Лекция: Короткий словник історико-економічних термінів 3 страница

У 1842 році К. Маркс переїхав до Бонна і до 1843 року включно працює співробітником, а потім редактором «Рейнської газети» в Кельні. У 1843 р. одночасно відбулося кілька подій: закриття газети, редактором якої він був, одруження з дочкою німецького барона Женні фон Вестфален, переїзд до Парижа. Саме тут, у Парижі, він розпочав роботу над проблемами політеко­номії разом з Арнольдом Руге.

Наступні два роки (1844 — 1845) стали для К. Маркса початком поглиб­леного вивчення політичної економії, філософії і соціології. Він знайомить­ся з Г. Гейне, П. Прудоном, М. Бакуніним, зав'язує дружбу з Ф. Енгельсом, з яким видає їх першу спільну працю «Святе сімейство».

У 1845 — 1848 рр. К. Маркс перебував у Брюсселі. За ці роки, співпрацю­ючи з Ф. Енгельсом, він видає разом з ним такі праці, як «Німецька ідеоло­гія», «Маніфест комуністичної партії». Ідейні розбіжності з П. Прудоном, особливо щодо книги останнього «Економічні протиріччя...», стали причи­ною видання Марксом свого першого виключно політекономічного твору під назвою «Злиденність філософії».

У Німеччину К. Маркс повертається у 1848 р. Поїхавши у Кельн, він очо­лив «Нову Рейнську газету», сподіваючись вплинути на наростання в країні революційного руху. У своїй газеті у 1849 р. він опублікував працю «Найма­на праця і капітал», після чого його було вигнано з Німеччини і, як вияви­лося, назавжди. Після короткострокового перебування у Парижі, К. Маркс решту свого життя (1850 — 1883) провів у Лондоні.

У лондонський період поряд з іншими творами він пише «Капітал», який вважав працею свого життя. Його фінансові справи у цей період складалися непросто. Так, з 1851 р. і протягом десяти років К. Маркс був співробітни­ком газети «Нью-Йорк Дейлі Трибюн» і через фінансові труднощі протягом 1852 —1857 рр. був вимушений займатися журналістикою заради заробіт­ку, що майже не залишало часу для продовження економічних досліджень. Щоправда, незважаючи на це, йому вдається підготувати працю «До крити­ки політичної економії», і за сприянням Ф. Лассаля, який умовив одного з берлінських видавців прийняти її, в 1855 р. вона була надрукована.

Однак у 1862 р. розрив з Ф. Лассалем, припинення з початком громадянської війни у США співробітництва в «Нью-Йорк Дейлі Трибюн» викликали значні фінансові ускладнення, які тривали до 1869 р., коли його нерозлучний друг і соратник Ф. Енгельс вирішив цю проблему, забезпечивши К. Маркса щорічною рентою. Саме в цей період ціною надзвичайних зусиль в 1867 р. Маркс остаточно відредагував і у тому ж році в Гамбурзі видав перший том «Капіталу». Два інші томи (з самого початку було задумано випус­тити «Капітал» у трьох томах) до часу видання першого не були готові до публікації як через хворобу і фінансові труднощі, так і, найімовірніше, че­рез усвідомлення автором незавершеності цієї праці.

К. Марксу так і не вдалося закінчити другий і третій томи «Капіталу». Ще в листопаді 1878 р. у листі до Н. Даніельсона він писав, що до кінця 1879 р. підготує до друку другий том «Капіталу», але 10 квітня 1879 р. повідомляв йому ж, що цей том опублікує не раніше, ніж вивчить розвиток і завершення кризи англійської промисловості.

К. Маркс помер 14 березня 1883 р.— через два роки після смерті (у 1881 р.) його дружини Женні Маркс. Всю роботу щодо збору матеріалу і підготовки до публікації другого (вий шов з друку в 1885 р.) і третього (виданий у 1894 р.) томів «Капіталу» взяв на себе Ф. Енгельс. Мабуть, насправді досить важко встановити, яка частина у творах Маркса припадає на частку Енгельса, але, очевидно, вона значна. Що стосується «Капіталу», безсумнівно й інше — томи другий і третій написані після смерті Маркса. їх зміст був добутий Енгельсом із об'ємних рукописів Маркса, не зовсім закінчених.

