Реферат: Історичні віхи у розвитку макроекономічної теорії

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсоваробота на тему:

Історичнівіхи у розвитку макроекономічної теорії.

ПЛАН

 

Вступ. 3

Розділ 1. Зародження макроекономічноїтеорії 4

1.1 Економічна думка епохи середньовіччяі виникнення класичної школи  у економічній науці 4

1.2 Економічні теорії Ж.Б. Сея. 7

Розділ 2. Розвиток макроекономічноїтеорії у 19-20 ст. 9

2.1 Економічне вчення Марксизму. 9

2.2  Кейнсіанство. 11

2.3  Неокейнсианство. 18

2.3.1 Посткейнсіанство. 21

2.4 Неолібералізм. 23

2.5 Монетаризм. 30

2.6 Теорія економіки пропозиції 33

2.7  Теорія раціональних очікувань. 35

2.8  Інстітуционалізм. 38

Розділ 3. Макроекономічні теоріїукраїнських сучасників. 43

3.1 Теорія ринків і криз. 43

3.2 Основи інвестиційної теорії циклів. 45

3.3  Методологія планування М.Кондратьєва. 47

3.4 «Цикли Кондратьева». 49

Висновок. 51

Список використаної літератури. 52

        Вступ

Для того, щоборієнтуватися в складних перепитіях економічного життя, необхідно знатизакономірності її розвитку, розуміти логіку тих, що відбуваються в це сферіпроцесів.

Вивчення історіїрозвитку економічної теорії дозволяє не лише визначити місце тієї або іншоїтеоретичної концепції в системі уявлень про функціонування економіки, але ізробити практичні виводи про використання окремих методів вирішення економічнихпроблем.

Економічна думкаяк сукупність уявлень про те,  як вирішувати різноманітні господарськізавдання, зародилася і розвивалася разом з поява і розвитком людськихспівтовариств. Для задоволення своїх потреб люди повинні були шукати найбільшраціональні способи використання обмежених засобів. Ці пошуки і булиекономічною думкою, яка фіксувалася у вигляді обрядів, традицій, релігійнихуявлень, наскальних малюнків, а надалі, з появою писемності, способи фіксаціїекономічної думки значно розширилися.

У цій роботірозглянули основні теорії і досягнення учених-економістів в області дослідженнямакроекономічної науки. На сучасному етапі розвитку і глибшого вивченнямакроекономічних проблем дуже велике значення мають вже існуючі теорії векономіці. Кожен етап розвитку розгледів в даній роботі по можливості коротко(оскільки вивчення і освітлення кожного етапу розвитку можна розписуватитомами),  але, не опускаючи головної думки і сенсу кожної теорії.

Розділ1. Зародження макроекономічної теорії 1.1Економічна думка епохи середньовіччя і виникнення класичної школи  уекономічній науці

Меркантилізм. Меркантилізм є одній зперших економічних шкіл, що спробувала побудувати систему уявлень прогромадську організацію, виключно на економіці. Проголосивши метою господарськоїдіяльності збагачення, вони звели багатство до грошової форми його вираження, і головна мета – збільшення кількості грошей в країні.

Розділяють раннійі пізній меркантилізм:

Ранній – політикагрошового балансу (перешкода відтоку з країни золота і срібла, імпортериповинні витрачати зароблені гроші на території даної країни, а  експортери –повертати значну частку виручки), проте з'ясувалося, що це веде не стільки дозбагачення, скільки до зростання цін і падіння доходів населення.

Пізній – ідеяактивного торгівельного балансу (прагнення привабити в країну більше грошей зарахунок перевищення товарного експорту над імпортом).

Представникитеорії: Томас Ман (1571-1641), в книзі «Багатство Англії в зовнішній торгівлі,мул Торгівельний баланс як регулювальника нашого багатства» доводить вигідністьдля країни активної торгівельної політики.

Антуан де Монкретьен (1575-1621) виразив всвоїй роботі «Трактат по політичній економії» підтримку державному втручанню векономіку.

Жан Кольбер(1619-1683) проводячи політику заступництва експортному виробництву в епохуЛюдовика XIV, заборонив вивіз з країни сільськогосподарської продукції, ніжістотно понизив ціни на неї на внутрішньому ринку. Ця політика вигіднаторговцям і власникам мануфактури, оскільки дозволяла менше платити робітникам,і робити конкурентоздатною експортну продукцію. Проте перекачування засобів зсільського господарства нанесло істотну утрату цієї галузі, від якої вонаоблямувалася не скоро.

Меркантилістськіідеї набули широкого поширення практично у всіх країнах, де здійснювавсяперехід до ринкової економічної системи, і хоча вони були фрагментарні ічастенько суперечливі, їх вплив був вельми помітним як в області господарськоїполітики, так і в теоретичному осмисленні спостережуваних явищ.

Економічнеучення У. Петті. Уїльям Петті (1623-1687) людина, ідеї і вислови якого лягли в концепціюкласичної школи. Він намагається зрозуміти суть роботи господарськогомеханізму, заснованого на обміні результатами спеціалізованої праці. Узапропонованому ним варіанті як основа обмінюваності висуваються результатипраці. Петті відчув необхідність, знаходячись на позиціях трудової теоріївартості, виявити особливості праці, що її створює, вступивши тим самим надовгий шлях шукань, вченням К. Маркса, що завершилося, про абстрактну працю.

У. Петті внісістотний вклад не лише до розробки економічної теорії, але і в створення методуїх дослідження. Він, також, з повною підставою може вважатися одним із засновниківстатистики.

Економічнасистема А. Сміта. Впродовж всього XVIII століття зусиллями багатьох мислителів-філософів,учених, гос. діячів, підприємців з різних країн були закладені основи ученнякласичної школи, що відображало розуміння природи і механізму ринковоїекономічної системи. Ідеї потрібно було систематизувати і упорядкувати, великузаслугу в чому має англійський економіст Адам Сміт (1723-1790). Його книга«Дослідження про природу і причини багатства народів» узагальнила більшістьзібраного ним матеріалу. 5 часток – 1-а: питання праці як джерело багатства,вартості і доходів; 2-а: питання капіталу, його накопичення і застосування;3-а: розвиток економіки Европи в епоху середньовіччя і зародження капіталізму;4-а: розглядує попередні теоретичні системи, 5-а: проблеми фінансово-податковоїполітики держави, його доходів і витрат.

Сміт використовуєяк відправну посилку положення про те, що багатство є результат економічноїпраці. Найважливішим чинником зростання продуктивності праці – розподіл праціабо спеціалізація. Сміт розгледів і проаналізував багато чинників, це івартість, і заробітна плата, капітал, прибуток, рента і ін.

Той, хтонакопичує капітал, — добродійник нації, марнотратник – ворог. Сміт виходив зтого, що всі повинно трудиться на користь збільшення багатства  і зростаннябагатства нації означало зростання багатства кожного.

Економічне вченняД. Рікардо. Уформуванні концепції класичної школи не останнє місце грав англійськийекономіст Давид Рікардо (1772-1823). Рікардо, досліджує теорію земельної ренти,і в процесі дослідження ціноутворення в аграрному секторі економіки, вінзвертається не до середніх значень трудових витрат, виявлених ринком, а дограничних, таких, що складаються на гірших ділянках. Це було передвісникомпояви граничного аналізу, який набув широкого поширення тільки з XIX століття.

Була сформованатеорія автоматичного регулювання платіжних балансів, яка базується на концепціїкількісної теорії грошей.

Учення Рікардозавершується певний етап в розвитку класичної школи. Вона запропонувалапорівняно цілісну картину функціонування ринкової економічної системи напочатках саморегулювання.

1.2 Економічні теорії Ж.Б. Сея

Теорія трьохчинників виробництва — одна з теорій, розроблених  французьким економістомЖан-батістом Сеем (1767 – 1832). Він вважав, що в створенні продукту берутьучасть три основні чинники: праця, капітал, земля, роль, яких якіснооднозначна, хоча кількісно їх долі в проведеному товарі не однакові. Післяреалізації вартість розпадається на доходи, кожен з яких є винагорода за роботутого або іншого чинника: зарплата – праці, прибуток – капіталу, рента – землі.Ця теорія не набагато просунула вирішення проблеми вартості, яка ставилася натой момент. Замість одного чинника, створюючого вартість, — праці,пропонувалося три, але питання про те, яким чином витрати цих чинників роблятьтовари сумірними, залишалося відкритим.

Ця теорія зігралаважливу роль у вирішенні лави завдань на знаходження оптимальних комбінаційрізних виробничих чинників, що дають найбільший ефект. Залежність результатувиробничої діяльності (продукту, доходу) від використовуваних чинників можнапредставити у вигляді так званої виробничої функції, простий варіант якоївиглядає як

Y= f (L,K,N)

де      Y –продукт (дохід)

L – праця

K – капітал

N – земля

Дослідженняфункції дозволяє з'ясувати, як впливають зміни кожного чинника на кінцевийрезультат і знаходити найбільш прийнятний варіант їх поєднання для кожногоконкретного випадку. Цей підхід став основою для подальшого розвитку цілогонапряму в економічній науці, званого факторний аналіз.

Друга теорія Сеястосується проблеми реалізації і досягнення спільної економічної рівноваги.Сформульовані ним залежності згодом були названі законом ринків або закономСея. Розвиваючи постулат про здібність ринкової системи до саморегуляції, Сейвисунув твердження про неможливість спільної кризи надвиробництва, оскількисукупний попит, кінець кінцем, завжди збігається з сукупною пропозицією.Відбувається це тому, що для придбання якої-небудь речі потрібно спочаткущо-небудь продати. Виходить, що пропозицію само породжує попит. Саме у такомуформулюванні, запропонованою Д.М. Кейнсом, висловлюється в більшості випадків«закон Сея», хоча сам він формулював його інакше: «Товари обмінюються натовари». Надвиробництво яких-небудь товарів означає недостатнє виробництвоінших. Тому неспівпадання попиту і пропозиції може бути лише частковими ітимчасовими, поки те, що було проведене з лишком не компенсується додатковимвипуском того, що бракувало. З цього виходило, що спільне надвиробництвонеможливе, оскільки недолік попиту перекриватиметься додатковою пропозицією.

«Закон Сея» ставсвого роду символом саморегульованої ринкової економіки, а відношення до нього– показником розмежування прихильників і противників активного державноговтручання в економічне життя. Багато дискусій викликав його закон, а Д.М. Кейнсзнайшов в запереченні цього закону відправну крапку для своєї концепції.

Поставленіпитання Сеем і до цього дня не знайшли однозначного рішення, оскільки зачіпаютьнайбільш фундаментальні процеси економічного розвитку, складність яких примушуєзнов і знов відновлювати науковий пошук.

Розділ2. Розвиток макроекономічної теорії у 19-20 ст. 2.1Економічне вчення Марксизму

Карл Маркс(1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895) займалися розробкою економічноїтеорії, яка була невід'ємною часткою учення, мета якого, – обгрунтуватинеминучість руху до соціалізму, що розуміється в найзагальнішому сенсі як«царство свободи». Відправним пунктом для створення економічної теорії Маркса,що становить, стала класична школа політичної економії в її англійськомуваріанті. Учення А. Сміта и Д.Рікардо, особливо концепція трудової вартості, послужило фундаментоммарксистської економічної доктрини.

