Реферат: Цивільне право України Т.1, Шишка

ВСТУП

З прийняттям 16 січня й підписання Президентом України 6 березня 2003 р. нового Цивільного кодексу України цивільне право в Україні отримало стабільну основу для свого подальшого розвитку і вишколу фахівців. Власне цю мету й переслідує дана робота. Вона виходить з того що сучасне цивільне право в принципі є єдиним і повинно відповідати його основним засадам: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом; свобода договору; свобода підприємництва; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

Сучасний вектор розвитку цивільного права відповідає ідеям його гармонізації та універсалізації. Здебільше це адаптаційний вектор розвитку сучасного цивільного права в його Європейській версій, що засновується на aki communiter. Його основу складає ідея про визначальну цінність права, його верховенство над законом, поділ права на приватне та публічне, можливість застосування прецеденту та широкому застосуванні договору для врегулювання відносин між автономними суб’єктами права. На націольному рівні можуть бути певні особливості, але не настільки суттєві щоб мова йшла про особливе цивільне право України. Скоріше мова йде про його прояви в формальному (позитивному) праві і доктрині в Україні.

Розробка й прийняття нового ЦК України пройшла довгий і непростий шлях від усвідомлення неможливості в ринкових відносинах регулювати майнові та особисті немайнові відносини на основі ЦК УРСР 1963р., що був орієнтований на мету побудови комунізму, до протистояння з доктриною господарського права і необхідності чіткого розмежування предмету і методів правового регулювання одних і тих же відносин, політичного протистояння. Це проявилось і у необхідності подолання вето Президента України, повторного його прийняття. Як би там не було через 10 років з моменту прийняття Постанови Верховної Ради України ми все таки маємо новий Цивільний кодекс України. У процесі роботи над проектом він майже втратив головну свою концептуальну ідею, дві книги, низку договірних інститутів.

Може він не в повній мірі відповідає його концепції як своєрідної конституції громадянського суспільства та основного акту приватного права, призваного максимально детально врегулювати відносини приватного характеру, що визначально в нього вкладалася розробниками. Не всі його положення є безспірними як і дуалізм приватного права, але головне те, що є нарешті основний закон громадянського суспільства у якому на основі майже тритисячолітнього регулювання майнових відносин товарного характеру сконцентровано передові досягнення цивілістичної науки, що відповідають сучасному етапу розвитку України.

Як зазначив Голова Верховної Ради України Володимир Литвин до моменту введення нового ЦК в дію є ще час і можливість на основі аргументованих пропозицій внести зміни. І вони безперечно будуть і повинні бути. Але після того як будуть усвідомлені і критично проаналізовані всі його положення.

Із прийняттям ЦК України виникла потреба в популяризації його положень, критичному аналізі допущених помилок, обґрунтування необхідності їх виправлення, а саме головне підготовки правознавців на його основі. Це спричинено тим, що ряд новел появилось буквально в останній момент. Вони не досить апробовані на практиці тому практики потребують вишколу.

Цим томом кафедрою цивільно-правових дисциплін Національного університету внутрішніх справ започатковано шеститомний курс лекцій з цивільного права в Україні який складатиметься: Том 1 – “Загальні положення цивільного права”; Том другий – “Особисті немайнові права фізичних осіб”; Том третій – “Речеві права”; Том четвертий – “Право інтелектуальної власності”; Том п’ятий – “Зобов’язальне право” (Книга перша – “Загальні положення про зобов’язання”; Книга друга – “Договірне право”; Книга третя – “Охоронні зобов’язання”); Том шостий – “Спадкове право”.

Запропоновані лекції є однією перших спроб осмислення положень нового ЦК України саме через лекційний, найбільш популярний і значимий для формування майбутнього фахівця напрям його підготовки. Цей курс відображає пануючі в науці цивільного права України доктрини, власні погляди авторів лекцій, усталеності навчальних курсів. Проте в лекціях є ряд новел, що можуть бути використані і в науковій роботі.

Крім досконалого знання ЦК України сучасний фахівець повинен розуміти сутність тих чи інших цивілістичних конструкцій, генезу і чинники їх формування, альтернативні конструкцій, шляхи врегулювання цих відносин у інших нормативних актах.

В тексті лекцій використані такі скорочення:

Цивільний кодекс України – ЦКУ;

Цивільний кодекс Української РСР 1963р. — ЦК УРСР;

Господарський кодекс України –ГКУ:

Кодекс про шлюб та сім’ю Української РСР – КпроШС.

Сімейний кодекс України – СКУ;

Земельний кодекс України – ЗКУ;

Цивільно-процесуальний кодекс України – ЦПК У;

Господарський процесуальний кодекс України – ГПКУ;

Кодекс торгівельного мореплавства України – КТМУ;

Закон України – ЗУ;

Кабінет Міністрів України – КМУ;

Національний банк України – НБУ;

Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України –ЄДРПОУ.

В лекціях запозичені теоретичні розробки та методологічні підходи провідних цивілістів України, Російської Федерації, Казахстану, країн сталих цивільних порядків. Зроблена спроба проаналізувати основні теоретичні концепції окремих інститутів цивільного права, запропоновані власні бачення їх сутності та конструкції. Основу лекційного курсу складає позитивне законодавство України і, перш за все, новий ЦКУ.

Ми щиро вдячні рецензентам за скрупульозне ознайомлення із запропонованими текстами лекцій, слушні зауваження та поради. Творчий колектив наперед висловлює вдячність за критичні зауваження фахівців та запрошує їх до співпраці над даним курсом.

Лекція 1. Поняття цивільного права(Р.Б.Шишка)

План:

Поняття та місце в системі права України.

Функції цивільного права.

Предмет цивільного права.

Метод цивільного права.

Принципи цивільного права.

Система цивільного права.

Система курсу цивільне право України.

Співвідношення цивільного права с другими галузями права.

Значення цивільного права для органів внутрішніх справ.

Нормативні акти: Конституція України, ЦК Української РСР, ЦК України /Голос України. 2003. за 13 лютого. К., Атіка. 2003., Господарський кодекс України. К., Атіка. 2003, Цивільний кодекс Російської Федерації. Німецьке цивільне уложення, Цивільний кодекс Франції. Цивільний кодекс Нідерландів, Цивільний кодекс провінції Квебек, Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. — 692с.

Література: Азімов Ч. Поняття і зміст приватного права /Вісник Академії правових наук.-№14.—С.50, Азімов Ч. Про предмет і метод цивільного права / Вісник Академії правових наук. -№16.-С.143, Бірюков І. Предмет і метод приватного права //Право України. — 2002. –№3. –С. 34-36, Братусь С.Н. Предмет и система гражданского права. М., 1963, ., Кодифікація приватного (цивільного права) України. /За ред. проф. А.Довгерта. –К.: Юринком Інтер. 2000. –292с., Підопригора О. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права як методологічна проблема вітчизняного правознавства /Вісник Академії правових наук-№31,-С.77, Свердлик Г.Д. Принципы советского гражданского права. Красноярск.1985, Шишка Р.Б. Предмет цивільного права /Вісник університету внутрішніх справ 6’1999, — С.22-27,

Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. спец. вищих навч. закладів: Вид. 3-є перероб. та доповн. К.: Ін Юре. 2001. 440с., Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції. –Х.: Одіссей. 2002, 592с Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.]; За ред проф. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М. Ігнатенка. –Х., Право. 2000, Цивільне правоУкраїни: Академічний курс: Підруч.: У двох товах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с.,Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб. — К., Юрінком Інтер, — Кн.1 2004, 736с.

Ключова термінологія: право, цивільне право, цивільні правовідносини, предмет цивільного права, метод цивільного права, засади цивільного права, принципи цивільного права, система цивільного права, цінності цивільного права.

1. Поняття цивільного права та його місце в системі права України

Традиційно ще із часів римського права право розглядається як система (ігноруючи, на превеликий жаль, ознаки права взагалі, говорять сукупність) правових норм, що регулюють суспільні відносини. Воно поділяється на два блоки: публічне право, яке регулює відносини на користь держави та приватне право, яке

--PAGE_BREAK--регулює відносини на користь окремого суб‘єкта. Мова йде про дві надгалузі права: публічне та приватне право. Вони мають свій механізм, свої засоби, свої юрисдикційні форми. Кожна із цих супергалузей має свою історію, своїх ідеологів та противників і як наслідок – проблеми об’єктивного і суб’єктивного походження.

Цивільне право призване врегулювати особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ст.1 ЦКУ). Ці відносини є найбільш поширеними, зустрічаються на кожному кроці настільки часто, що стали звичаєвими і ми інколи не замислюємося над їх правовою суттю, над тим, що вони є предметом правового регулювання, що може бути інакше, що можуть виникнути нестандарті ситуації за яких порушуються права і охоронювані законом особисті й майнові інтереси учасників цих відносин. Лише коли виникає конфлікт, коли порушуються право чи інтерес, більшість пересічних громадян намагаються порівняти свої, інколи безграмотні з правового боку дії, із вистражданою тисячолітньою практикою конструкцією законуі віднайти справедливе вирішення проблемної ситуації. Але при достатньому знанні права її просто-напросто можна було б уникнути. В цьому власне й проявляється значення права і зокрема цивільного. В цьому перевага і вигода його знавців.

Загалом право розуміється у декількох аспектах: побутовому, соціальному, юридичному і філософському. Сучасна наука дає можливість сприймати право у контексті права людини і традиційному: суб’єктивному і об’єктивному сенсі. Останнє інколи ототожнюється з писаним правом, яке ще прийнято називати позитивним правом. Крім цього склались певні системи права, що мають спільні корені або ознаки. Такими є мусульманське право або європейське право.

Сучасне цивільне право розвивається досить суперечливими шляхами: то на основі національної самобутності, то на основі багатовекторності, то на основі адаптації до законодавства Європейського Союзу. За цього виникло безліч течій його сприйняття та розуміння.

У правовідносини їх учасники вступають здебільше самостійно задля задоволення своїх потреб та інтересів. Учасники цих відносин (люди чи створені людьми певні соціальні утворення) виступають носіями притаманних їм загальних чи спеціальних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Соціальні утворення отримали назву юридичних осіб. Як такі в цивільних правовідносинах приймає участь сама держава та органи місцевого самоврядування. В приватних правовідносинах держава виступає на рівні з іншими особами, а як юридична особа має особливі правові форми охорони прав та попередження зловживань.

Відомо, що право як система1встановлених чи санкціонованих державою обов’язкових до виконання норм–правил поведінки, є регулятором суспільних відносин і підтримується примусовою силою держави. Сила цього підтримання не є однаковою для всіх норм права. В одних випадках держава створює спеціальні органи для підтримання імперативів, а в других – за диспозитивності правового регулювання вмішується у ці відносини лише за ініціативою їх учасників. Крім цього доцільність такого втручання залежить від мети, що ставиться перед суспільством і державою.

Основне значення в правовій державі має людина її права і правомірні охоронювані законом інтереси2. У приватній сфері поведінка людини зумовлена об’єктивними біологічними, економічними, соціальними потребами і може коригуватися суб’єктивними (особливості психомоторної діяльності) чинниками. За таких умов значна увага як корелятам юридично значимої поведінки людини мають її інтереси. Вони здебільше задовольняються самою людиною виходячи із її внутрішнього права, внутрішньої культури, виховання. Самі інтереси людини, а організованого суспільства тим більше, можуть бути далекоглядними (стратегічними) і найближчими (тактичними).

Стратегічні інтереси можуть змінюватися на певних історичних, особливо переломних етапах розвитку суспільства, що проявляється так чи інше в праві. Якщо це так то і зміст права може змінюватися, а через зміну його акцентів змінюються й функції (службова роль) права.

Таким чином коли ми говоримо про право, то слід визначитися в його основних завданнях на певному етапі розвитку суспільства. Якщо у сучасних умовах потрібна самодостатність суб’єктів то ми повинні розкрити потенціал людини, її розкріпостити, надати можливість проявити себе та свої інтелектуальні здібності, надати можливості для самореалізації майнової самодостатності. Відповідно право як основний інструментарій вирішення цього завдання повинне гармоніювати із внутрішнім правом людини, слугувати її правам і інтересам. Тоді слід виходити з теорії природного права, де правом є внутрішня воля вільної в правослухняної людини. У відносинах приватного характеру внутрішнє право людини може домінувати над писаним (позитивним) правом. З часом в громадянському суспільстві воно стає приоритетним.

Проте, нині ми орієнтуємось на усереднену модель правомірної поведінки, що від імені держави нормотворчим органом розведена у ранг закону.

Але у відносинах між суб’єктами вони можуть керуватися своїм правом і діяти у своєму власному чи узгодженому інтересі. Це триває доти доки їх інтереси не входять у протиріччя один одному чи з інтересами інших осіб. Тут поки існує держава повинен бути усереднений підхід до регулювання певних юридично значимих відносин. Коли між учасниками цивільних правовідносин виникає суперечка і вона передається на розгляд інших осіб і особливо державних органів (суду) то слід виходити із формалізованої норми права.

За таких обставин позитивним приватним правом моделюється лише усереднена модель поведінки, а основне віддається на розсуд учасників правовідносин. Власне це й повинне бути характерне для приватного права. Такий підхід побудований на новому світогляді і уявленні про роль і значення людини. Звідси філософський світогляд людини як учасника таких відносин визначає стратегію і інтерпретацію сучасного цивільного права.

Цивільне право, як частина правової системи складається з норм права. Але вони здебільше мають диспозитивний, а не імперативний характер і слугують бажаною моделлю поведінки для суб’єктів. З огляду на це традиційні підходи до системи права взагалі і цивільного зокрема потребують певного критичного аналізу. Це зв’язано з поділом права на публічне в приватне. Перше слугує інтересам держави і його регулювання здійснюється з позиції сили, то друге в інтересах окремої незалежної і вільної фізичної або юридичної особи на засадах диспозитивності.

Тому суб’єктам надані широкі права відповідно до їх власного інтересу, можливостей та побутової чи кваліфікованої усвідомленості самостійно моделювати свої юридично значимі дії. Цей підхід має конституційний ранг. Відповідно до ст. 8 Конституції України визнано і гарантовано дію принципу верховенства права, що притримується загального правила: дозволене все те, що не заборонене законом. У той же час ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Якщо виходити з того, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України) то галузеве законодавство повинно бути підкорене цьому основному детермінанту правового регулювання. Таким чином слід відзначити детермінанти правового регулювання приватним правом України. Серед них — основні цінності суспільства. Це людина, права і законні інтереси фізичних і створених фізичними особами юридичних осіб, потреби інтеграції у світове співтовариство, створення для людини сприятливої правосфери у якій людина може забезпечити свої матеріальні і духовні потреби самостійно або за допомогою інших осіб на економічній чи іншій довірчій основі.

Відносини, що регулюються цивільним правом формалізовані У Цивільному кодексі України (ЦКУ). Згідно його ч. 1 ст. 1 цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Основним у вирішені його природи та спрямованості є характер та вид урегульованих суспільних відносин, спосіб впливу на поведінку їх учасників, способи формування юридично-значимої поведінки при реалізації своїх прав та правомірних інтересів, визначення меж та способів виконання обов’язку зобов’язаних осіб. Окрім цього, немаловажне значення має і спосіб та порядок захисту порушених прав і законних інтересів.

Поняття цивільного права зумовлене загальними підходами, що визначились у правовій науці. Термін «цивільне право» традиційно розглядається в чотирьох аспектах:

базова галузь праваяка регулює майнові і особисті немайнові відносини між не підпорядкованими, юридично самостійними і автономними суб’єктами права. Ці відносини можна охарактеризувати як відносини рівних перед рівними. Інакше вони йменуються відносинами по горизонталі. Як базова галузь права України цивільне право слугує основою для врегулювання на тих же засадах інших відносин приватного характеру: сімейних, земельних, трудових та інших. При уважному аналізі переважна частина так званих господарських відносин теж є приватними і побудованими на засадах цивільного права;

галузь законодавства– система норм права якими регулюються цивільно-правові відносини (майнові і особисті немайнові та інші). Цивільне законодавство прийнято ще називати позитивним правом. При тому в правових порядках цивільне законодавство – ядро приватного права й передує публічному законодавству, визначає його спрямованість.

