Реферат: Аналіз фінансового стану підприємства

Зміст

Вступ

Тема 1. Основи фінансової діяльності суб’єктів господарювання

Тема 2. Особливості фінансуванняпідприємств різних форм власності

Тема 3. Формування власного капіталу підприємства

Тема 4. Самофінансування підприємств

Тема 5. Дивідендна політика підприємства

Тема 6. Фінансування підприємства за рахунок запозиченихджерел

Тема 7. Фінансова діяльність на етапіреорганізації підприємства

Тема 8. Фінансове інвестування підприємств

Тема 9. Оцінювання вартості підприємства

Тема 10. Фінансова діяльність підприємств у сферізовнішньоекономічних відносин

Тема 11. Фінансовий контролінг на підприємстві

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Базою проходження практики є Державне підприємствоМіністерства Оборони України — Чернівецький металообробний завод, засноване на державнійвласності і підпорядковане Міністерству Оборони України. Місцезнаходження даногопідприємства зареєстроване за адресою: 274007, м. Чернівці, вул. Заводська, 33.

Підприємство створене з метою забезпечити потребикапітального будівництва Міністерства Оборони України будівельними матеріалами,конструкціями, продукцією машинобудування з високими якісними характеристиками,отримання максимально можливого прибутку для вирішення виробничих, соціально-економічнийінтересів трудового колективу та його членів.

Метою практики є поглиблення теоретичних знаньта практичної підготовки у вивченні особливостей функціонування роботи підприємства,розгляді основних напрямів роботи та визначення напрямів покращення здійснення господарськоїдіяльності.

Основними напрямками діяльності підприємства є:

¾ розвиток виробництва металообробної продукції, товарівнародного споживання, здійснення виробничо-комерційної діяльності;

¾ проведення ефективної інвестиційної діяльності;

¾ здійснення консалтінгової та маркетингової діяльності,реалізація продукції на основі бартеру на території України та за її межами.

¾ організація та прийняття участі в проведенні виставок-ярмарок,аукціонів;

¾ організація роботи по наданню послуг іншим підприємствам,організаціям, громадянам в перевезенні вантажів, прийняття товарів;

¾ в порядку диверсифікації розширює сферу діяльності,випуск продукції, виконує роботи і надає послуги не заборонені законодавством України.

Підприємство є юридичною особою. Права та обов’язкиюридичної особи підприємство набуває з дня його державної реєстрації. Підприємствоздійснює свою діяльність на основі і відповідно до чинного законодавства України.

ЧМОЗ МО України веде самостійний баланс, має розрахунковий,валютний та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням.

Таким чином, основним завданням даної роботи будепроаналізувати фінансовий стан підприємства, визначити переваги та недоліки господарськоїдіяльності, визначити форми розрахунків, формування доходів з різних видів діяльностіі визначити можливість банкрутства підприємства.

Тема 1. Основи фінансової діяльностісуб’єктів господарювання

У нормативних актах, науково-практичній літературі,безпосередньо в контексті фінансово-господарської діяльності підприємств, їх фінансовоїзвітності оперують дефініціями «фінансова діяльність», "інвестиційнадіяльність" та «операційна діяльність» суб’єктів господарювання.З метою формування каталогу функціональних завдань фінансових служб підприємствата чіткого розмежування зазначених понять розглянемо економічний зміст кожного зних.

Інвестиційна діяльність. Згідно з П (С) БО, інвестиційнадіяльність — це придбання та реалізація тих необоротних активів, а також тих фінансовихінвестицій, які не є складовою еквівалентів грошових коштів.

Отже, ця діяльність пов’язана з ефективним вкладеннямзалученого капіталу. Загалом під інвестиціями розуміють усі види майнових та інтелектуальнихцінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, врезультаті якої створюється прибуток (дохід).

Рух грошових коштів у результаті інвестиційноїдіяльності визначається на основі аналізу змін у статтях таких розділів балансу:

1) «Необоротні активи»;

2) «Поточні фінансові інвестиції» (фінансовіінвестиції на строк, що не перевищує один рік, які можуть бути вільно реалізованів будь-який момент).

До типових прикладів руху коштів у результаті інвестиційноїдіяльності можна віднести такі:

¾ придбання фінансових інвестицій, необоротних активів,майнових комплексів;

¾ отримання відсотків, дивідендів;

¾ дезінвестиції. [2, 30]

На практиці досить часто з інвестиціями ідентифікуютьлише довгострокові капіталовкладення, тобто вкладення у довгострокові активи, ут. ч. витрати на придбання основних засобів, корпоративних прав, науково-досліднірозробки, видатки розвитку, підвищення кваліфікації персоналу, маркетинг та рядінших. За такого трактування інвестицій не враховується існування поточних фінансовихвкладень, які є інвестиціями короткострокового характеру. Отже, під інвестиційнимиможна розуміти всі вкладення підприємства (як довгострокового, так і поточного характеру),що здійснюються з метою забезпечення приросту вартості його майна.

Під поняттям «дезінвестиції» розуміютьповернення (вивільнення) заморожених у конкретних майнових об’єктах коштів. Дезінвестиціїможуть здійснюватися через реалізацію чи ліквідацію фінансових інвестицій, необоротнихактивів, майнових комплексів.

Операційна діяльність. Це основна діяльність підприємства,пов’язана з виробництвом та реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), що єголовною метою створення підприємства і забезпечує основну частку його доходу, атакож інші види діяльності, які не підпадають під категорію інвестиційної чи фінансовоїдіяльності. До типових прикладів руху коштів у рамках операційної діяльності належатьтакі:

¾ грошові надходження від продажу товарів, робіт, послуг;

¾ грошові виплати постачальникам за товари і послуги;

¾ грошові виплати з оплати праці;

¾ сплата податків.

На основі систематизації руху грошових коштів урезультаті операційної діяльності визначають операційний Cash-flow, який доситьчасто є основним джерелом фінансування діяльності підприємства. Перевищення вхіднихгрошових потоків від операційної діяльності над грошовими витратами є підґрунтямдля забезпечення стабільної ліквідності підприємства та залучення коштів із зовнішніхджерел.

Фінансова діяльність. Успішна інвестиційна та операційнапідприємницька діяльність можлива лише за наявності надійного фінансового фундаменту,тобто достатнього обсягу капіталу. Мобілізація підприємством необхідних для виконанняпоставлених перед ним планових завдань фінансових ресурсів називається фінансуванням.З іншого боку, система використання різних форм і методів для фінансового забезпеченняфункціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей називається фінансовоюдіяльністю. Згідно з П (С) БО фінансова діяльність — діяльність, яка веде до змінрозміру і складу власного та позичкового капіталу підприємства (який не є результатомопераційної діяльності). Отже, основний зміст фінансової діяльності (у вузькомурозумінні) полягає у фінансуванні підприємства. Рух грошових коштів у результатіфінансової діяльності визначається на основі змін у статтях балансу за розділами:

¾ «Власний капітал»;

¾ «Довгострокові зобов’язання»;

¾ «Поточні зобов’язання».

До типових прикладів руху коштів у результаті фінансовоїдіяльності слід віднести:

1) надходження власного капіталу;

2) отримання позичок;

3) погашення позичок;

4) сплата дивідендів.

Можна стверджувати, що фінансова діяльність (фінансування)має вирішальний вплив на процеси генерування вартості підприємства. Так, оптимізаціяструктури капіталу (оптимізація фінансування) веде до зменшення затрат на його залученняі створює фінансову базу для успішної операційної та інвестиційної діяльності [14,125].

У теорії і практиці досить часто зміст фінансовоїдіяльності трактується ширше, ніж фінансування. У широкому значенні під фінансовоюдіяльністю розуміють усі заходи, пов’язані з мобілізацією капіталу, його використанням,примноженням (збільшенням вартості) та поверненням. Інакше кажучи, фінансова діяльність(у широкому розумінні) включає весь комплекс функціональних завдань, здійснюванихфінансовими службами підприємства і пов’язаних з фінансуванням, інвестиційною діяльністюта фінансовим забезпеченням (обслуговуванням) операційної діяльності суб’єкта господарювання.

При функціонуванні фінансів господарюючих суб'єктіввстановлюються відповідні економічні відносини та взаємозв'язки. Фінансові відносинивиражають суть фінансів як відносин, що обслуговують рух вартості валового внутрішньогопродукту. Характеристика фінансових відносин на підприємстві пов'язана з виділеннямїх об'єктів та суб'єктів.

Об'єктом фінансових відносин на підприємстві євартість виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг, які формують виручку,а в процесі розподілу — фонди споживання, відшкодування витрат і прибуток, що єнеобхідною умовою забезпечення безперервності виробництва. Окрім того, об'єктомфінансових відносин на підприємстві є всі грошові надходження та нагромадження,тобто фінансові ресурси підприємства.

Суб'єктами фінансових відносин підприємства виступаютьдержава, саме підприємство, його робітники та службовці, власники та акціонери(учасники), інвестори, фінансово-кредитні установи, інші підприємства та інші контрагенти.При цьому всі фінансові відносини підприємства можна згрупувати на зовнішні та внутрішні.

Сфера зовнішніх фінансових відносин підприємствавключає відносини:

1) між підприємством і державою — з приводу перерозподілувласних фінансових ресурсів в рамках законодавства про оподаткування, соціальногострахування, формування загальнодержавних цільових та позабюджетних фондів; з приводувикористання наданих державних фондів грошових коштів, виконання державних інвестиційнихпрограм тощо;

2) між підприємством і його акціонерами — з приводу використанняотриманого прибутку, нарахування та виплати дивідендів, реінвестування прибутку,напрямків вкладення капіталу тощо;

3) між підприємством і його постачальниками та покупцями- з приводу виконання господарських договорів та зобов'язань, реалізації продукції(робіт, послуг), отримання виручки, здійснення платіжних розрахунків тощо;

4) між підприємством і фінансово-кредитними установами- з приводу обслуговування своїх платежів, отримання та повернення кредитів, сплатипроцентів за користування ними, депозитарної діяльності, страхових платежів та отриманнястрахових відшкодувань у разі настання страхового випадку, інвестиційних вкладеньі отримання доходів по ним тощо.

Система внутрішніх фінансових відносин підприємствавключає наступні відносини:

1. між підприємством і його засновниками (власниками)- з приводу формування Статутного капіталу, його використання, отримання частиниприбутку на вкладений капітал, напрямків виробничого та іншого вкладення фінансовихресурсів підприємства тощо;

2. між підприємством і його структурними підрозділами- з приводу розподілу фінансових ресурсів на фінансування формування необоротнихі оборотних активів;

3. усередині самого підприємства — з приводу розподілуприбутку, що залишається в його розпорядженні, напрямків його використання;

4. між підприємством і його працівниками — з приводу формуванняфонду оплати праці, матеріального заохочення та стимулювання, використання частинифінансових ресурсів на виплату матеріальної допомоги, фінансування соціально-культурнихзаходів тощо.

В умовах ринку з'явились принципово нова групафінансових відносин. А саме:

¾ відносини, що пов'язані з банкрутством підприємствата призупиненням його поточних платежів;

¾ відносини, що виникають при злитті та поглинанні, атакож розподілі самого підприємства.

Необхідно підкреслити, що фінансові відносини напідприємстві мають суперечливий характер. А саме, кожний їх суб'єкт прагне отриматиякомога більше від розподілу фінансових ресурсів, що можливе тільки за рахунок іншихсуб'єктів. Для вирішення цього протиріччя необхідно збалансування інтересів суб'єктівфінансових відносин на базі збільшення доходів та оптимізації розподілу фінансовихресурсів, ефективного їх використання.

Зобразимо схематично сферу фінансових відносинпідприємства.

/>

Рис.1.1 Сфера фінансових відносин ЧМОЗ

Суттєвою причиною кризового стану багатьох вітчизнянихпідприємств є неналежне виконання фінансовими службами покладених на них функційі завдань, зокрема відсутність фінансового планування (бюджетування) та аналізу,управління ризиками, роботи щодо оптимізації структури активів та пасивів тощо.Досить часто це зумовлено тим, що відповідальність за всю фінансову роботу на підприємствіпокладається на бухгалтерію, а фінансові служби або взагалі відсутні, або їх завданняє невизначеними і не мають нічого спільного з тими, які виконують відповідні службина підприємствах країн Західної Європи чи США. В цьому зв’язку актуальності набуваєвизначення місця та ролі фінансових служб у функціональній структурі підприємств.

Організаційна структура фінансових служб та їхмісце в ієрархії підприємства значною мірою залежать від форми організації бізнесу,галузі та обсягів діяльності господарювання.

На великих підприємствах прийняття рішень у галузіуправління фінансами є компетенцією фінансового директора, якому підпорядкованівсі фінансово-економічні служби підприємства. Місце фінансових служб у структуріпідприємства та їх функціональні компетенції залежать від типу організаційної структури,яка запроваджена на підприємстві. ЧМОЗ використовує функціональну організаційнуструктуру.

Характерною для функціональної структури є концентраціяна рівні окремих відділів однотипних чи споріднених функціональних завдань з метоюзабезпечення ефективності їх виконання за рахунок переваг спеціалізації. На рис.1.2наведено структурну схему підприємства, побудованого за функціональним принципом.

/>

Рис.1.2 Функціональна організаційна структура ЧМОЗ

Як недолік такої структури можна відзначити низькийрівень координації роботи різних функціональних підрозділів.

Загалом для великих підприємств чи концернів типовоює дивізіональна та матрична організаційні структури. За дивізіонального порядкуорганізації підприємства децентралізація повноважень здійснюється в розрізі окремихоб’єктів чи секторів, наприклад за групами продуктів чи клієнтів (споживачів), зарегіональним принципом. В основі матричної структури лежить виокремлення сегментівдіяльності залежно від обраних критеріїв без утворення окремих функціональних одиниць.Сегментація здійснюється в розрізі окремих проектів, продуктів, цілей тощо за горизонтальнимпринципом.

фінансування власний капітал дивіденд

Особливим відділом, який займається організацієроботи на підприємстві є фінансовий відділ. Основні його функції зображено на рис.1.3.

/>

Рис.1.3 Структурна схема фінансового відділу ЧМОЗ

При ознайомленні з фінансовою діяльністю підприємства,необхідно розглянути статут Чернівецького металообробного заводу. Статут складеноз 8 статей, кожна з яких розкриває суть і основні напрямки діяльності підприємства.Стаття перша дає найменування та місцезнаходження підприємства. Стаття друга розкриваєтему і предмет діяльності. Третя стаття вказує на юридичний статус підприємства,де вказується, що підприємство є юридичною особою і здійснює свою діяльність відповіднодо чинного законодавства України. Стаття четверта розповідає про майно підприємстваі його формування. Стаття п’ять встановлює права та обов’язки ЧМОЗ. Стаття шостаознайомлює з управлінням підприємством і самоврядування трудового колективу, девизначено основні повноваження працівників підприємства. Стаття сім розкриває господарськута соціальну діяльність підприємства, де розглядається основний узагальнюючий показникфінансових результатів господарської діяльності підприємства — прибуток. В статтівісім визначено умови та порядок ліквідації та реорганізації підприємства. (додаток1)

Тепер необхідно розглянути функціональні обов’язкипрацівника підприємства — бухгалтера. Згідно додатку 2 бухгалтер назначається керівникомпідприємства і повинен знати документацію і порядок її ведення. Працівник зобов’язанийвести документацію з урахуванням відповідальності за неправильне складання звітностіі несвоєчасну її подачу.

Отже, при ознайомленні з організацією фінансовоїдіяльності підприємства можна зробити висновок, що підприємство є юридичною особою,має державну форму власності і веде свою діяльність згідно чинного законодавства.

Тема 2. Особливості фінансуванняпідприємств різних форм власності

Згідно із законодавством України управління майном,що є у загальнодержавній власності, покладено на міністерства та інші підвідомчіКабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади. Міністерства та іншівідповідні органи виконують такі функції, що прямо чи опосередковано стосуютьсяорганізації фінансової діяльності державних підприємств (ДП):

¾ приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідаціюпідприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності;

¾ затверджують статути (положення) підприємств, контролюютьїх дотримання та приймають рішення у зв’язку з порушенням статутів (положень) (додаток1);

¾ укладають і розривають контракти з керівниками підприємств;

¾ здійснюють контроль за ефективністю використання і збереженнямзакріпленого за підприємством державного майна;

¾ дають згоду Фонду державного майна України на створенняспільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фондуяких передається майно, що є загальнодержавною власністю;

¾ готують разом з відповідними місцевими Радами народнихдепутатів висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежування державногомайна між загальнодержавною і комунальною власністю.

Чернівецький металообробний завод підпорядковуєтьсяМіністерству Оборони України. Пряме втручання в господарську діяльність підприємств,що перебувають у загальнодержавній власності, міністерствам та іншим підвідомчимКабінету Міністрів України органам державної виконавчої влади забороняється.

Підприємствам загальнодержавної власності забороняєтьсяпередавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціямі установам, а також громадянам.

Державні підприємства не можуть бути учасникамикомерційних банків. Правонаступниками державних підприємств стосовно суб’єктів підприємницькоїдіяльності, створених за їх участю, є органи, уповноважені управляти державним майномта державні органи приватизації.

При створенні державного підприємства надаєтьсясвідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи (додаток 3). Також Головне управліннястатистики вносить ЧМОЗ до ЄДРПОУ (додаток 4).

Фонди фінансових ресурсів є об'єктивно необхідною умовою здійснення процесурозширеного відтворення на всіх його стадіях і у всіх формах. Джерелом фінансовихресурсів виступає валовий національний продукт.

Створення і використання фінансових ресурсів одночасно означає їх рух. Припереміщенні фінансових ресурсів вони відокремлюються від матеріальних цінностей.Проте рухові матеріальних цінностей завжди передує рух фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси — це грошові кошти, що є в розпорядженніпідприємства, тобто грошові фонди й та частина грошових коштів, яка використовуєтьсяв не фондовій формі.

До власних джерел формування фінансових ресурсівналежать: статутний фонд, амортизаційні відрахування, валовий дохід та прибуток.До залучених — отримані кредити, пайові та інші внески, кошти, мобілізовані на фінансовомуринку.

Фінансові ресурси підприємств поділяються на:

¾ ті, що формуються під час заснування підприємства (внескизасновників у статутний фонд);

¾ ті, що формуються за рахунок власних та прирівнянихдо них коштів (амортизаційні відрахування, цільові надходження, стійкі пасиви, цільовівнески членів трудового колективу; інші види надходжень, валовий і чистий дохід,прибуток від основної діяльності, прибуток від іншої операційної діяльності, прибутоквід фінансових операцій, прибуток від іншої звичайної діяльності і надзвичайнихподій);

¾ ті, що мобілізуються на фінансовому ринку (надходженнякоштів від емісії акцій, облігацій та інших цінних паперів, кредитні інвестиції);

¾ поступають у порядку розподілу грошових надходжень.

У процесі формування фінансових ресурсів підприємствважливе значення має структура їх джерел. Підвищення питомої ваги власних коштівпозитивно впливає на фінансову діяльність підприємств.

Основними джереламиформування фінансових ресурсів підприємств є власні і залучені кошти. До власнихналежать: статутний фонд, амортизаційні відрахування, валовий дохід і прибуток.До залучених належать отримані кредити та інші кошти, мобілізовані на фінансовомута інших ринках.

Фінансові ресурси,їх структура, формування і використання відіграють велику роль у фінансово-господарськійдіяльності підприємства. Важливо обрати стратегію їх управлінням для більш ефективноїроботи підприємства та покращення його фінансового стану.

При створенні підприємствастатутний капітал направляється на придбання основних фондів і формування оборотнихресурсів у розмірах, необхідних для ведення нормальної виробничо-господарської діяльності,вкладається в придбання ліцензій, патентів, ноу-хау, використання яких є важливимчинником при утворенні прибутку. Таким чином, початковий капітал інвестується увиробництво, в процесі якого створюється вартість, що виражається ціною реалізованоїпродукції. Після реалізації продукції вона приймає грошову форму — форму виручкивід реалізації зроблених товарів, що надходить на розрахунковий рахунок підприємства.

Забезпеченість підприємства оборотними коштами,як і основними фондами, безпосередньо впливає на його діяльність. Недостатністьцих коштів веде до незабезпеченості виробничого процесу. Нераціональне та неефективнеїх використання звужує виробничі й фінансові можливості підприємства. Втрата чиосідання оборотних коштів веде до банкрутства підприємства.

Складемо структурну схему джерел формування фінансовихресурсів на підприємстві, використовуючи баланс (додаток 5,6).

Таблиця 2.1

Аналіз структури джерел формування власних та позикових фінансовихресурсів ЧМОЗ за 2008-2009рр. тис. грн.

Вид ресурсів Обсяг ресурсів Питома вага, % Зміни 2008 2009 2008 2009 Обсяг Питома вага Власні ресурси 8349 6589 83,27 84,06 -1760 21,08 Позикові ресурси 1678 1249 16,73 15,96 -429 25,57 Всього 10027 7838 100 100 - -

Виходячи з розрахунків можна зробити висновок,що значна частка коштів забезпечена власним капіталом, більшою частиною статутним.В 2009 році сума власного капіталу зменшилась на 1760 тис. грн. за рахунок збільшеннячастки непокритого збитку. Позикові ресурси представлені поточними зобов’язаннями,в тому числі зобов’язання за розрахунками. Вони також зменшились за рахунок їх погашенняна 429 тис. грн.

Розглянемо додатково особливості створення та проведеннямдіяльності без створення юридичної діяльності. Згідно з положеннями Закону України«Про підприємництво» суб’єктами підприємницької діяльності можуть бутине тільки юридичні, а й фізичні особи — громадяни України, а також громадяни іншихдержав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності.

Суб’єкт підприємницької діяльності без створенняюридичної особи має право відкрити рахунок у будь-якому банку України та інших державахза згодою цих банків у порядку, встановленому НБУ. Підставою для відкриття рахункає свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та копіядокумента, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі.

Власний капітал приватного підприємця формуєтьсявиключно за рахунок його приватного майна. Основним джерелом його збільшення є внутрішнєфінансування, зокрема невикористаний для споживання прибуток. Кредитні рамки приватногопідприємця обмежуються величиною приватного майна, яке він може надати як кредитнезабезпечення.

Приватний підприємецьвідповідає за боргамисуб’єкта господарювання, власником якого він є, всім своїм майном, окрім майна,на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством не може бути звернено стягнення.

Законодавством передбачено кілька альтернативнихспособів оподаткування доходів приватних підприємців:

1) оподаткування сукупного чистого доходу та сплата іншихподатків, передбачених законодавством України (традиційне оподаткування);

2) сплата фіксованого податку з придбанням торгового патенту;

3) сплата єдиного податку.

Проте Чернівецький металообробний завод є державноювласністю, тому не веде спільної діяльності з іншими підприємствами.

Як висновок слід зазначити, що підприємство фінансуєтьсянедостатньо, при цьому не забезпечуючи себе всіма необхідними ресурсами. Рекомендуєтьсязробити детальний аналіз в пошуках прихованих резервів та продажу майнових цінностей,які підприємство не використовую. В зв’язку з тим. Що підприємство не брало кредитівфінансових установ, і снує ймовірність, що їх залучення зможе покращити фінансовестановище і змусить більш ефективно використовувати чужі кошти.

Тема 3. Формування власного капіталупідприємства

Власний капітал підприємства — це підсумок першогорозділу пасиву балансу, тобто перевищення балансової вартості активів підприємстванад його зобов’язаннями. Основними складовими власного капіталу є статутний капітал,додатковий і резервний капітал, нерозподілений прибуток. Відомості про розміри статутногоі резервного капіталу містяться у статуті підприємства. Показник власного капіталує одним з головних індикаторів кредитоспроможності підприємства. Він — основа длявизначення фінансової незалежності підприємства, його фінансової стійкості та стабільності.

Для більшості підприємств основним елементом власногокапіталу є статутний (номінальний) капітал — сума вкладів власників підприємствав його активи за номінальною вартістю згідно із засновницькими документами. У відповіднійстатті балансу наводиться зафіксована в установчих документах загальна вартістьактивів, які є внеском власників (учасників) до капіталу підприємства. Сума статутногокапіталу, а також рішення про його збільшення або зменшення мають бути зареєстрованіу Державному реєстрі господарських одиниць i за вартістю відповідати даним фінансовоїзвітності, зокрема балансу. Це та сума капіталу, в межах якої засновники підприємстванесуть матеріальну відповідальність перед його кредиторами. Саме тому зменшеннястатутного капіталу за наявності заперечень кредиторів не допускається [11, 40].

В окремих підприємств складовою власного капіталує пайовий капітал. Ця стаття передбачена для кредитних спілок, споживчих товариств,колективних сільськогосподарських підприємств, житлово-будівельних кооперативів,в яких статутний капітал формується за рахунок пайових внесків. Пайовий капітал- це сукупність коштів фізичних i юридичних осіб, добровільно розміщених у товариствівідповідно до установчих документів для здійснення його господарсько-фінансовоїдіяльності. Для забезпечення розвитку господарської діяльності підприємства пайовикамиможуть вноситися додаткові пайові внески на добровільних засадах. При щорічномурозподілі прибутку за рішенням зборів пайовиків на обов’язкові та додаткові пайовівнески нараховуються дивіденди, які можуть бути зараховані на поповнення паю.

Важливими складовими власного капіталу є резерви,які можуть бути сформовані у формі додаткового (капітальні резерви) та резервногокапіталу (резерви, створені за рахунок чистого прибутку). Особливості їх формуваннята використання будуть розглянуті в наступному підрозділі.

Ще одним елементом власного капіталу є нерозподіленийприбуток (непокритий збиток). За цією позицією балансу відображається або сума прибутку,яка реінвестована у підприємство, або сума непокритого збитку. Сума непокритогозбитку наводиться в дужках та вираховується при визначенні підсумку власного капіталу.У цій статті показується прибуток (збиток), який залишається у підприємства післясплати всіх податків, виплати дивідендів і відрахувань до резервного капіталу. Нерозподіленийприбуток (збиток) може включати реінвестований у підприємство прибуток звітногоі минулих періодів.

Сума непокритого збитку звітного і минулих періодівнаводиться в дужках та вираховується при визначенні величини власного капіталу,аналогічно до вилученого капіталу. Останній виникає, якщо підприємство викуповуєу власників акції власної емісії (або частки) з метою подальшого їх анулювання чиперепродажу. За позицією «Вилучений капітал» відображається фактична собівартістьвідповідних корпоративних прав. Сума вилученого капіталу наводиться в дужках і підлягаєвирахуванню при визначенні підсумку власного капіталу.

Додатковий вкладений капітал та інший додатковийкапітал здебільшого можна використовувати за такими основними напрямами:

¾ по-перше, на покриття балансових збитків, за умови,що на ці цілі використані всі інші джерела;

¾ по-друге, на збільшення статутного чи пайового капіталу;

¾ по-третє, на покриття різниці між фактичною собівартістювилученого капіталу, який анулюється, та його номіналом.

До основних обмежень щодо використання додатковогокапіталу слід віднести заборону його спрямування на збільшення статутного капіталучи викуп власних корпоративних прав, якщо в балансі відображені непокриті збиткита недопустимість його розподілу з метою виплати дивідендів у грошовій формі.

