Реферат: Коментар ЗКУ, Семчик

ВСТУП

25 жовтня 2001 р. Верховна Рада України прийняла новий Земельний кодекс України. Тим самим закладено один з наріжних каменів у фундамент правової системи, що має забезпечити регулювання суспільних відносин в умовах функціонування в Україні ринкової економіки.

Цей кодекс відображає еволюцію соціально-економічного та політико-правового розвитку нашої держави та суспільства, законодавчого регулювання земельних відносин в Україні.

Першим кодифікованим актом земельного законодавства України був Тимчасовий земельний закон, прийнятий Українською Центральною Радою 18 січня 1918 р. Однак через політичні причини його положення не були реалізовані. Тому першим реально діючим кодифікованим законодавчим актом нашої країни прийнято вважати Земельний кодекс УСРР, прийнятий 25 жовтня 1922 р. Він складався з преамбули і 227 статей, які були згруповані в розділи (деякі з них ділилися на глави) та чотири частини:

1) Про трудове землекористування.

2) Про міські землі.

3) Про державне земельне майно.

4) Про землеустрій та переселення.

Відображаючи політичні й економічні реалії того часу, Кодекс 1922 р. закріплював націоналізацію землі й скасування приватної власності на неї, забороняв купівлю-продаж та інші угоди, пов'язані з відчуженням землі. Усі громадяни незалежно від статі, віросповідання та національності наділялися правом на одержання землі в користування безоплатно. Кодекс надавав право громадам обирати будь-яку форму землекористування, заохочуючи насамперед земельні товариства.

У першому кодифікованому земельно-правовому акті України визначалося також поняття і детально регламентувалося землекористування селянського двору, допускалася «трудова оренда» землі й обмежувалося землекористування так званих куркулів, тобто селян, що використовували в своїх господарствах найману працю.

Крім цього, в Кодексі 1922 р. містилися й норми, що регулювали землеустрій, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режим міських земель, земель спеціального призначення та земель державного запасу.

Другий Земельний кодекс УРСР був прийнятий 8 липня 1970 р. і введений в дію 1 січня 1971 р. Він складався із 173 статей, які були об'єднані у 28 глав та 11 розділів:

1) Загальні положення.

2) Землі сільськогосподарського призначення.

3) Землі населених пунктів.

4) Землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення.

5) Землі державного лісового фонду.

6) Землі державного водного фонду.

7) Землі державного запасу. .

8) Державний земельний кадастр.

9) Державний землеустрій.

10) Вирішення земельних спорів.

11) Відповідальність за порушення земельного законодавства.

Кодекс 1970 р. успадкував основні правові положення попереднього Земельного кодексу УСРР. Зокрема, земельний фонд проголошувався власністю виключно держави і заборонялися цивільно-правові угоди щодо відчуження земельних ділянок. Проте на відміну від Кодексу 1922 р. Земельний кодекс УРСР 1970 р. не передбачав свободи вибору форми господарювання в сільському господарстві. Для ведення товарного сільськогосподарського виробництва землі могли надаватися тільки «соціалістичним» підприємствам — радгоспам, що були державними підприємствами, та колгоспам, які являли собою «одержавлені» квазікооперативи. Діяльність селянських (фермерських) господарств, які до колективізації 1929—1932 pp. були основною формою господарювання на селі, фактично заборонялася. Замість селянських господарств дозволялася так звана індивідуальна трудова діяльність у сільському господарстві, для чого громадяни могли отримати в користування до 1 га польової землі.

До новел Земельного кодексу УРСР 1970 р. належав поділ земельного фонду на шість категорій земель: сільськогосподарського призначення; населених пунктів; промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; державного лісового фонду; державного водного фонду; державного запасу.

Надані в користування земельні ділянки мали використовуватися землекористувачами за їх цільовим призначенням, яке визначалося належністю ділянки до відповідної категорії земель та метою, для якої ця ділянка надавалася в користування. Земельний кодекс УРСР 1970 р. містив також окремі розділи, присвячені питанням землеустрою, ведення державного земельного-кадастру та вирішення земельних спорів.

Наступний Земельний кодекс УРСР (України) був прийнятий 18 грудня 1990 р. і введений в дію 15 березня 1991 р. Цей Кодекс складався зі 117 статей, які були згруповані в дев'ять розділів:

1) Загальні положення.

2 ) Використання земель.

3) Охорона земель.

4) Відшкодування збитків землеволодільцям, землекористувачам та втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва.

5) Контроль за використанням і охороною земель та їх моніторинг.

6) Державний земельний кадастр.

7) Землеустрій.

8) Вирішення земельних спорів.

9) Відповідальність за порушення земельного законодавства. Концептуально даний Кодекс незначною мірою відрізнявся від Земельного кодексу УРСР 1970 р. Усі землі проголошувалися власністю народу України, тобто залишалися власністю виключно держави. Розпорядження землею, тобто надання ділянок юридичним та фізичним особам у користування та вилучення їх для державних чи громадських потреб, як і раніше, мали здійснювати Ради народних депутатів.

Для підприємств, установ і організацій, яким надавалися земельні ділянки, основним залишалося право землекористування. Водночас для громадян передбачалося надання земельних ділянок переважно на праві довічного успадковуваного володіння землею, що давало їм можливість передавати земельні ділянки у спадок. На праві землеволодіння земельні ділянки мали надаватися і сільськогосподарським підприємствам для цілей аграрного виробництва.

Важливою новелою Земельного кодексу УРСР 1990 р. було юридичне відновлення селянських (фермерських) господарств на зразок тих, що існували до суцільної колективізації сільського господарства у 1929—1932 pp. Селянським (фермерським) господарствам надавалися земельні ділянки у володіння розміром до 50 га сільськогосподарських угідь і до 100 га усіх земель. Крім цього, до шести відомих категорій, на які поділявся земельний фонд країни, була додана ще одна категорія — землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Із проголошенням незалежності України і поглибленням земельної реформи Верховна Рада України 13 березня 1992 р. затвердила нову редакцію Земельного кодексу України. За цим Кодексом, крім державної власності на землю, в Україні дозволялося надання земельних ділянок у приватну власність громадянам та у колективну власність колективним та іншим недержавним сільськогосподарським підприємствам. Однак ринкові нововведення нової редакції Земельного кодексу України мали обмежений характер.

Конституція України 1996 р. кардинально змінила характер правового регулювання усіх сфер суспільного життя, в тому числі сфери землекористування. Слідом за прийняттям Конституції у серпні 1996 р. при Держкомземі України була створена робоча група з підготовки нової редакції Земельного кодексу України. Опрацьований цією групою проект був поданий через Кабінет Міністрів України на розгляд Верховної Ради України у 1997 р. Однак він був відхилений.

За цих умов важливе значення для розвитку земельної реформи мали відповідні укази Президента України. Проте вони увійшли у суперечність з положеннями чинного Земельного кодексу України 1992 р.

З метою усунення колізій у 1999 р. за наказом голови Держкомзему була утворена нова робоча група з підготовки проекту нового Земельного кодексу України. Вироблений цією групою проект через Кабінет Міністрів України надійшов до Верховної Ради України. Паралельно з цим групою народних депутатів України був поданий на розгляд Верховної Ради України ще один проект Земельного кодексу України, підготовлений в Інституті держави і права ім. В. М. Корець-кого НАН України. Ці законопроекти також були покладені в основу майбутнього Кодексу. Для другого читання його проект опрацювала робоча група, утворена Аграрним комітетом Верховної Ради України. Гострі дискусії навколо проекту нарешті увінчались успіхом. Новий Земельний кодекс України було прийнято Верховною Радою України 25 жовтня 2001 p., який набув чинності 1 січня 2002 р. У ньому, перш за все, відображені й деталізовані форми власності на землю, закріплені Конституцією України.

Крім права власності на землю, в чинному Земельному кодексі України закріплені також право користування землею, право оренди та право земельного сервітуту.

З прийняттям 6 жовтня 1998 р. Закону України «Про оренду землі», який відкрив широке поле для розвитку земельно-орендних відносин, відпала необхідність у застосуванні такої форми використання земель, як право тимчасового землекористування. У Земельному кодексі України немає норм, що регулюють надання земель у тимчасове користування. Водночас у цьому Кодексі містяться положення, які регулюють надання землі у постійне користування. Щоправда, рамки застосування інституту постійного користування землею обмежені наданням, по-перше, лише земельних ділянок із земель, що перебувають у державній чи комунальній власності, і по-друге, лише підприємствам, установам та організаціям, що перебувають у власності держави та територіальних громад.

Новою для нашого законодавства є категорія земельного сервітуту. Земельний сервітут — це право власника земельної ділянки на обмежене користування сусідньою ділянкою з метою усунення недоліків власної ділянки. Наприклад, особа є власником ділянки, яка не має прямого сполучення з водоймою, з якої напувається худоба. У такому випадку власник ділянки має право вимагати від власника сусідньої ділянки дозволу на прогін худоби до водопою через цю сусідню ділянку. Як відомо, земельні сервітути з'явилися близько двох тисяч років тому в цивільному праві Стародавнього Риму. Однак у земельному законодавстві радянської доби земельні сервітути були відсутні. Держава була єдиним і виключним власником усіх земель країни і сама розпоряджалася землею, встановлюючи прийнятні для суспільства правила використання земель. Із проведенням земельної реформи, визначальною особливістю якої є приватизація земель, у країні з'явилася велика кількість власників землі — як громадян, так і юридичних осіб. Саме вони тепер можуть визначати порядок використання належної їм земельної ділянки за її цільовим призначенням. Однак у суспільних інтересах права власника можуть бути певною мірою обмежені законом або ж на його земельну ділянку можуть бути накладені певні обтяження. Саме для цього й передбачена в новому Земельному кодексі України можливість покладення на власника ділянки обов'язку дозволити її використання власником сусідньої ділянки з метою усунення недоліків останньої, тобто встановлення земельного сервітуту.

Право власності на землю не є абсолютним. Воно має бути застережене певними обмеженнями та умовами в інтересах всього суспільства. Тому в Земельному кодексі України збереглися положення щодо цільового призначення земель та встановлений обов'язок усіх власників землі та землекористувачів використовувати землю відповідно до її цільового призначення. Крім цього, право на землю може обмежуватися встановленням спеціальних охоронних зон навколо певних категорій земельних ділянок, а також інших обмежень права на набуття землі у власність (наприклад, іноземними громадянами та юридичними особами) та права щодо розпорядження землею з боку приватних власників та користувачів. На власників земель як на землекористувачів можуть бути покладені додаткові обов'язки щодо охорони земель та збереження їх продуктивності, естетичної привабливості тощо.

Новий Земельний кодекс України в цілому відображає сучасні ідеї і тенденції у сфері земельних відносин. Він має пряму дію. На жаль, ступінь деталізації багатьох положень не є достатнім. У зв'язку з цим передбачається прийняття ще кількох десятків законів та інших нормативних актів, які розвиватимуть і уточнюватимуть окремі положення Кодексу.

Проте на сьогодні першочерговою є проблема реалізації нового Земельного кодексу України. Необхідною передумовою цього є усвідомлення кожним громадянином і посадовою особою духу і букви Кодексу. Коментар має допомогти в цьому. Він містить доктринальне тлумачення всіх положень Земельного кодексу України, що сприятиме правильному і ефективному його застосуванню у сфері землекористування.

Коментар підготовлений провідними правознавцями України — фахівцями в галузі земельного права. Він буде корисним для студентів, викладачів і науковців, працівників аграрного сектору, органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, всіх, хто цікавиться питаннями земельних відносин.

--PAGE_BREAK--Розділ І. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА Глава 1. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1. Земля — основне національне багатство

1. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

2. Право власності на землю гарантується.

3. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Стаття 1 Земельного кодексу України відтворює ст. 14 Конституції України, за якою земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Цінність землі як національного багатства полягає в її багатофункціональному призначенні.

Земля є насамперед територією держави України, яка відмежовується кордонами від інших держав. Земля як територія держави є ознакою її цілісності, на яку поширюється суверенітет українського народу як носія незалежності і самостійності. Виходячи з цих конституційних положень, земля як територія держави є об'єктом права власності Українського народу.

Земля як територія держави поділяється на адміністративно-територіальні утворення, зокрема, на Автономну Республіку Крим і області, які, в свою чергу, поділяються на райони, міста, селища, села, які відносяться до їх територіальних громад. Кожна область територіально відмежовується від іншої області та АР Крим. Так само територіально відмежовується один від одного райони у межах території АР Крим і області. У межах територіальних громад визначається комунальна власність на землю, а в межах районів, областей та АР Крим — землі спільної комунальної власності. Органи місцевого самоврядування здійснюють регулювання земельних відносин на їх території і виступають суб'єктом права власності щодо земель комунальної власності.

Цінність землі полягає і в тому, що вона є об'єктом природи, у зв'язку з чим охорона землі створює сприятливі умови для забезпечення охорони природних об'єктів, лісів і вод, рослинного і тваринного світу, надр і атмосферного повітря. Як унікальний об'єкт природи земля створює сприятливе середовище для життя всіх живих організмів, у тому числі людини. Без землі будь-яке життя неможливе. Земля є тим об'єктом, на якому розташовані населені пункти, що створює сприятливі умови для проживання людей.

І нарешті, земля є основним засобом сільськогосподарського виробництва, а також засобом виробництва в інших галузях економіки. На землі будується не лише житло для людей, а й заводи і фабрики, залізниці, морські і річні порти, аеродроми. Без землі ні про яке виробництво не може бути й мови.

Усе зазначене свідчить про унікальні властивості землі, про її надзвичайну цінність для існування людей, для створення суспільства. Саме тому земля має перебувати і перебуває під особливою охороною держави.

Будучи засобом виробництва, засобом створення умов для соціального розвитку суспільства, його економіки, земля використовується для розташування і будівництва об'єктів соціального і економічного призначення, для виробництва сільськогосподарської продукції. Держава в особі законодавчих органів вирішує питання про порядок, умови використання землі.

Проголошуючи землю об'єктом права власності Українського народу, в особі органів державної влади і місцевого самоврядування держава як суб'єкт права державної власності законодавчо розпоряджається землею, у відповідності до ст. 14 Конституції України вирішує питання приватної і комунальної власності, розмежування земель на державну і комунальну власність та надання земельних ділянок у приватну власність громадян із земель державної і комунальної власності, поділяє всі землі на відповідні категорії і закріплює у законах правовий режим кожної категорії земель.

Статтею 14 Конституції України визначено, що право власності громадян, юридичних осіб і держави реалізується виключно законами України. Встановлюючи право власності на землю громадян і юридичних осіб, Основний Закон держави тим самим визнає право приватної власності на землю в Україні. Така форма власності на земельні ділянки визнана Земельним кодексом України (статті 80—82).

Таким чином, в Україні існує право приватної, комунальної і державної власності. Згідно зі ст. 13 Конституції України суб'єкти всіх форм власності визнаються рівноправними і держава забезпечує їх захист. Конституція України (ст. 41 ч. 1) надає кожній людині право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном та результатами своєї інтелектуальної діяльності. Конституція України не визначає і не надає перелік об'єктів приватної власності. За загальними цивільно-правовими принципами об'єктом права приватної власності є: майно, природні ресурси, які можуть перебувати у цивільному обігу, а також результати інтелектуальної творчої діяльності. Згідно з проектом нового Цивільного кодексу України земля є об'єктом права власності. Це узгоджується зі ст. 13 Конституції України, яка передбачає можливість набуття землі у власність громадянами і юридичними особами.

Гарантування і захист права приватної власності — одна з важливих функцій держави. Конституція України (ст. 41) проголошує непорушність права приватної власності і покладає на державу обов'язок забезпечити захист права усіх суб'єктів права власності (ст. 13). Згідно з Основним Законом ніхто не може бути протиправно позбавлений своєї власності. У цьому сутність гарантій права власності. Гарантіям прав на землю присвячено розділ ЗК України, згідно з яким держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту права власності на землю і підтверджує конституційну норму, за якою власник не може бути позбавлений права на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Конституція України, визнаючи право приватної власності на землю, одночасно визначає необхідність охорони її як об'єкта природи і встановлює захист прав усіх громадян і юридичних осіб.

На підставі цих конституційних вимог ЗК України встановлює порядок та умови використання (правовий режим) землі як об'єкта природи, як засобу виробництва і як об'єкта, що має задовольняти інші потреби людини шляхом раціонального використання корисних властивостей землі, зокрема, оздоровчих, рекреаційних тощо.

З цією метою в ЗК України визначені склад і категорії земель (статті 18, 19), порядок встановлення та зміни цільового призначення земель, наслідки порушення цього порядку. Категорії земель України мають особливий правовий режим, і всі власники і землекористувачі зобов'язані суворо його дотримуватися.

Надаючи власникам землі широкі права щодо розпорядження земельними ділянками і можливості самостійно господарювати і використовувати їх для власних та інших потреб, ЗК України водночас покладає на них обов'язки щодо використання земельних ділянок за цільовим призначенням, не порушувати прав власників суміжних ділянок, прав і свобод інших громадян і юридичних осіб.

ЗК України передбачає також систему правових заходів щодо, охорони земель, спрямованих на раціональне використання земель, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, на охорону земель від забруднення небезпечними речовинами, встановлює особливості використання техногенно забруднених земель сільськогосподарського призначення. Земельне законодавство зобов'язує власників земельних ділянок забезпечувати виконання встановлених норм з тим, щоб реалізація права власності на землю і землекористування не завдавало шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, не погіршувало екологічну ситуацію і природні якості землі.

Стаття 2. Земельні відносини

1. Земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

2. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

3. Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

У повсякденному житті люди завжди спілкуються між собою, вступають у певні суспільні відносини. Зокрема, між людьми та їх об'єднаннями виникають сімейні, майнові, трудові, житлові, земельні та інші відносини. Окремий вид становлять відносини власності, до яких належать відносини у сфері матеріальних благ, їх належності певному одноособовому чи груповому суб'єктові. Відносини власності виникають також щодо землі (земельної ділянки), інших природних ресурсів. Структура власності на землю розкривається через такі його елементи, як володіння, користування і розпорядження землею.

Володіння — це суспільно-земельне відношення певної особи до належної їй землі (земельної ділянки), панування над нею, коли у стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до землі, як до «своєї».

Користування означає виробниче чи інше особисте використання властивостей землі, споживання результатів використання землі.

Для розпорядження характерним є визначення долі землі (земельної ділянки), здійснення управлінських, розпорядчих дій щодо землі. Власник на власний розсуд вирішує, що зробити з належною йому земельною ділянкою, яким чином її позбутися, обміняти, перевести з однієї категорії до іншої, для задоволення яких потреб її використати.

Юридичне значення мають правовідносини, під якими розуміються суспільні відносини, врегульовані правом, учасники яких наділені суб'єктивними правами і юридичними обов'язками. У правовідносинах конкретизуються приписи правових норм, які визначають права та обов'язки конкретних осіб, органів, організацій. Елементами земельних правовідносин є право володіння, право користування і право розпорядження землею (земельною ділянкою).

Згідно з Конституцією України (ст. 14) суб'єктами земельних відносин є особи, які можуть набувати право власності на землю. Це — громадяни, юридичні особи і держава. Згідно зі ст. 142 Конституції України право на землю комунальної власності належить територіальним громадам.

Громадянами — суб'єктами земельних відносин є громадяни України, громадяни іноземних держав та особи без громадянства. Правовий статус кожної з цих категорій громадян як суб'єктів земельних відносин є неоднаковим і визначається цим Кодексом. Найбільш широкими правами щодо права на землю наділені громадяни України. Вони можуть бути суб'єктами права власності на земельні ділянки всіх категорій земель приватної власності. Вони можуть набувати земельні ділянки у власність шляхом безоплатної їх приватизації, а також іншими способами, передбаченими ЗК України. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть набувати право власності на землю шляхом безоплатної їх приватизації. Вони можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. При цьому землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадок іноземними громадянами, а також особами без громадянства, підлягають відчуженню протягом одного року.

Юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, можуть бути суб'єктами права власності на земельні ділянки, а інші юридичні особи можуть набувати земельні ділянки у постійне користування із земель комунальної та державної власності. Іноземні юридичні особи можуть бути суб'єктами права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадок іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Суб'єктами земельних відносин можуть бути територіальні громади і держава. Від їх імені у земельних відносинах правомочності суб'єкта права власності здійснюють органи місцевого самоврядування, а щодо державної власності — органи виконавчої влади. Суб'єктами земельних відносин, у тому числі права власності на землю, за певних умов можуть бути іноземні держави.

Органи державної законодавчої і виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування є суб'єктами земельних відносин, здійснюючи регулювання земельних відносин, а також контроль за додержанням земельного законодавства. У таких земельних відносинах вони здійснюють установлені для них функції і повноваження, що характеризують їх як владно-регулюючі чи владно-організуючі.

Об'єктами правовідносин є матеріальні або нематеріальні блага (цінності), щодо яких виникають суспільні відносини. Об'єктами права є і духовні цінності, наприклад, літературні твори, наукові досягнення (винаходи) тощо. Об'єктом земельних відносин виступає земля, або ж земельна ділянка. При цьому земля як об'єкт правовідносин має різне призначення, різні риси, різні об'єктивні характеристики.

З позиції конституційних відносин земля розглядається як територія України і об'єкт природи, а тому суб'єктами таких відносин є Український народ. Коли земля виступає засобом виробництва, місцем проживання людей, які на певній земельній ділянці будують житло, інші матеріальні об'єкти, то вона може бути об'єктом права приватної, комунальної та державної власності.

У правовідносинах власності об'єктом права виступає земля, що належить державі або територіальній громаді (комунальна власність), а також земельна ділянка, що належить громадянинові чи юридичній особі.

У процесі приватизації землі, що є державною власністю, передаються у приватну власність громадянину або недержавній юридичній особі.

Землі, що перейшли у власність, наприклад, до колективного сільськогосподарського підприємства, поділяються на земельні частки (паї). Кожному членові КСП призначається рівна за розміром, виходячи з вартісної оцінки і кадастрових гектарів, земельна ділянка, але без виділення її в натурі (на місцевості). Земельна частка (пай) може бути предметом купівлі-продажу, міни, дарування, спадкування. У разі виходу з КСП кожен його член має право отримати земельну ділянку в натурі (на місцевості) у розмірі належного йому паю.

В екологічних відносинах земля виступає об'єктом екологічних, природоохоронних відносин і одночасно — об'єктом земельних відносин.

Права та обов'язки суб'єктів земельних правовідносин для кожного об'єкта права (землі, земельної ділянки, земельного паю) визначаються ЗК України, іншими законодавчими актами.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 3. Регулювання земельних відносин

1. Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

2. Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Основним законом, яким регулюються земельні відносини, є Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Земельні відносини регулюються також цим Кодексом.

У ст. 13 Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) екологічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин України має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Згідно зі ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Отже, Конституція України визнає суб'єктами права власності на землю Український народ, громадян, юридичних осіб і держави. Український народ виступає суб'єктом права власності на землю, яка функціонально відображає територію України, відмежовану кордоном від інших держав, а також територію регіонів держави: АР Крим, областей, районів, сіл, селищ і міст, кожний з яких відмежований від іншої однорідної адміністративно визначеної території. Саме тому від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

На території кожного регіону земля може перебувати у власності громадян, юридичних осіб і держави. Об'єктом права власності громадян і юридичних осіб можуть бути конкретно визначені на місцевості земельні ділянки. Усі об'єкти, що належать на праві власності громадянам і юридичним особам, відповідно до ст. 41 Конституції України і ст. 80 (пункт «а») ЗК України відносяться до приватної власності, а згідно зі статтями 142, 143 Конституції України та ст. 80 (пункт «б») ЗК України — до комунальної власності.

Згідно зі ст. 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Це означає, що землі АР Крим, крім земель приватної і комунальної власності, належать до земель державної власності.

Крім цього, земельні відносини регулюються іншими, прийнятими відповідно до Конституції законами і підзаконними актами, а саме законами України «Про місцеве самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації», «Про оренду землі», «Про плату за землю», «Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про сільськогосподарську кооперацію», Цивільним кодексом України, а також указами Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи в сфері сільськогосподарського виробництва» (1994 p.), «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» (1995 p.).

Цим Кодексом та іншими спеціальними законами регулюються земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря. Так, окрім ЗК України, земельні відносини при використанні надр регулюються Кодексом України про надра від 27 липня 1994 р. Кодекс встановлює порядок надання земельних ділянок для потреб, пов'язаних із користуванням надрами, і визначає, що земельні ділянки для користування надрами надаються користувачам після одержання ними спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами чи використання гірничих відводів (ст. 18 Кодексу). Згідно зі ст. 23 Кодексу без спеціальних дозволів землевласники і землекористувачі в межах наданих їм земельних ділянок мають право видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення та торф загальною глибиною розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів та використовувати надра для господарських і побутових потреб. Стаття 48 Кодексу передбачає, що проектування гірничодобувних об'єктів провадиться після попереднього погодження у встановленому законодавством порядку питань про надання земельної ділянки чи гірничого відводу.

Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 р. дає визначення земель лісового фонду, поділяючи їх на лісові і нелісові землі (ст. 5), встановлює порядок користування земельними ділянками лісового фонду (ст. 9), в тому числі на умовах оренди (ст. 10), припинення права постійного і тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду (статті 21, 22), визначення меж земельних ділянок лісового фонду (ст. 37), виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду (ст. 38), переведення лісових земель до нелісових (статті 42—44), користування земельними ділянками лісового фонду (розділ I).

Водний кодекс України від 6 червня 1995 р. дає визначення земель водного фонду, до якого належать землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами (ст. 4); визначає порядок та умови надання земель водного фонду у власність, постійного і тимчасового користування, у тому числі водоохоронними зонами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, зонами санітарної охорони (гл. 18).

Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р. дає визначення повітряного простору, яким є частина повітряної сфери, розташована над суходолом і водною територією України (ст. 1), тобто над земельною і водною територією; визначає структуру і порядок використання повітряного простору; встановлює порядок відведення території, тобто земельної ділянки, для будівництва аеродромів і аеропортів, а також будівництва на приаеродромній території (статті 39, 41); порядок використання повітряних трас і місцевих повітряних ліній (розділи III, IX) тощо.

Закони України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р. і «Про тваринний світ» від 3 березня 1993 р. безпосередньо не виділяють земельні відносини у галузі рослинництва і тваринництва. Проте ці питання регулюються законодавчими актами, що стосуються господарської діяльності у цих галузях, або ж тими, що регулюють порядок та умови використання лісів і водних ресурсів. Обов'язки громадян і юридичних осіб в означених сферах встановлені законодавчими актами про сільське господарство, про заповідні території тощо, зокрема законами «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р., «Про селянське (фермерське) господарство» від 22 червня 1993 р., «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.

Вищезазначеними кодексами і законами встановлені права та обов'язки щодо раціонального використання земель, зайнятих лісами і водами, у процесі ведення сільського і мисливського господарства, використання повітряного простору, створення сприятливого середовища для вирощування і збереження рослин, розвитку і збереження тваринного світу.

Стаття 4. Земельне законодавство та його завдання

1. Земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин.

2. Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Залежно від питомої ваги земельно-правових норм у законах та інших нормативно-правових актах, що регулюють суспільні земельні відносини, їх можна поділити на дві групи. До першої групи належать нормативно-правові акти, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання безпосередньо земельних відносин. Такі нормативно-правові акти називаються спеціалізованими. У галузі земельного права такі законодавчі акти є основними, базовими. На відміну від них, існують спеціальні норми законодавства, які відображають особливості правового регулювання порівняно з основними законами, що стосуються відповідної галузі права. Так, норми земельного права, що передбачені в Лісовому і Водному кодексах, в законах «Про селянське (фермерське) господарство», «Про сільськогосподарську кооперацію» та інших, визначають особливості регулювання земельних відносин власності, землекористування, правового режиму порівняно з Земельним кодексом.

ЗК України є спеціалізованим законом у системі законодавства України, а в системі земельного законодавства — основним. Крім названих вище основних законів у системі земельного законодавства і законів, перелічених у коментарі до ст. 3 ЗК України, до земельного законодавства входять норми, що стосуються регулювання земельних відносин, зокрема ст. 74 Кодексу торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 р.; ст. 6 Закону України «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 р.; законів «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р., «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р. тощо.

Додатково до зазначених законів, якими регулюються земельні відносини, належать постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р., «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 р.6 укази Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р., «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян — власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)» від 2 лютого 2002 p.; постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі» від 25 грудня 1998 р. № 2073, «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) та зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)» від 12 жовтня 1995 р. № 801 та інші.

Значна кількість законів і підзаконних актів, якими регулюються земельні відносини, спрямована на забезпечення цілісності земельної території України як суверенної держави, права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального і ефективного використання та охорони земель.

Стаття 5. Принципи земельного законодавства

Земельне законодавство базується на таких принципах:

а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;

б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;

в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;

г) забезпечення раціонального використання та охорони земель;

ґ) забезпечення гарантій прав на землю;

д) пріоритету вимог екологічної безпеки.

Принципами законодавства, якими регулюються суспільні (політичні, екологічні, соціальні) відносини, є основоположні нормативно регулюючі вихідні ідеї, засади, правила, виведені зі спостереження та узагальнення численних факторів, сприйняті і підтверджені практикою.

В основних принципах галузевого права, які базуються на основних принципах права, відображаються особливості відносин, що стосуються суб'єктів і об'єктів, змісту та інших елементів правовідносин.

Загальними принципами права, що закріплені в Конституції України і стосуються всіх галузей права, є: принцип верховенства права, принцип цілісності й недоторканості території України в межах існуючого кордону, принцип визнання людини, її життя і здоров'я, честі й гідності, недоторканості й безпеки найвищою соціальною цінністю, принцип державної гарантії прав і свобод людини та інші.

Принцип верховенства права (ст. 18) ґрунтується на положенні, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Одним із конституційних принципів є принцип непорушності права власності (ст. 41), а також принцип забезпечення державою прав усіх суб'єктів права власності й господарювання і рівності всіх суб'єктів права власності перед законом (ст. 13).

Коментованою статтею ЗК України встановлено принцип поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва. Першою особливістю цього принципу є те, що земля як територіальний базис проголошується об'єктом права власності Українського народу (ст. 13). Земельний кодекс підтверджує, що право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України і цього Кодексу (ст. 78 ЗК України). Статтею 80 ЗК України визнано, що, крім Українського народу як суб'єкта конституційного права на землю, суб'єктами права власності на землю визнаються громадяни та юридичні особи (приватна власність), територіальні громади — на землі комунальної власності, держава — на землі державної власності.

Принцип використання землі як природного ресурсу закріплений у ст. 19 ЗК України (склад земель за цільовим призначенням), у гл. 7 (землі природно-заповідного фонду), гл. 8 (землі оздоровчого призначення), гл. 9 (землі рекреаційного призначення); виділяють також землі лісового і водного фондів тощо.

Принцип використання землі як основного засобу виробництва визначений у гл. 5 ЗК України («Землі сільськогосподарського призначення»). На посилення ролі цього принципу спрямована ст. 23 ЗК України, за якою землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання.

У принципі забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави відтворені положення статті 13, 14 Конституції України, згідно з якими усі суб'єкти права власності рівні перед законом та право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Ці конституційні положення щодо рівноправності всіх суб'єктів права власності на землю відтворені в гл. 14 ЗК України, щодо набуття права на землю громадянами та юридичними особами — у гл. 19 ЗК України.

Згідно зі ст. б Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Статтею 8 Конституції України гарантується право людини і громадянина звертатися безпосередньо до суду для захисту конституційних прав і свобод. У ст. 41 Конституції України закріплено, що ніхто не може бути позбавлений права власності на землю та що право приватної власності є непорушним. У цих конституційних нормах відображений основний зміст принципу невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами і територіальними громадами належних їм прав і свобод. Принцип невтручання держави у здійснення права на землю громадян і юридичних осіб реалізований у ст. 154 ЗК України, якою встановлено, що органи виконавчої влади та місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження. Зазначені особи несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням внаслідок порушення цих прав.

Принцип забезпечення раціонального використання та охорони земель закладено у розділі I ЗК України — «Охорона земель». Нормами цього розділу визначені завдання, зміст і порядок охорони земель, врегульовані питання щодо використання техногенно забруднених земель та їх консервації.

Забезпечення гарантій прав на землю є одним з важливих принципів земельного законодавства. Йому присвячено розділ ЗК України — «Гарантії прав на землю». У гл. 23 «Захист прав на землю» (ст. 152) визначені способи захисту прав на земельні ділянки. Згідно з цією статтею власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У гл. 24 ЗК України визначені підстави та порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам. Одним із способів забезпечення гарантій є встановлення Кодексом порядку вирішення земельних спорів, а саме, земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Незалежно від встановлення Кодексом позасудового розгляду спорів громадяни згідно зі ст. 8 Конституції України мають право звертатися за захистом своїх прав безпосередньо до суду.

Принцип пріоритету вимог екологічної безпеки у земельному законодавстві є одним із найголовніших. Екологічна безпека як юридична категорія в юридичній літературі розглядається як складова частина національної і транснаціональної безпеки, тобто такий стан розвитку суспільних правовідносин і відповідних їм правових зв'язків, за якого системою правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантується захищеність права громадян на безпечне довкілля, життя і здоров'я, забезпечується регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності і попередження погіршення стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для життя і здоров'я особи, суспільства і держави, яка потребує чіткої конституціоналізації у чинному законодавстві. У ст. 16 Конституції України зазначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.

Конституційний захист забезпечення екологічної безпеки повною мірою стосується і земельного законодавства. Це обумовлено тим, що земля є матеріальною основою для існування і функціонування багатьох інших природних компонентів, які за своїми властивостями формують біосферу, тобто сферу життя для людини та інших живих організмів. Таким чином, земля є незаперечною умовою, засобом, джерелом та місцем життєдіяльності людини, існування інших живих біологічно активних організмів та об'єктів неживої природи (надр тощо). Саме тому у ст. 1 ЗК України («Земля — основне національне багатство) закладена основна правова норма щодо забезпечення принципу пріоритету вимог екологічної безпеки. У п. 3 цієї статті зазначено, що використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршити екологічну ситуацію і природні якості землі.

Визначаючи повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в галузі земельних відносин, ЗК України (глави 2, 3) закріплює за цими органами повноваження щодо реалізації державної політики у галузі використання й охорони земель і організації та здійснення державного і самоврядного контролю за використанням та охороною земель. Земельним кодексом України (статті 91, 96) на власників земельних ділянок і землекористувачів покладений обов'язок додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля, своєчасно надавати органам виконавчої влади та місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом. Згідно зі ст. 111 ЗК України право на земельну ділянку може бути обмежене законом або договором шляхом встановлення умов додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт. Передбачена також необхідність створення охоронних (ст. 112), санітарно-захисних зон (ст. 114), а також зон санітарної охорони (ст. 113) та особливого режиму використання земель (ст. 115). Використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам, є підставою для припинення права користування земельною ділянкою (статті 141, 143 ЗК України).

На забезпечення принципу пріоритету вимог екологічної безпеки у земельному законодавстві спрямовані норми розділу I ЗК України — «Охорона земель». За ст. 162 ЗК України самостійними напрямами охорони земель є їх захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Специфічною формою забезпечення цього принципу є призначення моніторингу земель, тобто застосування системи спостереження за станом земель з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів (ст. 191). При цьому моніторинг земель є складовою частиною державної системи моніторингу довкілля.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Глава 2. ПОВНОВАЖЕННЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ,ВЕРХОВНОЇ РАДИ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ ТА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В ГАЛУЗІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН Стаття 6. Повноваження Верховної Ради України в галузі земельних відносин.

До повноважень Верховної Ради України в галузі земельних відносин належить:

а) прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин;

б) визначення засад державної політики в галузі використання та охорони земель;

в) затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель;

г) встановлення і зміна меж районів і міст;

ґ) погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) особливо цінних земель;

д) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до Конституції України.

Державна влада в Україні здійснюється шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Кожен вид влади реалізовується через певні органи або через систему органів державної влади. Пріоритетною гілкою державної влади є законодавча влада. її єдиним органом в Україні згідно зі ст. 75 Конституції України є парламент — Верховна Рада України.

До основних повноважень Верховної Ради України належить:

— внесення змін до Конституції України у межах і порядку, визначених Конституцією України;

— проведення всеукраїнського референдуму з питань, визначених ст. 73 Конституції України;

—прийняття законів та інших актів (ст. 75 Конституції України).

До повноважень Верховної Ради України у сфері земельних відносин належить прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин. При прийнятті земельних законів Верховна Рада України зобов'язана керуватися конституційними нормами, що стосуються землі, зокрема:

—земля та інші природні ресурси є об'єктами права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування, визначені Конституцією; кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону; усі суб'єкти права власності рівні перед законом (ст. 13 Конституції України);

— земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України).

Основним законодавчим актом у галузі земельних відносин є Земельний кодекс України, перша редакція якого була прийнята Верховною Радою України 13 березня 1992 p., a друга, що є нині чинною, — 25 жовтня 2001 р. Із земельних законів можна назвати: «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.3; «Про плату за землю» в редакції Закону України від 19 вересня 1996 р.4 Окремі норми права, що стосуються землі, містяться і в інших законах, наприклад: «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р.; «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.; «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.

До повноважень Верховної Ради України, визначених ст. 92 Конституції України, належить визначення засад державної політики в галузі використання та охорони земель, зокрема, визначення принципів земельного законодавства, встановлення правового режиму власності на землю, функцій і повноважень органів виконавчої влади і місцевого самоврядування в галузі земельних відносин; прав та обов'язків власників землі і землекористувачів, права на землю іноземних громадян і юридичних осіб, правового режиму земель сільськогосподарського та інших видів цільового призначення; набуття і реалізація права на землю, земельного податку, гарантій права на землю та охорони земель, управління в галузі використання і охорони земель, відповідальності за порушення земельного законодавства тощо.

Основні засади державної політики Верховної Ради України втілюються шляхом затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель. До програмних актів у галузі земельних відносин можна віднести Постанову Верховної Ради України «Про земельну реформу від 18 грудня 1990 р. з наступними змінами і доповненнями, якою земельна реформа була проголошена складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Завданням земельної реформи було визначено перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність. Цією Постановою всі землі України з 15 березня 1991 р. оголошені об'єктами земельної реформи. її здійснення було покладено на місцеві ради і Кабінет Міністрів України. До програмних актів належить також; Постанова Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 р.1 Програмні положення земельної реформи були визначені «Основами національної економічної політики України», схваленими Постановою Верховної Ради України від 24 березня 1992 p., а також «Основними напрямами державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», затвердженими Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р.

До повноважень Верховної Ради України належить вирішення окремих індивідуально визначених питань (зокрема, встановлення і зміни меж районів і міст), постанови з яких Верховна Рада України приймає за пропозиціями Верховної Ради АР Крим та обласних рад.

Віднесення до повноважень Верховної Ради України погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) особливо цінних земель, обумовлене необхідністю здійснення законодавчим органом влади парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади з питань використання особливо цінних земель та особливої їх охорони в межах, визначених ст. 85 (пункти 13, 33) Конституції України.

Згідно зі ст. 85 Конституції України Верховна Рада України може здійснювати й інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання. Це правило стосується і повноважень щодо вирішення інших питань у галузі земельних відносин.

Стаття 7. Повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин

До повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин на території республіки належить:

а) розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад;

б) забезпечення реалізації державної політики в галузі використання та охорони земель;

в) погодження загальнодержавних програм використання та охорони земель, участь у їх реалізації в межах території Автономної Республіки Крим;

г) затвердження та участь у реалізації республіканських програм використання земель, підвищення родючості ґрунтів, охорони земель;

ґ) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади;

д) координація діяльності районних і міських (міст республіканського значення) рад у галузі земельних відносин;

е) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;

є) координація здійснення контролю за використанням та охороною земель;

ж) внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо встановлення та зміни меж районів, міст;

з) встановлення і зміна меж сіл, селищ;

и) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Конституція України не встановлює республіканської форми власності на землю Автономної Республіки Крим (АР Крим). Це означає, що державні землі АР Крим не є об'єктом права власності АР Крим, вони є невід'ємною складовою частиною земель України. Згідно зі ст. 138 Конституції України до відання АР Крим належить розроблення, затвердження та реалізація програм АР Крим з питань раціонального природокористування, охорони довкілля — відповідно до загальнодержавних програм.

Повноваження АР Крим у галузі земельних відносин визначаються цим Кодексом і Конституцією АР Крим, прийнятою Верховною Радою АР Крим 21 жовтня 1998 р. і затвердженою Законом України від 23 грудня 1998 р. Оскільки згідно зі ст. 135 Конституції України нормативно-правові акти Верховної Ради АР Крим та рішення Ради міністрів АР Крим не можуть суперечити Конституції і законам України, то слід виходити з того, що повноваження Верховної Ради АР Крим у галузі земельних відносин здійснюються в межах повноважень, установлених цією статтею ЗК України. Такий принцип відтворений і в ст. 28 Конституції АР Крим.

Суб'єктами права власності на землі в АР Крим є: громадяни та недержавні юридичні особи — на землі, що належать до приватної власності; територіальні громади сіл, селищ, міст — на землі, що належать до комунальної власності; держава Україна — на землі, що належать до державної власності.

Як і в інших регіонах, з метою спільної діяльності або для задоволення спільних виробничих чи соціальних потреб можуть створюватися спільні землі територіальних громад.

Розпорядження такими спільними землями територіальних громад відповідно до цієї статті Кодексу належить до повноважень Верховної Ради АР Крим. Спільними можуть бути землі комунальної власності, що належать до земель сільськогосподарського, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного та іншого призначення, а також природно-заповідного, лісового і водного фондів, згідно з законами, що визначають порядок та умови використання таких земель.

Верховна Рада АР Крим вживає законодавчих заходів щодо забезпечення реалізації державної політики у сфері використання та охорони земель, яка здійснюється Верховною Радою України і поширюється на всі землі України, в тому числі і на землі на території АР Крим, і яка відтворена в ЗК України, в інших законах про землю.

З метою забезпечення інтересів населення АР Крим загальнодержавні програми використання та охорони земель приймаються Верховною Радою України за погодженням з Верховною Радою АР Крим, узгоджується також участь у їх реалізації в межах території АР Крим. При цьому Верховна Рада АР Крим затверджує республіканські програми використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів та бере участь у їх реалізації.

До повноважень Верховної Ради АР Крим належить підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади, зокрема Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів АР Крим, місцевими державними адміністраціями. При цьому питання про вилучення (викуп) особливо цінних земель погоджується також з Верховною Радою України.

Координація Верховною Радою АР Крим діяльності районних і міських рад (міст республіканського значення), місцевих органів земельних ресурсів, контролю за використанням та охороною земель спрямована на реалізацію загальнодержавної політики у сфері земельних відносин і захист земельних прав громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави Україна в цілому. У повноваженнях Верховної Ради АР Крим з питань внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо встановлення та зміни меж районів і міст, а також у положенні про самостійне прийняття рішень щодо встановлення і зміни меж сіл і селищ простежується єдина для всієї України концепція вирішення питань територіального устрою районів і населених пунктів і розподіл між ними земельних територій.

Свої повноваження у сфері земельних відносин Верховна Рада АР Крим здійснює на території Республіки у порядку, визначеному цією та іншими статтями ЗК України, а також Конституцією Автономної Республіки Крим.

Стаття 8. Повноваження обласних рад у галузі земельних відносин

До повноважень обласних рад у галузі земельних відносин на території області належить:

а) розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад;

б) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади;

в) забезпечення реалізації державної політики в галузі використання та охорони земель;

г) погодження загальнодержавних програм використання та охорони земель, участь у їх реалізації на відповідній території;

ґ) затвердіння та участь у реалізації регіональних програм використання земель, підвищення родючості ґрунтів, охорони земель;

д) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;

є) організація землеустрою;

є) внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо встановлення та зміни меж районів, міст;

ж) встановлення та зміна меж сіл, селищ;

з) вирішення земельних спорів;

и) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Згідно зі статтями 2 і 5 Закону України «Про місцеве самоврядування вУкраїні» від 21 травня 1997 р. обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у тому числі в галузі земельних відносин.

Порівняння цієї статті з попередньою статтею ЗК України свідчить, що до повноважень обласних рад у галузі земельних відносин на території області належить вирішення більшості питань, що входять до повноважень Верховної Ради АР Крим на території Республіки, за незначними винятками.

Не повторюючи зміст повноважень обласних рад, аналогічних повноваженням Верховної Ради АР Крим, слід зауважити, що ЗК України (ст. 80) не відносить обласні і районні ради до суб'єктів права комунальної власності на землю. Такими суб'єктами є територіальні громади сіл, селищ, міст. Наділяючи обласну раду повноваженнями щодо розпорядження землями, що перебувають у спільній власності територіальних громад, Кодекс уповноважує Гї представляти спільні земельні інтереси територіальних громад.

Повноваження щодо реалізації державної політики в галузі використання та охорони земель та щодо підготовки висновків про вилучення (викуп) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади, можна розглядати як повноваження, делеговані обласній раді цим Кодексом та Законом «Про місцеве самоврядування в Україні».

Разом з тим, до повноважень обласних рад не віднесені такі повноваження, що належать Верховній Раді АР Крим: координація діяльності районних і міських рад у галузі земельних відносин та координація здійснення контролю за використанням та охороною земельних ресурсів. Розширення координаційних функцій Верховної Ради АР Крим встановлюється статтями 18 (п. 16) і 26 (п. 31) Конституції АР Крим та обумовлюється необхідністю посилення ролі Верховної Ради АР Крим у реалізації загальнодержавної політики в галузі земельних відносин на території Автономії, територіальний устрій якої має певні особливості.

У свою чергу, обласна рада наділена такими повноваження, які не передбачені для Верховної Ради АР Крим: організація землеустрою і вирішення земельних спорів. Землеустрій в Україні здійснюється державними та іншими землевпорядними організаціями за рахунок коштів Держбюджету України, місцевих бюджетів, а також коштів громадян. До повноважень обласної ради у справі організації землеустрою належить:

— визначення територій для містобудівних потреб;

—затвердження регіональних містобудівних програм і розпорядження з метою їх реалізації землями, що перебувають у спільній власності територіальних громад;

— встановлення та зміна меж сіл і селищ;

—внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо встановлення меж районів і міст;

—розподіл між районами і містами коштів з Держбюджету України і виділення для них коштів з обласного бюджету для фінансування землевпорядних робіт.

Важливого значення після прийняття нового ЗК України набуває виділення обласними радами районним і міським радам коштів на проведення у процесі приватизації землевпорядних робіт щодо передачі у приватну власність громадян земельних ділянок у межах належних їм земельних часток (паїв) та видачі державних актів на право приватної власності на землю.

Повноваження обласної ради у питаннях вирішення земельних спорів здійснюються в порядку, передбаченому ст. 158 ЗК України. Обласні ради як органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо визначення меж районів у містах. Земельні спори розглядаються обласною радою як органом місцевого самоврядування на підставі заяви однієї зі сторін у місячний термін з дня подання заяви (ст. 159 ЗК України).

Встановлення ЗК України позасудового порядку розгляду окремих земельних спорів не позбавляє громадян права на звернення з позовом для вирішення спору безпосередньо до суду.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 9. Повноваження Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин

До повноважень Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин на їх території належить:

а) розпорядження землями територіальної громади міста;

б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу;

в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;

г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності в порядку, передбаченому цим Кодексом;

ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб міста;

д) припинення права користування земельними ділянками у випадках, передбачених цим Кодексом;

є) прийняття рішення щодо звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок;

є) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади;

ж) встановлення та зміна меж сіл, селищ, районів у містах;

з) організація землеустрою;

и) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;

і) здійснення контролю за використанням і охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства;

ї) обмеження, тимчасова заборона (зупинення) чи припинення використання земельної ділянки громадянами та юридичними особами в разі порушення ними вимог земельного законодавства;

й) інформування населення щодо надання, вилучення (викупу) земельних ділянок;

к) внесення у встановленому порядку пропозицій до Верховної Ради України щодо встановлення та зміни меж міст;

л) вирішення земельних спорів;

м) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Місто Київ — столиця, політичний, адміністративний, культурний, історичний, науково-освітній і духовний центр України. Є місцем розташування резиденції глави держави — Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, центральних органів виконавчої влади, Національної академії наук України, дипломатичних представництв іноземних держав і міжнародних організацій в Україні, Київської міської та обласної рад і Київської міської та обласної державних адміністрацій, відповідних органів виконавче"! влади та місцевого самоврядування.

Земельна територія Києва становить 836 кв. км. За своїм Цільовим призначенням землі Києва належать майже до всіх категорій, за винятком хіба що земель морського транспорту. На території Києва є земельні ділянки, які належать до приватної, комунальної і державної власності. Найбільшу територію займають землі міської житлової забудови, промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, що належать до всіх форм власності. Є в Києві й землі сільськогосподарського призначення. За цим Кодексом у Києві будуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них міжнародних організацій відповідно до міжнародних договорів.

Сучасний правовий статус Києва визначається Конституцією України, Законами «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р., а також «Про столицю України — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 р.

Місто-герой Севастополь — це стратегічне місто, на території якого розташовані військово-морський порт, база для військово-морського флоту Міністерства оборони України. У Севастополі за міждержавним договором розташований військово-морський флот Російської Федерації. Місто Севастополь — це морські ворота України. Саме тому розташоване на Кримському півострові місто Севастополь не входить до складу Кримської автономії і поряд з містом Києвом посідає самостійне місце в системі адміністративно-територіального поділу України з особливим статусом, у тому числі в галузі земельних правовідносин, є містом республіканського значення. На відміну від Києва, закон України про місто Севастополь до цього часу не прийнятий. Правовий статус цього міста визначається Конституцією України, законами «Про міс-j цеве самоврядування», «Про основи містобудування» та ін.