Разом з тим слід зважати, що формується нова правова культура на основі природного права людини та його цінності. Відтак й змінюються пріоритети у регулюванні. Це має позитивне значення (розкріпачує лбюдину у здійснення свого права) та негативне (надає можливість доволі вільно трактувати суб’єктивні права і загрожує не автентичності правозастосування);

наука– вчення, теорії, наукові концепції про врегульовані цивільним правом відносини та їх елементи, систематику, взаємодію з іншими галузями права тощо;

навчальна дисципліна– встановлені кваліфікаційними вимогами до спеціаліста та програмою курсу Цивільне право України1основні знання і вміння яких повинні осягнути особи, що навчаються, а також методи їх викладання.

Цивільне право є соціальною цінністю і відображає об’єктивні відносини, що складуються при задоволенні життєво-важливих потреб людини, обслуговуванні економічного обігу. Об’єктивна зумовленість цього права є підставою для його універсалізації в межах певних формацій. Особливість цивільного права полягає у тому, що воно регулює нормальні значимі з точки предмету правового регулювання людські стосунки. Коли ці стосунки виходять за межі і порушують права і інтереси їх учасників цивільне право на засадах компенсаторності їх підправляє до нормального стану.

Це право має глибокі гносеологічні корені і сягає в глибину тисячоліть. За цей період вироблені сталі підходи, конструкції. Найбільш вивершеною була конструкція римського цивільного права, яка рецептована більшістю країн світу. За своєю ідеологією сучасне цивільне право і цивільно-правова культура в Україні базується на засадах німецького цивільного права.

Цивільне право характеризується такими моментами:

є незмінним атрибутом соціальної, демократичної, правової держави з ринковою економікою;

складає основну частину всякої розвинутої правової системи;

своїми коренями сягає глибин людської цивілізації, але найбільшого розквіту отримало в jus civile (римському цивільному праві), внаслідок чого було рецептованим європейськими країнами, а з часом так чи інше більшістю країн світу2;

відноситься до фундаментальних галузей права які регулюють найбільш значимі для життя і соціального буття людини відносини;

пронизане гуманістичною ідеєю і призначене охороняти життя, здоров’я, особисту недоторканність, права і законні інтереси людини;

виконує основне регулятивне навантаження нормальних найбільш застосовуваних у житті та об’єктивно необхідних потреб з приводу чого люди і вступають у правовідносини;

стосуються прямо або опосередковано всіх відносин що торкаються життєво важливих інтересів людини;

розраховане на максимальне задоволення потреб і інтересів людини згідно його матеріальних, інтелектуальних, фізичних і інших здібностей;

— визначально виходить із визнання товарності майнових відносин і розраховане на регулювання товарообмінних ринкових відносин між окремими товаровласниками. По суті є відображенням і юридичною формою економічних відносин;

— має найбільш поліваріантний набір диспозицій у поведінці суб’єктів, які до того надають можливість в певних межах їх модифікувати самими учасниками правовідносин до їх користі;

регулює особисті відносини між людьми на основі християнських цінностей та суспільної моралі – системі етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість справедливість (ч.10 ст.1 Закону України “Про захист суспільної моралі”1;

складає основу формування професійного обліку юриста.

Місце цивільного права в системі права України зумовлене його функціями та впливом на інші галузі права України. Перш за все слід вияснити як це право, що виходить від держави забезпечує її основне завдання – забезпечення людини, її життя та здоров’я честі та гідності, недоторканності і безпеки (ст. 3 Конституції України). Якщо засобами публічного права ці визначальні цінності забезпечуються як елемент соціальної політики чи охорони правопорядку, то лише цивільним правом сама особа може проявити турботу про себе, своє здоров’я, життя та здоров’я близьких, майно та майнові інтереси. За допомогою договору охорони можна убезпечити себе, своє здоров’я майнові інтереси, на основі платного медичного обслуговування отримати кваліфіковану медичну допомогу, в тім числі замінити ушкоджений орган, поновити своє добре ім’я, або принаймні компенсувати заподіяну моральну шкоду.

Якщо виходити з того, що саме цивільне право юридично оформляє економічні за суттю відносини то саме йому відводиться основна роль у забезпеченні стабільності економіки, формуванні економічних спільнот, механізму їх взаємодій для досягнення індивідуальних і спільних інтересів. В основу регулювання товарно-грошових відносин покладено механізм цивільного права яке засноване на свободі власності, свободі договору, свободі підприємництва.

З відходом від планових засад і централізації економіки значно зросла роль цивільно-правового договору в упорядкуванні зв’язків між окремими товаровиробниками в тім числі й суміжниками і споживачами. При тому значно збільшилася кількість та види договорів, ускладнився їх зміст, способи, механізм укладання і забезпечення.

Більш того сучасне цивільне право по мірі втягнення в інтеграційні процеси нових країн та нових сфер суспільного буття все більше набуває універсальності. Запозичення виправданих практикою цивілістичних конструкцій зближує законодавства окремих країн, а розроблені стандарти соціального буття тому лише сприяють. У економічній сфері взагалі і все більшої ваги набуває міжнародне приватне право.

Цивільне право склало основу приватного права взагалі. З визнанням праці товаром його положення поширюються на трудове право та інші галузі прав. Цивільне право стало регулювати ці відносини, які раніше знаходилися виключно у сфері публічного права (земельні). Тож виникає можливість для субсидіарного застосування при урегулювання певних відносин норм однієї основної та іншої предметної галузі права. Наприклад, при регулюванні відносин стосовно землі необхідно застосувати поряд з нормами ЦКУ і норми ЗКУ. Воно тісно взаємодіє з процесуальним правом. Матеріальне право власне забезпечується можливостями процесуального права та інших галузей права. Так в ряді випадків адміністративне і кримінальне провадження дає матеріали для доказування прав учасників цивільного процесу і відповідно захисту порушених цивільних прав і охоронюваних ним інтересів.

З урахуванням наведеного цивільне право – система правових норм, які на засадах приватності регулюють майнові, особисті немайнові, організаційні та інші відносини між незалежними, майново уособленими учасниками притаманними цивільному праву способами формування їх поведінки задля задоволення потреб і законних інтересів людини та створених людьми соціальних утворень.

    продолжение

--PAGE_BREAK--2. Функції цивільного права

Значення права у суспільстві розкривається через його функції – службову роль у суспільстві, загальний обсяг врегульованих відносин, їх важливість для забезпечення нормального існування суспільства, забезпечення в ньому злагоди і порядку. Перш за все слід мати на увазі що люди постійно перебувають (мають право власності на належне їм майно, або хоча б речові права обмеженого користування чужими речами) і кожен день вступають у цивільні відносини з приводу обміну результатами своєї праці та задля задоволення своїх життєвих потреб. Тож цивільне право є правом суспільного життя людини, способом врегулювання своїх юридично значимих стосунків з іншими людьми та юридичними особами.

Цивільне право супроводжує людину як позитивна правосфера її юридично значимої діяльності і буття постійно. Учасниками інших відносин людина може ніколи і не стати. За відсутності обов’язку працювати чи неможливості це робити за станом здоров’я людина все своє життя може бути утриманцем. Тоді на неї не поширює свою дію трудове право. Якщо людина не скоїть діяння, яке за законом кваліфікується як злочин, вона ніколи не притягатиметься до кримінальної відповідальності. Цивільно-правовими відносинами прямо чи опосередковано, в більшій чи меншій мірі людина зв’язана постійно – з моменту свого народження до смерті.

Функції цивільного права характеризують його місце у системі права взагалі, та слугують як допоміжний критерій встановлення специфіки даної галузі права. Вони є своєрідним камертоном узгодження норм цивільного права.

У навчальній літературі інколи значення функцій цивільного права принижується1,або взагалі висловлюється критика щодо доцільності функціональної характеристики цивільного права2. Між тим у функціях права проявляється його генеральна ідея і спрямування. Таким чином спроби висвітлити особливість цивільно-правового регулювання лише за предметом і методом чи за самим методом будуть неповні1. Відповідно доцього у законодавстві звертається увага на службову роль права. Саме з цих позицій проводиться моніторинг права та експертиза розроблених законопроектів.

У функціях проявляється методологічний бік галузі права, його канва. Як уже було зазначено роль та значення функцій права не може бути сталою. На певних історичних проміжках вони можуть змінюватися: одні з них ставати основними, інші – допоміжними, доповнюватися іншими тощо.

Функції цивільного права зумовлені його предметом та методом напрямком цивільно-правового впливу на врегульовані відносини, зокрема поведінку їх учасників задля досягнення певної індивідуальної чи суспільної мети. Всі функції можна поділити на дві групи: основні і традиційні.

До основних відносяться такі функції:

регулятивна– упорядковує особисті немайнові й майнові відносини, надає їм повторюваності, однорідності, зрозумілості. Ця функція є домінуючою і полягає в упорядкуванні нормальних людських стосунків та економічних відносин у суспільстві. У цивільному праві майже нема заборон, а в основному дозволи і моделі правомірної інколи максимально деталізованої не тільки у законі але і підзаконному акті поведінки. Більш того у цивільному праві є допоміжний рівень впливу на формування і форму відносин: типові і зразкові договори, рекомендації кращих представників науки і практики. На основі цього засоби цивільного права надають учасникам правовідносин можливості для самоорганізації і саморегулювання на рівні мононорм права.

Слід зауважити, що у теорії права розрізняють регулятивну статистичну і регулятивну динамічну функціїцивільного права. Перша забезпечується через встановлення правового режиму об’єктів цивільного права та правового становища їх суб’єктів. Друга визначається через формалізацію порядку і форми трансформації відносин із статики в динаміку.

Загальний регулятивний підхід приватного права і зокрема його основи цивільного права проявляється у формулі; дозволене все те, що не заборонене законом. Спеціальний рівень регулювання цих відносин може проявлятися у певних передумовах і тім числі й вимогах щодо суб’єктів цивільних правовідносин, умовах, порядку (державна реєстрація), формі (письмова) тощо;

символьна1– встановлює категоріальну систему узагальненої і усередненої поведінки суб’єктів цивільних правовідносин, які можуть адекватно сприйматися і оцінюватися іншими особами, правозастосовчими й судовими органами. Тобто в диспозиції норми цивільного права встановлюється певний стандарт чи алгоритм бажаної поведінки2. Тим самим встановлюється цивілістична культура і єдність праворозуміння;

охоронна– забезпечує непорушність прав і законних інтересів учасників цивільних правовідносин ( їх охороняє), а в разі їх порушення забезпечує засобами, способами й формами захисту й тим стабілізує суспільні відносини, надає впевненості у існуванні певних відносин. Основний напрям охорони – захист майнових інтересів учасників цивільного обігу через забезпечення стабільності майнового становища добросовісних учасників цивільних правовідносин;

компенсаційна(компенсаторна) функція тісно пов’язана з охоронною і полягає і основному спрямуванні відповідальності у цивільному праві – відновити майнове та особисте становище, яке існувало до порушення права, а при неможливості поновлення такого становища – компенсувати втрати, що виникли із-за такого порушення. Крім цього, товарообмінні операції, що опосередковуються нормами цивільного права теж здебільшого детерміновані економічними закономірностями, базуються на еквівалентних засадах і компенсаторності. Компенсаторність в ринкових умовах слугує мобілізації матеріальних ресурсів і накопиченню капіталу.

До традиційних (функцій права взагалі) відносяться такі функції:

превентивна– попереджує порушення цивільних прав і обов’язків під страхом застосування санкцій до порушника. Через встановленні особливого правового режиму обмежує вільний доступ до речей які становлять потенційну загрозу (мисливська зброя, засоби самооборони), або спеціальні вимоги до осіб, які можуть займатися певною діяльністю;

виховна– формує у учасників цивільно-правових відносин цивілістичну культуру, повагу до прав та законних інтересів інших осіб, правову свідомість, впевненість що за умови дотримання встановленого порядку й форми вступу у ці відносини їх права будуть гарантовані. Така функція іельми актуальна з погляду на вимогу суспільної моралі. Зокрема відповідно до ст. 6 Закону України “Про захист суспільної моралі” заборонено виробництво і ввезення в Україну творів, зоображень, інших предметів порнографічного характеру з метою збуту чи розповсюдження, їх виготовлення, перевезення чи інше переміщення, реклама збут чи розповсюдження як і рівно обіг, демонстрація та прокат друкованих видань, кіно-, аудіо-, відео-, радіо-, телепродукції, матеріалів на електронних носіях, інших видів продукції, що пропагують порнографію;

інформаційна– надає змогу ознайомитися із засобами цивільного права у задоволені прав і правомірних інтересів осіб, можливостями найкращим чином задовольнити свої потреби, гарантіях суб’єктивних прав, способах їх захисту, можливостях мінімізувати втрати. Особливо це проявляється при ведені господарської і зокрема підприємницької діяльності. Не дарма тут є вельми актуальним твердження що знання права допомагає отримати ти з меншими затратами більший прибуток, а незнання – втратити своє майно. У побутовій сфері – з меншими витратами отримати найбільший ефект.

Не менш важливий чисто інформаційний аспект. Хто володіє інформацією той володіє світом. Інформація про можливості цивільно-правової норми, інститути цивільного права є неоціненною для пересічної людини і джерелом отримання морального і матеріального задоволення для фахівця;

гарантійна функція зумовлена відносною стабільністю цивільного законодавства та вживаних на протязі тривалого часу сталих правових конструкцій при урегулюванні правовідносин. Право містить матеріальні і процесуальні гарантії стабільності цих відносин, а в разі порушення прав і законних інтересів – їх поновлення. Це надає змогу на звичаєвому праві в принципі правильно тлумачити норми цивільного права, дотримуватись встановлених процедур, стабілізувати судову практику. Навіть з прийняттям нового ЦКУ основні інститути цивільного права зберегли свою стабільність. Крім цього на таких же засадах регулюються особисті немайнові і майнові відносини в інших країнах, що надає їм властивості вічних цінностей людства;

прогностична– створює умови для формування нових, зумовлених реаліями людського буття і економіки відносин. Наприклад із включенням особистих немайнових прав у об’єкти цивільного права виникла потреба розробки інституційних засобів його реалізації згідно нових технологій. Це стосується правового врегулювання відносин, що виникли у зв’язку із створенням всесвітньої інформаційної мережі; електронна пошта, електронна торгівля (комерція), електронна реклама і інформація взагалі.

Всі функції цивільного права характеризується єдністю і диференціацією в нормах права по мірі переходу від його загальних норм до спеціальних. При тому окремі підгалузі цивільного права (право власності, право інтелектуальної власності, зобов’язальне і зокрема договірне право, спадкове право мають свої функції. Певні функції мають окремі типи договірних зобов’язань. Проводиться ідея, що і навіть окремі інститути цивільного права мають свої цементуючі їх підходи (принципи договірного права1, принципи права інтелектуальної власності, а значить й властиві лише цим інститутам цивільного права функції). Важливо лише щоб їх притримувались при нормотворчості і правозастосуванні.

Реалізація ряду функцій цивільного права можлива лише у єдності з нормами процесуального права.

3. Предмет цивільного права

Загальноприйнято, що предмет і метод правового регулювання є визначальними для визначення галузевої приналежності норм права і галузі права взагалі. Тим більше, це стосується тих галузей права що мають самостійне і домінуюче значення у суспільстві. Проте як зазначає А.С.Довгерт значення предмету та методу цивільного права в умовах громадянського суспільства вже не відіграє тої визначальної ролі як це було раніше. Більш того традиційний підхід створює пастку для розвитку сучасних уявлень про право, зокрема галузі права. В цю пастку попадають представники окремих сфер правового впливу і намагаються відстоювати штучні конструкції галузей права.

Цивільне право регулює більшість тих супільних відносин, які забезпечують нормальне існування людини як центра правової системи, воно є не тільки правовою але соціальною цінністю суспільства. Не дарма умовою тісного співробітництва України як молодої суверенної держави ставилось прийняття нових Конституції України та Цивільного кодексу. Чим суспільство є більше цивілізованим та розвинута правова культура його окремих індивідів, чим в ньому більше саморегулятивних механізмів, тим більше в ньому потреба в приватноправовому регулюванні і його основі – цивільному праві. Тож загалом предметом цивільного права є найбільш уживані і найбільш важливі для людини правовідносини. Звідси надшироке коло врегульованих цивільним правом правовідносин.