Сутність власного капіталу підприємства проявляєтьсячерез його функції. Серед них можна виокремити такі основні:

1. Функція заснування та введення в дію підприємства. Власнийкапітал у частині статутного є фінансовою основою для запуску в дію нового суб’єктагосподарювання.

2. Функція відповідальності та гарантії. Як уже було зазначено,статутний капітал є свого роду кредитним забезпеченням для кредиторів підприємства.Власному капіталу в пасиві балансу відповідають чисті активи в активній сторонібалансу. Чим більший власний капітал підприємства, зокрема статутний капітал, тимбільших збитків може зазнати підприємство без загрози інтересам кредиторів, отже,тим вищою є його кредитоспроможність.

3. Захисна функція. У той час, як попередня функція характеризуєзначення власного капіталу та статутного капіталу для кредиторів, захисна функціяпоказує, яке значення має власний капітал для власників. Чим більший власний капітал,тим краще захищеним є підприємство від впливу загрозливих для його існування факторів,оскільки саме за рахунок власного капіталу можуть покриватися збитки підприємства.Якщо в результаті збиткової діяльності відбувається перманентне зменшення власногота статутного капіталу, то підприємство може опинитися на межі банкрутства.

4. Функція фінансування та забезпечення ліквідності. Внескамиу власний капітал, разом зі спорудами, обладнанням, цінними паперами та іншими матеріальнимицінностями, можуть бути грошові кошти. Вони можуть використовуватися для фінансуванняопераційної та інвестиційної діяльності підприємства, а також для погашення заборгованостіпо позичках. Це, у свою чергу, підвищує ліквідність підприємства, з одного боку,та потенціал довгострокового фінансування, з іншого.

5. База для нарахування дивідендів і розподілу майна. Одержанийпротягом року прибуток або розподіляється та виплачується власникам корпоративнихправ у вигляді дивідендів, або тезаврується (спрямовується на збільшення статутногочи резервного капіталу). Нарахування дивідендів, як правило, здійснюється за встановленоюставкою відповідно до частки акціонера (пайовика) в статутному капіталі. Аналогічнимчином відбувається розподіл майна підприємства у разі його ліквідації чи реорганізації.

6. Функція управління та контролю. Згідно із законодавствомвласники підприємства можуть брати участь в його управлінні. Найвищим органом АТчи ТОВ є збори учасників товариства, які призначають керівні органи та ревізійнукомісію. Фактичний контроль над підприємством здійснює власник контрольного пакетайого корпоративних прав. Володіння контрольним пакетом дає можливість проводитивласну стратегічну політику розвитку підприємства, формувати дивідендну політику,контролювати кадрові питання. Таким чином, статутний капітал забезпечує право науправління виробничими факторами та майном підприємства [14, 63].

З метою реального відображення зміни обсягу виробництва,узаконення права власності засновників на майно, грошові кошти, матеріальні цінності,на які вартість змінилась за певний період відбувається зміна розміру статутногокапіталу.

Важливим моментом є визначення початкового формуваннястатутного капіталу підприємства, який розраховується виходячи з:

¾ кошторисної вартості будівництв;

¾ вартості необхідного технологічного устаткування;

¾ нормативної величини сировини, запасів.

Основні цілі збільшення статутного капіталу підприємствазводяться до такого:

1) збільшення частки капіталу, в межах якої власники підприємствавідповідають за його зобов’язаннями перед кредиторами. Таким чином підвищуєтьсякредитоспроможність суб’єкта господарювання та його фінансова незалежність;

2) мобілізація фінансових ресурсів для реалізації інвестиційнихпроектів, планів санації, модернізації існуючих потужностей, переобладнання чи розширеннявиробництва;

3) поліпшення ліквідності та платоспроможності підприємства,оскільки збільшення статутного капіталу пов’язане, як правило, із залученням додатковихгрошових ресурсів;

4) акумуляція фінансового капіталу для придбання корпоративнихправ інших підприємств, у т. ч. з метою посилення впливу на дані підприємства, їхпоглинання чи придбання їх потужностей.

Методами збільшення статутного капіталу можутьбути:

¾ збільшення кількості акцій;

¾ збільшення номінальної вартості акцій;

¾ обмін облігацій на акції.

При збільшенні статутного капіталу шляхом підвищенняномінальної вартості акцій акції попередніх випусків обмінюються на акції новоїномінальної вартості відповідно до кількості акцій, якими володіє акціонер. Обмеженнятерміну обміну акцій не допускається. Подібне збільшення статутного капіталу є підставоюдля анулювання реєстрації попередніх випусків акцій і потребує реєстрації випускуакцій нової номінальної вартості та інформації про випуск нових акцій.

При підвищенні номінальної вартості акцій статутнийкапітал збільшується переважно за рахунок використання на ці цілі інших (окрім статутногокапіталу) позицій власного капіталу. У разі збільшення статутного капіталу данимметодом кожен з акціонерів може здійснити доплату до визначеного рівня нової номінальноївартості акцій. Якщо акціонер відмовився здійснити доплату акцій, емітент зобов’язанийзапропонувати акціонеру викупити його акції.

А здійснюються вони за рахунок таких джерел: прибуток,коштів інвестиційного фонду, індивідуальних інвесторів, держави.

На рисунку 3.1 наведено методи та джерела збільшеннястатутного капіталу.

/>

Рис.3.1 Методи та джерела збільшення статутногокапіталу підприємства

Розглянемо також метод збільшення статутного капіталушляхом додаткової емісії акцій, яке може бути здійснено лише після повної сплативсіма учасниками (акціонерами) своїх внесків (оплати акцій) за вартістю, не нижчоюза номінальну.

Рішення про збільшення статутного капіталу АТ приймаєтьсязборами акціонерів або наглядовою радою. Таке рішення набирає чинності з дня внесенняцих змін до державного реєстру. Підкреслимо, що законодавчими актами забороненозбільшення статутного капіталу (випуск акцій) з метою покриття збитків, пов’язанихз господарською діяльністю емітента.

Протоколрішення уповноваженого органу управліннявідкритого акціонерного товариства про збільшення розміру статутного капіталу маємістити такі основні відомості:

¾ реквізити емітента, його місцезнаходження;

¾ розмір статутного капіталу та активів емітента;

¾ цілі та предмет діяльності, а також мета випуску акцій;

¾ найменування контролюючого органу (аудиторської фірми);

¾ дані про розміщення раніше випущених в обіг цінних паперів;

¾ категорії акцій та їх кількість;

¾ загальна сума емісії; номінальна вартість акцій;

¾ порядок виплати дивідендів і права власників привілейованихакцій;

¾ строк повернення коштів у разі відмови від випуску акцій;

¾ порядок реалізації переважного права акціонерів на придбанняакцій;

¾ термін проведення відкритої підписки для акціонерів,що реалізують своє переважне право, та термін проведення підписки для інших інвесторіві акціонерів на придбання акцій у кількості, що перевищує кількість акцій, на якуакціонер має переважне право;

¾ порядок повідомлення про випуск і порядок розміщенняакцій;

¾ інша інформація, що стосується емісії акцій.

Товариство розміщує акції за курсом емісії, якийвстановлюється відповідно до емісійної політики підприємства. Етапи емісії наведенона рис.3.2.

/>

Рис.3.2 Порядок збільшення статутного капіталуакціонерного товариства в результаті залучення додаткових внесків

При цьому метою зменшення статутного капіталу єпокриття збитків, понесених в процесі діяльності. Зменшення розміру статутного капіталуакціонерного товариства може відбуватися за такими способами:

а) зменшення номінальної вартості акцій;

б) зменшення кількості акцій існуючої номінальноївартості.

В останньому випадку можливі такі варіанти:

¾ зменшення кількості акцій на основі їх конверсії;

¾ безкоштовна передача акцій до анулювання;

¾ зменшення кількості акцій на основі їх викупу з подальшиманулюванням.

Зменшення кількості акцій, які є в обігу, досягаєтьсяабо за рахунок вилучення з обігу та анулювання частини акцій, або на основі конверсіїакцій.

Конверсія акцій — це об’єднання кількох акцій водну (або обмін за встановленим співвідношенням однієї кількості акцій на іншу).Протягом періоду володіння підприємством власними корпоративними правами розподілприбутку, а також голосування і визначення кворуму на загальних зборах провадитьсябез урахування придбаних підприємством власних акцій (часток). Отже, викуплені корпоративніправа власної емісії не призводять до приросту активів підприємства. Зазначені корпоративніправа відображаються за статтею «Вилучений капітал» першого розділу пасивубалансу за фактичною собівартістю акцій чи часток. Покажемо схематично склад власногокапіталу.

Таблиця 3.1

Аналіз складу власного капіталу ЧМОЗ за 2008-2009роки. тис. грн

Склад власного капіталу Обсяг ресурсів Питома вага, % Зміни обсягу Зміни пит. ваги 2008 2009 2008 2009 2008 2009 Статутний капітал 8423 8423 100,89 127,83 - 26,94 Інший додатковий капітал 3 3 0,03 0,05 - 0,02 Резервний капітал 208 208 2,49 3,16 - 0,67 Нерозподілений прибуток (непокритий збиток)  (285)  (2045)  (3,41)  (31,04)  (1760) 27,63 Всього 8349 6589 100 100 -1760 -

Очевидно, що протягом останніх років підприємствоне змінювало частку статутного капіталу, при цьому незмінним залишався і резервнийкапітал. В 2009 році загальна сума власного капіталу зменшилась на 1760 тис. грн.за рахунок збільшення частки непокритого збитку, яке підприємство отримало. Причиноюмогло бути кризове становище за останні роки.

Проаналізуємо стан та ефективність використаннякапіталу підприємства.

Таблиця 3.2

Аналізоборотності та ефективності використання капіталу ЧМОЗ за 2008-2009 роки тис.грн.

Показники 2008р. 2009р. Відхилення Тривалість обороту 250 500 250 Коефіцієнт оборотності 1,439 0,719  - 0,72 Коефіцієнт завантаження 0,695 1,39 0,695 Рентабельність після сплати податку 0,029  - 0,271  - 0,3 Рентабельність ВК, % 3,4  - 32,4  - 35,8

Збільшення тривалості обороту капіталу на 250 днівсвідчить про збільшення терміну окупності капіталу підприємством. Збільшення коефіцієнтазавантаження в 2 рази показує, що для отримання 1 гривні прибутку підприємству доводитьсязалучати все більше капіталу. Рентабельність власного капіталу свідчить про неефективнейого використання.

Тепер здійснимо аналіз структури капіталу.

Таблиця 3.3

Аналіз структури капіталу ЧМОЗ за 2008-2009 рокитис. грн.

Показники 2008р. 2009р. Відхилення Індекс іммобілізації активу 0,741 0,974 0,233 Коефіцієнт довгострокового залучення позикового капіталу 0,023 - - Коефіцієнт структури позикового капіталу 0,135 - - Коефіцієнт залежності від Дст зобов’язань 0,024 - - Коефіцієнт структури довгострокових зобов’язань 0,032 - -

Узагальнюючи таблицю 5.3 очевидно, що в 2009 роцівідсутні довгострокові зобов`язання, тому розрахунки показників відсутні. Збільшенняіндекса іммобілізації на 23% свідчить про збільшення частки необоротних активіву власному капіталі за рахунок зменшення суми власного капіталу на 1756 тис. грн.

Знайдемо ціну власного капіталу

Ввк = Фвд/ВК * 100% = 26/8349 * 100% = 0,3%

Визначимо також середньозважену вартість капіталу:

СВК= Цвк * ПВвк + Цпк * ВПК,

Де, Цвк, пк — ціна власного і позиченого капіталу;

ПВвк, пк — питома вага власного і позиченого капіталу;

ПВвк = ВК/Б * 100% = 8349/10027 * 100% = 83%

ПВдз = ДЗ/Б * 100% = 200/10027 * 100% = 2%

ПВпк = 1478/10027 * 100% = 14%

СВК = 0,3% * 83% + 2% * 14% = 0,5%

Мінімальний розмір власного капіталу повинен бутине меншим, ніж 0,5%.

Описуючи етапи, методи та джерела управління власнимкапіталом, слід зазначити, що на практиці розрахунки неможливі, в зв’язку з тим,що підприємство не змінювало розмір статутного капіталу.

Виходячи з аналізу, необхідним залишається визначеннянапрямів поліпшення використання капіталу. Одним з основних напрямів поліпшеннявикористання капіталу підприємства є, перш за все, забезпечення максимального обсягузалучення власних фінансових ресурсів за рахнок внутрішніх джерел: чистого прибуткуі амортизаційних відрахувань. Збільшення чистого прибутку можливе за рахунок підвищенняефективності використання власного капіталу — збільшення оборотності та підвищеннярентабельності власного капіталу.

Збільшення обсягів фінансування за рахунок амортизаційнихвідрахувань можливе шляхом застосування прискореної амортизації основних засобів.

Підприємство повинне відслідковувати середньозваженувартість капіталу і не допускати значного його росту. Критерієм є перевищення рентабельностівласного капіталу, рентабельності інвестицій над сердньозваженою вартістю капіталу.

Тема 4. Самофінансування підприємств

Джерелами фінансування підприємств визначають зовнішніта внутрішні. Розглянемо детальніше внутрішні. До внутрішніх джерел фінансуванняпідприємств здебільшого відносять такі:

¾ чистий прибуток;

¾ амортизаційні відрахування;

¾ забезпечення наступних витрат і платежів.

Дискусійним є питання віднесення до внутрішніхджерел фінансування грошових надходжень від інвестиційної діяльності, зокрема, процентів,дивідендів, виручки від реалізації необоротних активів, фінансових інвестицій тощо.Прихильники віднесення зазначених надходжень до зовнішніх фінансових джерел обґрунтовуютьсвою позицію тим, що дезінвестиції та фінансові доходи не є результатом операційноїдіяльності, а отже, не можуть розглядатися як внутрішнє фінансування.

/>

Рис.4.1 Внутрішні джерела фінансування підприємств

На рис.4.1 наведена класифікація внутрішніх джерелфінансування підприємств, яка найчастіше зустрічається в економічній літературі.

Основним внутрішнім джерелом фінансування є самофінансування,пов’язане з реінвестуванням (тезаврацією) прибутку у відкритій чи прихованій формі.Підкреслимо, що амортизаційні відрахування не належать до самофінансування (як цедосить часто можна зустріти у вітчизняній економічній літературі). Ефект самофінансуванняпроявляється з моменту одержання чистого прибутку до моменту його визначення, розподілута виплати дивідендів, оскільки отриманий протягом року прибуток вкладається в операційнута інвестиційну діяльність. Рішення власників підприємства про обсяги самофінансуванняє одночасно і рішенням про розмір дивідендів, які підлягають виплаті [3, 124]. Виокремлюють:

а) приховане самофінансування;

б) відкрите самофінансування (тезаврація прибутку).

Приховування прибутку здійснюється (у розуміннізахідних фахівців) у результаті формування прихованих резервів. Оскільки прихованірезерви проявляються лише при їх ліквідації, приховане самофінансування здійснюєтьсяза рахунок прибутку до оподаткування. Отже, відбувається відстрочка сплати податківі виплати дивідендів.

Є два способи формування прихованих резервів убалансі:

1) недооцінка активів (передчасне списання окремихактивів, застосування прискореної амортизації, незастосування індексації, використанняметоду ЛІФО при оцінці запасів тощо);

2) переоцінка зобов’язань

Тезаврація прибутку — це спрямування його на формуваннявласного капіталу підприємства з метою фінансування інвестиційної та операційноїдіяльності.

Величина тезаврації відповідає обсягу чистого прибутку,який залишився в розпорядженні підприємства після сплати всіх податків та нарахуваннядивідендів. Збільшення власного капіталу в результаті тезаврації прибутку підприємствапозначається також як відкрите самофінансування. Інформація про це наводиться вофіційній звітності.

Дані кошти йдуть на формування активів підприємства.Розглянемо їх класифікацію.

1. За формою функціонування:

¾ матеріальні

¾ нематеріальні

¾ фінансові

2. По характеру участі у виробничому процесі:

¾ оборотні (поточні)

¾ необоротні

3. Залежно від джерел формування:

¾ валові

¾ чисті

4. Залежно від права власності:

¾ власні

¾ орендовані (лізинг)

5. За ступенем ліквідності:

¾ абсолютно ліквідні (грошові кошти та їх еквіваленти);

¾ швидколіквідні (короткострокова дебіторська заборгованістьта векселі одержані);

¾ середньоліквідні (запаси готової продукції, витратимайбутніх періодів)

¾ слаболіквідні (необоротні активи, довгострокові фінансовівкладення)

¾ неліквідні (безнадійна дебіторська заборгованість, збитки).

Капітал фірми існує у двох основних формах: основногокапіталу й оборотного капіталу [14, 108].

Оборотні засоби — це сукупність грошових коштівпідприємства, необхідних для формування й забезпечення кругообігу виробничих оборотнихфондів та фондів обігу. Оборотні кошти складаються з оборотних фондів і фондів звертання.Оборотні фонди — це частина засобів виробництва які одноразово беруть участь у виробничомупроцесі. Цілком і відразу переносять свою вартість на готову продукцію і постійнозмінюють свою натуральну зовнішню форму.

До оборотних коштів належить:

¾ виробничі запаси;

¾ незавершене виробництво;

¾ готова продукція;

¾ товари;

¾ дебіторська заборгованість;

¾ інша поточна дебіторська заборгованість;

¾ грошові кошти та їх еквіваленти;

¾ інші оборотні активи.

Виробничі запаси становлять найбільшу частину оборотнихфондів. До них належать запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупнихнапівфабрикатів, палива й пального, тари, ремонтних деталей і вузлів, малоціннихінструментів, господарського інвентаря, та інших предметів, а також аналогічнихпредметів, що видко зношуються.

Незавершене виробництво — це предмети праці, обробку(переробку) яких не завершено підприємством. Вони перебувають безпосередньо на робочихмісцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого.

Обігові кошти постійно беруть участь у забезпеченніпроцесу виробництва і реалізації продукції, одночасно знаходяться на всіх стадіяхкругообігу коштів. Переходячи з грошової форми вартості в товарну, потім у виробничу,товарну і знову в грошову — обігові кошти забезпечують безперебійну роботу підприємства.Таким чином, сферу виробництва обслуговують оборотні виробничі фонди, а процес реалізаціїпродукції — фонди обертання.

До виробничих фондів відносяться: сировина, основніі допоміжні матеріали, напівфабрикати, паливо, тара, запасні частини для ремонтів,МШП, незавершене виробництво, напівфабрикати власного виробництва, витрати майбутніхперіодів.

Фонди обертання являють собою ту частину обіговихкоштів, що складається з залишків готової продукції на складі підприємства, товаріввідвантажених, але не оплачених покупцями, залишків коштів підприємства на розрахунковомурахунку в банку, касі, у розрахунках і дебіторській, а також вкладені в короткостроковіцінні папери.

Отже, проведемо аналіз динаміки, складу і структуриактивів підприємства.

Таблиця 4.1

Аналіздинаміки, складу і структури активів підприємства ЧМОЗ за 2008 — 2009 роки тис.грн.

Стаття балансу 2008 2009 Відхилення, Тис. грн. % Необоротні активи 6187 6489 + 302 4,65 Оборотні активи 3839 1349  - 2490 64,86 Витрати майбутніх періодів 1  - 1 100 Баланс 10027 7838  - 2189 21,83

Аналізуючи активи підприємства, слід зазначити,що загальна частка активу балансу зменшилась на 21,83%, загальною сумою 2189 тис.грн. Проте за окремими статтями дані різняться, оскільки вартість необоротних активівзросла на 302 тис. грн., а оборотних — зменшилась на 64,86%.

Виходячи з вищенаведених даних, доцільно визначитиступінь ліквідності підприємства. Аналізуючи ліквідність, доцільно оцінити не тількипоточні суми ліквідних активів, а й майбутні зміни ліквідності. Про незадовільнийстан ліквідності підприємства свідчитиме той факт, що потреба підприємства в коштахперевищує їх реальні надходження. Щоб визначити, чи достатньо в підприємства грошейдля погашення його зобов'язань, необхідно передовсім проаналізувати процес надходженнякоштів від господарської діяльності і формування залишку коштів після погашеннязобов'язань перед бюджетом та позабюджетними фондами, а також виплати дивідендів[10, 103]. Аналіз ліквідності здійснюється на підставі порівняння обсягу поточнихзобов'язань із наявністю ліквідних коштів. Результати розраховуються як коефіцієнтиліквідності за інформацією з відповідної фінансової звітності.

Таблиця 4.2

Оцінка показників ліквідності ЧМОЗ за 2008 — 2009роки тис. грн.

Показники 2008 2009 Відхилення, Тис. грн. % Найбільш ліквідні активи 1338 6  - 1332 99,55 Швидко реалізовані активи 1084 137  - 947 87,36 Мало ліквідні активи 1417 1206  - 211 14,89 Поточні зобов’язання 1478 1249  - 229 15,49 Довгострокові зобов’язання 200  - 200 100 Коефіцієнт абсолютної ліквідності 0,905 0,005  - 0,9 99,45 Коефіцієнт швидкої ліквідності 1,639 0,114  - 1,525 93,04 Коефіцієнт загальної ліквідності 2,6 1,08  - 1,52 58,46

Провівши аналіз, очевидно, що фінансовий стан ЧМОЗв 2009 році зазнав критичного рівня. Зниження найбільш ліквідних активів на 99,55%свідчить, що на рахунках в банку майже не залишилось готівки, тому виникають труднощів закупівлі активів. Також зменшилась вартість швидко реалізованих активів на 87,36%та мало ліквідних — на 14,89%. Повне погашення довгострокових зобов’язань говоритьпро те, що підприємство повністю розрахувалось по довгостроковим позикам.

Дані коефіцієнта абсолютної та швидкої ліквідностівідхиляються в досліджуваних роках: в першому перевищує нормативне значення, а в2009 занижене. При чому зміни складають відповідно 99,45% і 93,04%. Дані 008 рокусвідчать про надмірну суму коштів на рахунках, які використовуються неефективно,оскільки не перебувають в обороті.

Покажемо ступінь ліквідності підприємства в таблиці.

Таблиця 4.3

Визначення ступеня ліквідності ЧМОЗ за 2008-2009роки

2008 р. 2009 р. А1 1338 <  П1 1478 А1 6 <  П1 1249 А2 1084 >  П2 - А2 137 >  П2 - А3 1417 >  П3 200 А3 1206 >  П3 - А4 6187 <  П4 8349 А4 6489 <  П4 6589

Очевидно, що нерівність, відповідно до нормативів,не зберігається, тому підприємство не є ліквідним.

При розгляді актив балансу, слід зазначити, щокрім оборотних активів значну частку підприємства займають необоротні активи. Основнийкапітал характеризує ту частину використовуваного фірмою капіталу, який інвестованийв усі види його необоротних активів. До складу необоротних активів ЧМОЗ входять:

1) нематеріальні активи;

2) незавершене будівництво;

3) основні засоби;

4) довгострокова дебіторська заборгованість.

До нематеріальних активів відносяться права користуванняземельними ділянками, природними ресурсами, патенти, ліцензії, «ноу-хау»,програмне забезпечення, авторські права, монопольні права і привілеї (включаючиправа на винаходи, патент, ліцензію на визначені види діяльності, промислові зразки,моделі, використання художньо-конструкторських рішень), організаційні витрати (включаючиплату за державну реєстрацію підприємства, брокерське місце), торговельні марки,товарні і фірмові знаки, ціна фірми.

Наступним елементом необоротних активів є основнізасоби.

Основні засоби — це матеріальні активи, які підприємствоутримує з метою використання в процесі виробництва або постачання товарів, наданняпослуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурнихфункцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких становить більшеодного року [13, 132].

За функціональним призначенням розрізняють:

а) виробничі — основні засоби, що безпосередньоберуть участь у виробничому процесі або сприяють його здійсненню (будови, споруди),що діють у сфері матеріального виробництва;

б) невиробничі основні засоби, що не беруть безпосередньоїабо побічної участі у процесі виробництва й призначені в основному для обслуговуваннякомунальних і культурно-побутових потреб трудящих (обладнання, машини, апарати тощо),які використовуються у невиробничій сфері.

Незавершене виробництво — це вартість незавершеногобудівництва, що здійснюється для власних потреб підприємства, а також авансові платежідля фінансування такого будівництва.

Стан і ефективність використання оборотних активівта основних засобів підприємства характеризує ряд показників, які наведені і розрахованів таблиці.

Таблиця 4.4

Аналізефективності використання оборотних активів ЧМОЗ за 2008-2009 роки тис. грн.

Показники стану 2008р. 2009р. Відхилення 1 Тривалість обороту оборотних активів 84 145 + 61 2 Коефіцієнт оборотності ОА 4,274 2,476  - 1,798 3 Коефіцієнт завантаження ОА 0,234 0,404 + 0,17 4 Сума вивільнених (залучених) коштів - + 2315,56 - 5 Коефіцієнт оновлення основних засобів 0,053 0,005 -0,048 6 Коефіцієнт вибуття ОЗ 0,025 0,014 -0,009 7 Коефіцієнт приросту ОЗ -0,034 -0,023 -0,009 8 Коефіцієнт зносу ОЗ 0,678 0,685 +0,007 9 Коефіцієнт придатності ОЗ 0,322 0,315 -0,007 Показники ефективності використання 10 Абсолютна сума прибутку на 1 грн. ОА 0,030 -0,678 0,708 11 Рентабельність ОА, % 3 -6,7 -9,7 12 Фондовіддача ОЗ 2, 199 1,064 -1,135 13 Абсолютна сума прибутку на 1 грн. ОЗ 0,013 -0,013 14 Рентабельність ОЗ, % 1,3 -1,3

Узагальнюючи аналізовані показники, можна зробитивисновок про неефективне використання підприємством своїх необоротних активів, втому числі основних засобів, що в свою чергу призводять до значного старіння обладнання,зменшення обсягів виробництва, відсутності рентабельності і отриманні значних збитківв процесі господарської діяльності. А це призводить до неспроможності розраховуватисьза своїми зобов’язаннями, особливо перед бюджетом. Разом з тим, спостерігаєтьсязбільшення тривалості обороту оборотних активів на 61 день і коефіцієнт завантаженнязріс на 0,17.

В процесі експлуатації основні засоби фізичноїморально зношуються.

Сума нарахованого зносу (амортизації) переноситьсяна вартість виготовленої продукції. На суму нарахованої амортизації зменшуєтьсязалишкова вартість основних засобів.

Амортизація — це систематичний розподіл вартостінеоборотних активів, що амортизуються протягом терміну їх корисного використання.Нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання об'єкта.Строк корисного використання об'єкта основних засобів визначається підприємствомсамостійно з урахуванням:

¾ очікуваного використання об'єкта, з урахуванням йогопотужності або продуктивності;

¾ фізичного та морального зносу, що передбачається;

¾ правових та інших обмежень [14, 98].