Повноваження Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин регулюються цією спеціальною статтею ЗК України.

Стосовно земельних відносин населення міст Києва і Севастополя розглядається як територіальні громади, які є органами самоврядування і від імені яких виступають міські ради. У цих містах з районним поділом існують районні ради, які визначаються органами місцевого самоврядування. Суб'єктами права комунальної власності на землю виступають міські ради, а районні ради у цих містах мають особливий статус у земельних відносинах.

Перелік повноважень Київської і Севастопольської міських рад у сфері земельних відносин свідчить, що вони наділені повноваженнями органів територіальних громад щодо земель комунальної власності, зокрема розпорядження ними, передачі їх у власність громадян і юридичних осіб, надання у користування, вилучення і викупу для суспільних потреб міста, припинення права користування і прийняття рішення щодо звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок.

У разі, якщо особа, що самовільно зайняла земельну ділянку, не виконає рішення міської ради щодо її звільнення, то питання про повернення такої ділянки відповідно до ст. 212 (п. 3) ЗК України вирішується судом.

Як органи самоврядування, які виступають суб'єктом права власності на землю, міські ради цих міст наділені повноваженнями самостійно вирішувати питання про встановлення меж сіл, селищ і районів у цих містах, а також вносити в установленому порядку пропозиції до Верховної Ради України щодо встановлення та зони меж цих міст з іншими населеними пунктами.

На розгляд Верховної Ради України винесені пропозиції щодо приєднання до складу міста Києва міст Вищгород і Вишневе.

Третя група повноважень Київської і Севастопольської міських рад стосується земель інших форм власності. До таких повноважень належить підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що здійснюється органами виконавчої влади; організація землеустрою і координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; інформування населення щодо надання, вилучення (викупу) земельних ділянок.

Четверта група повноважень Київської і Севастопольської міських рад визначена не лише ЗК України, а й законами України «Про місцеве самоврядування», «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., «Про основи містобудування». До таких повноважень належать: здійснення контролю за використанням і охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; обмеження, тимчасова заборона (зупинення) чи припинення використання земельних ділянок громадянами та юридичними особами в разі порушення ними земельного та екологічного законодавства; реєстрація суб'єктів права власності на землю, права користування земельною ділянкою, договорів на оренду землі, видача документів про право власності і право користування землею; погодження проектів землеустрою; здійснення контролю за використанням проектів і схем землеустрою, проектів внутрішньогосподарського землеустрою, справляння плати за землю, вирішення земельних спорів, а також інших питань у галузі земельних відносин відповідно до названих та інших законів.

Стаття 10. Повноваження районних рад у галузі земельних відносин

До повноважень районних рад у галузі земельних відносин на території району належить:

а) розпорядження землями на праві спільної власності відповідних територіальних громад;

б) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади;

в) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;

г) забезпечення реалізації державної політики в галузі охорони та використання земель;

ґ) організація землеустрою та затвердження землевпорядних проектів;

д) внесення до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних рад пропозицій щодо встановлення і зміни меж районів, міст, селищ, сіл;

є) вирішення земельних спорів;

є) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Районна рада є органом місцевого самоврядування, що представляє спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, розташованих у межах території району. Представницькі функції і повноваження районної ради у сфері соціально-економічного і культурного розвитку визначені статтями 43 і 44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». До їх повноважень належать: вирішення питань щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ і міст; регулювання земельних відносин; надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів районного значення, скасування такого дозволу. Вирішення зазначених та інших питань неодмінно пов'язане з необхідністю вирішення земельних питань, що стосуються даних об'єктів.

Хоча районна рада не визнана суб'єктом права комунальної власності на землю, до її повноважень відповідно до цієї статті ЗК України належить розпорядження землями, що перебувають у спільній власності відповідних територіальних громад. До спільної власності належать, зокрема, земельні ділянки, на яких побудовані спільні об'єкти комунальної власності територіальних громад відповідного району, наприклад, спільні хлібозаводи, птахофабрики, комбікормові заводи, науково-дослідницькі станції, інші комунальні підприємства та організації, а також спільні землі запасу.

У разі, якщо районна рада в межах наданої їй компетенції вирішує питання щодо приватизації підприємств, що перебувають у спільній власності територіальних громад відповідного району, то вона одночасно має вирішити питання і щодо приватизації земельних ділянок комунальної власності, на яких розташовані об'єкти, що приватизуються. У такому самому порядку вирішуються питання щодо продажу земельних ділянок разом з продажем спільних об'єктів комунальної власності, а також у разі надання земельних ділянок комунальної власності для будівництва спільних об'єктів для територіальних громад у межах району, наприклад, районної лікарні, районного будинку культури, адміністративного будинку для розміщення районної ради та її органів, об'єктів комунально-побутового обслуговування тощо.

Кабінет Міністрів України (ст. 13 ЗК України), Рада міністрів АР Крим (ст. 16), місцеві адміністрації, Київська і Севастопольська міські ради (ст. 9), а також сільські, селищні, міські ради (ст. 12) мають право вилучення і викупу земельних ділянок із земель комунальної власності. Органи виконавчої влади — Кабінет Міністрів України (ст. 13), Рада міністрів АР Крим (ст. 16), місцеві державні адміністрації, що наділені повноваженнями розпоряджатися землями державної власності у межах, установлених для них цим Кодексом, мають право надавати земельні ділянки у постійне користування державним підприємствам та організаціям або у тимчасове, у тому числі на умовах оренди, громадянам, юридичним особам, а також іноземним громадянам, юридичним особам та іноземним державам у порядку, встановленому цим Кодексом. При вирішенні цих питань до повноважень районної ради входить підготовка висновків щодо вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності та викупу їх із земель комунальної і приватної власності, а також щодо надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади.

Для здійснення землеустрою та землевпорядних робіт на землях комунальної власності, а також у межах населених пунктів, насамперед у містах, місцевими радами утворюються місцеві органи земельних ресурсів. Прикінцевими положеннями ЗК України (п. 4 «д») Кабінету Міністрів України доручено у шестимісячний строк в установленому порядку вирішити питання про введення посад інженерів-землевпорядників у штати сільських, селищних рад та організацію державних відділів (управлінь) земельних ресурсів у міських радах. На сьогоднішній день державні відділи (управління) земельних ресурсів, що входять до системи Держкомзему України, створені в усіх районах. У зв'язку зі створенням системи органів земельних ресурсів у містах та введенням посад інженерів-землевпорядників у селах і селищах районні ради наділені повноваженнями координації діяльності місцевих органів земельних ресурсів (міст районного підпорядкування, сіл і селищ).

Повноваження районної ради щодо забезпечення реалізації державної політики в галузі охорони та використання земель визначені як цією статтею ЗК України, так і нормами законів України «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про основи містобудування. Районні ради, які безпосередньо відображають спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст районного підпорядкування, беруть участь у підготовці пропозицій до регіональних і загальнодержавних програм використання та охорони земель, у розробці, затвердженні відповідних районних програм та в їх фінансуванні за рахунок коштів районних бюджетів.

Значну роль у реалізації державної політики в галузі охорони та використання земель у межах території району мають відіграти закони про землеустрій, про державний земельний кадастр, про оцінку та охорону земель, про розмежування земель права державної та комунальної власності, про державний земельний (іпотечний) банк, про ринок землі, про визначення правових засад вилучення земель приватної власності, прийняття яких передбачене Прикінцевими положеннями ЗК України (п. 4 «в»). З їх прийняттям буде створений надійний правовий механізм реалізації норм ЗК України, правові гарантії права власності на землю і захисту земельних прав землевласників і землекористувачів.

Повноваження районної ради щодо організації землеустрою та затвердження землевпорядних проектів спрямовані на правове забезпечення раціональної організації території району і територіальних громад, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил, встановлення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, землеволодінь і землекористувань у межах району, складання схем землеустрою, проектів упорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань та створення нових, підготовка документів, що посвідчують право власності або право користування земельною ділянкою, здійснення інших заходів, передбачених статтями 183, 184 ЗК України. До повноважень районної ради належить затвердження землевпорядних проектів і проектів відведення земельних ділянок із земель спільної власності територіальних громад.

У порядку розмежування повноважень у галузі земельних відносин районна рада уповноважена вносити до Верховної Ради АР Крим і до обласних рад пропозиції щодо встановлення і зміни меж районів, міст і селищ.

Районна рада може вирішувати земельні спори з питань розпорядження землями на праві спільної власності відповідних територіальних громад, а також здійснення організації землеустрою та затвердження землевпорядних проектів. Передбачений ЗК України позасудовий розгляд районними радами земельних спорів не позбавляє громадян права на звернення з позовом про розгляд земельного спору безпосередньо до суду.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 11. Повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин

Повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин визначаються міськими радами.

Районні у містах ради Земельним кодексом України не віднесені до суб'єктів права власності на комунальні землі, а тому ЗК України окремо не встановлює для них повноваження у галузі земельних відносин. Згідно зі ст. 41 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад. Районні у містах ради (у разі їх створення) здійснюють управління нерухомим майном та іншими об'єктами, що належать до комунальної власності територіальних громад районів у містах, формують, затверджують, виконують відповідні бюджети та контролюють їх виконання. Управління нерухомістю так чи інакше пов'язане з необхідністю управління земельними ділянками, на яких побудовані об'єкти нерухомості. У великих містах є гостра потреба делегувати районним радам частину своїх повноважень у вирішенні земельних питань, а можливо й у розпорядженні землями. Районні у містах ради займаються питаннями землеустрою. Про це свідчить те, що згідно зі ст. 9 ЗК України до повноважень Київської і Севастопольської міських рад входить координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів. Районним радам можуть бути делеговані повноваження щодо справляння плати за землю.

Обсяг і межі повноважень районних у містах рад та їх виконання, у тому числі у галузі земельних відносин, визначаються відповідними міськими радами за узгодженням із районними у містах радами з урахуванням загальних інтересів та колективних потреб територіальних громад районів у містах. Визначений міськими радами обсяг повноважень районних у місті рад та їх виконавчих органів не може змінюватися міською радою без згоди відповідної районної у місті ради протягом терміну дії даного її складу.

Стаття 12. Повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин

До повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить:

а) розпорядження землями територіальних громад;

б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу;

в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;

г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;

ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст;

д) організація землеустрою;

є) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;

є) здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства;

ж) обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства;

з) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу;

и) встановлення та зміна меж районів у містах з районним поділом;

і) інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок;

ї) внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст;

й) вирішення земельних спорів;

к) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

За Конституцією України (ст. 140) до територіальної громади належать жителі села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Обсяг повноважень місцевого самоврядування визначається законами України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про основи містобудування», Земельним кодексом України та іншими законами. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради (надалі — сільські ради) та їх виконавчі органи. Конституцією України (ст. 142) визначається, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкт їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що перебуває у комунальній власності (ст. 143 Конституції України). Статтею 83 ЗК України встановлено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Повне розмежування земель комунальної і державної власності буде здійснене відповідно до Закону про розмежування земель права державної та комунальної власності, прийняття якого передбачене Прикінцевими положеннями ЗК України.

Обсяг повноважень сільських рад щодо розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок у власність громадян та юридичних осіб, а також надання у користування відповідає правомочностям суб'єкта права власності на землю. Вони мають право володіти, користуватися і розпоряджатися землями комунальної власності у повному обсязі, встановленому для суб'єктів права власності цим Кодексом, Цивільним кодексом України, законами «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про основи містобудування» тощо.

Як землевласник рада може передавати земельні ділянки із земель комунальної власності у власність громадян і юридичних осіб безоплатно (в разі приватизації майнових об'єктів комунальної власності і землі), а також за плату в усіх інших випадках із покладанням на нових власників обов'язків використовувати земельні ділянки за цільовим призначенням. Якщо продаж земельних ділянок, що перебувають у державній власності, здійснюють органи виконавчої влади, то земельних ділянок комунальної власності — органи місцевого самоврядування в межах їх повноважень. Підставою для укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки є рішення сільської ради. При цьому договір купівлі-продажу підлягає нотаріальному посвідченню, а документ про оплату є підставою для видачі державного акта на право власності на земельну ділянку та її державної реєстрації.

Для підприємств та інших юридичних осіб, заснованих на комунальній власності, земельні ділянки надаються місцевими радами у постійне користування, в тому числі на умовах оренди. Передача в оренду» тобто у тимчасове користування земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Відповідно до повноважень, визначених коментованою статтею ЗК України, сільські ради мають право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для суспільних потреб, передбачених ст. 146 Кодексу. Власник земельної ділянки не пізніше, ніж за один рік до майбутнього викупу має бути письмово попереджений сільською радою, яка приймала рішення про її викуп. Викуп здійснюється за згодою її власника.

За рішенням сільських рад можуть бути вилучені для суспільних та всіх інших потреб земельні ділянки комунальної власності, надані цією радою у постійне користування. Порядок їх вилучення передбачений ст. 149 Кодексу. Земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у комунальній власності, можуть вилучатися (викуповуватися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення і соціально-культурного призначення (ст. 150 ЗК України). Вилучення (викуп) зазначеної земельної ділянки здійснюється сільською радою за погодженням з Верховною Радою України.

Крім того, до повноважень сільської ради належить підготовка висновків щодо вилучення земель державної власності і викупу земель приватної власності для суспільних потреб держави.

Повноваження сільської ради в галузі організації землеустрою, координації діяльності місцевих органів земельних ресурсів, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності мають здійснюватися відповідно до законів про землеустрій, про земельний кадастр, про охорону земель, прийняття яких передбачене Прикінцевими положеннями ЗК України. До прийняття цих законів сільська рада здійснює свої повноваження відповідно до розділу I — «Охорона земель» та розділу II — «Управління в галузі використання і охорони земель» ЗК України.

Сільська рада як орган місцевого самоврядування без рішення суду не має права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження. Вона наділена повноваженнями щодо обмеження, тимчасової заборони (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами лише в разі порушення ними вимог земельного законодавства (статті 143—145, 189 ЗК України). Сільська рада уповноважена інформувати населення з питань вилучення (викупу) та надання земельних ділянок. Ці повноваження зумовлені принципами демократичного управління справами територіальної громади, забезпечення прозорості щодо розпорядження землею як об'єктом комунальної власності.

Винесення пропозиції до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст — одне із важливих повноважень сільської, селищної, міської ради, що має забезпечити захист інтересів населення з питань адміністративно-територіального устрою. До повноважень міської ради входить установлення та зміна меж районів у містах з районним поділом, як і питання організації управління районами в містах. Порядок вирішення цих питань міськими радами встановлений ст. 41 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Повноваження сільської, селищної, міської рад у питаннях вирішення земельних спорів спрямовані на забезпечення законності принципів місцевого самоврядування. ЗК України не визначає перелік питань, спори з яких вирішуються місцевими радами. З урахуванням характеристики всіх повноважень органів місцевого самоврядування можна стверджувати, що вони вправі вирішувати спори між громадянами, юридичними особами, в тому числі між власниками землі і землекористувачами, іншими особами, що проживають у населеному пункті, з питань земельних відносин, з яких органи місцевого самоврядування уповноважені приймати рішення щодо встановлення, зміни і припинення земельних правовідносин, у тому числі спорів, що виникають у процесі застосування сервітуту, з реалізації обов'язків землевласників і землекористувачів дотримуватися правил добросусідства, а також з питань землевпорядкування, межових спорів тощо. Розгляд земельних спорів органами місцевого самоврядування — це право громадян і юридичних осіб. Незважаючи на встановлення позасудового порядку розгляду земельних спорів, відповідно до ст. 8 Конституції України громадяни мають право на подання позову щодо розв'язання земельного спору безпосередньо до суду.

ЗК України передбачає право сільських, селищних і міських рад вирішувати й інші питання у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Земельний кодекс України не визначає виключної компетенції сільських, селищних, міських рад — які питання розглядаються виключно на їх пленарних засіданнях, а які вирішуються виконавчими органами рад.

Питання компетенції органів місцевого самоврядування врегульовані Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Згідно зі ст. 26 цього Закону найбільш важливі питання розглядаються на пленарних засіданнях рад, зокрема: затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування. Питання використання та охорони земель можуть бути окремими розділами зазначених програм або окремими цільовими програмами і вирішуватися на пленарних засіданнях рад. На пленарних засіданнях рад повинні вирішуватися питання про прийняття рішень щодо відсудження відповідно до закону комунального майна, у тому числі земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомості, затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку земельних ділянок, які не підлягають приватизації, затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації, до якої входять проекти землевпорядкування, і прийняття рішень із питань адміністративно-територіального поділу в межах і порядку, визначених законом.

Повноваження у сфері регулювання земельних відносин, що входять до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, визначені у ст. 33 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», а саме — підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо встановлення ставки земельного податку, вилучення (викупу), а також надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальних громад; справляння плати за землю.

Виконавчим органам рад делеговані такі повноваження у галузі земельних відносин: здійснення контролю за додержанням земельного законодавства, використанням та охороною земель; реєстрація суб'єктів права власності на землю, права користування землею і договорів на оренду землі; видача документів, що посвідчують право власності і право користування землею; організація і ведення земельної кадастрової документації; вирішення земельних спорів; підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводяться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; погодження проектів землеустрою; здійснення контролю за виконанням проектів і схем землеустрою, проектів внутрішньогосподарського землеустрою.

До відання виконавчих органів міських (за винятком районного значення) рад належить також координація на відповідній території діяльності місцевих землевпорядних органів.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Глава 3. ПОВНОВАЖЕННЯ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В ГАЛУЗІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН Стаття 13. Повноваження Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин

До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить:

а) розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом;

б) реалізація державної політики у галузі використання та охорони земель;

в) викуп земельних ділянок для суспільних потреб у порядку, визначеному цим Кодексом;

г) координація проведення земельної реформи;

ґ) розроблення і забезпечення виконання загальнодержавних програм використання та охорони земель;

д) організація ведення державного земельного кадастру, державного контролю за використанням і охороною земель та здійснення землеустрою;

є) встановлення порядку проведення моніторингу земель;

є) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Ця глава визначає повноваження органів виконавчої влади в галузі земельних відносин. Конституційною основою викладених тут положень є ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Стаття 6 Конституції України встановлює, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України. Правову основу для діяльності органів виконавчої влади складають такі закони України: «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. (зі змінами і доповненнями), «Про столицю України — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 p., а також відповідні положення Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. та інші нормативні акти.

Загальні засади функціонування органів виконавчої влади визначаються Указом Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р. (зі змінами і доповненнями).

Відповідно до п. 2 ст. 84 ЗК України право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.

На сьогодні де-факто не відбулося розмежування земель на землі державної та комунальної власності. Порядок проведення розмежування та засади, на яких це буде здійснено, має визначатися Законом України «Про розмежування земель права державної та комунальної власності», робота над проектом якого триває. Цей закон має бути прийнятий на виконання п. 4 «в» Прикінцевих положень (розділ IX) ЗК України. Вимога щодо необхідності розробки та прийняття цього нормативного акта міститься також у розпорядженні Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. «Про затвердження плану підготовки проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, що випливають із Земельного кодексу України».

До прийняття відповідних змін у законодавстві при вирішенні питань про розмежування повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо управління земельними ресурсами, слід виходити з пунктів 10—12 Перехідних положень (розділ X) ЗК України, які встановлюють повноваження органів виконавчої влади і місцевого самоврядування у перехідний період.

Правовий статус Кабінету Міністрів України визначається статтями 113—117 Конституції України та іншими нормативними актами. Відповідно до ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом виконавчої влади. Стаття 116 Конституції України визначає загальні повноваження Кабінету Міністрів України, зокрема — здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону, а також спрямування і координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади.

Стаття 80 ЗК України визначає, що відповідні державні органи мають повноваження виступати суб'єктом права власності на землі державної власності. Кабінет Міністрів України відповідно до п. 2 ст. 84 ЗК України здійснює повноваження власника щодо земель державної власності відповідно до закону у межах і порядку, визначених Земельним кодексом України та іншими нормативними актами. Так, у межах своїх повноважень Кабінет Міністрів України постановою від 1 серпня 2002 р. затвердив Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності. Цей порядок буде діяти до прийняття відповідного Закону України, передбаченого Прикінцевими положеннями ЗК України.

Розпорядження землями державної власності — це укладання щодо земельної ділянки, яка перебуває у державній власності, угод у встановленому порядку та відповідно до наданих повноважень. Розпорядження передбачає відчуження, тобто передачу прав власності на земельні ділянки або передачу права користування на відповідний об'єкт.

Кабінет Міністрів України відповідно до п. 1 ст. 129 ЗК України за погодженням з Верховною Радою України має повноваження на продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави, іноземним державам та іноземним юридичним особам. Крім того, відповідно до п. 2 ст. 129 Кабінет Міністрів України погоджує з відповідними радами продаж земельних ділянок, що перебувають у власності територіальних громад, іноземним державам та іноземним юридичним особам. Продаж здійснюється відповідно до ст. 127 ЗК України та у порядку, що визначений ст. 128 цього Кодексу.

Відповідно до п. 7 ст. 122 ЗК України Кабінет Міністрів України уповноважений надавати у постійне користування земельні ділянки із земель державної власності юридичним особам у випадках, що визначені статтями 149, 150 ЗК України.

Відповідно до пунктів 2 та 9 ст. 149 ЗК України Кабінет Міністрів України має право приймати рішення щодо вилучення земельних ділянок державної власності, які перебувають у постійному користуванні, для суспільних та інших потреб. Викуп земельних ділянок для суспільних потреб здійснюється відповідно до ст. 146 ЗК України. Повноваження Кабінету Міністрів України у процедурі викупу при цьому визначаються пунктами 2 статей 150, 151 ЗК України.

Відповідно до п. З ст. 5 Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, можуть виступати, зокрема, Кабінет Міністрів України у межах наданих повноважень, а відповідно до п. 2 ст. 6 зазначеного Закону Кабінет Міністрів України може також виступати орендарем земельних ділянок.

Кабінет Міністрів України виконує й інші повноваження, що надані йому положеннями ЗК України: визначає порядок встановлення та зміни цільового призначення земель (п. З ст. 20), а також порядок встановлення та використання берегових смуг водних шляхів (п. З ст. 64); у виняткових випадках надає дозвіл на проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, національних дендрологічних, ботанічних, меморіальних парків, поховань і археологічних пам'яток (п. З ст. 97); затверджує форми державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою (п. 1 ст. 126); затверджує методику грошової та експертної оцінки землі (п. 8 ст. 128); затверджує положення про технічний паспорт земельної ділянки, що виставляється на земельні торги (п. 4 ст. 136); встановлює порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам (п. 2 ст. 157); затверджує нормативні документи із стандартизації в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів (п. З ст. 165); встановлює порядок здійснення природно-сільськогосподарського районування (п. 4 ст. 179); встановлює порядок проведення моніторингу (п. 6 ст. 191); затверджує методику грошової оцінки земельних ділянок (п. 5 ст. 201) та здійснює інші повноваження, що визначені ЗК України та іншими нормативними актами.

Стаття 14. Повноваження центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у галузі земельних відносин

До повноважень центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у галузі земельних відносин належить:

а) участь у розробленні та реалізації загальнодержавних і регіональних програм використання та охорони земель;

б) організація моніторингу земель;

в) участь у розробці нормативних документів у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів;

г) здійснення державної екологічної експертизи землекористування;

ґ) внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони та раціонального використання земель;

д) здійснення міжнародного співробітництва з питань охорони земель;

є) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Статтею 20 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. (з відповідними змінами), яка має назву «Компетенція спеціально уповноважених органів державного управління в галузі охоронинавколишнього природного середовища та використання природних ресурсів», визначено компетенцію спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і його органів на місцях. Зокрема, до повноважень цього органу належить здійснення державного контролю за використанням і охороною земель, надр, поверхневих і підземних вод та інших природних ресурсів, а також здійснення контролю за додержанням норм екологічної безпеки.

Президент України Указом від 29 травня 2000 р. затвердив Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України. Відповідно до п. 1 цього Положення Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінекоресурсів України) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів. Мінекоресурсів України є головним (провідним) органом у системі центральних та інших органів виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, екологічної безпеки, а також гідрометеорологічної, топографо-геодезичної та картографічної діяльності.

Засади щодо розробки і виконання загальнодержавних та регіональних програм використання та охорони земель містяться у статтях 177, 178 ЗК України. Такі програми розробляються з метою раціонального використання та охорони земель.

Організація моніторингу земель здійснюється відповідно до статей 191, 192 ЗК України, якими затверджені основні засади проведення моніторингу земель.

На сьогодні порядок проведення моніторингу регулюється «Положенням про моніторинг земель», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. № 661, відповідно до п. 6 якого здійснення моніторингу земель забезпечує Державний комітет по земельних ресурсах України за участю відповідних міністерств і відомств. Слід зазначити, що положення про моніторинг міститься також у ст. 15 (п. «ґ») ЗК України, а у ст. 191 (п. 5) ЗК України визначено, що ведення моніторингу земель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, з питань екології та природних ресурсів.

Державна екологічна експертиза здійснюється відповідно до вимог, що встановлюються розділом I «Екологічна експертиза» Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища. Відповідно до ч. 2 ст. 26 цього Закону проведення екологічної експертизи є обов'язковим у процесі законотворчої, інвестиційної, управлінської, господарської та іншої діяльності, що впливає на стан навколишнього природного середовища.

Відповідно до ст. 27 цього Закону екологічній експертизі підлягають, зокрема, проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку галузей народного господарства, генеральних планів населених пунктів, схем районного планування та інша передпланова і передпроектна документація. Порядок проведення екологічної експертизи визначається законодавством України.

Стаття 15. Повноваження центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин

До повноважень центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин належить:

а) внесення пропозицій про формування державної політики у галузі земельних відносин і забезпечення її реалізації;

б) координація робіт з проведення земельної реформи;

в) участь у розробленні та реалізації загальнодержавних, регіональних програм використання та охорони земель;

г) ведення державного земельного кадастру, в тому числі державної реєстрації земельних ділянок;

ґ) здійснення землеустрою, моніторингу земель і державного контролю за використанням та охороною земель;

д) здійснення державної експертизи програм і проектів з питань землеустрою, державного земельного кадастру, охорони земель, реформування земельних відносин, а також техніко-економічних обґрунтувань цих програм і проектів;

є) розроблення економічного і правового механізму регулювання земельних відносин;

є) участь у розробленні та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель;

ж) здійснення міжнародного співробітництва в галузі земельних відносин;

з) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Пунктом 1 Указу Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р. (з відповідними змінами) встановлено, що до системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби), та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Відповідно до п. 2 цього Указу центральні органи виконавчої влади діють на підставі положень, які затверджує Президент України. Відповідно до п. 5 цього Указу центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.

Президентом України було прийнято Указ «Про створення єдиної системи державних органів земельних ресурсів» від 6 січня 1996 р., за яким система державних органів земельних ресурсів складається з Державного комітету України по земельних ресурсах та підпорядкованих йому Державного комітету АР Крим по земельних ресурсах і єдиному кадастру, обласних, Київського та Севастопольського міських головних управлінь, районних відділів, міських управлінь (відділів) земельних ресурсів та інженерів-землевпорядників сіл і селищ.

Відповідно до вищезазначеного Указу наступним Указом Президента України від 14 серпня 2000 р. (з відповідними змінами) було затверджено Положення про Державний комітет по земельних ресурсах, пунктом 1 якого встановлено, що Державний комітет по земельних ресурсах України (Держкомзем України) є центральним органом виконавчої влади.

Цим Положенням визначено повноваження та завдання цього державного органу.

На виконання наведених вище указів Президента України Кабінет Міністрів України постановою від 7 серпня 1996 р. № 930 затвердив Типове положення про обласне управління земельних ресурсів, Типове положення про Київське та Севастопольське міське управління земельних ресурсів, Типове положення про районний відділ земельних ресурсів, а також Типове положення про міське (міст обласного та районного підпорядкування) управління (відділ) земельних ресурсів.

Засади щодо розробки і виконання загальнодержавних та регіональних програм використання та охорони земель містяться у статтях 177, 178 ЗК України. Такі програми розробляються з метою раціонального використання та охорони земель.

Порядок ведення державного земельного кадастру органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів регулюється главою 34 (статті 193—204) ЗК України. Порядок реєстрації земельних ділянок, який би відповідав цьому Кодексу на сьогодні не встановлений, проте його планується запровадити з прийняттям відповідного закону України. На сьогодні порядок ведення державного земельного кадастру регулюється Положенням про порядок ведення державного земельного кадастру, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 р. № 15.

Посадові особи органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин можуть застосовувати щодо порушників санкції у порядку та на підставах, що визначаються законодавством. Загальні засади застосування таких санкцій містяться у ст. 144 ЗК України.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 16. Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин

До повноважень Ради міністрів Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин належить:

а) розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом;

б) участь у розробленні та забезпеченні виконання за-1гальнодержавних і республіканських програм з питань використання та охорони земель; .

в) координація здійснення землеустрою і державного контролю за використанням та охороною земель; .

г) підготовка висновків щодо надання або вилучення(викупу) земельних ділянок;

ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб у порядку, визначеному цим Кодексом;

д) здійснення контролю за використанням коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок;

є) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Відповідно до ст. 134 Конституції України АР Крим є невід'ємною складовою частиною території України і в межах повноважень, наданих Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. Стаття 136 Конституції України встановлює, що Урядом АР Крим є Рада міністрів АР Крим.

Повноваження Ради міністрів АР Крим визначається Конституцією АР Крим, яка була прийнята на другій сесії Верховної Ради АР Крим 21 жовтня 1998 р. та затверджена Законом України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим» від 23 грудня 1998 р.

Відповідно до п. 1 ст. 35 Конституції АР Крим Рада міністрів АР Крим як орган виконавчої влади АР Крим самостійно здійснює виконавчі функції і повноваження з питань, віднесених до відання АР Крим Конституцією України, Конституцією АР Крим і законами України.

Відповідно до п. З цієї статті Рада міністрів АР Крим здійснює також державні виконавчі функції і повноваження, делеговані законами України відповідно до Конституції України.

Згідно з п. 1 ст. 38 Конституції АР Крим Рада міністрів АР Крим здійснює виконавчі функції та повноваження з питань, віднесених до самостійного відання АР Крим, а також здійснює державні виконавчі функції, делеговані відповідно до Конституції України. Пункт 2 цієї статті встановлює, що рада міністрів АР Крим здійснює виконавчі функції і повноваження, віднесені до самостійного відання АР Крим, зокрема, з питань землеустрою, лісового господарства, водогосподарського будівництва і зрошуваного землеробства, житлово-комунального господарства і благоустрою, архітектури і містобудування.

Згідно з п. 6. ст. 38 Конституції АР Крим Рада міністрів АР Крим у межах своєї компетенції має право скасовувати акти міністерств і республіканських комітетів АР Крим, інших підвідомчих їй органів, а з питань виконання державних функцій і повноважень — також акти місцевих державних адміністрацій, якщо вони прийняті з порушенням Конституції України, законів України, актів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України.

Розпорядження землями державної власності — це укладення щодо земельної ділянки, яка перебуває у державній власності, угод у встановленому порядку та відповідно до наданих повноважень. Розпорядження передбачає відчуження, тобто передачу права власності на земельні ділянки або передачу права користування на відповідний об'єкт.

Рада міністрів АР Крим може приймати рішення щодо продажу земельної ділянки державної форми власності за умови дотримання вимог, встановлених статтями 127—132 ЗК України та іншими нормами законодавства.

Викуп земельних ділянок для суспільних потреб здійснюється відповідно до ст. 146 ЗК України. Повноваження Кабінету Міністрів України у процедурах викупу та вилучення земельних ділянок визначаються у пунктах 2 та 9 ст. 149, п. 2 ст. 150, ст. 151 ЗК України.

Відповідно до п. 6 ст. 122 ЗК України Рада міністрів АР Крим надає земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах міст республіканського (АР Крим) значення та за їх межами для всіх потреб, крім випадків, визначених пунктами 3, 7 цієї статті. Крім того, Рада міністрів АР Крим відповідно до п. З ст. 5 Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. може виступати орендодавцем землі.

У п. 2 ст. 6 Закону України «Про оренду землі» визначено, що Рада міністрів АР Крим може виступати орендарем земельних ділянок.

Стаття 17. Повноваження місцевих державнихадміністрацій у галузі земельних відносин

До повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить:

а) розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом;

б) участь у розробленні та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм з питань використання та охорони земель;

в) координація здійснення землеустрою та державного контролю за використанням та охороною земель;

г) підготовка висновків щодо надання або вилучення(викупу) земельних ділянок;

ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб у межах, визначених цим Кодексом;

д) підготовка висновків щодо встановлення та зміни меж сіл, селищ, районів, районів у містах та міст;

є) здійснення контролю за використанням коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок;

є) координація діяльності державних органів земельних ресурсів;

ж) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Відповідно до ст. 118 Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. На виконання цих конституційних положень було прийнято Закон України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. (з відповідними змінами). Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.

Відповідно до п. 2 ст. 84 ЗК України місцеві державні адміністрації у встановлених законом випадках можуть виступати суб'єктами права власності на землі державної форми власності. Розпорядження такими землями здійснюється у формі продажу земельної ділянки новому власнику або передачі її в оренду чи постійне користування.

Пункт 3 ст. 122 ЗК України встановлює, що районні державні адміністрації на їх території надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення лісового і водного господарства, крім випадків, передбачених пунктом «є» цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо).

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про оренду землі» місцеві державні адміністрації можуть виступати орендодавцями землі. Водночас надання в оренду таких земельних ділянок оформляється відповідно до вимог, що містяться у ст. 124 ЗК України: передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Порядок безоплатної передачі земельних ділянок державної власності громадянам визначається ст. 118 ЗК України. Продаж земельних ділянок державної власності здійснюється з дотриманням вимог ст. 128 ЗК України.

Порядок продажу земельних ділянок державної форми власності іноземним державам, іноземним юридичним особам визначається ст. 129 ЗК України.

Місцеві державні адміністрації мають повноваження щодо вилучення земельних ділянок, відповідні положення містяться у ст. 149 ЗК України. Порядок погодження питань, що пов'язані з вилученням (викупом) земельних ділянок, установлений у ст. 151 ЗК України.

При застосуванні положень цієї статті слід враховувати особливості правового регулювання повноважень Київської міської державної адміністрації, що обумовлені відповідними конституційними нормами та Законом України «Про столицю України — місто-герой Київ». Особливості правового регулювання повноважень Севастопольської міської державної адміністрації визначаються Конституцією України та спеціальним правовим статусом Цього міста, закріпленим у Конституції України.

РОЗДІЛ II. ЗЕМЛІ УКРАЇНИ Глава 4. СКЛАД ТА ЦІЛЬОВЕ ПРИЗНАЧЕННЯ ЗЕМЕЛЬ УКРАЇНИ Стаття 18. Склад земель

1. До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті воднимиоб'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії.

2. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

3. Україна за межами її території може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни.

У ст. 18 визначається, що всі землі в межах території України незалежно від їх природнього стану складають одне ціле — землі України. До земель України належать як території, вкриті шаром ґрунту (те, що зазвичай називають землею), так і території з голою материнською породою (гірські масиви тощо) та днища річок та інших водойм. Об'єднуючою ознакою для всіх земель є те, що вони виступають об'єктом суспільних відносин, які регулюються нормами земельногоправа.

Згідно з ЗК України 1990 року, всі землі в межах території нашої країни складали земельний фонд України. При підготовці цього Кодексу було вирішено відмовитися від використання терміна «земельний фонд» через те, що земельний фонд поділяється на частини, у назві яких також присутнє слово «фонд»: землі водного фонду і землі лісового фонду. З метою уникнення дублювання назви земель країни як єдиного цілого та окремих їх складових (фонд у фонді) у цьому Кодексі термін «земельний фонд України» замінено терміном «землі України».

Поділ земель України на категорії здійснений на основі природних (екологічних) ознак та соціально-економічних і виробних характеристик використання земель. Він має на меті забезпечити задоволення відповідних потреб суспільства, наприклад, потреб у якісному навколишньому середовищі, у вирощуванні продовольчої продукції, у розміщенні та розвитку населених пунктів тощо. Використання земель для задоволення потреб суспільства обумовлює необхідність установлення певних правил їх використання та охорони, які закріплюються в нормах права. Однак слід зазначити, що земельне законодавство містить і правові норми, які визначають загальні, спільні для всіх категорій земель правила їх використання та охорони. Отже, в структурі правового режиму кожної категорії земель представлені як загальні правові норми, які стосуються використання та охорони всіх категорій земель України, так і правові норми, якими визначаються особливості використання та охорони земель конкретної категорії. Таким чином, сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини щодо використання та охорони земель певної категорії,- становлять правовий режим категорії земель.

Законодавство більшості країн світу дозволяє іноземним державам набувати у певному порядку земельні ділянки у власність. Отже, Україна як держава може набути у власність земельні ділянки, розташовані на території інших країн. Більше того, Україна вже має у власності такі земельні ділянки на території Італії, Канади та деяких інших країн. Такі земельні ділянки є об'єктом права державної власності, суб'єктом якого є держава Україна.

Водночас, розташовані на території іноземних держав земельні ділянки, право власності на які належить Україні, не входять до складу земель України. Правовий режим таких земельних ділянок визначається не законодавством України, а законодавством тієї держави, на території якої вони розташовані.

Стаття 19. Категорії земель

1. Землі України за основним цільовим призначеннямподіляються на такі категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) землі оздоровчого призначення;

ґ) землі рекреаційного призначення;

д) землі історико-культурного призначення;є) землі лісового фонду;

є) землі водного фонду;

ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

2. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

У ст. 19 Земельного кодексу України наведений перелік категорій, на які поділяються землі України. Порівняно з ЗК України 1990 р. їх стало більше. Кодекс 1990 року виділяв 7 категорій земель земельного фонду України, а саме: 1) землі сільськогосподарського призначення; 2) землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів); 3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення; 4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; 5) землі лісового фонду; 6) землі водного фонду; 7) землі запасу. У ЗК України 2001 року їх стало 9.

Збільшення кількості категорій земель відбулося за рахунок «розщеплення» такої збірної категорії земель, як землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, на 4 окремі категорії: землі природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення. Це пов'язано з тим, що протягом останніх років значно збільшилася кількість правових актів, які визначають особливості правового режиму кожного з зазначених видів земель. Отже, зросла кількість правових норм, які не об'єднують, а, навпаки, роз'єднують землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, даючи підстави для виділення їх в окремі категорії земель.

Слід також зазначити, що в новому Кодексі з'явилася нова категорія земель, яка була відсутня у Кодексі 1990 року. Йдеться про землі житлової та громадської забудови. Аналогом цієї категорії земель у Кодексі 1990 року були землі населених пунктів. Як відомо, до земель населеного пункту належали всі землі в межах території населеного пункту. Тому на території міста, селища чи села існували землі різних категорій: сільськогосподарського призначення, промисловості, транспорту, зв'язку, природоохоронного призначення тощо. У зв'язку з тим, що кожна категорія земель мала особливий правовий режим, при застосуванні законодавства про землі населених пунктів досить часто виникали ситуації, які отримали назву «конкуренція норм», що стосувалися правових режимів відповідних категорій земель. Конкуренція правових режимів земель у межах населених пунктів нерідко породжувала конфліктні ситуації, земельні спори та призводила до інших небажаних наслідків при застосуванні земельного законодавства на території сіл, селищ та міст. З метою усунення зазначених наслідків у ЗК України 2001 року категорія «землі населених пунктів» трансформована у категорію «землі громадської та житлової забудови».

У встановленому ЗК України 2001 року переліку категорій земель відсутня така категорія, як землі запасу. Як відомо, ЗК України 1990 року відносив до земель запасу землі, які не були передані у колективну чи приватну власність або не були надані у постійне користування. Безперечно, такі землі можуть існувати на цілком законних підставах і за дії ЗК України 2001 року. Однак, на відміну від попереднього земельного закону, новий Кодекс не виділяє їх в окрему категорію земель. Такі землі у разі припинення права власності чи права користування на них продовжують перебувати у складі тієї категорії земель, до якої вони належали, будучи об'єктом права приватної власності чи об'єктом права користування.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 20. Встановлення та зміна цільового призначення земель

1. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

2. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

3. Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 20 Земельного кодексу України закріплює положення про те, що визначення та зміна належності земельної ділянки до певної категорії земель є прерогативою органів суспільної влади — органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які наділені повноваженнями визначення та зміни цільового призначення земель. Громадяни та юридичні особи, а також органи влади, які не наділені зазначеними повноваженнями, не мають права змінювати приналежність земельної ділянки до певної категорії земель. Крім цього, всі суб'єкти права власності та права користування земельними ділянками, у тому числі й органи, які мають право встановлювати та змінювати категорійність земель, зобов'язані забезпечити використання земельних ділянок відповідно До визначеного у встановленому порядку їх цільового призначення.

Механізм встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок тісно пов'язаний із компетенцією органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо розпорядження землями державної та комунальної власності. Відповідно до цього Кодексу органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування наділені повноваженнями розпоряджатися землями, які перебувають відповідно у державній та комунальній власності. Таке розпорядження вони здійснюють шляхом продажу земель, безоплатної передачі у приватну власність громадянам, надання їх в оренду чи. передачі їх у постійне користування (статті 118, 122, 123 ЗК України). Реалізовуючи зазначені повноваження, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування мають право змінювати цільове призначення земельних ділянок, які відчужуються або передаються в оренду чи постійне користування.

Крім цього, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування мають право змінювати цільове призначення земель при здійсненні інших функцій у галузі регулювання земельних відносин. Йдеться про здійснення такої функції, як викуп (вилучення) земель для суспільних та інших потреб (ст. 149 ЗК України). Орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, який здійснив викуп (вилучення) земельної ділянки для зазначених потреб, має право змінити її цільове призначення.

Нарешті, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування мають право змінювати цільове призначення земельних ділянок у випадку затвердження проектів землеустрою (ст. 186 ЗК України) або прийняття рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Громадяни та юридичні особи, яким земельні ділянки належать на праві власності, мають право звернутися до відповідного органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки з заявою (клопотанням) про зміну її цільового призначення.

Порядок зміни цільового призначення земельних ділянок з ініціативи громадян та юридичних осіб установлений постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб» від 11 квітня 2002 р. Постановою визначено, що зміна цільового призначення земельної ділянки проводиться на підставі заяви (клопотання) її власника до сільської, селищної, міської ради, якщо земельна ділянка розташована у межах населеного пункту, або до районної державної адміністрації, якщо земельна ділянка розташована за межами населеного пункту. До заяви (клопотання) мають додаватися такі документи:

а) копія державного акта на право власності на земельну ділянку;

б) для громадянина — власника земельної ділянки — копія паспорта (серія, номер паспорта, коли і ким виданий та місце проживання), для юридичної особи — власника земельної ділянки — копія статуту (положення) та копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи;

в) довідка з районного відділу земельних ресурсів та з районного відділу архітектури та будівництва про встановлені обмеження (обтяження) на використання земельної ділянки та земельні сервітути;

г) обґрунтування необхідності зміни цільового призначення земельної ділянки. Після розгляду заяви (клопотання) і доданих документів, сільська, селищна, міська рада або районна державна адміністрація приймають рішення про задоволення чи відхилення заяви (клопотання). У разі згоди на зміну цільового призначення земельної ділянки відповідний орган дає дозвіл на таку зміну.

Обов'язковою умовою зміни цільового призначення земельної ділянки є погодження такої зміни з місцевими органами виконавчої влади — районним (міським) органом земельних ресурсів, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини. При цьому, якщо змінюється цільове призначення не всієї, а лише частини земельної ділянки, то зміна цільового призначення здійснюватиметься після складання проекту відведення земельної ділянки. Необхідність складання зазначеного проекту обумовлена тим, що при зміні цільового призначення частини земельної ділянки вона поділяється на дві, з яких одна зберігає попереднє цільове призначення, а інша — набуває нового цільового призначення. Виділення частини земельної ділянки в окрему земельну ділянку потребує складання проекту її відведення.

Для підготовки проекту відведення земельної ділянки особа, зацікавлена у зміні цільового призначення частини ділянки, повинна укласти з землевпорядною організацією договір на складання даного проекту. Такою землевпорядною організацією може бути будь-яка державна чи приватна землевпорядна організація, яка має ліцензію Держкомзему України на виконання землевпорядних та землеоціночних робіт та ліцензію Державної служби геодезії, картографії та кадастру на виконання геодезичних робіт.

Якщо ж зміні підлягає цільове призначення всієї ділянки, то така зміна проводиться шляхом перепогодження раніше складеного проекту відведення земельної ділянки.

Нововиготовлений або раніше виготовлений проекти відведення земельної ділянки відповідно погоджується або перепогоджується органом земельних ресурсів, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, а також підлягає державній землевпорядній експертизі, яка здійснюється обласним управлінням земельних ресурсів.

Після отримання позитивного висновку державної землевпорядної експертизи замовник подає погоджені (перепогоджені) проектні матеріали до відповідного органу влади для прийняття рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки.

За загальним правилом, якщо земельна ділянка розташована в межах населеного пункту, то рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки приймає сільська, селищна або міська рада, якщо ж земельна ділянка знаходиться за межами населених пунктів, то таке рішення приймається районною або обласною державною адміністрацією (Радою міністрів АР Крим).

Районна держадміністрація розглядає подані проектні матеріали та приймає рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки, яка знаходиться за межами населеного пункту, якщо така зміна пов'язана з наступним використанням цієї ділянки для сільськогосподарських потреб, ведення лісового і водного господарства, будівництва об'єктів, призначених для обслуговування членів територіальних громад району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо). Якщо ж зміна цільового призначення земельної ділянки, яка розташована за межами населеного пункту, передбачає використання такої ділянки для інших потреб, районна держадміністрація лише розглядає проектні матеріали, готує свій висновок з цього питання і подає його разом з матеріалами до Ради міністрів АР Крим або обласної державної адміністрації. Рада міністрів АР Крим та обласна державна адміністрація розглядає матеріали та приймає рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки.

Стаття 21. Наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для:

а) визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам;

б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок;

в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною;

г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок, визначеного цим Кодексом та постановою Кабінету Міністрів України, є правопорушенням, яке тягне за собою настання визначених у ст. 21 наслідків.

По-перше, у разі порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельної ділянки органом влади при наданні (передачі) ділянки громадянинові чи юридичній особі рішення про надання (передачу) земельної ділянки може бути визнане недійсним. Так, якщо Кабінет Міністрів України прийняв рішення про надання (передачу) особі особливо цінної земельної ділянки сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб без погодження зміни її цільового призначення з Верховною Радою України, то таке рішення може бути визнане недійсним.

По-друге, якщо порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельної ділянки допущене при укладенні угоди щодо земельної ділянки, то така угода також може бути визнана недійсною. Так, якщо земельна ділянка, цільовим призначенням якої є будівництво та експлуатація житлового будинку, передана в оренду іншій особі для сільськогосподарського використання, то така угода може бути визнана недійсною.

По-третє, якщо порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельної ділянки виявлене органом, що здійснює державну реєстрацію прав на земельні ділянки, то він має право відмовити в державній реєстрації прав на цю земельну ділянку. Якщо ж таке порушення виявлене після здійснення державної реєстрації прав на земельну ділянку, то така реєстрація може бути визнана недійсною.

Проте слід зауважити, що зазначені наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок наступають не автоматично. Вони можуть наступити у разі прийняття державними органами відповідних рішень. Так, рішення районної державної адміністрації про надання (передачу) земельної ділянки, прийняте з порушенням порядку встановлення та зміни її цільового призначення, може бути відмінене вищестоящим органом — обласною державною адміністрацією, а рішення останньої може бути скасоване Кабінетом Міністрів України. Проте рішення сільської чи іншої ради про надання (передачу) земельної ділянки, прийняте з порушенням порядку встановлення та зміни її цільового призначення, не може бути відмінене радою вищого рівня, оскільки ради нижчого не є підлеглими радам вищого рівня.

Водночас, рішення ради чи органу виконавчої влади про надання (передачу) земельних ділянок, органу державної реєстрації прав про реєстрацію прав на земельні ділянки, угоди щодо земельних ділянок, якщо такі рішення чи угоди прийняті (укладені) з порушенням порядку встановлення чи зміни цільового призначення земельних ділянок, можуть бути визнані недійсними за рішенням суду. Суд може визнати зазначені акти недійсними за позовом зацікавлених осіб.

Належним чином установлене (змінене) цільове призначення земельної ділянки визначає характер обов'язків її власника (користувача) щодо використання ділянки. Власник (користувач) земельної ділянки зобов'язаний використовувати її виключно за цільовим призначенням, визначеним відповідним органом влади. Тому особи, які допустили порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельної ділянки, можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності за ст. 53 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Згідно з цієї статтею використання земель не за цільовим призначенням тягне за собою накладення штрафу на громадян від трьох до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від десяти до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Згідно зі ст. 238 Кодексу такі штрафи накладаються посадовими особами органів земельних ресурсів. Від імені цих органів розглядати справи про нецільове використання земельних ділянок і накладати адміністративні стягнення мають право: Голова Державного комітету України по земельних ресурсах та його заступники, Голова Державного комітету Автономної Республіки Крим по земельних ресурсах та його заступники, начальники обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь та їх заступники, начальники міських (міст обласного та районного підпорядкування), районних управлінь (відділів) земельних ресурсів та їх заступники, інженери-землевпорядники сіл і селищ.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Глава 5. ЗЕМЛІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ Стаття 22. Визначення земель сільськогосподарського призначення та порядок їх використання

1. Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цихцілей.

2. До земель сільськогосподарського призначення належать:

а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);

б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи іпрогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо).

3. Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування:

а) громадянам — для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

б) сільськогосподарським підприємствам — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам — для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;

г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян — для ведення підсобного сільського господарства.

4. Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Землі сільськогосподарського призначення традиційно виділяються в окрему категорію земель України. Такі землі є основним засобом виробництва і предметом праці у сільському господарстві. У ст. 22 дається юридичний критерій відмежування земель сільськогосподарського призначення від інших категорій земель. Згідно з цим критерієм до земель сільськогосподарського призначення належить кожна земельна ділянка, яка:

а) передана у власність чи надана у користування громадянинові чи юридичній особі для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної, діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, або

б) призначена для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури. Призначення земель для зазначених цілей може встановлюватися шляхом зміни цільового призначення земельних ділянок, які не належать до земель сільськогосподарського призначення і є землями запасу, з віднесенням їх до земель сільськогосподарського призначення.

У ст. 22 конкретизуються також види земель (угідь), які належать до даної категорії земель. Землі сільськогосподарського призначення не є однорідними за своїми агрофізичними властивостями та характером використання і поділяються на сільськогосподарські та несільськогосподарські угіддя. До сільськогосподарських угідь належать землі, які використовуються як основний засіб сільськогосподарського виробництва. Такими угіддями є:

1) рілля, тобто землі, які регулярно розорюються з метою створення агротехнічних умов для вирощування на них сільськогосподарських культур;

2) земельні ділянки під багаторічними насадженнями —сільськогосподарські угіддя, на яких вирощуються плодові насадження деревного або кущового типу, що плодоносять протягом тривалого періоду (сади, виноградники, хмільники тощо);

3) сіножаті — сільськогосподарські угіддя, на яких вирощується трав'яниста рослинність, що використовується для відгодівлі худоби;

4) пасовища — сільськогосподарські угіддя, на яких вирощується трав'яниста рослинність з метою випасання худоби;

5) перелоги — сільськогосподарські угіддя, як правило, рілля, які тимчасово виведені з активного сільськогосподарського обробітку (розорювання) з метою природного відновлення родючості ґрунтів.

До земель сільськогосподарського призначення належать також землі, які використовуються не як основний засіб сільськогосподарського виробництва, а як просторовий базис для розміщення об'єктів, технологічно тісно пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами), а також деградовані землі, які тимчасово виведені з активного сільськогосподарського обробітку з метою виконання комплексу заходів щодо штучного відновлення родючості ґрунтів. Такі землі є несільськогосподарськими угіддями.

Однією з основних вимог ЗК України щодо використання земель є вимога цільового використання земельних ділянок. У цій статті визначаються види використання земель сільськогосподарського призначення, які відповідають їх цільовому призначенню, та особи, які мають право на отримання таких земель у власність та у користування. Так, громадяни мають право на отримання земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Сільськогосподарські підприємства мають право на отримання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства, за яких земля використовується головним чином (хоча й не виключно) як основний засіб сільськогосподарського виробництва. Нарешті, несільськогосподарські підприємства, установи та організації, релігійні організації і об'єднання громадян мають право на отримання земель сільськогосподарського призначення для ведення підсобного сільського господарства, тобто для вирощування сільськогосподарської продукції, певна частина якої використовується для задоволення внутрішніх сировинних потреб чи для реалізації (передачі) працівникам несільськогосподарських підприємств, установ та організацій, членам релігійних організацій і об'єднань громадян.

За загальним правилом, землі сільськогосподарського призначення можуть набуватись у приватну власність лише громадянами України та юридичними особами України. Іноземні громадяни, особи без громадянства, а також іноземні юридичні особи та іноземні держави такого права не мають. Єдиний виняток із цього правила встановлений у ст. 81 ЗК України, згідно з якою іноземні громадяни та особи без громадянства, а також іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у випадку її успадкування. Проте зазначені особи зобов'язані протягом одного року з моменту набуття права власності на земельну ділянку здійснити її відчуження іншій фізичній чи юридичній особі України, яка згідно з законодавством України має право володіти земельною ділянкою сільськогосподарського призначення на праві власності. Що стосується юридичних осіб України, які мають право на набуття земельних ділянок сільськогосподарського призначення у приватну власність, то ЗК України (ст. 82) відносить до них лише заснованих громадянами України та юридичними особами України. Тобто, створені і зареєстровані в Україні юридичні особи, до складу засновників яких входить хоча б одна іноземна юридична особа, іноземний громадянин чи особа без громадянства, не мають права набувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення у власність. Однак вони можуть користуватися в Україні земельними ділянками сільськогосподарського призначення на праві оренди відповідно до вимог Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.

Стаття 23. Пріоритетність земель сільськогосподарського призначення

1. Землі, придатні для потреб сільського господарства,повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання.

2. Визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, провадиться на підставі даних державного земельного кадастру.

3. Для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

4. Лінії електропередачі і зв'язку та інші комунікації проводяться головним чином вздовж шляхів, трас тощо.

Стаття 23 Земельного кодексу України містить норми, спрямовані на забезпечення охорони сільськогосподарського земельного фонду України як основного засобу виробництва продовольчої та сировинної продукції.

Вимогу переважного надання земель, придатних для потреб сільського господарства, для потреб сільськогосподарського використання слід розглядати в агроґрунтознавчому та юридичному аспектах. З агроґрунтознавчого погляду переважна більшість території України, яка має ґрунтовий покрив, є придатною для сільськогосподарського використання. До складу таких земель входять не тільки землі сільськогосподарського призначення, а й землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення. Землі лісового фонду також придатні для сільськогосподарського використання, якщо вирубати розташовані на них лісові насадження. Однак поширювати викладене у цій статті правило про переважне надання земель, придатних для потреб сільськогосподарського використання, на всі землі, які в принципі придатні для сільськогосподарського використання, немає правових підстав. Адже вимогу ст. 23 про пріоритетність земель сільськогосподарського призначення слід розглядати у контексті вимоги ст. 5 ЗК України, у якій закріплений принцип пріоритету вимог екологічної безпеки. Суть цього принципу полягає в тому, що землям, з якими пов'язано забезпечення екологічної безпеки у сфері використання земельних ресурсів, — а до них належать землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, землі лісового та водного фондів, — законодавство забезпечує статус земель, що особливо охороняються. Отже, при застосуванні на практиці норм ст. 23 ЗК України вимогу переважного надання земель, придатних для потреб сільського господарства, для потреб сільськогосподарського використання, слід розглядати виключно у юридичному аспекті. З юридичного погляду придатними для сільськогосподарського використання є землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури та призначені для цих цілей (ст. 22 ЗК України), тобто землі сільськогосподарського призначення. Отже, вимогу переважного надання земель, придатних для потреб сільського господарства, для потреб сільськогосподарського використання слід розглядати як таку, що стосується тільки тих земель сільськогосподарського призначення, які перебувають у державній або комунальній власності і належать до земель запасу.

Однак це не означає, що для сільськогосподарських потреб не можуть надаватися й інші землі, наприклад, земельні ділянки несільськогосподарського призначення, які перебувають у державній чи комунальній власності. За рішенням відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування такі земельні ділянки можуть бути переведені до складу земель сільськогосподарського призначення і надані для сільськогосподарського використання.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які згідно з цим Кодексом мають право приймати рішення про переведення земель несільськогосподарського призначення до складу земель сільськогосподарського призначення, повинні керуватися даними державного земельного кадастру. Державний земельний кадастр містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів (ст. 193 ЗК України). Використовуючи такі відомості, зокрема дані бонітування ґрунтів (ст. 199 ЗК України) та економічної оцінки земель (ст. 200 ЗК України), зазначені органи влади оцінюють доцільність використання певної ділянки для потреб сільського господарства і приймають відповідне рішення.

На запобігання необґрунтованого вилучення земель сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб спрямована вимога, що міститься у п. 3 цієї статті. Однак дана вимога носить рекомендаційний характер. Стаття рекомендує органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування надавати для потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва (для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів тощо), переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. До несільськогослодарських угідь належать землі несільськогосподарського призначення, а також землі сільськогосподарського призначення, які використовуються як операційний базис (для розміщення господарських будівель, споруд тощо). До сільськогосподарських угідь гіршої якості належать угіддя, які мають нижчий бал бонітету (ст. 199 ЗК України) або нижчу економічну оцінку (ст. 200 ЗК України).

Лінійні об'єкти, до яких належать лінії електропередачі і зв'язку, нафто- та газопроводи та інші комунікації, щільно розташовані по всій території країни і займають велику сукупну площу земель. Проходячи через територію сільськогосподарських угідь, вони створюють незручності щодо використання технологічних сільськогосподарських машин при проведенні польових робіт. У даній статті міститься рекомендація щодо необхідності забезпечення проведення лінійних об'єктів вздовж автомобільних трас, залізничних та інших шляхів тощо. Дана рекомендація адресована проектним організаціям, що проектують будівництво комунікацій, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які згідно з цим Кодексом мають право приймати рішення про надання земель у власність, постійне користування чи оренду підприємствам та організаціям, які будують та експлуатують вищезазначені комунікації, а також право змінювати цільове призначення земельних ділянок.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 24. Земельні ділянки державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій

1. Державним і комунальним сільськогосподарськимпідприємствам, установам та організаціям надаються земельні ділянки із земель державної і комунальної власності у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

2. Державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи і організації можуть орендувати земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб.

3. У разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають у їх постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням, а договори оренди земельних ділянок припиняються.

Земельні ділянки із земель державної і комунальної власності надаються державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва тільки у постійне користування.

Це обумовлено тим, що державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи та організації є об'єктами права власності відповідно держави чи територіальної громади села, селища чи міста. Тому все майно зазначених підприємств, установ та організацій, у тому числі неприватизовані земельні ділянки, є об'єктом відповідно права державної чи комунальної власності. Що стосується приватизованих земельних ділянок сільськогосподарського призначення, то державні та комунальні сільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть користуватися ними виключно на праві оренди. Крім цього, державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть отримувати у постійне користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Отже, мова йде про державні та комунальні юридичні особи, предметом діяльності яких є: а) проведення наукових досліджень у галузі сільськогосподарського виробництва (наприклад, установи та організації Української академії аграрних наук); б) проведення сільськогосподарської навчальної діяльності (аграрні університети, коледжі, академії, інститути тощо); в) вирощування та реалізація товарної сільськогосподарської продукції.

За загальним правилом, при ліквідації юридичної особи майно, що перебуває у її власності і залишається після погашення кредиторської заборгованості цієї юридичної особи, передається засновнику (засновникам) юридичної особи. Засновниками державного чи комунального підприємства, установи, організації є відповідно держава та територіальні громади. При ліквідації зазначених підприємств, установ та організацій звернення стягнень кредиторів на земельні ділянки, які перебували у їх постійному користуванні, не допускається. Тому такі землі за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням. Якщо державне чи комунальне сільськогосподарське підприємство, установа чи організація користувалися земельною ділянкою на підставі договору оренди, то з ліквідацією такого підприємства, установи чи організації дія договору оренди земельної ділянки припиняється (див. також ст. 26 Закону України «Про оренду землі»).

Стаття 25. Приватизація земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій

1. При приватизації земель державних і комунальнихсільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки(паю).

2. Рішення про приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій.

3. Землі у приватну власність працівникам державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа передаються безоплатно.

4. Площа земель, що передаються у приватну власність, становить різницю між загальною площею земель, що перебували у постійному користуванні сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, і площею земель, які залишаються у державній чи комунальній власності(лісовий фонд, водний фонд, резервний фонд).

5. Кожен працівник цього підприємства, установи та організації, а також пенсіонери з їх числа мають гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості).

6. При обчисленні розміру земельної частки (паю) враховуються сільськогосподарські угіддя, які перебували у постійному користуванні державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, за винятком земель, що залишаються у державній та комунальній власності. Загальний розмір обчисленої для приватизації площі сільськогосподарських угідь поділяється на кількість працівників цих підприємств та пенсіонерів з їх числа.

7. Вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) працівників відповідних підприємств, установ і організацій та пенсіонерів з їх числа є рівними.

8. Внутрігосподарські шляхи, господарські двори, полезахисні лісосмуги та інші захист насадження, гідротехнічні споруди, водойми тощо можуть бути відповідно до цього Кодексу передані у власність громадян, сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, що створені колишніми працівниками державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій.

9. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у процесі приватизації створюють резервний фонд земель за погодженням його місця розташування з працівниками цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерами з їх числа у розмірі до 15 відсотків площі усіх сільськогосподарських угідь, які були у постійному користуванні відповідних підприємств, установ та організацій.

10. Резервний фонд земель перебуває у державній або комунальній власності і призначається для подальшого перерозподілу та використання за цільовим призначенням.

Стаття 25 Земельного кодексу України визначає юридичну долю земель, які перебувають у постійному користуванні державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, у випадку приватизації останніх. Коли зазначені підприємства передаються у приватну власність за рішенням їх власників — відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування — то такі землі підлягають передачі у власність працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа. Кожен працівник чи пенсіонер має право на отримання у приватну власність земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю) безоплатно.

Слід зазначити, що правовий режим земельної частки (паю), на яку мають право працівники державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, істотно відрізняється від правового режиму земельної частки (паю), яку отримали члени колективних та інших сільськогосподарських підприємств, що володіли землею на праві колективної власності. По-перше, право на земельну частку (пай), яку отримали члени колективних сільськогосподарських підприємств, посвідчувалося виданим від імені держави правовстановлюючим документом — сертифікатом на право на земельну частку (пай), тоді як видача таких сертифікатів громадянам, які отримують земельні частки (паї) із земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій у зв'язку з їх приватизацією, законодавством не передбачена. По-друге, право на земельну частку (пай), яку отримали члени колективних сільськогосподарських підприємств, є об'єктом ринкового обігу: воно може відчужуватися на підставі цивільно-правових угод, які не заборонені законом. А право на земельну частку (пай), яку отримують працівники державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, не є об'єктом ринкового обігу. Це право набувається ними на досить недовгий строк (2—4 місяці), а саме на період з моменту прийняття рішення про виділення земельних часток (паїв) до завершення землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) в натурі у вигляді земельних ділянок та видачі громадянам — власникам цих ділянок державних актів на право власності на землю.

Процес отримання у приватну власність земельної ділянки із земель, що перебувають у постійному користуванні державного чи комунального підприємства, установи чи організації, починається зі звернення їх працівників до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу їм у власність земельних ділянок. Таке клопотання може бути прийняте на зборах трудового колективу працівників, рішення яких оформляються протоколом зборів. Водночас, якщо не всі працівники підприємства виявлять бажання отримати земельну частку (пай) із земель підприємства, то це не є перешкодою для отримання такої частки іншими працівниками, у тому числі пенсіонерами. Якщо бажання отримати земельну ділянку у приватну власність виявлять декілька працівників підприємства, то клопотання можуть подаватися індивідуально кожним, хто бажає отримати землю у приватну власність. Рішення про приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій (ст. 118 ЗК України).

Приватизація земельних ділянок працівниками державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерами з їх числа здійснюється безоплатно. Однак вони мають оплатити вартість землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості), та складання державного акта на право власності на землю.

Приватизації підлягають не всі землі, які перебувають у постійному користуванні державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а лише сільськогосподарські угіддя. Так, приватизації не підлягають землі лісового та водного фондів, що входять до складу земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, крім невеликих (3—5 га) замкнутих ділянок, що входять до складу сільсьгосподарських угідь. Крім цього, частина сільськогосподарських угідь таких підприємств, установ та організацій підлягає виділенню у так званий резервний фонд, який залишається у державній чи комунальній власності. Площа сільськогосподарських угідь, які можуть бути виділені у резервний фонд земель, може складати до 15 відсотків площі усіх сільськогосподарських угідь, які перебувають у постійному користуванні відповідних підприємств, установ та організацій. Конкретний розмір резервного фонду земель установлюється відповідними органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Місце розташування земель, що включаються до резервного фонду, обов'язково погоджується з працівниками цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерами з їх числа. З цією метою перед розподілом земель працівники зазначених підприємств, установ та організацій повинні бути ознайомлені з проектною документацією (Проектом організації території земельних часток (паїв) тощо), складеною землевпорядною організацією, і мати можливість внести свої пропозиції щодо розміщення резервного фонду земель.

Кожен працівник, у тому числі пенсіонер, державного або комунального сільськогосподарського підприємства, установи чи організації має право на отримання земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю). Земельна частка (пай) являє собою умовну, розрахункову площу землі, розмір якої визначається в умовних кадастрових гектарах. Розмір земельної частки (паю) працівників одного підприємства, установи та організації є однаковим. Він визначається шляхом поділу призначеної для приватизації площі сільськогосподарських угідь на кількість працівників цих підприємств та пенсіонерів з їх числа.

Приватизація державного чи комунального сільськогосподарського підприємства, установи чи організації означає його ліквідацію. Тому в Земельному кодексі визначаються також можливі шляхи подальшого використання частини несільськогосподарських угідь, що входили до складу земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, які ліквідуються. Мова йде про внутрішньогосподарські шляхи, господарські двори, полезахисні лісосмуги та інші захисні насадження, гідротехнічні споруди, водойми тощо. Відомо, що такі землі разом із сільськогосподарським угіддями становили єдиний земельно-господарський комплекс. Тому Кодекс містить рекомендацію органам виконавчої влади та місцевого самоврядування передавати такі землі у власність тих приватних сільськогосподарських підприємств, які створюються працівниками ліквідованих державних чи комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також громадянам для сільськогосподарських та інших потреб.

Категорійна належність резервного фонду земель після ліквідації державного чи комунального сільськогосподарського підприємства не змінюється. Такі землі залишаються у складі земель сільськогосподарського призначення і підлягають подальшому перерозподілу та використанню за їх цільовим призначенням. Тому вони можуть надаватися громадянам і юридичним особам України у власність для ведення товарного сільськогосподарського виробництва або для іншого сільськогосподарського використання — індивідуального чи колективного садівництва та ведення особистого селянського господарства.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 26. Використання земельних ділянок з меліоративними системами

Земельні ділянки, одержані громадянами внаслідок приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, на яких розташовані та функціонують меліоративні системи, використовуються спільно на підставі угоди. У разі відсутності згоди щодо спільного використання зазначених земельних ділянок питання вирішується в судовому порядку.

Як відомо, на значній частині сільськогосподарських земель нашої країни свого часу були проведені роботи по їх докорінному поліпшенню, зокрема, роботи зі зрошення посушливих чи осушення перезволожених земель. У результаті проведення зазначених робіт на сільськогосподарських землях була побудована розгалужена мережа меліоративних споруд (міжгосподарських та внутрішньогосподарських каналів, насосних станцій тощо). У зв'язку з паюванням меліорованих земель у ст. 26 встановлені додаткові вимоги щодо використання громадянами належних їм на праві власності земельних ділянок, які розташовані в межах однієї меліоративної системи. Поняття «меліоративна система» визначене в Законі України «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 р. Згідно з цим Законом меліоративна система являє собою технологічно цілісну інженерну інфраструктуру, що включає в себе такі окремі об'єкти, як меліоративна мережа каналів, трубопроводів (зрошувальних, осушувальних, осушувально-зволожувальних, колекторно-дренажних) з гідротехнічними спорудами і насосними станціями, захисні дамби, спостережна мережа, дороги і споруди на них, взаємодія яких забезпечує управління водним, тепловим, повітряним і поживним режимом ґрунтів на меліорованих землях. При цьому розрізняються меліоративні системи загальнодержавного значення, міжгосподарські меліоративні системи та внутрішньогосподарські меліоративні системи. У коментованій статті йдеться про внутрішньогосподарські меліоративні системи, тобто меліоративні системи, що знаходяться в межах земель одного власника (користувача) і забезпечують подачу, розподіл та відведення води на цих землях. Слід зазначити, що на час прийняття Закону «Про меліорацію земель» ще існували колективні сільськогосподарські підприємства (КСП) з їх великими земельними масивами меліорованих земель, що обслуговувались однією внутрішньогосподарською меліоративною системою. У процесі реорганізації КСП останні припинили свою діяльність, а їх члени отримали право на виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі у вигляді окремих земельних ділянок. З реалізацією власниками земельних часток (паїв) зазначеного права та отримання у приватну власність земельних ділянок внутрішньогосподарські меліоративні системи колишніх КСП перестали бути внутрішньогосподарськими. Усе це зумовило нечіткість їх правового режиму, зокрема неясність питання про те, хто є власником зазначеної меліоративної системи і хто має підтримувати її функціонування.

Саме на уточнення цього питання спрямована норма ст. 26. У ній міститься вимога до власників земельних ділянок, розташованих у сфері дії однієї внутрішньогосподарської меліоративної системи колишнього КСП, щодо забезпечення спільного використання належних їм земельних ділянок на підставі угоди. У даній статті чітко визначені критерії меліоративної системи, наявність яких робить обов'язковим застосування правила ст. 26, а саме: 1) наявність зазначеної меліоративної системи; 2) дана меліоративна система перебуває у справному стані і є діючою (функціонуючою). Останнє є дуже важливим, оскільки в Україні є велика кількість земель з несправними (нефункціонуючими) меліоративними системами, які (землі) через недосконалість чинного законодавства не виключені зі складу меліорованих (тобто зі складу земель, на яких штучно регулюється повітряний та водний режим саме за допомогою меліоративних систем). Отже, викладена у ст. 26 вимога стосується лише тих земельних ділянок, які розташовані у сфері технологічної дії справної (функціонуючої) меліоративної системи. Суть цієї вимоги полягає в тому, що власники меліорованих земельних ділянок є технологічно залежними від зазначеної меліоративної системи і зобов'язані забезпечити використання належних їм на праві власності земельних ділянок таким чином, щоб уможливити нормальну експлуатацію меліоративної системи та використання земельних ділянок як меліорованих (зрошуваних чи осушуваних).

Іншими словами, у ст. 26 йдеться не про спільний обробіток окремих земельних ділянок, а саме про спільне забезпечення функціонування меліоративної системи. Порядок спільного використання меліоративної системи власниками окремих земельних ділянок, які знаходяться у сфері технологічної дії такої системи, повинен бути визначений в угоді (договорі), укладеній усіма власниками таких ділянок. У разі, якщо один чи більше власників земельних ділянок ухиляються від укладення такої угоди, інші власники земельних ділянок можуть звернутися до суду з заявою про примусове укладення угоди про спільне використання меліоративної системи. В угоді можуть бути визначені певні обмеження на використання земельних ділянок їх власниками, якщо такі обмеження необхідні для забезпечення ефективного функціонування спільної меліоративної системи.

Стаття 27. Збереження права на землю сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, особистих селянських і фермерських господарств

Сільськогосподарські підприємства, установи та організації, особисті селянські і фермерські господарства, які об'єднуються в асоціації та інші організаційно-правовіформи, зберігають право на свої земельні ділянки, якщо інше не передбачено договором.

Приватні сільськогосподарські підприємства, установи та організації, які є власниками земельних ділянок сільськогосподарського призначення, громадяни, які займаються веденням особистих селянських і фермерських господарств, мають право утворювати між собою, а також з іншими підприємствами та організаціями різні об'єднання для задоволення власних економічних інтересів. У ст. 27 йдеться про об'єднання зазначених виробників сільськогосподарської продукції в асоціації та інші організаційно-правові форми, за яких, по-перше, ці сільськогосподарські підприємства, установи та організації, фермерські господарства зберігають статус юридичної особи (особисті селянські господарства — організаційно-правову самостійність), по-друге, створені сільськогосподарськими підприємствами, установами та організаціями, особистими селянськими і фермерськими господарствами асоціації та інші організаційно-правові форми набувають статусу юридичної особи.

При створенні асоціації чи іншої організаційно-правової форми, що має статус юридичної особи, учасники такого об'єднання зберігають право власності на належні їм земельні ділянки сільськогосподарського призначення, якщо в договорі про об'єднання не зазначено протилежне. Приватне сільськогосподарське підприємство, установа та організація, фермерське господарство, що є власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення, а також громадяни, які ведуть особисте селянське господарство на приватизованих земельних ділянках, мають право укласти з іншими учасниками об'єднання договір про створення асоціації чи іншої організаційно-правової форми зі статусом юридичної особи із зазначенням у ньому, що вся чи частина належної йому на праві власності земельної ділянки передається у власність цієї юридичної особи.

Водночас, якщо створена сільськогосподарськими підприємствами, установами та організаціями, особистими селянськими і фермерськими господарствами асоціація чи інша організаційно-правова форма не має статусу юридичної особи, то право власності на землі до неї не переходить.

Слід зазначити, що згідно з чинним законодавством приватні сільськогосподарські підприємства, установи та організації, фермерські господарства можуть бути реорганізовані шляхом злиття зі створенням на їх основі нової сільськогосподарської юридичної особи. За такої форми реорганізації сільськогосподарські підприємства, установи та організації, фермерські господарства припиняють свою діяльність, а всі їх права та обов'язки, у тому числі право на землю та інше майно, переходять до новоствореної юридичної особи в порядку правонаступництва. Отже, до правонаступника переходить і право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які перебували у власності реорганізованих сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, фермерських господарств.

Стаття 28. Земельні ділянки сільськогосподарських підприємств

1. Сільськогосподарським підприємствам, установам таорганізаціям, крім державних і комунальних, землі сільськогосподарського призначення можуть належати на праві власності.

2. Право власності на землю цих підприємств може набуватися шляхом внесення до статутного фонду земельних ділянок їх засновників та придбання земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами.

3. Реалізація права власності на землю зазначеними сільськогосподарськими підприємствами здійснюється відповідно до закону.

Земельний кодекс України установив диференційований власнісний статус земель сільськогосподарського призначення, які використовуються сільськогосподарськими юридичними особами для ведення товарного та підсобного сільськогосподарського виробництва. Такі землі можуть належати на праві власності лише приватним сільськогосподарським юридичним особам. До них належать усі сільськогосподарськіпідприємства, установи та організації, крім тих, які перебувають у власності держави чи територіальних громад. Державні і комунальні сільськогосподарські юридичні особи, на відміну від приватних, можуть володіти землями сільськогосподарського призначення на праві постійного користування. Проте слід зауважити, що як приватні, так і державні та комунальні сільськогосподарські юридичні особи можуть використовувати земельні ділянки на підставі договору оренди землі.

Приватні сільськогосподарські юридичні особи можуть набувати право власності на землю усіма незабороненими законом способами, перелік яких не є вичерпним. Так, по-перше, приватна сільськогосподарська юридична особа набуває право власності на ті земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які вносяться засновниками цієї юридичної особи до її статутного фонду. По-друге, приватна сільськогосподарська юридична особа може набути право власності на землю на підставі цивільно-правових угод — договорів купівлі-продажу, дарування, міни тощо.

Положення п. 3ст. 28 стосується насамперед органів державної влади, які наділені повноваженнями видавати правові акти. Зміст цього пункту полягає в тому, що згідно з Конституцією України (ст. 14) право власності набувається і реалізується виключно відповідно до закону. Тому питання реалізації права власності на землю можуть регулюватися лише нормами закону. Органи державної влади, які наділені повноваженнями приймати лише підзаконні акти (Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади України), мають право видавати правові акти, спрямовані на забезпечення положень закону щодо реалізації права власності на землю. Водночас положення цього пункту ст. 28 стосуються і приватних сільськогосподарських юридичних осіб. У випадку укладення такими особами угоди про набуття права власності на землю, керуючись підзаконним правовим актом, який суперечить чи не відповідає вимогам закону, то така угода може бути визнана недійсною.

Стаття 29. Визначення місця розташування земельних ділянок громадян при ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ та організацій

1. При ліквідації сільськогосподарських підприємств,установ та організацій переважне право на отримання земельних ділянок поруч з населеними пунктами мають власники земельних часток (паїв), які проживають у цих населених пунктах.

2. Місце розташування земельних ділянок визначається з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування відповідно до землевпорядних проектів, які затверджуються зборами власників земельних часток (паїв).

Коментована стаття визначає правові наслідки ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, працівники (члени) яких мають право на земельну частку (пай). Дія даної статті стосується ліквідації сільськогосподарських підприємств двох типів, а саме: державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, які ліквідуються у зв'язку з їх приватизацією (ст. 25 ЗК України) та колективних і інших сільськогосподарських підприємств, які отримали землю у колективну власність до 1 січня 2002 р. Обов'язковою умовою ліквідації зазначених сільськогосподарських підприємств, установ та організацій є виділення в натурі земельних часток (паїв) їх працівникам (членам). Положення даної статті не поширюються на ліквідацію: 1) сільськогосподарських підприємств, які є правонаступниками колективних та інших сільськогосподарських підприємств — суб'єктів права колективної власності на землю; 2) приватних сільськогосподарських підприємств, створених (заснованих) громадянами та приватними юридичними особами. Працівники таких підприємств не мають права на отримання земельної частки (паю) із земель цих підприємств. Щодо засновників зазначених підприємств, то у випадку ліквідації останніх засновники можуть мати право на частку земель підприємств, що ліквідуються, якщо це передбачено установчими документами підприємств.

У процесі ліквідації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, які ліквідуються у зв'язку з їх приватизацією, та колективних і інших сільськогосподарських підприємств, які отримали землю у колективну власність до 1 січня 2002 p., ці підприємства або їх працівники (члени) укладають договір з землевпорядною організацією на виконання відповідних землевпорядних робіт, у результаті яких має бути підготовлена землевпорядна документація, в тому числі Проект організації території земельних часток (паїв), у якому проектуються земельні ділянки у розмірі відповідних земельних часток (паїв). Місце розташування земельних часток (паїв) має бути спроектоване таким чином, щоб при виділенні їх у натурі кожний власник земельної частки (паю) отримав якнайближчу до населеного пункту, в якому він проживає, вільну земельну ділянку. Саме тому перед перенесенням у натуру (на місцевість) такий землевпорядний проект підлягає затвердженню загальними зборами власників земельних часток (паїв). Проте слід зауважити, що рішення загальних зборів має юридичну силу лише для тих власників земельних часток (паїв), які взяли участь у зборах і погодилися з їх рішенням.

Слід зазначити, що держава гарантує кожному громадянину — власнику земельної частки (паю) право на виділення її в натурі у вигляді земельної ділянки та отримання державного акта на право власності на землю. Це означає, що якщо всі чи частина працівників (членів) сільськогосподарського підприємства, що ліквідується, не виявлять бажання отримати земельні ділянки у розмірі земельних часток (паїв) або не візьмуть участь у загальних зборах власників таких паїв, то це не позбавляє зацікавленого громадянина права на отримання земельної частки (паю) у натурі. У разі виникнення спору такий громадянин може звернутися за захистом належного йому права на виділення земельної частки (паю) у натурі до суду.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 30. Розподіл несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств

1. При ліквідації сільськогосподарських підприємств несільськогосподарські угіддя, що перебували у їх власності, розподіляються відповідно до установчих документів цих підприємств або за згодою власників земельних часток (паїв). У разі недосягнення згоди це питання вирішується в судовому порядку.

2. Земельні ділянки державної і комунальної власності, які перебували у користуванні сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, що ліквідуються, включаються до земель запасу або передаються у власність чи користування відповідно до цього Кодексу.

У складі земель сільськогосподарського призначення, наданих сільськогосподарським підприємствам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, завжди представлені як сільськогосподарські, так і несільськогосподарські угіддя. До останніх належать землі загального використання (внутрішньогосподарські шляхи, господарські двори тощо), ділянки, забудовані господарськими будівлями і спорудами тощо. Коментована стаття визначає порядок розподілу несільськогосподарських угідь при ліквідації:

1) колективних та інших сільськогосподарських підприємств, які отримали землю у колективну власність до 1 січня 2002 р,, а їх члени отримали право на земельну частку (пай);

2) державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, які ліквідуються не у зв'язку з їх приватизацією, а через недоцільність їх подальшої діяльності, банкрутство тощо.

При ліквідації колективного та іншого сільськогосподарського підприємства, якому земля була передана у колективну власність, сільськогосподарські угіддя підлягають розподілу між його членами, які отримали право на земельну частку (пай), а несільськогосподарські угіддя розподіляються відповідно до положень установчих документів (статуту) такого сільськогосподарського підприємства. На жаль, установчі документи переважної більшості колективних сільськогосподарських підприємств не містили положень про розподіл несільськогосподарських угідь таких підприємств, або ж містили (дублювали) положення ст. 5 ЗК України 1990 р. (в редакції від 13 березня 1992 p.). Згідно з цією статтею несільськогосподарські угіддя таких підприємств підлягали передачі у відання відповідних рад, тобто у власність держави.

Якщо ж розподіл несільськогосподарських угідь колективного сільськогосподарського підприємства здійснюється після 1 січня 2002 р. (дати набрання чинності новим ЗК України), то норми ст. 5 Земельного кодексу України 1990 р. не застосовуються. Розподіл несільськогосподарських угідь має відбуватися відповідно до вимог цієї статті, а саме у порядку, визначеному зборами власників земельних часток (паїв). При цьому рішення зборів матимуть юридичну силу: а) за умови присутності на них всіх власників земельних часток (паїв), які отримали такі паї із земель даного сільськогосподарського підприємства; б) якщо всі власники земельних часток (паїв) дійшли згоди щодо порядку розподілу несільськогосподарських угідь. Рішення зборів оформлюється протоколом, який підписується головуючим на зборах та секретарем. Таке рішення підлягає реалізації землевпорядною організацією, яка на місцевості проводить роботи щодо відмежування несільськогосподарських угідь від інших земель сільськогосподарського підприємства та оформляє відповідну землевпорядну документацію.

Що стосується розподілу несільськогосподарських угідь, які є власністю приватних сільськогосподарських підприємств, що ліквідуються, то він здійснюється відповідно до установчих документів (статуту, договору про створення та діяльність) таких підприємств. Слід зауважити, що якщо приватне сільськогосподарське підприємство має заборгованість, яку не може погасити за рахунок грошових коштів, то його майно, у тому числі земля, може стати об'єктом звернення стягнення для задоволення вимог кредиторів і бути проданим на прилюдних торгах. Несільськогосподарські угіддя, які перебували у користуванні приватних сільськогосподарських підприємств, що ліквідуються, підлягають поверненню власникам таких угідь — державі, відповідній територіальній громаді, відповідній фізичній чи юридичній особі.

Ліквідація державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій може проводитись у зв'язку з їх приватизацією, з ініціативи їх власників — держави чи відповідних територіальних громад, а також через банкрутство чи звернення стягнення на майно таких підприємств, установ та організацій. Оскільки порядок розподілу несільськогосподарських угідь при ліквідації державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій у зв'язку з їх приватизацією визначений у п. 8 ст. 25 цього Кодексу, то норми коментованої статті стосуються лише розподілу несільськогосподарських угідь при ліквідації зазначених підприємств, установ та організацій через недоцільність їх подальшої діяльності (тобто за рішенням власника), банкрутство чи звернення стягнення на їх майно. У таких випадках несільськогосподарські угіддя таких підприємств, установ та організацій за рішенням власника земель — відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування — включаються до земель запасу або передаються у власність чи користування громадянам та юридичним особам для сільськогосподарського використання відповідно до цього Кодексу.

Стаття 31. Землі фермерського господарства

1. Землі фермерського господарства можуть складатисяіз:

а) земельної ділянки, що належить на праві власностіфермерському господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

2. Громадяни — члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

З набуттям цим Кодексом чинності істотно змінився правовий режим земель фермерських господарств. По-перше, назва цього виду господарювання на селі набула логічного звучання — фермерське господарство, а не селянське (фермерське) господарство, як це було до прийняття нового ЗК України. По-друге, за ЗК України 1990 р. (в редакції від 13 березня 1992 р.) суб'єктами права власності на земельні ділянки, надані для ведення селянського (фермерського) господарства, були лише громадяни, що заснували і вели таке господарство. Селянські (фермерські) господарства як юридичні особи не були суб'єктом права власності на землю. Вони могли лише орендувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення для потреб ведення фермерського господарства. З 1 січня 2002 р. землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Таким чином, земельні ділянки одного фермерського господарства можуть мати різний власнісний статус.

ЗК України містить ще одну важливу новелу щодо правового режиму земель фермерських господарств. Стаття 31 надає громадянам — членам фермерського господарства право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Це означає, що якщо кількість громадян — членів одного фермерського господарства становить двоє і більше осіб, то кожен з них має право на безоплатне отримання у приватну власність земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю). За ЗК України 1990 р. право на безоплатне отримання земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства мав лише голова фермерського господарства. Інші члени фермерського господарства такого права не мали. До того ж, розмір земельної ділянки, яка надавалася громадянам для ведення фермерського господарства у власність безоплатно, дорівнював не розміру земельної частки (паю), а розміру так званої середньої земельної частки, яка, як правило, була меншої від земельної частки (паю).

Стаття 32. Приватизація земельних ділянок членами фермерських господарств

1. Громадянам України — членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки у розмірі земельноїчастки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради.

2. Дія частини першої цієї статті не поширюється на громадян, які раніше набули право на земельну частку (пай).

Коментована стаття містить норму, яка урівнює громадян-фермерів з колишніми членами реформованих колективних сільськогосподарських підприємств щодо права на безоплатне отримання сільськогосподарських земель у власність. У результаті паювання сільськогосподарських земель колишніх колективних сільськогосподарських підприємств кожен член такого підприємства безоплатно отримав земельну частку (пай), яку можна виділити в натурі у вигляді конкретної земельної ділянки. Залежно від місця розташування колективного сільськогосподарського підприємства розмір земельної частки (паю) варіює від 1,5—2 га у західних регіонах до 10—15 га у південно-східних та південних регіонах країни. Із введенням у дію цього Кодексу громадяни-фермери також отримали право на безоплатну приватизацію земельних ділянок сільськогосподарського призначення у розмірі земельної частки (паю).

У ст. 32 уточнюється порядок безоплатного отримання членами фермерського господарства земельних ділянок у власність із земель, які надані у постійне користування для ведення фермерського господарства. По-перше, право на отримання безоплатно у власність земельної ділянки із зазначених земель має кожен член фермерського господарства, а не тільки голова господарства, незважаючи на те, що земельна ділянка надана у постійне користування для ведення фермерського господарства його голові. По-друге, розмір земельної частки (паю), на основі якого визначається розмір земельної ділянки, що передається безоплатно у власність членові фермерського господарства, дорівнює розміру земельної частки (паю), право на яку отримали колишні члени розташованого в межах відповідної ради сільськогосподарського підприємства.

Однак, якщо член фермерського господарства отримав право на земельну частку (пай), будучи членом сільськогосподарського підприємства, землі якого паювалися, то він не має права на безоплатне отримання у власність земельної ділянки як член фермерського господарства відповідно до п. 1 цієї статті.

Стаття 33. Земельні ділянки особистих селянських господарств

1. Громадяни України можуть мати на праві власностіта орендувати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.

2. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на умовах оренди.

3. Використання земель особистого селянського господарства здійснюється відповідно до закону.

Земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства — новий вид землеволодіння громадян. Аналогом даного виду господарювання громадян за ЗК України 1990 р. (в редакції від 13 березня 1992 р.) було ведення особистого підсобного господарства. Як і ведення особистого підсобного господарства, ведення особистого селянського господарства має на меті виробництво сільськогосподарської продукції для задоволення потреб громадянина — власника господарства та членів його сім'ї у вирощуваній сільськогосподарській (як рослинницькій, так і тваринницькій) продукції, а також реалізацію надлишків такої продукції на ринку. Однак на відміну від земельних ділянок, що надавалися громадянам для ведення особистого підсобного господарства, розмір яких жорстко регламентувався і не повинен був перевищувати двох гектарів, розмір земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства не обмежується. Громадяни, які отримали земельні частки (паї) при реформуванні колективних сільськогосподарських підприємств, мають право розширити свої особисті селянські господарства шляхом приєднання (після виділення у натурі) зазначених паїв до існуючого господарства або створити нове особисте селянське господарство.

Особисте селянське господарства не має статусу юридичної особи. Суб'єктом права на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства є громадянин. І хоча особисте селянське господарство ведуть, як правило, всі члени сім'ї громадянина, якому надана земельна ділянка, воно не є сімейним. Кожен повнолітній член сім'ї має право на отримання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Громадяни України мають право на отримання земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства як у власність, так і в оренду. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть засновувати та вести в Україні особисті селянські господарства виключно на праві оренди землі.

ЗК України визначає лише основи земельно-правового статусу особистих селянських господарств. Детально використання земель таких господарств регулюється Законом України «Про особисте селянське господарство».

Стаття 34. Землі для сінокосіння і випасання худоби

1. Громадяни можуть орендувати земельні ділянки длясінокосіння і випасання худоби.

2. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть створювати на землях, що перебувають у власності держави чи територіальної громади, громадські сіножаті і пасовища.

Громадяни України, а також іноземні громадяни та особи без громадянства мають право на отримання в оренду земельних ділянок для сінокосіння (сіножаті) та випасання худоби (пасовища). Зазначене право громадян може бути реалізоване за рахунок земель, що перебувають у державній, комунальній та приватній власності. У даній статті йдеться про право оренди громадянами земельних ділянок зі складу громадських сіножатей та пасовищ, створених на землях державної та комунальної власності за рішенням відповідно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, та зі складу сільськогосподарських угідь, що перебувають у запасі та резервному фонді. Однак громадяни можуть орендувати земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби також із земель сільськогосподарського призначення, які перебувають увласності громадян та юридичних осіб, якщо у складі таких земельних ділянок є сіножаті та пасовища.

Мета використання земельних ділянок, наданих громадянам для сінокосіння та випасання худоби, аналогічна тій, з якою використовуються земельні ділянки, надані для ведення особистого селянського господарства, — задоволення потреб громадян у сільськогосподарських продуктах. Водночас земельні ділянки для сінокосіння та випасання худоби мають дещо інший правовий режим. По-перше, за цільовим призначенням земельні ділянки, надані для сінокосіння та випасання худоби, — це ділянки сільськогосподарського призначення, які повинні використовуватися виключно як сінокіс чи пасовище. Переводити такі ділянки в інші види сільськогосподарських угідь — ріллю чи багаторічні насадження — заборонено. По-друге, земельні ділянки для сінокосіння та випасання худоби є тимчасовим видом землекористування громадян і надаються лише в оренду відповідно до Закону України «Про оренду землі». По-третє, земельні ділянки для сінокосіння та випасання худоби можуть надаватися лише громадянам, які утримують худобу (корів, кіз, овець тощо).

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 35. Земельні ділянки для садівництва

1. Громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для веденняіндивідуального або колективного садівництва.

2. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва на умовах оренди.

3. Земельні ділянки, призначені для садівництва, можуть використовуватись для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення необхідних будинків, господарських споруд тощо.

4. Землі загального користування садівницького товариства є його власністю. До земель загального користування садівницького товариства належать земельні ділянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами та іншими об'єктами загального користування.

5. Приватизація земельної ділянки громадянином —членом садівницького товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства.

6. Використання земельних ділянок садівницьких товариств здійснюється відповідно до закону та статутів цих товариств.

Громадяни мають право на отримання земельних ділянок для садівництва. Садівництво може вестися громадянами як у складі садівницького товариства, що є юридичною особою (колективне садівництво), так і індивідуально, коли громадянин займається даним видом діяльності окремо і незалежно від інших громадян.

Обсяг прав громадянина на отримання земельної ділянки для садівництва залежить від його громадянства. Згідно з ЗК України лише громадяни України мають право на отримання земельних ділянок для ведення садівництва у власність. Крім цього, вони мають також право орендувати земельні ділянки для ведення садівництва. Стосовно іноземних громадян та осіб без громадянства, то вони можуть використовувати земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва на умовах оренди.

Основним джерелом отримання громадянами земельних ділянок для садівництва є землі сільськогосподарського призначення, які перебувають у державній або комунальній власності. Однак дана стаття не забороняє використання для ведення садівництва земельних ділянок, взятих в оренду у громадян та юридичних осіб. Громадяни — власники земельних ділянок, наданих їм для садівництва, мають право передавати їх в оренду іншим громадянам, але без зміни цільового призначення таких ділянок, тобто тільки для садівництва.

Основним цільовим призначенням таких земельних ділянок є закладення та вирощування садів (деревних та кущових плодових насаджень). Однак частина наданої громадянину земельної ділянки для садівництва може використовуватися для будівництва та експлуатації житлового будинку і господарських будівель, необхідних для сезонного проживання громадянина та членів його сім'ї, а також для зберігання господарського інвентаря, вирощеної продукції тощо. Однак, використання громадянином наданої для садівництва земельної ділянки лише для зведення житлового будинку та господарських споруд є порушенням цільового призначення такої земельної ділянки. Закладення та вирощування багаторічних плодових насаджень є основною кваліфікуючою ознакою цільового призначення та цільового використання земельних ділянок, наданих для садівництва.

Земельні ділянки, які надаються садівницьким товариствам для ведення громадянами колективного садівництва, складаються з двох частин: земель загального користування та земель, які власне використовуються для садівництва і закріплюються за громадянами — членами садівницького товариства. Землі загального користування садівницького товариства і земельні ділянки, закріплені за його членами» мають різний правовий режим. Землі загального користування садівницького товариства є об'єктом його приватної власності як юридичної особи. До таких земель належать ділянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами та іншими об'єктами загального користування. Земельні ділянки садівницького товариства, які закріплюються за його членами, призначені для закладення та вирощування багаторічних плодових насаджень, а також для зведення та експлуатації житлового будинку та господарських споруд. Такі земельні ділянки передаються громадянам — членам товариства у власність.

При створенні садівницького товариства земельна ділянка, що виділяється садівницькому товариству, поділяється на землі загального користування, які передаються у власність товариству як юридичній особі, та на земельні ділянки для закладення та вирощування плодових насаджень, які передаються у власність кожному члену товариства. Однак, якщо садівницьке товариство було створене до введення в дію цього Кодексу (до 1 січня 2002 р.) і отримало землю у так звану колективну власність або в постійне користування, то до 1 січня 2005 р. така земля має бути отримана у приватну власність: землі загального користування — у приватну власність товариства, земельні ділянки під садовими насадженнями — у приватну власність членів товариства. Ініціатива щодо приватизації зазначених ділянок має виходити від товариства та його членів під загрозою втрати права на такі ділянки після 1 січня 2005 р.

Громадянин — член садівницького товариства, якому виділена земельна ділянка для садівництва, має право на її безоплатну приватизацію за умови, що її розмір не перевищує 0,12 гектара (ст. 121 ЗК України) та що такий громадянин не отримав раніше земельну ділянку, призначену для індивідуального чи колективного садівництва, у приватну власність безоплатно. Приватизація земельної ділянки громадянином — членом садівницького товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства шляхом подання заяви до правління товариства або до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування.

Садівницьке товариство є юридичною особою, яка діє відповідно до цього Кодексу, згідно з законодавством України та статутом товариства. Статутом товариства можуть встановлюватися правила щодо користування його членами землями загального призначення, а також обов'язки членів щодо охорони земель, боротьби з хворобами рослин тощо. Слід зауважити, що громадянин, якому земельна ділянка для садівництва належить на праві власності, має право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися нею на власний розсуд. Так, він може передати належну йому земельну ділянку іншому громадянинові в оренду для ведення садівництва або здійснити відчуження ділянки в установленому законом порядку. Статутом не можуть встановлюватися обмеження на використання громадянином (власником чи орендарем) земельної ділянки для садівництва. Такі обмеження можуть встановлюватися законом або договором (ст. 110 ЗК України). Водночас, якщо при створенні садівницького товариства його члени уклали установчий договір про створення та діяльність такого товариства і передбачили в ньому ряд обмежень щодо використання земельних ділянок членів товариства, то такі обмеження мають юридичну силу і обов'язкові для всіх громадян, які підписали такий договір.

Стаття 36. Земельні ділянки для городництва

1. Громадянам або їх об'єднанням із земель державноїабо комунальної власності можуть надаватися в оренду земельні ділянки для городництва.

2. На земельних ділянках, наданих для городництва, закладання багаторічних плодових насаджень, а також спорудження капітальних будівель і споруд не допускається.

3. На земельних ділянках, наданих для городництва, можуть бути зведені тимчасові споруди для зберігання інвентарю та захисту від непогоди. Після закінчення строку оренди зазначеної земельної ділянки побудовані тимчасові споруди підлягають знесенню власниками цих споруд за їх рахунок.

Земельні ділянки для городництва — землі сільськогосподарського призначення, які надаються громадянам для задоволення їх потреб переважно у рослинницькій сільськогосподарській продукції, не пов'язаній з вирощуванням багаторічних плодових насаджень, сінокосінням та випасанням худоби. Отже, за типом сільськогосподарських угідь земельні ділянки для городництва є орними землями (ріллею).

Суб'єктами права користування земельними ділянками для городництва є громадяни та їх об'єднання. Це означає, що такі ділянки можуть надаватися в користування як окремому громадянинові, так і групі громадян, які утворили об'єднання громадян відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. Громадянам або їх об'єднанням земельні ділянки для городництва надаються лише в оренду. Якщо земельна ділянка надається для городництва із земель державної або комунальної власності, то орендодавцями виступають відповідні органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Земельні ділянки для городництва надаються громадянам та їх об'єднанням на підставі договору оренди. Іншими словами, землекористування для ведення городництва завжди є тимчасовим. Саме тому на таких земельних ділянках не допускаються види сільськогосподарського використання земель, пов'язані зі створенням об'єктів нерухомості: закладання багаторічних плодових насаджень, а також спорудження капітальних будівель і споруд. На земельних ділянках для городництва дозволяється лише зведення тимчасових споруд для зберігання інвентаря та захисту від непогоди. Після закінчення строку оренди зазначених земельних ділянок побудовані тимчасові споруди підлягають знесенню їх власниками (орендарями ділянок) без компенсації.