Предметом цивільного права як і інших галузей права є суспільні відносини, що врегульовані нормами цього права. Не дивлячись на те, що у самому законі ст.1 ЦКУ предмет окреслено особистими немайновими й майновими відносинами (цивільні відносини), що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.При тому згідно основного завдання права нарешті першість віддана особистим немайновим відносинам. На другому місці, попри майновий детермінізм існування людини в умовах ринкової економіки відведено майновим відносинам. Основними ознаками цивільних відносин є:

їх суб’єкти як юридично рівні, відокремлені однин від одного в організаційно-правовому і майновому сенсі не підпорядковані один одному учасники цих відносин;

предмет1– особисті немайнові, майнові та інші відносини;

метод як спосіб впливу на поведінку учасників цивільних правовідносин характеризується ініціативністю учасників і диспозитивністю його норм;

зміст – суб’єктивні права та юридичні обов’язки;

спосіб захисту – ініціативний зі сторони потерпілої особи і інших осіб;

порядок захисту юрисдикційний і як виключення неюристдикційний;

здебільшого невичерпність цивільних прав, можливість їх здійснення самостійно і у будь-який момент, за виключенням випадків коли законом встановлене інше;

застосування імперативів, як виключення із загального правила.

Як ми вважаємо, врегульовані цивільним правом відносини за ознакою їх визначеності можна поділити на дві групи:     продолжение

--PAGE_BREAK--легальні– безпосередньо вказані у самому законі і доктринальні – вказані у наукових роботах представників науки цивільного права. Такий підхід відображає два напрямки правого регулювання цивільних відносин: на основі закону у широкому розумінні цього слова і на основі права. Такий підхід є слушним, але не безспірним, як й підходи до значення предмету цивільного права взагалі.

Як вказано у ст.1 ЦКУ цивільним законодавством регулюються особисті немайновіі майнові відносини, що означені загальним терміном “цивільні відносини”. Отже термін “цивільні відносини” отримав легальне визначення і справа лише за тим, який його зміст.

Розмежуванняпредмету правового регулювання міжЦКУ і ГКУ проведено у ч.2 ст.1 ЦКУ та ст.4 ГКУ. Так до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Стаття 4 ГКУ встановлює, що не є предметом господарського права майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються ЦКУ. Між тим, навіть попри використання для визначення предмету господарського права узагальнюючого терміну “господарські правовідносини” ми повинні все таки визнати, що основну їх основну складову все-таки складають майнові відносини. Інакше прийшлось би пристати на концепцію альтруїстичності господарської діяльності, що само по собі є нонсенсом.

Легальне визначення предмету правового регулювання цивільним правом і відмежування його від інших відносин зовсім не означає що доктринальні відносини не є цивільними. Це лише надає систематики врегульованих цивільним правом відносин, зумовлює структуру самого ЦКУ. Тому у подальшому ми й будемо розглядати ці відносини у визначеному законом порядку.

Перше місце серед відносин, що є предметом цивільного права надано особистим немайновим відносинам (ст.1 ЦКУ). Така увага до особистих немайнових відносин спричинена необхідністю розкріпачення особистості, підняття її ролі у суспільній практиці, підвищенні гарантій захищеності, увагою до творчих, само поважаючих себе і активний у соціальній і економічній сфері особистості. Це важливий етап переходу до диференційованої оцінки заслуг особистості на зміну домінуючій досі зрівнялівці. Юрист, що досконало знає право і вміє вчасно, ефективно, малозатратно і віртуозно застосовувати норми права для захисту прав своїх клієнтів не повинен отримувати стільки, скільки невіглас, лінивець, апріорщик і приспособленець.

Зазначимо, що у науці цивільного права дискусійним є питання про традиційні для цивільного права відносини – особисті немайнові. Одні вважали, що вони регулюються цивільним правом постільки поскільки пов’язані з майновими відносинами, а ті які навіть не пов’язані з майновими через притаманні їм властивості все таки піддаються цивільно-правовому регулюванню (В.П.Грибанов), інші наголошують, що особистим немайновим відносинам притаманні такі самі ознаки як і майновим (взаємооціночний характер М.Єгоров, юридична рівність їх учасників, майнова відокремленість і автономність волі О.А.Пушкін). Звертається увага на ту обставину, що через ці відносини проявляється індивідуалізація учасників цивільних правовідносин, здійснюється оцінка їх моральних і соціальних властивостей1. В.А.Тархов взагалі притримувався думки що особисті немайнові відносини складають самостійний предмет регулювання.

Віддаючи повагу заслузі попередників, все-таки хочемо зазначити, що ці позиції були висловлені в ту пору, коли говорити про майновий характер особистих немайнових відносин можна було з певною долею абстрагування, з поправками на відому деформацію цих відносин. Їх цивільно-правове регулювання мало обмежений характер і здійснювалося на користь не окремих учасників, а суспільства в цілому. Ряд відносин приватного характеру були винесені за межі регулювання цивільним правом або регулювалися з певною долею адміністративного впливу.

Проте кожна епоха має певні свої стратегічні завдання, які слід вирішувати правовими засобами. Безсумнівно, що особисті немайнові відносини (виникає питання чи можуть вони у принципі бути майновими і якщо не можуть, то навіщо підкреслення їх немайнового характеру) є предметом регулювання цивільним правом і мають ряд особливостей. На наш погляд, вони повинні йменуватись просто особистими цивільними відносинами, що й попробуємо доказати у подальшому.

Не вдаючись в подальшу деталізацію дискусії з цього приводу слід зазначити що особисті немайнові відносини: їх об’єктами є особисті немайнові блага, полишені матеріального змісту, тісно зв’язані з особистістю є її атрибутом, в принципі є невідчужуваними і непередаваними, існують здебільше доти поки існує їх носій, не можуть бути предметом товарообігу. Ці відносини зв’язані з визнанням приналежності особі немайнових благ в силу самого народження (природні права), в силу створення і реєстрації (легалізацій ні права: право на фірмове найменування, на ім’я) чи і силу інших фактів об’єктивного (потеплілий від стихійного лиха) чи суб’єктивного (автор витвору науки, літератури чи мистецтва) характеру.

Для фізичної особи природні права виникають в силу народження і мають подвійну природу: є елементом правоздатності і одночасно суб’єктивним правом. Інші немайнові відносини для фізичних виникають внаслідок інших обставин.

Визначаючись у специфіці цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин слід встановити через які засоби це здійснюється. Виходячи з наведеного це встановлення індивідуалізації суб’єкта права, режиму недоторканості цих немайнових благ та наслідків їх порушення. Отже особистими немайновими є відносини, що виникають з приводу немайнових благ і спрямовані на індивідуалізацію особи через визначені формально і притаманні особі соціальні властивості.

Традиційно особисті немайнові відносини поділяються на дві групи:

особисті немайнові не зв’язані з майном (честь, гідність, ім’я);

особисті немайнові зв’язані з майном (авторство, право на зображення). Обґрунтуванням такого поділу слугувало право на отримання авторської винагороди за результати творчої праці. Але на сьогодні авторську винагороду отримують на підставі авторських, ліцензійних та інших договорів, перемог на конкурсах, рішень про присудження премій тощо. Безпосереднього права на винагороду на еквівалентно-оплатній основі лише з самого факту приналежності авторства не випливає. Виключення складають премії, конкурсні винагороди тощо. Але вони мають зовсім іншу правову природу. Тож поділ особистих немайнових прав на вказані групи втратив практичне значення і в умовах ринкової економіки і змін у сутності права інтелектуальної власності є необґрунтованим.

Особисті немайнові відносини найбільш широке і пряме регулювання спочатку отримали у Розділі 2 Конституції України, а вже потім у Книзі другій нового ЦКУ “Особисті немайнові права фізичної особи”. Крім цього норми про врегулювання особистих немайнових відносин містяться в інших кодифікованих і поточних актах цивільного законодавства.

Особисті немайнові відносини як предмет цивільного права характеризуються такими рисами:

тісно зв’язані з певною фізичною або юридичною особою;

є абсолютними і не передбачають їх динаміки. При порушенні цих відносин потерпіла особа може вимагати відшкодування заподіяної порушенням моральної шкоди;

додатково ці правовідносини забезпечуються іншими галузями права: конституційним, адміністративним та іншими;

як правило не можуть бути реалізовані іншими особами;

не передбачають еквівалентності чи трансформації у інші відносини.

Найбільшу все-таки за питомою вагою і значення частину предмету цивільного права складають майнові відносини. Ми звертаємо увагу на те, що в умовах майнової відокремленості та домінування приватного інтересу мова вже йде не тільки про майнові відносини, а більше про речовівідносини. Якщо майно, як особливий предмет може бути річчю, сукупністю речей, а також майновими правами і обов’язками то виникає потреба розрізняти речеві відносини і майнові відносини. Одне з них є первинним – річ, а друге похідне – майно і майнові права. Речеві права ще з часів римського цивільного права охоплюють декілька інститутів: володіння, право власності і права на чужі речі. Це положення знов рецепійоване у цивільному праві України і з цим слід рахуватися. В той же час кардинально міняти назву майнові відносини на речові недоцільно як з огляду на усталеності правових доктрин, так і можливості трактування окремої речі як різновиду майна.

Унауці цивільного права слід виходити з того, що як зазначав Б.Б. Черепахін предмет і метод не може одночасно визначати галузеву приналежність норм права. Так, позитивне чи інше регулювання відносини власності здійснюється майже всіма галузями права. Але лише метод такого регулювання дає можливість вирізнити особливості формування поведінки учасників таких правовідносин.

В науковій і навчальній літературі намітилося ряд розбіжностей, які актуалізуються періодично у навчальних виданнях і рідких з цього приводу наукових роботах. Перше, що є суперечливим – сутність майнових відносин. Одні виходять з того, що вони є економічними (виробничими)1, другі виходили з того що майнові вольові відносини і економічні об’єктивні відносини не можна ототожнювати і слід відмежовувати майнові відносини від матеріальних, виробничих і економічних2, треті вважають, що поняття вище зазначених відносин и майнових відносин сторони однієї і тієї медалі та з різних сторін відображають властивості економічних відносин3, четверті притримуються того, що майнові відносини складають лише частину економічних відносин, що отримали свою регламентацію в нормативних актах4, четверті виходять з того, що економічні відносини поза вольовим виявленням є лише науковою абстракцією. Не дивлячись на те, що вони детерміновані економічними закономірностями вони все таки виникають між людьми як конкретні вольові акти поведінки (юридичні відносини). Компроміс цього підході проявляється у тому, що економічні відносини визнані змістовними, а правові їх формою, що у єдності складають єдине ціле5. Цього постулату здебільше притримуються цивілісти Харкова6. Інша прагматична позиція виходить з того, що майнові відносини виникають з приводу всього, що має ціну і може бути предметом товарообігу.

Друга проблема, що дискутується – специфіка майнових відносин, що регулюються цивільним правом. Чи то майнова самостійність суб’єктів цивільного права (Братусь С.М.), чи майново-розпорядча самостійність учасників майнових відносин (Алексеєв С.С.), чи рівність учасників цих відносин (Ю.К.Толстой), чи відокремленість майна в обігу (Дозорцев В.А.), чи вартісний характер майнових відносин (Єгоров М.), чи рівність учасників цивільних відносин, їх майнова відокремленість та автономність волі7взяті разом (М.М. Сібільов)8.

Між тим сучасне право і зокрема цивільне характеризується сутнісними змінами в його предметі. Це спричинено процесами глобалізації і гуманізації. Внаслідок цього економічні за своєю суттю відносини повинні регулюватися однаково на всьому економічному (інвестиційному) просторі. В іншому разі приток інвестицій у слаборозвинені країни і зокрема Україну буде вельми проблематичним, що призведе до подальшого її збіднення.

Різко зростає значення речових відносин. В умовах конкурентності економіка і споживчий її сектор стає інтелектуалізованим (залежним від інтелектуального продукту).

Сучасна антропологізація правової дійсності призвела до появи правової (юридичної) людини. Звідси основне завдання правового регулювання відносин у приватній сфері – визначення його предмета таким чином, щоб максимально забезпечити можливість реалізації людини її прав і охоронюваних законом інтересів. При цьому слід досягти балансу інтересів окремих людей між собою, їх об’єднань з інтересами окремою людини, інтересів людини і громадянського суспільства1. Не слід забувати і про інтереси держави та органів місцевого самоуправління.

Разом з тим в межах майнових відносин виділені речеві (відносини власності і інші відносини майнового характеру), відносини економічного обігу, що складаються у зв’язку з рухом матеріальних цінностей від однієї особи до іншої2.

З огляду на це цивільне право регулює не просто майнові     продолжение

--PAGE_BREAK--відносини, а речовіу тих випадках коли щодо них є певний приватний інтерес у носіїв суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Інтерес особи може полягати або у найбільш повних (набути право власності на земельну ділянку) чи обмежених правах на річ чи її використання (пройти по земельній ділянці, що належить іншій особі). Слід зазначити, що речові відносини характеризують лише цивільне право. Інші галузі права ще не розширили свій предмет їх регулюванням чи захистом.

Майнові відносинияк предмет цивільного права є проявом загальних речових відносин і регулюються ним постільки поскільки до речі проявляє чи повинен проявляти інтерес її власник, через право можна впливати на поведінку цього суб’єкта, встановлюючи правовий режим речі. Крім цього сучасна людина у своїй поведінці, становищі і місці у суспільстві детермінована своїми майновими можливостями. На це треба звертати увагу, але не наполягати агресивно і думати про наслідки культивування ідола “золотого тельця”.

Характерними рисами врегульованих цивільних правом майнових відносин є:

виникають на засадах майнової відокремленості їх учасників, які у своєму інтересі володіють і користуються цим майном несуть тягар цього володіння, на підставах вільного волевиявлення розпоряджаються, та відповідають своїм майном за порушення зобов’язань приватного характеру чи учинення публічних деліктів;

за загальним правилом є еквівалентно-вартісними, що зумовлює товарообіг, стабілізацію матеріальних цінностей і ринкових механізмів (індексів, курсів тощо);

учасники цих відносин є рівними, незалежними один від одного на засадах влади-підкорення, що надає їм можливості визначати умови динаміки (переходу до інших осіб) майна.

Англо-американська доктрина права виходить з того, що до майна відноситься все те, що має ціну. Такий прагматичний підхід заслуговує уваги з огляду на запозичення та інтеграційні процеси та концепцію адаптації. В загалі майнові відносини і відображають здебільше прагматизм, виховують бережливість і господарність, повагу до чужого майна і чужих прав. Недбайливість до свого майна, неповага до чужого майна мають свої негативні наслідки.

Майнові відносини – вольові відносини, в яких результати виробничих відносин виражаються як відносини між особами з їх приналежності одним і відчуженості від інших чи переходу від одних осіб до інших. Загалом це відносини між людьми з приводу речі, майна чи майнових прав. З огляду на це доцільно йменувати ці відносини речовими. Речові відносини поділяються на відносини володіння, відносини власності і сервітутні відносини (відносини стосовно обмеженого користування чужою річчю).

За змістом майнові відносини поділяються на:

зв’язані з приналежністю майна (статика): відносини власності і відносини з обмеженим правом на чужі речі (речові права);

зв’язані з переходом речей чи майна від одних осіб до інших (динаміка) на підставах договору, взяття цих відносин під охорону закону, делікту, безпідставного збагачення чи збереження майна за рахунок інших осіб, спадкування;

зв’язані з реалізацією права майнових вимог. Так учасник акціонерного товариства не є власником складочного в принципі майна і не може вимагати повернення в натурі внесеного внеску у створення статутного фонду при виході. Він має майнові вимоги: вимагати отримання певної частини прибутку, уступити своє право вимоги у встановленому засновницькими документами порядку іншим особам. Отримати свій внесок назад він може у виключному випадку: при ліквідації акціонерного товариства, або за наявності рішення його загальних зборів про викуп належних акціонеру акцій. Інша справа що акціонер є власником акцій. Якщо ці акції прості то він у будь-який час може їх реалізувати і отримати курсову вартість акцій як цінних паперів.