Німецькі ученівидали багато робіт, в яких розглядувалися економічні  проблеми,обгрунтовувався принцип матеріалістичного розуміння історії, робилися спробиобгрунтувати економіку з філософської точки зору. Основним же творінням, щозіграло велику роль в розвитку макроекономічної теорії в цілому і світовогосоціалістичного руху зокрема,  грає «Капітал» До. Маркса.

Перший варіантвідомої книги з'явився в 1857-1858 р. у вигляді рукопису, який Маркс мав намірвидати у вигляді шести випусків під спільним назва «До критики політичноїекономії». Надалі, при роботі зі своїм творінням, Маркс вирішив видати роботу вчотирьох томах, в яких послідовно висловлювалися б проблеми виробництвакапіталу, звернення капіталу, проблеми виробництва і звернення, узяті разом, іісторія теорії. Спільна назва роботи тепер була «Капітал».

Поставившизавдання дати економічну характеристику капиталисти-ческого способу виробництва, Марськ визначав його, перш завсе, як загальну форму товарного виробництва, де всі види суспільних зв'язківопосередковані стосунками обміну. В зв'язку з цим виникало питання прооб'єктивну підставу обмінюваності – вартості, оскільки тільки так можна булодовести закономірний характер виникаючих суперечностей і способів їх дозволу.Свою теорію вартості Маркс конструював на базі концепції трудової вартостікласичної школи. Вона виявилося найбільш зручним для його логічних побудов,оскільки розглядувала все суспільне багатство як результат праці.

Маркс,проаналізувавши товар як початковий пункт виявлення суперечностей ринковогогосподарства і розглядуючи його як єдність протилежностей – споживчої і міновоївартостей, висуває положення про подвійний характер праці, втіленої на товар.

З одного боку –конкретна праця індивідуального виробника, що здійснюється в певній формі істворює який-небудь конкретний продукт. Він – джерело споживної вартостітовару, тобто здатності задовольняти які-небудь людські потреби. Але він неможе бути основою обмінюваності, оскільки обуславливает відмінність товарів, а не їх схожість.

Теорія додатковоївартості має велике місце в теоретичних розробках Маркса. Він відзначає, щотоварне виробництво при капіталізмі починає свій рух з грошей, які вкладаютьсяу виробництво і робочої сили, і завершує цикл отриманням грошей від реалізаціїпроведеного продукту. (Д – Т – Д). Але гроші на початку обороту і в кінці неможуть бути однаковими, інакше весь процес втрачає сенс. Відмінності в грошахможуть бути тільки кількісними, т.ч. Д – Т – Д’, де Д’ = Д + sД.

Приріст грошей впроцесі обороту (sД) Маркс назвав додатковоювартістю, і її поява перетворює спочатку вкладені гроші на капітал, тобтовартість, що приносить дохід.

Джерелододаткової вартості у виробництві. Оскільки джерело праці – це робоча сила,вона здатна витрачати в кількості більшому, ніж необхідно для її виробництва.На цій її особливості Маркс і будує свою теорію додаткової вартості.

2.2  Кейнсіанство

Неокласичнатеорія представляла економіку як саморегульовану систему, в якій що порушуютьсярівновага неминуче відновлюється за рахунок раціональної поведінкигосподарюючих суб'єктів. Ситуації, що виникають на окремих ринках, регулюютьсявідносно автономно, незалежно один від одного і  кінець кінцем складаються вєдину систему спільної рівноваги, де сукупний попит відповідає сукупнійпропозиції за умови повної зайнятості наявних ресурсів. Подібні уявленнязнайшли концентроване вираження в «законі Сея», визнання яке стало за словамиамериканського економіста Д.К. Гелбрейта, показником того, «чим економістивідрізняються від дурнів».

Реальна практика,проте, свідчила про те, що багато передумов, на яких будували свої висновкинеокласики, — досконала конкуренція, абсолютна гнучкість цін, автономністьринків товарів, праці і грошей – не відповідали дійсності. Навітьнайраціональнішу поведінку господарюючих суб'єктів не забезпечувала системістійкої рівноваги, оскільки на макрорівні діяли закономірності, що не зводятьсядо суми рішення, що приймаються на мікрорівні. Найбільш яскравим проявом цьогонеспівпадання стала Велика депресія початку 30-х рр., що супроводиться різкимспадом виробництва, масовим безробіттям, фінансовими потрясіннями.

Стало очевидним,що економічна система ринкового типа не лише не здатна забезпечитися автоматичневідновлення порушеної рівноваги, але і породжує нерівноважні ситуації черезвнутрішні властиві нею особливості, а не в результаті зовнішніх для неїчинників.

Все це суперечилоосновним постулатам неокласичної доктрини і вимагало її перегляду. Людина, яказробила чергову революцію в економічній науці став англійський економіст  ДжонМейнард Кейнс (1883-1946).

Економічніпотрясіння, пов'язані з Великою депресією, змусили Кейнса переглянути лавузагальноприйнятих в економічній науці положень і запропонувати принципово новетрактування механізму функціонування ринкової економічної системи, викладене вкнизі «Спільна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936).

Центральна ідея,навколо якої розвертається вся система доказів, полягає в тому, що конкурентнаринкова економіка не в змозі забезпечити автоматичне відновлення рівноваги приповному використанні ресурсів. Економічна система в принципі нерівноважна іпопит не слідує автоматично за пропозицією, як це виходило з «закону Сея». Алещоб в цьому переконатися слід розуміти різницю між процесами, що відбуваютьсяна мікрорівні і на макрорівні. Раціональна поведінка окремих господарюючихсуб'єктів, прагнучих до оптимізації рішень, виявляється абсолютнонераціональною при переході на макрорівень, приводячи частенько до результатів,прямо протилежних очікуваних. Розширюючи виробництво продукції при підвищенніціни на неї, індивідуальний виробник поступає раціонально, але якщо так вчинятьвсі виробники, пропозиція набагато перевищить попит, ціни впадуть і результатомвирішених стануть економічні збитки. Кейнс в своєму дослідженні оперуєпоняттями сукупного продукту, сукупного попиту на нього, співвідношеннямиспоживання, заощаджень і інвестицій, тобто узагальнювальними показниками абоагрегатами.

Основноюпричиною, що порушує рівновагу в економічній системі, є недолік ефективногопопиту, величина якого тотожна національному доходу.

Кейнс вважав, щоголовним джерелом руху системи національних доходів є витрата, а незаощадження. Національний дохід при використанні розпадається на споживання ізаощадження. Ощадливість, яка у класиків зводилася в ранг найвищої чесноти,сама по собі не в змозі виконувати ніяких фізичних дій, поліпшуючих життялюдини. Для цього потрібні витрати, тобто витрачання отриманого доходу. Алединаміка споживання, по Кейнсу, підпорядкована дії когось загальногопсихологічного закону, згідно якому «.люди схильні, як правило, збільшуватисвоє споживання із зростанням доходу, але не в тій же мірі, в якій ростедохід». Це означає, що гранична схильність до споживання, визначувана яквідношення приросту споживання до приросту доходу, менше одиниці:

/>

де eC – приріст споживання, eY – приріст доходу.

Отже функціяспоживання (С=с(Y)) має вид монотонно зростаючої кривої з поступовим убуваннямприросту.

Інвестиції вмоделі Кейнса грають визначальну роль в досягненні рівноваги. Якщо у класиківзаощадження через гнучку норму відсотка визначають об'єм інвестицій, то вкейнсианском варіанті рівень інвестицій, що автономно складається, визначаєобсяги виробництва, національного доходу і зайнятості. Якщо інвестиції будутьменше заощаджень, об'єм доходу скоротиться до величини, при якій інвестиції ізаощадження порівняються. При збільшенні інвестицій ростиме і об'єм доходу дотих пір, поки знов не настане рівновага. Таким чином, рівновага може досягатисяна рівнях, які не забезпечують повну зайнятість.

Процентна ставка уКейнса виступає як плата за відмову від ліквідності і тому слабо реагує наколивання об'єму заощаджень. Тому розривши між заощадженнями і інвестиціями некомпенсується падінням процентної ставки.

Недостатньоуспішно виконують свою регулюючу роль і ціни. Падіння попиту в умовах неповноїзайнятості веде не до зниження цін, а до скорочення виробництва і ще більшогозагострення проблеми зайнятості. Заробітна плата також не стає ефективнимінструментом досягнення повної зайнятості. Діяльність профспілок, соціальніпрограми роблять заробітну плату негнучкою і не дозволяють їй оперативнореагувати на зміни попиту і пропозиції на ринку праці.

Недостатняефективність ринкових регулювальників робить необхідним стимулюванняінвестицій, зокрема, за рахунок государствен-ных витрат. Така політика може наблизити економіку до рівняповної зайнятості, оскільки інвестиційні ін'єкції збільшують національний дохіді зайнятість в об'ємі більшому, ніж вони самі завдяки ефекту мультиплікатора.

Механізммультиплікатора біля Кейнса відображає взаємозв'язок між приростом інвестицій іприростом національного доходу. Додаткові інвестиції, будучи витраченими,створюють дохід тих, хто продав інвесторам необхідні чинники виробництва.Отримані доходи у свою чергу будуть витрачені на придбання яких-небудь товаріві послуг і тим самим створюють доходи тих, хто їх продав. Ті знову зачнуть їхвитрачати і створювати доходи наступного ешелону продавців і так далі

Первинніінвестиції багато разів умножаються, збільшуючи спільний розмір доходу. Процесцей був би нескінченним, якби всі отримані доходи витрачалися відразу і цілком.Проте частка доходів зберігається, зменшуючи тим самим суму, що йде наспоживання. Та частка доходу, яка споживається, отримала біля Кейнса назвуграничної схильності до споживання (МРС), а та частка, яка зберігається, –граничною схильністю до заощадження (МРS). Кожне подальше множення доходу будеменше попереднього на величину заощаджень, і чим більше буде частка, щозберігається, тим швидше завершиться процес мультиплікації доходу. Прирістдоходу, отже, дорівнюватиме приросту інвестицій, помноженому на певнийкоефіцієнт, званий мультиплікатором. Він дорівнюватиме величині, зворотнійграничній схильності до заощаджень, тобто 1/МРS. Оскільки Мрs і МРС всукупності дорівнюють одиниці, мультиплікатор можна визначити як

/>

В цілому данузалежність можна представити як

/>

де />Y – прирістнаціонального доходу; />I – приріст інвестицій; МРС –гранична схильність до споживання.

Концепціямультиплікатора ще раз підкреслювала, що розміри національного доходу, щовизначають сукупний попит, задаються функцією інвестицій. Звідси витікало, щонайважливішим способом забезпечення ефективного попиту є свідоме стимулюванняінвестиційної активності, що і визначило основні напрями кейнсианскойекономічної програми.