Стаття 37. Право несільськогосподарських підприємств, установ та організацій на землю

1. Приватні несільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть набувати у власність або оренду землі сільськогосподарського та іншого призначеннядля ведення підсобного господарства.

2. Державні та комунальні несільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть набувати в оренду землі сільськогосподарського та іншого призначення для ведення підсобного господарства.

Згідно з ЗК України земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть використовуватися не тільки сільськогосподарським підприємствами, установами і організаціями, а й сільськогосподарськими юридичними особами. Приватні, комунальні та державні несільськогосподарські юридичні особи мають право на отримання земель сільськогосподарського призначення та деяких інших земель для створення підсобних господарств. Основним завданням підсобних господарств є виробництво сільськогосподарської продукції для задоволення насамперед потреб працівників несільськогосподарських юридичних осіб, при яких створені підсобні господарства. Тому виробництво на земельній ділянці, наданій для організації підсобного господарства, товарної сільськогосподарської продукції, яка повністю реалізується на ринку, може розглядатися, як порушення її цільового призначення. Підсобні господарства несільськогосподарських підприємств, установ та організацій не мають статусу юридичної особи. Вони можуть створюватися як відокремлені структурні підрозділи (філіали) таких підприємств, установ та організацій. Отже, суб'єктом права на землю для ведення підсобного господарства є несільськогосподарська юридична особа, а не створене нею підсобне господарство.

Незважаючи на спільність цілей створення підсобних господарств при приватних, комунальних та державних несільськогосподарських підприємствах, установах та організаціях для них характерні істотні відмінності у правовому режимі. Так, приватні несільськогосподарські юридичні особи можуть набувати землі сільськогосподарського та іншого призначення для ведення підсобного господарства у власність чи оренду. А державні та комунальні несільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть використовувати такі землі для ведення підсобного господарства виключно на умовах оренди.

Глава 6. ЗЕМЛІ ЖИТЛОВОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ЗАБУДОВИ Стаття 38. Визначення земель житлової та громадської забудови

До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

Усі населені пункти України поділяються на дві основні групи: міські (міста республіканського, обласного, районного підпорядкування і селища міського типу) та сільські (села і селища незалежно від їх адміністративної підпорядкованості) поселення. Законодавство України розрізняє також гірські населені пункти та населені пункти, віднесені до курортних. Це здійснюється з метою соціального захисту жителів гірських населених пунктів України, які проживають і працюють у складних природно-кліматичних умовах, та з метою встановлення спеціального оподаткування в курортних населених пунктах. Такий поділ населених пунктів має значення для регулювання земельних відносин, які мають місце в даних пунктах, і є основою для їх архітектурно-планувальної організації, що здійснюється відповідно до розміру і структури поселень.

На сьогодні землі житлової та громадської забудови є самостійною категорією в структурі земельного фонду України. До введення в дію чинного Земельного кодексу України ця категорія входила до складу земель населених пунктів. Крім земель житлової та громадської забудови, у населених пунктах мають місце земельні ділянки промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення; природоохоронних, оздоровчих, рекреаційних, історико-культурних об'єктів; об'єктів комунального господарства; водногосподарського, лісогосподарського та сільськогосподарського використання; загального користування.

Характерною ознакою земель житлової та громадської забудови є їх розташування у межах населених пунктів. Межею населеного пункту є зовнішня межа населеного пункту, яка відокремлює його від земель іншого призначення. Вона охоплює як забудовані земельні ділянки, так і не забудовані, але призначені для містобудування, обслуговування потреб господарства і жителів населеного пункту. Міська межа визначається проектом планування та забудови міста або техніко-економічним обґрунтуванням розвитку міста. Вона встановлюється і змінюється в порядку, що визначається Верховною Радою України (ст. 6 ЗК України). Межі селищ і сіл встановдюються і змінюються Верховною Радою АР Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими радами (ст. 7—9 ЗК України).

Правовий режим зазначених земель закріплений також у законах України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р., «Про планування і забудову територій» від 20 квітня 2000 р., в інших нормативних актах.

Землі житлової та громадської забудови складаються із територій, які вже забудовані або підлягають забудові. Крім земель, які знаходяться під будівлями, до цих земель належать дворові та садибні ділянки, які обслуговують будівлі. Під територією розуміється частина земної поверхні у визначених межах (кордонах) з властивими їй географічним положенням, природними та створеними діяльністю людей умовами та ресурсами, а також з повітряним простором та розташованими під нею надрами.

Житловою забудовою є земельна ділянка, у межах якої розміщується житловий фонд. При житловій забудові передбачається здійснення нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту та благоустрою об'єктів житлового фонду.

У складі житлової забудови розрізняють садибну та несадибну забудови. У житлових зонах населених пунктів можуть мати місце забудови, розташовані на присадибних земельних ділянках, що належать окремим громадянам (садибна забудова). Якщо житлові будинки різної поверховості розташовані на земельних ділянках, що не належать окремим громадянам, йдеться про несадибну забудову.

Громадською забудовою вважається земельна ділянка, на якій розташовані будинки та споруди громадського призначення: будинки дитячих дошкільних закладів, будинки навчальних закладів, будинки та споруди для охорони здоров'я й відпочинку, фізкультурно-оздоровчі та спортивні будинки та споруди; будинки підприємств торгівлі та громадського харчування, будинки підприємств побутового обслуговування населення тощо.

Земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти загального користування, також належать до земель житлової та громадської забудови. Такі земельні ділянки використовуються як шляхи сполучення (вулиці, проїзди, майдани, шляхи, набережні), для задоволення культурно-побутових потреб населення (парки, сквери, бульвари, пляжі, кладовища), для схову, знешкодження та утилізації промислових та побутових відходів, розміщення об'єктів, необхідних для населеного пункту в цілому. Ці земельні ділянки перебувають у комунальній власності і не передаються у приватну власність. Вони можуть надаватися в постійне користування підприємствам, установам та організаціям, що належать до державної або комунальної власності. Експлуатацію цих земель здійснюють, як правило, спеціалізовані підприємства житлово-комунального господарства.

Будівництво об'єктів містобудування здійснюється згідно із законодавством, державними стандартами, нормами та правилами, регіональними і місцевими правилами забудови, містобудівною та проектною документацією. Згідно з державними будівельними нормами територія міста за функціональним призначенням і характером використання поділяється на сельбищну, виробничу і ландшафтно-рекреаційну, а територія сільського населеного пункту — на сельбищну і виробничу.

До сельбищної території належать земельні ділянки, зайняті житловими будинками, громадськими установами, будинками і спорудами (навчальні, проектні, науково-дослідні та інші установи), внутрішньосельбищна, вулично-дорожна і транспортна мережа, а також площі, парки, сади, сквери, бульвари, інші об'єкти зеленого будівництва й місця загального користування. До ландшафтно-рекреаційної території міста належать озеленені ділянки і ділянки, зайняті водними об'єктами у межах забудови міста та його зеленої зони, а також можуть входити парки, лісопарки, міські ліси, ландшафти.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 39. Використання земель житлової та громадської забудови

Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту» іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.

Землі житлової та громадської забудови відповідно до цільового призначення цієї категорії земельного фонду використовуються власниками земельних ділянок і землекористувачами насамперед для спорудження та експлуатації житлових, культурно-побутових та інших будівель і споруд. Суб'єктами права власності або користування (оренди) на землях житлової та громадської забудови виступають юридичні особи і громадяни.

Громадянами земельні ділянки можуть використовуватися для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва. Земельні ділянки використовуються також юридичними особами: житлово-будівельними (житловими) і гаражно-будівельними кооперативами для житлового та гаражного будівництва і підприємствами, установами і організаціями для управління багатоквартирними жилими будинками.

Порядок використання зазначених земельних ділянок здійснюється на підставі Закону України «Про основи містобудування», Закону України «Про планування і забудову територій», Правил забудови населених пунктів, Державних будівельних норм ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» тощо.

Під містобудуванням (містобудівною діяльністю) розуміється цілеспрямована діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, громадян, об'єднань громадян зі створення та підтримання повноцінного життєвого середовища, яка включає прогнозування розвитку населених пунктів і територій, планування, забудову та інше використання територій, проектування, будівництво об'єктів містобудування, спорудження інших об'єктів, реконструкцію історичних населених пунктів при збереженні традиційного характеру середовища, реставрацію та реабілітацію об'єктів культурної спадщини, створення інженерної та транспортної інфраструктури.

Використання земельних ділянок для забудови здійснюється відповідно до містобудівної документації. Містобудівна документація являє собою затверджені текстові та графічні матеріали, якими регулюються планування, забудова та інше використання територій. Вона є основою для: вирішення питань раціонального використання територій, регулювання розселення; підготовки обґрунтованих пропозицій щодо встановлення та зміни меж населених пунктів; підготовки вихідних даних для розробки землевпорядної документації; вирішення питань щодо розташування та проектування нового будівництва, здійснення реконструкції, реставрації, капітального ремонту об'єктів містобудування та упорядкування територій; вирішення питань вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи користування земель для містобудівних потреб. До містобудівної документації належать: генеральний план населеного пункту, схема планування території, детальний план території тощо.

Генеральний план населеного пункту визначає принципові питання розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту, а саме: потреби в територіях для забудови та іншого використання; потреби у зміні меж населеного пункту, черговість і пріоритетність забудови та іншого використання території; межі функціонування зон, пріоритетні та допустимі види використання та забудови територій; планувальну структуру та просторову композицію забудови населеного пункту, основні фактори його формування, містобудівні заходи щодо поліпшення екологічного і санітарно-гігієнічного стану; території, які мають будівельні, санітарно-гігієнічні, природоохоронні та інші обмеження їх використання тощо.

Схема планування території визначає потреби у зміні меж населених пунктів, потреби в територіях для містобудівних потреб; зонування територій для забудови та іншого використання; планувальну структуру території, а також інші питання, визначені державними будівельними нормами. Схемами планування територій на місцевому рівні може визначатися доцільність розроблення генеральних планів окремих населених пунктів.

Детальний план території розробляється згідно з генеральним планом населеного пункту для окремих районів, мікрорайонів, кварталів та районів реконструкції існуючої забудови населених пунктів. Цим планом визначається розташування червоних ліній, ліній регулювання забудови; розташування окремих земельних ділянок та об'єктів містобудування, вулиць, проїздів, пішохідних зон, щільність, поверховість, інші параметри забудови; розташування інженерно-транспортної інфраструктури; принципи формування архітектурно-просторової композиції забудови; інші вимоги, визначені державними будівельними нормами.

Використання земельних ділянок для потреб, які не пов'язані з їх забудовою, здійснюється відповідно до плану земельно-господарського устрою населеного пункту. Він розробляється для міст і селищ, затверджується відповідною місцевою радою і використовується для обґрунтування, розробки і подальшої реалізації на землях населеного пункту необхідного обсягу організаційних та інженерно-технічних заходів щодо освоєння, поліпшення якості земель, їх раціонального використання, охорони та захисту від руйнівних процесів тощо. План земельно-господарського устрою населеного пункту є обов'язковим для виконання органами державного управління, місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями і громадянами.

Державні стандарти, норми і правила встановлюють комплекс якісних та кількісних показників і вимог, які регламентують розробку і реалізацію містобудівної документації, проектів конкретних об'єктів з урахуванням соціальних, природно-кліматичних, гідрогеологічних, екологічних та інших Умов і спрямовані на забезпечення формування повноцінного життєвого середовища. Державні стандарти, норми і правила щодо планування, забудови та іншого використання територій, проектування і будівництва об'єктів містобудування розробляються і затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань містобудування та архітектури, іншими центральними органами виконавчої влади в порядку, визначеному законом.

При використанні земель житлової та громадської забудови необхідно дотримуватися регіональних і місцевих правил забудови. Регіональні правила забудови — нормативно-правовий акт, яким встановлюється загальний для територій і населених пунктів області, АР Крим (крім міст Києва та Севастополя, міст республіканського значення АР Крим, міст обласного значення) порядок планування, забудови та іншого використання територій і окремих земельних ділянок. Зазначені акти розробляються і затверджуються на основі типових регіональних правил забудови. Місцеві правила забудови — нормативно-правовий акт, яким встановлюється порядок планування, забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів, умов і обмежень забудови та іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування.

Надання земельних ділянок для забудови здійснюється за погодженням з державною санітарно-епідеміологічною службою. Це зумовлено необхідністю враховувати при плануванні та забудові населених пунктів норми санітарного законодавства, яке вимагає у процесі цієї діяльності створювати найбільш сприятливі умови для життя, а також для збереження і зміцнення здоров'я громадян.

Надані в користування або у власність земельні ділянки для забудови повинні використовуватися лише для відповідних цілей — здійснення різних видів будівництва і подальшого обслуговування будівель і споруд.

Стаття 40. Земельні ділянки для будівництва таобслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва

Громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.

Громадяни України, реалізовуючи свої земельні права, за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно набувати у власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва. Право на безоплатну передачу для зазначених потреб виникає у громадян у разі приватизації земельних ділянок, які перебувають у їх користуванні, і в разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності за нормами безоплатної приватизації, встановленими ст. 121 ЗК України. Ці норми складають: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара. Безоплатна передача земельних ділянок для зазначених цілей здійснюється лише один раз. Порядок передачі земельних ділянок у межах безоплатної приватизації встановлений ст. 118 ЗК України.

Якщо норма безоплатної приватизації земельної ділянки не задовольняє громадянина, він може понад визначені норми набувати у власність земельну ділянку на підставі цивільно-правових угод: купівлі-продажу, міни, дарування, успадкування тощо. У разі купівлі-продажу продавцями таких земельних ділянок можуть бути громадяни, які мають земельні ділянки на праві приватної власності для вказаних потреб, а також органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності. Порядок придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод регулюється гл. 20 ЗК України.

У разі бажання громадянина, або коли ним вже вичерпане право на безоплатну передачу земельної ділянки, вона може надаватися йому в оренду в межах норм безоплатної приватизації в порядку, визначеному ст. 124 ЗК України.

Забудова земельних ділянок, наданих для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражів, здійснюється після виникнення права власності чи права оренди земельної ділянки. Ці права громадянин набуває лише після одержання ним державного акта, а при оренді земельної ділянки — після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Фактична забудова земельної ділянки здійснюється після встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, її державної реєстрації та одержання у встановленому порядку дозволу на виконання будівельних робіт (ст. 23 Закону України «Про основи містобудування»).

Порядок та умови надання дозволу на виконання будівельних робіт з нового будівництва, реконструкції, технічного переоснащення, реставрації та капітального ремонту об'єктів установлені Положенням про порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт, затвердженим наказом Держбуду України від 5 грудня 2000 року. Це положення розроблене згідно з Законом України «Про планування і забудову територій» і є обов'язковим для застосування усіма суб'єктами будівництва незалежно від форм власності, відомчої належності та джерел фінансування.

Дозвіл на виконання будівельних робіт з нового будівництва, реконструкції, реставрації та капітального ремонту будинків, споруд та інших об'єктів, розширення і технічного переоснащення є документом, що посвідчує право забудовника (замовника) та генерального підрядника на виконання будівельних робіт відповідно до затвердженої проектної документації, підключення до інженерних мереж та споруд та надає право відповідним службам на видачу ордера на проведення земляних робіт. Цей дозвіл надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, які одночасно ведуть реєстр наданих дозволів.

Виконання будівельних робіт без зазначеного дозволу забороняється. Недодержання даних вимог вважається самовільним будівництвом (ст. 211 ЗК України). Відповідальність за самовільне будівництво виникає як при забудові самовільно зайнятої ділянки, так і при використанні належної громадянину земельної ділянки, але при цьому спорудження або перебудова будівлі, прибудова до неї ведеться без встановленого дозволу або без затвердженого проекту, із суттєвим відхиленням від нього або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил.

Стаття 41. Земельні ділянки житлово-будівельних(житлових) і гаражно-будівельних кооперативів

1. Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаютьсябезоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації.

2. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.

Значного розвитку в населених пунктах, особливо в містах, здобуло кооперативне будівництво. Земельні ділянки використовуються кооперативними організаціями для будівництва і обслуговування житла і гаражів. До таких організацій належать житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи.

Житлово-будівельні (житлові) кооперативи створюються з метою забезпечення житлом членів кооперативу і членів їх сімей шляхом будівництва багатоквартирного жилого будинку, а у випадках, передбачених законодавством, — одно- і двоквартирних житлових будинків садибного типу або багатоквартирного блочного житлового будинку (будинків) з надвірними будівлями за власні кошти кооперативу за допомогою банківського кредиту, а також для наступної експлуатації та управління цим будинком (будинками).

Земельні ділянки зазначеним кооперативам надаються за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування безоплатно у власність або в оренду. Спеціальний розмір цих земельних ділянок ЗК України не встановлений. Він визначається відповідно до затвердженої містобудівної документації. Суб'єктами права на землю виступають відповідні кооперативи як юридичні особи. Території, що відводяться, складаються з ділянок безпосередньо під будівлями та прибудинкових земельних ділянок, які призначені для обслуговування будівель — обладнання під'їздів, майданчиків, квіткових клумб, сміттєзбірників тощо. Будівництво гаражів, обладнання стоянок для автомобілів, складських приміщень на прибудинкових територіях, як правило, забороняється. В окремих випадках кооператив може дозволити громадянам використовувати частину ділянок для розведення кущів та інших рослин, якщо це відповідає плану його благоустрою. На землях кооперативів може бути встановлений публічний або приватний земельний сервітут: прохід або проїзд через територію ділянки, тимчасове складування певних вантажів, якщо це не порушує загального режиму використання прибудинкової ділянки, прокладання ліній електропередачі, зв'язку тощо.

Гаражно-будівельні кооперативи створюються громадянами, які проживають у населеному пункті і мають автомобіль, зареєстрований у встановленому порядку. Для будівництва кооперативних гаражів земельні ділянки виділяються, як правило, в межах жилої зони міст і селищ. Суб'єктом права на земельну ділянку є кооператив як юридична особа. Кожному члену кооперативу надається на праві власності окреме приміщення для стоянки та схову автомобіля (бокс), яким він може розпоряджатися на власний розсуд, у тому числі відчужувати його шляхом здійснення відповідних угод. При цьому право на використання приміщення гаража означає не тільки можливість знаходження автомобіля в боксі або на місці стоянки, але й схову необхідних запасних частин і приладь до нього (в межах наданої йому території гаража), ремонту та підготовки автомобіля до поїздок тощо. Решта території гаражного кооперативу перебуває в спільному сумісному користуванні всіх членів кооперативу. Ці землі використовуються для проїзду, розміщення оглядових ям, підйомників, ремонтних боксів, миєчних і фарбувальних камер та інших приміщень або устаткування, що є в розпорядженні кооперативу.

Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам законодавством дозволяється набувати право власності на земельні ділянки на підставі всього спектра цивільно-правових угод згідно з гл. 20 ЗК України. Сторонами цих угод виступають власник земельної ділянки і відповідні кооперативи як юридичні особи. Кооператив приймає рішення на загальних зборах про укладання відповідної угоди. Угода укладається в письмовій формі, підписується сторонами (зі сторони кооперативу — головою кооперативу) і підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 132 ЗК України). Моментом переходу права власності до кооперативу вважається день нотаріального посвідчення угоди про відчуження земельної ділянки.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 42. Земельні ділянки багатоквартирних жилих будинків

1. Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками.

2. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватися у користування об'єднанню власників.

3. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.

4. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

Наявність у населених пунктах земельних ділянок багатоквартирної забудови викликає певну специфіку правового регулювання використання цих земель. Земельні ділянки багатоквартирних будинків, належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія державної або комунальної власності перебувають у постійному користуванні відповідних підприємств, установ і організацій (частіше домоуправлінь і житло-во-експлуатаційних контор). Законодавство передбачає надання у постійне користування таких земельних ділянок лише тим організаціям, які здійснюють управління багатоквартирними будинками.

Прибудинкова територія являє собою територію навколо багатоквартирного будинку, визначену актом на право власності чи користування земельною ділянкою і призначену для обслуговування багатоквартирного будинку. Вона встановлюється для будинку (будинків) і не може виділятися для частини будинку (блоку, поверху, секцій квартир тощо).

Прибудинкова територія включає: територію під жилим будинком (жилими будинками); проїзди та тротуари; озеленені території; ігрові майданчики для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку; майданчики для відпочинку дорослого населення; майданчики для занять фізичною культурою; майданчики для тимчасового зберігання автомобілів; майданчики для господарських цілей; майданчики для вигулювання собак; інші території, пов'язані з утриманням та експлуатацією будинків та інших об'єктів. Розміри земельних ділянок прибудинкових територій визначаються пропорційно залежно від загальної площі житлових, допоміжних і нежилих приміщень, поверховості будинків, їх розташування у межах населеного пункту відповідно до державних норм і правил та затвердженої проектно-технічної документації.

Законом України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29 листопада 2001 року та відповідною постановою Кабінету Міністрів України передбачені правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об'єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов'язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку.

Межі прибудинкової території існуючого житлового фонду встановлюються та закріплюються в користування за об'єднаннями співвласників багатоквартирного будинку — юридичними особами, створеними власниками для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання неподільного та загального майна.

Ці об'єднання можуть виступати власниками земельних ділянок, що складають прибудинкові території, шляхом приватизації багатоквартирного жилого будинку та безоплатної передачі їм земельної ділянки. У цьому випадку земельна ділянка належить співвласникам жилого будинку на праві спільної сумісної власності. Вимога приватизації будинку зберігається і при наданні земельної ділянки об'єднанню власників в користування.

Земельна ділянка багатоквартирного житлового будинку є частиною житлового комплексу, який являє собою єдиний комплекс нерухомого майна, утворений земельною ділянкою в установлених межах, розміщеним на ній жилим багатоквартирним будинком або його частиною разом зі спорудами та інженерними мережами, які утворюють цілісний майновий комплекс.

Майно належить співвласникам багатоквартирного будинку на праві спільної власності і складається з неподільного та загального майна.

Неподільне майно — це неподільна частина житлового комплексу, яка складається із: 1) частини допоміжних приміщень: приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибулі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення); 2) конструктивних елементів будинку: частини споруди, які забезпечують її цілісність та необхідні технічні умови функціонування (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші, конструкції даху, покрівля, в'їзна група тощо); 3) технічного обладнання будинку: інженерні комунікації та технічні пристрої, які необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов та безпечної експлуатації квартир (загальні будинкові мережі тепло-, водо-, газо-, електропостачання, бойлерні та елеваторні вузли, обладнання протипожежної безпеки, вентиляційні канали та канали для димовидалення, обладнання ліфтів, центральних розподільних щитів електропостачання, а також елементи благоустрою території), що забезпечують належне функціонування жилого будинку. Неподільне майно перебуває у спільній власності співвласників багатоквартирного будинку і не підлягає відчуженню.

Загальним майном вважається частина допоміжних приміщень житлового комплексу, що можуть використовуватися згідно з їх призначенням на умовах, визначених у статуті об'єднання (кладові, гаражі, підземні майстерні тощо). Загальне майно перебуває у спільній частковій власності співвласників багатоквартирного будинку.

Прибудинкові території (земельні ділянки) передаються у власність або надаються в користування відповідними органами місцевого самоврядування об'єднанням власників будинків для обслуговування існуючого жилого будинку (будинків). Суб'єктами права власності (користування) на земельні ділянки прибудинкових територій виступають об'єднання власників багатоквартирних житлових, допоміжних та нежитлових приміщень, у тому числі вбудовано-прибудованих, багатоквартирних жилих будинків. Право власності на прибудинкову територію (земельну ділянку) будинку посвідчується державним актом на право власності на землю.

Прибудинкові території членами об'єднань (товариств) власників багатоквартирних жилих будинків використовуються за цільовим призначенням. Роботи з підвищення рівня благоустрою прибудинкових територій, спорудження дитячих спортивних майданчиків, гаражів, автостоянок, встановлення кіосків та інших споруд виконуються за рішенням загальних зборів чи конференцією членів, визначеним Статутом об'єднання власників будинків з дозволу відповідних органів місцевого самоврядування на підставі проектної документації, розробленої та затвердженої у встановленому порядку.

Зміна цільового призначення земельних ділянок прибудинкової території допускається у випадку реконструкції, зміни функціонального призначення споруд, наявності інших обґрунтованих причин відповідно до діючих норм, з дозволу відповідних органів місцевого самоврядування. Прибудинкова територія, надана у користування або власність, може використовуватися лише для властивих селищній території та нешкідливих у санітарно-гігієнічному і вибухово-пожежонебезпечному плані функцій (видів діяльності) згідно з державними нормами і правилами.

Закон не визначає конкретні розміри земельних ділянок багатоквартирних жилих будинків і це цілком виправдано, тому що площа, конфігурація вже існуючих будинків різна, а будівництво нових залежить від обсягу та виду будівництва, а також від забезпеченості певного населеного пункту вільними землями. Документом, який дає відповідь на ці питання, є проект розподілу території.

Проект розподілу території належить до містобудівної документації, яка розробляється для мікрорайону (кварталу) чи його частини з метою розмежування земельних ділянок. Проектом розподілу території визначаються площі та межі: при-будинкових територій існуючих і запроектованих жилих будинків; земельних ділянок, на яких розміщують громадські споруди та інші об'єкти містобудування; надлишків земельних ділянок, призначених для подальшого спорудження жилих і громадських будинків і споруд та іншого використання (при розподілі території існуючої забудови); територій загального користування; територій обмеженого користування земельною ділянкою, встановленого згідно з договором, рішенням суду або в іншому визначеному законом порядку. Рішення про розроблення та затвердження проектів розподілу території приймаються відповідними радами.

Проект розподілу території є основою для визначення меж земельних ділянок на територіях існуючої забудови для розташування будинків і споруд, розроблення відповідної землевпорядної документації та оформлення в установленому законодавством порядку правовстановлюючих документів власникам, співвласникам, орендарям, а також встановлення меж земельної ділянки в натурі. Площі окремих земельних ділянок та територій при розробленні проекту розподілу території визначаються з урахуванням державних будівельних норм і детального плану території (проекту забудови території).

Глава 7. ЗЕМЛІ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ ТА ІНШОГО ПРИРОДООХОРОННОГО ПРИЗНАЧЕННЯ Стаття 43. Землі природно-заповідного фонду

Землі природно-заповідного фонду — це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду (далі ПЗФ) регулюється Конституцією України (статті 13, 14), яка визнає їх об'єктами права власності Українського народу; Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 26 червня 1991 р.; Законом України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р. Відповідно до Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1994 р., частка площі земель ПЗФ у загальній площі території України визнана такою, що не повною мірою відповідає міжнародним стандартам. Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки, затверджена Законом України від 21 вересня 2000 р., визначає загальну площу земель ПЗФ близько 2,4 млн. гектарів, або 4 відсотки території країни. З цих земель надано в користування установам ПЗФ майже 0,5 млн. гектарів.

Правовий режим земель ПЗФ та іншого природоохоронного призначення являє собою сукупність науковообґрунтова-них екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих земель, характер допустимої діяльності на них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів. Цей режим диференціюється залежно від категорії об'єкта ПЗФ, але загальною особливістю законодавства про землі ПЗФ є заборона діяльності, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на їхній якісний стан. Землі ПЗФ охороняються як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Цей фонд розглядається як складова частина світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною.

Для забезпечення природоохоронного режиму найцінніших земель територій та об'єктів ПЗФ встановлюються охоронні зони зі спеціальним режимом.

Контроль за забезпеченням режиму земель ПЗФ здійснюється органами та особами, визначеними гл. 32 цього Кодексу.

Стаття 44. Склад земель природно-заповідного фонду

До земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об'єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва).

Законом України «Про природно-заповідний фонд України» (див. коментар до ст. 43) визначено одинадцять категорій об'єктів ПЗФ, кожна з яких має особливості правового статусу, порядку організації і функціонування, режиму використання земель природних територій та об'єктів. Крім зазначеного Закону, режим конкретної території ПЗФ визначається ще й положенням про неї, що затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Природні заповідники — природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються для збереження в природному стані природних комплексів, які мають особливе екологічне, наукове та інше значення.

Біосферні заповідники є природоохоронними, науково-дослідними установами міжнародного значення, спеціально призначеними для постійного спостереження за змінами довкілля під впливом антропогенних чинників.

Детальна характеристика складу земель національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків і парків — пам'яток садово-паркового мистецтва передбачена в статтях 20—40 Закону «Про природно-заповідний фонд України».

Оголошення земельних ділянок та визначення природних заповідників, національних природних парків тощо, рішення про створення біосферних заповідників приймає Президент України, а рішення про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення — обласні та міські (міст республіканського підпорядкування) ради.

Порядок надання земельних ділянок і видачі документів на право володіння, користування і розпорядження землями природно-заповідного фонду визначається статтями 20, 122, 123, 125, 126 ЗК України.

Зміна меж, категорії, скасування статусу територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється відповідно до норм глави 22 ЗК України (статті 140—151) та статей 51—53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України».

Території та об'єкти природно-заповідного фонду, які створюються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям та громадянам органами виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища з оформленням охоронного зобов'язання.

Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендропарки, зоологічні парки звільняються від сплати земельного податку. Підприємства, установи, організації звільняються від плати за землі, що входять до складу заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ та парків — пам'яток садово-паркового мистецтва. Відповідно до ст. 49 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» для зазначених об'єктів можуть надаватися й інші пільги.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 45. Використання земель природно-заповідного фонду

1. Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

2. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.

Земельне законодавство відносить землі під об'єктами природно-заповідного фонду, що мають національне та загальнодержавне значення, до земель державної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність (п. З ст. 84 ЗК України). Землі ПЗФ, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну цінність, не можуть передаватись у приватну власність (п. 4 ст. 84 ЗК України). Застереження «якщо інше не передбачено законом» не має юридичного сенсу: адже Земельний кодекс є нормативним актом прямої дії. Землі під об'єктами природно-заповідного фонду, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну цінність, можуть належати до земель комунальної власності, але не можуть передаватися у приватну власність (п. З ст. 83 ЗК України).

Землі під об'єктами природно-заповідного фонду, які оголошуються без вилучення земельних ділянок у їх власників, можуть перебувати у приватній власності.

Для земель природних заповідників, заповідних зон біосферних заповідників і національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків встановлюється особливий режим: забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню цих об'єктів, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на їхні природні комплекси та об'єкти. Правовий режим природних заповідників та прирівняних до них територій дозволяє лише проведення науково-дослідних робіт, виконання відновлювальних робіт на землях з порушеними природними комплексами тощо. На території природних заповідників можуть виділятися земельні ділянки для задоволення господарських потреб заповідника та його працівників у сінокосах, випасах, городах тощо.

До складу територій національних природних парків можуть входити ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів.

Регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища організуються, як правило, без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або землекористувачів. Оголошення парків — пам'яток садово-паркового мистецтва провадиться з вилученням або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів.

На прилеглих до об'єктів ПЗФ територіях установлюються охоронні зони, режим яких визначається статтями 39 і 40 Закону України «Про природно-заповідний фонд України». Диференційований режим охорони біосферних заповідників установлюється статтями 18 і 19 цього Закону.

Порядок створення й оголошення об'єктів природно-заповідного фонду визначається Законом «Про природно-заповідний фонд України» (статті 51—55); вилучення земель природно-заповідного фонду регулюється ст. 150 ЗК України.

Стаття 46. Землі іншого природоохоронного призначення та їх використання

1. До земель іншого природоохоронного призначенняналежать:

а) земельні ділянки водно-болотних угідь, що не віднесені до земель лісового і водного фонду;

б) земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність.

2. Межі земель іншого природоохоронного призначення закріплюються на місцевості межовими або інформаційними знаками.

3. Порядок використання земель іншого природоохоронного призначення визначається законом.

Серед земель іншого природоохоронного призначення важливе місце закон відводить землям водно-болотного фонду і таким, що мають особливу наукову цінність.

Єдині вимоги до угідь, які можуть бути віднесені до водно-болотних об'єктів загальнодержавного значення, порядок їх оголошення такими, а також режим охорони та користування Природними ресурсами в їх межах визначені Законом України «Про участь України в Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовище існування водоплавних птахів» від 29 жовтня 1996 р. і Положенням про водно-болотні угіддя загальнодержавного значення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1999 р.

Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки, Концепцією збереження біологічного різноманіття України від 12 травня 1997 р., Законом України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р., Міжнародними Конвенціями у цій галузі передбачається збереження особливо цінних для науки прибережно-морських, річкових, озерних, болотних, лучних і степових, лісових, гірських екосистем і агроландшафтів, видів рослин і тварин, внесених до Червоної книги України, і рослинних угруповань, внесених до Зеленої книги України.

Земельні ділянки водно-болотних угідь, а також земельні ділянки, у межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність, можуть оголошуватися заповідними з наданням їм статусу заповідних урочищ, пам'яток природи, заказників державного або комунального значення, якщо вони мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне чи пізнавальне значення з метою збереження їх у первісному природному стані.

Оголошення земельних ділянок водно-болотних угідь та інших, що мають особливу наукову цінність, провадиться без вилучення цих ділянок у їх власників або користувачів; вони передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям і громадянам центральними органами виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України з оформленням охоронного зобов'язання (ч. 5 ст. 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»). На земельних ділянках водно-болотних угідь і земельних ділянках, на яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність, обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про них (статті 25—30 та інші Закону України «Про природно-заповідний фонд України»).

На землях іншого природоохоронного призначення, як і на землях та територіях природно-заповідного фонду, встановлюються єдині державні знаки та аншлаги, що складають систему інформування населення та природокористувачів про межі заповідних об'єктів, категорії їх заповідності та основні відомості про режим і правила поведінки. Детально ці відносини регулюються нормами Положення про єдині державні знаки та аншлаги на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду України, затвердженого наказом Мінприроди України від 29 березня 1994 р. № 30.

Порядок використання земель іншого природоохоронного призначення регулюється нормами законодавства, зазначеними у коментарі до цієї статті, природоресурсовими кодексами, якими встановлюється режим моніторингу, контролю, відповідальності за порушення порядку використання цих природних об'єктів (див. також коментар до статей 83, 84, 111—112, 146, 149, 150 цього Кодексу).

Глава 8. ЗЕМЛІ ОЗДОРОВЧОГО ПРИЗНАЧЕННЯ Стаття 47. Визначення земель оздоровчого призначення

До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.

Землі оздоровчого призначення є однією з категорій складу земель України (пункт «г» ст. 19 ЗК України).

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 62) визначає землі оздоровчого призначення як курортні і лікувально-оздоровчі зони, території яких мають природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування і оздоровлення людей. Закон України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 р. курортом вважає освоєну природну територію на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні. Цим Законом визначається поняття лікувально-оздоровчої місцевості як природної території, що має мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Ці землі не належать до складу земель природно-заповідного фонду чи інших земель природоохоронного призначення, але Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки курортні і лікувально-оздоровчі території віднесені до об'єктів, що підлягають особливій охороні.

Усі лікувальні ресурси на землях оздоровчого призначення поділяються на дві групи:

—особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси — ресурси, які рідко (не часто) зустрічаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі запаси у родовищах та є особливо сприятливими і ефективними для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювання;

—загальнопоширені природно-лікувальні ресурси, які зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси та придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

Залежно від характеру природних лікувальних ресурсів на землях оздоровчого призначення курорти України поділяються на курорти державного та місцевого значення.

Клопотання про оголошення земель оздоровчого призначення курортами можуть подавати центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування або інші заінтересовані підприємства, установи, організації та громадяни. Після процедури розгляду клопотання про оголошення природних територій курортними, експертизи відповідних проектів (статті 9 і 10 Закону України «Про курорти»), приймаються рішення щодо оголошення природних територій курортними (ст. 11 зазначеного Закону).

Порядок вилучення земель оздоровчого призначення регулюється статтями 149—151 ЗК України.

Стаття 48. Обмеження діяльності на землях оздоровчого призначення

1. На землях оздоровчого призначення забороняєтьсядіяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель.

2. На територіях лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони.

3. У межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони забороняються передача земельних ділянок у власність і надання у користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам для діяльності, несумісної з охороною природних лікувальних властивостей і відпочинком населення.

Землі оздоровчого призначення є об'єктами особливої охорони, тому їх правовий режим базується на певних обмеженнях і заборонах. Створення та розвиток курортів визначається нормами, закріпленими чинним законодавством (статті 7—14 Закону України «Про курорти»); здійснюється державний моніторинг і ведеться кадастр природних територій оздоровчого призначення, що визначено у Порядку створення і ведення державного кадастру територій курортів. Законодавство (ст. 62 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» і п. 1 ст. 48 ЗК України) забороняє на землях оздоровчого призначення діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на лікувальні властивості і санітарний стан території, що підлягає особливій охороні. На курортах забороняється будівництво нових і розширення діючих промислових підприємств та інших об'єктів, не пов'язаних безпосередньо з діяльністю курорту, або таких, що можуть негативно впливати на природні лікувальні фактори. Забороняються всі види будівництва на землях оздоровчого призначення з порушенням містобудівної документації, зокрема, якщо вона не пройшла обов'язкові державної екологічної та санітарно-гігієнічної експертизи, заборонених видів діяльності на цих землях належить порушення порядку плати за спеціальне використання природні лікувальних факторів, розробка родовищ підземних лікувальних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших природних лікувальних ресурсів, гірничих відводів без ліцензій з порушенням квот тощо (див. глави 2, 4, 6 Кодексу Україні про надра; статті 12—19 Закону України «Про курорти»).

З метою збереження та охорони природних властивостей лікувальних ресурсів на територіях оздоровчого призначенні запроваджується санітарна охорона (статті 27—34 Закону України «Про курорти», статті 93, 104 Водного кодексу України, ст. 53 Лісового кодексу України); встановлюються округи і зони зі спеціальним режимом, зокрема округи гірничо-санітарної охорони — для курортів, які використовують родовища корисних копалин (підземні мінеральні води, грязі тощо).

Округ санітарної охорони — це територія земної поверхні, зовнішній контур якої збігається з межею курорту. Порядок установлення меж та режиму округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів регулюється нормами ст. 29 Закону України «Про курорти». Так, межі округів санітарної охорони курортів державного значення затверджуються Верховною Радою України, курортів місцевого значення — відповідно Верховною Радою АР Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами.

Округ санітарної охорони поділяється на три зони: перша — суворого режиму; друга — зона обмежень; третя — зона спостережень (статті 30—33 Закону України «Про курорти»). У межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони встановлюється більш суворий режим земельної власності та землекористування та забороняється: передача земельних ділянок суб'єктам для діяльності, несумісної з охороною природних лікувальних властивостей; користування надрами, не пов'язане з використанням природних лікувальних ресурсів; розорювання земель; улаштування стоянок автомобілів; проведення вирубок земельних насаджень; використання, за деяким винятком, отрутохімікатів та інші дії, що впливають або можуть негативно вплинути на природні лікувальні фактори у межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 49. Використання земель оздоровчого призначення

1. Землі оздоровчого призначення можуть перебуватиу державній, комунальній та приватній власності.

2. Порядок використання земель оздоровчого призначення визначається законом.

Суб'єктами права власності на землі оздоровчого призначення відповідно до загальних норм ст. 80 ЗК України можуть бути громадяни та юридичні особи, територіальні громади і держава. Режим власності на землі та об'єкти оздоровчого призначення різноманітний і залежить від низки факторів. Так, за характером природних лікувальних ресурсів курорти поділяються на курорти державного та місцевого значення. Приватизація санаторно-курортних закладів, що знаходяться на територіях курортів державного значення, використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій і на момент прийняття Закону України «Про курорти» (5 жовтня 2000 р.) перебували у державній або комунальній власності, забороняється. Також забороняється приватизація спеціальних санітарно-курортних закладів, що знаходяться на територіях курортів місцевого значення, використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій і на момент прийняття Закону країни «Про курорти» перебували у державній або комунальній власності (маються на увазі дитячі кардіологічні, пульмо-нологічні та інші заклади, визначені у зазначеному законі).

Приватизація інших санітарно-курортних закладів, що знаходяться або створюються на територіях курортів місцевого значення, може здійснюватися в порядку, визначеному законами з питань приватизації, за умови збереження профілю об'єктів, що приватизуються.

Порядок використання земель оздоровчого призначення визначається цим Кодексом, а також законами України «Про курорти», «Про охорону навколишнього природного середовища» та іншими нормативними актами. На землях оздоровчого призначення деякі суб'єкти виступають як самостійні землекористувачі (курорти, санаторії, пансіонати), інші функціонують у складі основних землекористувачів — лікувальних, оздоровчих, комунальних тощо. Проте для всіх суб'єктів відносин на цих землях існує заборона передавати земельні ділянки у власність і надавати їх у користування, в тому числі в оренду, тим юридичним особам і громадянам, діяльність яких є несумісною з охороною природних лікувальних властивостей та забезпеченням сприятливих умов для відпочинку населення.

Детальніше порядок використання земель оздоровчого призначення закріплений у статтях 12—19, 26—33 Закону України «Про курорти», а також див. коментар до ст. 48 ЗК України.

Глава 9. ЗЕМЛІ РЕКРЕАЦІЙНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ Стаття 50. Визначення земель рекреаційного призначення

До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.

Однією з категорій земель, визначених ст. 19 ЗК України, є землі рекреаційного призначення. Ці землі можна віднести до більш широкого поняття земель, що підлягають особливій охороні.

У цій статті дається визначення цієї категорії земель з конкретизацією сфери їх використання, а саме — для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.

Детальніше зміст відповідних понять розкривається у спеціальних законодавчих актах України: «відпочинку» — в Основах законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р. із наступними змінами; «туризму» — в Законі України «Про туризм від 15 вересня 1995 р.; «спорту» — в Законі України «Про фізичну культуру і спорт» від 24 грудня 1993 р. із наступними змінами.

Під туризмом законодавство, зокрема, розуміє тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних або професійно-ділових цілях без зайняття оплачуваною діяльністю. Спорт визначається як органічна частина фізичної культури, особлива сфера виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності.

Стаття 51. Склад земель рекреаційного призначення

До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

До земель рекреаційного призначення належать різні за характером і організаційно-правовою формою землі. Рекреаційні зони можуть мати свого землекористувача чи входити До складу інших видів землекористувань, наприклад, земель лісового фонду (ліси населених пунктів), природно-заповідного фонду. Статус останньої з наведених категорій земель вимагає спеціальної уваги, оскільки землі окремих категорій природно-заповідного фонду мають так би мовити «подвійну прописку»: вони є одночасно землями природно-заповідного фонду і землями рекреаційного призначення. Саме тут найчастіше облаштовуються навчально-туристичні та екологічні стежки чи марковані траси. Це стосується:

біосферних заповідників, до зон антропогенних ландшафтів яких, поряд з територіями традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, належать і рекреаційні зони;

національних природних парків, у межах яких виділяється зона регульованої рекреації (тут організується короткостроковий відпочинок та оздоровлення населення, огляд особливо мальовничих і пам'ятних місць; у цій зоні дозволяється влаштування та відповідне обладнання туристичних маршрутів і екологічних стежок; одночасно тут забороняються рубки лісу головного користування, промислове рибальство й мисливство, інша діяльність, яка може негативно вплинути на стан природних комплексів та об'єктів заповідної зони) і зона стаціонарної рекреації (призначена для розміщення готелів, мотелів, кемпінгів, інших об'єктів обслуговування відвідувачів парку);

регіональних ландшафтних парків, що є одночасно природоохоронними і рекреаційними установами, одним з основних завдань яких є створення умов для ефективного туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів і об'єктів;

дендрологічних парків, що створюються з метою збереження і вивчення у спеціально створених умовах різних видів дерев і чагарників та їх композицій для використання, в тому числі в рекреаційних цілях;

зоологічних парків, у межах яких виділяється рекреаційна зона, призначена для організації відпочинку та обслуговування відвідувачів парку;

парків — пам'яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення, що є і природоохоронними, і рекреаційними установами.

Якщо правові режими земель природно-заповідного фонду і земель рекреаційного призначення у певних випадках можуть «накладатися», то конфлікт режимів земель рекреаційного і оздоровчого призначення виключається, оскільки землі рекреаційного призначення завжди розташовані поза межами земель оздоровчого призначення. Тобто належність природної території до курорту чи лікувально-оздоровчої зони виключає її належність до рекреаційної зони. Однак остання може бути продовженням земель оздоровчого призначення, знаходячись поза їх межами. В усіх випадках охоронний режим земель оздоровчого призначення більш жорсткий, містить більше обмежень господарської діяльності і забезпечений більш суворим контролем, ніж режим земель рекреаційного призначення.

Рекреаційне призначення мають здебільшого зелені зони і зелені насадження міст та інших населених пунктів.

За межами міст та інших населених пунктів до складу земель рекреаційного призначення належать землі, зайняті лісопарками та іншими зеленими насадженнями, що виконують захисні та санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення.

Земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів також входять до складу земель рекреаційного призначення. При цьому межі рекреаційних зон, функціональне зонування та планувальна організація їх територій мають відповідати чинним містобудівним і гігієнічним нормативам та вимогам до планування та забудови зон відпочинку ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», розділ 5, а також Санітарних правил і норм «Планування та забудова населених місць», розділ 6. Погодження вибору земельної ділянки під будівництво закладів відпочинку і туризму і відповідної проектної документації покладається на органи санепідслужби Міністерства охорони здоров'я.

Ділянки земель рекреаційного призначення можуть виділятись у складі земель лісового фонду. Користування такими ділянками регулюється Лісовим кодексом України. Воно може здійснюватися на засадах як загального, так і спеціального природокористування. Згідно зі ст… 75 Лісового кодексу України користування земельними ділянками лісового фонду в рекреаційних і туристичних цілях здійснюється з урахуванням вимог щодо збереження лісового середовища і природних ландшафтів та з додержанням правил архітектурного планування приміських зон і санітарних вимог.

Новелою цього Кодексу є віднесення до земель рекреаційного призначення земельних ділянок, наданих для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

Стаття 52. Використання земель рекреаційного призначення

1. Землі рекреаційного призначення можуть перебуватиу державній, комунальній та приватній власності.

2. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

3. Порядок використання земель рекреаційного призначення визначається законом.

Земельне законодавство України не обмежує форм власності, в яких можуть перебувати землі рекреаційного призначення. Як і більшість інших категорій земель, вони можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Однак специфіка даної категорії земель покладає на власників додаткові зобов'язання стосовно дотримання охоронного режиму їх використання, який є більш суворим, ніж щодо більшості інших категорій земель, за винятком земель оздоровче го призначення і земель природно-заповідного фонду.

Режим використання земель рекреаційного призначення залежить від загального правового режиму рекреаційних зон, а останній визначається Верховною Радою АР Крим або місцевими радами відповідно до законодавства України та АР Крим (ст. 63 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). У законодавстві про місцеве самоврядування визначення відповідно до законодавства режиму використання територій рекреаційних зон належить до повноважень, які обласні ради делегують обласним державним адміністраціям (п. 25 ст. 44 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Головні ознаки правового режиму земель рекреаційного призначення визначаються земельним та екологічним законодавством України. На цих землях, зокрема, забороняється:

а) господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням;

б) зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за цільовим призначенням.

Критерії якості навколишнього середовища на території цих зон можуть встановлюватися більш жорсткими, ніж у цілому на території країни (ст. 33 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», ст. 36 Водного кодексу України).

Згідно з вимогами п. З ст. 52 ЗК України порядок використання земель рекреаційного призначення, визначається законом. На сьогодні певні елементи такого регулювання містяться в екологічному законодавстві, насамперед — у законодавстві про природно-заповідний фонд. Так, на території зони регульованої рекреації і зони стаціонарної рекреації національних природних парків згідно з функціональним зонуванням забороняється будь-яка діяльність, яка призводить або Може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища та зниження рекреаційної цінності території національного природного парку. Режим використання території цих зон визначається відповідно до Положення про національний природний парк та Проекту організації території національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об'єктів, що затверджується центральним органом виконавчої влади у галузі екології та природних ресурсів. Рекреаційна діяльність на території національних природних парків організовується спеціальними підрозділами адміністрації парків, а також іншими підприємствами, установами та організаціями на підставі угод з адміністрацією парку.

Законодавством про природно-заповідний фонд визначається також режим використання земель рекреаційного призначення на територіях регіональних ландшафтних парків (ст. 23 Закону «Про природно-заповідний фонд»), дендрологічних парків (ст. 33), зоологічних парків (ст. 36), парків — пам'яток садово-паркового мистецтва (ст. 37) та деяких інших.

З метою обліку відомостей про правовий статус, належність, режим, географічне місцезнаходження, кількісні та якісні характеристики цих територій та об'єктів, у тому числі про їх рекреаційну цінність, в Україні ведеться державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 58 Закону «Про природно-заповідний фонд»).

    продолжение
--PAGE_BREAK--Глава 10. ЗЕМЛІ ІСГОРИКОКУЛЬТУРНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ Стаття 53. Склад земель історико-культурного призначення

1. До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові): кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

Дана стаття містить вичерпний перелік земель історико-культурного призначення, тобто земель на яких розміщені об'єкти культурної спадщини. Об'єктом культурної спадщини є місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність (ст. 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 p.).

Порівняно з попереднім земельним законодавством перелік земель історико-культурного призначення значно розширено. Залежно від характеру об'єктів культурної спадщини, що знаходяться (розташовані) на них, землі історико-культурного призначення розбито на три групи.