В умовах ринкової економіки відносини з реалізації прав вимог теж стали предметом правового регулювання приватним правом. Вони характерні не тільки у сфері підприємництва. Так права вимог виникають у силу застави, приналежності прав інтелектуальної власності (вимагати від інших осіб не порушувати майнового права володільця). При тому відносини інтелектуальної власності виділяються поволі в окремий вид, що має інший зміст чим відносини власності взагалі.

Другу групу врегульованих цивільним правом відносин, складають так названі нами доктринальні відносини. Вони вказані у наукових роботах. Так, до предмету цивільного права відносять і деякіорганізаційні відносини(засновницький договір, процедуру укладання договорів, корпоративне управління1). О.А. Красавчиков визначав їх як побудовані на засадах координації або субординації соціальні зв’язки, що спрямовані на упорядкування (нормалізацію) інших суспільних відносин, дії їх учасників або на формування соціальних утворень2. При тому виділяв організаційно-зумовлюючі відносини в результаті який у подальшому виникають (зав’язуються) інші відносини, організаційно-делегуючі по наділенню інших осіб певними повноваженнями для здійснення прав інших осіб (вибори делегатів, передання делегувальних повноважень в корпоративних структурах, представництво), організаційно-контрольні на підставі яких здійснюється контроль однієї особи іншою (архітектурний нагляд, нагляд замовника чи уповноваженої ним особи у договорі будівельного підряду), організаційно-інформаційні на підставі яких сторони обмінюються певного роду інформацією (договір про співпрацю)3. Навіть попри те, що відносини з господарювання відійшли до предмету господарського права організаційні відносини мають місце у цивільному праві.

Не дивлячись на те, що здебільшого теза про ці відносини у навчальній літературі не підтримується з появою підприємництва, свободи договору, розвитком інформаційних відносин, появою внутрігосподарських відносин приватного характеру організаційні відносини мають право на існування не тільки в межах адміністративного права.

В предмет цивільного права також включаються інші відносини. До них відносяться відносини з реалізації прав вимог (припинити недобросовісну конкуренцію, обмежити свою частку на ринку тощо. Ці відносини лише віднаходять свої специфіку та регулювання4.

Безсумнівно, що з стабілізацією предмету правового регулюванням цивільним правом виникне більший інтерес до дослідження цієї проблематики і виявленні інших, врегульованих цивільним правом відносин.

4. Метод цивільного права

Загальноприйнято, щометод правового регулювання — система специфічних способів, засобів, прийомів через які право як регулятор суспільних відносин впливає на його суб’єктів і заставляє їх учиняти юридично значимі дії таким чином, що вони вписуються у диспозицію норм права є зрозумілими і стикуються з іншими правовими інститутами. Ці засоби, способи, методи та форми впливають на суб’єктів через норми права, де встановлюється ідеальна і бажана модель правила поведінки учасників конкретних правовідносин, що наділені певними суб’єктивними правами і юридичними обв’язками.

Одна справа використовувати засоби впливу на суб’єктів у відносинах публічного права де одна сторона наділена компетенцією і має переваги перед іншою стороною і панує владно-розпорядча ідеологія, то інша справа коли учасники приватних правовідносин є рівними. Тут метод влади-підкорення не спрацьовує.

Цивільно-правовий метод – спосіб впливу на формування і розвиток суспільних відносин заснований на постулаті, дозволене все те, що не заборонене законом. Тож загальнодозвільний порядок визначення виду, міри і засобів реалізації своєї юридично значимої поведінки у цивільному праві заснований на засадах юридичної рівності, диспозитивності та ініціативності. Учасники цих відносин наділяються певними правовими якостями для правомочностей і можливістю самостійно обирати правові засоби для задоволення своїх потреб і інтересів. Уже в ст. 1 ЦКУ зазначено, що цивільні відносини визнаються такими постільки, поскільки вони засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Як стосовно предмета так і щодо методу регулювання цивільно-правових відносин в літературі склалось ряд точок зору. Більшість цивілістів виходить з того, що цивільному праву не властивий один і чітко визначений метод. Навпроти інші виходять з запровадженого Й.О. Покровським методу юридичного децентралізму1і вважають, що цивільному праву властива не множинність методів, а єдиний метод, що характеризується рядом ознак В.Ф.Яковлєв, О.А. Пушкін, С.С.Алексеєв. Навпроти М.Єгоров висловився за те, такий підхід відображає лише зміст цивільно-правової форми, а характерним для цивільного права повинен бути лише один метод – рівність сторін.

Не менш цікавим є дискусія стосовно метода правового регулювання взагалі. Більшість виходять з того, що галузеву приналежність норм визначає як предмет так і метод. Другі слушно звертаються до класичних (незаіделогізованих) робіт і відзначають, що предмет правового регулювання може бути тотожнім для багатьох галузей права. Так, майнові відносини як прояв базисних безпосередньо або опосередковано регулюються майже всіма галузями права. Так Б.Б. Черепахін відстоював думку, що лише метод формування поведінки їх суб’єктів надає можливість визначити галузеву приналежність в межах:

а) права взагалі (примус для публічного, диспозитивність – для приватного);

б) супергалузі права. Так диспозитивність приватного права має свої допоміжні засоби впливу на поведінку учасників правовідносин. Серед них звертається увага на рівність сторін;

в) підгалузі права.

Заслуговує уваги пропозиція розглядати метод правового регулювання через характер правового становища учасників регульованих відносин, особливості виникнення правових відносин між ними, специфіку вирішення конфліктів між учасниками правовідносин, особливості засобів примусу до правопорушників1.

Але рівність сторін у цивільних правовідносинах не що інше як певна абстракція. Здебільшого у цивільних відносинах сторони мають не рівні права і обов’язки, а взаємокореспондовані суб’єктивні права і юридичні обов’язки. В іншому разі потреби і у рівних правах і обов’язках не виникало. Єдине виключення з цього правила є відносини колективістського характеру, спільна власність, корпоративні відносини, договір про спільну діяльність. В них дійсно учасники таких правовідносин мають рівні суб’єктивні права і юридичні обов’язки. У всіх інших випадках вони є взаємокореспондованими: носій суб’єктивного права має вимогу до носія юридичного обов’язку.

Можна погодитися і з тим, що рівність учасників цивільних правовідносин полягає у визнанні рівних правових можливостей їх учасників у забезпеченні своїх прав і законних інтересів. Але за таких обставин можна говорити про вміле маніпулювання правовою матерією. Рівність і дійсно рівність проявляється до моменту вступу у цивільні правовідносини, як оціночна категорія для визначення можливої вигоди чи втрат від вступу у відносини і виборі інструментарію забезпечення своїх інтересів. Так при намірі придбати потриманий автомобіль крім звичайного тягаря власності і пов’язаних з тим ризиків слід враховувати збільшення витрат на його утримання, неотримання належного комфорту, можливість бути обманутим в його якості (купити вміло відреставрований автомобіль, що побував у агресивному середовищі (морській воді), помилитись у дійсній вартості тощо. Цивільне право враховує ці особливості через інститут позовної давності.

Імпонує підхід до визначення особливостей цивільно-правового методу регулювання відносин через ознаки що впливають на:

характер правового становища учасників цивільних правовідносин;

особливості підстав виникнення правовідносин;

специфіку вирішення правових конфліктів;

особливість засобів примусу до правопорушників1.

Правове становище учасників цивільних правовідносин визначається характером цих відносин та їх предметом. Домінування майнових відносин між рівними їх товарно-вартісні засади зумовлюють майнову самостійність. Особиста свобода та майнова самостійність є запорукою рівності при вступі у цивільні правовідносини. Визнання необхідності безперешкодного здійснення природних і суб’єктивних цивільних прав потребує адекватного правової охорони і захисту прав і законних інтересів в разі їх порушення. Ст. 16 ЦКУ вказує на способи захисту цивільних прав, які можуть застосовуватися залежно від об’єктів і характеру порушення права. Цивільна відповідальність здебільше має майновий характер і спрямована на компенсацію збитків чи шкоди на основі принципу повного відшкодування. Навіть при захисті немайнових прав застосовуються компенсаторні засади — через сплату грошей для того щоб ними як би “загладити” моральну шкоду.

Як і предмет цивільно-правового метод слід поділити на дві групи: легальні і доктринальні риси методу цивільного права. До перших згідно ст.1 ЦКУ відноситься юридична рівність, вільне волевиявлення, майнова самостійність учасників цивільних правовідносин. У тому порядку ми й їх розглянемо.

    продолжение

--PAGE_BREAK--Юридична рівність проявляється в рівних підставах виникнення, зміни та припинення правового зв’язку між учасниками незалежно від їх матеріального й соціального становища, інших правових зв’язків, можливостях захищати порушені суб’єктивні права і охоронювані законом інтереси, підставах притягнення до цивільно-правової відповідальності. Крім цього у відносинах особистого немайнового характеру, рівносторонніх відносинах корпоративного характеру, спільній власності там дійсно проявляється рівність учасників цивільних правовідносин.

Вільне волевиявлення засноване на автономії волі і диспозитивності проявляється у здатності самостійно та вільно формувати (моделювати) свою волю і виражати волевиявлення. Ця воля відображає нормальні розумові процеси, які можуть бути виражені у діях чи бездіяльності і адекватно сприйматися іншими учасниками цивільних правовідносин. Так звані девіантні акти поведінки не є нормальними.

Волевиявлення здебільшого детерміноване потребами учасника цивільних правовідносин, стандартизованими юридичними фактами і формалізовані у диспозиції норми права.

Примус до волевиявлення не допускається, за винятком передбачених законом випадків.

Майнова самостійність зумовлена здебільше майновим характером більшості цивільних правовідносин, компенсаторними засадами цивільно-правової відповідальності. Майнова самостійність учасників цивільних правовідносин є гарантом належного виконання їх обов’язків.

Доктринальними рисами цивільно-правового метода є:

взаємокореспондованість суб’єктивних прав і юридичних обов’язків учасників правовідносин;

ініціативність більшості цивільно-правових зв’язків передбачає вміння їх моделювати з користю для себе, обирати найбільш сприятливий момент їх виникнення, засоби забезпечення, строк існування тощо;

судовий змагальний порядок захисту порушених прав проявляється в матеріальному і процесуальному праві. Здебільше при порушенні суб’єктивного права особа має право звернутися в суд, самостійно чи з допомогою професіонала сформувати свої вимоги, задіяти механізми їх забезпечення (вимагати накласти арешт на майно відповідача), пред’явити необхідні докази правомірності своїх вимог;

компенсаторність цивільно-правових санкцій проявляється в тому, що цивільно-правова відповідальність переслідує мету відновити майновий стан потерпілої від правопорушення особи. У зв’язку з тим конфіскаційні за своєю суттю санкції (одностороння реституція допущення реституції) винесено за межі цивільного права.

Не застосовується у цивільному праві і кумулятивна відповідальність (кратна щодо розміру завданого збитку).

Принципи цивільного права

Цивільне право на рівні позитивного права оперує декількома категоріями загально методологічного впливу на цивільне законодавство:

загальний підхід про верховенство права (ст. 8 Конституції України);

чотири визначальні свободи: руху товарів, послуг, капіталу і людей як критерії вступу України в Європейський Союз;

свободу від утиску і загальні засади про те, що ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ч.1 ст.19 Конституції України);

визначальні ознаки цивільних відносин – заснованість на юридичній рівності, вільному волевиявлені, майновій самостійності їхт учасників (ст.1 ЦКУ);

загальні засади цивільного права (ст. 3 ЦКУ);

принципи цивільного права, що є традиційним напрямком і підтримується в науковій літературі. Загальноприйнято, що принципи права – основні його ідеї та засади, що мають внаслідок їх законодавчого закріплення в нормах права загальнообов’язковий характер. Вони визначають сутність самих відносин та їх соціальну спрямованість, галузеві особливості правового регулювання, що сприяє однорідності розуміння сенсу правових норм, їх єдиному правозастосуванню. Крім цього принципи права використовуються при усунення прогалин в праві і застосування норми за аналогією права, що важливо для цивільного права внаслідок його динамічності і підверженості змінам в економічній і соціальній дійсності. Цивільне право внаслідок цього стикається з такими ситуаціями коли не виникає сумнівів у тому, що дані відносини є цивільними, але норми права на основі який можна врегулювати відносини, а тим більше, спір сторін – відсутні. Цивільне право не може врегулювати всі без виключення відносини. Практика йде попереду і виникають такі відносини, які не урегульовані нормами права. Так, з появою нових інформаційних технологій виникла потреба в урегулювання так званих комп’ютерних правочинів.

Дозвільний характер цивільно-правового регулювання сприяє прояву ініціативи учасників цивільних правовідносин. До тих пір поки не були врегульовані довірчі (трастові) відносини це призвело до зловживання з боку ініціаторів створення довірчих товариств. Так звані засновані на вільному волевиявленні фізичних осіб “пірамідні” способи наживи постійно призводять до соціальних потрясінь. Вони повинні бути унеможливлені.

В науці цивільного права теорія його принципів висвітлюється неоднозначно: від тенденції до ототожнювання методу і принципів цивільного права, ототожнювання принципів цивільного законодавства і права, до моделювання нових підходів. Здебільше це проявляється у навчальних виданнях. Досі відома лише одна фундаментальна наукова робота з цього питання Г.В. Свердлика. Ми пропонуємо теж одне із можливих бачень цього вкрай важливого для науки і практики питання.

В цивілістиці просліжується позиція, що принципи цивільного права виконують дві функції. Перша – вираження основних ідей галузі права, що зумовлюють напрямок її розвитку, основні вимоги до розроблюваний та прийнятих нормативних актів, їх застосування у правозастосувальній практиці, та поведінці учасників цивільних правовідносин1. Принципы відображають реальний стан суспільних відносин, як об’єктивних за своєю природою2. В принципах ввідображається не тільки соціально-економічна основа, але й загальнолюдські цінності.3О.С. Йоффе наполягав, що принципи цивільного права виражають природу (на тот момент- соціалістичну) держави.4В.Ф. Яковлєв вказує, що принципи відрізняють однугалузь права від іншої і в концентрованому виді відображають соціально-економічну сутність врегульованих відносин і економічну політику держави стосовно до цих відносин.1

Другафункція принципів цивільного права проявляється у безпосередньому регулюванні суспільних відносин. Так відповідно ч.2 ст. 8 ЦК України при неможливості використати аналогию закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права). Оскільки деякі з засад цивільного права та принципи пересікаються у своїй змістовній частині то вони застосовуються для регулювання цивільних правовідносин «без специального нормативного оформления»2.

З введенням у ЦК статті засади цивільного законодавства появилась підстава для розмежування власне засад та принципів галузі права. Тож якщо поняття цивільного права ширше чим поняття цивільного законодавства то можливі певні відхилення від основних правових ідей, що ставлять кістяк цивільного законодавства і цивільного права.

В зв’язку з тим виникла проблема термінологічного розмежування змісту принципи цивільного права та засад цивільного права. Так Н.П. Асланян виходить з того, що нема підстав для ототожнення цих категорій за онтологічними та гносеологічними критеріями. Засади – основи буття та певної правової дійсності, принципи – основи науки. Тому до засад цивільного права вона відносить економіку, саму людину, супільство. Вона виходить з того, що нема підстав ототожнювати принципи та засади цивільного права. Виділяються засади в право утворенні, історичні, догматичні та правові. Для людини основними засадами є свобода.

Свобода суб’єкта уцивільного права проявляється у загальному підході до регулювання цивільних правовідносин: дозволене все те.що не заборонене законом. З ним органічно поєднаний з категорія свободи. Проте цивільне право допускає виникнення права й на те та таким чином, що суперечить чинному законодавству. Мова йде про визнання набувальної давності на майно, що набуте за нікчемними правочинами.

В ст. 3 ЦКУ загальними засадами цивільного законодавства визнані:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України і законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність3.

Засади цивільного законодавства є безумовно визначальними у механізмі регулювання цивільних відносин. Але вони не імперативи для доктрини права. Можливий й загальноправовий підхід до вирішення цієї важливої проблеми, що дозволяє комплексно охопити всі відносини у контексті єдності права. Якщо цивільне право є галуззю права то воно підкоряється загальним правилам існування і функціонування права. Значення принципів права полягає у тому, що вони відображають соціальну спрямованість правового регулювання, та дозволяють при розробці і прийняті норм права притримуватися єдиних підходів. Крім цього при наявності прогалин в праві на підставі застосування аналогії права врегулювати певні правовідносини.