Нарощуванняінвестицій може досягатися за допомогою заходів бюджетно-фінансових ікредитно-грошової політики. Перша передбачала активну  участь держави вгосподарській діяльності не лише у вигляді регулюючої дії на процеси, щовідбуваються в цій сфері, але і як самостійний економічний суб'єкт. Державаповинна розширювати об'єми капіталовкладень в різні галузі господарства, щоповинне стати імпульсом економічного зростання, запускаючи механізммультиплікатора. Головна мета таких інвестицій – розширення платоспроможногопопиту, а не отримання додаткової кількості продукції. Тому непродуктивнівитрати навіть переважно, оскільки не збільшують пропозиції, а забезпечуютьмультиплікаційний ефект.

До рекомендацій,покликаних сприяти розширенню сукупного попиту, відносилося збільшеннядержавних закупівель товарів і послуг, організація суспільних робіт, щофінансуються з бюджету, реалізація соціальних програм, що мають на метіперерозподіл частки доходу на користь груп населення з найбільшою схильністю доспоживання.

Неминучимнаслідком такої політики повинен стати дефіцит гос. бюджету, наслідком якогомає бути збільшення грошової маси і загроза інфляції. Кейнс проте, вважає, щоінфляція матиме місце лише в разі зростання попиту в умовах повної зайнятості.Якщо ж її немає, то додаткові витрати приведуть лише до залучення до виробництванедовикористаних ресурсів, а не до зростання цін. Крім того, невеликий рівеньконтрольованої інфляції навіть корисний, оскільки знецінення грошей протистоїтьтенденції переваги ліквідності.

В зв'язку з цимрозглядуються можливості кредитно-грошової політики, головна мета якої –впливати на ставку відсотка, щоб з її допомогою стимулювати інвестиції. Чимнижче буде норма відсотка, тим більш охоче утримувачі засобів вкладатимуть їх вяку-небудь справу, а не перетворювати їх на заощадження. Добитися цього можназа допомогою політики «дешевих грошей». Центральні банки знижують нормуобов'язкових резервів комерційних банків, знижують облікову ставку, зачинаютькупувати облігації на відкритому ринку цінних паперів. Скупка облігацій білякомерційних банків збільшує їх кредитні можливості, а біля населення – їхкупівельну спроможність. Все це означає збільшення грошової пропозиції,слідством чого стає зниження процентної ставки, яке у свою чергу стимулюєзростання інвестиційних витрат, збільшення ВНП і зайнятості.

Але сама по собікредитно-грошова політика, як вважає Кейнс, недостатня для вирішення проблеми«ефективного попиту». Дія на ставку відсотка має обмеження. У періоди депресіїпадіння процентної ставки може досягти такого рівня, нижче за яке вона вже неопускається. Зміна грошової пропозиції у такому разі не впливатиме на нормувідсотка, а ця остання – на об'єм інвестицій. Така ситуація називається«Ліквідною пасткою». З цього виходило, що кредитно-грошова політика не завждиможе бути ефективною і сприяти виходу економіки із стану депресії, а томуперевага віддавалася бюджетній політиці.

Кейнсианськаяпрограма включала також рекомендації по дії на зовнішньоекономічні складовісукупного попиту. Одним з найважливіших його компонентів є чистий експорт (різницяміж експортом і імпортом), а тому прагнення до активного сальдо торгівельногобалансу є одним із способів підвищення ефективності попиту. У зв'язку з цимперспективнішою зовнішньоторговельною політикою, на думку Кейнса, єпротекціонізм. Держава, захищаючи господарство від зовнішньої конкуренції,створює умови для розширення вітчизняного виробництва і зайнятості, що є умовоюзростання національного доходу.

Важливимінструментом дії на стан сукупного попиту і складових його елементів може статитакож валютний курс. Коректую переміщення валютних потоків з країни в країну,можна робити вплив на стан платіжних балансів, а через них – на економічнуситуацію в країні. Кейнс висловлювався за введення фіксованих валютних курсів,що передбачає активну державну участь в їх підтримці, оскільки цей варіантзменшував ризик і невизначеність в торгівельних взаєминах, сприяв нормалізаціїміжнародних валютних розрахунків і пом'якшенню хворобливих наслідок девальваційнаціональних  валют, до яких країни час від часу прибігали для розширення своїхекспортних можливостей.

Кейнсианськиеідеї і рекомендації були частково враховані при формуванні Бреттон-вудськойвалютної системи, яка в перебігу трьох десятиліть після Другої світової війниутвердилась в практиці міжнародних розрахунків.

ЗапропонованеКейнсом трактування економічного процесу потрапило на сприятливий грунт,оскільки світова економіка після Великої депресії потребувала стимуляторів, якідозволили б їй здолати кризисні потрясіння. Рекомендації активного втручання векономіку регулирую-щего початку були зустрінуті з розумінням, а їх теоретичнеобгрунтування поклав початок переосмисленню традиційних положень економічноїнауки і оформилося в новий напрям, що зайняв в ній пануюче положення.

2.3  Неокейнсианство

Додання динамізмукейнсианской моделі неминуче виводило напроблеми економічного зростання і циклічних коливань. Картина нескінченно стагнирующей економіки, яка вимальовувалася змоделі Кейнса, далеко не завжди відповідала реаліям господарського життя.Періоди спадів змінялися періодами підйомів і бурхливого зростання, що вимагалоаналізу економічних процесів і тривалій перспективі. Розробка теоріїекономічної динаміки і рамках кейнсианской  методології пов'язана здослідженнями англійського економіста Риючи Харрода (1900 – 1978), основнаробота якого «До теорії економічної динаміки» вийшла в 1948 році.Відштовхуючись від того що, рівновага досягається при рівності заощаджень іінвестицій, Харрод проте вважав, що якщо проблему розглядувати вдовгостроковому плані, то ця рівність досягається лише як середнє збагаточисельних відхилень в ту або іншу сторону. Інвестиційні потребизбігатимуться з можливостями заощаджень лише досягши оптимального темпуекономічного зростання.

Ці взаємозв'язкизнаходять віддзеркалення в початковому рівнянні економічної динаміки:

g з = S

де g – темпекономічного зростання, визначуваний як відношення приросту доходу до йоговеличини в базовому періоді (/>); з – капітальний коефіцієнт, щопоказує, яка к-ть інвестицій доводиться на одиницю приросту доходу (/>); S – частказаощаджень в національному доході, або схильність заощадженням (/>);

Шляхомпідстановки отримуємо:

         gc=/>. />=/>,        />=/>або I = S.

Дана рівність дієпри певному темпі економічного зростання. Інвестиції можуть бути меншезаощаджень (I<S),  і тоді сукупний попит не можепоглинути весь проведений дохід, або більше заощаджень (I>S), коли наміри інвестувати перевищують наявні заощадження,слідством чого може стати «перегрівши» економіки і інфляційне зростання цін.«Рівновага безперервної поступальної ходи», як вважає Харрод, буде тоді, колидосягається гарантований темп зростання, тобто такий, при якому передбачуванийрозмір накопичень дорівнюватиме наявним фактичним заощадженням, але такий збіг– явище дуже рідке.

До аналогічнихвиводу прийшов американський економіст Овсій Домар (1914-1997). Прирістінвестицій збільшує об'єм ринку, створює додаткові пропозиції товарів і послуг.Тобто збільшення капіталовкладень має бути таким, щоб через ефектмультиплікатора забезпечити приріст доходу, рівний збільшеному рівнюпропозиції.

Відхиленнясукупного попиту і пропозиції розгледіли в концепції циклічних коливань.Важлива роль в розвитку цієї концепції належить Елвіну Хансену (1887-1976),його книга «Економічні цикли і національний дохід» (1951). Відзнаки цієїконцепції від кейнсианской в тому, що інвестиції – не функція відсотка, не залежнавід величини доходу, а складніше поняття, залежне від екзогенних чинників:технологічні і демографічні зрушення, залучення до обороту нових господарськихресурсів. Вони є автономними і стають імпульсом економічного зростання, сприяюприскореному приросту національного доходу, що у свою чергу не породжуєзбільшення інвестицій. Це вже проведені інвестиції, залежні від динаміки змінидоходу. Кількісний взаємозв'язок між приростом доходу і приростом похіднихінвестицій виражається поняттям акселератора:

/>.

Обидва механізми– мультиплікатори і акселератор, накладаючись один на одного, обумовлюють фазупідйому економічного циклу. Проте в процесі просування в межах цієї фази всамій системі накопичуються чинники, сприяючі гальмуванню підйому і повороту дофази спаду.

Скороченняінвестицій спричиняє за собою падіння рівня доходу і подальше зменшенняінвестицій, оскільки механізми мультиплікатора і акселератора зачинають діяти узворотному напрямі. Економіка переходить в стадію спаду. Коли в економічнійсистемі накопичуються імпульси для нових автономних інвестицій, зачинаєтьсяперехід до наступної фази підйому. Системі властиві внутрішні механізми, щозабезпечують рівновагу шляхом циклічних коливань.

Неокейнсианськаямодель виходила з того, що існує якась рівноважна траєкторія розвитку,наближення до якої дозволяє системі нормально функціонувати. Але вихід на цютраєкторію зв'язаний з подоланням потужних відцентрових сил, обуславливающихнестабільність і нестійкість, і значних регулюючих зусиль, що вимагаютьдодатка.

Також часткоюнеокейнсианской теорії є емпіричні дослідження англійського економіста А.У.Філіпса, що встановив наявність зворотної залежності між безробіттям іінфляцією.

Крива Філіпсаслужила послідовним кейнсианцам найважливішим аргументом вобгрунтуванні необхідності активного державного регулювання економіки. Урядоваполітика, виходячи з виявленої закономірності, повинна балансувати міжбезробіттям і інфляцією, які гаситимуть один одного у випадках дуже різкихвідхилень від допустимих норм.

2.3.1 Посткейнсіанство

Економічнаситуація, що склалася на початок 70-х рр. ХХ ст поставила під сумнів пануючу неокейнсианскую теорію в багатьох її поглядах.Невдачі економічної політики, що проводиться на основі кейнсианских теоретичних установок, доповнювалисявиникненням ситуацій, які вступали з ними в пряму суперечність. Такз'ясувалося, що можливий, одночасне зростання і безробіття і інфляція(«стагнація»), що ніяк не узгодилося з теоретичними уявленнями, що описуютьсякривою Філіпса.

Багато неузгоджень з кейнсианской теорією викликало серйознізміни усередині кейнсианского напряму. Сформувався новийваріант неортодоксального кейнсіанства, що отримав назву кейнсіанства поста.Воно об'єднало економістів з традиційних кейнсианских центрів в США іВеликобританії, які вважали, що інтерпретація Кейнса його послідовниками в50-60-і рр. перекрутила зміст учення, а широке розповсюдження, що отримало,виклад кейнсиансокй теорії «по Хиксу» представляє «незаконнонароджене дитяКейнса».

Основна претензіядо неокейнсианцам полягала в тому, що вонипредставляли учення Кейнса як прагнення до досягнення спільної рівноваги, чимзближували його з неокласичною теорією. Насправді, як вважають посткейнсианцы, система в принципі нерівноважна ітеорія Кейнса – це вчення про пристосування до перманентно виникаючихнерівноважних станів, і в цьому сенсі воно не статично, а динамічно.