До першої групи (п. 1 «а») належать землі з розміщеними на них об'єктами, що пов'язані з історичними подіями чи видатними особами (за класифікацією Закону «Про охорону культурної спадщини» ця група об'єктів об'єднана категорією історичних). Особливим правовим статусом серед них вирізняються історико-культурні заповідники. Державними історико-культурними (історико-архітектурними, історико-меморіальними, історико-археологічними, історико-етнографічними) заповідниками рішенням Кабінету Міністрів України можуть бути оголошені ансамблі або комплекси пам'яток історії та культури, які становлять виняткову антропологічну, археологічну, естетичну, етнографічну, історичну, мистецьку, наукову чи художню цінність. їх охоронний режим визначається на підставі окремих положень про кожен такий заповідник. Типові положення про заповідники затверджуються Кабінетом

Міністрів України. Крім земель історико-культурних заповідників, до цієї групи земель належать також землі музеїв-заповідників, меморіальних парків, меморіальних кладовищ, могил, історичних або меморіальних садиб, а також інших пам'ятних місць, пов'язаних з історичними подіями.

Друга група земель (п. 1 «б») об'єднує землі з розташованими на них об'єктами, що несуть на собі відбиток стародавньої історії нашого народу чи інших народів, що колись проживали (перебували) на теперішній території України. Такі об'єкти культурної спадщини належать до археологічних. Ними можуть відповідно до законодавства визнаватися городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень тощо.

Нарешті, до земель історико-культурного призначення можуть бути віднесені землі з розміщеними на них об'єктами архітектури, містобудування, монументального мистецтва чи садово-паркового мистецтва. Пункт 1 «в» даної статті у цю групу земель об'єднує землі з архітектурними ансамблями та комплексами, історичні центри, квартали, площі, землі з залишками стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруд народного зодчества, садово-паркові комплекси тощо. Подвійний правовий режим, а точніше режим подвійної правової охорони мають землі, на яких розміщені парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва. Будучи відповідно до коментованої статті ЗК України землями історико-культурного призначення, вони одночасно входять до складу земель природно-заповідного фонду, оскільки парки — пам'ятники садово-паркового мистецтва є однією з 11 категорій територій та об'єктів природно-заповідного фонду України.

Стаття 54. Використання земель історико-культурного призначення

1. Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

2. Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель.

3. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

Пункт 1 цієї статті підкреслює можливість перебування земель історико-культурного призначення не тільки у державній, а й у комунальній та приватній власності. Стосовно земель цієї категорії діє загальне правило щодо слідування права власності на землю за правом власності на розміщений на ній об'єкт культурної спадщини.

Усі види пам'яток історії та культури, крім пам'яток археології, можуть перебувати у державній, комунальній або приватній власності Усі пам'ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов'язані з ними рухомі предмети, незалежно від форм власності території чи водного об'єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю.

Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини видає власникові пам'ятки або уповноваженому ним органу свідоцтво про реєстрацію об'єкта культурної спадщини як пам'ятки. Крім того, республіканським АР Крим, обласними чи місцевими органами охорони культурної спадщини з власником обов'язково укладається охоронний договір на пам'ятку, за яким власник бере на себе зобов'язання щодо особливої охорони і збереження відповідних земель з об'єктами культурної спадщини, що розміщені на них. У документі, який посвідчує право власності на пам'ятку, обов'язково вказуються категорія пам'ятки, дата і номер рішення про її державну реєстрацію.

Об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, крім пам'яток, занесених до Переліку пам'яток, які не підлягають приватизації, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі. Однак таке відчуження або передача мають обов'язково погоджуватися з органами охорони культурної спадщини.

Перелік пам'яток, які не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України.

Пам'ятка національного значення, що перебуває у державній чи комунальній власності і потребує спеціального режиму охорони, може надаватися у користування за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 66 Закону «Про охорону культурної спадщини» здійснення функцій управління заповідниками, музеями-заповідниками, що перебувають відповідно у державній та комунальній власності, покладається на органи охорони культурної спадщини Ради міністрів АР Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та на органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.

Режим приватної власності на відповідні землі з розміщеними на них об'єктами певним чином обмежений. Об'єкт культурної спадщини, у тому числі щойно виявлений, до вирішення питання про занесення його до Реєстру підлягає охороні, про що центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини у письмовій формі повідомляє власника цього об'єкта або уповноважений ним орган, відповідні органи охорони культурної спадщини, на території яких він розташований.

Власник об'єкта культурної спадщини або уповноважений ним орган, особа, яка набула право володіння, користування чи управління зобов'язані допускати уповноважених органами охорони культурної спадщини осіб для виконання ними своїх обов'язків до об'єктів культурної спадщини та на їхню територію незважаючи на те, в якій формі власності перебуває об'єкт і земля, на якій він знаходиться.

Законодавство України передбачає випадки примусового відчуження або вилучення пам'яток. Так, пам'ятка може бути примусово відчужена з мотивів суспільної необхідності за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини за умови попереднього і повного відшкодування її вартості. Вилучення допускається щодо пам'яток, які перебувають у комунальній власності, у власність держави в судовому порядку за позовом органу охорони культурної спадщини.

З метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток, комплексів (ансамблів) навколо них повинні встановлюватися зони охорони пам'яток. Закон «Про охорону культурної спадщини» виділяє різні за характером зони: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару (ст. 32). Межі та режими використання зон охорони пам'яток визначаються відповідною науково-проектною документацією та затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

Порядок визначення меж зон охорони пам'яток встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

На охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам'яток забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини і без погодження з Інститутом археології Національної академії наук України. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається Законом «Про охорону культурної спадщини». Загальною вимогою правового режиму земель відповідної категорії є заборона на цих землях будь-якої діяльності, що суперечить їх цільовому призначенню. Території пам'яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території, що належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної документації.

Установлення зон охорони пам'яток та затвердження меж історичних ареалів населених місць не може бути підставою Для примусового вилучення з володіння (користування) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб за умови дотримання землевласниками та землекористувачами правил використання земель історико-культурного призначення.

Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійснюються за дозволом центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Дозволи на проведення археологічних розвідок, розкопок надаються за умови дотримання виконавцем робіт вимог охорони культурної спадщини та наявності у нього необхідного кваліфікаційного документа (відкритого листа), виданого Інститутом археології Національної академії наук України. Порядок надання дозволів установлюється Кабінетом Міністрів України.

Виконавець археологічних розвідок, розкопок зобов'язаний забезпечити збереженість виявлених об'єктів культурної спадщини та передачу рухомих предметів визначеній у дозволі установі, ведення наукової документації, передачу її органам, які видали дозвіл і необхідний кваліфікаційний документ (відкритий лист), належну консервацію об'єктів культурної спадщини, упорядкування території після завершення робіт, а в разі потреби — взяти участь у приведенні зазначених об'єктів до експозиційного стану та підготовці матеріалів для їх державної реєстрації як пам'ятки. Власник або користувач земельної ділянки (у тому числі орендар) у межах території пам'ятки, охоронюваної археологічної території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць згідно з розпорядженням органу охорони культурної спадщини зобов'язаний не перешкоджати виконавцеві робіт, який має дозвіл на проведення археологічних розвідок, розкопок на цій ділянці. Власник або користувач земельної ділянки, на якій проводяться археологічні розвідки, розкопки, має право на відшкодування у повному обсязі шкоди, якої він зазнав у зв'язку з проведенням таких робіт.

Якщо під час проведення будь-яких земляних робіт виявлено знахідку археологічного або історичного характеру, виконавець робіт зобов'язаний зупинити їх подальше ведення і протягом однієї доби повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини та орган місцевого самоврядування, на території якого проводяться земляні роботи. Земляні роботи можуть бути відновлені лише за письмовим дозволом відповідного органу охорони культурної спадщини після завершення археологічних досліджень відповідної території.

Глава 11. ЗЕМЛІ ЛІСОВОГО ФОНДУ

Стаття 55. Визначення земель лісового фонду

1. До земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

2. До земель лісового фонду не належать землі, зайняті:

а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесеш до категорії лісів;

б) полезахисними лісовими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу залізниць, захисними насадженнями на смугах відводу автомобільних доріг, захисними насадженнями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та водних об'єктів;

в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками насільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Правовий режим земель лісового фонду розглядається у комплексі з правовим режимом лісових відносин, які в сукупності можна називати земельно-лісовими відносинами і що виступають єдиним комплексним об'єктом правового регулювання. Такі відносини регулюються Земельним кодексом України (гл. 11), норми якого стосуються здебільшого земельних відносин, Лісовим кодексом України, в якому переважна більшість норм стосується лісових відносин, а також Законом України «Про охорону навколишнього середовища», оскільки і земля, і ліси є об'єктами природи і як такі виступають предметом екологічних відносин.

Комплексний характер земельно-лісових відносин обумовлений специфікою призначення землі і лісів у процесі створення і використання лісів, які мають властиве лише їм призначення і здійснюють спеціальні властиві їм функції. У ст. 3 Лісового кодексу України (далі ЛК України) записано, ліс — це сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопов'язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище. Отже — ліси це природний ресурс, який разом із землею та іншими природними ресурсами згідно зі ст. 13 Конституції України належить до об'єктів права власності Українського народу. Це право знайшло свій розвиток у ЛК України. У ст. З ЛК України визначено, що ліси України є її національним багатством. За своїм призначенням та місцерозташуванням вони виконують переважно екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні), естетичні, виховні та інші функції, мають обмежене експлуатаційне значення і підлягають державному обліку та охороні.

Усі ліси на території України складають її лісовий фонд. До нього належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства. Як у ЗК України, так і в ЛК України зазначено, що до лісового фонду не належать: усі види насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів, полезахисні лісові смуги і захисні насадження на смугах відводу залізниць, автомобільних доріг, каналів, гідротехнічних споруд та водних об'єктів, а також окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках.

Правовий режим земель лісового фонду залежить від цільового функціонального призначення землі і лісів, а також від групи і категорії лісів.

За функціональним призначенням землі лісового фонду поділяються на лісові і нелісові. До лісових належать землі, вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослинністю, що підлягають залісенню (зруби, згарища, рідколісся, пустирі тощо), а також землі, зайняті лісовими шляхами, просіками, протипожежними розривами тощо. До нелісових належать землі: а) зайняті спорудами, пов'язаними з веденням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продуктопроводів та підземними комунікаціями тощо; б) зайняті сільськогосподарськими угіддями (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища, надані для потреб лісового господарства); в) зайняті болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства.

При цьому віднесення земельних ділянок до складу земель лісового фонду, визначення їх меж провадиться в порядку, встановленому земельним законодавством.

За своїм екологічними і господарським значенням ліси в Україні поділяються на дві групи.

До першої групи належать ліси, що виконують переважно природоохоронні функції. Залежно від переваг виконуваних функцій ліси першої групи Лісовим кодексом України віднесені до таких категорій захисності: водоохоронні, захисні (протиерозійні, вздовж залізниць, автомобільних доріг міжнародного, державного та обласного значення, особливо цінні лісові масиви тощо), санітарно-гігієнічні та оздоровчі. До першої групи належать також ліси, розташовані на територіях природно-заповідного фонду, лісоплодові насадження і субальпійські деревні та чагарникові угруповання.

До другої групи належать ліси, що, поряд з екологічним, мають експлуатаційне значення і для збереження захисних функцій, безперервності та невиснажливості використання яких встановлюється режим обмеженого лісокористування.

Під час поділу лісів на групи та віднесення до категорії захисності визначаються межі земель, зайнятих лісами кожної групи та категорії захисності.

Порядок ведення господарства залежно від груп лісів і категорій захисності, використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду визначається: Для потреб мисливства — Законом України «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р.; для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт — Кабінетом Міністрів України. У лісах першої та другої груп можуть бути виділені особливо захисні земельні ділянки лісового фонду з режимом обмеженого лісокористування.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 56. Власність на землі лісового фонду

1. Землі лісового фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

2. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

3. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.

Статтею 6 ЛК України встановлено, що усі ліси в Україні є власністю держави. Оскільки землі належать до природних ресурсів України, то згідно зі ст. 13 Конституції України суб'єктом права власності на ліси як на природні ресурси є Український народ. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Згідно з Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р. землі лісового фонду, що входять до угідь селянських (фермерських) господарств, не можуть передаватися у приватну власність господарств, за винятком невеликих (до 5 гектарів) лісів. За даною статтею ЗК України у власність громадян (селянських господарств) чи юридичних осіб (фермерських господарств і приватних сільськогосподарських підприємств) можуть передаватися земельні ділянки загального площею до 5 гектарів у складі належних їм угідь.

Новелою коментованої статті ЗК України є норма, що громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Основною умовою набуття таких земель у власність є обов'язок громадянина чи юридичної особи використовувати їх для залісення. Розмір земель, що надаються для залісення, законодавством не визначається. Логічно виходити з того, що площа земельних ділянок деградованих і малопродуктивних земель не може перевищувати встановлений статтями 118, 121, 128 ЗК України розмір земельних ділянок для селянських, фермерських господарств і юридичних осіб.

Землі лісового фонду можуть належати на праві комунальної власності територіальним громадам. У комунальній власності перебувають землі лісового фонду в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки цього фонду за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти комунальної власності (ст. 83 ЗК України). При цьому територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності, у тому числі лісового фонду. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

У державній власності перебувають усі землі лісового фонду України, крім земель комунальної і приватної власності. Земельним кодексом України встановлено, що не можуть передаватись у комунальну власність земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (ст. 84, п. З ЗК України). До земель комунальної і державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі лісового фонду, крім випадків, визначених статтями 118, 121, 128 Кодексу.

Земельний кодекс не визначає земель лісового фонду, які належать до державної власності. Розмежування земель права державної і комунальної власності буде здійснено на підставі спеціального закону, прийняття якого передбачається Прикінцевими положеннями Кодексу (п. 4 «в»).

Стаття 57. Використання земель лісового фонду

1.Земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, а на умовах оренди — іншим підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

2. Порядок використання земель лісового фонду визначається законом.

Особливості правового режиму земель лісового фонду полягають у тому, що вони використовуються за цільовим призначенням, передбаченим цією статтею ЗК України. Для цього земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування передаються у постійне або тимчасове користування на умовах оренди.

У постійне користування за рішенням відповідних органів земельні ділянки передаються державним або комунальним сільськогосподарським підприємствам.

Право постійного користування земельними ділянками лісового фонду згідно зі ст. 9 JIK України посвідчується державним актом на право постійного користування землею.

У тимчасове користування за рішенням цих самих органів за погодженням з постійними лісокористувачами земельні ділянки лісового фонду можуть надаватися підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Тимчасове користування земельними ділянками лісового фонду може бути, як і для земель інших категорій, короткостроковим — не більше 5 років та довгостроковим — не більше 50 років (ст. 93 ЗК України). Право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду оформлюється договором оренди. Форма договору і порядок його реєстрації установлюються Кабінетом Міністрів України. Умови оренди визначаються за угодою сторін у договорі. Згідно зі ст. 10 ЛК України орендар має переважне право на поновлення договору оренди земельних ділянок лісового фонду після закінчення строку його дії.

Земельні ділянки лісового фонду можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам для спеціальних зазначених вище потреб. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Законом України «Про оренду землі» та ЛК України.

Порядок цільового використання земель лісового фонду визначається Земельним і Лісовим кодексами України. ЗК України (глави 14 і 15) встановлює загальні права та обов'язки суб'єктів права власності і права постійного і тимчасового користування земельними ділянками, основними з яких є право та обов'язок використовувати земельні ділянки за цільовим призначенням. Порядок та умови цільового використання земель лісового фонду землевласниками і землекористувачами визначається ЛК України (глави 10—12).

Цільове використання земель лісового фонду поділяється на два види: а) використання лісових ресурсів; б) користування земельними ділянками лісового фонду.

Використання лісових ресурсів здійснюється в порядку загального і спеціального використання.

У порядку загального використання лісових ресурсів громадяни мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби, крім випадків, передбачених законодавством.

При цьому громадяни зобов'язані виконувати вимоги пожежної безпеки в лісах, користуватися зазначеними ресурсами у строки, встановлені державними лісогосподарськими органами, і способами, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів (ст. 49 ЛК України).

Право спеціального використання лісових ресурсів (статті 50, 51 ЛК України) здійснюється в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для цього у користування. За умови Додержання вимог законодавства України лісокористувачі Мають право здійснювати такі види спеціального використання лісових ресурсів: а) заготівля деревини під час рубок головного користування; б) заготівля живиці; в) заготівля другорядних лісових матеріалів (пень, луб, кора, деревна зелень тощо); г) побічні лісові користування; а також інші види спеціального використання лісових ресурсів. До побічних лісових користувань належать: випасання худоби, розміщення пасік, заготівля сіна, деревних соків, збирання і заготівля дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини, лісової підстилки та очерету. Спеціальне використання лісових ресурсів на наданій земельній ділянці лісового фонду провадиться за спеціальним дозволом — відповідно за лісорубним квитком (ордером) або лісовим квитком. На відведених земельних ділянках лісового фонду можуть використовуватися лише ті лісові ресурси, на які В дано спеціальний дозвіл. Постійні лісокористувачі в p спеціального використання ними лісових ресурсів і проведення рубок, пов'язаних з веденням лісового господарства, зобов'язані оформляти на це дозвіл у встановленому порядку.

Користування земельними ділянками лісового фонду передбачає порядок їх використання для: 1) потреб мисливської господарства і створення умов для життя диких тварин; 2) культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей; 3) проведення науково-дослідних робіт (гл. 11 ЛК України).

Лісовий кодекс (гл. 12) визначає порядок та умови використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду на природно-заповідних територіях об'єктах, у лісах населених пунктів, у прикордонній смузі, а також на землях та в лісах, що зазнали радіоактивного забруднення.

Важливою умовою є встановлена законодавством плата за використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду (гл. 17 ЛК України), а також економічне стимулювання охорони, захисту, раціонального використання та відтворення лісів (гл. 18 ЛК України).

Характерною особливістю правового режиму земель лісового фонду є те, що за порушення законодавства у сфері порядку використання земельних ділянок застосовується відповідальність згідно з вимогами ЗК України (ст. 211), а у сфері порядку використання та відтворення лісів — згідно з ЛК України (ст. 98).

Глава 12. ЗЕМЛІ ВОДНОГО ФОНДУ Стаття 58. Склад земель водного фонду

1. До земель водного фонду належать землі, зайняті:

а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами;

б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;

в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

г) береговими смугами водних шляхів.

2. Для створення сприятливого режиму водних об'єктів уздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою.

Правовий режим земель водного фонду розглядається в комплексі з правовим режимом водних відносин, які разом можна назвати водно-земельними відносинами і що виступають єдиним комплексним об'єктом правового регулювання. Виходячи з цих позицій, такі відносини регулюються як Земельним кодексом України (гл. 12), норми якого стосуються здебільшого земельних відносин, Водним кодексом України, переважна більшість норм якого стосується водних відносин, а також Законом України «Про охорону навколишнього середовища», оскільки земля і води одночасно є об'єктами природи і виступають предметом екологічних відносин.

Комплексний характер водно-земельних відносин обумовлений специфікою призначення землі і вод у процесі створення і використання водних об'єктів, які мають властиве лише їм призначення і здійснюють спеціальні властиві їм функції. У ст. 1 Водного Кодексу України (далі ВК України) визначено, що води — це усі води, що входять до складу природних ланок кругообігу води. Усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: 1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні морські води та територіальне море (ст. З ВК України).

До складу земель водного фонду належать землі, зайняті водними об'єктами, що перераховані у цій статті ЗК Україні

Для створення сприятливого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшені коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони. Вони є природоохоронною територією господарської діяльності, що регулюється. На землях водоохоронних зон забороняється: 1) використання стійких та сильнодіючих пестицидів; 2) влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації; 3) скидання неочищених стічних вод, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо).

Зовнішні межі водоохоронних зон визначаються за спеціально розробленими проектами. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них встановлюються Кабінетом Міністрів України. Контроль за створенням водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також за додержанням режиму використання їх територій здійснюється місцевими державними адміністраціями, виконавчими комітетами місцевих рад і державними органами охорони навколишнього природного середовища.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 59. Право на землі водного фонду

1. Землі водного фонду можуть перебувати у державній,комунальній та приватній власності.

2. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.

3. Державним водогосподарським організаціям за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування землі водного фонду для догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо.

4. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

5. Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами.

Статтею 13 Конституції України встановлено, що земля і водні ресурси є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу право власника землі здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Кожний громадянин має право користування природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Відповідно до ВК України (ст. 6) води (водні об'єкти) є виключно власністю народу України і надаються тільки у користування. Ця норма ВК України стосується лише вод, що перебувають у природному стані на відповідних територіях землі. Води, що вилучені з природного стану в процесі господарської діяльності, можуть належати на праві власності громадянам, юридичним особам, територіальним громадам і державі. Вони використовуються у господарській діяльності, для задоволення потреб населення у питній воді, для приготування продуктів харчування, а також можуть бути предметом обігу, купівлі і продажу.

Що стосується земель, зайнятих водними об'єктами, які належать до земель водного фонду, то вони можуть перебувати у приватній, комунальній і державній власності.

Згідно з Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р. (п. З ст. 4) землі водного фонду, що входять до складу угідь селянських (фермерських) господарств, не можуть передаватися у приватну власність господарств, за винятком невеликих (до 3 гектарів) ділянок водойм.

За коментованою статтею ЗК України громадянам та юридичним особам можуть безоплатно передаватись у власність територіально замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть в установленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.

Землі водного фонду можуть належати на праві комунальної власності територіальним громадам. У комунальній власності перебувають землі водного фонду в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки цього фонду за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти комунальної власності (ст. 83 ЗК України). При цьому територіальні громади сіл, селищ, міст можуть на договірних засадах об'єднувати належні їм земельні ділянки водного фонду комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

У державній власності перебувають усі землі водного фонду, крім земель приватної і комунальної власності. ЗК України встановлено, що не можуть передаватись у комунальну власність земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (п. З ст. 84).

У приватну власність не можуть передаватися землі водного фонду комунальної і державної власності, крім випадків, передбачених статтями 118, 121, 128 ЗК України.

Земельний кодекс не визначає земель водного фонду, які належать до державної чи комунальної власності. Розмежування земель права державної і комунальної власності, в тому числі і водного фонду, буде здійснено на підставі спеціального закону, прийняття якого передбачено Прикінцевими положеннями ЗК України (п. 4 «в»).

Особливості правового режиму земель водного фонду полягають в тому, що за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самоврядування землі водного фонду, що належать до державної чи комунальної власності, надаються у постійне користування державним водогосподарським організаціям для цілей, передбачених п. 3 цієї статті Земельного кодексу.

У ст. 59 ЗК України не передбачене право органів місцевого самоврядування надавати земельні ділянки водного фонду у постійне користування водогосподарським організаціям, заснованим на комунальній власності. Не зазначено і те, що територіальні громади не мають право створювати комунальні водогосподарські організації та передавати їм у постійне користування земельні ділянки водного фонду, що належать до комунальної власності.

Таким чином, у ЗК України з цього приводу є прогалина, яку потрібно врегулювати законом, насамперед шляхом внесення відповідного доповнення до ЗК України.

Обмеження права громадян і юридичних осіб щодо отримання у приватну власність замкнених природних водойм компенсується наданням їм права одержувати із земель водного фонду державної і комунальної власності на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для цілей, передбачених п. 4 статті, що коментується.

Тимчасове користування земельними ділянками водного фонду може застосовуватись, як і для земель інших категорій: короткостроковим терміном — не більше 5 років та довгостроковим — не більше 50 років (ст. 93 ЗК України). Право тимчасового користування земельними ділянками водного фонду оформлюється договорами оренди, в яких визначаються строки, умови і порядок здійснення орендних відносин.

Передбачена цією статтею Земельного кодексу можливість використання земельних ділянок водного фонду для рибальства на договірних засадах свідчить про розширення прав власників земельних ділянок водного фонду і землекористувачів. Коло суб'єктів права на використання земельних ділянок водного фонду для рибальства в ЗК України не визначене. Це дає право власникам земельних ділянок вирішувати це питання на свій розсуд, якщо воно не буде вирішене додатково ВК України або іншим законодавчим актом.

Стаття 60. Прибережні захисні смуги

1. Вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктіввід забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

2. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари — 25 метрів;

б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари — 50 метрів;

в) для великих річок, водосховищ на них та озер —100 метрів.

При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

3. Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів — з урахуванням містобудівної документації.

Створення прибережних захисних смуг уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності здійснюється в межах природоохоронних зон, встановлення яких передбачається п. 2 ст. 58 ЗК України. Такі смуги встановлюються в порядку і розмірах, передбачених п. 2 коментованої статті Кодексу. У прибережних захисних зонах забороняється: розорювання земель, а також: садівництво і городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування лісних таборів дляхудоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів і стоянок автомобілів; миття та обслуговування транспортних засобів і техніки; влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо.

Установлено, що для потреб експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування магістральних, міжгосподарських та інших каналів на зрошувальних і осушувальних системах, гідротехнічних і гідрометричних споруд, а також водойм і гребель на річках встановлюються смуги відведення з особливим режимом користування (ст. 91 ВК України).

Порядок встановлення берегових смуг на судноплавних водних шляхах за межами міських поселень для проведення робіт, пов'язаних із судноплавством, встановлений ст. 92 ВК України. Постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 1996 р. № 640 затверджено Перелік внутрішніх водних шляхів, що належать до категорії судноплавних, а постановою від 14 квітня 1997 р. № 347 — Порядок установлення берегових смуг водних шляхів та користування ними. Цими актами визначено, що на земельних ділянках водного фонду у межах берегових водних шляхів дозволяється: влаштування причалів, установлення пристроїв для навантаження і розвантаження самохідних суден і барж, тимчасових пристроїв для швартування суден і наплавних споруд, а також тимчасове зберігання вантажів та механічної тяги суден; установлення берегових навігаційних знаків; установлення гідрометеорологічних постів; зберігання твердого палива для суден підприємств і організацій водного транспорту, а також тимчасове зберігання суднового обладнання; влаштування тимчасових зимових приміщень і проведення робіт у разі випадкової зимівлі чи виходу з експлуатації судна.

Ширина захисних смуг залежить від крутизни схилів поверхневих водних об'єктів. Зокрема, цією статтею ЗК України встановлено, що при крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Якщо Земельний кодекс встановлює ширину і межі захисних смуг по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води, то вздовж морів та навколо морських заток і лиманів Кодекс не визначає їх розміру і меж. Щодо цих прибережних захисних смуг ЗК України пропонує застосовувати бланкетні норми, посилаючись на норми, що стосуються землеустрою і містобудування. Згідно зі статтями 183 та 184 Земельного кодексу встановлення на місцевості меж територій з особливим природоохоронним режимом та їх обслуговування є одним з основних завдань землеустрою і становить його зміст. Виходячи з цих вимог, розмір та межі прибережної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів — з урахуванням містобудівної документації.

Стаття 61. Обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах

1. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.

2. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється:

а) розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;

б) зберігання та застосування пестицидів і добрив;

в) влаштування літніх таборів для худоби;

г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів;

ґ) в лаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо;

д)миття та обслуговування транспортних засобів і техніки.

3. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг,

4. Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах встановлюється законом.

Прибережні захисні смуги мають природоохоронне значення, їх встановлення передбачає режим обмеженої господарської діяльності. Обмеження господарської діяльності у прибережних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах здійснюється шляхом:

а) заборони певних видів діяльності;

б) дозволу певних видів діяльності зі спеціальним режимом.

Перелік заборонених видів діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг установлений безпосередньо в ЗК України (п. 2 цієї статті).

Обмеження у використанні земельних ділянок у прибережних захисних смугах відповідно до статей 87—89 ВК України спрямовані на охорону і раціональне використання водного фонду з метою створення сприятливого режиму водоохоронних зон і водних об'єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ та інших водойм. На земельних ділянках прибережних захисних смуг, віднесених до території водоохоронних зон, забороняється: використання стійких та сильнодіючих пестицидів, влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації; скидання неочищених стічних вод, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо), а також у потічки.

В окремих випадках у водоохоронній зоні може бути дозволено добування піску і гравію за межами земель водного фонду на сухій частині заплави, у праруслах річок за погодженням з державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології.

Об'єкти, що знаходяться на землях у прибережній захисній смузі і призначені для основної і спеціальної водогосподарської діяльності, наприклад, водозабірна споруда, об'єкти санітарної охорони, об'єкти рятування людей на воді, очисні споруди, технічні пристрої тощо, можуть експлуатуватися в межах встановлених правил, з додержанням земельного і водного законодавства, правил екологічної безпеки, якщо при цьому не порушується режим їх експлуатації. Підприємства, установи та організації, які експлуатують водопідпірні, водопропускні, водозахисні або водозабірні споруди водогосподарських систем, у тому числі розташовані на землях у межах прибережних смуг, зобов'язані дотримуватися встановлених режимів їх роботи та правил експлуатації водних об'єктів1 (ст. 78 ВК України). Режим використання земельних ділянок у прибережних захисних смугах у процесі експлуатації кожного водного об'єкта встановлюється водогосподарськими органами на підставі правил експлуатації водних об'єктів з урахуванням як екологічних вимог, так і інтересів власників земельних ділянок, землекористувачів і всіх водокористувачів (ст. 76 ВК України).

Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають установленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг (ст. 89 ВК України). Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон, у тому числі земель прибережних захисних смуг, з урахуванням вимог п. 2 цієї статті ЗК України встановлюється ВК України (ст. 87).

Використання земельних ділянок прибережних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах здійснюється юридичними і фізичними особами з дотриманням правил загального і спеціального водокористування за умови, що ці особи набувають статусу первинних або вторинних водокористувачів.

Господарська діяльність здійснюється юридичними і фізичними особами на засадах спеціального водокористування насамперед для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських та інших державних і громадських потреб, у тому числі потреб підприємств.

Здійснення відповідної діяльності в багатьох випадках пов'язане з водокористуванням і необхідністю будівництва для цього на земельних ділянках прибережних смуг окремих виробничих комплексів, споруд, будівель та інших постійних і тимчасових об'єктів. Усі особи, що використовують земельні ділянки в прибережних смугах, незалежно від форм власності на землю певною мірою займаються водогосподарською діяльністю за нормами ВК України.

При цьому режим господарювання визначається, виходячи з вимог щодо забезпечення охорони вод і землі, додержання санітарних правил. Такі вимоги передбачаються земельним, водним, містобудівним законодавством, законодавством про охорону навколишнього природного середовища та іншими нормативними актами. Окремі правила, що стосуються режиму використання земельних ділянок у прибережних захисних смугах, господарювання і водокористування, встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Певний вплив на режим господарювання на земельних ділянках прибережних смуг здійснюють місцеві державні організації та виконавчі комітети місцевих рад. Вони зобов'язані доводити до відома населення, всіх заінтересованих організацій рішення щодо водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також водоохоронного режиму, який діє на цих територіях. Контроль за створенням прибережних захисних смуг і водоохоронних зон, а також за додержанням режиму використання їх територій здійснюється місцевими державними адміністраціями, виконавчими комітетами місцевих рад і державними органами охорони навколишнього природного середовища. Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах у межах природоохоронної смуги встановлюється Законом України «Про прикордонні війська України» від 4 листопада 1991 р. Згідно з п. 12 ст. 7 Цього Закону Прикордонні війська України мають право забороняти сходити на берег і перебувати на березі членам екіпажів іноземних невійськових суден та іншим особам, які перебувають на них і які допустили порушення при плаванні та перебуванні в територіальному морі України, внутрішніх водах України, а також під час стоянки суден у портах України.

Вони мають право обмежувати у випадках, обумовлених обставинами, пов'язаними із забезпеченням охорони державного кордону України, провадження різних робіт на земельних ділянках прикордонної смуги, що належать до прибережних захисних смуг, за винятком робіт на будовах, здійснюваних відповідно до міжнародних договорів України, на будовах державного значення і проведення заходів боротьби із стихійним лихом та особливо небезпечними інфекційними хворобами та в інших випадках, обумовлених обставинами, за умов, погоджених у встановленому порядку.

Згідно з Митним кодексом України в редакції від 11 липня 2002 р.1 земельні ділянки в прибережних захисних смугах можуть належати до митної території, яка має виключну юрисдикцію щодо митної справи. Органи Держкомзему України, інші органи виконавчої влади і місцевого самоврядування, власники земельних ділянок незалежно від форм власності на землю у своїй діяльності взаємодіють з митними органами України з питань використання земельних ділянок у прибережних захисних смугах. При використанні таких земельних ділянок для митної справи митні органи повинні дотримуватися правил і обмежень, що стосуються прибережних захисних смуг, але державні та інші органи, що відповідно до і законодавства України причетні до їх виконання, не вправі! приймати щодо цих земельних ділянок рішення, прийняття яких входить до компетенції митних органів, чи іншим чином втручатися у діяльність цих органів. Окремі функції митні органи здійснюють спільно або за погодженням з іншими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Так, згідно зі ст. 48 Митного кодексу України, з метою забезпечення здійснення митними органами митного контролю за товарами та транспортними засобами, що переміщуються через митний кордон України, проведення певних заходів, пов'язаних з виявленням, попередженням та припиненням і контрабанди та порушень митних правил у пунктах пропуску на митному кордоні України, у межах прикордонної смуги на державному кордоні України, у морських і річкових портах, аеропортах, на залізничних станціях, на територіях підприємств, спеціальних митних зон, а також в інших місцях, визначених митними органами, створюються зони митного контролю.

Відповідно до ст. 49 Митного кодексу України порядок їх створення визначається Кабінетом Міністрів України. Зони митного контролю в межах пунктів пропуску через державний кордон України створюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону України та центральним органом виконавчої влади в галузі транспорту.

Питання щодо визначення територій, вибору, вилучення (викупу) і надання земель для містобудівних потреб, у тому числі для житлової і громадської забудови, будівництва виробничих та інших об'єктів, формування містобудівних ансамблів і ландшафтних комплексів, зон відпочинку та оздоровлення населення, вирішуються відповідно до Закону України «Про основи містобудування». Ці правові вимоги стосуються і використання для містобудівних потреб земельних ділянок прибережних захисних смуг.

Виконавчі органи та органи місцевого самоврядування, громадяни і юридичні особи України, а також юридичні та фізичні особи іноземних держав, які є суб'єктами містобудування, при розгляді питань, що стосуються обмежень використання земельних ділянок прибережних захисних смуг, повинні керуватися земельним законодавством. Це обумовлено ст. 20 Закону «Про основи містобудування», у якій передбачено, що регулювання земельних відносин у містобудуванні здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Обов'язкове додержання обмежень у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах стосується усіх суб'єктів права приватної власності на землю, у тому числі громадян і юридичних осіб України, громадян і юридичних осіб іноземних держав, осіб без громадянства, територіальних громад щодо земель комунальної власності та органів державної влади щодо земель державної форми власності. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють організаційні та контролюючі функції щодо забезпечення додержання законодавства про обмеження використання земельних ділянок прибережних захисних смуг власниками і землекористувачами, всіма громадянами і юридичними особами. Повноваження органів державної влади у сфері земельних відносин, у тому числі розпорядження землями державної власності, організації державного контролю за використанням і охороною земель, установлені цим Кодексом (глави 3, 4) та Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Повноваження органів місцевого самоврядування у сфері розпорядження землями комунальної власності та здійснення контролю за додержанням земельного та екологічного законодавства, у тому числі щодо додержання обмежень у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг, регулюються Законом України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 р.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 62. Обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах.

1. У прибережних захисних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах забороняється:

а) влаштування полігонів побутових та промислових відходів і накопичувачів стічних вод;

б) влаштування вигребів для накопичення господарсько-побутових стічних вод об'ємом понад 1 кубічний метр на добу;

в) влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання і знезаражування рідких відходів.

г) застосування сильнодіючих пестицидів.

2. Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах встановлюється законом.

Цією статтею ЗК України встановлено додатковий перелік заборонених видів господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах. Види діяльності, які можуть здійснюватися на земельних ділянках морських прибережних захисних смуг, визначені ВК України. У ст. 90 ВК України зазначено, що прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів належить до зони санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.

При цьому на зазначені організації розповсюджуються як правила, що стосуються прибережних захисних смуг, так і режим зон санітарної охорони водних об'єктів, який встановлюється Кабінетом Міністрів України. Вони зобов'язані утримувати в належному стані зони санітарної охорони джерел питного та господарсько-побутового водопостачання, прибережні захисні смуги, смуги відведення, берегові смуги водних шляхів, очисні та інші водогосподарські споруди і технічні пристрої (ст. 44 ВК України). Водні об'єкти, що мають природні лікувальні властивості, належать до категорії лікувальних, якщо їх включено до спеціального переліку. Перелік таких водних об'єктів затверджується. Кабінетом Міністрів України.

Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах встановлюється тими самими законами, що визначають режим господарської Діяльності на земельних ділянках прибережних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах.

Деякі особливості господарської діяльності на землях, що належать до морських прибережних смуг, передбачені в спеціальних законах України.

Так, особливості і режим господарської діяльності на цих землях визначені Кодексом торговельного мореплавства України. Вони обумовлені специфікою використання водного простору для торговельного мореплавства, зокрема використання вітчизняних та іноземних суден для перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти, рибних та інших морських промислів, розвідки та видобування корисних копалин, виконання буксирних, криголамних і рятувальних операцій, прокладення кабелю та інших господарських, наукових і культурних цілей. Виходячи з цих особливостей, відведення землі та водного простору для торговельного мореплавства, а також будівництва або будь-якої роботи в зоні дії навігаційного обладнання, в тому числі на земельних ділянках прибережних захисних смуг і морських шляхів має бути погоджене з Міністерством транспорту України та місцевими органами виконавчої влади і місцевого самоврядування (ст. 12 Кодексу торговельного мореплавства України). Встановлено, що юридичні і фізичні особи, які порушили зазначені правила, зобов'язані на вимогу Міністерства транспорту України здійснити у визначений ним термін за власний рахунок знесення з відповідних земельних ділянок, перенесення або необхідні зміни будівель і споруд, що створюють перешкоди судноплавству або дії засобів навігаційного обладнання.

Обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг обумовлені тим, що відведені порту землі є територією морського порту. До території морського порту згідно зі ст. 74 Кодексу торговельного мореплавства України належать також намиті, насипані або створені із застосуванням інших гідротехнічних технологій площі за рахунок порту і за користування якими не стягується плата. Отже, намиті, насипані або штучно створені площі до земельних ділянок прибрежних захисних смуг не належать. Правильно буде вважати штучно створені площі водними просторами і акваторією морського порту, використання яких здійснюється за правилами, встановленими ВК України.

Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж морів визначається нормами Закону України «Про виключну (морську) економічну зону» від 16 травня 1995 р. Вони спрямовані, перш за все, на правовий режим виключної (морської) економічної зони, до якої належать морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, у тому числі райони навколо островів. Ширина виключної (морської) економічної зони обчислюється від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України. Отже, до земельних ділянок прибережних захисних смуг прилягає як територіальне море, так і виключна (морська) економічна зона України. Таким чином, режим земельних ділянок, до яких прилягає виключна морська економічна зона, має узгоджуватися з господарською діяльністю у цій зоні.

Україна, здійснюючи свої права і виконуючи свої зобов'язання у виключній (морській) економічній зоні, належним чином враховує права і зобов'язання інших держав. Отже, інші держави, здійснюючи свої права у виключній зоні, можуть використовувати земельні ділянки прибрежних захисних смуг із додержанням земельного законодавства України, зокрема на підставі укладених договорів (статті 5—7 Кодексу торговельного мореплавства України).

Стаття 63. Смуги відведення

1. Для забезпечення експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування каналів зрошувальних іосушувальних систем, гідротехнічних та гідрометричних споруд, водойм і гребель на берегах річок виділяються земельні ділянки смуг відведення з особливим режимом використання.

2. Розміри та режим використання земельних ділянок смуг відведення визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються в установленому порядку.

3. Земельні ділянки в межах смуг відведення надаються для створення водоохоронних насаджень, берегоукріплювальних та протиерозійних гідротехнічних споруд, будівництва переправ тощо.

Земельні ділянки у межах смуг відведення належать до земель водного фонду і мають спеціальний правовий режим користування.

За цільовим призначенням вони надаються для забезпечення експлуатації та захисту від екологічних порушень магістральних, міжгосподарських та інших каналів на зрошувальних та осушувальних системах, гідротехнічних та інших гідрометричних споруд, водойм і гребель на берегах річок.

Згідно зі ст. 91 ВК України розміри смуг відведення та режим користування ними встановлюються проектом, який розробляється і затверджується водокористувачами за погодженням із державними органами охорони навколишнього природного середовища та водного господарства.

Земельні ділянки у межах смуг відведення надаються органам водного господарства та іншим організаціям для спеціальних потреб, передбачених п. З цієї статті ЗК України. На земельних ділянках у межах смуг відведення здійснюються водоохоронні насадження, створюються берегоукріплювальні та протиерозійні гідротехнічні споруди, будуються переправи тощо. У коментованій статті ЗК України не передбачена можливість органів водного господарства, інших організацій здійснювати будівництво виробничих приміщень, однак Кодекс не містить і заборони такого будівництва. Таким чином, виходячи зі змісту ст. 91 ВК України, будівництво виробничих приміщень на землях смуг відведення допускається, але воно може здійснюватися за правилами містобудування з дозволу сільських, селищних, міських рад.

Стаття 64. Берегові смуги водних шляхів

1. На судноплавних водних шляхах за межами населених пунктів для проведення робіт, пов'язаних з судноплавством, встановлюються берегові смуги.

2. Розміри берегових смуг водних шляхів визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються в установленому порядку.

3. Порядок встановлення та використання берегових смуг водних шляхів визначається Кабінетом Міністрів України.

Берегові смуги водних шляхів мають водоохоронне призначення. Вони встановлюються на судноплавних водних шляхах за межами міських поселень для проведення робіт, пов'язаних із забезпеченням судноплавства. Земельні ділянки берегових смуг водних шляхів можуть перебувати у державній, комунальній і приватній власності. Особливість земельних ділянок берегових смуг водних шляхів як об'єктів права власності полягає в тому, що до берегових смуг, пов'язаних із судноплавством, належать земельні ділянки на судноплавних водних шляхах за межами населених пунктів. Можливість віднесення до берегових смуг земельних ділянок приватної і державної форм власності зауважень не викликає. Що стосується земель комунальної власності, то об'єктами права комунальної власності можуть бути земельні ділянки берегових смуг за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти комунальної власності (ст. 83 ЗК України).

Розміри берегових смуг водних шляхів, режим користування ними, як і смуг відведення, відповідно до ст. 92 ВК України встановлюються за проектами землеустрою берегових смуг водних шляхів, які розробляються і затверджуються Міністерством транспорту України за погодженням з відповідними державними органами охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, водного господарства і земельних ресурсів.

Порядок установлення берегових смуг водних шляхів та користування ними затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 347. Даним Порядком визначено, що спорудження тимчасових будівель і споруд та Проведення інших робіт у межах берегових смуг водних шляхів, які не визначені проектом землеустрою берегових смуг водних шляхів, допускається за погодженням із сільською, селищною, міською радою, У межах берегових смуг водних шляхів дозволяється: влаштування причалів, установлення пристроїв для навантаження і розвантаження самохідних суден і барж, тимчасових пристроїв для швартування суден і наплавних споруд, а також тимчасове зберігання вантажів та механічної тяги суден; установлення берегових навігаційних знаків; гідрометрологічних постів; зберігання твердого палива для суден підприємств і організацій водного транспорту, а також тимчасове зберігання суднового обладнання; влаштування тимчасових зимових приміщень і проведення інших робіт у разі випадкової зимівлі чи виходу з експлуатації судна.

Користувачі берегових смуг водних шляхів зобов'язані: користуватися береговими смугами за призначенням; суворо дотримуватися встановленого режиму використання берегових смуг; вживати заходів для їх охорони від ерозії, зсувів, руйнування, підтоплення і забруднення; забезпечувати непроникнення стічних вод, отрутохімікатів і мінеральних добрив через берегові смуги водних шляхів у річки та водойми.

На берегових смугах водних шляхів забороняється діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню, а господарська діяльність обмежується відповідно до ст. 89 ВК України. Юридичні та фізичні особи, винні у порушенні Порядку встановлення берегових смуг водних шляхів та користування ними, несуть відповідальність згідно з законодавством України.

Глава 13. ЗЕМЛІ ПРОМИСЛОВОСТІ, ТРАНСПОРТУ,ЗВ'ЯЗКУ, ЕНЕРГЕТИКИ, ОБОРОНИ ТА ІНШОГО ПРИЗНАЧЕННЯ Стаття 65. Визначення земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення

Землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідальної діяльності.

Порядок використання земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення встановлюється законом.

Стаття 65 ЗК України присвячена загальному визначенню земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення як самостійної категорії земель у складі земельного фонду України.

Такими землями згідно з законом вважаються землі, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної господарської діяльності. Від інших категорій земель вони відрізняються своїм основним цільовим призначенням, яке й відображається в найменуванні видів цих земель.

Несільськогосподарське використання земель даної категорії — це одна із головних ознак, які характеризують їх правовий режим.

Для земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення характерним є також те, що в межах основного цільового призначення вони використовуються для різних конкретних цілей, перелік яких у чинному законодавстві не є вичерпним. Це положення пояснюється тим, що окремі галузі виробничої чи іншої діяльності, які потребують відповідних земельних ділянок і закріплення порядку їх використання, формуються і розвиваються. При цьому виникає необхідність появи нових різновидів земель несільськогосподарського призначення.

Землі зазначеної категорії поділяються на такі самостійні види: промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Критерієм такого поділу є характер спеціальних завдань, для здіснення яких призначені і надаються відповідні земельні ділянки. Кожний із названих видів земель і їх правовий режим регулюються окремими приписами ЗК України.

Слід зауважити, що перелік земель, які входять до складу цієї самостійної категорії, не є вичерпним. Це цілком логічно і закономірно пояснюється необхідністю задоволення інтересів суспільного виробництва і обумовлено розвитком виробничих сил. Розширення видів виробничої діяльності висуває на порядок денний потребу в спеціальному правовому регулюванні використання та охорони необхідних для них земельних ділянок. Так, у чинному Земельному кодексі серед земель даної категорії самостійне місце посідають землі енергетики, які раніше не були відомі законодавству.

Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення фактично є частиною земель несільськогосподарського призначення у широкому розумінні, до яких належать, зокрема, землі лісового і водного фондів, житлової та громадської забудови та деякі інші. Ця обставина і єднає зазначені землі. Множинність і різноманітність цілей використання земель, які обслуговують широкий спектр потреб різних галузей народного господарства, не є перешкодою для об'єднання їх у особливу самостійну категорію земель.

Специфічною загальною рисою зазначених земель є та обставина, що вони використовуються не як засіб виробництва в сільському чи лісовому господарстві, а головним чином як просторова база, місце розташування засобів певної діяльності.

Об'єднує ці землі також те, що всі вони використовуються для спеціальних цілей, як правило — несільськогосподарського характеру.

Правовий режим цих земель як єдиної і самостійної категорії характеризується деякими специфічними загальними рисами. Особливості правового регулювання використання та охорони окремих видів земель, що входять до складу зазначеної категорії, обумовлені специфікою їх цільового призначення, їм присвячені окремі статті Земельного кодексу.

Головною ознакою правового режиму земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення є забезпечення раціонального екологічно збалансованого використання землі при експлуатації різних несільськогосподарських об'єктів.

У територіальному плані ці землі, на відміну, наприклад, від земель лісового чи водного фондів, не складають єдиного і значного за площею земельного масиву. Вони вкраплені в землі інших категорій. Тому в окремих випадках на правове регулювання відносин у сфері охорони і використання цих земель впливають приписи, присвячені іншим категоріям земель.

Важливою ознакою земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення є місце їх розташування. Як правило, вони розташовані за межами населених пунктів.

Для цих земель характерною є множинність видів їх несільськогосподарського використання. Це означає, що вони можуть використовуватися для вирішення різнопланових завдань, які часто не пов'язані між собою. Проте всі вони є спеціальними і спрямованими на забезпечення сталого розвитку основних галузей народного господарства (промисловості, транспорту, зв'язку тощо).

Правовий режим земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення — це особлива, цілісна система правового регулювання суспільних відносин, які виникають у сфері належності, управління, використання і охорони цих земель. Специфіка правового режиму Даних земель обумовлена їх цільовим призначенням. У процесі здійснення земельної реформи даний режим спрямований на забезпечення екологічно збалансованого використання та охорони земель в інтересах розвитку всіх галузей народного господарства і з урахуванням пріоритету правового режиму земель сільськогосподарського призначення. При цьому він має на меті задоволення державних, суспільних та індивідуальних інтересів.

Зазначені землі характеризуються тим, що їх формування як самостійної категорії земель здійснюється здебільшого за рахунок вилучення або викупу земель зі сфери сільськогосподарського виробництва. Крім того, розміщення на цих землях різних об'єктів сільськогосподарського призначення супроводжується встановленням зон зі спеціальними умовами використання земель.

Правове регулювання використання та охорони земель, призначених для обслуговування промислових, транспортних, енергетичних, оборонних та інших несільськогосподарських потреб, спрямоване на забезпечення умов, необхідних для нормального розміщення і функціонування різних несільськогосподарських об'єктів. Водночас, наявність закріпленого земельним законодавством принципу пріоритету сільськогосподарського землекористування обумовлює певне підпорядкування правового режиму земель несільськогосподарського призначення інтересам розвитку сільськогосподарського виробництва. Це пов'язане, зокрема, з тим, що згідно зі ст. 23 ЗК України для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних із веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Крім того, у даній нормі зазначено, що лінії електропередачі і зв'язку та інші комунікації проводяться переважно вздовж шляхів, трас тощо.

Суб'єктами права на зазначені землі можуть виступати юридичні та фізичні особи. Суб'єктами земельних прав у цих випадках виступають як державні, так і недержавні юридичні особи. Тут важливо лише те, щоб діяльність, яка обумовлена цільовим призначенням даних земель, здійснювалася юридичними особами, які наділені спеціальною (статутною) правоздатністю.