Маршалл Альфред (1842 — 1924) — один з провідних представників нео­класичної економічної теорії, лідер «кембриджської школи» маржиналізму. А. Маршалл у дитинстві під впливом батька готувався до духовної кар'є­ри, оскільки його дід був священиком. З предметів, які вивчав, найбільше любив математику, а у вільний від навчання час його захопленням були шахи.

Не поділяючи поглядів батька та позичивши у дядька грошей, А. Мар­шалл самостійно з рідного Лондону вирушив вивчати математику в Кембриджський університет, який закінчив з відзнакою і був залишений там для викладацької роботи. Як виявилося згодом, назавжди, оскільки остан­ня стала основною справою його життя.

Політичну економію А. Маршалл викладав з 1868 до 1908 р. З 1877 до 1885 р. був змушений тимчасово у зв'язку з сімейними обставинами зали­шити Кембридж, викладав у Бристольському та Оксфордському університетах. З 1902 р. за його ініціативою було запроваджено нове викладання цієї спеціальності під назвою «економікс», таким чином було остаточно витісне­но читання курсу за підручниками політичної економії «класичної школи» Дж. С. Мілля.

Основна праця А. Маршалла — шестикнижжя «Принципи економікс» — була видана у 1890 р. і після постійно ним доповнювалась, перероблялась у восьми виданнях, що вийшли за його життя.

Менгер Карл (1840 — 1921) — учений-економіст. Очолював «австрійську школу» маржиналізму. Незважаючи на дворянське походження, він мав ліберальні погляди на соціально-економічний розвиток суспільства, які, очевидно, склались ще в роки навчання на юридичних факультетах універси­тетів у Відні і Празі. У 27 років захистив у Кракові дисертацію, деякий час працював журналістом, згодом — економічним оглядачем при уряді Австрії.

Незначний, на перший погляд, досвід практичної діяльності у журналі­стиці і на державній службі дозволив йому видати в 1871 р. фундаменталь­ну, як виявилось згодом, працю «Основи політекономії». У тому ж році ця книга виявилась достатньою рекомендацією для керівництва Віденського університету, щоб прийняти її автора на викладацьку роботу як приват-до­цента політекономії.

Через 8 років (у 1879 р.) К. Менгер зайняв вищу посаду — професор кафедри політекономії і залишався на ній до 1903 р. Разом зі своїми учнями та однодумцями йому вдалося створити опозицію у боротьбі з переважаючими в економічній науці парадигмами класичної політекономії про безумовний пріоритет сфери виробництва і про витратну природу походження вартості товару.

Однією з найважливіших праць К. Менгера є також «Дослідження про метод суспільних наук і політичної економії зокрема» (1833). Але саме «Основи…» стали книгою його життя. її вдосконаленню він присвятив більшу частину свого життя, навіть поступившись кафедрою одному із своїх учнів — Ф. Візеру. Саме тому друге видання «Основ...» вийшло у світ лише через два роки після смерті автора (у 1923 р.).

Цікаво, що Менгер, спираючись у свої праці на літературні джерела пере­важно німецьких авторів (представників так званої німецької історичної школи), не був знайомий з творами попередників німецького маржиналізму — Й.-Г. фон Тюнена і Г. Госсена. Праця його не визнавалась протягом чверті століття (на англійську мову її було перекладено лише через 80 років). «Основи...» К. Менгера, які надихнули його послідовників у Віденському університеті на подальші наукові досягнення відповідно до «нових» мето­дологічних принципів «учителя», зрештою привели до того, що упродовж усього першого етапу «маржинальної революції» з трьох творців маржинальної економічної теорії найбільше визнання здобув саме він — основоположник «австрійської школи». Це пов'язано з тим, що на відміну від методології У. Джевонса і Л. Вальраса, менгерівська методологія зберегла окремі ключові позиції класичної методології. Йдеться, по-перше, про відсутність застосування в економічному аналізі методів математики, геометричних ілюстрацій. По-друге, використання принципу вихідної (базової) категорії, якою вважається вартість з тією лише різницею, що вона, за Менгером, має визначитися хоч і за каузальним принципом, але пов'язується не зі зміною витрат виробництва (або витрат праці), а з суб'єктивною характеристикою — граничною корисністю. І, по-третє, на відміну від класиків, К. Менгер вважав первинною не сферу виробництва, а сферу обігу, тобто споживання, попит.