Найважливішимихарактеристиками економічної системи є невизначеність, очікування, ризик,недосконалість інформації – чинники, що ігноруються в неокейнсианских моделях,де всі залежності детерміновані. Крім того, в цих моделях всі змінніпредставлені в реальному вираженні, без врахування коливання цін. У цих моделяхне враховувалася особлива роль грошового чинника як носія невизначеності. Грошірозглядувалися лише як сполучна ланка при встановленні збалансованості міжнаціональним доходом і нормою відсотка. Тим часом вони є самостійним чинникомдії на економіку, і попит на гроші формується під впливом складнішихмеханізмів, ніж проста реакція на зміну величини національного доходу.

Такі процесианалізували в своїх дослідженнях американські представники кейнсіанства поста –Р. Клауєр, А. Лейонхуфвуд, П. Девідсон, С. Вайнтрауб.

Механізм діїгрошового чинника вони зв'язували не лише з величиною попиту на гроші, але і іззміною структури всієї фінансової сфери, що виявляється в так званомупортфельному підході, до складу якого входять 2 компоненти: готівка іоблігації.

Також відзнаки посткейнсианцев від своїх попередників у пошукахмікроекономічних підстав макроекономічних процесів. Важливою проблемою аналізустає ціноутворення в умовах недосконалої конкуренції, коли ціни міняються ненастільки швидко і еластично, щоб в короткі терміни відновлювати співвідношенняпопиту і пропозиції. Головна причина негнучкості і слабкої рухливості цін – вдоговірному характері економіки. У сучасних умовах більшість товарних операційздійснюються по контрактах, в яких фіксуються умови обміну на певний термін. Утакій ситуації ціни не можуть встановлюватися шляхом вільної гри попиту іпропозиції, вони мають бути відносно стійкими, інакше ніякі розрахунки намайбутнє і очікування, закріплені в договорі, не були б можливі. Ціни повинніорієнтуватися на витрати, головним елементом яких є заробітна плата, такожстійко фіксується в колективному договорі. Зміна цін під впливом попиту іпропозиції не заперечувалися, але вони підкорялися тенденціям довгостроковоїдинаміки витрат, закріплених в контрактних угодах.

Інший варіантпосткейнсианских теорій представлений поглядами групи англійських економістів –Д. Робінсон (1903-1983), П. Сраффа (1892-1983), Н. Калдор (1908-1986), якітакож вважали, що неокейнсианцы перекрутили справжній зміст учення Кейнса. Увідзнаці від американських учених вони робили акцент не на монетарних чинникахдії на процес відтворення, а на впливі на нього чинника розподілу доходів.

Прирістнаціонального доходу і його темпи залежатимуть від величини заощадженьодержувачів заробітної плати і одержувачів прибули. Оскільки схильність дозаощаджень у них різна, то зміни в розподілі мінятимуть спільну суму заощаджень, а отже, і приріст доходу. Розподіл же залежить від темпівнакопичення, тобто від співвідношення заощаджень і інвестицій. Якщо зростанняінвестицій випереджатиме темпи приросту заощаджень, це викличе зростання цін ізбільшення частки прибули в національному  доході в порівнянні з часткоюзаробітної плати. Якщо інвестиції відставатимуть від заощаджень, то спільнийпопит знижується, падають ціни, унаслідок чого відносно збільшується частказаробітної плати. Зростання заощаджень сповільнюється, і їх рівновага  зінвестиціями відновлюється. Цей механізм перерозподілу доходу, який веде доурівноваження заощаджень і інвестицій, отримав назву «Ефект Калдора»

Проте дія цьогомеханізму в автоматичному режимі не може бути забезпечене із-за порушення умовдосконалої конкуренції. Ціни, контрольовані монополіями і олігополіями, не єгнучкими; зарплата формується під впливом профспілок і державногозаконодавства.

В цілому,стратегічною метою економічної політики, посткейнсианцами, що рекомендується,залишається стабілізаційна дія на фази економічного циклу шляхом варіюваннябюджетних і кредитно-грошових інструментів при відчутній перевазі останніх.

2.4 Неолібералізм

Чотири з гакомдесятиліття неподільного панування в економічній теорії кейнсианских ідей хоча і відсунули на заднійплан, але не привели до повного зникнення неокласичний напрям. Неокласичніпринципи продовжували залишатися основою мікроекономічного аналізу, такожбагато економістів не прийняли «кейнсианскую революцію» і наполягали наздібності ринкової економічної системи до саморегулювання на основі властивихнею закономірностей. З'ясувалося, що кейнсианская модель далеко не завжди здатна пояснити складні перепитии економічного життя і вельми уразливадля критики.

Нездатність датипояснення і протистояти негативним тенденціям викликала розчарування в кейнсианских методах державного регулювання і породиласумніву в правильності теоретичних підходів цього напряму навіть в його кейнсианском варіанті. Різні течії і школи, щорозділяють принципи економічної свободи, на базі якої здійснюється ринковесаморегулювання, і що протиставляють себе кейнсіанству, прийнято об'єднуватипоняттям неолиберализм.

Теоретичноюосновою цього напряму залишаються постулати класичної школи, але на відміну віднеокласиків допускається певна участь в економічних процесах держави, якаметодами фіскального і кредитно-грошового регулювання повинна проводитимакроекономічну політику. Проблема економічного зростання стала не простооб'єктом теретического інтересу неолибералов, але і інструментом дискредитаціїсвоїх опонентів.

Широкою полулярностью користувалося опубліковане в 1962 роцідослідження американського економіста Едварда Денісона «Джерела економічногозростання в США», в якому приводилися кількісні оцінки вкладу різних чинників взабезпечення економічного зростання і було показано, зокрема, значення чинникатехнічного прогресу і його складових.

У 1928 роціматематиком Коббом і економістом Дугласом був розроблений перший варіантвиробничої функції. Відома як «функція Кобба-Дугласа» вона мала вигляд

Y=AKхL

де Y – обсягвипуску продукції, K і L – витрати капіталу і праці;? і } – коэффециентыеластичності по капіталу і праці, що показують наскільки збільшиться випуск,якщо на 1% зростуть витрати капіталу при незмінній кількості праці або витратипраці при незмінному капіталі; А – коэффи-циент пропорційності використовуванихчинників._

Функція Кобба-Дугласа носила статистичних характер, і томуподальший розвиток концепції виробничих функцій пішов по лінії додання неюдинамізму, перш за все шляхом введення в неї чинника часу. В такий спосіб булазроблена спроба врахувати вплив технічного прогресу як самостійного чинника, щоробить вплив на економічне зростання. Вперше це було зроблено голландськимекономістом Яном Тінбергеном (1903-1994), першим лауреатом Нобелівської преміїпо економіці (1969). Потім були сконструйовані багатофакторні моделі, щоописують стан динамічної рівноваги в умовах вільного формування цін на чинникивиробництва. У 1961 таку модель було розроблено англійським економістомДжеймсом Мідом в роботі «Неокласична теорія економічного зростання». Вінстверджував, що економіка прагне до стійкого темпу зростання національногодоходу, який дорівнює сумі темпів зростання основних виробничих чинників, –праці і капіталу, плюс темп технічного прогресу. Гнучкі ціни чинників –зарплата, прибуток, визначувані вартістю їх граничних продуктів, забезпечуютьпідтримку динамічної рівноваги. В разі відхилення якого-небудь з чинників відстійкого темпу зростання міняється співвідношення зарплати і прибутку внаціональному доході, а отже, і частка заощаджень, що визначає темпи накопиченняі зростання. Т.ч. швидші темпи зростання капіталу збільшать частку прибули внаціональному доході. Оскільки заощадження з прибутку вищі, ніж із зарплати,збільшиться норма накопичення і використання більш капіталомістких методіввиробництва. Слідством стане дорожчання праці щодо капіталу і зростання часткизарплати в національному доході, що зі свою чергу, приведе до гальмування темпузростання капіталу і повернення його до оптимального рівня. Зрозуміло,бездоганна дія такого механізму можлива лише за умови досконалої конкуренції івідсутності регулюючих дій на зарплату з боку держави і профспілок.

Інший популярнийваріант неокласичної моделі економічного зростання був представленийамериканським економістом Робертом Солоу, лауреатом нобелівської премії 1987 р.Модель Солоу, викладена їм в роботі «Теорія зростання: виклад» (1969), показуєяк накопичення капіталу, зростання населення і технічний прогрес впливає наобсяги виробництва в часі.

Відродженнянеокласичних ідей сприяла також та обставина, що навіть в період неподільногопанування кейнсианской концепції традиції економічного лібералізму не буливіддані повному забуттю, а зберігалися завдяки зусиллям нечисленних, аленаполегливих і послідовних прихильників принципу laissez faire. Найбільш яскравим представником«нескорених» лібералів був австро-американский економіст  Фрідріх фон Хайек (1899-1992).

Ідеї неолиберализма знайшли віддзеркалення в концепціїФрайбургськой школи, що виникла в другій половині 40-х р… у післявоєннійНімеччині. Її засновником був професор університету м. Фрайбурга Вальтер Ойкен(1891-1950), що зібрав навколо себе групу економістів, правознавців іполітиків, що розділяли його ідеї і погляди. Ці ідеї розділяв і намагавсяреалізувати на практиці вчений і державний діяч Людвіг Ерхард (1897-1977), щозаймав пости міністра економіки, а потім канцлера ФРН, а також виднийшвейцарський економіст німецького походження Вільгельм Репке (1899-1966).

ПозиціяФрайбургськой школи формувалася в умовах післявоєнної розрухи і крахутоталітарного фашистського режиму в Німеччині, економіка якої базувалася наконцентрації економічної влади і централізованому господарському управлінні.Вихід з ситуації, що склалася, бачився в обігу до принципів лібералізаціїекономіки з метою створити систему регулювання, яка узгоджувалася б зцінностями і структурою демократичної правової держави. У цій системі слідусунути небезпеку того, що окремо узята людина стане безвільною частинкоюгігантського економічного апарату, перетвориться на підневільна, знеособленаістота, що не володіє незалежністю, самобутністю і індивідуальністю. Такий типекономічного пристрою отримав назву «Соціального ринкового господарства».Якнайповніше теоретичне обгрунтування ця концепція отримала в роботах ВальтераОйкена «Основи національної економіки» (1939), «Основні принципи економічноїполітики» (1951).

Центральноюланкою його учення була теорія економічних порядків. В зв'язку з цим дану течіюотримала назва ордолиберализма (від латів. ordo – буд, порядку). Всіма відомими вісторії варіаціями господарських систем були різновиди двох основних «ідеальнихтипів господарства»: центрально керованого і ринкового. Конкретні господарськіформи, що поєднують в різних пропорціях елементи ідеальних типів, утворюютьрізні «економічні порядки». Це поняття включає не лише систему економічнихстосунків і зв'язків, але і систему інститутів, спосіб регулюваннягосподарських процесів, тобто економічну політику. На базі цієї теорії буларозроблена систематика і методика, що дозволяють всі економічні порядки досліджуватинезалежно від тих історичних умов, в яких вони мають місце.