Нарахування амортизації починається при визнанніоб'єкта основних засобів активом (при зарахуванні на баланс) з місяця, наступногоза місяцем, у якому об'єкт основних засобів став придатним до використання. Нарахуванняамортизації призупиняється на період Його реконструкції, модернізації, добудови,дообладнання та консервації. Нарахування амортизації припиняється, починаючи з місяця,наступного за місяцем вибуття основних засобів. Нарахування амортизації проводитьсящомісячно.

Підприємства можуть проводити нарахування амортизаціїосновних засобів (крім малоцінних необоротних матеріальних активів та бібліотечнихфондів) із застосуванням таких методів:

1. Прямолінійний метод

Річна сума амортизації визначається діленням вартості,що амортизується на очікуваний період часу використання об'єкта основних засобів

Річна сума амортизації визначається:

АВ = Пв — Лв / Т

Норма амортизації:

На=100% /Т

де АВ — річна сума амортизаційних відрахувань;

Пв — початкова вартість;

Лв — ліквідаційна вартість;

Т — термін корисного використання об'єкта;

На — норма амортизаційних відрахувань.

Перевагами прямолінійного методу є: рівномірність,стабільність, пропорційність нарахування амортизації та віднесення її на собівартість,простота і точність розрахунків.

Але на практиці основні засоби найінтенсивнішевикористовуються в перші роки експлуатації і відповідно, в цей період вони найбільшезношуються. Тому виникла потреба застосовувати методи прискореної амортизації. Прискоренаамортизація передбачає зменшення суми амортизаційних відрахувань щороку. Завдякицьому швидше накопичуються кошти для заміни вже амортизованих об'єктів основнихзасобів.

2. Метод зменшення залишкової вартості

Річна сума амортизації визначається як добутокзалишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на датупочатку нарахування амортизації та річної норми амортизації. Залишкова вартість- це різниця між первісною вартістю та сумою нарахованого зносу у попередніх періодах.

Річна норма амортизації (у відсотках) обчислюєтьсяяк різниця між одиницею та результатом кореня ступеня кількості років корисноговикористання об'єкта з результату від ділення ліквідаційної вартості об'єкта найого первісну вартість.

Річна сума амортизації визначається:

В = Зв* На

Залишкова вартість об'єкта:

Зв = Пв-∑3

Норма амортизації визначається:

/>

Зв — залишкова вартість;

Пв — початкова вартість;

£3 — сума нарахованого зносу у попередніхперіодах;

АВ — річна сума амортизації;

На — норма амортизації;

Т — термін корисного використання об'єкта основнихзасобів;

Лв — ліквідаційна вартість.

3. Метод прискореного зменшення залишкової вартості

Річна сума амортизації визначається як добутокзалишкової вартості об'єкта на початок звітного періоду або первісної вартості надату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації Річна норма амортизаціїобчислюється, виходячи із строку корисного використання об'єкта, і подвоюється.

АВ = Зв * На

де АВ — річна сума амортизації;

Зв — залишкова вартість;

На — норма амортизації;

Т — термін корисного використання об'єкта основнихзасобів.

Норми прискореної амортизації застосовується недо залишкової, а до первісної вартості такого об`єкта.

4. Кумулятивний метод

Річна сума амортизації визначається як добутоквартості, що амортизується, та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнтрозраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця очікуваного строкувикористання об'єкта основних засобів, на суму числа років його корисного використання:

АВ = (Пв — Лв) * К

де АВ — річна сума амортизаційних відрахувань;

Пв — початкова вартість;

Лв — ліквідаційна вартість;

К-кумулятивний коефіцієнт;

Тк — кількість років, що залишилися до кінця корисноговикористання об'єкта;

ΣТ — сума числа років корисного використанняоб'єкта основних засобів.

5. Виробничий метод.

Місячна сума амортизації визначається як добутокфактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації.

Виробнича ставка амортизації обчислюється діленнямвартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), якийпідприємство очікує виробити (виконати) з використанням об'єкта основних засобів.

АВм = Ом * Ва

де, АВм — місячна сума амортизаційних відрахувань;

Ом — місячний обсяг продукції (робіт, послуг);

Ва — виробнича ставка амортизації

Застосування виробничого методу можливе лише увипадку, коли фактичний місячний обсяг продукції (робіт, послуг) можна достовірновизначити. Цей метод змушує підприємство дбати про те, щоб виробничі об'єкти постійноексплуатувалися, тим самим швидше переносили свою вартість на вартість готової продукції.Відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»,підприємства повинні проводити нарахування амортизації для обчислення прибутку,що підлягає оподаткуванню згідно норм цього Закону.

Порядок нарахування амортизації в податковому облікурегламентований ст.8 й 9 Закону про податок на прибуток й полягають в наступному:

1) принципи й механізм нарахування амортизації єдині длявсіх платників податку на прибуток незалежно від форми власності й організаційно-правовоїформи господарювання;

2) передбачено спрощену класифікацію основних фондів погрупах;

3) при визначенні балансової вартості основних фондів враховуютьсявитрати на ремонт, реконструкцію, модернізацію й інші види поліпшення основних фондів,а також фактично нарахована сума амортизації;

4) стосовно груп 2, 3 й 4 основних фондів використоваєтьсягруповий метод визначення балансової вартості відповідної групи й розрахунку амортизаційнихвідрахувань;

5) установлено єдині для кожної групи основних фондів(і для всіх платників) норми амортизаційних відрахувань.

Для податкового обліку амортизація є окремою статтею,що зменшує оподатковуваний дохід. Відповідно до Закону про податок на прибуток підтерміном — «амортизація основних фондів» мається на увазі поступове віднесеннявитрат на їхнє придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоректованогодоходу платника податків у межах норм амортизаційних відрахувань.

Об’єктом для нарахування амортизації відповіднодо п. п.8.1.2 ст.8 Закону про податок на прибуток є витрати, пов'язані з:

а) придбанням основних фондів для власного виробничоговикористання, включаючи витрати на придбання худоби й придбання, закладку й вирощуваннябагатолітніх насаджень до початку плодоносіння;

б) самостійним виготовленням основних фондів длявласних виробничих потреб, включаючи витрати на виплату заробітної плати працівникам,які були зайняті виготовленням таких основних фондів;

в) проведенням всіх видів ремонтів, реконструкції,модернізації й інших видів поліпшення основних фондів;

г) капітальним поліпшенням землі, не пов'язанимз будівництвом, а саме: іригація, осушення, збагачення та інші подібні капітальніполіпшення землі.

Основні фонди, що підлягають амортизації відповіднодо Закону про податок на прибуток, підрозділяються на чотири групи залежно від цільовогопризначення й функцій, що виконують. Виходячи з такого розподілу, визначений порядоквіднесення об'єктів і норми нарахування амортизації окремо по кожній групі [14,124].

Для цілей амортизації відповідно до Закону проподаток на прибуток основні фонди підприємства діляться на чотири групи:

1 група — будинку, спорудження, їхні структурнікомпоненти й передавальні устрої, у тому числі житлові будинки і їхні частини (квартирий місця загального користування), вартість капітального поліпшення землі;

2 група — автомобільний транспорт і вузли (запаснічастини) до нього, меблі, побутові оптичні, електронні, електромеханічні приладий інструменти, інше конторське (офісне) устаткування;

3 група — будь-які інші основні фонди, не включенів групи 1, 2 й 4.

4 група — електронно-обчислювальні машини, іншімашини для автоматичної обробки інформації, їхнє програмне забезпечення, пов'язаніз ними кошти зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, телефони,вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (додатки 13-14).

ЧМОЗ використовує податковий метод амортизації.Покажемо суму амортизації певних груп основних засобів (додаток 11-12).

Таблиця 4.5

Розрахунокамортизації основних засобів ЧМОЗ за 2009 рік податковим методом тис. грн.

Група основних засобів Первісна вартість, тис. грн % Сума амортизації на 2010 рік Будинки, споруди 13134 2 263 Транспортні засоби 710 10 71 Інші основні засоби 55 6 4

Таким чином підприємство здійснює розрахунок амортизаціїза податковим методом. Дана сума буде нарахована на 2010 рік.

Розглядаючи джерела фінансування підприємства,необхідно звернути увагу на три найбільш важливих фінансових показники діяльностіпідприємства:

¾ виручка від реалізації;

¾ прибуток;

¾ потік грошових коштів.

Рух грошових коштів — надходженняі вибуття грошових коштів в процесі здійснення господарської діяльності підприємства.

Управління грошовими потоками важливо для підприємства з точки зору необхідності:

¾ управління оборотним капіталом (оцінки короткостроковоїпотреби в готівкових коштах і управлінні запасами);

¾ планування часових параметрів капітальних витрат;

¾ управління капітальними потребами (фінансування їх зарахунок власних коштів або кредитів банків);

¾ управління затратами і їх оптимізація з точки зору більшраціонального розподілу ресурсів підприємства в процесі виробництва;

¾ управління економічним ростом.

При аналізі потоки грошових коштів розглядаютьсяпо трьом видам діяльності: операційна (основна), інвестиційна і фінансова.

Операційна діяльність — основнадіяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чифінансовою діяльністю.

Інвестиційна діяльність — придбання та реалізація необоротних активів, а також тих фінансових інвестицій,які не є складовою частиною еквівалентів грошових коштів.

Фінансова діяльність — діяльність,яка призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства.

Чистий Cash-flow (рух грошових коштів) по підприємствуза звітний період розраховується як арифметична сума Cash-flow від усіх видів діяльності.Він дорівнюватиме приросту грошових коштів та їх еквівалентів за означений період.

Чистий грошовий потік є важливим показником фінансовоїдіяльності підприємства, який в значній мірі визначає фінансову стійкість і темпиросту ринкової вартості підприємства. Розрахунок чистого грошового потоку проводитьсяпо підприємству в цілому, окремим його структурним підрозділам (центрам відповідальності),різним видам господарської діяльності чи окремим господарським операціям.

Базу для визначення Cash-flow від операційної діяльностіутворюють дані звіту про фінансові результати (про прибутки і збитки) та баланспідприємства. Серед економістів до цього часу немає єдності щодо методології визначенняCash-flow. Класичний спосіб розрахунку операційного Cash-flow полягає в тому, щодо чистого прибутку підприємства (після оподаткування) за визначений період додаютьсяамортизаційні відрахування, нараховані у цьому самому періоді, та приріст забезпечень.

Структурно-логічна схема виникнення та використанняопераційного Cash-flow наведена на рис.4.2.

/>

Рис.4.2 Виникнення та використання операційногоCash-flow

Рух грошових коштів у Звіті відображається за видамидіяльності, як це показано на рис.4.3.

/>

Рис.4.3 Види господарської діяльності

Результати розрахунку суми чистого грошового потоку(ЧГП) по операційній, інвестиційній і фінансовій діяльностях дозволяють визначитизагальний його розмір по підприємству в звітному періоді. Цей показник розраховуєтьсяза формулою:

ЧГПп = ЧГПо + ЧГПі + ЧГПф,

де ЧГПп — загальна сума чистого грошового потокупідприємства за період, що розглядається, тис. грн.;

ЧГПо — сума чистого грошового потоку підприємствапо операційній діяльності, тис. грн.;

ЧГПі — сума чистого грошового потоку підприємствапо інвестиційній діяльності, тис. грн.;

ЧГПф — сума чистого грошового потоку підприємствапо фінансовій діяльності, тис. грн.

Загальна формула, за якою здійснюється розрахуноксуми чистого грошового потоку по операційній діяльності підприємства прямим методом,наступна:

ЧГПо = РП + ІНо — Зтм — ЗПоп — ЗПАУП — ППв — ППпф- ІВо,

де РП — сума грошових коштів, отриманих від реалізаціїпродукції, тис. грн.;

ІНо — сума інших надходжень грошових коштів у процесіопераційної діяльності, тис. грн.;

Зтм — сума грошових коштів, виплачених за придбанняматеріальних цінностей у постачальників, тис. грн.;

ЗПоп — сума заробітної плати, виплаченої оперативномуперсоналу, тис. грн.;

ЗПАУП — сума заробітної плати, виплаченої адміністративно-управлінськомуперсоналу, тис. грн.;

ППв — сума податкових платежів, перерахована добюджету, тис. грн.;

ППпф — сума платежів, перерахована у позабюджетніфонди, тис. грн.;

ІВо — сума інших виплат грошових коштів в процесіопераційної діяльності, тис. грн.

По інвестиційній діяльності сума чистого грошовогопотоку в узагальненому вигляді розраховується як різниця між сумою реалізації окремихвидів необоротних активів, фінансових інвестицій і сумою їх придбання в звітномуперіоді.

По фінансовій діяльності сума чистого грошовогопотоку визначається як різниця між сумою фінансових ресурсів, залучених із зовнішніхджерел, і сумою основного боргу, а також дивідендів (процентів), виплачених власникампідприємства.

Таким чином, грошовий поток — це надходження (вхіднийгрошовий потік) і витрачання (вихідний грошовий потік) грошових коштів в процесіздійснення господарської діяльності підприємства. Різниця між вхідним і вихіднимгрошовими потоками по кожному окремому виду діяльності або по господарській діяльностіпідприємства в цілому називається чистим грошовим потоком.

Отже, розрахуємо чисті грошові потоки від всіхвидів діяльності за додатками 9-10.

Таблиця 4.6

Визначеннячистих грошових потоків від всіх видів діяльності ЧМОЗ за 2008 — 2009 роки тис.грн.

Вид діяльності 2008 2009 Вхідні Вихідні Чисті Вхідні Вихідні Чисті Операційна 3113 171 2942 1345 2648  - 1303 Інвестиційна - 322  - 322 - 29  - 29 Фінансова - 26  - 26 - - - Всього 3113 519 2594 1345 2677  - 1332

Отже, в 2008 році чисті грошові потоки загаломпо підприємству мали додатнє значення, що свідчить про прилив коштів. Проте в 2009році вони мають негативне значення в більшій мірі через від`ємну суму грошових потоківвід операційної діяльності, що було пов’язане з отриманням збитку в даному році.

До внутрішніх джерел фінансування належать такожстворювані з власної ініціативи підприємств забезпечення (резерви) для відшкодуваннямайбутніх витрат, збитків, зобов’язань, величина яких є невизначеною. У складі забезпеченьнаступних витрат і платежів (розділ 2 пасиву балансу) відображаються нарахованіу звітному періоді майбутні витрати і платежі, величина яких може бути визначенатільки на основі прогнозних оцінок, а також залишки коштів цільового фінансуванняі цільових надходжень.

Забезпечення створюється при виникненні внаслідокминулих подій зобов’язання, погашення якого ймовірно призведе до зменшення ресурсів,що втілюють в собі економічні вигоди, та його оцінка може бути розрахунково визначена.Забезпечення використовуються для відшкодування лише тих витрат, для покриття якихвони були створені. Забороняється створювати забезпечення для покриття майбутніхзбитків від діяльності підприємства.

До основних видів забезпечень, які можуть створюватисяна підприємствах, належать такі:

1. Забезпечення виплат персоналу. Воно створюєтьсяз метою рівномірного включення майбутніх витрат на виплату відпусток до витрат звітногоперіоду. При безпосередньому нарахуванні відпускних працівникам відповідна сумауже не включається до витрат звітного періоду, а нараховується за рахунок коштівсформованого резерву.

2. Додаткове пенсійне забезпечення. Хоча законодавствомУкраїни передбачена можливість реалізації програм додаткового пенсійного забезпеченняза рахунок створення внутрішньовиробничих пенсійних фондів, у практиці господарюваннявітчизняних підприємств вони ще не набули поширення.

3. Виконання гарантійних зобов’язань. По товарах,на які встановлено гарантійний термін, до обов’язків продавця (виробника) входитьвиконання гарантійних зобов’язань протягом терміну гарантії. У разі виявлення дефектівабо фальсифікації товарів протягом гарантійного терміну експлуатації споживач маєправо вимагати від продавця (виробника) їх усунення та відшкодування заподіянихзбитків.

4. Реструктуризація. Створюється у разі наявностізатвердженого керівництвом підприємства плану реструктуризації з конкретними заходами,строками їх виконання та сумою очікуваних витрат під час і після початку реалізаціїцього плану.

5. Виконання зобов’язань за ризиковими (обтяжливими)контрактами тощо.

Враховуючи відсутність даних за статтею забезпеченнянаступних витрат і платежів, розрахунок її суми неможливе.

Таким чином, слід зазначити, що до внутрішніх джерелфінансування підприємств здебільшого відносять такі:

¾ чистий прибуток;

¾ амортизаційні відрахування;

¾ забезпечення наступних витрат і платежів.

Виокремлюють:

а) приховане самофінансування;

б) відкрите самофінансування (тезаврація прибутку).

Також визначено, що підприємство в процесі своєїдіяльності повинно бути забезпечене оборотними та основними засобами. Наявністьна складі значної частини запасів потягом довгого періоду та значний знос основнихзасобів порушує нормальний процес виробництва ЧМОЗ і призвело до отримання великихзбитків за останній рік.

Тема 5. Дивідендна політикапідприємства

Одним з важливих завдань фінансового менеджментує формування та реалізація політики підприємства в галузі виплати дивідендів. Дивіденди- частина чистого прибутку, розподілена між учасниками (власниками) відповідно дочастки їх участі у статутному капіталі підприємства.

Дивідендна політика — це набір цілей і завдань,які ставить перед собою керівництво підприємства у галузі виплати дивідендів, атакож сукупність методів і засобів їх досягнення. Оптимізація дивідендної політики- це оптимізація співвідношення між прибутком, що виплачується у вигляді дивідендів,і тим, який реінвестується з метою максимізації доходів власників.

Приймаючи рішення в галузі дивідендної політики,слід враховувати, що вони впливають на ряд ключових параметрів фінансово-господарськоїдіяльності підприємства: величину самофінансування, структуру капіталу, ціну залученняфінансових ресурсів, ринковий курс корпоративних прав, ліквідність та ряд інших.Найбільш чітко вираженим є зв’язок між дивідендною політикою та самофінансуваннямпідприємства: чим більше прибутку виплачується у вигляді дивідендів, тим менше коштівзалишається у підприємства для здійснення реінвестицій. Якщо ж приймається рішенняпро тезаврацію прибутку, то збільшується величина власного капіталу.

До основних завдань, які слід вирішити в ході формуваннята реалізації дивідендної політики, слід віднести:

1) виявлення основних факторів, які впливають на прийняттярішення щодо виплати дивідендів чи реінвестування прибутку;

2) визначення оптимального співвідношення між розподіленимі тезаврованим прибутком;

3) оцінку впливу рішення щодо порядку розподілу чистогоприбутку на ринкову вартість корпоративних прав підприємства та його інвестиційнупривабливість;

4) визначення оптимальної для підприємства величини статутногоі власного капіталу;

5) узгодження стратегії виплати дивідендів із податковимзаконодавством;

6) вибір найприйнятнішого методу та форми нарахування івиплати дивідендів;

7) оцінку впливу дивідендної політики на вирішення конфліктуінтересів між власниками, кредиторами та керівництвом підприємства.

В практиці використовуються такі основні підходи(методи) нарахування та виплати дивідендів:

¾ залишковий метод і стратегія припинення дивіденднихвиплат;

¾ метод стабільних дивідендів;

¾ метод гнучкої дивідендної політики;

¾ метод стійкого приросту дивідендів;

¾ метод стабільної та бонусної частини.

Загальний огляд методів нарахування дивідендів,їх переваги та недоліки наведено у табл.5.1.

Таблиця 5.1

МЕТОДИ НАРАХУВАННЯ ДИВІДЕНДІВ

Методи Переваги Недоліки 1. Залишковий метод, припинення дивідендних виплат

забезпечення високих темпів росту підприємства

платоспроможність

фінансова незалежність

нестабільність дивідендів

відтік дрібних інвесторів

2. Метод стабільних дивідендів

збільшення довіри до підприємства

стабілізація котировок акцій

слабкий зв’язок з фінансовими результатами

мінімізація самофінансування

3. Метод гнучкої дивідендної політики зв’язок з фінансовими результатами нестабільність розмірів дивідендів 4. Метод стійкого приросту дивідендів

забезпечення зростання ринкового курсу акцій

привабливість для інвесторів при додатковій емісії

відсутність гнучкості

постійне зростання фінансової напруги

5. Метод стабільної та бонусної частин

регулярність виплати мінімальної частини

залежність від фінансових результатів

нестабільність розмірів дивідендів

Залишковий метод. Метод ґрунтується на теоретичнихвисновках М. Міллера та Ф. Модільяні, згідно з яким за джерела фінансування підприємстванасамперед слід використовувати його прибуток. На дивіденди повинна спрямовуватисячастина чистого прибутку, що залишилася у підприємства після здійснення всіх необхіднихреінвестицій. До переваг методу належать забезпечення високих темпів розвитку підприємства.Головним недоліком є нестабільність дивідендів та відтік у інвесторів, орієнтованихна споживання, зокрема дрібних інвесторів. У рамках цього методу використовуютьі так звану стратегію припинення дивідендних виплат. При цьому широко застосовуєтьсянегрошова форма виплати дивідендів (Gratisaktien).

Метод стабільних дивідендів. Зміст методу зводитьсядо того, що ставка дивідендів та їх абсолютна сума на одну акцію тривалий час залишаютьсянезмінними або коливаються в незначних, заздалегідь визначених межах. Сума дивідендівпри цьому не прив’язується до фактичних фінансових результатів за звітний період.Доцільність такого підходу обґрунтовується тим, що стабільні дивіденди відповідаютьінтересам стратегічних інвесторів, які вкладають кошти в корпоративні права підприємствана тривалий період, і навпаки, обмежують арбітражні можливості біржових спекулянтів,оскільки курс корпоративних прав за такої дивідендної політики матиме тенденціюдо стабілізації або навіть поступового зростання. Для уникнення порушення фінансовоїрівноваги за використання цього методу підприємство повинне створювати резерв виплатидивідендів, який слід поповнювати у роки з високою прибутковістю і використовувати,коли фінансові результати є недостатніми [14, 201].

Метод гнучкої дивідендної політики. На противагудо попереднього цей метод ґрунтується на принципі залежності розміру дивідендіввід фінансових результатів у періоді, за який виплачуються дивіденди. Метод побудованийна тезі про те, що, на відміну від облігацій, корпоративні права є ризиковими вкладеннямиі тому винагородою за ризик повинен бути відповідний дохід, який коливається залежновід рівня прибутковості підприємства. Використання цього методу не означає, що величинадивідендів буде дзеркальним відображенням фінансових результатів суб’єкта господарювання.Обсяг сплачуваних дивідендів можна регулювати також шляхом зміни співвідношеннярозподіленого та нерозподіленого прибутку. В цілому метод є ефективним для підприємствзі стабільними доходами.

Метод стійкого приросту дивідендів. Метод ґрунтуєтьсяна моделі виплати дивідендів М. Гордона і передбачає стабільне їх зростання, якправило, в твердо встановленому проценті приросту до розміру дивідендів у попередніроки. Аналогічно до методу стабільних дивідендів за цього методу обсяг дивідендівне залежить від прибутків підприємства у відповідному періоді. До переваг методуможна віднести відносне зростання ринкової вартості корпоративних прав, а отже,сприятливі можливості залучення коштів при додатковій емісії. Недоліком такої політикиє відсутність гнучкості. Якщо використання методу не підкріплене відповідними фінансовимирезультатами та достатніми резервами, то це може призвести до порушення фінансовоїрівноваги та втрати підприємством ліквідності.

Метод стабільної та бонусної частин. Використовуючицей метод, підприємство регулярно виплачує стабільні невисокі дивіденди плюс додатковібонуси за наявності високих прибутків чи у разі святкування знаменних подій, ювілейнихдат тощо. Така політика є ефективнішою, ніж у разі виплати стабільно високих дивідендівта їх зниження за незадовільних фінансових результатів.

ЧМОЗ використовує залишковий метод виплати дивідендів.Враховуючи отримані збитки підприємства в 2009 році, можливо розрахувати суму тезаврованогоприбутку лише за 2008 рік. Якщо прибуток склав 280 тис. грн., а виплачені дивіденди- 26 тис. грн., то відповідно сума тезаврованого прибутку склала 254 тис. грн. Відштовхуючисьвід протилежного, кошти, які залишились після реінвестування були виплачені державів якості дивідендів.

Рішення про виплату дивідендів та їх розмір закорпоративними правами кожної категорії приймають власники (загальні збори власників)підприємства за рекомендацією наглядової ради чи пропозицією виконавчих органів.Порядок повідомлення власників корпоративних прав про виплату дивідендів регламентуєтьсястатутом товариства. Як правило, підприємства дають відповідне оголошення у заздалегідьвизначених друкованих засобах масової інформації.

У разі прийняття рішення про виплату дивідендівемітент корпоративних прав, на які нараховуються дивіденди, проводить зазначенівиплати власнику корпоративних прав пропорційно його частці в статутному капіталіпідприємства. Нарахування дивідендів може здійснюватися шляхом застосування визначеногопроцента до номінального капіталу, який належить окремим власникам корпоративнихправ. Величина цього процента розраховується як відношення чистого прибутку (іншогоджерела), який спрямовується на виплату дивідендів до обсягу статутного капіталу.В акціонерних товариствах дивіденди на одну акцію розраховуються діленням загальноїсуми оголошених дивідендів на кількість простих акцій, за якими сплачуються дивіденди.За корпоративними правами однієї категорії виплачуються дивіденди однакового розміру.

Величина дивідендів, яка належить окремому власнику,залежить від трьох основних показників:

¾ величини чистого прибутку, резерву дивідендів (іншихджерел виплати);

¾ встановленого співвідношення між розподіленим і нерозподіленимприбутком;

¾ частки учасника (власника) в статутному капіталі.

Порядок нарахування дивідендів (прибутку на корпоративніправа) значною мірою залежить від форми організації бізнесу та форми власності.

Платником дивідендів є Чернівецький металообробнийзавод, створені в процесі приватизації та корпоратизації державних підприємств,у статутному капіталі яких є частка державного майна. У разі прийняття рішення провиплату дивідендів такі підприємства повинні надати органу державної податковоїслужби копію платіжного доручення із зазначенням суми перерахованих до Державногобюджету дивідендів на державну частку у статутному капіталі. Сума дивідендів, якапідлягає перерахуванню в Державний бюджет, визначається як результат від множеннямаси дивіденду на частку державного майна в статутному капіталі підприємства (впроцентах). Якщо величина зазначеної частки змінювалася протягом звітного періоду,для розрахунку суми дивідендів визначається середньоарифметична частка майна, якаперебуває в державній власності (додаток 15-16).

Стандартною формою виплати дивідендів є грошова.З прийняттям зборами власників рішення про нарахування дивідендів частина власногокапіталу перетворюється на позичковий. Заборгованість підприємства його власникам,пов’язана з нарахуванням дивідендів, відображається за статтею «Поточні зобов’язанняза розрахунками з учасниками». Виплачуючи дивіденди, підприємство погашає згаданийборг.