Меркантилізм — сукупність поглядів, ідей в економічній науці, можли­во, більш відома внаслідок її критики А. Смітом у «Багатстві народів». Мер­кантилісти були вражені загальною купівельною здатністю грошей (золота) і вважали, що багатство нації полягає у золоті. Тому економічна політика має бути спрямована на залучення в країну все більшої кількості благород­них металів. Ранні меркантилісти навіть наполягали на забороні вивезення грошей та рекомендували здійснювати нагромадження грошей в країні шля­хом вивезення товарів на зовнішній ринок. Держава повинна мати активне сальдо торговельного балансу, тобто країна не повинна ввозити більше товарів, ніж вивозити. Політика меркантилізму — політика, спрямована на нагромадження золота і срібла в країні шляхом обмеження вивозу їх та збільшення вивозу товарів.

Метрополія(гр. теtrороlіs < теtеr — мати і роlіs — місто) — 1) у Стародавній Греції — назва міста-держави (поліса) щодо заснованих ним в інших землях поселень; 2) держава, яка володіє колоніями.

Мілітаризація економіки — переведення значної частини національного господарства на виробництво товарів і послуг воєнного призначення.

Мінова вартість — з позицій трудової теорії вартості форма прояву вар­тості, що являє собою кількісне співвідношення або пропорцію, за якою то­вари обмінюються один на другий. Мінова вартість визначається затраченою суспільно необхідною працею товаровиробників та створенням обмінюваних товарів, тобто їхньою вартістю.

Монетаризм — школа в сучасній економічній науці, яка виходить з того, що зміни у пропозиції грошей є основною причиною макроекономічних ко­ливань. В короткостроковому періоді, на думку монетаристів, зміни в про­позиції грошей в основному впливають на реальний обсяг виробництва і рівень цін. У тривалішому (довгостроковому) періоді реальний обсяг виробництва прямуватиме у напрямку потенційного ВНП, тоді як ціни змінюва­тимуться пропорційно до пропозиції грошей. Монетаристи часто підкреслю­ють, що найкраща макроекономічна політика полягає у стабільному зрос­танні грошової маси стабільним темпом.

Монетарна політика — один із двох основних видів макроекономічної політики держави. Суть монетарної політики центрального банку полягає у здійсненні ним контролю над грошима, процентними ставками і станом ринків капіталу. Інструментами монетарної політики є операції на відкри­тому ринку, регулювання дисконтної ставки, обов'язкові резерви комерційних банків у центральному банку.

Монкретьєн Антуан (1576 — 1621) був багатим французьким дворянином часів Генріха VI і Людовика XIII. Життя Монкретьєна наповнено пригода­ми, гідними д'Артаньяна. Поет, дуелянт, вигнанець, наближений короля, заколотник і державний злочинець, він закінчив життя під ударами шпаг і в диму пістолетних пострілів, попавши в засаду, яку влаштували вороги. Загинув він в 1621 р. у віці 45 років, а його «Трактат політичної економії» вийшов у 1615 р. у Руані. Тому не дивно, що «Трактат політичної економії» був забутий, а ім'я Монкретьєна зганьблене.

Пройшло майже 300 років, перш ніж добре ім'я Монкретьєна було віднов­лено, і поважне місце в історії економічної і політичної думки міцно закріпилось за ним.

Монополістичнийкапіталізм— період в історії, коли у виробництві починають панувати монополістичні об'єднання, які тримають під контролем ринок країни.

Монополістична конкуренція — така структура ринку, за якої на ньому діє велика кількість продавців, що поставляють товари, які є близькими, однак недосконалими замінниками. На такому ринку кожна фірма може справляти певний вплив на ціну свого товару.

Монополія (від гр. топо — один і роlcо — продаю) — форма організації виробництва, що передбачає об'єднання підприємств, які виробляють продукцію певного виду; виникає на основі високого рівня концентрації виробництва та капіталу з метою встановлення контролю над ринком для обмеження конкуренції та отримання високих (монопольних) прибутків.

