними найжорстокішим чином,
повністю знищуючи пункти опору й зрівнюючи їх із
землею" Червоний командир мав на увазі села й
хутори До осені 1920 р частини Червоної армії,
змінюючи одна одну, намагалися методами „черво-
ного терору" розгромити Махна Але вони не мог-
ли похвалитися успіхами

Скориставшись тим, що червоні сконцентрува-
ли увагу й наступальну енергію на боротьбі з Мах-
ном, залишки денікінської армії взимку 1920 р зо-
середилися в Криму, зачаївшись за його переший-
ками Остаточний розгром білогвардійців, який
можна було успішно здійснити силами Червоної і
Революційної повстанської армій, відкладався на
майбутнє

Радянська влада
в Україні 1920 р.

t а початку 1920 р радянську владу в Україні
було відновлено Щоб не повторилися по-
1 милки 1919 р, VIII конференція РКП(б),

яка одностайно підтримала тезу Леніна „ нам
потрібен блок із селянством України", докладно об-
говорила принципи радянського будівництва й
соціально-економічної політики Рішення її поклали
край безоглядній колективізації сільського госпо-
дарства 5 лютого Всеукрревком — надзвичайний
вищий законодавчий і виконавчий орган радянської
влади в Україні — прийняв новий земельний закон,
що проголошував зрівняльний поділ землі, доб-
ровільність у створенні комун та артілей, обмежу-
вав земельну площу радгоспів Одначе, як невдовзі
з'ясувалося, це був лише тактичний маневр у засто-
суванні тієї ж таки системи „воєнного комунізму" й
диктатури пролетаріату 1920 р „воєнний ко-
мунізм" не тільки зберіг свої характерні ознаки, а й
набув системної довершеності Протягом того року
Україна залишалася своєрідним плацдармом для
випробування і вдосконалення комуністичної систе-
ми

Українська державність в УСРР мала суто фор-
мальний характер Всеукрревком, згадавши, що на
території республіки з 1 червня 1919 р є чинною
угода про об'єднання військової, державної і госпо-
дарської діяльності РСФРР та УСРР, 27 січня
анулював усі декрети уряду УСРР, які стосувалися
функціонування органів влади, військових, народ-
ногосподарських, продовольчих, фінансових уста-
нов, і замінив їх російськими декретами

238

Українська революція

Не поспішали в Україні з виборами до рад, пе-
ревага тут надавалася ревкомам — надзвичайним
органам, склад яких не обирався, а призначався
Навіть наприкінці 1920 р ревкоми переважали у
загальній структурі державних органів влади IV
конференція КП(б)У (березень 1920 р ) поясню-
вала такий поворот справи тим, що в Україні „про-
летаріат почасти ще перебуває під впливом соціал-
зрадницьких партій, а на селі пролетарські маси й
трудове селянство ще перебувають не тільки під
фактичною, а й під моральною диктатурою кур-
куля '

При формуванні органів радянської влади абсо-
лютна більшість у них забезпечувалась за членами
КП(б)У, які в губернських виконкомах становили
91 1% загальної чисельності Як і 1919 р, більшо-
вики розмовляли зі своїми політичними опонентами
мовою ультиматумів або через ВУЧК Якщо в
грудні того року вони погодилися включити до Все-
укрревкому по одному представнику партій бор-
бистів і боротьбистів, що мали помітний вплив на
маси, то вже у березні наступного домоглися само-
розпуску партії боротьбистів, лише окремих її пред-
ставників прийняли до лав КП(б)У Трохи пізніше
аналогічним чином було ліквідовано партію бор-
бистів Жорсткіша політика застосовувалась до
інших політичних партій Так, на початку березня
ВУЧК заарештувала весь склад Всеукраїнської
конференції партії лівих есерів (інтернаціоналістів),
а у вересні — всіх учасників іі з'їзду 20 керівників
цієї парти кинули до концтабору, після чого вона пе-
рестала існувати Не припинялися широкомас
штабні репресії проти меншовиків 3 20 по 23 бе-
резня 1920 р в Києві тривав судовий процес над
членами їхньої парти, звинуваченими у
співробітництві з денікінцями Процес мав відверто
політичний характер і був провісником політичних
судових процесів 30-х рр

Усунувши з політичної арени інші парти,
КП(б)У перетворилася на одну з вагомих складо-
вих державного апарату Рішення Політбюро ЦК
КП(б)У завжди передували ухвалам ВУЦВК і
РНК УСРР Звичайно ж, вони визначали зміст
їхніх постанов

1920 р процвітали „воєнно-комуністичні" ме-
тоди господарювання В Україні втретє розгорнула-
ся націоналізація До рук держави перейшло 11 тис
промислових підприємств, щоправда їй вдалося
більш-менш забезпечити роботою лише 4 тис з
них Значно зменшився валовий національний про-
дукт, катастрофічно знизилась продуктивність

праці Згортаючи товарно-грошові відносини, дер-
жавні органи широко вдавалися до позаеко-
номічних методів У січні 1920 р було створено Ук-
раїнську трудову армію 30 тис іі бійців забезпечу-
вали робочою силою окремі підприємства, не раз
слугуючи як знаряддя примусу В господарчій прак-
тиці набули поширення мілітаризація праці, трудові
повинності

Засилля адміністративних методів, сувора цен-
тралізації, нехтування економічних законів, диктат
комуністичної ідеологи, труднощі воєнного часу —
все це призвело до повного розвалу економіки Го-
лодне й холодне місто ледь животіло

Робітничий клас дедалі частіше виявляв невдо-
волення діями радянської влади Олександрівський
повітовий комітет КП(б)У 1 травня повідомляв у
ЦК КП(б)У „Важкий економічний стан, гостра
продовольча криза створюють сприятливий грунт
для агітації наших політичних противників
Робітничий клас, змушений внаслідок економічної
розрухи поповнювати лави дрібних спекулянтів,
сприйняв психолопю, ворожу нашому комуністич-
ному будівництву

У тяжкому становищі опинилося село Як і по-
переднього року, в Україні застосовувалась про-
дрозкладка Хліб примусово вилучали із селянсь-
ких господарств, а 1920 р — ще й м'ясо, яйця, ок-
ремі види овочів Сталін, який очолював Українську
трудову армію, вважав, що в Україні є 600 млн
пудів хлібних лишків (фантастична на той час
кількість) і при „певному напруженні ці шістсот
мільйонів можна було б взяти" Продрозкладка
офіційно планувалася на рівні 140 млн пудів Щоб
відібрати їх у селян, створили велетенську армію
Лише штаб губернських, повітових і районних
особливих продовольчих комітетів становив 60 тис
чоловік А ще діяли члени продовольчих загонів,
трудармія, війська внутрішньої служби

Як і попереднього року, продовольча політика
виходила далеко за межі простої заготівлі хліба,
ставши одним з головних компонентів класової бо-
ротьби 18 травня губвиконкоми отримали урядову
директиву, в якій наголошувалось, що всі прод-
працівники повинні засвоїти як незаперечну істину,
що продовольче питання в Україні є насамперед пи-
танням політичним, питанням боротьби й подолан-
ня куркульства Знову не було розроблено чітких
критеріїв визначення куркульства До них відноси-
ли всіх тих, хто не погоджувався з діями влади

Перемогу над куркульством мали принести
поділ села на ворогуючі табори завдяки комітетам

239

Історія У краї ни

незаможних селян (КНС) і застосування репресій
до заможнішої частини селянства В губерніях і
повітах створювались спеціальні „трійки", у волос-
тях — „четвірки" Вони керували продроботою,
боротьбою з куркульством і мали, по суті, необме-
жену владу на місцях

Найгостріше відчули на собі репресії колишні
повстанці-махновці, селяни півдня України, що бра-
ли масову участь у боротьбі проти Денікіна у лавах
Революційної повстанської армії України (мах-
новців) Каральна політика 1920 р набула величез-
ного розмаху, кожна, бодай найменша протидія
державним органам чи їхнім представникам
розцінювалась як контрреволюція Протягом року
в Україні було створено органи примусових робіт,
обладнано 18 концентраційних таборів, через які
пройшло 25-30 тис осіб

Жорстока „воєнно-комуністична" політика ро-
зорила село, майже нічого не давши простому насе-
ленню міст Більше того, вона сприяла швидкому
зростанню державно-партійного апарату, який зай-
мався економічним перерозподілом, що супровод-
жувався постійними зловживаннями, задоволенням
особистих і корпоративних інтересів, викривленням
моральних принципів В Україну зграями посунули
функціонери з голодної Роси Відірвані від населен-
ня, незнайомі з його психологією і ментальністю,
вони поводили себе, як опричники Один з них,
відряджений з Москви в Одеську губернію, писав
„ Можна із впевненістю сказати, що досить лише
тільки раз добре провчити й прочистити найчорніші
волості, і весь повіт буде шовковий Ми матимемо
повну змогу працювати надалі без перешкод ( ) Я
особисто вживатиму всіх заходів, щоб 14-а армія
цю операцію провела добре, є слушний привід —
повстання в сусідньому повіті ( ) В нас нема
ніякої потреби міняти свою політику І в робітничо-
му питанні, і в продовольчому, і в галузі військової
справи, і в боротьбі зі спекуляцією — рішуче в усь-
ому абсолютно необхідно почати „загвинчувати"
Україну все міцніше й міцніше, щоб з неї побіг, на-
решті, живильний сік не лише до Харкова, а й до
Москви" Живильні соки у вигляді ешелонів з
хлібом, яких регулярно вимагала від Харкова Мо-
сква, супроводжувались ріками селянської крові
Але більшовицькі лідери не брали це до уваги

Тож не дивина, що в селах України зростало
глухе невдоволення 3 кінця весни 1920 р воно
знову переросло у масовий повстанський рух
Відвідавши Катеринославську губернію, нарком
внутрішніх справ УСРР В Антонов-Саратовський

привіз до Харкова невтішну статистику із 226 во-
лостей губернії цілком радянські настрої переважа-
ли лише в 3 Член Політбюро ЦК КП(б)У
Я Яковлев (Епштейн) на одній з нарад у липні
1920 р зазначав, що в Україні діє 200 — 250 се-
лянських повстанських загонів (тобто по 2-3 заго-
ни на повіт) Щоправда, він називав їх бандами

Повстанський рух набув загрозливих для ра-
дянської влади масштабів Не випадково за рішен-
ням Політбюро ЦК РКП(б) 5 травня 1920 р до
Харкова прибув Ф Дзержинський Як начальник
тилу Південно-Західного фронту, він мав завдання
знешкодити цей рух Чисельність збройних сил, ви-
користаних для боротьби з повсталим селянством,
за визначенням Дзержинського, не поступалася чи-
малій армії 18 піхотних бригад (107 батальйонів), 1
кавдивізія (5 полків) і 6 батарей (24 гармати)
Відповідно це свідчило і про сили повстанців

їх найдієвішу частину становила відновлена на-
прикінці весни Революційна повстанська армія Ук-
раїни (махновці) 28 травня на загальних зборах
командного складу було обрано Раду революційних
повстанців України (махновців), яку очолив коман-
дарм Махно Влітку 1920 р махновці здійснили З
рейди по Лівобережній Україні, подолавши 1400
верст Боротися з ними було непросто, до того ж на
їхній бік переходили червоноармійці Як свідчив на-
чальник штабу повстанської армії В Білаш, влітку
4590 махновців становили колишні червоноармійці
У вересні 1920-р чисельність повстанської армії
досягла 20 тис бійців її керівник мав великий авто-
ритет серед селян „Той факт, що Махно ще існує,
той факт, що він, незважаючи на всі наші зусилля,
й досі не знищений, а розпочинає рейд, який охоп-
лює чотири губернії (Катеринославську, Донецьку,
Харківську, Полтавську), пояснюється не стільки
геніальністю Махна, скільки підтримкою села
Він розгулює серед нього зі своєю бандою", —
інформували чекісти радянське і партійне керівни-
цтво

Конфлікт із селянством, відсутність надійного
соціального опертя в селі знову зробили проблема-
тичним існування радянської влади в Україні
Більшовикам вдалося відбити об'єднаний наступ
польської і української армій, але вони надовго за-
стряли на території Польщі Внутрішнім і зовніш-
ньополітичним становищем скористалися білі

240

Українська революція

Останній двобій
білих і червоних
на території України

( ешкінська армія врятувалася від остаточно
s го розгрому червоних, зачаївшись за
щ. ^кримськими перешийками 4 квітня 1920 р

П Врангель заступив А Денікіна на посту
головнокомандуючого Збройними силами Півдня
І'оси Він не лише реорганізував білу армію і повер-
нув їй боєздатність, а й заходився міняти політич-
ний курс свого попередника Про новий похід на
Москву вже не могло бути мови, а проте генерал
рішуче відкинув спроби західних дипломатів схили-
іи його до переговорів з більшовиками Свою стра-
ипю він так визначив в одному з інтерв ю „Не
іріумфальним походом на Москву можна визволи -
іи Росію, а створенням хоча б на клапті російської
не млі такого порядку і таких умов життя, які при-
нсртали б усі думи й сили народу, що стогне під чер-
ноним гнітом"

Врангель одразу ж відмовився від ідеологи
лдиної і неділимої Роси", пообіцяв Донові й Ку-
<мш не порушувати автономних прав козацтва, зро-
їти ряд кроків до пошуків контакту з урядом УНР
І Іаріжним каменем своєї платформи він вважав
нормалізацію стосунків із селянством шляхом про-
нсдення радикальної аграрної реформи Відповідно
до закону про землю від 7 червня 1920 р основна ії
частина передавалася виборним повітовим та волос-
ним земельним радам, які мали виробити місцеві
норми землеволодіння й поділити землю Вона пе-
рі ходила в повну приватну власність за внесення у
діржавний хлібний фонд 20% середньостатистич-
іюю річного врожаю протягом 25 років

Аграрною реформою Врангель намагався при-
хилити до себе селянство й використати повстансь-
кий рух у боротьбі з більшовиками, а також попов-
нити свою армію і забезпечити стабільність тилу

Успішний наступ поляків підштовхнув його до
шини з „червоною нечистю" 6 червня біла армія
рімпочала вихід з Криму й до 24 числа захопила
І Іішпчну Таврію Кінець липня і початок серпня
минули в запеклих боях у районі Олександрівська,
ми іо переходило з рук у руки В середині вересня
армія Врангеля, перегрупована й поповнена части-
нами, які прибули з Кавказу, перейшла у наступ і
22 числа захопила ст Синельникове, а 28-го —
Маріуполь За цей час вона виросла майже вдвічі,
до неї приєдналося кілька повстанських отаманів
— Савченко, Яценко, Чалий, Прочан, Хмара, Го-

лик У тилу врангелівців не вибухали такі повстан-
ня, як раніше в тилу Денікіна Але не стався і масо-
вий прихід селян у білу армію Либонь, у них вгке
встигли сформуватися стереотипи сприйняття білих
Врангель зумів похитнути їх, однак не спромігся
зруйнувати Взагалі він був талановитим полковод-
цем і гнучким політичним діячем Визнаючи це, йо-
го безпосередній супротивник, командуючий
Південним фронтом Червоної армії М Фрунзе
1921 р писав „Озираючись тепер на минулі дні
славної боротьби і намагаючись дати їм історичну
оцінку, несамохіть доходиш висновку, що в особі
Врангеля і керованої ним армії наша батьківщина,
без сумніву, мала надзвичайно небезпечну силу В
усіх операціях піврічної борні Врангель як коман-
дуючий у більшості випадків виявив і неабияку
енергію, і розуміння обстановки Що стосується
підлеглих йому військ, то і про них слід дати безу-
мовно позитивний відгук"

Можна припустити, що якби Врангель коман-
дував білими арміями 1919 р, а не наступного,
двобій між червоними і білими скінчився би інакше
1920 р, попри всі позитивні сторони Врангеля, бо-
ротьба його армії нагадувала бій міфічного Давида
з Голіафом У білих практично не було шансів, бо
більшовики вже надійно опанували державну
російську машину й зорієнтували на забезпечення
своїх воєнних потреб величезні природні й людські
ресурси Роси їхні труднощі полягали лише в не-
можливості швидко маневрувати силами На почат-
ку вересня РВРР почала перекидати на Південний
фронт військові частини з Кавказу, Сибіру, Турке-
стану, вирішено було послати сюди й 1-у Кінну
армію, знявши іі з польського фронту

М Фрунзе планував оточити врангелівців у
Північній Таври, відрізати їх від кримських пере-
шийків і розгромити в степу Таке завдання части-
нам фронту він поставив 19 жовтня Перед насту-
пом вони за чисельністю майже втричі переважали
супротивника До того ж наприкінці вересня було
обговорено, а 16 жовтня підписано чергову воєнно-
політичну угоду з повстанською армією Махна про
спільні ди проти врангелівців У тилу червоних
військ запанував відносний спокій Того ж таки 16
жовтня махновці вирушили на фронт, їхня армія,
зберігаючи свій статус, в оперативних питаннях
підпорядковувалась червоному командуванню Пе-
ред нею стояло складне завдання не пізніше 24
жовтня прорватися в тил ворога від Олек-
сандрівська і рейдувати на Оріхове й далі з метою
захоплення кримських перешийків Було це майже

241

Історія У краї ни

нереально Однак 24 жовтня повстанці здобули
Оріхове, а 30-го — Мелітополь Рейдуючи тилами
білих, вони подолали 250 верст, завдавши ворогові
нищівних ударів, але й самі зазнали відчутних
втрат

Операція Південного фронту в Північній Таври
завершилася 2—3 листопада перемогою червоних
Білі втратили 20 тис бійців, 100 гармат, чимало
боєприпасів, але не дали оточити себе Залишки
їхніх армій відійшли у Крим

Перекопські укріплення, зведені за допомогою
англійських і французьких військових фортифіка-
торів, вважалися неприступними Ще за часів За-
порозької Січі татари й турки насцрали впоперек
Перекопу вал 8 верст завдовжки Його ширина в
основі пересягала 15 м, а висота дорівнювала 8 м
Перед ним був рів 10 м завглибшки і понад ЗО м
завширшки Північний схил валу мав крутизну до
45° Його захищали 2 ряди шанців і загороджень з
колючого дроту На вершині пролягла ще одна лінія
укріплень там виставили 70 гармат і 150 кулеметів
За укріпленнями Турецького валу в районі Юшуні
розташувалася наступна лінія оборони

5 листопада М Фрунзе віддав наказ наступати
на Крим Нова операція мала розпочатися без по-
передньої підготовки Увесь тягар штурму лягав на
плечі 6-і армії, якій в оперативному відношенні
підпорядковувались махновці План Фрунзе був
доволі простий тимчасом як 51 -а дивізія штурмува-
тиме в лоб перекопські укріплення, інші частини
армії, форсувавши вбрід Сиваш, вийдуть через Ли-
товський півострів у тил білих

Фронтальний штурм укріплень Турецького ва-
лу розпочався вдень 8 листопада Хоч червоні за-
знавали колосальних людських втрат, Фрунзе на-
полягав на лобових атаках укріплень, а тим, хто
зволікав, погрожував якнайсуворішими репресіями
Але вирішальні події розгорнулися на Литовському
півостровів де, форсувавши Сиваш, діяли 3 червоні
дивізії і повстанська махновська армія Білі, для
яких на ступ через Сиваш став несподіванкою, му-
сили відступити з Литовського півострова, й оборо-
на Турецького валу втратила сенс 10 й 11 листопа-
да бої точилися на юшунських укріпленнях, а 11
числа опір білих на Перекопі було остаточно приду-
шено Фрунзе звернувся по радіо до Врангеля з
пропозицією здатися протягом 24 годин „ Всім
бійцям Кримської армії, — зазначав він, — гаран-
тується життя і бажаючим вільний виїзд за кор-
дон Кожному, хто складе зброю, буде надано
можливість спокутувати свою вину перед народом

чесною працею" Врангель не відгукнувся на про-
позицію

13 листопада Фрунзе наказав військам Півден-
ного фронту до 20 листопада остаточно заволодіти
всією територією півострова Того самого дня 2-а
Кінна армія і махновці захопили Сімферополь
Втративши перекопські укріплення, білі практично
припинили опір Залишки їхньої армії терміново
вантажилися на кораблі в кримських портах і
виїжджали до Туреччини 16 листопада Фрунзе те-
леграфував Леніну „Сьогодні наша кіннота зайня-
ла Керч Південний фронт ліквідовано"

Як правило, радянська історіографія подавала
цю телеграму як останню крапку в перебігу грома-
дянської війни Насправді ж Кримська операція
мала інше — страхітливе завершення Довідавшись
про пропозицію Фрунзе Врангелю, Ленін відреагу-
вав на неї категорично „ Вкрай здивований не-
помірною поступливістю умов Якщо противник
не прийме цих умов, то, по-моєму, не можна більше
повторювати їх, треба розправитися нещадно" З
веління вождя після захоплення Криму там розгор-
нулася широкомасштабна каральна операція Всім
колишнім військовослужбовцям врангелівської
армії було наказано з'явитися для реєстрації Тих,
хто виконав цей наказ, запроторили до тюрем і над-
звичайок, а відтак розстріляли Розстріли мали ма-
совий характер Враження про них можна скласти
із зведення військово-цензурного відділення особ-
ливого відділу 4-і армії, яке займалося перлюст-
рацією приватного листування Наведемо кілька
фрагментів листів, вилучених цензурою „Під час
вирішальних боїв за взяття Сиваша, а потім Криму
наші функції трибуналу були найвідчайдушнши
пачками розстрілювали білогвардійців, судили
своїх І скільки жертв, страждань Про це можна
розповідати протягом довгих бесід", — писав
слідчий ревтрибуналу 3-і дивізії „Тут тисячі й де-
сятки тисяч людей розстрілюють, — повідомляв з
Ялти 4 грудня 1920 р невідомий адресат — До-
сить для смертної кари слова „дворянин" (не кажу-
чи — офіцер, солдат їх, конаючих, піднімають з
лазаретів і виводять у ліси, де вбивають без розбо-
ру) Приїзд після 1918 р — вже злочин, освіта —
злочин Все, все може бути підставою, щоб гебе
вночі схопили й повели у надзвичайку Вранці
рідним видають частину одягу, який не підлягає
реквізиції (частина залишається), лікарів, інже-
нерів — усіх косять Порятуйте людей — це не су-
ди, це не пошуки контрреволюції, це знищення
культурних сил країни" Навіть у березні 1921 р із

242

Украї нська революція

Сімферополя повідомляли „ дуже багато роз-
стрілів, ми ходимо дивитися на розстріляних у яри,
деяких собаки обгризли, а їх так і не прибирають"
Рівночасно з цією каральною операцією черво-
не командування вело таємні приготування до зни-
щення махновської армії 23 листопада Фрунзе до-
повідав Леніну „В ніч з 25 на 26 повинна розпоча-
тися ліквідація залишків партизанщини ( ) Щоб
виключити підозри, начальникові тилу 4-і армії на-
казано вжити ряд необхідних заходів" План
Фрунзе полягав у тому, шоб під виглядом передис-
локації окремих частин оточити махновські угрупо-
вання в Криму і Гуляйлолі, а відтак знищити їх
Приводом для розгортання воєнних дій проти со-
юзника червоне командування оголосило порушен-
ня махновцями воєнно-політичної угоди й звинува-
тило Махна в небажанні перекинути свою армію на
Кавказ У наказі Фрунзе військам зазначалося „З
махновщиною треба покінчити за три заходи Всім
частинам діяти сміливо, рішуче і без жалю В най-
коротший строк всі бандитські ватаги повинні бути
знищені, а вся зброя з рук куркулів вилучена" 25
листопада червоні частини зайняли вихідні позиції
Незважаючи на зусилля Фрунзе, операція вия-
вилася погано підготовленою, а головне — черво-
ноармшці не виказували бажання боротися із вчо-
рашніми союзниками Більше того, окремі червоні
частини переходили на бік махновців Тож останнім
вдалося вийти з оточення Боротьба точилася до
осені 1921 р (28 серпня Н Махно з невеликим за-
гоном перейшов кордон України і був інтернований
на території Румуни) Вона супроводжувалась
жорсткими репресивними діями Так, політзведен-
ня польового штабу 4-і армії за 24 грудня 1920 р
повідомляло „В справі ліквідації махновщини пра-
цюють ревтрибунал, комдездив, відповідальні
політпрацівники, якими проведено репресії В
Попівш розстріляно — 130, в Андріївці — 470
осіб, спалено 6 хат, у Кінських Роздорах розстріля-
но 45 чоловік В бою знищено 196 бандитів"

Каральна політика не давала бажаних наслідків
У поєднанні з іншими елементами „воєнного ко-
мунізму" вона призводила до зростання і поширен-
ня повстанського антикомуністичного руху й за

межі України Це змушений був відкрито визнати
штаб РСЧА у доповіді від 29 березня 1921 р
„Вдивляючись в історію бандитсько-повстанського
руху, необхідно відзначити, що з постійного його
осередку — України цей рух протягом зими
1920/21 р перекинувся у Тамбовсько-Воронезь-
кий район, захопив центральну частину Західного
Сибіру, яка прилягає до Уралу, й останнім часом по-
ширюється в центрі Поволжя З'явилися дрібні
банди і в районі Західного фронту"

На початку 1921 р повстанський рух став ос-
новною формою громадянської війни Селянство
вперто чинило опір диктатурі пролетаріату та іі еко-
номічній системі — „воєнному комунізмові" Воно
було останньою силою, яка продовжувала боротьбу
з більшовизмом Проблеми селянства полягали в
його розпорошеності, у відсутності на початку 1921
р політичних сил, здатних згуртувати село Чи не
тому на території України діяли сотні дрібних пов-
станських загонів, які вели боротьбу лише в межах
свого повіту3

З іншого боку, й комуністична влада не мала
шансів вийти переможницею у боротьбі з селянсь-
кою стихією Покласти край громадянській війні
міг лише політичний компроміс між ворогуючими
сторонами Визнання цього знаходимо в резолюції
1-і Всеукраїнської наради КП(б)У (травень
1921р ) „Перед пролетарською партією стояла
двоякого роду можливість або ( ) піти на відкри-
ту громадянську війну з масою селянства ( ) або,
пішовши на економічні поступки селянству, зміцни-
ти шляхом угоди з ним соціальну основу Радянсь-
кої влади"

Більшовики, безкомпромісні протягом 3 років
громадянської війни, обрали шлях поступок 1921 р
В Ленін докорінно переосмислив і змінив своє
ставлення до „воєнного комунізму" Опинившись
перед необхідністю зробити вибір між комуністич-
ною ідеєю і реальною державною владою, він виб-
рав останню, проголосивши новий економічний
курс Запровадження непу поклало край грома-
дянській війні і на довп десятиліття утвердило ра-
дянську владу в Україні, закамуфлювавши іі в
національні форми державності

т
ш

Революційно-
визвольний рух
на західноукраїнських
землях

ш
ш

У переддень повстання

з завершенням 1-і світової війни на західноу-
країнських землях настав якісно новий етап на-

ls. родних змагань Здійнявшись у Галичині, хвиля
загальнонаціонального повстання прокотилася Бу-
ковиною, Волинню, Закарпаттям Визвольна бо-
ротьба, що охопила території, являла глибокий
взаємопов'язаний процес органічну частину пере-
творень, які докорінно змінили обличчя Централь-
ної та Східної Європи, всього континенту, врешті,
цілого світу

Українці як і інші народи Австро-Угорщини,
домагалися ліквідації ненависної влади Габсбурга
на своїх землях Зробивши чималий внесок у роз-
вал віденської імперії, революційні виступи у
Східній Галичині, Буковині, Закарпатті, а також на
Волині одразу ж переросли в оборонну війну, спря-
мовану проти військ новопосталих держав (у першу
чергу Польщі) і тих, котрі існували й раніше (пере-
дусім Румуни) Особливої гостроти й міжнародно-
го розголосу набула збройна боротьба у Прикар-
патті Це зумовлювалося стратегічним, політичним
і культурним значенням Східної Галичини та ії цен-
тру — Львова в історичному житті України та їх
місцем у територіальних домаганнях Польщі, якій
переможна Антанта відводила першорядну роль у
перебудові Центральної Східної Європи

Західноукраїнські землі вступили у новий етап
свого розвитку, обтяжені перебуванням у бага-
товіковому колоніальному ярмі Невигойне
вірнопідданство місцевої еліти щодо габсбурзької
монархи гальмувало розвиток подій у Східній
Галичині аж до остаточного падіння Австро-Угор-

щини Українські депутати віденського парламенту
прихильніше, ніж представництва інших поневоле-
них народів, зустріли маніфест імператора Карла
від 18 жовтня 1918 р, який обіцяв перетворити
Австрію на федеративну державу Як твердять де-
які активні учасники тодішнього українського руху,
за порадою монарха 18-19 жовтня було скликано
„з'їзд мужів довір'я"

Імперії лишалося існувати лічені дні, а депутати
парламенту, єпископи, члени сеймів і лідери
політичних партій Галичини та Буковини, які зібра-
лися у Львові, далі дотримувалися курсу на зали-
шення західноукраїнських земель під владою
Відня Він обґрунтовувався невизначеністю позиції
Антанти, з одного боку, та становища на Великій
Україні, — з другого Головний документ зібрання,
що проголосило себе Українською Національною
Радою — вищим органом західноукраїнських зе-
мель, проголосив українські землі імперії станов-
лять „одноцільну українську територію", що
„уконституйовується Українська держава", пред-
ставники якої мають брати участь у майбутній
мирній конференції Останній пункт декларації за-
бороняв „теперішньому австро-угорському міністру
заграничних справ Буріану" вести переговори „іме-
нем сеі української території" Переводячи це
рішення на зрозумілу народові мову, К Левицький
на мітингу 20 жовтня заявив, що воно означає
„утворення Української держави в межах Австро-
Угорщини" Він та його однодумці вбачали у ство-
ренні „коронного краю" чи королівства у складі
Австрії альтернативу польській владі над Східною
Галичиною

Центральний уряд відмовився від обіцяного
поділу Галичини на польську й українську частини
31 жовтня він підтримав створену в Кракові поль-
ську Ліквідаційну комісію, яка претендувала на
владу над всім регіоном Іншим було ставлення до
українських прагнень Фактично заперечувалася
можливість встановлення української адміністрації
навіть в окремих внутрішніх повітах Східної Гали-
чини

Неприхильну позицію центру підживлювало
негативне ставлення до возз'єднання українських
земель Ще 15 вересня 1918 р намісник у Галичині
генерал К Гуйн звернув увагу старост і директорів
поліції у Львові й Кракові на те що в Тернопільсь-
кому, Збаразькому та інших повітах „деякі члени
лепону (січових стрільців — Авт ) провадять серед
сільського населення пропаганду у великоук-
раїнському дусі"

244

Боротьба за головне місто
Східної Галичини

І ішучий виступ українців у Львові пришвид-
шили воєнні приготування польської сторо-
ни Вірна німцям Регентська рада у Варшаві

23 жовтня призначила головнокомандуючим і на-
чальником генштабу відомого своїм екстремізмом
уродженця калушчини генерала ТРочвадовського,
який негайно почав формувати військові частини
для дій на Сході Дедалі активніше до цього
підключалася „Польська організація войскова"
Польське командування готувалося 1 листопада пе-
ребрати владу у Львові від австро-угорського
намісника К Гуйна, а солдати й офіцери польського
походження, звільнені від присяги австрійським
імператором Карлом, повинні були присягнути
Варшаві На території Галичини створювалися два
військових округи Особлива роль відводилася
Львівському, новопризначений командуючий якого
вирушив до Львова разом з представниками Поль-
ської ліквідаційної комісії Прихильність Відня
провіщала „легальний" перехід влади у Львові до
рук новоспеченої польської адміністрації

Е Старчевський, президент створеного у липні
1917 р в Києві Польського демократичного
об'єднання, наголошував Польща не має права на
Львів, рівно як і на Вільно Ці міста, вважав він,
„розташовані, безперечно, в оточенні непольських

територій і є історичними столицями Вільно

держави литовсько-руської, а Львів — західної
гілки українців" Розважливий ідеолог вважав во-
лодіння цими містами навіть некорисним для май-
бутньої Польщі „В інтересах польського духу, —
зазначав він, — цілком достатньо, аби ці міста й те-
риторії, що їх оточують, перебували під урядуван-
ням влади, нехай чужої в національному відно-
шенні, але цивілізованої та правової"

На жаль, чималий досвід співробітництва демо-
кратичних сил України й Польщі, підкріплений
1917 р наданням польському населенню
Наддніпрянщини культурно-нацюнальної (персо-
нально-національної) автономії, наприкінці 1918 р
було перекреслено у Східній Галичині та Волині

Урядова Варшава не прагнула мирного врегулю-
вання Плани будь-що оволодіти Львовом диктува-
лися ключовим значенням міста у розширенні кор-
донів Польщі на південному сході Це мало стати
запорукою успіху в боротьбі за Східну Галичину й
Волинь, звідки відкривався подальший шлях у ілнб
України Забезпечувались важливі передумови для

Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях

Лідери УНРади не наважилися виступити з по-
зицій загальноукраїнського руху, бо знали про
наміри Антанти й США зберегти Австро-Угорсь-
ку імперію, але позбавивши ії польських та деяких
інших земель

Та як у селах, так і в містах все діяльнішу
підтримку здобували ті, хто закликав до воз-
з'єднання з Великою Україною Орієнтації на
Відень суперечив досвід світової війни 1914—1918
рр, яка з перших днів і до самого свого кінця кри-
вавила Галичину, Буковину та Волинь їхніми тери-
торіями зі сходу на захід, а потім із заходу на схід
прокотилися армії обох воюючих угруповань з єди-
ною метою — загарбати нові українські землі
Жорстоких випробувань зазнали й українці Закар-
паття Швидко позбуваючись ілюзій щодо доброго
царя чи цісаря, маси чимдалі свідоміше прагнули
згуртування української нації та возз'єднання ії зе-
мель Найактивніше боролися за цю історичну
справу солдати й військовополонені, які винесли на
своїх плечах основний тягар війни Молоді політи-
чні й соціальні сили, перебравши ініціативу в рево-
люційно-визвольному русі, енергійно домагалися
усунення австрійської військової адміністрації,
перш ніж вона передасть владу в Східній Галичині
полякам

Подібні тенденції виявилися й при формуванні
Української національної рад Соціал-демократи
відмовилися увійти до u складу Настрої УСДП
здобули підтримку політично активного студентст-
ва й молоді, а також солдатів, котрі повернулися з
російського полону Рішуче обстоювали держав-
ницькі прагнення українські січові стрільці

Ці верстви західноукраїнського суспільства
віддзеркалювали його соціальну психологію, ради-
калізовану у вирі світової війни Остання вкрай за-
гострила як національні, так і соціальні супереч-
ності Опозиція галицької молоді й соціал-демо-
кратів угодовським діям старих політичних автори-
тетів зумовлювалася не лише їхнім національно-
державним патріотизмом, а й прагненням соціаль-
ної справедливості Відбиваючи глибинні настрої
суспільних низів, ці тенденції перетворювались на
важливий чинник громадсько-політичного життя,
який наближав визрівання революційної ситуації
Потрібна була лише іскра, щоб уся Західна Україна
спалахнула полум'ям усенародного національно-
визвольного повстання І воно вибухнуло 1 листопа-
да 1918 р у Львові Ця визначна подія заслуговує
особливої уваги

245

Історія Украй

іноземного панування над іншими західноу-
країнськими землями — Буковиною та Закарпат-
тям, що втрачали важливий культурно-політичний і
стратегічний осередок, до якого тяжіли віками
Створювався грунт для змови — мовчазної чи
відкритої — про новий поділ західноукраїнських
земель

У західних столицях добре знали, хто і як вик-
ликав польсько-украінську війну Авторитетні
аналітики вже в листопаді 1918 р подали своїм ше-
фам конкретні факти й міркування про перебіг
подій Доповідь основного експерта з польсько-ук-
раїнських взаємин Л Бернштейна-Неміра розроб-
лена в надрах англійського міністерства закордон-
них справ, констатувала

„Збройні ди у Східній Галичині розпочалися
після того, як Польська ліквідаційна комісія обрала
місцем свого перебування Львів, замість Кракова,
який протягом (світової) війни залишався центром
політичної активності поляків у Галичині, це було
зроблено, незважаючи на виразні застереження
соціалістів про нерозумність створення „fait accom-
pli" для розв'язання польсько-украінського
конфлікту Більше того, ця комісія взяла за правило
взагалі не вдаватись у своїх діях до спроб досягти
взаємопорозуміння з українцями 3 огляду на це,
цілком очевидно, яка саме сторона спровокувала
збройний конфлікт І навіть за таких умов перші
кроки українців були скеровані проти австрійських
властей (губернатора Гуйна і командуючого війсь-
ковими силами генерала Пфайфера), а не проти по-
ляків Інакше кажучи, українці робили у Східній Га-
личині те саме, що й поляки у Західній Галичині
Той факт, що населення Львова переважно польсь-
ке, є такою ж нещасливою обставиною, як і німець-
кий характер Риги або Катовиць

Цей висновок видатного англійського історика
підкріпив хіба що небажання прем'єр-міністра
Д Ллойд-Джорджа беззастережно йти за своїми
французьким, американським та італійським коле-
гами — Ж Клемансо, В Вільсоном і В Орландо
Його ж партнери по керівництву Паризькою мир-
ною конференцією, дбаючи про власні інтереси у
великій міжнародній грі, аж ніяк не прагнули
серйозно й відповідально вникати у суть тери-
торіальних суперечок, які охопили завжди переоб-
тяжену національними конфліктами Центрально-
Східну Європу, та сприяти врегулюванню цих
конфліктів мирними засобами

Домінування політики доконаних фактів і хи-
жацького права дужчого цілком влаштовувало ре-

жим, який встановлювався в Польщі В одному з
перших інтерв'ю його глава Ю Пілсудськйй одвер-
то заявив „Як усі військові, не маю великої довіри
до вирішення військових справ за допомогою
плебісциту або тих чи інших виявів громадської
думки"

18 жовтня 1918 р очолюваний РДмовським
Польський національний комітет заявив претензії
на Познанщину, Західну Білорусію та Галичину
„їх окупація, — зазначалось у відповідному звер-
ненні, — гарантуватиме Польщі безпеку на Сході й
може послужити у майбутньому базою воєнних
акцій союзників у Роси"

Якщо повернення Познанщини було важливим
кроком до об'єднання польських етнічних земель,
то окупація Східної Галичини перешкоджала
здійсненню такої ж одвічної мети українського на-
роду Повоєнне розв'язання проблем Східної Гали-
чини і Львова стало яскравим прикладом кричущої
суперечності між проголошенням права націй на са-
мовизначення і реаліями його втілення Боротьба за
Львів перетворилася на один із найболючіших
вузлів міжнародних відносин кінця 1918— перших
місяців 1919 р Обставини склалися так, що
розв'язати його можна було лише силою

Ретельно опрацьований польський сценарій
оволодіння Львовом був перекреслений У ніч на 1
листопада 1918 р в головному місті Східної Галичи-
ни встановилася українська влада Орієнтуючись
на відому поведінку керівництва УНРади, такого
мало хто чекав Але цього разу справу організував
очолюваний сотником Д Вітовським Військовий
комітет, створений у вересні офіцерами-украінцями
австрійської армії і поповнений у жовтні представ-
никами січових стрільців Молоді старшини діяли
натхненно й сміливо Головна увага приділялася ро-
боті у зосереджених на території Східної Галичини
австрійських військових частинах, де переважали
українці, а також серед розміщених у Буковині за-
гонів січових стрільців Одночасно зміцнювалось
співробітництво з населенням міст і повітів, де існу-
вали осередки українського офіцерства

Головною ланкою революційного вибуху став
Львів Організатори виступу мали у своєму розпо-
рядженні невелику кількість (щонайбільше 2,5
тис ) солдатів-украінців у складі розміщених тут
австрійських частин Оволодіти 200-тисячним
містом з такою незначною силою було неможливо
Але йшлося не про військовий переворот, а про за-
гальне повстання Його мета не обмежувалась пе-
ребранням влади у Львові Визвольна революція

246

Революційно-виз вольний рух на західноукраїнських землях

мала відновити — після майже 600-літньоі перерви

національну державність на західноукраїнських
землях Здійснити це споконвічне прагнення здатна
була лише воля всього західноукраїнського насе-
лення, а захистити його від неминучого й скорого
нападу могла тільки вся Україна

Перше історичне завдання вдалося успішно
розв'язати Повстання у Львові знайшло активну
підтримку з боку українського населення міста,
всієї Східної Галичини Солдати-украінці оволоділи
міською цитаделлю, військовими казармами і скла-
дами За участю цивільних добровольців — мо-
лоді, тамтешнього та навколишнього робітництва

було усунуто намісника, повстанці заволоділи
ратушею, банком, поштою, залізничним вокзалом

Встановлення української влади проходило без-
кровно, без жертв як серед військовиків, так і мир-
ного населення Те саме відбулося в інших місцево-
стях Східної Галичини

У відозві від 1 листопада Українська національ-
на рада проголосила створення національної держа-
ви на українських землях колишньої Австро-
Угорської монархії її назву й територіальні межі
уточнив закон, ухвалений 13 листопада „Держа-
ва має назву Західноукраїнська Народна Рес-
публіка", вона являє „українську суцільну етно-
графічну область з українською частиною бувших
австрійських коронних країв Галичини з Володи-
мирією і Буковиною та з українськими частями
бувших угорських столиць (комітатів) Спиш, Ша-
риш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармарош" За-
кон утверджував державну самостійність ЗУНР

Початок

польсько-української війни

ахідноукраінська державність одразу ж ста-
ла об'єктом агресії із Заходу Вона розгорта-
лася в двох напрямках Бригада генерала
Б Роя мала просуватися на Львів через Пере-
мишль 3 Любліна через Раву-Руську на той же
Львів виряджалась інша бригада Нею командував
один з найближчих соратників Ю Пілсудського
полковник Е Ридз-Смигли Початок II Речі Пос-
политої характеризувався швидкою зміною урядів
Соціальні верхи й політичні кола, що приходили до
влади, намагалися підняти населення на захист
„польськості" східних земель Після повернення
втраченої понад 120 років тому незалежності, у
п'янкій атмосфері омріяного багатьма поколіннями
відновлення польської державності, такі заклики

зустрічали широкий відгук Разом з тим тери-
торіальні претензії кожного нового уряду ставали
чимдалі категоричнішими

Було апробовано основні пропагандистські
версії подій у західній Україні та шляхи розв'язання
конфлікту, які фігурували на міжнародній арені
протягом усієї польсько-украінської війни 4 листо-
пада Польська ліквідаційна комісія звернулася до
урядів Антанти і США Пани з Кракова волали
„Українські банди за допомогою прусських та
австрійських військ зайняли частину Східної Гали-
чини і столичне місто Львів, сіючи смерть і руїну",
й просили „коаліційні уряди надіслати до Галичини
через Одесу та Румунію польсько-американські й
польсько-французькі сили"

Одночасно до Белграда, де на разі зупинилася
штабквартира антантівських військ у Східній
Європі, відрядили спеціальну місію Вона просила
надіслати до Львова представників Антанти для
„врегулювання польсько-украінського конфлікту й
наведення порядку" Для цього війська союзників
мали зайняти Львів, Станіслав і Борислав, а у всій
Східній Галичині — створена польсько-українська
адміністрація під орудою антантівського комісара
Місію запевнили союзне військо вже марширує на
Київ, маючи на увазі ще до Нового року „здобути
Росію і заступити більшовикам шлях на Польщу"
Було запевнено — Франція „плекає надію на віднов-
лення Польщі в її історичних кордонах"

Теоретично попередні англійські й американські
розробки мирного врегулювання ніби не позбавляли
й українців Східної Галичини можливості здійснити
свої національні прагнення Так, „Офіційний аме-
риканський коментар до „14 пунктів", з певною
мірою об'єктивності підготовлений восени 1918 р й
тоді ж у цілому прийнятий Верховною радою Ан-
танти, підтверджуючи право Польщі на неза-
лежність, констатував „Те, що визнано правиль-
ним для поляків, безперечно, доведеться визнати
правильним і для фіннів, литовців, латишів, а мож-
ливо, й для українців" Заторкувалось також пи-
тання суперечностей „між поляками й українцями
на південному сході (й у Східній Галичині)" Ці
взаємини, як і стосунки між поляками, білорусами й
литовцями, зазначалося в документі, „грубо кажу-
чи, є ставленням поміщика до селянина Отже, як-
що внаслідок евакуації (військ Центральних дер-
жав — Авт ) виникне класова війна, цілком мож-
ливо, вона набуде й форми конфлікту між народно-
стями Ясна річ, в інтересах доброї згоди важливіше
з'ясувати думку основної національності на кожній

247

Історія У краї ни

території, аніж правлячого и імущого класу

Дещо пізніший британський „Меморандум Го-
варда", що підсумовував розробки фахівців „Форш
офісу", був спеціально присвячений територіальним
проблемам Польщі її південно-східний кордон мав
проходити вздовж р Сян Цей „Меморандум"
з'явився 9 грудня 1918 р, коли вже точилися бої за
Львів, тому його автори не могли обминути питан-
ня про майбутнє головного міста Східної Галичини
Вважаючи Львів „важливим польським анклавом",
вони констатували, що він лежить „порівняно дале-
ко від визначеного вище кордону Польщі" Звідси
рекомендація — залишити місто в „непольських
руках, але якщо буде гарантовано збереження
польських наукових і релігійних установ"

Прагнучи будь-що подолати небажані дня себе
ліберально-демократичні тенденції повоєнного вре-
гулювання, польські владні кола не гребували
нічим, щоб очорнити в очах Заходу український
визвольний рух та його державницькі цілі Вони не
потребували особливої винахідливості, розгортаю-
чи антиукраїнську кампанію, добре знаючи якими
аргументами слід маскувати зазіхання на українські
землі Досить було назвати борців проти польської
агресії більшовиками В умовах розколу світу на су-
противні суспільно-економічні системи і така неви-
баглива тактика здебільшого спрацьовувала

Гарячковість і збентеженість, що охопили Вар-
шаву, зрозумілі Навіть нетривале функціонування
української влади у Львові підважувало польську
експансію на сході

Бої за Львів

\ же вдень 1 листопада досі безкровні події пе-
W ретворилися на запеклі вуличні бої Польсь-
ку ка сторона при підтримці угорських частин,
розташованих на околицях, здобувала чимдалі
відчутнішу перевагу Що ж до січових стрільців з
Буковини, то їхній невеликий запн дістався до
Львова із значним запізненням і не зміг виправити
становища в районі вокзалу, захопленого поляками
Контингенти, що надходили з навколишніх повітів,
також виявилися нечисленними До того ж прибулі,
як і більшість українських вояків, котрі боролися за
Львів, були селянами й почувалися ні в сих ні в тих
серед кам'яниць великого міста Хоч молоді ук-
раїнські офіцери, віддані національній справі, вияв-
ляли ентузіазм і йшли на самопожертву, їм не вда-
лося уникнути серйозних прорахунків в організації
опору незрівнянно досвідченішому противникові

Та й командуванню забракло витривалості Через
день подав у відставку Д Вітовський, недовго про-
тримався і його наступник ГКоссак

Повсталий Львів втратив політичне керівниц-
тво Більшість членів Виконавчої делегації УНРа-
ди перебувала поза Галичиною, а тим, хто залишив-
ся в місті, бракувало досвіду Вони опинилися в ізо-
ляції

Чи не найболючішого удару справі втримання
Львова й усій національній революції в Західній
Україні завдала відсутність щирої солідарності й
тісного співробітництва в українському держав-
ницькому таборі Гіркими розчаруваннями оберну-
лися вже перші спроби послати на допомогу Льво-
ву основну масу січових стрільців, зосереджених у
Білій Церкві Цього не забажали ані гетьман, ані
Національний союз — якраз тоді боротьба за вла-
ду між ними досягла апогею Нічого не змінилося і
після перемоги Директори

Ю Пілсудський не приховував принципово
різного ставлення до представників Директори та
до властей Східної Галичини Американський
військовий розвідник передав таке з почутого від
„начальника держави" „Легше вести переговори з
Петлюрою у Києві, ніж домогтися чогось у районі
Львова, бо становище в Києві стабілізувалося —
там існує порядок"

Використовуючи соціальні й регіональні
розбіжності між УНР і ЗУ HP, Польща намагала-
ся розділити їх, послабити й ізолювати на міжна-
родній арені Цей курс вписувався у зовнішньо-
політичні концепції великих держав-переможниць,
котрі, чимдалі менше зважаючи на державницькі й
національно-визвольні прагнення українського на-
роду, підтримували, з одного боку, плани польської
експансії на Сході, а з другого — „єдиної і неділи-
мої" білої Роси Якщо вони (лише зрідка) і вступа-
ли в діалог з українськими представниками, то хіба
що під кутом зору зміцнення антибільшовицького
фронту та боротьби з „червоною Москвою" Члени
іноземних місій, „згладжуючи" конфлікт у Східній
Галичині, нехтували прагнення українського народу
жити самостійно

Тактика агресора протягом усієї війни 1918—
1919 рр залишалася доволі простою Заперечуючи
саме існування української влади в Східній Гали-
чині й ухиляючись навіть від обговорення її майбут-
нього устрою, Польща за особливо скрутних для
неї обставин домагалася припинення вогню При
тому вона розраховувала на свій незрівнянно біль-
ший воєнний потенціал і допомогу країн Заходу

248

З посиленням збройної боротьби заворушилися
лідери колишніх „москвофілів" До французького
емісара Вілема звернувся від галицько-руської
„Народної ради" В Курилович Недавній депутат
рейхстагу й кілька його однодумців заявили, що цей
орган, „незважаючи на протидію представників
національного сепаратизму — українців, також є
виразником інтересів російського народу, який на-
селяє Галичину, Буковину й Угорщину" Адепти
російської монархії, маючи, очевидно, на увазі ос-
танні кроки гетьмана П Скоропадського, запевня-
ли „Нині у визволеній від пруссько-австрійської
окупації південній Роси стався вирішальний пово-
рот під гаслом „Єдина і неділима Росія" Ці тверд-
ження, далекі від сподівань українців, розминалися
з дійсністю й були на руку польським претендентам
на Львів та їхнім покровителям

Позиція представника Антанти, на справед-
ливість і безсторонність якого покладалося стільки
надій, відіграла не останню роль у прийнятті
трагічного рішення — залишити Львів, хоч новий
український командуючий Стефанів заявив про
можливість наявними силами утримувати місто ще
протягом двох тижнів Внаслідок цього не вдалося
провести організованої евакуації Були й інші, куди
серйозніші негативні наслідки раптового залишення
Львова — головного міста Східної Галичини над-
звичайно ускладнився подальший перебіг рево-
люційно-визвольної війни, а польські ек-
спансіоністи тепер уже мали відчутні стратегічні й
морально-політичні переваги

Прикметним для подій у Східній Галичині було
і встановлення української влади у Львові без жод-
ного пострілу Протягом свого існування вона вияв-
ляла толерантність до жителів міста, зокрема його
неукраїнського населення І навпаки, зміна влади
(як визнавали авторитетні польські діячі і проти чо-
го протестував, зокрема, відомий письменник
А Струг) одразу ж призвела до єврейських по-
громів і розгулу бандитизму, що обурило гро-
мадськість

Будівництво
національної держави

ід час вуличних боїв у Львові розгорнувся
нелегкий процес творення західноу-
країнської державності (листопад 1918 —

червень 1919) Він становить цілісне явище, у яко-
му віддзеркалились притаманні галицькому
суспільству риси — як успадковані від минулого,

Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях

так і набуті у вирі революційних змагань Основна
увага зосереджувалась на розбудові урядово-
адміністративного апарату, тобто створенні елемен-
тарних норм функціонування національно-держав-
ного життя, визначенні соціально-економічних і
політичних параметрів внутрішнього розвитку дер-
жавності, її місця у визвольній боротьбі всієї Ук-
раїни

Але проблемою кардинальною, від якої залежа-
ла сама можливість вирішення всіх інших питань
був захист власної території від іноземної агресії

Урядові й державні структури формувалися
спроквола, у часовому відриві від здобуття влади у
Львові Уряд — Тимчасовий державний секре-
таріат — було утворено 9 листопада Тут спочатку
переважали представники старих партійних струк-
тур — діячі з минулої австрійської доби Вони му-
сили приймати рішення під чимдалі більшим тиском
нових політико-соціальних сил, передусім молодого
офіцерства Якраз на вимогу останнього почали
здійснюватись перші практичні кроки на шляху
об'єднання з Великою Україною

Прийняттю урядом присяги передувало рішен-
ня тимчасового парламенту В ньому зазначалося
„Українська Національна Рада як найвища влада
українських земель бувшої Австро-Угорської мо-
нархи у змаганні до здійснення національного ідеа-
лу всього українського народу доручає Державно-
му Секретаріатові поробити потрібні заходи для
з'єднання всіх українських земель в одну державу"
Справу державотворення підкріпив Тимчасовий
основний закон про державну самостійність, який
підтверджував перше рішення УНРади про тери-
торію суверенної держави, визначав її назву —
„Західноукраїнська Народна Республіка" Значен-
ня Тимчасового закону виходило за рамки його 5
статей На зміну усталеним поглядам австро-
угорської доби прийшли нові, суголосні з настроя-
ми і прагненнями всього українського народу, що
піднявся на рішучу боротьбу проти монархізму

У принциповому положенні закону зазначалося,
що влада в новій державі належить народові Він
мав обрати Установчі збори на „основі загального,
рівного, прямого, безпосереденього, тайного і про-
порційного права голосування без різниці пола"

В умовах війни на виживання втілювати в жит-
тя ці демократичні права було надзвичайно важко
тим більше, що щиро бажали цього далеко не всі
політичні сили, які брали участь у роботі
Національної ради Таке віддзеркалилось у двох
наступних законах — про тимчасову адміністрацію

249

і тимчасову організацію судів та судової влади

Наступний етап державотворення тісно
пов'язаний із Станіславом, де найдовше перебували
керівні органи ЗУ HP На початку січня 1919 р ту-
ди перебрались із Відня українські діячі Нарешті
з'явилася можливість завершити реорганізацію
державно-урядової структури 4 січня вийшов за-
кон про „Виділ" (Президію) Української
національної ради (президентом став Є Петруше-
вич) Було створено й уряд — Раду державних
секретарів — на чолі з С Голубовичем Більшість у
ній, як і в попередній Раді, керованій до кінця груд-
ня 1918 р К Левицьким, становили націонал-демо-
крати, два місця належали радикалам Партійне
представництво в Національній раді стало ширшим
— до неї входили й представники соціал-демо-
кратів і селянсько-радикальної групи

Прорахунки й здобутки
уряду ЗУНР

: ідбулися ще дві сесії Української нацюналь-
> ноі ради Лютнева ухвалила кілька законів,
■ найзначущішими серед яких були „Про осно-

ви шкільництва" і „Про мову" Перший (від 13 лю-
того) визначав державний статус шкільництва на
західноукраїнських землях, дозволяв засновувати
приватні школи, передбачав право національних
меншин „на школу рідною мовою" Другий (від 15
лютого) утверджував державність української мо-
ви, норми її функціонування та право національних
меншин вільно послуговуватись, їх матірною мо-
вою в урядових зносинах з державними властями та
урядами, публічними інституціями й державними
підприє мствами "

Остання сесія УНРади розпочалася 25 березня
і завершилася 15 квітня її роботу ускладнювали
внутрішні й зовнішні труднощі Маси висловлюва-
ли невдоволення невирішеністю корінних соціаль-
них проблем Почастішали напади селян на маг-
натські фільварки та самочинне захоплення
поміщицької землі Протести надходили звідусіль
Вони гучно пролунали і з трибуни представницько-
го (майже 1200 учасників) робітничо-селянського
з'їзду, що відбувся у Станіславі 30-31 березня
1919 р Одна з головних його вимог — надання
землі галицькому селянству

У відповідь на революційні вимоги Державний
секретаріат запропонував обрати на з'їзді 60 депу-
татів Української національної ради, які б забезпе-
чили опрацювання потрібного селянам земельного

Історія У краї ни

закону Незважаючи на заперечення лівої частини
делегатів і протести комуністів, включно з
В Сірком і К Савричем (Максимовичем), май-
бутніми відомими діячами КПЗУ, на з'їзді вдалося
провести рішення, за яким земля, відчужена у вели-
ких власників, не відразу передаватиметься селя-
нам Дещо остудивши розпалені пристрасті,
Національна рада 14 квітня — напередодні завер-
шення роботи сесії — ухвалила закон про земельну
реформу Поміщицькі та деякі інші землі переходи-
ли в розпорядження земельного фонду Порядкува-
ти ними мала загальна земельна й повітові комісії з
3-річними повноваженнями, а також комісії в гро-
мадах із щорік оновлюваним складом Стаття 18 за-
кону окремо передбачала „наділеннє землею не
може розпочатися перед покінченням війни й пово-
ротом жовнірів та полонених додому"

Отже, йшлося не так про „впорядкування" зе-
мельної справи, як про зволікання з передачею се-
лянам поміщицької землі Тим, хто не бажав очіку-
вати довгі роки, а з огляду на війну взагалі міг не
дочекатися омріяної годувальниці, загрожували ка-
рами Стаття 21 закону надавала адміністративним
властям право ув язнювати на 6 місяців, а також
додатково штрафувати на суму до 10 000 корон за
„самовільне захопленнє, діленнє вивласнених на
основі сього закону земель та нищеннє лісів, бу-
динків, інвентаря і земних плодів на них"

Те, що земельний закон абсолютно не
відповідав вимогам селянства, не слід пояснювати
лише ворожим ставленням до нього більшості
політичного істеблішменту ЗУНР, угодовством її
соціал-демократичної частини Керівництво
Західноукраїнської Народної Республіки намага-
лося уникнути їхніх чергових звинувачень у
„більшовизмі" та схильності до революційного роз-
поділу поміщицьких земель, які належали патроно-
ваним Антантою полякам

Активний учасник тодішніх подій в Україні,
відомий історик В Кучабський назвав земельний
закон „найнещасливішим і гідним найбільшого жа-
лю чином Української національної ради" Справді,
рішення УНРади суперечило інтересам абсолютної
більшості населення В день його прийняття — 14
квітня 1919 р — в одному з великих промислових
центрів, Дрогобичі, спалахнуло робітниче повстан-
ня, яке знайшло підтримку навколишніх селян
Проходячи під радянськими гаслами, воно було
прямим викликом урядові ЗУНР Тим-то негайно
мобілізовані сили жандармерії при підтримці війсь-
ка вже наступного дня (що збігалося із закінченням

250

Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях

останньої сесії УНРади) придушили виступ

25 квітня 1919 р головний отаман телеграфував
до Станіслава „Маю цілком певні повідомлення
про неспокій у військах і серед населення на грунті
невдоволення політикою Державного секретаріату
в соціальних питаннях, і особливо земельних Це
може скінчитися катастрофою

Соціальні реформи, особливо в земельному пи-
танні, а також припинення процесів стосовно
відшкодування поміщицьких збитків, які настрою-
ють населення проти влади, мусять бути розв'язані
позитивно в першу чергу Кожен день зволікання в
цій справі неухильно веде до катастрофи Прошу
звернути на це увагу і вжити невідкладних заходів,
продиктованих державною мудрістю і передбачен-
ням неминучих конфліктів у житті населення
Західної України"

Заклик С Петлюри призвів хіба що до
опублікування 5 травня земельного закону На
більше керівники ЗУНР не наважились Зрештою,
на проведення виборів до законодавчого органу
(березнево-квітнева сесія УНРади ухвалила досить
демократичний регламент) забракло часу Війна не
дала змоги налагодити й співробітництво з
національними меншинами, хоч законодавство
ЗУНР загалом відповідало тогочасним демокра-
тичним вимогам Налякане погромами, які розпоча-
лися першого ж дня встановлення польської влади
у Львові, єврейське населення уникало
співробітництва з українською державністю Поля-
ки ж, що проживали в Східній Галичині, своєю чер-
гою вважали таку співпрацю аж ніяк не патріотич-
ною

Але в одній з найважливіших ділянок розбудо-
ви молодої західноукраїнської державності —
створенні національних збройних сил — справді-
таки вдалося досягти разючих успіхів Це стало
можливим завдяки могутньому революційно-виз-
вольному пориву, що охопив усі верстви ук-
раїнського населення Найактивнішими в цій справі
були молоді офіцери й підстаршини січових
стрільців та колишньої австро-угорської армії
Військову розбудову підтримало все галицьке
суспільство — люди різних переконань 1 політич-
них поглядів, включно з рядовими „москвофілами"
Формування армії відбувалося найефективнішим
шляхом — знизу, тому назви військових частин ма-
ли місцеве походження Ця традиція збереглася і в
регулярній Українській галицькій армії 3 12 ії бри-
гад — 11 називалися відповідно Коломийською,
Бережанською, Золочівською, Сокальською,

Равською, Львівською і т д У другій половині
листопада 1918 р УГА налічувала 25 тис сол-
датів, у січні 1919 р — 70 тис, а через півроку до-
сягла 100-тисячноі чисельності За браком вищого
українського офіцерського складу командні посади
в Українській галицькій армії займали генерали ко-
лишньої австрійської та російської армій Такі
значні національні збройні сили (на той час у
Східній Галичині проживало близько 1800 тис ук-
раїнців, які зазнали страхіть 4-річного воєнного ли-
холіття) вдалося створити лише тому, що населення
вважало захист власної території справою життя і
смерті

Орієнтири
визвольних змагань

і™1| плив народних мас на урядові структури чим-
даЛ1 зростав На виконання ухвали 9 листо-
їд #пада 1918 р три тижні згодом у Фастові бу-
ло укладено „Передвступний договір між Ук-
раїнською Народною Республікою і Західноу-
країнською Народною Республікою про маючу на-
ступити злуку обох українських держав в одну дер-
жавну одиницю" Стаття 1 цього підписаного 1
грудня документа містила заяву про „непохитний
намір злитися в найкоротший час в одну велику
державу з Українською Народною Республікою"
Наступні статті розкривали засади злуки „З огля-
ду на витворені історичними обставинами, окреми-
ми правними інституціями та культурними й
соціальними ріжницями окремішності життя на
своїй території" західноукраїнські землі отримували
територіальну автономію у складі майбутньої не-
подільної України

Під тиском війська й народних мас, які ро-
зуміли, що убезпечитись від іноземної загрози
можна, лише об'єднавши всі українські території,
УНРада на першому ж засіданні у Станіславі З
січня 1919 р ухвалила „Передвступний договір" і
доручила урядові завершити переговори про злуку
Рішення було прийнято від імені всіх західноукраїн-
ських земель „Від сьогоднішнього дня, — заявив
Є Петрушевич, — існує тільки одна Українська
Народна Республіка" Для участі в урочистому акті
з'єднання було затверджено представницьку деле-
гацію

Цей акт відбувся 22 січня 1919 р на Софпв-
ському майдані у Києві Наступного дня з'явилися
відповідні постанови Трудового конгресу Тепер
Західноукраїнська Народна Республікамала

251

Історія У краї ни

офіційно називатися Західною Областю Ук-
раїнської Народної Республіки Але через небез-
печний воєнний час практичне злиття двох держав-
них організмів відкладалося на майбутнє — до
Всеукраїнських установчих зборів, обраних як
Наддніпрянською, так і Наддністрянською Ук-
раїною Фактично ж ЗУ HP продовжувала діяти як
окреме державне утворення і у внутрішніх справах,і
— за винятком деяких презентаційних моментів —
на міжнародній арені Тому в історичній літературі
вживається назва ЗУНР і лише зрідка — ЗО
УНР

Хоч ЗУНР діяла в основному у Східній Гали-
чині, вона намагалася поширити свій вплив і на інші
західноукраїнські землі Таким було бажання й на-
селення цих територій

Події

на Буковині й Закарпатті

f } айтісніші зв'язки вдалося встановити з Бу-
«j новиною В жовтні 1918 р буковинська
Л делегація УНРади виступала в Чернівцях
як Український крайовий комітет Однак вона, на
взірець своїх галицьких колег, зосередила зусилля
на домовленостях з румунськими представниками у
віденському парламенті й місцевому сеймі про мир-
ний поділ Буковини за етнічним принципом і при-
лучення української частини до спільного зі
Східною Галичиною „коронного краю» у складі
Австрії Останнє аж ніяк не влаштовувало буко-
винських селян Відмовляючись коритися старим
властям, вони обеззброювали австрійських жан-
дармів і створювали власну військову охорону
Скликане 3 листопада в Чернівцях крайове віче по-
становило „перебрати негайно правління ук-
раїнської частини краю", висловившись і за „при-
лучення австрійської частини української землі до
України"

Настрої населення суперечили планам місцевих
румунських поміщиків та речників „Великої Ру-
мунії" з Бухареста Скориставшись розпоро-
шеністю українських сил (січові стрільці вирушили
на допомогу Львову), румуни перейшли до агре-
сивних дій 8 листопада Чернівці дізналися про на-
каз короля Фердинанда анексувати всю Буковину
11 листопада на її територію було введено війська
Через тиждень глуха ніч окупації оповила весь цей
гірський край

Українське населення не скорилося Села
піднімалися на збройний опір загарбникам У

Кіцмані було здійснено спробу проголосити окрему
республіку Глибоке обурення викликала жорстока
політика румунізації та придушення всього ук-
раїнського Румунська преса, налякана розгортан-
ням опору, ремствувала, що в Чернівцях лютує
„більшовицький рух", ним уже охоплені „сотні й
тисячі людей" у всій Буковині та Мармарош-Си-
гетщині

Бурхливо розвивалися події і на Закарпатті, де
90 % селянських дворів були безземельними або
малоземельними й 86% трудового люду не вміли ні
читати, ні писати Національно-визвольний рух тут
був спрямований насамперед проти угорців-понево-
лювачів як однієї з панівних націй двоєдиної мо-
нархи А проте мав він ті самі соціальні та загально-
національні риси, що й на інших західноукраїнських
землях, де провідну роль у боротьбі (включно 13
збройною) за незалежність і возз'єднання з усім
українським народом відігравали солдати й військо-
вополонені 28 листопада 1918 р Середнянське ок-
ружне управління угорської адміністрації повідом-
ляло „Українську ідею поширюють солдати, що
повертаються додому народ вважає себе тотож-
ним з українською нацією і бажає об'єднатися з
нею"

Боротьба за возз'єднання охопила практично
все Закарпаття, але за браком єдиного керівного
органу не набула такого розмаху, як у Східній Гали-
чині чи в Буковині Рух за єдність особливо розви-
нувся у східній частині краю, включно з Марма-
рош-Сигетщиною В листопаді 1918 р у Хусті по-
чала діяти „Русская народная рада", що орієнтува-
лася на ЗУНР і УНР Ще 9 жовтня в Ужгороді бу-
ло створено „Раду угро-руського народу" (інша на-
зва — „Рада рутенов Мадьярии"), яка взяла курс
на збереження угорського верховенства над Закар-
паттям Подібний орган у Пряшеві під впливом мо-
сквофілів 21 грудня 1918 р (після введення у місто
чеських військ) висловився за включення Закар-
паття до новоствореної Чехословаччини

21 січня 1919 р до Хуста з'їхались представни-
ки з усього краю на „всенародні збори угорських
українців" Виконуючи волю народу, 420 делегатів
висловились за об'єднання комітетів Мармарош,
Угоча, Берег, Унг, Земплин, Шаріш, Спіж і Абай-
торна із соборною Україною і просили, щоб нова
держава „по виконанню сеі злуки узгляднила ок-
ремішнє положення угорських українців"

Наступного дня у Києві було проголошено злу-
ку всіх українських земель у єдину державу Однак
перспективи ставали чимдалі проблематичнішими

252

Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях

Не маючи сил, УНР і ЗУ HP оперували майбутнім
Закарпаття у спробах забезпечити власне існуван-
ня В інтересах возз'єднання не було використано
сприятливої ситуації, що склалася після надання
південним закарпатським комітетам статусу авто-
номії („Руська країна")

Найбільше шансів заволодіти Закарпаттям ма-
ла Чехословаччина 18 листопада 1918 р „Рада ру-
синів" у США заявила про свою згоду на окупацію
Чехословаччиною територій, населених „угорськи-
ми русинами"

Волинь відбиває атаки

/ еволюційно-визвольний рух волинян

jL,, важлива ланка в історії Західної України ос-
JL танніх тижнів світової війни, а також по-
воєнних літ Слабка зацікавленість проблемами
возз'єднання, прагнення утриматись при владі за
допомогою зовнішніх сил визначили ставлення
Гетьманату й Директори до подій на цій стародавній
землі

Перебіг подій у Східній Галичині найпомітніше
вплинув на меншу частину Волині, де перебували
австро-угорські війська Наступного ж дня після
повстання у Львові жителі Володимира-Волинсь-
кого створили Тимчасовий магістрат на чолі з
Л Мищугою 6 його членів рівно представляли три
найчисельнши в місті національності — українців,
поляків і євреїв Місцева влада проіснувала тут
стільки ж, скільки й українська у Львові, — 22
листопада 1918 р Володимир-Волинський захопи-
ли польські військові частини У відповідь на різкий
протест гетьманського посла у Відні В Липинсько-
го польська сторона послалася на заяложений мо-
тив „боротьби зі збройними бандами"

Революційно-визвольний рух на більшій час-
тині Волині, де, як і на Підляшші та в Холмщині,
порядкувала німецька військова адміністрація, роз-
вивався в річищі загальної боротьби українського
народу проти гетьманської влади та окупантів
Війська Скоропадського були нечисленними, і май-
бутнє Волині вирішували німці Однак і їм під дош-
кульними ударами повсталих волинян довелося зо-
середитись у містах, а також уздовж залізниці

Польська політика щодо Волині розвивалася за
сценарієм, який нагадував східногалицький її за-
гарбання відбувалося одночасно із розгортанням
збройних акцій у Прикарпатті 10 листопада на-
чальник штабу військ люблінського уряду до-
повідав „Сьогодні встановлюємо надійніший кон-

троль над залізницею до Ковеля" Східна Галичина
й Волинь розглядались як єдиний регіон, ово-
лодіння яким відкривало шлях в глиб України 10
січня 1919 р начальник штабу С ІІІептицький, до-
повідаючи Ю Пілсудському про „міжнародне ста-
новище Війська Польського", назвав серед основ-
них завдань такі „1) Рятування Львова і захист
польських земель у Східній Галичині", „2) Вста-
новлення справедливого кордону на Волині"

„Справедливості" шукали у німців та Антанти
Берлін разом з Віднем порушили положення
Брест-Литовської угоди від 9 лютого 1918 р про
включення Холмщини до складу України Німець-
ка військова адміністрація Волині й австрійська —
Східної Галичини пішли назустріч полякам Що-
правда, цього вимагала Антанта

Волинь ніколи не належала Австро-Угорщині
Тому визначення майбутнього цього українського
краю не підпадало під дію мирних договорів з на-
ступниками габсбурзької монархії Але держави-
переможниці знайшли „легальний" привід втрути-
тись у вирішення долі Волині Пункт укладеного 11
листопада 1918 р перемир'я з Німеччиною вимагав
від неї не виводити своїх військ з території колиш-
ньої Російської імперії, доки „союзники не визна-
ють це за доцільне, зважаючи на внутрішнє стано-
вище даних територій" Поляки діставали подвійну
вигоду По-перше, 7 січня 1919 р головнокоман-
дуючий союзними військами Ф Фош зобов'язав
Німеччину „надати польському урядові повну сво-
боду пересування військ і залізничних транс-
порта" І хоч робилося це під гаслом „боротьби
проти більшовиків", насправді йшлося про підтрим-
ку загарбницьких планів на Сході, зокрема щодо
Волині По-друге, покладені на Берлін зобов'язан-
ня зумовили підписану тоді ж у Холмі польсько-
німецьку угоду Вона проголосила стратегічно най-
важливішу частину Волині „нейтральною зоною"
Сюди не допускалися українські військові загони
Німецька „Інспекція Етапен Буг", зокрема, мала
завдання убезпечити Ковель від переходу під ук-
раїнську владу Нагромаджені тут величезні запаси
зброї та спорядження скуповувались поляками В
місті розташувався розвідувальний центр, який ке-
рував діяльністю „Польської організації військо-
вої" (ПОВ) в Україні 4 лютого, коли німці зали-
шили Ковель, його зайняли польські війська Заво-
лодівши важливим залізничним вузлом, вони ство-
рили серйозну загрозу УГА з півночі й відкрили
собі подальший шлях на схід

Волинь чинила запеклий опір загарбникам За-

253

Дипломатична
підготовка
загарбання

оли Паризька мирна конференція розпочала

свою роботу (12 січня 1919) на західноу-

країнських землях уже перебували дві ок-

ремі антантівські міси Найчисельнішу з-поміж них
(до 70 офіцерів), надіслану із штаб-квартири ек-
спедиційних військ Антанти на Сході Європи —
очолив французький генерал Л Бартелемі Розпо-

Історія У краї ни

гони, до яких вступали представники усіх верств
населення, різних політичних напрямів діяли на всій
Ті території

Прорадянськими настроями були пройняті
з'єднання в районах Дубна й Кременця Найчис-
ленншшми наприкінці 1918 — на початку 1919 р
стали загони, що орієнтувалися на Українську На-
родну Республіку Загалом українським силам бра-
кувало взаємодії Коли ж вони об'єднувались, оку-
панти зазнавали відчутних поразок 22 січня загони
отамана Оскілка відбили Володимир-Волинський

Агресор

використовує роз'єднаність

українських сил

Ж спішній протидії агресії найбільше перешкод-
V жала відсутність практичної допомоги з боку
%J УНР Склалося дивне становище — Польща
неухильно нарощувала наступ на „Західну область
УНР", вела війну, просуваючись до Стохода й
Збруча на Волині, котра вважалася безпосереднь-
ою частиною УНР, а та обмінювалась дипломатич-
ними посланцями з Варшавою, в Києві продовжу-
вали діяти офіційне польське представнищво й не-
офіційний військовий аташе, розроблявся проект
широкомасштабної торговельної угоди

Така політика Директори призводила до зро-
стання повсякденних втрат від агресії, політичної
компрометації українських національних сил і, го-
ловне, суперечила вирішенню важливої історичної
справи — возз'єднання, перекривала кисень пов-
ноцінному розвиткові нації як єдиного цілого, іі ста-
новленню як сучасного повноправного державного
суб'єкта світової спільноти В експансіоністських
проектах претендентів на Східну Галичину та Во-
линь, Буковину і Закарпаття враховувалися реали
повоєнного часу, де все вирішували великі держави
Антанти й США їм належала провідна роль у ви-
значенні долі західноукраїнських земель Якраз во-
ни продиктували Паризькій конференції 1919 р ос-
нови мирного врегулювання в Центрально-Східній
Європі

Цій сваволі сприяла й нестримна ідеологізація
міжнародних відносин Наймоднішим і найприй-
нятнішим прикриттям загарбницьких планів і сило-
вої підтримки їх здійснення став мотив боротьби з
більшовизмом та антикапіталістичною Росією
Відповідно населення, яке обстоювало свої
національні права, звинувачувалось у неспромож-

ності протидіяти більшовизмові та у схильності до
нього

З цього розпочав свою міжнародну діяльність
Ю Пілсудський Прагнучи відхреститися від при-
крої репутації прихильника Центральних держав,
який воював на їхньому боці, „начальник панства"
16 листопада 1918 р звернувся радіограмою до ан-
тантівського головнокомандуючого Ф Фоша з про-
ханням окупувати Польщу союзними військами і
польськими частинами, що перебували у Франції,
„для оборони Польщі від більшовизму"

Під такий акомпанемент Паризька мирна кон-
ференція діяла неприховано авторитарним спосо-
бом її вищі органи (Ради чотирьох, п'яти та деся-
ти) складалися з представників чотирьох або п'яти
великих держав (до останнього органу входило по
два делегати) Вони узгоджували засади розв'язан-
ня найскладніших проблем і, в разі неспроможності
вирішити їх одразу, створювали спільні комісії,
котрі проробляли відповідні питання в Парижі або
відряджалися для вивчення ситуації на місці

Проблема прийдешнього західноукраїнських
земель посіла помітне місце в діяльності паризько-
го аеропагу Це був надзвичайно складний вузол, в
якому переплелися суперечливі геополітичні, еко-
номічні, міжнаціональні, ідеологічні та військово-
стратегічні інтереси Тож ця проблема викликала
найгостріші дебати як всередині вищих органів кон-
ференції, так і на переговорах з претендентами на ці
території і не була розв'язана в Парижі її не вдало-
ся врегулювати й мирними договорами, підписани-
ми після завершення конференції Пізніші, продик-
товані у вужчому складі (без США) рішення, які
визначали державне підпорядкування Східної Гали-
чини та Бессарабн, були нелегітимними з міжна-
родно-правового погляду, не кажучи вже про най-
суттєвішу ваду — цілковите нехтування волі місце-
вого населення

254

Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях

чалось практичне втілення заздалегідь розроблених
проектів щодо Східної Галичини Французька по-
зиція виявилася незмінною і досить простою — за-
безпечити польське володіння Східною Галичиною
Три основних складники (військовий, дипломатич-
ний та економічний) політики Парижа, керованої

Жт/

Іхлемансо,

звучали в унісон, визначаючи поведінку Бартелемі
Останній вельми прихильно ставився до польських
діячів, мало не щодня зустрічаючись із ними, і
відмовлявся навіть розмовляти з делегатами УГА,
серед яких був знаний старшина січових стрільців
О Букшований (а супроводжував їх прелат
Ф Бонн) Робилося все, щоб не допустити укла-
дення перемир'я в січні Розраховуючи при
підтримці союзників заволодіти всією українською
територією, польська сторона не бажала тоді
зв'язувати себе будь-якими домовленостями із

ЗУНР

Уперше прибувши до Львова, Бартелемі привіз
до блокованого міста зброю для оточених польсь-
ких військ У відповідь на протест митрополита
А Шептицького глава союзної міси „пояснив, що
амуніція призначена проти більшовиків"
Розбіжностей серед членів місії не було Англійсь-
кий полковник Сміт ставився до вимог поляків ще
прихильніше, ніж глава міси

Виступаючи ж самостійно, англійці діяли обе-
режніше, відповідно до тактичної лінії прем'єр-
міністра Д Ллойд Джорджа Досвідчений „Форін
офіс" виваженіше ставився до польських зазіхань
на Східну Галичину й Волинь

Для практичного ознайомлення з польсько-ук-
раїнською війною до Польщі разом з І Падеревсь-
ким приїхав як „британський комісар" військовий
аташе в Копенгагені підполковник X Вейд, один із
тих, хто зі столиці нейтральної Данії спостерігав за
подіями на Сході й мав об'єктивні дані про суть но-
вого збройного конфлікту в Східній Галичині Адже
англійський посланець в Копенгагені лорд
В О Кілмарнок висловлював і переконання своїх
підлеглих, доповідаючи 7 грудня 1918 р „Нас-
правді цей край належить русинам" Таку думку
поділяли основний експерт „Форін офісу" з польсь-
ких проблем і майбутній історик лорд Л Немір, йо-
го тодішній шеф і консультант британської делегації
в Парижі проф Дж Хедлем-Морлі, навіть голов-
ний історичний радник МЗС проф Ч Оман Тож і
не квапився з висновками офіційний Лондон В ос-
танні дні 1918 р буде вирішено залишити без
відповіді телеграфний протест щодо розгортання

польської агресії, надісланий Є Петрушевичем від
імені ЗУНР Відповідну пропозицію Е Говарда
підтримав лорд РСесил, котрий пояснив „Союз-
ники повинні якнайшвидше обговорити російське
питання загалом" Разом з тим чекали на доповідь
Вейда про становище на місці

Однак ди останнього дещо відходили від такти-
ки забезпечення інтересів британських нафтових
компаній, накресленої їх керівництвом Вклавши
напередоні світової війни 10 млн фунтів стерлінгів
у Прикарпаття, вони домагалися нині передачі
всього реї юну Польщі Натомість наляканий кри-
тичним становищем польських військ Вейд ладний
був піти на певні поступки українській стороні, про-
понуючи поділити Східну Галичину Занепокоєне
„самодіяльністю" Вейда лондонське МЗС діяло
енергійно

21 січня лорд Хардінг підписав „Меморандум
про невідповідність Вейда посаді Британського
комісара" Основні звинувачення стосувалися його
дій на західноукраїнських територіях „Потім він
вирушив до східних кордонів Польщі Послав
офіцера „Інтелліджент сервіс" (Джонсона —
Авт ) вести переговори щодо вкрай суперечливого
питання про кордони Східної Галичини та во-
лодіння Львовом і заявив, що він просив телегра-
фом прислати офіцерів для контролю над нейтраль-
ною зоною, яку сподівався створити Нарешті сам
виїхав до Львова, щоб особисто втрутитись у су-
перечку"

Поляки, які одразу ж не сприйняли появи й
пропозицій Вейда, не приховували задоволення з
приводу його відкликання Французи, своєю чер-
гою, обурювалися сепаратними діями англійців і за-
жадали від них дотримання порядку Того ж таки 21
січня 1919 р на засіданні керівного органу Па-
ризької конференції виступив маршал Фош Про-
понуючи посилити Польщу польсько-французьки-
ми та польсько-американськими дивізіями, він зая-
вив „Щоб забезпечити міцну базу майбутньої опе-
рації, необхідно реорганізувати всі союзні міси у
Польщі Зараз там перебуває британська військова
місія на чолі з полковником Вейдом, а у Львові —
французька під проводом генерала Бартелемі, в
Польщі діють і інші міси Інформація, що надхо-
дить від них, погляди, які вони висловлюють, доволі
суперечливі Бажано сформувати об'єднану місію,
котра б зайнялася, зокрема проблемою переки-
дання військ до Польщі"

255

Великі держави рятують

польських агресорів

"» тановище польської сторони у Східній Гали-
чині дедалі погіршувалося Єдиним
острівцем її урядування був Львів

Залізничне сполучення з Польщею могло от-от пе-
рерватися 22 лютого Бартелемі запропонував ук-
ласти перемир'я Українській стороні годі було
сподіватися врахування її справедливих вимог
Західні місіонери завзято готували загарбання по-
ляками всієї Східної Галичини Зробити це одразу
завадила їм революційно-визвольна боротьба
західноукраїнського народу

Товариш державного секретаря закордонних
справ, відомий історик М Лозинський так відтво-
рив атмосферу нарад, проведених 25—28 лютого у
Львові „Комісія (Бартелемі — Авт ) поводилась
іноді дуже нечемно" Польська сторона система-
тично порушувала умови припинення вогню

Те, що місія підтрималал поляків ставило під
сумнів об'єктивність антантівських посередників
Намагаючись уникнути незручностей, вони вдали-
ся до неординарного кроку „Сьогодні, — телегра-
фували І Падеревському 27 лютого зі Львова, —
преса (польська — Авт ) на вимогу міси виступи-
ла з менш прихильними до Антанти статтями, аби
послабити закиди українських делегатів, що вона
цілком на нашому боці"

Того ж дня у Ходорові відбулася зустріч членів
міси з вищими керівниками ЗУНР Є Петрушеви-
чем та В Голубовичем і головним отаманом УНР
С Петлюрою Від останнього значною мірою зале-
жало, якими будуть конкретні умови перемир я
Представники ЗУНР покладали неабиякі нади на
його сприяння Але вийшло інакше За М Ло-
зинським „Так виразно, як цього домагалися від
Петлюри Петрушевич і Голубович, він справи не
поставив і не заявив, що вдержання Східної Гали-
чини в етнографічних границях при Українській
Народній Республіці є безумовним домаганням
цілої України"

Революційно-визвольні настрої мас, рішуча по-
зиція солдатів УГА унеможливили прийняття умов
посланців Парижа Тож вони ні з чим повернулися
до столиці Франції, їхні доповіді заслухала Комісія
в польських справах і на засіданні 12 березня ухва-
лила „Поляки опинилися під загрозою повного
розгрому, якщо не одержать термінової допомоги

Втрата Львова серйозно позначиться на стано-
вищі у всій Польщі і розцінюватиметься як поразка

Історія У краї ни

Антанти. Це неодмінно призведе до посилення ПО-
ЗИЦІЙ більшовиків

За таких обставин Комісія в польських справах
вважає своїм обов'язком ще раз звернути увагу
Верховної ради конференції на необхідність негай-
но дати згоду на перекидання військ генерала Гал-
лера до Польщі"

Але відразу ж реалізувати ці рекомендації було
неможливо Швидкий розвиток революційних
подій у всій Центрально-Східній Європі примушу-
вав дотримуватись бодай показних ознак демокра-
тизму До того ж загострення соціальних супереч-
ностей у Польщі, революція в Угорщині, наближен-
ня загальноєвропейської кризи та виникнення гаря-
чих точок у світі спонукали верхівку Антанти й
США гасити вибухонебезпечні ситуації Це стосу-
валося і польсько-украінської війни 19 квітня Рада
чотирьох звернулася до командуючих ворогуючими
військами у Східній Галичині генералів Павленка й
Розвадовського

Зовні рівне трактування воюючих сторін не на
жарт занепокоїло Варшаву її представник у Па-
рижі Р Дмовський заспокоїв „Нашвидкуруч відре-
дагована відозва справляє враження однакового
диктування (умов) полякам і русинам Намір був
інший

Подібні пояснення з інших джерел остаточно
розвіяли збентеження Варшави, й вона чимдалі на-
стирніше домагалася Східної Галичини й Волині
Поляки погоджувались припинити воєнні дії лише
за умови, що українська сторона беззастережно
визнає лінію розмежування А тим часом головна
рекомендація Польської комісії — перекинути
армію Галлера до Польщі — набула практичного
втілення Рішення про це керівники Паризької кон-
ференції остаточно ухвалили в квітні

Франція і США створили і спорядили цю
армію До особового складу трьох дивізій, що мали
дістатися навесні 1919 р з Франції до Польщі, вхо-
дили не тільки військовополонені-поляки з ко-
лишніх німецької та австро-угорської армій Знач-
ну частину солдатів привезли з-за океану — тих
емігрантів польського походження, котрі проходили
процес натуралізації (тобто очікували на громадян-
ство США) і, отже, не підлягали призову до аме-
риканської армії Тим, хто не міг бути мобілізова-
ним до експедиційного корпусу США, але погод-
жувався воювати на боці Антанти, гарантували
прискорення натуралізації після війни Близько 24
тис таких напівгромадян США перевезли до
Франції А що війна вже закінчувалася, їх виріши-

256

Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях

ли використати у збройних конфліктах, які точили-
ся на Сході Європи Забігаючи наперед, скажемо
ті, хто залишився живим, повернулися до США й
отримали американське громадянство

Дивізіям Галлера, загалом укомплектованим ря-
довим складом, бракувало лише офіцерів, і ко-
мандні посади у формально польській армії посіли
французи Вони ж забезпечили дивізію артилерією,
іншою зброєю та військовим спорядженням

Ніхто не зважав на протести властей ЗУНР
Повномасштабний наступ агресора в Західній Ук-
раїні мав от-от розпочатися

Смертельна небезпека, що нависла над
західноукраїнськими землями, загрожувала й
іншим нацюнально-державним утворенням, які
існували на території України Тому вони, включно
з УСРР і УНР, не могли не реагувати на станови-
ще, що склалося Зрештою, від їхньої активності
значною мірою залежала не лиіцЈ подальша доля
західноукраїнської державності Йшлося про істо-
ричну справу возз'єднання, шляхи його здійснення,
подолання ізоляції України на міжнародній арені

Навесні 1919 р події громадянської війни в Ук-
раїні розвивалися не на користь Директори При-
тиснута до Збруча, вона 31 березня отримала від
ЗУНР запрошення „оселитись у Тернополі" Тим
часом українські радянські війська, просуваючись
на з'єднання з радянською Угорщиною, наблизи-
лись до Східної Галичини Проблема безпосередніх
взаємин між урядами ЗУНР і УСРР постала з
усією очевидністю перед обома сторонами В них
були зацікавлені ще дві держави — радянська
Росія і радянська Угорщина

Чи існували перспективи
виживання ЗУНР?

™ї итання стосунків з УСРР глибоко хвилю-
I вало всі верстви західноукраїнського насе-

*> м лення В одній із резолюцій робітничо-се-
лянського з'їздів в Станіславі (квітень 1919), де
значним впливом користувалися авторитети
західноукраїнської соціал-демократи В Темниць-
кий (майбутній міністр закордонних справ УНР)і
О Безпалко (міністр праці), зазначалося „З'їзд
бажає увійти в тісні зносини з українським ра-
дянським правительством і висилає задля цього
своїх трьох представників до Києва" Хоч ця резо-
люція залишилася на папері, вона віддзеркалювала
прагнення галицьких трудящих до возз єднання зі
своїми братами за Збручем В іншому рішенні з'їзд

висловив незгоду з діями радянської Роси, які
більшість делегатів вважала втручанням у справи
України

Подібну позицію займали соціал-демократи
Наддніпрянщини, що гуртувалися навколо першого
голови Директори До нього звернувся угорський
уряд, як писав сам Винниченко, з пропозицією
створити „один суцільний совітський фронт Угор-
щина, Галичина, Україна й Росія" Загалом пого-
дившись на це, він виставив як головні умови пере-
говорів „визнання самостійності й незалежності Ук-
раїнської Радянської Республіки, український
національний совітський уряд, оборонно-насту-
пальний союз радянських республік, тісний еко-
номічний союз, наступ на Галичину"

Ці умови Будапешт передав до Москви
Відповідь була малообіцяючою Далися взнаки
серйозні розбіжності у поглядах керівництва ра-
дянської Роси на політику в Україні, а також тиск з
боку Г Пятакова та його прибічників в українсько-
му радянському уряді

Безуспішними виявились і спроби Угорщини за-
ручитися сприянням ЗУНР у налагодженні прямо-
го залізничного сполучення Будапешт — Москва

Державний секретаріат залюбки співробітничав
з Угорщиною в галузі взаємовигідного товаро-
обміну, але на більше не наважувався Він двічі
відхилив пропозицію радянського уряду України —
пропустити його війська до Угорщини, а також
спільно виступити проти польського агресора В
липні, коли війська Варшави окупували територію
аж до Збруча, Київ надіслав Є Петрушевичу (від 6
червня 1919 — диктатор ЗУНР) ще одне звернен-
ня (воно фактично повторювало попередні) із за-
кликом розірвати з Петлюрою і укласти союз про-
ти Польщі та Румуни Йшлося також про створен-
ня спільної армії з єдиним командуванням
Київський радянський уряд зобов язувався не
втручатись у внутрішні справи Галичини

І цю пропозицію було відхилено Вочевидь,
свою роль відіграли не тільки союзні відносини з
Петлюрою, соціальний консерватизм галицьких
верхів та їхня постійна орієнтація на іноземних за-
ступників української справи, а й гіркий досвід пе-
ребування російських військ у Галичині гад час
світової війни Одні засуджуватимуть ці мотиви та
їхніх речників, інші, навпаки, виправдовуватимуть
їх Та хоч би там як, а в критичний для рево-
люційно-визвольної боротьби західноукраїнського
населення (і, зрештою, для всієї України) час не бу-
ло знайдено рішення, адекватного важливості істо-

257

ричного моменту Вже вкотре стали на заваді
відсутність єдності серед українців

Лише згуртуванням можна було примножити
сили українського визвольного руху Фактично то
був єдиний шлях для втілення споконвічних народ-
них прагнень

Розплата не забарилася Дивізії армії Галлера
займали передові рубежі, готуючись до вирішаль-
ного штурму українських позицій А в Парижі тим
часом розігрувався черговий акт антантівсько-аме-
риканського „миротворення" Делегати ЗУНР
М Лозинський та Д Вітовський після кількох на-
рад з комісією для укладення перемир'я, яку очо-
лював південноафриканський генерал Л Бота, по-
при вкрай невигідні для української сторони умови,
13 травня прийняли їх Польські ж представники
відмовились припинити воєнні дії, пославшись на
те, що в УГА перебувають „більшовицькі елемен-
ти" Наступного дня, 14 травня, війська Галлера пе-
рейшли у загальний наступ в Галичині й на Волині
Тоді ж до Покуття із загарбаної вже Буковини
вторглися румунські збройні частини

УГА при підтримці місцевого населення чинила
запеклий опір першокласно озброєним військам
противника, які просувалися значно повільніше,
ніж це передбачалося Партизанські загони Коло-
мийщини об'єдналися у велике з єднання чи-
сельністю 15—20 тис чол На арену суцільної пар-
тизанської боротьби перетворилася Волинь На по-
чатку червня перегруповані частини УГА перейшли
у контрнаступ під Чортковом Вони вибили поляків
навіть з Олеська й Бродів У Львові та на околицях
виникла паніка Ситуація виявилася настільки за-
грозливою що сюди примчав Ю Пілсудський Але
сили були нерівними

Трагічний розвиток подій

ритичне становище ЗУНР не наблизило, а

віддалило від неї Директорію Перебрав-
і.шись на західноукраїнські землі (Волинь

стала осередком діяльності уряду та військового ко-
мандування Директори, до Галичини було перевезе-
но військове спорядження), вища влада УНР не
перейнялася настроями, що панували тут

Напередодні широкого наступу польських
військ на Східну Галичину Ю Пілсудський відря-
див до штаб-квартири командування УНР Є Ма-
зуркевича (Заглобу) У відповідь з початком поль-
ського наступу до штабу генерала Галлера прибули
військові представники УНР і запропонували не-

Історія У краї ни

гайно укласти перемир'я на Волинському фронті
Йшлося про більше — налагодження контактів, бо
тут воєнні дії не велися вже кілька місяців, польсь-
ким військам за Сяном ніщо не загрожувало з Во-
лині й вони, воюючи у Східній Галичині, не мали
підстав непокоїтись за свій північний фланг Тепер
поляків запрошували зайняти ділянку спільного
Східного фронту Але тих найбільше цікавила по-
зиція УНР стосовно Східної Галичини Як
повідомлялось, один із членів делегації, полковник
Антончук „заявив від себе і від імені делегації, що
для них як жителів Наддніпрянської України спра-
ва Галичини — нова й маловідома, якоюсь мірою
другорядна" Доповідалося про намір „якнайшвид-
ше досягти угоди з Польщею, незалежно від
Східної Галичини На спільному засіданні „голова
делегації заявив, що задля згоди з Польщею укра-
їнський уряд ладен піти на територіальні поступки"
Польська сторона ледве чи могла сподіватись
більшого Головне командування пропонувало „по-
годитись на ведення переговорів" Це, заявляли
військові, „нас ні до чого не зобов'язує" Такої по-
зиції Варшава дотримувалась завжди, коли вступа-
ла у взаємини з представниками УНР

13 травня 1919 р до Варшави з Одеси дістався
Б Кутильовський — недавній повірений у справах
Польщі в Києві Він доповів прем'єр-міністру, що у
Відні залишився чекати його супутник, урядовець
УНР Б Курдиновський, наділений офіційними
повноваженнями укласти договір з Польщею, і по-
просив особистої аудієнції для розповіді про „об-
ставини першорядного значення" Йшлося про кон-
кретні умови домовленостей їм був присвячений
меморандум „Сьогоднішнє політичне становище в
Україні та шляхи розв'язання української справи",
складений аналітиками МЗС Польщі На підставі
даних Б Кутильовського вони пояснили мету від-
рядження посланця міністра закордонних справ
УНР К Мацієвича „Директорія остаточно переко-
налася, що Україна не зможе здобути власної дер-
жавності без чужої допомоги 3 огляду на це (Ди-
ректорія) вважає необхідним спертися на Польщу

Далі наводились „умови, на які Курдиновський
міг би погодитись від імені тих, хто дав йому повно-
важення" Зацитуємо їх „а) особам, які входять до
нинішнього складу Директори гарантуються
керівні посади в уряді того чи іншого складу, що йо-
го буде створено за погодженням (з Польщею) на
території України, включно з Галичиною Передба-
чувана згода на значні зміни у складі уряду не вик-
лючає участі в ньому поляків,

258

Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях

б) відмова від будь-яких претензій на частину
Східної Галичини або, в крайньому разі, від усієї
цієї території і разом з тим від деяких повітів Во-
линської та Київської губерній,

в) спільні воєнні дії і система оборони на Сході,
з тим, щоб участь поляків передбачала їхні дії лише
по Дніпро,

г) спільна торговельна політика з ліквідацією
митного кордону між Україною і Польщею,

д) участь Польської держави у закордонній
помтиці України,

е) гарантування полякам правових привілеїв у
економічній, політичній і культурній галузях"

Отже, йшлося про готовність задовольнити да-
лекосяжні польські вимоги стосовно України Але
на даному етапі навіть не це було головним Виник-
ла необхідність заспокоїти світову громадськість,
обурену брутальними діями польських військ у
Східній Галичині, і зняти відповідальність з Па-
ризької конференції за потурання експансіоністам
Тож і вирішили негайно переправити Курдиновсь-
кого до Варшави, але черговий поїзд з Відня прибу-
вав лише 23 травня Хтось запропонував доставити
Курдиновського безпосередньо до Парижу, де дав-
но чекали на польського прем'єра Все ж вирішили
не ризикувати, відкласти його від'їзд ще раз і офор-
мити відмову УНР від західноукраїнських земель у
польській столиці В день прибуття Курдиновсько-
го угоду уклали негайно

Вона містила наведені вище умови, що повто-
рювались і в інших домовленостях Остаточного
вигляду вони набудуть в договорі, укладеному 21
квітня 1920 р яким Директорія цілковито зречеть-
ся Східної Галичини, Волині та інших українських
територій Але вже травнева (1919) угода Паде-
ревський — Курдиновський стала своєрідним про-
ривом у насильницькому розв'язанні проблем
західноукраїнських земель

Захід так і не наважився винести остаточного
юридичного вердикту загарбанню Східної Галичини
й Волині польськими агресорами Не прийнявши
під час роботи Паризької мирної конференції фор-
мального рішення про державну належність цих ук-
раїнських земель, керівники Антанти й США фак-
тично визначили їхню долю Але й це вони зробили
ніби „з чорного ходу" 30 червня 1919 р, через день
після підписання Версальського мирного договору,
Верховна рада союзників схвалила рішення „упов-
новажити по«ьський уряд застосувати в Східній Га-
личині підрозділи його збройних сил, включаючи
армію генерала Галлера"

Паризька мирна конференція

аризькі миротворці виявилися
послідовнішими у визначенні долі Закар-
паття й Буковини їх також передали

сусіднім державам І навіть схема цієї передачі де-
що нагадувала розгляд східно-галицького питання
Знову ж таки головну роль відіграли ідеологічно-
стратегічш мотиви Антанти й США, збройний ек-
спансіонізм претендентів на українські землі, вплив
революційних подій у цій частині Європи,
відсутність єдності з українському визвольному
русі тощо Але міжнародна гра у визначення май-
бутнього західноукраїнських земель мала істотні
відмінності

Головним претендентом на Закарпаття була Че-
хословаччина, яка прагнула оволодіти цим краєм,
щоб забезпечити собі вихід на багаті ринки Сходу,
а також зміцнити власні геостратепчні позиції у на-
чиненій вибухівкою повоєнній Центральній Східній
Європі Президент Т Масарик і міністр закордон-
них справ Е Бенеш вважалися діячами лібе-
ральнішими, ніж керівники Польщі, й це познача
лося на тактичних ходах Праги

Кожен важливий крок у східн'й політиці вона
заздалегідь узгоджувала із Заходом До того ж
обачному Т Масарикові вдалося прихилити до себе
впливових діячів закарпатської еміграції у США

Вже 12 січня 1919 р чеські війська зайняли Уж-
город 5 лютого Рада десяти заслухала Е Бенеша
Погодившись з його вимогами, вона, однак, ство-
рила спеціальний комітет, якому доручалося де-
тально опрацювати питання про кордони Він не
квапився братись за роботу, але вже наступного дня
після її початку, 28 лютого, було погоджено долю
Закарпаття Англійський представник ГНіколсон
занотував „Проходимо до угоди з'єднання чехів і
румунів українським кордоном"

Відпрацювання остаточних рекомендацій було
відкладено у зв язку з проголошенням 21 березня
радянської влади в Угорщині Вона підтвердила на-
дання Закарпаттю статусу автономії, створила в
його складі три українських округи (Марамарось-
кий з центром Хуст, Березький — Мукачеве і
Ужанський — Середнє) й оголосила вибори ок-
ружних рад Значна частина закарпатців симпати-
зувала новій владі 16 квітня румунські, а 27 числа
чеські війська розгорнули просування в глиб тери-
торії Руської Країни Відтоді розв'язання закар-
патського питання стало невід'ємним від політики
Заходу стосовно радянської Угорщини

259

Історія У краї ни

8 травня 1919 р в Парижі було ухвалено оста-
точне рішення про передачу Закарпатської України
Чехословаччині Прикриваючись правовим підхо-
дом до вирішення майбутнього країн і націй, па-
ризькі миротворці грали долею мільйонів людей
Типовий хід засідання яскраво змалював той-таки
досвідчений британський дипломат „Вони почина-
ють з Трансільванії, і після кількох словесних сути-
чок між Тардьє і Лансінгом, подібних до переки-
дання тенісним м'ячем, Угорщина втрачає свою
південну частину Потім — Чехословаччина, і поки
дві-три мухи вилітають за вікно і знову влітають у
зал, Угорщина встигає втратити свою північ (За-
карпатську Україну — Авт ) і свій схід Потім іде
кордон з Австрією, його не зачіпають Потім —
кордон з Югославією Потім — чай з мигдалевим
печивом"

Приєднання Закарпатської України до Чехо-
словаччини узаконив Сен-Жерменський договір
від 10 вересня 1919 р

Нескладним уявилось паризьким миротворцям
вирішення долі Північної Буковини Вони виходи-
ли з обіцянок.Антанти (з Росією включно) винаго-
родити Румунію за вступ у війну проти Централь-
них держав, передавши їй, крім Трансільванії і
значної частини Банату, цей гірський український
край Другий аргумент брався з галузі кулачного
права Через слабкість українських сил (загін січо-
вих стрільців вирушив на допомогу повсталому
Львову) румунські збройні частини 11 листопада
1918 р оволоділи Чернівцями, а через тиждень і
всією Буковиною Знехтувавши волевиявлення ук-
раїнського населення яке 3 листопада на всенарод-
ному вічі в Чернівцях висловилося за возз'єднання
з Україною, румунські окупанти нав'язали ук-
раїнцям режим неволі, соціального й національного
гноблення Певним дисонансом у хорі голосів, які
підтримали включення всієї Буковини до складу
„Великої Румуни", прозвучала доповідь глави міси
США у Центральній Східній Європі А Куліджа
„Нові кордони в колишній Австро-Угорщині"
Американський професор висловився за те, щоб
західну частину Буковини разом з північними рай-
онами Бессарабп передати Україні Однак його
думку знехтували Сен-Жерменський, а потім
Севрський мирний (10 серпня 1920) договори
віддали всю Буковину Румуни

Хоч питання про майбутнє Бессарабп не нале-
жало до компетенції Паризької конференції, бо
прутсько-дністровське межиріччя входило до скла-
ду Роси — союзниці Антанти й США у війні, во-

но докладно обговорювалось у столиці Франції
Яскравим виявом настроїв українців були героїчне
Хотинське повстання на зламі 1918—1919 рр і са-
мовідданий опір загарбникам з боку населення
Ізмаїльщини

Але в Парижі керувалися іншим Бессарабія пе-
ретворилася на важливий тил союзних військ, котрі
висадилися в Одесі й Криму, регіон, використо-
вуючи який можна було розраховувати на реванш
за поразку інтервенції на Півдні України Долю
Бессарабп мав вирішити так званий „Бессарабсь-
кий протокол" (28 жовтня 1920) Однак його
міжнародно-правові засади були такими сумнівни-
ми, що Сполучені Штати не підписали цього доку-
мента, а Японія не ратифікувала його Італія чима-
ло виторгувала від Румунії за ратифікацію Ра-
дянські Україна та Росія як правонаступники ко-
лишньої держави, до складу якої входила Бесса-
рабія, ніколи не визнавали законним відторгнення
останньої і не мирилися з ним

Останні кроки властей ЗУНР
на українській території

™Tf рийняття формального рішення про май-
I бутнє Східної Галичини відкладалося На
А той час галицьке суспільство було поділене

навпіл Та його частина, котра залишалася на загар-
баній території, відразу ж відчула обтяжливість
окупаційного режиму В середині липня Збруч пе-
рейшли останні з єднання Української галицької
армії, ще раніше до Кам'янця-Подільського пере-
брався уряд ЗУНР Хоч державні органи і галиць-
ке військо опинилися в надзвичайно складному ста-
новищі, боротьба за національне визволення
західноукраїнських земель не припинялася Відбу-
лась зміна і в стосунках з УНР

Користуючись незавидною ситуацією галицької
влади, Директорія вирішила покласти край її са-
мостійності Згадали, що від 22 січня 1919 р існує
Західна Область УНР 4 липня вийшла постанова
про створення „Міністерства Західної Області
Республіки (Галичини), через яке відбуваються всі
урядові зносини з Галичиною" Але втілити це
рішення було непросто, бо диктатор ЗУНР Є Пет-
рушевич мав у своєму розпорядженні боєздатну
40-тисячну армію Про ставлення Директори до
галичан повідав М Лозинський „Для боротьби з
більшовиками воно конче потребувало галицької
армії, одначе для замирення з Польщею йому зава-
жало галицьке правительство" Зіткнення урядів

260

Революційно-визвольний рцх на західноукраїнських землях

закінчилося внічию Закон від 4 липня залишився
на папері, а частини УГА рушили на Київ

Розбіжності щодо орієнтації чимдалі поглиблю-
вались Директорія взяла курс на союз з Польщею
Знову постала дилема „Польща чи Росія" Втра-
тивши останні ілюзії щодо Польщі, галичани почи-
нають поглядати на Схід Першим уголос заявив
про це „сеньйор галицьких політиків" К Левиць-
кий Восени 1919 р він друкує у віденському „Ук-
раїнському прапорі" програмну статтю „Куди доро-
га3" і, натхнений денікінським наступом, прорікає
має бути створена „конфедерація (союз) обох дер-
жав, України і Роси, які стануть дійсним природним
заборолом Сходу супроти всякого посягання по-
ляків, румунів чи кого-небудь другого" Пропо-
нуючи таке, автор наголошує на різниці між
„національним русофільством" і „політичним", як-
от „Ми, українці з Галицького П'ємонту, поборю-
вали досі й будемо поборювати національне ру-
софільство як національну зраду Але ж що іншо-
го є політичне українофільство як сполука двох дер-
жавних інтересів для спільної цілі, а що іншого є на-
родне відступництво"

Але ці, на перший погляд, привабливі теорети-
зування враховували лише гіркий досвід нерівної
боротьби з польськими наїзниками, байдужість і
підступність Заходу й нехтували реали, що їх при-
несли в Україну армії „єдиної і неділимої" Союз із
тими, хто по-варварськи знущався і нищив усе ук-
раїнське, із злісною непримиренністю ставлячись
до всього національного, хто й слухати не бажав
про існування українського народу, не кажучи вже
про якісь там ознаки його державності, навіть воле-
виявлення, був примарною ідеєю Та спокусився
нею не лише досвідчений галицький політик, а На-
чальна Команда УГА, уклавши 6 листопада 1919 р
попередню угоду про підпорядкування денікінсько-
му командуванню Є Петрушевич протестував, але
вже не міг нічого вдіяти 15 листопада диктатор
виїхав через Румунію до Відня, а 17 числа в Одесі
було укладено остаточний договір Його перша
стаття передбачала „Галицька армія переходить у
повнім складі разом з тиловими установами, скла-
дами й рухомим залізничним матеріа\ом на бік
російської Добровольчої армії

Взаємне поборювання, неспроможність втілити
в життя всенародне прагнення до возз єднання,
соціально-політичний консерватизм і схиляння пе-
ред сильними світу цього да\еко розвели ЗУНР і
УНР Кожне з цих нацюнально-державних утво-
рень торувало шлях до лютих ненависників України

та її народу В першому випадку — „єдиної і неді-
лимої Роси", в другому — експансіоністської
Польщі

Зарубіжні митарства Є Петрушевича та уряду
ЗУНР наочно відбивали реали тоючасноіо міжна-
родного становища Диктатор та його команда
діяли досить енергійно шукали розуміння у Лізі
націй, допомоги у Ллойд Джорджа, намагалися
зблизити акції Англії та Німеччини на Сході Євро-
пи, зверталися до Генуезької конференції 1922 р
Дипломатичні маневри керівництва ЗУНР вклю-
чали також контакти з Росією Звичайно, значно
частіші й тісніші з білогвардійцями, аніж з радянсь-
кими представниками

Вживалися заходи для залучення до західноу-
країнської справи діаспори в Канаді й США Під
час тривалої зарубіжної подорожі митрополит
А Шептицький звертався і до високих урядовців
інших країн, але зустрічі, яких він домагався, мали
показний характер З'являлися також офіційні до-
кументальні публікації уряду ЗУНР в еміграції, де
викривався терористичний окупаційний режим,
встановлений на західноукраїнських землях

Однак у розв'язанні східноєвропейських про-
блем парадом командувала Франція, «цікавлена в
союзі з Польщею не лише політично, а й еко-
номічно її капіталовкладення в нафтову проми-
словість Прикарпаття, на початку 20-х рр уже на-
багато переважали ще донедавна найбільші —
англійські

Належність Східної Галичини до Польщі стави-
лася під сумнів лише тоді, коли польські війська
відступали з її території В липні 1920 р, як тільки
зазнав нищівної поразки „похід Пілсудського на
Київ" і Польща звернулася до Антанти з прохан-
ням врятувати и від цілковитого розгрому, Ллойд
Джордж на конференції в Спа нагадав, що Варша-
ва не володіє ще на законних підставах західноу-
країнською землею Досить сумнівне право на це
вона дістала лише в березні 1923 р за рішенням
Конференції послів Антанти

Відторгнення західноукраїнських земель, зали-
шення за кордонами України кількамільйонного на-
селення та значних етнічних територій стало однією
з історичних кривд, заподіяних українському наро-
дові в буремне XX ст Він не міг змиритися 1 не
змирився з цим Здійснення багатовікового праг-
нення до возз'єднання стало важливою справою
нації, неодмінною передумовою її справжнього
відродження

Соціально — економічна

і політична кризи

початку 20-х років

! а території колишньої Російської імперії ви-
никло 13 держав П'ять з них були дійсно
самостійними(краіни Балтп, Польша і

Фінляндія) В усіх інших, в тому числі в Україні,
утвердилася радянська форма державності
Офіційні інститути радянських республік були
зовнішньо самостійними, але насправді контролю-
валися централізованою політичною організацією,
яка мала монополію на владу — РКП (б) Самим
своїм існуванням партія більшовиків перетворювала
конгломерат радянських республік в єдину країну

Наполегливі спроби більшовиків у 1918 — 1920
рр побудувати, відповідно до вимог своєї програ-
ми, безтоварну централізовану економіку мали
згубні наслідки, але вони маскувалися війною Кри-
зові явища в одержавленому народному госпо-
дарстві можна було списати за рахунок війни, а не
реформ Більш того колосальна централізація
управління виробництвом забезпечила тоталітарно-
му політичному режиму майже безмежний кон-
троль за ресурсами суспільства Використовуючи
його перш за все у воєнних цілях, державна партія
створила армію, яка за чисельністю перевищила
збройні сили усіх європейських країн, разом узятих
За її допомогою вона вийшла переможцем з війни
Та це була піррова перемога Зимою 1920 —
1921 рр, коли радянській влад1 вже не протистояли
регулярні війська противника, її становище було
тяжчим, ніж раніше Незважаючи на те що
Л Троцький мав в Україні понад мільйон червоно-
армійців, у республіці спалахували антирадянські

УРСР в умовах
утвердження
тоталітарного ладу

т
ш

повстання Українські селяни протестували проти
вилучення продовольства (продрозкладки) і
пов язаної з цим забороною торгівлі Цей протест
нерідко набував форми партизанського руху, який
розглядався властями як політичний або куркульсь-
кий бандитизм

У телеграмі до заступника голови Реввійськра-
ди РСФРР Є Склянського від 6 лютого 1921 р В
Ленін обурювався тим що через опір ' бандитів" з
України не можна вивезти продовольство та інші
ресурси "І хліб і дрова, все гине через банди, а ми
маємо мільйонну армію" Реввійськрада РСФРР
кинула проти бунтуючих селян найбільш боєздатні
частини Червоної армії на чолі з уславленими
воєначальниками — В Блюхером П Дибенком,
ГКотовським, О Пархоменком та ін

Армія використовувалася й для реквізиції хліба
Продрозкладка здійснювалася лише під загрозою
багнетів Централізовані державні ресурси продо-
вольства танули, а інших не існувало адже вільна
торгівля хлібом переслідувалася як карний злочин
Взятий на себе обов'язок годувати працівнків
націоналізованого господарства держава виконува-
ча вкрай незадовільно Робітничий пайок скоротив-
ся до чверті фунта хліба (100 г) і до того ж його
видавали не кожний день Голодуючі робітники
вдавалися до так званих "італійських страйків"
тобто уповільнювали темп праці, перебуваючи на
робочому місці Схильність до "італійок" поясню-
валася просто при звичайному страйку робітників
негайно позбавили б трудової книжки, за якою во-
ни одержували свої мізерні пайки

У радянській історіографи наявність кризи по-
чатку 20-х рр визнавалася, але причини її пов'язу-
валися переважно з господарською розрухою, вик-
ликаною семирічною війною, спочатку світовою, а
потім — громадянською На території України, де
воєнні ди тривали весь цей час майже безперервно,
народне господарство справді істотно постраждало
Але параліч виробництва, який насувався невідво-
ротно, був пов'язаний із спробами державної партії
зруйнувати ринковий механізм Через нестачу хліба
різко впав видобуток корисних копалин, перш за
все вугілля Нестача хліба і вугілля призводила до
зупинки залізниць Продовольча, вугільна і транс-
портна кризи вкінець розхитали матеріально-
технічне постачання всієї промисловості Чи-
сельність робітників великої промисловості України
зменшилася наполовину порівняно з довоєнною
Рятуючись від голоду, робітники осідали в селах
Націоналізовану промисловість душили бюра-

262

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

кратизм і тяганина Навіть за наявності ресурсів
вона не могла справитися із планами Робітничі ко-
лективи вимагали продовольчого постачання, але не
були в змозі дати еквівалент у вигляді потрібної
споживачу продукції Дійшло до того, що місцеві
господарські органи свідомо барилися з
націоналізацією, щоб підприємства не переходили
на їх утримання

І все-таки керівні діячі державної парти були од-
ностайні у тому, щоб закінчити одержавлення ви-
робництва 29 листопада 1920 р ВРНГ РСФРР
прийняла постанову про націоналізацію усіх проми-
слових підприємств з кількістю робітників не мен-
ше п'ятьох при наявності механічного двигуна і не
менше десятьох за відсутності останнього У тезах
голови Української РНГ В Чубаря, які датуються
лютим 1921 р, підкреслювалося «Для успішного
виконання ударних завдань у галузі видобутку па-
лива і металу, а також по відбудові транспорту і
помпшенню постачання селянства машинами та
знаряддями необхідно закінчити роботу по ово-
лодінню пролетарською державою всім виробниц-
твом і всіма матеріальними ресурсами'

Отже, примара економічної катастрофи ані-
скільки не позначалася на догматичних позиціях
керівників ВРНГ і УРНГ По доповіді Чубаря V
Всеукраїнський з'їзд рад на початку березня 1921 р
ухвалив „Здійснити до кінця націоналізацію та
концентрацію приватногосподарських підпри
ємств“

З фінансової кризи думали вийти найбільш ра-
дикальним шляхом — скасуванням грошей Ко-
місія на чолі з С Струмиліним готувала пропозиції
щодо заміни грошей трудовими одиницями (трода-
ми) Почала свою роботу й комісія для скасування
грошових податків У зауваженнях на проект
відповідного декрету В Ленін підтвердив думку про
безспірність переходу до безгрошового обміну в
найближчому майбутньому В грудні 1920 р він
піписав декрети про безгрошовий відпуск продуктів
по картках, про безплатність палива, житла, кому-
нальних і поштово-те \еграфних послуг

Запровадження
нової

економічної політики.