Керівництво підприємства може маніпулювати розміромчистого прибутку, який засвідчується в звітності і є джерелом виплати дивідендівта основою для прийняття рішення про це на зборах власників. На Заході відповідніманіпуляції здійснюються, як правило, з допомогою інструменту прихованих резервів.Виконавчі органи підприємств за узгодженістю з окремими власниками досить частовдаються до прихованого розподілу прибутку. Приховані виплати дивідендів здійснюютьсябезпосередньо на користь власників підприємства або на користь так званих пов’язанихосіб. Ці доходи можуть утворюватися в результаті здійснення таких операцій:

1) продаж товарів (робіт, послуг) зазначеним особам зазаниженими цінами;

2) придбання товарів (робіт, послуг) у таких осіб за завищенимицінами;

3) виплата завищених процентів за депозитами, позичкамитощо;

4) одержання позичок за зниженими процентними ставками;

5) оплата фіктивних угод за невиконані послуги, в т. ч.за ноу-хау, консультаційні чи рекламні послуги, інші види нематеріальних активівз подальшим одержанням готівки для виплати винагороди працівникам та власникам;

6) оплата закордонних відряджень тощо [14, 203].

Строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів)та визначення порядку покриття збитків належить до виключної компетенції загальнихзборів, а отже не може бути передане іншим органам товариства. Тобто, чинне законодавствопро господарські товариства розгляд питань стосовно нарахування та виплати дивідендіввідносить до компетенції вищого органу управління акціонерного товариства — загальнихзборів. Нарахування та виплата дивідендів проводиться за рішенням загальних зборіводин раз на рік за підсумками календарного року після покриття матеріальних та прирівнянихдо них витрат і витрат на оплату праці.

Визначимо дохідність однієї акції ЧМОЗза 2008 рік,оскільки в наступному році дивіденди не виплачувались в зв’язку із збитковістю підприємства.

Дохідність 1А = ЧП/кількість акцій

Дохідність = 280000/10000 = 28грн/акцію

Тобто, за кожну акцію, якою володіє держава, вонаотримує 28 грн.

Розрахуємо ставку доходу на оплачений акціонернийкапітал за 2008 рік.

Ст. = ФВД\СК

Ст. = 26000/8423000 = 3,09грн.

Усі акціонери, незалежно від кількості та класуакцій, власниками яких вони є, мають право брати участь у загальних зборах, якийє вищим органом управління акціонерного товариства. Акціонери (їх представники),які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів,яку має кожний учасник. Реєстрація акціонерів (їх представників), які прибули дляучасті у загальних зборах, здійснюється згідно з реєстром акціонерів у день проведеннязагальних зборів виконавчим органом акціонерного товариства або реєстратором напідставі укладеного з ним договору.

Строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів)та визначення порядку покриття збитків належить до виключної компетенції загальнихзборів, а отже не може бути передане іншим органам товариства. Тобто, чинне законодавствопро господарські товариства розгляд питань стосовно нарахування та виплати дивідендіввідносить до компетенції вищого органу управління акціонерного товариства — загальнихзборів. Нарахування та виплата дивідендів проводиться за рішенням загальних зборіводин раз на рік за підсумками календарного року після покриття матеріальних та прирівнянихдо них витрат і витрат на оплату праці.

Визначимо коефіцієнт виплати дивідендів ЧМОЗ власникамакцій.

Квд = ФВД/ЧП

Квд = 26000/280000 = 0,09

Отже, коефіцієнт виплати дивідендів свідчить проте, що в 2008 році 9% чистого прибутку пішли на виплату дивідендів.

Усі акціонери, незалежно від кількості та класуакцій, власниками яких вони є, мають право брати участь у загальних зборах, якийє вищим органом управління акціонерного товариства. Акціонери (їх представники),які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів,яку має кожний учасник. Реєстрація акціонерів (їх представників), які прибули дляучасті у загальних зборах, здійснюється згідно з реєстром акціонерів у день проведеннязагальних зборів виконавчим органом акціонерного товариства або реєстратором напідставі укладеного з ним договору.

Узагальнюючи вище написане, можна сказати, що підприємствопроводило ефективну дивідендну політику в 2008 році, виплачуючи 9% від чистого прибуткудержаві. При цьому дохідність акцій склала 28 грн за акцію.

Враховуючи, що ЧМОЗ є державною власністю, томунайефективнішим методом виплати дивідендів є залишковим. Відповідно до нього підприємствовиплачує дохід у вигляді коштів, які залишились після тезаврації прибутку. В 2008році сума дивідендів склала 26 тис. грн. Оскільки ЧМОЗ має більш стратегічну цільсвого створення в забезпеченні державою продукції, то виплата дивідендів здійснюєтьсялише при повному задоволенні підприємством своїх потреб.

Тема 6. Фінансування підприємства зарахунок запозичених джерел

Залежно від типу фінансових відносин, які виникаютьміж капіталодавцями і підприємством-об’єктом фінансування, вони можуть стати співвласникамиабо кредиторами суб’єкта господарювання. Порядок здійснення внесків на формуваннявласного капіталу охарактеризований у попередніх розділах. Якщо між капіталодавцемі підприємством виникають відносини позички, то це означає, що фінансування відбуваєтьсяза рахунок позичкового капіталу: капіталодавець набуває статусу кредитора.

Кредитор — юридична та (або) фізична особа, якамає підтверджені належними документами грошові вимоги до боржника, в тому числівимоги з виплати заробітної плати, зі сплати податків, інших обов’язкових платежівтощо.

Як уже зазначалося, позичковий капітал підприємстваможе формуватися за рахунок зовнішніх та внутрішніх джерел. У цьому розділі ми зупинимосяна висвітленні питань, пов’язаних з формуванням позичкового капіталу із зовнішніхджерел. У балансі позичковий капітал підприємства відображається у складі зобов’язаньза умови, що оцінка цих зобов’язань може бути достовірно визначена та існує ймовірністьзменшення економічних вигід у майбутньому внаслідок їх погашення.

Залежно від строків виконання зобов’язань вітчизнянимистандартами бухгалтерського обліку позичковий капітал поділяється на довгостроковийі поточний.

Згідно з П (С) БО 2 під довгостроковими зобов’язаннямислід розуміти зобов’язання, що будуть погашені протягом строку, який перевищує 12календарних місяців, або протягом строку, що перевищує операційний цикл, якщо вінбільший 12 календарних місяців.

Довгострокові зобов’язання і відповідно довгостроковийпозичковий капітал підприємства можна класифікувати за такими видами:

¾ позички банків та інші позички, термін погашення якихперевищує 12 календарних місяців;

¾ довгострокові зобов’язання за емітованими облігаціями;

¾ відстрочені податкові зобов’язання;

¾ довгострокові векселі видані;

¾ довгострокові зобов’язання з фінансової оренди та орендицілісних майнових комплексів;

¾ інші довгострокові зобов’язання, зокрема відповіднодо законодавства відстрочена заборгованість з податків (інших обов’язкових платежів),фінансова допомога на зворотній основі тощо [10, 105].

Під поточними (короткостроковими) зобов’язанняминеобхідно розуміти зобов’язання, що будуть погашені протягом операційного циклуабо повинні бути погашені протягом 12 місяців з дати складання балансу. Поточнийпозичковий капітал може формуватися за рахунок таких видів зобов’язань:

1) короткострокові кредити банків;

2) поточна заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями(частина довгострокової заборгованості, яку необхідно погасити протягом одного рокуз дати складання балансу);

3) векселі видані (сума заборгованості за виданими векселямив забезпечення поставок (робіт, послуг) від постачальників, підрядників та іншихкредиторів, термін погашення якої не перевищує 12 календарних місяців);

4) кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги(сума заборгованості постачальникам i підрядникам за отримані матеріальні цінності,виконані роботи та отримані послуги, крім заборгованості, що забезпечена векселями);

5) поточні зобов’язання за розрахунками з одержаних авансів(сума внесків, одержаних від інших осіб у рахунок наступних поставок продукції,виконання робіт (послуг), а також суми попередньої оплати покупцями i замовникамирахунків постачальника);

6) поточні зобов’язання за розрахунками з бюджетом (заборгованістьпідприємства за всіма видами платежів до бюджету, включаючи податки з працівниківпідприємства, а також зобов’язання за фінансовими санкціями, що справляються у дохідбюджету);

7) поточні зобов’язання за розрахунками зі страхування(заборгованість по зборах на обов’язкове державне пенсійне страхування, обов’язковесоціальне страхування, обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття,розрахунках за індивідуальним страхуванням персоналу підприємства, за страхуванняммайна та по інших розрахунках за страхуванням);

8) поточні зобов’язання за розрахунками з оплати праці(заборгованість по нарахованій, але не виплаченій оплаті праці, преміях, допомогахтощо);

9) поточні зобов’язання за розрахунками з учасниками (заборгованістьпідприємства його учасникам (власникам), пов’язана з розподілом прибутку (дивідендів)та іншими виплатами, нарахованими засновникам та учасникам за користування майном,зокрема земельним i майновим паями, а також виплатами у зв’язку з одержанням належноївибулому учаснику частини активів підприємства);

10) поточні зобов’язання із внутрішніх розрахунків (заборгованістьпідприємства пов’язаним сторонам і кредиторська заборгованість по внутрішньовідомчихрозрахунках);

11) інші поточні зобов’язання (суми зобов’язань, які неможуть бути включені до інших статей, зокрема заборгованість за нарахованими процентами,та ряд інших).

Враховуючи викладене, можна констатувати, що доосновних зовнішніх джерел формування позичкового капіталу підприємств належать:

¾ банківські (фінансові) кредити;

¾ кошти, залучені в результаті емісії облігацій;

¾ комерційні позички.

Усі витрати (проценти, комісійні тощо) підприємств,пов’язані із залученням та обслуговуванням позичкового капіталу, відображаютьсяза статтею «Фінансові витрати» звіту.

Фінансовий кредит — це позичковий капітал, якийнадається банком-резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установазгідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами i нерезидентами,які мають статус небанківських фінансових установ, у позичку юридичній або фізичнійособі на визначений строк для цільового використання та під процент [3, 125].

Основним різновидом фінансових кредитів є банківськийкредит, який надається суб’єктам кредитування всіх форм власності у тимчасове користуванняна умовах, передбачених кредитним договором. Основними з цих умов є: забезпеченість,повернення, строковість, платність і цільова спрямованість.

Кредити, які надаються банками, за строками користуванняподіляються здебільшого на:

а) короткострокові — до 1 року;

б) середньострокові — до 3 років;

в) довгострокові — понад 3 роки.

З погляду підприємств (у контексті фінансової звітності)позичковий капітал (зобов’язання) поділяється на довгостроковий і короткостроковий.

Під довгостроковими кредитами банків розуміютьсязобов’язання підприємства перед кредитною установою (банком), які повинні погашатисяпротягом терміну, що перевищує один рік з дати складання балансу, а також пролонгованікороткострокові кредити (позички), які перейшли до складу довгострокових.

Короткостроковими кредитами банків є зобов’язанняпідприємства перед кредитною установою (банком), які повинні бути виконані протягомтерміну, що не перевищує одного року з дати складання балансу, а також зобов’язанняза кредитами (позичками), як довгостроковими, так i короткостроковими, термін погашенняяких минув на дату складання балансу.

Короткострокові банківські кредити залучаютьсяздебільшого для фінансування оборотних активів підприємства, зокрема на покриттятимчасового дефіциту платіжних засобів, придбання товарів, виробничих запасів тощо.

Для отримання кредиту позичальник (керівник, фінансовийменеджер, інша уповноважена особа) спочатку звертається до банку для проведенняпопередніх переговорів. Це звернення може здійснюватися по телефону чи завдяки зустрічіз відповідним працівником кредитного відділу банку. В ході співбесіди представникпідприємства повинен з’ясувати головні критерії та умови отримання кредиту, строки,на які можливо отримати кредит, діапазон процентних ставок, порядок погашення, списокдокументів, які необхідно надати банку. На основі проведеної співбесіди оцінюютьсяшанси на отримання кредиту і приймається рішення про доцільність продовження подальшихпереговорів з обраним банком.

У разі, якщо попередні переговори пройшли успішно,фінансові служби підприємства готують пакет документів, необхідних для розглядубанком питання про надання кредиту. Перелік документів складається кожним банкомвідповідно до обраної ним методології оцінки кредитоспроможності позичальника тайого інформаційних потреб. Це означає, що кожен банк може вимагати від потенційногопозичальника свій специфічний набір документів.

Типовий список необхідних для отримання кредитудокументів містить:

а) клопотання (лист, заявка) позичальника на ім’яГолови Правління банку про видачу кредиту, де зазначаються: реквізити потенційногопозичальника; цілі залучення кредиту; необхідна сума; строки залучення коштів; видкредитного забезпечення; зобов’язання своєчасного погашення основної суми кредитута процентів у визначений термін;

б) протокол рішення зборів власників щодо згодина залучення кредиту у визначеній сумі та про надання майна в заставу із зазначеннямпараметрів майна, його вартості, місцезнаходження тощо;

в) документи фінансової та податкової звітності:

¾ баланси за останні 2-3 роки (із щоквартальною розбивкоюза останній звітний рік);

¾ звіти про фінансові результати та звіти про рух грошовихкоштів за визначений період;

¾ декларація про прибуток підприємства (разом з додатками);

¾ розшифровка кредиторської та дебіторської заборгованості(в розрізі сум заборгованості, контрагентів, причин виникнення, дат виникнення тапогашення) на останню звітну дату та на дату звернення у банк;

г) інформація щодо розмірів заборгованості за банківськимикредитами;

д) висновки аудитора щодо фінансово-майнового станупідприємства та копії актів перевірок державними податковими органами;

е) бізнес-план, необхідними складовими якого єрозрахунок потреби в капіталі, терміни освоєння та окупності залучених коштів, прогнозCash-flow на період, на який залучаються кошти, тощо;

ж) копії контрактів, договорів, рахунків-фактур(інвойсів), митних декларацій, інших документів, пов’язаних із досягненням цілей,на які береться кредит;

з) документи, які засвідчують той чи інший видкредитного забезпечення;

и) довідки з банків, де відкриті рахунки позичальника,про відсутність заборгованості за кредитами.

Як правило, необхідною умовою отримання кредитує відкриття позичальником поточного рахунку у кредитуючому банку. Для цього подаєтьсястандартний набір документів, передбачених для відкриття такого рахунку.

Дата одержання від потенційного позичальника пакетадокументів у повному обсязі вважається датою офіційного звернення підприємства закредитом.

Перед тим, як прийняти рішення щодо надання кредиту,банк проводить ретельну фінансово-економічну експертизу діяльності потенційногопозичальника. Аналіз здійснюється за такими основними напрямами:

¾ оцінка якості менеджменту;

¾ ситуація підприємства на ринку факторів виробництвата збуту продукції;

¾ фінансовий стан потенційного позичальника;

¾ оцінка кредитного забезпечення.

Менеджмент підприємства повинен усвідомлювати,що, окрім одержаного пакета документів, у процесі оцінки доцільності надання кредитупрацівники банку проводять збір додаткової інформації про підприємство: вони можутьздійснити перевірку достовірності отриманих даних на місці, в т. ч. відвідати виробничі,складські та інші приміщення. Кредитний експерт, як правило, проводить співбесідуз керівником підприємства, його фінансовим директором, головним бухгалтером, іншимипровідними менеджерами.

Оцінивши кредитний ризик, кредитний експерт (чигрупа експертів) узгоджує з потенційним позичальником рівень процентної ставки таумови погашення позички і сплати процентів. У вітчизняній практиці досить часторішення про встановлення процентної ставки приймається за суб’єктивними критеріями,зокрема здатністю керівника підприємства (чи фінансового менеджера) презентуватисвій бізнес та імідж (інвестор relations), а також від уміння вести переговори звідповідними працівниками банку, його керівництвом. Типовою є ситуація, коли позичальникиз порівняно однаковим рівнем кредитоспроможності, кредитною історією та кредитнимризиком отримують в одному й тому ж банку кредити за різними процентами.

Після проведення економічної та правової експертизиінформації про позичальника кредитний експерт складає відповідний висновок (резюме),в якому обґрунтовується економічна доцільність видачі кредиту, наводиться загальнаінформація про якісні та кількісні параметри діяльності підприємства, якість і достатністькредитного забезпечення.

У разі прийняття позитивного рішення щодо видачікредиту банк оформляє відповідні документи, що регламентують кредитні взаємовідносини.До таких документів належать:

¾ кредитний договір (укладається між кредитором і позичальникомтільки у письмовій формі);

¾ договори поручительства (гарантії);

¾ договори застави.

Після підготовки та перевірки проектів відповіднихдоговорів вони передаються на підпис уповноваженим особам позичальника та банку.Кредитні угоди та деякі види договорів застави не потребують нотаріального посвідчення.Договори застави нерухомого майна та транспортних засобів, а також договори поручительства(гарантії) потребують нотаріального посвідчення.

Розрахуємо потребу підприємства в кредиті.

Потреба в Кт. = ОА-ВОК-ЧП

Кзв = виручка/ОАср = 6424/2594 = 2,476

Тзв = 360/Кзв = 360/2,476 = 145 днів

Підприємство планує зменшити термін оборотностіоборотних активів на 20 днів, тому плановий показник буде:

Тпл = 145 — 20 = 125 днів

Кпл = 360/125 = 2,88

Потреба в оборотних активах = 6424/2,88 = 2230тис. грн.

ВОК = ВК-НА = 6589 — 6489 = 100 тис. грн.

Потреба в Кт = 2230 — 100 = 2130 тис. грн.

Отже, розрахунки свідчать про нестачу власних коштівдля продовження господарської діяльності, тому існує необхідність залучення додатковихкоштів.

Визначимо доцільність залучення позикових коштівна основі розрахунку ефекту фінансового лівереджу.

ЕФЛ = (Ра — %) * 0,75 * ПК/ВК,

де, Ра — економічна рентабельність активів;

% — відсоток за кредит.

Ра = П до оподат / Б*100%

Ра = — 1760/8932,5*100% = 19,7%

ЕФЛ = (19,7% — 23%) * 0,75 * 1249/6589 = — 0,47%

Розрахунок ефекту фінансового лівереджу має від`ємнезначення, отже недоцільно залучати позикові кошти, особливо кредити банку та іншихфінансових установ, тому краще використовувати поза банківські форми кредиту, такіяк: випуск облігацій, кредиторська заборгованість та інші.

При наданні позикових коштів слід звернути увагуна кредитоспроможність підприємства-позичальника.

Кредитоспроможність — наявність у потенційногопозичальника передумов для отримання кредиту і здатність повернути його. Інакшекажучи — це здатність підприємства в повному обсязі й у визначений кредитною угодоютермін розрахуватися за своїми борговими зобов’язаннями. Кредитоспроможність позичальникавизначається показниками, що характеризують його акуратність при розрахунках зараніше отриманими кредитами, його поточне фінансове становище, спроможність у разінеобхідності мобілізувати кошти з різних джерел, забезпечити оперативну трансформаціюактивів у грошові кошти.

Перш ніж планувати залучення капіталу шляхом одержаннябанківської позички, фінансові служби підприємства повинні оцінити можливості отриманнякредиту. Для цього доцільно провести аналіз відповідності параметрів діяльностіпідприємства критеріям кредитоспроможності, які вимагаються тим чи іншим банком.

Кожен банк розробляє власні критерії та методикиоцінки кредитоспроможності позичальника. Систематизуємо найтиповіші підходи до оцінкикредитоспроможності підприємства.

У теорії і практиці немає єдності щодо пріоритетностітого чи іншого елемента кредитоспроможності. Переважає думка, що кількісні та якіснічинники складають єдине ціле при оцінці потенційної здатності позичальника погаситизаборгованість за кредитом.

У науково-практичній літературі здебільшого виокремлюютькількісні та якісні критерії кредитоспроможності. Кількісні критерії пов’язані зоцінкою поточного та перспективного фінансового стану позичальника, а якісні виявляютьсяна основі оцінки менеджменту підприємства та його ситуації на ринку факторів виробництваі збуту продукції. Взаємозв’язки між якісними та кількісними параметрами кредитоспроможностіпідприємства з погляду швейцарських фінансистів наведені на рис.6.1.

/>

Рис.6.1 Елементи оцінки кредитоспроможності у взаємозв’язку

Вважається, що якісні чинники досить важко оцінитиі систематизувати: на це слід витратити більше часу і затрат, ніж на оцінку фінансовогостану. Зазначені чинники досліджуються за двома напрямами: якість менеджменту таситуація на ринку факторів виробництва і збуту продукції (товарів).

З метою оцінки кількісних критеріїв проводитьсяаналіз поточного та перспективного фінансового стану підприємства. Головне завдання,яке ставить перед собою фінансовий аналітик, — прогнозування майбутньої платоспроможностіпідприємства. Для цього аналізуються всі можливі фактори, які можуть вплинути наплатоспроможність. На практиці використовуються різні моделі аналізу: дискримінантнийта регресійний аналіз, комплексна оцінка на основі розрахунку окремих фінансовихпоказників тощо.

Розглянемо найтиповіший підхід до оцінки фінансовогостану підприємств, який застосовується провідними європейськими банками. В основіцього підходу лежить розрахунок таких основних блоків показників:

¾ ліквідності та платоспроможності;

¾ які характеризують структуру капіталу та майна підприємства;

¾ прибутковості та самофінансування (поточні та прогнозні);

¾ оборотності.

Завдяки аналізу робиться висновок про здатністьпідприємства обслуговувати свої борги. Об’єктивність висновків підвищується в результатіпорівняння значень отриманих показників з рекомендованими, середньогалузевими, атакож у динаміці.

Проведемо аналіз джерел фінансування підприємстваі структуру позичених ресурсів [10,106].

Основне завдання фінансової діяльності підприємствполягає в мобілізації капіталу для фінансування їх операційної та інвестиційноїдіяльності. Термін«фінансування» характеризує всі заходи, спрямованіна покриття потреби підприємства в капіталі, які включають мобілізацію фінансовихресурсів (грошових коштів, їх еквівалентів та майнових активів), їх повернення,а також відносини між підприємством та капіталодавцями, які з цього випливають(платіжні відносини, контроль та забезпечення).

Залежно від цілей фінансування виокремлюють такійого форми:

¾ фінансування при заснуванні підприємства;

¾ на розширення діяльності;

¾ рефінансування;

¾ санаційне фінансування.

За джерелами мобілізації фінансових ресурсів розрізняютьзовнішнє та внутрішнє фінансування; за правовим статусом інвесторів — власнийкапітал і позичковий капітал. Власний капітал може бути сформований за рахунок внесківвласників підприємства або шляхом реінвестування прибутку. В іноземних літературнихджерелах фінансування за рахунок нерозподіленого прибутку та амортизаційних відрахуваньдосить часто позначають також як Cash-flow-фінансування.

Позичковий капітал, як і власний, може бути мобілізованийіз зовнішніх та внутрішніх джерел. До зовнішніх джерел формування позичкового капіталуналежать:

1) кредити банків (довго — і короткострокові);

2) кредиторська заборгованість за матеріальні цінності,виконані роботи, послуги;

3) заборгованість за розрахунками (з одержаних авансів,з бюджетом, з оплати праці тощо).

До внутрішніх джерел формування позичкового капіталуможна віднести:

¾ нараховані у звітному періоді майбутні витрати та платежі(у т. ч. так звані стійкі пасиви);

¾ доходи майбутніх періодів.

/>

Рис.1.6. Форми фінансування

Розглянемо склад і структуру позикового капіталупідприємства по розділу поточних зобов'язань в таблиці 6.1.

Таблиця 6.1

Динамікаскладу і структури поточних зобов'язаньЧМОЗ за 2008 — 2009 роки

Показники Обсяг Питома вага Відхилення, /> Тис. грн. % /> 2008 2009 2008 2009 /> Кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги 48 137 3,25 10,97 89 65

 

Поточні зобов’язання за розрахунками:

з одержаних авансів

16 28 1,08 2,24 12 42,9

 

з бюджетом 175 363 11,84 29,06 188 51,8

 

зі страхування 642 254 43,44 20,34 -388 152,8

 

з оплати праці 412 340 27,87 27,22 -72 21,2

 

з учасниками 4 - 0,27 - -4 100

 

Інші поточні зобов'язання 181 127 12,25 10,17 -54 42,5

 

Всього 1478 1249 100 100 -229 18,3

 

Сума поточних зобов’язань в 2009 році зменшиласьна 229 тис. грн., що є позитивним моментом, оскільки свідчить про те, що підприємстворозрахувалось з частиною своїх зобов’язань. Проте за рік зросла сума кредиторськоїзаборгованості за товари і послуги на 64%, і на 51,8% зросли поточні зобов’язанняза розрахунками з бюджетом. Значну суму підприємство погасило перед страховою компанією- 388 тис. грн.

Серед довгострокових зобов’язань підприємству наданобуло відстрочення податкових платежів в 2008 році у розмірі 200 тис. грн., які ЧМОЗпогасило в 2009 році.

Здійснимо оцінку кредитоспроможності підприємства.

Таблиця 6.2

Аналіз кредитоспроможності ЧМОЗ за 2008-2009 роки

№ Показники Обсяг Відхилення, /> Тис. грн. % /> 2008 2009 /> 1 Коефіцієнт абсолютної ліквідності 0,905 0,005  - 0,9 99,45

 

2 Коефіцієнт швидкої ліквідності 1,639 0,114  - 1,525 93,04

 

3 Коефіцієнт загальної ліквідності 2,6 1,08  - 1,52 58,46

 

4 Коефіцієнт поточної заборгованості 0,18 0, 19 0,01 5,26

 

5 Рентабельність власного капіталу, % 3,4 -36,7  - 40,1 109,26

 

6 Рентабельність активів, % 2,9 -27,1  - 30 110,7

 

7 Рентабельність продажу, % 2 -37,7  - 39,7 105,31

 

8 Чистий грошовий потік на одиницю активів 0,352 0, 198  - 0,154 77,78

 

9 Коефіцієнт оборотності 4,274 2,476  - 1,798 72,62

 

10 Термін обертання дебіторської заборгованості (днів) 21 34 13 38,24

 

11 Коефіцієнт оборотності ДтЗ 16,915 10,523  - 6,392 60,74

 

12 Термін обігу кредиторської заборгованості (днів) 31 82 51 62,2

 

13 Кількість оборотів КтЗ 12,672 4,724  - 7,948 168,25

 

14 Термін обігу запасів 28 50 22 44

 

15 Кількість оборотів запасів 12,493 7,138  - 5,355 75,02

 

16 Термін операційного циклу 49 84 35

 

17 Термін фінансового циклу 21 8  - 13 0,95

 

18 Кількість оборотів ВК 1,645 0,86  - 0,785 5,03

 

19 Коефіцієнт фінансового лівереджу 0,2 0, 19  - 0,01 5,26

 

20 Коефіцієнт фінансової стабільності 4,976 5,27 0,294 5,58

 

21 Коефіцієнт інвестування 1,349 1,015  - 0,334 32,91

 

22 Коефіцієнт маневреності 0,259 0,016  - 0,243 1518,75

 

23 Коефіцієнт зобовязання 0,563 0,074  - 0,489 660,81

 

24 Оборотність всього капіталу 1,439 0,719  - 0,72 100,14

 

25 Коефіцієнт стійкості економічного зростання 0,031 -0,324  - 0,355 109,57

 

/> /> /> /> /> /> />

 

Дані коефіцієнта абсолютної та швидкої ліквідностівідхиляються в досліджуваних роках: в першому перевищує нормативне значення, а в2009 занижене. При чому зміни складають відповідно 99,45% і 93,04%. Дані 008 рокусвідчать про надмірну суму коштів на рахунках, які використовуються неефективно,оскільки не перебувають в обороті.