Засади цивільного законодавства та принципи цивільного права можуть між собою співвідноситись як загальне та спеціальне де засади – загальне, а принципи – спеціальне. В той же час цивільне право є хоча й основною, але не єдною галуззю права. Вона частина загального права тому підвернена її сталостям та рівням. Тому слід розрізняти декілька груп принципів, які стабілізують норми права і є їх основними напрямками:

Перша група – принципи права взагалі: моральність, гуманізм, законність.

Друга група принципи приватного права як надгалузі права: неприпустимість свавільного втручання в приватну сферу забезпечує свободу особистості, ініціативність, свобода вибору виду і міри своєї поведінки.

Третя група власне принципи цивільного права, про що мова буде йти окремо.

Четверта група принципи окремих підгалузей цивільного права: права власності, права інтелектуальної власності, сімейного, житлового, спадкового.

П’яту групу складають принципи окремих інститутів цивільного права: права промислової власності, договірного права. В літературі вказуються інші принципи інститутів права1.

Слід підкреслити те, що принципи цивільного права мають загальнообов’язковий характер. Вони здебільше безпосередньо закріплені у нормах цивільного права і їх дотримання є обов’язковим як при законотворчості так і при правозастосуванні.

Серед принципів цивільного права вказують:

    продолжение

--PAGE_BREAK--юридична рівністьсуб’єктів цивільних правовідносин забезпечує можливість формування їх волі і вільного волевиявлення. Учасники цивільних правовідносин не підпорядковані один одному і не мають влади один над одним. Ця рівність надає можливість діяти в своїх інтересах виключно опираючись на власне розуміння змісту відносин, їх моральності і етичності. Учасники цивільних правовідносин мають рівновеликі і взаємокореспондовані права і обов’язки.

Між тим принцип рівності проявляється лише в рівновеликих правовідносинах, в яких їх учасники мають одинакові суб’єктивні права і юридичні обов’язки (договір про спільну діяльність). Але в більшості цивільних правовідносин специфіка підстави їх виникнення (юридичного факту) надає їх учасникам конкретні суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Внаслідок цього на зміну рівності приходить нерівність. Лише через засоби охорони суб’єктивних прав учасники правовідносин мають рівні можливості;

недоторканність власності – забезпечує майновий правопорядок в економіці, можливість власниками використовувати належне їх майно в своїх або чужих (дестинаторських) інтересах, бути захищеними від безпідставного його вилучення чи обмеження можливостей використання. В основі цього принципу лежить положення ч.4 ст. 41 Конституції України згідно якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним.

Вказується, що примусове відчуження майна може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього в повного відшкодування його вартості. При тому це можливо лише за умов воєнного чи надзвичайного стану. Інший випадок примусового вилучення майна – його конфіскація за рішенням суду на визначених законом підставах і порядку.

В зв’язку з проведеними приватизаціями (великою, малою, житловою, земельною) державного майна цей принцип і його гарантії є запорукою для огульної реприватизації майна. Стабільність відносин власності, недоторканність майна є умовою стабільності суспільства взагалі.

свобода договору забезпечує динаміку майнових відносин і обслуговує потреби людини та ринку. Він є основним для товарного обігу. Здебільше він проявляється у принципах договірного права: свободі укладення договору. свободі вибору контрагентів, свободі формування умов договору, свободі вибору моделі договору. Примус до укладення є виключенням із загального правила і стосується публічних договорів та договорів державних підприємств, поставок товарів для державних і регіональних потреб.

диспозитивність – можливість обирати доцільність перебування в певних правовідносинах і з певними їх учасниками. При вступі у правовідносини на свій лад формуються варіанти можливої поведінки, обираються характеристики їх об’єкта, мотивація до виконання взятих обов’язків, доцільність звернення за судовим захистом тощо.

безперешкодне здійснення права, відновлення и захист порушених прав забезпечує суспільний порядок і злагоду. Він полягає в усунені необґрунтованих перешкод для здійснення належних особі прав, розвитку ринкових механізмів. В цивільному законодавстві дія цього принципу проявляється у свободі підприємництва та іншої не забороненої законом економічної діяльності. Так, максимально спрощується процедура легалізації суб’єктів підприємницької діяльності. Як виключення допускається підприємництво без реєстрації (вирощування і реалізація сільськогосподарської продукції на належній ділянці землі). Застосовуються інші способи. Так, в Харкові з метою усунення штучних, бюрократичних перешкод з 2003р. створено і діє при міському виконавчому комітеті єдиний механізм легалізації підприємництва де зібрані представники всіх причетних до видачі дозволів державних інститутій. Він діє під контролем Харківського міськвиконкому та Харківської спілки підприємств і підприємців.

Механізм наскрізної легалізації суб’єктів підприємництва запроваджено ще в трьох містах України.

перешкоджання можливостям зловживання правом, як відзначається є певною клаузулою (виключенням) із загальних засад цивільного права1. Дія принципу проявляється у встановленні меж здійснення належних особі прав, правового режиму речей (обмежені у цивільному обігу), механізму реєстрації правочинів тощо. Наприклад згідно з ЗК України після отримання права власності на земельну ділянку заборонено змінювати її цільове призначення і на протязі певного строку продавати іншим особам. За публічним договором підприємець-роздрібний торговець не може відмовити угодоздатному покупцю у продажі товару.

охорони прав і законних інтересів забезпечує охоронну функцію цивільного права. Норми цивільного права сконструйовані таким чином, що їх дія забезпечується як самим нормами цивільного права так і нормами процесуального права. Власне процесуальне право і є формою життя норми матеріального права.

Учасникам цивільних правовідносин надаються можливості для забезпечення своїх суб’єктивних прав і законних інтересів: діяти самостійно, усувати перешкоди, застосовувати спеціальні правові засоби (способи забезпечення зобов’язань), примирні процедури (в разі порушення права звернутися до порушника з претензією), звернутися з позовом, задіяти предюдиційні механізми в тім числі публічного характеру (порушити справу приватного звинувачення).

Крім того у новому цивільному кодексі вказуються такі принципи як справедливість, добросовісність ірозумність. Ці принципи є оціночними і загальними критеріями визначення кабального становища однієї із сторін правовідносин. Разом з тим вони – відображення загальних людських цінностей, що повинні послідовно проводитися у чинному законодавстві і особливо цивільному. Так згідно Указу Президента України “Про невідкладні додаткові заходи з укріплення моральності у суспільстві та ствердження здорового способу життя” від 15 березня 2002р. передбачено, що захист моральності, ствердження у суспільстві загальнолюдських гуманістичних цінностей, здорового способу життя, докорінне удосконалення системи духовного, морально-етичного, патріотичного, правового, етичного і екологічного виховання у першу чергу молоді і дітей, забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина, захист прав і інтересів дитини, підвищення соціального значення сім’ї, ствердження поважливого відношення до жінки, постійна турбота про підростаюче покоління, широке залучення до цієї справи творчих союзів, органів місцевого самоврядування, всієї громадськості є пріоритетним напрямком діяльності державних органів, навчальних закладів, засобів масової інформації. Це повинно проводитися через нормативні акти.

Справедливість здебільше розглядається як оціночна моральна категорія коли відносини встановлюються відповідно до вимог права, заслуг та ролі особистості, загальних засад існування суспільства.

Добросовісність не допускає зловживання своїми суб’єктивними правами, недопустимість існування кабальних відносин, людяність при відносинах меркантильного характеру, належне виконання юридичних обов’язків1. Добросовісність презюмується у тих випадках коли набуваючи суб’єктивного права не знав і не міг знати про права інших осіб на цей об’єкт. Презумпція добросовісності і вимога добросовісності є відправною у цивільному праві.

Розумність зумовлює раціональність волевиявлення, усвідомленість їх учинення і їх правових наслідків, дотримання меж здійснення суб’єктивних цивільних прав. Зазвичай, розумними слід вважати дії особи що наділена нормальним, середнім рівнем інтелекту, знань і життєвого досвіду, що дозволяє їй адекватно оцінювати ситуацію, моделювати в ній свою поведінку і здійснювати волевиявлення і передбачати його можливі наслідки. Розумність по суті характеризує інтелектуальні і моральні якості людини через порівняння її реальної юридично значимої поведінки із можливою поведінкою усередненої людини.

Принцип стабільності цивільних правовідносинпроявляється у наявності у цивільному праві загальновизнаних моделей поведінки (норм права), що позволяють типізувати, інституювати певні суспільні відносини приватного характеру, надавати їм одне і теж ж тлумачення, на кінець забезпечують однорідність розуміння спеціалістами, а стосовно спрощених конструкцій й пересічним громадянам інститутів цивільного права. Цей принцип зумовлений однорідністю буття, економічними закономірностями, універсалізацією приватного права.

Принципи цивільного права у тих чи інших його нормах проявляються неоднаково. Тому деякі підгалузі й навіть інститути цивільного права мають свої принципи.

При розробці нових інститутів цивільного права вкрай важливо дотримуватися його принципів. Ігнорування принципів позбавляє цивільного права єдності, зумовлює тимчасовість цих інститутів.

6. Система цивільного права

Як всяке інше право цивільне право має свою систему. Система – сукупність якісно визначених елементів між якими існує залежність і закономірний зв’язок. Найважливішими рисами системи є її розчленованість і цілісність. Система права – внутрішня побудова права, яка полягає у єдності і узгодженості норм права. Загальновизнаним є пандектна і інституційні системи права. Для цивільного права характерною є саме пандектна система права яка визначається поділом норм права на загальну і спеціальну частини. Перша цементує всі норми галузевої приналежності на певних правових цінностях, друга – в межах загальних підходів деталізує зміст окремих інститутів права.

Для того щоб визначитися у системі права необхідно вияснити її конструктивні елементи та відправну для побудови системи права площину. Елементами побудови систематики цивільного права можуть бути сама його норма, інтерес (мета) врегулювання відносин і засоби захисту. Загальний алгоритм побудови норми права йде від загального через посилки до спеціального і окремого. Загальні норми становлять каркас правового механізму, спеціальні вказують на типові правовідносини та підстави виникнення, окремі норми врегульовують механізм задоволення конкретного інтересу та його захисту в разі порушення суб’єктивних прав.

Говорячи про систему права завжди треба мати конкретний зміст цього поняття: права як галузі, цивільного законодавства, цивільного права як науки та цивільного права як навчальної дисципліни. Навіть при тому, що системоутворюючі критерії можуть збігатися мета проведення систематизації різна. Відповідно це передбачає дещо різні підходи. Наприклад навчальними планами для спеціальності правознавство передбачено, що цивільне право як учбова дисципліна викладається на протязі двох навчальних років (4 семестри). У вищих закладах освіти МВС України цивільне право викладається протягом одного року (два семестри)1. Звідси навіть при одних і тих же кваліфікаційних вимогах до випускника-правознавця структура і система курсів є різною1. Прогалини у засвоєнні попереднього матеріалу системи так чи інше відіб’ється на розумінні наступних тем. Більш того погане засвоєння положень цивільного права негативно впливає на вивчення інших дисциплін приватного права.

Одні і ті ж критерії повинні бути в основі систематизації галузі цивільного права, цивільного законодавства та науки цивільного права. Якщо ж допустити різні підходи то це викличе масу непорозумінь. До того з введенням державного стандарту у сфері правознавства виникне необхідність приведення різних розумінь до одного. Систематизація курсу цивільного права може проводитися з урахуванням рівня освіти (бакалавр, спеціаліст, магістр), спеціалізацією (слідчий чи юрисконсульт) тощо.

Система цивільного права характеризується тим, що вона є елементом системи права взагалі, тобто це внутрішнє системне утворення. З огляду на те, що первинною ланкою права є норма права, то ця система відображає групування цих норм за галузевою ознакою на галузі права, а у середині галузі права на певні інститути та навіть субінститути права. Характерним для цивільного права є більш великі надсубінституційні блоки норм, що характеризуються внутрішньою узгодженістю, — підгалузі права2.

З огляду на це інститут цивільного права – цілісна група цивільно-правових норм, що регулюють однорідні цивільні правовідносини. Наприклад таким цілісним інститутом є купівля-продаж (глава 54 ЦКУ). Але ми знаємо низку різновидів купівлі-продажу, наприклад продаж у кредит. Тож група норм усередині інституту права, що регулює відносно відокремлені відносини називається субінститутом права.

Відповідно підгалузь права – система однорідних інститутів цивільного права, що характеризуються спільним об’єктом, підходами та механізмом правового регулювання та підставами виникнення відносин.

В європейській доктрині права прийнято розрізняти пандектну і інституційні системи права. Перша заснована на пандектах і характеризується цілісним правовим механізмом, зосередженим і одному джерелі. Друга, інституційна побудована на окремих нормативних актах. Цивільне право України має     продолжение

--PAGE_BREAK--пандектну систему.

Сучасна доктрина цивільного права виділяє дві його частини: загальнуі спеціальну(інколи говорять) особливу частину.

У загальнійчастині зосереджені норми, що встановлюють найбільш важливі положення цивільно-правового механізму, які в подальшому є відправними для всіх інститутів цивільного права. На основі цих норм встановлюється символьна система цивільного права: предмет, метод, принципи, суб’єкти, строки. Зокрема до неї входить загальні положення про предмет права його джерела, підстави виникнення та порядок здійснення цивільних прав, їх захист у разі порушення, правове становище суб’єктів, правовий режим об’єктів, правочини, представництво і строки. Деякі з цих норм є в принципі мало застосовуваними на практиці оскільки у подальшому деталізуються спеціальним законодавством, але саме вони формують цивілістичну культуру правознавця.

Спеціальна частина має субгалузеву структуру і включає в себе: речове право, право інтелектуальної власності, зобов’язальне право, спадкове право. У ній спеціальним (власне регулюючим правовідносини) інститутам цивільного права передують загальні положення. Так зобов’язальне право є поліструктурним і у свою чергу складається із загальних положень зобов’язального права (загальна частина) і договірного права та охоронного права (спеціальна частина). При тому охоронне право має ще два напрямки: власне охоронні зобов’язання що виникають з правомірних односторонніх дій, дій що становлять загрозу, і зловживання правом та деліктного права.

Договірне право ще більш складне у своїй структурі і не може бути систематизовано в рамках інститутів та субінститутів договірного права. Якщо положення купівлі-продажі поширюються на всі спрямовані на передачу майна у власність договори, то поставка, контрактація, міна і навіть дарування є інститутами купівлі-продажі. Але самі ці договори мають деякі відмінності від власне самого договору купівлі продажу. Ще складніше з самим договором купівлі-продажу. Так роздрібна торгівля є субінститутом в рамках якої є ще ряд субінститутів (договір купівлі-продажу складної побутової техніки, продаж продуктів харчування). В межах субінститутів можна виділити ще певні різновиди. З огляду на це виникає складна для розуміння конструкція. Отже виникає проблема пошуку ще одного системного утворення в межах договірного права. Таким може бути запропонований договірний тип1– група договорів які переслідують одну мету та мають загальні норми, що поширюються на всі договори цього типу.

З прийняттям СКУ на дещо відмінних засадах чим це було у Кодексі про шлюб та сім’ю та проекті ЦК України сімейне право стало більш автономною частиною приватного права України і стало виділятися у окрему галузь права України. Попри те, що від врегульовує майнові і особисті немайнові відносини на засадах цивільного права за даних умов можна визнати за ним право на самостійність за тих умов, що особливі довірчі сімейні відносини викривляють їх дію. Але здебільшого сімейне право регулює ті ж особисті немайнові і майнові відносини але між відносно замкнутими суб’єктами, що об’єднанні сім’єю. Тому традиційно представники харківської цивілістичної школи з часів В.П.Маслова відстоюють тезу, що сімейне право – підгалузь цивільного права. Цей процес тривалий і йде через розробку свого власного інструментарію (предмет, метод, принципи, функції).

Колізійне право виділилось остаточно і окрему галузь міжнародного приватного права. Воно за своєю природою є здебільше процедурним і не регулює матеріальні відносини, а лише визначає яку норму матеріального права слід застосувати до даних правовідносин.