^ » І ведення непу найчастіше пов'язують з пов-
I станням матросів і робітників Кронштадта,
а яке почалося 28 лютого 1921 р і проходило
під гаслами відновлення вільної торгівлі та скасу-

вання режиму комісарської диктатури Сам Ленін
не раз підкреслював взаємозв'язок цих подій, аргу-
ментуючи необхідність відмовитися від продрозк-
ладки

Проте рішення про відмову від реквізиційного
принципу хлібозаготівель було прийнято у вищих
ешелонах влади трохи раніше Ленін сформулював
його у письмовому вигляді ще 8 лютого В партійні
комітети губерній і національних республік
надійшов схвалений 18 лютого політбюрро ЦК
РКП(б) документ під назвою «Проект постанови
ЦК про заміну розкладки натуральним податком»
за підписом Л Каменева В ньому пропонувалося
завчасно, до початку посівної кампанії, визначити
загальну суму податку і середній відсоток обкла-
дення ним посівних площ, з тим, щоб селяни знали,
скільки хліба вимагатиме держава Після сплати
податку їм надавалося право використовувати зали-
шок врожаю на власні потреби, в тому числі ре-
алізувати хліб «у місцевому господарському обо-
роті (тобто, на сільських і містечкових базарах)

Цей документ мав сенсаційний характер
Відмова від реквізиції, на якій трималася вся систе-
ма державного постачання, повертала селян облич-
чям до ринку, погано замаскованого в проекті
партійної постанови терміном „місцевий госпо-
дарський оборот“ Керівництво державної парти
відмовлялося від диктату на селі і відновлювало
принцип матеріальної заінтересованості в сільсько-
господарському виробництві

Партійно-державне керівництво радянської Ук-
раїни зустріло документ політбюро ЦК РКП(б) з
незадоволенням Він обговорювався на пленумі ЦК
КП(б)У 27 лютого Зважаючи на важливість пи-
тання, до участі в обговоренні запросили всіх секре-
тарів губернських комітетів парти і голів губвикон-
комів Загальний смисл постанови пленуму не за-
лишав сумніву щодо ставлення українських цекістів
до проекту керівництва РКП(б) вважати заміну
продрозкладки податком у всеросійському мас-
штабі недоцільною, стосовно України визнати про-
ведення проекту неприйнятним

Пленум ЦК КП(б)У обмежив дискусію,
сподіваючись на те, що проект не здобуде більшості
на черговому партійному з'їзді Українським
цекістам вже було відомо, що 24 лютого пленум
ЦК РКП(б) прийняв проект за основу і передав
його для обговорення на партійний з'їзд Українські
газети аж до початку X з'їзду партії жодним сло-
вом не відреагували на „еретичні“ думки Пізніше,
коли неп було втілено у життя, матеріали цього пле-

263

Історія У краї ни

нуму тим більше не рекомендувалося розголошува-
ти

На X з'їзді РКП(б), який відкрився 8 березня
1921 р, доповідь В Леніна про заміну розкладки
продовольчим податком не зустріла заперечень
Очевидно, кронштадтський урок подіяв навіть на
твердолобих

Якщо під непом розуміти повернення державної
парти обличчям до ринкових відносин, то X з 13д
РКП (б) не можна вважати поворотним пунктом в
економічній політиці Ринкові відносини не були
визнані ним У постанові з'їзду йшлося тільки про
надання селянам можливості використовувати за-
лишки продукції в місцевому товарному обороті У
загальнодержавних масштабах Ленін ще сподівався
налагодити замість торгівлі так званий „товаро-
обмін“ між державою та її контрагентами (вислов-
люючись сучасною мовою — бартер) Він був пе-
реконаний, і цілком справедливо, що визнання пов-
ної свободи торгівлі відсуне у невизначене май-
бутнє реалізацію комуністичної програми парти З
іншого боку, Ленін пересвідчився у тому, що умо-
глядні програмні схеми відштовхуються життям

Виходячи з рішень X з'їзду, надзвичайна сесія
ВУЦВК прийняла закон про про заміну розкладки
податком, а Раднарком УСРР видав декрет про
норми і розмір податку Продподаток мав стягува-
тися з урожаю 1920 р, а попердній закон щодо
продрозкладки з урожаю 1920 р залишався в силі,
тільки обсяг розкладки зменшувався на 20% По
чотирьох губерніях України, які мали найбільший
відсоток виконання продрозкладки, залишок за-
боргованості скасовувався В усіх інших губерніях
продрозкладка стягувалася з наростаючою силою

Щоб зрозуміти природу непу, треба мати чітке
уявлення про економічну політику більшовиків з
1918 до березня 1921 р (в Україні — з 1919 р ) Як
у радянській, так і в світовій літературі ця політика
називається „воєнним комунізмом“ Здебільшого її
розуміють як систему надзвичайних заходів, запро-
ваджуваних з однією-єдиною метою щоб вижити і
перемогти у громадянській війні

Треба взяти до уваги, що термін „воєнний ко-
мунізм“ народився вже після того, як стара політи-
ка була засуджена Витоки цього терміна можна
знайти у плані промови про заміну розкладки по-
датком, який В Ленін зробив у першій половині бе-
резня 1921 р для виступу на партійному з'їзді
»Надто поспішний, прямолінійний, непідготовле-
ний «комунізм» наш викликався війною і немож-
ливістю ні дістати товари, ні пустити фабрики" Як

бачимо, одночасно із зародком терміна, тобто взя-
тим у лапки словом «комунізм», виникає схема по-
яснення хиб економічної політики нічого не поро-
биш, війна' Лапки у слові «комунізм» давали
подвійну вигоду По-перше, проголошувалося, що
комунізм виявився несправжнім По-друге, виму-
шене засудження комуністичного штурму підміня-
лося тезою про вимушеність самого штурму умова-
ми війни Прикметник «воєнний» мав замаскувати
невдалий комуністичний штурм, відгородити
міцним муром катастрофічну невдачу трирічного
більшовицького експерименту над населенням від
нібито справжнього комунізму, який ще, мовляв,
попереду Комуністична ідея залишалася незапля-
мованою

У резолюції травневого (1921) пленуму ЦК
РКП(б) вперше зустрічається словосполучення
«нова економічна політика» В цей час життя вже
показало неспроможність ще однієї ілюзії більшо-
виків — можливості налагодити товарообмін у мас-
штабах усієї країни Леніну довелося змиритися з
існуванням торгівлі, а тому він підкреслював важ-
ливість для парти оволодіти цією «командною висо-
тою» В його промові на Всеросійській продо-
вольчій нараді 16 червня 1921 р пролунав заклик
відновити правильний грошовий обіг, створити ме-
режу організацій і підприємств державної торгівлі,
насамперед оптової, навчитися регулювати приват-
ну торгівлю

Легалізація приватної торгівлі вивела з підпілля
підприємницьку діяльність З'явилася так звана
нова буржуазія — промисловці-фабриканти, тор-
говці-оптовики, біржові маклери їх називали не-
пманами Підприємницька діяльність швидко виво-
дила країну з розрухи Але більшовики ставилися
до непманів вкрай упереджено Популярні сати-
ричні романи І Ільфа та Є Петрова «12 стільців» та
«Золоте теля» є чудовим свідченням того, як витри-
мувалася офіційна лінія щодо зображення непманів

Раніше інфляція не бентежила владу, бо пере-
дбачалося взагалі скасувати грошовий обіг Коли ж
держава визнала за товарно-грошовими відносина-
ми право на існування, постало питання про
зміцнення бюджету і грошей У 1922 — 1924 рр
було проведено грошову реформу

Характеризуючи ставлення В Леніна до непу,
історики нерідко наводили слова, що він їх вживав
неодноразово, коли заходила мова про тривалість
цієї політики «всерйоз і надовго» Це справді так,
але треба прочитати наведений вираз у контексті
«цю політику ми проводимо всерйоз і надовго, але

264

звичайно не назавжди Вона викликана нашим
станом злиднів та розорення і величезним ослаб-
ленням нашої промисловості» Можна безпомилко-
во твердити, виходячи з усієї сукупності висловлю-
вань голови російського уряду в 1921 — 1922 рр
він вважав політику, що рахувалася з об'єктивною
реальністю ринку, тривалою, але обмеженою в часі
Неп був для нього справою тактики, а стратепчна
мета залишалася незмінною — побудова ко-
муністичної економіки, в якій не залишалося місця
приватним власникам, товарно-грошовим відноси-
нам і ринку

Істотною ідеологічною поступкою, яку більшо-
вики зробили після катастрофічно невдалого ко-
муністичного штурму 1918 — 1920 рр, було те, що
термін «комунізм» непомітно втратив безпосередній
зв'язок з існуючою дійсністю і відсунувся у неви-
значене майбутнє Найближчою метою парти, яка
продовжувала мислити категоріями своєї програми,
стало вважатися соціалістичне будівництво При
цьому підкреслювалося, що між соціалізмом і
капіталізмом (тобто ринковою, в тому числі
непівською економікою) пролягає прірва, тоді як
між соціалізмом і комунізмом якісної різниці нема
Характерним є заключне речення останнього в
житті Леніна публічного виступу 20 листопада
1922р «З Роси непівської буде Росія соціалістич-
на»

Голод 1921 — 1923 pp.

фіційна версія причин тяжкого голоду, який
призвів до мільйонних жертв у Поволжі, на
Північному Кавказі і в південних губерніях

України, завжди була одна — тяжка посуха 1921 р
Але до революції теж траплялися посухи, навіть
більшої інтенсивності Жодна з них не призводила
до таких жертв

Причини масової загибелі людей були пов'язані
з політикою державної парти, перш за все з про-
дрозкладкою На сільськогосподарське виробниц-
тво розкладка діяла згубно, скорочуючи його до об-
сягу, що задовольняв лише потреби села Міські
споживачі залишалися без продовольства

У регіонах, не зачеплених посухою, врожайність
1921 р не поступалася звичайній нормі Проте тут
посіяли значно менше, ніж у роки, що передували
продрозкладці А навіть у кращі часи ці репони не
давали багато товарного хліба Тепер же їм доводи-
лося заступити вражені посухою основні зони то-
варного хліборобства і навіть взяти на харчування

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

сільське населення цих зон Так виникла нерозв'яз-
на ситуація з хлібом, в якій масова загибел^ людей
від голоду була ніби запрограмована Йшлося
тільки про те, на які регіони держава чинитеме
найбільший тиск під час вилучення хліба В центрі
уваги радянського партійно-державного керівниц-
тва опинилася Україна

Яким був український врожай 1921 р 3 У
тодішніх статистичних публікаціях зустрічаються
різні цифри Найвища належить ЦСУ РСФРР —
633 млн пудів (середній урожай в роки, що пере-
дували продрозкладці, становив близько мільярда
пудів) Цифра, опублікована Центральним стати-
стичним бюро УСРР — 276,6 млн пудів На VII
Всеукраїнському з'їзді рад у грудні 1922 р нарком
земельних справ України І Клименко назвав ще
меншу цифру — 200 млн пудів Звичайно,
міжвідомча суперечка розв'язувалася елементар-
ною перевіркою первинної статистики Чому ж ук-
раїнський уряд не потурбувався зробити іі, хоча
знав, що Москва наполягатиме на вивезенні макси-
мальної кількості продовольства3

Якраз про це РНК УСРР потурбувався в пер-
шу чергу За пропозицією X Раковського політбю-
ро ЦК КП(б)У 11 червня 1921 р запропонувало
губкомам парти раз на тиждень висилати стати-
стичні дані про очікуваний урожай Не обмежую-
чись цим, Раковський затвердив постанову Ук-
раїнської економічної наради (УЕН) про відправку
у неврожайні губернії комісій для виявлення дійсно-
го стану Проте, за його свідченням (в січні 1922
р ), ця постанова була скасована українським ЦВК
«з чисто політичних міркувань —не створювати
паніки» Виникає питання чи міг голова ВУЦВК
Г Петровський скасувати постанови політбюро ЦК
КП(б)У та РНК УСРР3 Адже у більшовицькій
номенклатурі в Україні політичне співвідношення
між Петровським і Раковським було таким, як на
більш високому ієрархічному щаблі — між
Калініним і Леніним Директива прийшла, як зав-
жди, з центру Центральній владі потрібно було
втричі збільшити дійсну величину українського
врожаю 1921 р

6 серпня 1921 р Ленін повідомив наркомпрода
УСРР М Владимирова про намір широко застосу-
вати війська для збирання продподатку в Україні
Через кілька днів, 12 серпня за його підписом
вийшла спеціальна постанова Ради праці та оборо-
ни (РПО)про застосування надзвичайних заходів
під час вилучення продподатку В ній йшлося про
введення до волостей та сіл, що опиралися нарком-

265

Історія У краї ни

продівцям військових частин Останні мали під час
збирання продподатку «негайно вживати
найрішучіших заходів примусового характеру»
Уникаючи жахливих подробиць, урядовий доку-
мент не конкретизував цих «найрішучіших заходів»
Виконавці керувалися підзаконними інструкціями
Зокрема, в інструкції Вознесенського повітового
особкому від 15 листопада 1921 р зазначено
«Взяти в кожній волості від 15 до 25 чол залож-
ників з куркульського і середняцького населення У
випадку, коли яке-небудь село відмовляється дати
підписку про кругову відповідальність або ж, дав-
ши підписку про виконання продподатку за 48 го-
дин, не виконає, такі села оголошуватимуться воро-
гами радянської влади Половина заложників має
бути осуджена аж до застосування вищої міри по-
карання — розстрілу, після чого буде взято наступ-
ну групу»

Незважаючи на зростаючу загрозу для життя
мільйонів людей, більшовики не зверталися по до-
помогу до міжнародної громадськості Вона пер-
шою звернулася до радянських властей, як тільки
дізналися про посуху На початку липня славетний
мандрівник, учений і громадський діяч Ф Нансен
запропонував ГЧичеріну допомагати продовольст-
вом населенню Петрограда Потім до наркома за-
кордонних справ звернувся керівник Американсь-
кої адміністрації допомоги (АРА) ГГувер Ця по-
заурядова благодійницька організація діяла в
Західній Європі з 1919 р, використовуючи для тих,
хто потребував допомоги, нагромаджені в Європі
під час війни величезні продовольчі запаси амери-
канського експедиційного корпусу

Голова російського Раднаркому змушений був
дати згоду на переговори у Ризі з найближчим
співробітником Гувера У Брауном, хоч ідея допомо-
ги з боку буржуазії йому не подобалася Щоб зба-
лансувати класову структуру закордонної допомо-
ги, він звернувся 2 серпня 1921 р до міжнародного
пролетаріату і підключив до справи надання продо-
вольчої допомоги Комінтерн Так виник «Тимчасо-
вий закордоний комітет допомоги Росії», пізніше
перейменований на «Міжнародний комітет робітни-
чої допомоги» (Міжробдоп) Починаючи з 20
серпня в Росії розгорнулася благодійницька акція

АРА

Проте в Україну чужоземних рятівників не за-
прошували Офіційно вважалося, що її продовольче
становище благополучне Республіка прямо-таки
вирувала комісіями допомоги голодуючим, які діяли
під наглядом Центральної комісії Допгол при

ВУЦВК Але вся їх активність була скерована на
біженців і на Поволжя Черз примусові заготівлі і
добровільну допомогу хліб з України прямував за її
межі

Тим часом становище на Півдні України, який
постраждав від посухи одночасно з Поволжям, ста-
вало трапчним У 21 повіті п'ятьох південних гу-
берній (Одеської, Миколаївської, Катеринославсь-
кої, Запорізької і Донецької) селяни не зібрали
посіяного насіння

Якою була картина врожаю на Лівобережжі і
Правобережжі-* На опублікованій Центральною
комісією Допгол при ВУЦВК у 1922 р карті вро-
жайності 25 повітів Наддніпрянщини позначені як
райони без лишків урожаю Чистий збір хлібів
складав у них від 5 до 10 пудів на душу, і селяни
могли прогодувати тільки себе Виконуючи розк-
ладку з минулорічного врожаю і сплачуючи нату-
ральний продподаток з урожаю 1921 р, вони відда-
вали державі чималу частину власного продоволь-
чого запасу У 46 повітах Наддніпрянщини (25
лівобережних і 21 правобережний), тобто, приблиз-
но на половині території республіки, чистий збір пе-
ревищував 10 пудів на душу сільського населення

Карта комісії Допгол наочно показує пастку, в
якій опинилася Україна у 1921 р хлібних лишків з
половини території не вистачало, щоб підтримати
розміщену в ній мільйонну армію, власні міста і
робітничі селища, біженців з Поволжя, голодуючі
південні губернії, міста центральної Росії і, нарешті,
голодуюче Поволжя Центральний уряд розробив
власну систему пріоритетів у цій ситуації і продик-
тував відповідну лінію поведінки партійно-держав-
ному апарату республіки Він потурбувався про за-
безпечення мінімальної, часом голодної норми спо-
живання для робітничого класу і армії в Україні та
поза її межами, якоюсь мірою потурбувався також
про поволзьких селян і біженців з Поволжя в Ук-
раїні Але про голодуючих українських селян дер-
жава постаралася забути Газетам було заборонено
висвітлювати становище у південних губерніях Ук-
раїни

Було опрацьовано й техніку замовчування па-
нуючого в Україні голоду Під час обговорення до-
повіді М Владимирова «Про кампанію по боротьбі
з голодом» 4 серпня 1921 р політбюро ЦК
КП(б)У прийняло резолюцію, що не потребує по-
яснень «Вказати губкомам, що під час проведення
кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з
голодом в Росії від боротьби з неврожаєм на Ук-
раїні, де допомога місцям, що постраждали від нев-

266

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

рожаю, могла бути цілком надана своїми губернсь-
кими або повітовими засобами»

Місцеві власті не розуміли причин бездіяль-
ності уряду та інформаційної блокади Вони заки-
дали Харків і Москву розпачливими телеграмами
У зверненні до ЦК Допгол при ВУЦВК керівники
Донецького губвиконкому вказували Голод у
Донбасі набрав жахливих розмірів Голодує до 500
тис чоловік Селяни у відчаї риють собі могили, не
відчуваючи реальної допомоги Досі з центру не
одержано ані зернини" Якраз в цей час Ленін
повідомляв місцеві органи влади, що в Донбас дос-
тавлено тримісячний запас хліба, іД°б підтримати
кам'яновугільну промисловість Проте хліб ішов на
шахти, а не в села Із сіл Донеччини його якраз за-
бирали До 15 січня 1922 р в губернії було викача-
но 1210 тис пудів хліба

Коли голодуючих селян почала косити смерть,
дисципліновані українські більшовики відкрито
виступили проти політики партійного центру Але
провину за замовчування голоду вони брали на се-
бе Ініціативу в цьому бунті на колінах виявив
М Скрипник Під час обговорення звіту ЦК, з
яким виступив у грудні 1921 р на VI конференції
КП(б)У X Раковський, Скрипник заявив «Хіба
це не було очевидно, щооми йдемо ДО голодуй ЦК
затримував це питання Йшов тиждень за тижнем,
місяць за місяцем, і тільки тепер ми бачимо воче-
видь помилку, виявлену тут Ми тоді не насмілюва-
лися казати, що в нас, у нашій благодатній Україні
— голод „

Після грудневої конференції в Україні ЦК
РКП(б) змушений був визнати реальність ук-
раїнського голоду На початку січня 1922 р голові
Раднаркому УСРР дозволили звернутися по допо-
могу до міжнародних організацій 10 січня Раковсь-
кий уклав з АРА угоду, аналогічну угоді з РСФРР
16 січня політбюро ЦК КП(б)У доручило своєму
аптаційно-пропагандистському відД'лу і ЦК Доп-
гол вжити заходів, щоб у пресі з'явилося побільше
відомостей про голод на півдні України

1922 р в Україні було засіяно 14,4 млн десятин
проти 17,1 млн у попередньому рОШ Величезний
недосів у південних губерніях внаслідок госпо-
дарського розорення селян було перекрито, хоч 1 не
повністю, приростом посівних площ на Правобе-
режжі і Лівобережжі Але республіка змушена бу-
ла відрахувати з урожаю 1922 р понад 10 млн
пудів зерна в експортні ресурси Це — невелика
кількість, але й вона могла б полегілити становище
голодуючих Та центральний уряд зобов язав ук-

раїнських керівників розпочати перервании війною
експорт хліба, аби дістати валюту

Щоб експорт не виглядав аморально, було ого-
лошено, що врожай 1922 р припинив голод У
жовтні 1922 р ЦК Допгол при ВУЦВК перейме-
нували в Центральну комісію по боротьбі з
наслідками голоду (ЦК Наслідгол) Як експорт
хліба, так і поставки в Росію призвели до того, що
голод у південних губерніях протримався весь 1922
р і перейшов на першу половину 1923 р

Зарубіжна допомога тривала з березня 1922 по
червень 1923 р У серпні 1922 р, коли закордонні
організації повністю розгорнули свою роботу, вони
харчували 1,8 млн жителів неврожайних губерній
проти 400 тис, які забезпечував ЦК Допгол при
ВУЦВК Отже, роль закордонних організацій бу-
ла вирішальною У тогочасній пресі високо підноси-
лася роль міжнародної пролетарської солідарності,
тоді як значення АРА та інших “буржуазних» ор-
ганізацій применшувалося Однак безстороння ста-
тистика віддає належне кожній закордонній ор-
ганізації допомоги За весь час роботи Міжробдоп
виділив голодуючим України 383 тис пайків, місія
Ф Нансена — 12,2 млн, АРА — 180,9 млн
пайків

Та благодійна допомога доходила не до всіх В
архівах і тогочасній пресі зустрічаються численні
повідомлення про смертні випадки від голоду впро-
довж осені 1922 — пізньої весни 1923 рр І все-та-
ки зима 1922/1923 рр для селян південних гу-
берній була набагато легшою, ніж попередня

Цілком зрозуміло, чому в системі пріоритетів
більшовицького центру під час здійснення продо-
вольчої політики одне з найперших місць належало
робітничому класу, а останнє — селянству Якби
державна партія не справилася з наданням хоча б
мінімальних пайків багатотисячним робітничим ко-
лективам, вони відмовили б їй у підтримці Голодні
й згуртовані робітники для будь-якої диктатури не-
безпечніші, ніж розпорошені селяни

Проте не до всіх селян більшовицький уряд ста-
вився однаково Факти свідчать, що поволзьким
селянам надавалася помірна допомога, нерідко за
рахунок селян інших регіонів, зокрема України
Мотиви такого політичного курсу не лежать на по-
верхні Вдамось до пояснення, яке грунтується на
фактах

Українське село було охоплене антибільшовиць-
ким повстанським рухом Як стверджувалося у
звіті уряду УСРР VI Всеукраїнському з'їздові рад,
за 1921 р у справі ' замирення" села було зроблено

267

більше, ніж за весь попередній час Всеукраїнська
ЧК подала відповідну статистику за 10 місяців бу-
ло виведено з боротьби різними засобами 444 ота-
мани, у тому числі вбито у боях — 189, розстріля-
но — 9, заарештовано — 84, добровільно з'явило-
ся з повинною і було амністовано — 162 Більша
частина тих, хто з'явився з повинною, припадає на
другу половину року Чому саме-1

Радянська історіографія відповідала на це так
повстанський рух почав спадати, коли селяни відчу-
ли благотворний вплив нової економічної політики
Але ж методи хлібозаготівель зовсім не змінилися у
розпачливій ситуації голодного року Перекон-
ливіше звучить пояснення, що випливає з досвіду
боротьби Н Махна Переслідувані частинами Чер-
воної армії, махновці зібралися 21 липня 1921 р на
нараду в с Ісаівка Таганрозького повіту Обговорю-
валося питання у якому регіоні продовжити бо-
ротьбу-1 «Батько» спробував змінити звичний, але
небезпечний через насиченість ворожими йому
військами регіон і зробив рейд по донецьких і по-
волзьких степах Та в умовах голоду, що наближав-
ся, політична активність селянства зменшилася
практично до нуля Ніким не підтриманий, Махно
змушений був повернути тачанки на захід Він пе-
ретнув спочатку Дніпро, а потім Дністер і опинився
у вигнанні, в Румуни

Голод виявився фактором, який ефективніше,
ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців
Збагнувши це, центральний уряд допоміг природ-
ному катаклізму справитися з «куркульським бан-
дитизмом», конфіскуючи злиденні продовольчі за-
паси навіть у селян південних губерній 1921 р в
Україні було вперше запроваджено терор голодом

«Автономізація» УСРР

дин з нових історичних міфів звучить так
8 якби Україна не ввійшла 1922 р до складу
Радянського Союзу, вона могла б зберегти

суверенітет і уникнути страхітливих трагедій у своїй
недавній історії Ті, хто так заявляє, не уявляють
собі разючої невідповідності між формою і змістом
радянської державності

Ще у середні 1919 р державна партія провела
під виглядом ' воєнно-політичного союзу об єд-
нання життєвих сфер діяльності радянських
республік (оборони, економіки, праці, фінансів,
транспорту, пошти і телеграфу) Управління цими
сферами з Москви перетворювало республіки на
регіони унітарної держави

Історія У краї ни

28 грудня 1920 р представники Російської Фе-
дерації В Ульянов-Ленін і ГЧичерін, з одного боку,
і представник УСРР X Раковський — з другого,
підписали від імені своїх держав договір про
воєнний і господарський союз У преамбулі доку-
мента підкреслювалася незалежність і суверенність
обох держав 3 факту колишньої приналежності
України до Російської імперії, як вказувалося у
статті 2, для УСРР не випливає жодних зо-
бов'язань

Ця друга стаття ніби мала дати додатковий до-
каз незалежного статусу Української держави Од-
нак зміст договору перебував у кричущій
невідповідності з преамбулою Громадянська війна
закінчилася, а «воєнно-політичний союз» залишив-
ся До об єднаних наркоматів додали ще наркомат
зовнішньої торгівлі, якого раніше не існувало

Партія, ЧК і об'єднані наркомати брали на себе
основну частку владних функцій Завдяки цьому в
країні забезпечувалося централізоване управління
Однак для деяких управлінських функцій не знахо-
дилося господаря Не було, наприклад, єдиного
бюджету

Серед керівних діячів центрального апарату
міцніла думка про те, що закінчення громадянської
війни є приводом для ліквідації декларативної са-
мостійності республік Вони вважали за необхідне
«автономізувати» їх, тобто зрівняти за статусом з
автономними республіками, що існували у складі
Російської Федерації Навпаки, деякі керівні діячі
парти у національних республіках (перш за все в
Україні та Грузи) бажали для себе більшої свободи
дій

Ці дві тенденції проявилися під час роботи над
проектом загальнофедеративної конституції Він
розроблявся в комісії, утвореній в квітні 1921 р при
президії ВЦВК Від РСФРР до неї увійшли
Д Курський і М Владимирський, від УСРР —
М Скрипник Судячи з усього, В Ленін не вважав
актуальним питання про утворення єдиної держави
і задовольнявся фактичним становищем, коли
партія контролювала все і вся в радянських рес-
публіках В усякому разі, це показали події наступ-
ного, 1922 р Можливо, тому він дозволив похова-
ти проект загальнофедеративної конституції в
комісії

Невизначеність взаємовідносин між відомства-
ми, субординація яких не передбачалася «воєнно-
політичним союзом», була не на користь національ-
ним республікам Прагнучи покінчити з щоденним
диктатом центральних керівних структур, який

268

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

здійснювався явочним порядком, Раковський за-
пропонував уточнити зміст договірної федерації За
його пропозицією політбюро ЦК КП(б)У 11 бе-
резня 1922 р прийняло постанову про необхідність
конкретизації відносин між РСФРР і УСРР в ро-
зумінні визначення і уточнення прав та обов'язків

УСРР

Це була запальна свічка, яка, всупереч поба-
жанням і розрахункам Раковського та інших пери-
ферійних діячів державної парти, поклала початок
утворенню Радянського Союзу У травні 1922 р
Ленін зазнав першої атаки смертельної хвороби,
внаслідок чого його здатність впливати на події
істотно зменшилася Більшість керівників цен-
трального партійно-державного апарату прагнула
утворити єдину державу негайно Вона скористала-
ся постановою ЦК КП(б)У, щоб розпочати «авто-
номізацію» національних республік Очолив процес
«автономізації» нарком у справах національностей
РСФРР И Сталін Призначенний у квітні 1922 р
на нову в парти посаду генерального секретаря ЦК
РКП(б), він мав можливість діяти у цьому напрямі
одночасно по партійній і державній лініях

У серпні 1922 р було створено комісію політбю-
ро ЦК РКП(б) для підготовки проекту вдоскона-
лення відносин між республіками До неї увійшли
члени ЦК РКП(б) В Куйбишев (голова), ГОрд-
2§онікідзе, X Раковський, Г Сокольников,
И Сталін, а також представники від національних
республік Україну представляв голова ВУЦВК
Г Петровський

Сталін усунув від роботи представників рес-
публік і фактично відсторонив від головування сво-
го найближчого співробітника Куйбишева Він
власноручно підготував проект рішення ЦК
РКП(б) під назвою «Про взаємовідносини
РСФРР з незалежними республіками» Ним пере-
дбачалося входження республік у Російську Феде-
рацію на правах автономних

Проходження цього документа в партійних
інстанціях здійснювалося форсованими темпами
Сталін навіть не вважав проблему поглинення неза-
лежних республік досить важливою Адже мова
йшла тільки про те, щоб пристосувати організаційні
форми до реального існуючого становища

«Автономісти», однак, зустріли протидію в рес-
публіканських підрозділах парти Найбільш рішуче
виступив Раковський Не покладаючись на власний
вплив, він повідомив Леніна про рішення комісії і
своє ставлення до нього Ленін хворів і не брав
участі в цій роботі

26 вересня помічник генсека передав за
вказівкою Леніна в його підмосковну резиденцію в
Горках усі матеріали сталінський документ, ма-
теріали його обговорення в ЦК компартій республік
і протоколи засідань комісії ЦК РКП(б) 23 і 24
вересня, яка більшістю голосів висловилася за «ав-
тономізацію» Наступного дня Ленін написав листа
Л Каменеву для передачі членам політбюро В ньо-
му обґрунтовувалася нова, більш зручна для рес-
публіканських партійних лідерів форма об'єднання
Пропонувалося, щоб Російська і Закавказька фе-
дерації разом з Україною і Білорусією утворили но-
вий союз, нову федерацію

У цьому листі вождь парти висловлювався
цілком відверто щодо мотивів, якими керувався
Переконуючи партійне керівництво у тому, що все-
таки потрібна двоповерхова федерація, він зазна-
чав «Важливо, щоб ми не давали поживи „неза-
лежникам', не знищували їх незалежності, а ство-
рювали ще новий поверх, федерацію рівноправних
республік“

Отже, щоб не давати поживи „незалежникам“,
під якими Ленін розумів, беручи це слово в лапки,
не справжніх незалежників, а Раковського та інших
товаришів по власній парти, він не бачив жертви у
тому, що слово „Росія зникає з назви об'єднаної
держави Справа була не в назві Суть, тобто ста-
тус республіканських компартій як обласних ор-
ганізацій єдиної парти плюс підпорядкованість най-
важливіших республіканських наркоматів мос-
ковському центру, залишалася недоторканною за
всіх можливих змін у формі, назві, фасаді Для
правників, які не знаходили реальних федеративних
начал у державі, іменованій “Російська федерація »,
нова двоповерхова федерація під назвою «Радянсь-
кий Союз» була тим більшою загадкою Та більшо-
виків це не обходило Поки вони цементували Ра-
дянський Союз самим своїм існуванням, ця держа-
ва була життєздатною

Жовтневий пленум ЦК РКП(б) прийняв фор-
мулу єдиної держави, яку пропонував ^ Ленін, і
утворив конституційну комісію у складі И Сталіна
(голова), М Калініна, ГПятакова, X Раковського
і ГЧичеріна, а також представників від республік
Комісія висловилася за утворення наркоматів трьох
типів — злитих, об'єднаних і автономних Злиті
наркомати з «безроздільною владою» мали діяти на
всій території нової федерації, не розрізняючи рес-
публіканських кордонів Об'єднані наркомати
відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядко-
вані московській колегії республіканські підрозділи

269

Історія У краї ни

дістали назву наркоматів. Статус самостійних
управлінських ланок у республіках зберігали шість
наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробст-
ва, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення.

Далі події розвивалися за бюрократичним сце-
нарієм, опрацьованим у ЦК РКП(б). 10 грудня
1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський
з'їзд рад. Його делегати звернулися до всіх рес-
публік із закликом негайно розпочати законодавче
оформлення єдиної держави і запропонували скли-
кати загальносоюзний з'їзд відразу після закінчен-
ня роботи X Всеросійського з'їзду рад. Останній
відкрився у Москві 23 грудня. У ньому взяли
участь представники всіх республік, обрані делега-
тами всесоюзного з'їзду. ЗО грудня відбувся І Все-
союзний з'їзд рад. Він затвердив декларацію про
утворення Союзу РСР і союзний договір.

Чужою нотою у бездоганно складеному сценарії
став лист Леніна «До питання про національності
або про „автономізацію“, написаний у день роботи
І з'їзду рад СРСР Таку „епохальну“ з точки зору
авторів сценарію подію, як утворення СРСР, виве-
дений хворобою з політичного життя, вождь звів до
від'ємної величини. У перших рядках листа він ви-
словив жаль, „що не втрутився досить енергійно і
досить різко в горезвісне питання про авто-
номізацію, яке офіційно називають, здається, пи-
танням про Союз Радянських Соціалістичних рес-
публік“. Важливо відзначити не тільки вжитий
епітет (»горезвісне питання"), але й ототожнення
«автономізації» незалежних республік з проголо-
шенням СРСР. Хоча його власну ідею про двопо-
верхову федерацію партійне керівництво викори-
стало без вагань, вождь знав, що вона має тільки
декларативну вартість. У листі він запропонував
розглянути можливість повернення на наступному
з'їзді рад до проблеми утворення СРСР, з тим, щоб
залишити союз тільки для двох відомств — війсь-
кового і дипломатичного, а в усіх інших сферах
життя відновити самостійність республік. Ми не
можемо не губитися у здогадках, чому за три місяці
сталася така радикальна зміна позиції Леніна. Та це
не має істотного значення. Напівпаралізований за-
сновник державно] партії втратив вплив на вищі
ешелони влади. Його лист не побачив денного
світла.

Зміцнення партійної диктатури.

другій половині 1920 р. керівники РКП(б)
почали говорити про важливість «робітничої
демократії» у внутріпартійному житті. Один

з українських лідерів опозиційної течи демокра-
тичного централізму" Рафаїл (Р.Фарбман) на X
з'їзді схвалив цей курс, який забезпечував подолан-
ня призначенства та бюрократизму. Однак ухвалені
з'їздом рішення розчарували поборників демокра-
тизації. «Ми — не дискусійний клуб», — заявив
В.Ленін і домігся прийняття резолюції про заборо-
ну фракцій та угруповань. Заборона інакомислення
завершувала процес перетворення РКП(б) з
політичної партії на інструмент влади.

Подолання опозиції у власних лавах більшовики
розглядали як передумову для розгортання кампанії
по зміцненню партійної диктатури. Тимчасова (в
чому вони були переконані) невдача з побудовою
незалежної від «ринкової стихії» системи цен-
тралізованого управління народним господарством
змушувала їх посилювати контроль за суспільно-
політичним життям. Терористичні засоби впливу на
суспільство, які в роки громадянської війни розгля-
далися як «надзвичайні», в нових умовах вимагало-
ся зробити рутинними, ординарними. У листі до
Л.Каменєва від 3 березня 1922 р. Ленін писав:
«Величезна помилка думати, що неп поклав край
теророві. Ми ще повернемося до терору і до терору
економічного .

А тим часом у лютому 1922 р. оболонка над-
звичайщини» була знята з ВЧК та її місцевих ор-
ганів. Вони були підпорядковані наркомату
внутрішніх справ і перейменовані на Державне
політичне управління (ДПУ). У відповідній поста-
нові ЦК КП(б)У давалася директива рішуче боро-
тися з демобілізаційними настроями по відношенню
до ЧК як в партійних організаціях, так і серед
працівників ЧК. Повноваження і права цих органів
залишалися у неурізаному вигляді, а матеріальні за-
соби в їх розпорядженні збільшувалися.

Вимушений відхід В.Леніна від політичної
діяльності поставив руба питання про його наступ-
ника. У партійному керівництві розгорнулася бо-
ротьба за владу. Щоб перетнути дорогу Л.Троць-
кому, який користувався у партійних колах
найбільшим після Леніна авторитетом, у політбюро
ЦК РКП(б) утворилася^ «трійка» в складі
Г.Зінов'єва, Л.Каменєва і И. Сталіна. Найбільш
непомітний член цієї «трійки» Сталін зумів, кори-
стуючись повноваженнями генсека, опанувати кон-
троль над партійним апаратом.

Особливою «турботою» Сталін оточував пери-
ферійні гілки партійного апарату, зокрема в Україні.
Заслуговує на увагу такий уривок зі звіту секрета-
ря ЦК КП(б)У Д. Лебедя за рік роботи оргбюро

270

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

ЦК (з квітня 1922 по квітень 1923 p.): «З деякого
часу, приблизно з травня — червня (1922 р. —
Авт.), ЦК РКП поставив собі завдання керувати
організаційно-партійною роботою в усіх ор-
ганізаціях, навіть там, де існують національно-об-
ласні комітети Це цілком зрозуміле і припустиме з
точки зору принципів нашого будівництва завдан-
ня, і абсолютно необхідне в політичному відно-
шенні, тому що політичне керівництво повинно бу-
ти максимально централізоване'.

Централізація керівництва відбувалася по лінії
цілковитого підпорядкування державних ланок
відповідним партійним ланкам. У воєнний час ре-
жим комісарської диктатури мав у собі ознаки
»надзвичайщини', співіснуючи з наділеними дос-
татніми повноваженнями державними структурами
(які, однак, очолювалися тими ж комісарами).
Партійні функціонери залишали тоді повсякденну
оперативну роботу державному апарату. Станови-
ще почало змінюватися ще при Леніні, але процес
узурпації владних повноважень функціонерами
партійних комітетів посилився після того, як він за-
хворів.

При Леніні структура влади в Україні ще зали-
шалася традиційною. На чолі номенклатури стояв
голова уряду. Перший секретар ЦК КП(б)У зали-
шався другорядною політичною фігурою. Будучи
впливовим членом ЦК РКП(б), довіреною особою
Леніна і особистим, з дореволюційних часів, другом
Троцького, Х.Раковський цілком контролював ста-
новище у республіці. Нерідко засідання політбюро
ЦК КП(б)У відбувалися у приміщенні Раднарко-
му або безпосередньо на квартирі голови уряду.
Становище почало мінятися з другої половини1922
p., коли Раковський зазнав поразки у боротьбі за
незалежний статус УСРР. Влітку 1923 р. «трійка»
в політбюро ЦК РКП(б) добилася для Раковсько-
го нового призначення. Він мав замінити Л.Красіна
на посаді повпреда в Лондоні. Головою РНК
УСРР було призначено В.Чубаря. Відразу після
усунення Раковського в Україні розгорнулася чист-
ка кадрів.

НЕП у помисловості.

Ж "ЇЇ овий курс уряду в промисловості визначив-

'' І ся з другої половини 1921 р. 9 серпня

к В.Ленін підписав «Наказ Ради народних

комісарів про впровадження в життя начал нової
економічної політики». Згідно з ним держава по-
винна була утримувати переважно великі
підприємства.

Приватне господарювання допускалося голов-
ним чином на дрібних заводах і фабриках. Дрібна
промисловість передавалася в оренду, тобто, зали-
шалася під контролем держави. Перевагою серед
орендаторів користувалися організації (кооперати-
ви, комнезами, артілі). Але місцеві органи влади
могли передати підприємство в оренду, якщо знахо-
дили це вигідним, навіть колишньому власнику. За
порівняно короткий час в Україні було здано в орен-
ду 5200 підприємств, тобто приблизно половину
наявного фонду.

На підприємствах, які належали до «командних
висот, партапарат вирішив налагодити господарю-
вання без капіталістів, але методами, пристосовани-
ми до ринкової економіки. Попередній метод госпо-
дарювання перетворював підприємства на неживий
організм. Вони працювали за нарядами, під них
одержували сировину, паливо й пайки для
робітників, відповідно до них безкоштовно здавали
всю вироблену продукцію. Прагнучи оживити
підприємства, більшовики винайшли власний метод
господарювання, який назвали спочатку ко-
мерційним розрахунком. Оскільки слово „ко-
мерція“ різало вуха новим власникам, поступово
прийшли до іншої назви — господарський розраху-
нок.

Не було мови про передачу великих заводів і
фабрик у власність або навіть в оренду трудовим
колективам. Передати підприємства у власність ко-
лективам означало б для партапарату добровільно
позбутися економічної влади. Новизна полягала в
тому, що керівники державних підприємств повинні
були тепер діяти не за нарядами, а самостійно, при-
стосовуючись до ринку. Підприємства діставали
права й обов'язки юридичних осіб. Від керівника
вимагалося забезпечити самоокупність виробниц-
тва, тобто продажем продукції повернути собі вит-
рати виробництва. Коли самоокупність не досяга-
лася, держава покривала збитки з бюджету.

На госпрозрахунок переводилися не окремі
фабрики і заводи, а їх певна сукупність, утворена за
галузевою, територіальною або галузево-тери-
торіальною ознаками. Ця сукупність була названа
трестом, за схожістю (хоч і віддаленою) з
капіталістичними об'єднаннями, учасники яких
втрачали виробничу, комерційну, а інколи й юри-
дичну самостійність. Фабрики і заводи, що входи-
ли до складу трестів, не мали статусу юридичних
осіб. Навіть найбільші з них працювали як цехові
підрозділи, без права виходу на ринок.

Перші трести з'явилися восени 1921 р. Деякі з

271

1925 р усунули від керівництва Червоною армією,
»трійка" розкололася Спираючись на ленінградсь-
ку* партійну організацію, Зінов'єв і Каменев вис-
тупили проти політики центру у селянському пи-
танні, яку теоретично обгрунтував М Бухарін
Підтримувані Троцьким, який після поразки все-
таки залишився в політбюро ЦК, вони вимагали
більш широко використовувати селянські кошти у
промисловому капітальному будівництві Держава
була монополістом у закупівлі селянського хліба, а
тому могла визначати рівень заготівельних цін Та-
ке ж становище у виробництві помтоварів дозволя-
ло їй завищувати продажні ціни Штучно створю-
ваний перепад у цінах на промислові і сільськогос-
подарські товари дістав досить промовисту назву
— «ножниці цін'

На XIV з'їзді ВКП(б) друга після Троцького
опозиція зазнала поразки Склад політичного
керівництва поповнився діячами, близькими до И
Сталіна — К Ворошиловим, М Калініним, В
Молотовим У середині 1926 р відбувся ще один
тур боротьби опозиції з більшістю у політбюро ЦК
Він призвів до зникнення Зінов'єва, Каменева і
Троцького з поверхні політичного життя

НЕП

у сільському
господарстві

5 р українське селянство вперше за

багато років припинило збройну
боротьбу з владою Радянська вла-

да домоглася вичерпання бунтівного потенціалу се-
ла різними методами і засобами, як репресивними,
так і економічними Працівники ДПУ, в основному,
викачали зброю, яка осідала в селі, починаючи з
першої світової війни Розвивалася мережа комне-
замів Будучи своєрідним „передавальним пасом“
від державної парти до мас, вони штучно розколю-
вали село за майновою ознакою і служили резервом
для формування нижчих ланок партійно-державно-
го апарату Зникли реквізиції продукції Селянин
тепер уже знав, які податки має сплатити впродовж
року і яка продукція залишиться в його розпоряд-
женні Стан анархії і сваволі припинився Замість
різнокольорових інфляційних папірців, що цирку-
лювали в обігу, продавець сільськогосподарської
продукції став одержувати стійку валюту — черво-
нець

* Колишня імперська столиця Санкт Петербург в 1914 1923 рр
називалася Петроградом а в1924 1991 рр — Ленінградом

Історія У краї ни

них були надзвичайно великими підприємствами
Зокрема, у трест „Донвугілля“ було об'єднано
переважну більшість великих шахт Донбасу На по-
чатку 1923 р в ньому працювало 94 тис робіт-
ників

Майже відразу стали утворюватися синдикати
— організації для закупівлі сировини, планування
торговельних операцій і збуту однорідної продукції
групи трестів Діяльність синдикатів, влаштування
оптових ярмарків і заснування товарних бірж фор-
мували ринок засобів виробництва

За темпами відбудови велика промисловість
спочатку відставала від дрібної і кустарно-ремісни-
чої Після завершення грошової реформи в держав-
ному бюджеті з'явилися кошти, які можна було
спрямувати на відбудову „командних висот“
Найбільш вузьким місцем була кам'яновугільна
промисловість Тому уряд звернув особливу увагу
на відродження Донбасу Видобуток вугілля зосе-
редили на найбільш перспективних шахтах У
1925/26 господарському році* Донбас мав майже
20 млн т вугілля, що становило 78% довоєнного
рівня Більше половини видобутого палива припало
на частку великих шахт

З середини 20-х рр почали будувати ряд дер-
жавних районних (тобто, здатних обслужити по-
треби цілого району) електростанцій, скорочено —

ДРЕС

Інтенсивніше, ніж в інших галузях, відбувалася
концентрація виробництва у машинобудуванні
Злиттям десятків підприємств було утворено 32 ве-
ликих заводи сільськогосподарського машинобуду-
вання Ця підгалузь постачала більше половини
своєї продукції за межі республіки

Лише через три роки після утворення СРСР, на
своєму XIV з'їзді в грудні 1925 р державна партія
змінила назву і з всеросійської стала всесоюзною У
1925/26 р довоєнний рівень промислового вироб-
ництва вперше було перевищено, а в структурі
капіталовкладень з'явилася нова складова витрати
на новобудови

Зайнятий боротьбою з опозиціонерами, XIV
з'їзд ВКП(б) не приділив уваги найголовнішому
питанню де взяти кошти на індустріалізацію'1
Відразу після з'їзду це питання вийшло на поверх-
ню внутріпартійної боротьби

Боротьба в партії, що здійснювала диктатуру,
провадилася нібито з принципових питань
будівництва соціалізму Насправді це була жорсто-
ка боротьба за контроль над самою партією
Діставши перемогу над Троцьким, якого на початку

272

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

Проведення аграрної реформи налагодило сто-
сунки селян з непопулярною раніше владою ко-
муністів У 1923 р, коли основні роботи по пере-
розподілу земельних ресурсів завершилися, основ-
ною фігурою на селі утвердився селянин-власник
Землекористування бідняцько-середняцьких гос-
подарств збільшилося в півтора раза за рахунок пе-
редачі їм поміщицьких земель, а також вилучення
тієї частини селянських земель, яка перевищувала
трудову норму Трудовою нормою вважалася зе-
мельна ділянка, яку селянин мав змогу обробити
силами власної родини, без залучення наймитів

У травні 1923 р всі податки з селянського дво-
ру були зведені до єдиного сільськогосподарського
податку в грошовій формі На гроші, одержані бюд-
жетом за цим податком, державні хлібозаготівельні
організації купували зерно на ринку Чим
успішніше йшли справи у сільському господарстві,
тим більше податкових коштів одержувала держа-
ва Однак тенденція до розвитку ринкових відно-
син була несталою

З року в рік дедалі більша частина незамож-
ників звільнялася від сплати податків У 1925/26 р
податок не сплачувала п'ята частина селянських
господарств, тобто практично всі незаможники
Натомість заможні господарства переоподаткова-
лися і втрачали здатність нарощувати виробництво
продукції на продаж Після зникнення високото-
варних поміщицьких і селянських підприємницьких
господарств село вже не могло забезпечувати всі
потреби держави у зерні на експорт Обмеженими
залишалися і його можливості насичувати
внутрішній ринок продовольством Це стало
помітно, коли у промисловості почало розгортатися
капітальне будівництво, яке призводило до
збільшення споживачів селянської продукції Зар-
плата будівельників отоварювалася перш за все
продовольчими продуктами

Радянський уряд розумів, що податкове пере-
обтяження господарств фермерського типу негатив-
но позначиться на товарній прдукцп сільського гос-
подарства Але він бажав розвивати радгоспи і кол-
госпи, а не пов язані з ринком фермерські господар-
ства В основі переоподаткування були не еко-
номічні, а суто політичні розрахунки Звільнивши
від податків господарства незаможників, партія
вирощувала собі соціальну опору для майбутніх пе-
ретворень на селі, яких вимагала їі програма

У січні 1923 р Ленін зробив спробу ревізії
партійної програми в ії найбільш вразливій частині
— перетвореннях у сільському господарстві Але

запрограмований на комуністичну доктрину парт-
апарат навіть не помітив цієї спроби Історія з його
статтею „Про кооперацію“ надзвичайно повчальна
під кутом зору подій, що розгорнулися пізніше

Цей документ входить у число восьми статей 1
листів, продиктованих напівпаралізованим вождем
з грудня 1922 до початку березня 1923 р Він був
опублікований у двох номерах газети „Правда“ в
травні 1923 р Незважаючи на уривчастість тексту,
туманність ключових формулювань і звичні пропа-
гандистські кліше, закладені в цій статті ідеї ревізу-
вали, по суті, економічні засади ленінського вчення
про комунізм

Як уже підкреслювалося, у перші роки непу
Ленін ототожнював торгівлю і ринок ТІЛЬКИ з
капіталізмом Тому кооперацію розглядав як
капіталістичну, а не соціалістичну форму господар-
ства Адже кооперація нездатна існувати без ринку
і товарно-грошових відносин Колективістський
ефект виявляється в ній переважно у позавироб-
ничій сфері, наприклад, під час спільної закупівлі
сировини і матеріалів або спільного продажу готової
продукції Кожний товаровиробник-кооператор є
власником і може працювати самостійно

Аналізуючи півторарічний досвід реальної
політики державної парти, коли вона повернулася
обличчям до ринку, Ленін у статті „Про коопе-
рацію“ почав стверджувати протилежне тому, що
казав раніше, а саме ця форма організації вироб-
ництва дає ту міру поєднання приватного торгового
інтересу з інтересами держави, ту міру підпорядку-
вання його загальним інтересам, яка раніше була
каменем спотикання для марксистів Формулював-
ся фундаментальний висновок лад цивілізованих
кооператорів при суспільній власності на засоби ви-
робництва — це є лад соціалізму Тут же Ленін ро-
бив побіжну ремарку „Ми змушені визнати до-
корінну зміну всієї нашої точки зору на соціалізм“
Ототожнення невіддільного від ринку „ладу
цивілізованих кооператорів“ із соціалізмом могло
означати тільки одне Ленін перестав розглядати
його як першу фазу комунізму 3 цього для парти,
яка збиралася будувати соціалізм, випливав висно-
вок величезної практичної ваги замість того, щоб
колективізувати селян-власників, тобто, заганяти їх
у комуни, артілі або товариства спільного обробітку
землі (ці типи колгоспів відрізнялися тільки ступе-
нем відчуження власності), треба було створювати
умови для розгортання кооперативного руху Ко-
оперативи не потребували відчуження власності, і
селяни з охотою йшли до них Розв'язувалася ситу-

273

ацш з селянином, яка в комуністичній програмі бу-
ла безвихідною усі розуміли, що власники ніколи
не дадуть згоди на колективізацію

Ми не знаємо і вже не дізнаємося, яким мав
стати кооперативний соціалізм Ця альтернатива у
закладеній в партійну програму комуністичній док-
трині не була реалізована Нове керівництво
проігнорувало останні поради засновника і вождя
партії Замість того, щоб далі просуватися
непівським курсом, воно незабаром повернулося до
політики, якої вимагала партійна програма

Українізація: форма і зміст

об визволення від денікінців не вигляда-
ло в очах українського народу черговою
окупацією, керівництво РКП(б) у лис

* топаді 1919 р прийняло документ „Про

радянську владу на Україні“, затверджений як ре-
золюція VIII Всеросійської партконференцп У
ньому містився пункт, з якого пізніше почалася
політика українізації „Члени РКП на території Ук-
раїни повинні на ділі проводити право трудящих мас
учитися і розмовляти в усіх радянських установах
рідною мовою“

Проте керівний склад КП(б)У не виявляв ба-
жання торувати дорогу українізації Адже вона
змушувала б прикладати й особисті зусилля в ово-
лодінні українською мовою За даними 1923 р ,
тільки 797 з 11826 відповідальних працівників
партійно-державного апарату республіки заявили,
що знають її

Д Лебідь зробив спробу обгрунтувати відразу
комуністичної еліти до української культури і мови
теоретично і заявив про неминучість „боротьби
двох культур“ Мовляв, російська культура і мова в
Україні пов'язані з містом і „найпрогресивнішим“ у
суспільстві робітничим класом, а українська куль-
тура та мова — з селом і „відсталим“ селянством
Звідси обов'язком комуністів, на думку Лебедя,
було сприяння „природному процесу перемоги
російської культури та мови

Раковський піддав ці відверто шовіністичні ви-
словлювання нищівній критиці Однак, тишком-
нишком російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і
губкомах партії гнула свою лінію Для цього досить
було не виявляти спеціальної уваги до української
культури Пригнічувана століттями, вона занепада-
ла без державної підтримки

Національний склад апарату республіки теж
був переважно неукраїнським У 1923 р питома ва-

Історія У краї ни

га українців не перевищувала у ньому 35% Особ-
ливо незначною вона виявилася у керівних структу-
рах державного апарату Так, у колегіях наркоматів
налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% ук-
раїнців

У квітні 1923 р відбувся XIII з'їзд РКП(б), у
порядок денний якого було включено розгляд
національного питання З'їзд проголосив політику
коренізацп, український різновид якої дістав назву
українізації Декларувалося, що основною метою
цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов
національностей Та на першому плані у державної
партії були інші завдання укоренитися в національ-
них республіках (звідси й назва політичного курсу
— коренізація) Щоб зміцнити свій вплив у рес-
публіках, патрія повинна була розмовляти з насе-
ленням його мовою і створити власних апаратників
з місцевих кадрів Безсумнівно, що коренізація ма-
ла побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку
пригнічених до того національних культур

З квітня 1925 по липень 1928 р генеральним
секретарем ЦК КП(б)У працював один з найб-
лижчих співробітників Сталіна Л Каганович, який
пізніше відіграв в історії радянської України особ-
ливо зловісну роль Якраз при ньому політика ук-
раїнізації набула найбільшого розмаху Каганович
по-чиновницькому ретельно втілював у життя
офіційний курс Він навіть вивчив українську мову і
намагався розмовляти нею

Результати українізації 20-х рр були вагомі
Кількість українців серед службовців державного
апарату в 1923 — 1927 рр зросла з 35 до 54% На
українську мову перейшло понад чверть інститутів і
більше половини технікумів Більша частина кни-
жок, журналів і газет стала видаватися українською
мовою 3 ініціативи М Скрипника, який видавлю-
вав усе можливе з курсу на українізацію,
національна мова впроваджувалася навіть у школах
командного складу і в деяких червоноармійських
частинах На Кубані відкрилися українські школи,
видавалися українські газети, працювало ук-
раїнське радіомовлення

З 1924 р почалися масові набори у державну
партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно
розколовши партійні лави на еліту (апаратних
працівників) і рядових Членська маса і —
неспівставно меншою мірою — еліта почали швид-
ко поповнюватися за рахунок місцевих національ-
ностей, передусім українців За перереєстрацією,
проведеною наприкінці 1920 р, в Україні налічува-
лося 37958 членів парти, у тому числі 61,1%

274

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2,6% по-
ляків У 1927 р питома вага українців серед членів
і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%
Однак в ЦК КП(6)У представництво українців не
перевищувало чверті Першими (у 1925 — 1934
рр — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У
обиралися з санкції центрального партійного
керівництва тільки неукраінці — німець Е Квірінг,
єврей Л Каганович, а після відкликання останньо-
го у Москву — поляк С Косюр

Культурне будівництво

олітика українізації найбільш ефективно
позначилася на сфері культурного будів-
ництва Це — не випадково Культура без-

посередньо не була пов'язана з політичним режи-
мом За винятком ідеолога, вона була здатна розви-
ватися в рамках будь-якого ладу Тому державна
партія без ризику для своєї диктатури могла дозво-
лити більш-менш вільний розвиток національної
культури радянських республік Зрештою,
підтримка культурницьких форм національного ру-
ху під час нещадної боротьби з його державницьки-
ми формами була найбільш природним курсом для
тих політичних режимів у багатонаціональних
країнах, які залежали від підтримки населення
Тільки самодержавство могло собі дозволити гноб-
лення, що поширювалося на культуру і мову ук-
раїнського народу, саме існування якого заперечу-
валося царськими властями

Накреслювані більшовиками плани настільки
перевищували висхідний культурний рівень насе-
лення, що дістали назву культурної революції Що-
правда, основний наголос у роботі щодо піднесення
культури ставився на ідеологію Вимагалося вихо-
вувати маси в дусі комуністичних ідей і при цьому
нещадно придушувати ідеологічний вплив на них з
боку некомуністичних, а тим більше антико-
муністичних сил

Отже, найпершим завданням культурної рево-
люції було формування у суспільній свідомості пев-
них стереотипів, які робили б поведінку населення
прогнозованою Головне призначення діячів культу-
ри В Ленін вбачав у служінні інтересам боротьби
пролетаріату “за успішне здійснення цілей його
диктатури» Здатність більшовиків обходитися пе-
реважно пропагандою, а не насильством пояснюва-
лася насамперед підвищеною увагою до сфери ідео-
логи

Підхід парти до культурних надбань був

утилітарним Культура цікавила партійну номенк-
латуру не сама по собі, а тільки під кутом зору
зміцненя будованого ладу

У сфері культури більшою мірою, ніж в інших,
партія залежала від чужого їй прошарку людей з
дореволюційними дипломами — так званих «бур-
жуазних спеціалістів» Деякі гарячі голови, особли-
во в лавах створеного партійними функціонерами
Пролеткульту, мали намір ослабити цю залежність
відмовою від культурних надбань минулого Ленін
різко виступив проти подібних планів Він підкрес-
лював, що партія повинна скористатися всією куль-
турою, яку нагромадило людство, і з цією метою по-
ставити «буржуазних спеціалістів» собі на службу.

Важливим напрямом культурного будівництва в
роки непу була ліквідація неписьменності населен-
ня В грудні 1919 р в Роси з'явився декрет про
ліквідацію неписьменності, в якому підкреслювало-
ся, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не
вміє читати і писати, зобов'язане навчатися грамоті
російською або рідною мовою — за бажанням У
травні 1921 р аналогічну постанову ухвалив Рад-
нарком УСРР

В галузі народної освіти у 1924 р було постав-
лено завдання розпочати підготовку до запровад-
ження чотирирічного обов'язкового початкового
навчання дітей У містах це завдання було викона-
не, в основному, за кілька років Проте в цілому по
Україні у 1927/28 навчальному році поза школою
ще залишалося близько 35% дітей шкільного віку
Шкільний перепис, проведений у грудні 1927
р, показав, що серед учителів 22,9% мали вищу
або середню спеціальну освіту Решта закінчила
тільки середню або навіть початкову школу Отже,
проблема вчительських кадрів була найгострішою
Вона розв'язувалася шляхом істотного збільшення
кількості педагогічних інститутів і технікумів, ско-
рочення строків навчання в них, зростання системи
курсового навчання

Радянська держава, як і кожна інша, потребу-
вала мільйонів спеціалістів Будучи класовою за
своєю природою, вона з підозрою ставилася до
«буржуазних спеціалістів », але мирилася з ними в
силу необхідності Разом з тим, своїм найго-
ловнішим у сфері культури завданням державна
партія ставила прискорену підготовку спеціалістів
робітничого походження

Для вихідців з робітничого класу було відкрито
«зелену вулицю» при вступі до вищих навчальних
закладів Від абітурієнтів відповідного соціального
походження не вимагалося ні свідоцтва про

275

Історія України

закінчення середньої школи, ні вступних іспитів
Але полегшені правила прийому не розв'язували
проблему оробітничення вищої школи від студентів
вимагалися знання Тому при вузах стали виникати
робітничі факультети На робітфаки відряджалися
комсомольці і комуністи, члени комнезамів, черво-
ноармійці Робітфаківці забезпечувалися гуртожит-
ками, їм виплачувалися стипендії

Після ліквідації (з 1920 р ) університетів нау-
кові дослідження в УСРР зосередилися переважно
в установах Української Академії наук Установчі
збори УАН відбулися у листопаді 1918 р Очолив
Українську Академію наук великий вчений, осново-
положник геохімії, біогеохімії та радіогеології
В Вернадський

У зв'язку з відмовою у КВІТНІ 1921 р В Вер-
надського від своїх обов'язків президентом УАН
було обрано колишнього міністра науки і культури в
уряді гетьмана П Скоропадського, одного з
провідних організаторів української академічної
науки М Василенка У червні 1921 р уряд УСРР
схвалив положення, згідно з яким Академія визна-
валася найвищою науковою державною установою
республіки Після укладення Ризького миру з
Польщею стало ясно, що Україну, як і до революції
1917 — 1918 рр, перетинатиме державний кордон
Тому УАН назвали Всеукраїнською Академією на-
ук Такою назвою декларувався намір об'єднати в
рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї
України

Відносини ВУАН з керівництвом радянської
України були напруженими, оскільки вчені не бажа-
ли коритися диктату Зв'язки зі західноукраїнськи-
ми вченими швидко зійшли нанівець, тому що
СРСР відгородився від оточуючого світу
«залізною завісою» Власті не визнали повнова-
жень М Василенка, і в березні 1922 р вченим до-
велося провести перевибори Президентом обрали
найстаршого серед академіків О Левицького Не-
забаром, однак, його смерть знову поставила ака-
деміків перед необхідністю виборів У травні 1922
р президентом став В Липський На цій посаді він
залишався до 1928 р

20-і рр характеризувалися бурхливим розвит-
ком української літератури та мистецтва Великою
популярністю користувалися твори прозаїків І Ми-
китенка, М Хвильового, А Шияна, Ю Яновсько-
го, поетів М Бажана, В Сосюри, М Рильського,
П Тичини, драматургів І Кочерги, М Куліша та ін
У галузі образотворчого мистецтва плідно працю-
вали М Бойчук, Ф Кричевський, М Нарбут,

А Петрицький, М Самокиш, в музичному мис-
тецтві — ГВерьовка, М Вериківський, П Козиць-
кий, Б Лятошинський, Л Ревуцький Здобули виз-
нання театральні колективи «Березіль» на чолі з

Курбасом, їм І Франка під керівництвом Г Юри
тощо Творчість українських митців мала великий
вплив на піднесення національної самосвідомості
народу

У середині 20-х рр інтелігенція республіки при-
близно на третину складалася з нових людей Інте-
лектуальний і навіть освітній рівень нового попов-
нення істотно поступався дорадянській інтелігенції
Серед нових кадрів було багато так званих «вису-
ванців» пролетарського походження без спеціальної
підготовки В своїй управлінській діяльності вони
змушені були спиратися на консультації дипломова-
них спеціалістів

Росіяни переважали серед висококваліфікованої
технічної, наукової і викладацької інтелігенції, а
євреї — у медицині та мистецтві Ці співвідношен-
ня були властиві національній структурі інтелігенції

в попередній період Разом з тим завдяки політиці
українізації відбулися істотні зрушення в бік підви-
щення питомої ваги українців у складі керівного
персоналу, особливо в сільській місцевості Перева-
га українців у складі представників культури й
освіти пояснювалася великим їх відсотком серед
найбільш масової категорії спеціалістів цієї галузі
— вчителів, особливо сільських По групі
технічних спеціалістів українці переважали серед
агрономів, лісничих, у нижчих технічних спеціаль-
ностях В цілому питома вага українців ще не
відповідала їх частці у складі всього населення

Відмова від
нової

економічної політики

моменту першої публікації в газеті «Прав
да» стаття В Леніна «Про кооперацію» пе
ребувала в центрі пропагандистських зусиль

партійного апарату Про колективізацію, тобто
відчуження селянської власності у колективні гос-
подарства, на XII і XIII з'їздах РКП(б) навіть і не
згадувалося Зате на кожному партійному з'їзді, на
всіх конференціях і пленумах ЦК КП(б)У стави-
лося питання про розвиток кооперації 3 бюджет-
них ресурсів на кооперативне будівництво виділя-
лися великі кошти

Не дивно, що швидко розвивалися всі види коо-
перації, зокрема сільськогосподарської — машин-

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

но-тракторні, тваринницькі, цукробурякові та інші
товариства До кінця 20-х рр у сільгоспкооперацно
було залучено понад половину селянських госпо-
дарств України Всіма видами кооперації, включаю-
чи споживчу, охоплювалося 85% господарств Од-
нак партапарат.який поступово прибирав до рук
Сталін, не прагнув будувати незнаний йому коопе-
ративний соціалізм У квітні 1925 р відбулася XIV
конференція РКП(б) На ній з доповіддю про коо-
перацію виступив О Риков, до якого перейшла по-
сада голови Раднаркому після смерті В Леніна у
січні 1924 р Та хоча він наполегливо пропагував ос-
новну ідею ленінської статті про тотожність зро-
стання кооперації зростанню соціалізму, у відреда-
говану генсеком резолюцію вона не увійшла Однак
забуте гасло колективізації у резолюції по доповіді
Рикова знову з'явилося у вигляді такої обережної
ремарки «Колективізації сільського господарства
необхідно приділяти більше уваги, ніж це робилося
досі»

Сталін міг замовчувати або спотворювати про-
позиції та ідеї, висловленні в останніх листах і стат-
тях засновника партії, але ніколи прямо не виступав
проти них Такої потреби й не було Варто лише бу-
ло пропагувати попередні, повні ентузіазму вислов-
лювання Леніна про колективізацію, механічно
пов'язуючи їх з кооперативним планом, тобто, ігно-
рувати якісну відмінність колгоспів як ланки нето-
варної комуністичної економіки і кооперативів, що
не могли існувати поза ринковою економікою Саме
в цей час з'явилося словосполучення «колгоспно-
кооперативна форма власності», яке об'єднувало в
собі несумісні одна з одною форми власності

1926 р з ініціативи Сталіна в ЦК парти було
утворено комісію, яка вивчала становище існуючих
колгоспів і радгоспів Комісія рекомендувала поси-
лити сприяння держави розвиткові «соціалістично-
го землеробства» у формі податкових пільг і прямої
матеріальної допомоги Запроваджені заходи
справді стимулювали появу нових колгоспів В Ук-
раїні їх кількість збільшилася з 5454 у жовтні 1925
р до 12042 на початку жовтня 1928 р Однак ос-
новна частина бідноти, не кажучи вже про серед-
няків, не поспішала змінювати свій життєвий уклад
Восени 1928 р бу\о колективізовано менш як 4%
площі селянського землекористування

У дискусії, що передува\а XV з'їзду ВКП(б),
опозиціонери виступа\и на захист гасла
«надіндустріалізаци» Засудивши це гасло,
помтбюро ЦК не збиралося відмов \ятися від вико-
ристання монопольного становища держави як ви-

робника промтоварів і споживача сільгосптоварш
У директиви з'їзду для складання першого
п'ятирічного плану розвитку народного господарст-
ва на 1928/29 — 1932/33 рр було закладено
принципове рішення про використання «ножниць
цін»

Оскільки заготівельні ціни були занижені, селя-
ни не повезли хліб на ринок Держава негайно
відчула гостру нестачу хліба для постачання міст,
новобудов і армії Різко зменшилося вивезення зер-
на, яке давало валюту для закупівлі імпортної
техніки

У попередні роки з хлібозаготівельної кризи ви-
ходили ринковим шляхом підвищували ціни на хліб
і тим самим — платоспроможний попит селянства
на фабрично-заводські товари Ринок підправляв у
бік зниження директивно встановлювані державою
темпи індустріалізації Проте Сталін та його одно-
думці вирішили скористатися шляхом, який більшо-
вики торували у 1918 — 1920 рр примусити селян
здавати хліб за невигідними їм цінами під загрозою
штрафних санкцій аж до конфіскації майна Ще в
грудні 1927 р на XV з'їзді ВКП(б) генсек гостро
критикував ідею «надіндустріалізацн, з якою вис-
тупали його політичні опоненти Як тільки опо-
зиціонери опинилися поза лавами парти, він одразу
перестав захищати селян і сам став найзавзятішим
» надіндустріалізатором

Пропагандистську кампанію на користь кол-
госпів партія зустріла з цілковитим схваленням На
підтримку селян пролунало кілька голосів, зокрема
бухарінський Будучи з 1918 р прибічником швид-
кої реалізації комуністичної доктрини, М Бухарін
після 1921 р зрозумів небезпеку боротьби з ринком
і прагнув поглиблювати нову економічну політику
Він заявляв про воєнно-комуністичну переоцінку
ролі колгоспів, про те, що забувають ленінську кон-
цепцію кооперування, коли визнають колгоспи сто-
вповою дорогою до соціалізму

Коли спалахнула заготівельна криза, в сільську
місцевість поїхали «вибивати хліб тисячі партійних
працівників, у тому числі члени політбюро ЦК
ВКП(б) Сталін виїхав у січні 1928 р в Сибір Там
він показав, як треба боротися за хліб Цілком при-
родна поведінка товаровиробників на ринку була
оголошена „хлібним страйком“, тобто свідомим са-
ботажем політики індустріалізації Проти „кур-
кумв“ вживалися надзвичайні заходи — тюремне
ув'язнення, депортація у віддалені райони частко-
ва або повна конфіскація майна (»розкуркулення")

Усі перелічені методи були використані в Ук-

277

Концепція
планової економіки

е підлягало сумніву, що управління «ко-
мандними висотами» економіки могло
здійснюватися за наявності певного плану.

Однак щодо його характеру єдності думок не існу-
вало. Так звані «генетики» вважали, що планові
завдання повинні бути прогнозними і виходити з
об'єктивних реальностей ринку. Навпаки, «телео-
логи» бачили у плануванні постановку директивної
мети, до якої треба було йти, незважаючи на будь-
які перешкоди.

Поки тривав неп, державна партія не перешкод-
жала «генетикам». Розглядаючи, наприклад, пром-
план УСРР на 1924/25 p., політбюро ЦК
КП(б)У в лютому 1925 р. прийняло таку резо-
люцію: «Вважати, що промплан, після того як він
буде затверджений вищими державними органами,
повинен розглядатися не як строго закінчена дирек-
тива, яка не допускає жодних змін, а як загальна
вказівка напряму і форм здорового розвитку про-
мисловості, яка може і повинна корегуватися
відповідно до змін загальної господарської кон'юк-
тури».

Однак у грудні 1927 p. XV з'їзд ВКП(б) про-
голосив пріоритет державного плану над ринком. У
доповіді Сталіна з'явилася повторювана потім во-
люнтаристська формула: наші плани — це не пла-
ни-прогнози, а плани-директиви. У з'їздівських ди-
рективах для складання першого п'ятирічного пла-
ну передбачалося знищити товарно грошові відно-
сини у найближчому майбутньому. Йшлося про те,
що товарообіг поступово перетворюватиметься на
продуктообмін, а торговельний апарат поступиться
місцем апарату «соціалістичного розподілу про-
дуктів».

У директивах для розробки першого п'ятирічно-
го плану XV з'їзд накреслював надзвичайно висо-
кий, 19% щорічний приріст промислової продукції.
Під час розробки п'ятирічки директивні темпи зро-
стали ще більше, посилюючи розбалансованість на-
родного господарства. Було створено два варіанти
плану — відправний із середньорічним темпом
промислового зростання у 18% і більш напруже-
ний, який назвали «оптимальним», — до 22%. У
квітні 1929 p. XVI конференція ВКП(б) схвалила
оптимальний варіант.

Дифірамби на честь перспективного планування
розійшлися з практикою. Фактично перша
п'ятирічка виконувалася за сумою річних планів, які

Історія У краї ни

раїні. Завдяки цьому з українських селян за січень
— лютий 1928 р. вдалося вичавити 70 млн. пудів
хліба. Однак тверезо мислячі працівники розуміли,
що надзвичайні заходи не врятують справи.

Прагнучи стабілізувати становище, О.Риков
поставив питання про імпорт хліба. На політбюро
ЦК ВКП(б) йому заявили, що валюта потрібна
для індустріалізації. Коли голова Раднаркому до-
мовився про закупівлю хліба в кредит на пільгових
умовах, йому не дозволили й цього. Противники
непу розраховували на те, що чим гірше стане про-
довольче постачання, тим простіше буде відмовити-
ся від ринкових закупівель хліба і перейти до
реквізиційного принципу у взаємовідносинах із се-
лянами.

Сталін розумів, що надзвичайні заходи, за до-
помогою яких подолали хлібозаготівельну кризу,
придатні тільки як короткотривалий захід для вилу-
чення готової продукції. Ніхто не зміг би змусити
селян-власників постійно, з року в рік вирощувати
товарне зерно не на продаж, а для держави. Щоб
відсікти селян від ринку і змусити їх сіяти стільки,
скільки потребувала держава, їх спочатку треба бу-
ло позбавити власності, тобто колективізувати.

Агресивна по відношенню до селянства соціаль-
но-економічна політика державної партії визнача-
лася, звичайно, більш глибинними причинами, ніж
погляди тих або інших керівників. Справа в тому,
що комплекс заходів, який окреслюється поняттям
«нова економічна політика», не ніс у собі ме-
ханізмів, здатних підтримувати господарську
«змичку» міста і села. Розвиток непу міг благотвор-
но вплинути на сільське господарство, але був не-
здатний забезпечити матеріальну базу для
індустріалізації країни. Будучи відірваною від рин-
ку, націоналізована промисловість не могла стати
ефективною. Так званий «госпрозрахунок» не
заміняв їй вільного розвитку в умовах ринку. Як
тільки склалися об'єктивні умови для
індустріалізації, треба було змінювати економічну
політику: або приватизувати промисловість,
відмовляючись від самої ідеї «командних висот та
економічної влади, або одержавити сільське госпо-
дарство шляхом колективізації селянських засобів
виробництва.

У державній партії перемогли сили, які стояли
за збереження диктатури в економічному і політич-
ному житті. В нових історичних умовах вони поча-
ли готуватися до повторної спроби побудувати по-
заринкову економіку.

278

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

мали небагато спільних рис із затвердженим
п'ятирічним планом. Як директивний документ
п ятирічний план у його остаточній формі виявився
непотрібним. Поки його розробляли, в щорічні кон-
трольні цифри розвитку народного господарства
вносилися все нові й нові корективи в бік підвищен-
ня темпів.

Надзвичайні заходи та їх переростання в
політику комуністичного штурму зустріли опір з бо-
ку М.Бухаріна, О.Рикова і М.Томського. Два ос-
танні були членами політбюро ЦК РКП(б) з 1922
p., Бухарін — з 1924 р. Позиція цих авторитетних
політиків розглядалася як ухил вправо. Завдавши
поразки групі Бухаріна, сталінці розпочали з трав-
ня 1929 р. чистку партії, яка тривала рік. Вичища-
лися усі, хто солідаризувався з „правим ухилом“.

Влітку 1928 р. Сталін забрав Кагановича з Ук-
раїни в центральний партійний апарат. Українським
генсеком став С.Косіор. Як Петровський і Чубар,
Косіор із шкіри пнувся, аби догодити Сталіну.

Індустріальна гонка

і ерший рік першої п'ятирічки розпочався з
жовтня 1928 р. Країна вступала в
п'ятирічку непомітно. 1928/29 госпо-
дарський рік мало відрізнявся від попередніх. Та
наприкінці 1929 р. керівництво ВКП(б) круто по-
вернуло кермо державного корабля. Поворот в еко-
номічній політиці характеризувався примусовою
продрозкладкою, забороною торгівлі, запровад-
женням карткової системи постачання міського на-
селення, інфляційним випуском паперових грошей,
експропріацією (»розкуркуленням') найза-
можніших селянських господарств і примусовим
об єднанням власності усіх інших категорій селян-
ства у колективних господарствах. Політика в га-
лузі промисловості характеризувалася поверненням
до системи главкізму, тобто, гіпертрофованою цен-
тралізацією управління.

Трестівський госпрозрахунок, який охоплював
головним чином сферу управління, замінили гос-
прозрахунком підприємств. 5 грудня 1929 р. ЦК
ВКП(б) прийняв постанову «Про реорганізацію
управління промисловістю», якій судилося відіграти
ключову роль в утвердженні економіки командного
типу. Підприємства, а не трести, як раніше, оголо-
шувалися основною ланкою управління.

Самостійні підприємства не дістали прав, якими
користувалися колишні госпрозрахункові трести.
Велика промисловість перейшла у розпорядження

загальносоюзних наркоматів, наділених не менши-
ми повноваженнями, ніж главки ВРНГ і УРНГ
періоду грамадянської війни. Вони здійснювали
управління бюрократичними методами. Сама Вища
Рада народного господарства та її український
філіал перетворилися в січні 1932 р. в народний
комісаріат важкої промисловості (наркомваж-
пром). Підприємства харчової промисловості ще в
1930 р. були підпорядковані наркомату постачання.
Підприємства легкої та лісової промисловості
виділилися в окремі наркомати.

Продиктований генсеком темп зростання про-
мислового виробництва був величезним — 37,7% (
у середньому за три роки, починаючи з другого ро-
ку п'ятирічки). Та ці темпи залишилися на папері,
хоча промисловість безперебійно одержувала
потрібне фінансування. Навіть офіційні статистичні
дані показують, що середньорічний темп промисло-
вого зростання за роки п'ятирічки (крім першого)
становив тільки 15,7%, тобто, менше передбачува-
ного директивами XV з'їзду ВКП(б). Слід взяти
до уваги, що офіційні дані внаслідок інфляції і по-
вторного обрахунку валової продукції завищені.

Індустріальна гонка призводила до істотного
обмеження добробуту трудящих. Економічні труд-
нощі (завжди підкреслювалося: тимчасові) оголо-
шувалися органами пропаганди неминучими й
цілком природними. Опір лівацькому насиллю над
економікою розглядався як небезпечний опор-
тунізм. В офіційних документах державної партії
положення про необхідність нещадного викорін-
ення «опортунізму» стало загальновживаним. Це
безпосередньо свідчить про те, що крутий поворот
в економічній політиці далеко не всі зустріли з ен-
тузіазмом.

Вже з 1928 р. Сталін розпочав штучно відрод-
жувати властиве громадянській війні протистояння
соціальних сил. Щоб прокласти дорогу непопу-
лярній політиці, ДПУ стало розкручувати маховик
репресій. Політична термінологія доби другого ко-
муністичного штурму збагатилася новим містким
поняттям: «шкідник». Після «шахтинської справи»
в Донбасі, яка пройшла у 1928 р. і започаткувала
по-державному організоване цькування спеціалістів
з дореволюційними дипломами, в суспільстві свідо-
мо створювалася атмосфера масового психозу щодо
«шкідництва».

Запровадження карткової системи постачання
робітників і службовців не дозволяло використати
зароблені гроші на придбання товарів понад гаран-
тований картками мінімум. У кваліфікованих

279

/сторін Украї ни

робітників «отоварювалося» за картками не більше
чверті заробітної плати Отже, економічні можли-
вості стимулювати зростання продуктивності праці
дорівнювали нулю Натомість величезні зусилля
вживалися з метою налагодити моральне стимулю-
вання праці, головним чином через організацію ма-
сового виробничого змагання

В останні дні 1917 р В Ленін написав статтю
«Як організувати змагання'1» Очевидно, вона не
задовольнила автора, бо залишалася неопублікова-
ною 20 січня 1929 р газета «Правда» вмістила іі,
а партійні організації дістали завдання «підняти ма-
си» Ініціативу в розгортанні «соціалістичного зма-
гання» віддали в руки донецьким шахтарям 31
січня шахти «Центральна» і «Північна» тресту
«Артемвугілля» уклали перший договір 9 травня
того ж року ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про
соціалістичне змагання фабрик і заводів» У ній за-
значалося, що змагання, яке почалося, повинно ста-
ти не епізодичною кампанією, а постійним методом
роботи Організація його покладалася на
профспілки, а загальне керівництво — на партію

Цій постанові судилося довге життя Майже до
кінця свого перебування при владі партапарат на-
давав великого значення зашкарублим ритуальним
процедурам, чекаючи від них виробничої віддачі Та
в першій п'ятирічці робітничі маси зустріли ідею
змагання з ентузіазмом

Навесні і влітку 1929 р голова ВРНГ СРСР
В Куйбишев підготував нові поправки до гранично
напруженого за всіма параметрами річного плану
Йшлося про додаткові завдання ряду галузей важ-
кої промисловості Нові поправки були запровад-
жені в життя спеціальними постановами партії, яка
вже безпосередньо, а не через радянські або госпо-
дарські органи почала втручатися у розв'язання
економічних, технічних і технологічних проблем

Капіталовкладення в основні промислово-ви-
робничі фонди України зросли з 438 млн крб у
1929 до 743 млн у 1930, 997 млн у 1931 р і до
1229 млн крб у 1932 р (у порівняних цінах 1928
р ) 3 1930 р у промисловості освоювалося не мен-
ше коштів, ніж за всі попередні роки мирного
будівництва разом узяті (в 1921—1928 рр — 761
млн крб ) Така фінансова злива дала можливість за
чотири роки (1929—1932) подвоїти виробничі по-
тужності великої промисловості

Однією з перших в Україні почала будуватися
Штерівська ДРЕС Перша її черга потужністю 20
тис квт стала до ладу восени 1926 р У 1931 р
найбільша електростанція Донбасу досягла потуж-

ності 157 тис квт Тоді ж почав працювати перший
турбогенератор Зуївської ДРЕС потужністю 50
тис квт Через рік будівельники ввели до ладу ще
два агрегати, в результаті чого потужність електро-
станції зросла до 150 тис квт

Символу радянської індустріалізації був
Дніпрогес Його почали будувати навесні 1927 р
Кожний з п'яти турбогенераторів першої черги, які
поставляла американська фірма «Дженерал елек-
трик», мав потужність 62 тис квт Фірма заявила,
що турбіни та генератори для Дніпрогесу є іі найви-
щим виробничим досягненням, яке перевищує най-
досконаліші здобутки світової техніки У жовтні
1932 р, коли перша черга електростанції стала до
ладу, будівельники почали монтаж шостого генера-
тора

Питома вага капіталовкладень у вуглевидобуток
Донбасу скоротилася за п'ятирічку вдвоє порівняно
з 20-ми рр Однак в абсолютному вимірі кошти
вдвоє зросли Це дало можливість здати в експлуа-
тацію 53 великі шахти У вуглевидобутку відбувся
перехід до нових знарядь праці кайло й обушок по-
ступилися місцем врубовим машинам і відбійним
молоткам Менш вагомими виявилися успіхи в ме-
ханізації транспортування вугілля До кінця 1932 р
в Донбасі було видобуто 156 млн т вугілля проти
передбачуваних п'ятирічним планом 204 млн т
Дефіцит вугілля болісно позначався на промисло-
вості і залізничному транспорті Різко скоротилося
використання вугілля для побутових потреб

У металургію пішла чверть капіталовкладень
які були в розпорядженні промисловості Майже
половину цих величезних коштів поглинуло
будівництво трьох заводів повного циклу — «За-
поріжсталі», «Криворіжсталі» і «АзовсталГ' Завод
інструментальних сталей, який перебував спочатку
у складі Запорізького металурпйного комбінату,
пізніше став самостійним підприємством під на-
звою „Дніпроспецсталь“ 3 його побудовою восени
1932 р в Україні з'явилася електрометалургія

Нові потужності в металурги вводилися до ладу
і освоювалися з великими труднощами Проблема
металу виявилася ще гострішою, ніж вугілля Ви-
плавку чавуну в Україні треба було збільшити з 2,4
млн т у 1923 р до 6,6 млн у 1932/33 р Фактич-
но виплавили у 1932 р 3,9 млн т (тобто 59% від
плану)

Обсяг виробництва у машинобудуванні і мета-
лообробці за першу п'ятирічку зріс у 4,5 раза За
освоєними капіталовкладеннями машинобудування
поступалося металурги, але за кількістю створених

280

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

робочих місць перевищило інші галузі Серед ново-
збудованих або докорінно реконструйованих
підприємств виділялися Харківський тракторний
завод, комбайновий завод „Комунар“ у Запоріжжі,
Луганський паровозобудівний завод, кіровоградсь-
кий завод „Червона зірка“, київський завод
»Ленінська кузня", Харківський електромеханіч-
ний завод

У хімічній промисловості України були збудо-
вані Донсода, Рубіжанський комбінат, Горлівський
азотнотуковий завод, ряд коксохімзаводів Менш
інтенсивно розвивалися легка і харчова проми-
словість

Форсована індустріалізація призвела до карди-
нальних змін у складі робітничого класу У великій
промисловості України на початку 1929 р працю-
вало 690 тис робітників, а наприкінці 1932 р —
1275 тис, тобто майже вдвоє більше Більше поло-
вини приросту робітників забезпечило село У
складі працюючих на виробництві майже вдвоє
зросла питома вага жінок Нове поповнення робіт-
ників складалося, в основному, з молоді

Технічні зрушення, якими супроводжувався
розвиток промисловості, вимагали прискореної
підготовки кваліфікованих робітників Щоб не
уповільнити темпів, було прийнято рішення готува-
ти кадри безпосередньо на виробництві Це при-
зводило до поламок устаткування Почастішали
авари, різко попршилася якість продукції Щоб
зменшити масштаби втрат, було вирішено до нав-
чання новачків підключити найбільш кваліфікова-
них ветеранів

Робітники повірили урядові, який вимагав
«підтягнути пояси» на певний час, щоб побудувати
фундамент соціалістичної економіки На відміну від
епохи громадянської війни, коли мобілізаційні мож-
ливості командної економіки були спрямовані на ви-
живання політичного режиму (зокрема, на створен-
ня п'ятимільйонної регулярної армії), у новій ситу-
ації вони успішно використовувалися для потреб
технічного переозброєння важкої індустрії

Та якщо співставляти результати індустріальної
гонки із затвердженими завданнями, доводиться
констатувати провал багатьох проектів і п'ятирічно-
го плану в цілому На початку 1933 р Сталін ого-
лосив про дострокове виконання п'ятирічки за 4 ро-
ки і 3 місяці (тобто до кінця 1932 р ) 1933 р став
розглядатися як перший рік другої п'ятирічки
Підтримувана державною статистикою легенда про
дострокове виконання п'ятирічки міцно трималася в
історичній літературі При співставленні натураль-

них показників першого п ятирічного плану з обся-
гом виробництва у 1932 р виявляється, однак, що
виконати п ятирічку не вдалося по переважній
більшості позицій 3 деяких видів продукції, особ-
ливо легкої, харчової і хімічної промисловості, за-
твердженого обсягу виробництва взагалі не досягли
у довоєнний час І все-таки слід взяти до уваги, що
невиконання поставлених завдань було ніби запро-
грамоване самим підходом до планування Цей
підхід — ставити неможливі для виконання цілі
(добиваючись все-таки виконання під загрозою
найжорстокіших кар) Сталін називав «підхльосту-
ванням» країни

Чудові мобілізаційні властивості директивного
планування були єдиною перевагою економіки ко-
мандного типу порівняно з ринковою Друга після
Леніна спроба вийти за рамки «стихії ринку» і по-
будувати народногосподарську систему без товар-
но-грошових відносин закінчилася так само, як і
перша економічною катастрофою Постраждали не
структури тоталітарної держави, а суспільство І
найбільше — неорганізована й політично безпорад-
на частина суспільства багатомільйонне селянство

Знищення класу
селян-власників

"" «Ч елянин-власник, або, як стали казати в ті ча-
си, одноосібник, був незручною і небажаною
— фігурою для партійно-державного апарату,

який від імені народу розпоряджався проми-
словістю Держава не могла забезпечити приско-
рені темпи індустріалізації, коли мала справу з
мільйонами власників-одноосібників Коли почи-
нався сильний податковий або ціновий тиск, селя-
нин, ніби равлик, ховався у власному господарстві
Маючи певний мінімум засобів виробництва, він
мало залежав від державних структур Доки селя-
нин сам вирішував, що йому сіяти і що відвозити на
ринок, від нього залежала держава, якій треба було
нагодувати міста й армію Ось чому під машкарою
турботи про піднесення добробуту сільського насе-
лення державна партія хотіла створити на селі
замість неконтрольованих індивідуальних госпо-
дарств велике виробництво Причому обов'язково у
формі комуни, в гіршому разі — артілі Тобто, у ви-
гляді колективного господарства з повним або част-
ковим відчуженням селянської власності Саме за
цими формами великого виробництва закріпилося
скорочення „колгосп“ Колективне господарство у
формі кооперативу ринкового типу, в якому селянин

281

Історія У краї ни

залишався власником засобів виробництва, не ціка-
вило апарат

Апаратник бажав мати справу з селянином-кол-
госпником, соціальна природа якого, як підкреслю-
валося у партійних документах, переставала бути
»дрібнобуржуазною" Справді, колгоспник — це
вже не селянин у традиційному значенні слова Він
був зобов'язаний підкорятися безпосередньому на-
чальству — бригадиру і голові колгоспу, від яких
залежав у всьому Ці посадові особи в свою чергу
перебували у цілковитій персональній залежності
від районної «трійки' — секретаря райкому партії,
голови райвиконкому і начальника ДПУ Ця всемо-
гутня ' трійка просувала колгоспних і сільських
функціонерів, якщо вони добре виконували свої
функції, по ієрархічно побудованій апаратній дра-
бині Коли ж вона мала претензії до апаратників, то
оголошувала їм догани, виключала з партії, запро-
торювала в концтабори і тюрми, розстрілювала
Маючи таку систему „виробничих відносин“, дер-
жава позбувалася попередніх проблем з хлібоза-
готівлями Вже 1929 р обмолочений хліб прямо з
колгоспних ланів почали безперебійно вивозити на
державні зсипні пункти та елеватори

Задовго до прийняття офіційних постанов про
»всеосяжну колективізацію", вже під час подолан-
ня силовими засобами хлібозаготівельної кризи
1927/28 р, Сталін почав готуватися до акції, яку
потім назвав «революцією зверху», — відчуження
селян від власності Генсек розраховував здійснити
цю акцію по-воєнному, в стислі строки В Україні
органи ДПУ і міліція звертали особливу увагу на
те, щоб вилучити у сільській місцевості вогнепаль-
ну зброю, сховану з часів світової, національно-
визвольної і громадянської воєн Поодинокі спроби
утворення селянських спілок та інших неконтрольо-
ваних організацій нещадно придушувалися Партія
знову на повний голос заговорила про «куркульсь-
ку небезпеку і відверто поставила в центрі аграр-
ної політики нацьковування пролетарських і напів-
пролетарських елементів села на селян-власників
Напередодні „всеосяжної колективізації“ селяни
мали залишатися роз'єднаними й беззбройними

В листопаді 1929 р зібрався пленум ЦК
ВКП(б), присвячений „соціалістичним перетво-
ренням“ у сільському господарстві Пленум визнав
недостатніми накреслені XV з їздом партії темпи
колективізації (до 20% селянських посівів по
СРСР, до 24% — по Україні наприкінці
п'ятирічки) і проголосив перехід до суцільної ко-
лективізації

Пленум спеціально заслухав і обговорив до-
повідь Косюра „Про сільське господарство України
і про роботу на селі“ У прийнятій постанові
підкреслювалося, що республіка порівняно з інши-
ми репонами має більш розвинуту матеріально-
технічну базу для перетворень у сільському госпо-
дарстві, бо на її ланах працює близько третини
тракторного парку країни

На пленумі було вирішено утворити загальносо-
юзний наркомат землеробства Під керівництвом
новопризначеного наркома Я Яковлева відразу по-
чалося визначення практичних підходів до суцільної
колективізації Так з'явилася постанова ЦК
ВКП(б) від 5 січня 1930 р „Про темп колек-
тивізації і заходи допомоги держави колгоспному
будівництву“ Україну віднесли до регіонів, де ко-
лективізацію планувалося закінчити восени 1931 р
або навесні 1932р, тобто на півтора-два роки
раніше кінця п'ятирічки

27 грудня 1929 р Сталін виступив з промовою,
в якій поставив неіснуючу проблему „ліквідації кур-
кульства як класу“ Історик може визначити своє
ставлення до цієї проблеми взяттям у лапки самого
виразу Однак проблема була не тільки поставлена,
але й розв'язана Протягом кількох років величезні
зусилля й засоби радянської держави спрямовува-
лися на те, щоб економічно, а то й фізично нищити
мільйони „куркулів“

У середині 20-х рр слово „куркуль“ майже
зникло з офіційного словника, а партійний теоретик
М Бухарш навіть сформулював адресоване селянам
гасло „Збагачуйтесь1“ У цей дуже короткий період
партійно-державне керівництво всупереч вимогам
небагатьох опозиціонерів налагоджувало ринкову
змичку міста і села і сприяло зростанню продуктив-
них сил у приватновласницькому секторі сільського
господарства Як тільки згуртовані навколо генсека
партапаратники прийняли рішення відмовитися від
непу, „куркульська небезпека знову з'явилася в їх
лексиконі

Поворот до термінології часів громадянської
війни, так само як і перші процеси, організовані
ДПУ проти інтелігенції (“Промпартія», «Шах-
тинська справа» тощо), свідчив про заплановану
вже зміну політичного курсу Справа була зовсім не
в тому, що власті зненацька згадали про не-
обхідність співчувати біднякам, які визискувалися
більш багатими односельцями Під час зрівняльно-
го поділу землі і засобів виробництва у 1920—1923
рр власті винищили усіх глитаїв, які будували свій
добробут на експлуатації бідняків В заможну

282

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

верхівку селяни вже вибивалися, головним чином,
завдяки власній праці Експлуататорські тенденції
виявляла тільки держава маючи на руках
націоналізовану промисловість і працюючих у ній
робітників, вона не могла обійтися без «ножниць
цін» або завищених податків

Відомий метод протиставлення одних іншим (у
даному разі — «куркулів» біднякам), щоб справи-
тися з усіма, Сталін продемонстрував під час свого
відрядження до Сибіру в січні 1928 р Застосова-
ний ним «уральсько-сибірський» метод заготівель
грунтувався на принципі самообкладання, яким се-
ло розколювалося на групи за майновою ознакою
Кожному селу давали завдання на продаж хліба, а
доведення його «до двору' відбувалося за рішенням
сільських сходів Селян, які не виконували рішення
зборів, спочатку штрафували у п'ятикратному
розмірі вартості хліба, що підлягав здаванню, а
потім майно їх розпродувалося з торпв Частина
штрафу перераховувалася у фонди кооперування й
колективізації бідноти, щоб забезпечити корисливу
заінтересованість найменш заможних селян у про-
веденні в життя нових законів „Уральсько-
сибірський'' метод хлібозаготівель застосували в
Україні весною 1929 р Тоді було розпродано майно
18 тис господарств, оголошених куркульськими

Цей сталінський досвід став у пригоді, коли по-
чалася суцільна колективізація Щоб змусити селян
дати згоду на вступ до колгоспу, потрібно було по-
казати їм на конкретному прикладі, що станеться з
непокірливими Зрозуміло, що саме заможні селя-
ни опиралися колективізації найзапекліше їм було
що втрачати Втім, репресували й бідняків і навіть
наймитів, якщо вони виступали проти колгоспів
Метикуваті чиновники винайшли категорію
' підкуркульників“, до якої можна було віднести
найбідншюго бідняка

В другій половині січня 1930 р комісія політбю-
ро ЦК ВКП(б) під керівництвом В Молотова роз-
робила порядок розкуркулення Розкуркулювані
селяни поділялися на три категорії До першої
віднесли „учасників і організаторів антирадянських
виступів та терористичних актів“, які мали бути
ізольовані в тюрмах або концтаборах До другої ка-
тегорії потрапляли всі, хто здійснював „менш ак-
тивний опір“ їх разом із сім ями депортували у
віддалені північні райони країни У третій категорії
були ті, хто не чинив будь-якого опору їм надава-
лися зменшені земельні ділянки за межами кол-
госпних масивів

У постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р

»Про заходи у справі ліквідації куркульських гос-
подарств у районах суцільної колективізації", яку
підготувала молотовська комісія, визначалася кон-
кретна кількість селянських дворів, що підлягали
включенню до першої (52 тис ) і другої (112 тис )
категорій Чи стратегам партії заздалегідь було
відомо, скільки селян і в яких саме формах чинити-
муть опір майбутній кампанії розкуркуленняНі,
причини такої точності полягали в тому, що
партійне керівництво намагалось мати справу з кон-
трольованим прцесом Це була розкладка, тільки не
хліба, а людей

Оскільки Сталін планував здійснити колек-
тивізацію приблизно за рік, український генсек
пристосувався щодо строків до нього, а не до поста-
нови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р 24 лютого
цього року Косюр підписав інструктивний лист ЦК
КП(б)У до місцевих парторганізацій з лозунгом
«Степ треба цілком колективізувати за час весняної
посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930
р » Районні власті, що так бажали вислужитися пе-
ред начальством, іноді виявляли готовність до ще
більшого скорочення строків

Перша хвиля розкуркулювання тривала з другої
половини січня до початку березня 1930 р Вона
проводилася в 309 районах України, в яких налічу-
валося 2524 тис селянських господарств (із за-
гальної кількості 5054 тис господарств у 581 рай-
оні) За станом на 10 березня було розкуркулено
61887 господарств, тобто 2,5%

Партійно-державне керівництво пам'ятало, що
спроба насадження комун у 1919 р викликала ве-
личезне обурення селян (особливо в Україні) У
1930 р воно підійшло до селян обережніше В
офіційних документах проголошувалася колек-
тивізація в артільній формі, тобто, з середнім ступе-
нем відчуження власності колгоспникам залишали
присадибне господарство Однак у різних
інструкціях та вказівках, якими обставлялися
офіційні документи, артіль мала вигляд комуни
Починаючи з лютого 1930 р, коли було опубліко-
вано новий Примірний статут сільгоспартілі «як пе-
рехідної до комуни форми колгоспу» (саме так ста-
вилося питання в постанові ЦК ВКП(б) від 5
січня), колективізатори у масовому порядку почали
забирати в селян корів, дрібну худобу і навіть пти-
цю

Селяни стали на захист свого майна і почали чи-
нити шалений опір Політична напруженість у
сільській місцевості різко зросла Сталін визнав за
потрібне відступитися, публічно назвав ко-

283

Історія У краї ни

мунізацію села перегином і поклав відпові-
дальність за це на місцеві власті. Від цього часу
артіль перестала вважатися проміжною формою на
шляху до комуни і стала синонімом терміна «кол-
госп '. Було оголошено, що колективізація — спра-
ва добровільна.