Через збитковість, рентабельність досягла від`ємногозначення, зменшившись на 100 %. Зменшення коефіцієнта оборотні є негативним явищем,оскільки свідчить про зменшення ефективності використання оборотних активів. Термінобертання дебіторської заборгованості на 13 днів свідчить збільшення терміну їїпогашення за рахунок чистого доходу. Збільшення кредиторської заборгованості на51 день збільшує термін повернення коштів за своїми зобов`язаннями. Термін операційногоциклу зріс на 35 днів, що збільшує термін вивільнення коштів. Термін фінансовогоциклу зменшився на 13 днів. Оборотність власного та всього капіталу зменшились череззменшення суми доходу в 2009 році. Коефіцієнти автономії та залежності знаходятьсяв дозволених межах, тобто зобов'язанняпідприємства покриваються лише всіма коштами, що належать підприємству.

Коефіцієнт фінансової стабільності зріс більш ніжв 5 разів. Коефіцієнт інвестування показує яка частка власного капіталу припадаєна одиницю необоротних активів. Значення показника зменшилось на 33 % через зменшеннявласного капіталу в 2009 році.

Значне зменшення коефіцієнта маневреності в 2009році викликане, нову ж таки, зменшенням власного капіталу. Коефіцієнт зобов'язання зменшився на 600% через зменшення зобов'язань підприємства в поточному році. Зменшенняоборотності всього капіталу на 100% спричинене зменшенням чистого доходу підприємства.У процесі функціонування підприємство може мати різну фінансову стійкість, яку поділяютьна чотири типи.

Для зручності визначення типу фінансової стійкостідоцільно представити розраховані показники в табл.6.3.

Таблиця 6.3

Зведена таблиця показників за типами фінансовоїстійкості

Показник Тип фінансової стійкості абсолютна стійкість нормальна стійкість нестійкий стан кризовий стан

Фс = Кс. об — З

Фс £ 0

Фс < 0

Фс < 0

Фс < 0

Фт = Кс. д. з — З

Фт ³ 0

Фт ³ 0

Фт < 0

Фт < 0

Фо = Ко — З

Фо ³ 0

Фо ³ 0

Фо ³ 0

Фо < 0

Стисла характеристика Висока платоспроможність: підприємство не залежить від кредитів Норм. платоспроможність: ефективне використання поз. коштів — висока дохідність виробничої діяльності Порушення платоспроможності: необхідне залучення додаткових джерел Неплатоспроможність підприємства — межа банкрутства

Перший тип фінансової стійкості — це абсолютнастійкість фінансового стану підприємства. За цього типу стійкості запаси і витратименше суми власного оборотного капіталу та кредитів банку під товарно-матеріальніцінності.

Другий тип фінансової стійкості — це нормальнастійкість фінансового стану. За цього типу стійкості гарантується платоспроможністьпідприємства і виконується умова:

/>

і відповідно дорівнює одиниці коефіцієнт забезпеченостізапасів і витрат джерелами засобів.

Третій тип фінансової стійкості — це нестійкий(передкризовий) фінансовий стан. За цього типу стійкості відбувається порушенняплатоспроможності, але зберігається можливість відтворення рівноваги платіжних засобівплатіжних зобов’язань за рахунок залучення тимчасово вільних джерел засобів (Дт.в) в оборот підприємства.

Четвертий тип фінансової стійкості — це кризовийфінансовий стан. За цього типу стійкості підприємство знаходиться на межі банкрутства,за якого запаси і витрати більші від суми власних оборотних коштів, кредитів підтоварно-матеріальні цінності та залучених тимчасово вільних джерел для поповненняоборотний активів.

Таблиця 6.4

Визначення типу фінансової стійкості ЧМОЗ в 2008-2009році тис. грн.

Показники 2008р. 2009р. Відхилення Запаси 1793 1411  - 382 Власний капітал 8265 8349 84 Необоротні активи 6415 6187  - 228 Дебіторська заборгованість 532 1084 552 Кредиторська заборгованість 679 1478 799 Надходження ВОК для покриття запасів 1850 2162 -

Отже, ВОК вистачає підприємству для покриття запасів.

При наданні кредиту, банк хоче бути впевненим вповерненні коштів підприємством. У разі, якщо позичальник не в змозі виконати своїзобов’язання у передбачені кредитним договором строки, кредитор може задовольнитисвої вимоги за рахунок кредитного забезпечення. Саме тому наявність у позичальникадостатнього кредитного забезпечення є складовим елементом його економічної кредитоспроможності[14, 201]. До основних видів забезпечення кредиту належать:

а) застава (майна, майнових прав, цінних паперівтощо);

б) гарантії (банків, підтверджені фінансами чимайном третьої особи);

в) інші види забезпечення (поручительство, свідоцтвострахової організації).

Процес отримання-надання кредиту підтверджуєтьсякредитним договором. Кредитний договір — цивільно-правовий документ, який визначаєвзаємні юридичні права і зобов'язання та економічну відповідальність комерційногобанку і клієнта (позичальника) з приводу проведення кредитної операції. Кредитнівідносини між кредитором (банком) і позичальником обов'язково набувають договірногохарактеру. В правовій державі має забезпечуватися повноцінна правова основа кредитногопроцесу. Здійснення кредитного обслуговування на договірній основі передбачаєтьсяЗаконом України «Про банки і банківську діяльність».

За своєю структурою кредитний договір має включатитакі складові:

преамбулу, в якій зазначаються найменування сторінта їх організаційно-правова форма;

предмет і суму договору; (уточнюється мета кредиту,його сума, строк надання позики, величина річних відсотків; указується номер і датадоговору);

умови забезпечення кредиту вказується конкретно:договір застави, договір поруки (гарантія), цінні папери; зазначається, що кредит,наданий банком, забезпечується всім належним позичальникові майном і коштами);

порядок надання і погашення позики (розкриваєтьсяконкретний механізм видачі і погашення позики із зазначенням терміну);

зобов'язання банку і позичальника (банк зобов'язуєтьсявідкрити позичальникові певний (вказується номер) позичковий рахунок для видачікредиту; позичальник зобов'язується використати кредит на зазначені у договорі ціліта забезпечити повернення одержаного кредиту і сплату нарахованих відсотків із свогопоточного рахунка у встановлені строки відповідно до строкових зобов'язань;

права банку і позичальника (банк має право у разінедотримання позичальником умов договору розірвати його і достроково стягнути кредитзі сплатою штрафу — вказується розмір штрафу у відсотках до суми позички позичальникмає право достроково розірвати договір, повністю повернувши одержаний кредит, включаючивідсотки за його користування, попередньо повідомивши про це банк);

санкції у разі невиконання умов договору;

порядок розгляду спірних питань (вони вирішуютьсязгідно з чинним законодавством в арбітражному порядку);

особливі умови (наприклад порядок внесення зміну договір; зміни у договорі оформляються додатковою угодою сторін);

строк дії договору (строк дії кредитного договорувстановлюється з дня надання кредиту і до повного погашення позики та відсотківза нею);

юридичні адреси та реквізити сторін;

підписи сторін.

НБУ вимагає, щоб у кредитних договорах передбачаласяконкретна відповідальність сторін за порушення умов їх угоди. Йдеться, насамперед,про відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотківза його користування у вигляді стягнення кредитором пені за кожний день прострочення;відповідальність банку за несвоєчасне перерахування валюти кредиту у вигляді сплатипозичальникові пені за кожний день прострочення; відповідальність позичальника завикористання не за цільовим призначенням кредитів за рахунок отриманих від НБУ кредитнихресурсів або власних ресурсів комерційного банку у вигляді стягнення з позичальникаштрафу у відсотках від розміру використаного не за призначенням кредиту.

Тема 7. Фінансова діяльність на етапіреорганізації підприємства

При веденні своєї господарської діяльності підприємстваможуть стикатись з потребою реорганізації як добровільно, так і на примусовій основівідповідно до законодавства.

Реорганізація — це повна або часткова заміна власниківкорпоративних прав підприємства, зміна організаційно-правової форми організаціїбізнесу, ліквідація окремих структурних підрозділів або створення на базі одногопідприємства кількох, наслідком чого є передача або прийняття його майна, коштів,прав та обов’язків правонаступником. У процесі реорганізації може бути задіянийодин або кілька суб’єктів господарювання. Рішення щодо реорганізації підприємствслід розглядати в контексті стратегічного менеджменту. Серед основних причин реорганізаціїздебільшого виокремлюють такі:

¾ суттєве розширення діяльності підприємства, його розмірів;

¾ згортання діяльності;

¾ необхідність фінансової санації;

¾ необхідність зміни повноти відповідальності власниківза зобов’язаннями підприємства;

¾ диверсифікація діяльності;

¾ податкові мотиви;

¾ необхідність збільшення власного капіталу (з метою покриттяпотреби в капіталі та підвищення рівня кредитоспроможності).

Узагальнення спеціальної літератури, що присвяченацій проблемі, дозволяють визначити зазначені нижче типові мотиви та задачі.

Захисний мотив. Зацікавленість у проведенні внутрішньоїреорганізації може бути обумовлена „відсіканням зайвого", тобто покращенняпоказників діяльності підприємства за рахунок звільнення від збиткових та неперспективнихнапрямів діяльності, структурних підрозділів, „зайвих" (незавантажених активів),капіталомісткого виробництва тощо [14, 245].

Стимулюючий мотив. Метою проведення внутрішньоїреорганізації може бути створення передумов для розвитку внутрішніх сил та потенційнихможливостей новоствореного підприємства за рахунок підвищення його самостійності,зростання підприємливості, залучення нових власників, введення підприємницькогостилю управління, зміни стратегії та тактики діяльності тощо.

Інвестиційний мотив. Проведення внутрішньої реорганізаціїможе розглядатися як попередній етап роботи щодо залучення зовнішніх інвестицій,завданням якого є створення інвестиційно привабливого суб'єкта господарювання.

Податковий мотив. Наслідком проведення внутрішньоїреорганізації є зміна організаційно-правової форми підприємств, що є передумовоюзміни їхнього податкового статусу (наприклад, отримання податкових пільг, передбаченихдля певних категорій підприємств, а також підприємств, що здійснюють певні видидіяльності або ведуть спрощений бухгалтерський облік та звітність).

Мотив стратегічних нововведень. Кожен з власниківабо певні групи в їх складі по-різному бачать майбутній розвиток підприємства, йогостратегію та тактику. Виникнення такої ситуації є потужним мотивом до проведеннядивестицій, оскільки дає змогу юридично та організаційно виокремити або розподілитинаявні ресурси між окремими стратегічними зонами господарювання, галузями, регіонамитощо.

Економічний мотив. Новий господар може мати ефективнішийспосіб (план) використання наявного ресурсного потенціалу, що сприяє зростанню економічноїефективності здійснених вкладень. Продаж частини власності, використання якої єекономічно недоцільним, дає можливість вивільнити ресурси, у тому числі управлінські,сконцентрувати зусилля і за рахунок цього забезпечити збільшення результативностівикористання частини ресурсів, що залишилася.

Фінансовий мотив. Одним з найбільш значущим насьогодні мотивом внутрішньої реорганізації визнається „боротьба з картотекою тазаморожуванням розрахункового рахунку". У більш широкому контексті фінансовиймотив обґрунтовується доцільністю розподілу грошових потоків, отриманих від різнихнапрямів та сфер діяльності підприємства, необхідністю підвищення обґрунтованостіекономічного стимулювання персоналу залежно від реальних фінансових результатівдіяльності.

Зрозуміло, що причини та мотиви, які спонукаютьвласників і керівництво підприємства до прийняття рішення щодо реорганізації, визначаютьі форму майбутньої реорганізації. За формальними ознаками розрізняють такі три напрямиреорганізації (рис.7.1):

1) спрямована на укрупнення підприємства (злиття,приєднання, поглинання);

2) спрямована на подрібнення підприємства (поділ,виділення);

3) без змін розмірів підприємства (перетворення).

/>

Рис.7.1 Форми корпоративної реструктуризації підприємств

Необхідною передумовою реорганізації суб’єктівгосподарювання є відповідне рішення власників (чи інших уповноважених на це органів),яке приймається після детального економіко-правового обґрунтування менеджментомпідприємства доцільності такої операції. Доведення до носіїв рішень переваг реорганізаціїздійснюється в ході доповіді про реорганізацію. У ній акцентується увага на основнихзавданнях та мотивах реорганізації, в загальних рисах змальовується реорганізаційнийпроцес та його фінансово-правові наслідки для власників.

Основним документом, який визначає права та обов’язкисторін у ході реорганізації і має забезпечувати оперативне її проведення та безперебійнуроботу підприємств, є угода про умови проведення реорганізації (план реорганізації).

У разі реорганізації підприємства слід враховуватиряд законодавчих передумов і вимог, а саме:

¾ порядок державної реєстрації (перереєстрації) та ліквідаціїсуб’єктів господарювання;

¾ вимоги антимонопольного законодавства;

¾ вимоги щодо захисту інтересів кредиторів підприємства,його власників, персоналу тощо;

¾ порядок емісії акцій (у разі реорганізації АТ);

¾ можливі екологічні, демографічні та інші наслідки локальногомасштабу.

Відповідно до Положення про державну реєстраціюсуб’єктів підприємницької діяльності перереєстрація юридичних осіб здійснюєтьсяв порядку, встановленому для їх реєстрації. У місячний термін з моменту настаннязазначених змін в органи державної реєстрації слід подати документи для перереєстраціїз підтвердженням опублікування у друкованих засобах масової інформації оголошенняпро відповідні зміни.

У результаті реорганізації у підприємств, до якихздійснюється приєднання або від яких відокремлюються певні структурні підрозділи,може виникнути необхідність внесення змін і доповнень до установчих документів,які також підлягають державній реєстрації. Внесення змін (доповнень) оформляєтьсяу вигляді окремих додатків або шляхом викладення установчих документів у новій редакції.

Реорганізація не може бути завершена до владнанняпроблематики заборгованості. При цьому кредитор може звернутися з письмовою вимогоюпро здійснення підприємством-боржником однієї з дій: забезпечення виконання зобов’язаньшляхом укладання договорів застави чи поруки; дострокового виконання зобов’язаньта відшкодування збитків, якщо інше не передбачено угодою між підприємством, щореорганізується, та боржником [17, 168].

До основних форм реорганізації, результатом якихє укрупнення підприємств, належить злиття кількох підприємств в одне, приєднанняодного або кількох підприємств до одного, вже функціонуючого підприємства, а такожпридбання підприємства. Порядок відображення у фінансовому обліку та звітності придбанняінших підприємств, гудвілу, який виник при придбанні, злиття підприємств, а такожрозкриття інформації про об’єднання підприємств встановлено Положенням (стандартом)бухгалтерського обліку 19 «Об’єднання підприємств». Згідно з ним результатомоб’єднання підприємств може бути:

¾ придбання одним підприємством частки капіталу іншогопідприємства або активів в обмін на грошові кошти;

¾ отримання інших активів або зобов’язань;

¾ створення нової юридичної особи;

¾ отримання контрольного пакета акцій;

¾ передача активів об’єднуваних підприємств іншому підприємствуi ліквідація одного з підприємств, що об’єднуються.

Укрупнення підприємств здійснюється за наявностіекономічної вигоди для всіх учасників реорганізації.

Злиття означає припинення діяльності двох або кількохпідприємств як юридичних осіб та передачу належних їм активів і пасивів (майновихправ і зобов’язань) до правонаступника, який створюється в результаті злиття. Бухгалтерськібаланси підприємств при цьому консолідуються.

Приєднання означає припинення діяльності одногопідприємства як юридичної особи та передачу належних йому активів та пасивів (майновихправ та зобов’язань) до іншого підприємства (правонаступника). Таким чином, головнарізниця між злиттям та приєднанням полягає в тому, що у випадку злиття всі майновіправа та обов’язки кількох юридичних осіб концентруються на балансі одного підприємства,яке є наново створеним, а при приєднанні — на балансі вже функціонуючого на моментприйняття рішення про приєднання підприємства.

Перш ніж розпочинати практичну роботу щодо реорганізації,необхідно одержати дозвіл на злиття Антимонопольного комітету (у випадках, передбаченихзаконодавством).

Необхідним елементом злиття чи приєднання є складанняпередатного балансу. Передатний баланс — це баланс підприємства, що реорганізується,на день припинення його діяльності. Цей баланс складається за правилами, передбаченимистандартами бухгалтерського обліку. Оскільки передатний баланс має силу акта приймання-передачі,він підписується директорами та головними бухгалтерами підприємства, що реорганізується,та підприємства-правонаступника.

Згідно з П (С) БО, якщо підприємство внаслідокпридбання його чистих активів іншим підприємством (покупцем) ліквідується, то покупець,починаючи з дати придбання, повинен:

а) включити до звіту про фінансові результати доходита витрати придбаного підприємства;

б) відобразити в балансі активи та зобов’язанняпридбаного підприємства та будь-який гудвіл, що виникає в результаті придбання.

Деяких завдань реорганізації підприємств (диверсифікація,вступ на ринок, одержання доступу до ресурсів, створення концернів, холдингів тощо)можна досягти не лише на основі злиття чи приєднання підприємств, а і в результатіпридбання значного пакета корпоративних прав інших суб’єктів господарювання (поглинання).

Аквізиція (від лат. acquisitio — придбавати, досягати)- це скупка корпоративних прав підприємства, у результаті чого покупець набуваєконтролю над чистими активами та діяльністю такого підприємства. Придбання можездійснюватися в обмін на передачу активів, прийняття покупцем на себе зобов’язань.Покупцем вважають суб’єкта господарювання, до якого переходить контроль над господарськоюдіяльністю іншого підприємства.

Досить часто операції поглинання (приєднання, злиття)здійснюються через посередників, які за відповідну винагороду відшукують на ринкувідповідні об’єкти для аквізиції.

Згідно з П (С) БО у разі придбання контрольногопакета корпоративних прав іншого підприємства покупець, починаючи з дати придбання,повинен відображати придбані акції (частку в капіталі) у складі фінансових інвестицій.

Розукрупнення підприємства (поділ, виділення) здійснюється,як правило, в таких випадках:

Якщо у підприємства поряд з прибутковими секторамидіяльності є значна кількість збиткових виробництв. Метою розукрупнення при цьомує виділення підрозділів, які санаційно спроможні для проведення їх фінансового оздоровлення,в т. ч. шляхом приватизації.

Якщо у підприємств високий рівень диверсифікаціїсфер діяльності і до них (різних ділянок виробництв) виявляють інтерес кілька інвесторів.Тож, у результаті розукрупнення кожен з інвесторів може вкласти кошти в ту сферу,яка його найбільше приваблює, не обтяжуючи себе при цьому непрофільними виробничимиструктурами.

При проведенні передприватизаційної підготовкидержавних підприємств з метою підвищення їх інвестиційної привабливості. За рішеннямантимонопольних органів, якщо підприємства зловживають монопольним становищем наринку (може бути прийнято рішення про примусовий поділ даних монопольних утворень).

З метою створення інтегрованих корпоративних структур(концернів, холдингів), наприклад у результаті виділення з материнської компаніїдочірніх підприємств.

Реорганізація підприємства, яке підлягає примусовомурозукрупненню, здійснюється монополістом самостійно за умови ліквідації даного монопольногоутворення на ринку.

Розрізняють дві основні форми розукрупнення — поділта виділення. Основні відмінності між поділом та виділенням підприємств досить чітковідображені на рис.7.2.

/>

Рис.7.2 Відмінностіміж поділом та виділенням підприємств

Поділ — це спосіб реорганізації, за якого однаюридична особа припиняє свою діяльність, а на її базі створюється кілька нових підприємств,оформлених у вигляді самостійних юридичних осіб.

У разі поділу підприємства до нових підприємств,які виникли в результаті цього поділу, переходять за роздільним актом (балансом)у відповідних частинах майнові права та обов’язки (активи і пасиви) реорганізованогопідприємства.

Реорганізація підприємства шляхом поділу характеризуєтьсятакими особливостями:

¾ до рішення про реорганізацію обов’язково мають бутивключені положення, які визначають спосіб розподілу між правонаступниками капіталупідприємства (статутного, резервного тощо);

¾ угода про реорганізацію укладається між групами засновниківпідприємств, які створюються в результаті поділу;

¾ при підготовці установчих документів кожного новоствореногопідприємства має бути враховано, що воно створюється шляхом поділу і бере на себеу відповідній частині майнові права та обов’язки цього реорганізованого підприємства;

¾ підприємствами-правонаступниками та підприємством, якереорганізується, підписується роздільний баланс.

На практиці можна зустріти особливий вид поділу,який має деякі спільні риси з приєднанням. За цього способу реорганізації активита пасиви реорганізованого підприємства переходять не до новостворених, а до вжефункціонуючих підприємств. Власники реорганізованого підприємства згідно із заздалегідьвизначеними пропорціями наділяються корпоративними правами підприємств, до якихперейшли активи та пасиви.

Згідно із Законом «Про підприємства в Україні»підприємство може бути створене в результаті виділення зі складу діючого підприємстваодного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиницідіючих об’єднань за рішенням їх трудових колективів, за згоди власників або уповноваженогоними органу. При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств докожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майновіправа та обов’язки реорганізованого підприємства.

Під час реорганізації шляхом виділення частинаактивів і пасивів підприємства, що реорганізується, передається правонаступниковіабо кільком правонаступникам, які створюються внаслідок реорганізації. Підприємство,що реорганізується, продовжує свою фінансово-господарську діяльність. Воно не втрачаєстатусу юридичної особи, а лише вносить зміни до установчих документів згідно зчинним законодавством.

У разі виділення створення нової юридичної особи(осіб) здійснюється з використанням лише частини належного реорганізованому підприємствумайна. Залишкова ж частина слугує базою для продовження господарської діяльності.Етапи реорганізації підприємства шляхом виділення в основному збігаються з тими,які були описані у разі реорганізації шляхом поділу. Виняток становить останнійетап, оскільки при виділенні реорганізоване підприємство не виключається з державногореєстру.

Необхідним елементом розукрупнення є роздільнийбаланс. Роздільний баланс — це баланс підприємства, що реорганізується шляхом поділучи виділення, на день припинення його діяльності, в якому окремими позиціями відображаютьсяактиви і пасиви, розподілені між ним і підприємствами-правонаступниками.

В роздільному балансі відображається частка майна,вимог і зобов’язань, яка передається підприємствам, що утворюються в результатіподілу чи виділення. У роздільному балансі показуються баланси новостворених підприємствна момент початку їх господарської діяльності. Перед складанням роздільного балансуслід провести підготовчу роботу щодо забезпечення реальності позицій, які будутьвідображені в ньому. З цією метою проводиться інвентаризація всіх майнових праві зобов’язань підприємства, що реорганізується.

За загальним правилом складання роздільних балансівусі активи та пасиви реорганізованого підприємства розподіляються пропорційно довстановленої бази для нарахування. Як правило, такою базою є сума основних засобів,якими наділяються підприємства, що створюються в результаті поділу.

З метою приведення у відповідність правової формиорганізації господарської діяльності до внутрішніх та зовнішніх умов ведення бізнесузастосовують таку форму реорганізації, як перетворення.

Перетворення — це спосіб реорганізації, який передбачаєзміну форми власності або організаційно-правової форми юридичної особи без припиненнягосподарської діяльності підприємства. При перетворенні одного підприємства в іншедо підприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права та обов’язки колишньогопідприємства. Найпоширенішими прикладами перетворення підприємств є:

¾ товариство з обмеженою відповідальністю реорганізуєтьсяв акціонерне товариство;

¾ приватне підприємство реорганізується в товариство зобмеженою відповідальністю;

¾ закрите акціонерне товариство перетворюється у відкрите.

Важливим є те, що розмір частки (у процентах) кожногозасновника (учасника, акціонера) в статутному капіталі підприємства, що реорганізується,повинен дорівнювати розміру його частки в статутному капіталі товариства, створеногов результаті перетворення.

Загальна схема реорганізації підприємства шляхомперетворення наведена на рис.7.3.

/>

Рис.7.3 Порядок реорганізації підприємств шляхомперетворення

Зважаючи на значний збиток в 2009 році, справупро банкрутство не було порушено, проте підприємство потребує серйозних змін.

Отже необхідно здійснити санацію Чернівецькогометалообробного заводу. Розглядаючи звіти підприємства за останні 2 роки, спостерігаєтьсятенденція до зменшення виручки від реалізації, відповідно і прибутку за рахунокзменшення обсягів виробництва.

Незрозумілим залишається питання, як завод мігреалізовувати вироблену продукцію за ціною, нижчою собівартості в 2009 році.

В зв’язку з цим виникає питання про навмисне доведенняпідприємства до банкрутства для подальшого його вилуплення. Враховуючи, що підприємстводержавної форми власності, довівши його до грані банкрутства з`являється можливістьпровести реорганізацію і приватизувати його. Таким способом, як перетворення, можназмінити форму власності з державної на відкрите акціонерне товариство без припиненнягосподарської діяльності заводу. До того ж вже є бажаючі викупити завод.

Для реорганізації необхідно оформити протокол.Разом з тим, обов’язковою є реєстрація в Державній комісії з цінних паперів та фондовогоринку. В процесі не стягується плата в порядку, встановленому для реєстрації господарськихтовариств. З моменту державної реєстрації відкритого акціонерного товариства активиі пасиви державного підприємства приймаються товариством.

Рішення державного органу приватизації про створеннявідкритого акціонерного товариства є також рішенням про випуск акцій цього товариства.

Тема 8. Фінансове інвестуванняпідприємств

Одним з найважливіших завдань фінансових службна підприємстві є визначення найефективніших напрямів вкладення залученого капіталу.Інформація про здійснені підприємством вкладення міститься в активі балансу. Загаломінвестиції — це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються воб’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюєтьсяприбуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Досить часто під інвестиціями розуміють лише довгостроковівкладення підприємств з метою отримання прибутку. Хоча залучений капітал може бутиінвестований як у необоротні (довгострокові), так і в оборотні (короткострокові)активи.

Приймаючи рішення щодо вкладання коштів у той чиінший об’єкт інвестицій, потенційні інвестори повинні визначитися з такими основнимипитаннями:

1) цілі інвестування;

2) сума коштів, яку вони можуть інвестувати;

3) строки, на які кошти можуть бути замороженів інвестиційні вкладення;

4) собівартість окремого об’єкта інвестицій;

5) сума доходів (процентів, дивідендів), на якувони можуть розраховувати, вклавши кошти в об’єкт інвестицій;

6) можливі вигоди та доходи від альтернативноговикористання капіталу;

7) ризики, пов’язані з інвестуванням;

8) ліквідність фінансових інвестицій, тобто швидкістьі спроможність їх трансформації у грошові кошти.