У централізованійкерованій економіці не індивідуальні потреби стають метою господарськоїдіяльності, а спільні потреби, визначувані адміністративним апаратом іплановими органами. Т.ч. хоз. процес розвивається не позаконах ринку, а по законах функціонування апарату. Вирішальними виявляютьсявиключно потреби центральної адміністрації, прагнучої залучити якомога більшересурсів для їх задоволення. Оскільки визначити і врахувати індивідуальніпотреби в такій системі неможливо, виробничий процес не може бути орієнтованийна споживання, що виявляється через платоспроможний попит; його завданням стаємаксимізація витрат, необхідних для виконання планових завдань.

Про способиекономічного регулювання Ойкен вважає, що: «Той, хто вважає, що вцентралізовану керовану економіку можна вбудувати ціновий механізм регулювання,намагається вирішити нерозв'язне завдання».

Антиподомцентралізованої керованої економіки є система вільної конкуренції, в рамкахякої ніхто не має в своєму розпорядженні влади регулювати дії інших осіб, а всіпостійно погоджують між собою проблеми виробництва і розподілу через механізмцін. Така система з максимально можливою свободою і мінімальною концентрацієюекономічної влади є найбільш ефективною.

В. Ойкен неідеалізує систему laissez faire. Вона є ідеальною моделлю, але не ринковою структурою, оскільки державапо-будь-якому прагнутиме контролювати господарські стосунки. Також, свободаринку. кінець кінцем, використовується для того, щоб виключити свободу ринку,відкриваючи можливості недобросовісної конкуренції. Політика невтручаннядержави веде до формування такого типа економічного порядку, при якому владаопиняється в руках владних угрупувань. Врешті-решт, сконцентрувавши економічнувладу, вони підпорядковують собі і владу політичну.

Виходить, що ніцентралізована керована планова економіка, ні ринок досконалої конкуренції нездатні забезпечити стійкий, рівноважний господарський розвиток. Вихід,пропонований Фрайбургськой школою, полягає у пошуках третього шляху, проміжногоміж двома крайніми «ідеальними типами господарства», який був представлений врозробленій ними концепції «конкурентного порядку».

У основі цієїконцепції лежить ідея повної конкуренції, тобто ситуація, коли господарюючісуб'єкти ухвалюють самостійні рішення щодо видів і характеру своєї діяльності,а координація їх планів і рішень здійснюється ринком шляхом зіставлення попитуі пропозиції, реагуючих на зміну цін і заробітних плат. Але такий порядокможливий лише в тому випадку, якщо всі учасники ринкових стосунків будутьпозбавлені можливості міняти правила і довільно створювати форми, в якихпротікає економічний процес. А така можливість неминуче виникає  в разіспонтанного розвитку ринку відповідно до принципу laissez faire.Тому держава повинна, використовуючи відповідні рамки, задавати форму ринку,тобто ті правила ігри, при яких ведеться господарство. Втручання не повиннезачіпати економічний процес, але визначати і регулювати форми, в яких вінпротікає. Для централізованої керованої економіки характерні авторитарні формидержавної влади, оскільки для обох порядків характерна тотальна концентраціявлади. І навпаки, єдине ціле складає повна конкуренція і демократія, оскількисама конкурентна економіка демократична, оскільки в ній споживачі, тобто весьнарод, через ціноутворення регулюють весь економічний процес.

Ойкен вважає, щона державу повинен покладатися обов'язок встановлювати  і підтримувати«конституційні» принципи конкурентного порядку: недоторканість приватноївласності, стабільність грошового звернення, відвертість ринків, свободуукладення договорів. Головне полягає в тому, щоб забезпечити механізму цінздібність до функціонування.

Затвердженнятакого порядку є найважливішою передумовою вирішення соціальних проблем. Акцентна соціальній політиці є важливою особливістю Фрайбургськой школи, що далапідставу назвати її теорією «соціального економічного господарства» (термінналежить німецькому економістові А. Мюллер-армаку).

В. Ойкенпідкреслював, що будь-які заходи в області економіки мають соціальний сенс ісоціальні наслідки. Соціальна політика, що правильно зрозуміла, означає, першза все, створення необхідних економічних передумов вирішення соціальних проблемі в цьому сенсі вона ідентична політиці економічного порядку або економічного конституювання. Якщо існуючий економічний порядок не в змозі забезпечитиефективне виробництво продукту в кількості, достатній для задоволення потреб,то ніякі заходи перерозподілу за допомогою соціальної політики або апеляції доспільних інтересів не допоможуть уникнути серйозних проблем: необхідно мінятиекономічний порядок. Тільки добре функціонуючий порядок може позбавити людинуне лише від економічної потреби, але і від загрози тоталітаризму.

2.5 Монетаризм

У 80-і рр. ХХ стутворилася течія, що отримала назву монетаризм, найбільш активнимипредставниками якого стали економісти школи Чикаго на чолі з професоромуніверситету м. Чикаго Мілтоном Фрідменом, лауреатом нобелівської (1976), авторомбагаточисельних робіт, таких як: «Кількісна теорія грошей» (1956), «Монетарнаісторія Сполучених штатів, 1987–1960» (1963), «Свобода вибору» (1980) і ін.Популярність монетаризму була обумовлена критикою кейнсіанства в період йогонайбільш гострої кризи. Монетарістамі були запропоновані практичнірекомендації, якими небезуспішно скористалася лава консервативних урядів іміжнародних економічних організацій. Крім того, вони вельми активно пропагувалисвої ідеї в економічному суспільстві.

Все різноманіттяпричин, ведучих до економічної нестабільності, циклічних коливань, неповнійзайнятості вони зводили до одного єдиного чинника – грошовому, який на їхдумку, грає вирішальну роль в забезпеченні рівноваги економічної системи.

Початковоюметодологічною посилкою монетаризму було положення про те, що ринкова системаздатна автоматично на основі саморегулювання приводити себе в стан рівноваги.Вона володіє внутрішнім механізмом, амортизуючим вплив зовнішніх дій, і головнуроль в цьому механізмі грають ціни, орієнтуючись на яких, виробники визначаютьобсяги випуску продукції, а споживачі – об'єми закупівель.  Але основним іпрактично єдиним чинником, що визначає рівень і динаміку цін, є величинагрошової маси, тобто кількість грошей в обігу. Монетарісти, таким чином,поклали в основу своєї концепції постулати кількісної теорії грошей, висунутоюще старою класичною школою (Д. Юм, Д. Рікардо) і розвиненою неокласиками (І.Фішер, А. Маршал). Неокласичний варіант кількісної теорії представлений, першза все «рівнянням обміну» американського економіста Ірвіна Фішера (1867-1947):

MV=PQ

де М – грошовамаса; V – швидкість звернення грошей; P – рівень цін;          Q – кількістьпоточних операцій купівлі-продажу.

Реалізаціянаціонального доходу означає одночасно витрачання національного доходу. Томукількість грошей в обігу залежатиме і від того, як економічні суб'єктивитрачатимуть свої доходи. Цей взаємозв'язок досліджували економістиКембріджської школи, виразив її у вигляді рівняння

M=kPY

У «кембріджськомурівнянні» разом з цінами фігурує об'єм національного доходу (Y) і коефіцієнт(k), що показує, яку частку доходу люди вважають за краще зберігати у виглядіготівки (страховий фонд, фонд накопичення). Роль цього коефіцієнта схожа зроллю змінної V в рівнянні обміну: він показує, в скільки разів зменшуєтьсяреальна потреба в грошових коштах і також передбачається величиною постійною.

У обох варіантахкількісної теорії затверджується пряма функціональна залежність між грошовоюмасою і величиной національного продукту,рівного національному доходу, в грошовому вираженні. При цьому швидкістьзвернення грошової одиниці і структура витрат виступають як прості коефіцієнтифункції.

Монетарісти школиЧикаго вважали за основне завдання теоретичного аналізу з'ясування чинників, щовизначають величину грошового попиту і механізму його дії на об'єми і динамікунаціонального доходу.

Серед чинників,що визначають попит на гроші, М. Фрідмен виділяє витрати зберігання грошей,показником яких може бути ставка відсотка (зберігати гроші, значить, втрачативідсоток), розміри реальних доходів, смаки і переваги споживачів. Ставкавідсотка не робить істотного впливу на динаміку грошової маси, оскільки їїколивання відбуваються навколо певного рівноважного рівня і будь-яке відхиленняавтоматично включає імпульси, що повертають її до цього рівня. Головний ефектдії на грошовий попит пов'язаний з очікуваною прибутковістю від різних активів.

Також Фрідменпросліджує взаємозв'язок між динамікою валового національного продукту івеличиною грошової маси. Так кризисним спадам кінця XIX – першій третині ХХ ст,як правило, передувало помітне скорочення грошової маси. У цьому, зокрема,бачать вони і причини Великої депресії 1929-1933 рр., причому глибина падінняпосилена помилковою політикою Федеральної резервної системи США, яка не лише неперешкодила стискуванню грошової маси напередодні кризи, але і сприяла їїподальшому скороченню на 35%.

На основівиявлених залежностей монетаристы прогнозували кризисні спадив 60–70-і рр. ХХ ст Деякі прогнози підтвердилися, деякі – ні.

Теоретичнірозробки монетаристов внесли значний вклад до розуміння процесів функціонуванняринкової економіки. Була встановлена наявність і істотна роль в аналізіекономічної кон'юнктури тимчасових лагов між змінами темпів зростання грошової масиі реакції на них економічної системи в цілому. Представляє інтерес гіпотеза пророль інфляційних очікувань господарюючих суб'єктів в механізмі взаємодіїінфляції і безробіття, а також монетарна версія господарського циклу.

Вдалими виявилисяі деякі практичні рекомендації монетаристов, в актив яких можна записати успішну реалізацію програм оздоровленняекономік Чилі, Ізраїлю, деяких азіатських країн. Їх рекомендації привабилиреформаторів в країнах з перехідною до ринку економікою своєю простотою, що здається,і доступністю: слід лише контролювати розміри грошової маси, а останнє ринокзробить сам. Проте в цьому випадку результати виявилися менш вражаючими.Перехідна економіка за своєю суттю нестабільна і невизначена, тоді якпочатковим положення монетаристской концепції є стабільність і незмінністьекономічної системи. Через це монетаристские рецепти не змогли допомогти в рішенні всіх і суперечливих проблемперехідного періоду. Та і в країнах розвиненого ринку однобічність підходу монетаристов викликала справедливу критику іспонукала до пошуку гнучкіших і переконливіших варіантів неолиберальной доктрини.

2.6 Теорія економіки пропозиції

З кінця 70-х рр.ХХ ст в економічній науці формується напрям, що претендує на ширше трактуванняпроблем господарського розвитку, що базується на основних постулатах класичноїконцепції, отримав через цю назву нової класичної макроекономіки. Воно включалолаву течій, найбільш відомими з яких стали теорія пропозиції і теоріяраціональних очікувань.