До осені 1930 р. з колгоспів вийшла приблизно
половина селянських господарств, у тому числі всі
середняцькі. Восени почалася нова кампанія. Якщо
в першій панувало адміністративне примушення, то
в другій зробили наголос на оподаткуванні. Під
акомпанемент безперервних закликань про доб-
ровільність вступу до колгоспу одноосібники обкла-
далися колосальними податками, тоді як колгосп-
ники діставали податкові пільги. Штучно створе-
ний податково-пільговий перепад погнав селян на-
зад у колгоспи.

І все-таки, щоб підштовхнути селян, їм треба
було організувати показове розкуркулення, у тому
числі в районах, де воно вже відбувалося півроку
назад. Ніби на замовлення створилася ситуація, ко-
ли організатори колективізації повинні були точно
визначити: з яких ознак треба виходити, щоб вва-
жати селянина куркулем. Але теоретизуванням
ніхто не займався. На роль куркулів підібрали інші
кандидатури з числа більш заможних селян. Щоб
не ускладнювати кампанію розкуркулення зайвим
клопотом про розміщення селян у місцях прожи-

» Куркулька"
й «куркуленя»

вання, стали депортувати всіх репресованих.

У січні 1934 р. П.Постишев вказав, що в Ук-
раїні було розкуркулено під час суцільної колек-
тивізації близько 200 тис. селянських господарств.
Названа цифра підозріло співпадає з кількістю
куркульських господарств, яку подавали стати-
стичні органи 1927 р. За даними цієї ж статистики,
у 1928—1931 pp. зникло 352 тис. господарств. По-
різному склалася їх доля. Більшість внесли у про-
скрипційні списки розкуркулених, частина була
експропрійована шляхом продажу майна з торгів за
невиконання «зобов'язань» по хлібозаготівлях, за
несплату репресивних, дуже завищених податків,
за «немотивований забій власної худоби. Немало
селян самі розпродували майно, кидали землю і
виїжджали на новобудови.

Восени 1931 р. питома вага колгоспних дворів
серед селянських господарств дійшла до 67%. До
кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже
70% господарств з охопленням понад 80%
посівних площ.

Колективізовані посівні площі повинні були об-
роблятися за допомогою машин, які мала поставля-
ти держава. Якщо власність на відчужені засоби
виробництва вважалася колективною, то машинну
техніку держава залишала при собі, утворюючи ма-
шинно-тракторні станції (МТС). Наявність дер-
жавних МТС була засобом економічного контролю

284

над колгоспами, подібно до того як партійно-комсо-
мольська мережа, ДПУ, міліція і комнезами являли
собою засоби політичного контролю.

Мережа МТС швидко зростала. Починаючи з
жовтня 1930 р. і до кінця 1932 р. в Україні кожні
два дні з являлася нова машинно-тракторна
станція. Наприкінці 1932 р. діяли 592 МТС. Вони
обслуговували половину колгоспів, переважно ве-
ликих.

За поступку колгоспникам щодо присадибної
ділянки Сталін взяв реванш у колгоспів. Поставки
колгоспної продукції державі оголошувалися „пер-
шою заповіддю“. Продукція поставлялася, а не
продавалася, хоча держава сплачувала за неї сим-
волічні гроші. Розміри державних поставок зазда-
легідь не визначалися, а контрольне завдання, коли
ставало відомим, охоплювало майже весь урожай.
Щоб колгоспники не могли продати хліб на сторо-
ну, приватну торгівлю в 1930 р. заборонили.

Голод 1932—1933 pp.

родрозкладка у 1919—1920 pp. стягувала-
ся з індивідуальних господарств, і за-
готівельники не могли дійти до кожного з

мільйонів селянських дворів. Стягування продрозк-
ладки з колгоспів виявилося набагато легшою спра-
вою. Та коли колгоспники пересвідчилися, що
хлібозаготівельний план безрозмірний і для роз-
поділу по трудоднях майже нічого не залишається,
вони змушені були, щоб вижити, вдатися до відвер-
того саботажу „першої заповіді“. Трохи не в усіх
колгоспах стали приховувати від обліку справжні
розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб
перемолоти його вдруге.

В результаті цього хлібозаготівлі в колгоспах
проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р.
тривали аж до весни 1932-го. Заготівельники тоді
вимели у селян абсолютно все, у 44 районах Ук-
раїни розпочався повальний голод з численними
смертними випадками. Були зареєстровані факти
людоїдства. Голод припинився тільки влітку, з но-
вим урожаєм.

Через те, що технічна сторона стягування розк-
ладки у колгоспному селі відпала, Сталін привсе-
людно оголосив: зернова проблема в СРСР
успішно розв'язується. Виявилось, однак, що в
подібних економічних обставинах поведінка сільсь-
кого товаровиробника є схожою, незалежно від то-
го, чи він одноосібник, чи колгоспник. Змушені
працювати в громадському господарстві, колгосп-

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

ники тільки імітували працю. Абсолютна ма-
теріальна незаінтересованість призводила до коло-
сальних втрат. У газетних кореспонденціях
повідомлялося, що врожай 1932 р. в Україні видав-
ся багатим, але нікому з працюючих не потрібний і
гине на полях. Селяни заявляли: „Хай гине, все од-
но й це заберуть“.

У 1930—1931 pp. поставки колгоспної про-
дукції державі перебували на рекордно високому
рівні, але тільки тому, що з села висмоктували запа-
си. Багатьом у партії, які бачили грізне падіння про-
дуктивності у сільському господарстві, ставало зро-
зумілим, що треба змінювати відносини між колгос-
пами і державою. Під їх впливом 6 травня 1932 р.
з'явилася постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б),
якою запроваджувалася так звана „колгоспна
торгівля“, тобто, базарна торгівля за цінами, що
складалися на ринку. План хлібозаготівель по се-
лянському сектору (колгоспи та одноосібники) ско-
рочувався з тим, щоб приблизно п'яту частину кол-
госпної продукції селяни могли спрямовувати у
вільну торгівлю. Дозвіл її означав, що спроба нала-
годити плановий продуктообмін між містом і селом
була визнана, як і в 1921 p., неспроможною. Однак
на становищі в сільському господарстві ця постано-
ва не позначилася. Торгівля хлібом дозволялася
тільки після виконання хлібозаготівельного плану,
тобто, не раніше січня майбутнього (1933) року.

Сталін все-таки розраховував на те, що йому
вдасться змусити селян працювати в колективних
господарствах не під впливом матеріальної заінте-
ресованості, а під загрозою суворих кар. 7 серпня
1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли власноруч-
но написану ним постанову „Про охорону майна
державних підприємств, колгоспів і кооперативів та
про зміцнення суспільної (соціалістичної) влас-
ності“. Відповідно до цього законодавчого акта
розкрадання колгоспного майна каралося
розстрілом, а за „пом'якшуючих обставин“ — по-
збавленням волі на строк не менше 10 років. За
півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій
сім'ї, колгоспник діставав строк у концтаборах. У
народі цей драконівський акт охрестили „законом
про п'ять колосків“.

6 липня 1932 р. у Харкові відкрилася III конфе-
ренція КП(б)У. На порядок денний ставилася до-
повідь С.Косіора „Про підсумки весняної посівної
кампанії, про хлібозаготівельну та збиральну кам-
панії і про завдання організаційно-господарського
зміцнення колгоспів“. Скликання партконференції
напередодні жнив і обмеження порядку денного

Історія У краї ни

єдиним питанням було явищем безпрецедентним.
Присутність провідних діячів політбюро ЦК
ВКП(б) Л.Кагановича й В.Молотова теж свідчи-
ла про незвичайність ситуації.

Протягом січня — листопада 1930 р. селянсь-
кий сектор України віддав державі 400 млн. пудів
хліба, за відповідний період 1931 р. — 380 млн.
пудів. На конференції Молотов повідомив, що
РНК СРСР і ЦК ВКП(б) затвердили республіці
хлібопоставку з урожаю 1932 р. в розмірі 356 млн.
пудів.

Керівні працівники української партійної ор-
ганізації у своїх виступах підкреслювали, що не
крадіжки, а зростаючий параліч сільськогосподар-
ського виробництва під впливом продрозкладки
призводить до величезних втрат. П.Любченко вка-
зував, що під час збиральної кампанії 1931 р. було
втрачено від 100 до 150 млн. пудів зерна. За оцін-
кою С.Косіора, минулорічні втрати дорівнювали від
120 до 150 млн. пудів. Найбільш високу цифру
втрат навів М.Скрипник—до 200 млн. пудів. Вка-
зуючи на те, що селяни голодують, виступаючі ви-
словлювали сумнів у реальності хлібозаготівель-но-
го плану. Деградація виробництва поглиблювалася,
і втрати з урожаю 1932 р. мали б бути більшими.

Молотов не заперечував очевидних фактів голо-
дування селян. Проте причину становища, яке ста-
вало все більш трагічним, голова Раднаркому
СРСР вбачав не в розмірах хлібозаготівель, а в
»помилках, допущених під час хлібоздачі". Не було
й мови про органічну ваду самого принципу про-
дрозкладки, на якому грунтувалися відносини між
містом і селом.

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. пішли важче,
ніж будь-коли. З червня по жовтень 1932 р. з кол-
госпів та одноосібників вдалося вичавити тільки 136
млн. пудів хліба, з радгоспів — 20 млн. Тоді Сталін
направив в Україну хлібозаготівельну комісію на
чолі з Молотовим, яка мала надзвичайні повнова-
ження.

Початком роботи цього надзвичайного органу
слід вважати засідання політбюро ЦК КП(б)У від
30 жовтня 1932 р. Молотов поінформував при-
сутніх про нове зниження поставок для України —
на 70 млн. пудів. Встановлювалася остаточна циф-
ра в 282 млн. пудів, у тому числі по селянському

сектору — 261 (колгоспи — 224, одноосібники

37), а по радгоспах — 21 млн. пудів. Зменшені
плани вимагалося виконувати негайно. «Балачки
про відсутність зерна не бралися до уваги. Зрив за-
готівель пояснювався не відсутністю хліба, а

відсутністю боротьби за хліб.

З 1 листопада 1932 по 1 лютого 1933 р. моло-
товська комісія додатково „заготовила“ в Україні
105 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, ви-
лученого державою з урожаю 1932 p., дійшла до
261 млн. пудів. На початку 1933 р. практично в усіх
районах України запасів не залишалося, а треба бу-
ло ще дожити до нового врожаю.

Однак тільки конфіскацією зерна сталінський
емісар не обмежився. Під диктовку Молотова 18
листопада 1932 р.була прийнята постанова ЦК
КП(б)У, а 20 листопада — постанова РНК
УСРР з однаковими назвами „Про заходи до поси-
лення хлібозаготівель“. Місцеві власті зобов'язува-
лися організувати вилучення у колгоспів, одно-
осібників та робітників радгоспів хліба, розкраде-
ного під час косовиці, обмолоту і перевезення. Цей
зловісний пункт обох постанов на ділі означав, що
державна партія санкціонує проведення масових
обшуків з негайною конфіскацією наявних запасів,
бо відрізняти „украдене“ зерно від будь-якого
іншого ніхто не збирався. Ще зловіснішим був
пункт про натуральні штрафи м'ясом і картоплею.
Він означав тільки одне: терор голодом.

В усіх районах України, крім прикордонних, з
активною участю комнезамівців почалися подвірні
обшуки з конфіскацією у „боржників“ будь-яких
запасів їжі — сухарів, картоплі, сала.солінь, фрук-
тової сушні тощо. Забирали все продовольство,
приготовлене селянами до нового врожаю, і ті зали-
шалися без їжі, приречені на голодну смерть, бо не-
легальна ринкова торгівля ледь животіла.
Конфіскація продовольства подавалася як кара за
»куркульський саботаж" хлібозаготівель і здійсню-
валася цілком гласно, з висвітленням у газетах.

Державі був потрібний хліб, а не картопля чи
фруктова сушня. Коли вслід за хлібозаготівлями
почалася «заготівля» всього виявленого у се-
лянській садибі продовольства, можна з певністю
твердити: цим способом тоталітарна держава кара-
ла селян за небажання добросовісно працювати у
громадському господарстві. Терор голодом був, як і
експропріація заможного селянства, «виховним»
заходом. Зрозуміло, «виховувалися» тільки ті, хто
мав змогу вижити. 15 березня 1933 р. С.Косіор
підписав адресовану ЦК ВКП(б) доповідну за-
писку з інформацією про підготовку до весняної
сівби. В ній є страхітлива фраза, яка пояснює все:
«Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох
колгоспників уму-розуму, показує незадовільна
підготовка до сівби якраз в найбільш неблагополуч-

286

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

них районах». Український генсек під «неблагопо-
лучними районами» розумів місцевості з підвище-
ною кількістю смертей від голоду. Він бідкався, що
навіть голод не навчив багатьох селян сумлінно пра-
цювати на державу в колгоспі.

Сталін наказав ставитися до голодомору як до
неіснуючого явища. Навіть у стенографічних звітах
пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК
слово «голод» не згадувалося. Завіса мовчання над
конаючим українським селом ударемнила всі спро-
би допомоги з боку міжнародної громадськості, яка
дізналася про голод. Щоб перешкодити втечам го-
лодуючих за межі республіки, на її кордонах були
розміщені загороджувальні загони внутрішніх
військ. Бригади працівників ДПУ перевіряли у
поїздах багаж пасажирів і конфісковували продо-
вольство, яке селяни придбали за великі гроші або
обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місце-
востях, щоб привезти голодуючим сім'ям.

Смертність від голоду почалася вже у перший
місяць дій молотовської комісії. Починаючи з весни
1933 р. вона стала масовою. Майже всюди органи
ДПУ реєстрували випадки людоїдства і тру-
поїдства. Прагнучи врятувати від смерті хоча б
дітей, селяни везли їх у міста і залишали в устано-
вах, лікарнях, на вулицях.

Аналіз даних демографічної статистики 30-х pp.
свідчить про те, що прямі втрати населення України
від голоду в 1932 р. становили близько 150 тис. чо-
ловік. У 1933 р. голодною смертю загинуло від 3 до
3,5 млн. чоловік. Народжуваність у сільській місце-
вості в голодні роки знизилася на порядок. Повні
демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження
народжуваності, сягали в 1932—1934 pp. 5 млн.
чоловік.

Яке забарвлення мав геноцид — національне чи
соціальне? Є статистика органів загсу за 1933 р.
Вона неповна (реєстратори теж гинули від голоду),
але засвідчує, що смертність у містах мало відрізня-
лася від нормальної, тоді як в селах була потворно
високою. Національний розріз цієї статистики у
співставленні з розрізом по містах і селах свідчить,
що люди гинули залежно від місця проживання, а
не від національності. Звідси можна зробити вис-
новок: у межах України геноцид цілив своїм вістрям
не в українців як таких, а в сільське населення.

Та не все так просто. Керівників державної
партії важко визнати в усьому послідовними інтер-
націоналістами під час організації цього геноциду,
коли співставити методи роботи трьох надзвичай-
них хлібозаготівельних комісій. Восени 1932 р.

Сталін надіслав комісію під керівництвом П.Пос-
тишева в Поволжя і комісію на чолі з Л.Каганови-
чем — на Північний Кавказ. Вони мали такі самі
повноваження, як молотовська комісія в Україні.

Візитна картка геноциду — натуральні штрафи.
У Поволжі їх майже не було. Масштаби голоду в
цьому регіоні після хлібозаготівель з урожаю 1932
р. приблизно співпадають з масштабами голоду в
Україні після хлібозаготівель з урожаю 1931 р. Бу-
ла масова смертність, але кількість тих, хто загинув,
вимірювалася не мільйонами. Вона була на два по-
рядки меншою.

Інша картина — на Північному Кавказі. За да-
ними перепису 1926р., тут проживало більше З
млн. українців, у тому числі на Кубані — понад
900 тис. (62% всього населення), на Дону — до
500 тис. (44%). Найбільше постраждала від
комісії Кагановича саме Кубань. Методи геноциду
під виглядом заготівель тут не відрізнялися від ук-
раїнських. Та й організатор геноциду був той самий:

Голодомор...

287

Історія У краї ни

Каганович діяв в усьому південному регіоні Прямі
і посередні втрати населення Північного Кавказу
від голоду сягають за мільйон

Національна підкладка геноциду глухо виринає
у тексті постанови ЦК ВКП(б) і Раднаркому
СРСР по хлібозаготівлі від 14 грудня 1932 р
Керівники ВКП(б) не тільки торкнулися в ній ук-
раїнізації на Північному Кавказі, але й прийняли
ряд конкретних рішень з цього приводу Ук-
раїнізація майже половини районів Північного Кав-
казу була різко засуджена, а всі її здобутки за по-
передні десять років негайно ліквідовані Зокрема,
діловодство в установах переводилося на російську
мову «як більш зрозумілу для кубанців» Ліквідову-
валися українські школи

Підсумки

індустріалізації

Ж першій половині 1932 р було прийняте
* рішення припинити спроби будувати еко-
номіку, цілком позбавлену товарно-грошових
відносин Зрештою, перші кроки до відступу від
діючої програми РКП(б) 1919 р Сталін зробив
раніше Приступаючи у 1929 р до комуністичного
штурму, він залишив робітничому класу право най-
матися на роботу і звільнятися за власним бажан-
ням Пам'ять про шалений опір робітників
мілітарізацп праці у 1920 р була ще свіжою, і на-
строювати проти себе соціальну опору влади парт-
апарат не побажав Прагнучи зменшити селянський
опір колективізації генсек, як уже відзначалося,
відмовився у березні 1930 р від створення кол-
госпів у формі комун Тому збудована в першій
п'ятирічці командна економіка істотно відрізнялася
від комуністичного ідеалу, який більшовики пробу-
вали втілити у життя в 1918—1920 рр

Поряд з легалізацією продовольчого ринку під
благозвучною назвою «колгоспної торгівлі» були
прийняті рішення відмовитися від «підхльостуван-
ня» країни й різко знизити частку нагромадження в
національному доході На другу п'ятирічку пропо-
нувалися помірні середньорічні темпи зростання
промислової продукції — 13—14% У результаті
зникла гострота народногосподарських диспро-
порцій, стало можливим приділити увагу освоєнню
нової техніки, підготовці кваліфікованих кадрів

Стабілізація виробництва у промисловості була
досягнута приблизно за два роки Це дозволило
звернути увагу на матеріальне становище робітни-
чого класу, який тоталітарна держава експлуатува-

ла нещадніше, ніж дореволюційні капіталісти У
1935 р вирішили скасувати таке «завоювання», як
стелю у заробітках, яку робітники охрестили «виво-
дилівкою» Запроваджувалося правило скільки ви-
робив, стільки й заробив Інакше кажучи, заробітна
плата фіксувалася у певному відсотку до реального
виробітку Перехід від карткової системи розподілу
до вільного продажу товарів через магазини давав
змогу витратити додатково зароблені гроші Щоб
використати всі ці можливості для підвищення про-
дуктивності праці у промисловості, було вирішено
організувати новий робітничий почин Взірець ви-
магалося знайти знову-таки серед шахтарів Донбас
залишався «вузьким місцем'

Рекорд організували на кадпвеькій шахті „Цен-
тральна-Ірміно“ В ніч на 31 серпня 1935 р моло-
дий робітник О Стаханов застосував прогресивний
метод роботи, заснований на поділі виробничих
операцій між вибійниками і кріпильниками Це да-
ло йому можливість вирубати за зміну 102 т вугілля
— в 14,5 раза більше норми

У змагання вибійників, що почалося, втрутився
М Ізотов, який підняв планку рекорду до 240 т Він
же довів, що йому, як робітникові, рівних нема в
лютому 1936 р встановив абсолютний рекорд на
відбійному молотку — за допомогою 12 кріпиль-
ників нарубав 607 т вугілля

Спочатку стахановський рух супроводжувався
істотним поліпшенням якісних показників Але йо-
го швидко забюрократизували Поширилася прак-
тика приписок, і на підприємствах з'явилися липові
рекордсмени, або, як їх називали в народі, „олівцеві
стахановці“ Дні, а потім тижні й місячники стаха-
новської праці супроводжувалися пізнішим спадом
виробництва Серед стахановців, які стали
своєрідною робітничою аристократією, виявилося
немало авантюристів, які своєю „ударною', але
безграмотною працею спричинювали авари й псу-
вання техніки Рекордоманія нерідко призводила до
порушення нормального ритму виробничого проце-
су Держава-підприємець використала стахановсь-
кий рух для істотного підвищення у 1936 р норм
виробітку і планових завдань На підприємствах,
які не мали достатніх резервів, це призвело до пере-
напруження виробничого процесу і зривів, які роз-
глядалися як шкідництво або саботаж Дуже швид-
ко “стелю» в заробітках було відновлено

Соціальна ціна технічної реконструкції,
здійсненої в роки перших п'ятирічок, виявилася
надзвичайно високою Однак результати розвитку
важкої промисловості були вагомі Серед радянсь-

288

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

ких промислових об єктів виділялося три з полови-
ною десятки будов вартістю понад 100 млн крб
кожна 3 них в Україні розміщувалася третина — 7
новобудов і 5 докорінно реконструйованих заводів
До новобудов належали три металурпйних заводи
(«Запоріжсталь', „Азовсталь “, „Криворіж-
сталь“), „Дніпроалюмінбуд“, Новокраматорський
завод важкого машинобудування і Харківський
тракторний завод Гігантами серед реконструйова-
них об єктів були Луганський паровозобудівний за-
вод і чотири металургійних заводи — в Макіївці,
Дніпродзержинську, Дніпропетровську та Ал-
чевську (Комунарську)

Кожна з цих новобудов і навіть підприємства
менших розмірів спеціалізувалися таким чином,
щоб задовольнити потреби великих регіонів в обме-
женій номенклатурі виробів Відсутність конку-
ренції в економіці командного типу подавалася як
величезна перевага соціалізму Однак гарантований
збут продукції за наперед встановленою в центрі
рознарядкою і неможливість вибору постачальників
аж ніяк не сприяли поліпшенню якісних показників
виробництва

Індустріалізація призвела до істотних змін у
структурі народного господарства Зокрема, зміни-
лося співвідношення між промисловістю 1 СІЛЬСЬКИМ
господарством у загальній продукції народного гос-
подарства

Відбулися також зміни у співвідношені між ве-
ликою промисловістю, яка об'єднувала
підприємства великої машинної індустрії, і дрібною
промисловістю, до складу якої входили переважно
кустарно-ремісничі заклади та окремі товаровироб-
ники Питома вага великої промисловості у проми-
словому виробництві збільшилася по валовій про-
дукції з 68,7% в 1925/26 господарському році до
92,5% в 1938 р Ця зміна співвідношень була
свідченням результативності реконструктивних
процесів в українській промисловості

В процесі індустріалізації Україна випередила за
рівнем розвитку галузей важкої промисловості ряд
західноєвропейських країн Вона зайняла друге
місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою ча-
вуну, четверте місце в світі за видобутком вугілля
Проте за показним зовнішнім фасадом
індустріалізації радянського типу крилися не зовсім
втішні економічні результати

Сільське господарство з утворенням колгоспно-
го ладу перейшло у взаємовідносинах з „командни-
ми висотами“ економіки на неринкові форми „змич-
ки“, які піддавалися регулюванню з кабінетів

партійних функціонерів і господарників Товарно-
грошові відносини збереглися в досить вузькій
сфері, але саме вони підтримували „на плаву“ жор-
стку економічну конструкцію, сигналізуючи про пе-
ребої і диспропорції Ці сигнали давали можливість
здійснювати корекцію виробничої діяльності й цим
утримувати командну економіку в стані елементар-
ного функціонування Однак навіть найбільш тала-
новиті директивні рішення не йшли в будь-яке
порівняння з автоматично діючим ринковим ме-
ханізмом

Викликана економічною неефективністю
хронічна нестача коштів змушувала обирати, як
правило (були винятки, пов'язані з ідеологічними
причинами), найбільш економні варіанти розміщен-
ня продуктивних сил Зрештою, відтворювалися
народногосподарські структури, що складалися до
революції, тобто, під час існування ринкової еко-
номіки Тому не дивно, що структура української
промисловості й розміщення промислових
підприємств на її території не зазнали якісних змін
Як і до революції, промисловість розвивалася у ве-
ликих містах і в Донецько-Придніпровському рай-
оні Донбас став „всесоюзною“, а не „всеросійсь-
кою кочегаркою, але споживачі донецького
вугілля залишилися ті ж самі Металургія України
теж продовжувала працювати, головним чином, на
промисловість центральної Роси

Темпи зростання кожної галузі промисловості
за нормальних умов визначає ринок Продукція
має бути спожита, бо окремому товаровиробникові
або навіть суспільству в цілому невигідно нагромад-
жувати запаси Втручання держави у визначення
темпів розвитку промисловості можливе тільки у
формах, які не суперечать об'єктивним законам
ринкової економіки Радянська держава нагрома-
дила такий досвід у роки непу, коли мусила якось
управлятися з націоналізованими ' командними ви-
сотами “, прагнучи одночасно пристосуватися до за-
конів ринку Цей унікальний досвід державного ре-
гулювання господарських процесів використали ви-
сокорозвинуті західні країни, що допомогло їм за-
класти підвалини соціально орієнтованої економіки
на руїнах „дикого капіталізму“ Парадокс у тому,
що 1929 р для Радянського Союзу став, за цілком
справедливим сталінським виразом, 'роком вели-
кого перелому» Саме тоді було відкинуто позитив-
ний досвід непу, до якого з такою увагою постави-
лися лідери західних країн, а державне управління
радянською економікою стало директивним, тобто
волюнтаристським У результаті «великого перело

289

му народилася специфічна економіка, яка
відповідала природі політичного режиму, але була
відірвана від споживача.

Радянські господарники поділили проми-
словість на групу „А' (виробництво засобів вироб-
ництва) і групу “Б» (виробництво предметів спо-
живання). Першу з них поставили у привілейоване
становище за капіталовкладеннями, матеріально-
технічним постачанням, рівнем заробітної плати,
обсягом суспільних фондів споживання тощо. Нав-
паки, група «Б» постійно відчувала дефіцит ре-
сурсів, насамперед фінансових і сировинних. Обсяг
вироблених нею-товарів та послуг набагато відста-
вав від суспільних потреб. З ліквідацією ринкових
зв'язків між галузями промисловості група «А'
відірвалася від кінцевого споживача і втратила при-
родні стимули розвитку. Виробничі цикли в ній ста-
ли самодостатніми. Зокрема, з року в рік нарощу-
вався видобуток вугілля, щоб виплавляти більше
металу, який ішов на виробництво машин, що вико-
ристовувалися знову-таки у вуглевидобутку і мета-
лургії. Суспільство витрачало величезні ресурси на
важку індустрію, але прогрес у ній майже не позна-
чався на стані легкої і харчової промисловості, тоб-
то на добробуті людей.

Колгоспи у системі

командної економіки

* акреслена в першій половині 1932 р. і ре-
алізована у 1933 р. зміна економічної
-політики порівнянна із відступом більшо-

виків до непу у 1921 р.

Причини обох змін були однакові: щоб уникну-
ти економічної катастрофи. Але поворот в еко-
номіці пояснювався інакше: побудовано еко-
номічний фундамент соціалізму, тому відпала не-
обхідність у „підхльостуванні“ країни.

Поворот характеризувався перш за все скасу-
ванням продрозкладки. Постановою РНК СРСР і
ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 р. „Про обов'язко-
ву поставку зерна державі колгоспниками та одно-
осібними господарствами“ селянам залишалася вся
продукція, вироблена понад заздалегідь визначену
норму здавання державі. її можна було продавати
за цінами, прийнятними для покупців. Це пробуд-
жувало у колгоспників заінтересованість у розши-
ренні посівних площ і відкривало шлях для подо-
лання безгосподарності.

Та різниця між продподатком 1921 р. і обов яз-
ковими поставками 1933 р. була якісною.

Історія У краї ни

Ленінський продподаток зберігав натуральну фор-
му тільки до стабілізації грошового обігу. Надалі він
набував грошову форму, і зібрані через бюджет
кошти держава витрачала на вільному ринку,
купуючи стільки зерна, скільки селяни мали намір
продати за встановленими цінами. Сталінські по-
ставки постійно мали натуральну форму. Між дер-
жавою і одержавленими колгоспами ринкових
відносин не виникало. Обов'язкові поставки більше
нагадували фіксовану продрозкладку, аніж податок
з прибутку.

Існування колгоспного ладу виявилося можли-
вим при досягненні певного консенсусу між то-
талітарним режимом і селянством. У кризовій ситу-
ації обом сторонам довелося відступити від бук-
вального втілення в життя комуністичної доктрини,
яка прирікала селян на рабську працю в примусово
створюваних комунах. У свою чергу селяни (не
відразу, а тільки після кампанії розкуркулення і те-
рору голодом) відмовилися від землі і волі, змири-
лися з необхідністю працювати в артілі і припинити
бойкот громадського господарства, коли дістали
змогу розпоряджатися частиною виробленої в ньо-
му продукції.

Досягнутий консенсус у кінцевому підсумку
влаштував творців тоталітарного ладу, який за до-
помогою колгоспів абсорбував у собі мільйони еко-
номічно незалежних селянських господарств.
Сталін зрозумів важливість того, щоб і селян влаш-
товували певною мірою стосунки з державою. На
Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників у люто-
му 1933 р. він висунув гасло: „Зробити усіх кол-
госпників заможними“. І справді, в другій п'яти-
річці держава зробила чимало, щоб зміцнити кол-
госпний лад.

Були створені політвідділи МТС і радгоспів, у
руках яких зосереджувалася вся повнота влади. Ви-
користовуючи політику батога і пряника (скасуван-
ня продрозкладки, преміювання натурою, поліп-
шення побутових умов на селі тощо), вони налагод-
жували громадське господарство.

У колгоспах створювалися бригади з постійним
складом працюючих, за якими закріплювалися ма-
шини, реманент, робоча худоба. Щоб ліквідувати
знеосібку при вирощуванні врожаю, політвідділи
заборонили перекидати бригади з однієї ділянки на
іншу. З весни 1933 р. у рільничих бригадах, які
спеціалізувалися на вирощуванні технічних куль-
тур, стали виникати ланки. Запроваджувалася
індивідуальна і дрібногрупова (ланкова) прогресив-
но-відрядна оплата праці.

290

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

У другій п'ятирічці в середньому за рік в Україні
ставало до ладу 73 МТС. Урешті-решт, вони охо-
пили обслуговуванням майже всі колгоспи (крім не-
багатьох, переважно на Поліссі). Багато робилося і
для того, щоб матеріально зацікавити механізаторів
у сумлінній праці. Застосування машин не тільки
полегшувало працю в полі, але й створювало мож-
ливості для впровадження агротехніки. Якщо 1932
р. зернові культури зовсім не прополювалися, то
1933-го вони оброблялися на площі в 5,8 млн.га, у
1934 р. — 11,8 млн.га.

До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу було
подолано. Свідченням цього стали скасування
карткової системи розподілу продовольчих товарів і
ліквідація політвідділів МТС.

Всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників, що
відбувся у Москві в лютому 1935 p., прийняв новий
Примірний статут сільськогосподарської артілі. В
ньому скасовувалися обмеження на прийом до кол-
госпу. Раніше траплялися випадки, коли від одно-
осібника перед вступом вимагали купити коня або
внести в колгоспну касу його вартість грішми. Про-
голошувалося, що оброблювана колгоспами земля
закріплюється за ними у довічне користування.
Однак це статутне положення було суто деклара-
тивним. Державні акти на користування землею,
які в урочистій обстановці вручалися кожному кол-
госпові, не були перешкодою для відбирання дер-

жавою будь-якої кількості землі в будь-який мо-
мент на промислові або інші потреби. Статут істот-
но обмежив (до чверті або половини гектара, за-
лежно від місцевих умов) розміри присадибної
ділянки. Мотиви цього відверто обґрунтовувалися
у виступі на з'їзді голови колгоспу ім. Куйбишева
Путивльського району Чернігівської області
С.Орєхова: „Ясно, товариші, що розмір садиби
треба скоротити, її треба зробити такою, щоб не пе-
решкоджала колгоспникові ходити на роботу“.

В середині 1937 р. в Україні існувало 27347
колгоспів, які об'єднували 3757 тис. селянських
дворів (96% наявної кількості). У господарствах
налічувалося 7056 тис. працездатних, тобто менше
двох на кожний двір. Переважна кількість одно-
осібників втратила зв'язок із сільським господарст-
вом. Суцільна, справді всеосяжна колективізація
стала фактом. Позбавлені землі і засобів виробниц-
тва, примусово об'єднані в одержавлені колгоспи
або державні радгоспи, прив'язані до сільської
місцевості на все життя безпаспортним статусом
(паспорти запровадили наприкінці 1932 р. тільки
для населення міст і новобудов), селяни були зо-
бов'язані виконувати свій „урок у формі натураль-
них поставок державі. Тільки замість слова “урок ,
яке вживалося до реформи 1861 p., використовува-
ли іний термін — „обов'язковий мінімум тру-
доднів“.

В черзі

за заробленим у
колгоспі...

291

Історія У краї ни

У другій п'ятирічці держава послабила податко-
вий тиск, щоб створити сприятливі умови для
відбудови зруйнованого колективізацією сільського
господарства Більшість колгоспів стала розвивати,
крім основних виробництв, й додаткові — птахів-
ництво, садівництво, бджільництво тощо Орга-
нізовувалися тваринницькі ферми Колгоспникам
надавався безпроцентний кредит на придбання ху-
доби

Виявилося, що полегшення матеріального ста-
новища селян більш вигідне державі, ніж відбиран-
ня всього урожаю насильницькими методами 1933
р українські селяни дали державі 317 млн пудів
хліба, 1935 — 462 млн, в 1936 — 545 млн пудів
Зростання хлібопоставок за відсутності продрозк-
ладки відбувалося паралельно з деяким підвищен-
ням їх життєвого рівня

Культурне будівництво

Т оба „великого перелому“ характеризувалася
/ істотними, але неоднозначними підсумками
J в галузі культурного будівнцтва 3 одного

боку, були досягнуті вагомі позитивні ре-
зультати у розвитку масової культури 3 іншого —
репресії сталінського керівництва поширювалися у
першу чергу на найбільш освічену частину сус-
пільства і тому істотно підірвали його культурний
потенціал Керівні працівники більшовицької пар-
ти, які теж в основному вийшли з інтелектуальної
еліти, постраждали в ході репресій не менше, якщо
не більше, ніж безпартійна частина спеціалістів
Під час внутріпартійної боротьби інтелектуали, по-
чинаючи від X Раковського, здебільшого стали
жертвою стамнських апаратників, які прийшли до
влади в парти і державі

Серед партапаратників переважало вкрай
нігілістичне ставлення до культурних здобутків по-
передніх поколінь Адже самі вони не могли їх ос-
мислити й оцінити Найбільш разюче таке ставлен-
ня виявилося у холоднокровному винищенні старо-
виних храмів, які нібито заважали реконструкції
міст, а також в активному розпродажу за валюту
націоналізованої культурної спадщини

Услід за Леніним апаратники сталінського типу
повторювали, що кожній людині повинні бути дос-
тупні інтелектуальні багатства, нагромаджені люд-
ством протягом віків Однак внаслідок ідеологізації
культурного життя, яка дійшла до крайніх меж і
найбільш потворних форм, за рамками дозволеного
опинилися колосальні пласти із загальнолюдської

культурної спадщини Життя митців стало нас-
тільки зарегламентованим, що почало втрачати оз-
наки творчості Відрізаність їх від здобутків за-
рубіжних майстрів теж боляче позначалася на куль-
турному процесі

Разом з тим зусилля партійно-державного апа-
рату в галузі реалізації гасел культурної революції
сприяли підвищенню загальноосвітнього рівня на-
родних мас Відтак зростали масштаби використан-
ня народних талантів, розширювалося коло людей,
професійно зайнятих творенням культурних цінно-
стей

У розвитку масової культури ставився наголос
на елементарній грамотності мас Це було зро-
зуміло єдиний у дореволюційний час перепис насе-
лення 1897 р показував, що в українських губер-
ніях налічувалося тільки 27,9% письменних

Величезні зусилля щодо ліквідації неписьмен-
ності, прикладені державою та суспільством у
міжвоєнний період, не дали стовідсоткового ре-
зультату 1 все-таки досягнуті показники були ваго-
мими Перепис населення 1939 р зареєстрував в
Україні 85,3% письменних у віці до 50 років

Щоб не відтворювалося нове покоління непись-
менних, загальноосвітня школа повинна була охо-
пити навчанням усіх без винятку дітей Впровад-
ження всеобучу розпочалося з осені 1930 р Одно-
часно розв'язувалися проблеми створення підруч-
ників, будівництва шкільних приміщень, підготовки
вчительських кадрів У 1932/33 навчальному році,
як свідчать статистичні довідники, навчанням було
охоплено 98% дітей віком до 10 років, а 95% ви-
пусників початкової школи продовжували вчитися
далі Проте ці дані суто формальні Більшу частину
цього навчального року в сільській місцевості люту-
вав голодомор, в умовах якого годі було й говорити
про навчальний процес

У 1932 р була запроваджена єдина структура
загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді
збереглася до хрущовських реформ початкова (І—
IV класи), неповна середня (І—VII класи) і серед-
ня (І—X класи) Стандартизація торкнулася й
навчальних програм Учителі у викладі матеріалу
повинні були дотримуватися тексту підручника
Еталоном для розробки шкільного курсу з історії у
1938 р став сталінський короткий курс „Історії

ВКП(б)“

Після 1934 р збільшилося будівництво
шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати
навчання у третю зміну Середньою школою в сере-
дині 30-х рр було вже охоплено до третини учнів

292

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

Понад 80% дітей навчалося в українських школах
З 1938 р почалося згортання мережі шкіл, орієнто-
ваних на національні меншини

Культурний процес здійснювався силами
інтелігенції Та вона з кінця 20-х рр зазнавала
постійних і жорстоких переслідувань з боку вла-
стей Не дивно, що розвиток культури був поверхо-
вого характеру

Спочатку власті майже не усвідомовели, що за-
довільне функціонування державних структур не-
можливе без спеціалістів Вони спробували заміни-
ти тих, хто емігрував або був позбавлений роботи за
спеціальністю через політичну недовіру „висуван-
цям“ з робітничого класу і селянства Зрозуміло,
що серед „висуванців“ знаходилося не так багато
самородків, які без спеціальної підготовки за-
довільно справлялися з покладеними на них
функціями Тому з початку 30-х рр зросли масшта-
би підготовки фахівців робітничо-селянського по-
ходження через робітфаки, технікуми і вузи

Кількість вищих учбових закладів в Україні
підвищилася з 19 у 1914/15 навчальному році до
129 у 1938/39 р, а чисельність студентів у них —
відповідно з 27 тис до 124 тис Отже, радянська
Україна випередила за кількістю студентів Вели-
кобританію (50 тис ), Німеччину (70 тис ),
Францію (72 тис ), Італію (75 тис ) чи будь-яку
іншу країну Західної Європи Вперше вузівськими
центрами стали 28 міст республіки По чотири ву-
зи з'явилося у Вінниці, Полтаві, Сталіно (колишня
Юзівка, тепер — Донецьк), по три — у Вороши-
ловграді (Луганську), Запоріжжі (Олек-
сандрівську), Житомирі, Кривому Розі, Мико-
лаєві, Херсоні

У підготовці спеціалістів почали більше
приділяти уваги занедбаним раніше якісним показ-
никам Строки навчання в учбових установах по-
довжилися Система короткострокової підготовки
була скасована Знову почала розвиватися універ-
ситетська освіта, яка давала засади наукової підго-
товки У вересні 1933 р відновилася діяльність
університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі 1
Харкові Різко зросли можливості для науково-
дослідної роботи професорсько-викладацького
складу вузів, що благотворно позначилося на якості
підготовки спеціалістів

У січні 1934 р було встановлено наукові ступені
кандидатів і докторів наук, а також наукові звання
доцентів і професорів Наприкінці 1935 р скасовані
обмеження, пов'язані з соціальним походженням
абітурієнтів

У роки першої п'ятирічки (1929—1932) вузи 1
технікуми України підготували 110 тис, у роки дру-
гої (1933—1937) — близько 196 тис спеціалістів
Це майже дорівнювало кількості спеціалістів, що
були в усій дореволюційній Роси

Головним осередком наукової діяльності про-
довжувала залишатися ВУАН Під час затверд-
ження в лютому 1936 р нового статуту іі було пе-
рейменовано на Академію наук УСРР Президен-
том ВУАН у 1928—1929 рр працював Д Забо-
лотний, з 1930 р ним став О Богомолець

У 1929 р партійно-державне керівництво Ук-
раїни наважилося здійснити давно плановані заходи
щодо оновлення складу ВУАН шляхом істотного
збільшення кількості дійсних членів за рахунок кан-
дидатур, визначених безпосередньо в ЦК КП(б)У
Для забезпечення бажаних результатів вибори
здійснювалися, як виняток, відкритим голосуван-
ням Щоправда, в цековському списку переважали
науковці, які ма\и всі об'єктивні дані для того, щоб
стати дійсними членами ВУАН Разом з тим не по-
соромилися висунути свої кандидатури і були об-
рані такі представники партійно-державної верхів-
ки, як В Затонський, ГКржижанівський, М Скри-
пник, О Шліхтер

З 1930 р у ВУАН було взято курс на інститут
як основний осередок науково-дослідної роботи В
діяльність Академії почала запроваджуватися пла-
новість Цілком фінансуючи іі, держава намагалась
контролювати виконання планових завдань

В 1931 р поза рамками ВУАН було утворено
Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських
інститутів, президентом якої став О Шліхтер
Власті розраховували на те, що таке угруповання
наукових установ більш успішно розроблятиме про-
блеми суспільних наук, ніж „консервативна“ ВУ-
АН Однак після 1933 р, коли посилилися репресії
науковців, від них найбільше постраждали „свої'
— вчені-марксисти У 1936 р в АН УРСР утво-
рився ряд суспільствознавчих інститутів — еко-
номіки, історії України, українського фольклору,
української літератури Установи ВУАМ-ЛІНу
формально були злиті з ними, але фактично в них
уже майже не залишалося співробітників

Літературу та мистецтво державна партія по-
воєнному розглядала як одну з ділянок “культурно-
го фронту» Тут, як і на інших ділянках власті до-
бивалися зміни складу інтелігенції шляхом сприян-
ня припливу митців робітничо-селянського поход-
ження Психологія і політика «великого перелому'
глибоко вплинула навіть на цю галузь у вересні

293

Порівняно із серединою 20-х рр національний
склад інтелігенції істотно змінився Майже в усіх
видах розумової праці (за винятком нечисленних
»елітних" категорій — працівників мистецтва і
юридичних працівників) питома вага українців ста-
ла переважаючою В цілому частка українців серед
інтелігенції наблизилася до їх питомої ваги у складі
всього населення

Трагічний фінал
соціально-економічних
перетворень:
масові репресії

сучасниками злочинної групи, в яку перерод-

жувалася партійно-державна владна структу-
ра після того, як Сталін досяг диктаторської

влади, вони почали шукати шляхів, щоб виправити
становище Проба сил відбулася в січні 1934 р на
XVII з'їзді ВКП(б)

Прямо проти Сталіна на з'їзді не виступив
ніхто, бо це було смертельно небезпечно Єдину
можливість усунути його з керівництва давала про-
цедура виборів у Центральний комітет парти Як і
раніше, вибори в ЦК відбувалися шляхом таємного
голосування Однак спроба забалотувати генсека
провалилася Сталін все-таки дістав менше голосів,
ніж багато інших кандидатів Найбільшу підтримку
депутатів завоював С Кіров

1 грудня 1934 р Кірова було вбито Причет-
ність Сталіна до цієї акції не доведена документа-
льно Ця смерть, однак, була для нього надзвичай-
но випдною Генсек не тільки позбавлявся суперни-
ка але й дістав підставу для розгортання терору,
спрямованого проти міфічних «ворогів народу»

5 грудня в газеті «Правда» з'явилася датована
днем убивства Кірова постанова ВЦВК про вне-
сення змін до діючих кримінально-процесуальних
кодексів союзних республік Розслідування справ
про «терористичні акти» проти представників ра-
дянської влади тепер вимагалося закінчувати в
строк не більше десяти днів, слухати ці справи без
участі сторін, не допускати подачі клопотань про
помилування й касаційного розгляду справ, викону-
вати негайно вирок про вищу міру покарання, якою
був розстріл

Репресії переросли в масові після пленуму ЦК
ВКП(б) у лютому—березні 1937 р Сталін заявив,
що країна в небезпечному становищі через підступи
саботажників, шпигунів і диверсантів Він накинув-
ся на «безтурботних, добросердних і наївних керів-

Історія У краї ни

1930 р профспілки проголосили всесоюзний при-
зов робітників-ударників у літературу Через рік
виявилося, що в Україні до літературних гуртків бу-
ло „призвано“ близько 2 тис робітників

Нове поповнення письменників і поетів разом з
тими, хто працював у літературі раніше, надіслали
делегатів на І з'їзд письменників України З'їзд
розпочався у червні 1934 р в Харкові, а після пе-
ренесення столиці продовжився у липні в Києві На
ньому була оформлена Спілка письменників Ук-
раїни Слідом за письменниками об'єдналися у
творчі спілки працівники мистецтва

За допомогою спілок письменників, худож-
ників, композиторів ідеологічні відділи державної
парта придушували в зародку будь-яке відхилення
від регламентованого мислення і лінії поведінки
При зовнішній повазі до національних форм куль-
тури власті виявили неабияку вправність в
уніфікації глибинного змісту культурного процесу
за ідеологічними стандартами, так званого
»соціалістичного реалізму"

Істотну частку духовної культури народу стано-
вило релігійне життя Державна партія поставила
собі за мету контролювати або зовсім винищити
релігійні установи — єдиний елемент дореволюцій-
них організаційних структур суспільства, що зберіг-
ся Йшлося про те, щоб виховати нове покоління
радянських людей з атеїстичною свідо-містю

Перший удар по церкві було завдано в добу
Леніна Тоді влада відібрала у неї не тільки землі та
іншу власність під час загальної націоналізації за-
собів виробництва, але й, скориставшись голодом
1921 р, — предмети культу, виготовлені з доро-
гоцінних металів або оздоблені коштовним камінням
З початком сталінського штурму наступ на
церкву відновився У квітні 1929 р були заборонені
всі види діяльності релігійних установ, крім бого-
служіння Розпочалося масове винищення ма-
теріальної основи релігійних громад У приміщен-
нях храмів влаштовувалися сільбуди, школи, клуби,
гаражі, склади тощо В 1930 р була поставлена по-
за законом Українська автокефальна православна
церква

Перепис 1939 р показав істотне зростання
кількості інтелігенції Порівняно з переписом
1926 р чисельність сільської інтелігенції зросла в
5,5 раза, а міської — в 6,4 раза Індустріальні та
аграрно-технічні кадри працівників розумової праці
збільшилися у 8,2 раза За темпами зростання
до цієї групи наближалася наукова і науково-викла-
дацька інтелігенція (у 6,2 раза)

294

УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

них товаришів", які втратили здатність розпізнава-
ти ворога

31 липня 1937 р ЦК ВКП(б) затвердив наказ
М Єжова місцевим органам НКВС, згідно з яким
за чотири місяці треба було репресувати 268950
чоловік, з них негайно знищити 75950 Репресії
здійснювалися позасудовими трійками у складі пер-
шого секретаря обкому, начальника обласного
управління НКВС і прокурора області

Репресувалися не тільки керівні особи, але й ря-
дові робітники, колгоспники, інтелігенти Суспіль-
ство все глибше опускалося у прірву страху, відчаю,
моральної деградації Заарештованих піддавали
тортурам за особистою вказівкою Сталіна від імені
ЦК ВКП(б) Не витримуючи фізичних мук, вони
давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих Так
забезпечувався черговий приплив арештів

Україна постраждала від цього «полювання на
відьом» більше, ніж інші регіони Служіння Сталіну
вірою і правдою впродовж багатьох років не вряту-
вало партійно-державне керівництво республіки З
62 членів ЦК КП(б)У, обраного XIII з'їздом рес-
публіканської партійної організації в червні 1937 р ,
були звинувачені у ворожій діяльності 55 чоловік З
11 членів політбюро ЦК КП(б)У було репресовано
10, з 5 кандидатів у члени політбюро — 4 Загину-
ли всі 9 членів оргбюро ЦК КП(6)У, включаючи
Косюра

11 червня 1937 р газети повідомили, що війсь-
ковий трибунал виніс смертний вирок звинувачено-
му у шпигунстві і зрадництві заступнику наркома
оборони маршалу М Тухачевському Разом з ним
смертний вирок було винесено командуючому
військами Київського військового округу И Якіру,
а також іншим відомим військовим діячам У війсь-
ках відбулося масове винищення кадрів Більшість
командних посад довелося заміщувати людьми, які
не встигли закінчити навіть середніх військових
навчальних закладів

З Москви відряджалися уповноважені в супро-
воді підрозділів НКВС, щоб за виразом з передо-
виці газети «Правда», «викурити і поруйнувати
гнізда троцькістсько-фашистських блошиць» В
Україну були направлені М Єжов і М Хрущов
Незабаром після цього розгорнулася суцільна
заміна складу керівних органів республіки У січні
1938 р Хрущов приїхав до Києва вже на постійну
роботу як виконуючий обов язки першого секрета-
ря ЦК КП(б)У

В 1938 р хвиля масових репресій, яка дістала
назву 'єжовщини", почала спадати В грудні цього

року з'явилася коротка інформація про звільнення
Єжова від виконання обов'язків наркома внутрі-
шніх справ На цій посаді його замінив Л Берія
XVIII з'їзд ВКП(б), який відбувся у березні 1939
р, зареєстрував істотне зміцнення становища
Сталіна в партії і державі Старі кадри парти були
винищені майже повністю 3 1966 делегатів попе-
реднього з'їзду на цьому були присутні тільки 35
Ставати в опозицію Сталіну ніхто більше не нава-
жувався

Сталінська конституція

лютому 1935 р відбувся черговий VII з'їзд
І ^ рад СРСР Напередодні пленум ЦК

ВКП(б) запропонував внести на його поря-
док денний питання про зміни в конституції СРСР
Вказувалося на необхідність демократизації вибор-
чої системи заміни нерівних виборів рівними, бага-
тоступеневих — прямими, відкритих — закрити-
ми VII з'їзд рад прийняв таке рішення, а ВЦВК
нового складу затвердив комісію під головуванням
Сталіна для підготовки конституційного проекту
Йшлося вже не про окремі зміни, а про підготовку
тексту нової конституції До складу конституційної
комісії ввійшли представники УСРР — П Люб-
ченко, ГПетровський, О Стаханов, В Чубар таїн

У червні 1936 р проект конституції було
опубліковано Почалося тривале, майже піврічне
обговорення на партійних зборах, зборах трудових
колективів, за місцем проживання В Україні в об-
говоренні взяло участь 13 млн чоловік Партапарат
поставив черговий рекорд в організаційно-масовій
роботі

Надзвичайний VIII з'їзд рад 5 грудня 1936 р
затвердив нову конституцію СРСР В ній проголо-
шувалося, що в СРСР побудовано соціалістичне
суспільство Багатоступеневі вибори до органів
влади замінювалися прямими при таємному голосу-
ванні Категорія «позбавленців», тобто осіб, які ви-
лучалися з політичного життя через їх належність
до «експлуататорських верств», ліквідовувалася
Селяни одержували рівні з робітниками права оби-
рати й бути обраними в усі органи влади Виборчі
округи в містах треба було формувати не за вироб-
ничими одиницями (завод, фабрика), а, як і на селі,
за місцем проживання виборців Система
функціонування влади теж ставала іншою з'їзди
рад різного рівня змінювалися інститутом сесійних
засідань місцевих і Верховних (республіки та Сою-
зу) рад Нові ради набули зовнішніх рис парла-
ментської влади

295

Історія України

Принципові зміни конституційних положень
аніскільки не позначалися на системі влади Ради
не були самостійною владою у своїй традиційній
формі і не могли стати такою владою у парла-
ментській формі

До конституції 1936 р вперше увійшло поло-
ження про Комуністичну партію як керівне ядро
всіх громадських і державних організацій Це пов-
ною мірою відповідало дійсності Партапарат являв
собою нервовий вузол тоталітарної держави, і в ру-
ках генерального секретаря зосередилася небачена
в історії повнота влади

І все ж формально, за буквою конституції вла-
дою залишалися ради Скасування колишньої,
цілком контрольованої партапаратом системи ви-
борів створювало теоретичну можливість для пере-
творення влади з формальної на справжню Щоб
виборцям не спало на думку використати можли-
вості таємного голосування й висувати альтерна-
тивні кандидатури (на що вони теж мали право),
суспільство потрібно було розколоти й деморалізу-
вати

Зміцнюючи своє становище, Сталін готовий
був винищити мільйони людей Але він не зміг би
стати диктатором, спираючись тільки на ДПУ—
НКВС Він потребував підтримки з боку партап-
арату, який контролював державу, і здобув її, тому
що партапарат так само був зацікавлений у демо-
ралізації суспільства масовими репресіями Причи-
ною небаченого за масштабами нищення «ворогів
народу» в 1937—1938 рр була саме потреба
зміцнити сталінську диктатуру в умовах нових ви-
борчих процедур

Виліпком із загальносоюзної конституції стали
конституції союзних республік Коли їх приймали,
то було визнано за доцільне зберегти вже апробова-
ний ритуал обговорення, хоч у менших розмірах І
січня 1937 р було опубліковано проект нової кон-
ституції УРСР* В кінці цього місяця надзвичай-
ний XIV з'їзд рад України затвердив іі

Вибори у Верховну Раду СРСР відбулися 12
грудня 1937 р В Україні у голосуванні взяли участь
97,8% виборців про масовість потурбувалася
мобілізована партапаратом громадськість За ви-
значений у партійних комітетах «блок комуністів і
безпартійних» було подано 99% голосів у Раду
Союзу і 98% — у Раду Національностей Будь-
яку самодіяльність під час висування кандидатів у

* За конституцією 1936 р порядок слів у назві радянських республік
змінився спочатку — «радянська» а потім — «соціалістична»
Відповідно змінилася абревіатура — з УСРР на УРСР

депутати, а тим більше — пропозиції про альтерна-
тивні кандидатури партапарат кваліфікував як
контрреволюційні вихватки Такі спроби були зроб-
лені, тому що населення ще пам'ятало вільні вибори
в Установчі збори в 1917 р

Вибори у Верховну Раду УРСР відбулися 26
червня 1938 р Було обрано 304 депутати, серед
них — 153 робітники, 76 селян, 75 службовців, за
партійним складом — 222 комуністи, 36 комсо-
мольців, 46 безпартійних, за національним складом
186 українців, 111 росіян і 7 представників інших
національностей Соціальний, національний,
партійний і демографічний склад депутатів ретель-
но дозувався на етапі висування кандидатур Звер-
тає на себе увагу винятково висока частка служ-
бовців (24,7%) і росіян (36,5%) у складі депу-
татів

Текст виборчого бюлетеня під час виборів
1937—1938 рр лицемірно не відповідав залізній
практиці висування тільки одного кандидата — від
«блоку комуністів і безпартійних» У примітці на
бюлетені містилася така рекомендація «залишіть
прізвище одного кандидата, за якого ви голосуєте,
решту викресліть» Під час вільних виборів голо-
суючий зобов'язаний був визначити своє ставлення
до нього у письмовій формі, тобто викресленням
одного слова з альтернативної пари слів («згоден
— не згоден) Організуючи вибори за
сталінською конституцією, цю процедуру „спро-
стили“ В разі наявності у бюлетені тільки одного
прізвища досить було без письмових позначок
опустити його в урну Вважалося, що це й є пози-
тивним рішенням виборця В обстановці репресій
майже не виявлялося сміливців, які б наважилися
зайти в кабіну для голосування, щоб викреслити
прізвище офіційно схваленого єдиного кандидата
від блоку „комуністів і безпартійних“ Люди брали
бюлетень і йшли повз кабіну під поглядами членів
комісії, які уважно стежили за кожним, щоб опус-
тити в урну незайманий папірець

Конституція СРСР 1936 р мала статті, які га-
рантували права особи і громадянські свободи.
Зокрема, проголошувалася свобода друку і зборів,
недоторканість особи, житла й листування, вводив-
ся принцип відкритості судових процесів, підтверд-
жувалися права звинувачуваних на захист тощо
Вражаюча невідповідність демократичних норм ру-
тинній практиці державного терору аніскільки не
турбувала тих, хто розробляв і затверджував кон-
ституцію Адже в суспільстві справді відбувся „ве-
ликий перелом“

r~\. ...

-західноукраїнські
землі між
двома війнами

т
ш

Нова чужа влада

I ісля визвольних змагань початку XX ст
І прагнення українського народу до воз-
JI з'єднання ще два — два з половиною деся-

тиліття залишалось нездійсненим Більше того, до
земель, котрі перед 1-ю світовою війною вия-вили-
ся відірваними від основної території України, дода-
лися Західна Волинь, Хотинщина, Ізма-ільщина
Поза межами радянської України, яка володіла бо-
дай формальними ознаками держа-вності, на тери-
торії у 146 тис км2 проживали 6,6 млн українців

Не лише кількісно, а й якісно західноукраїнське
населення становило могутній потенціал, що
відігравав вагому роль у багатовіковій історії ук-
раїнської нації, і»і визвольних змаганнях, роз-витку
культури та громадської свідомості 3 протипри-
родним поділом великої нації не могли примиритися
українці на різних берегах Збруча й Дністра

Держави, яким дісталися українські землі, не
розуміючи глибинних реалій XX ст, не бажали ра-
хуватися із національно-визвольними вимогами
Найтяжчим становище українців під чужою владою
було в Румуни, легшим — в Чехословаччині Най-
повчальніший урок неможливості втримання укра-
їнців у чужому ярмі отримала Польща, до складу
якої ввійшла більша частина західно-украінських
територій

Наявність значної української етнічної групи в
Польщі не дозволяла іі властям постійно вдаватись
до тих же насильницьких методів, що практикувала
Румунія Жорсткий терор, яким супроводжувалося
загарбання Буковини в листопаді 1918 р, був „уза-
конений" введенням у січні 1919 р воєнного стану,

що протримався до 1928 р та був запро-ваджений
знову наприкінці 30-х рр Утім і його оголошення, і
скасування мало змінювало життя українців Зух-
валий курс на їх винародовлення та румунізацію
фактично залишався тим самим Політика Бухаре-
ста ще більшою мірою, ніж по-літика Варшави, ба-
зувалася на нехтуванні украін-ськості не тільки на-
бутих територій, а й місцевого автохтонного насе-
лення В той час як польські власті не заперечували
спільне слов янське минуле колонізаторів і ко-
лонізованих, румунські власті діяли інакше Втім
вони особливо не мудрували Прого-лосивши
півмільйона українців Буковини „зукраінізованими
румунами", Бухарест не гребу-вав нічим, щоб на-
вернути їх у румунське „першородство" Спеціаль-
ний декрет міністерства освіти від 24 липня 1924 р
передбачав „Громадяни румунського походження,
які втратили свою, материнську мову, повинні
віддавати своїх дітей лише до державних або при-
ватних шкіл з румун-ською мовою навчання"

Та він лише оформляв наслідки тотальної ру-
мунізації, яка проводилася в Буковині (станови-ще
українського населення Бессарабп було ще не-
стерпнішим) з першого дня загарбання 3 168 на-
родних шкіл, які існували в Буковині у 1918 р ,
майже дві третини стали румунськими в перші два
роки окупації, а в 1924 р вже не залишилося жод-
ної чисто української 3 такою ж невблаган-ністю
проводилася румунізація українських середніх шкіл
та гімназій, ліквідовувалися украін-ські ремісничі
школи Було цілком румунізовано й Чернівецький
університет, хоча серед його сту-дентів на початку
20-х рр \ише 20% були руму-нами На румунсь-
кий взірець змінювалися украін-ські прізвища

Польща також починала своє правління на
західноукраїнських землях в умовах воєнного стану
Але ситуація з ним виглядала й простіше, й
складніше Його запровадження виправдовувалося
польсько-украінською війною 3 одного боку,
воєнний стан означав ніби природний крок до миру,
з другого ж — ставав брутальним порушенням
проголошеної цивілізаторської міси Варшави на
Сході не лише останньою, а й західними демо-
кратіями, які санкціонували окупацію Східної Гали-
чини та Волині 3 огляду на це Польща прагнула
створити враження, ніби вона діє не виключно
силовими методами, а так чи інакше готується до
введення автономного статусу західноукраїнських
земель та дотримання прав національних меншин

Та справа обмежувалась загальниками В 109
ст конституції (17 березня 1921 р ) Польщі про-

297

Історія У краї ни

голошувалося „Окремі державні закони забезпе-
чать меншинам у Польській державі повний та
вільний розвиток їх національних властивостей
шляхом (діяльності) автономних органів меншин
публічно-правового характеру, зокрема органів за-
гального самоврядування" Та це зобов'язання було
негайно перекреслено шляхом насильства і докона-
них фактів У вересні 1921 р територію Східної Га-
личини було включено до складу Польщі як її інте-
гральну частину 3 цією метою ліквідовано посаду
намісника та його апарат у Львові, утворено три
воєводства, котрі безпосередньо підлягали Вар-
шаві, здійснено спробу включити західноукраїнські
землі до загальнодержавного польського перепису
Українці гідно відреагували на останній хитромуд-
рий план Станіславський воєвода повідомляв, що
більшість українців і далі вважає польську владу
тимчасовою та окупаційною Через саботаж насе-
лення переписом вдалося охопити від 40 до 60%
господарств Східної Галичини

Польські власті відповіли дальшим посиленням
репресій 23 жовтня 1922 р, напередодні виборів
президента та депутатів сейму політичний комітет
Ради міністрів зобов'язав військове міністерство
збільшити чисельність армії у Східній Галичині Бу-
ло вирішено також призначити намісника, якому
передавалась вся повнота влади в цьому краї

„Де причина того завзятого спротиву, тої різкої
самооборони галицьких українців перед сеймовими

виборами^ Де причина озброєних нападів, підпалів
та актів саботажу — запитував Р Роздольський
Аналіз авторитетного громадського діяча та вчено-
го був чітким і глибоким „Для польської
імперіалістичної буржуазії, — зазначав він, — ви-
бори є не тільки боротьбою за розділ добичі, але,
передусім, за здобуття її, за саму добичу А для га-
лицьких українців неучасть у виборах є боротьбою
за останки неприналежності Сх Галичини до
Польщі, за своє „право самовизначення" (котре є
на ділі „правом" бути вкинутим у пащеку іншого
імперіалістичного хижака „єдиної, нєдєлімої") То-
му з приводу виборів розгоряється серйозна
національна боротьба, котра, захоплюючи у свій
круговорот усі верстви та класи галицького
суспільства, розливається у широке русло масово-
демократичного руху, проти імперіалізму польської
буржуазії, руху в якому побіч головного нацюналь-
но-політичного моменту спливаються теж моменти
соціальної натури боротьба проти дідичів та коло-
нізації, загальне соціальне невдоволення галицько-
го люду і т ін "

Одночасно з широким застосуванням військо-
вої сили польський уряд всіма засобами намагався
паралізувати активність східногалицького суспіль-
ства У Варшаві дійшли висновку, що найбільшим
авторитетом серед українців користується митро-
полит А Шептицький Особливу стурбованість
викликала його зарубіжна поїздка, виступи на ко-

298

Західноукраїнські землі між двома війнами

ристь справедливого розв'язання західноукра-
їнської проблеми, зустрічі з діаспорою та керівни-
ками держав Європи й Америки Після повернення
(серпень 1923 р ) глава української греко-като-
лицької церкви був недопущений до Львова і пере-
везений до Познані, де його ізолювали, понад
місяць піддаючи жорстокому моральному тиску

В політичних колах і владних структурах ро-
зуміли потребу прогресу на шляху автономії
західноукраїнських земель, про що говорилось в
усіх рішеннях союзників, які санкціонували просу-
вання польських військ до Збруча Та ступінь го-
товності до цього був різним у політичних сил
Польщі Найрадикальніше настроєні комуністи,
дотримуючись курсу на світову революцію, до сво-
го II з'їзду (вересень — жовтень 1923 р ), який
рішуче виступив за самовизначення українців та
білорусів, нехтували національними проблемами,
розцінювали вимоги автономії для українських зе-
мель як щось на зразок „буржуазних пережитків"
Не було єдності й у лавах Польської парти
соціалістичної (ППС) М Недзялковський висту-
пав за територіальну автономію західноукраїнських
земель, 3 Жулавський вимагав виключення з неї
районів Львова, Борислава й Дрогобича, а галиць-
ка організація ППС взагалі не погоджувалась на
українську автономію Ще рішучіше заперечували
проти неї праві парти Та незважаючи на їх гучні
протести, 26 вересня 1922 р сейм схвалив „закон
про основи загального воєводського самоврядуван-
ня, зокрема стосовно воєводств львівського, тер-
нопільського й станіславського" Сейм працював у
цьому випадку на зовнішній імідж Польщі

На території Волині, Холмщини й Підляшшя
цей закон практично не вплинув Там продовжував-
ся курс насильницького включення українських зе-
мель у політико-адміністративний устрій Польщі

Одвічна зброя експлуататорів

"> краінці складали вагому частку населення

Польщі (навіть за безсумнівно упереджени-
ми даними перепису 1931 р — 15 —16%), і

польські власті не наважувалися оголосити всіх їх
„неукраінцями" Тим настирливішими й хитро-
мудрішими виглядали спроби всіма засобами
розділити українську громаду й територію, де вона
становила виразну більшість, — адміністративними
кордонами, вдаючись до сумнівних етнонаукових
маніпуляцій, намаганням внести розбрат у церковне
життя, міжконфесійні стосунки тощо

Адміністративні кордони встановлювалися й
утримувалися зовсім не в інтересах українського
населення Довільне приєднання шести повітів
Західної Галичини до Східної було здійснене, щоб
послабити позиції українського електорату на вибо-
рах Одночасно Варшава вперто й послідовно не
бажала зносити штучні перепони між Східною Га-
личиною та Волинню — так званий „сокальський
кордон", який відповідав колишньому державному
між Австро-Угорщиною та Росією Адміністратив-
не розмежування українських земель мало виправ-
дати проведення стосовно них різної політики, курс
на їх протиставлення і роз'єднання

В цьому вбачались підвалини для продовження
попередньої „федерацюністської політики" щодо
всієї України Східна Галичина деукраінізовувалася
і назавжди відривалася від неї На Волині проводи-
лася більш завуальована національна політика з ме-
тою зробити її центром тяжіння для українців з-за
Збруча з перспективою створення там маріонетко-
вої пропольської держави в дусі положень Вар-
шавської угоди від 21 квітня 1920 р

Та основний удар скеровувався проти націо-
нально-визвольного руху українців Після невдалої
спроби викреслити з офіційного вжитку етнонім
„український", замовчати саме існування частини
роз'єднаної української нації на території Польщі,
Варшава вдалася до намагань подрібнити її Запе-
речувалась належність до неї лемків, заохочувалося
навіть повернення їх до православ'я, а для тих, хто
залишився греко-католиками, було спеціально
створено окреме представництво в Романові

Наступ на національні права українців був все-
охоплюючим Від них вичищали урядові установи,
включаючи повітові Для їх послаблення викори-
стовували аграрну реформу На західноукраїнських
землях розміщувались польські колоністи їм пере-
давались найкращі землі, майже чверть усіх, що
підлягали розподілу Близько 200 тис господарств
таких „осадників" мали зміцнити польське пану-
вання на кресах Особлива увага приділялась при-
кордонній смузі шириною від ЗО до 50 миль

Під спеціальний приціл було взято українську
інтелігенцію Одразу ж розгорнулось масове пере-
селення вчителів із Східної Галичини до Західної, а
то й у центральні райони Польщі Та особливо за-
пеклі зусилля спрямовувались на те, щоб не допус-
тити народження нових інтелігентських кадрів Ад-
же їх джерело становила молодь, загартована у ре-
волюційно-визвольній боротьбі Захопивши голов-
не місто Східної Галичини, поляки ліквідували всі

299

Історія У краї ни

українські кафедри Львівського університету, який
за австрійської влади мав утраквістичний, тобто
двомовний і відповідно двонацюнальний (польсь-
ко-украінський) статус Після загарбання всієї
Східної Галичини було заявлено, що студентами
університету можуть бути лише ті, хто присягнув на
вірність Польщі Це залишало за його стінами ук-
раїнську молодь

Вона прагнула навчатись в університеті І не
стільки заради власного, самовдосконалення та про-
фесійної кваліфікації Йшлося про далеко більше
— про витривалість українців, про їх здатність на-
бути структуру сучасної нації, про їх рішучість ста-
ти такою Тому боротьба за український універси-
тет у Львові стала справою всього західноу-
країнського населення її забезпечив патріотичний
чин професорів та вчених, об'єднаних у Науковому
товаристві їм Т Шевченка Активну участь в ор-
ганізації систематичних університетських курсів
взяло львівське Ставропігійське братство, в будин-
ку якого вони почали свою роботу 7 березня 1920 р
Негайна заборона примусила курси працювати
таємно

Наступний академічний рік провадився за виз-
наними університетськими вимогами Працювали
три відділи — філософський, правничий та медич-
ний з 54 кафедрами, навчалося 1258 студентів
Збентежені власті відповідали посиленням ре-
пресій, заарештовано було понад 100 студентів, ок-
ремі з них відсиділи у в язниці більше року Ректо-
ра університету В Щурата протримали під арештом
три місяці Але університет вистояв у глибокому
підпіллі, за що й отримав від сучасників назву, ка
такомбного"

Вистояв тому, що народився на гребені загаль-
ного опору окупації як закономірне породження й
продовження революційно-визвольного зриву
1918—1919 рр Студентами було молоде покоління
різних, непримиренних з часом політичних на-
прямів Та в університеті панувала атмосфера
патріотичного піднесення, яка об єднувала їх

Активний учасник створення ОУН та один із
керівників Гі ідеологічної діяльності В Марганець,
згадуючи вже після 2-і світової війни про своїх ко-
лег у навчанні, так передає тодішню атмосферу та її
примітні особливості „Хоч вони були в різних,
навіть цілком протилежних таборах, хоч заступали
різні ідеї та світогляди, але вони були одержимі од-
ною спільною ідеєю України, України державної й
вільної Хоч сьогодні часи не ті, наступило багато-
багато змін, хоч смерть, тюрми й розстріли дуже

прорідили ряди оцих представників періоду „насту-
пу й натиску", все ж — що найбільш замітне — во-
ни не тільки не зійшли з кону історії, але видно їх
повсюди там, де треба ініціативи, творчості й жер-
товності Хай вони належать до протилежних та-
борів і груп, але вони зв'язані колишніми спільними
воєнними трудами чи таборовими, або тюремними
переживаннями, знаходять часто скоріше між со-
бою спільну мову, ніж партійні „однодумці"

Проіснувавши майже 4 роки, „катакомбний"
університет явив світові приклад самовідданого
відстоювання національної ідентичності українців,
їх прагнення до вершин знань і науки Безприклад-
на боротьба за Український університет у Львові
набрала широкого розголосу, ставши відомою
міжнародній громадськості та діставши підтримку
окремих її кіл Вищі учбові заклади централь-
ноєвропейських держав — Чехословаччини, Ав-
стрії, Німеччини та „вільного міста Гданська" зара-
ховували студентам Українського університету у
Львові роки навчання в підпіллі

Розбудова вищої освіти, як одна із складових
прагнення набути сучасну структуру повноправної
нації, переросла межі окупованої Галичини Ук-
раїнське високе шкільництво в еміграції набуло
помітного розвитку в Чехословаччині Сюди восени
1921 р було перенесено Український вільний^уні-
верситет, який пропрацював семестр у Відні Його
робота проводилася за зразком славнозвісного
Карлова університету й користувалася підтримкою
офіційних властей УВУ отримував субсидію прези-
дента ЧСР Його бюджет значною мірою поповню-
вався міністерством закордонних справ, а з 1928 р
— шкіл та народної освіти Ця матеріальна
підтримка з бігом часу зменшувалася, але продов-
жувала надходити Прага виявляла сприятливе
ставлення й до Української сільськогосподарської
академії в Подебрадах, яка розпочала свою дія-
льність 1922 р,

Прихильне ставлення до українських вищих
шкіл у центрі країни помітно контрастувало з
політикою уряду ЧСР щодо закарпатських ук-
раїнців У першому випадку підтримували скривд-
жених суперницею — Польщею, в другому — по-
рядкували на „власній території" Пропозиція
соціал-демократичного депутата празького парла-
менту від Закарпаття перевести сюди із столиці та
Подебрад українські навчальні заклади зустріла
різку й роздратовану реакцію місцевої чеської вла-
ди її орган — газета „Подкарпатске гласи" —
дорікала депутатові, що він „не гідний називатись

300

Західноукраїнські землі між двома війнами

сином подкарпаторуського народу, оскільки хоче
нав язати йому цілковито чужу освіту", що соціал-
демократи, домагаючись прав для малих народів
поза межами Чехословаччини, „у своїй країні пра-
цюють над тим, аби подкарпатський народ був по-
глинутий Великою Україною" В той час як Т Ма-
сарик та Е Бенеш охоче приймали діячів УНР і
ЗУНР, вступали в офіційні відносини з представ-
никами УСРР, підпорядкована ними адміністрація
Закарпаття воліла заперечувати національні інтере-
си українців, саме їх існування

„Подвійний стандарт" у ставленні до „чужих" і
„своїх" українців був притаманний навіть лібераль-
но-демократичній Чехословаччині Почавшись
військовою окупацією, політика щодо Закарпаття
набрала з часом більш поміркованого, порівняно з
іншими західноукраїнськими землями, характеру
Та вона була підпорядкована єдиній меті — втри-
манню Чехословаччиною цієї прадавньої ук-
раїнської землі Чужа влада несла місцевим жите-
лям ті ж лиха, що й їх побратимам у Польщі та Ру-
муни, — соціальне гноблення, загрозу винародов-
лення й увічнення іноземного панування

Основне українське населення Закарпаття —
селяни —були одурені земельною реформою Дер-
жаві належало тут 362197 га землі Понад дві тре-
тини — 260116 га призначалися чеським військо-
вим колоністам Натомість 29 тис га було розділе-
но між 32 тис дрібних господарств їх зубожіння
тривало Не страждали хіба що великі поміщики У
1936 р володіння 703 магнатських маєтків (землі,
пасовиська, ліси) більш ніж утричі переважали
наділи 103 тис селянських господарств

У Чехословаччині, найбільш розвинутій у про-
мисловому відношенні країні Центральної і Східної
Європи, Закарпаттю відводилась роль економічно
найзанедбанішої провінції

Борючись за краще життя, трудящі Закарпаття
піднімались на страйки й демонстрації, підтримува-
ли найрадикальншн ліві парти На виборах 1924 р
комуністи отримали 40% всіх голосів У 1935 р
кількість поданих за них голосів зменшилась до
чверті, але лишалась більшою, ніж за будь-яку іншу
партію

Аж ніяк не рятувало становища й „визнання"
мови місцевого населення офіційною мовою „Под-
карпатської Русі" Адже в „Генеральному статуті"
йшлося не про українську, а про „русинську мову,
тобто говірку підкарпатських русинів" Місцеві
чиновники одвертіше пояснювали суть „русино-
фікацп" Обережна Прага з тактичних мотивів не

облишала спроб використовувати „українські сю-
жети" у взаємовідносинах із сусідами — Польщею
та Румунією Водночас чеське керівництво не
поспішало відмовитись від лінії на співробітництво
з „великою та неділимою Росією" В стратегічному
плані Закарпаття розглядалось міжвоєнною Чехо-
словаччиною як міст на Схід, найкоротший шлях
для вивозу капіталу та продукції промисловості,
котра досить успішно розвивалась в країні І все ж
дії держави, яка привласнила частину західноу-
країнських земель, не мали одверто агресивного для
всієї України характеру, не були спрямовані на нові
загарбання іі територій

„Мальовнича слов'янка", як любовно називав

Довженко Буковину, і в період 1-і світової війни

в міжвоєнний період зазнавала найтяжчих страж-
дань „Аграрна реформа" спрямовувалась на
зміцнення влади загарбників, наділяла землею но-
воприбулих колоністів і руйнувала господарства
місцевих українських селян Загальний занепад
призвів до зниження врожайності, падіння по-
голів'я худоби, до зубожіння села, політичного без-
прав'я Щоб знекровити українців, їх намагались
порізнити Знавець Буковини письменник
РАндріяшик пише „Після перепису тих гірняків,
котрі поселилися перед самою війною, стали нази-
вати українцями Такі родини, як от, приміром, Ма-
риничі.Петраші, Тораки, зареєстрували гуцулами,
бо є села з такими назвами А переселенці з Гали-
чини стали русинами Вийшло, що ріжок у ріжок
живуть три народи І між тими народами зайшли
чвари, бо хто в гори дістався скоріше, тому більше
права Гуцули зганяли з землі русинів, українці
швиденько переписалися румунами

Поневолювачі західноукраїнських земель
змагалися у фізичному знищенні українців Зверне-
мося знову до письменника „Ночами буковинські
гуцули втікали на Галичину Стріляли їх на Чере-
моші і румуни і поляки, які вартували кордон Га-
личан теж стріляли і поляки, і румуни і поніс Че-
ремош трупи на червоній хвилі"

Не краще жилося буковинським робітникам
Зазнаючи економічних ускладнень, румунський
уряд прагнув розв'язувати їх за рахунок Буковини
та Бессарабп Значні й важливі для Чернівців про-
мислові об'єкти закривалися, а їх обладнання виво-
зилося до Бухареста В стані облоги українські вчи-
телі у наказному порядку відривались від свого на-
роду, переводились до центральних районів В умо-
вах викорінення всього українського жорстоко пе-
реслідувались й невеликі загони інтелігенції

301

Історія У краї ни

Гонінням і переслідуванням піддавалась й ук-
раїнська церква

З українцями Бессараби, становище яких у
міжвоєнні роки було найтяжчим, говорили
здебільшого мовою гармат Так було під час Хо-
тинського (1919) і Татарбунарського (1924) пов-
стань Судовий процес 1925 р над учасниками ос-
таннього дістав широкого міжнародного розголосу,
проливши світло на нестерпні умови існування
українців та представників інших націй краю Про-
тягом усього періоду румунської окупації так і не
вдалося налагодити бодай елементарні форми ор-
ганізованого національного життя Та роз'єднані
громади українців вистояли Цьому сприяли незга-
симе прагнення до возз'єднання з матірною зем-
лею, безкомпромісне неприйняття загарбання,
активна участь українців у соціальних виступах
всього населення Бессараби

Рецидиви „федераціонізму"
в політиці Варшави

1 ротягом усього міжвоєнного періоду
1 (1921—1939) Східна Галичина й Волинь,
' які перебували у складі Польщі, залиша-
лись не тільки найбільшими за територією й насе-
ленням західноукраїнськими землями, а й
справжнім вогнищем і центром визвольних зма-
гань, що істотно впливало на громадську думку й
міжнародні відносини

Після травневого (1926) державного переворо-
ту, який повернув до влади Ю Пілсудського, в „ук-
раїнській політиці" Варшави були проголошені
певні зміни Та їх суть виявлялася далекою від
справжніх потреб західноукраїнського населення
Курс на „інкорпорацію" Східної Галичини, перей-
менованої ще у 1920 р на „Східну Малу Польщу",
продовжувався До трьох південно-східних
провінцій, де українці складали більшість населен-
ня ставилися як до цілком асимільованих
„Мінімальна програма" П Дунін-Борковського (з
липня 1927 р львівського воєводи) стосувалась
лише окремих практичних потреб життя південно-
східних кресів — ліквідації наслідків повені та пе-
реходу до більш цивілізованих взаємин з окремими
українськими політичними й церковними колами
Ди воєводи ніби почали давати сприятливі для
панівного режиму наслідки На виборах 1928 р ви-
разних успіхів домігся урядовий блок, а з ук-
раїнських партій — найбільш лояльне до Варшави
національно-демократичне об'єднання (УНДО) І

все ж воєвода протримався у Львові тільки трохи
більше 9 місяців — Варшава не бажала пом'якшу-
вати свою політику в Східній Галичині

За часів ЗУНР вживались енергійні заходи для
налагодження мережі шкільництва Було створено
приб\изно 3 тис початкових шкіл з українською
мовою навчання у Східній Галичині й дещо більше
ніж 500 — на Волині У 1929/30 навчальному ро-
ці їхня кількість скоротилася відповідно до 716 та 7
Розгорнулося загальне запровадження білінгві-
лізму двомовними стали 1794 школи у Східній Га-
личині та 523 — на Волині Майже суцільна лікві-
дація початкового навчання рідною мовою окрес-
лювала напрями політики „польсько-украінського"
співробітництва, яку Варшава здійснювала на Во-
лині

її було обрано головним об'єктом змін, запро-
ваджених новим урядом Необхідність проведення
окремого курсу щодо Волині відстоювали близькі
Ю Пілсудському „фрдерацюністи" Л Василевсь-
кий і Т Голувко Його практичне здійснення
пов'язане з ім'ям волинського воєводи ГЮзефсь-
кого Останній пробув тут до 1938 р Він був
відря джений на Волинь у зв'язку із наростанням
опозиції польській владі На виборах до місцевих
органів (літо 1927 р ) найбільшу кількість голосів
отримало укараінське селянсько-робітниче соціа-
лістичне об'єдання „Сельроб"

Метою дій ГЮзефського стало перетворення
Волині на „колиску польсько-украінскього поро-
зуміння" „Сокальський кордон", що відділяв ії від
східногалицьких провінцій, наочно розмежовував
двоїстий підхід Варшави до українського питання
Щодо останніх послідовно проводилася політика
національної асиміляції, щодо Волині — „лише"
державної

Досить обмежені просування в галузі економіки
й культури не могли врегулювати складні і болючі
проблеми міжнаціонального співжиття Та вони й
не були спрямовані до цього Задовольнялися інші,
передусім зовнішньополітичні амбіції „Українська
політика" Варшави якнайтісніше зв язувалася з
концепціями „прометеїзму", який мав забезпечити
Польщі місце лідера визвольної боротьби народів
від Прибалтики до Кавказу Відповідно у Волині
хотіли бачити „анклав", привабливий для всієї Ук-
раїни та українців, приклад польсько-украінського
співробітництва, підтримуваний Річчю Посполи-
тою „П'ємонт українського руху" Якими примар-
ними не видавалися б ці хитромудрі калькуляції, во-
ни живилися розрахунками на поглиблення розход-

302

Західноукраїнські землі між двома війнами

жень між українцями Волині, з одного боку, та
Східної Галичини — з другого Та першорядними
були надії на те, що варшавська ласка щодо воли-
нян заколисає всю Україну Водночас варшавських
консерваторів переконували назовні смілива „зміна
курсу" має на меті „настільки міцно зв'язати східні
землі з Річчю Посполитою, аби навіть повстання
української чи білоруської держави не призвело в
майбутньому до зміни східного кордону Польщі"

Теоретичні викладки „неофедерацюнізму", їх
практичне здійснення виявилися неспроможними
пом'якшити невиліковні внутрішні суперечності ба-
гатонаціональної Польщі, тим більше — воскреси-
ти протиприродний альянс квітня 1920 р, який без-
посередньо передував горезвісному „походу на
Київ" Надто нечисленними виявились українські
елементи, які захопились діяннями ГЮзефського

Загальнонаціональні прагнення
західноукраїнського населення

оказні поступки щодо окремих західноу-
I краінських земель, передусім Волині, були
і потрібні варшавським політикам для забез-
печення дальших експансіоністських планів щодо
етнічних українських земель, які знаходилися поза
державними кордонами Польщі Слід враховувати
і те, що в умовах нестабільності Версальської сис-
теми впливові європейські держави виявили зро-
стаючу увагу до західноукраїнських проблем
Польщі належала активна роль у цій небезпечній
дипломатичній грі Водночас перетворення Східної
Галичини та Волині на гострий вузол міжнародних
відносин не сприяло стабілізації їх внутрішнього
розвитку, перешкоджало консолідації західноу-
країнського політичного життя

На початку 20-х рр така консолідація здава-
лась реальною Спостерігались примітні прояви дій
у єдиному напрямі — збройні виступи проти оку-
пантів, у яких брали діяльну участь і створена на-
прикінці 1920 р Українська військова організація
(УВО), і прорадянськи настроєні партизани Во-
лині й Тернопільщини (І Цепко, П Шеремета,
С Мельничук), загальна підтримка Українського
університету, що діяв у підпіллі Ліва течія, котра
протягом кількох років існувала в самій УВО, пев-
ний час утримувала її керівництво від одверто воро-
жих дій щодо радянської України

Зростає бажання до переїзду в УСРР, яке ви-
являли різні шари західноукраїнського населення
— і не тільки Східної Галичини або Волині Воно

розвивалось у річищі більш загального явища, вла-
стивого широким колам всієї української інтелі-
генції як на батьківщині, так і в еміграції — праг-
нення до об'єднання національних сил в ім'я держа-
вотворчої роботи В 20 -х рр можливості для цього
існували тільки в УСРР

Тоненький струмочок, який почався повернен-
ням з еміграції М Грушевського та його колег з
парти Українських соціал-революцюнерів
(УПСР), перетворився на справжній потік, що
протягом 20—30-х рр прибував до Києва, Харко-
ва, інших міст України Найбільшу частку
приїжджих становили галичани — представники
інтелігенції, письменники й діячі мистецтва, війсь-
кові УГА та студенти українських шкіл у Чехосло-
ваччині, робітники, які опинились поза Вітчизною
Вони активно включалися у суспільно-економічне,
громадське та військове життя молодої Української
республіки Справжній ренесанс національної мови
й культури, атмосфера загального піднесення в ро-
ки, які історики назвали новаторськими, справляли
зворотний вплив на західноукраїнське населення,
його політичні настрої й розвиток Без перебіль-
шення можна стверджувати, що поди в Україні
посідали чільне місце серед проблем, які найбільше
хвилювали співвітчизників за кордоном

Поступове, а з початку 30-х рр обвальне згор-
тання українізації, політичні переслідування, що по-
чалися репресіями проти інтелігенції й військових,
гарячкова колективізація у „рік великого перелому"
(1929), а особливо страшний голодомор 1933 р, як
і пізніші масові політично-репресивні кампанії,
гальмували, а то й надали зворотного напрямку
прорадянським симпатіям значної частини
західноукраїнської інтелігенції Природному про-
цесу зближення й єднання національних сил ук-
раїнців, між якими чужа воля вкотре провела дер-
жавні кордони, було завдано величезної шкоди

Все це одразу ж негативно відбилося й на
політичній обстановці в Східній Галичині й Волині,
на Закарпатті Явища, які відбувалися тут, дедалі
ускладнювали становище українців Промисловість
і сільське господарство перебували у стані стагнації,
використовувалися як допоміжний резерв народно-
го господарства Польщі, Чехословаччини й Ру-
муни, які, в свою чергу, боролись за виживання в
складному механізмі світової економіки

Усвідомлюючи загальне невдоволення населен-
ня приєднаних територій, польські політичні кола
ще 1921 р висунули план побудови всередині дер-
жави — між Віслою й Сяном — „трикутника без-

303

Історія У краї ни

пеки" Реалізація його розпочалась вже після
смерті Ю Пілсудського Шестирічний план (1936-
1941) розбудови збройних сил передбачав створен-
ня Центрального промислового округу, що стано-
вив би основу розвиненої військової індустрії Зви-
чайно, це мало здійснюватись за рахунок інших те-
риторій країни, зокрема західноукраїнських Та
жорстока їх експлуатація не врятувала економіку
поверсальської Польщі Показники її промислово-
го розвитку були гіршими, ніж у більшості європей-
ських країн, їх майже вдвічі перевищила інша воло-
дарка українських земель — Румунія Годі й гово-
рити про промислове відставання Східної Галичини
та Волині Двадцять міжвоєнних років не збільши-
ли чисельності ані західноукраїнських робітників,
ані населення міст (за винятком Львова) Туг не
було жодного великого сучасного підприємства

Становите сільського господарства також ви-
глядало безрадісним І все ж, незважаючи на вели-
ке поміщицьке землеволодіння, де (у Східній Гали-
чині та Волині) домінували поляки попри земельні
реформи покликані створити міцну базу для поль-
ських військових осадників а згодом і цивільних
колоністів, українське селянство не втратило своїх
позицій, а заможні його верстви на важливих на-
прямках розширили їх Значного розвитку дістали
сільська кооперація кооперативний рух взагам
Створювалися зв'язані з ним банки Поволі наби-
рав силу український середній клас Серед його
представників, як і серед інтелігенції, знаходилося
чимало вихідців з родин священиків Отримуючи
освіту, західноукраїнська молодь не діставала робо-
ти в містах і прямувала до села Все це надавало
своєрідності громадському життю

Радикалізація

громадсько-політичного життя

jf уперечності в українському русі, котрі виз-
I рівали з перших днів революційно-визволь-
«V ноі боротьби і відступали на другий план у
перші роки опору окупантам, поглибилися після то-
го, як загарбання Східної Галичини було остаточно
санкціоновано Заходом

Та звична для старих політичних сил тактика
лояльного співробітництва з центром ігнорувала
нові реали привнесені світовою війною та виром
перших бурхливих повоєнних років Ця лінія вияви-
лася неприйнятною для сил, які тоді вийшли на
політичну арену і змінили обличчя Східної Гали-
чини та Волині Здобутий ними досвід радикаль-

них дій вже не можна було перекреслити

Сила молоді як активного політичного чинника
західноукраїнського суспільства суттєво збільшу-
валась у зв'язку з тим, що в 20-30-х рр у
національну боротьбу з юнацьких літ вступали діти
учасників визвольних змагань за часів Австро-
Угорської та Російської імперій, молодші брати
оборонців західноукраїнських земель у 1918-1919
рр, покоління, котре в повсякденному житті безпо-
середньо на собі зазнавало всіх прикрощів від нових
володарів

Радикалізм молоді привносить у національно-
визвольний рух не лише беззастережно позитивне
Становлячи приклад безкомпромісності у боротьбі
проти іноземного поневолення, молодь, часто-густо
не виявляє належного знання нагромадженого по-
передніми поколіннями (і не тільки власного наро-
ду) досвіду, їй часом бракує копіткого й системати-
чного аналізу поточних змін Все це враховується
різними політичними силами, для яких боротьба за
молодь є неодмінною умовою їх власного майбутнь-
ого

Молодь дедалі сильніше приваблювала безпо-
середня боротьба з окупантами, саботажні акції й
напади на польські постерунки їх організатор —
українська військова організація (УВО) приверта-
ла зростаючі симпатії молодих поколінь Готуючись
до створення її наступниці на більш широкій основі,
Є Коновалець надавав важливого значення роз-
робці ідеологи нового формування Основну роботу
в цьому напрямі виконував Д Донцов 1926 р у
Львові вийшла друком його книга „Націоналізм»
Украй права форма націоналізму, яку обстоював ав-
тор і яка виявилася досить поширеною в Європі,
дістала назву „інтегрального націоналізму" Він вів
до розбрату і в українському національному русі
Викладені в книзі Д Донцова побудови були звер-
нуті передусім до молоді Він розумів історичний
розвиток як „вічний гін народів до експансії і
підбою" Потреба філософського осмислення, до
якого природно тягнуться більш досвідчені люди,
підмінялася запереченням загальновизнаних зако-
номірностей історичного розвитку Всі вони прого-
лошувалися геть відкинутими сучасністю Для ав-
тора мав сенс „лише один закон" — „закон бороть-
би закон вічного суперництва націй" Визнання
права на існування тільки за цим „єдиним законом"
мало виразне політичне спрямування В такий
спосіб прокладався шлях нав'язування „єдиної нор-
ми поведінки", обстоювалася необхідність „єдиної
організації" з „єдиним вождем"

304

Західноукраїнські землі між двома війнами

Так само, як „інтернаціоналізм", расизм Донцо-
ва мав на меті прилучити його послідовників до
сильних світу цього Подібна програма могла лише
відштовхнути від українського націоналістичного
руху демократи світу Натомість вона привертала
увагу фашистських режимів у Європі, рівно як і
„інтегральних націоналістів" у Румуни, Угорщині,
Югославії На такій ідеологи було побудовано Ор-
ганізацію українських націоналістів (січень — лю-
тий 1929 р ) Загальна економічна криза, яка боля-
че вдарила по слаборозвиненому народному госпо-
дарству західноукраїнських земель, жорстока й
кривава „пацифікація" Східної Галичини, що набу-
ла широкого міжнародного розголосу та була вине-
сена на обговорення Ліги націй, з одного боку, та
зростаюче невдоволення подіями в радянській Ук-
раїні — з другого, посилювали популярність ОУН,
особливо серед молоді І хоча її зростаючий автори-
тет турбував впливові українські парти, які в лега-
льній пресі іноді досить різко критикували ОУН,
вони водночас зовсім не цуралися контактів з нею
З плином часу, розходження ставали менш поміт-
ними

І в цих умовах видатні діячі КПЗУ продовжу-
вали опрацьовувати шляхи розв'язання не лише
соціальних, а й національних проблем, прагнучи
єдності революційно-визвольної боротьби Зали-
шаючись послідовними противниками ОУН, вони з
повагою і розумінням ставилися до тих, хто справді
виступав за визволення під й прапорами В липні
1932 р М Заячківський (Косар), тодішній
керівник КПЗУ, виступив із статтею, де роз'ясню-
вав „Було б неприпустимою помилкою ідентифіку-
вати провід ОУН — УВО і ту контрреволюційну
суть, яку цей провід надавав і надає організації

з тими сотнями низовиків, яких зв'язує з ОУН

УВО щира віра в и протиокупацшне вістря, які
хочуть і фактично борються за національне визво-
лення українського народу з-під польської оку-
пації"

Подібне сміливе твердження не могло не драту-
вати догматиків у Москві Ширячи підозри щодо
націоналістичних відхилень керівників КП(б)У, во-
ни стократ захоплювалися цими підозрами коли
йшлося про комуністів Західної України У черго-
вий раз лідери КПЗУ стали об'єктом наклепниць-
кої кампанії та були замінені

Зрозуміло, що за цих обставин саме існування
Комуністичної парти Західної України не лише
підважувалось, а й ставало проблематичним Це
врешті-решт підтвердилось масовими репресіями

проти західноукраїнських комуністів, розпуском і
ліквідацією КПЗУ

Цей безпричинний акт був лише одним з ба-
гатьох у тяжкому ланцюзі злочинів і непорозумінь,
які завдали серйозного удару розвитку погоджених
дій у боротьбі за визволення західноукраїнських зе-
мель від чужого ярма Звивиста напрямна природ-
ної й необхідної консолідації національних сил ще
раз зазнала бічного, навіть зворотного виверту
Контакти між прихильниками ОУН і комуністами
у другій половині ЗО-х рр відбувалися хіба що у
концтаборах і тюрмах

Напередодні світової війни

априкінці 30-х рр центр західноукра-
їнського національного життя тимчасово
перемістився до Закарпатської України

Події, які відбувалися тут, у котрий раз у складній
обстановці переддня 2-і світової війни, знову поста-
вили проблеми єдності української нації та ії
возз'єднання в епіцентр європейської політики Та
це пояснювалося, однак, не органічними факторами
внутрішнього розвитку, а шаленим виром міжна-
родних подій Уже початок насильницького окраю-
вання Чехословаччини привернув увагу світової
громадськості до становища й долі Закарпаття, яке
поступово виходило за рамки попереднього міжна-
родно-правового врегулювання В боротьбу за но-
вий його статус вступили впливові зовнішньополі-
тичні сили

Змагалися три головних варіанти розвитку
подій чехословацький, угорський, врешті —
орієнтація на існування окремої держави „Кар-
патська Україна" Вони змінювали один одного в
міру розвитку передусім міжнародної обстановки
Перший зводився до залишення бодай пом'якше-
них зв'язків між Закарпаттям і Прагою У цьому
напрямі й розгорнули активність українські діячі
Закарпаття 3 жовтня 1938 р щойно створена
Руська національна рада висунула вимогу реальної
автономії Закарпаття, домагаючись поступок від
центру Втім через кілька днів був створений уряд
автономії на чолі з А Бродієм — відомим прихиль-
ником угорської орієнтації Ще через два тижні
уряд очолив Д Волошин, який користувався
найбільшими між тодішніх політичних діячів сим-
патіями населення та послідовніше орієнтувався на
існування закарпатської державності

Останнє слово в розв'язанні проблеми
„Підкарпатської Русі" вже належало Німеччині,

305

Історія України

якій у Мюнхені фактично видали „карт бланш" на
свободу дій у Центральній і Східній Європі До ос-
таточної ліквідації Чехословаччини Німеччина при-
ховувала свої справжні наміри Сподіваючись на ії
підтримку, створювались українські формування
Закарпаття, об'єднані в „Карпатську Січ" Вони
поповнювались за рахунок добровольців Значна їх
кількість прибувала з Галичини

В міру дальшого заповзання Європи в загальну
війну інтереси українців нехтувалися все одвертіше
Спочатку Гітлер за Віденським арбітражем (2 лис-
топада 1938 р ) віддав Будапешту південну части-
ну Закарпаття з Ужгородом і Мукачевим включно
Десятки тисяч українців знову опинилися під
угорським ярмом Розчленування Чехословаччини
в середині березня 1939 р зняло будь-які покрови
з гітлерівської політики Не бажаючи надто поси-
лювати Будапешт приєднанням Словаччини,
Берлін погодився на включення всього Закарпаття
до Угорщини Незалежність Словаччини віталась
Німеччиною, проголошення того ж самого дня ок-
ремого державного існування „Карпатської Ук-
раїни" зустрінуто із неприхованим роздратуванням
15 березня 1939 р німецькі війська рушили на
Прагу Того ж дня угорці розпочали загальний на-
ступ Через кілька годин уряд і новообраний прези-
дент А Волошин змушені були залишити територію
Закарпаття Нечисленні загони Карпатської Січі
самовіддано протистояли нападнникам

Карпатська Україна проіснувала кілька днів,
залишивши свій слід у боротьбі за національну дер-
жавність Західноукраїнське населення дістало
кілька важливих історичних уроків Воно ще раз
наочно пересвідчилось у неспроможності й небез-
печності орієнтації на підтримку чужих держав
Стало незаперечним, що зацікавленість „укра-
їнським питанням" продиктована бажанням Німеч-
чини використати його у власних агресивних, за-
гарбницьких цілях

Надзвичайно тяжким виявився міжвоєнний
період у житті Східної Галичини й Волині, Закар-
паття та Буковини, Хотинщини й Ізмаїльщини
Розділені між трьома сусідніми державами,
відірвані від основного масиву етнічної території,
вони залишилися вірними історичним прагненням і
традиціям українського народу В 20—30-х рр
революційно-визвольний рух усе яскравіше вили-
вається у боротьбу за возз'єднання Незважаючи
на зростаючі внутрішні труднощі, які робили тоді
неможливим досягнення єдності, вона продовжува-
ла набирати силу Ставало все більш відчутним, що
наступний історичний період покінчить з однією з
найбільших багатовікових несправедливостей, за-
подіяних Україні Загальний збройний конфлікт, що
невблаганно насувався, перетворював природний
процес возз єднання на надзвичайно болісний для
українського народу

т
ш

Українське суспільство
у 1939-1941 pp.