Інвестиції здебільшого класифікуються за такимиознаками:

¾ об’єктами вкладення (фінансові та реальні);

¾ строками інвестування (короткострокові, довгострокові);

¾ характером участі в інвестиційному процесі (прямі, непрямі).

Діяльність фінансиста зосереджена переважно науправлінні фінансовими інвестиціями. Під фінансовими інвестиціями розуміютьсяактиви, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку (процентів,дивідендів тощо), зростання вартості капіталу або інших вигід для інвестора[16].

/>

Рис.8.1 Класифікація інвестицій за об’єктами вкладень

До основних цілей здійснення фінансових інвестиційпідприємств належать:

1) одержання прибутку (як правило, довгострокові фінансовіінвестиції);

2) поглинання чи здобуття контролю над підприємством-конкурентом,у т. ч. з метою його ліквідації;

3) створення інтегрованих корпоративних структур (концернів,холдингів);

4) поліпшення фінансово-господарських зв’язків з постачальникамисировини (матеріалів, комплектуючих тощо) та споживачами готової продукції;

5) диверсифікація діяльності та одержання доступу до певногосегмента ринку;

6) збереження ліквідних резервів (як правило, поточні фінансовіінвестиції).

Для успішної реалізації підприємствами інвестиційнихпроектів доцільно впроваджувати так званий інвестиційний контролінг, який включаєпланування інвестицій, узгодження та затвердження інвестиційних проектів, супроводженняпроектів і поточне рапортування про проміжні результати їх виконання, а також інвестиційнийконтроль.

Під довгостроковими фінансовими інвестиціями розуміютьсяфінансові інвестиції на період понад один рік, а також усі інші інвестиції, котріне можуть бути вільно реалізовані у будь-який момент.

Отже, довгостроковими інвестиціями можуть бутитакож і вкладення, які спочатку планувалося здійснювати на термін менше одного рокуу разі, якщо, виходячи із ситуації на ринку, підприємство визнає за неможливе їхреалізацію протягом короткого періоду. Ідеться про низьколіквідні або неліквідніактиви.

Об’єктами довгострокового фінансового інвестуванняможуть бути:

¾ цінні папери, які засвідчують право власності (акції);

¾ цінні папери, що засвідчують відносини позички (облігації,ощадні та інвестиційні сертифікати, векселі);

¾ облігації державних та місцевих позик;

¾ вкладення в статутний капітал інших підприємств, створенихна території країни та за кордоном.

Довгострокові фінансові інвестиції в балансі підприємства-інвесторавідображаються за такими позиціями:

¾ довгострокові фінансові інвестиції, котрі обліковуютьсяза методом участі в капіталі,

¾ інші фінансові інвестиції.

Під поточними фінансовими інвестиціями розуміютьсяфінансові інвестиції на термін, що не перевищує один рік, які можуть бути вільнореалізовані в будь-який момент (крім інвестицій, котрі є еквівалентами грошовихкоштів).

У балансі поточні фінансові інвестиції відображаютьсяв складі оборотних активів підприємства за статтею «Поточні фінансові інвестиції».До цього виду інвестицій належать вкладення підприємством тимчасово вільних коштіву банківські депозити, короткострокові цінні папери та інші дохідні фінансові інструментиз метою формування ліквідних резервів та одержання доходів. Поточне фінансове інвестуванняможе здійснюватися також у рамках політики рефінансування дебіторської заборгованості.

Важливий напрямок фінансової діяльності підприємстваза ринкової економіки — це раціональне використання вільних фінансових ресурсів,пошук ефективних напрямків інвестування коштів, які даватимуть підприємству додатковийприбуток. Прибуткове інвестування грошових коштів здійснюється на фінансовому ринку[16].

Чернівецький металообробний завод здійснює лишереальні інвестиції. Розглянемо їх склад і структуру виходячи з Приміток до фінансовоїзвітності.

Таблиця 8.1

Аналізскладу і структури капітальних інвестицій ЧМОЗ за 2008-2009 роки тис. грн.

Найменування показника Обсяг ресурсів Питома вага, % Зміни 2008 2009 2008 2009 Обсяг Питома вага Придбання основних засобів 299 17 92,86 58,62  - 282 1658,82 Придбання інших необоротних матеріальних активів 23 12 7,14 41,48  - 11 91,67 Разом 322 29 100 100  - 293 1010,34

З аналізу видно, що єдиними інвестиціями підприємстває інвестиції в необоротні активи. Їх частка значно зменшилась в 2009 році, порівняноз 2008 роком на 293 тис. грн. При чому з них зменшення на 282 тис. грн. на придбанняосновних засобів.

Зі звітності видно, що єдиним джерелом фінансуванняінвестиційної діяльності підприємства за останні роки є амортизаційні відрахування,вся сума йде на закупівлю необорних активів.

Тема 9. Оцінювання вартостіпідприємства

Оцінка вартості підприємства, його майна належитьдо найскладніших питань фінансів підприємств. Особливо відзначаються оцінка вартостіпідприємства як цілісного майнового комплексу та оцінка корпоративних прав суб’єктагосподарювання, якщо дані права не котируються на біржі. Хоча вартість підприємстваінколи може дорівнювати ринковій вартості його активів, слід розуміти, що ці поняттяє різними. У першому випадку йдеться насамперед про вартість, що може бути створенав результаті функціонування бізнесу. Оцінка підприємства здійснюється, як правило,на базі ринкової вартості — ймовірної суми грошей, за яку можливі купівля-продажоб’єкта оцінки на ринку.

Організаційне, методичне та практичне забезпеченняпроведення оцінки вартості підприємств здійснюють особи, що займаються професійноюоцінною діяльністю — оцінювачі та суб’єкти оцінної діяльності.

Вітчизняним законодавством при оцінці вартостімайна та підприємства в цілому рекомендовано керуватися Законом України «Прооцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні», методикоюоцінки вартості майна під час приватизації, положеннями (національними стандартами)експертної оцінки, нормативними актами Фонду державного майна [1].

В літературі рекомендовано керуватись наступнимипринципами при здійсненні оцінки майна:

¾ принцип заміщення — полягає в тому, що покупець не заплатитьза об’єкт більше, ніж існуюча мінімальна ціна за майно з аналогічною корисністю;

¾ принцип корисності — зводиться до того, що об’єкт маєвартість лише тоді, коли він є корисним для потенційного власника (корисність можебути пов’язана з очікуванням майбутніх доходів чи інших вигід);

¾ принцип очікування — інвестор, плануючи вкладати коштив об’єкт сьогодні, очікує отримати грошові доходи від об’єкта в майбутньому;

¾ принцип зміни вартості — говорить про те, що вартістьоб’єкта оцінки постійно змінюється в результаті зміни внутрішнього стану та діїзовнішніх факторів;

¾ принцип ефективного використання — полягає в тому, щоз усіх можливих варіантів експлуатації об’єкта обирається той, що забезпечує найефективнішевикористання його функціональних характеристик, а отже, приносить найбільшу вартість;

¾ принцип розумної обережності оцінок — зводиться до того,що під час оцінки оцінювач повинен критично (із розумним упередженням) ставитисядо всієї інформації, що стає йому відомою від адміністрації об’єкта оцінки, і, поможливості, перевіряти цю інформацію, звертаючись до незалежних джерел;

¾ принцип альтернативності оцінок — полягає у необхідностівикористання різних методів оцінки та порівняння показників вартості, отриманиху результаті застосування альтернативних методів.

У літературі, присвяченій питанням оцінки вартостіпідприємств, згадується значна кількість методів і способів такої оцінки. Окреміметоди мають ряд модифікацій і різновидів, що створює додаткові складності при їхідентифікації та використанні. Звідси — необхідність чіткої класифікації методівоцінки вартості майна підприємств.

У зарубіжній та вітчизняній практиці оцінки вартостімайна найбільшого поширення дістали три методичні підходи до оцінки вартості підприємства:

¾ заснований на оцінці потенційних доходів підприємства;

¾ майновий (витратний);

¾ ринковий.

У рамках цих підходів розрізняють окремі методиоцінки. Причому жоден з підходів чи методів не має принципових переваг перед іншими.Досить часто в практичній роботі з оцінки вартості підприємства оцінювач застосовуєкілька методичних підходів, що найповніше відповідають конкретним умовам, об’єктамта меті оцінки, наявності й достовірності інформаційних джерел для її проведення.

Оцінка вартості підприємства з використанням дохідногопідходу ґрунтується на визначенні теперішньої вартості очікуваних вигід (доходів,грошових потоків) від володіння корпоративними правами підприємства. В основі підходулежить теза, що метою вкладання капіталу інвестором у купівлю підприємства передусімє отримання стабільних доходів. У рамках цього підходу виокремлюють два основніметоди:

¾ дисконтування грошових потоків (дисконтування Cash-flow);

¾ визначення капіталізованої вартості доходів.

При оцінці вартості підприємства цими методамидані про вартість, склад і структуру активів безпосередньо не впливають на оцінку,а використовується лише інформація про здатність активів генерувати доходи. Такийметодологічний підхід за своєю природою є однотипним з методологією оцінки доцільностіінвестицій на базі концепції зміни вартості грошей у часі.

Метод дисконтування грошових потоків. Цей методпобудований на концепції теперішньої вартості майбутнього Cash-flow оцінюваногопідприємства в розрізі окремих періодів. За своїм економічним змістом він схожийз методикою дисконтування Cash-flow у рамках оцінки доцільності інвестицій [14,306].

Згідно з методом дисконтування грошових потоківвартість об’єкта оцінки прирівнюється до сумарної теперішньої вартості майбутніхчистих грошових потоків (Cash-flow) або дивідендів, які можна отримати в результатіволодіння підприємством, зменшеної на величину зобов’язань підприємства та збільшеноїна вартість надлишкових активів.

Надлишкові активи — це активи підприємства, щов даний час не використовуються ним для отримання фінансового результату та застосуванняяких на даному підприємстві у зазначений спосіб і належним чином є фізично неможливимабо економічно неефективним. Такого роду активи оцінюються, виходячи з найкращогоальтернативного варіанта їх використання.

Для здійснення розрахунків цим методом слід визначитисяз чотирма базовими величинами:

1. Часовий горизонт, на який поширюватимуться розрахунки(прогнозний період).

2. Обсяг очікуваного Cash-flow (або дивідендів)у розрізі окремих прогнозних періодів.

3. Ставка дисконтування, яку слід використовуватидля приведення майбутніх грошових потоків до теперішньої вартості.

4. Залишкова вартість підприємства.

Алгоритм розрахунку вартості підприємства (нетто)методом DCF можна уявити в такому вигляді:

/>,

де ВПн — чиста (нетто) вартість підприємства надату оцінки; FCFt — сумарна величина операційного та інвестиційного Cash-flow вперіоді t; ЗВП — залишкова вартість підприємства в періоді n; НА — надлишкові активи;r — коефіцієнт, який характеризує ставку дисконтування (r = WACCs/100).

Окремими вітчизняними методиками рекомендуєтьсяпомилковий, на нашу думку, підхід, згідно з яким за базу для дисконтування пропонуєтьсябрати чистий Cash-flow по підприємству від усіх видів діяльності — операційної,інвестиційної та фінансової. Саме останній показник зумовлює хибність розрахунків,оскільки фінансовий Cash-flow визначається з урахуванням виплати дивідендів, поверненнявнесків інвесторів тощо. Для дисконтування ж слід приймати саме величину грошовогопотоку, на яку можуть претендувати капіталодавці, що й характеризується показникомFCF.

Ставка дисконту характеризує норму прибутку, заякою майбутні грошові надходження приводяться до теперішньої вартості на моментоцінки. Вона враховує премію за ризик інвестування коштів в оцінюване підприємство:чим більшим є ризик, тим ставка дисконтування буде вищою. Ставку дисконтування дляцілей оцінки вартості підприємства рекомендується розраховувати на основі використаннямоделі середньозваженої вартості капіталу (WACC).

Метод капіталізації доходів. Цей метод досить частозастосовується з метою перевірки достовірності оцінки, проведеної за методом DCF.Капіталізація передбачає трансформацію доходів у вартість.

Метод доцільно використовувати для оцінки вартостіпідприємств зі стабільними доходами чи стабільними темпами їх зміни. У разі стабільнихдоходів, для оцінки рекомендується використовувати формулу так званої довічної ренти:

/>,

де ВПк — вартість підприємства за методом капіталізаціїдоходу; П — очікувані доходи підприємства, які підлягають капіталізації; Квк — ставкакапіталізації (дорівнює ставці вартості власного капіталу).

Ставка капіталізації — дільник (як правило, у форміпроцента), який використовується для переведення доходу у вартість. Природа і методикавизначення ставки капіталізації в цілому є тією самою, що й ставки дисконтування.Однак для цілей капіталізації, як правило, береться ставка дисконту в частині вартостізалучення власного капіталу: очікувана інвесторами ставка дохідності за вкладеннямиу корпоративні права підприємства (див. підрозділ 9.2). Таким чином, для одногой того ж підприємства ставки капіталізації та дисконтування можуть бути різними.

Аналогічно до DCF методом капіталізації доходівпередбачено використання брутто — та нетто-підходів. За нетто-підходу вартість підприємствавизначається як відношення чистого прибутку до ставки капіталізації (формула 9.4).За брутто-підходу вартість підприємства встановлюється як різниця частки від діленняприбутку до сплати процентів на середньозважену вартість капіталу та суми позичковогокапіталу.

Здійснимо оцінку вартості ЧМОЗ за методом капіталізаціїокремо за брутто та нетто — підходами. За ставку капіталізації використаємо середньозваженувартість підприємства — 0,5%.

Брутто-підхід: ВП = П/ст. К

ВП = 280/0,5% = 56000 тис. грн.

Нетто-підхід: ВП = П/СВК — Поз. К

ВП = 280/0,05% — 1678 = 54322 тис. грн.

Отже, за дохідним методом вартість підприємстваза 2008 рік склала 56000 тис. грн. За нетто-підходом вартість ЧМОЗ зменшується навартість позиченого капіталу (1678 тис. грн).

Наступний підхід, яким можна визначити вартістьпідприємства є майновий (витратний). Згідно з майновим підходом вартість підприємстварозраховується як сума вартостей усіх активів (основних засобів, запасів, вимог,нематеріальних активів тощо), що складають цілісний майновий комплекс, за мінусомзобов’язань. Основним джерелом інформації за даного підходу є баланс підприємства.

Оцінка вартості підприємства на базі активів заснованана так званому принципі субституції, згідно з яким вартість активу не повинна перевищуватиціни заміщення всіх його складових. У рамках цього підходу розрізняють такі основніметоди:

¾ оцінка за відновною вартістю активів (витратний підхід);

¾ метод розрахунку чистих активів;

¾ розрахунок ліквідаційної вартості.

Зупинимося детальніше на характеристиці витратногопідходу. В його основу покладено принципи корисності і заміщення. Він ґрунтуєтьсяна тезі, що потенційний покупець не заплатить за об’єкт більшу ціну, ніж його можливісукупні витрати на відновлення об’єкта в поточному стані та в діючих цінах, що забезпечуватимейого власникові подібну корисність. У рамках витратного підходу основним методомоцінки вважається метод відтворення (оцінка за відновною вартістю активів). Відновнавартість розраховується з використанням інформації про вартість відтворення майнав існуючому вигляді в ринкових цінах на момент оцінки. Метод базується на показникахпервісної вартості активів, величини їх зносу та індексації [14, 435].

Первісна вартість активів — це вартість окремихоб’єктів активів, за якою вони були зараховані на баланс підприємства; включає сумувитрат, пов’язаних з виготовленням, придбанням, доставкою, спорудженням, встановленням,страхуванням під час транспортування, державною реєстрацією, реконструкцією, модернізацієюта іншим поліпшенням активів.

Відновна вартість — це вартість відтворення об’єктаоцінки на дату оцінки. Вона визначається шляхом множення первісної вартості активівна коефіцієнт індексації. Враховуючи те, що з часом активи поступово втрачають споживчувартість, на їх оцінку суттєво впливає рівень фізичного та морального зносу. У разііндексації первісної вартості активів відбувається також індексація величини зносу.Реальна вартість матеріальних і нематеріальних активів характеризується їх залишковоювартістю, що визначається як різниця між їх відновною (первісною) вартістю та проіндексованоюсумою зносу. Вартість підприємства дорівнюватиме різниці між реальною вартістю йогоактивів та ринковою ціною зобов’язань.

Метод оцінки за відновною вартістюдосить часто використовується в ході оцінки майна під час приватизації державнихпідприємств. Підкреслимо, що використання даного методу є виправданим, якщо балансовата ринкова вартість активів істотно не відрізняються між собою.

До основних недоліків методу слідвіднести те, що на практиці балансова вартість активів майже ніколи не відповідаєїх ринковій вартості. Достовірність оцінки підвищується, якщо отриману вартістьскоригувати на приховані прибутки чи збитки підприємства.

Відповідно до цього підходу, вартість ЧМОЗ розраховуєтьсяяк вартість всіх активів підприємства, тобто підсумок балансу і на пряму не залежитьвід прибутку чи його дохідності. Проте слід віднімати позикові кошти підприємству.

Тому вартість підприємства в 2008 році склала:10027-1678 = 8349 тис. грн.

В 2009 році вартість склала: 7838 — 1249 = 6589тис. грн.

Отже за 2009 рік вартість підприємства за витратнимметодом зменшилась на 1760 тис. грн. Причиною стало зменшення частки оборотних активівта власного капіталу через збільшення непокритого збитку.

Оцінка вартості підприємства на основі ринковогопідходу передбачає розрахунок вартості підприємства на основі результатів його зіставленняз іншими бізнес-аналогами. Головним тут є наявність прийнятної бази для порівняннята підприємств-аналогів. Подібний бізнес повинен вестися в тій же галузі, що і об’єктоцінки, або в галузі, що є чутливою до тих самих економічних чинників. Для з’ясуванняцього питання слід провести порівняльний аналіз кількісних та якісних подібностейта відмінностей між аналогічними підприємствами та об’єктом оцінки. В рамках ринковогопідходу найуживанішими методами вважаються методи:

¾ зіставлення мультиплікаторів;

¾ порівняння продажів (транзакцій).

Основними джерелами інформації при застосуванніцього підходу є фондові біржі та позабіржові торговельні системи, на яких маютьобіг права власності на подібний бізнес, дані фінансової звітності підприємств-аналогів,а також інформація про попередні транзакції з корпоративними правами на той бізнес,який оцінюється.

Найкращим інструментом оцінки корпоративних прав,а отже, і вартості підприємства, є ефективний ринок капіталів, оскільки він у ціломуволодіє інформацією, яка відсутня в окремих учасників ринку. Саме тому в країнахз розвинутою ринковою економікою під час оцінки вартості підприємств за ринковимпідходом як базу для порівняння досить часто використовують інформацію про ринковий(біржовий) курс корпоративних прав.

Метод зіставлення мультиплікаторів дає змогу оцінитивартість підприємств на основі зіставлення значень окремих показників аналогічнихпідприємств. Метод ґрунтується на тезі про рівність окремих мультиплікаторів, розрахованихдля підприємств-аналогів.

Як мультиплікатори здебільшого використовуютьтакі показники:

¾ відношення ціни (корпоративних прав чи підприємства)до чистої виручки від реалізації;

¾ відношення ціни підприємства до операційного Cash-flow;

¾ відношення ціни до чистого прибутку;

¾ відношення ринкового курсу корпоративних прав до балансового.

Принциповим є використання повністю ідентичнихметодик розрахунку значень мультиплікаторів на оцінюваному підприємстві та об’єктіпорівняння. При оцінці одного підприємства можуть бути використані кілька мультиплікаторів.Вартість підприємства при цьому обчислюється як середньоарифметична вартість, розрахованаза кожним мультиплікатором.

І зв’язку з тим, що відсутні дані по вартості підприємств-аналогів,визначення ціни ЧМОЗ даним методом неможлива.

З метою правильної організації роботи щодо оцінкивартості майна необхідно дотримуватися певної послідовності дій та вибрати найоптимальнішудля конкретного об’єкта методику оцінки. В загальному вигляді оцінка вартості підприємствавключає такі етапи:

1. Укладання договору на проведення оцінки вартостіпідприємства. Оцінка виконується на підставі договору між суб’єктом оціночної діяльності(оцінювачем) і замовником оцінки або на підставі відповідної ухвали суду. Замовникомоцінки вартості підприємства можуть бути його власники, керівництво, органи державноївлади. Перед укладанням угоди (чи перед поданням заявки на тендер щодо участі воцінці) оцінювач повинен ідентифікувати об’єкт оцінки, мету, ознайомитись із загальноюінформацією про підприємство й, у разі необхідності, особисто оглянути об’єкт оцінки.

2. Збір вихідної інформації про об’єкт оцінки.Замовники оцінки повинні забезпечити доступ оцінювача до об’єкта оцінки, отриманняним необхідної та достовірної інформації про підприємство. Під час збору вихіднихданих оцінювач повинен зібрати та проаналізувати всі суттєві відомості про об’єктоцінки, зокрема дані про його правовий стан, техніко-економічні характеристики,інформацію про стан ринку об’єкта оцінки та продукції, яку реалізує підприємство.

3. Вибір та обґрунтування методології оцінки. Обираючитой чи інший методологічний підхід, оцінювач повинен виходити з наявної інформаційноїбази, можливостей прогнозування майбутніх грошових потоків (доходів) та розрахункуставки дисконтування (капіталізації), врахування фактора ризику, наявності банкуданих здійснених транзакцій з купівлі-продажу аналогічних підприємств тощо. У практиціоцінювання вартості підприємства найуживанішим вважається метод дисконтування Cash-flow,найменше використовується оцінка на базі балансової вартості активів.

4. Застосування методичних підходів, методів таоцінних процедур.

5. Проведення аудиторської перевірки та інвентаризаціїмайна (якщо це передбачено законодавством чи обраним методологічним підходом). Задопомогою інвентаризації виявляється фактична наявність основних засобів, нематеріальнихактивів, товарно-матеріальних цінностей, цінних паперів, грошових засобів, іншихактивів у натурі і перевіряється їх відповідність даним бухгалтерського обліку.Результати інвентаризації та аудиторської перевірки беруться оцінювачем до відома,однак вони не обов’язкові при складанні остаточних висновків щодо вартості підприємства.

6. Узгодження результатів оцінки, отриманих іззастосуванням різних методичних підходів і методів оцінки. Узгодження відбуваєтьсяна основі аналізу впливу інформаційних джерел та найістотніших процедур оцінки надостовірність отриманих результатів.

7. Складання звіту про оцінку підприємства та висновкупро вартість об’єкта оцінки на дату оцінки. Звіт про оцінку є документом, що міститьвисновки щодо його вартості та підтверджує виконані оцінювачем процедури з оцінкипідприємства. Вимоги до змісту звіту, порядку його оформлення та рецензування встановлюютьсяположеннями (національними стандартами) оцінки майна.

Звіт про оцінку повинен містити такі основні позиції:

1) опис об’єкта оцінки;

2) відомості про мету оцінки та обґрунтування відповідноїбази оцінки;

3) перелік обмежень щодо застосування результатів оцінки;

4) викладення всіх припущень, у межах яких проводиласяоцінка;

5) опис та аналіз зібраних і використаних вихідних данихпід час виконання оцінки;

6) висновки щодо найефективнішого використання об’єктаоцінки;

7) викладення змісту використаних методичних підходів,методів та оцінних процедур;

8) розрахунки, на основі яких зроблено висновок про вартістьоб’єкта оцінки;

9) висновок про вартість об’єкта оцінки;

10) додатки, що включають копії всіх необхідних документів,а також інші інформаційні джерела, які роз’яснюють та підтверджують припущення іпроведені розрахунки;

11) терміни дії звіту та висновку про вартість об’єкта оцінки.

Висновок про вартість об’єкта оцінки повинен міститиінформацію про замовника оцінки та виконання звіту про оцінку; назву об’єкта оцінки,його коротку характеристику; зазначення мети та дати оцінки; вказівку про вид вартостіта її величину; посилання на використані методичні підходи.

Звіт та висновок підписуються оцінювачами, якібезпосередньо проводили оцінку, і скріплюється печаткою та підписом керівника суб’єктаоцінної діяльності.

8. Затвердження результатів оцінки. Звіт про експертнуоцінки та висновки щодо вартості підприємства затверджують особи, які є замовникамиоцінки.

9. Рецензування звіту про оцінку. З метою контролюза якістю оцінки вартості підприємства та на вимогу особи, яка використовує оцінкута її результати для прийняття фінансово-господарських рішень, а також інших заінтересованихосіб, законодавством передбачена можливість рецензування звіту. Воно полягає в неупередженомута об’єктивному розгляді оцінки вартості підприємства рецензентом, який не має особистоїзацікавленості в результатах оцінки і здатен діяти об’єктивно і незалежно від будь-якихосіб, у т. ч. замовників та оцінювачів.

Тема 10. Фінансова діяльністьпідприємств у сфері зовнішньоекономічних відносин

Одним з важливих напрямів діяльності фінансовихслужб є оптимізація фінансових відносин підприємства при здійсненні зовнішньоекономічнихоперацій. Зовнішньоекономічна діяльність — діяльність господарюючих суб’єктів Українита іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинахміж ними, що має місце як на території України, так і за її межами. Таким чином,зовнішньоекономічні відносини охоплюють усі операції, пов’язані з оборотом товарів,робіт, послуг, капіталів. Ця діяльність може бути фінансовою, інвестиційною чи операційною.

Зовнішньоекономічні операції в рамках фінансовоїта інвестиційної діяльності розглядалися в попередніх підрозділах, зокрема був висвітленийпорядок залучення внесків іноземних інвесторів у статутний капітал, умови одержанняпозичок в іноземній валюті, механізм репатріації прибутку тощо. У пропонованомурозділі увага акцентується на фінансовому забезпеченні зовнішньоекономічних відносину рамках операційної діяльності підприємств, пов’язаних насамперед із зовнішньоюторгівлею (експорт, імпорт), виробничою кооперацією, лізингом тощо.

До експортних операцій підприємств належать продажтоварів іноземним суб’єктам господарської діяльності з вивезенням або без вивезенняцих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів. Реекспорттоварів означає продаж іноземним суб’єктам господарської діяльності та вивезенняза межі України товарів, що були раніше імпортовані на територію України.

Імпорт товарів — це купівля (у т. ч. з оплатоюв негрошовій формі) українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземнихсуб’єктів господарської діяльності товарів із ввезенням або без ввезення цих товарівна територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживанняустановами та організаціями України, розташованими за її межами.

Зовнішньоекономічна діяльність може бути побудованана формах зустрічної торгівлі між резидентами та нерезидентами: бартерні операції,кліринг, паралельні угоди, попередні та зворотні закупки, промислова кооперація.

Найпоширенішою формою зустрічної торгівлі є товарообмінні(бартерні) операції. Вони оформлюються бартерним договором або договором зі змішаноюформою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбаченав натуральній формі, між резидентом України та іноземним суб’єктом господарськоїдіяльності, що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугамиу будь-якому поєднанні, не опосередкований рухом коштів у готівковій або безготівковійформі.