Як правило, зазначені землі найчастіше надаються відповідним суб'єктам у постійне користування.

Можливе і використання цих земель на умовах оренди. У цих випадках орендне землекористування здійснюється в порядку і на умовах, визначених Законом України «Про оренду землі».

З метою прискорення ринкових реформ, стимулювання ефективного землекористування та підприємницької діяльності, заохочення інвестицій у реалізацію програм соціально-економічного розвитку чинним законодавством передбачена можливість придбання певних земельних ділянок несільськогосподарського призначення у приватну власність як юридичними, так і фізичними особами.

Порядок використання зазначених земель встановлюється законом. Це свідчить про те, що правовою основою нормативного регулювання у зазначеній сфері можуть і повинні бути лише закони, а не підзаконні акти.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 66. Землі промисловості

1. До земель промисловості належать землі, надані длярозміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд.

2. Землі промисловості можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

3. Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених в установленому порядку державних норм і проектної документації, а відведення земельних ділянок здійснюється з урахуванням черговості їх освоєння.

4. Надання земельних ділянок для потреб, пов'язаних з користуванням надрами, проводиться після оформлення в установленому порядку прав користування надрами і відновлення земель згідно із затвердженим проектом рекультивації на раніше відпрацьованих площах у встановлені строки.

Правовий режим земель промисловості характеризується особливостями, обумовленими їх основним цільовим призначенням.

Землі промислових підприємств, установ і організацій перебувають в управлінні відповідних промислових міністерств і відомств, склад яких у системі управління не є стабільним. Водночас органами управління землями промислових підприємств можуть виступати і непромислові міністерства і відомства. Так, Міністерство культури і мистецтв України має у своєму підпорядкуванні необхідні йому промислові підприємства, які використовують земельні ділянки.

Головне цільове призначення цих земель полягає в тому, що вони є основою для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд.

Основні, підсобні та допоміжні будівлі і споруди — це об'єкти нерухомого майна, нерозривно пов'язані з відповідними земельними ділянками.

Основними будівлями і спорудами вважаються такі, що визначають призначення використання земельних ділянок, на яких вони розміщені. На одній земельній ділянці можуть бути розташовані декілька основних будівель і споруд, різних за призначенням.

Допоміжні будівлі і споруди виконують функції допоміжного (другорядного) значення у процесі використання відповідної земельної ділянки.

Підсобні будівлі і споруди забезпечують функціонування основних будівель і споруд.

Розміри земельних ділянок, що надаються для потреб промисловості, мають бути всебічно обґрунтованими і мінімально необхідними. Вони визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і проектно-технічної документації.

У зв'язку з тим, що будівництво промислових об'єктів (будівель і споруд) здійснюється, як правило, протягом тривалого періоду, відведення відповідних земельних ділянок здійснюється поетапно з урахуванням черговості будівництва і фактичного освоєння земель.

Внутрішня організація території промислового підприємства визначається проектом будівництва, а в подальшому — потребами його виробничої діяльності.

Земельні права і обов'язки підприємства у цій галузі регулюються актами відомчого управління землекористування промислових підприємств відповідного виду. Однак перелік і зміст прав і обов'язків щодо використання і охорони земельних ділянок має відповідати вимогам, закріпленим у ЗК України.

Стосовно використання земель підприємствами гірничодобувної промисловості законом передбачені деякі особливості, оскільки у цих випадках право користування відповідними земельними ділянками нерозривно пов'язане з правом користування надрами.

Надання земельних ділянок для потреб, пов'язаних із користуванням надрами, здійснюється, по-перше, після оформлення в установленому порядку права користування надрами, по-друге, після відновлення земель згідно з затвердженим проектом рекультивації на раніше відпрацьованих площах у встановлені строки.

Згідно зі ст. 18 Кодексу України про надра земельні ділянки для користування надрами надаються користувачам надр після одержання ними спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами чи використання гірничих відводів. Надання спеціальних дозволів (ліцензій) здійснюється після попереднього погодження з відповідною радою питання про надання земельної ділянки для зазначених потреб, крім випадків, коли у наданні земельної ділянки немає потреби.

У тих випадках, коли підприємство гірничодобувної промисловості уже використовувало земельну ділянку, пов'язану з користуванням надрами, воно зобов'язане відновити відповідну земельну ділянку. Таке відновлення має здійснюватися згідно з затвердженим у встановленому порядку проектом рекультивації земель і у визначені строки.

Користування підприємств гірничодобувної промисловості земельними ділянками, як правило, здійснюється на площі залягання корисних копалин. У зв'язку з цим слід зазначити, що стосовно забудови таких ділянок Кодекс України про надра (ст. 58) встановлює спеціальні вимоги.

Забудова площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення, а також будівництво на ділянках їх залягання споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, допускається у виняткових випадках лише за погодженням з відповідними територіальними геологічними органами та органами державного гірничого нагляду.

Порядок забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 р. № 33.

Згідно зі ст. 112 ЗК України для забезпечення нормальних умов експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення негативного впливу на людей та довкілля, прилеглі ділянки та інші природні об'єкти навколо промислових об'єктів створюються охоронні зони.

Крім того, навколо промислових об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, з метою відокремлення таких об'єктів від територій житлової забудови відповідно до ст. 114 ЗК України створюються санітарно-захисні зони.

У межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво і житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури та інших об'єктів, пов'язаних із постійним перебуванням людей.

Правовий режим земель охоронних та санітарно-захисних зон визначається законодавством України. Створення охоронних та санітарно-захисних зон не позбавляє власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, які опинилися у межах цих зон, права власності або користування з обмеженнями, встановленими для цих зон.

Стаття 67. Землі транспорту

1. До земель транспорту належать землі, надані підприємствам, установам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту.

2. Землі транспорту можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Транспорт як одна з найважливіших галузей суспільного виробництва покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва у перевезеннях.

Суспільні відносини, пов'язані з діяльністю транспорту, регулюються Законом України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р., кодексами (статутами) окремих видів транспорту, іншими актами законодавства України.

До складу єдиної транспортної системи України входить: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний, авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен); промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт; шляхи сполучення загального користування.

Відповідно до Закону «Про транспорт» єдина транспортна система повинна відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру для надання, всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв'язки України.

Функціонування транспорту нерозривно пов'язане з використанням землі. До земель транспорту ст. 67 ЗК України відносить землі, надані підприємствам, установам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту (будівель, споруд тощо).

Названа загальна стаття закріплює принципові положення Щодо належності відповідних земель до земель транспорту та їх цільового призначення.

Землі транспорту — самостійний різновид земель несільськогосподарського призначення. Що стосується земель, які обслуговують окремі види транспорту, то відповідні правові приписи закріплені у спеціальних статтях ЗК України.

Стосовно відомчого транспорту, до складу якого входять транспортні засоби підприємств, установ та організацій, слід зазначити, що землі, спеціально призначені для його потреб, у законі не виділяються. Функціонування відомчого транспорту пов'язане з використанням інших видів земель.

При визначенні земель транспорту за основу береться те, що землі вже надані конкретним транспортним підприємствам, установам та організаціям як самостійним юридичним особам. Згідно зі ст. 6 Закону України «Про транспорт» перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, надання інших транспортних послуг, експлуатація і ремонт шляхів сполучення здійснюються залізницями, пароплавствами, портами (пристанями), автомобільними, авіаційними, дорожніми підприємствами та організаціями, якщо це передбачено їх статутами.

Цільовим призначенням цих земель є здійснення діяльності, пов'язаної з експлуатацією, ремонтом, удосконаленням і розвитком об'єктів транспорту.

Розміри земельних ділянок, що надаються підприємствам транспорту для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектно-технічної документації.

Використання земель транспорту, пов'язане з розміщенням споруд та інших об'єктів транспорту на цих землях, здійснюється за погодженням із місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування.

На підприємства транспорту, яким надані відповідні землі, покладені додаткові обов'язки щодо належного використання земельних ділянок. Йдеться, зокрема, про необхідність раціонально використовувати надані їм земельні ділянки, не порушувати інтереси інших власників земельних ділянок і землекористувачів (у тому числі орендарів), не допускати заболочення, погіршення якості земель і забруднення їх промисловими та іншими відходами, неочищеними стоками, вживати заходів для захисту ґрунтів від ерозії, здійснювати укріплення ярів, крутих схилів, пісків, а також додержуватися інших вимог щодо охорони земель.

З метою забезпечення безпеки на транспорті чинним законодавством установлено, що переобладнання всіх комунікацій, пов'язане з реконструкцією і ремонтом споруд транспорту, розташованих у смузі відведення шляхів сполучення, здійснюється власниками комунікацій за їх рахунок.

Крім того, на власників таких комунікацій покладається відповідальність за дотримання встановлених нормативів при будівництві та експлуатації газо-, нафтопроводів та інших комунікацій, що перетинають залізничні колії та автомобільні дороги або межують з цими коліями і дорогами.

Згідно з Законом України «Про транспорт» відповідальність за утримання в належному стані земельних ділянок, наданих підприємствам і організаціям транспорту, і використання їх за цільовим призначенням персоніфікована. Вона покладається на керівників (власників) цих підприємств, установ і організацій. Так, керівники підприємств транспорту несуть таку відповідальність за забруднення земель, прилеглих до транспортних магістралей, заростання їх бур'янами.

Підприємства транспорту несуть відповідальність за шкоду, заподіяну навколишньому природному середовищу згідно з чинним законодавством, оскільки вони зобов'язані забезпечувати охорону навколишнього природного середовища від шкідливого впливу транспорту.

Зазначені підприємства також зобов'язані забезпечувати безпеку життя і здоров'я громадян, безпеку експлуатації транспортних засобів. З метою реалізації цього обов'язку частини територій підприємств, вокзалів, станцій, портів, пристаней, аеродромів і шляхів сполучення (тобто відповідні земельні ділянки), де здійснюється рух транспортних засобів, проводяться маневрові та вантажно-розвантажувальні роботи, визнаються зонами підвищеної небезпеки. Перебування громадян у межах цих зон забороняється. Правила перебування в зоні підвищеної небезпеки і виконання в ній робіт встановлюються Міністерством транспорту України з урахуванням пропозицій заінтересованих організацій та за погодженням з місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування.

Чинне законодавство з метою забезпечення належної експлуатації споруд та інших об'єктів транспорту, а також охорони земель від негативного впливу зазначених об'єктів на землях, наданих підприємствам транспорту, закріплює можливість установлення охоронних зон з особливими умовами використання земель. Згідно зі ст. 112 ЗК України такі зони створюються уздовж земель транспорту для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, прилеглі землі та інші природні об'єкти.

Землі транспорту можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Закріплена законом можливість перебування земель транспорту не тільки в державній, а і в інших формах власності не може бути реалізована щодо окремих земель. Так, згідно зі ст. 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту.

Можливість перебування земель транспорту, наприклад, у комунальній власності обумовлена тим, що відповідно до Закону України «Про транспорт» транспортні засоби, споруди, устаткування транспорту та дорожнього господарства, закріплені за підприємствами, установами та організаціями місцевих рад, належать до комунальної власності. Згідно зі ст. 83 ЗК України в комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Слід зауважити, що окремі землі комунальної власності, надані підприємствам транспорту, не можуть передаватися у приватну власність. Це стосується, зокрема, земель під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту. Така заборона закріплена у ст. 83 ЗК України.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 68. Землі залізничного транспорту

До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

Залізничний транспорт є однією з важливих базових галузей економіки України. Він забезпечує її внутрішні та зовнішні транспортно-економічні зв'язки і потреби населення у перевезеннях.

Діяльність залізничного транспорту як частини єдиної транспортної системи країни сприяє нормальному функціонуванню всіх галузей суспільного виробництва, соціальному і економічному розвитку та зміцненню обороноздатності держави, міжнародному співробітництву України.

Залізничний транспорт — це виробничо-технологічний комплекс організацій і підприємств залізничного транспорту загального користування, призначений для забезпечення потреб суспільного виробництва і населення країни у перевезеннях внутрішнього і міжнародного сполучень та надання інших транспортних послуг усім споживачам без обмежень за ознаками форми власності та видів діяльності тощо.

До складу залізничного транспорту входять підприємства залізничного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, рухомий склад залізничного транспорту, залізничні шляхи сполучення, а також промислові, будівельні, торговельні та постачальницькі підприємства, навчальні заклади, технічні школи, дитячі дошкільні заклади, заклади охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, Що забезпечують його діяльність і розвиток, а також підприємства промислового залізничного транспорту.

Промисловий залізничний транспорт як самостійний елемент транспортної системи, поряд із залізничним транспортом загального користування, окремо здійснює перевезення вантажів. Цей транспорт являє собою транспортно-технологічний комплекс, який забезпечує системне переміщення вантажів у процесі виробництва (між виробництвами, виробничими циклами, окремими операціями або підприємствами в цілому) та взаємодію з залізничним транспортом загального користування і не належить до нього. Він може функціонувати в межах, наприклад, промислового підприємства і здійснювати технологічні перевезення на території цього підприємства. У цьому випадку йдеться про використання промисловим залізничним транспортом земель промисловості.

Суспільні відносини, що виникають у процесі функціонування залізничного транспорту, регулюються Законами України «Про транспорт», «Про залізничний транспорт», Статутом залізниць України та іншими актами законодавства України.

Основною організаційною ланкою на залізничному транспорті є залізниця. Законом України «Про залізничний транспорт» вона визначається як статутне територіально-галузеве об'єднання, до якого належать підприємства, установи та організації залізничного транспорту і яке, при централізованому управлінні, здійснює перевезення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі. Створення, реорганізація, ліквідація та визначення територіальних меж залізниць здійснюється рішеннями Кабінету Міністрів України за поданням Міністерства транспорту України.

Повноваження, права та обов'язки залізниць визначаються Законом України «Про залізничний транспорт», а також їх статутами, які затверджуються Міністерством транспорту України за погодженням з Міністерством економіки України та Антимонопольним комітетом України.

Створення, реорганізація та ліквідація підприємств, установ і організацій, які входять до складу залізниць, затвердження їх статутів (положень) здійснюється у порядку, встановленому чинним законодавством, а також статутами залізниць.

Здійснення підприємствами і організаціями залізничного транспорту статутної діяльності нерозривно пов'язане з використанням відповідних земельних ділянок.

До земель залізничного транспорту належать землі, надані підприємствам і організаціям залізничного транспорту загального користування. До складу цих земель входять насамперед землі, які є смугою відведення залізниць.

Смуга відведення — це землі залізничного транспорту, зайняті залізничним полотном, інженерними та штучними спорудами і обладнанням, лінійно-колійними та іншими технологічними будівлями, пристроями залізничної сигналізації, енергетики та зв'язку, лініями електропостачання, захисними лісонасадженнями, спорудами тощо.

Статутом залізниць України установлено, що землі в межах смуги відведення, крім використання за своїм прямим цільовим призначенням, можуть в окремих випадках використовуватися і для інших цілей. Так, згідно зі ст. 12 Статуту залізниць України залізниця вправі приймати рішення про складування за плату підприємствами, організаціями, установами, громадянами — суб'єктами підприємницької діяльності вантажів у смузі відведення.

Крім того, землями залізничного транспорту вважаються землі, зайняті станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, а також землі, що знаходяться під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

Згідно зі Статутом залізниць України на землях залізничного транспорту можуть виділятися майданчики, що перебувають у віданні залізниць (місця загального користування), які забезпечують виконання вантажних операцій. На станціях зі значним обсягом вантажних операцій, які виконуються в місцях загального користування, організуються вантажні райони.

Площі цих районів і під'їзди до них повинні забезпечувати належні умови для роботи усіх видів транспорту і механізмів, що обслуговують вантажний район, а також безпеку руху поїздів і дотримання техніки безпеки людей та охорону навколишнього природного середовища.

З метою забезпечення безпеки на залізничному транспорті; залізниці, підприємства, установи та організації залізничного транспорту загального користування мають право в межах наданих їм земель встановлювати межі зон підвищеної небезпеки, в яких діють певні обмеження щодо перебування там громадян та виконання відповідних робіт.

Розміщення об'єктів, пов'язаних із виробництвом, зберіганням і навантаженням, транспортуванням і розвантаженням вибухових, легкозаймистих, радіоактивних речовин і матеріалів, отруйних та сильнодіючих хімічних речовин, визначається відповідними будівельними та санітарними нормами і правилами стосовно об'єктів, розташованих на землях залізничного транспорту загального користування.

Перевезення вантажів залізничним транспортом загального користування пов'язане з необхідністю використання залізничних під'їзних колій, які призначені для транспортного обслуговування одного або кількох підприємств у взаємодії з залізничним транспортом загального користування. До залізничних під'їзних колій належать колії, з'єднані з загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією і які належать підприємствам, організаціям та установам незалежно від форм власності, а також громадянам — суб'єктам підприємницької діяльності (ст. 64 Статуту залізниць України).

Залізничні під'їзні колії розташовуються в межах земельних ділянок, наданих підприємствам, організаціям і установам. Однак будівництво і реконструкція цих колій, а також пристроїв, призначених для навантаження, вивантаження і очищення вагонів, здійснюється за проектами, погодженими з Укрзалізницею або за її дорученням з начальником залізниці.

Дозвіл на приєднання залізничних під'їзних колій до загальної мережі залізниць теж надається Укрзалізницею або за її дорученням начальником залізниці.

Місця перетину залізничних колій у межах відповідних земельних ділянок трубопроводами, лініями зв'язку і електропередач, іншими комунікаціями повинні погоджуватися з органом управління залізничним транспортом — Державною адміністрацією залізничного транспорту України (Укрзалізниця), яка підпорядкована Міністерству транспорту України.

Для забезпечення у межах смуги відведення нормальної експлуатації залізничних колій, ліній електропостачання та зв'язку, інших пристроїв та об'єктів залізничного транспорту загального користування, а також у місцях, де є небезпека зсувів, обвалів, розмивів, селей, снігозаносень та інших небезпечних впливів, установлюються охоронні зони.

Охоронні зони — це ділянки землі, прилеглі до земель залізничного транспорту загального користування і необхідні для забезпечення збереження та стійкості споруд, пристроїв та інших об'єктів залізничного транспорту. Ці землі повинні утримуватися в належному санітарному стані і використовуватися для вирощування деревини та кормів для тваринництва.

Стаття 69. Землі морського транспорту

1. До земель морського транспорту належать землі під:

а) морськими портами з набережними, майданчиками, причалами, вокзалами, будівлями, спорудами, устаткуванням, об'єктами загальнопортового і комплексного обслуговування флоту;

б) гідротехнічними спорудами і засобами навігаційної обстановки, судноремонтними заводами, майстернями, базами, складами, радіоцентрами, службовими та культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, що обслуговують морський транспорт.

2. На підходах до портів (каналів), мостових, кабельних і повітряних переходів, водозабірних та інших об'єктів відповідно до закону можуть встановлюватись обмеження у використанні земель.

Самостійним різновидом транспорту загального користування як елемента єдиної транспортної системи України є морський транспорт.

До його складу входять підприємства морського транспорту, які здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти і пристані, судна, судно-ремонтні заводи, морські шляхи сполучення. Крім того, згідно з Законом України «Про транспорт» складовою частиною морського транспорту є підприємства зв'язку, промислові, торговельні, будівельні і постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, фізичної культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу морського транспорту.

Надання транспортних послуг підприємствами морського транспорту (пароплавствами, портами, пристанями) пов'язане з використанням відповідних земельних ділянок.

Землями морського транспорту вважаються дві відносно самостійні групи земельних ділянок. До першої належать ті, що використовуються як просторова база для розміщення морських портів з набережними, майданчиками, причалами, вокзалами, будівлями, спорудами, устаткуванням, об'єктами загального портового і комплексного обслуговування флоту. Це основна частина земель.

Другу групу складають землі, на яких розташовуються будівлі і споруди, що обслуговують морський транспорт, зокрема гідротехнічні споруди і засоби навігаційної обстановки, судно-ремонтні заводи, майстерні, бази, склади, радіоцентри, службові та культурно-побутові будівлі і споруди тощо. Згідно зі ст. 25 Закону «Про транспорт» до земель морського транспорту не належать території, насипані або налиті в акваторії за рахунок портів.

Землі, зайняті зазначеними об'єктами, можуть бути розташовані в різних місцях, але їх об'єднує те, що вони призначені для розміщення і подальшого обслуговування будівель і споруд, які обслуговують морський транспорт в цілому.

Пунктом 2 коментованої статті передбачена можливість установлення обмежень у використанні земель на відповідних земельних ділянках, розташованих на підходах до портів (каналів), мостових, кабельних і повітряних переходів, водозабірних та інших об'єктів. Такі обмеження встановлюються відповідно до закону і в обсязі, передбаченому законом. Так, спорудження на підходах до портів (каналів), мостових, кабельних і повітряних переходів, водозабірних та інших об'єктів, а також спорудження радіосистем у зоні радіонавігаційних об'єктів погоджується з адміністрацією портів.

Стаття 70. Землі річкового транспорту

До земель річкового транспорту належать землі під:

а) портами, спеціалізованими причалами, пристанямиі затонами з усіма технічними спорудами та устаткуванням, що обслуговують річковий транспорт;

б) пасажирськими вокзалами, павільйонами і причалами;

в) судноплавними каналами, судноплавними, енергетичними та гідротехнічними спорудами, службово-технічними будівлями;

г) берегоукріплювальними спорудами й насадженнями;ґ) вузлами зв'язку, радіоцентрами і радіостанціями;

д) будівлями, береговими навігаційними знаками та іншими спорудами для обслуговування водних шляхів, судноремонтними заводами, ремонтно-експлуатаційними базами, майстернями, судноверф'ями, відстійно-ремонтними пунктами, складами, матеріально-технічними базами, інженерними мережами, службовими та культурно-побутовими будівлями, іншими об'єктами, що забезпечують роботу річкового транспорту.

До складу річкового транспорту, як і морського, входять підприємства річкового транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти і пристані, судна, суднобудівно-судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, а також підприємства зв'язку, промислові, торговельні, будівельні та постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, культури, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи й організації незалежно від форм власності, Що забезпечують роботу річкового транспорту.

Серед земель внутрішнього водного, тобто річкового транспорту виділяють певні різновиди: землі, надані під порти, спеціалізовані причали, пристані і затони з усіма технічними спорудами та устаткуванням, що обслуговують річковий транспорт. Самостійне місце посідають землі, призначені для розміщення пасажирських вокзалів, павільйонів і причалів. Серед земель річкового транспорту закон окремо називає землі, надані під судноплавні канали, судноплавні, енергетичні та гідротехнічні споруди, службово-технічні споруди, службово-технічні будівлі. Певними особливостями характеризуються землі, призначені під спеціальні насадження для вирощування деревини. Деяка специфіка притаманна землям, наданим у користування під берегоукріплювальні споруди і насадження.

До земель річкового транспорту належать також земельні ділянки, призначені для розміщення і подальшого обслуговування вузлів зв'язку, радіоцентрів і радіостанцій.

І нарешті, землями річкового транспорту є землі, надані у користування під будівлі, берегові навігаційні знаки та інші споруди для обслуговування водних шляхів, судно-ремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, майстерні, судноверфі, відстойно-ремонтні пункти, склади, матеріально-технічні бази, інженерні мережі, службові та культурно-побутові приміщення, інші об'єкти, що забезпечують роботу річкового транспорту.

Для робіт, пов'язаних із судноплавством і сплавом на внутрішніх водних шляхах, поза населеними пунктами виділяється у встановленому порядку берегова смуга. Землі берегової смуги не вилучаються у землекористувачів і використовуються відповідно до чинного законодавства.

Згідно зі ст. 64 ЗК України розміри берегових смуг водних шляхів визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються в установленому порядку. Порядок установлення та використання берегових смуг водних шляхів визначається Кабінетом Міністрів України.

Землі, зайняті береговими смугами водних шляхів, належать до земель водного фонду і їх правовий режим визначається відповідними правовими приписами гл. 12 ЗК України «Землі водного фонду», а також іншими нормативними актами, зокрема постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку користування землями водного фонду» від 13 травня 1996 р.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 71. Землі автомобільного транспорту та дорожнього господарства

1. До земель автомобільного транспорту належать земліпід спорудами та устаткуванням енергетичного, гаражного і паливо роздавального господарства, автовокзалами, автостанціями, лінійними виробничими спорудами, службово-технічними будівлями, станціями технічного обслуговування, автозаправними станціями, автотранспортними, транспортно-експедиційними підприємствами, авторемонтними заводами, базами, вантажними дворами, майданчиками контейнерними та для перечеплення, службовими та культурно-побутовими будівлями й іншими об'єктами, що забезпечують роботу автомобільного транспорту.

2. До земель дорожнього господарства належать землі під проїзною частиною, узбіччям, земляним полотном, декоративним озелененням, резервами, кюветами, мостами, тунелями, транспортними розв'язками, водопропускними спорудами, підпірними стінками і розташованими в межах смуг відведення іншими дорожніми спорудами та обладнанням, а також землі, що знаходяться за межами смуг відведення, якщо на них розміщені споруди, що забезпечують функціонування автомобільних доріг, а саме:

а) паралельні об'їзні дороги, паромні переправи, снігозахисні споруди і насадження, протилавинні та протисельові споруди, вловлюючі з'їзди;

б) майданчики для стоянки транспорту і відпочинку, підприємства та об'єкти служби дорожнього сервісу;

в) будинки (в тому числі жилі) та споруди дорожньої служби з виробничими базами;

г) захисні насадження.

Автомобільний транспорт — це підгалузь галузі транспорту, метою якої є задоволення потреб населення та суспільного виробництва в автомобільних перевезеннях. Автомобільнийтранспорт утворюють перевізники, автостанції, автовокзали, виконавці ремонту і технічного обслуговування автомобільних транспортних засобів, вантажні термінали (автопорти), вантажні автомобільні станції та контейнерні пункти.

Відносини, пов'язані з функціонуванням автомобільного транспорту, регулюються законами України «Про дорожній рух від 30 червня 1993 р., «Про автомобільний транспорт» від 5 квітня 2001 р. та Статутом автомобільного транспорту України (зі змінами та доповненнями).

Закон України «Про автомобільний транспорт» розрізняє автомобільний транспорт загального користування, відомчий та індивідуальний автомобільний транспорт.

До автомобільного транспорту загального користування належать автомобільні транспортні засоби перевізників, що використовуються ними для надання послуг з перевезень пасажирів і вантажів. Функціонування цього різновиду транспорту здійснюється відповідно до загальнодержавної програми розвитку і вдосконалення транспорту. Зазначена програма є основою для розробки і затвердження уповноваженими органами регіональних програм розвитку автомобільного транспорту загального користування, якими визначається мережа автобусних маршрутів загального користування на відповідній території.

До відомчого автомобільного транспорту належать автомобільні транспортні засоби суб'єктів підприємницької діяльності, установ та організацій, що використовуються ними лише для власних потреб.

Індивідуальний автомобільний транспорт — це автомобільні транспортні засоби фізичних осіб, що використовуються ними лише для власних потреб.

Стаття 5 Закону «Про автомобільний транспорт» визначає, що автомобільним транспортом загального користування використовуються землі транспорту та інші землі відповідно до земельного законодавства.

Відносини у сфері використання та охорони земель автомобільного транспорту та земель дорожнього господарства регулюються окремою статтею ЗК України. Наявність цих двох складових частин земель спеціального призначення забезпечує виконання завдань, поставлених перед автомобільним транспортом загального користування.

До земель автомобільного транспорту належать земельні ділянки, надані для зведення та наступної експлуатації споруд, будівель та інших об'єктів, що забезпечують роботу автомобільного транспорту загального користування.

Землями дорожнього господарства вважаються землі в межах смуг відведення з розташованими там дорожніми спорудами та обладнанням, а також землі, що знаходяться за межами смуг відведення, якщо на них розміщені споруди, що забезпечують функціонування автомобільних доріг. Перелік таких споруд визначений у ст. 71 ЗК України. Залежно від характеру цих споруд вони поділяються законом на чотири групи.

Автомобільні шляхи сполучення, які використовуються автомобільним транспортом, характеризуються притаманною їм інфраструктурою. Вона містить автомобільні дороги — частину території, у тому числі в населеному пункті, яка призначена для руху транспортних засобів і пішоходів з усіма розміщеними на них спорудами (ст. 21 Закону «Про дорожній рух»), автовокзали, автостанції, зупинки автобусних маршрутів загального користування, майданчики для розвороту і відстою автобусів у початкових і кінцевих пунктах маршрутів, стоянки таксі, вантажні термінали (автопорти), вантажні автомобільні станції, контейнерні пункти, об'єкти дорожнього сервісу.

До об'єктів дорожнього сервісу, призначених для надання послуг перевізникам, водіям та пасажирам, належать: стоянки, мийки, автозаправні станції, мотелі, кемпінги, магазини, пункти громадського харчування, зв'язку та медичної допомоги.

До інфраструктури автомобільних шляхів сполучення Законом «Про автомобільний транспорт» встановлені певні вимоги. По-перше, будівництво, ремонт і утримання об'єктів інфраструктури автомобільних шляхів сполучення здійснюється з метою задоволення потреб споживачів послуг автомобільного транспорту загального користування. По-друге, ремонт і утримання цих об'єктів здійснюється їх власниками. По-третє, конкретні об'єкти виконують вузько спеціалізовані завдання і забезпечують досягнення певних цілей. Так, на автовокзалах та автостанціях забезпечується: прийом та відправлення автобусів і пасажирів; організація продажу квитків населенню; диспетчерське управління і регулювання руху автобусів тощо. На вантажних терміналах (автопортах) забезпечується: навантаження, розвантаження та зберігання вантажів; технічне обслуговування і ремонт автомобільних транспортних засобів; надання транспортно-експедиційних послуг тощо. На контейнерних пунктах забезпечується навантаження та розвантаження, зберігання, ремонт та обслуговування контейнерів тощо.

Землі автомобільного транспорту та дорожнього господарства використовуються для надання послуг з перевезень пасажирів та вантажів автомобільним транспортом загального користування.

Що ж стосується міських перевезень, тобто перевезень за маршрутами в межах території населеного пункту, то вони пов'язані з використанням земель загального користування у межах населеного пункту. Такі землі не належать до земель автомобільного транспорту і дорожнього господарства. Вони характеризуються специфічним правовим режимом.

Однією з новел чинного земельного законодавства є можливість надання земельних ділянок із земель дорожнього господарства для здійснення концесійної діяльності.

Законом України «Про концесії» від 16 липня 1999 р.1 визначено, що концесія — це надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та управління (експлуатацію) об'єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань щодо створення (будівництва) та управління (експлуатації) об'єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику (ст. 1).

У концесію можуть надаватися тільки об'єкти права державної чи комунальної власності, які використовуються для здійснення діяльності у певних сферах господарської діяльності, а саме: будівництво та експлуатація автомобільних доріг, об'єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуатація аеропортів, шляхів сполучення, вантажних і пасажирських портів тощо.

Особливості здійснення концесійної діяльності в окремих сферах господарської діяльності можуть визначатися спеціальними законами.

Згідно зі ст. 94 ЗК України види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом.

Закон України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14 грудня 1999 р. визначає особливості надання концесій на будівництво автомобільних (позаміських) доріг загального користування та їх подальшу експлуатацію в інтересах економіки України.

Об'єктом концесії автомобільна (позаміська) дорога загального користування, яка перебуває у державній власності, Щодо будівництва, строкового платного володіння та експлуатації якої укладено концесійний договір на строк від 10 до 50 років. Цей об'єкт характеризується, як лінійна споруда з інженерними та допоміжними спорудами і службами, які призначені для зручного та безпечного проїзду транспортних засобів з допустимими технічними характеристиками та навантаженнями, що забезпечує внутрішньодержавні та міжнародні перевезення пасажирів та вантажів. Об'єкт концесії не змінює своєї належності. Передача об'єкта у концесію не зумовлює перехід права власності на цей об'єкт та не припиняє право державної чи комунальної власності на нього.

Для забезпечення належної експлуатації автомобільної дороги вона облаштовується інженерними та допоміжними спорудами. Інженерними вважаються споруди, що будуються безпосередньо на автомобільних дорогах (мости, тунелі, естакади, шляхопроводи тощо), тобто є їх невід'ємною частиною. До допоміжних належать споруди, розташовані на землях дорожнього господарства, зазначені в концесійному договорі (майданчики для стоянки транспорту і відпочинку, протилавинні та протиселеві споруди тощо) та призначені для обслуговування рухомого складу на дорогах, учасників дорожнього руху, розміщення сервісних і ремонтно-технічних служб.

Особливості надання концесій на будівництво автомобільних доріг полягають у тому, що вони надаються насамперед у напрямках міжнародних транспортних коридорів та міжнародних магістралей категорії «Є».

Визначення об'єктів, які надаються в концесію, і затвердження їх переліку здійснюється Кабінетом Міністрів України з урахуванням пропозицій місцевих рад та відповідних державних адміністрацій.

Кабінет Міністрів приймає також рішення про надання концесії на будівництво автомобільної дороги та її подальшу експлуатацію (ремонт і утримання).

Користування автомобільними дорогами, побудованими на умовах концесії, пов'язане з платою за проїзд такими дорогами, яка справляється у порядку, що визначається концесійним договором, усіма власниками або користувачами автотранспортних засобів, що користуються такими дорогами.

Одним з основних принципів концесійної діяльності у сфері будівництва автомобільних доріг та їх експлуатації є обов'язкова наявність безоплатних автомобільних доріг чи окремих смуг руху вздовж об'єкта концесії, що знаходяться у належному для експлуатації технічному стані, як альтернативного варіанта зручного проїзду транспортних засобів у необхідному напрямку.

Стаття 72. Землі авіаційного транспорту

До земель авіаційного транспорту належать землі під: а) аеропортами, аеродромами, відокремленими спорудами (об'єктами управління повітряним рухом, радіонавігації та посадки, очисними та іншими спорудами), службово-технічними територіями з усіма будівлями та спорудами, що забезпечують роботу авіаційного транспорту;

б) вертольотними станціями, включаючи вертольотодроми, службово—технічними територіями з усіма будівлями та спорудами;

в) ремонтними заводами цивільної авіації, аеродромами, вертольотодромами, гідроаеродромами та іншими майданчиками для експлуатації повітряних суден;

г) службовими об'єктами, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.

Землі авіаційного транспорту — самостійний різновид земель транспорту. Вони характеризуються всіма загальними ознаками, які притаманні іншим землям транспорту, водночас мають і певні особливості, обумовлені специфікою даного виду транспорту.

Згідно з Законом «Про транспорт» (ст. 32) до складу авіаційного транспорту входять підприємства повітряного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, аерофотозйомки, сільськогосподарські роботи, а також аеропорти, аеродроми, аероклуби, транспортні засоби, системи управління повітряним рухом, навчальні заклади, ремонтні заводи цивільної авіації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.

Повітряним Кодексом України визначено, що Україні належить повний і виключний суверенітет над повітряним простором України, що є частиною території України.

Повітряним простором визнається частина повітряної сфери, розташована над суходолом і водною територією України, У тому числі над її територіальними водами (територіальним морем). Цей простір використовується авіацією з метою задоволення інтересів України та її громадян і забезпечення безпеки авіації.

Авіація як галузь — це усі види підприємств, організацій та установ, діяльність яких спрямована на створення умов та використання повітряного простору людиною за допомогою повітряних суден. Здійснення господарської діяльності підприємствами авіаційного транспорту неможливе без відповідних земельних ділянок.

До земель авіаційного транспорту належать землі, надані в користування під:

—аеропорти, аеродроми, відокремлені споруди (об'єкти управління повітряним рухом, радіонавігації та посадки, очисні та інші споруди), службово-технічні території з будівлями та спорудами, що забезпечують роботу авіаційного транспорту;

— вертольотні станції, у тому числі вертольотодроми, службово-технічні території з усіма будівлями та спорудами;

— ремонтні заводи цивільної авіації, аеродроми, вертольотодроми, гідроаеродроми та інші майданчики для експлуатації повітряних суден;

—службові об'єкти, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.

Відведення території для будівництва та реконструкції аеродромів і аеропортів, будівництво, реконструкція та експлуатація аеродромів та аеропортів допускаються в порядку, встановленому чинним законодавством.

Участь громадян у погодженні питань будівництва, реконструкції та експлуатації аеродромів і аеропортів визначається законодавством України. Для забезпечення належного функціонування авіаційного транспорту навколо аеродромів визначається певна територія, в межах якої земельні права суб'єктів власності на землю і землекористувачів дещо обмежуються. Статтею 72 (п. 2) ЗК України встановлено, що на приаеродромній території відповідно до закону запроваджується особливий режим використання земель.

У Повітряному кодексі України визначено, що приаеродромна територія (прилегла до аеродрому зона контролю і обліку об'єктів та перешкод) — це обмежена певними розмірами місцевість навколо аеродрому, над якою здійснюється маневрування повітряних суден.

Розміри цієї території повинні бути доведені власником аеродрому (аеропорту) чи уповноваженою на те особою до відома відповідних місцевих рад, підвідомча територія яких повністю чи частково підпадає під приаеродромну територію.

Особливістю використання земель на цій території є те, що тут запроваджується особливий режим одержання дозволу на будівництво (реконструкцію) та іншу діяльність — тільки за узгодженням із органом державного регулювання діяльності авіації та відповідною місцевою радою.

Підприємства, установи і організації, а також громадяни, які допустили порушення правил будівництва та інші заборонені дії на приаеродромній території, зобов'язані на вимогу власника аеродрому (аеропорту) чи уповноваженої ним особи припинити будівництво чи іншу діяльність на приаеродромній території та провести у встановлений термін за свої кошти і своїми силами усунення допущених порушень.

Особливі вимоги встановлені законом до таких специфічних споруд, як аеродром, що займає певну територію. Він має бути сертифікований на відповідність нормам придатності до експлуатації, з видачею відповідного сертифіката.

Усі цивільні аеродроми підлягають реєстрації у державному органі з питань сертифікації і реєстрації та занесенню їх до державного реєстру аеродромів України.

Аеродром і його елементи повинні мати маркірування, що відповідає нормам придатності аеродромів до експлуатації.

Розташування у районі аеродромів будь-яких знаків, пристроїв і позначень, подібних до маркірувальних, що вживаються для розпізнавання аеродромів, забороняється.

Усі нерухомі об'єкти і споруди, розташовані на приаеродромній території, повинні бути маркіровані їх власниками денними і нічними маркірувальними знаками та пристроями згідно з нормами придатності аеродромів до експлуатації.

При розвідуванні, будівництві, реконструкції, ремонті та експлуатації аеродрому підрядчик та експлуатант зобов'язані Дотримуватися чинних в Україні норм, правил і процедур щодо охорони навколишнього природного середовища.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 73. Землі трубопровідного транспорту

1. До земель трубопровідного транспорту належать земельні ділянки, надані під наземні і надземні трубопроводи та їх споруди, а також під наземні споруди підземних трубопроводів.

2. Уздовж наземних, надземних і підземних трубопроводів встановлюються охоронні зони.

Серед різновидів транспорту самостійне місце займає трубопровідний транспорт.

Він призначений для транспортування вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин із місць їх знаходження, видобутку, виготовлення або зберігання до місць переробки чи споживання, перевантаження та подальшого транспортування. Його систему становлять: магістральний трубопровідний транспорт і промисловий трубопровідний транспорт.

Магістральним трубопроводом є технологічний комплекс, що функціонує як єдина система. До його складу входить окремий трубопровід з усіма об'єктами і спорудами, пов'язаними з ним єдиним технологічним процесом, або кілька трубопроводів, якими здійснюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування споживача, або інші трубопроводи, спроектовані та збудовані згідно з державними будівельними вимогами щодо магістральних трубопроводів.

До промислових трубопроводів належать усі інші немагістральні трубопроводи в межах виробництва, а також нафтогазові, внутрішньопромислові нафто-, газо- і продуктопроводи, міські газо-, водо-, теплопровідні, каналізаційні мережі, розподільні трубопроводи водопостачання, меліоративні системи тощо.

Суспільні відносини в галузі трубопровідного транспорту регулюються законами України «Про транспорт», «Про трубопровідний транспорт» та іншими актами законодавства України.

Магістральний трубопровідний транспорт є об'єктом державної власності і має важливе народногосподарське та оборонне значення. Приватизація, а також зміна власності державних підприємств магістрального трубопровідного транспорту забороняється законом.

Щодо промислового трубопровідного транспорту, то зміна його форми власності здійснюється згідно з чинним законодавством.

Функціонування трубопровідного транспорту пов'язане з використанням відповідних земельних ділянок, які належать до земель цього виду транспорту.

Землями трубопровідного транспорту вважаються земельні ділянки, надані під наземні і надземні трубопроводи та їх споруди, а також наземні споруди підземних трубопроводів.

Чинним законодавством встановлено, по-перше, що взаємовідносини суб'єктів, яким передано в управління об'єкти трубопровідного транспорту, лінії електропередач, зв'язку, залізниці, автомобільні дороги та інші комунікації, що проходять в одному технічному коридорі (земельна ділянка, в межах якої прокладено систему трубопроводів і комунікацій) або перетинаються, здійснюються на основі договорів. Цими договорами передбачаються права і обов'язки сторін на проведення спільних заходів, спрямованих на підвищення надійності експлуатації споруд та об'єктів трубопровідного транспорту.

По-друге, місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, власники землі і землекористувачі, що сприяють відведенню земель під об'єкти трубопровідного транспорту, рішення про будівництво яких було прийняте у встановленому порядку, мають пріоритетне право на забезпечення продуктами транспортування.

Діяльність, пов'язана з проектуванням, будівництвом, ремонтом та експлуатацією об'єктів трубопровідного транспорту, здійснюється на підставі спеціального дозволу (ліцензії) і підлягає обов'язковій сертифікації.

Підприємства, установи та організації трубопровідного транспорту зобов'язані забезпечувати відшкодування власникам землі і землекористувачам заподіяної шкоди під час ліквідації аварій і проведення ремонту.

Уздовж наземних, надземних і підземних трубопроводів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання Ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, прилеглі землі та інші природні об'єкти встановлюються охоронні зони (ст. 112 ЗК України).

Стаття 74. Землі міського електротранспорту

До земель міського електротранспорту належать землі під відокремленими трамвайними коліями та їх облаштуванням, метрополітеном, коліями і станціями фунікулерів, канатними дорогами, ескалаторами, трамвайно-тролейбусними депо, вагоноремонтними заводами, спорудами енергетичного і колійного господарства, сигналізації і зв'язку, службовими і культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи міського електротранспорту.

Міський електротранспорт — це різновид транспорту загального користування. Він входить до складу єдиної транспортної системи України і задовольняє потреби населення в перевезеннях.

Суспільні відносини, пов'язані з діяльністю цього різновиду транспорту, регулюються Законом України «Про транспорт».

Згідно з цим Законом до міського електротранспорту належать: підприємства міського електротранспорту, що здійснюють перевезення пасажирів та вантажів; рухомий склад, трамвайні та тролейбусні лінії, ремонтно-експлуатаційні депо, службові приміщення, фунікулери, канатні дороги, ескалатори; заводи з ремонту рухомого складу і виготовлення запасних частин, споруди енергетичного господарства та зв'язку; промислові, ремонтно-будівельні, торговельні та постачальницькі організації; навчальні заклади, науково-дослідні та проектно-конструкторські установи, заклади охорони здоров'я, відпочинку, фізичної культури і спорту та інші культурно-побутові заклади і підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу міського електротранспорту.

У процесі здійснення міських перевезень, тобто перевезень тролейбусами та пасажирським автомобільним транспортом за маршрутами в межах території населеного пункту, використовуються землі загального користування. Водночас специфіка міського електротранспорту вимагає виділення спеціальних земель, які забезпечують роботу цього транспорту.

До земель міського електротранспорту належать землі, надані в користування під відокремлені трамвайні колії та їх облаштування, колії і станції фунікулерів, канатних доріг, ескалаторів, трамвайно-тролейбусні депо, вагоноремонтні заводи, споруди енергетичного і колійного господарств, сигналізації і зв'язку, службові й культурно-побутові будівлі та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи міського електротранспорту.

Особливістю цих земель є те, що вони розташовані, як правило, в межах населеного пункту, міста. Вони забезпечують колективні інтереси жителів, які об'єднані постійним проживанням у межах міста і складають основу територіальної громади. Не виключено, що землі міського електротранспорту можуть належати територіальній громаді як первинному суб'єкту міського самоврядування, основному носію його функцій і повноважень. У цьому випадку вони представлятимуть собою необхідну основу для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. Слід зауважити, що землі міського електротранспорту використовуються головним чином для задоволення комунально-побутових та соціально-культурних потреб населення міста як самостійної адміністративно-територіальної одиниці.

Цільове призначення цих земель пов'язане з розміщенням на відповідних земельних ділянках будівель і споруд, а також об'єктів інженерної інфраструктури, які забезпечують роботу міського електротранспорту.

Зазначені землі надаються у користування підприємствам міського електротранспорту. Розміщення на цих землях споруд та інших об'єктів транспорту здійснюється за погодженням з місцевими органами влади і самоврядування відповідно до Закону «Про основи містобудування».

Оскільки згідно з Законом «Про транспорт» (ст. 9) транспортні засоби, споруди, устаткування транспорту, закріплені за підприємствами, установами та організаціями місцевих рад належать до комунальної власності, а також можуть перебувати і у власності громадян, можна дійти висновку, що землі, які обслуговують транспортні споруди, можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Стаття 75. Землі зв'язку

1. До земель зв'язку належать земельні ділянки, наданіпід повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв'язку.

2. Землі зв'язку можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

3. Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній зв'язку, що проходять поза населеними пунктами, а також навколо випромінювальних споруд телерадіостанцій та радіорелейних ліній встановлюються охоронні зони.

Зв'язок є однією з пріоритетних і найважливіших галузей народного господарства в Україні. Він призначений задовольняти потреби споживачів, органів державної влади, місцевого самоврядування, оборони та безпеки держави у засобах і послугах поштового та електричного зв'язку.

Сучасний розвиток і вдосконалення зв'язку здійснюється відповідно до Комплексної програми створення єдиної національної системи зв'язку з урахуванням його пріоритету та на основі новітніх досягнень науково-технічного прогресу.

Суспільні відносини в галузі зв'язку регулюються Законом України «Про зв'язок» від 16 травня 1995 р., іншими актами законодавства України та нормативними актами міністерств і відомств України.

Невід'ємною складовою національної системи зв'язку, поряд з поштовим, є електричний зв'язок, у тому числі такі його види, як телефонний, телеграфний, телекомунікаційний, радіозв'язок.

Електричний зв'язок здійснюється шляхом передачі, випромінювання або прийому знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого виду по радіо, проводових, оптичних або інших електромагнітних системах.

Для організації поштового або електричного зв'язку використовується відповідне технічне обладнання (засоби зв'язку), а також будівлі, вежі, антени, повітряні і кабельні лінії, проміжні та кінцеві пристрої ліній зв'язку, поштові шафи та інші пристрої (споруди зв'язку). Сукупність засобів та споруд зв'язку, поєднаних у єдиному технологічному процесі для забезпечення інформаційного обміну, становить мережу зв'язку.

Закон України «Про зв'язок» розрізняє окремі різновиди мереж зв'язку: загального користування, відомча, подвійного призначення, первинна, місцева первинна тощо. Засоби, споруди або мережі зв'язку можуть перебувати у власності як юридичних, так і фізичних осіб.

Суб'єктом зв'язку виступає підприємство, яке здійснює свою господарську діяльність для забезпечення функціонування засобів, споруд та мереж зв'язку з метою надання послуг зв'язку.

У процесі здійснення зазначеної діяльності підприємством зв'язку використовуються відповідні земельні ділянки, які відповідно до закону належать до земель зв'язку.

Землями зв'язку ст. 75 ЗК України визначає земельні ділянки, надані під повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв'язку. Супутникові засоби зв'язку — це технічне обладнання, що використовується для організації супутникового зв'язку, тобто космічної системи.

Зазначені землі надаються підприємствам, установам і організаціям зв'язку для будівництва і експлуатації підземних кабельних, повітряних ліній зв'язку, дротового мовлення, морських кабельних ліній зв'язку, під кабелі зв'язку при переходах через судноплавні та сплавні річки, озера, водосховища і канали, під надземні та підземні підсилювальні (регенераційні) пункти тощо.

Землі зв'язку надаються також для будівництва і експлуатації споруд радіорелейних, тропосферних, супутникових ліній зв'язку, телевізійних, радіомовних і приймально-передавальних радіостанцій і центрів з антенними системами, будинків, споруд та інших об'єктів, необхідних для експлуатації, технічного переозброєння та реконструкції систем електрозв'язку і підприємств поштового зв'язку.

На наданих підприємством зв'язку земельних ділянках вони можуть у встановленому порядку прокладати кабельні та повітряні лінії зв'язку і встановлювати пристрої, що забезпечують їх надійне функціонування.

Крім того, Закон «Про зв'язок» надає право підприємствам зв'язку прокладати кабельні та повітряні лінії зв'язку через мости, тунелі, вулиці, шляхи, ліси і води, в будівлях, колекторах, на лініях електропередачі та встановлювати в/на цих об'єктах пристрої, що забезпечують їх надійне функціонування. У цьому випадку йдеться про проведення зазначених робіт за межами земель зв'язку. Тому порядок і умови їх проведення встановлюються підприємствами зв'язку за погодженням з власниками і користувачами земель та об'єктів.

Землі зв'язку можуть перебувати в різних формах власності: державній, комунальній та приватній. Знаходження цих земель у державній чи комунальній власності означає, що відповідні земельні ділянки можуть надаватися в постійне користування, тобто без установлення строку.

Також слід зауважити, що згідно зі ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою набувають лише підприємства, установи та організації зв'язку, що належать до державної або комунальної власності.