І огляду на пріоритетну роль воєнного факто-
|ра у сталінській зовнішній політиці інтенсив-

но розвивалися машинобудування і хімічна

промисловість Продуктивні можливості економіки
України були великі і як складові єдиного госпо-
дарського комплексу СРСР неухильно зростали,
посідаючи величезну питому вагу серед інших рес-
публік Традиційно основна база важкої промисло-
вості країни, розташована в Донбасі й Придніпров'ї
та остаточно інтегрована під час індустріалізації в
союзній економіці, досягла на кінець 30-х рр
найбільшої продуктивної потужності В 1940 P
продукція всієї промисловості України зросла в 7,3
раза порівняно з 1913 р, а крупної — майже у 10
разів За розвитком промисловості республіка
посідала друге місце в СРСР після Роси і виперед-
жала ряд західноєвропейських країн

Відповідно нарощувалися й потужності палив-
но-енергетичної бази Донбас на кінець міжвоєнно-
го періоду зберігав роль основного кам'яно-
вугільного басейну країни На кінець 30-х — на
початок 40-х рр остаточно виявилося призначення
щойно збудованої „матеріально-технічної бази
соціалізму" як, по суті, потужного воєнно-проми-
слового комплексу Причому українська економічна
база являла собою іі наріжний камінь Новозбудо-
вані підприємства кольорової металурги мали
вирішальне значення у виробництві сучасного оз-
броєння

Друга

світова війна

т
ш

Потужний промисловий потенціал української
економіки забезпечував ії робітничий клас Масові
поповнення вихідцями із селян під час індустрі-
алізації не могли не знизити його кваліфікаційний
рівень Але на початок 40-х рр українське
робітництво зуміло подолати труднощі свого зро-
стання, поліпшити якісний склад Воно по праву
вважалося найбільш кваліфікованим загоном
робітництва країни Трудова активність, що часто
виливалася у нав язане робітникам командно-
адміністративною системою т зв „соціалістичне
змагання", не завжди давала реальну віддачу Вже
у кінці 30-х рр з'ясувалося, що цей витвір
сталінських партапаратників хибує на заформалізо-
ваність, веде до виснажливої, низькооплачуваної
праці, реально не підкріпленої широко рекламова-
ними „соціальними перевагами" А втім, високий
професіоналізм окремих виробничників, їхня чесна
праця, даючи значний економічний ефект, створю-
вали ілюзію масовості змагання, його доцільності
На будь-якому великому підприємстві відчувалася
гостра нестача технічних спеціалістів і керівників
промисловості На Макіївському металургійному
заводі, наприклад, залишилося лише двоє дипломо-
ваних інженерів і 31 технік Становище ускладню-
валося тим, що посади репресованих фахівців зай-
мали висуванці з робітників, які не мали відповідної
технічної, а то й загальної освіти Обстановка в
промисловості нагадувала міноване поле залякана
технічна інтелігенція у складних ситуаціях на ви-
робництві, а вони траплялися часто, не хотіла брати
на себе відповідальність, йти на ризиковані рішен-
ня У разі невдачі такого спеціаліста могли якщо не
репресувати, то принаймні зняти з роботи, шельму-
вати

Адміністративно-репресивні методи керівниц-
тва економікою, нескінченні підхльостування става-
ли на кінець 30-х рр перешкодою у нормальному
функціонуванні новозбудованої потужної проми-
словості Дедалі більше давалися взнаки супереч-
ності між освоєнням нових технолопй та інтенсив-
ними методами праці і надцентралізованою систе-
мою планування та управління економікою Особ-
ливо це відчувалося у паливно-енергетичній базі та
металурпї України, від чого прямо залежало зро-
стання таких нових галузей як тракторна, моторо-
будівна, електротехнічна, літакобудівна та інші Ба-
гато підприємств не виконували плани Причина
цього полягала у відставанні виплавки металу від
потреб машинобудування, нестачі енергії

Складності в економіці командно-адміністра-

307

Го; ОЛ twl шт» мсауммкя обмін

п»ниітк и jixMnncTjAtimtu^Tt^napi

Історія У краї ни

тивна система намагалася усунути притаманними ш
натискними, наказними методами. Так, було вжито
жорстоких, аж до увільнень з роботи за запізнення
на 20 хвилин, заходів щодо порушень трудової дис-
ципліни. Іншим указом збільшувався робочий день,
заборонявся самовільний вихід робітників і служ-
бовців з підприємств та установ. Трохи пізніше ви-
пуск неякісної і нестандартної продукції прирівняли
до свідомого шкідництва. Неучасть у соціалістич-
ному змаганні почала розглядатися як ознака нело-
яльності. У цій атмосфері економіку постійно лихо-
манило. Але разом з тим робилися спроби запрова-
дити хоч і в обмеженому вигляді госпрозрахункові
регулятори на виробнищві. Вдалися і до нових вли-
вань коштів, особливо в оборонну галузь промисло-
вості. На 1941 р. асигнування на оборону станови-
ли 43,4% державного бюджету.

На кінець 1940 р. Україна видобувала 50,5%
загальносоюзного видобутку вугілля, виробляла
64,7 — чавуну, 48,8 — сталі, 67,6 — залізної ру-
ди, 25,7% — електроенергії тощо. Завдяки
кільком урожайним рокам, практично дармовій
праці селян, а також запровадженню механізації,
передових методів агрокультури в тому ж році кол-

госпи України дали понад 20% загальносоюзного
виробництва товарного хліба, 73% — цукру, 20%
— м'яса і т.ін.

Дальшим утвердженням сталінської тиранічної
диктатури, проникненням в уми й душі мільйонів
людей тоталітарної ідеології й моралі характеризу-
валося суспільно-політичне і культурне життя 41-
мільйонного українського народу. Впровадження
т.зв. „культурної революції" означало, по суті, втяг-
нення найширших мас населення в орбіту ко-
муністичної ідеології в її сталінському варіанті. На
це держава коштів не шкодувала. В 1940—1941
pp. у республіці працювало 32 тис. шкіл, близько
700 технікумів, 173 вузи, а кількість молоді, яка
навчалася, збільшилася втричі порівняно з 1913 р.
Особлива увага приділялася Академії наук, темати-
ка якої була максимально наближеною до народно-
господарських потреб. В Україні, де працювали
такі видатні вчені як М.Боголюбов, О.Богомолець,
М.Кирилов, І.Курчатов, М.Лаврентєв, Є.Патон
та інші, мали місце вагомі досягнення в розщепленні
атомного ядра, отриманнні рідких газів, винаході
автоматичного дугового електрозварювання тощо.

Один за одним з'являлися нові літературні, об-

308

Друга світова війна

разотворчі, музичні твори, театральні вистави,
кінофільми. Багато з цих творів були позначені та-
лантом, щирою вірою у нові ідеали. Але, на жаль,
домінувало у них політичне підґрунтя. При всьому
критицизмі щодо змісту духовної культури цього
часу не можна не відзначити, що чимала увага
приділялася поширенню та вкоріненню в усі ланки
культурного життя української мови. Нерідко це
робилося методами властивими командно-
адміністративній системі.

В обстановці неймовірного нагнітання культу
особи Сталіна, штучного роздмухування класової
боротьби, невтомного вишукування „ворогів наро-
ду', силового утвердження „соціалістичного ре-
алізму" весь досить вагомий культурницький по-
тенціал використовувався не за призначенням і був
цілковито підпорядкований завданням агітпро-
півської роботи комуністичної партії.

Радянсько-німецький
альянс і возз'єднання
західноукраїнських земель
у складі УРСР

Ж / кінці 30-х pp. обстановка в Європі характе-
\ ризувалася наявністю двох протилежних по-
%./ люсів. На заході це була нацистська Німеч-
чина, що очолила т. зв. антикомінтернівський пакт,
до якого входили ще й Японія та Італія. На сході —
Радянський Союз. Нездоланні суперечності
розділяли Німеччину і СРСР.

Але, здавалося б, неймовірне, сталося. 23 серп-
ня 1939 р. світ був уражений звісткою, переданою
вночі по радіо, про підписання радянсько-німецько-
го договору про ненапад. Якщо укладення подібно-
го пакту з потенційним агресором можна було тлу-
мачити як законну спробу відвернення війни, то
вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні
протоколи до пакту, де йшлося про задоволення те-
риторіальних апетитів обох держав. За цими домо-
вленостями, існування яких Радянський Союз про-
тягом піввіку категорично заперечував, Сталін
дістав змогу розширити територіальні межі СРСР
трохи не до кордонів 1913 р. Саме територіальний
виграш, розподіл сфер впливу, поширення
сталінської диктатури на нові території і було ос-
новною метою радянсько-німецького пакту. І мен-
ше всього Сталін з Молотовим переслідували мету
відвернення війни — тоді Німеччина ще не була го-
товою до нападу на СРСР, навіть не мала

відповідного плану, хоча, звичайно, таку мету пле-
кала давно.

Безпосереднім результатом пакту „Ріббен-
троп—Молотов" був початок 1 вересня 1939 р. аг-
ресії Німеччини проти Польщі, яку підтримали її
союзники Англія і Франція. Так вибухнула світова
війна. Згідно з пактом СРСР був поставлений у
становище фактичного союзника воюючої Німеч-
чини і це давало гітлерівському урядові підстави
тиснути на радянське керівництво з метою спонука-
ти його до якнайшвидшого вступу у війну проти
Польщі зі сходу. Сталінський уряд, вживши не-
обхідних заходів на такий поворот подій, — був
створений Український фронт на чолі з С.Тимошен-
ком — усе ж не поспішав віддавати наказ про пе-
рехід кордону. Лише після неодноразових демаршів
з боку німців таке рішення було прийняте.

Але не так наполягання нацистської сторони
підштовхнули Сталіна до вступу у війну, як те, що
вермахт, громлячи польські війська, стрімко набли-
жався до західноукраїнських і західнобілоруських
земель, які таємними протоколами мали підпасти
під радянський контроль. Сталінський уряд 17 ве-
ресня 1939 р. дав наказ військам вступити на тери-
торії Західної України та Західної Білорусії.

Головним завданням радянських військ було як-
найшвидше зайняти Львів. Але це було метою і
німецького командування, яке кинуло на львівський
напрямок 18-й корпус, що майже повністю оточив
місто. Вночі 19 вересня у Львів по тернопільському
шосе пробилася радянська мотомеханізована
розвідувальна група на чолі з комбригом Я. Шара-
бурком.

22 вересня о 14.00 год. частини 2-го кава-
лерійського корпусу Червоної армії почали входити
до Львова. Того ж дня у Брест-Литовську на честь
успішного завершення польської кампанії відбувся
парад радянських і німецьких військ.

28 вересня радянсько-німецький воєнно-
політичний альянс, скріплений сумісними бойовими
діями проти майже беззахисної Польщі, був
підтверджений новим договором — про дружбу і
кордон. Протягом 50 років самий факт укладення
такого договору між „першою в світі країною пе-
ремігшого соціалізму" — Радянським Союзом і
„ворогом усього миролюбного людства" — нацист-
ською Німеччиною, як і його зміст, становив одну з
найбільших державних таємниць в СРСР. Для
цього були підстави. Адже в очах світової прогре-
сивної громадськості Радянський Союз робив до-
корінний поворот у своїй антифашистській

309

Історія У краї ни

зовнішній політиці Таку більш ніж сумнівну пере-
орієнтацію СРСР визнав нарком закордонних
справ В Молотов, проголосивши привселюдно, що
„не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну,
як війна за знищення гітлеризму

Та як би там не було, новий договір СРСР з
Німеччиною, уточнюючи розмежувальну лінію між
цими державами по території Польщі, формально
підтверджував включення західноукраїнських та
західнобілоруських земель до складу СРСР Крім
того, створював умови для вирішення проблеми
Бессарабп і Буковини, споконвічних українських
територій, населених переважно українцями Після
пред'явлення ультиматуму про повернення цих зе-
мель Румунія у червні 1940 р задовольнила ра-
дянську вимогу

Одним з найсерйозніших випробувань для на-
селення Волині, Галичини, Буковини і Бессарабп
було запровадження нових радянських порядків на
цих територіях Слід зазначити, що спочатку про-
цес радянізацп відбувався за співчутливості і навіть
за підтримки місцевого українського населення, що
настраждалося від польської та румунської ко-
лонізації Місцеві комуністи, КОМСОМОЛЬЦІ,
прибічники радянської влади створювали робітничі
загони, селянську міліцію, розганяли органи оку-
паційної влади, запроваджували „революційний по-
рядок" Усе це згодом видавалося за початок
соціалістичної революції на заході України,
рушійною силою якої були широкі народні маси
Насправді ця революція, а точніше радянізація,
відбувалася за сценарієм, розробленим у Києві і за-
твердженим у Москві

Широкомасштабна радянізація відбувалася і на
селі Повсюдно „селянські комітети" заходилися
розподіляти поміщицьку землю, реманент, худобу,
посівний матеріал Але отримавши від радянської
влади у своє володіння понад 1 млн га землі,
західноукраїнське селянство стало побоюватися ко-
лективізації І всі підстави для цього були Колгос-
пи таки почали насаджуватися без належних умов і
підготовки Але виробництво сільськогосподарсь-
кої продукції не зросло

Заходи радянізації включали в собі розподіл се-
ред міської голоти житла, націоналізованого після
втечі польських чиновників та підприємців Сен-
сацією було повсюдне запровадження української
мови, а також українського репертуару в театрах й
різке збільшення кількості українських шкіл (до 6,5
тис ) з одночасним скороченням польських Ра-
дянська влада наче зразу наголосила на своїх

пріоритетах, збільшивши заробітну платню
працівникам освіти та охорони здоров'я А якщо
додати до цього переведення преси і видавництв на
українську мову, пропагування українського фольк-
лору різноманітними хоровими, драматичними, хо-
реографічними ансамблями та студіями, завезення
зі східних областей великої кількості книг ук-
раїнською мовою, то можна говорити про своєрідну
українську культурну революцію у західноу-
країнському регіоні

Минуло не так вже багато часу, і місцева гро-
мадськість, придивившись до того, що відбувалося,
з подивом стала помічати дедалі більше ознак „по-
казухи" і фальші радянської українізації А непри-
миренне, вороже ставлення нових властей до Ук-
раїнської греко-католицької церкви, що користува-
лася в народі довір'ям і авторитетом, просто наля-
кало

Найнеприємнішим було те, що більшовики, ут-
верджуючи українські радянські цінності, нещадно
руйнували й без того слабкі культурницькі осеред-
ки й громадські центри, місцеві традиції українців,
з якими були змушені рахуватися навіть польські
колонізатори Зробивши добру справу заснувавши
у Львові на базі Наукового товариства їм
Т Г Шевченка філіал Академії наук, власті ліквіду-
вали НТШ, а ряд його активних діячів репресува-
ли Провідне становище у львівському філіалі АН
УРСР фактично посіли надіслані з Києва „надійні
кадри"

З осені 1939 по осінь 1940 р у Західній Україні
було репресовано за політичними ознаками і депор-
товано до Сибіру без суду і слідства близько 10%
населення Всього вислано 312 тис сімей

Крім загального завдання здійснити макси-
мально швидко соціальне нівелювання населення
нових територій з рештою населення республіки,
репресивні акції ставили за мету забезпечити
„вільне волевиявлення трудящих" для відновлення
радянської влади і входження до складу Ук-
раїнської РСР За короткий час відбулися заходи,
пов'язані з процесом оформлення включення
Західної України і Буковини до складу СРСР та
УРСР А сесії Верховних рад СРСР та УРСР ух-
валили потрібні рішення

Хоч як не намагалася сталінська пропаганда, а
за нею і партійні історики подати включення
Західної України до складу Радянського Союзу як
наслідок всенародного волевиявлення, посилаючись
на типово радянські наслідки голосування, коли у
„виборах" брали участь „майже всі" виборці, а го-

310

лосували вони, як правило, „майже одностайно, в
дійсності було не так Вже на першому етапі ра-
дянізаци далеко не всі були задоволені і новими по-
рядками, і новими „хазяями життя" Чимдалі все
більше людей почали відвертатися від „совітів"

У краї була сила, що за будь-яких обставин за-
лишалася непримиренною щодо комуністів, як
прийшлих, так і місцевих, щодо радянізаци — Ор-
ганізація українських націоналістів Вона чинила
опір новій владі та іі представникам, вважаючи їх
окупаційним режимом Мережа підпільних осе-
редків ОУН поширювала листівки гуртувала мо-
лодь, подекуди чинила збройні акції проти радянсь-
ких органів, військових НКВС обрушив на
оунівців жорстокі репресії

Приєднання західної частини українських зе-
мель до Великої України в рамках Радянського
Союзу було здійснене в умовах протистояння двох
тоталітарних систем і насильницькими методами

Наростання загрози
нацистської агресії.
Стан обороноздатності

СРСР

грудня 1940 р генеральним штабом
збройних сил Німеччини було остаточно
завершене особливе завдання фюрера —

розроблено т зв директиву № 21 (план „Барба-
росса' ) Це був план нападу на Радянський Союз
та його розгрому шляхом „блискавичної" війни
Давню мету королів і кайзерів про Україну як
„німецьку Індію", тобто багату колонію, „фюрер"
підкріпив антибільшовизмом і расистською ідео-
логією Від численних закликів перетворити Ук-
раїну на аграрно-сировинний придаток „рейху",
включивши Гі до „великонімецького простору", аби
Німеччина не опинилася у лещатах голоду, як це
було в Першу світову війну, гітлерівці перейшли до
справи Подібна доля чекала європейську частину
Роси, Білорусію, прибалтійські республіки

Цьому відповідав воєнно-політичний план
„Барбаросса" В інструктивному додатку до нього
гранично відверто і вичерпно говорилося щодо ха-
рактеру війни „Війна проти Роси — один з най-
важливіших етапів боротьби за існування німецько-
іо народу Це древня битва германців проти
слов'янства, захист європейської культури від мос-
ковсько-азіатського нашестя, оборона проти євро-
пейського більшовизму Мета цієї війни — розгром

Друга світова війна

сьогоднішньої Роси, тому вона повинна вестися з
небувалою жорстокістю"

Термін нападу умовно призначався на травень
1941 р Передбачалося, що навальними концентро-
ваними ударами вермахт оточить, розсіче і знищить
основні сили радянських військ, зосереджених уп
ритул до кордону Кампанія триватиме від кількох
тижнів до кількох місяців і завершиться виходом
німецьких військ на лінію „два А" — Архангельськ
— Астрахань У „східному поході" до Німеччини
приєднувалися Італія, Угорщина, Румунія, Словач-
чина, деякі інші країни Причому розраховуватися з
ними нацистська верхівка передбачала передачею
їм окремих територій України

Незважаючи на те, що в політичних колах пану-
вали настрої самовпевненості, військове керівниц-
тво, організатори воєнної економіки приділяли
підготовці „східного походу" виняткову увагу А
можливості у них були величезні Німеччина вико-
ристовувала воєнно-економічну базу, яка чи не
вдвічі переважала аналопчний потенціал Радянсь-
кого Союзу і до того ж відзначалася високим
рівнем технологій Це дало змогу належним чином
озброїти армію вторгнення

Сучасні історики не можуть обминути питання,
що, як кровоточива рана, не загоюється в пам'яті і
душах поколінь „Як же могло статися те, що ста-
лося у 1941—1942 рр з нашим народом та його
армією3 ' Адже не менше 20 років міжвоєнного пе-
ріоду країна, народ готувалися до можливої війни,
всіляко посилювали обороноздатність, спираючись
на великі потужності воєнно-економічного по-
тенціалу, створеного в роки „побудови соціалізму"
Проте, незважаючи на наявність новітніх моде-
лей танків і літаків, реактивних мінометів і авто-
матів, промисловість продовжувала масове вироб-
ництво озброєння застарілих зразків А деякі
найбільш вдалі моделі було взагалі безпідставно
знято з виробництва (наприклад, протитанкову 45
мм гармату, протитанкову рушницю, протитанкову
гранату) Взагалі для оборонної промисловості ос-
танніх передвоєнних років характерною була за-
гальмованість, некомпетентність в освоєнні най-
новіших зразків озброєння Давалося взнаки усу-
нення найбільш кваліфікованих під час „великого
терору" Та й у вищих ешелонах влади після укла-
дення радянсько-німецького пакту створилася
ілюзія відсутності безпосередньої загрози війни, а
відтак необхідності квапитися

Між тим чисельність армії швидко зростала З
1939 по 1941 р було сформовано 125 нових дивізій

311

Історія У краї ни

В одному тільки Київському особливому військово-
му окрузі утворено 8 механізованих корпусів, 8
стрілецьких, 10 авіаційних дивізій, 5 артилерійсь-
ких протитанкових бригад тощо Але озброєння,
що для них надходило, було переважно застарілих
зразків Отже, хоча за кількісними показниками
Червоній армії не було рівних у світі — лише за
танками і літаками вона переважала майже удвоє
Німеччину, Японію, Італію, Румунію та Фінляндію
разом узяті,— нових моделей танків було у неї
всього 18%, а літаків і того менше — 9%

Утім, така величезна маса навіть застарілого оз-
броєння давала шанси зберегти боєздатність армії,
хоча б в обороні Для цього потрібне було одне
кваліфіковане керівництво Чи не найбільша траге-
дія Червоної армії полягала саме у відсутності тако-
го Криваві сталінські „чистки" 30-х — початку
40-х рр завдали Збройним силам непоправних ут-
рат За 17 місяців (з травня 1937 р ) з армії було

усунуто не менш як 44 тис представників комскла-
ду

З названої кількості репресованих 1/3 припада-
ла на Київський особливий військовий округ Най-
більше постраждав вищий комсклад, де кожні двоє
з трьох стали жертвами репресій

Коли, отямившись на якийсь час від несамови-
тої боротьби проти „шпигунів і диверсантів" у Чер-
воній армії, Сталін і Ворошилов звернули увагу на
стан командних кадрів, то з'ясувалося, що обезго-
ловлено було не тільки військові округи та їх штаби,
не тільки корпуси і дивізії, але й 70% полків і 80%
батальйонів

І тоді вдалися до випробуваного методу
вирішення кадрових питань — „висуванства" Ця
кадрова „ротація" призвела до сумних наслідків
На початок 1941 р лише 7% командно-началь-
ницького складу мали вищу освіту, а 37% взагалі не
мали відповідної освіти І це при тому, що тодішня
армія взагалі відзначалася невисоким освітнім
рівнем (у КОВО до 40-50% червоноармійців були
неграмотними й малограмотними) „Спостерігалося
страшне падіння дисципліни, справа доходила до
самовільних відлучок, дезертирства Багато коман-
дирів почували себе розгубленими, нездатними на-
вести порядок", — це свідчення командуючого
Київським округом Г Жукова

Жахливий стан Червоної армії був, звичайно,
відомий потенційному противнику І Гітлер, і Ге-
бельс, і Герінг глузливо називали Червону армію
„глиняним колосом без голови" Акцентацією на
відсутності „голови" підкреслювалася безпора-

дність воєнної доктрини, на якій відбилися всі хиби
сталінщини всіляко пропагувалися хвалькуваті за-
клики наркома оборони Ворошилова, що майбутня
війна вестиметься на ворожій території, а противни-
ка буде розбито „могутнім ударом" і „малою
кров'ю"

А між тим, у лісових масивах Польщі з лютого
1941 р почалася концентрація та підготовка „армії
вторгнення" Вона налічувала загалом 5,5 млн сол-
датів та офіцерш, озброєнних 4,3 тис танків, до 5
тис літаків, 47,2 тис гармат і мінометів Це війсь-
ко мало досвід сучасної війни, відзначалося висо-
кою професійною виучкою та бойовим духом і було,
без сумніву, найкращою армією того часу Її було
розподілено на три групи армій — „Північ",
„Центр" і „Південь" Причому на напрямках го-
ловних ударів німецькі війська мали 6-8 разову пе-
ревагу перед радянськими

Першими відчули наближення розв'язки при-
кордонники, які взяли під охорону новий кордон
Нацистські спецслужби, створивши на території
східної Польщі десятки диверсійно-розвідувальних
центрів, чи не щодня порушуючи кордон, вели
підривну роботу на радянській території

З червня 1940 р від численних резидентур за-
кордонного відділу НКВС 1 головного
розвідуправління генштабу почали надходити три-
вожні сигнали про серйозні наміри нацистського
уряду порушити радянсько-німецький договір про
ненапад Одним з перших подав такі розвіддані ра-
дянський розвідник — український художник
М Глущенко (агентурний псевдонім „Ярема") А з
квітня 1941 р така інформація надходила майже з
40 точок земної кулі й мало не щодня Причому у
дев'яти випадках повідомлялися точні дані про на-
пад Німеччини, кількість війська Таким чином,
наркомат оборони і генштаб мали більше, ніж тре-
ба, надійної інформації про воєнну загрозу

Але ж до чого дивним було реагування радянсь-
кого керівництва на титанічні зусилля розвідки Всі
дані про підготовку агресивної війни Німеччиною
відкидалися як дезінформуючі Вирішальну роль у
такому злочинному безглузді відіграла настанова
Сталіна, який виключав саму можливість того, що
Гітлер наважиться розпочати війну проти СРСР до
того, як розгромить Англію, тобто піти на ризик
війни на два фронти

Смертельний ризик, під який цілком свідомо
Сталін підставив країну, армію у найбільш фа-
тальній ситуації в історії, коштував надто дорого і
країна, і армія не були своєчасно переведені на ре-

312

Напад Німеччини
й оборонні бої

1941-1942 pp.

е, про що люди боялися й подумати — вели-
ку війну і велику біду, приніс їм світанок 22
червня 1941 р — день нападу Німеччини на

Радянський Союз

Дуже важливе місце у планах німецького ко-
мандування відводилося здобуттю у найкоротші
строки України з її величезними сировиними ресур-
сами й родючими землями Цим самим Гітлер та
його кліка намагалися посилити свою воєнну еко-
номіку, створити вигідний плацдарм для швидкої
перемоги над СРСР і досягнення світового пану-
вання За планом „Барбаросса" на Україну вдерли-
ся 57 дивізій і 13 корпусів групи армій „Південь",
їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського
військових округів, перетворених після початку
війни у Південно-Західний та Південний фронти
Концентрація в республіці цього найчисленнішого
радянського військового угруповання пояснюється
вказівкою Сталіна про те, що саме південний захід
буде метою головного удару німецької армії Нас-
правді першого і найтяжчого удару німецька армія
завдала на центральному напрямі Співвідношення
у бойовій техніці було також на користь радянських
військ Якщо в німців та їх союзників на південно-
західному напрямі налічувалося 850 танків, 16000
гармат і 1300 літаків, то у радянської сторони
відповідно — 5625, 17000 та 2700 Більше 80%

цієї техніки було застарілих конструкцій

Орієнтовані на пристосуванство,

політпрацівники про обстановку на місцях намага-
лися доповідати у бадьоро-оптимістичних тональ-
ностях, хоча війська вже з перших годин війни по-
чали відступати по всьому фронту В оперативному
зведенні генштабу на 22 00 год 22 червня станови-
ще на фронтах зображувалося як відносно благопо-
лучне, таке, що не викликає тривоги „Німецькі ре-
гулярні війська протягом 22 червня вели бої з при-
кордонними частинами СРСР, маючи незначний
успіх на окремих напрямах У другій половині дня,
з підходом передових частин польових військ Чер-
воної армії, атаки німецьких військ на переважній
протяжності нашого кордону відбито з втратами
для противника"

У дійсності перебіг подій на радянсько-німець-
кому фронті відразу набрав несприятливого для
Червоної армії характеру Вже у перші години війни
було втрачено, по суті, всю авіацію першої мни —

Другасвітова війна

жим посиленого забезпечення обороноздатності
Війна вже грюкала у ворота, а народ, наче й не тра-
пилося нічого, продовжував жити мирним, безтур-
ботним життям

Тим часом по той бік кордону відбувалися ос-
танні приготування до „східного походу" армії
„третього рейху" 17 червня 1941 р „фюрер" видав
наказ про напад на Радянський Союз Рівно о
20 00 21 червня у частини вермахту і люфтваффе
надійшли і були негайно розпечатані спеціальні кон-
тейнери з наперед заготовленими таємними
інструкціями та директивами

Тим часом радянські командири були у розпачі,
відмічаючи приготування за Бугом і Прутом і буду-
чи наказом Сталіна позбавленими права займати
бойові рубежі, аби „не спровокувати агресора"
Ледь не поплатився своїм життям командуючий
Київським особливим військовим округом М Кир-
понос за те, що зробив спробу привести війська у
бойову готовність і дозволив займати їм „пе-
редпілля" Досить незграбною спробою зняти на-
пруження у суспільстві і водночас прозондувати ре-
акцію Гітлера було повідомлення ТАРС від 14
червня 1941 р, де робився ВИГЛЯД, ЩО ВІДНОСИНИ
між СРСР та Німеччиною складаються якнайкра-
щим чином, а про війну мови бути не може

Проте тривога і занепокоєність на місцях пере-
давалася у вищі ешелони політичного і військового
керівництва Увечері 21 червня нарком оборони
С Тимошенко і начальник генштабу Г Жуков
спішно завітали до Сталіна і, посилаючись на
новітні дані, зокрема на відомості, отримані від пе-
ребіжчиків, стали наполягати на приведенні усіх
прикордонних округів у повну бойову ГОТОВНІСТЬ
Але „вождь" залишився вірним собі навіть у цій об-
становці дав дозвіл на приведення військ у бойову
готовність без права відкривати вогонь по війсь-
ках противника, якщо вони перейдуть кордон

Те, що трапилося через лічені години, захопило
радянські війська зненацька Але для Сталіна і йо-
го оточення напад Німеччини не був несподіван-
кою Велика гра, на кін якої було поставлено долю
СРСР, для азартного гравця Сталіна, котрий,
повіривши у власну непогрішимість, замкнув на
собі всю владу в країні, закінчилася програшем А
для народу, і без того вже ослабленого політично і
духовно сталінським терором, спантеличеного не-
зграбними його зовнішньополітичними маневруван-
нями, починалася найбільша в історії трагедія

313

Історія України

1200 бойових машин Швидко просуваючись,
німецькі війська займали один аеродром за другим,
і перебазувати тилову авіацію часто було нікуди,
доводилося самим іі нищити Армія невдовзі зали-
шилася без прикриття з повітря В українському
небі запанували літаки з чорними хрестами

Нечисленні вогнища оборони на кордоні де
прикордонники трималися в нади на близький
підхід основних сил, німецькі танки, не затримую-
чись, обминали, прагнули якомога далі і скоріше
пробитися в глиб радянської території Най-
серйозніший опір виявили радянські воїни на різних
ділянках недобудованого укріпленого району на но-
вому кордоні, зокрема в районі Леско на р Санок
(нині ця територія належить Польщі) Частина
військ 17-і німецької армії була затримана тут аж до
початку липня 1941 р

Другого воєнного дня, згідно з директивою
щойно створеної Ставки головного командування,
відданою без врахування обстановки на фронті, мо-
томеханізовані корпуси перейшли в контрнаступ у
районі Луцьк-Рівне-Броди з метою розгрому 1-го
танкового угруповання ворога Тиждень тривало це
перше танкове побоїще Великої Вітчизняної війни,
у якому з обох сторін взяли участь дві тисячі танків
Втрати радянських військ, озброєнних переважно
застарілою технікою, співвідносилися з втратами
противника як 20 1 3 4200 танків у них залишило-
ся лише 737, та й з тих не всі були придатні до ви-
користання

Так, уже на початковому етапі війни сталося
найгірше — радянські війська залишившись без
бойової техніки, піддалися настроям паніки та роз-
губленості У фронтовому лексиконі з'явилися
страшні слова „оточення", „оточенці", „котел" У
ворожому кільці опинялися цілі дивізії, навіть кор-
пуси

На той час із 170 дивізій діючої армії на ра-
дянсько-німецькому фронті боєздатність зберігали
тільки 70 Червона армія втратила за перші три
тижні війни 850 тис чоловік, 3,5 тис літаків, 6 тис
танків, 9,5 тис гармат Німецькі бойові втрати в
живій силі були майже в 10 разів меншими Танкові
армади ворога з автоматниками на броні, щільно
прикриті з повітря авіацією, за лічені дні захопили
Луцьк, Львів, Чернівці, Рівне, Станіслав (нині —
Івано-Франківськ), Тернопіль, Проскурів (нині —
Хмельницький), Житомир і вийшли на підступ до
Києва, Одеси, інших життєво важливих центрів
республіки

Драматичний характер подій на фронті ще

більше ускладнювався через шоковий стан Сталіна
та усієї кремлівської верхівки з приводу того, що
сталося Сталін, за виразом Г Жукова, усвідомив
усю фальш своєї передвоєнної політики і перші дні
війни перебував у прострації Вождя і його оточен
ня вразило те що Гітлер наважився на порушення
пакту про ненапад, те, що Червона армія не змогла
вистояти перед нападником У найкритичніший для
країни день 22 червня він не дав згоди на свій вис-
туп по радіо, не знайшовся, що сказати народу, і
виступав Молотов У той самий пекельний ранок
Сталін спочатку був відмовився і від поста голови
щойно створеної Ставки головного командування
Про стан вождя С Тимошенко згадував „Щоки
запалі, неголені, очі тьмяні, хмільні Він сидів біля
столу, як паралізований, повторював „Ми втрати-
ли все, що нам залишив товариш Ленін, немає нам
прощення " Таким я його ніколи не бачив"

Отже, є підстави вважати, що в стратегічному
керівництві країною і армією у перший тиждень
війни сталася криза Основоположні державні за-
ходи, які визначали характер життя й діяльності
суспільства у воєнний час, з'явилися із значним
запізненням директивний лист ЦК ВКП(б)
партійним та державним властям прифронтових
районів прийнято лише на 8-й день війни, Держав-
ний комітет оборони утворено на 9-й, а Сталін на-
решті виступив перед народом аж на 12-й день
війни, коли німецькі війська вже заглибилися на ра-
дянську територію на північному заході майже на
500 км, на заході — на 600 і на південному заході

на 350 км

Отямлюючись від потрясіння, викликаного на-
падом ворога, країна збирала сили для відсічі Гас-
ло перших тижнів війни „Все — для фронту, все

для перемоги'" відповідало найзаповітнішим на-
строям народу

Зусилля мільйонів людей у війні не на життя, а
на смерть мали бути належно зорганізовані й спря-
мовані Зробити це мусила політична структура то-
гочасного однопартійного суспільства — ко-
муністична партія Вона уособлювала сталінську
деспотичну командно-адміністративну систему, яка
остаточно утвердилася і зосередила у собі всю вла-
ду в країні Парадокс історичної ситуації полягав у
тому, що система, яка внаслідок численних кричу-
щих прорахунків та помилок авторитарної влади
поставила країну перед безоднею, мусила тепер в
умовах найгострішої воєнно-політичної кризи
своїми нещадними, тоталітарними методами вряту-
вати її від загибелі

314

Друга світова війна

Наступ
Німеччини
у 1941р

315

Історія України

Першочергового значення набувало зміцнення
Збройних сил Втрати, яких вони зазнали і від
німецької агресії, і від сталінщини у довоєнні роки,
були дещо компенсовані масовими патріотичними
вчинками людей Водночас з мобілізацією на фронт
більш як 2 млн жителів республіки (з них понад
200 тис добровольців) в Україні, за прикладом
Москви і Ленінграда, з числа тих, хто не підлягав
призову до армії, створювали формування народно-
го ополчення та винищувальні батальйони для охо-
рони прифронтового тилу тощо Поступово мирна
інерція величезних людських мас уповільнювалася,
стопорилася Багатомільйонний народ вступив у
війну

Період з липня по вересень 1941 р в Україні був
неймовірно тяжким для Червоної армії, яка в
нерівних кровопролитних боях робила відчайдушні
спроби затримати просування броньованих полчищ
Багато її підрозділів і частин потрапляли в оточен-
ня, втрачали зв'язки з вищим командуванням,
сусідніми частинами, далеко не всім вдавалося з
боями вирватися з оточення Більшість гинула або
потрапляла у ворожий полон

Трагічні картини 1941 р і досі тривожать
пам ять ветеранів, яким довелося пережити ли-
холіття Один з них, полковник у відставці П Ко-
валенко, згадував про серпневі події на Південному
фронті „Всі дороги, ліси й переліски забиті війсь-
ками, що відходять Армія починає втрачати облич-
чя, організація порушується Розпорядження і на-
кази, що суперечать одне одному, сипляться як з
рогу достатку Відчувається якась загальна розгуб-
леність і розпач, цілковита безпорадність"

Ставка верховного головнокомандування, гене-
ральний штаб, командування напрямами й фронта-
ми вживали всіх можливих заходів для переформу-
вання та зміцнення боєздатності частин і з'єднань
У бій кидали нові й нові сили Проте, незважаючи
на контрудари радянських військ, ворог продовжу-
вав, хоч і дещо повільнішими темпами, ніж у червні,
просуватися в глиб території Після того як упав
Західний фронт і німці захопили майже всю Біло-
русію, вирішальні бої розгорнулися на житомирсь-
ко-київському напрямку Мужньо трималися за-
хисники Києва, оборона якого тривала з 11 липня
до 26 вересня, та Одеси — з 5 серпня до 16 жовт-
ня 1941 р

Надзвичайно складна обстановка виникла під
Києвом Німці кинули на цю ділянку великі сили,
передусім танки, авіацію Червона армія за допомо-
гою місцевого населення більше двох місяців трима-

ла там оборону Але в радянського командування не
вистачало танків, літаків, резервів Найбільше бра-
кувало хисту і волі керівникам оборони столиці
Будь-які їхні рішення та кроки були позначені стра-
хом перед Сталіним і прагненням уникнути
відповідальності

У кінці серпня противник безперешкодно фор-
сував Дніпро на північ і південь від Києва й розпо-
чав операцію по оточенню міста Загроза наростала
день у день Ось чому командування Південно-
Західного напрямку, доповідаючи Ставці про стан
справ, висловилося за негайне відведення військ з
київського виступу „ Зволікання з відходом
Південно-Західного фронту може призвести до
втрати військ і величезної кількості матеріальної
частини " — писали Сталіну головнокомандую-
чий цим напрямком С Будьонний і член військової
ради М Хрущов Однак Сталін, пам'ятаючи неод-
норазові й категоричні запевнення керівників обо-
рони, що сил досить і Київ оборонятиметься
успішно, і проявляючи властиві йому свавілля та во-
люнтаризм, не взяв до уваги аргументованих до-
казів Наказав „за будь-яку Ціну" утримувати Київ
Під Києвом було втрачено чотири армії (принаймні
півмільйона чоловік)

І все ж, якщо десь-таки вдалося „зачепитися"
радянським військам у їх майже безпросвітному
відступі й протриматися більше двох місяців, поста-
вивши під сумнів бездоганно продуманий графік
„бліцкригу" і здобуття Москви, то це було саме під
Києвом І завдячувати тут слід безіменним героям-
червоноармійцям і командирам

Наприкінці 1941 р німці окупували майже всю
Україну, крім східних районів Харківської,
Сталінської та Ворошиловградської областей, які
тривалий час героїчно обороняли війська Південно-
Західного та Південного фронтів

Добившись успіхів на вирішальних ділянках
фронту — під Києвом та Смоленськом, німецькі
війська почали масований наступ на столицю
країни Але їхній розгром під Москвою (грудень
1941 — січень 1942 р ) означав крах плану „бли-
скавичної війни"

На той час шляхом формування приблизно 400
нових дивізій було, по суті, компенсовано втрату
кадрової армії, від якої залишилося всього 8% Хо-
ча цим військам бракувало головного — озброєння
й бойового досвіду, в Сталіна створилася чергова
ілюзія високої боєздатності Червоної армії

За його вказівкою навесні 1942 р було розпо-
чато ряд часткових, розрізнених, погано підготов-

316

півострів На початку липня 1942 р, блоковані во-
рогом із суші, моря та з повітря, після 250-денноі
оборони за наказом Ставки залишили місто героїчні
захисники Севастополя На кінець літа німцям вда-
лося прорватися до Сталінграда та Головного Кав-
казького хребта

Кульмінацію нових випробувань зафіксував
відомий наказ № 227, підписаний Сталіним 28
липня 1942 р У ньому розвивалися далі положення
іншого вкрай жорстокого наказу № 270 від 16
серпня 1941 р 3 одного боку, в умовах загальної
розгубленості й сум яття суворі накази були не-
обхідні А з другого — підкріплені правом
розстрілу „в несудовому порядку", застосуванням
загороджувальних загонів та штрафних ба-
тальйонів, карною відповідальністю близьких ро-
дичів „винуватців", вони сковували ініціативу ко-
мандирів і нерідко прирікали на безплідну загибель
цілі з'єднання, які з ходу кидалися в бій з боєком-
плектом 4—5 снарядів на одну гармату, коли навіть
гвинтівки мали не всі бійці, а їсти їм не було чого
Полки зникали разом зі штабами За три-чотири
дні боїв дивізія лягала на смерть

Із залишенням 22 липня 1942 р радянськими
військами м Свердловська Ворошиловградської
області закінчилися оборонні бої на території Ук-
раїни

Постає запитання чи винна армія в цих пораз-
ках^ Відповідь має бути однозначною Радянські
війська, поставлені у неймовірно скрутне станови-
ще згубними прорахунками та помилками політич-
ного керівництва країни на чолі із Сталіним, сата-
нинська воля якого паралізувала здатність і гене-
ралів, і наркомів, і партійних секретарів до са-
мостійних рішень та вчинків, мужньо й до кінця ви-
конували свій обов'язок, залишалися вірними при-
сязі

На кістках солдатів — героїв і мучеників
1941—1942 рр створювалися передумови перело-
му в ході війни

Нацистська окупація
і рух Опору

купаційний режим, нав'язаний фашистами
українському населенню у вигляді ли-
хозвісного „нового порядку", відзначався

винятковою українофобією Мета гітлерівських аг-
ресорів полягала в тому, щоб терористичними, на-
сильницькими методами пограбувати завойовану
територію, максимально очистивши її від корінного

Друга світова війна

лених та недостатньо забезпечених наступальних
операцій Але хіба армія могла водночас і наступати
й оборонятися^ Протягом січня—березня 1942 р
радянські війська вели криваві, але безуспішні бої
за визволення Донбасу Невдало розвивалися
воєнні ди й на північ та південь від Харкова Нез-
важаючи на те, що частини Червоної армії прорва-
ли тут лінію оборони противника, загальне
співвідношення сил було не на їхню користь На
клопотання головкома Південно-Західного на-
прямку С Тимошенка, члена військової ради
М Хрущова й начальника штабу І Баграмяна
Ставка й особисто Сталін дозволили провести у
районі Харкова велику наступальну операцію, що
почалася в травні 1942 р Спочатку наступ розви-
вався успішно але незабаром почав видихатися да-
валися взнаки і погана його організація, й брак
досвіду, і нестача бойової техніки Завдавши силь-
ного удару, противник оточив три армії й тільки в
полон захопив принаймні 240 тис червоноармійців
та командирів

28 червня 1942 р великі танкові з'єднання во-
рога у взаємодії з піхотою й авіацією (німецькі
військові кореспонденти у захваті охрестили цю ар-
маду „нестримний мастодонт") розпочали гене-
ральний наступ на воронезькому напрямку — опе-
рацію „Блау" Просування на марші німецьких тан-
кових колон, артилерії, вантажних машин з піхотою
було помітним на відстані 50—60 км через неосяж-
ну густу й темну хмару пилу, порохового диму і по-
пелу палаючих сіл „Це стрій римських легіонів, пе-
ренесений у XX вік для приборкання монголо-
слов'янських орд'" — торжествуючи, говорили
німецькі офіцери Було прорвано фронт про-
тяжністю 650 км і глибиною 150—400 км на
південно-західній ділянці театру воєнних дій Ра-
дянські війська з боями відходили

Знову, як і в 1941 р, в Червоній армії поряд з
героїзмом та самопожертвою рядових воїнів мали
місце безладдя й паніка, розгубленість командуван-
ня і, як наслідок цього, марні спроби стабілізувати
становище 3 болем у душі спостерігаючи події,
О Довженко 12 липня 1942 р зробив у своєму
фронтовому щоденнику такий гіркий, емоційно за-
гострений запис „Вся фальш, уся тупість, усе без-
пардонне й безтямне ледарство, увесь наш псевдо-
демократизм, перемішаний із сатрапством — усе
вилізає боком і несе нас, як перекотиполе, степами,
пустелями І над усім цим — „Ми переможемо'"

У травні—червні 1942 р рухнув Кримський
фронт Німцям вдалося захопити весь Керченський

317

Історія У краї ни

населення, а для решти запровадити систему жор-
стокої позаекономічної експлуатації

Потрібно було зовсім небагато часу, щоб оста-
точно з'ясувалися цілі Німеччини щодо України
На нараді окупаційних чиновників у Рівному
Е Кох сформулював її так „Мета нашої роботи —
примусити українців працювати на Німеччину, а не
ощасливити цей народ Україна повинна постачати
те, чого немає у Німеччини Цю роботу слід прова-
дити, не рахуючись з втратами"

Скасувавши, по суті, саме поняття „Україна",
окупанти штучно розчленували суверенну ук-
раїнську територію, що історично склалася
Західноукраїнські землі під назвою „дистрикт Га-
личина" були включені до „генерал-губернаторст-
ва", створеного на території окупованої Польщі
Південні райони республіки під назвою
„Трансюстрія" ввійшли до складу Румуни Більшу
ж частину України було віднесено до так званого
рейхскомісаріату „Україна" Управляти ним Гітлер
поставив Еріха Коха Вибір був невипадковим Ад-
же фанатичний расист Кох ненавидів і зневажав
українців як неповноцінних істот „нижчої раси"
„Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл
зі мною,— твердив цей „арієць",— я звелю його
негайно розстріляти" Названий своїми підлеглими
„коричневим царем України", Кох запопадливо за-
ходився реалізовувати расистські постулати Гітле-
ра, який розпатякував „Ми заінтересовані в тому,
щоб ці росіяни чи українці не дуже сильно розмно-
жувалися адже ми маємо намір добитися того, щоб
одного чудового дня усі ці землі, що раніше вважа-
лися руськими, були цілковито заселені німцями"

Новоявлені колонізатори, по суті, визнавали
тільки один метод управління захопленими тери-
торіями — фізичний і моральний терор Вони зака-
тували на українській землі 5264 тис чол мирного
населення (євреїв і циган — майже до ноги) та
військовополонених, депортували до Німеччини на
каторжні роботи 2400 тис чол молоді

Апокаліптичні картини незліченних ровів, зава-
лених трупами жителів України, доповнювалися
приголомшуючим „пейзажем" нескінченних руїн
сотень міст, селищ та сіл, тисяч заводів, фабрик,
шахт, електростанцій, спалених колгоспних та рад-
госпних будівель, землянок й окопів, у яких тулили-
ся сотні тисяч людей

Полчища німецьких інтендантів і підприємців
під прикриттям багнетів і кулеметів окупаційних
військ нишпорили по містах і селах, вивозили все,
що тільки можна було навантажити у вагони Безу-

мовно, злочинні дії фашистів щодо Украши не були
б такими масштабними, якби не сприяння окупан-
там частини населення В багатьох людей, які свого
часу в цілому схвально сприйняли ленінські ідеї, бу-
зувірські дії більшовицького тоталітарного режиму
викликали почуття гіркого розчарування в ра-
дянській владі, в соціалізмі, що ототожнювалися
ними зі сталінськими злодіяннями А це в
поєднанні з голодним, безправним існуванням аб-
солютної більшості населення в умовах окупації
ставало базою такого явища, як колаборацюналізм,
тобто підсобництво гітлерівцям з боку осіб з місце-
вого населення

Незважаючи на те, що окупанти поряд з жор-
стокою репресивною політикою використовували
також штучно створюваний масовий голод у містах
і політичні провокації, вони наштовхнулися на
відкритий або прихований опір Люди, які опинили-
ся під владою загарбників, переконувалися те, що
приніс фашизм,— і масовий геноцид, цілковиту
відсутність людських прав, рабське животіння,—
набагато страшніше від того найгіршого, що їм до-
водилося терпіти в умовах, хоча й спотвореної
сталінським тоталітаризмом, народної в своїй ос-
нові радянської влади Такий висновок знаходимо у
численних документах окупаційного періоду Зок-
рема, в листі командуючого тилом групи армій
„Південь" генерала Фрідеріці є визнання „Ук-
раїнське населення в 1941 р під час вступу німець-
ких військ зустрічало їх як друзів і визволителів за
місцевим звичаєм — хлібом та сіллю Це гарне
ставлення останнім часом докорінним чином зміни-
лося" І там, де в 1941 р зводилися тріумфальні ар-
ки на честь „німців-визволителів", у 1942 р закла-
дали міни

Великі труднощі в процесі свого становлення
пережив партизанський рух у тилу ворога
Оскільки воєнною доктриною Червоної армії пере-
дбачалося, що війна вестиметься виключно на тери-
торії противника, підготовка населення до парти-
занської боротьби визнавалася недоцільною Більш
того, створена в лісах прикордонних районів на по-
чатку 30-х рр мережа матеріально-технічних баз
була ліквідована, а підібрані для можливої парти-
занської боротьби досвідчені кадри звинувачено у
підготовці „замаху на товариша Сталіна" та знище-
но Було відкинуто теоретичні засади і практичний
досвід організації й тактики партизанського руху
Ці прорахунки далися взнаки на початку війни, ко-
ли партійні та військові органи заходилися створю-
вати підпілля, формувати партизанські загони Ад-

318

Друга світова війна

же об'єктивні труднощі організації боротьби у во-
рожому тилу ускладнювалися поспішністю й фор-
малізмом у доборі кадрів та підготовці їх до діяль-
ності в нелегальних умовах, накладанні матеріаль-
но-технічної бази, створенні конспіративних квар-
тир, налагодженні засобів зв'язку Орієнтовані на
досвід громадянської війни, місцеві керівники до
обов'язків яких було віднесено формування підпілля
та партизанських загонів, нерідко проявляли кри-
чущі невігластво і формалізм

Тому не дивно, що багато таких погано підго-
товлених і недосвідчених підпільників і партизанів,
зіткнувшись на початку окупації з гітлерівськими
каральними органами, які мали великий досвід бо-
ротьби з антифашистським рухом у Німеччині та
Європі, не витримали всього тягаря непередбачених
труднощів Один з керівників партизанського руху
на Україні І Старинов свідчив, що в перший рік
війни на окупованій території було залишено 3500
партизанських загонів і диверсійних груп На чер-
вень 1942 р малися відомості про наявність лише
22 діючих загонів Решта — розпалася або була
розгромлена

В неймовірно складних умовах ворожого тилу,
долаючи величезні організаційні та матеріальні
труднощі, щодня піддаючи себе смертельному ри-
зику, гуртували однодумців, збирали на полях не-
давніх боїв зброю, самотужки виробляли конспіра-
тивні прийоми, тактику бойових дій, налагоджували
приймання радюдонесень, розмножували та поши-
рювали антифашистські листівки Завдяки цій не-
втомній, безстрашній роботі вже на кінець 1942 р
у нелегальній діяльності на території України стався
вирішальний злам Підпільна та партизанська ме-
режа була не тільки відновлена, а й значно розши-
рена і посилена Певною мірою вдалося виправити
й численні помилки, допущені під час формування
партизанських загонів і нелегальних організацій

Серед різних форм народної боротьби в тилу
ворога у всіх районах України найактивнішою були
збройні партизанські ди У кількох тисячах ра-
дянських загонів воювали сотні тисяч патріотів
Робітники, селяни, службовці нерідко під впливом
діяльності підпільників саботували економічні,
політичні та воєнні заходи окупантів, чим ослаблю-
вали ворожий тил

Юнаки і дівчата були найбільш масовою верст-
вою населення, яка безвідмовно пішла за радянсь-
кою владою В нацистському документі „Наслідки
німецького воєнного управління в зоні групи армій
„Південь" цьому феномену приділено спеціальну

увагу В ньому говориться, що радянська молодь
„глибоко засвоїла основоположення більшовизму
З молоді складалася більшість активістів за справу
рад Банди (партизани — Авт ) утворювалися пе-
реважно з молоді"

Роль „третьої сили" в умовах окупаційного ре-
жиму намагалася активно відігравати Організація
українських націоналістів (ОУН) Після невдалої
спроби 30 червня 1941 р проголосити у Львові
відновлення самостійної Української держави ця
організація остаточно розкололася Утворилися два
п крила — помірковане на чолі з А Мельником
(ОУН-м) і радикальне, кероване С Бандерою
(ОУН-б), що почали між собою ворогувати
Мельниківці, сподіваючись на врахування німцями
українських інтересів, відкрито стали додатком
окупаційного апарату і навіть створили з українців
дивізію СС „Галичина" для допомоги фашистам
Бандерівці, збагнувши, що Німеччина розглядає
Україну лише як колонію, почали створювати власні
збройні сили — Українську повстанську армію
(УПА), підпільні боївки в селах, їхньою метою бу-
ла боротьба за незалежну соборну Україну

Водночас ОУН робилися активні спроби з до-
помогою так званих „похідних груп", що складали-
ся з досвідчених організаторів і пропагандистів, по-
ширити свій вплив на східні та південні області,
розгорнути мережу оунівського підпілля у Києві,
Сумах, Житомирі, Полтаві та інших містах На
відміну від комуністичного підпілля гестапівці нази-
вали націоналістичних нелегалів „українським ру-
хом опору" В одній з його листівок, конфіскованих
поліцією безпеки і СД, говорилося „Ми боремося
за Українську державу, а не за чужий імперіалізм
Ми повинні берегти наші сили, бо ми впевнені, що
війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу
Оскільки самостійницький рух, як і, ясна річ, ко-
муністичний, суперечив німецькій колонізаторській
політиці, на оунівців обрушилися репресії Розгро-
мивши націоналістичне підпілля, гестапівці зосере-
дилися на боротьбі проти комуністичного руху,
який набирав силу

З наближенням Червоної армії і реальною пер-
спективою повернення радянської влади, що за-
пам'яталася в краї масовими репресіями та пород-
жувала почуття страху, стосунки між бандерівцями
і окупантами з огляду на спільну загрозу в ряді ви-
падків набули характеру взаємосприяння у боротьбі
проти нової більшовицької окупації

Наявність двох, хоч і нерівнозначних за мас-
штабами та ефективністю, сил руху Опору (тут пе-

319

ревага в ефективності, безумовно, на боці ко-
муністичної) була особливістю українського театру
партизанських дій так само, як і факт розколу ук-
раїнської нації ідеологічною барикадою Але є
підстави наголосити і на тому, що об'єднувало аб-
солютна більшість українського народу не сприйня-
ла нацюнал-соціалістичної ідеологи, хоч як нацисти
не намагалися її нав'язати, зайняла, зрештою, одно-
значно ворожу позицію щодо окупантів та їх
підсобників А це створювало сприятливі умови для
всеукраїнського руху Опору, який у 1943 р досяг
найбільшого розмаху і не на жарт налякав нацистів
Партизанська боротьба набрала найбільшого роз-
маху А протипартизанські заходи німців приноси-
ли їм мінімальний успіх Більше від них страждало
місцеве населення Прифронтовий тил німецької
армії став нагадувати пороховий льох А його над-
будова — окупаційний режим тріщав по всіх швах
Партизанські формування на цей час вже не тільки
багато в чому нагадували частини регулярної армії,
а й координували з ними бойові ди Це був
справжній другий фронт Великої Вітчизняної
війни

Вклад України
у воєнно-економічну
мобілізацію

рятуванню та відновленню воєнно-еко-
номічного потенціалу сприяла своєчасна і в
цілому успішно проведена (головним чином з

Лівобережної України) евакуація найціннішого ус-
таткування 550 найбільших підприємств машино-
будівної, металургійної, легкої та інших галузей
промисловості, найціннішого майна радгоспів, ма-
шинно-тракторних станцій, колгоспів, науково-
дослідних установ, у тому числі Академії наук, 70
вузів, понад 40 театрів, а також 3,5 млн
робітників, рільників, механізаторів, службовців та
їхніх сімей

Все скільки-небудь цінне майно, що його не
можна було вивезти, за директивою Раднаркому
СРСР 1 ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р повин-
но було „безумовно знищуватися", щоб ворог не
зміг його використати Такою була логіка тотальної
війни на тотальне знищення, за якою висаджено у
повітря частину Дніпрогесу, ряд інших об'єктів
Однак унаслідок швидких темпів ворожого наступу
чимало запасів сировини, зокрема 1 млн т марган-
цевої руди, 490 млн т зерна, борошна та іншого

Історія У краї ни

продовольства, багато тонн пального потрапило до
рук гітлерівців

Попервах наслідки евакуації здавалися жахли-
вими рівень виробництва у провідних галузях про-
мисловості набагато знизився Фронт якийсь час
майже не отримував танків, літаків Але поступово
становище мінялося на краще Два фактори сприя-
ли цьому По-перше, це економічно грамотні рішен-
ня щодо розміщення евакуйованих продуктивних
сил і спеціалістів І, по-друге, безпрецедентні,
навіть порівняно з роками „соціалістичного
будівництва", трудові зусилля

Евакуйоване обладнання розміщувалося, в ос-
новному, на профільних заводах і шахтах з метою
посилення їх потужностей Причому майно евакуй-
ованого підприємства розподілялося іноді на ба-
гатьох місцевих Так само на квартирах місцевих
жителів було влаштовано і приїжджих — інже-
нерів, техніків, робітників, їхні сім'ї, господарі
поділилися й одягом

Ідеї справедливої визвольної війни надихнули
видатних учених, митців, літераторів — О Патона,
В Філатова, П Тичину, М Рильського, М Ве-
риківського, Ю Мейтуса, В Касіяна, О Шовку-
ненка, М Литвиненко-Вольгемут, М Романова,
О Довженка та сотні інших на напружену творчу
діяльність для зміцнення боєздатності Збройних
сил Водночас вони широко знайомили далеке від
культурних центрів населення східних районів із
здобутками культури, передусім української

Хоча війна нібито давала й чимало підстав для
чвар між приїжджими і місцевим населенням (зга-
даємо бодай те, що через наплив мільйонів евакуй-
ованих набули широких масштабів примусові підсе-
лення, вилучення лишків житлоплощі в місцевих
жителів тощо), однак міжнаціональних конфліктів
не спостерігалося І саме завдяки цьому за винятко-
во скрутних обставин у тилу не сталося те, що мог-
ло статися,— масових голодувань та епідемій Ат-
мосфера злагоди серед населення підготувала грунт
для створення економічної бази ведення „тотальної
війни"

Всупереч усім негараздам — гостро бракувало
сировини, електроенергії, обладнання для струк-
турної перебудови, передусім кваліфікованої робо
чоі сили і часу — економіку врятували самі трудів-
ники Об'єднавшись з евакуйованими, місцеві жи-
телі, а це були переважно жінки, підлітки, бо ті, хто
підлягав мобілізації, вже воювали на фронті, не
шкодували ні сил, ні здоров'я для створення нової
воєнної економіки Обладнання, шо прибуло, роз-

320

Битва

за визволення України

І осени 1942 р напруження в бойових діях на

південній ділянці радянсько-німецького
фронту, де вирішувалася доля всієї світової

війни, досягло апогею У запеклому двобої чаша
ваг почала схилятися на бік радянських військ У
глухих заволзьких степах під покровом таємниці
формувалася армія нового типу — армія прориву,
якнайкраще озброєна танками і літаками, гармата-
ми і „катюшами", виробленими на Уралі, в Сибіру і
Поволжі

Ці війська обрушилися на знекровлені й вимо-
тані в жорстоких і кровопролитних чотиримісячних
боях у Сталінграді кращі колись дивізії противника
19 листопада 1942 р — цей день червоним рядком
назавжди ввійшов у світову історію — почався не-
бувалий за силою контрнаступ Червоної армії, яка
добилася, зрештою, перелому у війні на свою ко-
ристь Відкрилася й можливість визволення Ук-
раїни 16 грудня 1942 р Воронезький та Південно-
Західний фронти перейшли в наступ Першими на
землю України вступили бійці та офіцери 573-го
полку 195-1 стрі \ецькоі дивізії 1-і гвардійської армії
Південно-Західного фронту Це сталося 18 грудня
1942 р Того ж дня ворої а було вибито з перших ук-
раїнських сіл ГІївнівка Морозівка, Микільське
Міловськоіо району Ворошиловградської (нині —
Луганської) області Наскільки кривавою була ця
операція можна судити з того, що лише в боях за
перший районний центр на українській території —
Мілове загинуло 1066 воїнів Усього ж у боях за
визволення Ворошиловградщини загинуло близько
120 тис солдатів і офіцерів

Успіх супроводжував бойові дії Червоної армії
до лютого 1943 р коли було визволено Харків
Але наступ швидко видихнувся Не вистачало
досвіду наступальних боїв, злагодженості в діях
родів військ, а подекуди й транспортних засобів та
бойової техніки Так, харків'яни були вражені, коли
побачили, що у військах, які вступили до міста, ар-
тилерію тягнули корови Таке видовище не нада
ло харків'янам впевненості у силі Червоної армії І
дійсно раптовим контрударом есесівські танкові
з'єднання змусили радянські частини залишити
Харків і відступити на північний схід Але Червона
армія вже у цілому перехопила ініціативу на фрон-
тах, і одна невдача не могла щось істотно змінити на
користь ворога

У нескінченних кровопролитних битвах ра-

Друга світова війна

ташовували за відсутності вільних виробничих
площ у приміщеннях універмагів, полиці яких пус-
тували, кінотеатрів, котрі мало хто відвідував,
навіть шкіл А то й ставили його просто неба, в полі,
лісі, підводили електроенергію, а вже діючі верста-
ти обносили стінами, вкривали дахом А поряд ви-
никали намети, в яких жили люди

Було, звичайно, дуже скрутно Г Горобець, ме-
талург із Криворіжжя, який працював на базі одно-
го з підприємств Нижнього Тапла, розповідав, як
виконувалось таке завдання „Ми не йшли додому
доти, поки не закінчили роботу Це тривало 24 го-
дини при 30° морозі Ходив я тоді в гумових чобо-
тях Забіжиш у приміщення погрітися — онучі на
ногах вологими стають А коли знову вийдеш на
мороз, замерзають "

Так, люди інколи тижнями не виходили з цехів,
тут же спали, їли Бо тилове постачання — най-
частіше це були тарілка так званої затірки, тобто
звареного у воді борошна, мізерна пайка хліба, ци-
буля, одна-дві картоплини „в мундирах" — могло
забезпечити мільйонам робітників і службовців ли-
ше напівголодне існування в умовах виснажливої
праці та невлаштованого побуту Побувавши в ти-
лових районах і зіткнувшись з побутом людей,
представник британської військової міси М Мак-
ферлейн з подивом писав „Російським людям вла
стивою є незвичайна здатність існувати на одному
хлібі" Більш, ніж окраєць хліба, картоплину, тило-
ве село дати місту не могло, не вистачало робочих
рук, пального, орної землі, знизилися врожайність,
приплід худоби

Більшість евакуйованих підприємств почала да-
вати продукцію вже навесні 1942 р А в середині
того ж року воєнна перебудова народного господар-
ства завершилася На сході країни небувалими тем-
пами була створена, по суті, заново першокласна
воєнна економіка, оскільки західна оборонно-про-
мислова база була втрачена

Про ефективність радянської оборонної еко-
номіки тих часів свідчить порівняння її показників з
воєнно-економічним потенціалом Німеччини Ос-
тання протягом усієї війни виробляла сталі, елек-
троенергії та вугілля в 1 5—2,5 раза більше ніж
СРСР Але на кожні 100 німецьких літаків випус-
калося 170 радянських 3 воріт танкових заводів
Уралу щомісяця виходило 2 тис бойових машин, у
Німеччині вироблялося 1450 Тил став цитаделлю
воюючого народу

321

Історія України

дянські Збройні сили набували головного — бойо-
вого досвіду Зріс і рівень військової майстерності
їх офіцерського корпусу Впевненіше стала керува-
ти підрозділами, з'єднаннями, цілими фронтами ко-
горта полководців і воєначальників, що виросла в
горнилі війни Серед них було чимало синів ук-
раїнського народу, зокрема командуючі фронтами
та арміями А Єременко, С Тимошенко, РМали-
новський, І Черняховський, П Рибалко, К Моска-
ленко, П Жмаченко та ін

5 липня 1943 р почалася одна з найбільших
битв другої світової війни, що мала вирішальне зна-
чення для долі України, — Курська битва 3 її за-
вершенням створилися умови для широкого насту-
пу Червоної армії на всьому південному крилі ра-
дянсько-німецького фронту Війська Південно-
Західного та Південного фронтів з 13 серпня по 22
вересня провели донбаську операцію, в результаті
якої 8 вересня визволено Сталіно (нині — До-
нецьк), а за два тижні — Харків

Та перемоги коштували великих втрат І не зав-
жди вони були виправданими суто воєнними мірку-
ваннями Сталінський авторитаризм з його
домінуючим принципом абсолютної підлеглості
вищій інстанції і безумовного виконання будь-яких,
навіть безглуздих наказів (аби швидше, вправніше
відрапортувати начальству, бути в його очах не-
схибними, слухняними) мав своїм підґрунтям
знецінення людських життів Відомий радянський
воєначальник, генерал армії М Лященко свідчив
„Справді, у тій війні багато було смертей, нічим не
виправданих Зустрічалися воєначальники і коман-
дири, які прагнули досягти успіху за будь-якої
ціни"

У складі наступаючих частин діяли так звані
польові військкомати, які мобшзовували до діючої
армії всіх, здатних тримати зброю, навіть 16-17-
річних Загалом останніх мобілізували в Україні до
чверті мільйона Нерідко їх, зовсім не навчених, не
обмундированих, без прийняття присяги, вводили у
бій, щоб „спокутувати кров'ю ганьбу перебування в
окупації" Часто отаку „живу силу" без ретельної
підготовки — прикриття з повітря, артилерійсько-
го забезпечення, танкової підтримки, але під „при-
криттям" загороджувальних загонів з тилу кида\и
навіть на добре укріплені позиції противника
Наслідком були тяжкі людські втрати Протягом
січня 1943 — жовтня 1944 р під час однієї обо-
ронної і 11 наступальних операцій загальні втрати
Червоної армії становили (включаючи безповоротні
й санітарні) 3 млн 492 тис бійців та офіцерів, при-

чому середньодобові втрати налічували 67 тис 805
чол

На кінець вересня 1943 р радянські війська на
750-кілометровому фронті вийшли до Дніпра
Центр бойових дій перемістився в район середньої
течи ріки Почався кульмінаційний момент битви за
Україну Під безперервним вогнем артилерії та уда-
рами авіації противника воїни змушені були прово-
дити переправу через цю найбільшу на їхньому бой-
овому шляху водну перепону Ставка верховного
головнокомандування ухвалила рішення „на пле-
чах відступаючих ворожих військ захопити плац-
дарм на Дніпрі й з ходу розпочати його форсуван-
ня Це пояснювали необхідністю випередити про-
тивника, що готував оборону правого берега 1 тому
наступаючим воїнам доводилося вирішувати це зав-
дання без підготовки, за відсутності переправних
засобів

Війська часто переправлялися через річку без
танків та важкої артилерії Під вогнем ворога плив-
ли на правий берег, хто як міг тримаючись за коло-
ди, дошки, порожні діжки, ящики, плащ-намети,
напхані соломою На виручку прийшло населення
придніпровських сі\ Але тисячами воїни тонули в
хо\одній листопадовій воді Учасник форсування
Дніпра письменник Віктор Астаф'єв згадував
„Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить
на тому березі три тисячі, максимум п'ять Через
п'ять-шість днів усе це спливає Уявляєте-1"

Принаймні 260 тис життів оплачено визволен-
ня 6 листопада 1943 р Києва

І тут сталося непередбачене сильний ворожий
удар з району Житомира Німецьке командування
плекало надію на повернення Києва Та „на дворі"
був уже 1943-й рік, і радянське командування
зуміло опанувати обстановку, не розгубилося і на
контрудар відповіло контрударом

Проте німецька армія зберігала ще силу, відсту-
пала, в основному, організовано і чіплялася за кож-
ну висотку, річку, населений пункт

24 грудня почався загальний наступ на Право-
бережній Україні, в якому взяли участь найбільші
фронти — Білоруський, 1, 2, 3, 4-й Українські
Бойові дії розгорнулися на 1400-кілометровій смузі
— від Полісся до берегів Чорного моря Дуже
важливою за воєнно-політичними результатами бу-
ла Корсунь-Шевченківська операція 1-го і 2-го Ук-
раїнських фронтів (25 січня — 17 лютого 1944)
Були створені передумови для вигнання німців з те-
риторії Правобережної України В січні—квітні
1944 р війська 1-го і 2-го Українських фронтів очи-

322

Друга світова війна

стили від ворога значну частину Правобережної та
Західної України 26 березня 1944 р радянські
війська перейшли державний кордон з Румунією, а
8 квітня — з Чечос \оваччиною

Важ\ивими бу\и бої за визволення країн Цен-
тра \ьноі та Південно-Східної Європи Ворог чинив
ша\ений опір, намагався переходити в контрнаступ
Але йому протистояли стійкість, героїзм, зросла
майстерність радянських воїнів 4 червня 1944 р
під Яссами (Р\м\нія) видатний подвиг здійснив
44-річний воїн 50-і Запорізько-Кіровоградської
стрілецької дивізії Роман Сміщук Рота, в якій він
с \ужив, потрапи \а в оточення і зайняла кругову
ооорону На іі позиції наступали 16 танків і ба-
та \ьйон піхоти ворога У цей критичний момент
С міщук не здригнувся, почав кидати у ходову час-
тину танків, що наб\ижалися, гранати й пляшки із
запа \ьною сумішшю Так він знищив один за одним
шість 50-тонних танків Рота була врятована, а
РСміщук удостоєний звання Героя Радянського
С оюзу

Успішно розгортався наступ і на півдні рес-
п\б\іки 10 квітня ворога виби\и з Одеси Водно-
час прорвавши добре укріп \ену оборону, війська 4-
го Українського фронту та Приморської армії роз-
громили вороже угруповання на Кримському півос-
трові 9 травня 1944 р піс\я кровопролитного
шт\рм\ бу\о визво\ено Севастопо\ь

Нових успіхів в очищенні від ворога території
України радянські війська досягли у другій половині
1944 р 13-14 \ипня 1-й Український фронт почав
наступ на рава-руському та львівському напрямках
проти сильного ворожого угруповання „Північна
^країна'

27 липня від ворога було визволено Львів Під
час Карпато-Ужгороіської операції закінчилось
визво\ення від фашистської окупації території Ук-
раїни в іі довоєнних кордонах А на останній стадії
операції бую очищено від військ противника Ужго-
род 28 жовтня заверши \ось визволення Закар-
патської України

Битва за визво\ення України, що тривала дов-
гих 22 місяці й ск\ада\ася з ряду великих операцій,
в яких бра\о участь до по\овини живої сили й бой-
ової техніки всіх діючих радянських Збройних сил,
стала одним з найважливіших етапів на шляху до
перемоги

А\е хоча ворога з української землі було вики-
нуто, бойові ди для визволення поневолених фаши-
стами країн Центральної та Південно-Східної
Європи і завершення розгрому гітлерівської Німеч-

чини тривали ще довгих півроку Найактивнішу
участь у них брали мільйони воінів-украінців

Повернення
радянської влади
й українське суспільство

у 1942-1945 pp.

переходом Червоної армії у чаїальний контр-
наступ і початком визволення України бага-
тостраждальний український народ опинив-
ся перед новим поворотом у його примхливій долі
Це ж уперше в чвертьвіковій історії радянської
країни сталося так, що велика й густонаселена час-
тина й території на тривалий час де-факто, випавши
зі складу СРСР, опинилася в орбіті антагоністичної
соціальної системи та непримиренно ворожої ідео-
логи На таке безпрецедентне явище тоталітарна
система не могла не реагувати відповідно Як саме,
стало з'ясовуватися з початком процесу відновлен-
ня на місцях органів командно-адміністративної
системи

Складні й суперечливі відносини партійно-ра-
дянської влади з населенням вступили у нову
стадію 3 одного боку, абсолютна більшість людей,
що настраждалися під нацистським кривавим яр-
мом, з радістю і вдячністю зустріли Червону армію
не бачили їй альтернативи, щиро вважаючи армією-
визволителькою Та при цьому повернення ра-
дянської влади нерідко викликало почуття надії й
страху Нацистська пропаганда, яка всіляко мусу-
вала тему „помсти більшовиків" населенню, що не з
своєї вини опинилося під окупацією, як виявилося,
мала рацію

Особливо тривожило партійні та радянські ор-
гани те, що ідеологічна обстановка на щойно визво-
леній території істотно змінилася порівняно з до-
воєнним періодом І справа полягала не тільки в
психологічній війні окупантів проти українського
народу — народ у своїй масі не піддавався раси-
стській людиноненависницькій ідеологи Але бага-
то мислячих людей, переживши окупацію, взагалі
позбулжя ідеологічної зашореності, починали ро-
зуміти шкідливу роль не тільки гітлерівського, а й
сталінського тоталітаризму Населення ж чекало
після війни серйозних соціально-політичних змін,
передусім ліквідації колгоспної системи у іі
сталінсько-кріпосницькому варіанті, демократи-
зації суспільного життя

Але те, чого так боялися, якраз і поверталося

323

Історія У краї ни

З тривогою доповідав секретар Одеського обкому
парти у ЦК, що, „за даними наших органів", є фак-
ти „відкритих контрреволюційних виступів" Як
повідомляв той же секретар, в Одеській області бу-
ло проведено „значне відселення антирадянських
елементів, від 8 до 9 тис чоловік" Репресії щодо
населення мали місце після зайняття радянськими
військами Житомира, Бердичева, Білої Церкви
Люди звинувачувалися у дезертирстві, вмисному
небажанні евакуюватися в 1941 р

В умовах війни та повоєнної розрухи репресії
проти тих, хто пішов на співробітницво з ворогом,
ще не набули масштабів „великого терору" щодо
українського населення Але відносно національних
меншостей як покарання за „нелояльність" щодо
радянської влади було застосовано чергове
сталінське нововведення — масова їх депортація В
травні 1944 р таку нелюдяну акцію проведено в
Криму, звідки поголовно виселено 165 тис татар,
14,7 тис греків, 12,4 тис болгар, 8,5 тис вірменів
А незадовго до цього протизаконного діяння
„вождь народів' у своїй доповіді з приводу 26-1
річниці Жовтневої революції твердив, що „всі наро-
ди Радянського Союзу як один стали на захист
своєї Батьківщини"

Повернення командно-адміністративної систе-
ми з її більшовицьким екстремізмом, „надзвичай-
щиною" і намаганням взяти реванш за власні не-
простимі прорахунки, за „втрату лиця" внаслідок
воєнної катастрофи 1941—1942 рр призвело до
чергового загострення давнього конфлікту в
суспільстві, нагнітання паралізуючої атмосфери
страху і підозри, взаємного відчуження поміж
людьми Такі явища не могли не гальмувати нор-
малізацію обстановки й успішну відбудову народ-
ного господраства

Відчутним утискам було піддано широкі верстви
населення, громадські права якого, декларовані
конституцією, всіляко порушувалися (під час прий-
ому на роботу, у вищі навчальні заклади, службово-
го просування тощо) Спостерігаючи чергові виви-
хи тоталітарної системи, Олександр Довженко з
душевним болем писав у щоденнику, що визволи-
телі поводяться з визволеними „брутально, недоб-
ре, а часом і жорстоко, як з у чомусь винними, во-
рожими, підозрілими"

В цілому населення починало розуміти надії на
те, що радянська влада за час війни зміниться на
краще, пом'якшає її ставлення до людності, марні

Відбудовні роботи доводилося вести, в основно-
му, за рахунок власних ресурсів, навіть збирати на

руїнах підприємств деталі и частини різних ме-
ханізмів тощо Не вистачало робочої сили, і тому
вдавалися до випробуваних мобілізаційних заходів
Уже на першому етапі відбудови у транспорт і про-
мисловість було мобілізовано близько мільйона чо-
ловік і жінок, переважно з села

Тим часом загальна продуктивність праці зали-
шалася невисокою Однією з основних причин цьо-
го було вкрай незадовільне матеріально-побутове
становище населення Карткова система могла за-
безпечити лише найнижчий, напівголодний про-
житковий рівень На кінець 1943 р майже всі виз-
волені райони не мали у продажу цукру, риби Бра-
кувало хліба Так, у Києві та Харкові нерідко зали-
шався лише одноденний його запас І тоді зменшу-
валися випічка хліба та норми постачання В рес-
публіці 10 млн чол залишилися без житла

Першочергова увага приділялася відбудові тих
підприємств, які найменше постраждали і могли бу-
ти використані в оборонних цілях І, треба сказати,
шо тут було зроблено максимум можливого — не
тільки відбудовано в цілому 30% довоєнних вироб-
ничих потужностей, а розчищено серед руїн май-
данчики для великомасштабних відбудовних робіт
Республіка перетворилася, по суті, на прифронтову
матеріально-технічну базу діючої армії Повіль-
ніше, ніж транспорт та окремі галузі промисловості,
ставали на ноги сільське господарство, житлово-ко-
мунальне господарство міст і сіл Але наявні зру-
шення вселяли надію на те, що Україна переможе
розруху

Водночас повертався на визволену від ворога
територію і морально-психологічний пресинг
сталінської бюрократичної системи Особливе не-
довір'я у партійних органів викликали люди інте-
лектуальної праці Представники художньої
інтелігенції, які розробляли у своїй творчості
патріотичну тематику, огульно звинувачувалися в
націоналізмі, а ті, хто орієнтувався на інтер-
націоналістські сюжети, — в космополітизмі Так,
у життя творчої інтелігенції надовго входили страх і
невпевненість — перевірені знаряддя сталінської
інквізиції

Успішні наслідки битви за Україну не принесли
довгожданого умиротворення її народу Це тільки
здавалося, що війна вийшла за межі України Нас-
правді ж, вона не полишала цю багатостраждальну
землю Наступаюча Червона армія зіткнулась з Ук-
раїнською повстанською армією Хоча радянські
війська й несли на своїх прапорах гасла свободи,
соціалізму, інтернаціоналізму, проте в уяві широких

324

Друга світова війна

верств населення західноукраїнського регіону вини-
кали при наближенні „совітів" набагато ре-
алістичніші картини недавнього минулого примусо-
ва радянізашя, супроводжувана масовими ре-
пресіями, депортаціями, розпалюванням „класової
боротьби"

Українська повстанська армія, виконуючи на-
станови центрального проводу ОУН(б) і III над-
звичайного великого збору (серпень 1943), цілко-
вито зосередилась на збройній протидії Червоній
армії та радянським партизанам Очолював пов-
станців РШухевич Бої УПА з регулярними війсь-
ками тривали й після проходження основних сил
діючої армії через західноукраїнську територію
Внаслідок цього найбільші формування УПА роз-
палися на велику кількість дрібних За даними
НКВС УРСР за 21 місяць, починаючи з лютого
1944 р, було проведено 26685 бойових операцій
проти ОУН-УПА (втім, багато з них були безре-
зультатні) У свою чергу, повстанці здійснили 6148
операцій На цей час на обліку НКВС було 379
формувань УПА з 5831 бойовиком, яких підтриму-
вали десятки тисяч прибічників цього руху

В тилу Червоної армії, на щойно очищеній від
фашистів українській землі, розгорнулася справжня
партизанська війна У багатьох селах нелегально
діяли нацюнально-державні структури ОУН (ста-
ничні, кущові, районні, надрайонні, окружні, об-
ласні й крайові проводи), підтримувані загонами
УПА, тобто фактично існувало двовладдя (під-
пілля й ради)

Курс ОУН-УПА на масовий опір населення
радянській владі дорого обійшовся західноу-
країнській людності Він дав підстави потужній і
злагодженій машині берпвських каральних органів
на повну силу розгорнути й застосувати свої без-
межні можливості, безпідставно поширивши дії

проти ОУН-УПА на значну частину населення
Траплялося, що „бандитськими" оголошувалися
цілі села, подекуди фальсифікувалися карні справи,
практикувалися прилюдні демонстрації трупів уби-
тих повстанців, спалення та вирубування значних
лісових масивів і т ін

На тлі сталінських деформацій меркло те добре,
що робилося для західних областей Адже, як і в
1939—1941 рр, цей край був визнаний пріоритет-
ним у республіці, йому виділялися величезні кошти
для відбудови та індустріалізації, культурно-побу-
тового будівництва, ліквідації неписьменності, ут-
вердження українства Однак ці процеси гальмува-
лися збоченням у радянізацн, різко негативною ре-
акцією населення на зловживання властей, пору-
шення законності, примусову колективізацію се-
лянських господарств А це відповідно використо-
вувалося всюдисущим оунівським підпіллям Пов-
станський рух у західному регіоні України та дії ра-
дянських каральних органів були, власне, продов-
женням війни з її кровопролиттям і жахами, дес-
табілізацією обстановки в республіці, і це негативно
позначилося на відбудовних процесах

Радість і щастя від перемоги над Німеччиною
були затьмарені величезними людськими жертвами
(загинув кожен шостий житель республіки), які на-
род України приніс на вівтар перемоги, і незмірни-
ми матеріальними збитками Разом з тим зростало
почуття національної свідомості як у традиційній,
так і в радянській формах Мучеництво й подвиж-
ництво українського народу дістали міжнародне
визнання, коли 1945 р Україна разом з іншими
учасниками антигітлерівської коаліції виступила
фундатором Організації Об'єднаних Націй Того ж
року Закарпатська Україна ввійшла до складу
УРСР, завершивши багатовіковий й закономірний
процес формування соборної України

т
ш

З руїн і попелу

вересня 1945 р Надзвичайна державна

І комісія повідомила про матеріальні втрати

від війни Лише прямі збитки внаслідок

руйнувань, пограбувань державного кооператив-
ного та особистого майна оцінювалися в 679 млрд
крб (у довоєнних цінах) А з урахуванням воєнних
видатків і втрат від припинення промислового і
сільськогосподарського виробництва в районах, що
перебували під нацистською окупацією, вони до-
сягли 2 трлн 569 млрд крб Ця фантастична циф-
ра більш ніж у 14 разів перевищувала всі прибутки
державного бюджету СРСР за 1940 р Було втра-
чено 30% національного доходу СРСР, загину\о
близько 30 млн його населення

Протягом 1941 —1944 рр смертоносна хвиля
воєнних дій двічі прокотилася по території України,
де загинуло 3,9 млн мирних жителів, 2,2 млн було
силоміць вивезено до Німеччини, 10 млн чол втра-
тили притулок На руїни було перетворено 714 міст
і селищ міського типу та понад 28 тис сіл України
(понад 250 з них зазнали долі Хатині), 16,5 тис
промислових підприємств, 18 тис лікувальних ус-
танов, майже 33 тис колгоспів, радгоспів, МТС В
Україні залишилось лише 19% довоєнної кількості
промислових підприємств

Тільки прямі збитки, завдані господарству Ук-
раїни, становили 285 млрд крб Ця сума вп'ятеро
перевищувала асигнування УРСР на будівництво
нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій,
шахт, радгоспів, МТС та інших державних
підприємств протягом усіх трьох довоєнних
п'ятирічок Загальна сума втрат, яких зазнали насе-
лення й господарство України, становила майже 1,2
трлн крб

Зважаючи на все це, деякі із західних експертів
вважали, що для відновлення господарства СРСР
потрібно не менше 20—25 років, а дехто називав
навіть 100 років Сталося, однак, зовсім не так, що
й давало підстави комуністичній пропаганді впро-
довж багатьох десятиліть глузувати над західними
пророцтвами Та при цьому не називались
справжні, не романтизовані причини швидкої
відбудови До них насамперед слід віднести можли-
вості, що їх створювала централізована тоталітарна
система в мобілізації людських і матеріальних ре-
сурсів

Одним з наочних виявів цього став четвертий
п'ятирічний план розвитку народного господарства
СРСР, а в серпні того ж року Верховна Рада

Повоєнне
десятиріччя

т
ш

1Г™1|*еремога над нацистською Німеччиною no-
li І родила сподівання на майбутнє поліпшення
/ життя Невдовзі після війни поет В Сосю-
ра напише „Вітчизно' Ми зробим тебе, якою ти ще
не була

Однак це прагнення до оновлення суперечило
самій суті сталінізму, який переходив у повоєнний
час в останню фазу свого існування Випробувани-
ми вже раніше методами адепти сталінського
соціалізму прагнули якнайшвидше ліквідувати
страшні наслідки війни, апелюючи до героїзму й
патріотизму людей При цьому тривало зловжи-
вання владою, порушувались елементарні людські
права, придушувались будь-які спроби інакомис-
лення

Ідеологічна реакція, ескалація якої розгорнулась
відразу після закінчення війни, значною мірою
відбила страх тодішнього політичного режиму пе-
ред тими „бацилами" свободи, які могли перенести
на радянський грунт воїни, що переможно пройшли
країнами Європи

Не випадково комуністичні лідери активно
включились у кампанію „холодної війни, що не
тільки супроводжувалась гонкою озброєнь обох
світових систем, а й дозволяла ефективно ізолюва-
ти „радянський народ" від зовнішнього світу

Незважаючи на те, що московське керівництво
послідовно й жорстоко провадило боротьбу з ук-
раїнським національно-визвольним рухом, для Ук-
раїни повоєнна ситуація не була категорично нега-
тивною Адже саме тоді значно розширилась її те-
риторія (до неї увійшло Закарпаття), Україна стала
членом ООН, а також інших міжнародних ор-
ганізацій

326

Повоєнне десятиріччя

УРСР прийняла закон про п ятирічний план відбу-
дови і розвитку народного господарства УРСР
Протягом 1946—1950 рр обсяг капітальних вкла-
день у господарство країни становив понад 65
млрд крб (у довоєнних цінах) Це перевищувало
відповідні капіталовкладення за три довоєнні
п'ятирічки, разом узяті При уряді в Москві було
створено спеціальний комітет з відбудови народно-
го господарства, який здійснював координацію й
спрямовував всю роботу За рішенням московських
інстанцій з Уралу, Далекого Сходу, Поволжя та
інших регіонів в Україну направлялись кадри, над-
силалась техніка й устаткування Щоправда, тут
доречно нагадати устаткування евакуйованих під
час наступу нацистської Німеччини на початку
війни промислових підприємств так і не поверну-
лось в Україну, оскільки це вважалось недоцільним
Відтак відновлення промисловості довелось розпо-
чинати фактично з нуля

Ці зусилля, про ціну яких не заведено говорити,
дали швидкі й серйозні результати в Україні було
загоєно рани війни, відбудовано промисловість За-
значеного п'ятирічним планом на 1950 р рівня про-
мислового виробництва досягли у IV кварталі 1949
р Обсяг валової продукції промисловості України в
1946-1950 рр збільшився у 4,4 раза і перевищив
рівень 1940 р на 15% Були відбудовані шахти в
Донбасі, Дніпрогес, заводи „Запоріжсталь',
„Азовсталь", машинобудівні підприємства Києва і
Харкова та багато інших

Певною мірою всьому цьому сприяли перма-
нентні мобілізаційно-пропагандистські заходи, що
їх здійснював тодішній режим, інспіруючи
„соціалістичне змагання" та різного роду „рухи пе-
редовиків і новаторів виробництва" Реальний, по-
всякденний ентузіазм людей, їх готовність до чер-
гової самопожертви — все це тісно перепліталось з
притаманними комуністичній системі формалізмом і
демагогією Відбудовуючи господарство, люди
відроджували в першу чергу нормальне життя для
себе і своїх дітей, а система списувала все на „най-
вищі інтереси батьківщини Жовтня" Важкими бу-
ли умови, в яких жили й працювали люди, але їх
підтримувала віра в краще життя

Повоєнне відновлення економіки здійснюва-
лось на переважно екстенсивній основі Понад
70% робітників промислових підприємств України
досягали норм виробітку переважно ручною пра-
цею Відсутність належної техніки безпеки часто
призводила до значного травматизму Під час
відбудови й спорудження нових об єктів майже не

брались до уваги екологічні аспекти Ігнорування
світового досвіду, ідеологічні амбіції завдавали ве-
ликої шкоди в царині науково-технічного і соціаль-
ного прогресу На відбудові окремих об'єктів на по-
чатку четвертої п'ятирічки використовувалась при-
мусова праця певної частини військовополонених,
що суперечило відповідним міжнародним кон-
венціям

За офіційними даними, четвертий п'ятирічний
план за загальним обсягом виробництва промисло-
вої продукції було виконано за 4 роки і 3 місяці, хо-
ча, як і в попередніх п'ятирічках, показники вироб-
ництва продукції групи „Б" були нижчими від по-
казників групи „А" Зайвий раз підтверджувалось,
що життєвому рівню людей приділялась другоряд-
на увага Та найбільш гостро проблеми відбудови
виявились у сільському господарстві

Третій удар
голодом

* елянство, як і раніше, залишалось найбільш
ущемленою категорією суспільства Знач-
ною мірою на його становище впливало нега-

тивне ставлення влади до кооперативної власності,
яка зображувалась як щось „другорядне", як „не-
послідовно соціалістична" форма господарювання
Колгоспник був відчужений від засобів виробниц-
тва, від розподілу створеного ним продукту Вироб-
лена колгоспами продукція державою не закупову-
валась, а фактично вилучалась методом продрозк-
ладки Між містом і селом існував нееквівалентний
обмін

Всіляко обмежувалось ведення особистого
підсобного господарства Природне прагнення лю-
дей бути господарями на землі розцінювалось як
приватновласницький пережиток Прийнятий ще
1939 р закон про сільськогосподарський податок
набирав більш жорстких, антигуманних форм
Згідно з цим законом, оподатковувались кожна
тварина, дерево Податок стягувався з реалізації
всіх культур, вирощених на присадибних ділянках
колгоспниками, не говорячи про одноосібників
Колгоспники одержували за нелегку працю сим-
волічну платню, а існували, в основному, за рахунок
присадибних ділянок Селяни не забезпечувались
пенсіями У більшості колгоспники не мали пас-
портів і без особливого дозволу не могли залишати
села

На кінець 1945 р в Україні діяли 27,5 тис кол-
госпів, 784 радгоспи, 1277 МТС, але в ор-

327

Історія У краї ни

ганізаціино-господарському відг зшенні вони, в ос-
новному, ледь-ледь животіли * Протягом 1945

1948 рр у сільське господарств України поверну-
лось близько 1,3 млн солдатів і офіцерів

І в цей час комуністична про аганда широко ви-
користовувала приклади „нер^ іовиків" — голів
колгоспів, бригадирів, ланковий доярок та ін для
доведення переваг колгоспного 1 аду

Не говорилось про інше, прЕ те, якими засоба-
ми підтримується колгоспний л'4 У зв'язку з цим
згадаймо про указ президії Верненої Ради СРСР
від 21 лютого 1948 р „Про висг ення з Української
РСР осіб, які злісно ухиляютьсР рід трудової ДІЯЛЬ-
НОСТІ в сільському господарстн, і ведуть антигро-
мадський паразитичний спосі(Јг життя" Він був
приинятии за клопотанням урй ду УРСР 1 ЦК
КП(б)У і мав „закритий" xap<J тер Указ надавав
колгоспникам право порушувані на колгоспних і
сільських зборах питання про виселення за межі
Української РСР осіб, котрі „пі ^ивають" колгосп-
не виробництво Зовні він нібит^ стимулював „кол-
госпну демократію", а наспр< їді не враховував
вікового, сімейного, фізичног1^ стану сільських
мешканців і мав на меті переслідування селян, які не
виробили мінімум трудоднів, nf-іцювали на приса-
дибних ділянках

Загалом протягом 1948—1с00 рр було винесе-
но близько 12 тис „громадських вироків" Вико-
нання їх покладалось на орс ани Міністерства
внутрішніх справ 1

Згаданий указ був однією з (анок у ланцюзі ор-
ганічно притаманних тоталітарні й системі заходів,
спрямованих на розв'язання г ^сподарських про-
блем методами примусу Не ^падково 1948 р
М Хрущов, який очолював КП(б)У, написав
листа Сталіну Він звітував пр і роботу щодо ре-
алізації указу, засуджував причти й помилки, а за-
вершував листа пропозицією у> ^лити такий самий
указ в РРФСР та інших союзних республіках,
оскільки й там „дисципліна пр у в колгоспах, на-
певно, не краща, ніж на Україн^ "

М Хрущову належить авт ^ство інших того-
часних адміністративних ініщап їв, зокрема укруп-
нення дрібних колгоспів Ця к< Јіпанія розпочалася
в Україні ще в середині 1949 р^і набула широкого
розмаху після постанови ЦК В ,І.П(б) від ЗО трав-
ня 1950 р „Про укрупнення ^рібних колгоспів 1
завдання партійних організації иу цій справі" На
кінець 1952 р в Україні було {юнад 16 тис кол-
госпів, тоді як на початку рок1 — більше 33 тис
Ця акція уможливила деяке пс^пшення керівниц-

тва колгоспами, але основної мети досягнуто не бу-
ло сільське господарство продовжувало зубожіти
Під час укрупнення часто-густо порушувались
принципи доцільності об єднання, було зроблено
крок до появи згодом „безперспективних" сіл Вис-
нажене війною і сталінською феодальною системою
управління, українське село в другій половині 1946
р почало переживати новий голод, якому передува-
ла катастрофічна посуха В Миколаївській області,
наприклад, урожай зернових культур 1946 р ста-
новив від 1,9 до 3 ц з га За підсумками сільсько-
господарського 1946 р, колгоспники Київської об-
ласті на вироблені трудодні одержали не більше 150
г зерна на трудодень В інших областях цей показ-
ник дорівнював 50—100 г, а подекуди на трудодні
взагалі не одержали ні хліба, ні грошей

Валовий збір усіх зернових в Україні становив у
1946 р 531 млн пудів, що було в 3,5 раза менше,
ніж у 1940 р Із 26397 наявних улітку 1946 р кол-
госпів 5500 не зібрали навіть тієї кількості зерна,
яку засіяли Брак кормів призвів до значного ско-
рочення поголів'я великої рогатої худоби, свиней та
коней Наслідки посухи посилювались діями цен-
тральних московських органів, які, не рахуючись з
конкретними умовами і можливостями, здійснюва-
ли тиск на партійно- державний апарат України, ви-
магаючи будь-якою ціною виконати обов'язкові
плани хлібозаготівель

Почали повторюватись жахливі картини
1932—1933 рр люди хворіли на дистрофію, часто
із смертельними випадками (на травень 1947 р бу-
ло зареєстровано понад 900 тис хворих на дис-
трофію), батьки залишали своїх дітей, оскільки бу-
ли не в змозі їх нагодувати, мали місце випадки
канібалізму (в січні—червні 1947 р в Україні за-
реєстрували 130 випадків людоїдства, 189 — тру-
поідства) В цілому в 16 східних, а також
Ізмаїльській і Чернівецькій областях у 1946 р по-
мерло 282 тис чол, у 1947 р — понад 520 тис
чол І це лише ті випадки смертей, які зареєструва-
ли загси УРСР Чимало людей загинуло за межами
України, по дорозі в Закавказзя, Середню Азію, на
Кубань

Керівники України неодноразово звертались до
уряду СРСР з проханнями про допомогу Зокрема,
17 грудня 1946 р М Хрущов надіслав Сталіну
листа, в якому йшлося про найнагальнішу не-
обхідність надати фуражну позику колгоспам Ук-
раїни За підрахунками обкомів парти того ж 1946
р для боротьби з голодом потрібно було 150 тис т
зерна

328

Повоєнне десятиріччя

І в той час, коли голодувала не тільки Україна, а
й Молдавія, Правобережжя Нижньої й Середньої
Волги, Ростовська область, Центрально-Чорно-
земна зона, СРСР експортував зерно до Болгари,
Румуни, Польщі, Чехословаччини „Радянський
Союз врятував нас від голоду",— зазначав прези-
дент Чехословаччини К Готвальд У квітні 1946 р
було підписано угоду про поставку Франції 500
тис т зерна В цілому експорт зернових із СРСР
тільки 1946 р склав 1,7 млн т

При цьому поставки здійснювались за цінами
нижче світових і переважно в кредит

Зайвий раз підтверджувалось московські
вожді цинічно ставляться до реальних проблем ук-
раїнського селянства, яке примушували мовчазно і
за будь-яку ціну відбувати колгоспну панщину
Наслідки голоду ще довго давалися взнаки Не ви-
падково у 1950 р за врожайністю зернових та їх ва-
ловим збором колгоспи і радгоспи України не досяг-
ай довоєнного рівня, хоча він був перевищений за
врожайністю жита, цукрових буряків, картоплі, за
чисельністю поголів'я великої рогатої худоби

Підтвердилось й інше як тільки в Україні
погіршувалась соціально-економічна ситуація,
Сталін та його оточення вбачали один з найефек-
тивніших засобів виходу з неї в посиленні політико-
ідеологічного тиску, пошуках „ворожої руки" і
„шкідників"

Політико — ідеологічна
реакція

евдоволення Сталіна насамперед викликало
те, що М Хрущов, який очолював ЦК

ж ікКП(б)У з 1938 р, а з 1944 р за сумісниц-
твом займав ще й посаду голови Ради народних
комісарів УРСР (згодом — голови Ради міністрів
УРСР), неодноразово звертався до Москви з про-
ханням про допомогу з метою ліквідації трагічних
наслідків голоду У відповідь на одне із таких звер-
нень Сталін дав образливу телеграму, в якій назвав
М Хрущова „сумнівним типом" і викликав його до
Москви Лідер КП(б)У приготувався до найгіршо-
го, але сталося інше з метою „зміцнення" керівниц-
тва в Україну було відряджено Л Кагановича 3 бе-
резня 1947 р пленум ЦК КП(б)У затвердив його
першим секретарем ЦК КП(б)У, а М Хрущов за-
лишився на чолі уряду

Енергійно займаючись питаннями сільського
господарства, Л Каганович разом з тим послідовно
почав створювати враження, ніби в Україні не

тільки в сільськогосподарській сфері, а й взагалі не
все гаразд І причини цього буцімто полягають у
націоналістичних проявах На одній з нарад з пер-
шими секретарями обкомів парти він заявив, що
кожний випадок невиконання планових завдань у
промисловості й сільському господарстві буде роз-
глядатись як прояв українського буржуазного
націоналізму з боку керівників різного рангу

Особливу увагу у своїх „викривальних" діях
сталінський посланець приділяв українським інте-
лектуалам Зокрема, 7 жовтня 1947 р політбюро
ЦК КП(б)У ухвалило постанову „Про перевірку
виконання Спілкою письменників України постано-
ви ЦК ВКП(б) про журнали „Звезда" і „Ленин-
град" У цьому документі вказувалося, що „рішен-
ня ЦК ВКП(б) Спілкою сприйняті формально", а
її члени „опинилися фактично на позиціях обива-
телів і до самого останнього часу не бачили гострих
і різних ухилів націоналістичного характеру, буржу-
азних перекручень у творах окремих письмен-
ників

Трохи раніше, в серпні 1947 р на пленумі
Спілки радянських письменників України, на нараді
молодих письменників, в якій брав участь Л Ка-
ганович, було започатковано брутальну крити-
ку письменників Ю Яновського, І Сенченка,
М Рильського, до яких згодом приєднали „буржу-
азних націоналістів" — літераторів Д Косарика,
П Карманського, М Рудницького, А Патрус-Кар-
патського та ін Тоді ж, у серпні, було ухвалено
постанову ЦК КП(б)У „Про політичні помилки
і незадовільну роботу Інституту історії України
Академії наук УРСР" Цього разу викривались
„помилки" та „перекручення" в працях М Пет-
ровського „Возз'єднання українського народу в
єдиній Українській державі" (1944) і „Незламний
дух великого українського народу" (1943), а також
.Короткий курс історії України" (вийшов 1941 р
за ред С Бєлоусова, К Гуслистого, М Петровсь-
кого, М Супруненка, Ф Ястребова), „Нарис істо-
рії України" (опублікований в Уфі за ред К Гусли-
стого, М Славша, Ф Ястребова) та 1-й том „Історії
України" (виданий 1943 р за ред М Петровсь-
кого)

Дотягнуті масштаби й характер кампанії, роз-
горнутої проти діячів літератури, мистецтва, науки,
не задовольняли Л Кагановича За його ініціати-
вою розпочалася підготовка пленуму ЦК КП(б)У
з порядком денним „Боротьба проти націоналізму
як головної небезпеки в КП(б)У" Є свідчення то-
го, що Каганович і ті, хто в Україні підтримував йо-

329

Історія У краї ни

го, не просто ідейно тероризували інтелігенцію,
деяких представників партійно-державної номенк-
латури, а готували черговий тур фізичних репресій
Однак цьому завадив особисто Сталін, відкликав-
ши в грудні 1947 р свого вірного учня знову до
Москви Напевно, „вождь народів" виходив з того,
що не слід надто загострювати і без того важку об-
становку в Україні, а також з того, що після даного
уроку, М Хрущов не наважиться більше виявляти
будь-які проукраінські симпатії

Сталін мав підстави вважати саме так, оскільки
кроки Л Кагановича у викритті українського
націоналізму були лише малою часткою тієї кам-
панії, що її за директивами Москви слухняно
здійснював М Хрущов, починаючи з критики кіно-
повісті О Довженка „Україна в огні" (1943—
1944) Під його керівництвом були ухвалені поста-
нови ЦК КП(б)У з питань ідеологічної роботи
Спрямованість цих документів визначив сам Сталін
у виступі на засіданні оргбюро ЦК ВКП(б) 14
серпня 1946 р та головний тодішній ідеолог
А Жданов, який 15 серпня того ж року на зборах
партактиву і письменників Ленінграда „роз'ясню-
вав" постанову ЦК ВКП(б) про журнали „Звез-
да" і „Ленинград" Відповідно до рішень ЦК
ВКП(б) було ухвалено ряд постанов ЦК КП(б)У
погромницького характеру під приводом оцінки
стану справ в українській літературі та мистецтві
„Про перекручення і помилки у висвітленні історії
української літератури в „Нарисі історії української
літератури" (1946), „Про журнал сатири і гумору
„Перець" (1946), „Про журнал „Вітчизна"
(1946), „Про репертуар драматичних і оперних те-
атрів УРСР і заходи його поліпшення' (1946)
Вже після від'їзду Л Кагановича з'явилась поста-
нова політбюро ЦК КП(б)У „Про стан і заходи
поліпшення музичного мистецтва на Україні у
зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) „Про оперу
„Большая дружба" В Мураделі" (1948)