7. Система курсу “Цивільне право України”

Система курсу зумовлена системністю позитивного цивільного права, навчальним планом, робочою програмою і спеціалізацією майбутнього правознавця чи правоохоронця, що відображається у тематичному плані. Для першої спеціальності навчальними планами передбачено вивчення цього курсу на протязі двох років із низкою дисциплін і спецкурсів приватного характеру: сімейне право, житлове право, право власності, право інтелектуальної власності. Для тої ж спеціальності у системі МВС передбачено лише один рік для його вивчення. В ВЗО економіко-правової спрямованості цей курс має ознайомчий характер і вивчається лише протягом одного семестру.

Безпосередня розбивка окремих тем здійснюється згідно тематичного плану та рівня кваліфікації викладача. Одна справа коли читаються загальні курси, інша – авторські. При читанні перших орієнтуються на структуру курсу ВЗО-флагманів юридичної освіти України, та майбутню спеціалізацію випускників; слідчі, судді, прокурори, адвокати, юрисконсульти, нотаріуси, тощо. Авторські курси враховують попередні детермінанти та майстерність викладача, який вправі вносити певні зміни у структуру, форму і зміст окремих занять тощо. Важливо щоб тим була досягнута мета навчання: студент опанував програмні знання і вміння, вмів на належному рівні вирішувати конкретні практичні завдання, був ознайомлений з особливостями регулювання цивільних правовідносин в зарубіжних країнах, особливо традиційних економічних партнерів.

Накопичена практика викладання цивільного права у вітчизняних та зарубіжних ВЗО свідчить про системний підхід до формування курсу цивільного права. Весь курс розбито на дві частини: перша і друга. Перша охоплює собою всі теми аж до загальних положень зобов’язального права, друга закінчується вивченням спадкового права. Це дає можливість більше уваги зосередити на загальних підходах до регулювання цивільних правовідносин і їх формалізацію. Іншими словами при опануванні методології цивільного права значно спрощується вивчення певних прикладних інститутів, а особливо субінститутів, цивільного права.

При наявності спецкурсів слід додатково уточняти їх завдання і зміст і тим, щоб окремі питання не повторювались1.

В межах вказаних частин навчальний матеріал розбито на певні розділи, що повинні вивчатися і строгій послідовності. Такий підхід дозволяє використати загальні положення курсів теорії права та римського приватного права, які повинні передувати вивченню курсу цивільне право, розкрити особливості цивільно-правової матерії йдучи від простого до складного, від загального до спеціального і окремого, систематизувати отримані знання, використовувати порівняльні методи навчання тощо.

Сучасний рівень спеціаліста передбачає його високий професіоналізм, високі професійні знання вміння їх в потрібний момент і в потрібному місці продемонструвати, впевненість у своїх знаннях, вміннях і можливостях. Це в повній мірі стосується тих юристів, які спеціалізуються на цивільних правовідносинах.

Звідси виникла потреба виділити з курсу цивільного права окремий спецкурс – сімейне право України. Окрім чисто технічного боку його виділу у спеціальний курс це зумовлено кризою української сім’ї, необхідністю більш предметно розглянути всі особливості регулювання сімейних правовідносин.

Зважаючи на змагальність цивільного процесу сучасний правознавець повинен добре знати норми матеріального і процесуального права2, розуміти сенс цивільно-правової матерії, вміти їх тлумачити і вміло користуватися можливостями, в тому числі й колізіями між окремими нормами права. Не менш важливо знати і прогнозувати загальні тенденції розвитку інститутів цивільно-правого регулювання, вміння самому розробляти засоби гарантування інтересів учасників цих правовідносин. Особливо це стосується договірної роботи.

Звідси й основні завдання курсу:

теоретико-пізнавальна (еврістична): опанувати знаннями та вміннями для їх систематизації. Значна увага приділяється засвоєнню змісту цивільно-правових інститутів, напрямку і логіки їх розвитку вмінню дискутувати і відстоювати свою теоретичну позицію.

прагматична: навчити ефективного використовувати ці знання та вміння на практиці;

наукова: виробити методологічний підхід до пізнання цивілістичної матерії, формулювати актуальні її завдання і вишукувати шляхи їх розв’язання;

комплексна: сформувати сучасного юриста, здатного вирішувати практичні завдання на підставі галузевого чи комплексного підходу, дати доктринальне тлумачення норм права;

інтеграційна – слугувати єдиному праворозумінню на основі загальнолюдських цінностей.

Слід пам’ятати що курс цивільного права є ключем для розуміння інших спецкурсів: сімейного права, житлового права, підприємницького права, господарського права в частині приватного-правового регулювання відносин, інвестиційного права, корпоративного права, права інтелектуальної власності, права власності, вексельного права, міжнародного приватного права інших.

8. Співвідношенняцивільного права с другими галузями права

Цивільне право як базова галузь права України співвідноситься певним чином з публічно-правовими галузями права. В цьому проявляється міжгалузевий зв’язок цивільного права з іншими галузями законодавства. Так, шкідливі наслідки адміністративних правопорушень та злочинів є однією з підстав для подання позовів про відшкодування шкоди. Більш того при провадженні з цих справ слід встановлювати матеріальний збиток та виносити постанову про визнання потерпілим. Розгляд адміністративних справ часто посилює доказову базу при розгляді цивільних позовів.

За справами приватно-публічного звинувачення допускається конкуренція способів захисту порушеного права, особливо стосовно захисту немайнових особистих прав.

Адміністративно-правові акти можуть слугувати підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків (ст. 11 ЦК України). Так прийняте рішення про відведення земельної ділянки для суспільних потреб (адміністративний акт) припиняє право власності на вказану земельну ділянку у власника та породжує обов’язок особи, на чию користь вона відведена, відшкодувати її вартість та інші втрати власника. Державне підприємство не менше 50 відсотків своєї продукції повинне реалізовувати державі, в тім числі на основі державних замовлень чи владних приписів.

Доволі тісна взаємодія цивільного права з фінансовим і податковим правом особливо при визначенні бази оподаткування. Це також проявляється в ціновій політиці, зокрема встановленню твердих цін на товари першої необхідності, наприклад хліб.

При здійсненні зовнішньоекономічної діяльності цивільне право тісно зв’язане з митним правом. Зокрема це проявляється в механізмі декларування товарів і предметів, примитній торгівлі, митних складах, діяльності митних брокерів тощо.

Цивільне право є висхідним для блоку приватноправових галузей права і законодавства. Це пояснюється положеннями п. 3 ч.2 ст.4 ЦК України, де вказано, що якщо суб’єкт права законодавчої ініціативи подав Верховній Раді України законопроект, який регулює цивільні правовідносини інакше ніж сам ЦК, він зобов’язаний одночасно подати проект закону про внесення змін в ЦК України.

Цивільне право зумовлює предмет і особливості господарського і зокрема підприємницького права. В частині регулювання майнових відносин і товарообороту вони – суть цивільне право. Це стосується таких галузей законодавства як інвестиційне, корпоративне та кооперативне право. Гарантуючи свободу власності, зумовлюючи свободу договору цивільне право тим самим визначає зміст інших галузей права, що спричиняє необхідність субсидіарного застосування норм різних галузей права: цивільного і земельного, цивільного та трудового, цивільного та екологічного. Наприклад договір оренди землі регулюється цивільним і земельним законодавствами.

Сімейне право як підгалузь цивільного права та законодавства хоча, волею долі, й розвивається відносно автономно однак регулює, по суті, ті ж особисті немайнові та майнові відносини, що виникають між відносно замкнутим колом осіб, Вони будують свої відносини на довірі та зв’язані взаємною турботою, переважанням особистих мотивів юридично значимої поведінки над економічно детермінованим.

З визнанням здатності до праці товаром проявляється більш тісний взаємозв’язок цивільного права з трудовим правом. Допускається використання праці за договором підряду. Це проявляється в системі оплати праці значної частини населення України. Так оплата праці продавців, особливо реалізаторів здійснюється на цивільно-правових засадах – відсоток від виторгу. Доволі близькі інститути відшкодування завданої шкоди. Обов’язок відшкодувати заподіяну шкоду при виконання трудових обов’язків проявляє ті ж ознаки, що і в цивільному праві. Більш того роботодавець, який відшкодував іншій особі заподіяну з вини його працівника школу має право регресного звернення до свого винного працівника. Проте розмір такого відшкодування визначається уже за правилами трудового законодавства.

    продолжение

--PAGE_BREAK--9. Значення цивільного права для органів внутрішніх справ

Це питання одночасно є складним1 та простим питанням. Його складність полягає в тому, що діяльність органів внутрішніх справ проходить в сфері публічного права, більш того в адміністративному і кримінальному провадження, специфічні профілактичній та розшуковій діяльності. В той же час така юрисдикційна діяльність часто стикається з необхідністю вирішення низки питань приватноправового характеру. Це проявляється у наступному:

гуманізація діяльності правоохоронних органів. Зокрема з прийняттям Закону України “Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією та правоохоронними органами держави” від 19 червня 2003 р. посилено гарантії забезпечення прав і свобод людини у відповідності з міжнародними зобов’язаннями України. Це зумовлює необхідність органів внутрішніх справ посилювати захист особистих немайнових прав людини.

органи внутрішніх справ як юридичні особи є учасниками цивільно-правових відносин, зокрема:

є власниками закріпленого за ними державного майна чи майна органів місцевого самоврядування;

є володільцями немайнових прав: найменування, ділова репутація тощо;

як власники та роботодавці є учасником страхових правовідносин;

є розпорядниками виділених з державного та місцевих бюджетів цільових коштів;

можуть бути суб’єктами спонсорства (приймати пожертви та у передбачених законом випадках самим здійснювати ці пожертви);

виступають споживачами товарів і при тому, здійснюючи свою господарську діяльність, є учасником ринкових відносин, суб’єктом державних замовлень та викодонабувачами за державними контрактами;

надають певні послуги фізичним і юридичним особам (цивільний розшук пропавших без вісті, надають інформацію, здійснюють охорону фізичних та юридичних осіб. Відомчі вищі заклади освіти можуть надавати освітянські та інші послуги, разом чи окремо з науковими закладами й установами виконувати за замовленнями науково-пошукові, дослідно-конструкторські, технологічні та інші роботи;

реалізують у встановленому порядку застаріле обладнання і машини;

сприяють реалізації в установленому для виконання судових рішень конфіскованого та вилученого майна;

в встановлених законом випадках є суб’єктом депозитних відносин із зберігання затриманого майна (автомобілів) речових доказів, знайденого і переданого їм на зберігання майна;

є покупцями необхідного їм майна (канцтоварів), замовниками за договорами на капітальне будівництво, перевезень інше;

приймають участь у виконанні судових стягнень та інших рішень;

є відповідачами в разі заподіяння шкоди діями своїх співробітників;

є володільцями майнових прав інтелектуальної власності, інших прав вимог якщо законом не встановлено заборон;

мають деякі немайнові права – ділову репутацію, власні реквізити та ідентифікаційні ознаки які охороняються приватноправовими засобами;

є учасниками реєстраційної діяльності, зокрема стосовно реєстрації автомобілів, мисливської зброї, засобів самозахисту;

приймають участь в реєстрації суб’єктів підприємницької та іншої діяльності;

мають право здійснювати контроль за дотриманням законності при занятті певними видами діяльності,

при виникненні побутових конфліктів співробітники органів внутрішніх справ повинні виявити його сутність – здебільше приватноправову та дати орієнтовні рекомендації стосовно його вирішення. Наприклад, при шахрайствах та порушенні прийнятих на себе за цивільно-правовим договором зобов’язань.

Наприклад, студенти ХІСП подали у прокуратуру заяву про те, що його адміністрація збільшила термін навчання та плату за нього. В індивідуальних договорах із студентами було обумовлено, що плата за навчання може збільшуватися в разі підвищення заробітної платні викладачам та індексації. Вбачаючи у цьому ознаки економічних правопорушень (злочину), прокуратура доручила розібратися у скарзі міському відділу МВС України у Харківській області. Не вдаючись у подальше наведення деталей розгляду скарги до його завершення і винесення рішення по суті, все таки зазначимо, що у даному разі є порушення умов договору та чинного законодавства про стабілізацію оплати за контрактом на навчання, що повинно розглядатися у порядку цивільного провадження.

Якщо при перевірках не буде виявлено ознак злочину то зусилля, що потрачені на вияснення обставин цивільного за своєю суттю правопорушення є марними. Співробітники відволікались на вирішення тих завдань, які не властиві міліції. Не краще у даному випадку визначити безпідставне збагачення та вирішити конфлікт у порядку цивільного провадження.

На кінець співробітникиорганів внутрішніх справтак чи інше тежєучасниками цивільнихправовідносин. Їх честь і гідністьпідлягаютьзахистутакими ж цивільно-правовимизасобами, як й іншої фізичної особи. Якщоміліціянтне взмозіналежнимчиномзахиститисвої особисті та майновіправа ізаконніінтереси, то як він зможезахистититакіж правафізичних іюридичних осіб.

Контрольні питання:

Значення цивільного права.

Поняття цивільного права та чинники його визначення.

Функції цивільного права.

Предмет цивільного права та вчення про нього.

Особливість майнових відносин.

Особливість особистих немайнових відносин.

Інші відносини, що регулюються цивільним правом.

Критерії виділення предмету цивільного права.

Метод цивільного права та вчення про нього.

Свобода як детермінант розвитку цивільних правовідносин та її види;

Засади цивільного права.

Принципи цивільного права та вчення про нього.

Види принципів цивільного права.

Система цивільного права.

Система курсу цивільного права.

Співвідношення цивільного права з іншими галузями права.

Завдання курсу цивільного права.

Значення цивільного права для органів внутрішніх справ.

Лекція 2. Джерела цивільного права (Р.Б.Шишка)

План;

Поняття та загальна характеристика джерел цивільного права.

Цивільне законодавство.

Конституція України як джерело цивільного права.

Цивільний кодекс як основне джерело цивільного права.

Поточне законодавство як джерело цивільного права.

Підзаконні нормативні акти як джерело цивільного права.

Застосування цивільного законодавства.

Аналогія закону и аналогія права

Договори як джерело цивільного права.

Звичай як джерело цивільного права.

Судова практика.

Дія норм цивільного законодавства.

    продолжение


--PAGE_BREAK--Нормативні акти: Конституція України, ЦКУ, ГКУ, ЗУ «Про введення законів України в дію; ЦК РФ. Цивільний кодекс. Частина перша. Модель,Resolutionof26 may1989 (ofEuropeanParlament) onActiontoBringintoLinethePrivateoftheMemberStates//OfficialjournalC. 158/400/26. may.1989, Рекомендаційний законодавчий акт Співдружності Незалежних Держав. Прийнятий на п’ятому пленарному засіданні Міжпарламентської асамблеї держав – учасників Співдружності Незалежних Держав 29 жовтня 1994р. //Приложение к Информационному бюллетеню МПА государств – учасников СНГ”, 1995, №6., ЗУ “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 18 березня 2004р., Указ Президента України Питання організації виконання Закону України “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 21 серпня 2004 р., Про додаткові заходи щодо посилення роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Постанова КМУ №417 від 31 березня 2004р., Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с., ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 19 червня 2003р. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. — 692с.

Література:Скакун О.Ф. Теорія права, Х., Консум, 2001, Кодифікація приватного (цивільного права) України. /За ред. проф. А.Довгерта. –К.: Юрінком Інтер. 2000. –292с., Проблемы развития гражданского законодательства и методология преподавания гражданско-правовых дисциплин: Материалы научно-практического семинара 29-30 января 1993г. Харьков, ХИВД, 1993., Проротиков А.И. Проблема применения правового обычая в суде.//Защита прав граждан и юридических лиц в российском и зарубежном праве (проблемы теории и практики)Сб. статей и тезисов аспирантов и молодых ученых. М. МЗ Пресс. –2002. –С.5-13.

Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. –2-е изд. перераб. и доп. М.: Изд-во БЕК, 2002, -816с.; Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н.Азімов, М.М.Сібільов, В.І.Борисова та ін.]; За ред проф. Ч.Н.Азімова, доцентів С.Н.Приступи, В.М.Ігнатенка. –Х., Право. 2000. – 368с., Цивільне правоУкраїни: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с.,Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб. — К., Юрінком Інтер, — Кн.1 2004, 736с.,Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. та ін. Цивільне і сімейне право України: Навчально-практичний посібник. Вид. друге, перероб. і доповн. За ред. Є.О. Харитонова, А.І. Дрішлюка –Х.: ТОВ “Одісей”, 2003, 648с.