Окремі земельні ділянки, що належать до земель зв'язку, не можуть перебувати ні в комунальній, ні у приватній власності. Це стосується, наприклад, земель космічної системи, наданих під супутникові засоби зв'язку.

Встановлення охоронних зон уздовж повітряних і підземних кабельних ліній зв'язку, що проходять поза населеними пунктами, а також навколо випромінювальних споруд телерадіостанцій та радіорелейних ліній, має на меті забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти. За необхідності можуть створюватися просіки.

Охорона ліній і споруд зв'язку на землях і водах здійснюється відповідно до Правил охорони ліній зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 1996 р. Згідно з Правилами для підземних кабельних і повітряних ліній зв'язку, що проходять поза населеними пунктами, охоронна зона — це смуга землі вздовж ліній, обмежена паралельними лініями, віддаленими від траси підземних кабелів або від крайніх проводів повітряних ліній на відстані 2 метрів з кожного боку.

Для випромінювальних споруд електрозв'язку — це ділянка землі, розміри якої визначаються проектом залежно від технічних характеристик цих споруд.

Для повітряних ліній зв'язку та дротового мовлення, що прокладаються в лісових масивах та інших зелених насадженнях, вирубуються просіки. Наприклад, у насадженнях заввишки до 4 метрів включно — завширшки не менше за відстань між крайніми проводами плюс 4 метри (по 2 метри з кожного боку від крайнього проводу до гілок дерев).

У межах охоронних зон без письмової згоди підприємств, у віданні яких перебувають ці лінії, а також без присутності їх представника забороняється: проводити сільськогосподарські земляні роботи на глибині більш як 0,3 метра; виконувати будівельні, монтажні, вибухові і земляні роботи, а також розрівнювати ґрунт за допомогою бульдозера, екскаватора, скрепера, грейдера та іншої землерийної техніки; облаштовувати проїзди та стоянки автотранспорту, тракторів та інших механізмів тощо.

Роботи в охоронних зонах виконуються відповідно до умов проведення робіт у межах охоронних зон кабельних і повітряних ліній зв'язку та проводового мовлення згідно з додатком До Правил охорони ліній зв'язку.

Правилами охорони ліній зв'язку забороняється виконувати будь-які роботи, що можуть порушити нормальне функціонування ліній зв’язку та проводового мовлення: проводити знесення та реконструкцію будівель, мостів, перебудову колекторів, тунелів метрополітену, де прокладено кабелі зв'язку, без попереднього перенесення виконавцями робіт споруд і обладнання ліній зв'язку, узгодженого з підприємствами, у віданні яких перебувають ці споруди і обладнання.

Землі в межах охоронних зон у власників землі та землекористувачів не вилучаються і можуть використовуватися ними з обмеженнями, передбаченими Правилами охорони ліній зв'язку.

На підприємства, установи, організації та громадян, яким надані у власність чи користування земельні ділянки, по території яких проходять лінії зв'язку та дротового мовлення, покладена відповідальність за проведення робіт на ділянках. Вони також зобов'язані вживати належних заходів для забезпечення охорони цих ліній.

Підприємствам, у віданні яких перебувають лінії зв'язку та проводового мовлення, в охоронних зонах за відсутності ліній зв'язку інших відомств дозволяється будівництво шляхів, мостів та інших споруд, необхідних для технічного обслуговування ліній зв'язку та дротового мовлення. Проведення зазначених робіт має узгоджуватися з власниками землі або землекористувачами.

Будівництво і реконструкція ліній зв'язку та дротового мовлення, що проходять по сільськогосподарських угіддях, мають виконуватись, як правило, у період, коли ці угіддя не зайняті під польові роботи.

Умови проведення робіт у межах охоронних зон кабельних і повітряних ліній зв'язку та дротового мовлення обов'язкові для всіх юридичних осіб незалежно від відомчої належності та форми власності, а також громадян, які виконують будь-які роботи в охоронних зонах. Ці суб'єкти у разі надання їм під забудову земельних ділянок, по території яких проходять лінії зв'язку, зобов'язані попередньо узгодити питання будівництва з підприємствами, у віданні яких перебувають ці лінії.

Щодо проведення у межах охоронних зон робіт, зазначених у Правилах охорони ліній зв'язку, суб'єкти зобов'язані мати письмову згоду підприємства, у віданні якого перебувають лінії зв'язку.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 76. Землі енергетичної системи

1. Землями енергетичної системи визнаються землі, надані під електрогенеруючі об'єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергіївітру і сонця та інших джерел), під об'єкти транспортування електроенергії до користувача.

2. Землі енергетичної системи можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

3. Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони.

Землі енергетичної системи — новий різновид земель спеціального призначення.

Самостійна правова регламентація використання та охорони таких земель пов'язана з формуванням нової галузі економіки України — електроенергетики. Ця галузь забезпечує споживачів електричною чи тепловою енергією, що виробляється на об'єктах електроенергетики і є товарною продукцією, призначеною для купівлі-продажу.

Суспільні відносини, пов'язані з виробництвом, передачею, постачанням і використанням енергії, забезпеченням енергетичної безпеки України, регулюються Законом України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997 р.

До земель енергетичної системи належать землі, надані під електрогенеруючі об'єкти та під об'єкти транспортування електроенергії до користувача.

До електрогенеруючих об'єктів відносяться атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергії вітру і сонця та інші джерела. Крім зазначених об'єктів, Закон «Про електроенергетику» вживає термін «об'єкт електроенергетики», який означає електричну станцію, електричну підстанцію, електричну мережу, підключені до об'єднаної енергетичної системи України, а також котельну, підключену До магістральної теплової мережі, магістральну теплову мережу. Таким чином, поняття об'єкта електроенергетики ширше за поняття електрогенеруючого об'єкта.

Сукупність електростанцій, електричних і теплових мереж, інших об'єктів електроенергетики, які об'єднані спільним режимом виробництва, передачі та розподілу електричної і теплової енергії при централізованому управлінні цим режимом, складає об'єднану енергетичну систему України.

Самостійний правовий статус мають суб'єкти електроенергетики — суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від їх відомчої належності та форм власності, що займаються виробництвом, передачею, постачанням електричної енергії та теплової енергії при централізованому теплопостачанні.

При здійсненні статутної діяльності суб'єкти електроенергетики використовують земельні ділянки. Цільовим призначенням цих ділянок є розміщення електрогенеруючих об'єктів і об'єктів транспортування електроенергії та подальша експлуатація цих об'єктів.

Забудова земель енергетичної системи, тобто проектування та будівництво (нове будівництво, розширення, реконструкція і технічне переоснащення об'єктів електроенергетики) здійснюється відповідними суб'єктами на основі законодавства про будівництво, зокрема Закону України «Про основи містобудування».

У разі спорудження або реконструкції будівель, доріг, мостів, інших об'єктів роботи, пов'язані з упорядкуванням і перенесенням повітряних і підземних електричних мереж, теплових мереж та інших об'єктів електроенергетики, виконуються замовниками будівництва і реконструкції відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації та вимог відповідних нормативів і під контролем власників споруд або мереж електроенергетики.

Землі енергетичної системи можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Згідно з Законом України «Про електроенергетику» (ст. 6) об'єкти електроенергетики (їх майно) можуть перебувати У різних формах власності. Існують різні шляхи трансформації державної власності на об'єкти електроенергетики, зокрема приватизація цих об'єктів. Однак законодавством передбачено, що деякі об'єкти електроенергетики не можуть бути приватизовані. Перелік об'єктів електроенергетики, які не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Приватизація об'єкта нерухомості, розташованого на землях несільськогосподарського призначення, створює можливість для приватизації відповідної земельної ділянки. Це повною мірою стосується і земель електроенергетики, які таким шляхом можуть трансформуватися у приватну власність.

Не виключена можливість перебування зазначених земель і в комунальній власності. У зв'язку з цим до повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у відносинах із суб'єктами електроенергетики належить погодження питань розміщення на підпорядкованій їм території об'єктів електроенергетики, виходячи з інтересів територіальної громади.

Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони. У цих зонах діють обмеження, передбачені ЗК України щодо використання земель. У межах охоронних зон землі у їх власників та користувачів не вилучаються, а використовуються з обмеженнями, передбаченими Правилами охорони електричних мереж, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р.

Правилами встановлено, що для створення нормальних умов експлуатації електричних мереж, забезпечення їх збереження та дотримання вимог техніки безпеки, крім встановлення охоронних зон, здійснюються заходи, пов'язані з відведенням земельних ділянок, визначенням мінімально допустимих відстаней, а також прокладкою просік у лісових, садових, паркових та інших багаторічних насадженнях.

Метою установлення таких зон є забезпечення нормальних Умов експлуатації ліній електропередачі, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, прилеглі землі та інші природні об'єкти.

Охоронні зони електричних мереж встановлюються уздовж: повітряних ліній електропередачі — у вигляді земельної ділянки і повітряного простору, обмежених вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх проводів на певну відстань залежно від напруги; підземних кабельних ліній електропередачі — у вигляді земельної ділянки, обмеженої вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх кабелів на відстань 1 метра тощо.

Мінімально допустимі відстані від електричних мереж до будинків, споруд, дерев та інших зелених насаджень, а також від проводів повітряних ліній електропередачі до земельної і водної поверхні встановлюються нормативними актами Міненерго, погодженими із заінтересованими органами.

В охоронних зонах повітряних і кабельних ліній, трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів і пристроїв забороняється виконувати будь-які дії, що можуть порушити нормальну роботу електричних мереж, спричинити їх пошкодження або нещасні випадки, а саме: будувати житлові, громадські та дачні будинки, влаштовувати будь-які звалища, розпалювати вогнища, розташовувати автозаправні станції або інші сховища пально-мастильних матеріалів тощо.

У межах цих зон без письмової згоди енергопідприємств, у віданні яких перебувають електричні мережі, а також без присутності їх представника забороняється: будівництво, реконструкція, капітальний ремонт, знесення будівель і споруд; здійснення усіх видів гірничих, землечерпальних, підривних, вантажно-розвантажувальних робіт, вирубання дерев, а також поливання сільськогосподарських культур тощо.

Для забезпечення безпеки населення, що мешкає в районі розташування об'єктів електроенергетики, встановлюються санітарно-захисні зони, розміри та порядок використання яких визначається в нормативних правових актах і проектах цих об'єктів, затверджених у встановленому порядку. Зокрема, для захисту населення від впливу електричного поля встановлюються санітарно-захисні зони повітряних ліній електропередачі напругою 330 кВ і вище.

Усі види господарської діяльності в санітарно-захисних зонах, дозволені режимом їх використання, можуть проводитися тільки за погодженням з власником об'єкта електроенергетики або уповноваженим органом.

Використання об'єктів електроенергетики а метою, що суперечить інтересам безпеки людини і держави, порушує громадський порядок, забороняється.

Стаття 77. Землі оборони

1. Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ,військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

2. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності.

3. Навколо військових та інших оборонних об'єктів уразі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування.

4. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Землі оборони — це окремий різновид земель, які разом із землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики та іншого призначення складають самостійну категорію земельного фонду України.

Оборона є однією з найважливіших функцій держави і необхідним елементом її безпеки. Згідно з Законом України «Про оборону України» у редакції від 5 жовтня 2000 р. оборона України — це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту.

Оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, Цивільної оборони України, національної економіки до переведення, за необхідності, з Мирного на воєнний стан та відсічі збройної агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони. Тому правовий режим земель, які обслуговують потреби оборони, характеризується певними специфічними рисами. Зокрема, такі землі мають суттєві особливості щодо порядку надання їх у користування і подальшого використання, а також управління ними.

Землями оборони згідно зі ст. 77 ЗК України визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Згідно з Законом «Про оборону України» військовим формуванням визнається створена відповідно до законодавства України сукупність військових об'єднань, з'єднань і частин та органів управління ними, які комплектуються військовослужбовцями і призначені для оборони України, захисту її суверенітету, державної незалежності і національних інтересів, територіальної цілісності й недоторканості. До складу таких формувань входять Прикордонні війська України, Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, війська Цивільної оборони України та деякі інші. Зазначені формування у межах своїх повноважень беруть участь в обороні держави разом зі Збройними Силами України.

До земель оборони належать земельні ділянки, відведені для організації охорони державного кордону, дислокації військових частин, розміщення та функціонування підприємств та установ, діяльність яких безпосередньо пов'язана із забезпеченням обороноздатності країни чи окремих оборонних об'єктів тощо, а також землі, зайняті військово-морськими базами, полігонами, військовими таборами, військовими складами тощо.

Задоволення потреб оборони пов'язане з використанням відповідних земель для таких конкретних цілей, як: формування, підготовка і підтримання у необхідній бойовій готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України (розміщення військових частин, установ та інших об'єктів, проведення вчень тощо); розробка, виробництво і вдосконалення озброєння і військової техніки (розміщення випробувальних полігонів тощо); створення запасів матеріальних ресурсів мобілізаційного резерву (розміщення складів, сховищ тощо).

Цільове призначення земель оборони та виконання ними специфічних соціально-економічних функцій обумовлює їх перебування тільки у державній та комунальній власності. При цьому, за загальним правилом, землі для потреб оборони є об'єктом права саме державної власності. Лише в окремих випадках певні земельні ділянки із земель оборони можуть передаватись у комунальну власність. Така можливість визначається ст. 84 ЗК України, згідно з якою до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать, зокрема, землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення.

Земельні ділянки для зазначених цілей надаються переважно у постійне користування.

За необхідності тимчасового зайняття певної земельної ділянки, наприклад, для проведення заходів, пов'язаних із потребами оборони, відповідна земельна ділянка у землекористувача чи власника землі не вилучається (не викуповується). Використання цієї ділянки і приведення її до стану, придатного для використання за цільовим призначенням, а також відшкодування збитків здійснюється в порядку, встановленому ЗК України.

Згідно з Законом «Про оборону України» (ст. 9) Кабінет Міністрів України визначає порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державного майна, у тому числі земельних (водних) ділянок, інших природних ресурсів, необхідних для належного виконання покладених на ці органи функцій та завдань.

Суб'єктами права користування землями, наданими для потреб оборони, виступають військові частини, установи, військово-навчальні заклади, підприємства та організації Збройних Сил України, інші військові формування, які функціонують як самостійні юридичні особи.

Землі, які забезпечують потреби оборони держави, перебувають у віданні не тільки органів Міністерства оборони України, а й інших міністерств і відомств, які виконують певні функції оборони. Зазначені органи організовують облік цих земель, контроль і охорону земель, наданих підвідомчим суб'єктам.

Згідно зі ст. 77 ЗК України навколо військових та інших оборонних об'єктів за необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування.

Створення таких зон тягне за собою для власників земельних ділянок і землекористувачів, земельні ділянки яких межують із землями оборони, певні правові наслідки. Зокрема, для цих суб'єктів встановлюється особливий режим землекористування. Названі власники земельних ділянок і землекористувачі можуть бути обмежені у своїх земельних правах для забезпечення інтересів оборони країни, безпеки населення та належного стану довкілля.

До таких обмежень належить, зокрема встановлення захисних, охоронних та інших зон з особливими умовами користування, правовий режим яких закріплений у ст. 115 ЗК України.

Метою створення зон особливого режиму використання земель навколо військових об'єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, є забезпечення функціонування цих об'єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах.

Різновидом таких зон є прикордонна смуга. Згідно з Законом України «Про державний кордон України» вона встановлюється Кабінетом Міністрів України з метою забезпечення на державному кордоні належного порядку. Ця смуга формується безпосередньо вздовж державного кордону на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок та інших водойм з урахуванням місцевих особливостей та умов. У межах цієї смуги діє особливий режим використання земель. Наприклад, проведення робіт в її межах потребує отримання дозволу, який надається Прикордонними військами та органами внутрішніх справ.

Захисні зони являють собою території з особливим режимом землекористування. Такий режим використання земель у зазначених зонах визначається характером оборонного об'єкта. Захисні зони можуть встановлюватися як у межах земель, наданих для потреб оборони, так і за їх межами, тобто на суміжних земельних ділянках. У зв'язку з цим розрізняють внутрішні та зовнішні захисні зони. Установлення внутрішніх захисних зон пов'язане із забороною для сторонніх осіб проходу чи проїзду через певні земельні ділянки. Органи, у віданні яких перебувають землі оборони, можуть встановлювати на своїх земельних ділянках захисні зони будь-якого характеру. Обмежувальний режим цих зон має відповідати правилам утримання і експлуатації конкретних оборонних об'єктів.

Зовнішні захисні зони встановлюються виключно тими органами державного управління, які надавали земельні ділянки для потреб оборони. Вони визначають і зміст обмежень у цих зонах. Такі дії не входять до компетенції міністерств та відомств, У межах зовнішніх захисних зон, як правило, забороняється споруджувати будь-які будівлі, виконувати роботи, здійснювати прокладку ліній електропередачі» будувати нові або знищувати існуючі дороги, переправи і насадження, осушувати водоймища чи змінювати русла річок тощо. Залежно від характеру оборонного об'єкта можуть встановлюватися й інші обмеження. Наприклад, за погодженням із місцевими органами влади і місцевого самоврядування в межах захисних зон можуть бути обмежені прохід і проїзд, купання тощо. Земельні ділянки у межах територій зовнішніх захисних зон залишаються у власності або в користуванні тих суб'єктів, яким вони були надані, і використовуються ними з дотриманням зазначених обмежень. Строки і порядок проведення робіт у даних зонах повинні обов'язково погоджуватися з командуванням військової частини.

Щодо охоронних зон, то згідно зі ст. 112 ЗК України такі зони створюються навколо військових та інших оборонних об'єктів для забезпечення нормальних умов експлуатації зазначених об'єктів, запобігання ушкодженню, а також погіршення їх негативного виливу на людей та довкілля, прилеглі землі та інші природні об'єкти.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Розділ III. ПРАВА НА ЗЕМЛЮ Глава 14. ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ Стаття 78. Зміст права власності на землю

1. Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

2. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

3. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

4. Особам (їх спадкоємцям), які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 року (з дня набрання чинності Земельним кодексом України), земельні ділянки не повертаються.

Власність на землю — це економічна категорія, яка проявляється у відносинах між людьми у сфері матеріальних благ (цінностей). Іншими словами — це належність у певному суспільстві матеріальних благ (цінностей) громадянинові, юридичній особі, територіальній громаді чи державі. Це стосується і землі (земельної ділянки). При цьому для однієї особи належна їй земля буде «своєю», а для іншої — «чужою». Власність на землю набувається громадянами для облаштування житла, господарських будівель, садівництва, городництва, виробництва сільськогосподарської продукції для власних потреб. Вона набувається юридичними особами — підприємствами та організаціями — для будівництва на нійвиробничих майнових комплексів, об'єктів сфери торгівлі, побуту, адміністративних будинків тощо, для виробництва товарної сільськогосподарської продукції.

Власність на землю задовольняє потреби територіальних j громад щодо розміщення населених пунктів: сіл, селищ, міст, створення в них соціально-побутової та інженерно-комунальної інфраструктури, виробництв, культурних, науково-освітніх, оздоровчих об'єктів, транспортних мереж, шляхів, інших об'єктів для забезпечення життєдіяльності населення.

Для держави земля — це насамперед територія, на якій вона розташована і яка за допомогою кордонів відмежовує Україну від інших держав, а всередині держави територіально відмежовує один населений пункт від іншого, одну область (регіон) від іншої. Земля — це об'єкт природи та середовище для проживання людей і створення для них належних умов буття.

Власність на землю як територіальна база створює умови для забезпечення життєдіяльності людей усього суспільства.

Структура власності на землю розкривається через такі земельно-економічні і державно-організаційні елементи, як володіння, користування і розпорядження землею (земельною ділянкою).

Володіння — це ставлення певної особи до наявної у неї земельної ділянки, панування над нею, коли у стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до певної конкретно визначеної ділянки, як до «своєї».

Користування означає цільове виробниче чи інше особисте використання землі для певних життєво необхідних потреб з метою задоволення своїх економічних, соціальних і духовних потреб власника чи землекористувача. При цьому використання землі здебільшого пов'язане зі створенням і використанням майна.

Для розпорядження землею характерним є можливість здійснення певною особою самостійного і незалежного розпорядження земельною ділянкою, вирішення її долі, відчуження шляхом продажу, дарування, обміну, заповідання, передачі в оренду. За рішенням власника здійснюється переведення землі з одного економічного стану в інший.

Земельні відносини, у тому числі відносини власності на землю, опосередковуються нормами права і набувають характеру земельних правовідносин. Звідси право власності на землю — це закріплене у земельно-правових нормах право громадянина, юридичної особи чи уповноважених органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування володіти, користуватися і розпоряджатися належною йому землею (земельною ділянкою) і законодавче забезпечення цих прав.

Природа інституту права власності на землю має комплексний характер, оскільки поряд з нормами земельного права, які посідають провідне місце у сфері права, до його складу входять норми конституційного, цивільного, екологічного, кооперативного, фінансового, адміністративного, кримінального та інших галузей права.

Зміст права власності на землю полягає в тому, що власнику в повному обсязі належать усі три види правомочностей, тобто право володіти, користуватися і розпоряджатися. Окремі з цих правомочностей можуть належати і невласникам. Так, володіти земельною ділянкою на законних підставах можуть орендарі, землекористувачі, опікуни, підрядчики тощо. Таке володіння називається титульним. Право володіння власника відрізняється від права титульного володільця тим, що власник здійснює свою правомочність разом з іншими правомочностями — користуванням і розпорядженням. Щодо титульних володільців, то вони повинні узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору (наприклад, договору оренди) чи адміністративного акта, закону (наприклад, надання земельної ділянки, що перебуває у державній власності, у постійне користування державному сільськогосподарському підприємству). У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, 9 й право користування, наприклад, при оренді землі.

Право користування земельною ділянкою надає землевласнику право вилучення корисних властивостей землі для задоволення особистих потреб чи потреб інших осіб за волею власника. Наприклад, використання землі для будівництва заводу, житлового будинку, гаража, на зайняття сільським Господарством. Слід зауважити, що законним користувачем може бути не лише землевласник, а й інша особа, якій це право надане договором, законом чи адміністративним актом.

Право розпорядження землею — це найбільш визначальна правомочність власника. Воно належить лише власникові землі і реалізується шляхом особистого використання певним чином і для певних цілей, а також шляхом припинення або обмеження свого права. Як і перші дві правомочності, право розпорядження може передаватися за договором третій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває право володіння і розпорядження нерухомістю разом із земельною ділянкою, переданими йому власником з метою продажу на умовах договору комісії. У даному випадку право володіння і розпорядження землею разом з об'єктом нерухомості переходить за договором до комісіонера, за умови, що він не набуває права на використання землі для власних потреб і зобов'язаний звітувати перед землевласником щодо виконання зобов'язань. Право власності охоплює одночасно усі три правомочності: володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.

У ст. 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

У ст. 14 Конституції України зазначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується, набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

На практиці виникають запитання, чи узгоджуються між собою процитовані статті Конституції та чи немає протиріччя у тому, що, з одного боку, суб'єктом права власності на землю визнаний Український народ, а з іншого — гарантується набуття права власності на землю громадянами, юридичними особами і державою.

Однак, протиріччя тут відсутнє. Земля як об'єкт права власності Українського народу пов'язана з тим, що суверенітет України поширюється на всю її територію (ст. 2 Конституції України), а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ (ст. 5). Таким чином, Конституція України, закріплюючи верховенство народу на всій території, яку займає Україна і яка обмежена кордонами з іншими країнами, відображає ставлення (право) Українського народу до землі як до території держави, як до об'єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального використання. Конституція визначає просторові межі суверенітету Українського народу, закріплює право верховенства народу на земельну територію як вираження політичного панування держави над певною частиною земної кулі.

Конституційна норма про землю як об'єкт права власності Українського народу засвідчує існуючий територіальний поділ держави на райони і населені пункти: Автономна Республіка Крим, області, міста, райони, селища, села. Кожне з цих адміністративно-територіальних утворень має свою територію, яка відмежовується від території інших, що створюються у межах регіонів.

Право верховенства Українського народу на земельну територію як носія суверенітету влади народу, яке здійснюється органами державної влади і місцевого самоврядування, є інститутом конституційного права і права місцевого самоврядування, норми яких відносяться до публічного права.

Стаття 14 Конституції передбачає право громадян, юридичних осіб і держави набувати землі (спеціальні ділянки) у власність з метою використання їх для господарської діяльності, житлової забудови і забезпечення життєдіяльності людей. Виходячи з цих позицій, земельні відносини, що виникають і здійснюються щодо землі та земельних ділянок, які використовуються у сфері економіки, сільського господарства, проживання людей і забезпечення їх життєдіяльності на засадах права власності і землекористування, регулюються ЗК України та іншими актами законодавства, норми яких належать до земельного права.

Порядок, підстави і форми набуття права власності на землю визначаються ЗК України, а саме розділом I «Набуття і реалізація права на землю». Нормами трьох глав цього розділу врегульовані відносини щодо набуття права на землю громадянами та юридичними особами, придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод та продажу земельних ділянок на конкурентних засадах.

Інші підстави та умови набуття права власності на землю визначені у спеціальних законах. Так, згідно з Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р. такі вимоги стосуються осіб, які бажають займатися фермерським господарством. Земельна ділянка для ведення селянського (фермерського) господарства надається громадянинові, який досяг 18-річного віку, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, необхідну кваліфікацію або досвід роботи у сільському господарстві та який пройшов конкурсний відбір. Проте, такі вимоги щодо досвіду роботи в сільському господарстві не ставляться перед громадянами, які створюють приватні сільськогосподарські підприємства.

ЗК України встановлює, що земля може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Право приватної власності на землю означає, що певна конкретно визначена на місцевості земельна ділянка належить певному конкретно визначеному громадянинові або юридичній особі (заснованій на власності громадянина, групи громадян). Зазначені особи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися належною їм земельною ділянкою. Вони набувають право власності на земельну ділянку в установленому порядку. їх право на земельну ділянку посвідчується відповідними документами (договором купівлі-продажу, свідоцтвом про спадщину, державним актом про право власності на землю, рішенням суду тощо) і набуває чинності після державної реєстрації земельної ділянки.

До комунальної власності відносяться землі в межах населених пунктів, які належать територіальним громадам сіл, селищ і міст, окрім земель приватної і державної власності. За межами населених пунктів у комунальній власності перебувають земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти комунальної власності та землі комунального запасу. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності, управління якими здійснюють районні або обласні ради.

Усі землі України, крім земель комунальної і приватної власності, належать до державної власності.

У приватній власності можуть перебувати земельні ділянки з категорій земель, визначених Земельним кодексом. У ЗК України визначений перелік земель, які не можуть передаватися з державної у комунальну власність, а також перелік земель, які не можуть передаватися з державної і комунальної власності у приватну власність. Крім цього, є й інші обмеження щодо земель приватної власності. Так, землі сільськогосподарського призначення не можуть перебувати у приватній власності іноземних громадян, юридичних осіб та у власності іноземних держав. У приватній власності не можуть перебувати землі оборони, землі авіаційного і трубопровідного транспорту, морського транспорту і зв'язку тощо.

Розмежування земель державної і комунальної власності здійснюється за рішенням компетентного органу виконавчої влади відповідно до Закону про розмежування права державної та комунальної власності, прийняття якого передбачене Прикінцевими положеннями ЗК України. До прийняття зазначеного Закону питання розмежування земель державної і комунальної власності вирішується на підставі Тимчасового порядку розмежування земель права державної і комунальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. (див. коментар до розділу IX ЗК України «Прикінцеві положення»). Згідно з новим ЗК України обсяг правомочностей фермерських і особистих селянських господарств як суб'єктів права власності поділений за призначенням, площею і правовим режимом (статті 31, 33). Суб'єктами права власності на землі фермерського і особистого селянського господарства можуть бути громадяни України (ст. 31). Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на умовах оренди (ст. 33).

Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р. було визначено, що колишнім власникам землі (їх спадкоємцям) або землекористувачам земельні ділянки не повертаються. За їх бажанням за ними зберігається можливість одержати у власність або ж у користування інші земельні ділянки на загальних підставах. Це правило стосується також осіб, які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 р. (дня набуття чинності ЗК України). Це обумовлено тим, що перерозподіл земель, набуття права власності на землю мільйонами громадян і великою кількістю юридичних осіб унеможливлює реальне вирішення цього питання, хоча воно стосується земельних інтересів значної кількості громадян.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 79. Земельна ділянка як об'єкт права власності

1. Земельна ділянка — це частина земної поверхні зустановленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

2. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

3. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Земельні відносини виникають як щодо землі у межах України, так і щодо окремих земельних ділянок. Земля як об'єкт правовідносин використовується з урахуванням її застосування для різних потреб в життєдіяльності людей, зокрема, як місце для розташування населених пунктів, виробничих і невиробничих об'єктів. З цих позицій земля розглядається як надбання Українського народу, національне багатство держави (статті 13 і 14 Конституції України). Коли ж ідеться про землю як об'єкт права власності чи користування, то длякожного суб'єкта таких прав визначальним є конкретна частка земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами власності або користування. Уніфікованим терміном «земельна ділянка» земельне законодавство визначає означену частину земної поверхні, яка схематично відтворена на карті (плані), відмежовану територіально на місцевості від інших частин відповідною межею, відповідними межовими знаками. З певною мірою умовності можна говорити про землі, що належать до державної і комунальної власності, зважаючи на їх великі територіальні площі (особливо це стосується земель державної власності). Що стосується земель приватної або ж спільної власності, то і юридично, і практично, і технічно тут мова йде про відмежовану від інших частину землі, про застосування терміна права власності на земельну ділянку.

ЗК України, визначаючи право на земельну ділянку, підкреслює, що це право поширюється на поверхневий (ґрунтовий шар) в її межах, на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Так, землі лісового і водного фондів можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Проте розмір їх у державній і комунальній власності не визначений. Що стосується приватної власності, то законодавчо встановлено, що у власність громадян безоплатно або за плату можуть передаватися земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі селянських, фермерських та інших господарств. На таких самих засадах громадянам можуть передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів).

Стаття 80. Суб'єкти права власності на землю

Суб'єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, —на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.

ЗК України відтворив конституційну норму, що суб'єктами права власності на землю є громадяни, юридичні особи і держава (ст. 14 Конституції), а також територіальні громади (статті 142, 143 Конституції).

Якщо ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. встановлював, що суб'єктами права власності можуть бути громадяни України, то у новому ЗК України застосовується слово «громадянин». І це не випадково. ЗК України вирішив, що суб'єктами права власності на землю можуть бути як громадяни України, так і іноземні громадяни та особи без громадянства. Такий висновок випливає із наступного конституційного положення. У Конституції України вживаються терміни «людина», «кожен», «фізична особа», «громадянин», «громадянин України», «іноземний громадянин», «особа без громадянства». Згідно зі ст. 41 Конституції України суб'єктом права приватної власності виступає «кожний», що означає кожна людина, кожна фізична особа, тобто, громадяни України, громадяни іноземних держав та особи без громадянства, а також створені громадянами юридичні особи. Таким чином, визнання в ЗК України суб'єктами права приватної власності на землю громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства повною мірою узгоджується з Конституцією України, у ст. 14 якої зазначено, що громадяни набувають право власності на землю виключно відповідно до закону.

Юридичні особи, як і громадяни, також визнаються суб'єктами права приватної власності на землю. Визнання юридичних осіб суб'єктами права приватної власності на землю визначається в тому розумінні, що такими можуть бути лише юридичні особи, що засновані громадянами і недержавними юридичними особами, діяльність яких регулюється нормами приватного права.

Територіальні громади сіл, селищ, міст як суб'єкти права комунальної власності на землю реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, до яких згідно з Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» належать сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ» міст представляють районні та обласні ради.

Суб'єктами права державної власності на землю відповідно до ст. 14 Конституції України виступає держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади. Органом державної законодавчої влади, який від імені Українського народу і держави України здійснює повноваження суб'єкта права державної власності на землю, є Верховна Рада України. Органами державної виконавчої влади, які від імені держави у межах наданої їм Конституцією України компетенції (ст. 116) реалізують право державної власності на землю, є Кабінет Міністрів України, підпорядковані йому міністерства і відомства як центральні органи виконавчої влади. Кабінет Міністрів України надані йому повноваження щодо реалізації права державної власності на землю здійснює у формі розпорядження та управління державними землями і регулювання земельних відносин, які визначені ст. 13 цього Кодексу. Виконавчу владу в областях і районах, а також у містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. їх повноваження як суб'єктів права державної власності на землю визначені Конституцією України (ст. 119) і Законом України «Про місцеві державні адміністрації» (статті 19, 21, 39) від 9 квітня 1999 р. Розпорядчі й управлінські регулюючі повноваження державної адміністрації як суб'єкта права державної власності на землю визначені також цим Кодексом (ст. 17).

До суб'єктів права державної власності на землю належить Рада міністрів АР Крим. її повноваження у цій сфері визначені Конституцією України (статті 136, 138), ст. 38 Конституції АР Крим від 23 грудня 1998 р.2 і ЗК України (ст. 16). Слід зауважити, що державні землі на території АР Крим, які належать до єдиного фонду державних земель України, є також суб'єктом права державної власності Кабінету Міністрів країни.

Стаття 81. Право власності на землю громадян

1. Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

д) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

2. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

3. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини.

4. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Земля — це об'єкт, створений природою у процесі формування планети. Вона не може бути результатом людської праці. Має певну площу, зайняту полями і лісами, водами і горами, її не можна ні збільшити, ні зменшити. За своїми природними властивостями і цільовим призначенням земля поділяється на відповідні, передбачені цим Кодексом категорії. Віднесення земель до однієї з категорій передбачає їх правовий режим, яким відображається порядок, умови і специфіка використання земель за цільовим призначенням і можливість бути об'єктом права приватної, комунальної чи державної власності.

Ці особливості позначаються на структурі суб'єктів права власності, а також на формах, умовах і порядку набуття права власності на земельні ділянки, виходячи з тих площ, що створені природою і в окремих випадках поліпшені працею людини. Отже, земельна ділянка може належати громадянину на праві власності лише на підставі юридичного підтвердження права власності, якщо це мало місце до набуття чинності цього Кодексу. Право власності на землю громадянина може виникнути на підставі цивільно-правової угоди, її безоплатної передачі у власність громадянина внаслідок приватизації тощо. У цілому право власності на землю громадян набувається внаслідок перерозподілу існуючих земель із застосуванням в окремих випадках зміни категорії земель. Громадяни України, які мають право на набуття земельних ділянок у власність, можуть набувати у власність на підставі договору купівлі-продажу земельні ділянки комунальної та державної власності на конкурентних засадах, крім тих земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок, або ж на підставі договору купівлі-продажу з громадянами чи юридичними особами. Покупку земельної ділянки можуть здійснити громадяни, які мають на це право. Окремі громадяни такого права не мають. Наприклад, покупцями земель сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства відповідно до ст. 130 цього Кодексу можуть бути лише громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з п. 13 Перехідних положень цього Кодексу громадяни і юридичні особи на період до 2010 року не можуть набувати у власність землі сільськогосподарського призначення загальною площею понад 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

Громадяни, як і інші суб'єкти права власності на землю, Мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі договорів міни, дарування, а також шляхом успадкування та укладення інших цивільно-правових угод. При цьому угоди купівлі-продажу, міни, дарування та інші здійснюються відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Громадяни мають право набувати земельні ділянки у власність не лише за плату, а й на безоплатній основі. Від 15 травня 1992 р. громадяни України одержували і одержують безоплатно земельні ділянки у приватну власність із земель запасу і резервних земель, що належать до державної власності, а також за рахунок державних земель, що перебували у постійному користуванні колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств або ж належали цим організаціям на праві колективної власності. Земельні ділянки із зазначених земель передавалися громадянам у власність для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва у розмірах, у порядку і на умовах, визначених ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. Особам, які одержали земельні ділянки у власність до набрання чинності новим Кодексом, якщо це підтверджено Державним актом на право приватної власності на землю, зберігається право приватної власності й після введення його в дію.

Згідно зі ст. 7 ЗК України 1992 року земельні ділянки надавалися громадянам у постійне чи тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди. Із земель, що перебували у державній власності, земельні ділянки передавалися громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства та інших потреб, для яких земля могла передаватись у приватну власність. Такі земельні ділянки можуть бути приватизовані й передані у власність громадян, яким вони надавались у користування, в порядку та на умовах, визначених новим Земельним кодексом.

Новий ЗК України не містить застереження щодо недопустимості приватизації земельних ділянок, що належать до земель державної і комунальної власності, наданих у тимчасове користування громадянам. Питання про приватизацію цих земельних ділянок, а також про умови приватизації в кожному конкретному випадку вирішуються органами державної виконавчої влади чи місцевого самоврядування, що наділені повноваженнями розпоряджатися землями державної і комунальної власності.

Одним із способів набуття права власності на землю громадян є прийняття спадщини. Земельна ділянка, що належала на праві приватної власності громадянинові-спадкоємцю, є таким самим об'єктом спадкування, як і будь-яке інше майно. Прийняття земельної ділянки у спадок здійснюється в порядку і за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, прийнятим у 2001 p., коло спадкоємців за яким значно розширилося.

Відповідно до ст. 5 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. суб'єктами права колективної власності на землю були колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, в тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Розпорядження земельними ділянками, що перебували у колективній власності громадян, здійснювалося за рішенням загальних зборів членів колективу. Кожний член КСП та інших колективних сільськогосподарських організацій у разі виходу з неї мав право одержати у приватну власність свою земельну частку (пай) у натурі (на місцевості) в установленому тим Кодексом порядку. Відповідно до указів Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р. та «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.2 землі, що належали на праві колективної власності КСП або іншій колективній організації (юридичній особі) і перебували у колективній власності, були розпайовані, й кожному членові КСП або іншого колективу було видано Сертифікат, у якому визначалося: право на земельну частку (пай), розміри паю у кадастрових гектарах та у вартісному вираженні без визначення земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Оскільки КСП та інші колективні організації як юридичні особи залишалися суб'єктами права власності на землі підприємства, то паювання землі не породжувало для його членів права власності на земельну ділянку. Право на земельний пай — це зобов'язального характеру право громадянина одержати земельну ділянку у розмірі земельного паю в разі виходу з підприємства або його ліквідації.

Новий Земельний кодекс не виділяє землі колективних організацій об'єктами права колективної власності, а самі організації не визначені як суб'єкти права колективної власності. За новим Кодексом будь-яке підприємство, засноване громадянами (індивідуальне чи колективне), відноситься до юридичних осіб, які є суб'єктами права приватної власності. Правовий режим земель таких підприємств залишається незмінним. Суб'єктом права приватної власності на землю визнається юридична особа (колективне підприємство), а за членами юридичної особи зберігається право на земельну частку (пай) у розмірі, встановленому сертифікатом. Як і в КСП, у нових умовах член юридичної особи має право вийти з підприємства і одержати у приватну власність земельну ділянку у розмірі земельної частки (паю). Згідно з п. 17 Перехідних положень цього Кодексу сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право приватної власності на землю.

Набуття права власності іноземними громадянами та особами без громадянства має свої особливості. Так, вони не мають права набувати у власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Такі землі, одержані ними у спадок, протягом року підлягають відчуженню. Вони можуть набувати у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а за їх межами — лише земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Крім того, іноземні громадяни та особи без громадянства не мають права на безоплатне придбання земельних ділянок, що належать до державної і комунальної власності. Вони не мають права на приватизацію земельних ділянок, що раніше надавались їм у користування. Вони можуть набувати право власності на земельні ділянки лише на підставі договорів купівлі-продажу, дарування, міни та інших цивільно-правових угод, а також у разі викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності. До цього часу існувало правило, що в разі придбання у власність об'єктів нерухомості іноземні громадяни мали право на оренду земельних ділянок, що відносяться до придбаних об'єктів.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 82. Право власності на землю юридичних осіб

1. Юридичні особи (засновані громадянами України абоюридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

в) прийняття спадщини;

г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

2. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

3. Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, у земельних відносинах користуються тими самими правами та обов'язками, що і громадяни України. Як і громадяни, юридичні особи можуть набувати у приватну власність земельні ділянки для здійснення завдань, передбачених "їх статутами. Це правило стосується і юридичних осіб України, засновниками або учасниками яких є юридичні особи або громадяни іноземних держав. Як і громадяни, вони можуть набувати право власності на земельну ділянку на підставі договорів купівлі-продажу, доручення, міни та інших цивільно-правових угод, а також шляхом прийняття в установленому порядку спадщини.

Юридична особа набуває право власності на земельну ділянку від свого імені і вирішує це питання самостійно в установленому статутом порядку. Питання щодо придбання земельної ділянки вирішується уповноваженим статутом органом (загальними зборами членів (засновників, учасників), виробничо-розпорядчим органом (радою, правлінням тощо). Кожний окремо взятий член (учасник) не може вирішувати питання про набуття у власність будь-якого майна, в тому числі земельної ділянки. Він має право вносити до уповноваженого органу відповідні пропозиції і брати участь у голосуванні за їх прийняття, якщо рішення приймається загальними зборами.

Особливою формою набуття права власності на землю юридичною особою є внесення земельних ділянок засновниками до її статутного фонду для підприємницької та іншої діяльності за умови, що право на внесення земельної ділянки до цього фонду передбачене статутом або ж не заборонене статутом чи законом. Статутом юридичної особи може бути визначено, що в разі виходу з юридичної особи її член (засновник, учасник, акціонер) вартість свого внеску до статутного фонду отримує як компенсацію грішми. У Статуті може бути визначено право члена юридичної особи в разі виходу з неї одержувати свій внесок (пай) земельною ділянкою в натурі (на місцевості).

До інших підстав набуття права власності на земельну ділянку юридичною особою, створеною громадянами, можна віднести приватизацію державних земель. Одним із видів такої приватизації, встановленим ЗК України в редакції від 13 березня 1992 p., була передача державних земель, що перебували у постійному користуванні колективних сільськогосподарських підприємств, у колективну власність цих підприємств, що мали статус юридичних осіб. За новим Земельним кодексом такі підприємства називаються юридичними особами і мають статус приватних підприємств, а передані їм у колективну власність землі набули правового режиму земель приватної власності.

Набуття земельної ділянки у власність юридичної особи може мати місце за давністю користування (набувальна давність). ЗК України передбачає перехід права власності юридичної особи на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду на підставі цивільно-правових угод.

Як і іноземні громадяни, іноземні юридичні особи мають право набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів і за їх межами, якщо там є об'єкти нерухомості.

Стаття 83. Право власності на землю територіальних громад

1. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

2. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

3. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а) землі загального користування населених пунктів(майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

г) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

4. Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:

а) передачі їм земель державної власності;

б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

в) прийняття спадщини;

г) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом.

5. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

Землі територіальних громад, сіл, селищ, міст належать до комунальної власності. У кожному з цих населених пунктів є також землі приватної і державної власності. За межами населених пунктів у багатьох випадках розташовані об'єкти комунальної, приватної і державної власності, які прописані до певного населеного пункту. Земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти комунальної власності, відносяться до земель комунальної власності. Вони визначаються шляхом виключення із земель населених пунктів тих земель, що належать до приватної і державної власності.

Слід зауважити, що з прийняттям 7 лютого 1991 р. Закону України «Про власність» (ст. 32, п. 1) до державної власності в Україні належала загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць. Суб'єктами права державної власності на землю виступали: Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України та обласні, районні, міські, селищні, сільські ради — на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебували у загальнодержавній власності (Закон у редакції від 5 травня 1993 р.1). Конституція України перестала розглядати комунальну власність як різновид державної власності і визнала комунальну власність самостійною формою власності, однопорядковою з власністю державною (ст. 41, ч. З Конституції України). Виходячи з цієї правової конструкції відносин власності, ЗК України визнав державну, комунальну й приватну власність самостійними формами власності з визначенням для кожної з цих форм спеціального правового режиму. При цьому суб'єктами права комунальної власності визнані територіальні громади сіл, селищ і міст, а районні, обласні ради, Верховна Рада АР Крим набули повноваження розпоряджатися землями, що перебувають у спільній власності територіальних громад (статті 7, 8, 10 ЗК України).

Законодавча зміна концепції права комунальної і державної власності на землю вимагає проведення відмежованого земель комунальної власності від земель державної власності.

Певною мірою визначення земель комунальної власності труднощів не викликає. Розміри і площі земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення, розташованих на території міста, визначаються проектно-технічною документацією. Якщо зазначені об'єкти відносяться до комунальної власності, то вважається, що вони розташовані на землях комунальної власності. Відповідно державні об'єкти вважаються такими, що розташовані на землях державної власності.

Слід зазначити, що до комунальної власності не належать земельні ділянки, що передані у приватну власність громадян 1 юридичних осіб, а також ті, що не можуть передаватися у приватну власність. До них, зокрема, належать землі загального користування населених пунктів, окремі земельні ділянки земель лісового і водного фонду, а також ті, що використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Новим ЗК України питання визначення земель комунальної власності з погляду віднесення їх до комунальної чи державної власності належним чином не вирішені. Механізм реалізації норм земельного права у відносинах земельної власності не врегульований. У ЗК України ці питання сформульовані лише в загальних рисах. Установлено, що територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі передачі їм земель державної власності, а також у разі відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, з інших підстав, визначених законом. Територіальні громади» як і інші суб'єкти права власності на землю, можуть набувати земельні ділянки у комунальну власність на підставі загально існуючих норм цивільного права, зокрема: у разі прийняття спадщини та придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами.

З метою організаційно-правового і процесуального забезпечення реалізації норм ЗК України щодо права комунальної власності Прикінцевими положеннями Земельного кодексу (п. 4) передбачена необхідність розробки і прийняття Закону про розмежування земель права державної та комунальної власності. До прийняття Закону розмежування права власності здійснюється згідно з Тимчасовим порядком.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах спільні кошти і матеріальні ресурси для будівництва спільних об'єктів, що належать до комунальної власності, наприклад, хлібо- і м'ясокомбінати, птахофабрики, конезаводи, науково-дослідні сільськогосподарські і насіннєві станції, автомобільні шляхи міжрайонного користування, інші об'єкти спільного використання. Для цілей використання спільних об'єктів територіальні громади можуть на добровільних засадах об'єднувати належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють Верховна Рада АР Крим, районні та обласні ради. Повноваження Верховної Ради АР Крим визначені Конституцією Автономної Республіки Крим. Повноваження районних і обласних рад установлені ЗК України і Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1993 р. (ст. 43).

Стаття 84. Право власності на землю держави

1. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

2. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.

3. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;

г) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення;

ґ) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

4. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі оборони;

г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

ґ) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

е) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

5. Держава набуває права власності на землю у разі:

а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

в) прийняття спадщини;

г) передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

ґ) конфіскації земельної ділянки.

Дана стаття чинного Земельного кодексу визначає, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. За попереднім ЗК України суб'єктом права державної власності на землі загальнодержавної власності України виступала Верховна Рада України (ст. 4). При цьому згідно зі ст. 19 (пункти 5, 19) та ст. 32 ЗК України 1992 року Верховна Рада безпосередньо вирішувала питання про надання земельних ділянок у користування у разі, коли для вилучення цих земель був установлений особливий порядок. Питання розпорядження землями загальнодержавної власності тоді остаточно не були врегульовані.

Новим ЗК України встановлено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.

Після того, як в Україні встановлена приватна, комунальна і державна форми власності на землю, проведена приватизація державних земель і здійснена передача частини державних земель у комунальну власність, є можливість установити, які землі України залишаються у державній власності.

Оскільки в Україні відповідно до законів «Про приватизацію державного майна» в редакції від 19 лютого 1997 р. та «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» в редакції від 10 липня 1996 р. приватизація державного майна продовжується і буде продовжуватися, то природно, що разом з об'єктами приватизації будуть приватизуватись і земельні ділянки, що відносяться до державної власності, на яких розташовані об'єкти приватизації. Заходи щодо розмежування земель між державою і територіальними громадами до прийняття Закону України про розмежування земель права державної та комунальної власності здійснюються відповідно до Тимчасового порядку.

З метою запобігання виникненню розбіжностей у процесі реалізації зазначених заходів у цій статті ЗК України визначено перелік земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну і приватну власність. Так, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони (крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення, які можуть передаватись у комунальну власність); землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-Культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення — у комунальну власність, а також під Цими об'єктами та об'єктами оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом, — у приватну власність. Земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук, земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, не можуть передаватися ні у комунальну, ні у приватну власність. Крім цього, у комунальну власність не можуть передаватися землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, а у приватну власність — землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного фонду; землі лісового і водного фондів, крім випадків, визначених цим Кодексом. У приватну власність іноземних громадян, іноземних юридичних осіб та іноземних держав не можуть передаватися чи будь-яким чином відчужуватися державні землі сільськогосподарського призначення.

Як видно зі змісту цієї статті, держава набуває права власності на землю у тих самих випадках і за тими самими правилами, за якими її набувають у власність суб'єкти права приватної і суб'єкти права комунальної власності на землю. Додатково передбачено, що держава набуває права власності на землю також у разі: передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами та у разі конфіскації земельної ділянки. Конфіскація земельної ділянки здійснюється за вироком суду по кримінальній справі. Якщо, наприклад, за вироком суду конфіскації підлягає жилий будинок чи інший об'єкт нерухомості, що належить громадянинові на праві приватної власності, то конфіскується земельна ділянка, на якій розташований об'єкт нерухомості, якщо ця земельна ділянка також належить на праві приватної власності суб'єкту конфіскованих будівель, оскільки такі будівлі разом з земельними ділянками розглядаються як об'єкти нерухомості.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 85. Право власності на землю іноземних держав

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

За ЗК України 1992 року іноземні держави та міжнародні організації мали право набувати земельні ділянки лише у користування, зокрема в оренду. Право набуття ними земельних ділянок у власність до прийняття цього Кодексу законами України не передбачалося. Лише у ст. 118 ЗК України 1992 року зазначалося: «Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у земельному законодавстві України, то застосовуються правила міжнародного договору».