Поява цих рішень зайвий раз свідчила, що то-
талітарна система не могла існувати без „підсистеми
страху", в тому числі страху перед „буржуазно-
нацюналістичною загрозою" Це був яскравий при-
клад того, як розмитість критеріїв національного і
націоналістичного дозволяла у будь-який момент
створювати атмосферу „націоналістичної загрози ,
вважати „націоналізмом" вірність традиціям свого
народу, патріотичні почуття Цю лінію було продов-
жено в наступні роки, коли з'явились постанови
ЦК КП(б)У „Про журнал „Дніпро" (1950), „Про
підсумки VI Пленуму правління Спілки радянсь-

ких письменників України" (1951), „Про стан і за-
ходи поліпшення ідеологічної роботи партійної ор-
ганізації України" (1951), „Про видавництво
Спілки радянських письменників України „Ра-
дянський письменник" (1951) 2 липня 1951 р, не-
вдовзі після 11 декади української літератури і мис-
тецтва, шо пройшла у Москві, в газеті „Правда"
з'явилась редакційна стаття „Проти ідеологічних
перекручень у літературі", яка піддавала нищівній
критиці написаний 1944 р вірш В Сосюри „Любіть
Україну" І хоча тому, хто прочитав цей вірш, дове-
лося б докласти величезних зусиль, щоб побачити в
ньому „націоналізм" чи „шкоду", в редакційних та
авторських статтях у пресі, на численних зборах та
активах літераторів і митців гнівно „таврувалися"
саме ці „вади" твору

Всього за період з 1946 по 1951 р було прийня-
то 12 партійних постанов з ідеологічних питань
Цькували не тільки письменників Представника-
ми „антинародного, формалістичного, згубного
для радянської музики напряму" категорично
кваліфікувались такі українські композитори, як
Б Лятошинський, М Колесса, М Вериківський,
ГТаранов та ін Характерно, що 1958 р, після того
як ЦК КПРС „виправив" оцінки опер „Великая
дружба" В Мураделі, „Богдан Хмельницький"
К Данькевича (за лібретто цієї опери був ще за
Сталіна розкритикований навіть такий відданий
системі літератор, як О Корнійчук), „Від усього
серця" Г Жуковського, з'явилась спеціальна ухвала
ЦК КПУ (від 24 червня 1958) „Про виправлення
помилок в оцінці творчості деяких композиторів
Української РСР", за якою з митців знімались
найбільш одіозні обвинувачення Але самі згадані
постанови з ідеологічних питань пережили багатьох
комуністичних вождів і були офіційно скасовані ЦК
КПУ лише в часи горбачовської „перебудови", у

1990 р

Не обминули Україну наслідки „лисенківщини"
Після сесії Всесоюзної академії сільськогоспо-
дарських чаук їм Леніна, що відбулась у Москві в
серпні 1948 р і закріпила перемогу в біологічній на-
уці консервативно-реакційної групи академіка
Т Лисенка, в Україні почалась „чистка" серед нау-
ковців 3 кафедр вузів, установ АН УРСР було
увільнено чимало фахівців, котрі не поділяли по-
глядів Лисенка Так, з Київського університету
пішли зав кафедрою генетики і селекції академік
АН УРСР М Гришко, зав кафедрою дарвінізму
професор С Гершензон, з Харківського університе-
ту — зав кафедрою дарвінізму і генетики профе-

330

Повоєнне десятиріччя

сор І Поляков, з Харківського сільськогосподарсь-
кого інституту — професор Л Делоне та ін Цьку-
ванню й недобросовісній критиці був підданий
підручник для вузів „Курс генетики" М Гришка та
Л Делоне

Наприкінці 1948 р в Україні, як і в усьому
СРСР, було розгорнуто боротьбу проти „низькопо-
клонства перед Заходом", а згодом з „космо-
політизмом" Ця кампанія особливо посилилась
після публікації в газеті „Правда" редакційної
статті „Про одну антипатріотичну групу театраль-
них критиків" в січні 1949 р Відомі літератори
єврейського походження (О Борщагівський, А Го-
зенпуд, І Стебун, Є Адельгейм, Л Санов та ін )
були звинувачені в антипатрютизмі, в схилянні пе-
ред культурою Заходу, в замовчуванні зв'язків
культури українського і російського народів, в
інших „гріхах" Статті про них рясніли такими сло-
вами, як „безродні космополіти", „естетствуючі
нікчемності" „низькопоклонники", „антипатріоти-
чні торгаші" тощо В березні 1949 р відбувся пле-
нум правління Спілки радянських письменників
України з порядком денним „До кінця розгромити
космополітів-антипаї рютів"

Все це було кроками сталінського керівництва
щодо посилення антиєврейської кампанії, розпоча-
тої ще після закінчення війни Наприкінці 40 — на
початку 50-х рр тривали репресії проти єврейських
літераторів, митців, учених, діяльність яких була
пов'язана з Україною Зокрема, в цей час були
піддані арештам і засуджені до різних строків по-
збавлення волі Г Цолянкер, Ю Мижирицький,
Н Лур'є, І Кіпніс, И Бухбіндер та ін Декому з них
та іншим діячам єврейської культури, зокрема,
інкримінувались зв'язки з „Єврейським антифаши-
стським комітетом" (ЄАК), фабрикація „справи"
якого почалась 1946 р, а закінчилась розстрілом у
1952 р в Москві його активних діячів В цьому
контексті не можна обминути примітну за своїм
трагізмом подію, що сталася в Києві 1950 р саме
тоді було остаточно ліквідовано кабінет єврейської
літератури, мови і фольклору при АН УРСР, який
очолював член-кореспондент АН УРСР мовозна-
вець Е Співак Він був заарештований у січні 1949
р і невдовзі помер у в'язниці Арештам були
піддані також співробітники кабінету

Дивним і водночас закономірним для тодішніх
умов чином цей антисемітизм уживався з україно-
фобією і призводив часто до висунення обвинува-
чень у спільних діях єврейських і українських
„націоналістів" Характерно й те, що вже під кінець

життя, під час зустрічі з керівниками УРСР у
квітні 1952 р Сталін докладно цікавився станом
ідеологічної роботи в Україні, наполягав на тому, що
тут не все гаразд, що в цій ділянці працюють слабкі
кадри Однак і ці „слабкі кадри", проходячи
постійний партійний вишкіл, встигли зробити чима-
ло для утвердження в духовному житті України
політичного обскурантизму

Війна після
війни

мушена включитись у повоєнне протистоян-
С3«||ня двох блоків, назване „холодною війною"
протидіяти комуністичному світові офіційно
закликав у промові в американському місті Фултоні
5 березня 1946 р У Черчілль), Україна саме тоді не
тільки розширила можливості виходу на міжнарод-
ну арену, а й включила до свого складу нові тери-
торії В червні 1945 р УРСР стала членом ООН
Це відбулось за наполяганням і особистим контро-
лем Сталіна, а відтак вже з самого початку несло в
собі зерно лицемірства й обмеженості (Москві були
необхідні голоси в ООН) Та навіть обмежена й де-
коративна українська дипломатія мала одну незапе-
речну перевагу час від часу вона нагадувала, що на
карті світу є Україна, а окреме членство в ООН
(разом з СРСР і Білоруською РСР) певною
мірою могло служити натяком на українську ок-
ремість

Восени 1945 р підготовча комісія ООН розро-
била порядок денний першої сесії Генеральної
Асамблеї ООН Першим віце-головою підготовчої
комісії був обраний тодішній нарком закордонних
справ УРСР Д Мануїльський Він же став голо-
вою Першого комітету (з політичних питань і без-
пеки) першої сесії Генеральної Асамблеї ООН
(Лондон, січень 1946)

До 1950 р УРСР стала членом 12 міжнародних
організацій Крім того, в цей період вона була чле-
ном 8 міжнародних організацій та їх органів У
1951—1958 рр Україна набула членства ще у 16
міжнародних організаціях та їх органах

Для колишніх членів антигітлерівської коаліції
цей вихід України на дипломатичну арену не був не-
сподіванкою, оскільки це було обумовлено під час
роботи Ялтинської конференції (4—11 лютого
1945), в якій брали участь лідери США, Великоб-
ританії та СРСР і яка вирішувала питання
закінчення 2-і світової війни та повоєнного ладу
Саме тоді й було ухвалено запросити Україну та

331

Історія У краї ни

Білорусію як окремих співзасновників ООН

„Декларація про визволену Європу" як частина
рішень Ялтинської конференції, фактично роз-
в'язала руки сталінському режимові у діях щодо на-
дання „братської допомоги" майбутнім країнам
„соціалістичного табору", стимулювала „радя-
нізацію" Східної Європи, а тим самим підштовхну-
ла початок „холодної війни"

Ще одне рішення цієї ж конференції не тільки
привернуло увагу світу до України, а й породило
чергову війну після війни Йдеться про домо-
вленість провести кордони Польщі на сході за так
і званою „лінією Керзона" Фактично це означало

визнання принципу етнічного кордону між Поль-
щею та Україною, суттєво зміцнювало стратегічні
позиції СРСР Східній Європі Для Західної Ук-
раїни це означало остаточне входження до складу
УРСР, значить, тотальну „радянізацію всього
життя, для Сталіна і його оточення — створення
передумов для вирішального етапу безкомпромісної
війни проти українського націоналістичного руху,
поширеного на цих теренах

Зміцненню позицій центральної московської
влади в цьому регіоні сприяло вирішення долі За-
карпаття 29 червня 1945 р було підписано ра-
дянсько-чехословацький договір про включення
Закарпатської України до складу УРСР В листо-
паді 1945 р його ратифіковано Національними
зборами Чехословацької республіки і президією
Верховної Ради СРСР, а 22 січня 1946 р в складі
УРСР було створено Закарпатську область з цен-
тром у м Ужгороді Крім неї, до західних областей
входили Волинська, Львівська, Ровенська, Тер-
нопільська, Дрогобицька (1959 р об'єднана із
Львівською), Станіславська (1962 р перейменова-
на на Івано-Франківську), Чернівецька, Ізмаїльсь-
ка (існувала у 1940—1954 рр, увійшла до складу
' Одеської області) Наприкінці 1945 р територія

УРСР становила понад 580 тис км2

Врегулювання територіальних питань не
обійшлось без переміщення населення Понад 40
тис чехів і словаків виїхали до Чехословаччини
Ще 9 вересня 1944 р голова Ради народних
комісарів УРСР М Хрущов та голова Польського
комітету національного визволення Е Осубка-Мо-
равський підписали угоду про взаємну евакуацію
українського населення з території Польщі до
УРСР і польського населення з території України
до Польщі У 1944—1946 рр близько 800 тис
поляків, а також євреїв та українців, які визнали се-
бе поляками, переселились до Польщі Складнішим

виявився процес переселення українців, яких до
УРСР повернулось понад 500 тис чол Відносно
добровільно переселилось приблизно 90 тис ук-
раїнців, а з середини 1945 р розпочалось кон-
трольоване польською владою примусове пересе-
лення Однак понад 150 тис українців у другій по-
ловині 1946 р все ще залишались у своїх домівках
І тоді політбюро ЦК ПРП під головуванням В Го-
мулки своїм рішенням від 29 березня 1947 р запо-
чаткувало акцію „Вісла" — виселення українських
і змішаних украінсько-польських сімей з Надсяння,
Лемківщини, Холмщини, Підляшшя і поселення IX
у так званих повернутих західних і північних рай-
онах Польщі з обов'язковим розпорошенням серед
польського населення 23 квітня 1947 р політбюро
ЦК ПРП ухвалило рішення про створення
спеціального концтабору для „підозрілих ук-
раїнців" у Явожно поблизу Кракова 3 1947 до по-
чатку 1949 р в цьому таборі побувало близько 4
тис в'язнів-украінців (у тому числі жінок, дітей,
людей похилого віку), з них загинуло близько 200
чол Акція „Вісла", що тривала з квітня до серпня
1947 р і внаслідок якої було переселено 140,6 тис
українського та змішаного украінсько-польського
населення, допомогла польським комуністам за-
воювати симпатії шовіністичних сил, стала заключ-
ною фазою політики етнічної антиукраїнської „чи-
стки" південно-східної Польщі від автохтонного
українського населення

Однак реали репресивної політики довелось пе-
реживати українцям не тільки поза межами Ук-
раїни „Радянізація" західноукраїнських земель бу-
ла, по суті, війною за утвердження вже випробува-
ної сталінським режимом в 20—30-ті рр моделі
соціалізму Кінцевий результат соціально-еко-
номічної і культурної політики пов'язувався із
здатністю місцевих парторганізацій ефективно ре-
алізовувати настанови центральних органів Під
контролем ЦК ВКП(б) і ЦК КП(6)У в західних
областях швидко зростала чисельність партор-
ганізацій На початку 1947 р їх було тут 4 тис, і
вони об'єднували понад 60 тис чол, на початку
1953 р — 8 тис, і до них входило понад 85 тис
чол Характерно, що питома вага членів партії з
місцевого населення була незначною Кадровий по-
тенціал нарощувався переважно за рахунок
приїжджих з центральних і східних областей, з
інших республік СРСР Так, до середини 1946 р
сюди прибуло понад 86 тис партійних, радянських
працівників, спеціалістів промисловості, сільського
господарства, системи освіти, охорони здоров'я,

332

Повоєнне десятиріччя

культурно-освітніх закладів Вони не тільки в пере-
важній більшості не знали мови, звичаїв, традицій,
але й не намагалися пристосуватись до місцевих
умов, не бажали бодай поважати місцеве населення,
яке довгий час жило в інших соціально-політичних,
культурних, побутових умовах

Одним з перших і жорстоких кроків комуні-
стичного режиму стало знищення Української гре-
ко-католицької церкви (УГКЦ) Для того, щоб
оцінити масштабність і наслідки цієї репресивної
акції, варто пригадати, що до встановлення влади
більшовиків у Західній Україні УГКЦ складалась
із 3040 парафій, 4440 церков, Духовної академії, 5
духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів, вида-
вала 3 тижневих часописи і 6 місячних Церкву
очолював митрополит, якому підлягали 10 єпис-
копів, 2950 священиків, нараховувалось 520 ієро-
монахів, 1090 ченців, 540 семінаристів УГКЦ
відігравала надзвичайно велику роль у духовному
житті Західної України, а головне — була
національною церквою Цьому значною мірою
сприяла багатогранна й невтомна діяльність
А Шептицького, котрий перебував на митрополи-
чому престолі з 17 січня 1901 до листопада 1944 g
З 31 листопада УГКЦ очолив митрополит И
Сліпий, який у грудні того ж року направив до Мо-
скви делегацію у складі архімандрита К Шептиць-
кого, каноніка ГКостельника, радника митрополи-
чої консисторії І Котова, ієромонаха ГБудзинсько-
го Делегацію прийняли в Раді у справах релігійних
культів при Раднаркомі СРСР, де вона ознайомила
із зверненням И Сліпого „До духовенства і вірую-
чих" від 23 листопада 1944 р Від імені духовенст-
ва і віруючих делегація передала у фонд Червоного
Хреста на оборону країни 100 тис крб Делегації
обіцяли, що УГКЦ буде забезпечено вільне
відправлення богослужінь

Однак уже в березні 1945 р з'явилась схвалена
особисто Сталіним інструкція для ліквідації цієї
церкви Невдовзі розгорнулась пропагандистська
робота щодо дискредитації УГКЦ як „слуги
Ватікану", „ворога народу", знаряддя „українсько-
го буржуазного націоналізму" Услід за тим розпо-
чалися репресії, і вже в квітні 1945 р всі наявні в
тодішньому СРСР найвищого рангу священнослу-
жителі УГКЦ були заарештовані В травні 1945 р
під контролем органів безпеки було сформовано
„ініціативну групу", яка агітувала за розрив унії з
Римом і виправдовувала репресивні акції проти

УГКЦ

8-10 березня 1946 р відбувся контрольований

НКДБ Львівський собор — з'їзд представників
УГКЦ, на якому було ухвалено (за це голосували
216 делегатів-священиків і 19 представників ми-
рян) скасувати Берестейську унію 1596 р ,
возз єднавши галицьку церкву з руською право-
славною

ГКостельник, який виконав головну роль у цьо-
му спектаклі, перестав цікавити комуністичних
можновладців, а коли його почало гризти сумління,
він став небезпечним 20 вересня 1948 р його було
вбито за загадкових обставин, причому вбивця
покінчив життя самогубством

1949 р під тиском влади рішення про припи-
нення діяльності уніатської церкви прийняла Му-
качівська єпархія 1 знову-таки не обійшлось без
крові із санкції М Хрущова агентами спецслужби
було знищено впливового єпископа ТРомжу От-
же, і в Закарпатті УГКЦ було ліквідовано Багато
її священиків заарештували і репресували або зму-
сили перейти у православ'я, але, навіть заборонена,
вона жила, оскільки залишались близько 5 млн
віруючих Вони продовжували молитись за своїми
звичаями, тим самим стверджуючи незнищенність

УГКЦ

Більш довготривалою виявилась боротьба вла-
ди проти Української повстанської армії (УПА) і
підпілля ОУН 3 другої половини 1945 р за
вказівкою центрального проводу великі підрозділи
повстанців були переформовані у дрібніші, згурто-
вані та озброєні, з дислокацією у лісових масивах
Виникла мережа підпільних „боївок" (10-15 чол ) у
сільській місцевості Загони УПА тією чи іншою
мірою контролювали територію площею до 150 тис
км Вони прагнули до утвердження нелегальних
нацюнально-державних структур, альтернативних
органам більшовицької влади Це було криваве
протистояння За офіційними даними, українське
підпілля вчинило 14,5 тис диверсій і терористичних
акцій, в яких загинуло не менш як 30 тис представ-
ників комуністичної о режиму, військовослуж-
бовців, місцевих жителів

В свою чергу особливо після капітуляції нацист-
ської Німеччини сталінське керівництво одержало
можливість посилити протидію ОУН-УПА У
своєму виступі у Львові 14 лютого 1946 р на на-
раді секретарів обкомів КП(б)У, начальників об-
ласних управлінь НКВС, НКДБ, командуючих
військовими округами М Хрущов наголошував на
максимально повному використанні військової сили
в Західній Україні, за допомогою яких пропонував
„у кожному селі створити своє опертя"

333

„Радянізація"
Західної України

І червня 1945 р О Довженко занотував у
Ісвоєму щоденнику „Об'єдналися усі ук-

раїнські землі Буде єдине стадо і єдині

пастирі Усі тепер будем одинакі" І справді, з того
ж 1945 р сталінське керівництво прагнуло якнайш-
видше реалізувати свою улюблену й апробовану в
попередні роки тріаду „індустріалізація — колек-
тивізація — культурна революція", прагнучи
уніфікувати життя західноукраїнського регіону з
іншими

7 травня 1945 Р ЦК КП(б)У і уряд УРСР
прийняли ухвалу „Про заходи по відбудові і даль-
шому розвитку господарства Львівської,
Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Во-
линської, Чернівецької областей на 1945 р " Вже
цим документом було взято курс на реконструкцію
і розвиток як традиційних для Західної України га-
лузей промисловості (нафтовидобувна, газова та
ін ), так і нових (машинобудівна, приладобудівна,
металообробна та ін ) Протягом четвертої
п'ятрічки з великих промислових підприємств
СРСР у Західну Україну приїхало 20 тис
робітників і 2 тис інженерно-технічних
працівників У цілому за перші п'ять повоєнних
років чисельність робітників, зайнятих у промисло-
вості, зросла із 138 тис до 284 тис чол Особ-
ливість індустріалізації західних областей полягала
в тому, що темпи промислового розвитку тут були
значно вищими, ніж у східних областях Якщо пи-
тома вага промислових підприємств західних облас-
тей в усій промисловості України становила в 1940
р 4,7%, то в 1948 — 12,6% Питома вага
робітників у промисловості відповідно зросла з
5,9% до 11,8% Змінився національний склад
робітництва, в якому на початок 50-х рр українці
становили 70% (до приєднання Західної України

— 50%)

Ця форсована індустріалізація, як і в Східній
Україні, супроводжувалась повільним розвитком
харчової, легкої та інших галузей промисловості, які
виробляли товари для людей Ще більш негативні
наслідки супроводжували розгорнуту паралельно
за більшовицькими стандартами колективізацію

Застосовувались апробовані ще в 20—30-і рр
форсовано-примусові методи Більшість колгоспів
було насаджено у 1948—1949 рр Якщо на почат-
ку 1946 р у західних областях нараховувалось 158
колгоспів, на початку 1948 — 1762, то на 1 листо-

Історія У краї ни

Так воно, зрештою, й сталося військова сила,
помножена силою репресивно-каральних органів,
стала вирішальним фактором „радянізацн"
Західної України, ліквідації опору ОУН-УПА
Блокада й прочісування величезних територій,
арешти й депортації, розстріли й провокації, коли
спецзагони держбезпеки, замасковані під УПА,
чинили свавілля — ось лише деякі „штрихи до
портрета" повоєнної дійсності на західноу-
країнських землях За офіційними даними, тут у

1953 рр було заарештовано майже 104 тис
осіб „бандитів, учасників ОУН, а також бан-
дпосібного елемента", під який легко підводились
усі, хто підозрювався у зв'язках з ОУН-УПА За
цей час було виселено (за винятком Закарпатської
області) майже 66 тис сімей (203662 чол ) У

1953 рр за різного роду „антирадянські
політичні злочини" в Україні було заарештовано
43379 чол віком до 25 років, з них у західних об-
ластях України — 36340 чол

Фінал цієї історичної драми був визначений
Надії керівництва ОУН і УПА на рядянсько-аме-
риканський конфлікт, який дозволив би відродити
державність України, не справдились Не допомог-
ли й встановлені контакти із спецслужбами США і
Великобританії В кінці 40-х рр збройне підпілля
почало відчувати нестачу зброї, амуніції, харчів У
багатьох місцях після розгрому міської і сільської
мережі ОУН зменшився її вплив на вояків УПА,
бракувало скоординованості дій Дехто з учасників
українського визвольного руху піддався закликам
уряду УРСР з'явитися з повинною 3 1947 р по-
чав здійснюватись частковий розпуск загонів
УПА, а після загибелі 5 березня 1950 р її головно-
го командира РШухевича (ТЧупринки) вона ос-
таточно починає втрачати боєздатність, хоча окремі
боївки протримались ще до середини 50-х рр

Чималу роль у цьому відіграв той факт, що ко-
муністичний режим провадив перманентну анти-
нацюналістичну агітацію, використовуючи для цьо-
го будь-який привід (як, наприклад, убивство в
1949 р за загадкових обставин письменника-ко-
муніста Я Галана), а також те, що паралельно з бо-
ротьбою проти ОУН і УПА в Західній Україні по-
чали ефективно здійснюватись соціально-еко-
номічні зміни за випробуваною в Східній Україні
моделлю

334

Повоєнне десятиріччя

пада 1949 р — 6098 До середини 1950 р у понад
7 тис колгоспів було об'єднано майже 93%, а до
середини 1951 р — понад 95% селянських госпо-
дарств Влада постійно піклувалася, щоб до
західних областей направлялися люди, здатні за-
безпечити курс на колективізацію До кінця 4-і
п'ятирічки сюди надіслали 15 тис чол, які вважа-
лися фахівцями в галузі сільського господарства
Політичний контроль забезпечували політвідділи
МТС У зв язку з цим було ухвалено навіть
спеціальну постанову ЦК ВКП(б) від 23 грудня
1949 р „Про організацію політвіддшв при МТС
західних областей УРСР" Для роботи в них обко-
ми партії направили 1,7 тис партійних функціо-
нерів

Повсякденними під час проведення колек-
тивізації стали порушення законності Так, у Во-
линській області тільки за перше півріччя 1947 р
офіційно зареєстровано 32 випадки таких порушень
(побиття громадян, вилучення в них майна, неза-
конні арешти, загроза зброєю тощо) Ситуація уск-
ладнювалась тим, що процесу колективізації крива-
во протидіяли УПА і підпілля ОУН У свою чергу,
це стимулювало каральну активність комуністичної
системи, зокрема масове виселення так званих кур-
кулів (заможних селян) та їх сімей

Штучно колективізоване селянство зіткнулось
із значними проблемами Так, 1949 р у 87 колгос-
пах (4%) не видавали зовсім зерна на трудодні,
грошей не видавали 504 (21%) господарствам Це
не спонукало до праці, тому селяни часто ухиляли-
ся від роботи в колгоспах У 1950 р не виробили
обов'язкового мінімуму трудоднів майже 45% кол-
госпників, що було значно більше, ніж по всій Ук-
раїні Справи не поліпшились і після укрупнення
господарств У 1952 р 30% колгоспів видали на
трудодень колгоспникам менш ніж 1 кг зерна, а у
18% колгоспів хліба зовсім не одержали Понад по-
ловину господарств видали близько 1 крб грошей
на трудодень, а четверта частина господарств гро-
шей взагалі не нарахувала В той час комуністична
пропаганда всіляко вихваляла „переваги" колгосп-
ного ладу

Вже у 1945/46 навчальному році в західних об-
ластях налічувалось 6,5 тис шкіл, які відвідували
1233 тис учнів Швидко зростала мережа се-
мирічних і середніх шкіл У першу повоєнну
п'ятирічку кількість середніх шкіл збільшилась
майже в 7 разів У 1950/51 навчальному році тут
працювали 24 вищих навчальних заклади (в тому
числі 3 університети), в яких було близько 34 тис

студентів, і 110 спеціальних навчальних закладів
(близько 29 тис учнів) Питома вага студентів, які
народилися в західних областях, у 1946 р станови-
ла 37%, а в 1953-му — понад 57%

Разом з тим значно посилився і процес ру-
сифікації Наприклад, на початку 1953 р у вузах
західних областей переважна більшість дисциплін
читалася російською мовою Так, у Львівському
університеті з 295 викладачів українською мовою
читали лише 49

КПУ

у повоєнний період

Т І" роводячи в життя директиви партійного
і 1 центру, КП(б)У після закінчення війни в
JL і, першу чергу звернула увагу на необхідність
швидкого відновлення своїх лав Це цілком
відповідало лінії, визначеній постановою ЦК
ВКП(б) від 26 липня 1946 р „Про зростання
партії і про заходи щодо посилення партійно-ор-
ганізаційної та партійно-політичної роботи з ново-
прийнятими у ВКП(б)" Така робота дала досить
швидкий ефект якщо чисельність комуністів в Ук-
раїні в липні 1945 р становила 200 тис, то на по-
чаток 1947 р — 561 тис (було досягнуто іі до-
воєнної чисельності), на кінець 1950 — 716 тис ,
на початок 1953 р — 782 тис чол Робітники і
колгоспники становили приблизно половину її скла-
ду, решту — службовці, велику частку яких скла-
дали інженерно-технічні працівники та науковці

Як і до війни, Сталін та його оточення тримали
під пильним наглядом політичний розвиток в Ук-
раїні, настійно примушували її партійних „прокура-
торів" давати „клятву вірності" московському цен-
тру, „виправляли" в разі потреби ситуацію Це
засвідчило не тільки перебування Л Кагановича на
чолі ЦК КП(б)У у березні—грудні 1947 р Ще
раніше, в липні 1946 р, ЦК ВКП(б) заслухав звіт
ЦК КП(б)У про підготовку, добір і розподіл
керівних партійних і радянських кадрів в Україні й
прийняв постанову Цей документ критикував
КІІ (б) V за плинність кадрів, але характерно, що
значний акцент робився на незадовільному ідейно-
иолітичному вихованні кадрів, необхідності розгор-
тання критики „буржуазно-нацюналістичної ідео-
логи" 15-17 серпня 1946 р відбувся пленум ЦК
КГ1(б)У, який обговорив цю постанову На ньому
М Хрущов багато уваги приділив критиці літера-
торів і учених-суспільствознавців, вимагаючи ор-
ганізувати роботу „по впорядкуванню справді нау-

335

Історія У краї ни

кової історії України та української літератури, до-
корінним чином поліпшити роботу інститутів історії
та літератури Академії наук України", а також „ви-
ховувати наші кадри в дусі непримиренності до
будь-яких проявів буржуазного націоналізму"

Однак невдовзі в Київ приїхав Л Каганович і
активно розпочав „виховувати" самого М Хрущо-
ва, якому коштувало зусиль відродити сталінську
довіру Те, що а відновлено, в січні 1948 р засвід-
чив В Молотов, який прибув на святкування 30-
річчя УРСР і на засіданні Верховної Ради УРСР
підкреслював значення України, іі велику роль у
тодішньому СРСР В свою чергу, М Хрущов наго-
лошував на виключно позитивному значенні сто-
сунків між Україною та Росією, всіляко вихваляв
Сталіна Під цими ж гаслами лідер КП(б)У виго-
лосив свою доповідь на черговому XVI з'їзді
КП(б)У, що зібрався майже після 9-річної перерви
25—28 січня 1949 р Хоча делегати приїхали для
обговорення програми завершення відбудови, це
зібрання носило здебільшого формальний характер,
пройшло в атмосфері всілякого вихваляння не
тільки Сталіна, а й Хрущова Останній знову по-
вернувся до питань кадрової та ідеологічної роботи,
висловлював невдоволення, хоча для виховання
партійних кадрів ще восени 1946 р було створено
Республіканську партшколу при ЦК КП(б)У з
дворічним строком навчання, яку 1948 р реор-
ганізували у Київську вищу партшколу з трирічним
строком навчання

Парторганізацію України з грудня 1949 р очо-
лив Л Мельников, який повів жорстку русифіка-
торську лінію, особливо щодо Західної України, ку-
ди в січні 1950 р він здійснив одну із своїх перших
ділових поїздок І в доповіді на XVII з'їзді
КП(б)У, як і у доповідях на пленумах ЦК КП(б)У
в листопаді 1951, грудні 1952 та лютому 1953 р ,
Л Мельников усіляко заохочував боротьбу проти
„українського буржуазного націоналізму", а також
проти „безрідних космополітів" Тим часом у
Москві фабрикувалась так звана справа лікарів —
останній спровокований Сталіним та його поплічни-
ками злочин За офіційними твердженнями, учас-
ники цієї „справи" були „завербовані філіалом
американської розвідки — міжнародною єврейсь-
кою буржуазно-нацюналістичною організацією
„Джойнт" Л Мельников наказав працівникам
МДБ УРСР викрити „єврейське націоналістичне
підпілля" Почалися арешти Характерно, що від
єврейських діячів вимагали зізнання про зв'язки з
українськими „націоналістами" Так перепліталися

антиєврейська і антиукраїнська лінії, вироблялася
версія про єврейсько-украінський антирадянський
„заколот" Ставало очевидним, що визріває нова
хвиля кривавої „чистки"

Однак вирішальним фактором, що завадив
трагічному перебігу подій, стала смерть самого „во-
ждя народів" 5 березня 1953 р

Після смерті
тирана

^ " розповсюдженому наприкінці березня
V 1953 р в Західній Україні нелегальному
X/ „Маніфесті українського революційного цен-
тру" в зв'язку із смертю Сталіна висловлювалась
думка, що його послідовники „підуть на все, щоб
зміцнити своє становище Вони посилять репресії,
встановлять систему терору для того, щоб зберегти
диктатуру"

Боротьба за владу, що розпочалась у
кремлівській верхівці, підтвердила цей висновок У
першу чергу це стосувалось дій Л Бери, який почав
рішуче демонструвати, що хоче бути „першим но-
мером" у постсталінській верхівці Він підготував
спеціальну записку щодо областей Західної Ук-
раїни 2-4 червня 1953 р відбувся пленум ЦК
КПУ, який розглянув питання „Про постанову ЦК
КПРС від 26 травня 1953 року „Питання західних
областей Української РСР" і „Доповідну записку
тов Л П Берн до Президії ЦК КПРС" До-
повідачем на пленумі був О Кириченко, який навів
численні приклади недоліків політики щодо
Західної України, діяльності органів МВС у цьому
регіоні, антиєврейської лінії Л Мельникова тощо
Можна стверджувати, що Л Берія (навіть врахо-
вуючи одіозність цієї особи та п прагнення до дик-
таторства), коли давав завдання зробити „фото-
графію" стану справ на західноукраїнських землях,
легко одержав необхідний негативний матеріал,
оскільки недоліків було чимало Згаданий пленум
ЦК КПУ замість Л Мельникова обрав першим
секретарем другого секретаря ЦК О Кириченка
Вперше українець за походженням став лідером
парторганізацп України

Однак у його особі Л Берн знайти підтримку не
вдалось, оскільки змінилась ситуація в Москві 26
червня 1953 р колишнього могутнього сталінсько-
го поплічника заарештували під час засідання пре-
зидії (так перейменували політбюро) ЦК КПРС
А в Україні знову скликали пленум ЦК КПУ (29-
30 липня 1953), на якому О Кириченко робив до-

336

теріалів про масові репресії членів і кандидатів у
члени ЦК ВКП(б), обраних XVII з'їздом парти,
та інших громадян у період 1935-1940 рр Протя-
гом 1953-1955 рр розпочався перегляд основних
політичних справ сталінського часу, хоча М Хру-
щов не наважився на перегляд сфабрикованих
політичних процесів 30-х рр Саме тоді почалася
реабілітація багатьох діячів, які працювали в Ук-
раїні, а всього з 1954 до лютого 1956 р Верховною
колегією Верховного Суду СРСР було реабілітова-
но 7679 чол Критика злочинів сталінської доби на-
бувала дедалі більшої сили

Зміни

у сфері культури

ісля визволення території України від
німецько-фашистських загарбників почало-
ся відновлення зруйнованих під час війни

шкіл, вузів, закладів культури, наукових установ
Поширення набув рух за відбудову зруйнованих і
спорудження нових шкільних приміщень силами,
засобами і руками самого населення — „методом
народної будови", що зародився ще під час війни з
ініціативи жителів с Верхівня на Житомирщині В
1944-1950 рр у республіці було побудовано, а та-
кож відбудовано зруйнованих повністю і частково
1669 шкіл на швмільйона учнівських місць Однак
шкільна мережа не задовольняла наявних потреб У
середині 50-х рр 16 тис шкіл (33,2% від їх загаль-
ної кількості), в яких навчалося 1,67 млн дітей,
змушені були організовувати заняття в дві, а чима-
ло шкіл — навіть у три зміни Значна кількість цих
закладів, особливо в сільській місцевості, а також у
робітничих селищах, розміщувалася в мало присто-
сованих для занять приміщеннях Школи постійно
відчували гостру потребу в підручниках, зошитах,
обладнанні У 1950/51 навчальному році загальний
книжковий фонд шкільних бібліотек становив 17
млн примірників — у середньому кількість книжок
в одній такій бібліотеці була меншою, ніж до війни
Труднощі, що стояли перед освітньою системою
у повоєнний період, привели до швидкого зростан-
ня кількості вечірніх шкіл, особливо в містах Були
засновані також курси для дорослих, професійні за-
очні школи У 1953 р здійснено перехід до обов'яз-
кової семирічної освіти

Унаслідок проведеної після війни реорганізації
кількість вищих навчальних закладів в УРСР
зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99
тис у 1946 до 325 тис у 1956 р Правда, майже

Повоєнне десятиріччя

повідь, але цього разу роз'яснюючи рішення плену-
му ЦК КПРС 2-7 липня 1953 р „Про злочинні,
антипартійні і антидержавні дії Л П Берн" В
грудні 1953 р цього зловісного діяча з групою ко-
лишніх працівників НКВС — МДБ — МВС
розстріляли, не давши розповісти про чимало
„таємниць Кремля" Натомість зміцнював свої по-
зиції М Хрущов, якого у вересні 1953 р обрали
першим серкретарем ЦК КПРС

Незважаючи на деякі здійснені вже 1953 р за-
ходи щодо „десталінізацп", міф про „вождя на-
родів" поки що залишався неспростованим Це,
зокрема, засвідчила робота XVIII з'їзду КПУ (23-
26 березня 1954) У доповіді О Кириченка було
дано характеристку подіям після вересня 1952 р
При цьому все ще відзначались позитивні риси
Сталіна

Напередодні цього з'їзду до складу КПУ
ввійшла 32-тисячна парторганізація Кримської об-
ласті, а сама ця область указом президії Верховної
Ради СРСР від 9лютого 1954 р була передана із
складу РРФСР до складу УРСР Таке рішення
аргументувалось спільністю економіки, тери-
торіальною близькістю й тісними господарськими
та культурними зв'язками між Кримом і Україною
Влаштована довкола цього галаслива кампанія за-
темнювала, по-перше, той факт, що Крим навряд
чи можна вважати „подарунком" Роси, оскільки
історично він є батьківщиною кримських татар, з
якими так буртально обійшовся сталінський режим
По-друге, утримання Криму для України породжу-
вало велику кількість матеріальних, а також і
політико-ідеологічних проблем, оскільки більшість
там становили росіяни І це були не просто росіяни,
а ті, кого тоталітариний режим „нагороджував"
місцем поселення (колишні працівники органів без-
пеки, військові та ін ) і які були завжди готові вия-
вити свою ворожість до всього українського (для
них — „буржуазно-нацюналістичного") І нарешті
не слід забувати, що фактом передачі Криму
М Хрущов реалізував свої попередні амбіції адже
впреше він звертався до Сталіна з цією пропо-
зицією ще в 1944 р, але отримав відмову Отже,
передача Криму Україні також була до певної міри
антисталінським кроком

Серед інших дій, що символізували хрущовсь-
кий відхід від минулого, слід згадати скасування у
вересні 1953 р позасудових органів, створення в
1954 р центральної та місцевих комісій щодо пере-
гляду справ осіб, засуджених у 1934-1953 рр ,
створення в грудні 1955 р, комісії для вивчення ма-

337

Історія У краї ни

половина з них навчалася на заочних і вечірніх
відділеннях, що загалом негативно впливало на
рівень фахової підготовки Серйозним гальмом у
розвитку загальноосвітньої та спеціальної школи
була заідеологізованість навчально-виховного про-
цесу, закостенілість його форм і методів

В повоєнні роки було внесено ряд змін в ор-
ганізацію наукових досліджень в УРСР Зокрема,
в листопаді 1945 р було вирішено створити у складі
АН УРСР сільськогосподарське відділення (в
1956 р на його базі утворена сільськогосподарська
академія) В 1952 р з відділу фізико-хімічних і ма-
тематичних наук виділився відділ фізико-матема-
тичних наук У 1954 р був утворений кримський
філіал АН УРСР Розширилася мережа науково-
дослідних установ в УРСР Якщо в 1945 р їх
налічувалося 267, то в 1950 — 462, в т ч більше
30 академічних інститутів Серед новостворених —
харківські інститути радіофізики та електроніки,
фізико-технічний низьких температур, львівські
інститути — машинознавства та автоматики,
суспільних наук, геологи, корисних копалин,
київські інститути — металофізики, металоке-
раміки і спецсплавів та ін Зміцнювалася, хоча й
повільно, матеріально-технічна база науково-
дослідних установ Зростав кадровий потенціал

В середині 50-х рр у складі академії налічува-
лося 81 дійсний член та 100 членів-кореспондентів
У 1946 р після смерті О Богомольця президентом
АН УРСР був обраний О Палладій, відомий уче;
ний біохімік, який мав великий досвід науково-ор-
ганізаційної роботи і користувався авторитетом в
академічних колах

Зусилля вчених України спрямовувалися пере-
дусім на розв'язання актуальних проблем
індустріального розвитку, створення нових видів
озброєнь і техніки, на реалізацію „плану перетво-
рення природи", який висунув Сталін у 1948 р По-
при всі труднощі морально-психологічного порядку,
некваліфікованого втручання в наукове життя
партійних і державних чиновників, репресії, ук-
раїнські вчені збагатили науку багатьма фундамен-
тальними розробками, винаходами й відкриттями
Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракет-
ної техніки, космонавтики, використання атомної
енергії у військових та мирних цілях Вчені України
взяли активну участь у підготовці до запуску пер-
шого штучного супутника Землі в жовтні 1957 р,
польоту в космос першої в світі людини — Ю Га-
гаріна В 1956 р генеральним конструктором
будівництва космічних кораблів в СРСР став вихо-

дець з Житомирщини С Корольов Широке виз-
нання як конструктор турбореактивних двигунів
здобув академік А Люлька Одним з творців атом-
ної бомби був генерал-лейтенант М Духов

Значними були досягнення математичних наук
Так, наприкінці 40—х рр під керівництвом
М Лаврентьева було створено новий напрям у
теорії функцій — теорію квазіконформних відобра-
жень, що мало велике значення для подальшого
розвитку газо- та гідродинаміки Обширні
дослідження проводились у галузі квантової теорії
поля, теорії ймовірності, обчислювальної машинної
техніки Під керівництвом С Лебедева в Інституті
електротехніки в 1948—1950 рр було виготовлено
першу в Європі електронну цифрову обчислюваль-
ну машину 3 1949 р в Інституті фізики під
керівництвом М Пасічника розгорнулися дослід-
ження в галузі фізики атомного ядра Металургію
атомної енергетики, ядерну фізику надвисоких
енерпй, ядерну фізику середніх енергій, фізику над-
низьких температур, радіофізику успішно до-
сліджували науковці Харківського фізико-
технічного інституту АН УРСР У галузі технічних
наук були також розроблені й впроваджені у вироб-
ництво технологія одержання надміцного чавуну,
електровимірювальні прилади та ряд автоматичних
регуляторів для гідроелектростанцій, нові, більш
сучасні врубові машини й вугільні комбайни З
1948 р розпочалися дослідження в галузі порош-
кової металурги

В Інституті електрозварювання АН УРСР,
якому 1945 р було присвоєно ім'я його організато-
ра академіка Є Патона, успішно досліджувався і
впроваджувався у виробництво новий метод елек-
трошлакового зварювання кожухів доменних печей,
суцільнозварних мостів, суден тощо Син і учень
Є Патона Борис створив теорію автоматів дугового
зварювання, що допомогло розробити технологи
напівавтоматичного зварювання під флюсом Знач-
ним технічним досягненням, яке довело великі мож-
ливості нових технологій, була побудова в 1953 р
найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста че-
рез Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км 3 1953
р після смерті батька і донині Інститут електрозва-
рювання очолює академік Б Патон

Позитивні результати були досягнуті в галузі
хімічних наук В Інституті фізичної хімії їм Л Пи-
саржевського 1949 р було вперше одержано важ-
кий азот Директор, інституту О Бродський разом
із своїми учнями розробив теорію розділення ізо-
топів, створив методи концентрування важкої води

338

Повоєнне десятиріччя

Його книга „Хімія ізотопів", видрукувана 1952 р ,
стала першим у світовій науці підсумковим
дослідженням у цій галузі хімії В Інституті загаль-
ної та неорганічної хімії було розгорнуто досліджен-
ня, спрямовані на розв язання проблем захисту вод-
ного басейну від забруднень шкідливими речовина-
ми і постачання споживачам чистої води

В УРСР проводились дослідження в галузі
сільськогосподарських, біологічних та медичних на-
ук, у вивченні та використанні пдроенергетичних
ресурсів республіки В галузі сільського господар-
ства діяльність учених спрямовувалась на виведен-
ня нових зернових і технічних культур, високопро-
дуктивних порід худоби, на застосування нових до-
брив та удосконалення методів обробки грунтів
Доводилося вченим України реалізовувати й про-
жектерські плани, породжені у високих партійно-
урядових кабінетах Зокрема, розроблялися про-
блеми, пов'язані з акліматизацією на українських
землях субтропічних культур В Інституті фізіологи
рослин та агрохімії розгорнулися дослідження щодо
підвищення продуктивності каучуконосне в Україні
Значної шкоди розвитку біологічних наук зав-
дала лисенківщина В 1947—1948 рр відновилися
переслідування генетиків Т Лисенко оголосив ген
міфічною частинкою Біологів, які в проблемах ге-
нетики стояли на наукових позиціях, було піддано
нищівній критиці як „безрідних космополітів" В
Україні переслідувань зазнали вчені-бюлоги
Д Третьяков, М Гришко, І Шмальгаузен та ін, що
на багато років загальмувало розвиток перспектив-
них напрямів біологічної науки і зумовило відста-
вання в цій галузі від світового рівня

Зміцнювала свої позиції археологічна наука
Однак недостатнє фінансування та брак технічних
можливостей вели до втрат величезної кількості ар-
хеологічних пам'яток Особливо з вини всесоюзних
відомств 3 1945 по 1954 р Інститут архе§лопі АН
УРСР очолював академік П Єфименко Його фун-
даментальна праця „Первісне суспільство" (1953)
здобула великий авторитет автору Певні результа-
ти були досягнуті економістами, літературознавця-
ми, мовознавцями, етнографами, мистецтвознавця-
ми, філософами, правознавцями Робота останніх
зосереджувалася у новоствореному в 1946 р Інсти-
туті філософи та секторі держави і права (1949)
Літературознавці досліджували творчість ук-
раїнських класиків та письменників радянської Ук-
раїни Науковцям вдалося зібрати рукописи
Т Шевченка, Марка Вовчка, М Коцюбинського та
багатьох інших Було продовжено видання десяти-

томника Т.Шевченка В 1949 р розпочато видан-
ня 20-томного зібрання творів І Франка На почат-
ку 50-х рр було видано повне зібрання творів
І Котляревського, підготовлено 5-томник Лесі Ук-
раїнки В літературознавстві плідно працювали
О Дорошкевич, А Шамрай, Ю Меженко, Є Ки-
рилюк, М Возняк, І Пільгук, ІО Білецький,
О Килимник, С Крижанівський та ін В Інституті
мовознавства, який з 1945 р носить ім'я видатного
українського філолога XIX ст О Потебні, продов-
жувались дослідження фонетичної системи, грама-
тичної будови і лексичного складу сучасної ук-
раїнської літературної мови, збирались матеріали
для атласу української мови Вчені-мистецтвоз-
навці досліджували теорію та історію образотвор-
чого мистецтва України, музики, театру, кіно Ця
праця здійснювалася в умовах шаленого ідео-
логічного тиску, некомпетентного втручання
партійно-державних органів у розвиток науки,
безпідставних звинувачень учених-гуманітарпв у
„безідейності", „націоналістичних збоченнях", у
„низькопоклонстві перед Заходом", у відступах від
марксизму-ленінізму

В таких же умовах працювали діячі літератури і
мистецтва Однак всупереч обставинам у 40-50-1
рр ними створено чимало творів, що залишили
помітний слід у художній культурі українського на-
роду Гак, Ю Яновський опублікував роман „Жива
вода", темою якого була воєнна і повоєнна дійсність
України П Панч видав ряд новел і роман „Запо-
рожці", в якому змалював події з української історії
1639-1648 рр Історичний роман з часів Хмель-
ниччини написав Н Рибак — „Так сходило сонце"
Ю Смоличу належить роман „Вони не пройшли"
про німецьку окупацію Харкова в 1941—1942 рр
Плідно працювали О Довженко, В Сосюра, Остап
Вишня Особливу популярність у повоєнні роки
здобула творчість О Гончара, автора трилогії „Пра-
пороносці", повісті „Земля гуде" До помітних
явищ літературного життя належали збірки поезій
А Малишка „Чотири літа", „За синім океаном",
збірка Л Первомайського „Земля", поема П Тичи-
ни „Похорон друга", автобіографічна поема
М Рильського „Мандрівка в молодість"

Зусиллями талановитих митців України розви-
валося театральне, музичне, образотворче мистец-
тво та кіно Уже 1944 р було завершено рееваку-
ацію театрів Відновлювали життя і ті театральні
колективи, які припинили роботу під час війни В
західних областях УРСР було створено 18 нових
театрів У другій половині 40-х рр в УРСР діяло

339

Історія України

96 театрів, у 78 із них спектаклі ставили ук-
раїнською мовою Спільною бідою їх була ідейна й
мистецька уніфікованість, а спільним здобутком —
наявність великої плеяди талановитих акторів У те-
атрах України працювали такі видатні майстри сце-
ни, як М Литвиненко-Вольгемут, 3 Гайдай,
М Гришко, І Паторжинський, ГЮра, Б Гмиря,
Н Ужвш, К Хохлов, М Романов, А Бучма, Є По-
номаренко, Ю Шумський та багато інших

Музичне мистецтво радянської України в перше
післявоєнне десятиріччя позначене передусім
творчістю таких композиторів, як К Данькевич,
Д К\ебанов А Філіпенко, Г Жуковський,
А Свечников, М Вериківський, В Гомоляка,
К Домінчен М Колесса, ГМайборода, Б Лято-
шинський та ш Популярністю серед глядачів і слу-
хачів користувалися Державний український на-
родний хор під керівництвом ГВерьовки, створений
восени 1943 р Київська державна академічна ка-
пела „Думка" під керівництвом О Сороки,
Львівська державна хорова капела „Трембіта" під
керівництвом П Муравського, Державна капела
бандуристів УРСР під керівництвом О Міньків-
ського, Державний симфонічний оркестр

Пошуки ідеологічних відхилень призвели до на-
падок не тільки на діячів української чи російської,
а й єврейської культури Багато єврейських пись-
менників, учених, художників було репресовано за
звинуваченням у „космополітизмі" Була навіть
сфабрикована „змова" єврейської інтелігенції, в
якій планувалося за допомогою „міжнародного
єврейства" заволодіти Кримом і відокремитись від
Радянського Союзу

Наприкінці 40 — на початку 50-х рр в умовах
навішування націоналістичних ярликів, боротьби з
національними культурами набирає величезних
розмірів фетишизація російської культури та історії
Ідеологія і політична тактика сталінізму носили
відкрито великоруський націоналістичний характер
Скрізь і всюди проголошувалось, що в економіці і
політиці, філософи і науці саме російській думці на-
лежало, всесвітньо-історичне значення" Російсь-
кий народ, за словами Сталіна, „заслужив у цій
війні загальне визнання як керівна сила Радянсько-
го Союзу серед усіх народів нашої країни"

В інших умовах розвивалася українська культу-
ра поза межами радянської України Третя хвиля
еміграції, пов'язана з подіями 2-і світової війни,
сколихнула культурне життя українців за кордоном,
влила в нього новий потужний струмінь Обстави-

ни війни змусили залишити Батьківщину майже
4,5 тис вчителів, інженерів, учених, лікарів, ак-
торів, священиків, студентів, їх зусиллями були
відкриті навчальні, духовні й культурно-освітні за-
клади, засновані товариства й асоціації, наукові ус-
танови В 1947-1948 рр у Німеччині й Австрії бу-
ло 29 українських гімназій, 80 народних шкіл, 8
спеціальних середніх шкіл У Німеччині відновили
свою діяльність Український вільний університет та
Український техніко-господарський інститут, за-
сновані нові вузи — Українська висока економічна
школа, Українська богословська православна ака-
демія і Греко-католицька духовна семінарія На-
весні 1947 р була відновлена також діяльність
Наукового товариства їм Т Шевченка (в Мюн-
хені) Найбільшим доробком його стала кількатом-
на „Енциклопедія українознавства" 3 1945 р роз-
горнула діяльність Українська вільна Академія наук
фочатку в Авгсбурзі, а згодом у Вінніпезі та Нью-
Йорку НТШ організувало свої відділи у США,
Канаді й Австралії Основний напрям досліджень
— українознавство

Значним був доробок українських еміграційних
літераторів З-поміж інших творів, написаних у
40-і рр, варто виділити романи „Діти чумацького
шляху" Д Гуменної, „Ост" УСамчука, „Тигроло-
ви" І Багряного, „Доктор Серафжус", „Без грун-
ту" В Домонтовича, „Еней і життя інших", „День
гніву" Ю Косача Найвидатнішим з поетичних
творів була поема ТОсьмачки „Поет" (1947)
Плідно творили на поетичній ниві М Орест,
Ю Клен, В Барка, Л Лиман, Л Полтава, О Заєв-
ський, О Веретенченко, Яр Славутич, С Гординсь-
кий, Б Кравців, Б Нижанківський та ін Найбільш
виразними явищами в театральному житті українців
за рубежем були Ансамбль українських акторів
під керівництвом В Бла§ацького і Театральна
студія під керівництвом И Гірняка та О Добро-
вольської

В перші повоєнні роки основні культурні центри
української еміграції містилися в Німеччині та
Австрії В 1949-1950 рр вони поступово пе-
ремістилися до США та Канади Культурна
творчість зарубіжних українців репрезентувала ук-
раїнську культуру за рубежем, засвідчувала високі
потенційні можливості уярмленого українського на-
роду, який навіть в умовах сталінщини зберігав,
розвивав і примножував кращі національно-куль-
турні традиції, плекаючи надію на майбутнє демо-
кратичне відродження їх і вільний розвиток

Парадок

„відлиги"

лютого 1956 р

найбільш одіозних, реакційних рис, що гальмув^
його розвиток навіть на шляху накреслено Л
офіційною комуністичною доктриною, процесу 'ЧЧ
сткової лібералізації деяких сфер життя суспільну*
ва, передусім духовної Ці часи дістали на^У
„відлига" \ч

„Відлига" була викликана не лише особист, *
бажанням Хрущова чи збігом обставин Змін вил/),
гало життя Західний світ вступав в еру тотальц*
модернізащи, пов'язаної з розвитком наукоЕ(У
технічної революції „Змагання двох систем" вик^ •
гало нових темпів нових імпульсів у розвиткові f

дянського суспільства, прискорення економічне,

ресах самозбереження тоталітарної системи

на закритому засіданнні

jf XX з'їзду КПРС у Москві перший сек-
<і—4 -S ретар ЦК партії М Хрущов виголошував
таємну доповідь, присвячену культові особи
Сталіна Вона викликала шокову реакцію в залі
Перед делегатами поставав новий образ Сталіна —
жорстокого, малокомпетентного тирана, котрий
послідовно створював свій культ, безжалісно зни-
щуючи опонентів і вчорашніх соратників Жорсткій
критиці була піддана центральна фігура офіційно
насаджуваної десятиліттями системи канонізованих
цінностей, ідол десятків мільйонів людей, символ
єдності й могутності радянської системи Цей мо-
мент можна вважати точкою відліку ланцюгової ре-
акції звільнення радянського суспільства від деяких

Наростання
системної кризи
тоталітарного ладу

т
ш

СИ

поступу, підвищення життєвого стандарту В ін-Л

^«У ри десятиліття після смерті Сталіна в історії
І України можна умовно поділити на два
J« періоди, які мали суттєво відмінний історич-
ний зміст Перший — це часи „відлиги», коли була
зроблена спроба частково реформувати тоталітарну
радянську систему, перетворити п на більш
життєздатний суспільний організм Другий період
став часом політичної та ідеологічної реакції, про-
гресуючого занепаду й розкладу тоталітарної систе-
ми Україна, яка в ці часи, здавалося б, назавжди
посіла місце найпотужнішої провінції великої
імперії, стала ареною всіх цих подій, що запрогра-
мували її розвиток у наступні часи

проведено реформування певних її компонентцД
структур, звільнення від тягаря надцентралізі^ ^
майже повної самоізоляції та духовної скутості Jy*
цього, звичайно, додавалися суто суб'єктивні пр, | >
нення частини партійно-державної бюрократ ^
зацікавленої в змінах, які б розширили сферу її ко
петенцп за рахунок усунення від влади висувані^1
сталінської епохи, амбіції технократів, які набирав
силу завдяки світовим економічним тенденціям,
решті — міркування боротьби за владу м*у
прибічниками Хрущова та ортодоксальний
сталіністами у „верхах" V

Розгорнулась „десталінізація по вертикалі" ц
томатичне шаблонне засудження „культу особ
всіма партійними та ідеологічними структурами

Цей процес розгортався в Україні повільнії}
ніж у центрі Із запізненням стали з'являтися ста ^
у пресі В „дусі рішень XX з'їзду" Тон 1 ЗМІСТ КД*У
тики були стриманішими Зміни торкалися пе(^
важно сфери культурного життя

Непослідовність і непевність десталінізацп н^ s
наочніше проявилася в процесі політичної, юрид^
ноі та громадської реабілітації жертв репреД4
сталінізму На кінець 50-х рр органами КДБ і пр( і -
куратури республіки було переглянуто справи m^V
же 5,5 млн чол, які перебували на обліку репресі^4
них органів 3 цього обліку знято (фактично р^4
абштовано) 58% справ Ці цифри свідчать
жахливий масштаб репресій і одночасно — про
меженість процесу реабілітації їх жертв Поза за^
ном залишилася більшість жертв репресій 20 ^
початку 30-х рр, діячі ОУН-УПА та ін У цій
меженості й непослідовності відчувалась, однЛ
певна система Поза процесом реабілітації залину4
лися майже всі, хто був так чи інакше пов язаниіЦ1
звинуваченнями у „націоналізмі" 0

341

Історія У краї ни

Найкричущим парадоксом „відлиги" було те,
що процес реабілітації жертв сталінських репресій
супроводжувався новими політичними репресіями
На XXI з'їзді КПРС (січень 1959) М Хрущов
заявив, що в СРСР немає фактів притягнення до
судової відповідальності за політичні злочини Це
було брехнею

Протягом 1954-1959 рр в Україні було притяг-
нено до судової відповідальності і піддано іншим
формам переслідувань за „антирадянську діяль-
ність" близько 3,5 тис чол Репресії продовжува-
"і лись і під час піку „відлиги" Зокрема, в 1961 р ,
коли піднялась нова хвиля засудження злочинів
Сталіна, а його мумію винесли з мавзолею, в Ук-
раїні була репресована група львівських юристів,
які збиралися агітувати за конституційний вихід Ук-
раїни зі складу СРСР (відповідні статті консти-
туцій Союзу і Республіки давали таке право)
Членів групи (А Лук'яненка, І Кандибу, С Віруна
та ш ) звинуватили у „зраді Батьківщини" і засуди-
1 ли на максимальні строки ув'язнення Того ж року
І КДБ „викрив" у Львові підпільну організацію „Ук-
j раїнський національної центр" Керівника п
j розстріляли, іншим дали величезні терміни ув'яз-
нення

Продовжувались утиски й переслідування учас-
ників збройної боротьби ОУН-УПА

Населення західних областей України було
об'єктом масованої ідеологічної обробки в дусі бо-
ротьби з „націоналізмом"

Національне питання й надалі залишалося
однією з найдражливіших проблем суспільно-
політичного життя республіки 3 одного боку, пев-
на ідеологічна лібералізація сприяла більш відкри-
тому обговоренню деяких проблем, наприклад мов-
ної У 1963 р в Києві відбулася конференція з пи-
тань культури української мови, яка продемонстру-
вала досить серйозне незадоволення інтелігенції й
навіть частини партійного істеблішменту станови-
щем української мови та культури Дедалі частіше
висловлювалось незадоволення провінціалізацєю
української культури і науки Вживалися й заходи,
щоб подолати ці „окремі недоліки" У другій поло-
вині 50 — першій половині 60-х рр було розпоча-
то видання фундаментальних наукових праць, по-
кликаних підвищити престиж української науки і
культури („Українська Радянська Енциклопедія",
„Історія української літератури", багатотомний
словник української мови тощо) Почали виходити
фахові журнали з природничих і суспільствознав-
чих дисциплін українською мовою

Проте всі ці заходи, які, до речі, здійснювалися
цілком у рамках офіціозної ідеологи, значною мірою
нівелювалися іншими Зокрема, в 1958 р був ухва-
лений загальносоюзний закон про зв'язок школи з
життям, спрямований на докорінну реформу систе-
ми середньої освіти Батьки не мали права відмови-
тися від вивчення їхніми дітьми російської, 1
англійської чи німецької, однак могли відмовитися
від української В результаті українська мова, а з
нею й українська культура ставали в Україні пред-
метами непрестижними, непотрібними для життя,
що звичайно, не поліпшувало їх стан Закон викли-
кав велике незадоволення серед національно свідо-
мої інтелігенції та протести проти впровадження
його „мовного" пункту в Україні

Паралельно з „відлигою" в галузі суспільно-
політичного і культурного життя розгорталась ши-
рока програма реформування економіки Поставив-
ши завдання „наздогнати й перегнати Америку", а
також пообіцявши громадянам країни за 20 років
побудувати комунізм, М Хрущов вдався до сери
економічних експериментів

Одним з найрадикальніших заходів була спроба "і
частково децентралізувати керівництво еко- j
номікою Право планування й розпорядження ^
місцевими ресурсами було передано від централь-
них відомств місцевим радам народного господар-
ства (раднаргоспам) Внаслідок цього Україна не-
сподівано отримала небачену досі економічну са-
мостійність, до якої здебільшого не була готовою
партійно-господарська бюрократія республіки
Втім ця економічна „незалежність" не означала, що
Україна могла сама оперувати своїми економічними
здобутками Тільки у 1959—1961 рр вона віддала
до загальносоюзного бюджету близько 14% свого
національного доходу, які нічим не були відшкодо-
вані У будь-якому випадку Україна не мала змоги
скористатися можливостями цієї тимчасової децен-
тралізації, оскільки економічна система працювала
в цілому за законами попереднього часу

Багато обіцяли нововведення в сільському гос-
подарстві Велике позитивне значення мала
ліквідація машинно-тракторних станцій і передача
їх майна колгоспам Була скасована зайва ланка і
без того громіздкої системи управління сільськогос- і
подарським виробництвом Великим плюсом стало
підвищення заробітної платні колгоспникам Ці
зрушення все ж таки програвали іншим тенденціям
Незабутній слід в історії радянського суспільства
залишила „кукурудзяна епопея", коли за рахунок
засіву мільйонів гектарів землі кукурудзою намага-

342

Наростання системної кризи тоталітарного лади

лися вирішити проблему кормів для тваринництва
Справжньою лихоманкою для сільського господар-
ства стали карикатурні м'ясні й молочні кампанії,
спрямовані на те, щоб підвищити обсяги здачі цієї
продукції державі Це погано підготовлене експе-
риментаторство звело майже нанівець попередні
досягнення в галузі сільського господарства і поста-
вило його у кризовий стан 3 1950 по 1958 р обсяг
валової продукції сільського господарства рес-
публіки зріс на 65%, а в 1958—1964 рр — на 3%
Країна стала імпортувати зерно Спроби реформ у
сільському господарстві були приречені саме на та-
кий результат Залишалась недоторканною кол-
госпно-радгоспна система, більше того, вона спря-
мовувалась на суто адміністративно-бюрократичні
методи керівництва Підсобні господарства кол-
госпників стали об'єктом адміністративного тиску,
розмір їх зменшувався Як і раніше, найдрібніші
питання сільськогосподарського виробництва
вирішувались у центрі, ініціатива на місцях була
нульовою Проведення реформ такими методами і
за таких умов було авантюрою, яка дорого обійшла-
ся не тільки Україні, а й самому Хрущову

Відповідним чином змінювався стан справ у
промисловості її розвиток в Україні характеризу-
вався значним збільшенням капіталовкладень у
важку промисловість, уповільненням темпів роз-
витку легкої і загальним зниженням темпів зро-
стання

Отже, „відлига' торкнулася тільки окремих
сторін життя радянського суспільства Зміни, що
відбувалися, сприяли певному прогресивному роз-
виткові України Але непослідовність, супереч-
ливість цих змін зрештою призвели до того, що за-
думи ініціаторів стали перетворюватися у свою про-
тилежність До того ж межі „відлиги" були занадто
вузькими аби довести реформи до логічного кінця
й докорінним чином оздоровити суспільство

Лібералізація

культурного

життя

І айпомітніше атмосфера змін, новизни дала-

I ся взнаки в духовному житті Першою
Ж ластівкою пробудження стала публікація в
червні 1955 р в „Литературной газете" статті
О Довженка „Мистецтво живопису і сучасність"
У ній містився заклик „розширювати творчі межі
соціалістичного реалізму" Він знайшов глибоке ро-
зуміння й підтримку як в Україні, так і за її межами,

сприймався як сигнал нових можливостей для
вільного творчого пошуку

Першим на нову ситуацію зреагували письмен-
ники 3 позицій „розширенного трактування мето-
ду соціалістичного реалізму" написані автобіог-
рафічна повість О Довженка „За ширмою", поеми
„Розстріляне безсмертя", „Мазепа" та повість
„Третя рота" В Сосюри, Л Первомайського „Ди-
кий мед", роман Гр Тютюнника „Вир" У поезії та
прозі активно виступали В Симоненко, М Руден-
ко, Л Костенко, Д Павличко, М Вінграновський,
РЛубківський, Ю Мушкетик, І Чендей, І Драч,
В Шевчук Літературну критику представляли
І Дзюба, Є Верстюк, І Світличний, В Чорновіл,
В Мороз та ін

Політична „відлига" привела до нової хвилі „ук-
раїнізації" Знову було відкрито поставлено питан-
ня про збереження української мови та розширення
сфери її вживання Газети „Радянська культура",
„Радянська освіта", „Літературна газета" та ін
друкували численні листи письменників, учителів,
викладачів вузів із закликами й вимогами поширю-
вати українську мову, боротися за її культуру,
підносити красу й милозвучність На захист ук-
раїнської мови виступили М Рильський, Л Дмит-
ренко, Н Рибак, С Крижанівський та ін Письмен-
ник М Шумило, військовий кореспондент під час
війни, у журналі „Смена" за липень 1956 р писав
„На жаль, ще є люди, які нехтують мовою ук-
раїнського народу Декому з них здається, що ук-
раїнська мова недовговічна Мине, мовляв, небага-
то часу, і українська мова зникне, а іі замінить мова
російська Це нащадки великодержавних націо-
налістів типу Суворіна, що видавав чоросотенну га-
зету „Новое время", і Шульгіна-видавця такої ж
реакційної назети „Киевлянин" Це абсолютно во-
рожі нам, радянським людям, думки Ніяка мова не
повинна витискувати іншу мову В тому суть і
рівноправності націй Із зникненням мови зникає,
гине і нація"

Згаданий закон про зв'язок школи з життям під
виглядом демократизації значно послабив позиції
української мови в радянській Україні і одночасно
привів до посилення й поширення руху громад-
ськості на іі захист Під його натиском і натиском
реальних обставин навіть перший серкетар ЦК
КПУ П Шелест неодноразово висловлювався на
захист української мови За збереження і розвиток
національної мови й культури відкрито висловилися
учасники V з'їзду українських письменників, що
відбувся и листопаді 1966 р

з 43

Історія У краї ни

Період „відлиги" був характерний і певним
відновленням історичної справедливості — повер-
ненням українській культурі імен незаслужено за-
бутих або несправедливо репресованих Особливу
активність проявляв у цьому М Рильський Саме
завдяки йому було посмертно реабілітовано поетів
О Олеся, М Вороного Він домігся перевидання
творів видатних українських композиторів XVIII-
XIX ст М Березовського, Д Бортнянського,
А Веделя

Значну роботу провели створені в 1956 р
комісії щодо впорядкування посмертної спадщини
Вони, зокрема, опрацювали твори В Чумака,
В Еллана-Блакитного, а також репресованих
сталінщиною письменників — Б Бобинського,
О Досвітнього, Г Косинки, М Ірчана, М Куліша,
Д Фальківського та багатьох інших Ряд письмен-
ників було поновлено у правах членів Спілки ук-
раїнських письменників Серед них Н Забіла,
ГЕпік, Б Коваленко, В Поліщук, ГОвчаров,
З Тулуб, ГХоткевич, Е Шехтман, Є Шаблювсь-
кий, О Сорока, В Гжицький Того ж 1956 р були
реабілітовані Б Антоненко-Давидович, А Костен-
ко, П Кононенко, П Колесник, А Петрусь-Кар-
патський, Ю Шкрумеляк Після довгих репресій
повернулися в 1957 р до літератури М Андрущен-
ко, М Годованець, М Гаско, М Доленго, О Жур-
лива, М Марфієвич У жовтні 1957 р був поновле-
ний у письменницькому товаристві репресований
О Ковінька, а в грудні — В Мисик

Реабілітація давала право на видання деяких
творів письменників, визнаних найкращими В
кінці 50-х рр вийшли твори В Еллана-Блакитного,
Г Епіка, М Ірчана, В Чумака, І Микитенка, роман
„Людолови" 3 Тулуб, „Чорне озеро" В Гжицького,
М Годованець опублікував свої „Байки", О Жур-
лива та М Гаско — збірки „Поезії", А Петрусь-
Карпатський — збірку „Що на світі найсвятіше",
Ю Шкрумеляк — збірку „Сопілка співає" У цей
період вийшли також однотомник О Досвітнього
„Вибрані твори", збірка „Вибране" О Сороки,
„Вибрані поезії' М Вороного, окремі твори
Д Бузька, М Куліша, О Соколовського Ряд
творів письменників, які були репресовані за
сталінського режиму, опубліковано в „Антології ук-
раїнської поезії" та збірнику „Революційні поети
Західної України" В газетах і журналах друкувала-
ся велика кількість статей про реабілітованих
З'явилися літературознавчі праці про них Ре-
абілітовані діячі культури, які лишилися живими,
поступово втягнулися в культурне життя народу,

хоча не всі зберегли життєві сили й могли так само
енергійно й настирливо відстоювати його інтереси,
як раніше

„Відлига" породила і таке явище суспільно-
культурного життя, як шістдесятництво — рух
творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тема-
тику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала
ядром духовної опозиції режиму в Україні

Характеризуючи шістдесятництво, один із його
представників В Мороз підкреслював „То було
молоде покоління, яке пішло в університети, яке
могло уже подумати про щось інше, а не тільки про
елементарні умови існування Чорновіл, наприк-
лад, був редактором комсомольської загальноу-
країнської газети Дзюба був одним з найваж-
ливіших критиків у Спілці письменників України
Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві
Одним словом, люди на найвищих щаблях які в
комуністичному істеблішменті могли далеко ПІТИ
Але це були найкращі люди в розумінні морально-
му Вони відчували, що проповідувати те, в що не
віриш, просто робити кар'єру, дивитись, як твій
нарід російщать, — це багно Значить, у тих людей
виникло природне бажання вирватись з багна"

Важливим документом нової хвилі відродження
стала праця І Дзюби „Інтернаціоналізм чи ру-
сифікація" 3 позицій „розширеного трактування
соціалістичного реалізму" автор розглядав пробле-
му права націй на самовизначення, доводив, що
Ленін вкладав у поняття „націоналізм поневоленої
нації" позитивний зміст Цю працю Б Антоненко-
Давидович назвав референдумом покоління

Провідною постаттю серед молодих поетів був
В Симоненко Уродженець Полтавщини, він
закінчив 1957 р факультет журналістики
Київського університету, виявивши великий потяг
до високої громадянської поезії У 1962 р вийшла
його збірка „Тиша й грім", у 1963-му — віршована
казка для дітей „Цар Плаксій і Лоскотон" У 1964-
1965 рр, вже після смерті поета (14 грудня 1963),
опубліковані збірка поезій, книги „Вино з троянд",
І(3емне тяжіння", „Подорож ч країну навпаки"
Його збірки вийшли також у Мюнхені (1965,
1973) під заголовком „Берег чекань"

Стрімко ввійшла в українську літературу в кінці
50-х рр Ліна Костенко її перші збірки написані під
час „відлиги", „Проміння землі", „Вітрила",
„Мандрівки серця" засвідчили непересічний талант
поетеси, її здатність глибоко, філософськи осмис-
лювати дійсність, генерувати нові, оригінальні дум-
ки, подаючи їх у чудовій поетичній формі

344

Наростання системно і кризи тоталітарного ладу

Більш плідною й багатою в новій суспільно-
культурній атмосфері була творчість композиторів
як офіційного, традиційного, так і нетрадиційного
напряму в музиці Українське музичне мистецтво
збагатилося творами Б Аятошинського, А Кос-
Анатольського, С Людкевича, братів Г і П Май-
бород, Ю Мейтуса, А Штогаренка та ін Новатор-
ством позначена була авангардна музика компози-
торів-„шістдесятників" Л Грабовського, В Год-
зяцького В Сильвестрова, В Загоруєва

Скарбниця образотворчого мистецтва поповни-
лася творами М Дерегуса, М Божія, КТрохимен-
ка, О Шовкуненка, В Бородая 3 рухом „шістде-
сятників" тісно пов'язане ім'я талановитої худож-
ниці, учениці Ф Кричевського ТЯблонської, яка
ще в 50-і рр здобула популярність і визнання
своїми картинами „Хліб", „Весна', „Над
Дніпром", „Ранок" та ін У 60-і рр ТЯблонська на
противагу „соціалістичному реалізму', що тяжів
фактично, до натуралізму, демонструє нові рішення
синтетичних образів, в яких яскраво вирізняється
давня традиція українського народного живопису
(картини „Травень", „Фольклорна сюїта" та ін )
ТЯблонська разом з В Зарецьким та іншими ху-
дожниками-„шістдесятниками" стала основопо-
ложницею й фундатором фольклорного напряму в
українському образотворчому мистецтві, що
зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в на-
ступні десятиріччя

Пожвавлення в національно-культурному житті
привело до зростання інтересу в суспільстві до те-
атрального мистецтва протягом 1958-1965 рр
кількість глядачів у театрах республіки зросла з
14,3 млн до 15,5 млн на рік Багатьох приваблю-
вало мистецтво таких майстрів сцени, як В Добро-
вольський, Н Ужвій, Ю Лавров, Є Пономаренко,
М Романов, К Хохлов Традиції Л Курбаса творчо
наслідували його учні — режисери Г Юра, М Кру-
шельницький, Б Тягно, В Скляренко та ін

З новими ідеями й творчими знахідками влили-
ся в потужний струмінь сусшльно-культурного ру-
ху шістдесятників десятки й сотні відомих і менш
відомих трудівників і творців української культури
новітнього часу, Відлига" дещо розкріпачила твор-
чий потенціал українського народу, сприяла підне-
сенню національної гідності та самосвідомості, збе-
реженню й примноженню духовних і моральних сил
для подальшої боротьби Пік „відлиги" для України
припав на кінець 50 — початок 60-х рр Це видно
особливо виразно на результатах книговидавничої
справи Саме в цей період книжки українською мо-

вою складали найбільший відсоток від усіх книг,
опублікованих в Україні, порівняно з іншими рока-
ми повоєнної істори В 1957 р вони становили
53%, у 1958 — 60, у 1960-му — 49, але уже в
1965 р цей показник опустився фактично до рівня
1940 р — 41% Далі — лише неухильно зменшу-
вався

Шістдесятники

відомість цього покоління меншою мірою бу-
ш

Ц ла отруєна радянським ідеологічним моно-
теїзмом, генетичним страхом попередників
Воно стало свідком падіння культу особи Сталіна
У системі цінностей цього покоління з'явилися не-
сподівані для радянського морального кодексу
індивідуалізм, культ свободи самовираження, скеп-
тицизм, гуманізм без сурогатних домішок класово-
го підходу, космополітичність культурних смаків
Воно уособлювало собою суспільно-культурне яви-
ще, течію, духовний феномен — шістдесятників
Цей термін активно вживався вже на початку
60-х рр

Важливим моментом у формуванні світогляду
шістдесятників був вплив гуманістичної західної
культури Різними стежками, здебільшого через
переклади, до України потрапляли твори
Е Хемінгуея, А Камю, А Сент-Екзюпері, Ф Каф-
ки та ін Одкровенням стало італійське кіно епохи
неореалізму Художники заново відкривали
імпресіоністів, Ван-Гога, Модільяні, мексикансь-
кий монументальний живопис і скульптуру Над-
бання західної культури сприяли підвищенню ста-
тусу загальнолюдських цінностей, модернізації
свідомості молодшого покоління інтелігенції,
посіяли відразу до „соціалістичного реалізму" За-
кономірним наслідком цих зрушень було відрод-
ження інтересу до власної культури, й багатств
З'явилась потреба знайти своє місце не поруч з
культурою „старшого брата", а в контексті загаль-
носвітової культури

Нове покоління інтелігенції, крім більшої свобо-
ди та шформованості, мало в активі вищий культур-
ний рівень, талант і смак Воно вважало природним
сво^ право на розкутість, щирість почуттів, звер-
нення передусім до внутрішнього світу людини,
прагнуло до відновлення чистої естетики, культиву-
вало красу, палко бажало новизни й подолання
провінційності своєї культури В результаті
творчість і громадська діяльність шістдесятників
стали справжнім проривом у монолітній системі
заідеологізованої офіціозної культури

345

Історія У краї ни

Поетичні вечори І Драча, Ліни Костенко,
М Вінграновського та ін збирали тисячні ауди-
тори Справжнього громадянського звучання була
сповнена поетична творчість В Симоненка, В Сту-
са Потяг до чистого мистецтва відчувався у витон-
чених естетських віршах І Калинця, Є Гуцала,
В Дрозд, В Шевчук та ін повернули українській
прозі зацікавленого читача своїми неординарними,
сповненими психологізму творами Нові форми й
незвичний зміст принесла творчість художників
П Заливахи, А Горської, В Кушніра, В Зарецько-
го та ін Плеяда блискучих літературних критиків
— І Світличний, І Дзюба, Є Сверстюк повернули
цьому жанрові звання літератури Нову хвилю в
кінематографі представляли С Параджанов,
Ю Іллєнко, Л Осика Непересічний талант і май-
стерність визначали переклади ГКочура і М Лука-
ша Нові імена, ідеї з явилися в гуманітарних нау-
ках історії, археологи літературознавстві, мистец-
твознавстві Звичайно, коло шістдесятників було
значно ширшим До них горнулися молоді вчені,
вчителі, студентство

Все це не могло не викликати незадоволення
можновладців Попервах його доводилося стриму-
вати, оскільки воно не збігалося з віяннями часу
Втім довго чекати не довелося з центру надійшов
сигнал 8 березня 1963 р у Москві відбулася
зустріч М Хрушова з мистецькою інтелігенцією, її
параноідальна атмосфера, брутальне цькування
митців послужили „керівництвом до ди" для маси
апаратників усіх рівнів Почалася чергова кампанія
на зразок ідеологічного погрому 40 — початку

50-х рр

У пресі, на зборах творчих спілок почалося
цькування шістдесятників Першими пролунали
звинувачення у „формалізмі", „космополітизмі",
відході від „марксизму-ленінізму" Словесні атаки
супроводжувались адміністративними заходами
Спочатку почали обмежувати публікації шістдесят-
ників у літературних журналах („Жовтень", „Пра-
пор", „Вітчизна", „Ранок", „Дніпро" та ін ), газе-
тах — скрізь, де вони раніше мали трибуну

Більшість шістдесятників-поетів „першої хвилі"

А Костенко, І Калинець, Г Кириченко, Б Мамай-
сур, В Голобородько та ін перестали друкуватись
саме після 1963 р Стали забороняти, а то й просто
розганяти літературно-мистецькі вечори Закрили
клуби творчої молоді

Перекриваючи повітря шістдесятникам, влада
сподівалася, що таким чином вдасться підкорити їх,
примусити діяти суто за законами системи Проте

результат не відповідав задуму Частина шістдесят-
ників дійсно досить швидко „переорієнтувалась"
(серед таких були й дуже талановиті люди) і стала
робити те, що від них вимагалося, частина відійшла
від громадської діяльності і поринула у суто фахові
проблеми Однак певна частина нового покоління
не змогла відмовитися від своїх позицій і пішла на
приховану або відкриту конфронтацію з владою

Невід ємною частиною суспільно-культурного
життя України у першій половині 60-х рр став сам-
видав ціла система розповсюдження не визнаної
офіційно або забороненої літератури Десятки літе-
ратурних і публіцистичних творів, яким був пере-
критий шлях до публікації в офіційних виданнях,
передруковувались на машинках, перефотографо-
вувались на фотоплівку, надиктовувались на
магнітофонні стрічки, навіть переписувались від ру-
ки і читалися тисячами людей, здебільшого
інтелігенцією

Поширювались твори Ліни Костенко, В Симо-
ненка, Є Сверстюка та ін Згодом самвидав став
політизуватися В 1964—1965 рр з'явилась ціла
серія анонімних публіцистичних статей („З приво-
ду процесу над Погружальським" — відгук на по-
жежу в Центральній науковій бібліотеці у Києві,
під час якої згоріла безцінна колекція україніки,
„Про сучасне і майбутнє України",
„Націоналісти'*", „12 запитань для тих, хто вивчає
суспільствознавство") та ін Статті підіймали най-
актуальніші та найболючіші проблеми сучасності
підлегле становище України в СРСР, стан ук-
раїнської мови і культури, русифікація, злочини
сталінізму тощо

Поява політичної публіцистики стала свідчен-
ням зародження політичної течи у шістдесятництві,
певної групи, яка прагнула обговорювати не тільки
суто культурницькі, а й важливі суспільно-
політичні проблеми

У системі розповсюдження самвидаву головни-
ми були два центри Київ (тут активно діяли
1 Світличний, В Чорновіл, Є Пронюк) та Львів
(М і Б Горині, І Гельта ін ) Саме тут писалися й
передруковувалися самвидавчі статті, саме звідси
вони розповсюджувались у містах України Це бу-
ли головні осередки духовної опозиції та інакомис-
\ення У цьому ж середовищі виношувалась ідея
організації опозиційного руху 1964 р з явилися
анонімні тези „Стан і завдання українського виз-
вольного руху", в яких йшлося про колоніальне ста-
новище України в складі СРСР, ставилися завдан-
ня організації визвольного руху в Україні, котрий

346

Наростання системно і кризи тоталітарного ладу

мав би діяти легальними й нелегальними „рево-
люційно-демократичними" методами Частина
шістдесятників стояла на порозі формування
політичної опозиції
^ Проте в 1964ір період „мирного" співіснування
^ * системи з інакомисленням закінчився В жовтні
цього року М Хрущов, який остаточно заплутався
у своїх планах, проектах і стосунках з партійно-дер-
жавною бюрократією, в результаті справжньої змо-
^ ви був усунутий з посади першого секретаря ЦК
/ГКПРС Що влади прийшла консервативна частина
партійної верхівки на чолі з Л Брежнєвим і М Су-
словим| Подальший хід подій в Україні, як завжди,
був визначений поза її межами На зміну „відлизі"
приходила реакція

Поворот

до неосталінізму

серпні 1965 р у декількох містах України бу-
ли заарештовані близько трьох десятків чо-
ловік з кола шістдесятників, майже всі —
представники інтелігенції Більшість з них мала
пряме або посереднє відношення до виготовлення й
розповсюдження самвидаву Мета акції була оче-
видною — придушити інакомислення, залякати ту
частину інтелігенції, яка ще наважувалась на незго-
ду Проти більшості заарештованих було висунуто
звинувачення в „антирадянській агітації і пропа-
ганді", і навесні 1966 р під час серп судових про-
цесів 20 чоловік були засуджені у Львові, Києві,
Луцьку, Тернополі, Житомирі та Івано-
Франківську на різні строки покарання В резуль-
таті v таборах Мордовії опинилися науковці М і
Б Горині, М Осадчий, інститутські викладачі
В Мороз та Д Іващенко, художник П Заливаха,
інженери О Мартиненко, І Русин та ін

Паралельно розгорталась програма утисків і пе-
реслідувань тих, хто співчував заарештованим, їх
однодумців ЦК КПУ надіслав до місцевих парт-
організацій „закритого листа", в якому виправдову-
вались репресії (їх жертв виставляли як „антира-
дянщиків") і йшлося про необхідність посилення
„виховної роботи" з інтелігенцією Республікою
прокотилась хвиля відкритих партійних зборів з
участю громадськості, на яких „відщепенців" за-
суджували й всіляко паплюжили їх однодумців
Людей, згаданих у листі, звільняли з роботи, вик-
лючали з парти і комсомолу, виганяли з інститутів
Переслідували навіть членів їх родин

Очевидно, що чергова зміна курсу, наочно про-

демонстрована арештами, була продиктована з Мо-
скви, де теж почалися переслідування інакодумців
При цьому масштаб таких дій в Україні знову був
значно більшим, ніж деінде в Союзі Українське
керівництво на чолі з П Шелестом, як завжди,
слухняно виконало вказівку, хоча й не було зацікав-
лене в такому ході подій

Сплеск репресій у 1965 —1966 рр супровод-
жувався досить масштабним ідеологічним поворо-
том Газети зарясніли статтями, спрямованими про-
ти „буржуазної ідеологи" та „українського буржу-
азного націоналізму" Пожорсткішала цензура
ЦК КПУ ухвалив ряд „закритих" постанов, що
стосувалися виправлення „ідеологічних помилок" у
роботі деяких журналів („Вітчизна", „Жовтень" та
ін ), кіностудії їм ОДовженка Тривала прихована
ідеологічна чистка редакцій газет, журналів, видав-
ництв, інститутів гуманітарного профілю Академії
наук УРСР Усе це нагадувало сталінські ідео-
логічні чистки 40—50-х рр, хоча, зрозуміло, не
могло зрівнятися з ними за масштабами та інтен-
сивністю

Однак у суспільно-політичному житті ще відбу-
валися процеси, які можна вважати інерцією
„відлиги" Репресії не були зустрінуті „загальнона-
родним схваленням", як у попередні роки, більше
того, саме з кола шістдесятників почалися протести
4 вересня 1965 р в київському кінотеатрі „Україна"
під час прем'єрного показу кінострічки С Парад-
жанова „Тіні забутих предків" І Дзюба, В Стус,
В Чорновіл та ін організували щось на зразок де-
монстрації протесту проти арештів Навесні 1966 р
під час судового процесу над діячами самвидаву у
Львові відбувалися вже справжні демонстрації біля
будинку суду на підтримку підсудних До ЦК
КПУ, прокуратури, КДБ, ЦК КПРС відправля-
лися колективні та індивідуальні петиції на захист
репресованих, підписані здебільшого представни-
ками інтелігенції Серед їх авторів нерідко були
відомі вчені, митці, письменники Ці листи протес-
ту розповсюджувались у самвидаві, потрапляли за
кордон

Дуже неприємним сюрпризом для властей став
стихійний протест проти заборони відзначення
пам'яті 1 Шевченка 22 травня 1967 р у Києві
Цього дня міліція спробувала розігнати неформаль-
не зібрання біля пам'ятника У відповідь присутні
організували маніфестацію протесту і демонст-
рацію, яка дійшла до будинку ЦК КПУ

Партійна верхівка України, безумовно, підтри-
муючи лінію Москви, в той же час намагалася ви-

347

Історія У краї ни

користовувати настрої громадськості у власних
інтересах, у боротьбі з центром за більший обсяг
влади у республіці Гірка пілюля 1965—1966 рр
була підсолоджена заходами, спрямованими на
підвищення статусу української мови Вищі нав-
чальні заклади отримали директиву щодо ширшого
впровадження української мови у викладання Яв-
но з дозволу „верхів" на V з'їзді письменників Ук-
раїни (листопад 1966) було піднято мовне питання,
і його обговорення стало справжньою подією в гро-
мадсько-культурному житті республіки Апогеєм
цієї „малої відлиги" став вихід 1969 р книги
П Шелеста „Україно наша радянська", яка викли-
кала незадоволення в Москві своїми національними
мотивами Цей досить примітивний ідеологічно-
публіцистичний трафарет не тільки став демонст-
рацією уваги партійного керівництва республіки до
її специфічних інтересів, а й відігравав роль віхи,
яка вказувала інтелігенції межі можливого у
висвітленні національного питання

Та період загравань з інтелігенцією закінчився
1968 р В квітні цього року до Л Брежнєва (гене-
рального секретаря ЦК КПРС), О Косигіна (го-
лови Ради міністрів СРСР) та М Підгорного (го-
лови президії Верховної Ради СРСР) надійшов
лист-петищя з України, спрямований проти пору-
шення „норм соціалістичної демократи" (йшлося
про арешти інакодумців в Україні та Москві) Лис-
та підписали 139 осіб, серед них члени-кореспон-
денти АН УРСР, доктори і кандидати наук, відомі
митці, літератори Хоча лист мав цілком прора-
дянський зміст і спрямованість, його авторів почали
переслідувати їх звільняли з роботи, виключали з
парти, „проробляли" на зборах колективів тощо
Реакція влади була неадекватно жорсткою Коли
влітку 1968 р війська країн Варшавського догово-
ру на чолі з СРСР вторглися у Чехословаччину,
щоб придушити там процес демократизації, стало
зрозумілим радянське керівництво остаточно пе-
рейшло на рейки неосталінізму У березні 1969 р
ЦК КПУ ухвалив постанову „Про підвищення
відповідальності керівників органів преси, радіо, те-
лебачення, кінематографи, установ культури і мис-
тецтва за ідейно-політичний рівень матеріалів, що
друкуються, та репертуар" Вона встановлювала
персональну відповідальність керівників усіх струк-
тур ідеологічного циклу за ідейно-політичний зміст
діяльності, зобов'язувала їх виступати у першу чер-
гу проти будь-яких проявів „буржуазної ідеологи" і,
зрозуміло, „націоналізму" Тоді ж була ухвалена
подібна постанова, що стосувалась кінематографу

З цього часу ідеологічний контроль за діяльністю
інтелігенції став майже тотальним Письменників,
митців, учених картали в пресі і на зборах творчих
спілок за „аполітичність", „ідейну незрілість",
„формалізм", „націоналізм" тощо

Митців, літераторів, які намагалися зберігати в
цих умовах незмінним своє творче й громадське об-
личчя, всіляко цькували Об'єктом пильної уваги
ідеологічних наглядачів став критик І Дзюба Всіма
можливими адміністративними засобами пересліду-
вався скульптор І Гончар, який утримував вдома
унікальну колекцію творів українського мистецтва
В умовах постійних гонінь діяв самодіяльний на-
родний хор під керівництвом Л Ященка, врешті-
решт хор у 1971 р розігнали, а його керівника по-
збавили роботи і виключили із Спілки композиторів
України Фактично наприкінці 60 — початку 70-х
рр в Україні відбувалась ідеологічна війна з „ук-
раїнським націоналізмом", хоча, як правило, мало
хто був у змозі точно окреслити рамки цього понят-
тя Це було повторенням „ждановщини"

Українське партійне керівництво цілком йшло у
фарватері політики, яка ініціювалась з Москви
Утім воно було незадоволене постійно зростаючим
диктатом центру в ідеологічних питаннях, прекрас-
но розуміючи, що цей диктат зростатиме й в інших
сферах Тому нерідко ідеологічні „проробки" тих чи
інших представників інтелігенції не доводились до
логічного кінця — адміністративних або навіть су-
дових переслідувань Прибічники П Шелеста се-
ред вищої номенклатури нерідко навіть заступалися
за деяких з тих, хто піддавався ідеологічним
гонінням Однак позиції самого П Шелеста перед
Москвою ставали дедалі слабкішими Влітку 1970
р в Україні відбулася заміна шефа КДБ на місце
В Нікітченка, людини П Шелеста, був призначе-
ний В Федорчук, який орієнтувався виключно н«
Москву і був прибічником „жорсткого курсу" щодо
нонконформістів Це був явний сигнал, що прихо-
дять останні дні правління П Шелеста і Україна
стоїть на порозі чергової „чистки"

Дисиденти

t' агальний поворот до неосталінізму сприяв
певній радикалізацн політичних настроїв
частини шістдесятників Репресії 1965 —
1966 рр, посилення ідеологічного тиску на
інтелігенцію замість бажаного знищення інакомис-
лення дали зворотний результат Громадсько-ак-
тивна частина шістдесяткиків, яка залишилась на

348

Наростання системно і кризи тоталітарного ладу

волі, почала чинити опір неосталінізмові

Друга половина 60-х рр стала епохою справж-
нього розквіту самвидаву, в першу чергу політичної
публіцистики 3 явилися такі визначні твори, як
„Інтернаціоналізм чи русифікація3" І Дзюби —
нищівна критика „національної політики" КПРС,
спрямована проти русифікації України, „Лихо з ро-
зуму" В Чорновола — збірка документів і біог-
рафічних відомостей про жертви репресій 1965—
1966 рр, „Собор у риштованні' — блискуче літе-
ратурно-публіцистичне есе Є Сверстюка, присвя-
чене морально-етичним проблемам, шо підіймалися
у романі „Собор", запальні антисталіністські статті
В Мороза „Репортаж із заповідника імені Берія" і
„Серед сніпв" У самвидаві циркулювали десятки
невеликих політико-публіцистичних розвідок,
листів протесту, літературно-художніх творів

Самвидав виконував функцію не тільки пара-
лельного духовного простору, над яким були не-
владні офіційні структури Він одночасно став ор-
ганізаційною інфраструктурою й найголовнішим
проявом дисидентського руху Термін „дисиденти"
був занесений із Заходу і вживався для визначення
інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито ви-
словлювали свої погляди, що не збігалися з
офіційною політикою Головними центрами диси-
дентської активності були Київ і Львів Відкриті
прояви інакомислення спостерігалися також у
Дніпропетровську, Луцьку, Івано-Франківську,
Одесі, Тернополі та інших містах Головні питання,
які порушували дисиденти у самвидавських стат-
тях, листах протесту, стосувалися передусім
нацюна \ьноі проблеми (становище України в складі
СРСР, русифікація, утиски національної
інтелігенції і культури, мовна проблема тощо), ре-
пресій проти інакодумців, проблем демократизації
радянського суспільства та ін 1970 р у Львові по-
чав виходити самвидавчий журнал.Український
вісник", котрий друкував заборонені офіціозом тво-
ри, подавав інформацію про події суспільно-
політичного життя, що замовчувались офіційною
пресою, наводив хроніку репресій проти диси-
дентів Головним редактором видання був В Чор-
новіл, йому допомагали Я Кендзьор, М Косів,
О Антонів та ш У 1970—1972 рр вийшли шість
номерів „Українського вісник а" Поява журналу
була важливою подією для дисидентського руху,
оскільки сприяла його організаційній консолідації

Самвидав був не єдиною формою діяльності ди-
сидентів Вони намагалися активно протистояти ре-
пресіям Саме з їхньої ініціативи було організовано

демонстрації протесту в Києві та Львові у 1965—
1966 рр Дисиденти надсилали петиції й листи про-
тесту проти репресій у вищі партійні та державні
інстанції, приїжджали на відкриті процеси над іна-
кодумцями, відмовлялися виступати на політичних
процесах свідками тощо Характерно, що більшість
дисидентів не виступала проти радянської влади,
прагнула мирних, легальних форм діяльності, вза-
галі виступала з прорадянських позицій Це не за-
вадило владі організувати жорстоке переслідування
дисидентів, особливо в провінційних містах У
1967—1971 рр об'єктами судових переслідувань
стали В Чорновіл, львівський економіст С Бедри-
ло, представники творчої молоді Дніпропетровська
І Сокульський, В Савченко та М Кульчинський,
харківські дисиденти ГАлтунян, В Недобора,
П Пономарьов, А Левін, учитель музики з Тер-
нопільської області М Горбаль та ін

В 1967 р органами КДБ була викрита
підпільна політична організація „Український
національний фронт" (3 Красівський, Д Квецько
та ін ), члени якої орієнтувалися на ідейні засади
ОУН і також прагнули діяти ненасильницькими,
мирними методами На процесі в Івано-
Франківську їх засудили на найбільші строки пока-
рання, можливі за відповідною статтею „антира-
дянська агітація і пропаганда"

Нагнітання в суспільстві атмосфери нетерпи-
мості щодо інакодумства, загальна депресія серед
прогресивної інтелігенції після вторгнення в Чехо-
словаччину викликали іноді крайні форми протесту
5 листопада 1968 р вчитель В Макуха, колишній
в'язень сталінських таборів і вояк УПА, обілляв се-
бе бензином на Хрещатику і запалив, вигукуючи
„Хай живе вільна Україна'" Від опіків він помер у
лікарні

Із зміною керівництва КДБ республіки полі-
тичні репресії проти інакодумців стали значно
жорстокішими Восени 1970 р був засуджений на
14 років тюрми, таборів і заслання В Мороз, вся
провина якого полягала у писанні самвидавчих ста-
тей Почалося застосування такої жахливої форми
репресій, як відправлення інакодумців у спеціалізо-
вані психіатричні лікарні В травні 1971 р за читан-
ня віршів біля пам'ятника Т Шевченку у Києві був
заарештований і відправлений до Дніпропетровсь-
кої психлікарні-тюрми А Лупиніс Найжахливі-
шою подією цього часу стала трапчна загибель ху-
дожниці А Горської, людини, яка своєю громадян-
ською позицією та авторитетом серед інакодумців
давно викликала різке незадоволення властей

349

Наприкінці 60 — початку 70-х рр в Україні
фактично існував невеликий за кількістю учасників
дисидентський рух Однак його існування свідчило
про те, що рух опору в Україні після розгрому
ОУН-УПА відродився і може стати зародком
ширшого демократичного руху, як це і сталося в
другій половині 80-х рр

Політична реакція

на фоні„розрядки"

«очаток 70-х рр і наступні 15 років харак-
терні наростанням реакційних тенденцій у
суспільно-політичному житті республіки та

в сфері ідеологи Україна в котрий раз стала ареною
жорстокої боротьби із жупелом „українського
націоналізму», яка знову завдала непоправних
збитків національній культурі, підсилилися ру-
сифікаційні процеси Реакційність внутрішньої
політики правлячої парти була викликана бажанням
утримати стабільність у суспільстві методами
адміністрування та ідеологічних маніпуляцій, тоді
як деградація однопартійної моноідеологічної то-
талітарної системи виходила у завершальну фазу
Реакційний поворот початку 70-х рр супроводжу-
вався досить успішним проведенням політики „роз-
рядки" на міжнародній арені Однак Україна, яка
мала власне міністерство закордонних справ і юри-
дично була представлено в ООН як самостійна
країна, фактично ніяк не впливала на міжнародну
політику

Відкритий наступ реакції почався з тотального
погрому інакомислення в СРСР, який набув в Ук-
раїні за сумною традицією найбільшого масштабу і
найжорстокіших форм У січні 1972 р в Києві,
Львові та деяких інших містах України було за-
арештовано близько двох десятків чоловік, найак-
тивніших дисидентів В Чорновіл, І Світличний,
І Гель, Ір Стасів-Калинець, Л Плющ, Є Сверстюк
та ін Спочатку КДБ намагався представити їх як
людей, пов'язаних із закордонними центрами

ОУН

Навесні1972 р була проведена нова серія
арештів серед дисидентів У слідчих ізоляторах, за
різними підрахунками, на цей час перебувало від 70
до 122 чол, яких звинувачували за політичними
статтями Восени 1972 — навесні 1973 р майже
90 засудили на максимально можливі строки ув'яз-
нення Арешти супроводжувались повальними об-
шуками, допитами сотень свідків, переслідуванням
родин інакодумців та їх друзів Декого із заарешто-

Історія У краї ни

ваних примусили прилюдно покаятися в „антира-
дянщині" і створити таким чином украй негативний
образ інакодумців У результаті цього погрому май-
же повністю був паралізований самвидав Припи-
нилося видання „Українського вісника" (хоча і спо-
стерігалися спроби відновити його) Більшість ак-
тивних дисидентів опинилася у таборах для
політичних в'язнів

Паралельно розгорнулась шалена ідеологічна
боротьба з „українським буржуазним націона-
лізмом", яку очолив новий секретар ЦК КПУ з пи-
тань ідеологи В Маланчук Після гучного святку-
вання 50-і річниці утворення СРСР у грудні 1972
р навесні 1973-го в усій Україні відбулися засідан-
ня партійних активів усіх рівнів, присвячених цій
даті Вони звелися до переспівування промови
Л Брежнєва „Про п'ятдесяту річницю Союзу
РСР" Посилено експлуатувалась теза про те, що
формування нової історичної спільності — ра-
дянського народу завершилося і національне питан-
ня в Радянському Союзі вирішено остаточно
Цілком логічно ця теза супроводжувалась іншою
— про необхідність боротьби проти „буржуазної
ідеологи", передусім проти „буржуазного націона-
лізму та сіонізму"

За звичним сценарієм почалися переслідування
інтелігенції, винної у названих „гріхах" У пресі, на
зборах у творчих спілках, наукових закладах і вузах
письменників, митців, учених громили за „відхід від
партійної лінії" у національному питанні, „іде-
алізацію минулого", „смакування національної са-
мобутності" тощо Звертатися до національної про-
блематики у творчості і науці стало просто небез-
печно, віталася тільки розробка тем, присвячених
дружбі народів і благотворному впливові російсько-
го народу на інші нації СРСР з тематичних планів
видавництв початку 70-х рр було знято 157 назв
книжок, де ідеологічні куратори знайшли хоча б на-
тяк на „націоналізм" та інші відхилення від пар-
тійної лінії 3 бібліотек вилучались література
„націоналістичної" спрямованості, бібліографічні
покажчики, де зустрічалися прізвища опальних ав-
торів Відповідним чином переглядався репертуар
театрів, сценарії на кіностудіях і телебаченні, му-
зейні експозиції тощо

Все це супроводжувалося адміністративними
переслідуваннями людей, яких запідозрювали в
„націоналізмі" або зв язках із самвидавом, виклю-
чали з парти, комсомолу, творчих спілок, позбавля-
ли роботи В інститутах Академії наук УРСР
(філософи, мовознавства, фольклору та етнографи,

350

Наростання системно і кризи тоталітарного ладу

літератури, археологи, ботаніки та ін ) прокотилась
хвиля звільнень співробітників з ідеологічних мо-
тивів Чистка торкнулася також вузів та інших нау-
кових установ Києва, Львова, Дрогобича, редакцій
центральних і обласних газет, видавництв тощо

У березні 1972 р на засіданні політбюро ЦК
КПРС П Шелест та його прибічники в КПУ були
піддані розгромній критиці за недоліки у справі
„інтернаціонального виховання трудящих" і „при-
миренське ставлення до проявів націоналізму" У
травні того ж року він був усунутий з посади пер-
шого секретаря ЦК КПУ, а через рік виведений зі
складу політбюро ЦК КПРС На вищу посаду в
республіці прийшов В Щербицький, давній конку-
рент П Шелеста у боротьбі за владу, людина, яка
найретельніше виконувала всі вказівки Москви

Прихід нового намісника Москви викликав і
відповідні кадрові зміни в керівництві КПУ на всіх
рівнях Під кураторством В Маланчука була прове-
дена заміна усіх керівників ідеологічних відділів
ЦК КПУ і значної частини керівників відповідних
структур обласних, міських і районних комітетів
парти Фактично це було усунення прибічників по-
переднього першого секретаря ЦК КПУ

У другій половиш 70-х рр нові імпульси були
дані процесові русифікації 3 подання Л Брежнєва
у хід пішла теза про злиття у недалекому майбутнь-
ому націй і народностей СРСР в єдину „радянську
націю" під егідою російського народу Сотні
суспільствознавців, преса, радіо, телебачення, вся
ідеологічна сфера працювали на обгрунтування й
пропаганду цієї ідеї Російська мова, що пропагува-
лась як засіб міжнаціонального спілкування, на
практиці витискувала українську з освіти, науки,
культури, навіть на побутовому рівні Українська
мова не існувала як державна

У 1977 р була прийнята нова конституція
СРСР Вона формально узаконювала реальний
стан речей безмежну владу комуністичної парти
Республіки Союзу РСР, у тому числі Україна, та-
кож прийняли свої конституції, які були копіями со-
юзної Нова конституція декларативно підкреслю-
вала зростання ролі народу в управлінні суспільст-
вом, надавала широкі права громадським ор-
ганізаціям і підвищувала роль та значення рад Усі
ці положення були фіктивними й суто формальни-
ми Саме партія і партійні організації були реальни-
ми місцями зосередження реальної влади Ця без-
межна монополія на владу погано прислужилася
самій парти і суспільству в цілому Державна партія
десятками років перебувала поза будь-якою крити-

кою ззовні, а зрештою і зсередини, поступово за-
гнивала В другій половині 70-х рр цей процес
прискорився Країною правила купка старців, зосе-
реджених у політбюро ЦК КПРС на чолі з хворим
Л Брежнєвим Вони були зацікавлені, головним
чином, у збереженні влади номенклатури, яка
підтримувала їх, отримуючи натомість усі можли-
вості для безконтрольного зловживання владою на
місцях В результаті друга половина 70 — початок
80-х рр увійшли в радянську історію як період не-
чуваної корупції, службових злочинів, безгосподар-
ності тощо В суспільстві швидко поширювались
настрої зневіри, подвійна мораль, апатія і цинізм
Це не заважало „верхам" дотримуватись неухильно
обраного ними курсу всередині країни, додавши до
цього реакційно-агресивну зовнішню політику на-
прикінці 70-х рр