Ключова термінологія: джерела права, цивільне право і цивільне законодавство, закон, підзаконний акт, система законодавства, договір з нормативним змістом, аналогія, правозастосування, межі дії цивільного права.

1. Поняття та загальна характеристика джерел цивільного права

Як не парадоксально але джерелом1цивільного права є саме право. Такий підхід продиктований закріпленням у ст. 8 Конституції України пріоритету права над законом. Мова йде про природні права які надані людині не залежно від того формалізовані вони у якомусь нормативному акті чи ні. З прогресом ці права лише наповнюються більшим і гарантованим змістом. Так право на збереження життя хворого залежить від досягнень медицини, винайденням ефективних лікарських препаратів для подолання недуги, їх доступністю для пересічного громадянина. При рівному природному праві на життя заможної людини, яка має достатньо коштів для лікування (пересадки враженого недугою органу) є більш гарантованим.

Разом з тим пріоритет права над законом не є абсолютним і належним чином не забезпеченим. Справа у тому, що ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Звідси чиновник, той же суддя при вирішенні спору приречений керуватися не правом, а законом тобто позитивним правом.

На даному етапі склалося два розуміння джерел права – широке –будь-які носії права та у вузькому – позитивне законодавство. З огляду на інтеграційні процеси останнє повинно бути гармонізоване із законодавством тих країн, до тісною співпраці з якими прагне Україна. Так, ПостановоюКМУ №417 від 31 березня 2004р.“Про додаткові заходи щодо посилення роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” створена Міжвідомча координаційна рада адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та визначені напрямки її діяльності і компетенцію. Адаптація безумовно і перш за все стосується цивільного законодавства.

Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу визначає механізм досягнення Україною відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття членства в Європейському Союзі. Метою адаптації є досягення відповідності правової системи України acquiscommunautaire1з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства – процес приведення законів України та інших нормативно-правових актів у відповідність з вимогами угод СОТ та правом ЄС acquiscommunautaire.

Система джерел цивільного права зумовлена конструкцією ст.4 ЦКУ де вказано що основу цивільного законодавства України становить Конституція України, а основним актом цивільного законодавства України є ЦКУ. Це відображає загальну систематику і ієрархію законодавства України, в тім числі й цивільного. Звідси актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦКУ.

Важливо, що у новому ЦК збережено правило згідно якого якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦКУ. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦКУ.

Цивільні відносини у встановлених Конституцією України випадках можуть регулюватися актами Президента України. Актами цивільного законодавства є також постанови КМУ. Якщо постанова КМУ суперечить положенням ЦКУ або іншому законові, застосовуються відповідно положення ЦКУ або іншого закону.

Інші органи державної влади України можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом.

Важливо те, що цивільні відносини регулюються однаково на всій території України. Це забезпечує єдність джерел приватного права на всій території України, а зважаючи на такі підходи в інших країнах то і сталість цих підходів у більшості країн світу (єдиний простір цивілістичних підходів до регулювання цивільних відносин). Це надає орієнтирів при вступі у цивільні правовідносини на території інших країн.

В основі такого підходу – природні права людини та рецепції римського цивільного права. Природні права за сучасного розвитку цивілізації отримали свою формалізацію у національному або міжнародному законодавстві. Тому розвинуті правові системи визнають пануючим джерелом права нормативні акти, які у свою чергу групуються за їх юридичною силою: від основного закону до локального нормативного акту. В цивільному праві система нормативних актів, які регулюють майнові і особисті немайнові відносини на засадах рівності і автономності, прийнято називати цивільним законодавством. При цьому пропонується певна шкала оцінки сили нормативних актів, наприклад Конституція України – 1, ЦК України – 0,9 і так дальше.

З огляду на процеси глобалізацій все більшого значення набувають міжнародно-правові акти. В Україні вони імплентовані з міжнародно-правових актів у національне законодавство і таким чином отримали свою формалізацію. Таким чином сьогодні ми так чи інше все рівно будемо виходити з формалізованих норм права. Застосування права йде через норми права – рівний масштаб до нерівних людей.

Таким чином джерела цивільного права – зовнішні і формалізовані носії цивільно-правових норм та внутрішнє право.

Слід мати на увазі що дотепер дискусійним є питання про співвідношення понять “зовнішня форма вираження права” та “джерело права”. Одні схильні вважати доцільним необхідність поділу права на матеріальні і формальні джерела права, інші – їх ототожнюють.

Класичною є теорія подвійного розуміння джерел права у формальному (юридичному) вигляді і як безпосередньо джерел (витоків) виникнення права (матеріальних джерел)1. Здебільше під матеріальним джерелом права розуміється матеріальні (об’єктивні умови життя – першопричина необхідності врегулювання певних відносин. Формалізація права проходить через створення норм права “джерела права у юридичному сенсі”: форми існування юридичних норм, особливі форми вираження волі у вигляді норм права, спосіб надання правилу поведінки загальнообов’язкової сили.

Цікавою є позиція про необхідність виділення трьох видів джерел права: матеріальних, ідеальних і юридичних. Під ідеальними розуміються обставини, що впливають на позицію законодавця при прийняті норм права (особливості внутрішньої і зовнішньої економічної і політичної обстановки тощо). Під джерелом права розуміється і діяльність держави по встановленню або санкціонуванню норм права.

Спроби сучасного розуміння поняття “джерело права” не припиняються досі. Здебільшого це зв’язано із школами права взагалі: соціологічна – матеріальні джерела, природно-правова – розуміння людини, психологічна — психологічні і імперативно-атрибутивні переживання людини, історична – дух народу2.

Сучасна теорія різноджерельного права на відміну від домінуючої раніше теорії державного регулювання відносин дає підставу до джерел цивільного права віднести:

— внутрішнє право особи;

— засади цивільного права;

— договір: міжнародно-правовий (Конвенція про права людини), з нормативним змістом (засновницький договір), звичайний цивільно-правовий договір як мононорма права;

— звичаї, зокрема звичаї ділового обігу;

— судову практику (судовий прецедент);

— аналогію права і аналогію закону;

— нормативно – правовий документ (нормативний акт);

Перші відносяться до так званого природного права, а нормативно-правові документи до позитивного законодавства. Формалізовані джерела права (позитивне законодавство) мають свою залежність за силою та за датами прийняття. Акт нижчої юридичної сили не може суперечити акту вищої юридичної сили. При колізії (суперечливості) рівних за силою актів більшу силу має той з них, який прийнято пізніше3.

До джерел цивільного права відноситься прийнята система права, релігія, національний менталітет4, уклад економіки, культура тощо.

Хоча     продолжение


--PAGE_BREAK--цивілістична доктринабезпосередньо не відноситься до джерел цивільного права, але як доктринальне тлумачення норм права приймається до уваги судом в тих випадках коли виникають сумніви щодо застосування конкуруючих норм права, конкуренцій кваліфікації тощо. Дані тлумачення норми права враховуються при вирішення справи по суті. На їх підставі розробляються і вносяться пропозиції для удосконалення законодавства. До того у випадку виникнення складних питань у судовій практиці прийнято звертатись за доктринальним тлумаченням норм права та юридичною кваліфікацією відносин.

Не можуть бути джерелами цивільного права розроблювані, обнародувані навіть прийняті, але не введені у дію у встановленому порядку проекти нормативних актів. Це стосується модельних законів (Модельний цивільний кодекс СНД1), зразків договорів тощо.

Спірне питання щодо віднесення до джерел права індивідуальний актів (мононорм права) і актів локального характеру. Одні ці акти не вважають джерелами цивільного права за тими мотивами, що вони обов’язкові лише для тих, хто їх прийняв2, є проявом диспозитивності цивільного права. Інші наполягають на тому, що коли статути юридичних осіб санкціонуються державною при реєстрації вони стають джерелами права3. При вирішенні цього питання слід виходити з прагматичної сторони: обов’язкові ці норми для судових та інших органів при вирішенні спорів, чи ні. Якщо суди, та інші органи посилаються на мононорми та локальні норми ми повинні визнавати їх джерелами права.Слід відмітити вплив інтеграційних процесів на становлення джерел цивільного права. Мова йде про уніфікацію цивільного законодавства яка почалась вже давно на засадах ринкової економіки та західних цінностей.

В Західній Європі під керівництвом професора Ланов розроблено окремі положення загальної частини проекту Цивільного кодексу Європейського Союзу. Проте розробка всього кодексу за прогнозами – справа не одного десятиріччя.

Цивільне законодавство

Термін цивільне законодавство безпосередньо зв’язаний з позитивним правом і розглядається в широкому і вузькому сенсі. В вузькому він охоплює лише ті нормативні акти, які власне називаються законом. Вони з позицій сучасної правової доктрини є домінуючими. В широкому – всі писані і прийняті у встановленому порядку й підтримувані примусовою силою держави різні за силою нормативні акти. При тому питома вага підзаконних нормативних актів у цивілізованому суспільстві повинна бути мінімальною.

Це законодавство очевидно у подальшому буде розвиватися на ідеї адаптації внутрішнього законодавства України до вимог законодавства Європейського Союзу, що зумовлено ЗУ “Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”1. Стосовно цивільного права слід мати на увазі, що ще 26 травня 1989р. Європарламент прийняв резолюцію про гармонізацію приватного права ЄС2і рекомендував почати роботу з підготовки загальноєвропейського кодексу приватного права. Наголошувалось також уніфікація приватного права повинна бути проведена наперед в тих галузях права, що є найбільш важливими для розвитку єдиного ринку і зокрема єдинозразхкового регулювання відносин у сфері європейського договірного права3.Рабоча група зЄвропейского Цивільного кодексу працює за напрямками: регулювання окремих видів договорів (купівлі-продажу, надання послуг, кредитування, страхування, агентування тощо), не договірних зобов’язань, інститути рухомого майна, що стосуються забезпечення функціонування єдиного ринку (забезпечення кредиту рухомістю, переходу права власності на рухомі речі і трастове право). Загальніположення договірного права зазначени принципіву подальшому будуть імполементованівЄвропейський ЦК.

Безпосередньо джерела права у широкому сенсі формалізовані в законі. В ст. 4 ЦКУ4 вказано, що основу цивільного законодавства України становить Конституція України. До актів цивільного права віднесено як ЦКУ, інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦКУ, правові акти Президента України, постанови КМУ, нормативно-правові акти інших органів державної влади України. Цікаво, що у проекті ЦК серед актів законодавства не були вказані Укази і розпорядження Президента України, що відповідає тим повноваженням які передбачені ст. 106 Конституції України. Між тим Президент все таки є суб’єктом нормотворчості і в його Указах є норми, що мають цивільно-правовий характер. Саме з цього приводу й були зроблені зауваження Президента України. Норми цивільного права містяться як в самому законодавстві так і підзаконних актах.

Сама ж Конституція України проголосила принцип верховенства права. Таким чином право є первинним, а закон похідним від права. Якщо закон суперечить праву то він повинен бути визнаний неконституційним, а порушене на підставі такого закону право – поновлене. Одночасно це означає, що цивільні відносини регулюються однаково на всій території України. Таким чином є принцип єдності правового регулювання цивільних відносин на всій території України.

Як вже було сказано всі норми цивільного права за своєю юридичною силою складають певну ієрархію. Чим більше юридична сила нормативного акту, тим вище його положення у займаній ієрархії, тим його норми превалюють над аналогічними за змістом нормами нижчих за юридичною силою нормативних актів. Практичне значення такої ієрархії полягає в тому, що при колізії норм права що регулюють одні і ті ж відносини, застосовується норма більш вищого за юридичною силою нормативного акта.

Юридична сила (ЮС) нормативних актів визначається декількома параметрами1:

формалізоване значення нормативного акту в самому законодавстві. Конституція має найвищу юридичну силу, а всі інші закони й нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні їй відповідати. При цьому норми Конституції України є нормами прямої дії і можуть застосовуватися судами. Основним актом цивільного законодавства України є ЦКУ;

сферою права. Очевидно, що норми приватного і публічного права повинні пересікатися але мати зовсім інші критерії оцінки. Так, для кримінального права його норми власне й обмежуються нормами Кримінального кодексу України. Норми приватного права мають більш складнішу ієрархію і систему юридичної сили;

приорітетом міжнародного нормативного акту над національним. Якщо міжнародні договори, що визнані і ратифіковані Україною, регулюють певні відносини інакше ніж внутрішнє законодавство то застосовуються положення міжнародних конвенцій і договорів;

походженням правової норми. Справа в тому, що в законодавство України імплентовані норми міжнародного права, порушення яких веде до прийняття санкцій проти держави-порушника: економічних, політичних, а інколи й силових. Досі діють норми бувшого СРСР, якщо вони не суперечать Конституції України, законодавчим та іншим актам України і в Україні відсутній акт, який деталізує ці відносини. Це стосується постанови Ради Міністрів СРСР № 888 від 26 липня 1998 р. яким затверджено “Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення” та “Положення про поставки товарів народного споживання”;

адміністративною субординацією. Так, КМ України може відмінити нормативні акти міністерств і відомств, глава обласної адміністрації – рішення представників Президента України в районах. Не менш важливе значення надасть орієнтації правозастосовчих органів. Це має важливе значення у зв’язку із дуалізмом цивільного права. Позиції і вказівки вищих судових інстанцій щодо застосування положень ЦК чи ГК України матиме вирішальну роль для напрямку правозастосування;

термін прийняття нормативного акту. Акт з більш пізнішою датою прийняття в разі суперечливості з попередником його відміняє;

механізмом взаємного контролю держаних органів. Президент України наклав вето на першу редакції нових ЦКУ і ГКУ. Конституційний суд України може відмінити неконституційні положення законів;

силою нормативного акту. Акти нижчих виконавчих органів не можуть суперечити законам та актам вищих органів виконавчої влади. Локальні нормативні акти не повинні суперечити позитивному законодавству держави;

співвідношенням закону і договору. У цивільному праві відповідно до ч.3 ст. 6 ЦКУ сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Проте сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Не слід ігнорувати і правову доктрину. Наукова школа, вишкіл1 тих, хто застосовує норми права при вирішенні конкретних справ безумовно впливає на прийняті рішення2. Тому теж слугують спеціальні професійні факультети (факультет підготовки суддів), інститути перепідготовки (слідчих) тощо. В них на базі загальної освіти деталізуються її певні складові, що необхідні для обраної професійної діяльності.

Значний масив норм цивільного законодавства має диспозитивний характер і у своїй ідеальній моделі діють постільки поскільки учасники правовідносин не внесли в них певні корективи які враховують: інтерес сторін, взаємоузгодженні волевиявлення, особливі довірчі стосунки між суб’єктами, намагання ускладнити додатковими умовами тощо. Зрозуміло, що це стосується правочинів і насамперед договорів. Разом з тим диспозитивна норма здебільше має застереження “якщо договором або законом не встановлене інше”. Звідси ідеальна модель або дозволяє ускладнювати чи, навпаки, спрощувати відносини, або норма права є імперативною.

Наявність в цивільному законодавстві імперативних норм при загальному принципі диспозитивності слугує стабілізації основних інститутів цивільного права які встановлюють правовий режим його об’єктів, правове становище певних суб’єктів, наслідки цивільного правопорушення. Цим самим досягається стабільність цивільного законодавства повторюваність і прогнозування цивільних правовідносин, а через це і стабільність правозастосовчої практики. При тому за відсутності прямої вказівки на диспозитивність слід виходити з презумпції імперативності норм цивільного законодавства.

Здебільше чинне цивільне законодавство побудоване на ідеї деталізації врегульованих ним правовідносин. Якщо в Конституції України ці відносини визначено в загальному на ембріональному рівні то в ЦК вони змодельовані більш чіткіше, а в спеціальним нормативним актах конкретизовані, а то і деталізовані. Так, в ст.13 Конституції України встановлено інститут тягаря власності, в статтях 322, 323 ЦК України цей інститут права визначений змістовно, Законом України “Про страхування” визначено механізм перенесення тягаря ризику на інших осіб (страховиків), Правилами страхування конкретизовані умови і правове становище сторін, страховим полісом – уточняються суб’єкти і об’єкти страхування майна, наслідки настання страхового випадку тощо.