Операції резидентів, які здійснюються в рамкахвиконання договорів виробничої кооперації, включають значні за обсягами операціїз поставки сировини, матеріалів, вузлів, деталей, запасних частин, заготовок напівфабрикатів,комплектуючих та інших виробів галузевого і міжгалузевого призначення, що технологічновзаємозв’язані і необхідні для спільного виготовлення кінцевої продукції, а такожоперації з виконання послуг з проектних і ремонтних робіт, технічного обслуговуваннята здійснення технологічних операцій.

До операцій резидентів, які здійснюються під часвиконання договорів консигнації, належать операції з реалізації товарів, відповіднодо яких одна сторона (консигнатор) зобов’язується за дорученням іншої сторони (консигнанта)протягом визначеного часу (терміну угоди консигнації) за обумовлену винагороду продатиз консигнаційного складу від свого імені товари, які належать консигнанту. При цьомудо моменту передачі товарів третій особі їх власником залишається консигнант.

До основних завдань фінансиста в процесі здійсненняпідприємством зовнішньоекономічних операцій належать:

1) вибір найприйнятнішої форми розрахунків та їх організація;

2) здійснення операцій з придбання та продажу валюти навалютних аукціонах, валютних біржах та міжбанківському валютному ринку;

3) оптимізація фінансових відносин з посередниками (брокерами,агентами, консигнаторами тощо), страховиками та транспортно-експедиційними організаціямипри здійсненні зовнішньоекономічних операцій;

4) фінансове забезпечення імпортних та експортних операцій;

5) визначення умов здійснення товарообмінних операцій,іншої діяльності, побудованої на формах зустрічної торгівлі між підприємством таіноземними суб’єктами господарської діяльності;

6) податкове планування при здійсненні зовнішньоекономічнихоперацій;

7) оптимізація фінансових відносин з державними органами,відповідальними за регулювання та контроль зовнішньоекономічних операцій;

8) управління ризиками у сфері зовнішньоекономічних відносин.

Особлива увага фінансових служб повинна концентруватисяна оцінці та нейтралізації зовнішньоекономічних ризиків. Ці ризики можна класифікуватитаким чином:

¾ транспортні та складські ризики (ризик втрати чи ушкодженнятовару під час його транспортування);

¾ ризик зміни курсів валют, в яких здійснюються розрахунки(ризик виникнення збитків у вигляді курсових різниць);

¾ платіжні ризики;

¾ політичні ризики (заборона конвертації та переказу валютиз країни; мораторій чи заборона на виконання боргових зобов’язань суб’єктами господарювання;ризик ембарго; ризик антидемпінгових розслідувань тощо).

У розпорядженні фінансистів є широкий арсенал інструментівщодо нейтралізації зазначених ризиків. До основних із таких інструментів належатьстрахування ризиків за допомогою страхових компаній (транспортні та складські ризики);хеджування валютних ризиків; валютні кредити; використання спеціальних форм розрахунків,валютно-цінові застереження.

Рівень ризиків суттєво знижується за правильноскладеного зовнішньоекономічного контракту. Вітчизняним суб’єктам господарюваннярекомендується дотримуватися вимог, установлених Положенням про форму зовнішньоекономічнихдоговорів (контрактів), затвердженим наказом МЗЕЗторгу України від 05.10.95.

При укладанні суб’єктами підприємницької діяльностіУкраїни всіх форм власності зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметомяких є товари, застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів,підготовлені Міжнародною торговою палатою у 1953 р. (Правила ІНКОТЕРМС). Сьогоднідіють правила ІНКОТЕРМС у редакції 1990 р., якими передбачено 13 умов поставки,що умовно розбиті на чотири групи (E, F, C, D).

У систематизованому вигляді параметри окремих групумов поставки можна охарактеризувати таким чином:

група Е: витрати і ризики переходять до покупцявідразу після передачі продавцем товару в розпорядження покупця на своєму підприємстві(складі);

група F: витрати і ризики переходять до покупцяпісля передачі товарів перевізнику чи в порту відвантаження (покупець несе витратиз перевезення);

група С: продавець несе витрати до пункту призначення,однак ризики переходять до покупця після передачі товару перевізнику;

група D: продавець повинен нести всі витрати таризики доти, доки товар не буде доставлено в країну чи узгоджене місце призначення.

Узгодження умов поставки є важливою складовою управлінняризиками при здійсненні зовнішньоекономічних операцій.

У міжнародній торговельній практиці використовуютьсядва основні методи здійснення експортно-імпортних операцій, а саме: прямий (direct)експорт та імпорт, що передбачає постачання товарів промисловими підприємствамибезпосередньо іноземному споживачеві або закупівлю в нього відповідних товарів,і непрямий (indirect) експорт та імпорт, що припускає продаж і купівлю товарів черезторговельних посередників.

Для сучасного етапу розвитку великого виробництваз величезною концентрацією і централізацією капіталу характерним є розширення прямогоекспорту й імпорту. Наприклад, у США нині 2/3 експорту промислових товарів здійснюєтьсябезпосередньо виробниками.

Прямий метод зовнішньоекономічних операцій застосовується:

¾ при продажу і закупівлі промислової сировини на основідовгострокових контрактів;

¾ у разі експорту дорогого і великогабаритного устаткування;

¾ у разі експорту стандартного устаткування через закордонніфілії;

¾ при закупівлі сільськогосподарських товарів у фермерів;

¾ у разі продажу і закупівлі товарів державою.

Прямі зв'язки мають низку переваг: більш тісніконтакти з контрагентом; краще знання кон'юнктури ринку; швидке пристосування своїхвиробничих потужностей до потреб покупця. Проте і непрямий експорт та імпорт продовжуютьзберігати своє значення. За деякими оцінками, з допомогою торговельних посередниківу світовий товарообіг залучається біля 50 % загального обсягу товарів. Цей методзастосовується:

1) у разі збуту стандартного промислового устаткування;

2) у разі збуту споживчих товарів;

3) при реалізації другорядної продукції;

4) на окремих важкодоступних і маловідомих ринках;

5) при просуванні нових товарів;

6) у разі відсутності власної збутової мережі;

7) за умови, що торгівля монополізована значними торговельно-посередницькимифірмами.

У непрямого методу експортно-імпортних операційтакож є свої переваги: великий досвід, власна мережа обслуговування, гарні зв'язки,знання ринку й кон'юнктури.

Спосіб платежу охоплює весь процес руху грошовихкоштів під час розрахунку — від початку до завершення — з характеристикою кредитнихвідносин як відправника, так і отримувача коштів. Існує два основних способи безготівковогоплатежу: перерахування коштів з рахунку платника на рахунок отримувача коштів шляхомвідповідних записів по них і залік взаємних вимог.

Якщо спосіб платежу охоплює процес руху грошовихкоштів, то метод платежу додатково обумовлює взаємовідносини платника і отримувачакоштів, тобто ступінь довіри торговельних партнерів, а також визначає роль, якупокликані в кожному конкретному випадку відігравати банки. Методи платежів відрізняютьсяза такими ознаками: часом, місцем здійснення, ступенем гарантії платежу.

Форми розрахунків — це види носіїв боргових зобов’язаньна гроші, які відрізняються структурою документів, порядком оформлення, правиламиїх руху за схемами документообороту, засобами захисту та підтвердження дійсності,кредитовим чи дебетовим характером дії.

Платіжні ризики — це основна група ризиків приздійсненні зовнішньоекономічних операцій. До неї належать численні ризики, пов’язаніз виникненням безнадійної чи простроченої дебіторської заборгованості як в експортера,так й імпортера, з чого випливає ризик сплати пені за порушення строків розрахунківв іноземній валюті. Для мінімізації цих ризиків слід оптимізувати платіжні умовизовнішньоекономічних контрактів, які включають:

¾ строки здійснення розрахунків;

¾ місце виконання платежу;

¾ спосіб забезпечення платежу для експортера;

¾ спосіб забезпечення поставки товарів для імпортера.

У практиці фінансової діяльності використовуютьтакі основні способи здійснення розрахунків у рамках зовнішньоекономічних операцій:

¾ передоплата (авансовий платіж);

¾ документарний акредитив;

¾ документарне інкасо;

¾ платіж по відкритому рахунку.

Розрахунки з використанням акредитиву чи інкасовважаються документарними (забезпеченими), решта — бездокументарні (незабезпечені).В останньому випадку для здійснення платежу не потрібно пред’являти особливі документи.

Зазначимо, що при виборі способу розрахунків виникаєконфлікт інтересів між імпортером та експортером (покупцем і продавцем), який зумовленийрізним рівнем вигідності одного й того ж способу для різних сторін. Для забезпеченнябалансу інтересів банки пропонують набір платіжних інструментів. Так, для експортера,зважаючи на їх вигідність, рекомендуються такі форми розрахунків:

1) авансовий платіж;

2) безвідзивний документарний акредитив;

3) документарне інкасо (з гарантією).

Для імпортера, зважаючи на їх вигідність, рекомендуютьсятакі форми розрахунків:

1) платіж після отримання товарів (робіт, послуг);

2) документарне інкасо;

3) документарний акредитив.

А разі, якщо домовленості щодо авансових розрахунківдосягти не вдалося, максимальне забезпечення платежів для експортера досягаєтьсяпри відкритті покупцем безвідзивного документарного акредитива. У зовнішньоекономічномуконтракті при цьому повинні бути відображені такі позиції:

1. Вказівка на те, що платежі за товари, поставленів рахунок контракту, мають бути здійснені з безвідзивного документарного акредитива,відкритого за дорученням покупця на користь продавця банком — кореспондентом уповноваженогобанку та авізованого останнім.

2. Вказівка, що акредитив відкривається відповіднодо Уніфікованих правил і звичаїв для документарних акредитивів у редакції 1993 р.

3. Строки відкриття акредитива після дати повідомленняпродавцем про те, що товар підготовлено до відвантаження.

4. Порядок відмови у відвантаженні товару у разізатримки з вини покупця або його банку відкриття акредитива.

5. Перелік документів, проти яких здійснюватимутьсяплатежі за акредитивом в уповноваженому банку, зокрема:

¾ комерційний рахунок;

¾ комплект чистих бортових коносаментів або дублікат міжнародноїавіаційної, автомобільної (СMR), залізничної накладної або поштової квитанції, щомістить найменування одержувача вантажу, позначку про сплату фрахту і позначку перевізникапро відправлення вантажу;

¾ страховий поліс чи сертифікат;

¾ інші документи.

6. Строки подання відповідних документів продавцемдо уповноваженого банку.

7. Вказівка на те, яка сторона сплачує витрати,пов’язані з відкриттям, авізуванням, підтвердженням, подовженням терміну, зміноюумов та виконанням акредитива.

З погляду імпортера акредитив є вимушеною формоюрозрахунків, що зумовлено дією таких чинників:

¾ у разі розрахунків за допомогою акредитивної форми вімпортера виникають додаткові банківські витрати;

¾ акредитив не дає стопроцентної гарантії, що поставкатоварів (послуг) буде здійснена повністю відповідно до договору;

¾ імпортер повинен відволікати кошти з обороту на періодрезервування коштів у рамках відкриття акредитива.

Під час укладання договору (контракту) в інтересахпокупця не слід допускати включення до договору умови про підтвердження закордоннимбанком акредитива, що відкривається українським банком. Окрім цього, по можливостірекомендується вимагати сплати продавцем усіх банківських витрат, включаючи витратина території імпортера.

Якщо на ринку товарів є продавець (експортер),який погоджується здійснювати поставку з відстроченням платежу чи на основі використаннядокументарного інкасо, то за інших рівних умов перевага віддається саме цьому постачальниковіпорівняно з тим, який вимагає відкриття акредитива.

За документарного інкасо банк бере на себе зобов’язанняз одержання належної експортеру суми проти передачі документів, згідно із заздалегідьузгодженим переліком. На відміну від акредитивної форми розрахунків у разі використаннядокументарного інкасо продавець відвантажує товар на користь покупця без здійсненняним попереднього резервування коштів на окремому рахунку. Одночасно продавець направляєвсі необхідні для одержання товару документи разом з інкасовим дорученням своємубанку, який передає їх інкасуючому (уповноваженому) банку.

У разі, якщо сторони досягли домовленості про розрахункиз використанням документарного інкасо, то у відповідному контракті слід відобразититакі позиції:

1. Перелік документів, проти яких здійснюватимутьсяплатежі шляхом інкасо в уповноваженому банку, зокрема:

¾ комерційні рахунки;

¾ комплект чистих бортових коносаментів або дублікат міжнародноїавіаційної, автомобільної (СMR), залізничної накладної або поштової квитанції, щомістить найменування одержувача вантажу, позначку про сплату фрахту і позначку перевізникапро відправлення вантажу;

¾ страхові поліси, сертифікати;

¾ інші документи.

2. Вказівка на те, що розрахунки за інкасо здійснюютьсяв порядку, передбаченому Уніфікованими правилами з інкасо в редакції 1978 р., опублікованимиМіжнародною торговельною палатою.

3. Сума платежу має бути переказана покупцем уповній відповідності з платіжними інструкціями, викладеними в інкасовому дорученні.

4. Вказівка на те, яка сторона сплачуватиме банківськівитрати, пов’язані з виставленням та сплатою інкасо.

5. Санкції у разі затримки платежу за інкасо збоку покупця.

Покупець не може одержати відповідні документина товари (а отже, і товар), не сплативши суму, зазначену в інкасовому дорученні,чи не акцептувавши вексель. Якщо імпортер не має у своєму розпорядженні валютнихкоштів для здійснення необхідних розрахунків, то документи можуть вручатися протидепонування відповідної еквівалентної суми у національній валюті. Під час розрахунківу формі документарного інкасо за товари, що поставляються на умовах короткотерміновогокомерційного кредиту, умовою забезпечення платежу можуть бути банківські платіжнігарантії.

На відміну від експортера, для імпортера (покупця)розрахунки з використанням документарного інкасо є прийнятнішими, ніж акредитивнаформа. Імпортер під час укладання договору (контракту) повинен добиватися здійсненнярозрахунків у формі інкасо з платежем у конкретний термін (із зазначенням фіксованоїкількості днів) після одержання документів уповноваженим банком або вручення документівпроти акцептування векселя. В останньому випадку імпортер одержує товар до здійсненняплатежів: необхідні для розрахунків фінансові ресурси він може отримати оперативно,реалізувавши імпортований товар. Однак в експортера виникає додатковий ризик неплатежу,для зменшення якого він може вимагати, щоб відповідний вексель був авальований інкасуючимабо іншим першокласним банком. Завдяки цьому підвищується гарантія здійснення платежівта виникає можливість вдатися до форфейтингу.

Окрім того, вартість розрахунків за допомогою інкасоє меншою, ніж у разі відкриття акредитива.

Контракт, як і будь-який інший договір, може бутиу письмовій або усній формі. В Україні всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльностіповинні укладати контракти у письмовій формі.

Контракт купівлі-продажу у сфері міжнародної торгівлі,що застосовується у світовій практиці, як правило, має такі розділи:

¾ вступна частина;

¾ предмет контракту;

¾ кількість;

¾ якість;

¾ термін і дата поставки;

¾ базові умови поставки;

¾ ціна і загальна вартість контракту;

¾ умови платежів;

¾ упаковка і маркування;

¾ рекламації;

¾ гарантії;

¾ штрафні санкції та відшкодування збитків;

¾ страхування;

¾ форс-мажорні обставини;

¾ арбітраж;

¾ інші умови.

Права й обов'язки сторін контракту визначаютьсяматеріальним і процесуальним правом місця його укладення, якщо сторони не погодилиінше. До умов, які повинні бути передбачені в контракті, якщо його сторони не погодилисяпро інше щодо викладення умов договору і така домовленість не позбавляє договірпредмета, об'єкта, мети та інших істотних умов, без погодження яких сторонами можевважатися таким, що не укладений, або може бути визнано недійсним внаслідок недодержанняформи згідно з чинним законодавством України, належать:

1) назва, номер контракту, дата та місце його укладення;

2) преамбула;

3) предмет контракту;

4) кількість та якість товару;

5) базові умови поставки товарів (приймання-здавання виконанихробіт або послуг);

6) ціна і загальна вартість контракту;

7) умови платежів;

8) умови приймання-здавання товару (робіт, послуг);

9) упаковка і маркування;

10) форс-мажорні обставини;

11) санкції та рекламації;

12) урегулювання спорів у судовому порядку;

13) місцезнаходження (місце проживання), поштові та платіжніреквізити сторін.

За домовленістю сторін у контракті можуть визначатисядодаткові умови.

Договір (контракт) може бути визнано недійсниму судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнароднихдоговорів України.

Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічноїугоди визначаються матеріальним та процесуальним правом місця її укладання, якщосторони не погодили інше, і відображаються в умовах договору (контракту).

Підприємство не здійснює зовнішньоекономічної діяльності,а лише з вітчизняними покупцями (додаток 18) та постачальниками (додаток 17). Томуаналіз даного виду діяльності закріплений лише теоретично.

Тема 11. Фінансовий контролінг напідприємстві

Однією з причин виникнення кризової ситуації набагатьох українських підприємствах є низький рівень менеджменту. Саме некваліфікованіта помилкові дії керівництва привели велику кількість суб’єктів господарювання намежу банкрутства. Істотним фактором, який зумовлює прийняття неправильних управлінськихрішень, є відсутність на вітчизняних підприємствах ефективної системи контролінгу.

Поняття «контролiнг» походить від англійського«to control», яке в економічному розумінні означає управління, спостереження,контроль.

У деяких літературних джерелах під поняттям«контролінг» розуміють виключно контроль або управлінський облік (managerialaccounting). Таке тлумачення контролінгу є неповним, оскільки і контроль, і управлінськийоблік є лише окремими функціями контролінгу [6, 214].

Контролінг як система підтримки управлінських рішеньбув уперше запроваджений на підприємствах у США наприкінці XIX — на початку XX століття.Спочатку контролінг був сконцентрований переважно на фінансових питаннях (фінансовийконтролінг) і розглядався виключно як функціональний блок фінансового менеджменту.З часом сфера компетенцій контролера поступово поширювалася на маркетинг, постачання,виробництво. У континентальній Європі контролінг активно почав впроваджуватися починаючиз 70-х років ХХ ст. Сьогодні служби контролінгу функціонують практично на всіх великихта на більшості середніх підприємств.

Більшість фахівців з управління підприємством підконтролінгом розуміють функціональну систему планування, контролю, аналізу відхилень,координації, внутрішнього консалтингу та загального інформаційного забезпеченнякерівництва підприємством. Інакше кажучи, контролінг — це спеціальна саморегулюючасистема методів та інструментів, яка спрямована на функціональну підтримку менеджментупідприємства і включає інформаційне забезпечення, планування, координацію, контрольі внутрішній консалтинг.

Підкреслимо, що служби контролiнгу безпосередньоне приймають рішення, а здійснюють їх підготовку, функціональну та інформаційнупідтримку і контроль за реалізацією. Інформаційне забезпечення менеджменту повинноздійснюватись у зрозумілій для користувачів формі. З цією метою відповідна інформаціяспочатку обробляється, узагальнюється, аналізується і подається користувачам у формірапортів, звітів, доповідних записок, резюме, рекомендацій, прогнозів тощо.

На практиці розрізняють різні напрями (сектори)контролінгу: фінансовий контролінг, контролінг збуту, дивізіональний контролінг,контролінг виробництва та закупівель тощо. В цьому розділі висвітлюються основніпитання, пов’язані з організацією та функціонуванням фінансового контролінгу, хочабільшість методів та інструментів, які будуть охарактеризовані, є універсальнимиі можуть бути використані в інших секторах контролінгу.

Існує кілька підходів до визначення місця контролінгув організаційній структурі підприємства. Головна різниця між ними полягає в характеріпідпорядкованості служби контролінгу: безпосередньо директору підприємства чи фінансовомудиректору. Враховуючи коло функцій і завдань, які виконує контролінг, на нашу думку,відділ контролінгу повинен бути включений у структуру фінансово-економічних службпідприємства, які підпорядковуються фінансовому директору. В Європі досить частокерівник фінансово-економічного відділу, в компетенції якого перебувають фінанси,бухгалтерія, виробничий облік і калькулювання, виконує одночасно функції контролераі фінансиста. На американських же фірмах ці функції, як правило, розділені [8, 84].

Фінансовий контролінг зорієнтований на функціональнупідтримку фінансового менеджменту, що визначає його зміст та основні завдання. Провідноюметою фінансового контролiнгу є орієнтація управлінського процесу на максимізаціюприбутку та вартості капіталу власників при мінімізації ризику і збереженні ліквідностіта платоспроможності підприємства. Для досягнення цієї мети фінансовий контролінг(контролер) вирішує цілий ряд функціональних завдань. Ці функції наведені в таблиці13.

Таблиця 13

Функції і завдання фінансового контролера

Функції Завдання 1. Координація

Регулювання інформаційних потоків

Координація процесу планування

2. Фінансова стратегія

Активна участь у розробці фінансової стратегії підприємства та координація роботи з планування фінансово-господарської діяльності

«Продаж» цілей і планів

Вироблення пропозицій щодо адаптації організаційної структури підприємства до обраної стратегії розвитку

3. Планування та бюджетування

Розробка та постійне вдосконалення внутрішньої методики прогнозування та бюджетування

Забезпечення процесу бюджетування

Участь у розробці інвестиційних та інших бюджетів

4. Бюджетний контроль

Внутрішній (управлінський) облік = managerial accounting

Участь у складанні річних, квартальних і місячних звітів

Аналіз відхилень фактичних показників діяльності від запланованих

Забезпечення постійного аналізу та контролю ризиків у фінансово-господарській діяльності, а також розробка заходів щодо їх нейтралізації

Виявлення та ліквідація вузьких місць на підприємстві

Своєчасне реагування на появу нових можливостей (виявлення та розвиток сильних сторін)

Підготовка звіту про виконання бюджетів і розробка пропозицій щодо коригування планів і діяльності (рапортування)

5. Внутрішній консалтинг та методологічне забезпечення

Розробка методичного забезпечення діяльності окремих структурних підрозділів

Надання консультацій і рекомендацій керівництву підприємства та структурним підрозділам у процесі розробки фінансової стратегії, планування, розробки і впровадження нових продуктів, процесів, систем

 

6. Внутрішній аудит та ревізія

Забезпечення постійного контролю за дотриманням співробітниками встановленого документообороту, процедур проведення операцій, функцій і повноважень згідно з покладеними на них обов’язками

Проведення внутрішнього аудиту та координація власної діяльності з діями незалежних аудиторських фірм при проведенні зовнішнього аудиту підприємства

Забезпечення збереження майна підприємства

У класичному розумінні головним завданням діяльностіконтролера на американських підприємствах є управління прибутком за допомогою бюджетування.

Фінансові проблеми, які виникають у суб’єктівгосподарювання, досить часто зумовлені відсутністю у керівництва чітких стратегічнихцілей розвитку, довгострокових фінансових планів та нерозумінням місії суб’єктагосподарювання. Як наслідок, у підприємства виникають складнощі з визначенням потребив капіталі та інших видах ресурсів, потужності незавантажені, кошти заморожуютьсяв неліквідних запасах, дебіторській заборгованості, окремі сектори діяльності виявляютьсязбитковими тощо. Для уникнення (чи нейтралізації) проблем стратегічного характеруна підприємстві слід запровадити механізми стратегічного контролінгу.

Під стратегічним фінансовим контролінгом розуміютькомплекс функціональних завдань, інструментів і методів довгострокового (три і більшероків) управління фінансами, вартістю та ризиками. Вважається, що часовий горизонтстратегічного контролінгу необмежений.

У рамках стратегічного фінансового контролінгузусилля фінансових служб підприємств концентруються на виконанні таких основнихзавдань:

¾ визначення стратегічних напрямів діяльності підприємства;

¾ визначення стратегічних факторів успіху;

¾ визначення стратегічних цілей і розробка фінансовоїстратегії підприємства;

¾ впровадження дійової системи раннього попередження тареагування (перманентний аналіз шансів і ризиків, сильних та слабких сторін);

¾ визначення горизонтів планування;

¾ довгострокове фінансове планування: планування прибутківта збитків, Cash-flow, балансу, основних фінансових показників;

¾ довгострокове управління вартістю підприємства та прибуткамийого власників;

¾ забезпечення інтеграції довгострокових стратегічнихцілей та оперативних завдань, які ставляться перед окремими працівниками та структурнимипідрозділами.

Найважливішим завданням стратегічного контролінгує забезпечення життєздатності підприємства в довгостроковому періоді на основі управлінняіснуючим потенціалом та створення додаткових факторів успіху.

Базовими складовими оперативного фінансового контролінгує система річних бюджетів і бюджетний контроль. У разі необхідності бюджети можутьскладатися з розбивкою по кварталах, місяцях, декадах і навіть днях.

Головною метою оперативного фінансового контролінгує організація системи управління досягненням поточних (короткострокових) фінансовихцілей підприємства. Такі цілі можуть знаходити свій вираз у показниках виручки відреалізації, прибутку, постійних і змінних витрат, рентабельності капіталу тощо.Цільові показники оперативного контролінгу повинні корелювати з монетарними та немонетарнимицілями, визначеними в рамках стратегічного контролінгу.

Цілком зрозуміло, що планування без дійового контролюза ходом виконання планів не має сенсу. З іншого боку, контроль без планування тежнеможливий. Контроль — це невід’ємна складова та умова планування. Без синтезу плануванняі контролю існує велика ймовірність неправильної оцінки можливих фінансових ризиківі, як наслідок — помилкові, запізнілі або нескоординовані управлінські рішення ідії. Взаємозв’язок бюджетування та бюджетного контролю характеризує основний змістоперативного контролінгу, який, власне, полягає в систематичному порівнянні фактичнихпоказників діяльності підприємства із запланованими та подальшому аналізі відхилень.

Оперативний фінансовий контролінг (на відміну відстратегічного) спирається переважно на внутрішні джерела інформації, зокрема данірахунків прибутків і збитків, руху грошових коштів тощо. Основна увага при цьомуконцентрується на дослідженні таких співвідношень, як «доходи-затрати»та «грошові надходження-грошові видатки», у той час як стратегічний контролінгзорієнтований на аналіз шансів і ризиків, сильних і слабких сторін.

Важливим елементом оперативного контролінгу є внутрішнійконсалтинг та методологічне забезпечення. Фінансового контролера досить часто називаютьтакож радником топ-менеджменту з фінансово-економічних питань та його інформаційнимпартнером. При виконанні цієї функції служби контролінгу здійснюють консультуванняменеджменту підприємства, керівників структурних підрозділів, окремих стратегічниходиниць з питань оптимізації досягнення поставлених цілей та вирішення поточнихпроблем. Консультаційні послуги можуть надаватися також під час проведення внутрішньогоаудиту або у разі виявлення певних недоліків чи резервів. У рамках даного функціональногоблоку контролінг займається розробкою внутрішніх інструкцій, методик, рекомендаційна замовлення менеджменту та окремих структурних підрозділів.

Оперативні плани містять списки всіх завдань, реалізаціяяких провадить до реалізації мети, час на їх реалізацію, визначення відповідальнихосіб та засобів, які необхідні для реалізації даного завдання.