Найнаочніше реакційність внутрішньополітич-
ного курсу проявлялась у переслідуванні інакомис-
лення У 1975 р на Нараді з питань безпеки і
співпраці в Європі, що відбулася у Гельсінкі, СРСР
зобов'язався дотримуватися гуманітарних статей
заключного акта Наради, які, зокрема, передбача-
ли недопустимість переслідування громадян за їх
переконання У листопаді 1976 р в Україні утвори-
лася громадська група сприяння виконанню
гельсінських угод До неї ввійшли відомий письмен-
ник М Руденко (керівник групи), письменник-
фантаст О Бердник, правозахисники та колишні
політичні в язні О Мешко. Л Лу к'яненко, І Кан-
диба та ін — всього 10 чол Це була перша в рес-
публіці позаофіційна громадська група, яка прагну-
ла діяти тільки легально і підкреслювала, що не пе-
реслідує політичних цілей Своїм завданням члени
групи вважали інформування урядів країн—учас-
ниць Гельсінської наради про дотримання урядом
СРСР і відповідними республіканськими структу-
рами обіцянок у галузі прав людини УГГ, яка діяла
цілком у рамках радянської конституції та підписа-
них СРСР міжнародних угод, стала об'єктом жах-
ливих переслідувань і репресій 3 тридцяти семи
членів групи протягом 1977—1985 рр 23 були за-
суджені за політичними і кримінальними статтями
(завжди за сфальсифікованими звинуваченнями)
та відправлені у табори і на заслання, шестеро по-
збавлені радянського громадянства Інші стали чле-
нами групи, вже перебуваючи за колючим дротом
Три члени групи — В Стус, О Тихий та Ю Литвин
загинули у таборах Знищення легальної громадсь-
кої організації, діяльність якої відповідала нормам
радянського і міжнародного права, була, мабуть,

351

Історія У краї ни

однією з останніх судорог тоталітарної системи, яка
неухильно наближалась до колапсу

В першій половині 80-х рр в Україні не було
якихось визначних суспільно-політичних зрушень
У 1980 р в деяких містах проводилися змагання
Московської Олімпіади, 1982 р було відсвяткова-
но 1500-у річницю заснування Києва, що перетво-
рилася на помпезну пропаганду „єдності братерсь-
ких народів" і супроводжувалась грандіозними
фальсифікаціями історії України Після смерті
Л Брежнєва, під час змін у керівництві в Москві,
українські „верхи" залишалися майже недоторкан-
ними Республіка залишалась справжнім за-
повідником політичної та ідеологічної стагнації, що
збігалась у часі з економічним застоєм

„Економна" економіка

лід визнати, що консервативні та реакційні
/ тенденції в 1ДЄО W«14HO\l) і політичному

житті не завжди збігалися з розвитком в
економічній сфері і нерідко вступали з ним у про-
тиріччя Протягом майже 20 років в СРСР і Ук-
раїні спостерігалися спорадичні спроби реформува-
ти економіку, зробити її дієздатнішою й ефек-
тивнішою, але вони ставали марними саме через
традиційний пріоритет політики та ідеологи над
економікою, коли перші диктували правила гри ос-
танній

1965 р почалася економічна реформа за
ініціативою О Косигіна й групи технократичної но-
менклатури в Москві Зміст програми реформи був
сповнений протиріч 3 одного боку, вона спрямову-
валась на розширення господарської самостійності
підприємств, місцевої ініціативи, посилення еко-
номічних стимулів до праці Дозволялось навіть ко-
ригувати на місцях святиню — п'ятирічний план З
іншого боку, реформа значно підсилювала позиції
центральних відомств Ліквідовувались раднаргос-
пи і відновлювались промислові міністерства в
центрі Утворились такі відомчі монстри, як Дер-
жавний комітет по цінах, Державний комітет поста-
чання та ін Фактично це був новий етап надцен-
тралізацп — майже всі місцеві економічні проблеми
вирішувались через Москву За центром залишало-
ся головне — розподільчі функції

Економічний розвиток України в другій поло-
вині 60 — на початку 70-х рр стабілізувався част-
ково завдяки ліквідації найкричущіших протиріч
волюнтаристської політики попереднього періоду,
частково завдяки реформі і сприятливій

зовнішньоекономічній кон'юнктурі В той же час
протиріччя самої реформи закладали основи для
серйозних проблем у республіканській економіці
Економічні можливості республіки мало враховува-
лися центральними відомствами, розподіл виробле-
ної продукції відбувався без її впливу, формування
структури виробництва, його розміщення — все це
було компетенцією центру

Проте, починаючи з 1972 р, економічну рефор-
му гальмували і згодом згорнули В Москві пере-
могли консерватори на чолі з Л Брежнєвим, що не-
гайно позначилось на економічній стратегії Центр
ваги було перенесено на оборонну промисловість
(яка і без цього не могла поскаржитися на нестаток
коштів), освоєння Сибіру та збільшення капіта-
ловкладень в сільське господарство

В 70-і й на початку 80-х рр економіка СРСР
та України зокрема розвивалась суто екстенсивни-
ми методами Це вкрай негативно позначилося у
першу чергу на Україні, природні і трудові ресурси
якої були обмеженими і розвиток якої потребував
інтенсифікації суспільного виробництва Рес-
публіканська економіка стала заложником еко-
номічної стратеги центру Україна була перетворена
на інтегральну частину „загальносоюзного народ-
ногосподарського комплексу», тут розміщувалися
виробництва з незавершеним циклом, у т ч високо-
технологічні Традиційно розвинуті індустріальні
галузі економіки республіки (видобуток вугілля і
металевих руд, важке машинобудування, виробниц-
тво металів) швидко занепадали через брак нових
технологій, ставали нерентабельними, якість їх про-
дукції неухильно знижувалась Все це мало турбу-
вало центр, котрий пов'язував нади на новий еко-
номічний стрибок із освоєнням Сибіру та Далекого
Сходу До речі, Україна теж віддавала матеріальні й
людські ресурси на цю програму, отримуючи на-
томість дешеві енергоносії Серйозною вадою еко-
номічної політики центру, яка негативно позначи-
лась на Україні, стала також орієнтація на тзв ва-
лові показники виробленої продукції, що призводи-
ло до суттєвого зниження її якості Нарешті, саме в
центрі ухвалювались рішення щодо розміщення
підприємств атомної енергетики на території рес-
публіки, в результаті яких проводилась злочинна
політика будівництва реакторів у густозаселених і
мало пристосованих для цього місцевостях

У 70-і рр Україна потребувала нових якісних
поштовхів для подальшого розвитку економіки
впровадження нових технологій, інтенсифікації ви-
користання трудових ресурсів (яких вже не виста-

352

Наростання системно і кризи тоталітарного ладу

чало), переорієнтації структури виробництва на ви-
сокотехнологічні цикли тощо Всі ці елементи були
або відсутніми в економічних планах центру, або
мали у них здебільшого декларативний характер

Хронічно не виконувалися завдання
п ятирічних планів з більшості показників Зокре-
ма, національний доход мав збільшитись у дев'ятій
п'ятирічці (1971-1976) на 37—39% — цифра ви-
конання, явно завищена, сягала лише 25% У де-
сятій п ятирічщ зростання цього показника було за-
плановано від досягнутого, однак виконання стано-
вило лише 18% Якщо з деяких показників розвит-
ку промисловості Україні ще вдавалося хоча б на-
ближатися до запланованого (виробництво елек-
троенергії, цементу, вугілля тощо), то сільське гос-
подарство — ця найважливіша для республіки га-
лузь — залишалося найменш ефективною ланкою
Здавалося б, що саме в 70-і рр було зроблено
найбільше для підвищення сільськогосподарського
виробництва у республіці Запроваджувались мас-
штабні програми механізації та хімізації сільського
господарства, колосальна увага приділялася
меліорації Протягом десятиліття у галузь було
вкладено 27% усіх капіталовкладень в українську
економіку Однак усе це давало мізерний, а часом
протилежний результат Механізація перетвори-
лась у постачання колгоспам і радгоспам низько-
якісної техніки, хімізація вироджувалась у забруд-
нення земель і сільськогосподарської продукції
хімікатами, а меліорація призводила до розорення
родючих земель і порушення екологічного балансу
Залишалась украй низькою ефективність викори-
стання людських ресурсів у сільському госпо-
дарстві, найнаочнішим свідченням цього стали се-
зонні „мобілізації" працівників інших секторів на-
родного господарства, освіти та науки на збирання
врожаїв До цього додавалася відстала система пе-
реробки та зберігання сільськогосподарської про-
дукції, в результаті чого щорічні утрати урожаїв з
окремих видів сягали 30-33%

Зростало відчуження селян від результатів їх
праці у колгоспах, ії продуктивність зменшувалась
Темпи зростання виробництва у сільському госпо-
дарстві постійно спадали У 1960-1970 рр вони
становили 4,5 % в середньому на рік, у 1981-1985
— 3,9% У другій половині 70-х рр середнь-
орічний приріст сільськогосподарської продукції
становив 1,5%, а в першій половині 80-Х — 0,5%
Низька ефективність й уповільнення розвитку
сільського господарства були зумовлені не тільки
занепадом колгоспно-радгоспної системи Важливу

роль тут відігравали принципи управління еко-
номікою в цілому Центр розробляв плани, норма-
тиви, інші директиви Селянам диктували з без-
межної відстані що, коли і як їм виробляти При
цьому не враховувалася місцева специфіка, можли-
вості, навіть кліматичні умови Селянин-колгосп-
ник був відсторонений від розробки найважливіших
виробничих рішень Це призводило до
безвідповідальності за результати праці, безгоспо-
дарності, великих матеріальних і моральних втрат
Уповільнення темпів економічного зростання
врешті-решт призвело до застою в економіці Но-
вації здебільшого зводились до механічних грошо-
вих ін'єкцій у різні галузі, тобто до екстенсивного
методу господарювання Найяскравіший приклад
— політика в галузі капіталовкладень Протягом
70-х рр своєрідною модою було закладати нові
підприємства, колосальні об'єкти нового будівниц-
тва й виділяти для цих проектів неймовірні кошти
1я гігантоманія, яка збіглася з прихованою
інфляцією, призвела до того, що вартість нових
об'єктів у середньому перевищувала заплановану
на 25-50% Доводилося кидати значні сили й кош-
ти на закінчення найбільш важливих на той час
будівництв, залишаючи інші незавершеними В
соціально-економічний побут увійшло слово „дов-
гобуд" На таке будівництво щорічно витрачалося
до 75% капіталовкладень у галузь

Наприкінці 70 — на початку 80-х рр еко-
номіка України входила в смугу тотальної кризи
Вона була неефективною, неконкурентоздатною, а
більшість спроб оживити іі мали суто адміністра-
тивний чи навіть ідеологічно-декларативний харак-
тер Одне з гасел того часу виглядало невдалим
жартом „Економіка повинна бути економною" і
цілком відповідало духові часу, коли подібними
транспарантами намагалися утримати ветху
соціально-економічну будівлю від остаточного роз-
валу

Стан освіти
та науки

( роцеси, що відбувалися в економіці України
І протягом 20 років після XX з'їзду КПРС,
Ж неодноразові спроби реформ не могли не
позначитися на стані освіти і науки

Особлива увага приділялася освіті, яку партія
розглядала як частину своєї ідеологічної системи
25 грудня 1958 р Верховна Рада СРСР прийняла
закон „Про зміцнення зв'язку школи з життям і
про дальший розвиток системи народної освіти в

353

Історія У краї ни

СРСР" ', яким було розпочато роботу щодо рефор-
мування школи Семирічні і десятирічні школи були
перетворені на восьмирічні (обов'язкові) та оди-
надцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з
виробничою практикою, що нагадувало попередні
уніфіковані трудові школи Випускники середніх
шкіл, за винятком 20% кращих учнів, були зо-
бов'язані попрацювати принаймні два роки перед
вступом до вузів

Після приходу до влади Л Брежнєва ця рефор-
ма, як й інші реформи М Хрущова, була фактично
відкинута, хоча окремі іі елементи залишилися Бу-
ла збережена, зокрема, загальна обов'язкова 8-
річна освіта, не була відновлена плата за середню та
вишу освіту, українська мова й література більше не
були обов'язковими для вивчення в російських
школах УРСР

З 1956 р в республіці почали діяти школи-
інтернати, а з 1960 р — школи подовженого дня
З 1966 р відповідно до рішень XXIII з'їзду
КПРС почалося впровадження загальнообов язко-
воі десятирічної освіти Одночасно посилювалася
централізація управління освітою В 1969 р було
створено Міністерство освіти СРСР, яке взяло ряд
основних функцій Міністерства освіти УРСР,
суттєво урізавши його автономію Далі політизу-
вався навчально-виховний процес 3 1972 р в усіх
середніх школах була введена обов'язкова початко-
ва військова підготовка Ще раніше, у 1968 р ,
військова підготовка була відновлена у вищих нав-
чальних закладах

Господарські реформи потребували все більше і
більше фахівців з вищою освітою Тому мережа
вузів неухильно розширювалась У 1964 р був за-
снований Донецький університет, у 1972 р —
Сімферопольський, у 1985 р — Запорізький, а
згодом — Прикарпатський та Волинський При
великих промислових підприємствах було організо-
вано загальнотехнічні та загальнонаукові факульте-
ти Розширювалася підготовка спеціалістів з нових
галузей науки і техніки Однак у кінці 60-х рр Ук-
раїна мала на 25% менше студентів на 10 тис насе-
лення, ніж Росія В її вузах, за розпорядженням
Москви, навчалася велика кількість студентів з
т зв соціалістичних країн та країн, що розвивалися
Лише в 1976 р у вузах і технікумах Харкова нав-
чалося понад 2 тис студентів із 22 країн світу

Проблемою проблем залишалася якість підго-
товки спеціалістів У загальній своїй масі вона була
низькою, особливо на заочних і вечірніх відділен-
нях, хоча кількісні показники зростали протягом

1964-1985 рр з 2,3 млн до 7,3 млн чол Збільши-
лася кількість фахівців із середньою спеціальною та
вищою освітою, зайнятих у народному господарстві
України На початку 80-х рр стало особливо
помітно, що рівень підготовки фахівців в УРСР як
і загалом в СРСР, значно відстає від світового

До 1976 р в УРСР був, в основному, здійсне-
ний перехід до загальнообов'язкової середньої
освіти У 1984 р Верховна Рада СРСР схвалила
„Основні напрями реформ загальноосвітньої і про-
фесійної школи" Вони визначали освітню політику
партії „в умовах розвинутого соціалізму"
Відповідно до цього документа посилилася ідео-
логізація школи, суттєві зміни вносилися у зміст
навчально-виховного процесу Увага акцентувалася
на трудовому навчанні, оволодінні учнями конкрет-
ними знаннями з природничо-технічних, еко-
номічних та суспільних наук Одночасно запровад-
жувалося навчання дітей з 6 років, 8-річні школи
було реорганізовано в 9-річні, середні — в 11-річні,
а професійно-технічні училища різних типів — в
єдиний тип навчального закладу — середні про-
фесійно-технічні училища

Кількісні показники в розвитку загальної освіти
в УРСР у 60—80-і рр також засвідчують про-
грес Однак освіченість випускників середніх шкіл
падала Рівень підготовки учнів сільських шкіл був
значно нижчим, ніж міських 3 погляду загально-
людських норм ідейне спрямування, рівень знань та
інтелектуального розвитку, стан і характер мораль-
ного виховання, виховання національної свідомості
не відповідали вимогам цивілізованого світу

У 60—80-і рр зазнала певних реформацій і
наука України, що не могло не позначитися на її
дослідженнях Основним науковим центром зали-
шалася республіканська Академія наук Згідно із
статутом 1963 р вона підпорядковувалася Раді
міністрів УРСР та президії АН СРСР

Звичайно, діяти доводилося відповідно до тих
законів і принципів, що панували в радянському
суспільстві Екстенсивний розвиток економіки ви-
значив такий же шлях розвитку науки В складі
АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані нау-
кові установи, відділи та лабораторії, виникали чис-
ленні підрозділи Більшість з них займалася новими
перспективними напрямами наукових досліджень
(інститути напівпровідників, радіотехнічних про-
блем, проблем міцності, металофізики, геофізики,
хімії, високомолекулярних сполук, кібернетики,
ядерних досліджень та ін ), але були й такі, що ви-
никали на хвилі реорганізації, кон'юнктури, без

354

Наростання системно і кризи тоталітарного ладу

достатніх на те об'єктивних підстав Вони спричи-
нялися до дальшого розпорошення наукових сил,
диспропорції наукового потенціалу, нераціонально-
го його використання, не відповідали вимогам
підвищення ефективності академічної науки, що й
обумовило їх перегляд, визнання як помилкових

В 60-70-1 рр республіканська академія скла-
далася з трьох секцій, що об'єднували 9 відділів
(згодом — відділення) В наступні роки були ство-
рені ще три відділення Основні напрями дослід-
жень визначалися секцією фізико-технічних і мате-
матичних наук, секцією хіміко-технологічних та
біологічних наук і секцією суспільних наук В уста-
новах Академії наук неухильно зростала кількість
науковців Якщо 1960 р їх нараховувалося
3,6 тис, то 1985 го —15,3 тис чол Кількість
працівників з науковими ступенями зросла за той
час у 5,5 раза

Останнє не могло не позначитися на ефектив-
ності наукових розробок Відкриття й розробки, які
не мали аналогів в світі, були здійснені вченими-ма-
тематиками Головною організацією в СРСР із
створення автоматизованих систем проектування
електронно-обчислювальних машин став Інститут
кібернетики, очолюваний впродовж двох десятиріч
академіком В Глушковим, а потім академіком
В Михалевичем Фундаментальні дослідження бу-
ли виконані в галузі твердого тіла й низьких темпе-
ратур, надпровідності, фізики напівпровідників,
радіофізики, теоретичної й експериментальної
ядерної фізики, фізики плазм і керованого термо-
ядерного синтезу, астрономи та радіоастрономи З
1960 р у розпорядженні вчених-фізиків — ядер-
ний реактор, з 1966 р — найбільший у Європі
лінійний прискорювач електронів

Значний імпульс у своєму розвитку одержали
атомна енергетика, науки про Землю Завдяки
фундаментальним і прикладним розробкам учених-
геологів розширилися можливості, особливо в
нинішній час, освоєння корисних копалин на тери-
торії України

Зусиллями вчених у складі академії створено
найбільший у світі центр наукових досліджень у га-
лузі зварювання металів, зварних конструкцій і но-
вих металургійних методів добування високоякісних
та особливо чистих металів і сплавів Помітним вне-
ском у розвиток науки стали дослідження ук-
раїнських учених у галузі ливарного виробництва,
матеріалознавства, фізико-хімічної механіки, ма-
теріалів та надтвердих матеріалів Прискоренню
технологічного впровадження найперспективніших

результатів фундаментальних досліджень сприяли
науково-технічні комплекси та інженерні центри,
створені в АН УРСР в середині 80-х рр Найпо-
тужнішими серед комплексів були міжгалузеві
НТК „Інститут електрозварювання їм Є Патона",
„Інститут проблем матеріалознавства", НТК
„Інститут кібернетики їм В Глушкова", „Інститут
надтвердих матеріалів"

Істотні зрушення відбулися у галузі хімії та
хімічної технології, біохімії, фізіологи і теоретичної
медицини, загальної біологи Спільними зусиллями
науковців ряду інститутів були проведені
дослідження з фундаментальних і прикладних про-
блем, які мали практичну цінність для розвитку
сільського господарства Виведені нові сорти жита,
пшениці, кукурудзи, цукрових буряків, кормових
культур, винайдено нові засоби боротьби з хворо-
бами плодових рослин і виноградників Значні здо-
бутки вчених у галузі бютехнологій Вагомий вне-
сок у розвиток наукових досліджень робили
працівники галузевої та вузівської науки, зокрема
Київського, Львівського, Харківського, Донецько-
го та Дніпропетровського університетів. Укра-
їнської академії сільськогосподарських наук
(1956—1962), Академії будівництва й архітектури
(1956—1963) та інших наукових установ

Протягом 1970 —1985 рр понад 13 тис науко-
вих розробок учених Академії наук УРСР було
впроваджено у виробництво Однак далося це не-
легко, оскільки виробнича сфера об'єктивно не бу-
ла зорієнтована на чутливе сприйняття наукових
новацій і прогресивних ідей Жорстке планування з
постійно зростаючими показниками зумовлювало
низьку спроможність економіки та суспільства ви-
користовувати досягнення НТР, штовхало на по-
шук екстенсивних, а не інтенсивних шляхів розвит-
ку Наукові розробки впроваджувалися здебільшо-
го тим же методом адміністративного тиску, наказу,
розпорядження Велика кількість наукових досяг-
нень, технолопй винаходів і розробок циркулювали
лише в науковому середовищі, не знаходячи попиту
в сфері виробництва, а якщо й знаходили, то швид-
ше за рубежами СРСР Винятки становили тільки
розробки в інтересах військово-промислового ком-
плексу і великі наукові проекти загальнодержавно-
го значення

Не ініціювала плідну працю й морально-
політична атмосфера, що культивувалася як у
суспільстві, так і в творчих колективах зокрема
Немало вчених за вільнодумство зазнавали ре-
пресій

355

Історія У краї ни

Нелегкими були 60—80-1 рр і для працівників
гуманітарних наук Періоди „відлиги", реакції і за-
стою тут також проявилися Так, після XX з'їзду
КПРС дещо полегшився доступ історикам, літера-
турознавцям та мистецтвознавцям до архівів Роз-
ширилася тематика досліджень Дещо поліпшилася
мовна ситуація, зокрема вдалося перевидати
„Словник української мови" Б Грінченка 3 1957 р
почали виходити такі журнали, як „Радянське пра-
во", „Економіка Радянської України", „Народна
творчість та етнографія", „Український історичний
журнал" та ін Було опубліковано ряд документаль
них збірників, з обов'язкового вжитку вилучено
„Короткий курс історії ВКП(б)"

Процес наближення суспільних наук до істо-
ричної правди та реальної дійсності був складним і
суперечливим, бо на зміну одному культу приходив
інший І на догоду кожному вимагали „творити"
науку, прославляти існуючий політичний режим,
виводити „закономірності' „Ідеологічні потреби
партії" зумовлювали передусім вивчення проблем
соціалістичного і комуністичного будівництва
Незмінною складовою праці науковців усього спек-
тра суспільних наук мали бути т зв „класовий
підхід" та критика буржуазно-націоналістичних
концепцій

Незважаючи на тотальний контроль ук-
раїнськими вченими-економістами, істориками,
філософами, філологами, літературознавцями та
мистецтвознавцями в 60—80-і рр було опубліко-
вано ряд цікавих наукових розробок Так, історик
М Брайчевський написав кілька глибоких наукових
розвідок із давнього історичного минулого України,
зокрема „Коли і як виник Київ", „Походження
Русі", „К происхождению древнерусских городов"
1972 р друком у Торонто з'явилася праця вченого
„Приєднання чи возз'єднання", в якій була піддана
критиці офіційна інтерпретація Переяславської уго-
ди, викладена в „Тезах про 300-річчя возз'єднання
України з Росією, 1654—1954 рр ", і діячів ко-
зацької державності У 1979 р завершив свою істе-
рико-філософську працю „Лист до російських та
українських істориків" історик та філолог Ю Бад-
зьо В ній він заперечує теорію про т зв „триєди-
не" походження трьох слов'янських народів —
російського, українського і білоруського Нестан-
дартно підходили до вивчення історичного минуло-
го українського народу та його культури такі істо-
рики, як О Апанович, Я Дзира, О Компан.І Бой-
ко, філософ Є Пронюк, літературознавці Є Кири-
люк, І Дзюба та ін

Науковими колективами було видано ряд фун-
даментальних праць з історії України, держави і
права, археолопї, філософи, літератури і мистецтва,
які, втім, не одержали однозначно позитивної
оцінки наукової громадськості, особливо за-
рубіжної Серед них варто назвати такі багатотомні
публікації, як „Історія Української РСР", „Історія
міст і сіл Української РСР", „Археологія Ук-
раїнської РСР", „Історія українського мистецтвоз-
навства", „Історія української літератури", „Слов-
ник української мови", „Украінсько-російський
словник" Були випущені також Українська Ра-
дянська Енциклопедія, Радянська енциклопедія
історії України та ін

Далеко не всі найважливіші проблеми, події та
явища суспільно-культурного й економічного життя
знайшли своє адекватне відображення на сторінках
названих видань

На практиці науково-дослідні установи України
все більше інтегрувалися в систему наукових
складів СРСР, а фактично Роси, нерідко перетво-
рюючись в їх периферійні придатки, втрачаючи не
тільки національне, а й наукове обличчя
Управління наукою все більше монополізувалося
невеликою групою вчених-адміністраторів з Моск-
ви і Ленінграда, які, зімкнувшись із владними
структурами, мали вирішальний вплив в Академії
наук СРСР У руках останньої зосереджувалася
основна науково-виробнича та видавнича база,
інформаційні канали та формування наукових на-
прямів За таких умов навіть незначні прояви опо-
зиційності в середовищі науковців жорстоко кара-
лися Так, у 70-і рр в результаті чергової ідео-
логічної чистки за невчинені злочини було позбав-
лено роботи ряд працівників інститутів хімії
полімерів, теоретичної фізики, археологи, історії,
літератури, фольклору та етнографи, психологи,
нафти і газу та ін Немало наукових україномовних
журналів, що почали видаватися під час „відлиги",
були переведені на російську мову

Літературно-художня
творчість

ідлига, що тривала меншеЮ років, позначи-
лася тією чи іншою мірою на творчості ба-
гатьох письменників і художників, демокра-

тизуючи і, гуманізуючи Ті У 60—80-і рр ук-
раїнська література поповнюється творами одного з
натхненників шістдесятництва, відомого письмен-
ника О Гончара („Тронка", „Циклон", „Собор",

356

Наростання системно і кризи тоталітарного ладу

„Берег любові", „Твоя зоря", „Чорний яр"), рома-
нами і повістями М Стельмаха („Чотири броди",
„Дума про тебе", „Правда і кривда"), П Загре-
бельного (, Розгін", „Диво"), В Дрозда („Катаст-
рофа"), І Білика („Меч Арея"), В Земляка („Ле-
бедина зграя", „Зелені млини"), О Чендея („Бе-
резневий сніг") Інтерес громадськості викликала
творчість романістів історичного спрямування
РІваничука, Ю Мушкетика, РФедоріва, РІван-
ченко Плідно працювали О Коломієць, М Заруд-
ний та інші драматурги, п'єси яких ставилися теат-
рами України й інших республік Українську поезію
збагатили новаторські твори І Драча, Д Павличка,
В Голобородька, Л Костенко, А Малишка

Непересічний талант і громадянську мужність
виявив поет, літературознавець і критик з Донеччи-
ни В Стус Переслідуваний і гнаний, він лише за
кордоном зумів опублікувати книжку прекрасних
поезій „Зимові дерева"

Високим громадянським звучанням були позна-
чені поетичні твори І Калинця „Вогонь Купала" та
самвидавні збірки, збірка М Осадчого „Квос
его

Трагічною була доля М Руденка, поета, пись-
менника і публіциста, ветерана^ійни з німецько-
фашистськими загарбниками Його літературний
доробок багатий і різноманітний Перу М Руденка
належать роман „Вітер в обличчя', „Остання шаб-
ля", фантастичні повісті „Чарівний бумеранг",
„Народжений блискавкою", трагедія „На дні
морському" Наприкінці 60-х рр вийшли три
збірки поета „Всесвіт у тобі", „Сто світил",
„Оновлення" Всі вони одразу по виході були забо-
ронені, як і попередні збірки Автора заарештували
Перебуваючи в ув'язненні, психіатричній лікарні,
поет пише цикл віршів „Я вільний", поему
„Хрест", збірки лірики „Прозріння", „За грата-
ми"

Письменники України попри всі труднощі, пе-
реслідування і репресії продовжували працювати
над історичною та сучасною тематикою
ГСнепрьов підготував у 70-і рр повість „Ненько
моя, ненько" про процес „Спілки визволення Ук-
раїни", яка вийшла за кордоном Є Сверстюк, що
багато віддавав сил боротьбі за збереження
національних традицій, написав есе „Собор у риш-
тованні" — історично-філософський твір про тра-
гедію сучасної України Справжнім шедевром був
видрукуваний 1980 р віршований роман Ліни Кос-
тенко „Маруся Чурай", що в яскравих образах
змальовує епоху Б Хмельницького В центрі твору

— народна поетеса і співачка Маруся Чурай, ав-
торка багатьох пісень, що здобули велику попу-
лярність серед людей

1981 р у видавництві „Молодь" вийшла збірка
„Лебеді материнства" В Симоненка У ній — по-
езії, новели, гумористика, публіцистика видатного
поета і прозаїка

Із політичного забуття повернулося до нас на
початку 90-х рр ім'я талановитої поетеси І Рату-
шинської, засудженої в 70-і рр „за антирадянську
діяльність" на 7 років виправно-трудової колони
суворого режиму та 5 років заслання І Іоетична
слава київської правозахиснищ у світі була такою,
що на і'і захист виступали РРейган, М Іетчер,
Ф Міттеран її звільнення вимагала Нобелівські
лауреати академік А Сахаров, поет И Бродський,
багато інших письменників та політичних діячів В
Україні поетесу мало хто знав, тоді як Гі книгу
„Сірий — колір нади" було перекладено на всі
європейські та японську мови Британський книж-
ковий клуб включив іі до тих 30 книг, які щороку
підносяться королеві У США й було визнано
найкращою релігійною книгою року У списку бест-
селерів у Швеції вона також стояла на першому
місці

Через крижану товщу застою і всезаборонства з
великими труднощами пробивало собі шлях нова-
торство у кінематографі і музиці, образотворчому й
театральному мистецтві Видатним явищем ук-
раїнського кіно стала творчість С Параджанова,
Ю Іллєнка, Л Осики, О Фіалка, О Савченка,
РСергієнка, К Муратової Скарбницю українсько-
го кіно поповнили такі талановиті стрічки, як „Тіні
забутих предків", „Камінний хрест", „Вечір на Іва-
на Купала", „Білий птах з чорною відзнакою",
„Криниця для спраглих', „Подарунок на іменини",
„Соломія Крушельницька", „Меланхолійний
вальс", „Розпад ", „Поріг" та ін

Розвиток театрального мистецтва в Україні в
70—80-і рр тісно пов'язаний з іменами таких ре-
жисерів, як С Сміян, А Скибенко, О Король,
В Афанасьев О Бєляцький, І Равицький, В Заго-
руйко, В Коїьмснко-Делінде, М Шейко Високо-
художні обра чи < гнорювали на сцені видатні п май-
стри — 11 Ужвій, В Дальський, В Добровольсь-
кий О Кусенко, А Роговцева Д Гнатюк, А Со-
лов'яиенко, А Мокренко, М Кондратюк, Є
Мірошниченко

І Іа риш роки випадав пік творчих досягнень та-
ких митців, як скульптор і живописець І Гончар, ху-
дожники А Горська Л Семикіна, О Заливаха

357

Історія У краї ни

ГСеврук, І Кулик, А Рибачук, В Мельниченко,
майстри сцени і кіно І Миколайчук, Б Брондуков,
В Симчич, композитор В Івасюк Найхарак-
тернішою рисою творчості їх усіх були високий про-
фесіоналізм, новаторство, оригінальність і
національний колорит

Людиною великого таланту і музичного чуття
був В Івасюк — молодий композитор, уродженець
Буковини Він мав хист і до музики, і до поезії, ук-
ладаючу віршовані тексти для своїх музичних
творів Його пісні „Я піду в далекі гори" (1968),
„Червона рута" (1969), „Водограй" (1969) дуже
швидко заспівали по всій Україні і далеко за її ме-
жами Співали його пісні навіть ті, хто ніколи не
розмовляв українською мовою Пісня В Івасюка
„Червона рута" дала назву фестивалю української
пісні та музики, який з 1989 р регулярно прово-
диться почергово в містах України

Нових барв набула в 70—80-і рр музика Лесі
Дичко, І Шамо, М Скорика, Є Станковича Ши-
рокою популярністю користувалися виконавці ма-
сової естрадної пісні С Ротару, В Зінкевич
Н Яремчук

Через політичні перепони значною мірою авто-
номно розвивалася у 60—80-і рр культурна
творчість зарубіжних українців У галузі літератури
плідно працювали У Самчук, В Барка, О Ляту-
ринська, Б Бойчук, Ю Тарнавський, Б Рубчак та
ін Образотворче мистецтво збагачувалося творами
ГНоваківської, М Левицького, С Гординського,
С Лади X Дохват з Філадельфії прикрасила
своїми іконостасами близько 60 церков, каплиць,
соборів у США Серед композиторів відомими бу-
ли А Рудницький, І Соневицький, Ю Фіяла На
всіх континентах у місцях компактного проживання
українців діяли українські театри, численні драма-
тичні гуртки Хоч і з великими труднощами, але
творчі здобутки зарубіжних українців, обминаючи
„залізну завісу", проникали на материкову Україну

Етнодемографічні зміни

«J езважаючи на територіальні придбання

1 (Закарпаття, Крим), чисельність ук-

JL раїнського населення вийшла на рівень

1941 р тільки у 1960-му — 42 млн чол За пере-
писом 1979 р, загальна кількість населення рес-
публіки становила 49,6 млн чол Демографи вва-
жають такий приріст недостатнім

Уповільнення темпів приросту населення Ук-
раїни мало багато причин, передусім соціально-еко-

номічних Сплеск урбанізації і викликані нею
міграційні процеси призвели до відтоку молоді з се-
ла — до цього часу головного джерела відтворення
людських ресурсів Народжуваність на селі змен-
шилась, і 1979 р середній розмір сільської родини
дорівнював міському показникові — 3 особи на ро-
дину У містах зменшення народжуваності було
викликано несприятливими соціально-побутовими
факторами високою зайнятістю жінок у суспільно-
му виробництві (дев ять ч десяти жінок працюва-
ли), незадовільним рівнем системи охорони дитин-
ства, житловими умовами, поступовим зростанням
дитячої смертності тощо

Природний приріст населення в Україні змен-
шився з 13,6 на тисячу чол у 1960 р до 3,4 на ти-
сячу чол у 1980 р

Зменшення народжуваності супроводжувалось
поступовим підвищенням показників смертності на-
селення Середній показник її 1960 р становив 6,9
чол на кожну тисячу мешканців, а в 1980 р —
11,4 За рівнем смертності Україна займала третє
місце серед республік СРСР Серйозне збільшення
цього показника пояснюється, крім іншого, загаль-
ним старінням населення (внаслідок зменшення на-
роджуваності), зростанням дитячої смертності,
постійним погіршенням системи охорони здоров'я,
негативними змінами в екологи, зростанням алко-
голізму серед чоловіків і жінок тощо Відповідно
зменшувалась середня тривалість життя 3 кінця
70-х до середини 80-х рр цей показник упав з 70
до 68 років

Ці тривожні процеси супроводжувалися зміна
ми національного складу населення на користь
росіян і російськомовного населення За переписом
1959 р, українці становили 76,8% населення рес-
публіки (32,2 млн чол ), росіяни — 16,9% (7,1
млн ) У 1979 р українців було відповідно 73,6%
(36,5 млн ), росіян — 21,1% (10,5 млн чол ) Ці
зміни були викликані перш за все міграцією насе-
лення „Обмін кадрами», всесоюзні ударні будови,
освоєння нафтових родовищ Сибіру викликали
відтік українців за межі республіки Тільки у
1970—1979 рр українське населення Сибіру і Да-
лекого Сходу зросло на 22% Натомість у той же
період відбувався досить інтенсивний приплив
росіян в Україну, яка, між іншим, була цілком дос-
татньо забезпечена трудовими ресурсами, йшлося
тільки про те, щоб використовувати їх ефективно
За підрахунками демографів, протягом 1959—
1979 рр імміграція росіян в Україну становила від
1,5 до 2 млн чол

358

Ще одним джерелом збільшення росіян 1
російськомовних у складі населення республіки бу-
ла русифікація Один з найголовніших компонентів
національної свідомості — мова — досить швидко
усувався зі сфери соціально-культурних взаємин У
результаті якщо в 1959 р 93,5% українців назва-
ли рідною мовою українську, то у 1979 р цей по-
казник зменшився до 89,1% Найбільше русифіко-
ваних українців зосереджувалося в південно-
східних регіонах республіки В Україні існували такі
соціально-культурні й політичні умови, за яких
національна меншість фактично асимілювала
більшість

Етнодемографічні зміни у республіці віддзерка-
лювали процеси що набирали силу в соціально-
економічній, політико-ідеологічній та культурній
сферах і багато в чому були їх наслідками Кризові
процеси у згаданих сферах призводили і до нарос-
тання кризових явищ в житті нації як такої, занепа-
ду національної ідентичності, розмивання і декуль-
туризацп українського етносу

На початку 80-х рр радянське суспільство де-
далі глибше втягувалося в тотальну соціально-еко-
номічну політичну та ідеологічну кризу Деграду-
вання „верхів" і розвал державної ідеологи були
настільки очевидними, що навіть серед вищих еше-
лонів партійно-державного керівництва формува-
лися ревізіоністсько-реформаторські сили У.ни-
зах" наростало невдоволення, зневіра й байдужість
Судомні спроби системи утримати хоча б поверхову
стабільність зводилися або до суто адміністратив-
них заходів (за часів Ю Андропова), або до ідео-
логічних чаклувань і популістських загравань (за
часів К Черненка) В Україні ці процеси набували
ще й суто провінційного забарвлення й укорінюва-
лися глибше, ніж у центрі Тому, коли в Москві по-
чалися більш радикальні спроби вдосконалити ра-
дянську систему, названі „перебудовою", Україна
була серед останніх, хто втягнувся у ці процеси А
втім, і для неї приходили нові часи, починалася но-
ва епоха

* * -к

ш
ш

, днією з найважливіших причин „перебудо-
|ви", що її розпочав Горбачов, була не-
обхідність зменшити тягар гонки озброєнь

Внаслідок недалекоглядної політики брежнєвського
керівництва почав створюватися єдиний фронт
США, Західної Європи, Японії, Китаю проти
СРСР Продовжувала литися кров, у т ч україн-
ських призовників, в Афганістані

„Нове мислення", проголошене Горбачовим,
підкреслювало пріоритет загальнолюдських цінно-
стей над класовими До Москви (а згодом і до
політичного життя) повернувся академік А Саха-
ров припинилося глушіння зарубіжних радіос-
танцій Радянські війська залишили Афганістан,
почалося їх виведедння із Східної Європи, що при-
звело до краху комуністичних режимів Все це при-
звело до „прориву" у стосунках СРСР із Заходом
Боязнь „балканізацп" СРСР, бажання зберегти
налагоджені стосунки з Горбачовим з проблем
ядерного роззброєння та глобальної безпеки при-
звели до недооцінки Заходом національно-виз-
вольних рухів СРСР, зокрема в Україні (прем'єр
міністр Англії М Тетчер у 1990 р в Києві порівня-
ла Україну з Каліфорнією, промова президента
США Дж Буша в Києві на початку серпня 1991 р ,
де він беззастережно підтримав союзний договір і
критикував „самовбивчий націоналізм", отримала
на заході назву «Chicken Kiev speech» як вияв „боя-
гузтва")

спочатку намагався „прискорити

І розвиток економіки СРСР насамперед за ра-
Ж хунок випереджаючого розвитку машинобу-

дування в рамках колишніх структурних пріори-
тетів Однак невдача у цьому зробила очевиднішою
для керівництва країни необхідність реформування
економіки, запозичення досвіду Угорщини, Китаю
В червні 1987 р на пленумі ЦК КПРС було про-
голошено програму радикальної реформи
управління економікою Розширювалися права
підприємств, почалося запровадження орендних та
акціонерних форм господарювання, кооперативів у
торгівлі та промислововсті, сімейного підряду у
сільському господарстві, малих підприємств,
спільних підприємств з іноземними фірмами, прий-
нято закон про індивідуальну трудову діяльність
Темпи зростання національного доходу (НД) та
реальних доходів на душу населення продовжували
знижуватися гігантськими темпами почав зростати
внутрішній та зовнішній борг

Економіку України було важко реформувати й
тому, що більше 60% її становила важка проми-
словість Оборонні галузі поглинали до 2/3 науко-
во-технічного потенціалу І нарешті, 95% продукції
вироблялося на підприємствах союзного підпоряд-
кування Частка України в загальносоюзному ви-
робництві продовжувала скорочуватися у нагро-
мадженнях основних виробничих фондів вона за
період з 1970 до 1989 р скоротилася з 18 до 10%
Надзвичайної гостроти набули екологічні про-
блеми Національною трагедією став вибух 26
квітня 1986 р на Чорнобильській АЕС Рес-
публіканське керівництво як і Горбачов, замовчало
сам факт трагедії та її наслідки про небезпеку насе-
лення Швеції дізналося раніше, ніж в Україні, у
Києві відбулася за участю дітей першотравнева де-
монстрація, про небезпеку було повідомлено лише
через 10 днів після авари, тоді як багато представ-
ників партноменклатури вже встигли вивезти своїх
дітей Ця аварія лягла великим тягарем на еко-
номіку України було відселено населення в радіусі
30 км від реактора, з господарського обороту вилу-
чено близько 190 тис га земель Але населення не
отримало і досі не отримує ні належної інформації
про наслідки авари, ні належної допомоги

На шляху
до незалежності

т
ш

Спроба
„прискорення'

.Нове

мислення

360

„Гласність" і початок
національного
відродження

скільки проведення економічної реформи
наштовхнулося на опір всередині самої
КПРС, М Горбачов узяв курс на лібе-

ралізацію режиму (на відміну від Китаю, де було
запроваджено економічний плюралізм при збере-
женні політичного диктату компартії) Він намагав-
ся за допомогою „гласності', „соціалістичного плю-
ралізму" під гаслом „перебудови" сталінської мо-
делі соціалізму та повернення до „ленінських прин-
ципів" активізувати народні маси й, контролюючи
цю активність згори, послабити реакціонерів Але,
у той час, як на союзному рівні відбулися важливі
зміни у складі вищого керівництва, першим секре-
тарем ЦК Компартії України аж до осені 1989 р
залишався Щербицький Відтак у перші роки пере-
будови гласність, проголошена в Москві, мало
змінила обличчя республіканської преси Ось чому
з такою увагою стежили демократичні сили в Ук-
раїні за поширенням гласності й плюралізму в цен-
тральних засобах масової інформації виступами
істориків, економістів, філософів, соціологів як 1 в
Москві, звичайною картиною в містах України були
ранкові черги в кіосках за пресою

Ситуація в Україні загострювалася через „ду-
ховний Чорнобиль" — русифікацію Згідно з пере-
писом 1989 р з 51,5 млн населення України ук-
раїнці становили 37,4 млн, з них вважали рідною
українську мову лише 87,7%, але реальний відсо-
ток тих, хто вільно володів українською мовою, був
набагато нижчим У вузах українською мовою чи-
талося приблизно 5% лекцій На 1988/89 нав-
чальний рік не залишилося жодної української шко-
ли в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську,
Одесі, Миколаєві, навіть на початок 1991/92 нав-
чального року українською мовою навчалося лише
49,3% учнів 1988 р книжки, видані українською
мовою, складали лише 18% за назвою, а за тира-
жем — тільки 3% Частка українців упала з 76,8%
в 1959 р до 72,6% у 1989 р, в той час як росіян
— зросла з 16,9 до 22,0%

Роль першопроходців у захисті української
культури, навколишнього середовища, ліквідації
„білих плям" історії відіграла Спілка письменників
України та іі центральний орган — газета „Літера-
турна Україна" Широкий розголос мали виступи
О Гончара, Р Братуня, І Дзюби, І Драча В Дрозда

На шляху до незалежності

та багатьох інших Почали вертатися в українську
літературу твори В Винниченка, представників
„розстріляного відродження", зокрема М Хвиль-
вого, М Куліша, М Зерова, історичні праці М Гру-
шевського, М Костомарова та інших, заборонені
твори І Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація3",
М Брайчевського „Приєднання чи возз'єднан-
ня3", репресованих у роки „застою" В Стуса,
Є Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинців та інших,
повертається з еміграції письменник та один із за-
сновників Української Гельсінської групи (УГГ)
М Руденко

Поступово стала відкриватися правда про такі
сторінки української історії XX ст, як Центральна
Рада, голодомор 1933 р, сталінські репресії ОУН-
УПА, розгорнулася дискусія про національну сим-
воліку Таким чином, лібералізація і гласність
підірвали радянські ідеологічні штампи

Від створення Руху
до формування
парламентської
опозиції

* умовах лібералізації в Україні почали виника-
/ ти різні групи „зелених", політичні клуби,
і просвітницькі українознавчі організації
(1987 р у Львові — „Товариство Лева", 1988 р у
Києві — клуб „Спадщина" та студентське
об'єднання „Громада") їх діяльність одразу ж ви-
ходить за межі суто просвітницької і набуває
політизованого характеру Восени 1987 р у Києві
виник Український культурологічний клуб (УКК)
За спробу провести у 1988 р демонстрацію до дру-
гої річниці Чорнобиля кількох лідерів УКК було за-
арештовано Наприкінці 1987 р виходить з ув'яз-
нення й повертається в Україну ряд відомих право-
захисників, зокрема В Чорновіл і М Горинь, у січні
1989 р — Л Лук'яненко, який мав 26-річний
„стаж" політв'язня У 1988 р офіціозне святкуван-
ня РПЦ в Москві (а не в Києві) 1000-ліття вве-
дення християнства на Русі було використано диси-
дентами в Україні для привернення уваги до долі
УАПЦ та УКЦ

Великий вплив на ситуацію в Україні мало ви-
никнення в СРСР народних рухів, насамперед у
республіках Балтп (перший народний фронт виник
в Естонії у квітні 1988 р ) 7 липня 1988 р Ук-
раїнська Гельсинська спілка (УГС), створена на ос-
нові відновленої УГГ, оприлюднила „Декларацію

361

Історія У краї ни

принципів", що за цілим рядом положень була
близькою до програмних принципів народних рухів
республік Балтії: перетворення СРСР на конфеде-
рацію незалежних держав; влада — демократично
обраним радам; державність української мови;
створення республіканських військових формувань;
звільнення всіх політв'язнів; легалізація УКЦ та
УАПЦ. Для України на той час це були вельми ра-
дикальні пропозиції. Діяльність УГС, таким чином,
виходила за межі правозахисної.

В червні 1988 р. у Львові відбувся несанкціоно-
ваний мітинг, на якому пролунав заклик до створен-
ня Демократичного фронту. Влітку у львівських
мітингах брали участь політичні сили широкого
спектра: від міськкому комсомолу до УГС. Однак
політика „з позиції сили", яку проводило тоді
місцеве й республіканське партійне керівництво
(мітинги розганялись, на людей нацьковували со-
бак), перешкодила сформуванню такого загально-
демократичного об'днання. Восени 1988 р. й в
інших регіонах України вже діяв ряд самодіяльних
об'єднань, що висували ідею створення народних
фронтів (Київ, Вінничина тощо). Однак у цих
об'єднань не вистачило сил, політичних лідерів,
здатних очолити демократичний процес у межах
всієї республіки.

Такі сили виявилися в Спілці письменників Ук-
раїни, де й було висунуто восени 1988 р. ідею ство-
рення „Народного руху України за перебудову". На
її підтримку висловилися на початку 1989 р. й уста-
новчі конференції українського історико-
просвітницького товариства „Меморіал" та Това-
риства української мови ім. Т.Шевченка.

До проекту програми Руху, який вдалося надру-
кувати лише в „Літературній Україні" 16 лютого
1989 p., було внесено положення про визнання
керівної ролі партії, чого, зрозуміло, не було в про-
грамах народних рухів Балтії, але чого вимагали в
ЦК КПУ (в усі наступні документи Руху воно вже
не потрапляло). Незважаючи на ьце, проти
ініціаторів Руху та ще не надрукованого (!) проек-
ту було розпочато кампанію цькування з перекру-
ченням змісту документа. Через півтора року після
цих подій тодішній секретар ЦК КПУ (під час об-
говорення програми Руху він займав посаду
завідуючого ідеологічним відділом ЦК КПУ і брав
участь у теледебатах із одним з ініціаторів Руху
філософом М.Поповичем) Л.Кравчук визнав це як
помилку і ЦК, і власну. Погрози, що членство в
Русі стане несумісним з членством у КПРС, обме-
жували можливості для співробітництва комуністів

з Рухом, посилювали в Русі його радикальне крило
(проти чого в своїх промовах якраз і виступало
керівництво КПУ).

І все ж, оскільки Рух виступав за економічний,
політичний, ідеологічний плюралізм, це дало змогу
на першому етапі його діяльності об'єднатися в ньо-
му представникам різних поглядів: від коммуністів-
реформаторів до членів УГС та інших орагнізацій,
що виступали з позицій антикомунізму. Участь
письменників, учених, відомих усій Україні, надала
ідеї Руху своєрідної легітимності, дала змогу залу-
чити більшу кількість людей, ніж могли на той час
повести за собою дисиденти-правозахисники.

—Бойовим хрещенням для активістів нових ор-
ганізацій стали вибори народних депутатів СРСР
навесні 1989 p., коли вперше за багато десятиріч у
рядянській виборчій системі на одне місце претен-
дувало кілька кандидатів, та ще й висунутих „зни-
зу". Незважаючи на антидемократизм Закону про
вибори, вдалося провести ряд депутатів від опозиції
і „провалити" деяких кандидатів від партапарату
(наприклад, першого секретаря Київського міськ-
кому партії К.Масика). У Львові під час мітингів
вже майоріли синьо-жовті прапори, лунали заклики
до страйку. Розпочинався справжній бум „нефор-
мальної" преси.

Влітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найваж-
ливіші вугільнодобувні райони СРСР, у тому числі
Донбас та Львівсько-Волинський басейн. І хоча
вони висували тоді здебільшого економічні вимоги,
КПРС уже не могла виставляти себе захисником
інтересів робітничого класу.

8-10 вересня у Києві відбувся установчий з'їзд
Руху, який налічував вже 280 тис. чол. У прийнятій
програмі зазначалося, що Рух підтримує „принци-
пи радикального оновлення суспільства, проголо-
шені XVII з'їздом КПРС, XIX Всесоюзною
партконференцією". „Ленінська національна
політика" ще протиставлялася „сталінській моделі
тоталітарного псевдосоціалізму", висувалася ідея
нового союзного договору, що було співзвучно з ви-
могами прибалтів, але проти чого тоді ще виступав
Горбачов, при цьому вже не згадувалося про за-
гальносоюзну конституцію; інакше кажучи, тепер
Рух обстоював перетворення СРСР на конфеде-
рацію. У той же час лідери УГС вже агітували за
вихід із складу СРСР. І хоча головою Руху був об-
раний комуніст І.Драч, секретаріат Руху, який ре-
ально здійснював політику цієї організації, очолив
один із лідерів УГС М.Горинь, що свідчило про
тенденцію до радикалізації Руху.

362

На шляху до незалежності

У вересні 1989 р., на пленумі ЦК КПУ в при-
сутності Горбачова, Щербицький нарешті пішов у
відставку і першим секретарем ЦК КПУ було об-
рано В.Івашка. Під тиском несанкціонованих
мітингів та демонтсрацій узимку 1989/90 р. був
змушений піти у відставку ряд перших секретарів
обкомів. Восени 1989 р. вдалося внести істотні по-
правки до проекту закону про вибори до Верховної
Ради УРСР (зокрема, знято представництво від
громадських організацій). Тоді ж Верховна Рада
прийняла закон про мову, згідно з яким українська
мова проголошувалася державною. Порівняно з
аналогічними законами республік Балтії він був ду-
же ліберальним. Сфера функціонування української
мови розширювалася дуже повільно (закон був
розрахований на 10 років), на сході та півдні зміни
взагалі майже не відбувалися, але в столиці держа-
парат „заговорив" українською мовою, школи по-
чали поступово переходити на українську мову, зріс
її престиж серед інтелігенції.

Дуже важливою масовою акцією Руху став
„живий ланцюг" між Києвом та Львовом у січні
1990 p., присвячений проголошенню 1919 р.
об'єнання УНР та ЗУНР в єдину державу. Він де-
монстрував силу Руху, єдність України (на проти-
вагу словам Горбачова, що пролунали незадовго до
того у Литві, про Харків як „російське місто"), ак-
центував увагу на тому, що саме цю подію, а не
події осені 1939 р. слід вважати юридичним аргу-
ментом на користь соборності України. Другою ма-
совою політико-просвітницькою акцією Руху стало
святкування у серпні 1990 р. 500-річчя запорозь-
кого козацтва.

Таким чином, демократичний рух значною
мірою відбувався під прапором національного
відродження. Це давало змогу досить швидко
здійснити політизацію україномовного населення
(серед делегатів установчого з'їзду Руху було 85%
українців, 95% з них назвали рідною мовою ук-
раїнську, половина делегатів була із західних облас-
тей. Водночас на сході й півдні України спроби за-
лучити широкі маси населення до участі у демокра-
тичному русі шляхом використання гасел
національного відродження наштовхнулися на
значні труднощі, більше того, відвернули частину
населення від Руху. Тому важливим було прийнят-
тя установчим з'їздом Руху низки звернень до не-
українського населення, серед яких — резолюція
„Проти антисемітизму", „Заява з'їзду на підтрим-
ку прагнень кримськотатарського народу". У люто-
му 1990 p., коли в Україні, як і в Росії, якраз напе-

редодні виборів до республіканських верховних рад
(що, мабуть, не випадково) поповзли чутки про
можливі єврейські погроми, Рух провів ряд
мітингів, прийняв відповідні звернення. Він
послідовно виступав за національно-культурну ав-
тономію для національних меншин. У результаті в
Україні не виник, як у Прибалтиці, популістсько-
псевдоінтернаціоналістський інтерфронт.

У зв'язку з процесом відновлення історичної
справедливості виникло питання про повернення
власності УАПЦ та УКЦ, що відійшла до РПЦ.
Це призвело до конфліктів між віруючими різних
конфесій, у тому числі прихильниками УАПЦ та
УКЦ, захоплення храмів, що відбивало боротьбу за
сфери впливу. До розпалювання конфліктів доклав
руку партапарат, який прагнув таким чином посла-
бити і дискредитувати опозицію. Усе ж, в результаті
боротьби за легалізацію УАПЦ та УКЦ, в жовтні
1990 р. переїжджає до України патріарх УАПЦ
Мстислав, у березні 1991 р. — кардинал Лю-
бачівський.

Вибори до Верховної Ради УРСР у березні
1990 р. показали, що позиції Руху (який до виборів
не був зареєстрований, що ускладнювало висуван-
ня кандидатів) на сході і півдні республіки слабкі. В
цілому по Україні Демократичний блок, в якому ос-
новною силою був Рух, завоював 1/4 мандатів, на
основі чого було створено парламентську опозицію
— Народну раду. При цьому у трьох західних об-
ластях: Львівській, Івано-Франківській і Тер-
нопільській Рух одержав повну перемогу, а ком-
партія в радах перейшла в опозицію.

Паростки

багатопартійності

Т* оглиблювалася диференціація всередині са-
і., мого Руху. Наприкінці березня 1990 р.

. І.Драч та Д.Павличко заявили про свій
вихід з КПРС та намір створити Демократичну
партію України. Наприкінці травня було надруко-
вано маніфест ДемПУ, який розробляв відомий
правозахисник Ю.Бадзьо. У ньому зазначалося,
що партія „прилягає до світового соціал-демокра-
тичного руху" (однак у подальших документах
партії, установчий з'їзд якої відбувся у грудні 1990
p., згадок про це вже не було).

29-30 квітня 1989 р. з'їзд УГС прийняв рішен-
ня про саморозпуск і створення на її основі Ук-
раїнської республіканської партії (УРП). У прий-
нятій програмі підкреслювалося, що партія вважає

363

Історія У краї ни

союзний договір недійсним, оскільки він був підпи-
саний незаконним урядом, комуністичну ідеологію
та практику — антилюдськими, наголошено на не-
обхідності націоналізувати власність КПРС, за-
значено, що УРП „виступає за заборону діяльності
політичних організацій, керівні центри яких знахо-
дяться за межами України' Водночас обраний го-
ловою УРП Л Лук' яненко підкреслював, що „ко-
муністи, що хочуть творити незалежну від Москви
комуністичну партію України з метою допомагати
народові рвати імперські кайдани й просуватися до
самостійності, — наші союзники на даному етапі
розвитку історії"

У березні 1990 р слідом за створенням „Демо-
кратичної платформи в КПРС" відбулася перша
конференція її прихильників в КПУ На її базі 1—2
грудня 1990 р було проведено установчий з їзд
партії демократичного відродження України
(ПДВУ) у якій об'єдналися прихильники соціал-
демократи та лібералізму Серед її лідерів були на-
родні депутати В Філенко, В Гриньов, О Ємець,
науковці М Попович, В Хмелько

Наприкінці травня 1990 р відбувся з'їзд ук-
раїнських соціал-демократів (на ньому стався роз-
кол між „правою" більшістю, яка утворила соціал-
демократичну партію України, і „лівими", що лиши-
лися під запланованою перед з'їздом назвою —
Об'єднана демократична партія України), на почат-
ку липня — з'їзд селянських демократів (УСДП)
1 липня 1990 р в Києві відбулася перша сесія
Української міжпартійної (після серпня 1991 р —
національної) асамблеї (УМА) До неї ввійшли ли-
ше нечисельні праворадикалы^ партії,
націоналістична фракція Спілки незалежної ук-
раїнської молоді — СНУМ (н) Ставилася мета,
як і в Прибалтиці, піти шляхом реєстрації громадян
незалежної України, створення їх комітетів, скли-
кання національного конгресу СНУМ (н) транс-
формувався згодом в Українську націоналістичну
спілку її лідери сповідували „інтегральний
націоналізм" Д Донцова, ідеалізували сицилійську
мафію, куклукс-клан, закликали до створення „но-
вої ОУН", що „творитиметься за мафіїстичним
принципом Члени її можуть і не знати, на що, в
ім'я чого працюють насправді"

На осінь 1991 р, крім УРП (яка налічувала 9
тис членів), були зареєєстровані (а отже, досягли
чисельності 3 тис, необхідної для реєстрації)
УСПД, ДемПУ, Партія зелених України (установ-
чий з'їзд відбувся у вересні 1990 р ), ПДВУ
Конфігурація нових партій була умовно такою

центр та лівий центр (ПДВУ, ДемПУ, ПЗУ,
соціал-демократи), правіше центру — УРП та, до
певної міри, УСДП, праворадикальні парти, части-
на яких входила до складу УМА

Більшість партій були нечисельні, в них відбу-
валася боротьба за лідерство, що вела до розколів,
соціальна база, ідеологія лишалися невизначеними
Все це, в свою чергу, було пов'язано з тим, що
політичний і особливо економіний плюралізм ТІЛЬКИ
формувалися Давалися взнаки невисокий рівень
політичної культури, взаємна нетолерантність,
значний вплив тоталітарної свідомості — як у
лівих, так і в правих Нові парти були слабкі ор-
ганізаційно та матеріально і не могли конкурувати з
КПРС, що контролювала реальні важелі влади

Опозиція наступає:

від Декларації

про державний суверенітет

до студентського

голодування

о серпня 1991 р компартія лишалася в Укра-
їні найчисленнішою Зазначимо, під час
збільшення КПУ з 2,4 млн у 1971 до 3,3 млн

членів у 1990 р частка українців у ній також
продовжувала зростати з 65 до 67% Та лише під
час першого етапу XXVIII з'їзду КПУ у червні
1990 р вона прийняла власну програму, водночас
першим секретарем ЦК КПУ після обрання Іваш-
ка Головою BP України став „ортодокс" С Гуренко
Легкість, з якою Івашко залишив посаду Голови
BP України, прийнявши пропозицію Горбачова ста-
ти заступником генсека ЦК КПРС, завдала
відчутного удару й без того низькому престижу
компартії України, в якій позиції консерваторів зав-
жди були сильнішими, ніж, скажімо, в Московській
парторганізаци чи компартіях Прибалтики до їх
розколів У 1990 р КПУ покинуло понад 220 тис
чол, а вступило лише 38 тис Очевидно, значна
частина членів залишалася лише формально, „за
інерцією", не сплачуючи членських внесків, не бе-
ручи участі в роботі парторганізацій

Керівництво КПУ намагалося маневрувати
Багато положень програми Руху, що раніше крити-
кувалися лідерами КПУ як антирадянські та
націоналістичні, згодом ввійшли до документів
КПУ та Декларації про державний суверенітет Ук-
раїни, прийнятої 16 липня 1990 р (наприклад, про

364

„Патова ситуація".
„ Суверен — комунізм "

"І Г озбавлення в результаті провокації 7 листо-
IІ пада недоторканності й арешт народного
Ж JL депутата України С Хмари, відомого „над-
радикальними" поглядами, знаменували перехід
„ортодоксів" у контрнаступ (у Москві також роз-
починався „відкат")

Однак очевидно, що в КПУ поряд з „лінією Гу-
ренка" („ортодоксів") була і „лінія Кравчука"
(„нацюнал/суверен-комуністів") Під час дискусії
про проведення загальносоюзного референдуму в
березні 1991 р із запитанням „центру" про „онов-
лену федерацію" президія BP на чолі з Кравчуком,
обраним після відставки Головою BP, і більшість
Народної ради знайшли компроміс у проведенні па-
ралельного республіканського опитування з питан-
ням про входження України до „складу Союзу Ра-
дянських суверенних держав на основі Декларації
про державний суверенітет України", на яке стверд-
но відповіли 80,2% опитаних, що давало певну
можливість вийти за межі „оновленої федерації"
(за яку проголосувало 70,5%) й просуватися до
конфедерації (в Галичині, де було також третє пи-
тання — про повну незалежність України,
здебільшого голосували проти обох питань)

У червні 1991 р Верховна Рада України відкла-
ла розгляд союзного договору на вересень, 5 липня
прийняла закон про заснування поста Президента
УРСР Під час страйку шахтарів навесні 1991 р
було вже висунуто вимоги про прийняття нової
Конституції України, що повинна закріпити Декла-
рацію про державний суверенітет, відставки М Гор-
бачова, формування в Україні „уряду національної
згоди" Але І Іародна рада, Рух не змогли ефектив-
но підтримати цей страйк

Таким чином, з листопада 1990 р в Україні в
результаті протиборства КПУ й опозиції склалася
„патова ситуація" В цих умовах Народна рада за-
кликала до проведення „круглого столу" всіх
політичних сил Однак через жорстоку „лінію Гу-
ренка", а частково і неготовність „нацюнал-ради-
калів" ця ідея не була реалізована

Загроза сепаратизму

ротивники самостійності України намагали-
ся використати проблеми, пов'язані ч кор-
донами республіки, формуванням автоном-

них утворень у її складі Партійні органи Криму,

На шляху до незалежності

республіканську власність на землю та й надра,
пріоритет республіканських законів над загально-
союзними) За цю Декларацію проголосувала не
тільки Народна рада, а й прокомуністична
більшість — „група 239" Цьому сприяли прий-
няття Декларації про державний суверенітет Роси,
розгубленість депутатів-комуністів через відставку
Івашка, постійні багатотисячні мітинги, що суп-
рводжували роботу Верховної Ради, та шахтарсь-
кий страйк

17 жовтня внаслідок студенстського голодуван-
ня, тиску інших опозиційних сил Верховна рада
прийняла компромісне рішення 1) провести на по-
чатку 1991 р референдум про довіру нинішньому
складу BP України і в разі недовіри — організува-
ти до кінця року нові вибори на багатопартійнш ос-
нові, 2) забезпечити проходження строкової служ-
би громадян України за межами республіки тільки
за їх добровільною згодою, 3) створити комісію Ве-
ховної Ради для розгляду питання про
націоналізацію майна КПРС та ВАКСМ, 4) до
прийняття нової Конституції України „укладання
союзного договору вважати передчасним", 5)
відставка голови Ради міністрів УРСР В Масола
(мітинги йшли під гаслом „Геть Масола й Кравчу-
ка'"), 6) до ЗО листопада 1990 р привести діючу
Конституцію УРСР у відповідність з положеннями
Декларації про державний суверенітет 3 цих
рішень до кінця року виконане було лише одне —
відставка голови Ради міністрів

Втім, через тиждень після рішення від 17 жовт-
ня Верховна Рада України зняла шосту статтю
Конституції УРСР по „керівну роль" компартії За
цих обставин 25-28 жовтня відбулися II Всеу-
країнські збори Руху, чисельність якого зросла до
633 тис В результаті рішень зборів з назви Народ-
ного руху зникають слова „за перебудову" Якщо
раніше Рух виступав за новий союзний договір, то
тепер головною метою було проголошено побудову
ненасильницьким шляхом (тобто включаючи і по-
запарламенстький) незалежної демократичної Ук-
раїнської держави, прийнято резолюцію проти со-
юзного договору Заборонялася участь у Русі
членів КПРС Водночас Рух поступово перестав
бути об'єднуючою силою незважаючи на прийняте
рішення про асоціативне членство, ні УРП, ні Дем-
ПУ, ні ПДВУ до Руху не увійшли Рух виявився
також неготовим до контрнаступу КПУ в листопаді

1990 р

365

проголошуючи необхідність відновлення історичної
справедливості, поквапилися провести референдум
про майбутнє Криму до повернення на цю землю
кримських татар, до прийняття закону про рефе-
рендум А головне, питання було сформульоване
таким чином відновлювати чи не відновлювати
державність у формі Кримської АРСР як об'єкта
Союзу і учасника союзного договору-* За результа-
тами референдуму, проведеного 20 січня 1991 р ,
Верховна Рада УРСР прийняла рішення про
відновлення Кримської АРСР Однак Організація
кримськотатарського національного руху бойкоту-
вала референдум 3 боку ж опозиції у Верховній
Раді України зазначалося, що референдум може
стати прецедентом для русифікованих областей
Донбасу, півдня республіки, Закарпаття Тери-
торіальні претензії до України висунули Народний
фронт Молдови, певні кола в Польщі, Роси, Чехо-
Словаччині, Угорщині, Румуни Ці претензії також
використовувалися як аргумент проти виходу Ук-
раїни зі складу СРСР

Однією із спроб забезпечити єдність України
була ідея Чорновола про федеративну структуру
незалежної України, оскільки автономія земель да-
ла б змогу максимально повно врахувати особли-
вості різних регіонів Однак висловлювалися й по-
боювання ця ідея може бути використана против-
никами незалежної соборної Української держави
для „парцеляції" України (проти неї виступили в
ході президентських виборів і Л Кравчук, і
Л Лук'яненко)

Погіршення
соціально — економічного
становища

серпні 1990 р BP України прийняла закон
про економічну самостійність республіки, у
червні 1991 р вона вирішила встановити

свою юрисдикцію над усіма підприємствами Ук-
раїни Однак економіка республіки, як і СРСР у
цілому, лишилася переформованою субсидії нерен-
табельним підприємствам складали до 45% дер-
жавних витрат Адміністративні методи, старі
зв'язки вже не діяли, а до створення нових було да-
леко Розпочався спад виробництва у 1990 р
національний доход скоротився на 4%, а у 1991-му
— ще на 13%' Підвищення роздрібних цін 2 квітня
1991 р вдвічі (у січні 1992 р вони вже перевищу-
вали рівень грудня 1990 р у 8 разів, їх зростання
щонайменше у 1,5 раза перевищувало зростання

доходів) призвело до різкого погіршення життєвого
рівня населення Стимулу ж для розвитку еко-
номіки „лібералізація" цін не дала, оскільки прово-
дилась в умовах збереження монополізму на ринку

Від краху заколоту

до референдуму

про незалежність

І серпня у Москві розпочався заколот було
г створено антиконституційний Державний

комітет з надзвичайного стану (ДКНС,

хоча більш відома російська абревіатура —
ГКЧП), до якого ввійшли, зокрема, віце-прези-
дент СРСР ГЯнаєв, прем'єр-міністр СРСР
В Павлов, голова КДБ В Крючков, міністр
внутрішніх справ Б Пуго, міністр оборони Д Язов
Заколотники ставили однією із цілей зірвати підпи-
сання нового союзного договору, призначеного на
20 серпня У Москві, де розгорталися основні події,
центром опору став Білий дім президента Роси
Єльцина, на захист якого вийшли неозброєні моск-
вичі (серед його захисників були і представники Ук-
раїни під синьо-жовтим прапором) Керівництво
армії після певних коливань не підтримало заколот-
ників, а деякі підрозділи перейшли на бік народу

В Україні заклик Л Кравчука та очолюваної
ним президії Верховної Ради (де більшість була з
представників КПУ) до спокою і витримки
свідчить про очікувальну позицію Але при цьому
Кравчук заявив, що будь-які зміни мусять відбува-
тися на основі закону і що немає підстав для вве-
дення в республіці надзвичайного стану Керівниц-
тво ж ЦК КПУ, попри словесну завісу, фактично
опинилося на боці заколотників, про що свідчила
його діяльність у дні путчу За цих умов тільки опо-
зиція послідовно й рішуче виступила проти зако-
лотників, розпочалася підготовка до страйку

Ди заколотників призвели до остаточної дис-
кредитації компартії Скориставшись повною демо-
ралізацією КПУ, Народна рада перейшла в контр-
наступ 24 серпня Верховна Рада прийняла Акт
проголошення незалежності України, який мав бути
підтверджений референдумом 1 грудня („за" —
346, „проти" — 1), а також проголосувала за де-
партизацію армії, правоохоронних органів 30 серп-
ня президія BP, виходячи з того, що „керівництво
компартії України своїми діями підтримало держав-
ний переворот", взагалі заборонила КПУ (Отже,
як бачимо, тактика опозиції по використанню су-
перечностей всередині правлячої більшості вияви-

Історія У краї ни

366

На шляху до незалежності

лася правильною) Більшість рядових комуністів
спокійно розпрощалася з партією

Однак ужЈ наприкінці жовтня 1991 р відбувся
з'їзд частини колишніх комуністів, які проголосили
створення Соціалістичної парти України Незва-
жаючи на цю назву, її перші заяви нагадали не про
соціалісте чи соціал-демократів заходу, а про „орто-
доксів" з КПУ (хоча лідер колишньої „групи 239"
О Мороз, який очолив СПУ, стримував деяких ор-
тодоксально настроєних делегатів)

Провал заколоту і проголошення незалежності
створили принципово нову ситуацію в розстановці
політичних сил Тепер і опозиція, і основний канди-
дат парт- і держапарату на посаду президента
Л Кравчук виступали за незалежність Прийняття
Верховною Радою 1 листопада 1991 р Декларації
прав національностей України, проведення 16-17
листопада в Одесі міжнаціонального конгресу з
проблем духовного відродження народів, які жи-
вуть в Україні, також сприяли створенню консенсу-
су в українському суспільстві 3 84% громадян, що
прийшли на дільниці, незалежність України підтри-
мало 90,3% (навіть у Криму відповідні показники

були 67,5% і 54,1%)

Опозиція не спромоглася виставити єдиного
кандидата у президенти України Рух висунув
В Чорновола, однак його лідери І Драч і М Горинь,
як і УРП, агітували за Л Лук'яненка, ПДВУ — за
І Юхновського і за В Гриньова Л Кравчук переміг
уже в першому турі, набравши 61,6% голосів
(Маючи такий кредит довіри, можна було розпоча-
ти реформи Однак своєрідною „платою" за пово-
рот частини КПУ до ідеї незалежності стало збере-
ження при владі номенклатури, котра навіть залу-
чила до своїх лав деяких представників опозиції
Оскільки ж процес державотворення не супровод-
жувався реформами, у перспективі це вело до пев-
ної дискредитації ідеї незалежності)

7-8 грудня президенти Л Кравчук і Б Єльцин,
голова Верховної Ради Білоруси С Шушкевич під
час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій пущі
заявили про те, що СРСР припиняє своє існуван-
ня, і про створення „Співдружності незалежних
держав" 21 грудня в Алма-Аті про приєднання до
СНД заявили інші республіки колишнього СРСР
(за винятком країн Балтн та Грузії) СРСР пере-
став існувати

т
ш

Утвердження національної
державності

еакція світового співтовариства на результа-
ти всенародного референдуму була не-
сподівано дружньою за грудень 1991 р не-

залежність України визнали 68 держав На другий
день після референдуму про визнання нової держа-
ви оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угор-
щина, 4 грудня — Латвія і Литва 5 грудня до них
приєдналося одразу п'ять Країн — Аргентина,
Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія

Для американської адміністрації дезінтеграція
Радянського Союзу означала зникнення головного
стратегічного противника Однак подію такого мас-
штабу вона сприйняла з мішаними почуттями
Дезінтеграція загрожувала розповзанням ядерних
озброєнь Розміщені на території України стра-
тегічні й тактичні види ракетно-ядерної зброї пере-
творювали її на третю, після США і Роси, ядерну
державу Хоч українське керівництво не раз заяв-
ляло, що не збирається використовувати для забез-
печення державної безпеки ядерний потенціал, що
дістався у спадщину від СРСР, адміністрація пре-
зидента Дж Буша поставилася з певним острахом
до появи в Європі незалежної України Проте 25
грудня 1991 р США визнали Україну і незабаром
встановили з нею дипломатичні відносини

Впродовж 1992 р Україну визнали ще 64 дер-
жави Міністерство закордонних справ, долаючи
різноманітні ускладнення, почало розгортати мере-
жу своїх посольств В одну з найсерйозніших ви-

Утвердження
незалежної України

т
ш

росла кадрова проблема Україна завжди перебува-
ла на периферії радянської зовнішньополітичної
діяльності, в ній майже не створювалися країноз-
навчі науково-дослідні установи, не проводилася
підготовка спеціалістів із знанням мов, за винятком
найбільш поширених

Велике значення для України мало визнання її
незалежності з боку Роси Ця акція стала немину-
чою після народного волевиявлення на референ-
думі Останній був легітимним Адже кожна союз-
на республіка мала конституційне право поставити
питання про свій вихід з Радянського Союзу

Визнавши Україну одним з перших, уряд
Б Єльцина сподівався зберегти за Москвою стано-
вище керівного центру на всій території колишньо-
го СРСР за допомогою механізму Співдружності
Незалежних Держав У документах про утворення
СНД, підписаних у грудні 1991 р в Мінську, ста-
тус Співдружності навмисно не визначався Разом
з тим в угоді про сили спільного призначення на пе-
рехідний період (лютий 1992), договорі про колек-
тивну безпеку (травень 1992), договорі про укла-
дення економічного союзу (вересень 1993) пере-
дбачалося утворення наднаціональних органів,
здатних розв язувати принципові питання без уз-
годження з вищими законодавчими та виконавчими
органами членів Співдружності Тим самим зали-
шалася можливість для перетворення СНД в дер-
жаву — конфедеративний або навіть федеративний
союз Деякі керівні діячі Роси, зокрема міністр за-
кордонних справ А Козирєв, в офіційних заявах
визнавали, що такого повороту справ не можна
виключати

Підтримуючи курс на економічне зближення в
рамках СНД, який був життєво необхідним для
України, її керівництво уважно слідкувало за тим,
щоб співдружність країн не переросла у військово-
політичний блок, а тим більше — у новий варіант
Радянського Союзу За 1992—1993 рр Радою
глав держав і Радою глав урядів СНД було прийня-
то до 400 угод, рішень та інших документів, у т ч й
такі, що надавали інститутам Співдружності над-
державні функції, розчищаючи шлях до всеохоп-
люючої інтеграції 3 цієї кількості Україна підписа-
ла близько 200 документів, які не загрожували
підривом державного суверенітету

Отже, Росія розглядала СНД як зародок дер-
жавного утворення, яке повинно було зберегти 1 по
можливості розвинути успадковані від Радянського
Союзу зв'язки між колишніми союзними рес-
публіками На противагу цьому Україна вважала

368

Утвердження незалежної України

СНД міжнародним механізмом, який доповнював і
координував процес формування якісно нових дво-
сторонніх відносин з незалежними державами,
утвореними на території СРСР З іі точки зору, цей
механізм мав на меті передусім сприяння більш
успішному розв'язанню пекучих проблем, що ви-
никли внаслідок розпаду СРСР Парламент та
уряд провадили в рамках СНД політику, яка по-
винна була забезпечувати реалізацію національних
інтересів України, утвердження іі державності

Наполегливе прагнення російського керівництва
надати інститутам СНД державні функції, випли-
вало перш за все з його небажання втрачати кон-
троль над тими українськими територіями, де про-
живало багато росіян За переписом 1989 р у При-
чорномор'ї та Криму проживало 33,9% росіян
(проти 57,1% українців), а в Приазов'ї і Донбасі
— 36,8% росіян (проти 58,5% українців) Таке
небажання яскраво проявилося вже під час підпи-
сання 19 листопада 1990 р першого російсько-ук-
раїнського договору, тобто за рік до розпаду
СРСР 3 ініціативи російської сторони ключова 6
уаття договору була сформульована двозначно
Йшлося про визнання і поважання територіальної
цілісності Роси Україною та України Росією не за
всіх умов, а тільки «в існуючих тепер у рамках
СРСР кордонах» Через кілька днів, коли в
Москві відбулася ратифікація договору, один з де-
путатів парламенту РФ спитав А Козирєва «Чи
не вважаєте Ви, що статтею 6 ми закріпляємо пере-
дачу Криму й інших споконвічно російських земель
(якщо ми звернемось до словника енциклопедії
Брокгауза й Ефрона) Українській республіці3 Чи
не вважаєте Ви, що це буде наступним розвалом
російської державності3

Що ми будемо робити із Севастополем, з
морськими портами й базами3 Що, будемо нові бу-
дувати3»

Відповідаючи на депутатський запит, міністр
закордонних справ підкреслив наявність у договорі
формули «в існуючих тепер у рамках СРСР кордо-
нах» і додав "Інша справа, якщо виникне питання
про те, що кордон буде не в межах СРСР Але, по-
перше, тоді це буде все одно, можна сподіватися, в
рамках Союзу суверенних держав, тобто оновлено-
го, по суті, Союзу Але тоді, як кажуть, буде інша
справа

Наведена цитата із стенограми BP Російської
Федерації дає ключ до розуміння подій, що відбу-
лися відразу після розпаду СРСР Через дві доби
після проголошення Акта про незалежність України

прес-секретар Б Єльцина заявив, що Росія зали-
шає за собою право поставити нерозв'язану, на ії
думку, проблему кордонів з республіками, які про-
голосили незалежність Після гострої реакції з Ук-
раїни заява була дезавуйована, однак наступного
дня по центральному телебаченню виступив мер
Москви Г Попов Останній не тільки підтримав ви-
сунуту територіальну проблему, але й конкретизу-
вав іі Під сумнів було поставлено суверенітет Ук-
раїни щодо Криму і Одеської області Заява І Іопо-
ва викликала кризу в російсько-українських відно-
синах Бліц-візит у Київ російської делегації на чолі
з віце-президентом О Руцьким, здавалося, вичер-
пав іі

Однак сам Руцькой 30 січня 1992 р виступив у
газеті «Правда із статтею, в якій писав „Історич-
на свідомість росіян не дозволить нікому провести
механічне суміщення кордонів Роси та Російської
Федерації, відмовившись від того, що становило
славні сторінки російської історії Демаркація кор-
донів і тільки демаркація кордонів розставить крап-
ки над “і» та визначить Росію як державу, а не жеб-
рака в межах СНД І це буде зроблено неодмінно
заради слави Роси, як би не намагались політичні
лідери нацюнал-кар'єризму ввігнати іі в кордони
XII століття" В травні цього року Верховна Рада
Роси заявила, що акти про передачу Кримської об-
ласті Україні не мають юридичної сили з моменту їх
прийняття

Українське керівництво проводило у відносинах
з Росією зважену політику, намагаючись вирішува-
ти болючі питання методом переговорів Однак во-
но не розглядало Крим як предмет украінсько-
російських відносин і розв язувало існуючі на півос-
трові проблеми як внутрішні Зокрема, багато було
зроблено для відновлення історичної справедли-
вості щодо виселених з півострова у 1944 р
кримських татар Повернення цього народу на істо-
ричну батьківщину розпочалося в останні роки
існування СРС Р І Іісля тою як СРСР розпався,
витрати на переселення та влаштування кримських
татар на нових місцях цілком лягли на український
бюджет І Іоважаючи волю населення Кримської
області Верховна Рада України прийняла в лютому
1992 р закон про відновлення автономної рес-
публіки

Однак для російських законодавців кримська
проблема й надалі залишалася гостро актуальною
З'їзд народних депутатів Роси в грудні 1992 р до-
ручив Верховній Раді розглянути питання про ста-
тус Севастополя Виконуючи доручення, росшсь-

369

Історія У краї ни

кий парламент у липні 1993 р. прийняв безпреце-
дентне рішення про надання Севастополю, який
знаходиться на території України, статусу міста
Російської Федерації. Юридичну неспроможність
такого рішення змушений був підтвердити сам
російський президент. Рада Безпеки ООН теж
визнала безпідставність цього кроку російських за-
конодавців.

Поважаючи міжнародні угоди про непо-
рушність кордонів, що склалися в Європі після 2-ї
світової війни, Б.Єльцин не підтримував зазіхань
шовіністично настроєних державних діячів Росії на
українські землі. Разом з тим він майстерно переніс
вістря кримської проблеми на питання про Чорно-
морський флот. Маючи головну базу в Севастополі,
цей флот налічував близько 300 кораблів переваж-
но застарілих конструкцій (найсучасніші судна бу-
ли виведені Росією з акваторії Чорного моря).

Українська сторона наполегливо домагалася
розв'язання проблеми шляхом поділу флоту, а
російська, навпаки, затягувала переговори, щоб ма-
ти привід для втручання у кримські справи на за-
конних підставах. Адже існування флоту об єктив-
но пов'язане з береговою інфраструктурою.

В червні і серпні 1992 р. Л.Кравчук і Б.Єльцин
на зустрічах у Криму досягли домовленості про
встановлення подвійного контролю над Чорно-
морським флотом на 5-річний період. Отже, пере-
могла точку зору російської сторони. Домовленість
не розв'язувала проблеми, але зменшила напру-
женість між двома країнами.

Тільки через п'ять років, коли розрахунки
російських політиків на нежиттєвість української
державності повністю провалилися, Б.Єльцин
приїхав у Київ. ЗО травня 1997 p., сталася справді
історична подія —підписання Договору про друж-
бу, співробітництво і партнерство між Росією та
Україною. У договорі вказувалося, що сторони
«визнають територіальну цілісність одна одної і
.підтвержують непорушність існуючих між ними
кордонів». Одночасно була розв'язана проблема
Чорноморського флоту. Флот та інфраструктура
були поділені порівну, але Росія викупала не-
потрібні Україні кораблі. Сума викупу і вартість 20-
річної оренди бази в Севастополі покривалася бор-
гом України за енергоносії.

У своїй державотворчій діяльності Президент і
Верховна Рада України приділили багато уваги
проблемам будівництва її Збройних сил. На час
проголошення незалежності чисельність Радянсь-
кої армії у трьох військових округах, на які була

поділена Україна (Київському, Прикарпатському
та Одеському), становила 726 тис.чол.

Верховна Рада України прийняла майже
півсотні документів щодо регламентації будівництва
Збройних сил. На їх основі відбувалося реформу-
вання військових управлінських та організаційних
структур, формування військово-технічної політи-
ки, вдосконалення матеріального забезпечення
армії та системи підготовки військових кадрів, ство-
рення механізму соціального захисту військово-
службовців і членів їх сімей тощо. Отже, процес
будівництва Збройних сил мав керований характер.
Не завжди, однак, затверджувані Верховною Ра-
дою документи готувалися на належному про-
фесійному рівні. Це зумовлювало необхідність по-
вторного розгляду деяких питань і нерідко призво-
дило до перевитрат державних коштів. Зокрема,
непроведения обліку військового майна і невизна-
ченість у критеріях розумної достатності в оз-
броєннях та військовій техніці викликали істотні
втрати. Надлишки техніки не вдалося реалізувати
належним чином у народному господарстві або
спрямувати на експорт.

Будівництво Збройних сил здійснювалося на
основі досягнутих у рамках СНД домовленостей, з
додержанням міжнародних угод, які Україна визна-
ла обов'язковими для себе — Заключного акта На-
ради з безпеки та співробітництва в Європі (1975),
документа Стокгольмської конференції по зміцнен-
ню довіри та безпеки й роззброєнню в Європі
(1976), документа Віденської зустрічі представ-
ників держав — учасниць Наради з безпеки та
співробітництва в Європі у січні 1992 р. тощо. У
жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла воєнну
доктрину, в якій проголошувалося, що Україна не
бачить у сусідніх країнах супротивників, а її
Збройні сили призначені винятково для гаранту-
вання національної безпеки.

Була розроблена програма скорочення Зброй-
них сил. За 3 роки звільнилося в запас понад 100
тис. офіцерів, прапорщиків та мічманів. Процес
скорочення міг бути й інтенсивнішим, оскільки
первісна чисельність армії істотно перевищувала
критерії розумної достатності, що визначалися
воєнною доктриною і кризовим станом народного
господарства. Однак будівництво житла для війсь-
кових і розгортання мережі закладів з фахової пе-
репідготовки не вдалося істотно прискорити. Тому
процес переведення офіцерів в запас уповільнився.

Починаючи з Декларації про державний суве-
ренітет, Україна завжди підкреслювала своє бажан-

370

Утвердження незалежної України

Л.М.Кравчук — Перший президент України
(1991-1994 pp.)

ня стати в майбутньому неядерною державою. Зат-
верджена Верховною Радою воєнна доктрина теж
виходила з цієї основоположної тези, хоча в парла-
менті не раз лунали голоси про передчасність відмо-
ви від ядерної зброї. 16 листопада 1994 р. Верхов-
на Рада ухвалила рішення про приєднання України
до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї
за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних
держав. Остання крапка була поставлена на
зустрічі глав держав — учасниць Наради з безпе-
ки та співробітнищва в Європі (з 1 січня 1995 р. це
співтовариство дістало іншу назву — Організація
безпеки та співробітництва в Європі). 5 грудня
1994 р. у Будапешті президенти Росії та США і
прем'єр-міністр Великобританії надали Україні га-
рантії безпеки. Зокрема, вони зобов язалися пова-
жати незалежність і суверенітет та існуючі кордони
України, утримуватися від економічного тиску,
спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним
інтересам здійснення Україною прав, притаманних
її суверенітету, і таким чином отримати будь-які пе-
реваги. Окремі документи з наданням Україні га-

рантій безпеки одночасно підписали глави Китаю та
Франції.

Серед інших законів і постанов, прийнятих Вер і
ховною Радою після проголошення Акта про неза -І
лежність України, слід виділити постанову від 9 ве-
ресня 1991 p., якою на території республіки запро-
ваджувався обіг купонів багаторазового викори-
стання. Ця постанова започатковувала вихід Ук-
раїни з рубльової зони. 8 жовтня з'явився закон
«Про громадянство України», 7 листопада — «Про
державний кордон». Таким чином, ще до референ-
думу, який затвердив Акт про незалежність були
підготовлені передумови для перетворення України
з союзної республіки в самостійну державу.

4 вересня 1991 р. було прийнято постанову про
підняття над будинком Верховної Ради синьо-жов-
того національного прапора. Цим започатковувала-
ся відмова держави, що народжувалася, від ра-
дянської символіки. 15 січня 1992 р. президія Вер-
ховної Ради видала указ «Про державний гімн Ук-
раїни». Затверджувалася мелодія національного
гімну «Ще не вмерла Україна». 28 січня Верховна
Рада проголосила державним синьо-жовтий пра-
пор. Малим гербом України затверджувався три-
зуб. Отже, як і Українська Народна Республіка,
що утворилася після революції 1917 p., постко-
муністична Україна перетворила на державну
національну символіку.

І Ірактично з нуля за п'ять років незалежності і
в умовах, далеких від оптимальних, було сформова-
но усі атрибути державності — від кордонів до на-
городної системи, створено цілісний державний ме-
ханізм України практично з усіма його складовими.

Це означало, що перехідний етап державного
самовизначення пройдено. Найвиразнішим його
відбиттям стало прийняття Конституції, яка уособ-
лює те, до чого прагне світ — повну визначеність і
передбаченість внутрішнього і зовнішнього курсу
держави.

Рік чинності Конституції, зокрема перша поло-
вина 1997 p., характеризувався безпрецедентною
активністю української дипломатії, міжнародних
контактів на всіх рівнях, у тому числі найвищому.
Було здійснено справжній прорив у цій сфері. Він
реалізувався, насамперед, у підписанні Договору
про дружбу, співробітництво і партнерство між Ук-
раїною і Російською Федерацією, а також пакету
інших документів, які закріплювали принципи доб-
росусідства з нашим найбільшим сусідом і найваж-
ливішим партнером у рамках СНД: Українсько-
російської декларації, Спільної заяви двох держав,

371

Створення сприятливого міжнародного середо-
вища забезпечило необхідні об'єктивні умови для
зосередження зусиль на розв'язанні найбільш гос-
трих і нагальних внутрішніх проблем Насамперед
— на подоланні економічної кризи, закладенні ос-
нов економічного зростання

Політичне

становище

* <s 16 жовтня 1990 р Верховна Рада прийняла

f постанову про заснування газети «Голос Ук-
і^раіни» Український парламент, у руках яко-
го зосередилася повнота влади, потребував

власного друкованого органу Замість звичного для
радянських видань гасла «Пролетарі усіх країн,
єднайтеся'» нова газета, що почала друкуватися з
1991 р, обрала лозунг «Владу — Радам'»

Лозунг «Владу — Радам'» недвозначно
свідчив про те, що Верховна Рада претендує на всю
повноту влади у незалежній Україні Здавалося б,
на це були підстави Адже вперше парламент став
працювати без директив державної парти В
суспільстві з'явився консенсус відносно того, що
політичний розвиток має відбуватися демократич-
ним шляхом, а боротьба різних суспільних сил по-
винна проходити тільки у парламентських формах

Десятиріччями КПРС здійснювала диктатуру
через ради, які із запровадженням конституції 1936
р набули парламентської форми Партійне
керівництво не відчувало потреби в конституційно-
му оформленні своїх владних повноважень Тільки
після того, як підвалини тоталітаризму почали хита-
тися під впливом ще прихованої кризи, воно визна-
ло необхідним зафіксувати власну причетність до
влади в 6-ій статті конституції 1977 р Боротьба за
скасування цієї статті на з'їздах народних депутатів
СРСР, яка врешті-решт увінчалася успіхом, стала
початком кінця як партійної диктатури, так і самої
державної партії Неспроможна пристосуватися до
нової політичної ситуації, консервативна частина
партапарату зробила спробу утриматися при владі
силою Коли путч провалився, пішла у небуття як
державна партія, так і створена нею багато-
національна держава

Успадкована від парти влада мала диктаторську
природу Проте ради завжди були не носієм дикта-
тури, а «передавальним пасом» від парти до мас В
умовах демократизації суспільства, коли можли-
вості апаратних працівників маніпулювати вибор-
чим процесом обмежилися, вплив електорату на ра-

Історія У краї ни

низки угод та протоколів з питань співпраці в еко-
номічній сфері Цим створено надійний фундамент
рівноправних і взаємовигідних зв'язків, що базу-
ються на самій природі обох країн і народів, їхній
історії та сьогоднішніх реаліях

Надзвичайно важливим актом з точки зору як
забезпечення національних інтересів України, так і
зміцнення європейської безпеки стало укладення
2 червня в Констанці широкомасштабного договору
«з Румунією Договором про державний кордон з
Білоруссю було започатковано процес вирішення
цього важливого питання з колишніми радянськими
республіками Документом, який остаточно закри-
ває непрості, а часом і трагічні сторінки історії Ук-
раїни й Польщі, стала Спільна заява президентів
обох країн „До порозуміння і єднання“

8 травня 1997 р у Москві було підписано Ме-
морандум про врегулювання проблеми Придні-
стров я, повноправним гарантом якого виступила
разом з Росією Україна Глава нашої держави взяв
участь у зустрічі президентів п'яти країн Централь-
но-Східної Європи у Таллінні (27 травня), яка за-
початкувала нову форму регіональної співпраці

Таким чином, у першій половині 1997 р було
усунуто практично всі чинники, які породжували
певну напруженість у стосунках України з її найб-
лижчим оточенням, створено пояс безпеки і добро-
сусідства Це слід розцінювати і як важливий вне-
сок у поліпшення політичного клімату у Централь-
но-Східній Європі та на континенті загалом

Підтверджуючи різновекторність своєї
зовнішньої політики, наша держава спрямовувала
також зусилля на дальшу розбудову
взаємовідносин зі США та НАТО

У ході візитів Президента України до Сполуче-
них Штатів, засідання украінсько-американської
міждержавної комісії Кучма-Гор було підтверд-
жено принципи стратегічного партнерства з цією
державою намічено шляхи наповнення його кон-
кретним змістом

Виваженість та конструктивність зовнішньої
політики України знайшли наочне підтвердження на
саміті Північно- Атлантичного альянсу у Мадриді
9 липня 1997 р тут було підписано Хартію про
особливі відносини між нашою державою і НАТО
Це надало потужного імпульсу процесові входжен-
ня України у європейські та євроатлантичні
політичні й економічні структури, активізації її
участі у створенні системи колективної безпеки,
зміцненні стабільності на континенті й недопущенні
будь-яких спроб його розподілів

372

Утвердження незалежної України

ди відповідно зріс Будучи залежними від волі ви-
борців, не маючи реальних повноважень, співстав-
них з повноваженнями КПРС, ради не могли за-
довільно справлятися з диктаторською владою
Наслідком цього стало загальне паління ефектив-
ності державного управління в усіх його ланках і по-
слаблення авторитету влади Посилилася некеро-
ваність процесами суспільного розвитку Це над-
звичайно болюче позначилося на суспільному
житті, тому що держава, як і раніше, залишалася
власником і розпорядником переважної частки про-
дуктивних сил

За 1992—1994 рр Верховна Рада України
прийняла близько 450 законів В умовах відсут-
ності цілісної концепції переходу від тоталітарного
до демократичного суспільства багато з них вияви-
лися відірваними від життя і належним чином не
спрацювали Законодавців звинувачувати у цьому
tit варто У пострадянському просторі (і меншою
мірою — в усіх європейських країнах колишнього
»соціалістичного табору") створилася унікальна
соціально-економічна ситуація, до якої не пасував
весь нагромаджений людством досвід реформ
Просуватися вперед можна було лише методом
проб і помилок, пристосовуючи законодавство не
стільки до тривалої перспективи, скільки до пеку-
чих проблем сьогодення До того ж у колишніх со-
юзних республіках чітко проявилася цілком зро-
зуміла закономірність радикалізм нового законо-
давства був тим меншим, чим кращим виглядало
поточне становище Ситуація в Україні, зокрема,
була набагато кращою, ніж у Роси, особливо щодо
продовольчого постачання населення Відповідно
серед української політичної еліти переважали на-
строї на користь якомога повільнішого просування в
реформах Небезпека такого підходу виявилася не
відразу

Існувала ще одна причина декларативності дея-
ких законів Верховної Ради незабезпеченість їх
відповідним механізмом впровадження В міру того
як законотворці позбавлялися рис непрофесійності,
цей недолік поступово вичерпувався

Зникнення з історичної сцени державної парти
ініціювало трансформацію влади незалежно від
усвідомленої волі політичних діячів Власне, процес
іі перетворення розпочався ще на останньому етапі
існування державної парти, з проведення перших
вільних виборів в український парламент Суть цьо-
го процесу полягала в розщепленні диктаторської
влади компартійних структур, яка на поверхні
політичного життя виступала у звичних формах

радянської влади, на залежну від електорату за-
конодавчу і виконавчу плки влади

5 липня 1991 р Верховна Рада прийняла закон
про заснування поста Президента держави На-
родні депутати тоді ше не усвідомлювали, що з поя-
вою Президента почнеться розщеплення моноліту
радянської влади на самостійні плки, здатні про-
тистояти одна одній і взаємно врівноважуватися,
тобто попереджувати переростання будь-якої з них
у диктатуру

Продиктовані життям зміни раз у раз вносили-
ся до конституції 1978 р, яка залишилася діючою
до 1996 р Отже, коли в усіх колишніх союзних
республіках були прийняті нові конституції, Україна
жила за перелицьованим основним законом ра-
дянського зразка

Свідомо відмовившись під приводом досягнен-
ня злагоди в суспільстві від боротьби на небезпеч-
ному конституційному полі, українська політична
еліта загальмувала перехід до демократичного уст-
рою Це призвело до сумних наслідків Зберегти
тоталітарний режим після ліквідації державної
парти було неможливо, хоча багато хто з відірваних
від реальності політичних діячів щиро сподівався на
такий поворот подій Але гальмування демократич-
них перетворень, і перш за все економічних реформ,
виявилося вкрай небезпечним Добре чи погано, але
радянська влада завжди забезпечувала безпе-
ребійне функціонування державних установ, від
яких залежали практично всі сфери суспільного-
життя Навпаки, у пострадянський період держав-
ний апарат став працювати з перебоями внаслідок
неокресленості або неузгодженості функцій Вер-
ховної Ради як представника законодавчої влади і
Президента як представника виконавчої влади

Конституційна неокресленість повноважень
призводила до постійного «перетягування ковдри» у
взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою
владами Прагнучи керувати країною за допомогою
указів, Л Кравчук заснував у лютому 1992 р Дер-
жавну думу України 3 документа, яким окреслю-
валися її повноваження, випливало, що цей орган
повинен виконувати консультативні функції при
Президенті

Поява Державної думи недвозначно свідчила
про намір Л Кравчука не обмежуватися сферою ви-
конавчої влади, а взяти на себе частину повнова-
жень Верховної Ради Певна лопка у цьому була
законодавча діяльність парламенту не встигала за
життям Народні депутати витрачали багато часу на
розв'язання поточних питань управління державою

373

Історія У краї ни

як на колективних засадах, тобто через розгляд
справ у Верховній Раді, так і на індивідуальній ос-
нові (лобістська діяльність у межах власного вибор-
чого округу або «за інтересами»)

Через 9 місяців виявилося, що Державна дума
була мертвонародженою ідеєю Президент змуше-
ний був розпустити іі, наразившись на жорстку
опозицію парламенту Більш актуальним для нього
було зміцнення виконавської вертикалі влади

В березні 1992 р з подання Л Кравчка Верхов-
на Рада прийняла закон про запровадження посади
представника Президента Законом встановлюва-
лося, що представник Президента є найвищою по-
садовою особою виконавської влади — главою
місцевої адміністрації в областях, районах і містах
центрального підпорядковування — Києві та Се-
вастополі Вказувалося, що він забезпечує ре-
алізацію законів та розпоряджень законодавчої і
виконавчої влади, контролює діяльність місцевого
та регіонального самоврядування, а також
підприємств, організацій та установ, незалежно від
їх підпорядкування і форм власності Разом з цим
представник Президента не мав повноважень ска-
совувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть
якщо вони суперечили закону Він міг тільки призу-
пинити їх дію на час розгляду конфліктної ситуації
в судовому порядку Наявність контрольних
функцій не давала йому права розв'язувати питан-
ня, що входили до компетенції місцевих рад

Інститут представників Президента певною
мірою зміцнив виконавську вертикаль влади Разом
з тим взаємовідносини між представниками Прези-
дента і головами обласних та районних рад залиша-
лися неокресленими Під час внесення змін і допов-
нень до закону про представників Президента у бе-
резні 1993 р Верховна Рада проголосила, що голо-
ви обласних та районних рад залишаються найви-
щими посадовими особами в своїх регіонах Подан-
ня Л Кравчука про те, що ними мають стати пред-
ставники Президента, не було взяте до уваги

Невизначеними залишалися також взаємо-
відносини найвищих посадових осіб всередині вико-
навської гілки влади, передусім Президента і
прем'єр-міністра Безсумнівною була лише підпо-
рядкованість останнього Президенту

У квітні 1991 р хвиля страйкових виступів, у
яких активну роль відігравали студенти, змусила
В Масола подати у відставку Після його відставки
уряд дістав назву Кабінету міністрів, яка підкрес-
лювала його підпорядкованість Президенту На
чолі було поставлено першого заступника Масола

В Фокіна Впродовж 17 місяців кабінет Фокіна
піддавався майже безперервній критиці з боку
партій, профспілок та інших громадських ор-
ганізацій, оскільки економічне становище невпинно
погіршувалося

Верховна Рада в жовтні 1992 р затвердила го-
ловою уряду народного депутата України Л Кучму
Останній очолював одне з найбільших у світі
підприємств по виготовленню ракет стратегічного
значення в Дніпропетровську

Для Президента Л Кучма виявився не таким
поступливим підлеглим, як В Фокін До того ж но-
вому прем'єр-міністру довелось працювати в еко-
номічній ситуації, що значно погіршилася Весною
1993 р він зробив спробу підпорядкувати собі
представників Президента в областях шляхом вве-
дення їх до складу Кабінету міністрів, але не
домігся відповідної санкції з боку Верховної Ради
Натомість Л Кравчук запропонував парламенту,
щоб Президент узяв на себе безпосереднє
керівництво урядом і дістав право приймати укази з
неврегульованих законодавством економічних пи-
тань на час до прийняття парламентом відповідного
закону

Верховна Рада не підтримала Л Кравчука Не
погодилася вона й на відставку Л Кучми, яку ос-
танній запропонував після висунутих Президентом
пропозицій Разом з тим Л Кучма дістав повнова-
ження видавати декрети, які заповнювали законо-
давчий вакуум або навіть могли змінювати в певних
межах існуючі закони
^ У червні 1993 р Л Кравчук підписав указ про
створення надзвичайного комітету всередині
Кабінету міністрів з питань оперативного упра-
вління народним господарством У функції коміте-
ту, який мав очолити Л Кучма, входили розробка й
реалізація заходів щодо стримування інфляції,
стабілізації виробництва і соціального захисту насе-
лення Структура виконавської влади за цим ука-
зом підлягала істотному перерозподіленню Однак
прем'єр-міністр, з яким вся ця програма дій не була
погоджена, відмовився очолити надзвичайний
комітет Президент змушений був через два дні
відкликати указ Майже одночасно він піддав до-
корінному скороченню штат своєї адміністрації і
ліквідував у ній комісії та ради, що дублювали
відповідні структури Кабінету міністрів

А втім, Кучма і Кравчук так і не змогли знайти
спільної мови Після ряду наполегливих прохань
Верховна Рада України дозволила голові уряду піти
у відставку

374

Утвердження незалежної України

Отже, навіть окремі політичні діячі за відсут-
ності законів, що визначали б коло компетенції по-
садових осіб, не завжди могли домовитися між со-
бою Що ж до діяльності парламенту або колектив-
них органів влади на місцях, то робота їх час від ча-
су заходила в глухий кут з інших причин, а саме
впливу на політичних діячів стереотипів і традицій
тоталітарного минулого Вони не вміли вслухатися в
аргументацію опонентів, не могли знаходити баланс
інтересів й усвідомлено залишати за противником
певні позиції, тобто йти на компроміс, не мали
досвіду політичної боротьби парламентського типу
Нарешті, в них відчувався брак професіоналізму,
завжди властивий для новостворюваної політичної
еліти раніше пригноблених націй

Складність політичного становища України обу-
J мовлювала також відсутність масових політичних
партій Нові парти не могли розраховувати на ши-
роке поповнення внаслідок відсутності в суспільстві
традицій багатопартійного життя КПРС була не
г політичною партією, а державним утворенням Од-
нак недовіру до неї маси перенесли на новостворю-
вані партії Тому більш-менш масовими ор-
ганізаціями залишалися через різні причини тільки
соціалісти та комуністи, з одного боку, і нацюналь-
но-демократичні сили — з другого Соціалісти та
комуністи поповнювали свої лави за рахунок людей
переважно старшого покоління які звикли перебу-
вати в державній парти і не сприймали змін у
суспільстві Народний рух України, коли він висту-
пав не як партія, а у вигляді слабо оформленого гро-
мадсько-політичного об'єднання, увібрав у свої ла-
ви сотні тисяч людей Вони бажали в його ор-
ганізаціях активно сприяти зламу тоталітарного ла-
ду й державотворчій роботі

На III з'їзді (Всеукраїнських зборах) Народно-
го руху в лютому—березні 1992 р метою дальшої
діяльності було визначено утвердження незалеж-
ності України і розбудова правової демократичної
держави У прийнятих документах проголошувало-
ся, що Рух виступатиме за консолідацію всіх
суспільних сил, які підтримують державотворчий
процес, сприятиме діям Президента і забезпеченню
ефективного функціонування системи влади, але
перебуватиме у конституційній опозиції до вико-
навчих структур З'їзд обрав трьох співголів НРУ
— І Драча, М Гориня і В Чорновола

Після з'їзду в таборі націонал-демократів став-
ся розкол Значна їх частина вирішила, що із здо-
буттям незалежності треба зміцнювати державність
і відмовитися від опозиційності Вони почали зай-

мати відповідальні посади в президентських струк-
турах, міністерствах, посольствах Ті, хто згурту-
вався навколо В Чорновола, продовжували бороть-
бу з властями

Рух організував кампанії протестів проти діяль-
ності урядів В Масола та В Фокіна і добився їх
відставки Центральний провід Руху у жовтні 1992
р заявив, що ставлення до уряду Л Кучми залежа-
тиме від ефективності реформаторської діяльності
останнього До складу кабінету Кучми увійшов ряд
пов'язаних з Рухом діячів Зокрема, І Юхновський ,
зайняв посаду першого віце-прем'єра, а М Жу- j
линський і В Пинзеник стали віце-прем'єрами ,

На IV з'їзді в грудні 1992 р перетворення Ру-
ху в політичну партію завершилося Помилково пе-
ребільшуючи вплив своєї парти на маси, її лідер
В Чорновіл став вимагати розпуску Верховної Ра-
ди і проведення нових виборів на багатопартійнш
основі Однак розпочата ним кампанія збирання
підписів для проведення референдуму щодо достро-
кового розпуску парламенту зазнала невдачі Вес-
ною 1993 р від Руху відкололася окрема ор-
ганізація — Всенародний рух України на чолі з
Л Скорик і М Поровським Чисельність первин-
них організацій парти почала скорочуватися, вплив
її на маси послабився

КГІРС, що існувала в республіці як комуністич-
на партія України, після заборони відродилася у І
формі кількох опозиційних партій Вони швидко j
пройшли період становлення й активно включилися \
в боротьбу за маси, тобто за місця у Верховній Раді \
та в місцевих радах Катастрофічна ситуація в на-
родному господарстві скоротила кількість
прибічників незалежності України й обмежила
вплив нацюнально-демократичних партій На-
томість серед населення зросла підтримка партій
комуністичного спрямування Не маючи програми
виходу з глибокої кризи, вони будували агітацію на
часто справедливій критиці властей, хоч і зловжи-
вали відірваними від реальності лозунгами соціаль-
ної справедливості Керівні й рядові члени цих
партій складалися, як правило, із членів
«зовнішньої КІ IPC»

Невелика частка номенклатури, в основному
старшого покоління, залишилася на старих позиціях
в ідеологи Не будучи в змозі поступитися принци-
пами, ортодокси поступилися керівними посадами
Відхід від влади відбувався здебільшого через ме-
ханізм голосування Ці люди звикли до призначень
за анкетними даними й не змогли витримати конку-
рентної боротьби на виборах

375

Історія У краї ни

Деякі представники компартійної номенклату-
ри, користуючись своїм впливом у господарських
структурах, започаткували невеликий ще прошарок
банкірів, президентів фінансових фондів, біржо-
виків, власників підприємств і торговельних фірм.