Мораторій — відстрочка виконання зобов'язань, встановлена державними органами на певний термін чи до закінчення яких-небудь надзвичайних подій — війни, стихійного лиха тощо.

Мультиплікатор — термін, застосовуваний у макроекономіці, щоб позна­чити зміни, які відбуваються у таких змінних, як ВНП, пропозиція грошей, на одиницю зміни у зовнішніх змінних, таких, як урядові видатки або банківські резерви. Видатковий мультиплікатор належить до кінцевого збільшення ВНП внаслідок впливу кожної одиниці збільшення видатків (скажімо, на інвестиції).

Муніципія (лат. типісіріит) — у Стародавньому Римі — місто з правом самоврядування.

Натуральне господарство— господарство, що задовольняє свої потреби виключно за рахунок власного виробництва.

Національне багатство — сукупність матеріальних і культурних благ, створених і нагромаджених суспільством за всю його історію.

Неолітична революція— процес переходу від присвоюючих форм господарювання до відтворюючих, який супроводжувався появою додаткового продукту, підвищенням життєвого рівня населення, зростанням його чисельності й створенням передумов для виникнення держав.

Нобілі— знать у Стародавньому Римі, привілейована правляча верхівка, сенатори.

Нобілітація— отримання дворянства в добу Середньовіччя.

Ноу-хау(англ. кпоw-hоw, букв. — знаю, як) — технічні знан­ня, досвід, секрети виробництва, документально оформлені, пере­дача яких обумовлюється при укладанні ліцензійних договорів та інших угод, оскільки Ноу-хау охороняється законодавством.

Обмін— об'єктивно необхідна фаза суспільного виробництва, що зв'язує виробництво і розподіл, з одного боку, і споживання — з іншого. Обмін може проявлятися у формі обміну конкретними видами праці (обмін діяльністю) і бути стадією внутрішньо притаманною виробництву, тобто обміном, що здійснюється безпосередньо у виробництві, а також самостійною фазою відтворення, де здійснюється обмін продуктами праці в натуральній (про­порційний) чи вартісній (еквівалентний) формах.

Ойкен Вальтер (1891 — 1950) — основоположник неоліберального напряму в Німеччині, глава фрайбурзької школи в економічній теорії.

Народився 17 січня 1891 р. в Йєні, в сім'ї батька Рудольфа Ойкена, філософа і лауреата Нобелівської премії з літератури, і матері Ірени Ойкен, художниці. Вивчав економіку, історію, філософію в університетах Кіля, Бон­на, Йєни. 1913 р. отримав ступінь кандидата наук за роботу «Утворення об'єднань в судноплавстві». У 1921 р. в Берлінському університеті здобув ступінь доктора наук.

Під час першої світової війни перебував на фронті (1914 — 1918 рр.). У тяжкий повоєнний час розрухи і гіперінфляції молодий вчений займався актуальними проблемами грошового обігу. Опублікував праці «Критичні нотатки з проблем грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна про­блема» (1925). В 1934 р. вийшла в світ книга «Теоретичні дослідження капі­талу» (друге видання — 1954 р.). У 1938 р. видав невелику працю «Для чого потрібна політекономія?». Книги написані з позицій неприйняття націонал-соціалізму.

У 1920 р. В. Ойкен одружився з Едіт Ердзік, яка народилась і провела дитинство в Смоленську, а згодом стала письменницею. У них було троє дітей.

З 1925 р. В. Ойкен — професор університету в Тюбінгені, а з 1927 р. — у Фрайбурзі, де вчений став постійно проживати.

У 1939 р. В. Ойкен опублікував фундаментальну монографію «Основи національної економії» (шосте видання — 1950 р.). Друга велика праця вче­ного — «Основні принципи економічної політики» (1954, посмертно). Обидві книги перекладені і опубліковані російською мовою (відповідно в 1995 і 1996 рр.). У посмертному виданні праць, зокрема російських перекладів, брали участь дочка — Едіт Ойкен-Освальт і внук — Вальтер Освальт.