Розгледимо теоріюекономіки пропозиції (supply-side economics).У основі своєї концепції лежить затвердження неокласичної школи про те, щоцентральним завданням будь-якої економіки є ефективна аллокация і використання ресурсів. Звідсивитікало, що для нормального функціонування економіки головну увагу слідзосередити не на забезпеченні ефективного попиту, як вважали кейнсианцы, а на розширенні пропозиції чинниківвиробництва. Для забезпечення економічного зростання необхідно збільшуватипропозицію капіталу і праці, усуваючи перешкоди, що виникають на цьому шляху,які виникають як результат активної фіскальної політики держави, що проводитьсявідповідно до кейнсианскими рекомендацій. Перерозподіл значної часткинаціонального доходу через бюджет, що породжує високий рівень оподаткування,підриває стимули до праці і капіталовкладень. Заощадження, які є джереломінвестицій, виявляються недостатніми, оскільки значна частка прибуткувилучається шляхом податків і використовується на непродуктивні цілі. Відбуваєтьсявитіснення приватних інвесторів з ринку капіталів, що веде до скороченняпропозиції останніх і уповільненню економічного зростання.

Що стосуєтьсяпропозиції праці, то і тут високі податки грають негативну роль, оскільки,фактично зменшуючи заробітну плату, роблять працю менш привабливою, спонукаючиробити вибір на користь дозвілля. У цьому ж напрямі діє і система державнихсоціальних посібників і трансфертів. Гос. витрати на соц. потреби підривають стимули допошуку роботи, збільшують число добровільних безробітних, що веде до відхиленнярівня від його «природної» норми. Міняється і структура витрат, оскількипрацівники, розраховуючи на допомогу держави, збільшують частку поточногоспоживання за рахунок заощаджень, скорочуючи тим самим частку заощаджень в сукупномудоході. Зменшується об'єм кредитних ресурсів як джерел інвестування, слідствомчого стає падіння обсягів виробництва і скорочення зайнятості.

Високі податковіставки стають також джерелом непередбаченої інфляції, оскільки збільшуютьвитрати, а отже провокують зростання цін. Уряд за рахунок податкових надходженьсубсидує і надає пільги окремим галузям і видам діяльності, штучно підвищуючипопит, що також веде до зростання цін.

Відповідно до цихуявлень прихильники теорії пропозиції рекомендують зменшити державне втручанняв економіку за допомогою активної бюджетної політики, для чого істотно понизитиставки оподаткування. Зниження податків не повинне привести до виникненнябюджетного дефіциту, оскільки поповнення бюджету за рахунок податків має своїкордони. Існують граничні податкові ставки, перевищення яких надає негативнадія на величину надходжень до бюджету. Ця залежність була дослідженаамериканським вченим Артуром Лафером («крива Лафера»).

Рекомендаціїприхильників теорії пропозиції були реалізовані в заходах економічної політикинизки країн в першій половині 80-х рр., що пішли на істотне зниження податковихставок, скорочення соціальних програм, наданні податкових пільг інвесторам,скорочення термінів амортизації устаткування. Практика підтвердила  наявністьзалежностей, про які говорили прихильники даної теорії, але тіснота цихзв'язків залишалася предметом дискусій. Так, стимулююче дію зниження податківмогло виявитися  в тривалій перспективі і виявитися незначним в данійконкретній ситуації. Залишалося спірним питання про те, на що більшою міроювпливає зниження податків – на пропозицію або на попит. Якщо вплив на попитвиявиться сильнішим, це може привести до збільшення бюджетного дефіциту іпосилення інфляції. Крім того, прихильниками теорії пропозиції довелосявизнати, що позитивний ефект їх рекомендації можуть принести лише у поєднанні зіншими заходами дії на економічну кон'юнктуру, зокрема, з обмеженням грошовоїмаси по рецепту монетаристов.

2.7  Теорія раціональних очікувань

Інший варіантнової класичної макроекономіки – теорія раціональних очікувань – акцентувалаувагу на важливому постулаті неокласики – раціональності поведінки економічнихсуб'єктів, що досягається шляхом оптимізації ухвалюваних рішень. Економічнийсуб'єкт в некласичній моделі володів абсолютним знанням про процеси, щовідбуваються в економіці, і, зіставляючи витрати і вигоди, вибирав якнайкращийдля себе образ дій. Зроблений вибір в точності збігався з очікуванимрезультатом. Всякі відхилення від оптимальності, викликані невизначеністю,виключалися. Помилкові рішення негайно коректувалися ринковим механізмом, щоповертає систему в рівноважний стан.

Недостатняреалістичність подібного підходу ставала особливо очевидною під час переходуекономічного аналізу на макрорівень. Тут ситуація визначається процесами,обумовленими невизначеністю, недостатнім знанням і не залежними відсуб'єктивних бажань і рішень.

Представники«нової класики» висунули гіпотезу про раціональні очікування, суть якої зводиласядо того, що передбачення будуються не лише на базі отриманого досвіду, але і наоснові уміння аналізувати досконалу інформацію, що надається конкурентнимринком. Вперше ідея була сформульована американцем Джоном Мутом на початку 60-хрр., а потім в 70-80-і рр. розроблялася лавою вчених американськихуніверситетів – Томасом Сарджентом, Едвардом Преськоттом, Робертом Барроу іособливо Робертом Лукасом, удостоєним за дослідження в цій області Нобелівськоїпремії (1995).

Теоріяраціональних очікувань відштовхується від базової класичної тези про те, щоринкова система высококонкурентна і властивий нею механізм регуляції (гнучкіціни, заробітні плати, процентні ставки), здатний швидко надавати інформацію,необхідну економічним суб'єктам для ухвалення господарських рішень. Цюінформацію, як будь-який обмежений ресурс, люди прагнуть використовуватиоптимально. Тому вони не просто пристосовуватимуться до тієї або іншоїекономічної ситуації, а постараються, використовуючи свої знання, зрозумітипричини її виникнення, врахувати можливі наслідки розвитку подій, у тому числіі результати політики, що проводиться урядом, після чого вирішити,максимізували їх вигоду. Їх поведінка буде абсолютно раціональною і хочапомилкові вирішення окремих суб'єктів цілком можливі, в середньому вірогідністьсерйозних відхилень очікуваних результатів від об'єктивно необхідних близька донуля. Якщо, наприклад, спостерігається зростання цін, то, виходячи з моделіадаптивних очікувань, слід передбачити можливість їх подальшого підвищення, узв'язку з чим виробникам потрібно розширити об'єми продажів, а споживачамзробити запаси. Проте згідно моделі раціональних очікувань суб'єкти, перш завсе, постараються визначити причини зростання цін, з'ясувати наскільки стійкаця тенденція і чи не мають місця просто кон'юнктурні коливання, а такожврахувати наслідки антиінфляційних заходів уряду, після чого вирішені ними можеі не збігтися з тими, які визначалися адаптивними очікуваннями.

Здатністьекономічних суб'єктів ухвалювати раціональні рішення на основі повноїінформації, доступної всім однаковою мірою, розглядується як елемент механізмуринкового саморегулювання. Якщо по яких-небудь причинах ситуація відхиляєтьсявід «природного» стану (рівноважних цін, природного рівня безробіття і томуподібне), саме рішення, прийняті на основі раціональних очікувань, повертаютьїї на рівноважну траєкторію, забезпечуючи можливість стійкого функціонування.Проте умовою безперебійної дії такого механізму є високий ступіньконкурентності ринків, гнучкість цін, заробітних плат і процентних ставок, якімиттєво реагують на зміну ринковій ситуації, забезпечуючи підтримку рівноважнихобсягів виробництва і зайнятості.

Таке трактуванняринкового механізму було логічне і послідовне, але якщо поведінку економічнихсуб'єктів забезпечувала динамічна рівновага на всіх рівнях, то виникалопитання, чому мають місце циклічні коливання, і які їх джерела.

Відповідь на цепитання Роберт Лукас запропонував в своїй теорії циклу. Прийняти монетаристскуюконцепцію, що пояснює підйоми і спади в економіці помилками і невчаснимивирішеннями урядових і фінансових органів, він не міг, оскільки це суперечило босновній ідеї про раціональність очікувань, які покликані коректувати івиправляти помилкові рішення, передбачаючи їх наслідки. Тому як причина, щовикликає циклічні коливання, висувається версія про недосконалість інформації.Суть її в тому, що інформація, яку мають в своєму розпорядженні господарюючісуб'єкти, не рівноцінна: продавці більше знають про свій товар, чим покупці;те, що відбувається на одному ринку, не завжди повною мірою відомо тим, хтооперує на інших ринках. Якщо, наприклад, виросла ціна на який-небудь товар,виробник може вирішити, що це результат попиту на нього, не знаючи, що це –наслідок спільного інфляційного зростання цін на всіх ринках. Він розширюєвиробництво, за ним слідують інші виробники, і зачинається підйом. Зворотнаситуація матиме місце, якщо відносне падіння цін на які-небудь товари, будесплутано із спільним спадом в економіці. Коли ці помилки виявляються,приймаються заходи для їх виправлення, чим і пояснюються коливальні процеси векономіці.

Виходитьсуперечність. З одного боку, передбачалося, що економічні суб'єкти здатні звеликою точністю передбачати наслідки досить кваліфікованих мерів урядового регулюванняекономіки і протистояти їм, але, з іншою, — вони не в змозі відрізнити спільнуінфляцію від локальних коливань цін на окремі товари.

Подібнанепослідовність робила теорію раціональних очікувань мало наближеною дореальності. Не узгоджується з реальність і найважливіша передумова – досконалаконкурентність ринків, гнучкість цін і здатність миттєво пристосовуватися дозмінних ринкових ситуацій.

Та все ж теоріяраціональних очікувань завоювала широку популярність в 80-і рр. ХХ ст головнимчином тому, що зробив спробу ліквідовувати існуючий пропуск попередніхконцепцій, об'єднавши єдиним методологічним підходом мікро- і макроекономічнийаналіз, додавши економічній науці бракуючу нею цілісність.

2.8  Інстітуционалізм

Однією з течій,що з'явилися ще до оформлення кейнсіанства як ведуча опозиційною неокласикусили, став институционализм, представники якого протиставили класичній моделісистеми, що самоуравновешивающейся, погляд на економіку як на процес еволюціїгосподарських форм і встановлень, що постійно змінюється, – інститутів.

Поняття інституту– центральне в цій концепції – мало досить широке трактування. Під інститутамирозумівся образ мислення і дії, що закріпився в звичках, звичаях, нормахповедінки соціальних груп і общностей,а також в законодавчих установках. Це – сталий порядок речей, закріплених уформі звичаю, закону або установи. Суспільство в цілому і його економіказокрема є переплетенням і безперервною тканиною інститутів, і щоб виявитизакономірності розвитку, потрібно просто відстежувати їх еволюцію.

Послідовнийісторизм – характерна межа методології институционализма. Економічних буд суспільства є результат процесів, що йдутьз минулого в сьогодення. Хід цих процесів схожий на біологічну еволюцію,найбільш істотними рисами якої є мінливість і пристосовність.