Основна частина номенклатури, що знаходи-
лась між дсома крайніми групами, утворила т.зв.
«партію влади». Це люди, основною професійною
ознакою яких є причетність до влади,— спеціалісти
різних галузей економіки та культури з досвідом
організаційної роботи.

Як зазначалося, за останні роки горбачовської
перебудови партійні функціонери активно пересіда-
ли в керівні крісла радянських структур. Це вдава-
лося тільки тим, хто спромігся пройти крізь сито
вільних виборів. Своєрідна «чистка виборами» оз-
доровила номенклатуру й підготувала її до активної
діяльності в пострадянських умовах. Конкурентів
на владу у неї практично не виявилося. Адже дер-
жавна партія десятками років була єдиною владною
структурою і відбирала собі за допомогою добре
поставленої системи підготовки кадрів найбільш
здібних людей з усіх прошарків суспільства.

Деідеологізованим компартійним прагматикам
вдавалося контролювати і навіть до певної міри на-
правляти суспільно-політичні процеси в Україні, що
розгорнулися після путчу консерваторів у ЦК
КПРС. Коли державна партія втратила здатність
бути носієм диктатури, «передавальний пас» у ви-
гляді «зовнішньої КПРС» став анахронізмом. Тому
прагматики з легким серцем погодилися на заборо-
ну КПРС. Коли Народний рух за широкої
суспільної підтримки висунув гасло незалежності
України, вони теж не заперечили проти ліквідації
Радянського Союзу. Самостійність піднесла статус
української політичної еліти й вперше відкрила пе-
ред нею міжнародні горизонти.

Не маючи справжніх конкурентів, «партія вла-
ди» зустрілася все-таки з викликом людей, які
вперше виринули на поверхню політичного життя у
мітинговій обстановці початку 90-х pp. За допомо-
гою антикомуністичних гасел, підкріплених істо-
ричними свідченнями про жахіття сталінщини, ці
люди спробували скинути компартійних
функціонерів, щоб зайняти їх місця. Однак дема-
гогія, як правило, не спрацьовувала. По-перше,
надто низькою виявилася підготовка багатьох
політиків нової хвилі. По-друге, «партія влади», бу-
дучи організаційно не оформленим, але замкненим
кланом, не заперечувала проти включення до своїх
лав професійно придатних мітингових політиків.

У сформованій після березня 1990 р. Верховній
Раді «партія влади» зайняла переважну більшість
місць. Представники її були, в основному, без-
партійними. Спочатку ця безпартійність ком-
партійних функціонерів являла собою наслідок за-
борони КПРС. З часом в їх середовищі, як і в
суспільстві у цілому, стали виявлятися різні точки
зору на перспективи розвитку країни. Однак
«партія влади» воліла залишатися безпартійною.
Належність до будь-якої партії звужувала поле ма-
невру. До того ж популярність політичних партій
була низькою.

При всій різниці поглядів окремих членів «партії
влади на майбутнє існувала спільна для всієї кор-
порації риса: обережність у підході до реформ. За
існуючого стану, який характеризувався кризою,
що поглиблювалася, ці люди вже мали владу і
вплив. З кризи треба було виходити — на це погод-
жувалися всі, — але так, щоб не втратити влади.

Представники колишньої компартійної номенк-
латури у парламенті легко погодилися з ідеєю за-
провадження інституту президентства. Та коли
Л.Кравчук почав наповнювати президентську вла-
ду реальним змістом, вони поставилися до цього
здебільшого негативно. Зокрема, одна з найчи-
сельніших у „партії влади“ груп, що представляла
радянські структури, зайняла непримиренну по-
зицію у питанні про передачу виконавських
функцій від виконкомів рад до президентської вер-
тикалі.

Протистояння Президента і Верховної Ради на
фоні всеохоплюючої кризи закінчилося рішенням
обох сторін достроково припинити повноваження і
звернутися до виборців з проханням підтвердити
мандати. У березні і квітні 1994 р. відбулися за ма-
жоритарним законом з системою абсолютної
більшості вибори до Верховної Ради. Вони вперше
проводилися на багатопартійній основі. У виборах
взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули
право бути представленими у парламенті.

Виборці по-різному реагували на бездіяльність
владних структур перед обличчям кризи. По-пер-
ше, переважна більшість народних депутатів попе-
реднього складу, яка балотувалася на новий строк
(138 з 188), не була обрана. По-друге, багато ви-
борців залишилося вдома, демонструючи своїм аб-
сентеїзмом недовіру до будь-якої влади. Було за-
повнено тільки 338 депутатських місць із 450. Ще
56 депутатів з явилося після нових турів голосуван-
ня влітку і восени. По-третє, партії здебільшого не
набували довіри виборців, і після трьох турів голо-

376

Утвердження незалежної України

ЛД.Кучма — Президент України

сування у парламент пройшло 212 позапартійних
депутатів проти 182 за партійними списками. Депу-
татські фракції чисельністю понад 10 чол. дістали
тільки 4 партії: комуністів (90), Народний рух
(22), Селянська партія (21) і соціалісти (15). У
грудні 1994 р. парламент погодився з пропозицією
Центральної виборчої комісії припинити виборчий
марафон і відкласти призначення виборів у 44 ок-
ругах, де вони тричі визнавалися такими, що не
відбулися через неявку виборців або депутата не бу-
ло обрано.

26 червня 1994 р. відбулися вибори Президен-
та України. За кількістю поданих голосів претен-
денти розподілилися в такому порядку: Л.Кравчук,
Л.Кучма, О.Мороз, В.Лановий, В.Бабич,
І.Плющ, П.Таланчук. Другий тур виборів, де бало-
тувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу
Л. Кучмі.

Серед п'яти партій, які здобули найбільшу кіль-
кість мандатів, три належать до лівих: Кому-
ністична — 25 відсотків від загальної кількості
обраних, Селянська — 5,3 і Соціалістична —
4,1 відсотка. Решта — Народний рух України
(5,9 відсотка) та Українська республіканська

партія (2,4 відсотка) належать до правого флангу
політичного спектру. З обраних на той час депу-
татів 168 мандатів, або 49,7 відсотка отримали по-
запартійні кандидати.

Завдяки кількісній перевазі у парламенті лівим
партіям вдалося висунути своїх представників на
ключові посади: лідерів Соціалістичної партії, партії
О.О.Мороза та Селянської — О.М.Ткаченка бу-
ло обрано відповідно Головою Верховної Ради та
його першим заступником. Члени цих партій очоли-
ли також значну кількість постійних комісій.

Прем'єр-міністром незадовго до президентсь-
ких виборів знову став В.Масол. 19 липня Л.Куч-
I ма, О.Мороз і В.Масол опублікували спільну зая-
ву, в якій проголосили про готовність дотримувати-
ся діючої конституції і змінювати її положення
тільки за доброї волі всіх сторін. Отже, представ-
ники законодавчої і виконавчої гілок влади зо-
бов'язалися розв'язати ключове питання про межі
своїх повноважень шляхом консенсусу.

Депутати від партій, які отримали найбільшу

І кількість мандатів — КПУ, СПУ та НРУ — ство-
рили у 1994 році свої фракції.

За три роки після виборів ситуація в парламенті
відчутно змінилася. Внаслідок довиборів кількість
обраних депутатів збільшилась до 415. Істотні ко-
рективи внесла і поява нових партій, а також
: внутрішні політичні незгоди і тертя. Зокрема, знач-
но послабилися позиції Селянської партії — її де-
; путати змушені були об'єднатися в одну фракцію з
представниками Соціалістичної партії України
(АПУ), яка створила свою фракцію в парламенті,
і На вересень 1997 р. у Верховній Раді були
і представлені 22 політичні партії, діяло 10 депу-
татських угрупувань: 3 фракції (Комуністичної
партії України, об'єднана Соціалістичної та Се-
лянської партій України, Народного руху України)
та 7 депутатських груп.

Станом на початок березня 1997 р. в Україні бу-
ло зареєстровано 41 політичну партію загальною
чисельністю 350—400 тис. осіб. Приблизно поло-
вина з них здійснювала регулярну роботу на загаль-
нодержавному рівні, решта виявляла епізодичну ак-
тивність, або, залишаючись формально зареєстро-
ваними, практично не діяли.

З розгортанням підготовки до парламентських
виборів 1998 року активізувалася діяльність
і політичних партій у напрямку створення передви-
борних коаліцій та блоків, поширення впливу на
і профспілки, національно-культурні товариства та
і інші громадські об'єднання, релігійні конфесії. Зок-

377

рема, були утворені політичні об'єднання „Рух за
народ, за Україну“ (НРУ, громадські організації),
»Національний фронт" (Українська республікансь-
ка партія, Українська консервативна республікансь-
ка партія, Українська національна консервативна
партія, Державна самостійність України) «Вперед
Україно'» (Християнсько-демократична партія
В Стретовича, депутатська група «Реформи», інші
структури), формувалися політичні об'єднання
Соціалістичної та Селянської партій, «Трудова
Україна» та інші Крім того, створювалися не-
партійні структури у регіонах — громадські
об'єднання, фонди — для забезпечення виборної
кампанії

Водночас у Верховній Раді загострилися дис-
кусії навколо закону про вибори Основним їх пре-
дметом було визначення системи виборів — мажо-
ритарної чи змішаної пропорційно-мажоритарної
Полярність поглядів політичних партій не дала змо-
ги досягти консенсусу в цьому питанні, і закон не
було прийнято до парламентських канікул 1997 ро-
ку

Економічний стан
держави

очинаючи пропагандистську кампанію за
незалежність, активісти Народного руху
. розклеювали статистичні таблиці про ду-

шове виробництво головних видів промислової про-
дукції в Україні Таблиці були переконливими За
десятиріччя перебування у складі єдиного загально-
союзного народногосподарського комплексу рес-
публіка досягла істотних результатів у розвиткові
економіки

Однак за вражаючими показниками випуску
промислової продукції приховувалася зовсім непри-
ваблива картина По-перше радянська проми-
словість, у т ч українська, орієнтувалася не на по-
треби людини, а на випуск продукції, прямо або по-
середньо пов'язаної з військово-промисловим ком-
плексом Структурна перебудова такої промисло-
вості пов'язана з витратами величезних коштів уп-
родовж багатьох років По-друге, т зв «базові га-
лузі» української промисловості (передусім, вугле-
видобуток і металурпя) давно вже не користували-
ся підвищеною увагою Держплану СРСР У роз-
виткові нових потужностей перевага надавалася
іншим регіонам, з більш сприятливими техніко-еко-
номічними показниками виробництва Зокрема, об-
межувалися капіталовкладення в економіку Донба-

Історія У краї ни

су, натомість прискорено розвивалася добувна й об-
робна промисловість Кузбасу

Галузі промисловості з обмеженим рівнем
капіталовкладень у створення нових потужностей
катастрофічно швидко старіли Справа в тому, що
існуючі потужності в радянській промисловості де-
сятиріччями майже не оновлювалися за рахунок
амортизації, тобто коштів, що входили у
собівартість продукції, а не в національний доход
Частка амортизації, що призначалася для цілей
оновлення (реновація), вилучалася в бюджет, а
потім використовувалася для фінансування нового
будівництва, найчастіше — в інших галузях і на
інших територіях Така практика була можливою
тільки в командній економіці На перший погляд,
додаткове (понад фонд нагромадження у
національному доході) фінансування капіталовкла-
день у галузі, що вважалися пріоритетними, спри-
ятливо позначалося на промисловості Однак така
практика знекровлювала галузі, що недоодержува-
ли створювані в них амортизаційні кошти і разом з
тим не мали достатньої кількості асигнувань на но-
ве будівництво В Україні до них належали не
тільки галузі паливно-металурпйного комплексу,
але й легка та харчова промисловість На багатьох
підприємствах використовувалася техніка 20-х рр ,
постійно відроджувана методами капітальних ре-
монтів Це призводило до випуску продукції низь-
кої якості, перевитрат сировини, матеріалів і пали-
ва, погіршення екологічної обстановки

Дер^кплан СРСР створював підприємства «під
себе» Йому було зручно мати справу з гігантськи-
ми підприємствами монопольного типу, продукція
яких задовольняла потреби цілого регіону або всієї
країни Створена в радянські часи промисловість
загальносоюзного підпорядкування була цілісним
самодостатнім організмом і аніскільки не залежала
у фінансовому або техніко-економічному відно-
шенні від території, на якій розміщувалася

Загальносоюзним міністерствам було підпоряд-
ковано понад 2 тис найбільших підприємств Ук-
раїни Після розвалу СРСР вони буквально завис-
ли у повітрі Певний час ще підтримувалися старі
виробничі зв'язки, хоча відразу почалися утруднен-
ня з фінансуванням Гостріше стали відчуватися пе-
ребої з матеріально-технічним постачанням

Промисловість України виробляла не більше
20% кінцевого продукту Основна частина іі товар-
ної продукції являла собою напівфабрикати або
комплектуючі вироби, призначені для продовження
виробничого процесу в інших республіках Вихід з

378

Утвердження незалежної України

налагодженої системи господарських зв'язків
ініціювала не Росія, яка була зацікавлена утримати
їх хоча б з політичних міркувань Він підштовхнув-
ся прагненням українського керівнищва утвердити
незалежність своєї держави переорієнтацією еко-
номіки на Захід Але господарству України така
стратегічна лінія дорого обійшлася По-перше, про-
дукції українських підприємств на Заході ніхто не
чекав, бо за світовими стандартами вона була
неконкурентоспроможною По-друге, припинення
або скорочення традиційних зв'язків залишило
сотні підприємств без споживача, а відповідно —
без фінансування

Економіка України традиційно залежала від до-
нецького вугілля Після того як вугілля стало
витіснятися більш дешевими видами палива, виник-
ла залежність від нафти і газу Власних родовищ
нафти в Україні завжди було мало, а поклади шебе-
линського газу швидко вичерпалися Впродовж ос-
танніх ЗО років нафта і газ у великій кількості над-
ходили з інших регіонів СРСР Нафтогазове пали-
во реалізувалося за цінами, які в десятки разів по-
ступалися світовим Командна економіка радянсь-
кого типу могла собі дозволити такі диспропорції,
але платила за це майже повною відсутністю енер-
гозберігаючих технологій

З початком інтеграції колишніх союзних рес-
публік у світове господарство став неминучим про-
цес ліквідації цінових диспропорцій Найбільш вра-
жаючий розрив із світовими цінами спостерігався
якраз у паливному комплексі Наслідком цього бу-
ло спотворення статистичної картини виробництва
національного доходу в міжреспубліканському
розрізі Після того як Україна стала платити Роси і
Туркменистану реальну ціну за нафту і газ, питома
вага витрат на енергоносії у продукції, яку вона ви-
робляла, стрімко піднялася Це означало підвищен-
ня сукупних витрат виробництва і відповідне змен-
шення маси валового внутрішнього продукту

Добиватися за цих умов економи палива запро-
вадженням енергозберігаючих технологій було не-
можливо Адже з падінням національного доходу
здобуття коштів на відповідні капіталовкладення
стало нерозв'язною проблемою 3 іншого боку,
відсутність економічних реформ зводила нанівець
можливість користуватися зарубіжними інве-
стиціями Замінити куповане в Роси і Туркмени-
стані паливо вітчизняним теж бу \о неможливо По-
перше устаткування підприємств давно вже при-
стосували для споживання нафти й газу замість
вугілля По-друге, вуглевидобуток в Україні не зро-

став, а скорочувався з 165 млн т в 1990 р до 70
млн т у 1996 р По-третє, після чорнобильської ка-
тастрофи були переглянуті в бік істотного скорочен-
ня всі плани використання енергії атома В резуль-
таті сукупної ди цих факторів недостача енерго-
носіїв стала найвужчим місцем української еко-
номіки Вона великою мірою поглибила кризовий
спад виробництва, властивий для всіх пострадянсь-
ких держав у добу трансформації економіки з ко-
мандної в ринкову

Ця трансформація відбувалася по-різному в Ук-
раїні та Роси Остання виявилася в значно кращих
стартових умовах По-перше, вона менше постраж-
дала від розриву зв'язків, утворених за десятиріччя
існування єдиного народно-господарського ком-
плексу СРСР, тому що мала переважну більшість
підприємств із замкнутими в межах власних кор-
донів циклами виробництва По-друге, в неї був
стартовий капітал для реформ у вигляді «валютних»
природних багатств — нафти, газу, золота, алмазів
тощо. По-третє, Росія успадкувала від СРСР кад-
ровий та інституцюнальний потенціал для реформ,
якого в Україні на час здобуття незалежності не
існувало У нас доводилося на порожньому місці
створювати такі інституції, як Національний банк,
посольства та консульства експортно-імпортні ор-
ганізації тощо Нарешті, останньою за переліком,
але не за значенням була наявність у Роси і
відсутність в Україні політичної волі для реформу-
вання економіки Росія була «підведена» до реформ
найгострішим продовольчим становищем у своїх
промислових регіонах

Стратегія реформ у Роси (т зв «гайдаро-
номіка „) виходила з монетаристської теорії
Відповідно до рекомендацій міжнародних еко-
номічних організацій входження в ринок відбувало-
ся шляхом відмови від директивного втручання в
народногосподарські процеси Вважалося, що утво-
рюваний ринок сам регулюватиме попит і пропону-
вання товарів, курси валют, величину заробітної
плати тощо Такий курс у цілому правильний, але
його проведення вимагало знання законів ринкової
економіки, обережності й поетапності у запровад-
женні монетаристських методів, наявності твердої
виконавчої влади, спроможної своєчасно здійсню-
вати соціальний захист найменш захищених кате-
горій населення

Російські реформатори в урядах Є Гайдара і
В Чорномирдіна діяли методами проб і помилок
Але вони все-таки діяли, наполегливо просуваю-
чись до ринку Натомість українська політична

379

Історія України

еліта витрачала час на дебати про те, куди йти до
капіталізму чи до соціалізму3 Відмова від нав'яза-
ного комуністичною доктриною штучного поділу
світу на суспільно-економічні формації відбувалася
(якщо взагалі відбувалася) надто болісно й
уповільнено Формування твердої виконавчої влади
затяглося, і тому державні органи виявилися не-
спроможними активно впливати на економічну си-
туацію

Ринкові реформи в Україні все-таки почалися,
але не з волі Гі керівництва, а за “законом сполуч-
них посудин» Надто тісно пов язане з російською
економікою, іі господарство змушене було плента-
тися в фарватері курсу, що прокладався за межами
кордонів нової держави Це був найгірший з усіх
можливих варіант трансформації командної еко-
номіки в ринкову Власне, Україна не здійснювала
справжніх реформ, а пристосовувала свою цілком
залежну від державного бюджету економіку до
ринкового господарств інших країн

Росія почала ринкові реформи з лібералізації цін
на початку 1992 р Внаслідок цього ціни на газ в
Україні за 1992 р зросли в 100 разів, а на нафту —
в 300 разів Зростання цін на енергоносії почало
розкручувати спіраль інфляції Падіння виробниц-
тва й стрімке зростання собівартості продукції різко
знизили бюджетні надходження від промисловості
Водночас витрати бюджету невпинно підвищували-
ся Дефіцит покривався випуском незабезпечених
продукцією паперових грошей Інфляція поступово
перейшла в гіперінфляцію За 1992 P гроші
знецінилися в 21 раз, а за 1993 р, — у 103 рази Та-
ких масштабів інфляції не спостерігалося в цей час
у жодній країні світу

В 1994 р Національний банк України розпочав
жорстку дефляційну політику і в липні добився най-
нижчого (2,1%) рівня інфляції за попередніх три
роки Але монетарні обмеження не підкріплювали-
ся зниженням бюджетних витрат Короткочасне
приборкання інфляції досягалося утворенням за-
боргованості у виплаті заробітної плати, пенсій та
інших соціальних видатків і зростанням креди-
торської та дебіторської заборгованості в народно-
му господарстві

Такі самі явища спостерігалися і в Роси, але в
значно менших масштабах Б Єльцин у березні
1994 р назвав кризу неплатежів явищем, що загро-
жувало національній безпеці В українській еко-
номіці нагромадився потужний інфляційний по-
тенціал, що поставив суспільство наприкінці 1994
р перед новим витком гіперінфляції

Інфляція практично припинила процеси нагро-
мадження в галузях народного господарства Це
означало, що розпочався фізичний розпад продук-
тивних сил Руйнувався науково-технічний по-
тенціал Питома вага асигнувань на науку в бюд-
жеті скоротилася у 1990—1994 рр вчетверо, а чи-
сельність науковців у Народному господарстві —
втричі Сотні спеціалістів вищої кваліфікації з уста-
нов Національної академії наук та університетів
виїхали за кордон на тимчасову або постійну робо-
ту

Запроваджені з 1992 р купони багаторазового
використання розглядалися як попередники пов-
ноцінної національної валюти — гривні Перехід на
купони було здійснено за півроку В середині 1992
р Україна вийшла з рубльової зони

Гривню передбачалося ввести ще в 1992 р Але
ситуація в економіці, що невпинно погіршувалася,
зробила це неможливим Курс купоно-карбованця
швидко падав У листопаді 1994 р в обігу з'явила-
ся 500-тисячна купюра, але ії реальна вартість не
перевищувала й чотирьох доларів

В умовах інфляції такого масштабу відбулася
обвальна бартеризація зовнішньої торгівлі Екс-
портні поставки за бартером здійснювалися, як
правило, за зниженими цінами, а імпортні — за за-
вищеними Заборгованість України іншим країнам
на середину 1994 р склала близько 7 млрд до-
ларів Найбільше боргів припадало на частку Роси
і Туркменистану за поставку енергоносіїв

Намагаючись перешкодити знеціненню купоно-
карбованця, уряд повернувся до випробуваних ме-
тодів директивного господарювання Було запро-
ваджено фіксований курс купонів по відношенню
до долара і рубля Але це призвело тільки до зро-
стання оборотів «тіньової економіки», колосального
посилення корупції в державному апараті, величез-
них перевитрат виробників під час експорту про-
дукції і зовсім неймовірної втечі капіталів за кор-
дон За різними оцінками, наприкінці 1994 р у
розпорядженні вітчизняних власників на території
України зберігалося від 2 до 4 млрд, а поза ії межа-
ми — від 10 до 20 млрд доларів США Цей
відплив валюти остаточно знекровив українську
економіку

Щоб скоротити емісію незабезпечених товар-
ною масою грошей, уряд почав збільшувати питому
вагу податків з прибутку Врешті-решт в Україні
було встановлено найвищу в світі ставку прибутко-
вого податку з громадян — 90% Але це призводи-
ло або до гіпертрофованого зростання «тіньової

380

Утвердження незалежної України

економіки », або дальшого згортання виробничої та
комерційної діяльності Такою була ціна відмови від
ринкових реформ в умовах розкладу командної еко-
номіки

Небажання впливових представників «парти
влади йти шляхом реформ призводило до прогре-
суючого колапсу народного господарства Експерти
Міжнародного фінансового фонду засвідчили, що
економічна ситуація в Україні 1994 р стала гіршою,
ніж у будь-якій країні, за винятком воюючих

Світова класифікація відносила Україну до
лідерів за темпами спаду виробництва Лише у
1994 р його обсяг у промисловості скоротився май-
же на 28 відсотків, сільському господарстві — на
17, валовий внутрішній продукт — на 23 відсотки
Дефіцит державного бюджету у кілька разів пе-
ревищував критичну величину Практично весь він
фінансувався за рахунок грошової емісії

Економіка перебувала у стані глибокої гіпер-
інфляції, яка дедалі розкручувалася, поглинаючи
все — доходи населення і бюджету, основні фонди
й обігові кошти підприємств та організацій

Рівень інфляції у 1994 р сягнув 10 тисяч 200
відсотків, тобто зріс у 102 рази І це за умови, що
близько 70 відсотків цін були державно-регульова-
ними і діяв механізм фіксованого валютного курсу
Майже два роки Україна не обслуговувала свої
зовнішні борги на це просто не було коштів

Криза ставила під сумнів державну неза-
лежність Зубожілі люди у відчаї все частіше поча-
ли питати себе якщо керманичі держави неспро-
можні забезпечити життєдіяльність суспільства, то
чи не краще було 6 відродити Радянський Союз-1
Поширилася легенда про те, що причиною розпаду
СРСР була „біловезька змова“ Б Єльцина,
Л Кравчука і С Шушкевича Під час виборного
марафону 1994 р немало кандидатів у депутати
Верховної Ради пропонували найпростіший спосіб
розв'язання проблеми енергоносіїв — приєднання
до Роси

Такі настрої в суспільстві стривожили „партію
влади“ Для багатьох іі представників національні
інтереси вийшли на перший план порівняно з кор-
поративними Врешті-решт втрата державності
дошкульно вдаряла по корпоративних інтересах, бо
перетворювала „партію влади“ в те, чим вона вже
була до 1991 р — виконавця рішень, що приймали-
ся за межами України

Тому проголошена новообраним Президентом
Л Кучмою у жовтні 1994 р стратегія економічних
перетворень була в принципі схвалена Верховною

Радою Не змінюючи радикально складу Кабінету
міністрів, Президент залучив нових людей, здатних
здійснювати реформи, і розпочав їх з основного —
лібералізації цін та валютного курсу

Деякі депутати Верховної Ради висловили не-
згоду з президентським курсом Натомість пропо-
нувалося встановити державний контроль за
зовнішньою торгівлею та валютним курсом

У запропонованих заходах не було нічого ново-
го Адже восени 1994 р уряд уже розпочав згор-
тання ринкової лібералізації, запровадженої раніше
під впливом російських реформ Тоді закрилися
торги міжбанківської валютної біржі, було введено
нереально низький фіксований курс і відповідно
ліцензування експорту багатьох товарів Та адмі-
ністративне втручання в макроекономічні процеси
призвело до дальшого поглиблення кризи Як уже
вказувалося, різко зросла інфляція, збільшилося
від ємне сальдо платіжного балансу, економічна ак-
тивність стала в небезпечно великих масштабах пе-
реміщуватися з легальної сфери у нелегальну По-
силення властивого командній економіці директив-
ного начала призвело до зворотного результату по-
слаблення реального впливу держави на розвиток
народногосподарських процесів, нарощування об-
сягів неврахованого виробництва та позабан-
ківського грошового обігу, масового приховування,
у тому числі за кордоном, прибутків від реалізації
продукції та невиплат податків Блокування реформ
вело у безвихідь Саме такий висновок й було зроб-
лено у доповіді „Шляхом радикальних економіч-
них реформ“, представленої Л Кучмою у Верховну
Раду

Одночасно з першими заходами щодо еко-
номічної лібералізації Президент зробив ефективні
кроки для поліпшення політичних відносин з двома
головними партнерами України на світовій арені —
Росією і США

У відносинах з Росією важливо було^відновити
втрачені за 3 роки економічні зв'язки Йшлось не
про механічне відтворення зв язків, властивих для
загальносоюзного народногосподарського ком-
плексу Це було б і неможливо, тому що більше не
існувало колишньої неринкової Роси Малось на
увазі не одержання пільг і привілеїв в обмін на по-
ступки, що означали б ущемлення державного су-
веренітету А можливості для взаємовигідного еко-
номічного партнерства на рівноправній основі між
Росією та Україною винятково великі їх не можна
не використовувати, особливо в тяжкий для обох
країн період переходу до ринкової економіки

381

Історія У краї ни

У взаємодії з Верховною Радою Л Кучма опе-
ративно розв'язав проблему приєднання України до
Договору про нерозповсюдження ядерних оз-
броєнь, яка істотно затьмарювала відносини з
США Під час його візиту до Вашингтона були ук-
ладені нові угоди про надання американської допо-
моги Україні у здійсненні економічних реформ Се-
ред країн, що одержують допомогу від США, Ук-
раїна вийшла на четверте місце в світі після Ізраїлю,
Єгипту та Роси

За три роки після проголошення, курсу на ради-
кальні реформи в українській економіці намітилися
певні позитивні зрушення, значною мірою вдалося
вийти з практично некерованого економічного што-
пора В основному було завершено етап грошової
стабілізації Здійснено лібералізацію цін, валютно-
го курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, малу при-
ватизацію, роздержавлення земель Запроваджено
систему неемісійного, ринкового обслуговування
бюджетного дефіциту Усунуто таке потворне по-
родження адміністративної системи, як тотальний
товарний дефіцит

Українська гривня стала однією з високо-
стабільних грошових одиниць У 1997 р середнь-
омісячна інфляція не перевищувала одного відсотка
Облікова ставка Нацбанку складала 21 відсоток
проти 300 в жовтні 1994 р

Експорт українських товарів та послуг зріс на
20,8 відсотка Це один з найвищих показників се-
ред країн Центральної та Східної Європи

З жовтня 1994 р по квітень 1997 р заробітна
плата зросла у валютному еквіваленті більш як у 4
рази — з 22 доларів США до 90

Однак економічну кризу подолати не вдалося
Уряд у різних складах виявився неспроможним за-
безпечити адекватне управління економічними про-
цесами, був мало ініціативним Останній період йо-
го діяльності сприяв тінізацп української економіки,
відлякував зовнішніх інвесторів Законотворча
діяльність парламенту була надто політизована Це
зумовило прямі економічні втрати для держави,
створило несприятливий економічний режим у
країні Багато часу і енергії втрачено на безплідну,
виснажливу боротьбу всередині самої влади

Припустився помилок у кадрових питаннях
Президент України Як наслідок, кожен рік позна-
чався зміною уряду Зокрема, у червні 1995 р го-
ловою уряду був призначений Є Марчук, у травні
1996 р його замінив П Лазаренко, у червні 1997 р
Кабінет Міністрів очолив В Пустовойтенко

Тому, набуті позитивні результати не набули

стійкого характеру, не забезпечили загальноеко-
номічне оздоровлення Усе це гостро поставило зав-
дання адаптації стратеги 1994 року до сучасних
умов, доповнення п програмою антикризових дій

Основні її напрямки були визначені у доповіді
Президента України з нагоди першої річниці Кон-
ституції

Вузлові конструкції антикризової програми

такі

Перше Принципові заходи до лібералізації
економічного режиму в Україні

Друге Суттєве прискорення приватизаційного
процесу

Третє Здійснення комплексу заходів з ле-
галізації тіньової економіки І насамперед за раху-
нок лібералізації податкової політики та оптимізаци
загального економічного режиму

Четверте Істотна активізація інвестиційного
процесу Підприємства, які мають стратегічне зна-
чення, буде перетворено в акціонерні товариства

П'яте „Економізація“ зовнішньої політики Ук-
раїни Зокрема, отримання максимального еко-
номічного ефекту від принципових змін в політич-
них стосунках з Росією

Товарооборот з цією країною 1996 р дорівню-
вав 17 млрд $ 3 Німеччиною, яка посідає друге
місце серед наших партнерів, цей показник складає
1,4 млрд $

Але вже в першому кварталі 1997 р товарообіг
з Росією скоротився на 20% проти аналопчного
періоду попереднього року

Шосте Зміна ситуації у сільському госпо-
дарстві За оцінками експертів, у 1996 р наші се-
ляни за кожну тонну пшениці отримали на 60 $
менше, ніж в інших країнах Причина — надто ви-
сокі видатки на первинну переробку і збут Загаль-
на сума втраченої виручки — приблизно 1 млрд $
Сьоме Виведення на пріоритетний рівень еко-
номічної політики соціальної сфери

На рік проголошується мораторій на підвищен-
ня цін в житлово-комунальній сфері Саму кому-
нальну інфраструктуру буде демонополізовано

Призупиняється дія урядової постанови про
відключення газу та електроенергії індивідуальним
користувачам, які мають заборгованість

Пропонуються надзвичайні заходи для погаше-
ння заборгованості по заробітній платі, включаючи
майнову відповідальність керівників підприємств,
що заборгували своїм робітникам, примусовий аук-
ціонний продаж ліквідних ресурсів таких під-
приємств з виплатою виручених коштів людям

382

Утвердження незалежної України

31998 р передбачалося запровадження систе-
ми страхування депозитних вкладів населення, га-
рантувати захист доходів населення від інфляції у
випадках, якщо вона перевищить 5 відсотків на
місяць, розпочати пенсійну реформу, приступити до
структурного реформування системи заробітної
плати

У зв'язку із загостренням проблеми безробіття
надалі кожен крок економічної політики повинен
оцінюватися під кутом зору зайнятості, створення
нових робочих місць та поліпшення умов праці На-
приклад, в Україні на середину 1997 р було лише
150 тис малих підприємств, тоді як, скажемо, в
Польщі — 2 млн Ці підприємства у нас забезпе-
чували зайнятість 5% населення В Роси — 20%
У країнах Західної Європи — 60-85%

Восьме Упорядкування економічного життя І
перш за все в енергетичному секторі За рівнем
ефективності використання енергоресурсів Україна
посідає одне з останніх місць у світі Наш показник
складає 400-500$ з однієї умовної тонни, а серед-
ньоєвропейський — біля 3000$

Маючи у 23 рази менший обсяг ВВП, ніж
Німеччина, в Україні газу споживається на душу
населення на 20% більше, ніж у цій країні

Щорічно в Україні просто витрачається
4-5 млрд мЗ газу А це майже швмільярда доларів
Під час транспортування втрачається шоста части-
на (ЗО млрд кВт-год ) виробленої протягом року
електроенергії При цьому в ряді обленерго витрати
на транспортування складають від 33 до 48%
В той час як середній рівень по Україні — 18%,
а в деяких регіонах — від 6 до 10%

Навіть стисла характеристика невідкладних
антикризових заходів, вказує на те, що у 1997—
1998 рр зробити справжній прорив на голов-
ному напрямі державного будівництва — економіч-
ному

Ця важка і копітка робота потребувала високої
відповідальності влади перед суспільством та людь-
ми, незалежного організаційного та правового за-
безпечення

Враховуючи начальну необхідність набуття вла-
дою єдності та взаєморозуміння в період здійснен-
ня цих антикризових заходів, Президент України
запропонував утворити Вищу економічну Раду у
складі Голови та керівників ключових економічних
комітетів Верховної Ради, глави Уряду, віце-
прем'єр-міністрів, колишніх прем'єр-міністрів Ук-
раїни, інших посадових осіб

7 липня 1997 р Президент України підписав

указ „Про Вищу економічну Раду Президента Ук-
раїни“ у складі 30 осіб

На неї покладались завдання розробленя про-
позицій та проектів рішень щодо стратеги і тактики
економічної реформи, здійснення моніторингу ходу
економічної реформи, аналізу та прогнозу еко-
номічної ситуації в державі, координація заходів
органів державної влади та громадських організацій
щодо здійснення економічної реформи

Того ж дня було прийнято указ „Про державну
комісію з проведення в Україні адміністративної ре-
форми для вироблення їі концепції, визначення ор-
ганізаційно-правових засад, стратеги і тактики її
проведення, розроблення конкретних механізмів і
строків впровадження адміністративної реформи,
підготовки пропозицій щодо

структури органів виконавчої влади з поступо-
вим переходом від галузевого до функціонального
принципу побудови міністерств, інших центральних
органів виконавчої влади, що має призвести до
спрощення і підвищення ефективності управління,
скорочення непотрібних ланок управління, запро-
вадження дійової системи державного контролю,
перебудови державної фінансової системи, структу-
ри, функцій і методів діяльності місцевих органів
виконавчої влади, дерегуляцп та спрощення систе-
ми управлінських послуг, які надаються на різних
рівнях виконавчої влади фізичним та юридичним
особам, удосконалення законодавчої бази
адміністративних правовідносин, економічних засад
діяльності органів державної влади, впровадження
дійових адміністративних процедур, запроваджен-
ня в Україні раціонального адміністративно-
територіального поділу, реформування системи
підготовки та перепідготовки управлінських кадрів,
експертна оцінка концепцій і проектів нормативно-
правових актів, спрямованих на створення правової
бази адміністративної реформи, аналіз діяльності
органів виконавчої влади та органів місцевого само-
врядування для здійснення адміністративної рефор-
ми та надання допомоги в п проведенні, розгляд
пропозицій і програм наукового, матеріально-
технічного, кадрового та фінансового забезпечення
адміністративної реформи

Першого Президента України Л М Кравчука
було призначено Головою Комісії

Водночас Президент України висловив го-
товність розглянути пропозиції ряду фракцій та ок-
ремих народних депутатів щодо продовження
терміну повноважень Верховної Ради на один рік
За однієї умови цей час має бути використано не

383

Історія У краї ни

для політичних розборок, а для прийняття найбільш
невідкладних законодавчих актів, насамперед в
економічній сфері, на розвиток конституційних по-
ложень, що зобов'язувалися зробити парламен-
тарії

Такий крок був продиктований тим, що з набли-
женням парламентських виборів, які мають відбу-
тися в березні 1998 р, у Верховній Раді почали на-
ростати передвиборні пристрасті, замішані на
політичному протистоянні і популізмі, що серйозно
дестабілізувало становище в державі й суспільстві,
паралізовувало роботу з подолання кризи в еко-
номіці Саме через це бюджет на 1997 р було
прийнято через півроку

Не потребує доказів і те, що наше законодавст-
во схоже на клаптикову ковдру з великими дірками
А новий депутатський корпус, судячи з попереднь-
ого досвіду, може увійти у робочий ритм через рік
після початку своєї діяльності

Ця ініціатива Президента України неоднознач-
но сприйнята у середовищі політичних партій та в
депутатському корпусі, але була одностайно підтри-
мана на низових рівнях влади, що показали госпо-
дарські активи, які пройшли в усіх областях, містах
Києві та Севастополі, Автономній Республіці
Крим у липні 1997 р

Аграрна проблема

^ країна небезпідставно вважалася житницею
Радянського Союзу Чудові природні умови і
ч/ набуті впродовж десятків поколінь досвід
господарювання на землі гарантували досягнення
високого рівня виробництва продуктів харчування
та сільськогосподарської сировини

Однак, маючи найвищий серед європейських
країн показник землезабезпеченості (0,65 га орної
землі в розрахунку на душу населення) Україна не
могла йти у будь-яке порівняння з ними щодо по-
стачання населення продовольством Перевага у
цьому відношенні над промисловими регіонами
СРСР ще не свідчила про благополучний стан
справ в іі сільському господарстві 3481 тис кол-
госпників 11172 тис працівників радгоспів та інших
сільськогосподарських підприємств у 1990 р явно
не справлялися з постачанням міст продуктами хар-
чування, тоді як значно менша по відношенню до
всього населення кількість працюючих на землі у
високорозвинутих країнах забезпечувала будь-який
попит

У чому тут справа3 Вичерпну відповідь на таке

питання завжди давали колгоспні базари Селяни,
коли працювали на величезних земельних масивах
колгоспів і радгоспів, використовуючи при цьому
машинну техніку, не могли нагодувати місто Ці ж
самі селяни, працюючи без машин у вільний від ос-
новної роботи час на кількох сотках присадибної
землі, були спроможними заповнити базари всім,
чого потребував споживач Відповідь полягала в то-
му, що земля повинна мати господаря, а не пра-
цюючого з-під палки найманця

Розуміння того, що колгоспно-радгоспний лад
не має майбутнього, прийшло до багатьох пред-
ставників української політичної еліти досить рано
У прийнятому в 1990 р Земельному кодексі
УРСР вже закладалися, хоч у декларативній
формі, основні положення реформи аграрних відно-
син, включаючи визнання права приватної влас-
ності на землю Щоб наповнити ці положення ре-
альним змістом, треба було створювати законодав-
чу та нормативну базу

Починаючи з березня 1991 р земля оголошува-
лася об'єктом реформи Здійснення іі покладалося
на місцеві ради народних депутатів і Раду міністрів
УРСР Однак концептуально суть земельної ре-
форми не була вироблена Органи влади продовжу-
вали лише декларувати наміри

В жовтні 1991 р уряд В Фокіна запропонував
Верховній Раді план перетворень, розроблений під
впливом концепції російських реформ На його ос-
нові було прийнято концепцію роздержавлення І
приватизації підприємств, землі та житлового фон-
ду Передбачалося, що за 1992 р колгоспи мають
бути перетворені в асоціації або господарські това-
риства При цьому забезпечувалося право кожного
колгоспника на вихід з колгоспу і створення власно-
го приватного господарства

Виходячи з цієї концепції, Верховна Рада поча-
ла розробку пакета законодавчих актів У грудні
1991 р було прийнято закон “Про селянське (фер-
мерське) господарство» Передбачалося утворення
спеціального земельного фонду шляхом вилучення
частини земель, що перебували у користуванні кол-
госпів та радгоспів Фонд призначався для надання
ділянок усім громадянам, які виявляли бажання ор-
ганізувати фермерське господарство

В січні 1992 р парламент України прийняв за-
кон «Про форми власності на землю» Проголошу-
валося, що можуть існувати, поряд з державною,
колективна і приватна форма власності на землі,
причому всі вони є рівноправними Таким чином,
законодавче спростовувався один з найголовніших

384

Утвердження незалежної України

постулатів комуністичної доктрини — про не-
обхідність націоналізації всієї землі і перетворення
її на суспільну власність

Щоправда, в законі залишалася нерозв'язаною
теза про колективну власність на землю Такої фор-
ми власності людство поза межами СРСР не зна-
ло Було ясно, що Верховна Рада мала на меті на-
дання права власності на землю колгоспам Проте
не зрозуміло, як колгоспи і колгоспники могли б ре-
алізувати це право власності чи кожний колгосп-
ник з власної волі, чи прийняттям рішень на загаль-
них зборах колгоспу більшістю голосів, чи делегу-
ванням цього права правлінню колгоспу або його
голові Колективна форма власності була абст-
ракцією з міфічного арсеналу політичної економи
соціалізму, так само як і категорія суспільної влас-
ності

Зміст закону «Про форми власності на землю»
переконливо засвідчував, що українські законо-
давці не вийшли з-під впливу ідеологічних стерео-
типів і не могли надати реальним майновим відноси-
нам у суспільстві юридично грамотну форму

Законотворча діяльність Верховної Ради
свідчила про відсутність у неї концепції реформи аг-
рарних відносин Парламент обмежувався найп-
ростішим прийняттям декларацій у формі законо-
давчих актів У березні 1992 р було прийнято два
документи протилежного змісту постанову «Про
прискорення земельної реформи та приватизацію
землі і закон „Про колективне сільськогоспо-
дарське підприємство“ Перший з них з'явився ПІД
тиском реформаторів, стурбованих пробуксовуван-
ням земельної реформи В ньому переглядалися де-
які норми Земельного кодексу 1990 р, що гальму-
вали організацію фермерських господарств Другий
було прийнято під впливом депутатів-аграрпв,
зацікавлених у збереженні існуючого становища

Керівники України не шкодували слів, шоб
відцуратися колгоспно-радгоспного ладу На прес-
конференції з нагоди річниці проголошення неза-
лежності Л Кравчук сказав, що колгосп — це не
кооперативне господарство, а щось таке, що важко
навіть збагнути У виступі перед працівниками аг-
ропромислового комплексу Київщини у травні 1993
р голова Верховної Ради 1 Плющ заявив „У нас
нема підстав хвалитися існуючим способом вироб-
ництва, відстоювати його Можливо б, він проісну-
вав ще п'ять, десять чи двадцять років, але все од-
но люди дійшли б до його реформування“

Та це були тільки слова Колгоспи і радгоспи за-
лишалися єдино важливим у сільському госпо-

дарстві елементом економічної структури Торувала
собі дорогу тільки но0а термінологія, створюючи
оманливе враження здійснюваних реформ

Рішення ВерховноїРади ПР° перетворення у
1992 р колгоспів в асоуіац» або господарські това-
риства не було реалізСваке повністю За цей рік
паювання або акцюнув^ння провели близько 4 тис
колгоспів На початок 1995 р статус змінився у 8,8
тис колгоспів (94% загальної кількості) 3 них

паювання майна здійсняй 8,3 тис господарств На

їх базі виникло 6,5 тис колективних підприємств з
правом власності їх члеИ'в на частку майна (паю), а
також 1,2 тис селянські* спілок і кооперативів, 175
акціонерних товариств

Паювання або акцк? нУБання майна колгоспів і
радгоспів майже не зачіЯало основного виробничих
відносин між державою та сільськогосподарськими
підприємствами і виробничих відносин всередині
останніх Справа в tW. з паювання або
акцюнування виключалзся земля — основний засіб
виробництва

Фермерське господарство розвивалося
уповільнено „Партія влади“ в своїй обласній та
районній ланках здббільшого гальмувала процес
виділення фермерам земельних Ділянок і відмовля-
лася надавати їм реальну допомогу Серед самих се-
лян не виявилося багато бажаючих стати фермера-
ми Вони призвичаїлися Д°виконання обмежених
трудових операцій на осї10в1 поділу праці, і багать-
ом було б непросто взят^ся за весь цикл сільсько-
господарських робіт КР'М того, демографічна
структура сільського нас'елеі, ня характеризувалася
переважанням людей ст»РШ0Г0 В1КУ Такі люди не-
безпідставно розглядали колгосп, в якому було про-
ведене все трудове житт^> як Підприємство, покли-
кане матеріально допомог™ 1М У пенсійному віці
Нарешті, організація прі«атиого господарства ви-
магала відповідної маши^но' техніки, яка ще не ви-
роблялася промисловість0 Через це на початок
1993р в Україні налічувалосятільки 14,6тис, а
1997р — 35тис ферме рських господарств

За останні роки обсяг виробництва у сільському
юсподарстві невпинно уменшувався Продукція
колгоспів обходилася суспільству все дорожче За
1990—1995 роки ціни товари для сільського
господарства зросли у 20? тисячі разів, тоді як ціни
на сільськогосподарську продукцію — у 34 тисячі
разів Таке 6-ти кратне порушення цінового пари-
тету призвело до повного фінансового знекровлен-
ня сільськогосподарських підприємств Розпочали-
ся руйнівні процеси

385

Історія У краї ни

Досить сказати, що навіть у 1996 р обсяги ви-
робництва валової продукції сільського господарст-
ва скоротилися на 8,8% Було вироблено 24,5 млн
тонн зерна, що склало лише 63,8% від середнь-
орічного виробництва за попередні п'ять років Ви-
робництво м'яса зменшилося на 9, молока — на 8,
яєць — на 7%

Саме життя поставило гостру вимогу прискоре-
ного здійснення аграрної реформи Тому у пред-
ставленій парламенту програмі радикальних ре-
форм Л Кучма приділив особливу увагу не-
обхідності зміни всього комплексу соціально-еко-
номічних відносин, які формувалися на селі впро-
довж десятиліть

Найважливішою ланкою перебудови виробни-
чих відносин в аграрній сфері є земельна реформа
Президент заявив народним депутатам „Нам
потрібна глибоко продумана, соціально і економічно
виважена, активно підтримана всіма гілками влади,
політичними партіями та рухами державна політи-
ка, спрямована на енергійне утвердження достатньо
широкого простору приватної власності на землю
Приватна в\асність на землю має стати доміную-
чою базою аграрних перетворень Такою є принци-
пова позиція Президента України в цьому ключо-
вому питанні аграрної політики, яка неухильно про-
водитиметься в життя очолюваною ним виконавчою
владою“

Рішучість у виразах в цій заяві була не випадко-
вою Блок лівих партій у парламенті категорично
заперечував необхідність приватизації землі Не
випадково Концепція аграрної політики України
знаходиться у Верховній Раді у стадії проекту з

1994 р

В листопаді 1994 р Л Кучма видав указ „Про
невідкладні заходи щодо прискорення земельної ре-
форми у сфері сільськогосподарського виробниц-
тва“ В ньому передбачалося розв'язання трьох ос-
нг> ІНИХ проблем земельної реформи привати-
зації, оцінки і ринку землі Ключовою є проблема
приватизації

В указі використовується поняття ко\ективноі
власності на землю колгоспів і радгоспів Але воно
розуміється як проміжний стан у становленні при-
ватної власності, як роздержавлення землі Після
роздержавлення стає можливим паювання Забез-
печується пріоритет права окремого власника на
продаж свого земельного паю над правом колекти-
ву Селянин сам може вирішити, чи залишити зе-
мельний пай у колективному підприємстві або
акціонерному товаристві на умовах оренди, чи за-

снувати приватне сімейне господарство фермерсь-
кого типу

В указі розмежовуються форми власності і фор-
ми господарювання на землі Приватизація землі за
цих умов не означає скасування колективних форм
господарювання, проти чого протестували ліві
партії Колгоспи можуть існувати, але це залежить
тепер виключно від бажання та самовизначення
кожного персонально селянина-власника Цим ре-
ально забезпечується право кожного власника зе-
мельного паю вирішувати, як йому господарювати
— у колективі або самостійно Така норма
відповідає критеріям демократичного суспільства

Роздержавлення та паювання землі покла-
дається на кадри керівників і спеціалістів госпо-
дарств Тим самим проблема їх протистояння зе-
мельній реформі в значній мірі знімається Маючи
великі майнові паї, ця категорія найбільш впливових
у сільській місцевості працівників є економічно
зацікавленою в здійсненні реформ

Протягом 1996 року було фактично завершено
перший етап земельної реформи — роздержавлен-
ня землі та її передачу у власність юридичних осіб
На 1 січня 1997 р документи про землю отримали
майже всі колективні господарства

Розпочато реалізацію завдань другого етапу ре-
форми — формування реального власника землі,
передачі землі безпосередньо тим, хто її обробляє
За 1996 р у 46% сільськогосподарських підпри-
ємств громадянам було видано сертифікати на пра-
во володіння земельними паями їх отримало близь-
ко 1,5 млн чоловік Крім цього, громадянами Ук-
раїни приватизовано 48% земельних ділянок, нада-
них їм для ведення особистих підсобних госпо-
дарств, сформовано 6,2 млн га земель запасу, на
яких створюються селянсько-фермерські господар-
ства

У 1996 р в індивідуально-приватному секторі,
у користуванні якого знаходиться майже 16%
землі, було вироблено, за активного сприяння з бо-
ку колективних господарств, майже 50% валової
продукції рослинництва і 56% — тваринництва

Таким чином, є підстави для висновку, що в Ук-
раїні вирішено одне з ключових завдань земельної
реформи — роздержавлення землі і подолання на
цій основі монополізму держави на володіння нею
Це перший і досить відчутний крок до основної ме-
ти реформи — передачі землі тим, хто й обробляє,
і формування у перспективі ринку землі, перетво-
рення й у товар

Найголовнішим завданнями в АПК на 1997 р

386

Утвердження незалежної України

залишалося подолання спаду виробництва сільсь-
когосподарської продукції, забезпечення стабільно-
го постачання населення продовольством, здійснен-
ня конкретних заходів для оздоровлення фінансово-
економічного стану сільських товаровиробників

До них відносилося також завершення паюван-
ня земель та реформування на цій основі радгоспів і
міжгоспів їх у свою чергу вимагало відпрацьову-
вання законодавчої бази для забезпечення вільного
вибору товаровиробниками форм господарювання,
надання особливої уваги створенню конкурентос-
проможних господарських структур, заснованих на
приватній власності на землю і майно

У 1997 тривала робота над створенням інтегро-
ваних структур з виробництва, переробки, зберіган-
ня і реалізації сільськогосподарської продукції че-
рез фірмову торпвлю Досвід діяльності таких фор-
мувань свідчить, що тут створюються сприятливі
умови для узгодження економічних інтересів різних
господарських суб'єктів, посилюється зацікав-
леність та відповідальність партнерів за кінцеві ре-
зультати роботи

Для забезпечення технологічних параметрів
розвитку сільського господарства було поставлено
завдання оптимізувати структру сільськогоспо-
дарських угідь та здійснити перехід від затратного
господарювання до ресурсо- та енергозберігаючого,
поліпшувати співвідношення площ ріллі та природ-
них угідь, розширювати застосування ґрунтозахис-
них систем у землеробстві, збільшувати внесення
органічних та мінеральних добрив і застосування
засобів захисту рослин, удосконалювати структуру
посівів сільськогосподарських культур, поліпшува-
ти систему насінництва

Пріоритетними напрямами в діяльності сільсь-
когосподарських органів було визначено орієнтацію
товаровиробників на збільшення виробництва про-
довольчого зерна, особливо пшениці, цукру, оли та
кормів При цьому досвід засвідчував, що вирощу-
вання картоплі, плодів, ягід та овочів необхідно зо-
середжувати у приватному секторі, а зерна і
технічних культур — у колективних господарствах
При цьому приватному сектору необхідно і надалі
надавати допомогу в обробітку землі, забезпеченні
насінням, добривами, засобами захисту рослин та
тварин

Начальний характер мають заходи щодо
поліпшення генетичного потенціалу у тваринництві,
створення масивів високопродуктивного маточного
поголів'я молочної та м'ясної худоби

Важливим завданням залишається поліпшення

матеріально-технічної бази агропромислового ви-
робництва За рахунок використання іноземних
кредитних ліній, налагодження власного виробниц-
тва сільськогосподарської техніки та обладнання,
збільшення обсяпв реалізації техніки з погашенням
платежів у кредит, розширення мережі машинно-
технологічних станцій, регіональних прокатних
пунктів

Найболючіша проблема на селі — фінансово-
інвестиційне забезпечення аграрних перетворень

У Посланні Президента до Верховної Ради Ук-
раїни „Про внутрішнє і зовнішнє становище Ук-
раїни у 1996 р “, зокрема, зазначається, що у найб-
лижчі роки передбачається посилення державної
підтримки вітчизняного агропромислового вироб-
ництва Вона здійснюватиметься у таких напрямах

а) бюджетна підтримка виробництва продукції
тваринництва, племінної, ветеринарної та іхтіо-
логічної справи, меліорації і охорони земель,
лісовідновлення, охорони і захисту лісів та водних
ресурсів, насінництва, закладання багаторічних
плодово-япдних насаджень і виноградників, науко-
вих досліджень, підготовки кадрів, соціальної сфе-
ри на селі,

б) спрямування іноземних кредитів та міжна-
родної технічної допомоги у галузі, пов язані зі
структурною перебудовою АПК сільськогоспо-
дарське машинобудування, агросервіс, рибопроми-
слове суднобудування, переробну, харчову, комбі-
кормову та мікробіологічну промисловість,

в) використання позики Світового банку на ре-
структуризацію галузей сільського господарства,
розвиток насіннищва, проведення земельної рефор-
ми, нарощування потужностей виробництва про-
дуктів дитячого харчування, модернізацію і рекон-
струкцію заводів з виготовлення ветеринарних
біопрепаратів, переоснащення підприємств пере-
робної промисловості, розбудову і сервісне забезпе-
чення фермерських господарств,

г) перегляд митних тарифів на імпорт окремих
видів сільськогосподарської продукції, продоволь-
чих товарів, техніки та сировини для виробництва
мінеральних добрив і пестицидів, для стимулюван-
ня поставок сировини і матеріально-технічних ре-
сурсів критичного імпорту знижуватимуться ставки
ввізного мита,

д) проведення цінової політики, спрямованої на
досягнення паритетності товарообміну між сільсь-
ким господарством та іншими галузями національ-
ної економіки, здійснення вільного ціноутворення
в поєднанні з державним регулюванням цін на

387

нізм економічного стимулювання суб'єктів земле-
користування за діяльність, пов'язану з охороною
земель та встановлення плати за погіршення приро-
дних властивостей угідь, опрацьовані нормативні
документи по організації та проведенню земельних
аукціонів в населених пунктах, здійснено грошову
оцінку земель сільськогосподарського призначення
З переходом до платного характеру використан-
ня землі різко зросла роль земельнооцінюючої
діяльності в населених пунктах, де плата за землю є
важливою прибутковою частиною місцевого бюд-
жету

Це зумовлює необхідність прискорення гро-
шової оцінки земель несільськогосподарського при-
значення, зокрема, населених пунктів Нова Кон-
ституція України дала відповідь на ряд питань, що
були до цього дискусійними Зняте питання щодо
правомірності приватної власності, купівлі-продажу
землі тощо

Виникли можливості для формування в аграрній
сфері нового земельного ладу, який базується на
приватній формі власності на землю та інше майно і
персональній відповідальності за результати праці

Нові господарські структури ринкового типу,
які будуть створюватись на базі розпайованих не-
державних сільськогосподарських підприємств,
повинні формуватись із максимально можливим
збереженням крупного товарного сільськогоспо-
дарського виробництва, ефективного використання
існуючої виробничої інфраструктури

Саме в процесі реструктуризації закладаються
основи майбутнього земельного ладу в товарному
сільськогосподарському виробництві, територіаль-
на база його конкурентноспроможності і ефектив-
ності

Зміни

у культурному житті

' період Радянської влади культура як система
загальнолюдських цінностей, духовних і ма-
теріальних досягнень кожного народу зазна-

ла значних деформацій і втрат Однобокий підхід до
культурнотворчого процесу суттєво збіднив сферу
культурного життя, залишивши за його рамками
все, що не вкладалося в догми класової, а згодом
партійно-номенклатурної ідеологи Вкрай негатив-
но позначився на стані культури залишковий прин-
цип Гі фінансування В результаті, за даними
ЮНЕСКО, СРСР за інтелектуально-моральним
рівнем посів у середині 80-х рр 57 місце в СВІТІ

Історія У краї ни

продукцію підприємств-МОНОПОЛІСТІВ

Залишається актуальною проблема фінансуван-
ня робіт по захисту земель, підвищенню їх родю-
чості Якщо не вживати радикальних заходів, то
втрати, яких зараз зазнає Україна, стануть катаст-
рофічними Деградація сільськогосподарських
угідь — справа не лише останнього періоду Вона
розпочалася разом з колективізацією й продов-
жується вже багато десятиріч

Для успішного розвитку завдань агропромисло-
вого виробництва особливо важливим є активне ос-
воєння галуззю загалом і кожним підприємством
зокрема ринкових методів господарської діяльності,
прискорене інтегрування у ринкове середовище, яке
вже фактично сформувалося в національній еко-
номіці Першочергової уваги в цьому контексті по-
требує запровадження ефективної системи
банківського кредитування села з урахуванням се-
зонних витрат і нормативних запасів матеріально-
технічних ресурсів в агропромисловому вироб-
ництві

Серед інших проблем агропромислового ком-
плексу, які потребують вирішення, — збереження
та розвиток соціальної інфраструктури сільських
населених пунктів, активізація роботи щодо підго-
товки і перепідготовки кадрів для АПК Потрібно
здійснити глибокі зміни у структурі фахової підго-
товки кадрів в аграрних закладах освіти, удоскона-
лення їх мережі, введення нових спеціальностей,
зорієнтованйх на ринкову економіку, запроваджен-
ня контрактної форми навчання, нових механізмів
фінансування закладів освіти

Складність земельної реформи потребує по-
етапної реалізації комплексу правових, еко-
номічних, технічних і організаційних заходів з ура-
хуванням особливостей перехідного періоду до рин-
ку, які полягають у паралельному функціонуванні
існуючих і нових господарських формувань

Як перехідний місток до ринку землі слугує
Указ Президента України від 23 квітня 1997 р
»Про оренду землі" У суспільстві, де значна части-
на людей не готова за короткий проміжок часу
пройти психологічну відстань від державної, колек-
тивної до приватної власності на землю, реалізація
цього Указу дозволяє всім формам власності і гос-
подарювання шляхом здорової конкуренції на прак-
тиці довести переваги приватного способу вироб-
ництва

Розпочалося запровадження економічних ме-
тодів регулювання земельних відносин введено
плату за землекористування розробляється меха-

388

Утвердження незалежної України

В складних умовах перебувала і перебуває
освіта Незважаючи на неодноразові спроби рефор-
мувати систему освіти, її стан не тільки не
поліпшився, а й погіршився Проекти освітніх ре-
форм 1984 та 1987—1988 рр були розроблені
КПРС, яка, крім великої кількості гарних слів у
цих документах, нічого не зробила для поліпшення
стану освіти Навпаки, в цей час продовжував діяти
залишковий принцип фінансування освіти, бюро-
кратичні перепони все ще сковували її демократи-
зацію На початку 90-х рр СРСР посідав за
рівнем освіти 28 місце

У 1991 р Верховна Рада України прийняла за-
кон «Про освіту», що визначив школу як основу ду-
ховного та соціально-економічного розвитку дер-
жави і передбачив кардинальні зміни в її роботі
Ного реалізація тісно пов'язана із зміцненням ма-
теріально-технічної бази освіти, урізноманітненням
форм шкільної освіти впровадженням у навчання
новітніх досягнень науки

Одним із найважливіших завдань школи є за-
безпечення виконання «Закону про мови в Ук-
раїнській РСР», прийнятого 1989 р Відтоді в рес-
публіці відкрито чи поновлено сотні шкіл з ук-
раїнською мовою навчання, організовано тисячі ук-
раїномовних класів у школах з російською мовою
навчання Освітня система стає більш гнучкою та
різноманітною З'явилась велика кількість ліцеїв,
коледжів гімназій Ці заклади значно урізно-
манітнили навчальний процес, сприяють поглибле-
ному розвитку здібностей в учнів і студентів Зроб-
лені помітні кроки в справі гуманізації освіти Знач-
но більше уваги приділяється вивченню української
історії, релігії, народознавства, перші зрушення є у
викладанні інших суспільних наук Кабінетом
міністрів затверджена національна програма
«Освіта» («Україна — XXI століття»), метою якої
є піднесення вітчизняної освіти до світового рівня
Програмою передбачена реконструкція існуючої
системи освіти з урахуванням політичних, еко-
номічних і духовних змін у суспільстві, створення
гнучкої системи підвищення кваліфікації і пе-
репідготовки всього без виключення населення 1
створення навчальних закладів майбутнього
університетських комплексів, профільних академій,
регіональних університетів, мережі коледжів,
ліцеїв, гімназій, шкіл і т ін

Зроблені перші суттєві кроки щодо перебудови
вищої і середньої спеціальної освіти 3 метою
тіснішого зв'язку з середньою освітою були ЗЛИТІ
Міністерство народної освіти та Міністерство ви-

щої і середньої спеціальної освіти в одне —
Міністерство освіти України Скорочуються мас-
штаби підготовки спеціалістів через заочну та
вечірню форми навчання Реорганізовується вся
структура вищої і середньої спеціальної освіти з ме-
тою наближення її до нинішньої практики
суспільного життя Здійснюється перехід на три-
ступеневу підготовку — бакалавр, спеціаліст,
магістр Поряд з державними створюються нав-
чальні заклади, які базуються на інших формах
власності Вузи стають більш автономними у своїй
діяльності

В останні роки зроблені такі важливі кроки у
сфері освіти, як відновлення діяльності Києво-Мо-
гилянської академії, відкриття в Києві Національ-
ної академії управління, Академії фінансистів у До-
нецьку, ряду нових університетів В республіці роз-
горнулася робота по акредитації вузів, переходу їх
на українську мову викладання Однак проблемою
проблем залишається фінансування І на сьогодні
видатки на підготовку одного спеціаліста у вузах
розвинутих країн у 5—6 разів більші, ніж в Україні

Провідним науковим центром залишається
Академія наук України, проголошена 1994 р
національною Однак і в ній нагромадилися
серйозні проблеми Орієнтація на прикладні роз-
робки супроводжувалася падінням престижності
фундаментальних досліджень При цьому понад
90% нових технологічних розробок не впровад-
жується у виробництво Серйозною вадою у сфері
науки в Україні є її поділ на академічну, вузівську та
галузеву Низький рівень фінансування створює ве-
ликі труднощі і в достатньому матеріально-
технічному та кадровому забезпеченні науки Ок-
ремі інститути втратили за останні роки 50—60%
свого кадрового складу

Загальна чисельність наукових кадрів у рес-
публіці на 1994 р становила близько 300 тис чол ,
що вдвічі більше, ніж у Франції 3 них понад 80
тис — доктори і кандидати наук Однак наукові
результати набагато нижчі, ніж у Західній Європі
та Америці Загалом же спостерігалося падіння
професіоналізму значної маси наукових спів-
робітників Давалися взнаки відсутність здорового
суперництва, творчих дискусій, чесного і відкрито-
го обміну думками, одностороння орієнтація ук-
раїнської науки на російську під вивіскою «всесо-
юзна» та ізоляція від європейської і світової науки
Погана технічна оснащеність наукових лабораторій,
різке зниження життєвого рівня і соціальна незахи-
щеність призвели до зростання виїзду багатьох вче-

389

Історія У краї ни

них за рубіж для роботи за контрактом на тривалий
час, а то й назовсім Щороку в результаті міграції
Україна втрачає близько 10 тис дипломованих
спеціалістів Особливо відчутні втрати серед гене-
тиків, фізиків-теоретиків, фізіологів, біохіміків
Зростає і внутрішній «відлив умів» Останнім ча-
сом понад 20% науковців перейшли до комерційних
структур

Такий стан у науці не дає надії на швидкий вихід
України з кризи, хоча немало вчених самовіддано
працюють в цьому напрямі Перебудовується робо-
та Академії наук, змінюються пріоритети^Зростає,
увага дофундаментальних досліджень Йде пере-
групування наукових сил Створено Міністерство
України у справах науки і технологій, діє Українська
наукова асоціація (УНА), покликана сприяти
відродженню української науки і виведенню іі на
світовий рівень Засновані Академія наук вищої
школи, Українська академія аграрних наук, Ака-
демія медичних наук, Академія мистецтв, Академія
правових наук, ряд інших галузевих академій Ви-
ник ряд дослідних інститутів та центрів як гро-
мадських об'єднань науківців, наукових товариств
Зокрема, у 1989 р відновило свою діяльність Нау-
кове товариство їм Т Шевченка

Тіснішає співробітнищво з українською діаспо-
рою, інтелектуальні зусилля якої тепер спрямовані
на становлення та утвердження незалежної Ук-
раїни Ряд відомих представників її включилися
безпосередньо у державне та культурне будівниц-
тво в Уіфаіні Це, зокрема, Б Гаврилишин, Б Крав-
ченко, И Пріцак, ТГунчак та ін На початку 1993
р повідомлено, що секретаріат Українського
вільного університету в Мюнхені підписав договір
про співпрацю, за яким Міністерство освіти Ук-
раїни визнає УВУ та його дипломи

Процеси оновлення широко охопили також ук-
раїнську літературу та мистецтво Письменство ос-
таточно звільнюється від комуністичної ідео-
логічної облуди Йде переоцінка суспільних ідеалів,
історичних явищ Центральне місце сьогодні нале-
жить публіцистиці, що пов'язано з високим рівнем
політизащі суспільних процесів Слід відзначити
наповнену високим громадянським змістом
творчість І Драча, Д Павличка, 1 Дзюби, РЛуб-
ківського, РІваничука, О Мусієнка, С Плачинди,
Ю Щербака та ін Широко розгорнув публікації з
призабутої спадщини академік М Жулинський

У 80-х — на початку 90-х рр до читача
прийшли із забуття твори М Грушевського, В Вин-
ниченка, М Куліша, М Хвильового, М Зерова,

О Олеся, Є Маланюка, Г Косинки, Є Плужника,
зачинателя нового напряму в монументальному жи-
вописі художника ГСиниці та ін Повернуто йому
твори В Стуса, І Світличного, Є Сверстюка, Ігоря і
Ірини Калинець, В Голобородька та ін, чия
діяльність у відстоюванні української культури та
мови за брежнєвських часів була розцінена як
націоналістична та антирадянська Повернувся на
рідну землю письменник і правозахисник М Руден-
ко Немало письменників включилися в політичне
життя і, ставши народними депутатами різних
рівнів, відстоюють свободу творчості, права Ук-
раїнської держави, Гі мови і культури «Материко-
ва' українська культура збагачується культурними
надбаннями українців всього світу В Україні
постійно розширюються можливості для ознайом-
лення із творчістю літераторів і митців української
діаспори — В Барки, УСамчука, І Багряного,
О Ольжича, О Теліги, Ю Липи, ОЛятуринської,
В Курилика, Г Крука, ГМазуренко, В Ткач,
М Бідняка, П Цимбалюка, В Цимбала.К Колоти-
ло, А Рудницького, І Соневицького В українську
культуру повернулося ім'я видатного танцівника,
хореографа, теоретика класичного балету С Лифа-
ря та багатьох інших митців

Культурний потенціал західної української діас-
пори органічно вплітається в культивовану народом
систему національних духовних цінностей і над-
бань Цей потенціал, створюваний десятиліттями,
досить високий У західному світі діє розгалужена
мережа українських новітніх наукових і культурних
закладів, мистецьких колективів, газет і журналів
Велика кількість їх створена завдяки щедрій добро-
творчій діяльності таких відомих наших земляків-
меценатів, як П Яцик, Е Гуцуляк, Ю Ємець з Ка-
нади, О Воскобійник, В Баранецький, А Лисий,
подружжя Н та І Даниленків із США, М Гоян
із Австралії та ін Нині меценатство знаходить своє
поширення і в Україні

Повертаються поступово в Україну культурні
цінності, які з тих або інших причин опинилися за
рубежем 3 цією метою створена і активно діє
Національна комісія Лише 1994 р іі зусиллями в
Україну повернута частина історико-культурних до-
кументів О Довженка, що знаходилися у Москві
Повернулася в Україну і колекція мистецьких
творів художника М Андрієнка Тепер уже на
рідній землі і архівні матеріали сучасного ук-
раїнського письменника В Барки (США) Отри-
мано також окремі праці української художниці з
Америки Л Морозової, вченого і дослідника

390

Утвердження незалежної України

В Сочинського Однак величезна кількість скарбів
української культури, національних святинь все ще
знаходиться за межами держави, передусім в Роси,
і їх повернення становить неабиякі труднощі

Суперечливі процеси спостерігаються у сфері
періодичної преси У 1994 р в Україні виходило
892 періодичних видання, що розповсюджувалися
на всій її території, і 2015 місцевих періодичних ви-
дань Однак їх тираж різко упав — за останній рік
у 8 разів

Обнадійливі зрушення стали помітними в те-
атрі, кінематографі, образотворчому мистецтві, му-
зиці У 1992 р утворено Всеукраїнську музичну
спілку, покликану сприяти розвитку музичної куль-
тури українського народу Нині в Україні діють 43
концертні організації, 139 художніх колективів За
останні п ять років у системі концертних ор-
ганізацій створено 29 нових музичних колективів
У 90-ті рр започатковано велику кількість фести-
валів та конкурсів — оперного мистецтва, органної
та фортепіанної музики, піаністів та скрипачів По-
пулярність здобули такі фестивалі як „Червона Ру-
та“, „Пісенний вернісаж“, „Зірки світового бале-
ту“, „Чумацький шлях“, „Всі ми діти твої, Україно“
та ін

Поступово відроджується українське кіно
Створюються україномовні фільми Розпочато
підготовку власних режисерів і сценаристів У кінці
80-х — на початку 90-х рр в республіці були ство-
рені фільми, які здобули міжнародне визнання Се-
ред них „Лебедине озеро Зона“ (С Параджанов,
Ю Іллєнко), Толод-33» (О Янчук, С Дяченко,
Л Танюк) Фільм «Лебедине озеро Зона» у 1990
р вперше в історії українського кіно одержав наго-
роди найпрестижншюго в світі кінофестивалю в
Каннах

Фільми, створені на державних та незалежних
кіностудіях України, беруть участь у кінофестива-
лях, реалізуються на внутрішніх та міжнародних
кіноринках Так, на кіноринку 46-го Берлінського
міжнародного кінофестивалю восени 1996 р було
представлено вісім фільмів, створених на ук-
раїнських студіях, в т ч «Фучжоу» М Іллєнка,
«Кисневий голод» А Дончика, «Останній бункер»
та «Геллі й Нок» В Іллєнка Однак на екранах Ук-
раїни сьогодні на 90% — американські картини,
українські фільми становлять 0,3% і займають во-
ни всього один відсоток кіновідеотелеекранного
часу

Протягом останніх років умови творчої свободи
значно розширили стильові і тематичні межі у теат-

ральному мистецтві Йшли інтенсивні пошуки най-
ефективніших організаційно-творчих і економічних
структур, утвердилася творча самостійність ху-
дожніх колективів Поряд із державними, з'явили-
ся в Україні і недержавні театри Незважаючи на
великі економічні труднощі, театр в Україні кори-
стується сьогодні великою популярністю у публіки
На приблизно 40 тис щорічних вистав буває май-
же 20 млн глядачів

Розвиток театрального мистецтва 90-х рр
пов язаний з новаторською діяльністю таких режи-
серів, як І Борис, РВіктюк, С Данченко, С Мой-
сеєв, В Петров, Б Шарварко та ін Світове виз-
нання і славу здобув своєю творчістю РВіктюк,
який спершу працював у Львові, а згодом — у
Москві За визнанням найавторитетніших діячів
театру та його дослідників, РВіктюк, як режисер-
новатор, по суті, визначає театральну естетику XX
ст

Характерною рисою українського образотвор-
чого мистецтва став вільний розвиток всіх стилів і
жанрів, широка популяризація його шляхом влаш-
тування всеукраїнських, обласних, групових та пер-
сональних виставок, активна діяльність десятків
новостворених галерей Протягом 1992—1996 рр
було організовано і проведено майже 170
стаціонарних і пересувних виставок В містах і селах
України протягом цього ж періоду спорудженно де-
сятки нових нам ятників, в тч ТШевченку в
Луцьку, Львові, Чернігові, Червонограді, Золото-
ноші, Б Хмельницькому в Черкасах, Суботові,
Кіровограді, княгині Ользі в Луцьку і князю Яро-
славу Мудрому в Києві та ін У 90-ті рр в Україні
з'явилося 26 нових історико-культурних заповід-
ників, шість з яких одержали статус національного

Попри всі труднощі відроджується в Україні
пісенна творчість, розвивається сучасна українська
пісня Плідно працюють композитори О Білаш,
І Карабиць, О Морозов, А Горчинський Публічна
репрезентація творчих пісенних набутків
здійснюється на таких фестивалях, як «Червона ру-
та», «Пісенний вернісаж» Нові пісні дарують гля-
дачам і слухачам О Білозір, М Гнатюк, П Дворсь-
кий, 1 Петриненко, А Матвієнко, І Білик, ТПо-
вамй, В 11 Іиортько, С Ротару, В Зшкевич, А Куд-
лай, В Білоножко, П Зібров та інші майстрі ест-
радного мистецтва

Відродження духовності українського ьароду
значною мірою пов'язане з відродженням рглігн і
церкви, збереженими ними загальнолюдськими
культурними та моральними цінностями На нових

391

Історія України

демократичних принципах розвиваються стосунки
між державою і релігійними конфесіями Відкрива-
ються нові церкви, збільшується кількість парафій
Проголошена Українська православна церква Ле-
галізована Українська греко-католицька церква
Навесні 1990 р в Україні відновилася заборонена в
30-х рр Українська автокефальна православна
церква Утворено нове об'єднання — Українська
автокефальна православна церква — Київський
патріархат Було легалізовано ряд інших релігійних
об'єднань, зокрема баптистів Відроджуються
національні свята та обряди

Значні зрушення помітні в культурному житті
національних меншин, що проживають в Україні
Розвивається система національних шкіл,
бібліотек, преси, наукових центрів, радіо і телеба-
чення, театрів, творчих колективів Налагод-
жується підготовка кадрів національної інтелігенції
Ініціатором багатьох заходів, спрямованих на ак-
тивний розвиток духовно-культурної сфери
етнічних груп виступають національно-культурні
товариства Нині в Україні їх нараховується 237, в
т ч 13 із всеукраїнським статусом

В умовах переходу до ринку розвиток мистецт-
ва стикається з рядом складних проблем і труд-
нощів 3 одного боку, загроза опинитися без за-
собів до існування, а з другого — небезпека то-
тальної комерціалізації Шлях до підвищення інте-
лектуального та духовного потенціалу українського
народу пролягає безпосередньо через посилення
уваги всього суспільства до освіти, науки і культу-
ри, утвердження справжньої демократи, яка гаран-
тує плюралізм, свободу творчості, захист інтелек-
туальної власності

Розбудова держави вимагає втілення в життя
концепції національної школи, забезпечення підго-
товки кадрів національної інтелігенції на світовому
рівні, розширення мережі національних театрів,

мистецьких і культурно-освітніх закладів,
збільшення періодичних видань і тиражів книг ук-
раїнською мовою, а також мовами національних
меншин, що проживають на території України Не-
обхідно відмовитись від залишкового принципу
фінансування культури «Основи законодавства
України про культуру», прийняті Верховною Радою
на початку 1992 р, запрограмували відрахування
8% національного прибутку на її розвиток (пере-
дбачалося ввести до 1994 р ) Тож не дивно, що в
1995 р, на четвертий рік незалежності України,
наш кінематограф виробив 6 повнометражних ху-
дожніх фільмів, тоді як за радянських часів він
щорічно випускав на екрани 21 повнометражний
художній фільм та 30 серій художніх фільмів на за-
мовлення Центрального телебачення

Восени 1995 р Президент України підписав
указ про ліквідацію Міністерства культури та утво-
рення нового Міністерства культури і мистецтв Ук-
раїни Приблизно тоді ж почала утворюватися нова
громадська організація — Конгрес української
інтелігенції Міністерство культури і мистецтв, за-
лучивши творчі спілки, провідних митців України,
спираючись на щойно прийняту Конституцію Ук-
раїни, затвердило Концептуальні основи розвитку
української культури Багато діячів культури
сприйняли ці факти як важливі кроки, покликані
припинити руйнівні процеси у сфері духовності на-
ук

Перехід від одного до іншого типу економіки
найбільше дається взнаки на соціально-культурній
сфері Відживають одні явища і цінності, народжу-
ються інші Болісний процес переоцінки цінностей
проходить в умовах значного погіршення матеріаль-
но-побутових умов життя народу Час складний і
неоднозначний Освіта, наука, літературно-худож-
ня творчість незалежної України повільно присто-
совуються до нових умов існування

Основні положення

ілонституци
України

«f ідразу ж після розпаду СРСР і здобуття Ук-
» ратою незалежності постало природне пи-
* тання щодо прийняття Основного Закону,
який закріпив би якісно нові зміни у державі та
суспільстві Конституційний процес проходив з ве-
ликими труднощами і тривав п'ять років Україна
була останньою з республік колишнього Радянсь-
кого Союзу, яка прийняла свою Конституцію Це
сталося 28 червня 1996 року

Початок конституційному процесу поклала 16
липня 1990 р Декларація про державний суве-
ренітет України Закріплені в ній принципи суве-
ренності, народовладдя, недоторканності території
республіки, розподілу властей, рівності громадян,
гарантування їх прав і свобод мали конституційний
характер

Спираючись на Декларацію, парламент утворив
у жовтні 1990 р конституційну комісію, перед
якою поставив завдання розробити спочатку проект
концепції Основного закону Розробники опрацю-
вали один за одним сім варіантів документу У
червні 1991 р концепція нової Конституції була за-
тверджена У цьому Верховна Рада України випе-
редила інші парламенти союзних республік

Тим часом в житті СРСР відбувалися епохальні
події Після конституційної реформи М Горбачова
політична влада в основному перейшла від ком-
партійних комітетів до рад та їх виконкомів Прове-
дені у 1989—1990 рр вільні вибори зробили орга-
ни радянської влади єдино легітимними Підвалини
тоталітарного ладу захиталися Після невдалої

спроби консерваторів повернутися у минуле шляхом
перевороту державна партія і створена нею союзна
держава пішли у небуття

За відсутності компартійної диктатури слово-
сполучення „радянська влада" вперше набуло ре-
ального змісту Та успадкована радами влада мала
властиву для диктатури нероздільну побудову, хоч
уже не була диктаторською Незалежно від
політичного забарвлення (після виборів 1990 р
з явилися й антикомуністичні обласні ради) ра-
дянські органи незадовільно справлялися з новою
для себе роллю ніісія нероздільної влади Раніше
вони виконували набагато скромнішу роль „переда-
вального пасу" від справжнього носія диктатури —
компартійної олігархи до народних мас

Ось чому величезного значення набув закон про
заснування посади Президента, прийнятий Верхов-
ною Радою 5 липня 1991 р На цю посаду, як зро-
зуміло, претендував „свій", тобто голова парламен-
ту Та приймаючи цей закон, депутати тоді не здо-
гадувалися, що готують собі гідного суперника у за-
початкованому двома тижнями раніше консти-
туційному марафоні

В діючій з 1978 р Конституції України вказува-
лося „Народ здійснює державну владу через Ради
народних депутатів, які становлять політичну осно-
ву України Всі інші деражавні органи
підконтрольні і підзвітні Радам народних депу-
татів" Після запровадження посади Президента в
Конституцію було внесено доповнення „Прези-
дент України є главою держави і главою виконавчої
влади України" Неважко зрозуміти, що між цими
нормами існувало непримиренне протиріччя Воно
могло бути розв'язане прийняттям нової Консти-
туції з поділом влади на законодавчу і виконавчу

Починаючи від червня 1991 р конституційна
комісія зайнялася розробкою проекту Основного
закону Вивчалися і використовувалися Конституції
багатьох держав, міжнародні конвенції, історичний
досвід самої України У проекті були закріплені по-
ложення, що містилися в Загальній Декларації прав
людини, пактах ООН про економічні, соціальні і
культурні права, Європейській конвенції з прав лю-
дини тощо Ці норми не викликали заперечень на
всіх етапах конституційного марафону і увійшли в
остаточний текст Конституції

Принципові корективи були внесені в проект
після проголошення 24 серпня 1991 р Акту про не-
залежність України Ця доленосна подія змінила
багато положень парламентської концепції Консти-
туції Розбудова правового поля у незалежній дер-

393

Історія У краї ни

жаві повинна була здійснюватися на власній основі.

Проекти конституційної комісії обговорювалися
на наукових конференціях. Було проведено ряд ек-
спертиз вітчизняними і зарубіжними правниками.
Один з варіантів проекту опублікували, після чого
протягом шести місяців відбувалося його обгово-
рення. До конституційної комісії надійшло 47 тис.
поправок, доповнень і заперечень. У жовтні 1993 р.
було оприлюднено черговий, четвертий варіант про-
екту.

В ході дебатів виявилася непримиренна супер-
ечливість між позиціями Президента України
Л.Кравчука і Верховної Ради стосовно проблеми
розподілу влади. Більшість депутатів вимагала
зберегти положення чинного Основного закону
1978 р. і відкидала норми про сильну вертикаль ви-
конавчої влади, яка починалася б з Президента,
про регіональне і місцеве самоврядування. По-
леміка відбувалася в основному між прихильниками
і противниками збереження радянської системи.
Різні думки висувалися щодо того, якою рес-
публікою мала б стати Україна — парламентською
або президентською?
j Восени 1993 р. конституційний процес остаточ-
і но загальмувався. Діючою залишалася Конституція
УРСР 1978 р., до якої було внесено понад дві сотні
поправок.

Другий етап конституційного процесу розпо-
чався після виборів Президента і нового складу
Верховної Ради. У вересні 1994 р. почала діяти но-
ва конституційна комісія, утворена за принципом
представництва двох гілок влади. Співголовами
комісії були затверджені Президент України
Л.Кучма і Голова Верховної Ради О.Мороз.

Прагнучи зрушити справу з місця Л.Кучма в
грудні 1994 р. вніс проект „Конституційного зако-
ну про державну владу і місцеве самоврядування в
Україні". У ньому містилися конкретні пропозиції
про розмежування влади по лінії законодавчій і
управлінсько-розпорядчій. Проект не міг не пору-
шувати багатьох статей Конституції 1978 p., побу-
дованої як усі попередні радянські конституції, на
принципі нероздільності влади. Згідно з цим доку-
ментом Верховна Рада повинна була віддати Пре-
зиденту істотну частину владних повноважень, тоб-
то наповнити реальним змістом внесену у Консти-
туцію в 1991 р. статтю про запровадження посади
Президента як глави держави і глави виконавчої
влади.

Проходження законопроекту в структурах Вер-
ховної Ради відбувалося болісно й уповільнено. У

багатьох депутатів сама ідея обмеження повнова-
жень парламенту функціями опрацювання і прий-
няття законів не викликала ентузіазму. Адже зако-
нодавча влада абстрактна, тоді як виконавча має
повноваження, пов'язані з безпосереднім впливом
на кар єри людей і матеріальні цінності.

І все-таки 18 травня 1995 р. парламент прийняв '
закон „Про державну владу й місцеве самовряду-
вання". Згідно з ним Президент ставав одно- І
осібним главою уряду, склад якого він мав формува-
ти сам, без узгоджень і затверджень Верховною
Радою. Він мав очолити й систему місцевих органів
державної виконавчої влади. Ідея про місцеву владу
у вигляді рад депутатів не пройшла. Органами дер-
жавної влади від обласного до районного рівня (а
також у районах Києва і Севастополя) ставали дер-
жадміністрації, главами яких Президент повинен
був призначати обраних народом голів відповідних
рад. У компетенції місцевих рад залишалися обме-
жені повноваження: затвердження місцевого бюд-
жету і програм територіального розвитку, заслухо-
вування звітів голів адміністрацій. Всі інші повнова-
ження передавалися держадміністраціям. З прий-
няттям цього закону Україна перетворювалася з
парламентсько-президентської держави у прези-
дентсько-парламентську республіку.

Закон „Про державну владу і місцеве самовря-
дування" було прийнято простою більшістю голосів.
Щоб ввести його в дію, виявилася потрібною кон-
ституційна більшість голосів, тобто дві третини.
Існуючий партійний склад парламенту робив це не-
досяжною справою. В умовах, що склалися, зали-
шався тільки один варіант мирного розв'язання
конфлікту: підписання на період до прийняття нової
Конституції конституційної угоди між Президен-
том і Верховною Радою в особі більшості їі членів.

Переговори про конституційну угоду у Вер-
ховній Раді затяглися. В ситуації, що склалася,
Л.Кучма 31 травня 1995 р. видав Указ про прове-
дення опитування громадської думки з питань
довіри громадян України Президентові та Вер-
ховній Раді. Одночасно він звернувся до ук-
раїнського народу з поясненням цього надзвичай-
ного кроку.

Майже чотирирічний досвід незалежної Ук-
раїни, підкреслювалося у зверненні, свідчить, що
сучасна деформована державна система — одна з
основних перешкод на шляху припинення руйнівних
процесів, які призвели до занепаду економіки, інте-
лектуального і духовного життя, наступу злочин-
ності, зубожіння великих мас населення. Без пере-

394

Конституційний процес. Основні положення Конституції України

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про прийняття Конституції України та введення її в дію

Верховна Рада України постановляє:

Стаття І. Прийняти Конституцію України.
Стаття 2. Визнати такою, що втратила чинність,
Конституцію (Основний Закон) України від 20 квітня 1978 року
з наступними змінами і доповненнями.

Стаття 3. Визнати таким, що втратив чинність.
Конституційний Договір між Верховною Радою України
та Президентом України «Про основні засади організації
та функціонування державної влади і місцевого самоврядування
в Україні на період до прийняття нової Конституції України »
у зв'язку з прийняттям Конституції України.