Близькі духовні зв'язки В. Ойкен мав з Ф. Хайєком і Й. Шумпетером — видатними економістами, з філософами К. Поппером і Е. Гуссерлем, а та­кож з рядом представників природничих наук.

У теорії господарського порядку В. Ойкена вдало поєднані методологічні підходи історичної школи та класичної політичної економії: обґрунтовано положення, згідно з яким господарський процес відбувається постійно все­редині певних форм порядку. Вчений також сформулював основні принци­пи функціонування моделі ринкової економіки, особливо виділивши серед них пріоритет приватної власності, конкуренцію без монополій, свободу ціноутво­рення і стабільність грошового обігу, економічну самостійність та від­повідальність підприємців, антимонопольну роль держави.

Олігополія (< оlіgоs — небагато і гр. роlісо — продаю) — панування невеликої кількості фірм, компаній у виробництві та на ринку. Протилежне — монополія.

Охлократія (< гр. осhlоs — натовп і кrаtоs — влада) — пану­вання юрби.

Патриції (лат. раtrісіі < рater — батько) — 1) у Стародавньо­му Римі спершу — усе корінне населення, яке входило до родо­вої громади і становило римський народ. Пізніше — родова ари­стократія; 2) у середньовіччі — міська аристократія.

Парадокс вартості— парадокс, що полягає в тому, що багато найнеобхідніших для життя продуктів (наприклад, вода) мають низьку «ринкову вартість, тоді як багато предметів розкоші (наприклад, діаманти), що ма­ють невелику споживну вартість, є дуже дорогими. Це пояснюється тим, що ціна відбиває не сукупну корисність товару, а його граничну корисність. Трудова теорія вартості пояснює високу вартість діамантів великими затра­тами праці на їх виробництво.

Парадокс ощадливості— парадокс, що вперше був помічений Кейнсом. Рішення суспільства заощаджувати більше може мати наслідком зменшен­ня реальних заощаджень. Збільшення заощаджень означає зменшення ви­датків на споживчі товари, що може зменшити сукупний попит і ВНП. Це, всвою чергу, може вести до зменшення інвестицій, нижчих доходів і, зреш­тою, зменшення заощаджень.

Патріархальні відносини— взаємини між членами родинного колекти­ву нащадків одного батька, що ґрунтуються на спільному виробництві та споживанні. Типовою формою сім'ї в Україні за патріархату було дворище. За патріархату з'явилися зародки приватної власності.

Патронат— 1) за часів Римської республіки — добровільна віддача громадян у покровительство великим землевласникам; 2) у пізній Римській імперії, у добу раннього Середньовіччя — система залежності невеликих власників.

План Маршалла— програма відбудови і розвитку Європи після Другої світової війни шляхом надання їй економічної допомоги з боку СІЛА. Ідею створення плану висунув державний секретар США Джордж Маршалл (1880—1959) 5 червня 1947 р. у виступі в Гарвардському університеті. У плані Маршалла погодилися брати участь 16 країн (СРСР та його союзники відмовилися від участі). За період із квітня 1948 р. по грудень 1951 р., протягом якого здійснювався план Маршалла, країни-учасниці отримали від США у вигляді безоплатних субсидій і позик, близько 17 млрд. дол.

Політика дешевих грошей— політика центрального банку щодо збільшення пропозиції грошей, щоб зменшити процентні ставки. Метою та­кої політики є збільшення інвестицій і, отже, збільшення ВНП (протилеж­ною є політика дорогих грошей).

Політика дорогих грошей— політика центрального банку щодо обмежен­ня і зменшення пропозиції грошей та підвищення процентних ставок. Ця політика має своїм наслідком уповільнення зростання обсягу реального ВНП, зменшення інфляції і підвищення курсу валюти країни (протилеж­ною є політика дешевих грошей).

Полюддя — форма стягнення данини в Київській Русі. і

Порівняльна перевага (у міжнародній торгівлі) — закон порівняльної пе­реваги, за якого країна має спеціалізуватися у виробництві і експорті тих товарів, які вона може виробляти за відносно нижчих витрат, та імпортува­ти ті товари, по яких має відносно вищі витрати. Отже, саме порівняльна перевага, а не абсолютна перевага має диктувати торговельні відносини.