Зрозумітиекономічні явища можна тільки в їх історичному розвитку, в динаміці, а нешляхом побудови абстрактних універсальних схем оптимального розподілу ресурсівв ході ринкової конкуренції. Це означало, що необхідно враховувати не лишеекономічні, але і соціальні, правові, психологічні, політичні і інші чинникисуспільного розвитку. Економічна теорія тісно взаємодіє з іншими суспільниминауками, і лише міждисциплінарний підхід дозволяє провести комплексний аналізреальних економічних буд.

Такий аналізпередбачає розгляд ринкової системи як соціального інституту, який зазнаєглибокі зміни в ході еволюції. Ринок трансформується разом із змінами всієїінституційної системи суспільства.

Об'єктом критикиу институционалистов стала неокласичнаповедінкова модель «раціональної економічної людини», що максимізувала своювигоду шляхом зіставлення витрат і полезностей на основі сугубих індивідуальних уявлень про перевагу тогоабо іншого вибору. Економічна поведінка людей, на думку институционалистов, формується під впливомчинників не стільки індивідуальною, скільки соціальної психології: звичаїв,традицій, сталих норм поведінки, моди, дії реклами. Частенько люди схильнідіяти в збиток своїй вигоді з міркувань престижу, відчуття довга, груповійсолідарності і тому подібне

Економічна теоріяперетворюється на економічну соціологію, завдання якої – прослідити взаєминикрупних соціальних груп і утворень, що впливають на економічну поведінку.Рішенню цієї задачі в найбільшій мірі сприяє описово-статистичний методаналізу.

Біля витоківінституційного напряму знаходилася група американських економістів, найбільшпомітною фігурою серед яких був Торстейн Веблен (1857-1929).

Веблен прагнувпрослідити процеси природного відбору і пристосовності різних соціальнихінститутів. Він вважав за суперечливий «дихотомію індустрії і бізнесу». Образмислення  і інтереси промисловців і бізнесменів не лише не збігаються, алечастенько противоречат один одному. Метапромисловців – «виготовлення благ», виробництво, мета бізнесменів – «роботагрошей», користолюбство. Психологія бізнесу створює перешкоди на шляхутехнічного прогресу, машинної техніки, оскільки  непродуктивно використовуєнаявний в їх розпорядженні капітал. Він не вкладається у виробництво, надаєтьсяв кредит. Джерелом доходу бізнесу стають не об'єми продукції, що випускається,що збільшуються, а фінансові спекуляції: маніпуляції цінними паперами, гра набіржі і тому подібне

Власність всебільше набуває фіктивного характеру, стаючи «абсентеистской» (absent – відсутній), втіленою не вреальному матеріальному багатстві, а в його невідчутних фінансових титулах:акціях, облігаціях, кредитних зобов'язаннях.

Відривабсентеистской власності від реальної створює величезний розрив між грошовоюоцінкою капіталу і його дійсною вартістю.

Носієм всіх цихнегативних тенденцій є інститут «дозвільного класу» — власників, ведучихпаразитичний спосіб життя і благ, що не беруть участь в творчому процесівиробництва, і послуг. Єдине значення для них грає накопичене багатство, якевизначає їх соціальний статус в суспільстві, ступінь престижності займаногоними положення, способу життя, заснованого на демонстративному суперництві імарнотратному споживанні. Така поведінка представників дозвільного класустворює економічні ситуації, які не можуть бути пояснені з поглядузагальноприйнятої неокласичної теорії попиту. В разі збільшення ціни наякий-небудь престижний товар, вони не скорочую на нього попит, а з снобістськихспонук збільшую його. Така ситуація отримала назву «Ефект Веблена».

Антиподомдозвільному класу є клас науково-технічної інтелігенції. Його інтересиобумовлені принципами виробничої раціональності. Він – носій науково-технічногопрогресу, в його руках знаходиться управління складними системами сучасноговиробництва, немислимого без спеціальних знань і високої кваліфікації.Антагонізм між індустрією і бізнесом вирішується шляхом переходу влади доінженерно-технічної еліти. Веблен був біля витоків формування технократичноговаріанту институционализма, який набув широкогопоширення вже на наступному етапі його еволюції.

Учнем іпослідовником Веблена був Уеслі Клер Мітчелл (1874-1948). Завдання своїхдосліджень він бачив в з'ясуванні дійсних мотивів господарської поведінкилюдей, яка, на його думку, не підтверджує уявлень про раціонального суб'єкта,що прораховує свої дії в прагненні отримати максимум задоволення. Поведінкавизначається інстинктами і звичками і в значній мірі ірраціонально. Цевиявляється в розриві між динамікою виробництва і динамікою цін, який Мітчеллдосліджує, приваблюючи обширний статистичний матеріал. Він приходить довисновку, що рух цін обумовлений не змінами в характері і обсягах виробництва,а прагненням до придбання грошей. Гроші грають відносно самостійну роль в життісуспільства, роблячи істотний вплив на характер людської поведінки. Тому вцентрі уваги дослідників має бути еволюція інститутів грошового господарства.Сам Мітчелл пропонує зразок такого аналізу в роботі «Історія гринбеков» (1903),в якій просліджується рух цін і маси паперових грошей в період громадянськоївійни в США.

Рушійний мотивекономічної діяльності Мітчелл бачить в прагненні до отримання прибули. Навідміну від Веблена він не бачить в цьому нічого негожого і порочного.Проблема, на думку Мітчелла, не в умінні «робити гроші», а в мистецтві їхраціонального витрачання.

Мітчелланалізував циклічні процеси. Циклічними коливаннями є чергування підйомів іспадів економічної кон'юнктури, що виникає під впливом процесів, щовідбуваються в інституційній сфері підприємництва. Циклічність – характернамежа економіки, підпорядкована інтересам бізнесу. В той же час перебіг циклівпіддається регулюючій дії, якщо впливати на них шляхом корекції інститутівринку – фінансів, кредиту, грошового звернення. Державні установи повиннірозробляти і реалізовувати програми антициклічного регулювання, покликанізабезпечити більш рівномірний економічний і соціальний розвиток.

Третім виднимпредставником раннього етапу американського институционализма був Джон Роджерс Коммонс (1862-1945). Його практичнадіяльність стала основою для теоретичних узагальнень і розробки системи ідей, вузагальненому вигляді представленою в роботі «Інституційна економічна теорія»(1934).

У розумінніКоммонса інститути – це звичаї, що історично склалися, відображають особливостіколективної психології і закріплені у вигляді юридичних норм і встановлень.Саме інститути права відображають результати взаємодії організованих соціальнихгруп – корпорацій, профспілок, державних установ – досягаючих розумних компромісів,які забезпечують нормальне функціонування економіки.

Не індивідуальніінтереси, а колективні дії визначають хід економічних процесів. У основіколективної взаємодії лежить поняття «операції» (трансакції). Учасникамиоперацій є як колективні інститути, так і індивіди.

Взагалі, завданняекономічної науки полягає в тому, як вважає Коммонс, щоб виробити рекомендаціїпо перебудові економічного життя на розумних підставах. Оптимістичнуупевненість в силі людського розуму, який здатний вирішити всі актуальніпроблеми, якщо його направити на вірний шлях, і його здатності знаходитираціональні рішення шляхом спільних узгоджених зусиль  Коммонс виразив востанній своїй роботі «Економіка колективних дій (видана посмертно  в 1950 р.),а також намагався реалізувати на практиці, беручи участь в розробці трудовогозаконодавства і соціального захисту.

Розділ3. Макроекономічні теорії українських сучасників 3.1Теорія ринків і криз

Глибокийкритичний перегляд Михайлом Івановичем Туганом-барановським (1865 – 1919)теорії ринків і криз, які існували на той час, приводить до виводу про суперечність пояснення кризи невідповідністю між виробництвом і споживанням,«недоспоживанням» народних мас, яке заважає розширеному створенню. Ця теорія,на думку ученого, ніяк не пояснює капіталістичні цикли. Учений високо оцінювавраціональні принципи теорії реалізації Ж.-Б. Сіючи, по якій продукти завждиобмінюються на продукти, пропозицію завжди породжує власний попит, а так самовиводи про можливість зростання капіталістичного виробництва, яке виходить зтеорії Д. Рікардо (1772 – 1823).

У основі «теоріїСея-рікардо», вважав М. Туган-барановський, лежить цілком вірна думка про те,що розвиток виробництва обмежений продуктивними силами суспільства, а нерозмірами проведеного продукту. Жорстко дотримуючись цієї точки зору, як вважавучений, причини промислових криз слід пояснювати неправильністю розділеннянаціонального виробництва, а не тільки порушеннями у галузі виробництва аботільки у галузі обміну, або ж у галузі розподілу національного доходу іспоживання, як це робили представники різних політекономічних шкіл і течій.

Намагаючисьпояснити проблеми створення суспільного продукту, М. Туган-барановськийпроаналізував умови його реалізації до простого і розширеного створення іпоказав упущення своїх наукових попередників, які переоцінили особливостіспоживання в забезпеченні економічного зростання: попит на товари, затверджуваввін, дорівнює пропозиції, цінність виготовлених засобів дорівнює цінностізасобів виробництва, яких суспільне виробництво вимагає, а цінність предметівспоживання працівника – сумі заробітної плати, цінність предметів споживаннякапіталістів – сумі прибули.

Користуючисьсхемами До. Маркса, Туган-барановський робить такий вивід: у ринковомукапіталістичному господарстві одночасно відбувається розширення суспільноговиробництва і скорочення суспільного споживання без якого-небудь порушеннярівноваги між суспільною пропозицією і суспільним попитом.

Учений показав,що попит на предмети споживання замінюються попитом на засоби виробництва, атому обмеження індивідуального споживання пролетарів ніяк не загрожуєфункціонуванню ринкової економіки, тобто для капіталіста-підприємця немаєніякої різниці між витратами на роботу і витратами на засоби виробництва.

Учений, виходячиіз загальноприйнятої на той час в теоретичній економіці точки зору, що вреальній економіці додаткова вартість не існує окремо від вартості товарів іпослуг і практично дохід виступає як  надлишок над витратами, робить вивід, що«попит на товари створюється самим виробником і ніяких зовнішніх кордоніврозширеного відтворення, окрім браку продуктивних сил, не існує. Якщо запаспродуктивних сил дуже великий, завжди можна розширити виробництво і знайтизастосування  для нового капіталу».

3.2 Основи інвестиційної теоріїциклів

М.Туган-барановський в поясненні циклічності розвитку промисловості вводитьфункцію інвестування. Він заснував основи сучасної інвестиційної теорії циклів,випередивши основну ідею кейнсианкой теорії циклів «заощадження – інвестиції»,як початковий внутрішній імпульс всього механізму циклічних коливань. Вінпозначив функціональний взаємозв'язок основних чинників економічної активності.Кризи в теорії М. Тугана-барановського – лише одна з фаз капіталістичногоциклу. Причини циклів і криз учений виводить, у відзнаці від неоклассистов, знедосконалості регулювальної ролі реального ринкового механізму у сферінагромадження і витраченого суспільного капіталу, що веде до порушень йогораціонального розділення між різними сферами застосування. Відповіднорегулювання інвестицій тільки в галузях, що проводять засоби виробництва, моглоб забезпечити неухильне розширення виробництва.