Голова Верховної Ради України
О.Мороз

Президент України
Л.Кучма

м.Киів, 28 червня 1996 року

Історія України

розподілу повноважень між законодавчими і вико-
навчими органами державної влади, продовжував
далі Президент, без створення дійової виконавської
вертикалі, без чіткого визначення хто і за що
відповідає, ми і далі будемо тупцювати на місці
Оскі\ьки навколо закону про владу розв'язано об-
\удну політичну кампанію, під час якої Президента
звинувачували у намаганнях створити авторитар-
ний режим і здійснити антиконституційний перево-
рот, Л Кучма й вирішив вдатися до народного воле-
виявлення Питання в бюлетені опитування гро-
мадської думки ставилося руба кому виборці
довіряють — Президентові України або Верховній
Раді України^

До опитування справа не дійшла Гостру кризу
влади у червні 1995 р припинила Конституційна
угода, ук\адена строком на один рік Л Кучмою і
О Морозом Під угодою, яка в основному відтво-
рювала положення не прийнятого конституційною
більшістю закону „Про державну владу і місцеве
самоврядування", поставили підписи більше поло-
вини депутатів Тимчасово припинялася дія поло-
жень Конституції 1978 р, які суперечили угоді
Вважалося що за рік гілки влади дійдуть згоди у
конституційному питанні На цей строк обмежува-
лися повноваження парламенту та місцевих рад і
розширювалися нормотворчі та адміністративні
функції виконавчої влади

Винятково важливий етап і нестандартний крок,
яким став Конституційний Договір між Верховною
Радою і Президентом України, дозволив зберегти
керованість започаткувати цілісність державної
помтики на основі принципу розподілу влади сти-
мулювати, власне, конституційний процес

В лютому 1996 р конституційна комісія пере-
дала проект Основного закону на розгляд парла-
менту разом із зауваженнями своїх членів Проект
розглядався майже три місяці Відбулося три
офіційних читання

„Яблуком розбрату" серед депутатів стали п'ять
пунктів розподіл повноважень між гілками влади,
проблема власності, державна символіка, статус
російської мови і статус Республіки Крим У черго-
вий раз конституційний процес зайшов в глухий
кут

В цій ситуації Рада національної безпеки і Рада
регіонів рекомендували Президенту оголосити ре-
ферендум про затверження Основного закону в ре-
дакції, винесеній конституційною комісією на роз-
гляд Верховної Ради Ця редакція передбачала
двопалатну структуру парламенту і його переймену-

вання в Народні Збори Л Кучма підписав відпо-
відний указ, після чого протистояння з парламентом
набуло найгострішого характеру

Однак політичні діячі України спромоглися пе-
реступити для загального добра через власні пере-
конання та амбіції У парламенті виникла не-
офіційна депутатська узгоджувальна комісія на чолі
з народним депутатом М Сиротою На початку
травня вона була затверджена Верховною Радою як
тимчасова спеціальна депутатська комісія Долаю-
чи величезні труднощі, комісія узгоджувала думки
різних фракцій, партій і течій у кожній спірній
статті Конституції

Загалом копітка робота над проектом Консти-
туції який дістав перепустку в життя, тривала май
же два роки Для цього були потрібні справді ти-
танічні зусилля, безмежне терпіння, здатність до
компромісу, усвідомлена відповідальність за долю
країни та народу, за суспільний спокій

Знаменита „конституційна ніч" (з27 на28 черв-
ня), протягом якої було утверджено Основний За-
кон нашої держави, стала наочним втіленням зако- 1
ну переходу кпькості в якість День прийняття
Конституції проголошено державним святом

Значення Конституції для держав і суспільств
загальновідоме А для України, яка перебуває на
перехідному етапі свого розвитку, цей основопо-
ложний документ має справді доленосну вагу

З прийняттям Конституції підведено риску ПІД
періодом бездержавності, гарантовано неза-
лежність України Цим вона остаточно утвердилася
у світі

Визначено базові координати й орієнтири су-
купність суспільних цінностей — усе те що формує
політико-економічну систему

Створено передумови для того, щоб функцюну- л ^
вання і розвиток держави й суспільства не залежа- 1
ли від політичних орієнтацій партій та окремих
діячів

Вичерпно окреслено відносини держави і грома-
дянина, їх права та взаємні обов'язки, встановлено
граничні межі втручання держави у життя сус-
пільства та окремої особи

Такі принципи, випробувані й збагачені віковою
практикою, освячені традиціями і звичаями, лежать
в основі загальновизнаних у світі демократій

У доповіді з нагоди першої річниці прийняття
Конституції Президент України Л Д Кучма виклав
найбільш вагомі наслідки введення її в дію держав-
не будівництво здійснюється у більш-менш визна-
чених рамках, діяльність державних інститутів та

396

Конституційний процес Основні положення Конституції України

ВІДНОСИН між ними введено у конституційне русло,
у свідомості людей остаточно утвердилася ідея дер-
жави, народ перетворюється з об'єкта політики у
вищий її суб єкт, розширюється свобода його дій у
політиці та економіці, ми вийшли на новий вектор
соціального поступу — від тоталітаризму до демо-
крати, розвиваємося за умов багатоманітних форм
господарювання та власності, окреслено контури
соціально-економічної структури держави, набули
прогнозованого характеру суспільно-політичні про-
цеси, зруйновано ідеологічний фетишизм і
закріплено політичний плюралізм, сформоване
сприятливе міжнародне середовище для зміцнення
безпеки держави і розв'язання внутрішніх проблем
Головний підсумок полягав у тому, що було за-
вершено період державного становлення, вибудува-
но каркас держави і закладено основу для реалізації
к\ючовоі конституційної формули людина — сім'я
— суспільство — держава

До основних положень Конституції відносяться
загальні питання щодо засад державного ладу, які
визначаються в розділі І Згідно з ними Україна є
, суверенною і незалежною, демократичною, соці-
I альною, правовою державою Тобто мова йде про
державу, яка за своїми суттєвими ознаками нале-
жить до співдружності держав так званого „відкри-
того суспільства", гуманістичного за своєю спрямо-
ваністю

Демократичну суть Української держави закрі-
плює й конкретизує стаття 5 Конституції Вона, по-
перше, проголошує, що Україна за формою прав-
I ління є республікою, по-друге, закріплює принцип
( народовладдя

Демократизм форм правління в Україні визна-
чається й тим, що державна влада здійснюється на
засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судо-
ву і виключно у межах повноважень, які закріплені
Конституцією та чинним законодавством за дер-
жавними органами, що відносяться до зазначених
гілок державної влади

Важливою ознакою демократи є також розви-
і ток в Україні місцевого самоврядування як недер-
і жавної форми участі місцевого населення (тери-
торіальних громад сіл, селищ та міст) у вирішенні
питань місцевого значення, що регулюється спеці-
альним законом про місцеве самоврядування
Важливе з точки зору закріплення у країні де-
I мократичного режиму затвердження в Конституції
принципу політичної економічної та ідеологічної
багатоманітності суспі\ьного життя Спеціально за-
значається, що жодна ідеологія не може визнавати-

ся державою як обов'язкова, захищатися цензурою,
яка взагалі забороняється Держава гарантує сво-
' боду політичної діяльності, не забороненої її Кон-
' ституцією і законами Заборона політичної діяль-
) ності можлива лише у тих випадках коли ця
діяльність загрожує національній безпеці, гро-
і мадському порядку, пов'язана з формуванням та
і існуванням не передбачених законом військових та
і інших збройних формувань

Україна є соціальною державою У статті З
і Конституції сформульовано принцип, за яким
: „Людина, ії життя і здоров'я, честь і гідність, недо-
[ торканість і безпека визнаються в Україні найви- Is
щою соціальною цінністю Держава відповідає пе-
ред людиною за свою діяльність"

Ці вихідні положення конкретизуються у ряді
і інших конституційних норм, які відносяться до за-
[ гальних засад Конституції Перш за все, закріплю-
ються найбільш сприятливі для населення принци-
[ пи мовної політики держави, у тому числі для
і національних меншин, положення, що визначають
гуманістичну спрямованість розвитку української
нації, її самобутності та культури, а також усіх
і корінних народів і національних меншин Соціаль-
ний характер Української держави визначає і кон-
ституційне регулювання питань, пов'язаних з вико-
ристанням власності і захистом усіх суб'єктів права
власності, закріплення принципу соціальної спря-
мованості економіки, рівності перед законом усіх
суб'єктів права власності, забезпечення екологічної
безпеки і підтримання екологічної рівноваги на те-
[ ритори України, а також здійснення інших соціаль-
но значущих заходів

У Загальних засадах Конституції закріплено
і характеристику України як правової держави

Стаття 8 проголошує принцип верховенства права і 1

і звертає увагу на його дієвість У цій та інших стат- \

тях даного розділу закріплено принципові положен-
: ня, що є невід'ємними ознаками правової держави
найвища юридична сила Конституції, обов'яз-
ковість відповідності їй усіх інших нормативно-пра-
вових актів, що видаються в Україні, пряма дія
норм Конституції, можливість безпосередньо, по-
і силаючись на відповідні її норми, захищати свої
права у суді, закріплення принципів, за якими ніхто
не може бути примушений робити те що не пере-
дбачене законодавством, державні й самоврядні ор-
і гани та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на
і підставі, у межах повноважень та у спосіб, що пере-
дбачені Конституцією та законами України

Як одну з головних ознак правової держави слід

397

розглядати порядок регулювання, захисту і прак-
тичного здійснення прав та свобод людини і грома-
дянина

Серед інших принципово важливих настанов,
що містяться у Загальних засадах Конституції Ук-
раїни, слід відмітити визначення України як унітар-
ної держави, територія якої є цілісною і недоторка-
нною, встановлення єдиного громадянства, визнан-
ня за відповідних умов чинних міжнародних дого-
ворів частиною національного законодавства тощо
У Конституції України 1996 року знайшли
закріплення принципові положення стосовно захис-
ту прав людини і громадянина, що містяться в осно-
воположних міжнародних документах Як суб'єкт
міжнародного права, одна із засновниць ООН, Ук-
раїна проводить активну роботу, спрямовану на ви-
користання не тільки національних, а й міжнарод-
них інститутів захисту прав людини Крім уже зга-
даного визнання норм міжнародних договорів час-
тиною національного законодавства України, про це
свідчить і стаття 55 Конституції, де записано, що
кожен має право, після використання всіх
національних засобів правового захисту своїх прав
звертатися за захистом своїх прав та свобод до
відповідних міжнародних судових установ або до
відпові і органів міжнародних організацій, чле-
ном або учасницею яких є Україна

Конституція України закріплює широкий
сш тр прав та свобод людини і громадянина, що
охогі \ює усі без винятку права і свободи, які прий-
нято вважати демократичною світовою спільнотою
за відповідні гуманістичні стандарти у цій сфері
суспільного і державного життя Так, до особистих
і прав людини Конституцією віднесені право на
вільний розвиток своєї особистості (ст 23),
невід'ємне право на життя (ст 27), право на повагу
1 до людської гідності (сг28), право на свободу та
і особисту недоторканість (ст 29), право на недотор-
' каність житла (стЗО), право на таємницю листу-
вання, телефонних розмов, телеграфної та іншої ко-
респонденції (ст 31), право на невтручання в особи-
сте і сімейне життя (ст 32), право на свободу пере-
сування і вільний вибір місця проживання (ст 33),
право на свободу думки і слова (ст34), право на
свободу світогляду і віросповідання (ст 35)

До політичних прав Конституція відносить пра-
во на об'єднання у політичні парти та політичні ор-
ганізації (стЗб), право брати участь в управлінні
державними справами (ст 38), право на мирні збо-
ри та маніфестації (ст39), право на звернення
(ст 40)

Історія У краї ни

У контексті економічних, соціальних та куль-
турних прав людини і громадянина Конституція
передбачає право кожного володіти, користува-
тися і розпоряджатися своєю власністю, результа-
тами своєї інтелектуальної, творчої діяльності
(ст41), право на підприємницьку діяльність
(ст 42), право на працю (ст43), право на страйк
для захисту своїх економічних і соціальних інтересів
(ст47), право на відпочинок (ст45), право на
соціальний захист (ст 46), право на житло (ст 47),
право на достатній життєвій рівень (ст 48), право
на охорону здоров'я (ст 49), право на безпечне для
життя і здоров'я довкілля (ст 50), право, зумовле-
не гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також
захистом материнства, батьківства, дитинства і сім і
(ст ст 51,52), право на освіту (ст 53), право на сво-
боду творчої діяльності (ст 54)

У Конституції встановлюються гаранти прав
людини і громадянина До них належить зокрема,
право на судовий захист громадянином своїх прав
та свобод (ст 55)

Крім судового захисту, Конституція передбачає
введення інституту Уповноваженого Верховної Ра-
ди України з прав людини, що також слід розгляда-
ти як важливу гарантію захисту і практичної ре-
алізації прав та свобод людини і громадянина в Ук-
раїні

Захист прав людини в суді визначається й ря-
дом інших конституційних настанов До них, зокре-
ма, слід віднести положення ст 63, у якій ідеться
про право особи на відмову від дачі свідчень щодо
себе, членів сім'ї, чи близьких родичів, про право на
захист у процесі слідства і судового розгляду спра-
ви, про статус засудженого

До інших основних положень Загальних засад
Конституції України належать перш за все ті, що
стосуються мовної політики Вони визначають, що
державною мовою в Україні є українська, всебічний
розвиток і функціонування якої в усіх сферах
суспільного життя на всій території України забез-
печується державою

Поряд з цим гарантується вільний розвиток,
використання і захист російської та інших мов
національних меншин Держава повинна також
сприяти вивченню мов міжнародного спілкування,
що є однією з суттєвих ознак відкритості ук-
раїнського суспільства Конституція та Закон про
мови, прийняття якого передбачене Конституцією,
гарантують реальне здійснення зазначених прин-
ципів

Конституція визначає й основні напрямки у

398

Конституційний процес Основні по юження Конституції України

розвитку етнічної та культурної політики держави
В ній підкреслюється, що держава сприяє кон-
солідації та розвитку української нації, іі історичної
свідомості, традицій і культури

Разом з розвитком української культури Кон-
ституція закріплює положення, спрямовані на роз-
виток етнічної, культурної, мовної та релігійної са-
мобутності всіх корінних народів і національних
меншин України Термін «корінні народи» не прини-
жує гідності представників інших етносів, що зна-
ходяться в Україні Навпаки, він підкреслює істо-
ричну традицію, пов язану з проживанням в Україні
широкого кола представників російського, кримсь-
котатарського, польського, єврейського та деяких
інших етносів

Важливим є конституційне положення згідно з
яким „Україна дбає про задоволення національно-
культурних і мовних потреб українців, які прожива-
ють за межами України"

До принципових і послідовно демократичних
слід віднести настанови Загальних засад Консти-
туції, які визначають український народ як суб'єкт
права власності на землю, іі надра, атмосферне по-
вітря, водні та інші природні ресурси, які знаходя-
ться в межах території України Подібний правовий
статус мають також природні ресурси континен-
тального шельфу України, виключної (морської)
економічної зони Від імені народу право власника
щодо зазначених об єктів здійснюють органи дер-
жавної влади та органи місцевого самоврядування
Конституція спеща льно визначає правовий ста-
тус власності Право користуватися об'єктами пра-
ва власності народу має кожний громадянин

При цьому відповідні обов'язки покладаються
не тільки на конкретного власника, а й на державу,
яка покликана забезпечувати захист прав усіх
суб єктів права власності і господарювання,
соціальну спрямованість економіки Закріплюється
й принцип рівності усіх суб'єктів права власності
перед законом

У Конституції підкреслюється, що основним
національним багатством України є земля, яка пере-
буває під особливою охороною держави Право
власності на неї гарантується чинним українським
законодавством Воно може набуватися і реалізову-
ватися окремими громадянами, юридичними особа-
ми та державою на підставах і у порядку, визначе-
них законом

В Україні, яка постраждала від Чорнобильської
катастрофи, подолання іі наслідків, забезпечення
екологічної безпеки, збереження генофонду народу

є обов'язком держави, виконання якого має пріори-
тетне значення

Загальні засади Конституції встановлюють та-
кож основи національної безпеки та зовнішньо-
політичної діяльності України Згідно з ними
національна безпека пов'язується із захищеністю
життєво важливих інтересів особи, держави і
суспільства від наявних та можливих внутрішніх та
зовнішніх загроз в усіх сферах суспільних відносин
У статті 17 визначаються вихідні положення сто-
совно захисту суверенітету і територіальної
цілісності, забезпечення економічної та інфор-
маційної безпеки України, встановлюються основні
засади щодо діяльності Збройних Сил, а також
військових формувань і правоохоронних органів,
що забезпечують державну безпеку і захист дер-
жавного кордону

Наголошено на тому, що Збройні Сили та інші
військові формування не можуть бути використані
для обмеження прав та свобод громадян або з ме-
тою повалення конституційного ладу, усунення ор-
ганів влади чи перешкоджання їх діяльності

Принципове значення мають і норми цієї статті,
якими визначено, що на території України заборо-
няється створення і функціонування будь-яких
збройних формувань, не передбачених законом, а
також не допускається розташування іноземних
військових баз

Визначаючи спрямованість зовнішньополітич-
ної діяльності держави, Конституція робить наго-
лос на забезпеченні національних інтересів та без-
пеки України шляхом підтримання мирного і
взаємовигідного співробітництва з членами міжна-
родного співтовариства за загальновизнаними
принципами і нормами міжнародного права

Завершується визначення Основних засад
Конституції описом державних символів України
— Державного Прапора, Державного Герба і Дер-
жавного Гімну

В Основному Законі визначено конституційні
органи України, їх статус, повноважень та обов'язки
Верховна Рада України, яка складається з 450
народних депутатів, обраних виборцями у виборчих
округах, є єдиним органом законодавчої влади в
Україні, парламентом держави Вона обирається на
4 роки, працює у режимі чергових і позачергових
сесій її повноваження можуть бути припинені
Президентом України, якщо протягом 30 днів
однієї чергової сесії пленарні засідання Верховної
Ради не можуть розпочатися

Організаційними формами парламентської

399

Історія У краї ни

діяльності є робота постійних комітетів Верховної
Ради, тимчасових комісій, що створюються для
розгляду окремих питань, партійних фракцій в пар-
ламенті, а також позафракшйних груп

Уся організація роботи Верховної Ради
здійснюється відповідно до вимог Конституції і
прийнятого парламентом Регламенту своєї діяль-
ності

Найважливіші повноваження Верховної Ради
України закріплені за нею у статтях 85, 92, 111
Конституції Водночас, зпдно з принципом роз-
поділу влад, парламент не можна розглядати як
найвищий орган державної влади Це стосується не
тільки його відношення до інших загальнодержав-
них інституцій (Президента України, Кабінету
Міністрів, Конституційного Суду та Верховного
Суду), а й щодо місцевих рад Конституція 1996
року, на відміну від попередніх, не закріплює прин-
цип єдності представницьких органів усі інші ради
визначаються в ній не як місцеві органи державної
влади, а як органи місцевого самоврядування Тому
вплив парламенту на діяльність державних органів
та органів місцевого самоврядування здійснюється
виключно шляхом прийняття законів, які є обов'яз-
ковими для всіх суб'єктів на території України

Верховна Рада України виконує ряд функцій
щодо створення відповідних органів державного
управління Так, вона дає згоду на призначення
Президентом України Прем'єр-міністра, призна-
чення на посаду та звільнення з посади за поданням
Президента України Голови Національного банку
До її повноважень належить також призначення та
звільнення половини складу Ради Національного
банку, Національної Ради з питань телебачення і
радіомовлення

У світлі цих установчих положень слід розгля-
дати і повноваження Верховної Ради щодо призна-
чення на посади та звільнення з посад Голови та
інших членів Рахункової палати, яка здійснює кон-
троль за використанням коштів Державного бюд-
жету України від імені Верховної Ради

Президент України визначається Конституцією
як глава держави, що виступає від її імені Він є га-
рантом державного суверенітету, територіальної
цілісності України, додержання Конституції, прав
та свобод людини і громадянина

Визначення статусу Президента України як гла-
ви держави підтверджують особливість і багато-
функціональну сутність цієї державної посади Гла-
ва держави уособлює державну владу у цілому, він
не є одним із суб'єктів розподілу влад Навпаки,

саме глава держави об'єднує всі тки державної
влади, забезпечує спрямованість їхньої діяльності
у спільному напрямку Президент здійснює погод-
жувальну функцію стосовно діяльності різних гілок
державної влади, виступає у ролі арбітра в разі ви-
никнення непорозумінь між законодавчою і вико-
навчою гілками влади, забезпечує єдність держави
Президент України обирається громадянами
держави на основі загального, рівного і прямого ви-
борчого права, шляхом таємного голосування стро-
ком на 5 років Він повинен бути громадянином Ук-
раїни, проживати в Україні перед днем виборів про-
тягом не менше 10 років, мати право голосу, во-
лодіти активним виборчим правом, а також держав-
ною мовою Президент може займати цю посаду не
більш як два строки підряд Він може бути обраний
й на третій строк, однак тільки після того, як цю по-
саду займала інша особа Президентові України за-
бороняється мати інший представницький мандат
обіймати посаду в державних чи громадських орга-
нах, займатися підприємницькою дія\ьністю Пов-
новаження новообраного Президента починаються
з моменту складання ним присяги народові України,
до якої його приводить на урочистому засіданні
Верховної Ради Голова Конституційного С\д\

Правовою формою керівництва, що його
здійснює Президент України, є укази та розпоряд-
ження, які він видає

Зазначені вище повноваження Президента Ук-
раїни органічно пов язані з його державним стату-
сом, тому вони не можуть бути делеговані будь-
якому державному органу чи посадовій особі

Вищим органом у системі органів виконавчої
влади є Кабінет Міністрів Правова база його
діяльності — Конституція, закони України та акти,
видані Президентом України

Хоча Кабінет Міністрів й очолює усю гику сис-
теми виконавчої влади в державі, зпдно з Консти-
туцією він відповідальний перед Президентом Ук-
раїни та підконтрольний і підзвітний Верховній
Раді На практиці ця залежність реалізується у то-
му, що Президент України призначає за згодою
Верховної Ради Прем'єр-міністра, припиняє його
повноваження і приймає рішення про його відстав-
ку Крім того, Президент України за поданням
Прем'єр-міністра призначає членів Кабінету
Міністрів, керівників інших центральних органів
виконавчої влади, голів місцевих державних
адміністрацій, а також звільняє їх з посад У разі
потреби Президент може висловлювати свою по-
зицію щодо вирішення Кабінетом Міністрів питань

400

Конституційний процес Основні по юження Конституції України

принципової ваги, хоча він і не очолює виконавчу
владу

Підконтрольність та підзвітність Кабінету
Міністрів Верховній Раді знаходять своє відобра-
ження у тому, що парламент затверджує бюджет,
поданий Урядом, приймає рішення про його вико-
нання, схвалення чи відхилення Програми діяль-
ності Уряду, контролює його роботу На пропо-
зицію не менш як однієї третини народних депу-
татів України від конституційного складу Верховної
Ради вона може розглянути питання про
відповідальність Кабінету Міністрів та висловити
йому недовіру

Кабінет Міністрів є вищим державним органом
оперативного управління Його діяльність спрямо-
вується на забезпечення суверенітету та еко-
номічної самостійності держави, на активне прове-
дення фінансової, цінової, інвестиційної та податко-
вої політики, забезпечення соціального захисту на-
селення, вирішення актуальних питань розвитку
освіти, науки, культури, охорони природи, еко-
логічної безпеки і природокористування Кабінет
Міністрів розробляє загальнодержавні програми
економічного, науково-технічного, соціального і
культурного розвитку та організовує їх здійснення,
забезпечує рівні умови щодо розвитку різних форм
власності, здійснює необхідні заходи у сфері забез-
печення обороноздатності держави, боротьби зі
злочинністю, спрямовує і координує роботу
міністерств та інших органів виконавчої влади то-
що

Правовою формою діяльності Кабінету Мініс-
трів є постанови — акти колегіального управління,
що приймаються на його засіданнях, і розпоряд-
ження — як правило, акти одноособового керів-
ництва, видані Прем'єр-міністром або одним з його
заступників

Строк повноважень Кабінету Міністрів
пов'язаний зі строком повноважень Президента
України У разі дострокового припинення своїх пов
новажень Президентом України Кабінет Міністрів
може продовжувати свою діяльність до вирішення
цього питання новим Президентом

До центральних органів виконавчої влади нале-
жать міністерства, державні комітети та інші відом-
ства загальнодержавного рівня Міністерства у
своїй більшості є центральними органами галузево-
го управління, державні комітети та відомства
здійснюють керівництво переважно на міжгалу-
зевій основі

Уряд діє на основі Закону про Кабінет Мініс-

трів України, міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади — на основі Указу Президента
України від 12 березня 1996 р „Про загальне поло-
ження про міністерство, інший державний орган
державної виконавчої влади"

Органами державної виконавчої влади на
місцях є обласні, районні, а також створені у містах
Києві та Севастополі відповідні державні
адміністрації, їх голови призначаються Президен-
том України, а оперативне керівництво місцевими
державними адміністраціями здійснює Кабінет
Міністрів

Місцеві державні адміністрації повинні забез-
печувати на своїх територіях виконання Консти-
туції, чинних законів, указів та розпоряджень Пре-
зидента України, інших актів центральних органів
виконавчої влади, законність та правопорядок, про
додержання прав та свобод громадян і організову-
вати виконання державних та регіональних програм
соціально-економічного та культурного розвитку,
програм охорони довкілля, національно-культурно-
го розвитку і задоволення потреб національних
меншин, вирішення питань, пов'язаних з прийнят-
тям та виконанням районних та обласних бюджетів
здійснювати оперативне управління на місцях

Місцеві державні адміністрації зобов'язані
постійно координувати свою діяльність з
відповідними органами місцевого самоврядування,
допомагати їм у задоволенні потреб територіальних
громад, вирішенні актуальних питань життя місце-
вого населення

Ці органи діють на основі Конституції і закону
про місцеві державні адміністрації

З прийняттям Основного Закону утворено
якісно нову інституцію у системі державних органів
— Конституційний Суд Його діяльність спрямо-
вана на посилення конституційного контролю в усіх
без винятку сферах, стабілізацію і зміцнення кон-
ституційного ладу, утвердження принципу верхо-
венства права та найвищої юридичної сили Консти-
туції, прямої дії Гі норм, забезпечення консти-
туційних прав та свобод людини і громадянина

Конституційний Суд України діє на основі по-
ложень про ньою, закріплених у розділі XII Кон-
ституції, Закону України від 16 жовтня 1996 р
„Про Конституційний Суд України" та затвердже-
ного ним регламенту

Конституційний Суд є окремим, незалежним
від судів загальної юрисдикції, єдидим в Україні ор-
ганом конституційної юрисдикції Його функція по-
лягає у вирішенні питань про відповідність законів

401

Історія У краї ни

та інших правових актів Конституції України, а та-
кож офіційному тлумаченні Конституції та законів
Суб'єктами звернень до Конституційного Суду
можуть бути Президент України, не менш як 45 на-
родних депутатів України, Верховний Суд України,
Уповноважений Верховної Ради з прав людини,
Верховна Рада Автономної Республіки Крим

Окремі громадяни можуть звертатися до Кон-
ституційного Суду не безпосередньо, а через Упов-
новаженого Верховної Ради з прав людини, на яко-
го покладено здійснення парламентського контро-
лю за додержанням конституційних прав та свобод
людини і громадянина

Конституційний Суд України складається з 18
суддів, які призначаються у рівній кількості (по
шість) відповідно Президентом України, Верхов-
ною Радою та з'їздом суддів України терміном на 9
років без права бути призначеними на повторний
термін Голова Конституційного суду обирається
самими суддями із свого складу шляхом таємного
голосування на трирічний строк без права бути пе-
реобраним

Конституція визначає територіальний устрій та
органи місцевого самоврядування України

Територіальний устрій грунтується на засадах
цілісності та єдності державної території, поєднан-
ня централізації у здійсненні державної влади, зба-
лансованості соціально-економічного розвитку на-
селених пунктів та регіонів Це конституційне поло-
ження випливає з того, що український народ, який
проживає на своїй етнічній території, має лише йо-
му властиві світогляд, загальноукраїнську культуру,
характерну антрополопю, мову, ментальність тощо
Відповідно до статті 133 Конституції систему
адміністративно- територіального устрою України
складають Автономна Республіка Крим, області,
райони, міста, райони в містах, селища і села

До складу України входять Автономна Рес-
публіка Крим, Вінницька Волинська, Дніпропет-
ровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська,
Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кірово-
градська, Луганська, Львівська, Миколаївська,
Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тер-
нопільська, Харківська, Херсонська, Хмельниць-
ка, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області,
міста Київ та Севастополь

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний
статус, який визначається відповідними законами
України

Україна належить до числа держав з високим
рівнем урбанізації, що пов'язане в основному з

формуванням на її території широкої мережі міст —
444, де проживає понад ЗО млн чол, а також се-
лищ міського типу — 907 (близько 4 млн жи-
телів) Всього в Україні нараховується 30184 насе-
лених пункти

На розвиток і зміцнення демократичної,
соціальної, правової держави спрямований
закріплений в Конституції принцип, яким в Україні
визнається і гарантується місцеве самоврядування

Загальне поняття місцевого самоврядування
міститься в частині 1 статті 140 Конституції, згідно
з якою місцеве самоврядування є правом тери-
торіальної громади — жителів села, селища та
міста — самостійно вирішувати питання місцевого
значення в межах Конституції та законів України

Таким чином, первинним суб'єктом місцевого
самоврядування Конституція України проголошує
не адміністративно-територіальну одиницю, а тери-
торіальну громаду як певну спільність громадян,
об'єднаних за територіальною ознакою з метою за-
доволення своїх колективних потреб і запитів, а та-
кож для захисту своїх законних прав та інтересів
Це означає розширення форм безпосередньої
участі територіальних громад — жителів сіл, се-
лищ, міст в Україні — в управлінні місцевими спра-
вами

Формами безпосереднього здійснення тери-
торіальними громадами сіл, селищ, міст своїх само-
врядних повноважень є місцеві вибори та референ-
думи

Формами безпосередньої участі жителів сіл, се-
лищ, міст у здійсненні окремих повноважень, відне-
сених до відання місцевого самоврядування, є за-
гальні збори громадян за місцем проживання, що
можуть скликатися на рівні будинку, вулиці, квар-
талу, житлового комплексу, мікрорайону, а також
окремих населених пунктів, які не є самостійними
адміністративно-територіальними утвореннями
Відповідно до частини 6 статті 140 Конституції
сільські, селищні та міські ради можуть дозволяти
їм створювати будинкові, вуличні, квартальні та
інші органи самоорганізації населення і наділяти їх
частиною власної компетенції, фінансів, майна

Таким чином, за новою Конституцією основни-
ми носіями самоврядних повноважень, головною
формою самоорганізації територіальних громад в
Україні (як і в переважній більшості демократичних
країн) визнаються виборні представницькі органи

Щодо здійснення місцевого самоврядування у
містах Києві і Севастополі, то його особливості ма-
ють визначатися окремими законами України

402

Конституційний процес Основні по юження Конституції України

Конституційні положення мають винятково
важливе значення для удосконалення та зміцнення
системи правопорядку Згідно з Основним Зако-
ном правосуддя здійснюється виключно судами, і
привласнення їхніх функцій будь-якими іншими ор-
ганами чи посадовими особами не допускається
Юрисдикція судів поширюється на всі без винятку
правовідносини, що виникають у державі, вплив на
суддів у будь-який спосіб забороняється, при роз-
гляді кримінальних справ суд керується загально-
визнаним гуманістичним принципом, за яким немає
злочину без визнання цього злочину в законі, ніхто
не може бути покараним за один злочин декілька
разів, обмеження свободи можливе виключно у ви-
падках, безпосередньо вказаних у законі тощо

Демократичність та гуманістична спрямованість
правового порядку в Україні пов'язана з впровад-
женням у життя ряду інших позитивних за своїм
змістом настанов До них слід віднести консти-
туційні, зпдно з якими кожному гарантується пра-
во знати свої права і обов'язки, закони та інші нор-
мативні акти не мають зворотної ди в часі крім ви-
падків, коли вони пом'якшують або скасовують
відповідальність особи Ніхто не зобов'язаний до-
водити свою невинуватість у вчиненні злочину, об-
винувачення не може грунтуватися на доказах
одержаних незаконним шляхом, а також на припу-
щеннях Усі сумніви щодо доведеності вини особи
тлумачаться на й користь, засуджений кори-
стується всіма правами людини і громадянина, за
винятком обмежень, які визначені законом і вста-
новлені вироком суду, кожна людина має право на
свободу та особисту недоторканність Затримання
людини може мати місце виключно як тимчасовий
запобіжний захід, обгрунтованість якого повинна
бути перевірена судом протягом 72 годин Затри-
мана особа негайно звільняється від утримання під
вартою у цей термін, якщо їй не вручено вмотивова-
ного рішення

Конституція регулює відносини громадянина і
державного управління, їх сутність полягає в тому
щоб громадянин мав можливість невідкладно і без
зайвих зусиль вирішувати у державному апараті та
посадових осіб питання, які його цікавлять

В Україні немає системи адміністративних судів,
які в деяких інших країнах розглядають спірні пи-
тання, скарги громадян на органи державного
управління та ди посадових осіб цих органів Разом
з тим Конституція передбачає утворення спеці-
алізованих судів, що дасть змогу позитивно вирі-
шити питання адміністративної юстиції

Вже зараз в Україні існують конституційні та
інші правові підстави для захисту інтересів грома-
дянина в його стосунках з органами державного
управління Конституцією передбачено, що кожний
громадянин, який був затриманий правоохоронни-
ми органами, має право у будь-який час оскаржити
в суді своє затримання Кожен має право знайоми-
тися в органах державної влади, місцевого самовря-
дування, установах та організаціях з відомостями
про себе, які не є державною або іншою захищеною
таємницею Громадяни мають конституційне право
брати участь в управлінні державними справами,
користуються рівним правом доступу до державної
служби, а також до служби в органах місцевого са-
моврядування Усі мають право направляти
індивідуальні чи колективні письмові звернення або
особисто звертатися до органів державної влади,
органів місцевого самоврядування та посадових і
службових осіб цих органів, що зобов'язані розгля-
нути звернення і дати обгрунтовану відповідь у
встановлений законом строк

Важливою гарантією захисту прав людини і
громадянина в їх стосунках з органами і посадови-
ми особами державного управління є конституційне
право звернення до суду Стаття 55 Конституції
встановлює, що кожному гарантується право на ос-
карження в суді рішень, дій чи бездіяльності ор-
ганів державної влади, органів місцевого самовря-
дування, посадових і службових осіб Крім того, ко-
жен може звертатися за захистом своїх прав до
Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини

У разі використання громадянином усіх
національних засобів захисту своїх прав та свобод
він може звернутися до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжна-
родних організацій, членом або учасником яких є
Україна

Основним завданням соціальної держави є
соціальний захист людини Хоча у системі права
України поки що не має спеціальної галузі соціаль-
ного права Конституція і чинне законодавство
приділяють захисту цього виду прав та свобод лю-
дини велику увагу

До соціально-економічних прав та свобод лю-
дини що закріплені на рівні Основного Закону, на-
лежить право володіти, користуватися і розпоряд-
жатися своєю власністю і результатами своєї інте-
лектуальної творчої діяльності, право на підприєм-
ницьку діяльність, право на працю, право на соціа-
льний захист у випадку втрати працездатності,

403

Історія України

втрати годувальника і безробіття Сюди слід відне-
сти також конституційні права на достатній
життєвий рівень, охорону здоров'я тощо Зазначені
права конкретизуються у Кодексі про працю та
інших законодавчих актах

Здійснення правосуддя в Україні відноситься
виключно до компетенції судів Судочинство
здійснюється судами загальної юрисдикції, які ор-
ганізовуються за принципами територіальності і
спеціалізації Найвищим судовим органом у системі
судів загальної юрисдикції є Верховний Суд Ук-
раїни Вищими судовими органами спеціалізованих
судів є відповідні вищі суди — наприклад, Вищий
арбітражний суд України

Конституція України забороняє створення
будь-яких надзвичайних та особливих судів Кон-
ституція і закони гарантують незалежність і недо-
торканність суддів

Судочинство, залежно від характеру судової
справи, проводиться суддею одноособово, колегією
суддів чи судом присяжних

Основними засадами судочинства в Україні є
законність, рівність учасників судового процесу
перед законом і судом, забезпечення доведеності
вини, змагальність сторін та свобода в наданні ни-
ми суду своїх доказів і доведенні перед судом їх пе-
реконливості, підтримання державного обвинува-

чення в суді прокурором, забезпечення обвинуваче-
ному права на захист, гласність судового процесу та
його повне фіксування технічними засобами, забез-
печення апеляційного та касаційного оскарження
рішення суду, крім випадків, встановлених законом,
обов'язковість рішень суду

Законом можуть бути визначені й інші засади
судочинства в судах окремих судових юрисдикцій

В Україні діє Вища рада юстиції, яка бере
участь у призначенні суддів на посади або
звільненні їх з посад, виносить рішення стосовно
порушення суддями і прокурорами вимог щодо не-
сумісності, здійснює різні види дисциплінарного
провадження стосовно суддів судів різних ступенів
Ухвалення Конституції знаменувало собою
справді доленосний акт, який став етапною віхою в
розвитку нашого суспільства й найважливішим
підсумком п ятирічного періоду утвердження дер-
жавної незалежності України Важливо і те, що за
надзвичайно складних умов підвалини іі суверен-
ності було вимуровано без політичних та соціальних
потрясінь, у відповідності з волевиявленням наро-
ду і загальноприйнятними міжнародно-правовими
нормами За оцінками вітчизняних та зарубіжних
експертів, Основний Закон України належить до
найбільш демократичних у світі

ш
т

Українці

за межами України

Ж
Ш

Розселення українців
у сучасному світі

* удь-які статистичні дані про чисельність ук-
раїнців та про їхнє розселення у сучасному

J* світі умовні Ця умовність визначається ря-
дом факторів Є статистика державна, а є гро-
мадсько-культурних організацій і церковна Дані,
якими вони оперують, суттєво відрізняються Ще
до недавнього часу українці в деяких країнах Схід-
ної Європи (та й у республіках колишнього СРСР)
не мали змоги вільно самоідентифікуватися

Як би то не було, у сьогоднішньому світі налі-
чується від 47 до 50 млн українців Під цим ет-
нонімом ми об'єднуємо як тих українців, які себе
так усвідомлюють, так і тих, що лише за своїм
етнічним походженням частково чи цілком є ук-
раїнцями Останнє стосується насамперед тих ук-
раїнців, які мешкають за межами Української дер-
жави

Основна маса українців перебуває на території
України Згідно з переписом населення 1989 р, їх
тут налічується 37419053 чол За межами нашої
держави нині мешкають від 10 до 13 млн українців,
з них у країнах колишнього Радянського Союзу
7767053 За кількістю українського населення
на трьох перших місцях знаходяться Росія
(4368872), Казахстан (896240), Молдова
(600366 чол) Далі йдуть Білорусь (291008),
Узбекистан (153197), Киргизстан (108027),
Латвія (92101), Грузія (52443), Естонія (48271),
Литва (44789), Таджикистан (41375), Туркмени-
стан (35578), Азербайджан (32345), Вірменія
(8341 чол )

Українські спільноти у країнах, що виникли на

території Радянського Союзу, формувалися кілько-
ма шляхами Основна маса українців у Роси, на-
приклад, опинилася внаслідок політики тотальної
колективізації сільського господарства, під час
здійснення якої велика кількість селян розкуркулю-
валася й депортувалася за межі України, переважно
в Росію Таким чином, виникли поселення в Баш-
кири, Сибіру, Алтаї, на Далекому Сході На Кубані
українці з'явилися наприкінці XVIII ст Багато з
них прибули до Казахстану під час кампанії ос-
воєння цілинних земель у 50-х рр Певна кількість
українців мігрувала за межі України в зв'язку з
виїздом на навчання та роботу, укладанням шлюбів
та політико-ідеологічними кампаніями, як-от рек-
рутування робочої сили у рамках програми розвит-
ку тієї чи іншої частини Радянського Союзу

Інша частина вихідців з України чи їхніх на-
щадків перебуває в країнах Європи, Америки та
Ази їхні спільноти сформувалися тут двома шляха-
ми — внаслідок еміграції (Канада, Сполучені
Штати, Великобританія тощо) та на базі автохтон-
ного українського населення у Польщі, Чехи, Сло-
ваччині, Румуни, Угорщині Більш-менш повні дані
про кількість осіб українського походження у складі
населення зарубіжних країн ми маємо в Канаді,
оскільки там у переписах населення зазначається
його етнічне походження Зпдно з останнім пере-
писом (1991), у Канаді налічується 529615 чол У
1981 р подавалася інша цифра — 754980 Річ у
тім, що перша цифра враховує тільки тих, чиє
етнічне походження зв'язане лише з Україною, а
друга — і тих, хто, крім українського походження,
вказав іще інше походження Тобто це ті, хто наро-
дився від змішаних шлюбів Найбільше українців
проживають у таких провінціях, як Онтаріо, Аль-
берта, Манітоба, Саскачеван Українська етнічна
група в Канаді формувалася внаслідок трьох вели-
ких хвиль еміграції кінець XIX — початок XX
ст, міжвоєнні роки, період після 2-ої світової війни
Таким же чином утворилася українська етнічна
група у Сполучених Штатах Щоправда, перші ук-
раїнські переселенці до США прибули дещо
раніше, ніж до Канади Історія української еміграції
у Канаді починається від 1891 р, а у США — з
середини 60-х рр XIX ст Сьогодні, за підрахун-
ками дослідників української еміграції Сполучених
Штатів, у цій країні налічується понад мільйон осіб
українського походження Варто зазначити, що пе-
реважна їх більшість як у США, так і в Канаді (по-
над 85%) — це ті, хто народився у країнах їхнього
проживання

405

Історія України

На Американському континенті є ще один
значний регіон, де мешкають вихідці з України та
їхні нащадки, — Латинська Америка Аргентина
— до 160 тис, Бразилія — близько 100 тис, Па-
рагвай — 8 тис, Уругвай — 6—8 тис Основна
маса їх прибула сюди у міжвоєнний період —
близько 150 тис Українська етнічна група Авст-
ралії за своєю історією — наймолодша Вона сфор-
мувалася, в основному, з 1948 по 1952 р, коли сю-
ди прибули українці із таборів для «переміщених
осіб» На кінець 80-х рр у цій країні нараховува-
лося близько 34 тис осіб українського походження
На Європейському континенті виділяється
кілька великих осередків проживання українців
Великобританія (понад 20 тис ), Франція (25—30
тис ), Німеччина (понад 20 тис ), колишня Юго-
славія (40—50 тис ), Польща (500— 600 тис ),
Чехія та Словаччина (40 тис ), Румунія (близько
120 тис — інколи подається цифра — 600 тис )

Крім цих країн, українці мешкають у Сканди-
навських державах (Швеція, Норвегія, Фінляндія,
Данія), Китаї, на півночі Африканського континен-
ту Щоправда, їхня кількість тут незначна, й вони
не зорганізовані у сталі громади з чітко вираженою
етнокультурною та соціальною структурою

За сучасними етнологічними теоріями всі ук-
раїнці й особи українського походження складають
український етнос, хоча кожній із його складових
притаманний різний ступінь етнічної самосвідо-
мості Однак у термінологічному плані виникають
певні складнощі із визначенням (назвою) тих па-
гонів українського етносу, які у результаті дії різних
чинників опинилися поза межами України Нау-
ковці користуються для визначення цього феноме-
на такими термінами «зарубіжні українці» (з кон-
кретизацією країни, наприклад, канадські,
австрійські, американські українці тощо), «особи
(громадяни) українського походження» (наприк-
лад, американці українського походження), «ук-
раїнці в країні проживання» (в Роси, у Молдові, в
Аргентині ітш ), «вихідці з України та їхні нащад-
ки» (у першому випадку йдеться про тих, хто наро-
дився в Україні, в другому — про тих, хто народив-
ся в країні проживання чи емігрував туди з третьої
країни, але не народжений в Україні)

При вживанні терміна «австралійці (канадці,
американці ) українського походження мається
на увазі, що він включає два аспекти перший
фіксує територіальну або громадянську прина-
лежність (мешканець Канади, громадянин Авст-
ралії ), другий вказує на українське походження

цих громадян При цьому, як правило, не робиться
різниці між тими, хто народився в країні проживан-
ня, і безпосередніми вихідцями з України Усіма пе-
реліченими термінами, як правило, послуговуються
тоді, коли йдеться про окремих осіб Якщо мовить-
ся про етнічну спільноту, то переважно використо-
вуються терміни „українська імміграція“, „ук-
раїнська етнічна група“ або „українська діаспора“

На досить адекватне відтворення суті явища
може претендувати і термін „українські канадці“,
»українські американці ", «українські німці», «ук-
раїнські австралійці» тощо Щодо східної діаспори,
то такі назви вживаються вкрай рідко, замість них
користуються термінами «українці Роси», «українці
Білорусі», «українці Молдови» і т ін У зарубіжній
етнологічній літературі широко побутує і такий
термін, як «етнічні канадці» («етнічні американці,
австралійці „), за допомогою якого підкрес-
люється передовсім приналежність до політичних
утворень, зокрема до держави, у складі якої, як
відомо, співіснують групи різних етносів, з прита-
манними для кожної з них особливостями культури,
побуту і навіть характеру Отже, вживаючи цей
термін, фіксується не просто політична чи грома-
дянська приналежність, але й етнічні ознаки
політично-громадянської спільноти

Близька до цього терміна і назва “українська
етнічна група», котра, до речі, прийнята як у за-
рубіжних дослідженнях, так і в практиці
міжетнічних стосунків, означає все зарубіжне ук-
раїнство, в тому числі й ту його частину, представ-
ники якої вже нечітко усвідомлюють себе причет-
ними до українців

Щодо терміна «українська імміграція», то тут
слід дати пояснення Українські етнічні групи поза
Україною колись дійсно формувалися як
іммігрантське населення, але сама імміграція давно
вже не є фактором демографічних процесів в ук-
раїнському зарубіжжі Тому, природно, термін «ук-
раїнська імміграція», як правило, вживається або
для підкреслення імігрантського походження, або
для визначення лише шмігрантської його групи як
колишніх вихідців з України, так і сьогоднішніх

Останнім часом все більшого поширення набу-
ває синтетичний і в той же час достатньо коректний
термін «українська діаспора»

Природа діаспори неоднозначна вона пов'яза-
на і з міграцією частини українського населення, і з
захопленням сусідніми державами окремих ук-
раїнських земель, і з демографічними процесами,
зокрема природним відтворенням іммігрантів Кла-

406

сичною формою діаспори є імміграція, котра в сере-
довищі українців розпочалася порівняно давно
Однією з перших масових міграційних хвиль був
відплив у Туреччину та країни Західної Європи
значної частини українців після поразки гад Полта-
вою (1709), друга — після скасування Гетьманщи-
ни та руйнації Запорозької Січі Саме тоді ук-
раїнське козацтво мусило залишати свою землю і
оселятися в Добруджі — землях Туреччини, на Ку-
бані та в районах Тереку, щодо селянських
іммігрантів, то вони, в основному, оселялися у Над-
волжі та Поураллі

Українські хліборобські колонії, особливо ха-
рактерні для другої половини XVIII ст, утворюва-
лися далеко від України переселенці із західного
Закарпаття — в Бачці, а згодом і Сремі, із Серед-
ньої Наддніпрянщини — у Надволжі Невеликі
колони утворювалися в Будапешті, Римі, Відні, а
також у Москві, Петербурзі, Варшаві

Наприкінці XIX — на початку XX ст спряму-
вання міграційних потоків дещо змінилося із
Західної України масово люди переселялися на
Американський континент, із Східної — за Урал і
до Ази Щоправда, частина українців з Галичини
та Буковини під впливом російської агітації пересе-
лилися до Роси, як і частина галичан під впливом
австрійської агітації — до Боснії

Отже, навколо України створилася своєрідна
діаспора — українські автохтони української
етнічної території на заході — це Пряшівщина,
Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Буковина, Ма-
роморш, на сході — Берестейщина Стародубщи-
на, частина Слобожанщини (більшість районів Ор-
ловської, Курської, Бєлгородської та Воронезької
обл ), Задонщина та Кубанщина, на півдні мол-
давська діаспора — Дубосарський, Рибницький,
Слободзейський, Григорюпольський та Кам'янсь-
кий райони Інша частина української діаспори пе-
ребуває у країнах, котрі недотичні з географічної
точки зору з Україною

Українці у США,
Канаді, Австралії

ослідники української еміграції встановили,
що першим іммігрантом-украінцем на аме-
риканській землі був А Гончаренко, колиш-
ній священик, заарештований царським уря-

дом за читання революційної літератури З-під
арешту він утік, 1865 р дістався Америки і оселив-
ся у Сан-Франциско Там Агагай почав видавати

Украї нці за межами Украї ни

газету «Alaska Herald», яка мала великий вплив на
американське громадсько-політичне життя 60—
70-х рр XIX ст Однак ще довгий час потому він
залишався іммігрантом-одинаком

Початок масової імміграції українських пересе-
ленців припадає на 1877 р, коли до США прибу-
ла перша група закарпатських селян, завербованих
для роботи на шахтах Пенсільванії

Згідно з архівними даними, прибуття перших
українських поселенців до Канади датується 1891
р Однак останнім часом висловлюється припущен-
ня, що вихідці з України прибували до Канади і до
1891 р, головним чином, вони переходили сюди із
Сполучених Штатів у пошуках вільних земель,
придатних для заняття сільським господарством

Масова еміграція з українських земель до
Північної Америки поділяється на три фази (інко-
ли вживається термін «хвилі»), що, звичайно,
пов язано з чисельністю переселенців

1) останнє десятиліття XIX ст — до початку
Першої світової війни, 2) початок 20-х рр XIX ст
— до закінчення Другої світової війни, 3) повоєнна
еміграція (1947—1962)

За масштабами перша «хвиля» української
еміграції переважає наступні Скажімо, до США
за цей період прибуло від 200 до 300 тис, а в Ка-
наду (1896—1914) переселилося 170 тис ук-
раїнців Переважну більшість української імміграції
складало збідніле селянство Галичини, Буковини та
Закарпаття серед іммігрантів, що прибули до
США за період з 1899 по 1910 р, 97,86% були
селяни й лише 2,03% кваліфіковані й напів-
кваліфіковані робітники Ця обставина зумовлюва-
ла трудовий характер переселенського руху жителів
названих районів України, які на той час входили до
складу Австро-Угорської монархи Основні причи-
ни масової еміграції трудящих за океан обумовлю-
вала загальна економічна відсталість західноу-
країнських земель, виснажлива праця, тягар
політичного безправ'я й національного гніту пород-
жували серед українських селян настрої відчаю,
який гнав їх з рідної землі

Іммігранти, які прибували на Американський
континент, зустрічалися тут з новою структурою
суспільних зв'язків, з новими звичаями й тра-
диціями, що значно відрізнялися від тих, які вони
залишили у себе на батьківщині Для пристосуван-
ня переселенців-українців до умов економічного,
соціального і культурного розвитку суспільства на
новому континенті потрібен був певний час Саме в
цей період адаптації перед іммігрантами стала на-

407

Історія У краї ни

гальна потреба в об'єднанні їх у певну спільність І
однією з головних ознак формування такої
спільності було українське походження, яке під-
кріплялося єдиною мовою, близькістю культури та
звичаїв переселенців із різних регіонів України

Власне, імміграція кінця XIX — початку XX
ст із західноукраїнських земель склала основу для
формування українських етнічних груп у США і
Канаді Цьому процесові сприяло утворення од-
норідних поселень українських іммігрантів у амери-
канських штатах Нью-Йорк, Пенсільванія та
Нью-Джерсі (тут сконцентрувалося близько 77%
усіх українців, що прибули до США) та канадсь-
ких провінціях Альберта, Саскачеван, Манітоба, де
поселялося 3/4 всіх переселенців з України Такий
характер розселення українців першої фази визна-
чила можливість їхнього працевлаштування Саме у
названих штатах були зосереджені центри гірничо-
добувної, металургійної промисловості, будівниц-
тва, які потребували значну кількість робочих рук
Ще не повністю освоєні згадані вище провінції Ка-
нади надавали можливість зайнятися західноу-
країнському селянству звичною для них роботою у
сільському господарстві

В межах новоутворених етнічних поселень ук-
раїнські іммігранти зберегли свою етнічну само-
бутність, свої культурні та побутові особливості,
інакше кажучи все те, що пов'язувало їх з бать-
ківщиною Та обставина що іммігранти зазнавали
дискримінації з боку правлячої англосаксонської
верхівки, посилювала тенденцію до об'єднання, і,
власне, новоутворені етнічні групи виконували
своєрідну роль захисту від насильницької асимі-
ляції Однак опір вимушеній американізації чи
канадизацп не означав, що вони стали на шлях кон-
сервації побуту, звичаїв, моральних цінностей,
нагромаджених історичним досвідом на рідних
землях

Вже у перші десятиліття поселення вихідців з
України в Канаді і США виникли різного роду ор-
ганізації, що керували громадсько-політичним жит-
тям, були об'єднавчими центрами розрізнених за-
гонів українських іммігрантів

За М Настасівським, відомим дослідником ук-
раїнської імміграції у США церква стала " найп-
ростішою, найзрозумшшою і перш необхідною
формою організації"

І хоча в кінці XIX — на початку XX ст у
Північній Америці виникали інші соціальні інсти-
туції українців (запомогові й професійні товарист-
ва, жіночі й молодіжні організації), церква продов-

жувала відігравати значну роль у житті українських
етнічних груп

Якщо вона виконувала роль ідеологічного фак-
тора у формуванні українських етнічних груп, то
скажімо, запомогові товариства (особливо на пер-
ших стадіях) виступали «фундаторами їхніх ма-
теріальних засад Створення таких товариств було
викликане браком системи соціального забезпечен-
ня країн поселення, а в пізніші часи — й неефек-
тивністю щодо переселенців Завдання запомого
вих товариств полягало у наданні матеріальної до-
помоги, в орієнтації та пристосуванні до нових умов
праці й життя 3 часом соціальна роль запомогових
товариств стала помітно змінюватися Коли минула
хвиля масової еміграції за океан, відпала і значна
частина функцій союзів зустрічі, розміщення
іммігрантів, сприяння в отриманні освіти чи набутті
фаху

За кількістю переселенців згадувані періоди
значно поступаються першій фазі масової еміграції
Наприклад, під час другої і третьої фаз у США
іммігрувало близько 110 тис осіб, а в Канаду —
100 тис Причому переважна їхня більшість прибу-
ла за океан після Другої світової війни,—»пе-
реміщені особи" Для кількісного збільшення ук-
раїнських етнічних груп «переміщені особи» не ма-
ли вирішального значення в США вони складали
лише 7% осіб українського походження, а в Канаді
— до 9% Проте у суспільно-політичному ЖИТТІ
їхня роль була помітною

З прибуттям до США і Канади повоєнної
імміграції практично завершується формування ук-
раїнських етнічних груп у цих країнах Щоправда,
іммігранти українського походження прибувають у
Північну Америку з інших країн (наприклад, Ар-
гентини, Бразилії, ФРН), але їхня кількість не-
значна, вони не мають якогось помітного впливу на
процеси формування етнічних груп, як і ті, хто по-
одиноко прибуває з України

Від самого початку перебування у країнах
Північної Америки іммігранти з України вибудову-
вали своє організаційне життя, прагнучи, з одного
боку, адаптуватися до місцевих умов, а з іншого —
зберегти свою самобутність Однією з найпопу-
лярніших форм (поза церквою) організаційного
життя українців у США стали страхово-допомо-
гові товариства 1892 р вихідці із Закарпаття, в ос-
новному священики, заснували одне з перших таких
формувань «Соєдиненіє греко-католицьких рус-
ских братцтв в Северной Америке» Внаслідок
внутрішнього розколу та виходу з нього галичан і

408

Украї нці за межами Украї ни

пряшівчан останні 22 лютого 1894 р утворили
«Руський народний союз» з метою надання допо-
моги потерпілим, хворим, членам сімей загиблих \
тп Органом Союзу стала газета «Свобода», яка
щоденно виходить і понині є найбільшим ук-
раїнським виданням на Заході 3 1914 р ор-
ганізація має назву «Український народний союз»
(УНС) Нині він є найбільшою організацією ук-
раїнської громади у США й Канаді (центри —
Джерсі-Сіті й Торонто) Крім нього, слід згадати
Українську народну поміч (Чикаго—Торонто), Ук-
раїнський братський союз (Скрентон—Торонто),
Союз українців-католиків «Провидіння» (Філа-
дельфія), які й сьогодні здійснюють досить активну
ділову і фінансову діяльність

В останні два-три десятиліття серед українців
намітилася тенденція до організаційного оформлен-
ня за етнічно-фаховою ознакою Приміром, 1979 р
утворена Світова репрезентація українських інже-
нерів з центром у Філадельфії У Чикаго з 1977 р
діє Світова федерація українських лікарських това-
риств, основу якої складає Українське лікарське то-
вариство Північної Америки До речі, нагадаємо,
шо в 1990 р свій 3-й конгрес СФУЛТ провела в
Україні (Київ—Львів), а 4-ий (1994) — у
Дніпропетровську За таким принципом будують
свою роботу Об'єднання українських адвокатів
США і Канади, Товариства українських правників
у США, Конференція центральних українських
академічних професійних товариств, Украіно-Аме-
риканська асоціація Університетських професорів

Ведучи мову про структуру організованого жит-
тя українців у Північній Америці, варто пам'ятати,
що в Канаді і США діють численні українські бан-
ки, багато з яких користуються федеральними га-
рантіями системи «Певність», «Будучність», «Са-
мопоміч» У США вони діють у Чикаго, Нью-
Йорку, Балтиморі, Філадельфії, Детройті, Пассей-
ку, Джерсі-Cm (усього кілька десятків), у Канаді
— це передовсім Торонто, Монреаль, Вінніпег,
Оттава, Квебек, Едмонтон, Скарборо, Саскатун

Власне, у місцях найбільшої концентрації
вихідців з України ряд українців та їхніх нащадків
займають не останні місця в банківських сферах
обох країн Про їхній рівень свідчить те, що серед
них є працівники таких відомих установ, як Чейз
Манхеттен банк і Меллон банк, фінансові менед-
ї жери і власники кредитних страхових фірм

Суттєву роль у тому, що українці в Сполучених
► Штатах та Канаді мають можливість зберігати

свою етнічну специфіку, відіграє шкільне навчання

Насамперед — парафіяльні школи при українських
церквах, суботні програми, де українська тематика
посідає вагоме місце, недільні школи, які, хоч і зо-
середжені на релігійній просвіті, часто-густо вво-
дять курси української мови, пісні та історії

Значний позитивний вплив на збереження ук-
раїнської етнічності в Америці мають музеї, зокре-
ма Український музей-архів у Клівленді (США),
Село-музей спадщини української культури в Аль-
берті (Канада)

Про те, що культурну спадщину українського
народу плекають на американській землі, можна
переконатись на прикладі діяльності таких мистець-
ких колективів, як хори «Боян», «Прометей»,
«Славута», «Сурма», «Троянда», «Ватра», «Дні-
про», «Молода думка», танцювальні ансамблі
«Байда», «Громовиця», «Червона рута», «Україна»
(США), художні колективи «Шумка», «Гопак»,
«Трембіта», «Гагілка», «Полтава» (Канада)

З метою забезпечення спадковості у збереженні
традицій танцювального мистещва, в українських
громадах створюються дитячі осередки Так,
1978 р при центрі св Володимира й Ольги у Чика-
го почала діяти школа балету й народного сценічно-
го танцю, яка об'єднує дітей та молодь усіх вірос-
повідань і різних молодіжних організацій
(ПЛАСТ, СУМ, ОДУМ) 1985 р в Чикаго була
відкрита школа українського балету

До справи збереження української ідентичності
на Американському континенті безпосередньо при-
четна преса Тф<і газети, як «Гомін України», «Ка-
надійський фармер» (Канада), «Свобода», «Аме-
рика» (США) та інші є дійовими чинниками існу-
вання української діаспори за океаном

Українська діаспора в Австралії — наймолодша
за часом існування українських поселень у за-
рубіжному світі За період з кінця 40-х до середи-
ни 60-х рр українська етнічна група зросла від
кілька сот до 21424 чол Вони розселені практично
у всіх штатах Австралії Причому більшість (до
97%) мешкає у містах майже 35% українців осіло
у штаті Новий Південний Уельс (адм центр —
Сідней), 32,6 — у штаті Вікторія (Мельбурн),
16,7 — у штаті Південна Австралія (Аделаїда),
7,3 — у штаті Західна Австралія (Перт), 5,8 — у
штаті Квшсленд (Брісбен), 1,5 — на території фе-
деральної столиці (Канберра)

Організаційне життя українців в Австралії бере
свій початок від 1950 р, коли в Мельбурні на з'їзді
представників українських громад було засновано
Об'єднання українців в Австралії (ОУА), перейме-

409

Історія У краї ни

новане 1953 р у Союз українських організацій в
Австралії (СУОА) Сьогодні він налічує близько
20 організацій У великих містах українські грома-
ди мають свої народні доми, при яких діють мис-
тецькі колективи, наприклад, «Боян» у Сіднеї,
«Гомін — в Аделаїді

Помітними осередками української етнічності в
Австралії є суботні школи (на кінець 80-х рр їх тут
налічувалося 12), Центр українських студій універ-
ситету Макворі (Сідней), Відділення українських
студій при університеті Монаш у Мельбурні, газе-
ти „Вільна думка“ (Сідней) та „Церква і життя“
(Мельбурн), а також видавництва „Просвіта',
“Ластівка» «Українська книга ', „Байда букс“

Українці
в країнах

Південної Америки

І ерші українські сліди у Південній Америці
І пов'язані ще з XVII— XVIII ст з такими
прізвищами, як Баделяк, Возняк, Добрий,

Дорошенко Початок масової імміграції у Латинсь-
ку Америку припадає на кінець XIX ст Серед
країн, до котрих прибували українці, були пере-
довсім Аргентина та Бразилія

За певними джерелами, у Бразилії (початком
імміграції українців у цю країну вважається 1872
р ) на зламі XX ст мешкали понад 47 тис ук-
раїнців За період першої хвилі імміграції (1897 —
1914) в Аргентині поселилося близько 14 тис чол
Уяву про умови існування українських переселенців
у Південній Америці дає опис поселень у Бразилії
у книзі Ю Федоріва „Історія церкви в Україні“
Він, зокрема, звертав увагу на те, що ця країна бу-
ла чи не найтяжчим з усіх місць нового поселення
»перших українців" Нерідко іммігранти опинялися
тут у мало або зовсім не заселених пустелях,
преріях, бразильських пралісах і сельві Осідаючи в
майже непридатних для нормального життя місце-
востях Південної Америки, кожен український пе-
реселенець в Аргентині мав право за досить висо-
кими цінами придбати до 50 га «червоної землі', а
в Бразилії — значно більше Як бачимо, землі вис-
тачало, але починати слід було „з нуля, тобто з
цілини, що, втім, не завадило українцям організову-
вати фермерські господарства Часто-густо, однак,
вони поповнювали найбідніші верстви населення,
влаштовувалися на будівництво залізничних колій,
промислових підприємств і портів, наймалися бат-
раками на сезонну роботу до власників кавових

плантацій, поміщиків та на тваринницькі ферми,
ставали прислугою у місцевої знаті

Друга хвиля української імміграції до Південної
Америки припадає на період між Першою і Другою
світовими війнами Імміграція цієї хвилі має свої
особливості, які відрізняють її від попередньої
Звернемо увагу на такі 1) більш широкий соціаль-
но-класовий спектр, 2) відбувається якісна ево-
люція від суто заробітчанської до т зв колоніза-
торської імміграції, коли значна частина українців
прибуває сюди з намірами осісти на тривалий час і
освоювати можливості Аргентини та Бразилії, 3)
основний потік українських переселенців спрямо-
вується до Аргентини (у попередній хвилі перевага
надавалася Бразилії), куди прибувало від 50 до 60
тис чол, 4) помітне збільшення у складі пересе-
ленців інтелігенції, високий рівень політичної свідо-
мості (це зумовлювалося наявністю діячів та симпа-
тиків УНР)

Третя хвиля імміграції українців у ці країни на-
лежить до перших повоєнних років, а в наступний
період туди приїздили хіба що поодинокі українці, й
не стільки з України, скільки з інших країн поселен-
ня Головна відмінність цього потоку іммігрантів по-
лягає в тому, що до переселення їх штовхали
здебільшого політичні причини Власне, імміграція
до Південної Америки у цей час була частиною
т зв політичної імміграції

Приплив українців до Аргентини і Бразилії за-
гальмувався і врешті-решт припинився внаслідок
економічної кризи 1950—1952 рр Більше того,
встановлення політичних диктатур у цих країнах
призводило до рееміграції, яка відбувалася у двох
напрямках США і Канада та Радянський Союз
Правда, близько половини з тих, хто приїхав до
СРСР, з часом повернулися назад Втрати від ре-
еміграції, надто серед українців Аргентини, були,
однак, компенсовані новим притоком іммігрантів у
50—60-і рр переважно з числа тих, хто спочатку
осідав в Уругваї і Парагваї До речі, в повоєнний
період вихідці з України починають освоювати ці
країни, де згодом формуються українські громади

У країнах Південної Америки впродовж більш
як столітнього перебування українців їхні громади
виникли й розвивалися в окремих містах і
провінціях Буенос-Айрес, Місюнес, Чако, Мен-
дока, Формоса, Рю-Негро (Аргентина), Парана,
Санта-Катаріна, Ко-Гранде-до Суль, Манто-Гро-
со-до Суль (Бразилія) Переважна більшість пред-
ставників української діаспори у південноамери-
канських країнах народилася тут — у Бразилії, на-

410

Украї нці за межами Украї ни

приклад, понад 90% За релігійною прина-
лежністю (а цей фактор є дуже важливим для гро-
мадського життя українців) 50 % в Аргентині —
католики східного обряду, 30% — православні,
кілька відсотків — євангелісти, решта — “бай-
дужі», у Бразилії 85% — греко-католики, 4% —
православні, 300 чол — євангелісти

Перші роки перебування українців в країнах
Південної Америки у плані облаштування життя за
нових умов були подібними до таких у США й Ка-
наді Як правило, церква ставала вагомим
об'єднуючим фактором, була найважливішою ор-
ганізацією для українських переселенців Згодом
виникали інші, зокрема мистецькі, просвітні тощо
Скажімо, важливим кроком у збереженні етнічної
самобутності було утворення 1924 р в м Беріссо
(Аргентина) українського драмгуртка «Молода
громада', який пізніше трансформувався у товари-
ство „Просвіта“ Крім центральної управи у сто-
лиці країни, нині у провінціях Буенос-Айрес,
Місюнес, Чако, Мендоса, Кордоба працює 16 йо-
го філій При товаристві діють „рідні школи“, мис-
тецькі колективи, оселя для відпочинку дітей 1 мо-
лоді „Веселка“

На 20—30-і рр припадає поява дрібних при-
ватних підприємств і братств, кооперативів в Ар-
гентині та Бразилії власники яких підкреслюють
своє українське походження й відповідним чином
називають ці формування Тоді ж починається про-
цес об'єднання українців за фаховою прина-
лежністю, що, приміром, мало місце під час засну-
вання Спілки українських інженерів Аргентини
(1931) У 20-х рр продовжували діяти господарсь-
ко-економічні українські організації в Бразилії (на
1914 р їх нараховувалося 32) В 1922 р в Порту-
Уняо, а в 1934 р — в Куріти утворюється „Ук-
раїнський союз “, який з 1938 р називався „Нав-
чальним сільськогосподарським об'єднанням“ і
став головним культурним центром українського
життя в Бразилії

В Аргентині досить помітну роль відіграють ук-
раїнські кооперативи Один з них — „Відроджен-
ня“ має філії в Чеко, Місюнесі, інших місцевостях і
нараховував свого часу 5 тис членів Значним був
фінансовий оборот кооперативу „Фортуна“ при то-
варистві „Просвіта“ При православному братстві
св Покрова в Буенос-Айресі діє кооператив „Три-
зуб“, а по вул 24-го листопада в столиці розмістив-
ся Союз українських купців, промисловців
підприємців та дипломованих спеціалістів

Чимало українських інтелектуалів залишили

політичнии слід в історії громадського життя не ли-
ше української спільноти, але й суспільств країн
проживання взагалі Це — професори різних ар-
гентинських та бразильських університетів
С Онацький, О Борушенко, Б Галайчук, Ю По-
лянський, В Зінько, В Бурка, І Вігоринський,
художники, архітектори, скульптори О Климко,
Ю Шумлінський, Б Кульдина, 1 Гриценко,
В Цимбалан

Особливу роль у збереженні української само-
бутності відіграє у цих країнах жіноцтво Підтверд-
женням цьому служать враження канадського
дослідника Я Рудницького, який згадує в цьому
контексті пані Іваницьку, яка працює на радіо,
проф Тауридську, пані Середняк, проф О Бору-
шенко, поетесу О Колодій Чимала заслуга жінок,
зокрема, в тому, що 53-й випуск „Бюлетеня“ Інсти-
туту пам'яток Курітиби був присвячений життю ук-
раїнців у Бразилії

Українська громада в Бразилії докладає чимало
зусиль, щоб продовжити традиції вивчення ук-
раїнської мови, а через неї зберегти свою само-
бутність'й цілісність у бразильському оточенні
Перспективи рідної мови діячі української спільно-
ти пов'язують з прийняттям конституційного зако-
ну, що дозволяє викладати українську мову в дер-
жавних школах штату Парана, де мешкає основна
маса українців Бразилії

Українці Західної Європи

»У / краінські поселення з'явилися в країнах
% Європи у давні часи В Швеції, Німеччині

та Франції 1714 р певний час перебував
гетьман П Орлик зі своїми прихильниками А в
70-і рр минулого століття починається хвиля
політичної еміграції українців з Російської імперії
до країн Західної Європи (М Драгоманов) Інший
потік української еміграції брав початок у Галичині,
Буковині та Закарпатті

Ще один потік еміграції складався з українців,
головним чином з Галичини, Буковини та Закарпа-
ття Власне з тих, хто в кінці XIX ст виїжджав
тимчасово до західноєвропейських країн на за-
робітки

Слід відзначити, що виїзд українців на за-
робітки в ці країни мав досить-таки обмежений ха-
рактер, коли ми порівнюємо його з масовою
еміграцією до США та Канади Нерідко окремі
групи українців, які мали намір емігрувати на за-
робітки саме в США або Канаду, змушені були че-

411

Історія У краї ни

рез брак коштів залишатися, принаймні тимчасово,
в Західній Європі

Ще до Першої світової війни невеликі групи ук-
раїнських заробітчан поселилися у Великобританії,
Бельгії На цей же період припадає початок сезон-
ної міграції селян із західно-українських земель у
Німеччину (до 75 тис на рік) і в менших розмірах
— у Данію

Чергова, значно численніша порівняно з попе-
редніми періодами, хвиля політичної еміграції з Ук-
раїни припадає на 1919—1920 рр Європейські
країни стали притулком для тих жителів України,
котрі не прийняли радянської влади (Наддніпрян-
щина), польського окупаційного режиму (Західна
Україна) Кістяк української еміграції склали
міністри уряду Української Народної Республіки, її
службовці, учасники військових формувань За
кордоном залишилися члени дипломатичних місій
УНР, зокрема у Франції, Англії, Німеччині,
Бельгії, Нідерландах, Швеції, Норвегії, Фінляндії
тощо Емігрувала також частина діячів науки і
культури, студентської молоді

Найпомітніший за чисельністю осередок
еміграції з України сформувався у Франції за да-
ними зарубіжних джерел, кількість українців у цій
країні досягала 40—50 тис чол

Після закінчення Першої світової війни ук-
раїнські громади формувалися в основному із війсь-
ковополонених та іммігрантів, які не приймали ідео-
логію побудови соціалістичного суспільства в Ук-
раїні У міжвоєнний період виникли кількатисячні
спільноти з українців у Німеччині та Австрії, знач-
но меншими у кількісному відношенні вони були в
Італії, Люксембурзі, Норвегії, Швейцари тощо

Подальший процес української імміграції
пов'язаний безпосередньо з ходом і наслідками
Другої світової війни Емігранти цього періоду —
переважно «переміщені особи

За даними Центрального представництва ук-
раїнської еміграції (Ашафенбург, Німеччина), на-
прикінці 1946 р на території Західної Німеччини
знаходилось 177 тис українців, у тому числі в
американській зоні — 104 тис, в англійській —
54 тис, у французькій — 19 тис У трьох західних
окупаційних зонах Австрії проживало 29 тис ук-
раїнців Близько 15 тис українців було розташова-
но у таборах в Італії

Перша переселенська хвиля із Західної Німеч-
чини припадає на 1946—1947 рр За цей період
виїхало близько 25 тис чол, у першу чергу в
Англію, Бельгію та Францію Незначна кількість

українців віком до сорока років емігрувала до Бра-
зилії, Венесуели, Австралії і Канади У наступні
два роки спостерігається активізація виїзду ук-
раїнців із Західної Німеччини Через деякий час їх
кількість, що залишилася на ії території, стабілізу-
валася й становила на кінець 50-х рр 17 тис осіб

У 80-і рр загальна кількість українців та їхніх
нащадків у ФРН подавалася зарубіжними автора-
ми в межах 20 тис, із них майже 9 тис, або 44%,
проживає у Баварії

Внаслідок переселення українців з таборів
біженців і „переміщених осіб“ з найчисельніших ук-
раїнських колоній на Європейському континенті
сформувався ще один осередок у Великобританії
Крім учасників дивізії СС „Галичина“ (понад 8 тис
осіб), сюди прибуло близько 6 тис українців із кор-
пусу польського генерала В Андерса, а також 21—
24 тис із західних окупаційних зон Німеччини та
Австрії Майже 2 тис українських жінок з Юго-
славії і Польщі одразу ж по війні приїхало до Вели-
кобританії у відповідь на шлюбні оголошення Со-
юз українців Британії вважає, що кількість ук-
раїнців у цій країні на середину 80-х рр становила
35 тис чол

Другою західноєвропейською державою, де
проживає порівняно багаточисельна колонія ук-
раїнських поселенців, залишається Франція З
урахуванням природного приросту та міграційних
процесів на середину 50-х рр вона нараховувала до
40 тис осіб Згодом ця цифра дещо зменшилась і
стабілізувалася на рівні 25—30 тис

Певна частина „переміщених осіб“ прибула до
Бельгії, Швеції, Данії, Нідерландів, що позначило-
ся на кількісному складі української діаспори у цих
країнах Однак за чисельністю ці громади поступа-
ються українським громадам Німеччини, Франції,
Великобританії

Як і в інших регіонах світу, українці, що мешка-
ють у країнах Західної Європи, прагнули згурту-
вання Українські організації політичного,
релігійного, культурного та наукового плану актив-
но діяли у міжвоєнний період Могутнім поштовхом
для розбудови громадського життя українських
поселенців на західноєвропейському терені стало
прибуття сюди представників уенерівської
еміграції У Франції, приміром, вони почали кон-
центруватися навколо Української громади, засно-
ваної в Парижі 1924 р. На початку 20-х рр вели-
кою активністю відзначався віденський осередок
української еміграції, де, до речі, до 1924 р перебу-
вав М Грушевський

412

У період після Другої світової війни українці в
Західній Європі розбудували досить широку мере-
жу нових громадських організацій та установ, ряд з
яких до того ж ще й представляє їхні інтереси в зно-
синах з властями країн поселення До таких ор-
ганізацій, приміром, належать Український цен-
тральний громадський комітет у Франції,
Об'єднання українських робітників у Франції,
Центральне представництво української еміграції в
Німеччині, Союз австрійців українського поход-
ження, Координаційна рада українських ор-
ганізацій Австрії, Союз українців у Британії,
Об'єднання українців у Великобританії, Союз ук-
раїнців у Бельгії та ін

Цій же меті підпорядкована й діяльність багать-
ох жіночих, молодіжних, професійних, культуро-
логічних і просвітянських організацій, товариств і
об'єднань, початки яких були закладені ще в період
перебування українців у таборах для біженців і „пе-
реміщених осіб“ До них слід передусім віднести
Спілку української молоді і Пласт, Об'єднання ук-
раїнських жінок, Об'єднання купців і проми-
словців, Об'єднання лікарів Об'єднання ук-
раїнських письменників, Об'єднання митців ук-
раїнської сцени, Об'єднання українських музик
Союз українських журналістів тощо Не всі
об'єднання й товариства такого роду витримали ви-
пробування часом та нелегкими обставинами існу-
вання поза межами батьківщини Але деякі з них,
хай і під новими назвами, продовжують діяти й по-
нині в багатьох країнах Західної Європи

До збереження української етнічності в
Західній Європі чимало зусиль докладають худож-
ньо-мистецькі колективи, скажімо, „Гомін“, „Ор-
лик“, „Заграва“, „Боян“ (Великобританія),
»Степ", «Запорожці» (Франція) та преса, як-от
«Шлях Перемоги», «Християнський голос»
(Німеччина), «Українське слово» (Париж), «Ук-
раїнська думка» (Великобританія)

Українці у Східній
і Південно-Східній Європі

краінські етнічні групи в Польщі, Румуни,
Угорщині, Чехи та Словаччині належать до
автохтонних, або, іншими словами, корінних

На історичних землях, які входять нині до складу
цих держав, предки українців проживали спо-
конвіку У Польщі, приміром, — це Бойківщина,
Лемківщина, Підляшшя, Холмщина і Надсяння
Якщо за точку відліку взяти новітні часи, то до-

Украї нці за межами Украї ни

ля українського населення у східноєвропейських
країнах нерідко складалася досить драматично, а то
й трапчно Так, 1947 р в результаті здійснення
тодішнім польським урядом операції «Вісла» майже
150 тис українців насильницьким шляхом були ви-
селені з їхніх (південно-східних) земель й розки-
дані по всіх польських територіях Мотивувалося це
тим, що українське населення становило матеріаль-
ну і людську базу Української повстанської армії

(УПА)

Відтоді основна маса українського населення
живе на західних і особливо північних територіях
Польщі — Ольштинському Гданському, Ко-
шалінському та Вроцлавському воєводствах Точ-
них даних щодо їхньої кількості немає За відомо-
стями Об'єднання українців у Польщі (ОУП), там
проживає від 250 до 500 тис Офіційна ж польська
статистика подає чисельність українців в межах

150-250

Основними місцевостями розселення українців
у Румунії є Сучавський та Марамуреський повіти,
котрі межують відповідно з Чернівецькою і Закар-
патською областями України Крім того, українці в
цій державі компактно проживають" у Банаті (на
південному заході) та Добруджі (на південному
сході) До Банату — території нинішньої Румунії,
українці потрапили в ході міграційних процесів в
Австрійській (потім Австро-Угорській) імперії у
XVIII—XIX ст Це були переселенці із Закарпат-
тя та Галичини У Добруджі українці з явилися на-
прикінці XVIII — на початку XIX ст Потрапили
вони туди внаслідок переслідування російським ца-
ризмом після зруйнування Запорозької Січі

Надто важко визначити кількість українського
населення в Румуни У джерелах наводяться цифри
50, 70, 100, 120, а то й 800 тис І це не випадково
Ще донедавна урядова національна політика в Ру-
мунії, як, до речі, і в Польщі, базувалася на кон-
цепції однонацюнальної держави, що примушувало
етнічні меншини зрікатися рідного кореня

Щодо Угорщини, то, за неофіційними відомо-
стями, тут налічується приблизно 3 тис осіб ук-
раїнського походження Це здебільшого автохтони
в північно-східній частині країни, вздовж середньої
течи Тиси, а також жителі деяких міст, зокрема Бу-
дапешта Значна кількість українців-русинів про-
тягом століть асимілювалася

З давніх-давен проживають украінці-русини на
території Східної Словаччини І сьогодні місцями
їхнього найбільшого скупчення є міста і села цього
краю Гуменне, Бардпв, Стара Любовня, Кошіце

413

Історія України

тощо Традиційним центром українського гро-
мадсько-культурного життя є Пряшів, де проживає
понад 2 тис українців Загалом на території Сло-
ваччини, за офіційною статистикою (1980), прожи-
ває понад 39 тис українців, в Чехи — трохи більше
15 тис Слід, однак, зауважити, що, зпдно з інши-
ми даними, на території колишньої Чехо-Словаччи-
ни налічувалося від 100 до 200 тис українців

Майже 250 років тому з явилися перші ук-
раїнські поселенці в межах донедавна цілісної ще
Югославії Це були вихідці з Пряшівщини та За-
карпаття Вони осіли в історичній області Бачка на
території, яку тепер займає Воєводина Основним
центром їхнього поселення стало с Керестур, яке
згодом одержало назву Руський Керестур Пересе-
ленцями були переважно карпатські лісоруби і
вівчарі, котрі прагнули створити власне господарст-
во, але через брак землі не могли цього зробити на
батьківщині Характерно, що нащадки вихідців із
Закарпаття і нині вважають себе русинами, котрі
мають дещо відмінні від решти українців ет-
нолінгвістичні та етнографічні ознаки Пізніші ж
переселенці, а ними були, зокрема, селяни із
Східної Галичини, без будь-яких застережень
пов'язують себе саме з українським походженням
За даними перепису населення 1981 р, русинів у
республіках Югославії нараховувалось понад 23
тис, а українців — близько 13 тис

Останнім часом помітно активізувалося гро-
мадське життя українців у країнах Східної Європи
Це сталося насамперед завдяки демократичним пе-
ретворенням, які там відбулися Так, у Польщі гро-
мадські організації етнічних меншин, у тому числі
українські, вийшли з підпорядкування Міністерст-
ва внутрішніх справ Ними тепер опікується відом-
ство культури і мистецтва При польському парла-
менті діє комісія національних меншин та етнічних
груп У цьому контексті слід, зокрема, розглядати
засудження в лютому 1990 р на надзвичайному
з'їзді Українського суспільно-культурного товари-
ства горезвісної операції «Вісла» З'їзд поклав по-
чаток діяльності нової громадської організації —
Об'єднання українців у Польщі До нього ввійшли
особи українського походження незалежно від їхніх
політичних поглядів, реліпйних вірувань та соціаль-
ного стану

В інших країнах Східної та Південно-Східної
Європи інтереси українського населення представ-
ляють і захищають такі організації, як Союз ук-
раїнців у Румунії, Союз русинів-українців у Воєво-
дині тощо Втім, не всі вони переживають нині

кращі часи В Словаччині та колишній Югославії,
приміром, на початку 90-х рр знову далися взнаки
спроби до розмежування, у тому числі ор-
ганізаційного, між русинами і українцями Що-
правда, на середину 90-х рр намітилися тенденції
до подолання цих негативних явищ у житті ук-
раїнських громад цього репону

В країнах Східної та Південно-Східної Європи
збереженню української етнічності сприяє
діяльність мистецьких колективів (хор «Журавлі»
— Польща, танцювальний ансамбль «Пульс» —
Словаччина, осередок української культури у
Свиднику (Словаччина), а також преса («Наше
слово — Польща, „Нове життя“, „Дукля“,
»Дружно вперед" — Словаччина, «Український
вісник», «Наш голос» — Румунія) У Румунії,
здається, вже стає традицією проведення фести-
валів української пісні та музики

Українці

східної діаспори

Щ ЛГ іграцію українців на території, які склада-
, % / і ли Російську імперію, а згодом — Ра-
* Ч Ж дянський Союз можна розділити на
кілька етапів 1) до XIX ст, 2) кінець XIX — по-
чаток XX ст, 3) середина 20 — початок 40-х рр ,
4) 40-і — початок 90-х рр

На першому відтинку часу найпомітнішими пе-
реміщеннями українців за межі території, яка тепер
утворює Українську державу, були такі а) у XV—
XVI ст, зокрема у зв'язку з боротьбою між Вели-
ким князівством Литовським та Москвою за ук-
раїнські землі У цей період на Курщині і Воронеж-
чині оселилися українці з Черніпвщини, б) під час
Визвольної війни під проводом Б Хмельницького й
після підписання договору 1654 р Вже з другої по-
ловини XVII ст у Москві формується українська
колонія Варто зазначити, що в цей час має місце
такий феномен, як інтелектуальна еміграція в 1645
р до Москви переїхало понад 30 вчених, у 1652
р —12 співаків, в) XVIII ст відзначалося тим, що
до Російської імперії прибували українські козаки
(особливо після заборони Катериною II Запорозь-
кої Січі) та діячі мистецтва й культури Наприкінці
XVIII ст, крім Москви, помітні осідки українства
виникають у Центрально-Землеробському районі,
Нижньому Поволжі та на Північному Кавказі (у
Ставропольській губ, наприклад, частка українців
у XIX ст становила 18,6%)

Другий етап характеризується освоєнням нових

414

Украї нці за межами Украї ни

місць переселення Це насамперед Сибір, Далекий
Схід, Казахстан та Середня Азія Впродовж двох-
трьох десятиліть кількість вихідців із України зрос-
ла у названих регіонах на кілька відсотків (наприк-
лад, у Казахстані та Середній Ази з 1,3 до 7,1%)

У наступні етапи особливо помітний слід у пере-
селенських рухах залишили кампанії розкуркулення
українського селянства (20—30-і рр ) та депор-
тація учасників боротьби проти радянського режи-
му на західноукраїнських землях й членів їхніх
сімей На 1 березня 1945 р з 6 західних областей
було виселено близько 18 тис чол (члени підпілля
ОУН), тих, хто ухилявся від служби у Червоній
армії — понад 13 тис (станом на 1 червня 1945)
Згодом українці емігрували в різні регіони колиш-
нього Радянського Союзу під час т зв кампаній ос-
воєння цілинних земель, російського Нечорно-
зем'я, Тюмені, у складі робочої сили, яка спрямову-
валася, зокрема, в країни Прибалтики після їхнього
приєднання до СРСР

Таким чином, завершилося формування ук-
раїнських поселень на схід, південний схід та
північний захід від України За переписом 1989 р у
ЗО містах краях, областях, автономних республіках
та автономних округах колишнього СРСР українці
становили від 4,7 до 17,5% всього їхнього населен-
ня Цілком очевидно, що, у зв'язку із зростанням
етнічної самосвідомості українців за межами Ук-
раїни (останнє стимулював процес побудови неза-
лежної Української держави), ці цифри за минулі
три роки змінилися, у бік збільшення За концен-
трацією українців у Роси та інших колишніх рес-
публіках СРСР виділяються такі регіони Чукотсь-
кий автономний округ (17,5% від всього населен-
ня), Ямало-Ненецький автономний округ (17,5),
Кустанайська обл (17,2), Магаданська обл
(15,8), Республіка Молдова (13,8), Тургайська
обл (12,9), Актюбинська обл (11,9), Ханти-
Мансійський автономний округ (11,7), Павло-
дарська обл (10,3), м Мурманськ (9,2), Тю-
менська обл (8,4), Приморський край (8,2),
Єврейська автономна обл (7,4), Якутія (7,1), Ка-
захстан (5,4), м Рига (5,8), м Таллінн (4,8)

Зберігати українську етнічність у російськомов-
ному оточенні було непросто, зважаючи на ру-
сифікаторську політику Російської імперії, а
пізніше Радянського Союзу Про острівки цієї
етнічності можна говорити стосовно 20-7-30-х рр
Скажімо, на Кубані у 1925 р було 125 українських
шкіл, а в 1926 р їх працювало понад 600, де нав-
чались 24 тис учнів Вивчати українську мову

можна було й у 3070 українських школах Казахста-
ну (1932) На той час 166 тис дітей навчалися в
українських школах, де працювали понад 2 тис
учителів До того ж, у цьому регіоні функціонували
кілька педагогічних технікумів Поза межами Ук-
раїни на сході у згаданий період виходили кілька
українських газет — три в Казахстані та одна в
Хабаровську з досить промовистою назвою
«Соціалістична перебудова» Для порівняння стану
речей з виданням українських газет в інших країнах
наведемо такі дані (на 1934) — у світі виходило
609 українських газет, із них в УРСР — 386, на
українських землях, що входили до складу Польщі,
— 120, на українських землях, що входили до скла-
ду Чехо-Словаччини,— 12, на українських землях,
що входили до складу Румуни,— 7 Українська
еміграція в Європі видавала 48 газет а українська
еміграція в Америці та в Ази — 36

Власне кажучи, школи та преса були на той час
головними чинниками збереження української іден-
тичності на терені Радянського Союзу, й то лише
короткий час Згодом і вони зникають, єдиним
джерелом украінськості в російському довкіллі за-
лишалася сім'я, де через пісню в побуті плекалися
традиції українського народу

Сьогодні доводиться практично починати з ну-
ля відродження української етнічності на терені ко-
лишнього Радянського Союзу Зовнішні чинники
певною мірою сприяють цьому процесові, пере-
довсім йдеться про виникнення нових незалежних
держав й початки демократизації суспільств нових
країн Про відродження етнічності українців східної
діаспори свідчить діяльність близько 120 їхніх то-
вариств (на жовтень 1994), функціонування 25
недільних шкіл (щоправда, на великих просторах
працює лише дві державні українські школи —в
Акмолі (Казахстан) та у Ризі, українська
етнічність підтримується також завдяки 12
періодичним і неперіодичним газетам, 3 постійним
(Таллінн, Нижньовартівськ, Кишинів) та 20 спо-
радичним радіопередачам Безумовно, за таких
умов не може бути й мови про задоволення потреб
етнокультурного розвитку українців, які мешкають
у країнах колишнього СРСР Перспективи в цьому
плані залежать від того, наскільки справжні демо-
крати будуть у цих країнах й яким чином Україна
зможе захищати права українських етнічних мен-
шин поза її межами

415

Українська діаспора
та Україна

арактер зв'язків зарубіжних українців з
батьківською землею залежав від багатьох
об'єктивних і суб'єктивних факторів, на-

самперед від суспільно-політичної ситуації в
країнах поселення і в Україні, позицій різних по-
колінь української діаспори Та, незважаючи на пе-
рипетії історії, українські поселенці в західному
світі, зокрема за океаном, завжди прагнули до
зріднення з землею, яку полишили перші емігранти
і яку не бачила більшість їхніх нащадків скажімо,
понад 80% канадських українців народжені у Ка-
наді Це прагнення відбилося у рухах солідарності й
допомоги українському народові Вони були запо-
чатковані ще у перші десятиліття перебування в
діаспорі Так, 1906 р у Вінніпезі під час проведен-
ня традиційних щорічних шевченківських свят, які,
до речі, мають місце і сьогодні, були зібрані кошти
в т зв «Бойовий фонд» і передані землякам «старо-
го краю» Водночас український часопис США
«Свобода» розгорнув кампанію щодо збирання
коштів для політичних партій Галичини 1913 р ук-
раїнці в Канаді та США розпочали збір коштів на
підтримку українських шкіл Східної Галичини За
короткий час в Канаді було зібрано 5,6 тис до-
ларів, а в Сполучених Штатах — 9,4 тис В 1908 і
1910 рр по всій Канаді українці започаткували мо-
гутню кампанію солідарності з визвольною бороть-
бою своїх земляків

Окрема сторінка в літописі українців у США і
Канаді — підтримка Лютневої революції 1917 р в
Роси та Україні За тисячі кілометрів, в чужому, не
завжди дружньому оточенні, вони з неослабною
увагою прислухалися до вісток, що просочувалися
через океан, про події 1917 р Українські поселенці
в Канаді та США вірили, що перемога над цариз-
мом відкриє широкі можливості для вільного роз-
витку українського народу Цим пояснюється і
підтримка ними жовтневого перевороту 1917 р та
соціалістичних ідей Через десятки років стане зро-
зумілим сподівання зарубіжних українців не справ-
дилися, а тоді більшість з них, мабуть, щиро вірила
в те, що соціалізм принесе жадану свободу, неза-
лежність і щастя Вітаючи визволення українського
та інших народів Роси з-під ярма царського само-
державства, вони висловлювали надію, що вільний
український народ допоможе трудящим Західної
України об'єднатися в єдиній державі

З новою силою рух солідарності проявився під

Історія У краї ни

час голоду в Роси на початку 20-х рр Українські
робітники і фермери Канади, допомагаючи голо-
дуючим Поволжя, одночасно збирали кошти і для
голодуючих України Для них було зібрано понад 10
тис доларів Таку ж суму зібрали й українці Сполу-
чених Штатів

Головним регіоном, куди спрямовувалася допо-
мога української діаспори, була, звичайно ж,
Західна Україна Зарубіжні українці з неослабною
увагою слідкували за національно-визвольною бо-
ротьбою своїх земляків І своїм обов'язком вважали
надання їм матеріальної та моральної підтримки З
цією метою 1922 р в Канаді був створений Ук-
раїнський робітничо-фермерський комітет за виз-
волення Східної Галичини Його першою акцією
стала кампанія по збиранню коштів для допомоги
політв'язням та їхнім родинам

З особливою силою міжнародна солідарність з
народом нашої країни виявилася в роки Великої
Вітчизняної війни Одними з перших у рух солідар-
ності включились українські канадці, організовую-
чи комітети допомоги Батьківщині Українське то-
вариство допомоги Батьківщині (УТДБ) в Канаді
було утворено вже 26 червня 1941 р Його відділен-
ня розпочали активну діяльність по всій країні

Документи свідчать, що в Канаді й США не
було жодної акци солідарності, в якій би не брали
участь українці, а в багатьох випадках вони висту-
пили їхніми ініціаторами

Отже, українська діаспора, передусім у Канаді
та США, вписала у свою історію яскраві сторінки
солідарності з колишньою батьківщиною В скрутні
часи українські іммігранти та їхні нащадки були по-
руч з народом, від якого пішло їхнє коріння
Знаємо, як вболівали вони за долю України, допо-
магали на початку XX ст, в 20—40-і рр Про це з
захопленням писала радянська преса Та коли звер-
нутися до вітчизняної наукової літератури і
публіцистики 50-х — середини 80-х рр, то в цей
період зарубіжні українці нібито й перестали дума-
ти про Україну Щоправда, інколи в нашій пресі все
ж таки цитувалися схвальні відгуки про Україну ок-
ремих осіб чи представників офіційних делегацій,
які відвідували нашу республіку Водночас замов-
чувалося те, що в повоєнний період серед ук-
раїнської діаспори існував рух солідарності й іншо-
го характеру Це була солідарність не з країною, а з
тими людьми в Україні, які боролися проти то-
талітарного режиму й постраждали від нього Учас-
никами цього руху, як правило, були представники
повоєнної імміграції, які критично ставилися до

416

Украї нці за межами Украї ни

«побудови соціалізму» на українській землі й до
«успіхів», досягнутих на цьому шляху

Переломною подією у зв'язках діаспори з Ук-
раїною стала Чорнобильська катастрофа Біда бо-
лем обізвалася в серцях зарубіжних українців Вже
того ж 1986 р літак, споряджений усім необхідним
для потерпілих від авари, взяв курс із США на
Москву (на той час ще не існувало прямої авіалінії
з Києвом) На жаль, в Україну цей вантаж із сто-
лиці колишнього СРСР так і не потрапив

Проголошення Акта про незалежність України
24 серпня 1991 р викликало не тільки радісне
піднесення в середовищі української діаспори, але й
зміцнило іі надії на те, що цього разу справа побу-
дови самостійної демократичної Української держа-
[ ви буде доведена до кінця У всіх країнах, де про-

ї живають українці та їхні нащадки, цей акт відзна-

I чався як найбільше свято Принципова позиція за-

F рубіжних українців щодо державотворчих процесів

в Україні, підтримка діаспорою цих процесів про-
явилися і під час першого візиту офіційної ук-
раїнської делегації на чолі з Л Кравчуком до Кана-
ди та США у вересні 1991 р Ще напередодні візи-
ту президія секретаріату Світового конгресу
вільних українців виступила із спеціальним звер-
ненням, в якому закликала українську спільноту
Північної Америки виявити делегації традиційну
українську гостинність і належну пошану та виз-
нання за проголошення України незалежною дер-
жавою

Окремої уваги заслуговує питання культурних
зв'язків діаспори з Україною Незважаючи на до-
сить гостру боротьбу між різними політичними си-
лами в середовищі зарубіжних українців щодо
доцільності чи недоцільності культурних контактів
з Радянською Україною, такі контакти практично
не припинялися ніколи Спочатку вони були опосе-
редкованими — через збереження культурної спад-
щини українського народу, відзначення в країнах
[ поселення визначних дат його історії, популяри-

( зацію творів дожовтневих українських письмен-

; ників і поетів тощо Починаючи з перших по-

воєнних років, можна вже говорити про безпосе-
редні культурні зв'язки української громади, зокре-
ма в Канаді, з Україною 1946 р в цю країну при-
була делегація митців України — народні артисти
З Гайдай, І Паторжинський, поет А Малишко
Вони взяли участь у фестивалі української музики,
пісні і танцю У різний час Канаду відвідували за-
служений український державний хор їм ГВерьов-
ки, заслужений державний академічний ансамбль

танцю їм П Вірського, заслужена хорова капела
«Трембіта», окремі виконавці з України

Та довгий час цей зв'язок був, в основному, од-
ностороннім — у напрямку Канади і США 80-і
рр стали в цьому плані певною мірою переломни-
ми Сьогодш ж ми маємо змогу познайомитися з
виступами представників діаспори на українській
сцені, їхня майстерність з усією виразністю
засвідчує, як можна не лише зберігати національну
Пісню, танок далеко від землі походження батьків,
нерідко в багатоетнічній країні, але й плекати, роз-
вивати їх

Скажімо, велике враження на глядачів справив
самодіяльний анамбль їм Т Шевченка з Канади
(1989 р ), танцювальний ансамбль «Шумка» з Ка-
нади познайомив зі своєю творчістю жителів
Києва, Львова, Івано-Франківська, вперше в Ук-
раїну одержали змогу приїхати відомі у всій Канаді
і за іі межами, але, на жаль, незнані у нас, то-
ронтські художні колективи жіночий хор «Левада'
чоловічий „Оріон“, оркестр „Авангард“, такі ши-
роко відомі мистецькі колективи й окремі виконавці
з діаспори, як капела бандуристів їм Т Шевченка
(США), чоловічий хор „Бурлаки“ і жіночий
»Веснівка" (Канада), окремі виконавці До речі,
концертно-виконавська діяльність капели банду-
ристів із Сполучених Штатів 1992 р відзначена
Державною премією України їм Т Шевченка

Аналізуючи процес взаємодії української діас-
пори та етнополітичного ренесансу в Україні, вже
сьогодні можна виділити дві групи факторів, що
суттєво впливають на іі характер Перша — це ті,
ujo стимулюють цю взаємодію, друга група фак-
торів стримує іі До першої групи варто віднести а)
становлення нового мислення у міжнародних відно-
синах, що відкрило нові канали для безпосередніх
контактів між представниками ядра українського
етносу та тих його частин, які перебувають за межа-
ми України, б) поступова деідеологізація суспільно-
економічного життя в Україні, що дозволяє зняти
класово-партійні бар'єри у спілкуванні українців з
представниками української діаспори Наслідком
попереднього поділу українців у західному світі на
«прогресивних» і «реакційних» було те, що контак-
ти з Україною обмежувались першою категорією
«Комуністична» солідарність з режимами у ко-
лишніх «соціалістичних» країнах Європи також не
дозволяла опікуватися незавидною долею ук-
раїнців, які мешкають у цих державах, оскільки це
могло призвести до напруженості у стосунках між
ними і Радянським Союзом Такий підхід на довгий

417

Історія України

час позбавив можливості порозуміння між різними
частинами українського етносу, в) проведення
спільних заходів за участю українців з різних країн
світу — їхня роль визначається об'єднанням зу-
силь етнічно свідомих осіб українського походжен-
ня у збереженні української етнічності в сучасному
світі, що є базою для взаємодії представників
різних частин етносу Особливого значення у цьому
контексті набули 1-й Форум української діаспори,
який відбувся у серпні 1990 р у Варшаві та Білому
Борі (Польща), 1-й Форум представників східної
діаспори (Київ, січень 1992) та Всесвітній форум
(Київ, серпень 1992)

Серед факторів, які можуть стримати
взаємодію української діаспори та етнополітичного
ренесансу, вагомими є такі а) поліетнічність насе-
лення України Завважимо, що етнічні спільноти
аж ніяк не є перешкодою на шляху взаємодії, однак
невирішеність деяких їхніх проблем у рамках ук-
раїнського етнополітичного організму може її стри-
мувати Цей фактор був би на руку тим силам, котрі
не зацікавлені у збереженні безконфліктної ситуації
в міжетнічних стосунках в Україні, у розбудові її не-
залежності й хотіли б стимулювати настрої віднов-
лення імперського центру Тому, дбаючи про умови
етнополітичного ренесансу українців, обов'язково
потрібно створювати відповідні умови для ренесан-
су інших етнічних спільнот Досвід вирішення про-
блем у міжетнічних стосунках в демократичних
суспільствах може знадобитися у вдосконаленні
міжетнічних відносин в Україні І саме представни-
ки діаспори з Канади, Сполучених Штатів, Німеч-
чини, Франції у процесі взаємодії з українцями, а
також і з вихідцями з інших меншин можуть
поділитися цим досвідом, б) повільність демокра-
тичних перетворень, особливо у сфері економіки, в
Україні та в інших державах Радянського Союзу,
оскільки за таких умов взаємодія реалізується не
повністю, в) ідея федеративного устрою України,
яка побудована на еклектичних засадах, де зміщу-
ються етнографічні й економічні ознаки розвитку
різних регіонів нашої країни. Вона здатна спричи-
нити обмеження зони взаємодії, в основному, з
регіонами колишнього масового переселення ук-
раїнців за океан та чітку репоналізацно стосунків,
до чого можуть призвести концепції особливого

статусу того чи іншого регіону України

Оцінюючи значення названих вище факторів у
взаємодії української діаспори й етнополітичного
ренесансу в Україні, варто мати на увазі ще одну об-
ставину, як на наш погляд, досить важливу —
співвідношення фаз етнічного відродження для
різних частин українського етносу Найефек-
тивнішою взаємодія виявляється тоді, коли ці фази
співпадають У нашому випадку ситуація дещо
інша в Україні ми спостерігаємо бурхливий, при-
наймні порівняно з попередніми періодами, спалах
етнічного ренесансу, для українців Південно-
Східної Європи цей процес лише розпочався після
змін режимів, для частин українського етносу, які
знаходяться в поліетнічних країнах західного світу,
за нашими висновками, пік етнічного ренесансу ми-
нає, оскільки він співпадає з етнічним ренесансом,
властивим для країн поселення, що з найбільшою
силою виявився в 70—на початку 80-х рр Враху-
вання цієї обставини дозволить уникнути спроще-
ного, уніфікованого підходу до можливостей
об'єднання українців у сучасному світі, передовсім
духовного, на етнічній основі

Важливу роль у цьому плані мають відіграти ті
заходи, які здійснює українська держава у рамках
своєї етнополітики, зокрема щодо зарубіжних ук-
раїнців Варто сказати, що сьогодні формується
правова база, яка регламентує стосунки держави і
української діаспори Передовсім йдеться про Дер-
жавну програму «Українська діаспора до 2000 ро-
ку», яка прийнята у січня 1996 р, та угоди з питань
забезпечення прав національних меншин, які Ук-
раїна підписала з Литвою, Молдовою, а також
підготовлені проекти таких угод з Росією, Ес-
тонією, Латвією, Казахстаном та іншими країнами
Плідною у вирішенні проблем українців є робота
трьох міжурядових змішаних комісій з питань
національних меншин — украінсько-угорська та
українсько-словацька, украінсько-литовська Сьо-
годні йде формування ще двох комісій — ук-
раїнсько-польської, украінсько-румунської

Ці фактори, а також як 111-й Всесвітній форум
українців, котрий відбувся 21-24 серпня 1997 року,
стануть вагомим консолідуючим чинником різних
гілок українського етносу

т
ш

Історія У краї ни

Рекомендована
література*

Апанович О Гетьмани України і кошові
отамани Запорізької Січі — К, 1993

Багами Д. Нарис історії України
— К,1994

Баран В Україна після Сталіна
нарис істори 1953—1985 рр -Львів, 1992

Баран В Україна 1950—1960-х рр
еволюція тоталітарної системи К, 1996

Баран В, Козак Д, Терпиловський Р
Походження слов'ян —К, 1991

Білас І Репресивно-каральна система
в Україні 1917-1953 Кн 1-2 —К, 1994

Богачевська-Хом'як М Білим по білому.
Жінки в громадянському житті України

1884-^1939, К, 1995

Боєчко В, Ганжа О, Захарчук Б
Кордони України історична ретроспектива
та сучасний стан — К, 1994

Борисенко В Курс української історії

К,1997

Брайчевський М Вступ до історичної
науки Навч посібник — К, 1995

Вегеш М Карпатська Україна
(1938-1939) — Ужгород, 1993

Верстюк В Махновщина — К, 1992

Верстюк В Ф, Дзюба О М, Репринцев

В Ф Україна від найдавніших часів до сьогодення.
Хронологічний довідник — К,1995

Винокур О, Трубчанінов С Давня

і середньовічна історія України — К, 1996

Володарі гетьманської булави
Історичні портрети — К, 1994

Пока

жчик с к і адснии

С В Кц іьчицьким

419

Історія У краї ни

Волковинський В Нестор Махно
Легенди і реальність — К 1994

Гарань О Убити дракона 3 історії Руху
та нових партій України — К, 1993

Голобуцький В Запорозьке козацтво

К,1994

Головченко В Від «Самостійності України»
до Союзу визволення України — Харків, 1996

Голод 1921—1923 років в Україні Збірн
докум і матеріалів — К, 1993

Голод в Україні 1946—1947
Документи і матеріали — К, Нью-Йорк, 1996

Грицак Я Нарис історії України
Формування модерної української нації
ХІХ-ХХ століття — К, 1996

(23) Грушевський М Історія України—Руси

В Итг, 12кн — К, 1991—1998

Грушевський М Очерк истории
украинского народа — К, 1991

Гуржій О Українська козацька держава
в другій половині XVIII ст кордони, населення,
право — К, 1996

Давня історія України Кн 1—2

К, 1994, 1995

Даниленко В, Касьянов Г, Кульчицький
С Сталінізм на Україні (20—30-ті роки)

К, Едмонтон, 1991

Донцов Д Історія розвитку української
державної ідеї — К,1991

^29. Дорошенко Д Нарис історії України
ТІ—2 — К, 1991

Дорошенко Д Огляд української
історіографи — К, 1996

Етнічний довідник Національні меншини
в Україні К, 1996

Єкельчик С Пробудження нації

До концепції історії українського національного
руху другої половини XIX ст
Мельбурн,1994

Жуковський А, Субтельний О Нарис
історії України — Львів, 1993

Залізняк Л Нариси стародавньої історії
України — К, 1994

Заставний Ф Українська діаспора
Розселення українців у зарубіжних країнах

Львів, 1991

Зінченко А Визволитися вірою

Життя і діяння митрополита Василя Липківського

К,1997

Єфименко О Історія України та її народу

К, 1992

Ісаєвич Я Україна давня і нова
Народ, релігія, культура Львів, 1996

Історія Академії наук України
1918—1993 — К, 1994

Історія України — Львів, 1996

Історія України Курс лекцій у двох книгах

К,1992

Історія України в особах IX-XVIII ст

К,1993

Історія України в особах ХІХ-ХХ ст

К, 1995

Історія України в особах
Литовсько-польська доба К, 1997

Історія українського війська Т1

Львів, 1992 Т2 — Львів, 1996

Касьянов Г Незгодні українська
інтелігенція в русі опору 1960—80-х років

К, 1995

Касьянов Г Українська інтелігенція
1920-х—30-х років соціальний портрет
та історична доля — К, 1992

Касьянов Г Українська інтелігенція
на рубежі ХІХ-ХХ століть
Соціально-політичний портрет — К, 1993

Касьянов Г, Даниленко В Сталінізм
і українська інтелігенція (20—30-ті рр )

К, 1991

Коваль М В Україна 1939—1945

Маловідомі і непрочитані сторінки історії

К, 1995

Когут 3 Російський централізм і
українська автономія Ліквідація Гетьманщини
(1760—1830) — К, 1996

Колективізація і голод на Україні
(1929—1933) Збірн докум і матеріалів

К,1993

Конквест Р Жнива скорботи
Радянська колективізація і голодомор

К,1993

Конституційні акти України

1917-1920 — К, 1992

Коринный Н Н Переяславская земля.
X—первая половина XIII века, К 1992

Косик В Україна і Німеччина о

в друпй світовій війні — Париж, Нью-Йорк,
Львів, 1993

Костомаров М Історія України
в життєписах визначніших її діячів

К, 1991

Котляр М Історія України в особах
Давньоруська держава — К,1996

420

Історія У краї ни

Котляр М Ф Русь язичницька
Біля витоків східнослов'янської цивілізації

К,1993

Котляр М, Кульчицький С
Довідник з історії України — К, 1996

61/Котляр М, Кульчицький С
Шляхами віків довідник з історії України

К,1993

Котляр М, Смолій В ,
Історія в життєписах — К, 1994

Крип'якевич І Історія України

Львів, 1992

Кугутяк М Галичина сторінки історії
Нарис суспільно-політичного руху

(XIX ст — 1939) Івано-Франківськ, 1993

Культура українського народу
Навчальн посібник — К, 1994

Кульчицький С Комунізм в Україні
перше десятиріччя (1919—1928) — К, 1996

Кульчицький С Ціна «великого
перелому» — К, 1991

Кульчицький С В, Коваль М В ,
Курносов Ю О Історія України Част 1—2
Для 10-го і 11-го кл середньої школи

К,1994

Леп'явко С Козацькі війни кінця XVI ст.
в Україні Чернігів 1996

Лисяк-Рудницький І Історичні есе
Т 1—2 — к, 1994

Литвин В Політична арена України
дійові особи та виконавці — К 1994

Литвин В М

Украина политика, политики, власть

К 1997

Литвин М, Науменко К

Історія галицького стрілецтва — Львів, 1991

Литвин М Науменко К Історія ЗУНР

Львів, 1995

Лихолобова З Г Сталінський тоталітарний
режим та політичні репресії кінця 30-х років

в Україні Донецьк, 1996

Малик Я Впровадження радянського
режиму в українському селі (1919—1920)

Львів, 1996

Малик Я Тоталітаризм в українському
селі Перша спроба впровадження
(жовтень 1917 — березень 1918 рр )

Львів, 1996

Морочко В І Українська селянська
кооперація Історико-теоретичний аспект

(1861—1929 рр ) К, 1995

Минуле України відновлені сторінки

К,1991

Мицик Ю Джерела з історії національно-
визвольної війни українського народу середини
XVII ст — Дніпропетровськ, 1996

Моця О П Населення південноруських
земель ІХ-ХІІІ ст К, 1993

Моця О, Ричка В Київська Русь
від язичництва до християнства — К, 1996

Муковський І Т, Лисенко О Є Звитяга

і жертовність Українці на фронтах другої світової
війни К, 1997

Нагаєвський І Історія української держави
XX ст — К, 1994

Наливайко Д Козацька християнська
республіка К, 1992

Нариси з історії Закарпаття
Т 1—2 Ужгород, 1993,1995

Нариси з історії українського
національного руху К, 1994

Національні відносини в Україні

у XX ст Збірн док і матер — К, 1994

Нічик В М, Литвинов В Д, Стратій

Я М Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні

К, 1991

Огієнко І Історія українського друкарства

К,1994

Павленко Ю, Храмов Ю Українська
державність у 1917—1919 рр — К 1995

Павлюк О Боротьба України

за незалежність і політика США (1917—1923)

К,1996

Пащенко В О Держава і православ'я
в Україні 20—30-ті роки XX ст — К, 1993

Петров В Походження українського
народу — К, 1992

Підкова І, Шуст Р Довідник з історії
України Ч 1—2 Львів, 1994

Пиріг РЯ Життя Михайла Грушевського
Останнє десятиліття (1924—1934)

К, 1993

Половець В М Кооперативний рух
в Лівобережній Україні (1861—1917 рр )

Чернігів, 1996

v<P Полонська-Василенко Н Історія України

Ті—2 — К, 1995

Пристайко В Шаповал Ю
Михайло Грушевський і ГПУ—НКВД
Трагічне десятиліття 1924—1934 — К, 1996

Пристайко В, Шаповал Ю Справа
«Спілки визволення України» — К, 1995

421

історія України

Реєнт О. Українська революція

К,1996

Рибалка 1 Історія України Ч 1

Харків, 1995, 4 2 — Харків, 1997

Рубльов О С, Черненко Ю А
Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції
20-50-1 рр XX ст — К, 1994.

Сарбей В Г Історія України

— поч XX ст Для 9-го кл середньої
школи — К, 1994

105. Семчишин М Тисяча років української
культури Історичний огляд культурного процесу

К, 1993

Сергієнко ГЯ, Смолій В А

Історія України Для 7—9-го кл середньої школи

К,1995

Слюсаренко А, Томенко М
Історія української конституції — К 1993

Смолій В, Гуржій О Як і коли почала
формуватися українська нація — К, 1991

Смолій В А., Степанков В С Богдан
Хмельницький Хроніка життя та діяльності

К,1994

Смолій В А, Степанков В С Богдан
Хмельницький — К, 1995

Смолій В А, Степанков В С
Українська державна ідея — К., 1997

Сторінки історії України

століття Посібник для вчителя — К, 1992
113. Субтельний О Україна' історія

К„ 1993.

Терещенко Ю Україна і європейський
світ — К, 1996

То \очко А Князь в Древней Руси
власть, собственность, идеология — К, 1992

Толочко П Київська Русь. — К, 1996

Толочко П П Літописи Київської Русі.

К,1994

118. Трофимович В Україна в роки другої
світової війни (1939—1945) — Львів, 1995.

119 Трощинський В П Міжвоєнна українська
еміграція в Європі як історичне і соціально-
політичне явище — К,1994

Турченко Ф Г Новітня історія України.
Для 10-го кл. середньої школи К, 1995

Турченко Ф Г, Панченко П П ,
Тимченко С М Новітня історія України
Для 11-го кл середньої школи — К, 1995

Україна і світ Історія господарства
від первісної доби і перших цивілізацій

до становлення індустріального суспільства

К, 1994

Українська державність у XX столітті.

К,1996

Українська ідея Історичний нарис

К,1995

Українська Центральна Рада
Документи і матеріали ТІ — К, 1996,
т2 — К, 1997

Українська народність Нарис
соціально-економічної і етнополітичної історії.

К,1990

Ульяновський В., Крижанівський О ,
Плохій С Історія церкви та релігійної думки
в Україні У 3-х кн — К, 1994

Чмихов М О Давня культура
Навч посібник — К, 1994

Чоповський В Українська інтелігенція
в національно- визвольному русі на Західній
Україні (1918—1939) — Львів, 1993

Чорнобильська трагедія Документи
і матеріали — К, 1996

131. Шаповал Ю Україна 20—50-х років
сторінки ненаписаної історії — К, 1993

Шаповал Ю, Пристайко В ,
Золотарьов В ЧК-ГПУ-НКВД в Україні,
особи, факти, документи — К, 1997

Шип Н А Интеллигенция на Украине
(XX ст.) Историко-социологический очерк.

К, 1991.

Яковенко Н Українська шляхта
з кінця XIV до середини XVII ст.
(Волинь і Центральна Україна) — К, 1994

Ярош Б О Тоталітарний режим

на західноукраїнських землях 30—50-ті роки
XX століття — Луцьк, 1995

422

Історія України

Зміст

Стародавня доба (докт. іст. наук О.П.Моця) 5

Київська Русь (член-кор. НАН України М.Ф.Котляр) 22

Галицько-Волинське князівство (акад. НАН України Я.Д.Ісаєвич) 50

Українські землі у складі Литви та Польщі (канд. істор. наук О.В.Русина) 57

Українську національне відродження. Створення козацької держави У

(акад. НАН України В.А.Смолій, докт. істор. наук В.С.Степанков) 77

Ліквідація козацької державності (канд. істор. наук О.І.Гуржій) 114

Правобережні та західноукраїнські землі в кінці XVII—XVIII ст.

(канд. істор. наук Т.В.Чухліб) 126

Під владою Російської та Австрійської імперій

(докт. іст. наук В.Г.Сарбей, канд. істор. наук Ф.І.Стеблій) 137

Україна в роки першої світової війни (докт іст. наук В.Ф.Солдатенко) 177

Українська революція (докт. іст. наук В.Ф.Верстюк) 184

Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях

(докт. іст. наук Р.ГСимоненко) 244

12 УРСР в умовах утвердження тоталітарного ладу

(докт. іст. наук С.В.Кульчицький) 262

Західноукраїнські землі між двома війнами (докт. іст. наук Р.ГСимоненко) 297

Друга світова війна (докт іст наук М В Коваль) 307

Повоєнне десятиріччя ( докт. іст наук Ю.І Шаповал)* 326

Наростання системної кризи тоталітарного ладу

(докт. іст наук Г.В.Касьянов)* 341

На шляху до незалежності ( докт. іст. наук О.В.Гарань) 360

Утвердження незалежної України (докт. іст. наук С.В.Кульчицький)* 368

Основні положення Конституції України (докт. іст. наук В.М.Литвин) 393

Українці за межами України (член-кор НАН України В.Б.Євтух) 405

*Ліхтарики про культуру в цих розділах написав докт. іст. наук В.М.Даниленко.

с-
2(

Щ
К]

Історія України

Редактор Н.І.Сурич
Комп'ютерний набір і верстка
Даценко Н.В., Даценко А.В.

Оригінал—макет підготовлено до друку
в комп'ютерному центрі Видавничого дому
«Альтернативи».

Формат 74x100/16. Папір офсетний №1.
Друк офсетний. Обл.-вид арк. 52,14.
Тираж 20000 прим.

Київ, Видавничий дім «Альтернативи»,
252024, Київ—24, вул.
Круглоуніверситетська, 20/1
тел.: (044) 226-3513; 291-1389
тел./факс: (044) 226- 3517

Скачать реферат

еще рефераты

Еще работы по истории

Реферат по истории

Траханиот, Юрий Мануилович

9 Октября 2015

Реферат по истории

Траханиот, Юрий Дмитриевич

Еврейские партизанские отряды

9 Октября 2015