Постіндустріальне суспільство— нова стадія суспільного розвитку, яка приходить на зміну індустріальній добі. Якщо в доіндустріальну епоху головним виробничим ресурсом була мускульна сила, в індустріальну — машинна техніка, то на постіндустріальній стадії таким ресурсом стає знання, інтелект. Метою стає не кількість вироблених благ, а їх якість — і в ширшому розумінні — якість життя. Відповідно провідною соціальною групою постіндустріального суспільства стають не селяни, не робітники, а представники інтелектуальних професій, практики нових наукомістких технологій та інформаційних послуг.

Право власності— означає здатність фірми чи індивіда володіти, розпо­ряджатися і користуватися товарами капітального призначення та іншим майном в ринковій економіці.

Праця— цілеспрямована діяльність, в якій люди за допомогою засобів праці діють на природу, пристосовуючи її для задоволення своїх потреб. В умовах товарного виробництва праця має двоїстий характер. З одного боку, цеконкретна праця, що її витрачає виробник у певній, корисній специфічній формі і створює споживчу вартість товару. З другого боку, праця виступає як затрата робочої сили взагалі, як продуктивна діяльність людського моз­ку, м'язової і нервової системи. Це абстрактна праця, яка створює вартість товару.

Прекарій — умовне землеволодіння, коли землю отримували на термін, визначений її власником.

Принципат(лат. рrіпсіраtиs — керівна роль, імператорська влада) — у Стародавньому Римі — форма рабовласницької мо­нархії, за якої зберігалися республіканські установи, але влада фактично належала одній людині — принцепсу (першому в спис­ку сенаторів); існувала з 27 р. до н. є. до 198 р. н. є.

Продуктивні сили— це сукупність трудових ресурсів і засобів виробництва.

Продуктивність праці— поняття, яке характеризує відношення резуль­тату (випуску) до затрат праці. Продуктивність підвищується, якщо за старих затрат праці має місце зростання виробітку. Підвищення продуктив­ності праці відбувається внаслідок вдосконалення і запровадження нової техніки, зростання кваліфікації працівників або підвищення їх капіталоозброєності.

Промисловий переворот — перехід від ручного, ремісничо-мануфактурного до великого машинного фабрично-заводського виробництва, впровадження у виробництво і транспорт робочих машин і механізмів, які замінили ручну працю людей, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі.

Пропінація — монопольне право на виробництво і торгівлю алкогольними напоями.

Протекціонізм (фр. рrоtесtіоппіsте, англ. рrоtеctіопіsт < лат. рrоtесtіо (рrоtесtіопіs — прикриття, захист)— економічна політика держави, спрямована на захист національної промисловості й сільського господарства від іноземної конкуренції шляхом установлення високого заборонного мита на іноземні товари.

Пул — одна з форм монополій, яка характеризується тим, що прибуток усіх учасників надходить у загальний фонд і розподіляється між ними пропорційно до розмірів їхніх капіталів.

Рабство— перша в історії людства форма експлуатації, за якою основний виробник матеріальних благ — раб належав рабовласникові поряд із зна­ряддям виробництва. Рабство мало різні форми. Патріархальне раб­ство — стан господарської діяльності, коли в умовах натурального госпо­дарства рабська праця не перетворилася на основу виробництва. Раб мав деякі права. Рабство античного типу — основою виробництва є рабська праця. Раб вважався знаряддям праці, яке говорить.

Райфайзенка — сільський кредитний кооператив, названий ім'ям німецького громадського діяча Фрідріха Вільгельма Райффайзена, засновника кредитних кооперативів у Німеччині.

Рантьє (фр. rепtіеr < rепtе — рента) — особи, що живуть за рахунок доходів від свого грошового капіталу, наданого в позику, чи цінних паперів (проценти, дивіденди).

Регалії — у середньовічній Європі монопольне право королів та великих феодалів на стягнення мита, судових штрафів тощо.

Регламентація — встановлення певних правил, що визначають порядок будь-якої діяльності.