Процес опрацювання оперативного плану містить чотириголовні етапи:

¾ визначення цілей;

¾ аналіз ситуації;

¾ опрацювання переліку дій, що провадять до реалізаціїцілей;

¾ опрацювання плану дій.

Оскільки планування не є чимось відірваним відповсякденного функціонування організації, а є лише елементом циклу організованоїроботи, нам варто пригадати ще три елементи, що з’являються після опрацювання плану:

¾ реалізація;

¾ контроль реалізації;

¾ можлива ревізія плану (впровадження змін до плану вситуації, коли в результаті контролю виявиться, що існує розбіжність між реальнимиподіями та подіями, передбаченими в плані) [7, 22].

Контроль та планування — це дві функції управлінняорганізацією, які нероздільно пов’язаними між собою. Оперативний план повинен бутискладений так, щоб уможливлювати легкий та зручний контроль його реалізації.

Особливого прояву функція координації набуває впроцесі планування фінансово-господарської діяльності підприємства. Йдеться пронеобхідність:

а) узгодження дерева цілей з наявними у підприємстваресурсами;

б) узгодження довгострокових планів з визначенимицілями і стратегією розвитку підприємства;

в) приведення у відповідність оперативного плануванняз довгостроковими планами;

г) координації окремих планів підприємства i зведенняїх в єдиний план;

ґ) координації функції контролю та планування;

д) координації системи забезпечення інформаціїз інформаційними потребами підприємства, які виникають у ході аналізу та планування;

е) узгодження організаційної структури підприємстваз виробничими потребами;

є) координація фінансових і виробничих потужностейпідприємства.

Отже, координація забезпечує організацію ефективнішоговикористання всіх видів ресурсів (фінансових, трудових, виробничих), якими володієпідприємство. Найважливішими інструментами тут виступають стратегічне, довгостроковепланування та бюджетування.

До сфери функціональних компетенцій контролінгу,як правило, належить внутрішній аудит (ревізія) — сукупність процедур щодо перевіркивідповідності фактичного стану об’єкта аудиту нормативному (тому, що повинен бути).Служба внутрішнього аудиту є органом оперативного контролю виконавчих органів підприємства.

До основних завдань внутрішнього аудиту (ревізії)належать:

¾ встановлення ефективності виконання цільових установоккерівництва підприємства;

¾ виявлення недоліків у системі інформаційного забезпеченняменеджменту;

¾ своєчасне виявлення порушень і недоліків у діяльностіструктурних підрозділів (стратегічних бізнес-одиниць), опрацювання оптимальних рішеньщодо ліквідації та усунення причин виникнення цих недоліків;

¾ перевірка якості виконання функціональних обов’язківперсоналу, дотримання внутрішніх і зовнішніх інструкцій при здійсненні фінансово-господарськоїдіяльності;

¾ перевірка відповідності фактичного стану майна (в натуральномута вартісному виразі) даним бухгалтерського обліку;

¾ встановлення відповідності фактичних затрат їх нормативнимзначенням,

¾ перевірка виконання вимог з ефективного управління ризиками;

¾ налагодження і підтримка взаємодії із зовнішніми аудиторамита контролюючими органами;

¾ вироблення рекомендацій щодо усунення виявлених у ходіаудиту недоліків та мобілізації наявних резервів.

Отже, внутрішній аудит здійснює перевірку не лишерівня дотримання фінансового та податкового обліку нормативним вимогам, а й якістьвиконання планів і рекомендацій контролера відповідними службами. Фінансиста цікавитьнасамперед внутрішній фінансовий аудит [4, 211].

До типових об’єктів фінансового аудиту можна віднести:

¾ річну фінансову звітність;

¾ фінансове планування (бюджетування);

¾ фінансування, вартість капіталу;

¾ грошові розрахунки;

¾ калькулювання затрат і цін;

¾ інвентаризацію.

Для належного виконання покладених на службу внутрішньогоаудиту завдань і функцій необхідно керуватися такими принципами:

1) незалежність: служба внутрішнього аудиту має бути незалежноювід діяльності підрозділів, які вона перевіряє;

2) професійна майстерність: аудиторські перевірки маютьбути виконані на високому професійному рівні;

3) доказовість: висновки аудитора повинні базуватися наоснові документальних підтверджень здійснення того чи іншого господарського факту;

4) чіткий вираз думки: аудиторський висновок має бути максимальноточним і стислим.

Служба контролінгу при проведенні внутрішньогоаудиту має право:

1) отримувати усно або письмово від керівників підрозділу,який перевіряється, необхідні документи, пояснення, а також інші матеріали, пов’язаніз об’єктом перевірки;

2) визначати відповідність дій і операцій, що здійснюютьсяспівробітниками, вимогам чинного законодавства, рішенням керівних органів підприємства;

3) перевіряти розрахункові документи, контракти, фінансовуй управлінську звітність, іншу документацію, а у разі необхідності наявність готівки,майна та інших цінностей;

4) залучати у разі необхідності співробітників інших структурнихпідрозділів для виконання поставлених перед службою внутрішнього аудиту завдань;

5) мати безперешкодний доступ до підрозділу, що перевіряється,а також у приміщення, що використовуються для зберігання документів, готівки такоштовностей, отримувати інформацію, яка зберігається на магнітних носіях;

6) при виявленні грубих порушень чинного законодавства,внутрішніх інструкцій, випадків розкрадань, допущених працівниками підприємства,рекомендувати керівництву усунення їх від виконання службових обов’язків.

Результати внутрішнього аудиту мають знайти відображенняв аудиторському висновку, де викладаються виявлені недоліки, порушення та зловживання,а також невикористані резерви. Увага акцентується на позитивному досвіді роботипідрозділу (центру затрат), який можливо використати іншими стратегічними одиницями.Необхідно також викласти причини, що зумовили порушення і зловживання, та надатисвої пропозиції щодо вжиття заходів по їх усуненню.

Важливим засобом створення ефективної системи внутрішньогоконтролю на підприємстві є підтримка взаємовідносин та обмін інформацією між зовнішнімиі внутрішніми аудиторами. Встановлення тісних контактів між службою внутрішньогоаудиту та зовнішніми аудиторами створюють сприятливі умови для обміну між ними практичнимдосвідом проведення аудиту за взаємопогодженими процедурами.

Служби контролінгу в процесі виконання своїх функційвикористовують велику кількість методів. Поряд з окремими загальнометодологiчнимита загальноекономічними методами використовуються специфічні. До перших методівналежать такi, як спостереження, порiвняння, групування, аналiз, трендовий аналіз,синтез, систематизацiя, прогнозування. До основних специфiчних методiв контролiнгуналежать:

¾ аналіз точки беззбитковості;

¾ бенчмаркінг;

¾ вартісний аналіз;

¾ портфельний аналіз;

¾ SWОТ-аналіз (аналіз сильних і слабких місць);

¾ АВС-аналіз;

¾ XYZ-аналіз;

¾ методи фінансового прогнозування (експертні, екстраполяціїтощо).

Точка беззбитковості характеризує обсяг реалізаціїпродукції за якого прибуток підприємства дорівнює нулю, тобто виручка від реалізаціїпродукції відповідає валовим затратам на її виробництво та реалізацію. Точку беззбитковостіназивають також точкою «порогового» прибутку чи точкою рівноваги. Розглядуванийметод побудований на тезі, що із збільшенням обсягів реалізації величина умовнопостійних витрат на одиницю продукції зменшується.

Складовим елементом аналізу точки беззбитковостіє розрахунок суми покриття (маржинального прибутку). Маржинальний прибуток — цепоказник, який характеризує частину виручки, що спрямовується на заміщення умовнопостійних витрат і формування прибутку від реалізації.

Позитивна різниця між фактичною виручкою від реалізаціїта виручкою від реалізації, що відповідає точці беззбитковості, називається зоноюбезпеки. На зазначену різницю підприємство може знизити обсяги реалізації або підвищитирівень затрат без загрози зазнати збитків. Підкреслимо, що кожне підприємство повиннопрагнути розширити зону безпеки, оскільки чим вона менша, тим більшим є ризик одержаннязбитків.

/>

Рис.11.5 Точка беззбитковості

Важливим інструментом аналізу конкурентоспроможностіпідприємства є бенчмаркінг. Бенчмаркінг (від англ. benchmarking — встановлення контрольноїточки) — це перманентний, безперервний процес порівняння товарів (робіт, послуг),виробничих процесів, методів та інших параметрів досліджуваного підприємства (структурногопідрозділу) з аналогічними об’єктами інших підприємств чи структурних підрозділів.

Основний зміст та мета бенчмаркінгу полягає в ідентифікаціївідмінностей з порівнюваним аналогом (еталоном), визначення причин цих відмінностейта виявлення можливостей щодо вдосконалення об’єктів бенчмаркінгу. Об’єктами бенчмаркінгуможуть бути: методи, процеси, технології, якісні параметри продукції, показникифінансово-господарської діяльності підприємств (структурних підрозділів).

Вартісний аналіз — це метод контролінгу, що полягаєв дослідженні функціональних характеристик продукції, яка виробляється, на предметеквівалентності їх вартості та корисності. Отже, в центрі уваги вартісного аналізуперебувають функціональні та вартісні параметри продукції (робіт, послуг), саметому цей вид аналізу позначають також як функціонально-вартісний. У ході аналізуздійснюється класифікація функцій продукту у розрізі функціональних класів: головні,додаткові та непотрібні. На основі цього розробляються пропозиції щодо мінімізаціїзатрат на виконання кожної функції, а також щодо анулювання другорядних функцій,які потребують значних затрат.

Виокремлюють два основні завдання вартісного аналізу:

¾ зменшення вартості окремих компонентів продукції беззменшення обсягів її виробництва та реалізації;

¾ поліпшення функціональних параметрів продукції за мінімальнихзатрат.

Портфельний аналіз — ефективний інструмент стратегічногоконтролінгу. Традиційно цей інструмент використовується при оптимізації портфеляцінних паперів інвестора. Фінансист під терміном «портфоліо» розуміє оптимальнийз погляду комбінації ризику та прибутковості набір інвестицій (концепція оптимізаціїпортфеля інвестицій Марковіца, модель оцінки капітальних активів). В основі портфельногоаналізу покладено два оцінні критерії: теперішня вартість очікуваних доходів відволодіння цінними паперами (проценти, дивіденди) і рівень ризиковості вкладень[14, 406].

Даний метод контролінгу використовується при селективномувідборі найцінніших для підприємства постачальників і клієнтів, найважливіших видівсировини і матеріалів, найвагоміших елементів затрат, найрентабельнішої продукції,найефективніших напрямів капіталовкладень. АВС-аналіз полягає у виявленні та оцінцінезначного числа кількісних величин, які є найціннішими та мають найбільшу питомувагу у загальній сукупності вартісних показників. Згідно з цим методом досліджуванасукупність, наприклад запаси сировини та матеріалів, ділиться на три частини:

група А — запаси, які є найціннішими з поглядуїх вартості, однак можуть використовуватися підприємством у незначній кількостів натуральному виразі;

група В — середні за величиною запаси як у кількісному,так і в грошовому виразі;

група С — запаси з найбільшою часткою в натуральномувиразі, однак незначні з погляду їх вартості.

З метою оптимізації запасів на практиці доситьчасто АВС-аналіз комбінують з іншим методом контролінгу — XYZ-аналізом, який характеризуєрівномірність запуску окремих видів сировини (матеріалів) у виробництво. Даний методшироко використовується в процесі нормування обігових коштів для створення виробничихзапасів. У ході XYZ-аналізу найвживаніші види сировини (матеріалів) групуються залежновід рівня їх споживання в три класи:

1) Х-сировина — види сировини (матеріалів), якірівномірно споживаються у виробництві без суттєвих коливань;

2) Y-сировина — види сировини (матеріалів), рівеньспоживання яких суттєво коливається, наприклад залежно від виробничого циклу чисезонності виробництва;

3) Z-сировина — сировина та матеріали, які споживаютьсянерегулярно і характеризуються високим рівнем коливання в їх потребі.

Одним з важливих методів стратегічного контролінгує так званий аналіз сильних (Strength) і слабких (Failure) місць, а також наявнихшансів (Opportunity) і ризиків (Threat). В економічній літературі цей вид аналізупозначається також як SWOT-аналіз (SWOT-analysis). Даний вид аналізу може здійснюватисястосовно всього підприємства, його структурних підрозділів, а також у розрізі окремихвидів продукції. На основі результатів аналізу ендогенного середовища розробляютьсярекомендації щодо:

1) усунення наявних слабких місць;

2) ефективного використання існуючого потенціалу(сильних сторін).

У результаті SWOT-аналізу екзогенного середовищавиявляється позитивний і негативний вплив на підприємство ззовні. На основі цьоговиробляються пропозиції стосовно:

1) нейтралізації можливих ризиків;

2) використання додаткових шансів.

У процесі господарської діяльності завжди виникаютьвідхилення фактичних показників від запланованих (бюджетних). Для їх своєчасноговиявлення і відповідного реагування на них необхідний систематичний контроль завиконанням бюджетів, тобто бюджетний контроль, завдання якого — привернутиувагу менеджера до тих відхилень від бюджету, які вимагають його оперативного реагування.Це можуть бути або ж значні відхилення, або відхилення, що систематично повторюються.Усуненню таких відхилень сприяє управління за відхиленнями, при якому менеджерконцентрує увагу лише на суттєвих відхиленнях від бюджету і, до певної міри, незвертає уваги на відхилення в межах допустимих коливань.

Залежно від причин виникнення відхилення поділяють:

¾ на відхилення внаслідок планування (помилки та прорахункипри складанні бюджетів);

¾ відхилення внаслідок діяльності.

Бюджетний контроль і управління за відхиленнямиздійснюють на підставі звіту про виконання бюджету, який складає бухгалтер-аналітикі подає менеджеру, який відповідає за прийняття рішень з даного питання.

Звіт про виконання бюджету— це порівнянняфактичних і запланованих показників, розрахунок відхилень та вивчення їх причин.Такий звіт готується регулярно (щомісяця) і містить дані про бюджетні витрати зазвітний період і з початку року та відхилення від бюджету з поясненням їх причин,а інколи — вжитих заходів для попередження подібних відхилень у майбутньому.

Отже, звіт про виконання бюджету забезпечує зворотнийзвязок між фактичною діяльністю і бюджетуванням. Але він забезпечує можливість дійовогоконтролю лише за умови коректного зіставлення фактичних і бюджетних показників.При аналізі відхилень виходять з того, що зведений бюджет є статичним, тобто постійним,оскільки він складений лише для певного конкретного рівня майбутньої діяльності.Якщо ж обсяг діяльності змінюється (можливо, не з вини виконавців), то відхиленнявід статичного бюджету втрачають контрольне значення, адже їх показники будуть оманливими.Тому для аналізу такий бюджет необхідно скоригувати на фактичний обсяг діяльності.

Бюджет, який враховує можливі варіанти зміни обсягудіяльності в межах релевантного діапазону, називають гнучким, або динамічним бюджетом.Такий бюджет необхідний, в першу чергу для аналізу тих витрат, які включаютьпостійну і змінну складові (виробничі накладні, витрати на збут, адміністративні).Він складається виходячи із залежності:

Загальна сума витрат = Постійні витрати + (Фактичнийобсяг виробництва · Змінні бюджетні витрати на одиницю діяльності).

Такий бюджет може бути розрахований на декількарівнів діяльності в межах релевантного діапазону.

Використання гнучкого бюджету (а він може складатисяяк до початку бюджетного періоду, так і в процесі діяльності або ж при підбиванніпідсумків) дає можливість порівняти фактичні дані як із статичним, так і з гнучкимбюджетом і визначити два види відхилень: за рахунок обсягу діяльності і за рахунокефективності. Відхилення за рахунок обсягу діяльності характеризують результативністьроботи, а відхилення фактичних даних від гнучкого бюджету — ефективність роботипідприємства.

Для поглибленого аналізу відхилень необхідно їхвизначити за кожною статтею бюджету і пояснити причини відхилень.

Так, відхилення прибутку за рахунок зміни окремихфакторів за допомогою гнучкого бюджету розраховують аналогічно факторному аналізуметодом обчислення різниць:

1) загальне відхилення = фактична сума прибутку- бюджетна (планова, нормативна) сума прибутку;

2) відхилення за рахунок зміни обсягу реалізації= прибуток, визначений гнучким бюджетом — прибуток початкового (старого) бюджету;

3) відхилення за рахунок зміни середньої ціни реалізації= фактичний обсяг продаж (виручка) — фактичний обсяг реалізації за плановими цінами= фактичний обсяг реалізації — скоригований обсяг реалізації;

4) відхилення за рахунок економії (перевитрати)матеріалів на одиницю продукції — (фактичні витрати матеріалів — нормативні витратина фактичний обсяг виробництва) · нормативна ціна одиниці матеріалів = (фактичнівитрати матеріалів на одиницю продукції — нормативні витрати на одиницю продукції)· фактичний обсяг виробництва · нормативну (бюджетну) ціну одиниці матеріалів;

5) відхилення за рахунок зміни цін на матеріали= фактичні витрати на матеріали — (фактична кількість витрачених матеріалів · плановаціна одиниці матеріалів) = (фактична ціна — планова ціна) · фактичну кількість витраченихматеріалів;

6) відхилення за рахунок зміни ефективності прямихвитрат праці, яка характеризує рівень продуктивності праці або трудомісткості продукції= (фактичні витрати праці — нормативні витрати праці на фактичний обсяг продукції)· нормативний рівень оплати праці = (фактичні витрати праці на одиницю продукції- нормативні витрати праці на одиницю продукції) · фактичну кількість проданої продукції· нормативну ставку оплати за одиницю праці (годину, день тощо);

7) відхилення за рахунок зміни ставок (рівня) оплатипраці = фактичні витрати на оплату праці — (фактичні прямі витрати праці · нормативнуставку оплати одиниці праці) = (фактична ставка оплати одиниці праці — нормативнаставка оплати одиниці праці) · фактичні затрати прямої праці у кількісних вимірниках;

8) відхилення за рахунок відхилення постійних накладнихвитрат = фактична сума постійних накладних витрат — планова (нормативна) сума такихвитрат.

Методика аналізу відхилень залежить від системикалькулювання витрат, яку застосовує підприємство при складанні внутрішньої звітності:на основі повної собівартості чи на основі змінних витрат. Але і в одному, і в другомувипадку необхідно виділяти змінні витрати і аналізувати їх окремо від постійних.У тих же випадках, коли при аналізі відхилень прибутку має місце незбігання обсягувиробництва з обсягом реалізації продукції, для аналізу відхилень треба складатидва гнучкі бюджети: на фактичний обсяг виробництва (для аналізу відхилення витрат)і на фактичний обсяг реалізації (для аналізу відхилення прибутку). Відхилення міжцими бюджетами зумовлено змінами у величині запасів готової продукції.

Такий аналіз дає можливість об`єктивно оцінитирезультати роботи та їх залежність від окремих факторів.

Висновки

Базою проходження практики є Державне підприємствоМіністерства Оборони України — Чернівецький металообробний завод, засноване на державнійвласності і підпорядковане Міністерству Оборони України. Підприємство створене зметою забезпечити потреби капітального будівництва Міністерства Оборони Українибудівельними матеріалами, конструкціями, продукцією машинобудування з високими якіснимихарактеристиками, отримання максимально можливого прибутку для вирішення виробничих,соціально-економічний інтересів трудового колективу та його членів.

Підприємство є юридичною особою. Права та обов’язкиюридичної особи підприємство набуває з дня його державної реєстрації. Підприємствоздійснює свою діяльність на основі і відповідно до чинного законодавства України.

ЧМОЗ МО України веде самостійний баланс, має розрахунковий,валютний та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням.

Підприємство здійснює операційну, інвестиційнута фінансову діяльність, вступає у фінансові відносини. Об'єктом фінансових відносинна підприємстві є вартість виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг,які формують виручку, а в процесі розподілу — фонди споживання, відшкодування витраті прибуток, що є необхідною умовою забезпечення безперервності виробництва. Окрімтого, об'єктом фінансових відносин на підприємстві є всі грошові надходження танагромадження, тобто фінансові ресурси підприємства.

Суб'єктами фінансових відносин підприємства виступаютьдержава, саме підприємство, його робітники та службовці, власники та акціонери(учасники), інвестори, фінансово-кредитні установи, інші підприємства та інші контрагенти.При цьому всі фінансові відносини підприємства можна згрупувати на зовнішні та внутрішні.

При створенні підприємствастатутний капітал направляється на придбання основних фондів і формування оборотнихресурсів у розмірах, необхідних для ведення нормальної виробничо-господарської діяльності,вкладається в придбання ліцензій, патентів, ноу-хау, використання яких є важливимчинником при утворенні прибутку. Таким чином, початковий капітал інвестується увиробництво, в процесі якого створюється вартість, що виражається ціною реалізованоїпродукції. Після реалізації продукції вона приймає грошову форму — форму виручкивід реалізації зроблених товарів, що надходить на розрахунковий рахунок підприємства.

Недостатність на підприємстві основних та оборотнихкоштів негативно впливає на виробничий процес. Поряд з технічними і організаційнимифакторами важливу роль в підвищенні ефективності використання основних засобів повиннівідігравати фактори матеріального стимулювання працівників підприємств. Поліпшенняінтенсивного та екстенсивного використання основних засобів підприємств безпосередньопозначається на зниженні собівартості виготовлюваних виробів за рахунок економіїна умовно-постійних витратах, а в кінцевому підсумку це дає змогу збільшити прибутокпідприємств та підвищити рентабельність їх діяльності.

Аналіз показав наявність суттєвих резервів покращеннявикористання основних засобів за рахунок доведення показників стану і руху основнихзасобів до оптимальних значень, але для цього необхідно збільшити прибутки і погаситизаборгованість. Збільшенню прибутків та об'ємів виробництва буде сприяти встановленнянових зв'язків, пошук нових партнерів.

На підприємстві дуже багато коштів іде на ремонт,модернізацію та реконструкцію основних засобів. Доцільно було би здійснювати поступоветехнічне переозброєння, що призвело б до зменшення цих витрат. Кошти на це переозброєнняможна знайти за рахунок здачі в оренду великої кількості пустуючих приміщень таобладнання, що перебуває на консервації. Інвестиції на закупівлю основних засобівпідприємство отримує лише за рахунок амортизаційних відрахувань.

Велике значення має ліквідність підприємства. Зниженнянайбільш ліквідних активів на 99,55% свідчить, що на рахунках в банку майже не залишилосьготівки, тому виникають труднощі в закупівлі активів. Також зменшилась вартістьшвидко реалізованих активів на 87,36% та мало ліквідних — на 14,89%. Повне погашеннядовгострокових зобов’язань говорить про те, що підприємство повністю розрахувалосьпо довгостроковим позикам.

Розглядаючи джерела фінансування підприємства,необхідно звернути увагу на три найбільш важливих фінансових показники діяльностіпідприємства:

¾ виручка від реалізації;

¾ прибуток;

¾ потік грошових коштів.

Підприємство фінансується за рахунок власних коштіві кредитується лише за рахунок поза банківської форми. Недоцільність залучення банківськогокредиту підприємством свідчить ефект фінансового лівериджу, який має від'ємне значення.

ЧМОЗ виплачує дивіденди головному акціонеру — державі.Проте через отримання збитку в 2009 році виплата дивідендів стала неможливою.

Позитивним моментом є зменшення зобов’язань ЧМОЗперед кредиторами загальною сумою 229 тис. грн. Оцінюючи кредитоспроможність підприємства,слід зазначити, що за багатьма критеріями ЧМОЗ не відповідає необхідному значенню.Так, зменшення оборотності всього капіталу на 100% спричинене зменшенням чистогодоходу підприємства.

Підприємство потребує реорганізації, а точнішеперетворення в акціонерне товариство з метою залучення додаткових коштів. Найоптимальнішимваріантом стане викуп та приватизація державного підприємства. Провівши оцінку заводуза дохідним методом загальна сума за брутто-підходом склала — 56000 тис. грн., аза нетто-підходом — 54322 тис. грн.

Підприємство не здійснює зовнішньоекономічної діяльності,а лише з вітчизняними покупцями. Тому аналіз даного виду діяльності закріпленийлише теоретично.

Повноцінну діяльність Чернівецького металообробногозаводу забезпечує служба контролінгу, яка здійснює підготовку рішення, функціональнута інформаційну підтримку і контроль за їх реалізацією.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про оцінку майна, майнових правта професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.01.

2. Бандурка О.М. Коробов М.Я. Орлов П.І. Петрова К.Я. Фінансо-ва діяльність підприємства. — К.: Либідь 2004

3. Буряк П.Ю. Формування і надання інформації про фінансовіресурси підприємства [Текст] // Фінанси України. — 2006. — № 10 — С.123-129.

4. Бутинець Ф.Ф. Аудит і ревізія підприємницької діяльності:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Ф.Ф. Бутинець та ін.За ред. проф.Ф. Ф. Бутинця. — Житомир: ПП «Рута», 2006 — 365 с.

5. Василенко В.О., Шматько В.Г. Інноваційний менеджмент:Навчальний посібник. Видання 3-тє, вип. та доп. / За редакцією В.О. Василенко.- Київ: Центр навчальної літератури, 2005. — 440 с.

6. Герасимчук З.В. Фінансовий менеджмент: Навч. посіб.для студ. вищ. навч. закл. / З.В. Герасимчук, І.М. Вахович; Луц. держ. техн. ун-т.- Луцьк: Надстир'я, 2004. — 515 с.

7. Кранос Ю.Б., Коротченко М.А. Окремі аспекти застосуванняметодів фінансового планування на підприємствах паливно-енергетичного комплексу[Текст] // Економіка, фінанси, право. — 2007. — № 2. — С.22-24.

8. Краснова В.В. Фінансовий менеджмент підприємства: Навч.посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В.В. Краснова, Б.О. Жнякін. — Донецьк: Альфа-прес,2005. — 207с.

9. Лахтіонова Л.А. Фінансовий аналіз суб’єктів господарювання:Монографія. — К.: КНЕУ 2004. — 387 с.

10. Марченко А. Аналіз джерел формування фінансових ресурсів// Фінанси України — 2002 — №9 — с.102-109.

11. Ревич С Внески до статутного фонду // Дебет — Кредит- 2001 — №1, с.22-23.

12. Семеноженко В.П. Господарське право. Посібник / Заред. Семеноженко В.П. — Харків, 2003.

13. Спасів Н.Я. Прагматизм фінансування відтворення основногокапіталу підприємницьких структур [Текст] // Фінанси України. — 2005. — № 2. — С.129-134.

14. Терещенко О.О. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання:Навч. посібник. — К.: КНЕУ 2003. — 554с.

15. Ткаченко Н.М. Бухгалтерський облік на підприємствахУкраїни з різними формами власності: Навч. посіб. — 6 те вид., доп. і перероб.- К.: А.С.К., 2002. — 784 с.

16. Федоренко В.Г., Гойко А.Ф. Інвестознавство. — К.: МАУП,2000.

17. Філімоненков О.С. Фінанси підприємств. Навч. посіб.- К.: Кондор, 2005 р. — 400с.