Регулярнечергування періодів промислового зростання і спаду в сукупності створює те, щоназивається економічним циклом. М. Туган-барановський детально охарактеризувавполягання промисловості в основних фазах циклу, а також супутні економічніявища. На думку ученого, капіталістичний цикл складається з трьох фаз:промислового підйому, кризи і промислового застою. Проте криза не є неминучоюфазою капіталістичного циклу – підйом може переходити в застій і поступально,без гострої кризи.

Причини кризкриються в самій природі капіталістичного господарства, тому що, по-перше,працівник в нім є простим спосіб виробництва; по-друге, воно має тенденцію донеобмеженого розширення; по-третє, воно в цілому неорганізовано. Охоплюючи всісфери господарства, промислова криза ніколи не настає раптово, йому завжди передує особливий стан промисловості і торгівлі, і симптоми цієї лихоманкинастільки характерні, що промислову кризу можна передбачати.

Зростання попитуна засоби виробництва – це фаза підйому, ослабіння попиту – фаза кризи і навітьзастою. Наприклад, у фазі підйому будівництво і «грюндерство» створюють посилений попит не лише на елементи основного іоборотного капіталу (залізо, машини, деревину), але і на предмети особистогоспоживання, оскільки зростає чисельність зайнятих, капіталісти отримують великіприбутки.

Теоріяекономічної кон'юнктури, заснована М. Туганом-барановським, отримала свійрозвиток в праці українських економістів, які залишалися в еміграції. Одним зтаких дослідників був бывшый співробітник Інституту економічної кон'юнктури вКиеве в.П. Тимошенко (1885 – 1965), учень і послідовник М.Тугана-барановського.

Тимошенкодосліджував економічні коливання в сільському господарстві в основному задинамікою цін. «Ціни, до певної міри виявляють циклічність або періодичність»,- писав він. Проте, ці явища, не стали об'єктом належного эмпирико-статистического аналізу, а тому  власнідосягнення по цій темі вважаються за значущі і з методологічного погляду.

У руслі виведених Тимошенко виводів, він досліджував сучасне йому світове сільськегосподарство, намагаючись проникнути в суть Великої депресії 1929 – 1933 рр…Він розкрив роль цін, зростання промислового виробництва, управлінськогопотенціалу, інших стимулюючих чинників розвитку сільського господарства, йогозв'язку з промисловістю, участь в міжнародних економічних відносинах в умовідепресії, зробивши виводи, цінні для науки і практики.

Праця СтТимошенко, присвячені циклічності сільськогосподарського виробництва зурахуванням ендогенно-екзогенних економічних зв'язків, зробили ім'я ученоговідомим не лише в США, а в багатьох інших країнах.

Будучизасновником нової теорії, таким чином, М. Туган-барановський не єдиний їїрепрезентант, оскільки серед українських економістів були його учні, однодумціі послідовники (Е. Слуцкий, В. Тімошенко і ін.)

Ідеї М.Тугана-барановського розвивав його учень М. Кондратьев, що заснував в 1920 р. вМоскві спочатку лабораторія, а потім Кон'юнктурний институт.

3.3  Методологія планування М.Кондратьєва

М. Кондратьеву славу і визнання  принесли роботи «Питання про поняття  економічної статистики,динаміки і кон'юнктура», «Великі цикли економічної кон'юнктури», «План іпередбачення». Центральною в наукових інтересах М. Кондратьева – це проблемаекономічної динаміки. Наукове значення цієї проблеми учений пояснює тим,«тільки динамічні закономірності можуть вказати шлях і форми переходу дій зсучасної стадії до тієї або іншої стадії майбутнього». Розробки проблемиекономічної динаміки М. Кондратьева безпосередньо пов'язував з прогностичноюфункцією економічної науки.

У 20-х р. вінзаймався розробкою методології планерування народного господарства. Кондратьевсерйозно підійшов до концепції змішаних форм впливу на економіку – з бокудержави, торгівельно-підприємницьких  структур, місцевих органів влади, окремихсільських господарств. Він висунув вимоги ринкової перевірки методом державноїполітики. Кондратьев виходив з необхідності об'єднання на базі непланових іринкових принципів, висунув ідею тісного зв'язку  і рівноваги аграрного і індустріальногосекторів економіки. Ефективний аграрний сектор, вважав він, який можезабезпечити підйом всієї економіки, стати гарантією стійкості всього народногогосподарства. Кондратьев вважав за необхідне насамперед дати допомогугосподарствам, наближеним до фермерського типа, здатний забезпечити швидкийприріст виробництва товарного хліба. Його програма була зорієнтована на міцнихсімейних трудових господарствах, здатних стати основою економічного підйому вкраїні.

М. Кондратьев бувприхильником активного державного втручання в економічні процеси через системудержавного планерування, де важливу роль грає економічне прогнозування вринкової економіки побудова прогнозу економічного розвитку необхідна дляреалізації методів державного регулювання.

Кондратьев вивчаєоб'єктивні характеристики і тенденції ринкової економіки. Він розглядувавринок, як зв'язуючий ланцюг, між націоналізованим кооперативним і приватнимсекторами, а так само як важливе джерело господарської інформації. Значенняплану учений передбачав в забезпеченні швидшого, ніж при спонтанному розвитку,темпу зростання продуктивних сил, а так само в збалансованому зростаннівиробництва. Об'єднання ринкових і планових принципів Кондратьев вважав заякнайкраще для всієї економіки. У сільському господарстві повинні перевищуватинепрямі впливи на ринок, а в націоналізованій промисловості – прямі.

 

3.4 «Цикли Кондратьева»

Особливе місце врозробці теорії циклічності належить H.Д. Кондратьеву, визнанням його заслуг вцій області служить  те,  що  багато  зарубіжних учених називають довгі хвилійого ім'ям.  Випускник юридичного факультету петербурзького  університету H.Д.  Кондратьев  ще в двадцятих рр. відкрив широку дискусію по проблемахдовгих хвиль.

Достовірносвітову популярність принесла  йому  доповідь  «Великі  цикликон'юнктури»,  зроблений їм на засіданні вченої ради Інституту економіки в1928г.  дослідження Кондратьеваохоплюють  розвиток країн Европи за 100-150 років.

В результатідослідження Кондратьев виділив наступні великі цикли:

Під'їм Спад 1789-1814 рр. 1814-1849 рр.

1849-1873 рр.

1897-1920 рр.

1873-1896 рр.

Найбільшоюнауковою заслугою Кондратьева є те,  що  він здійснив спробу сконструюватитеоретичну соціально-економічну систему,  яка сама може генерувати триваліколивання.

Циклічність –відхилення від рівноваги.

Теорія довгиххвиль виходить з того,  що економічна система постійно знаходиться в станівідхилення від  макроекономічної рівноваги.  По-перше, це відхилення попиту відпропозиції і навпаки на тривалих  відрізках  часу.  По-друге,  це відхилення, пов'язані із змінами попиту на устаткування, споруди, будівельні матеріали ітому подібне Ці відхилення долаються  в рамках  промислових  циклів  середньоїтривалості. По-третє, це тривале відхилення від рівноваги, тривалість  яких складає  40-60 років.  Вони мають місце на ринках промислових будівель,  спорудінфраструктури і  робочої  сили.

Відзначимо,  щоперший і другий типи відхилень мають місце при одному і тому ж технологічномуспособі виробництва, В рамках якого відбувається зміна лави поколінь техніки ітехнології.  Після того, як можливості підвищення ефективності в рамкахвикористовуваних науково-технічних принципів вичерпані,  відбувається перехіддо використання нових науково-технічних принципів, перехід до новоготехнологічного способу виробництва. Настає епоха науково технічній революції.Цей перехід займає значний час і дає початок новій довгій хвилі,  що івідбувається в даний час у всіх індустріально розвинених країнах,  історія свідчить, що  адміністративно-командна економічна система не в змозі забезпечити такийперехід. 

Можнастверджувати,  що ринкова система в цьому відношенні володіє властивістюпостійно стимулювати науково-технічний прогрес,  так що в цьому зацікавленосамо суспільство, засноване на змішаній регульованій ринковій системі.

Взагалі,циклічний розвиток – це прояв  самої  суті  розвитку  виробництва,  йогоприродна властивість, спосіб його прогресивного руху.

Тим самимциклічність – свідоцтво життєздатності даних  економічних буд,  свідоцтво йогоправа на існування.

Висновок

У даній роботібула зроблена спроба прослідити розвиток макроекономічної теорії, зачинаючи зXVIII і закінчуючи кінцем ХХ вв.

Розгледілиосновні макроекономічні учення, які внесли як теоретичний вклад до розвиткуекономіки в цілому, так і практичний, який дозволяє робити конкретні рішення повстановленню економічної політики в країні, господарюючому суб'єктові іпідприємстві зокрема.

Ідеїучених-економістів і до цього дня знаходять віддзеркалення в економічному життісуспільства. Кожен напрям має свої як позитивні сторони, так і недоліки увигляді непристосованості до постійно змінного життя і правил ринку. Тому,розглядувати яку-небудь конкретну течію як ідеальне на всі століття було б,м'яко кажучи, не правильно.

Слід звертатиувагу на той час і місце, де існує спроба застосувати які-небудь твердження змакроекономічних теорій.

Економічна теоріяпродовжує розвиватися і сьогодні. Різноманіття підходів, що пропонуютьсярізними школами, напрямами і течіями, — характерна межа сучасної економічноїнауки, що з'явилася результатом її багатовікової еволюції.

Даною роботою небула вичерпана вся економічна теорія, що існує до цього дня, оскільки впродовжвсієї історії людства були і робитимуться спроби переосмислити існуючі норми іправила, і знайти продуктивніший і результативніший вихід з проблемекономічного життя, що складаються, для поліпшення цього самого життя.

Списоквикористаної літератури

1.        За ред.В.Д. Базилевича. Історія економічних учень. Київ: Знання,  2004, 1300 с.

2.        ІвашинаО.Ф., Дулік Т.О., Новікова Л.Ф. Макроекономіка. Дніпропетровськ: ДДФЕІ,  1999,124 с.

3.        КозакЮ.Г., Ковалевський В.В., Ржепішевський К.І. Міжнародна економіка: в питаннях тавідповідях. Київ: Центр навчальної літератури,  2004, 676 с.

4.        КучерявенкоІ.А. Макроекономіка: Практикум. Київ: Вікар,  2003, 239 с.

5.        МалуйО.О., Гриценко О.А., Гриценко Л.В., Дарнопих Г.Ю. Основи економічної теорії.Київ: Юрінком Інтер,  2003, 480 с.

6.        МанківГ.Н. Макроекономіка. Київ: Основи,  2000, 588 с.

7.        РибалкінВ.О., Хмелевський М.О., Біленко Т.І., Прохоренко А.Г. Основи економічноїтеорії. Київ: Видавничий центр «Академія»,  2002, 352 с.

8.        РокочаВ.В. Міжнародна економіка. Кн.2. Монетарна теорія міжнародної економіки. Київ:Таксон,  2003, 302 с.

9.        СавченкоА.Г. Макроекономіка. Київ: КНЕУ,  1999, 120 с.