Право власності на землю іноземних держав за новим Кодексом має обмежений характер. Обмеження стосуються категорії земель — це можуть бути землі житлової забудови, їх цільового призначення та спеціального порядку їх набуття.

По-перше, іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки лише за рахунок земель житлової забудови. По-друге, для спеціальних цілей, зокрема для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших при-рівнених до них організацій. По-третє, землі для зазначених цілей іноземні держави можуть набувати відповідно до міжнародних договорів.

Стаття 86. Спільна власність на землю

1. Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільноївласності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

2. Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

3. Суб'єктами права спільної власності на земельніділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

4. Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Право спільної власності на майно досить повно висвітлено у теорії цивільного права. Теоретичні засади права спільної власності на майно певною мірою стосуються і права спільної власності на землю, яке може бути визначене як право двох або більше осіб (громадян і юридичних осіб) на одну земельну ділянку. Право спільної власності на земельну ділянку здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвласниками, які спільно набули у власність одну земельну ділянку або ж об'єднали в одну, дві або більше земельні ділянки. Якщо громадяни передали власні земельні ділянки до статутного фонду юридичної особи, то вони втрачають право власності на свої ділянки, і таке право набуває юридична особа. Юридична особа як суб'єкт права власності від свого імені одноособово здійснює правомочності власника в цілому на земельну ділянку, яка складає єдиний об'єкт права власності з визначенням розміру земельного паю кожного з членів юридичної особи або без визначення паю. При спільній власності на земельну ділянку нова форма власності не виникає.

При спільній власності земельна ділянка вважається єдиним об'єктом права, але право кожного із співвласників на земельну ділянку, може бути з визначенням ідеальної частки кожного із співвласників, або ж без такого визначення. Спільна частка означає, що кожен із учасників спільної власності має право на визначену реальну або ж ідеальну частку земельної ділянки (наприклад, першому співвласнику 1/3 частки, другому 1/4 частки, третьому 5/12 частки у праві власності на земельну ділянку без визначення цих часток у натурі (на місцевості).

Право спільної часткової власності може мати місце у двох випадках. Перший варіант. Кожному із співвласників належить право на конкретну наперед визначену за розміром частку земельної ділянки, але ця частка в натурі (на місцевості) не визначена. Наприклад, два спадкоємці одержали у спадщину в рівних частках жилий будинок, розташований на земельній ділянці розміром 0,05 га. Кожному з них видано свідоцтво про спадщину на половину будинку і на половину земельної ділянки. Однак, оскільки порядок користування земельною ділянкою не визначений, земельна ділянка між спадкоємцями в натурі (на місцевості) не розмежована, вона перебуває у спільній частковій власності без визначення частки в натурі (на місцевості).

Другий варіант. Жилий будинок зареєстрований у Бюро технічної інвентаризації на двох співвласників на одній земельній ділянці. І хоча кожному із співвласників за генеральним планом визначена половина будинку і половина земельної ділянки в натурі, це все ж таки буде одна земельна ділянка, яка належить співвласникам нерухомості на праві спільної часткової власності в рівних частках.

При спільній сумісній власності її учасники наперед визначених часток земельної ділянки не мають. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на всю спільну земельну ділянку. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження нею.

Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи незалежно від того, на якій підставі вони набули земельну ділянку у спільну власність. При цьому закон не обмежує можливість набуття права спільної власності лише громадянами або лише юридичними особами. Згідно зі ст. 13 Конституції України усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Це свідчить, що суб'єктами права спільної власності на одну і ту саму спільну земельну ділянку можуть бути і громадяни, і юридичні особи. Наприклад, два громадянина і три юридичні особи одержали по 0,01 га земельних ділянок для будівництва гаражів. За договором вони об'єднали земельні ділянки в єдиний майданчик, на якому побудували за єдиним проектом п'ять гаражів, і всі спільно користувалися під'їздною доріжкою до своїх гаражів.

За такими самими правилами суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть б районні та обласні ради.

Це можна підтвердити таким прикладом. Під'їздна колія до державної залізниці, яка проходила через землі десяти територіальних громад двох районів, була побудована на спільних землях територіальних громад цих районів. За укладеним договором землі цих територіальних громад були визнані спільними, а їх суб'єктами права власності стала обласна рада. Під'їздна колія спільно використовувалася територіальними громадами обох районів.

Гарантією права спільної власності на землю є встановлене ЗК України правило, що це право посвідчується державним актом на право власності на землю. Видача державних актів на право спільної приватної власності на землю свідчить і про те, що такі землі визнаються єдиним об'єктом права власності, а суб'єктами права власності є всі особи, співвласники, зазначені в державному акті на право власності на землю. Суб'єктом права спільної комунальної власності на землю законодавчо визнаються районні та обласні ради.

Стаття 87. Виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку

1. Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

а) при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;

б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;

в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;

г) за рішенням суду.

Правовий режим спільної часткової власності на земельну ділянку залежить від узгодження волі її учасників, а також від порядку та способу її набуття. Найбільш поширеним способом виникнення спільної часткової власності є об'єднання власниками належних їм земельних ділянок. Можна навести декілька прикладів такого виникнення спільної часткової власності. Так, згідно зі ст. 31 (п. 1) цього Кодексу землі фермерського господарства можуть складатися із земельної ділянки, що належить господарству як юридичній особі. Статтею 25 (п. 1) ЗК України встановлено, що в разі приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю).

Перший приклад. Якщо в складі господарства три працівники, що мають право на земельну частку (пай), то всі вони на підставі укладеного між собою тристороннього договору мають право об'єднати земельні частки (паї), одержати у приватну власність одну об'єднану земельну ділянку і один спільний для них державний акт на право приватної власності на земельну ділянку зі збереженням за кожним із них права на земельну частку (пай) і визначенням у державному акті про право приватної власності на земельну ділянку, що кожному із співвласників належить по 1/3 земельної частки (паю). За таких умов фермерському господарству виділяється у власність єдина спільна земельна ділянка.

Другий приклад. У разі ліквідації колективного сільськогосподарського підприємства група його членів, наприклад, 10 осіб, що мають сертифікати на право на земельну частку (пай), за договором між собою одержують із колективної у приватну власність земельну ділянку, на яку видається один державний акт на право приватної власності, в якому зазначаються земельні частки (паї) кожного з учасників договору без визначення земельної ділянки в натурі (на місцевості). Усі десять співвласників укладають між собою договір про порядок та умови використання спільної земельної ділянки, наприклад, про надання її в оренду фермерському господарству. Для підписання договору оренди, визначення умов договору та забезпечення договірних зобов'язань співвласники земельної ділянки обирають уповноважену особу, яка діє від їх імені.

Третій приклад. У сучасних умовах подружжя мають право укладати між собою шлюбний контракт, у якому визначаються порядок та умови ведення спільного подружнього господарства. У шлюбний контракті можуть міститися погоджені умови будівництва спільного часткового (по 1/2 частки кожному) житлового будинку. Для реалізації контракту вони одержують із земель запасу міської ради спільну земельну ділянку на двох у розмірі 0,10 га з визначенням у державному акті, що земельна ділянка передається їм у спільну власність по 1/2 частки кожному з них. Можуть бути й інші варіанти.

Земельні ділянки можуть набуватись у спільну часткову власність за цивільно-правовими договорами. Такий спосіб набуття права спільної власності найбільш перспективний. На практиці спільна часткова власність набувається на підставі договору купівлі-продажу.

Наприклад, троє громадян або три юридичні особи, чи одна юридична особа і громадянин за спільним договором придбали будинок для заснування у ньому першим співвласником — магазину, другим — перукарні, третім — майстерні по ремонту і пошиву взуття. Одночасно вони купили земельну ділянку, на якій збудовано будинок. Згідно з договором кожному з них належить по 1/3 частки земельної ділянки та по 1/3 частки будинку. Земельна ділянка перебуває у спільній частковій власності, оскільки розмежовувати її неможливо, виходячи з умов використання підходів до будинку громадян — споживачів послуг.

Право спільної часткової власності може набуватися також на підставі інших цивільно-правових угод, наприклад, міни, дарування тощо, а також у разі отримання спадщини. Варіанти тут можуть бути різні.

Наприклад, подружжя мало у спільній сумісній власності земельну ділянку 0,20 га і побудувало на ній будинок з господарськими будівлями. Спадкоємцями після смерті спадкодавця були дружина, його мати, син і дочка. До спадкового майна належить половина земельної ділянки і половина будинку. Друга половина належить дружині як частина у спільному майні подружжя. Кожному із спадкоємців припадає по 1/4 частки спадкового майна, у даному випадку по 1/4 частки від половини. Якщо підрахувати, то дружині належатиме 5/8 (1/2 +1/8) частки земельної ділянки, а решті трьом спадкоємцям — по 1/8 частки. Можуть бути й інші варіанти.

Кожен із учасників спільної часткової власності на земельну ділянку має право вийти із групи співвласників і одержати свою частку в особисту приватну власність з виділенням її в натурі (на місцевості). Проте такий виділ земельної ділянки в натурі (на місцевості) допускається, якщо це технічно можливо з позиції землеустрою.

У вищенаведеному прикладі, якщо один із чотирьох спадкоємців хоче виділити свою частку в натурі, то це можна зробити, якщо технічно можливо виділити в натурі 1/8 частки будинку з окремим виходом. У такому разі йому належить виділити 1/8 частки земельної ділянки, тобто 0,025 га з урахуванням тієї землі, на якій розташована 1/8 частки будинку.

Питання про вихід співвласника зі спільної часткової земельної власності на земельну ділянку та про виділення належної йому земельної частки в натурі (на місцевості) вирішується за угодою між усіма учасниками такої власності. У разі недосягнення згоди питання вирішується в судовому порядку.

Стаття 88. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності

1. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно здоговором, а у разі недосягнення згоди — у судовому порядку.

2. Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.

3. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки — вимагати відповідної компенсації.

4. Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.

5. Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру своєї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки, відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки.

6. При продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі частки відповідно до закону.

Правовий режим спільної часткової власності на землю, тобто порядок та умови використання визначаються з урахуванням інтересів усіх її учасників незалежно від розміру земельної частки кожного із співвласників земельної ділянки. Оскільки об'єктом права спільної часткової власності завжди є єдина земельна ділянка з поділом на частки (наприклад, 1/2 + 1/4 + 1/4) без розмежування в натурі (на місцевості), то врахування інтересів кожного із співвласників досягається шляхом одностайного рішення щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою. Порядок прийняття такого рішення зазначається у договорі.

Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається у письмовій формі і посвідчується нотаріально. При цьому згідно зі ст. 125 (п. 1) цього Кодексу право власності на земельну ділянку, в тому числі і на умовах спільної часткової власності, виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності (у даному випадку договору), та державної реєстрації земельної ділянки.

У разі недосягнення згоди щодо порядку та умов спільного здійснення правомочностей власника спір за позовом заінтересованого співвласника вирішується судом. При цьому суд може затвердити мирову угоду між співвласниками земельної ділянки, або ж прийняти рішення, що визначає порядок та умови виконання договору, раніше укладеного між сторонами.

У разі продовження спору після прийняття рішення суду щодо порядку використання земельної ділянки, що перебуває у спільній частковій власності, або з будь-яких інших міркувань заінтересований співвласник має право вимагати виділення належної йому частки зі складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості — вимагати відповідної компенсації.

Наприклад, у процесі трансформації колективної власності КСП на землю 10 членів вийшли з КСП і одержали у спільну часткову власність земельну ділянку, яка складається з 10 земельних часток (паїв). Земельна ділянка їм була виділена єдиним масивом і оформлена одним державним актом про право власності на земельну ділянку з виділенням частки кожному співвласникові, список співвласників зафіксований у державному акті.

У процесі спільного господарювання три співвласника вирішили виділитись із спільної часткової власності і займатися господарюванням одноособово. Питання про виділення земельних часток із спільної часткової власності може бути вирішене на добровільній основі з укладенням договору між усіма співвласниками. При цьому особі (декільком особам), що вимагає виділення в його володіння, користування і розпорядження, тобто у приватну власність, виділяється частина із спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної їй частки. Одночасно вирішується питання про визначення земельної частки в натурі (на місцевості). Як договір про спільну часткову власність, так і договір про виділення належної частки землі із спільної часткової власності на земельну ділянку посвідчується нотаріально. У разі недосягнення згоди спір вирішується у судовому порядку.

Спільна часткова власність на земельну ділянку в процесі її використання може приносити певні доходи або ж вимагає певних витрат на її обробіток, утримання і зберігання. Усі учасники права спільної часткової власності на ділянку згідно з договором зобов'язані спільно її використовувати за цільовим призначенням. У разі, якщо від використання спільної земельної ділянки є доходи, то кожен із учасників має право на частину доходів відповідно до розміру його земельної частки. Якщо для отримання доходів окремі учасники вкладали матеріальні ресурси, кошти, працю, то при розподілі доходів між учасниками враховується як розмір доходів, так і розмір інших витрат.

Одночасно співвласники відповідають перед третіми особами за спільними зобов'язаннями, що випливають із використання спільної земельної ділянки. Вони беруть участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по Утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки — витрати на меліорацію і рекультивацію землі, внесення мінеральних та органічних добрив, захист рослин і боротьбу зі шкідниками, здійснення заходів щодо підвищення родючості ґрунтів тощо.

Усі питання щодо участі у витратах на використання землі, її обробітку, утримання і зберігання, а також у розподілі доходів і здійсненні податкових платежів можуть бути узгоджені у договорі про спільну часткову власність на земельну ділянку або ж в окремих угодах.

Учасник спільної часткової власності має право на платне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільній земельній ділянці (шляхом укладення договорів купівлі-продажу, дарування, міни, заповіту). Набувачами такої частки можуть бути інші співвласники або сторонні особи. У таких випадках спільна власність не припиняється, оскільки відчужується не конкретна частина земельної ділянки, а її частка у спільній власності, тобто відбувається лише заміна суб'єкта земельних правовідносин.

Цієї статтею ЗК України встановлені певні гарантії захисту прав співвласників земельної ділянки, які не заінтересовані у відчуженні права на частку у спільній земельній ділянці. Так, у п. 6 передбачено, що при продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності інші учасники відповідно до закону мають переважне право купівлі частки землі, що продається.

Земельне законодавство не встановлює порядок, процедуру реалізації права учасника спільної часткової власності на відчуження своєї частки земельної ділянки, зокрема щодо реалізації права інших співвласників на привілейоване придбання частки, що продається. Не вирішеними залишаються питання, хто з інших привілейованих покупців має переважне право на покупку, в якому порядку має бути здійснена продаж-купівля з метою запобігання навмисному прихованому продажу своєї частки третій особі всупереч правам співвласників, яким чином запобігти оформленню договору купівлі-продажу частки по явно заниженій ціні порівняно з ціною, за якою ця частка фактично була продана тощо. Ця стаття ЗК України (п. 6) відсилає учасників земельних правовідносин до інших нормативно-правових актів, застережуючи і продавця, і покупця частки у спільній частковій власності на земельну ділянку про те, що питання про встановлення переважного права на земельну частку і порядок його реалізації вирішується відповідно до закону. Відносини, що стосуються гарантії захисту прав співвласників, продавців і покупців при відчуженні частки у спільній власності стороннім особам врегульовані Цивільним кодексом України. Цими цивільно-правовими нормами слід керуватися при вирішенні спорів, що виникають у разі відчуження земельної частки, що перебуває у спільній власності.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 89. Спільна сумісна власність на земельну ділянку

1. Земельна ділянка може належати на праві спільноїсумісної власності лише громадянам.

2. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

а) подружжя;

б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

в) співвласників жилого будинку.

3. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.

4. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

5. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

Відмінність спільної сумісної власності на земельну ділянку від спільної часткової власності полягає в тому, що її учасники не мають наперед визначених часток. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на всю спільну земельну ділянку. її учасники мають рівні права володіння, користування ірозпорядження земельною ділянкою. Частка співвласника у спільній сумісній власності на земельну ділянку може бути визначена при виділенні або поділі земельної ділянки з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбачених законом. Враховуючи такі особливості в правовому режимі спільної сумісної власності на земельну ділянку, вважається, що земельна ділянка на праві спільної сумісної власності може належати лише громадянам.

ЗК України встановлює вичерпне коло осіб, між якими може виникнути спільна сумісна власність на земельну ділянку: а) подружжя; б) члени фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними; в) співвласники жилого будинку.

Право спільної сумісної власності подружися посідає провідне місце у системі не лише майнових, а й земельних відносин між ними. Юридичне закріплення цей принцип отримав у Кодексі законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української СРР 1926 року, а потім у Кодексі про шлюб і сім'ю Української РСР від 20 червня 1969 р. Згідно зі ст. 22 цього Кодексу майно, набуте подружжям під час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю. Кожний з подружжя має рівне право володіння, користування і розпорядження цим майном. Право спільної сумісної власності підтверджене Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. 23 червня 1992 р. до Кодексу було внесено доповнення (ст. 27), за яким особи, що беруть шлюб, мають право за власним бажанням укласти угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт), у якій передбачити майнові права і обов'язки подружжя. ЗК України відтворив норму сімейного закону щодо спільного майна і встановив, що земельна ділянка подружжя перебуває у спільній сумісній власності.

Що стосується селянських (фермерських) господарств, то Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р. встановлено, що майно осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними. Стосовно землі Закон передбачає інший підхід, ніж до майна. Згідно з цим Законом (ст. 5) і ст. 5 ЗК України від 13 березня 1992 р. земельні ділянки передавались у приватну власність не членам господарства, а громадянинові, який виявив бажання вести селянське (фермерське) господарство. У ст. 6 ЗК України зазначено, що земельні ділянки громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, поділу не підлягають. Новий ЗК України (ст. 31) відмежував фермерські господарства від селянських і встановив, що земельні ділянки членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними, перебувають у їх спільній сумісній власності. Це правило не стосується земельних ділянок фермерського господарства, які належать йому на праві власності як юридичній особі. Отже, новий ЗК України більшою мірою гарантує земельні права членів фермерського господарства і забезпечує захист їх прав у разі виникнення конфлікту в господарстві.

У спільній сумісній власності перебувають також земельні ділянки співвласників жилого будинку. Такий вид земельних відносин застосовується в разі, коли під забудову одноквартирного чи багатоквартирного будинку відводиться і передається у власність більше двох забудовників єдина земельна ділянка з оформленням одного проектного документа, без визначення часток земельної ділянки щодо кожного із співвласників (ст. 42 ЗК України).

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюється за законом Щодо земельної ділянки подружжя (якщо інше не передбачено шлюбним контрактом), членів фермерських господарств (якщо інше не передбачено угодою між ними), співвласників багатоквартирних жилих будинків, а також належних до них будівель, споруд та прибудинкових територій.

На договірних засадах у разі волевиявлення співвласників Може бути передбачений й інший порядок володіння, користування і розпорядження спільною земельною ділянкою.

ЗК України дає можливість співвласникам земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, вимагати поділу або виділення з неї окремої частки.

Громадянину одного з міст України міська рада передала у власність земельну ділянку площею 0,1 га для будівництва будинку. До початку будівництва на прохання брата було одержано дозвіл міської ради на будівництво двоквартирного будинку з переоформленням на двох права власності на земельну ділянку на умовах спільної сумісної власності. Після завершення будівництва між братами виник конфлікт. Один із братів звернувся до суду з позовом про поділ спільної земельної ділянки між співвласниками будинку. Суд своїм рішенням позов задовольнив, визначив братів співвласниками земельної ділянки у рівних частках і визначив ці частки в натурі (на місцевості).

Поділ земельної ділянки, яка перебуває у спільній сумісній власності, з виділенням частки в натурі здійснюється з додержанням певних вимог. По-перше, має бути встановлена можливість такого поділу в натурі. У більшості випадків немає реальної можливості розподілити земельні ділянки, що перебувають у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку. По-друге, має бути підготовлена проектна документація щодо визначення розмірів часток для кожної з осіб, що виділяється, які мають бути рівними, і план, який відтворював би порядок розмежування часток земельної ділянки. Без попереднього складання такої документації виконання договору між співвласниками чи рішення суду буде неможливим.

З метою врегулювання конфлікту в окремих випадках судами застосовується компромісний варіант.

Так, розглядаючи справу про поділ земельної ділянки між трьома співвласниками одноквартирного будинку, суд врахував, що міська рада дала дозвіл на переобладнання одноквартирного будинку на триквартирний з трьома відмежованими квартирами і трьома виходами, наявна проектна документація бюро технічної інвентаризації, яке запропонувало два варіанти поділу земельної ділянки на три частки. Розглянувши справу та оцінивши дані проектні документи, суд вирішив виділити зі спільної сумісної земельної ділянки розміром 0,10 га кожному із співвласників в одноособову власність по 4/15 частки земельної ділянки, з виділенням в натурі (на місцевості) по 0,27 га, і залишити у спільній сумісній власності подвір'я розміром 1/5 частки земельної ділянки з визначенням у натурі (на місцевості) хх га земельної ділянки. Таке рішення влаштувало всіх співвласників будинку і конфлікт було врегульовано.

Стаття 90. Права власників земельних ділянок

1. Власники земельних ділянок мають право:

а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати ЇЇ в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати на землі;

в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

2. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Кожному суб'єктові права власності на землю належать права володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою на свій розсуд у межах, передбачених цим Кодексом та іншими нормами земельного права. Отже, право власника на землю — це суб'єктивне право на конкретну земельну ділянку абсолютного характеру, яке існує у межах конкретного земельного правовідношення власності і може належати суб'єктам — окремому громадянину, юридичній особі, територіальній громаді або державі в цілому. Правомочності власника щодо належної йому землі (земельної Ділянки) здійснюється ним незалежно від волі та бажання всіх інших осіб і можуть бути обмежені лише законом. При Цьому власник земельної ділянки не може здійснювати своє суб'єктивне право на шкоду іншим особам.

Однією із найважливіших правомочностей власника є право розпорядження земельною ділянкою в розумінні права визначати юридичну і фактичну долю землі. Право розпорядження землею власник може реалізувати шляхом обмеження належного йому права власності. Наприклад, шляхом надання земельної ділянки в оренду власник передає орендареві на певний строк за орендну плату право володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою (без права її відчуження).

Власник земельної ділянки може припинити належне йому право власності шляхом укладення певних цивільних чи земельно-правових угод: купівлі-продажу, міни, дарування або здійснити відчуження іншим способом. Тим самим припиняється одне земельне правовідношення і виникає інше, у якому суб'єктом права стає інша особа — покупець, обдарований тощо.

При реалізації свого права на відчуження земельної ділянки власник повинен узгодити у договорі питання щодо дотримання набувачем цільового призначення в установленому Кабінетом Міністрів України порядку (ст. 20 ЗК України). Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель при укладанні угоди щодо відчуження земельної ділянки є підставою для визнання такої угоди недійсною (ст. 21 ЗК України). Угода купівлі-продажу земельної ділянки і про перехід у зв'язку з цим права власності на неї згідно зі ст. 132 (п. 3) ЗК України вважається укладеною з дня її нотаріального посвідчення, а документ про оплату вартості земельної ділянки є підставою для видачі державного акта про право власності на земельну ділянку та її державної реєстрації (ст. 128, п. 7 ЗК України).

Власник землі (земельної ділянки) має право передати свою землю (ділянку) іншій особі у власність. Так, держава як суб'єкт права власності на державні землі, використовуючи своє право, здійснює заходи щодо приватизації землі й передачі безоплатно земельних ділянок у приватну власність громадян і юридичних осіб та в колективну власність колективних сільськогосподарських підприємств (КСП). У свою чергу, КСП як власники земельних ділянок передавали належні їм землі У приватну власність своїм членам. Такі заходи здійснювалися відповідно до ЗК України 1992 року і продовжують здійснюватися відповідно до ст. 116 нового ЗК України.

У зв'язку з визнанням територіальних громад суб'єктами права комунальної власності ЗК України передбачає можливість передачі державою своїх земель у комунальну власність. У такому самому порядку сільські, селищні, міські ради мають право передавати земельні ділянки комунальної власності у державну власність (ст. 117 ЗК України).

Місцеві державні адміністрації мають право передавати земельні ділянки державної власності, а сільські, селищні, міські ради — земельні ділянки комунальної власності у власність громадян безоплатно відповідно до затвердженого ними проекту приватизації.

Власник земельної ділянки має право передавати у короткострокову — не більше 5 років та в довгострокову — не більше 50 років оренду земельні ділянки громадянам та юридичним особам України, іноземним особам та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям.

Власник має також право передавати земельну ділянку у заставу. Реалізація цього права здійснюється відповідно до Закону «Про заставу» та Закону «Про земельний (іпотечний) банк», прийняття яких передбачається п. 4 Прикінцевих положень ЗК України.

При реалізації цього права слід виходити з того, що Перехідними положенням ЗК України встановлено обмеження права на відчуження земельних ділянок. Згідно з п. 15 Перехідних положень громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні Ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадок та при вилученні земель для суспільних потреб.

Права власників земельних ділянок можна умовно поділити на три групи. До першої групи належать загальні правомочності щодо володіння, користування і розпорядження земельними ділянками як об'єктами права власності, щодо визначення долі земельної ділянки. Перш за все, власники мають право самостійно господарювати на землі. Це означає, що власники мають право самостійно, без втручання інших осіб використовувати земельні ділянки в межах їх цільового призначення з метою задоволення своїх особистих потреб або з метою одержання прибутку. Так, на землях житлової та громадської забудови власник може здійснювати будівництво та обслуговування жилого будинку, господарських будівель як для себе особисто, так і для надання квартир та інших об'єктів у найом чи в оренду за відповідну плату. Власник може надавати земельні ділянки цієї категорії земель в оренду для будівництва зазначених будівель орендарями. Землі оздоровчого чи рекреаційного призначення власник на зазначених умовах може використовувати для профілактики захворювань і лікування людей, а також для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. На землях промисловості і транспорту власник має право здійснювати будівництво підприємств, об'єктів залізничного, морського, річного, автомобільного та інших видів транспорту, для розміщення на таких землях основних, допоміжних будівель та споруд з метою забезпечення відповідної діяльності. У такому самому порядку власники земельних ділянок мають право самостійно вирішувати питання про господарювання особисто або шляхом надання земельних ділянок в оренду за договором оренди чи на інших засадах.

За загальними нормами цивільного права одержання плодів і доходів є одним із способів набуття права на річ, яка приносить плоди, приплід тварин, доходи, якщо інше не передбачено договором власника з іншою особою. Право власника на використання земельної ділянки з метою одержання від цього корисних властивостей землі є одним із способів набуття права власності на результати землеробства, зокрема на посіви і насадження сільськогосподарських культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію. Винятком є право власності орендаря на посіви, насадження і продукцію, вироблену на орендованій земельній ділянці, а також право землекористувача на продукцію, вироблену ним на державній і комунальній земельній ділянці, яка надана йому у постійне чи тимчасове користування.

Право власника на використання для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоширених корисних копалин, торфу, лісових насаджень, водних об'єктів, інших корисних властивостей землі здійснюється на умовах та в порядку, встановлених цим Кодексом, а також Кодексом України про надра від 27 липня 1994 р., Лісовим кодексом України від 21 січня 1994 р., Водним кодексом України від 6 червня 1995 р. з наступними змінами і доповненнями та іншими законодавчими актами.

Право власника земельної ділянки на відшкодування збитків передбачається цим Кодексом, а також цивільним, трудовим, адміністративним і кримінальним законодавством.

Так, згідно зі ст. 156 цього Кодексу власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок: а) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь та деяких інших земель для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським та лісогосподарським виробництвом; б) тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь та інших земель для інших видів використання; в) встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок; погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь та інших земель; г) приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан; ґ) неодержання доходів за час тимчасового використання земельної ділянки.

Власники земельних ділянок мають право споруджувати на своїх земельних ділянках жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди в порядку та на умовах, передбачених цим кодексом, а також законами «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р. і «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.

Право на будівництво зазначених об'єктів реалізується власниками на землях житлової та громадської забудови. Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється власниками земельних ділянок відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельногосподарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови (статті 38, 39 ЗК України). Земельним законодавством встановлено право власників землі споруджувати спеціальні будівлі поза межами земель житлової та громадської забудови. Це стосується права на будівництво об'єктів, необхідних для використання земельних ділянок за цільовим використанням, наприклад, на землях природно-заповідного фонду (ст. 43), оздоровчого призначення (статті 48, 49), рекреаційного призначення (статті 51, 52), водного фонду (ст. 58), промисловості, транспорту, зв'язку тощо (статті 65—77).

Законом України «Про основи містобудування» встановлено, що право на забудову земельних ділянок, наданих для містобудівних потреб, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою та після одержання дозволу на виконання будівельних робіт (ст. 22).

Надання дозволу на спорудження об'єктів містобудування незалежно від форм власності належить до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад (ст. 31, п. 9 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Власник земельної ділянки має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування шкоди. Відновлення порушених прав здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом способів.

Підстави відшкодування збитків власникам земельних ділянок визначені в ст. 156 ЗК України. Відшкодування збитків, заподіяних власникам землі, здійснюють органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників землі або погіршує якість земель. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 157 ЗК України). Незалежно від того, що ЗК України передбачає позасудовий порядок відновлення прав власника землі та відшкодування шкоди, власник земельної ділянки має право звернутися з позовом для вирішення спірного питання безпосередньо до суду (ст. 8 Конституції України).

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 91. Обов'язки власників земельних ділянок

1. Власники земельних ділянок зобов'язані:

а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стані використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

є) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

2. Законом можуть бути встановлені інші обов'язки власників земельних ділянок.

Праву власності громадянина чи юридичної особи на земельну ділянку відповідають обов'язки, що покладаються на них щодо її використання і збереження. Підставами виникнення обов'язків є юридичні факти, до яких належать: адміністративні акти, договори; заподіяння шкоди землі як об'єктові природи; використання земельних ділянок без достатніх підстав. Обов'язки власника земельної ділянки щодо використання землі визначаються насамперед Земельним Кодексом, їх перелік визначений у цій статті Кодексу. Крім цього, обов'язки власника земель виникають із адміністративних актів, якими є індивідуальні акти компетентних органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування, спрямовані на виникнення, зміну або припинення права на землю та інших земельних правовідносин. Такими актами є: Державний акт про право власності на землю, акти про відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і встановлення межових знаків; про затвердження проектів землеустрою, спрямованих на додержання еколого-економічних правил ведення сівозмін; про упорядкування угідь; про затвердження програми (заходів) щодо охорони земель; про затвердження землевпорядної документації тощо.

До договорів як підстави виникнення обов'язків власника належать договори купівлі-продажу земельної ділянки, міни, застави, успадкування, а також установлення сервітуту.

Серед обов'язків, визначених коментованого статтею ЗК України, важливе місце посідають обов'язки власника земельної ділянки додержуватись основних принципів земельного законодавства: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення раціонального використання та охорони земель; пріоритету вимог екологічної безпеки. Додержання цих принципів забезпечується такими обов'язками власника земельної ділянки: використовувати їх за цільовим призначенням; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; дотримуватися вимог законодавства про охорону землі.

Про важливість обов'язку щодо використання власником земельної ділянки за цільовим призначенням свідчить встановлена ст. 21 Кодексу норма, за якою порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності згідно з законом громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку та зміни цільового призначення земель.

Законом «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 р. встановлено, що використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначаються залежно від грошової оцінки земель. Земельний податок — це обов’язковий платіж, що здійснюється юридичними і фізичними особами за користування земельними ділянками. Земельний податок сплачують власники землі та землекористувачі, крім орендарів.

За порушення обов'язку щодо плати за землю платники земельного податку несуть відповідальність, передбачену Законом України «Про плату за землю», ЗК України і Законом України «Про державну податкову службу в Україні в редакції від 24 грудня 1993 р. з наступними змінами і доповненнями. Слід зазначити, що Законом України «Про державний бюджет України на 2002 рік» від 20 грудня 2001 р. (ст. 55, п. 12) зупинена на 2000 рік дія ст. 3, ч. 2 ст. 4; ч. 10 ст. 7 Закону України «Про плату за землю» в частині розміру податку за земельні ділянки, надані для Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, у разі їх цільового використання; ч. 2 ст. 8 щодо справляння податку за земельні ділянки, надані для Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України; ч. 1 ст. 17 щодо строків сплати земельного податку платниками (крім громадян та виробників сільськогосподарської і рибної продукції); ст. 19 в частині визначення строків внесення орендної плати виключно у договорі оренди; статей 20—22 Закону України «Про плату за землю».

Обов'язок власника земельної ділянки дотримуватися правил добросусідства і не порушувати прав власників суміжних ділянок та землекористувачів спрямований на гарантію забезпечення рівних прав інших власників землі і землекористувачів, які вправі в судовому порядку вимагати від суміжного власника усунення будь-яких порушень. У такому самому порядку забезпечується здійснення власником обов'язку дотримуватись обмежень, пов'язаних зі встановленими щодо нього земельними сервітутами та охоронними зонами (статті 99, 112 ЗК України).

Обов'язки власників земельних ділянок своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, визначеному законом, а також зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем визначені цією статтею ЗК України з метою забезпечення зазначеним органам можливостей здійснювати функції і повноваження щодо охорони земель, управління в галузі використання та охорони земель, землеустрою, захисту прав громадян та юридичних осіб на землю, а також щодо вирішення питання про притягнення порушників земельного законодавства в установленому порядку до юридичної відповідальності.

Глава 15. ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЗЕМЛЕЮ Стаття 92. Право постійного користування земельною ділянкою

1. Право постійного користування земельного ділянкою —це право володіння і користування земельною ділянкою,яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

2. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.

У теоретико-правовому аспекті право користування земельною ділянкою або право землекористування розглядається з двох позицій: по-перше, в об'єктивному розумінні, тобто як інститут земельного права, і по-друге, як суб'єктивне право юридичних і фізичних осіб.

Право землекористування в об'єктивному значенні розглядається як сукупність правових норм, які регулюють суспільні земельні відносини у сфері використання, відтворення та охорони земель, визначають суб'єктний та об'єктний склади, особливості використання різних земельних ділянок на юридичному титулі права землекористування, закріплюють права та обов'язки землекористувачів, підстави виникнення та припинення земельної правосуб'єктності осіб щодо конкретних земельних ділянок.

Право користування земельною ділянкою як суб'єктивне право являє собою встановлену об'єктивним правом можливість фізичних і юридичних осіб здійснювати реалізацію земельної правосуб'єктності стосовно користування відособленою земельною ділянкою.

Право постійного користування земельною ділянкою — це Різновид права користування земельною ділянкою, коли суб'єкти використовують надані їм земельні ділянки без заздалегідь визначених термінів.

Відповідно до п. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою здійснюється шляхом реалізації таких правомочностей, як володіння і користування.

Право володіння означає, що особі фактично належить земельна ділянка на підставах, визначених законодавством.

Зміст права користування полягає у можливості отримання корисних властивостей земельної ділянки, тобто можливості її господарського використання з метою отримання прибутку або задоволення власних потреб.

Зміст правомочностей землекористувача передбачений статтями 95, 96 ЗК України.

Насамперед слід зазначити, що право землекористування є не тільки правом, але й обов'язком землекористувача. Усі землекористувачі зобов'язані використовувати землі за цільовим призначенням. Землекористувачі мають право: самостійно господарювати на землі; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі й споруди тощо.

Особливістю змісту правомочностей володіння земельною ділянкою є те, що землекористувачі зобов'язані не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Відповідно до п. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою може набуватися за рахунок земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності. Перелік таких земельних ділянок визначається статтями 83, 84 ЗК України.

Так, відповідно до п. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Це, зокрема, землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди; місця знешкодження та утилізації відходів; землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного та трубопровідного транспорту тощо). Відповідно до п. 1 ст. 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної і приватної власності. Це, зокрема, землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення тощо.

У п. 2 ст. 92 ЗК України визначено виключне коло суб'єктів, які можуть набувати право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності. Ними є підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. Так, відповідно до ст. 2 Закону України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р.1 зі змінами і доповненнями комунальним підприємством визнається підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади, а державним підприємством — підприємство, засноване на державній власності. До державних підприємств законодавець відносить казенне підприємство.

Стаття 93. Право оренди земельної ділянки

1. Право оренди земельної ділянки — це засноване надоговорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

2. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

3. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою — не більше 5 років та довгостроковою — не більше 50 років.

4. Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

5. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

6. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.

Оренда земельної ділянки — це один із видів використанні земель на праві користування.

У п. 1 ст. 93 ЗК України визначені такі основні принцип права тимчасового користування земельною ділянкою як строковість та платність.

Принцип строковості означає, що при оренді земельні ділянки завжди визначається строк її використання (не білі не 50 років).

Принцип платності означає, що при оренді земельної ділянки завжди визначається орендна плата за її використанні у таких формах, як грошова, натуральна або відробіткова.

Характерними ознаками права оренди земельної ділянки те, що: по-перше, підставою набуття права оренди земельні ділянки є укладення договору оренди земельної ділянки по-друге, метою використання орендованої земельної ділянки є здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Поняття договору оренди, його форма, умови та порядок укладення, чинність, термін дії, державна реєстрація визначені у статтях 12—18 Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. зі змінами і доповненнями.

Так, зокрема, договір оренди землі — це угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.

Договір оренди земельної ділянки укладається у письмові формі та посвідчується нотаріально за її місцезнаходження. Невід'ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ділянки.

Умови договору оренди земельної ділянки не можуть суперечити законам України.

У п. 2 ст. 14 Закону «Про оренду землі» передбачений виключний перелік істотних умов договору оренди земельної ділянки, відсутність хоча б однієї з яких є підставою для відмови у державній реєстрації договору, а також визнання його недійсним.

Істотними умовами договору оренди земельної ділянки є:

1) об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);

2) термін договору оренди;

3) орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду);

4) цільове призначення, умови використання і збереження якості землі;

5) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

6) існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки;

7) сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чийого частини;

8) відповідальність сторін.

Договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості щодо всіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації. У разі надання земельної ділянки в оренду в порядку відведення договір оренди підписується після перенесення її меж у натуру (на місцевість).

Укладений договір оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. Факт державної реєстрації засвідчується Печаткою реєструючого органу з підписом уповноваженої на Це особи та зазначенням дати реєстрації на всіх примірниках Договору. Один зареєстрований примірник договору зберігається в органі, який здійснив його реєстрацію.

У п. 2 ст. 93 ЗК України визначено перелік орендарів, яким земельні ділянки можуть передаватися в оренду. Це, зокрема, громадяни України, юридичні особи України, іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання й організації, іноземні держави.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону «Про оренду землі» у переліку орендарів, окрім вищезазначених, передбачені такі групи суб'єктів:

1) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України;

2) органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради;

3) релігійні та громадські організації.

Враховуючи особливу цінність земель сільськогосподарського призначення, законодавець окремо визначає вимоги до орендарів цієї категорії земель.

Згідно з ч. 3 ст. 6 Закону «Про оренду землі» орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльності, а також фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.

У п. 3 ст. 93 ЗК України зазначені такі види тимчасового використання земель, як короткострокове — не більше 5-ти років та довгострокове — не більше 50-ти років. Термін дії договору оренди земельної ділянки є істотною умовою такого договору, визначається за погодженням сторін, але не може бути більшим ніж 50 років.

Пункт 4 ст. 93 ЗК України регулює питання суборенди земельної ділянки. Відповідно до ст. 9 Закону «Про оренду землі» законодавець чітко розмежовує суборенду земельних ділянок для сільськогосподарського та несільськогосподарського призначення. Зокрема, орендована для несільськогосподарського використання земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись у володіння і користування іншій особі (суборенда) у разі переходу до неї права володіння і користування на будівлю або споруду, яка розташована на орендованій земельній ділянці, а також в інших випадках у межах, передбачених законом.

Отже, можливі й інші випадки передачі в суборенду земельних ділянок несільськогосподарського призначення.

Що ж стосується суборенди земельних ділянок сільськогосподарського призначення, то законодавець визначає виключний перелік умов, за яких можливо передати в суборенду земельні ділянки сільськогосподарського призначення.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону «Про оренду землі» орендар має право передати в суборенду земельні ділянки сільськогосподарського призначення особам, визначеним у ст. 6 цього Закону, лише у разі і на строк:

1) тимчасової непрацездатності (хвороби);

2) інвалідності;

3) призову на строкову військову службу до Збройних Сил України, інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України;

4) навчання з відривом від виробництва;

5) обрання на виборні посади в органи місцевого самоврядування та органи державної влади України, якщо згідно з законами України особа не може суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток.

Умови договору суборенди земельної ділянки (її частини) мають бути визначені в межах договору оренди земельної ділянки (її частини) і не суперечити йому. Термін суборенди не може перевищувати строк дії договору оренди земельної ділянки. У разі припинення або розірвання договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється. Договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. За бажанням однієї зі сторін договір суборенди земельної ділянки посвідчується нотаріально.

У п. 5 ст. 93 ЗК України передбачено, що орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. Таким чином, ЗК України розширює перелік орендодавців порівняно з Законом «Про оренду землі».

Так, відповідно до ст. 5 Закону «Про оренду землі» орендодавцями земельних ділянок визнано лише громадян та юридичних осіб України, у власності яких перебувають земельні ділянки.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є територіальні громади або сільські, селищні, міські ради.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України у межах їх повноважень. Рішення про надання в оренду земельних ділянок зазначені органи державної влади приймають при попередньому погодженні цих питань на сесіях відповідних рад.

Згідно з п. б ст. 93 ЗК України відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом. Це означає, що відносини щодо набуття, реалізації та припинення права на оренду земельної ділянки мають бути врегульовані лише законами України. На сьогодні такими законами є ЗК України, закони «Про оренду землі, «Про плату за землю» від 13 вересня 1996 р. зі змінами та доповненнями.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Стаття 94. Право концесіонера на земельну ділянку

1. Для здійснення концесійної діяльності концесіонерунадаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому цим Кодексом.

2. Види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом.

Норми даної статті регулюють відносини щодо надання в оренду земельної ділянки концесіонеру, якщо це потрібно для здійснення концесійної діяльності. Визначення понять «концесіонер», «концесія» дається у Законі України «Проконцесії» від 16 липня 1999 р. Концесіонер — це суб'єкт підприємницької діяльності, який відповідно до цього Закону на підставі договору отримав концесію. Концесія — це надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань зі створення (будівництва) та (або) управління (експлуатації) об'єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику.

У ч. 2 ст. 3Закону України «Про концесії» визначено перелік сфер господарської діяльності, для здійснення яких об'єкти права державної чи комунальної власності можуть надаватись у концесію. Це, зокрема, водопостачання; відведення та очищення стічних вод; надання послуг міським громадським транспортом; збирання та утилізація сміття; надання послуг, пов'язаних із постачанням споживачам тепла; будівництво та експлуатація автомобільних доріг, об'єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуатація шляхів сполучення; будівництво та експлуатація вантажних і пасажирських портів; будівництво та експлуатація аеропортів; надання послуг у сфері кабельного телебачення; надання послуг зв'язку; транспортування та розподіл природного газу; виробництво та (або) транспортування електроенергії; будівництво жилих будинків; використання об'єктів соціально-культурного призначення; створення комунальних служб паркування автомобілів тощо.

Об'єктами права державної чи комунальної власності, які надаються у концесію, може бути майно підприємств, які є цілісними майновими комплексами або системою цілісних майнових комплексів, що забезпечують комплексне надання послуг у зазначених сферах будівництва та законсервовані об'єкти, які можуть бути добудовані з метою їх використання Для надання послуг із задоволення громадських потреб тощо. таких випадках, якщо для здійснення концесійної діяльності необхідні земельні ділянки, вони надаються на умовах оренди на термін дії концесійного договору.

Відповідно до п. 1 ст. 94 ЗК України порядок надання концесіонеру в оренду земельної ділянки встановлений саме нормами ЗК України. Відповідно до п. 1 ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

У п. 2 ст. 94 ЗК України встановлено, що саме на рівні законів мають визначатися види господарської діяльності, для яких земельні ділянки можуть надаватись у концесію, тобто об'єктом концесії виступає власне земельна ділянка. Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про концесії» такими видами діяльності можуть бути, зокрема, будівництво та експлуатація автомобільних доріг, об'єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуатація шляхів сполучення; будівництво та експлуатація вантажних і пасажирських портів; будівництво та експлуатація аеропортів тощо. Об'єктами концесії в цих випадках виступають землі транспорту. Спеціальним законом у цій частині є Закон України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14 грудня 1999 р. зі змінами і доповненнями, відповідно до ст. 1 якого об'єктом концесії виступає автомобільна (позаміська) дорога загального користування, що перебуває у державній власності.

Стаття 95. Права землекористувачів

1. Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право:

а) самостійно господарювати на землі;

б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші жилі споруди.

2. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Дана стаття передбачає перелік прав землекористувачів, які можуть уточнюватися з погляду як розширення, так і обмеження спеціальними законами, що регулюють діяльність землекористувачів, а також договорами (наприклад, договором оренди земельної ділянки).

Аналіз змісту прав землекористувачів надає можливість поділити їх на дві групи: права у сфері ефективного використання земель та права у сфері реалізації інших майнових і немайнових прав. Так, до прав у галузі ефективного використання земель належать: самостійне господарювання на землі; використання у встановленому порядку для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоширених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єктів, а також інших корисних властивостей землі.

Право самостійного господарювання на землі означає, що землекористувачі (у тому числі орендарі) мають право самостійно визначати напрями своєї підприємницької та іншої діяльності відповідно до її цільового призначення та умов надання. Така діяльність планується і здійснюється землекористувачем самостійно без втручання інших органів.

Відповідно до п. 2 ст. 3 ЗК України земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, а також інші корисні властивості землі означає, що згідно зі ст. 23 Кодексу України про надра від 27 липня 1994 р. зі змінами і доповненнями землекористувачі У межах наданих їм земельних ділянок мають право без спеціальних дозволів (ліцензій) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів та використовувати надра для господарських і побутових потреб. Видобування корисних копалин місцевого значення і торфу із застосуванням спеціальних технічних засобів, які можуть призводити до небажаних змін навколишнього природного середовища, погоджуються з місцевими радами та органами Міністерства екології та природних ресурсів.

Чинне законодавства про надра, яке є спеціальним у цій частині, не містить такого поняття, як загальнопоширені корисні копалини. Відповідно до ст. 6 Кодексу України про надра корисні копалини за своїм значенням поділяються на корисні копалини загальнодержавного і місцевого значення. Згідно з Переліком корисних копалин місцевого значення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. № 827 зі змінами і доповненнями, до корисних копалин місцевого значення належать пісок, глина, гравій, галька, крейда тощо.

Землекористувачі мають право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці лісові угіддя. Такими землекористувачами, як правило, є аграрні товаровиробники, яким надаються великі площі земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (наприклад, до 100 га для ведення селянського (фермерського) господарства (ст. 6 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство»).

Таким чином, землекористувачі за умови розміщення на їх земельних ділянках лісових угідь, водних об'єктів мають право користуватися земельними ділянками лісового та водного фондів згідно з лісовим та водним законодавством.

Відповідно до ст. 9 Лісового кодексу України від 21 січня 1994 р. зі змінами та доповненнями користування земельними ділянками лісового фонду може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земельні ділянки лісового фонду надаються спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим підприємствам, установам, організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства, а також для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт в порядку, передбаченому Лісовим кодексом України.

У постійне користування з цією метою окремі земельні ділянки лісового фонду площею до п'яти гектарів, якщо вони входять до складу угідь селянських (фермерських) господарств, можуть також надаватися громадянам зі спеціальною підготовкою. Право постійного користування земельними ділянками лісового фонду посвідчується державним актом про право постійного користування землею.

У тимчасове користування за погодженням з постійними лісокористувачами земельні ділянки лісового фонду можуть надаватися підприємствам, установам, організаціям, об'єднанням громадян, релігійним організаціям, громадянам України, іноземним юридичним особам та громадянам для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт. Тимчасове користування земельними ділянками лісового фонду може бути короткостроковим — до трьох років і довгостроковим — від трьох до 25 років. Право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду оформляються договором.

Землекористувачі мають право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній Ділянці водні об'єкти. За умови розміщення на земельній ділянці землекористувачів водних об'єктів вони можуть користуватися ними як водокористувачі у порядку як загального, так і спеціального водокористування. Відповідно до ст. 42 Водного кодексу України від 6 червня 1995 р. зі змінами і доповненнями водокористувачами в Україні можуть бути підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземні юридичні й фізичні особи та особи без громадянства. Так, згідно з п. 1 ст. 47 Водного кодексу України загальне водокористування здійснюється громадянами для задоволення їх потреб (купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з водних об'єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць) безкоштовно, без закріплення водних об'єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів. Що ж стосується спеціального водокористування, то відповідно до статей 48, 49 ВК України такий вид водокористування являє собою забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв та скидання в них відпрацьованих вод. Спеціальне водокористування здійснюється юридичними і фізичними особами насамперед для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських та інших державних і громадських потреб. Спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу.

Відповідно до п. 1 ст. 95 ЗК України до прав землекористувачів у сфері реалізації інших майнових і немайнових прав належать такі права: власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; на спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд.

Право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, вироблену сільськогосподарську продукцію означає, що землекористувачі мають право володіти, користуватися та самостійно розпоряджатися посівами і насадженнями сільськогосподарських та інших культур на земельній ділянці, що належить їм на праві користування, а також виробленою на ній сільськогосподарською продукцією рослинного та тваринного походження. Таке право може бути реалізоване, як правило, на землях сільськогосподарського призначення, що надаються для здійснення виробництва товарної сільськогосподарської продукц