Резервація (фр. rеsеrvаtіоп < rеsегvаrе — зберігати) — у певні періоди історії США, ПАР, Австралії, Канади, Бразилії — терито­рія для примусового поселення корінного населення, наприклад індіанців у США.

Реквізиція(< лат. rеqиіsіtіо — вимога) — примусове відчу­ження за плату (на відміну від конфіскацій) або тимчасове ви­лучення майна.

Реконверсія(< ре… і лат. соnvеrsіо — обернення) — переве­дення економіки країни після закінчення війни на виробництво продукції мирного часу.

Рента (від лат. геnnо — повертаю, сплачую) — дохід з капіталу, землі або майна, що його власники регулярно одержують, не займаючись підприємницькою діяльністю; особливий вид державної безстрокової облігаційної позики, за якою держава бере на себе зобов'язання виплачувати щорічно певний дохід (ренту) на позичений капітал.

Репарації — матеріальне чи грошове відшкодування державою, що розв'язала війну, збитків, заподіяних державі, яка зазнала нападу. Виплату Р. звичайно обумовлюють у мирному договорі.

Рефінансування — погашення старої державної заборгованості випуском нових позик, здебільшого у вигляді короткотермінових зобов'язань, чи зобов'язань, за якими спливає термін їх погашення, довготерміновими цінними паперами.

Рікардо Девід (1772 — 1823) увійшов в історію як найвидатніший економіст класичної політичної економії Англії, ідеї якого з теорії земельної ренти і міжнародного поділу праці увійшли в золотий фонд економічної дум­ки. Він був послідовником і одночасно активним опонентом окремих теоре­тичних положень спадщини великого Адама Сміта.

Д. Рікардо — виходець з іспанської єврейської сім'ї, яка втекла від пе­реслідування інквізиції з Голландії і осіла в Англії. Йому, уродженцю Лондона, третьому із 17-ти дітей біржового маклера, не довелося навчатися у коледжі чи в університеті, оскільки під впливом батька він з дитинства по­чав осягати основи комерції, допомагаючи йому в торгових і біржових опе­раціях. Не маючи систематичної освіти, Д. Рікардо у 16 років уже був найближ­чим помічником батька в конторі і на біржі. Спостережливий, кмітливий, енергійний, він ще юнаком став відомою людиною на біржі і в ділових кон­торах Сіті. Батько доручав йому самостійно вести справу і був ним задово­лений.

Одруження в 21 рік без благословення батьків могло стати для Д. Рікардо тяжким випробовуванням. Вступивши у шлюб з дочкою лікаря-квакера (та­кого ж домашнього тирана, як старий Рікардо), християнкою, він відмовився від своєї релігії (іудаїзму) і, не сприйнявши ідеї квакерської общини, був вигнаний батьками разом з дружиною, маючи всього 800 ф.ст. Д. Рікардо міг розраховувати тільки на отриману ним професію брокера на біржі.

Йому пощастило лише через б років, коли у нього було вже троє дітей (всьо­го їх було вісім). Старі зв'язки, природні здібності і талант допомогли йому досягнути успіху в біржових операціях без опіки батька і досягти достат­нього фінансового благополуччя, щоб дозволити собі поєднання діяльності бізнесмена з вивченням раніше не пізнаних належною мірою математики, природознавства та інших наук. У наш час на фондових біржах Англії, США та інших країн продаються в основному акції великих приватних компаній. Наприкінці XVIII ст. акціонерних товариств було дуже мало. Операції з акціями Англійського банку, Ост-Індської компанії і кількох інших това­риств становили невелику частку біржових операцій, і Рікардо ними майже не займався. Золотим дном для нього, як і для багатьох спритних ділків, виявився державний борг і угоди з облігаціями державних позик. Гра на курсах облігацій стала першим джерелом збагачення молодого ділка.

У ці роки розпочались операції, з яких пізніше виросла інвестиційна банківська справа, а з нею становище і влада таких фінансових магнатів, як Ротшільди і Моргани. Багаті фінансисти, об'єднавшись у невеликі групи, брали в уряду підряд на розміщення нових позик. Прибуток від цих опе­рацій був великим. Д. Рікардо протягом 10 років постійно брав участь у тор­гах і кілька разів проводив розміщення позик.