Така деталізація призводить до того, що деякі загальні норми на практиці майже ніколи не застосовуються.

При визначенні сутності цивільного законодавства виходять з його системності і того що     продолжение

--PAGE_BREAK--воно є системою нормативних актів в яких формалізоване цивільне право як галузь права. При цьому упускається, що цивільне право як приватне право не може бути зведене лише до нормативних актів. Вони є основною і домінуючою але не єдиною формою цивільного права.

В системі цивільного законодавства слід розрізняти два блоки нормативних актів: закони і підзаконні акти. До перших відносяться лише ті з них, які прийняті у встановленому порядку Верховною Радою України, або їм надана через імплентацію в національне законодавство форма закону. Це Конституція України, кодифіковані закони, поточні закони, ратифіковані закони, екстраординарні акти законодавчого рівня. Так, ЗУ від 19 грудня 1992р. КМУ делеговані повноваження видавати декрети у сфері законодавчого регулювання відносин власності, підприємницької діяльності, кредитно-фінансової системи. В деяких публікаціях висловлюється хибна на наш погляд позиція щодо надання сили закону рішенням Конституційного суду України. Нагадаємо, що цей суд згідно ст. 147 Конституції України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Надавати цим тлумаченням ранг закону безпідставно.

Підзаконні акти як елементи структури цивільного законодавства характеризуються їх ієрархічною залежністю від законів і органу, який цей акт прийняв.

З метою упорядкування норм цивільного законодавства використовуються певні прийоми їх систематизації:

інкорпорація – зведення виданих норм в одне джерело, як правило тематичний збірник нормативних актів. Офіційною інкорпорацією є Звід законів України. Неофіційна інкорпорація може проводитися від егідою державних органів (Кодекси України – Верховний суд України);

консолідація – об’єднання ряду нормативних актів, що регулюють одні і ті ж відносини в єдиний нормативний акт;

кодифікація – вища форма систематизації законодавства, яка полягає у прийнятті єдиного закону, що має певну структуру і охоплює основні галузеві відносини. Кодекси є стрижневими в загальній системі нормативних актів.

В цивільному праві розрізняють загальний (генеральний) кодекс – ЦК України, та підгалузеві кодекси, що врегульовують окремі відносини комплексного характеру: Житловий кодекс України, Земельний кодекс України, Повітряний кодекс України, Сімейний кодекс України, Кодекс торгівельного мореплавства України. У зв’язку з цим важливо пам’ятати золоте правило: “Якщо одні і ті ж відносини врегульовано загальною і спеціальною нормою права то застосовується спеціальна”. Якщо ж спеціальної норми нема, а є лише загальна, то застосовується загальна норма. Якщо загальна норма більш прогресивна чим спеціальна і прийнята пізніше то застосовується загальна норма. Інколи виникає необхідність застосування загальної і спеціальної норми права одночасно. У такому разі прийнято говорити про субсидіарне застосування норм права.

При застосуванні норм права слід мати на увазі, що склалось так, що приватне право України стало дуалістичним: поряд із ЦК прийнято Господарський кодекс України, яким особливо врегульовані приватні відносини у сфері господарювання. Навіть при тому, що у ГКУ вказано на господарські правовідносини все одно більшість з них є майновими.

2.1. Конституція України як джерело цивільного права

Значення Конституції України як нормативного акта найвищої юридичної сили та акта прямої дії для стабілізації норм права і правової системи взагалі важко оцінити. Розкриваючи значення Конституції України як джерела цивільного права окрім зазначеного слід вказати, що вона імплентувала у себе цінності християнського світу. Зокрема закріплено пріоритетність людини як центра правового регулювання та правової системи.

Зокрема в Конституції України встановлено основне призначення держави та її законодавства – слугувати людині, збереженню її життя та здоров’я, честі і гідності, забезпечення недоторканності і безпеки. Це може бути аксіомою для формування правової системи і правової науки.

В Конституції України:

встановлено основні соціальні цінності і пріоритети правового регулювання (ст.3) – життя та здорові людини, її честь та гідність, недоторканність і безпека. Звідси при регулюванні цивільних правовідносин необхідно виходити з того, яким чином вони слугують людині, допомагають їй найдоцільнішим чином здійснити свої прав й виконати юридичні обов’язки, а в разі їх порушення швидко, ефективно їх захистити;

визначено місце визнаних Україною міжнародних договорів як частини національного права (ст. 9);

встановлені загальні засади економічного порядку, приналежність основних благ, можливість користування природними благами, тягар власності, засади її охорони (ст.13, 14);

засади встановлення і підтримання правопорядку (ст.19);

основні права та свободи людини (природні права) (Розділ ІІ), у тому числі засади рівності, невичерпності прав, рівності у основних правах, право на життя, здоров’я, повагу гідності, особистої недоторканності, недоторканності житла, утворення громадських організацій, право приватної власності і підприємництва, права на житло, свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, відшкодування причиненої матеріальної чи моральної шкоди, судовий захист, невідривність прав від обов’язків;

встановлені ембріони норм галузей права, або їх принципові положення;

засади, нормотворчості, компетенцію державних органів;

напрямки та гарантії захисту прав та інтересів.

Так, за відсутності у ЦК УРСР норм про основні немайнові права на практиці є випадки застосування норм Конституції України при вирішенні конкретних цивільних справ із захисту немайнових прав.

Важливо підкреслити, що Конституція України на відміну від її попередниці Конституції Української РСР 1977р. є актом прямої дії і суди за відсутності спеціальних норм вправі виносити правосудні рішення безпосередньо на її основі.

2.2. Цивільний кодекс як основне джерело цивільного права

Основним актом цивільного законодавства і цивільного права України, що виконує основне регулятивне навантаження є ЦКУ. Він є генеральним законом приватного права1. Але в той же час він не охоплює ряд відносин, які з часом виокремилися у окремі галузі приватного права або є рідковживаними. Згідно ч.2 ст.1 ЦКУ до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Не застосовується ЦК і до сімейних правовідносин.

ЦК Української РСР від 18 липня 1963 р. проіснував 40 років. По мірі демократизації суспільства поновлення природних прав людини він піддавався змінам і доповненням. Але з огляду на те, що він регулював майнові і особисті немайнові відносини з метою побудови комунізму з переходом до ринкових відносин об’єктивно не міг і не може регулювати ці відносини на суперечливій йому ідеології. Неможливість подальшого застосування ЦК УРСР спричинено перш за все зміною характеру і спрямування самої держави, новими цінностями і критеріями оцінки діяльності держави, становленням і реальним наповненням ідеї громадянського суспільства, банкрутством ідеї директивної економіки і панування держави. З відмовою від застосування основ цивільного законодавства і законодавства СРСР як основної ланки дволанкового регулювання приватних відносин ЦК втратив якість ядра цивільного законодавства.

З побудовою правової держави та громадянського суспільства, закріплення пріоритету людини як основної соціальної цінності, приватницькими засадами ведення економіки, глобальними і інтеграційними процесами виникла необхідність розробки і прийняття нового ЦКУ. Оновлення цивільного законодавства започатковано із запровадженням елементів ринкових відносин. Це ознаменувалось прийняттям 31 травня 1991р. нових Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік. З розпадом СРСР цей акт на території України в дію не вступив, що лише загострило проблему прийняття нового ЦКУ.

Для цього слід було виявити і розвінчати міфи радянського цивільного законодавства: про єдність права який був заснований на моновласності, про ідеологічний характер права, про тотожність права і закону, про системоутворюючі чинники радянського права (аксіоматичність значення предмета і метода правового регулювання як подвійного критерію поділу права на галузі права), про примат державних інтересів над приватними (спочатку думай про Батьківщину, а потім про себе), про єдиний механізм правового регулювання всіх відносин, про універсальність правових засобів регулювання суспільних відносин, про те, що найголовнішим регулятором відносин є норми права, про необхідність формування єдиного поняття радянська людина.

На противагу ним комісією були розроблені нові орієнтири, які влучно названі М.М. Сібільовим антиміфами. До них він відносить: об’єктивність поділу права на приватне в публічне, про громадянську спільноту – союз незалежних і вільних людей, про людину як найвищу соціальну цінність, про співвідношення публічного і приватного права і слугування першого в кінцевому результаті інтересам людини, про необхідність забезпечення незалежного судочинства і служіння суддів праву (закону, а не державі), про необхідність зміни сприйнятої системи права, про критерії застосування імперативного і диспозитивного методів регулювання правовідносин, про примат договірного регулювання над законом інші.

Визначальними ідеями нового ЦКУ є визнання головними фігурами цивільно-правових відносин фізичних осіб та створених фізичними особами юридичних осіб, навіть держава через свої органи у цивільних відносинах діє на засадах приватного права, встановлено розгорнуту регламентацію особистих немайнових прав фізичних осіб, речевих прав, введено нові інститути (право володіння та право на чужі речі), сформульовано нові положення про договірні і недоговірні зобов’язання, зокрема введено загальні положення про договори, більш чітке їх групування, введено нові договірні інститути. В той же час договори традиційного господарського (підприємницького) спрямування регулюються ГКУ. У недоговірних відносинах введено нові інститути загальноохоронного спрямування, є ряд новел у спадковому праві.

Прийняття ЦК має надто довгу історію, що з часом стане предметом більш детального вивчення і аналізу від доручення до створення робочої групи розпорядженням КМУ від 24.03.1992р. №176-р1. До цієї групи увійшли міністр юстиції В.Онопенко – керівник, і О.А. Підопригора – замісник. Над остаточним проектом ЦК працювали робоча група у складі Міністра юстиції Головатого С.П. (керівник), Довгерта А.С. (заступник), Підопригора О.А.(заступник), Пушкін О.А.2(науковий координатор), Боброва Д.В., Кузнецова Н.С., Луць В.В., Ромовська З.В., Мусіяка В.Л., Сібільов М.М., Шевченко Я.М… Обов’язки вченого секретаря виконував Калакура В.Я.

“Концепція, структура та основні інституційні підходи, проекту ЦК України обговорювалися на наукових зібраннях та у Верховній Раді України протягом останніх 7 років”3.

ЦК України був прийнятий Верховною Радою України 29 грудня 2001 р. до обіду і мав 1327 статей. В цей же день було прийнято і ГКУ. Внаслідок суперечностей між цими актами Президент України наклав на обидва кодекси вето, запропонував Верховній Раді України повернутися до розгляду і усунути суперечності. Зважаючи на вимоги Ради Європи у 16 січня 2003 р. ЦК був все-таки прийнято. Одночасно з ним прийнято і ГКУ, а 6 березня цього року обидва кодекси було підписано президентом. Отже обидва кодекси – результат компромісу, а точніше уступка представникам господарського напряму. Деякі з представників останнього й самі не раді тому що сталося.

Цей проект було “… побудовано за узвичаєною в багатьох країнах світу так званою пандектною системою, відповідно до якої норми, які регулюють загальні питання усіх цивільних правовідносин, винесені за дужки та представлені у проекті (з урахуванням його нової збільшеної внутрішньої структури, яка також відповідає світовим стандартам)...”, “проект на різних етапах його створення пройшов в цілому (а також окремі його частини) пройшов експертизу в юридичних та наукових установах західних країн, зокрема Німеччини, Нідерландів, США, Італії, Швейцарії”, а “есперти високо оцінили основні напрямки та положенн ЦК і відзначили, що за своєю концепцією, структурою, основними інститутами проект повністю відповідає сучасним світовим підходам та тенденціям правового регулюванн цивільних (у тому числі комерційних відносин та європейським досягненням у гармонізації цивільного права”1.

Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу визначає механізм досягнення Україною відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття членства в Європейському Союзі. Метою адаптації є досягення відповідності правової системи України acquiscommunautaire2з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства – процес приведення законів України та інших нормативно-правових актів у відповідність з acquiscommunautaire.

ЦКУ відображає традиції кодифікації цивільного права взагалі, опирається на об’єктивно існуючу систему цивільного права. Разом з тим між системою цивільного права і системою ЦКУ є певні зумовлені об’єктивними і суб’єктивними причинами розходження. Новий ЦКУ складається із     продолжение

--PAGE_BREAK--шести книг3, розбитих на розділи, розділи – на глави, деякі глави – на параграфи. В ньому налічується 1308 статей.

Новий ЦК України розроблено на парадигмі його соціальної спрямованості, континентальних правових доктринах, та пандектному підході. Проте в ньому є елементи пасіонарності.

Книга перша “Загальна частина” встановлює норми загального характеру і згрупована за п’ятьма розділами: 1 — “Основні положення” (3 глави), 2 — “Особи” ( 3 підрозділи розбитих на 11 глав), 3 — “Об’єкти цивільних прав” (4 глави), 4 — “Правочини, представництво” (дві глави), 5 — “Строки та терміни. Позовна давність” (дві глави). Зокрема в них підкреслено об’єктивний характер цивільних правовідносин з їх уточненням, є низка новел стосовно регулювання цих відносин виключно актами цивільного законодавства (!), введення поняття фізична особа, особливо фізична особа-підприємець, регулювання участі юридичних осіб у цивільних правовідносин з доктрини реальності юридичної особи, чітко на нових засадах визначено особливості участі держави та органів місцевого самоврядування у цих відносинах, введена категорія “правочин”, визначено правовий режим ряду об’єктів цивільного права.

Книга друга “Особисті немайнові права фізичних осіб” складається з трьох глав, і взагалі є принципово новою у цивільному праві України, інколи повторює положення Конституції України за що піддається критиці. Але достоїнством є розкриття змісту особистих немайнових прав, перелік способів їх захисту. В основу цієї книги покладено міжнародно-правові документи у сфері захисту прав людини (міжнародне гуманітарне законодавство).

Книга третя “Речеве право” складається з загальних положень та двох розділів, які розбиті на глави. Розділ «Право власності» складається із шести глав, а розділ «Речеві права на чуже майно» — з п’яти глав. По суті у цій книзі врегульовано класичні речеві права: володіння, право власності, сервітутні права, право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою землею для забудови (суперфіцій) та інші речеві права. На відміну від проекту застава перенесена все таки у способи забезпечення зобов’язань.

Основним визнано право власності і більша група норм цієї книги присвячена саме йому. Встановлено новий підхід до його регулювання на основі визначення позитивних прав суб’єктів, виключено інститути похідної власності та колективної власності, встановлені особливості права власності на найважливіші об’єкти.

Книга четверта “Право інтелектуальної власності” попри те, що деякі її інститути мало кореспондуються між собою є монолітною перетерпіла саме більше змін і складається з глави “Загальні положення про право інтелектуальної власності” та 11 глав про окремі інститути. Вона інтегрувала в себе основні положення поточного законодавства у сфері інтелектуальної власності. Основне її спрямування – прагматичний підхід щодо використання майнових прав на результати творчої діяльності. Крім цього вона містить загальні положення які визначені дезінтеграційним підходом до регулювання права інтелектуальної власності.

Книга п’ята “Зобов’язальне право” ґрунтується на досвіді правового регулювання таких відносин В Німеччині, Нідердандах і Російській Федерації, Рекомендаціях Міжнародної торгової палати “Про гарантії та вимоги”. Вона є найбільшою за своїм обсягом регулює цивільні відносини і динаміці. Відповідно вона має доволі складні структуру і складається із 3 розділів “Загальні положення про зобов’язання” (5 глав), “Загальні положення про договір” (2 глави). Розділ III. “Окремі види зобов'язань” відповідно поділено на два підрозділи “Договірні зобов'язання” і “Недоговірні зобов'язання”. У свою чергу окремі глави договірних зобов’язань розбиті на параграфи. Підрозділ 1 “Договірні зобов’язання має 24 глави, а підрозділ 2 “Не договірні зобов’язання” – 6 глав. Разом з тим склалося так, що з ЦК України практично вилучено так звані господарські договори: поставки, контрактації, оренди, перевезення. Залишено лише їх визначення та вказівку на те, що вони регулюються ГК України та іншими нормативними актами. Вони відійшли до царини регулювання ГК України.

Норми договірних зобов’язань регулюють здебільше відносини товарообігу, згруповані за метою і предметом і мають диспозитивний характер. Особливість договірного права в тому, що його окремим інститутам передують загальні положення про даний тип зобов’язань. Є низка нових договорів: лізинг, довірче управління майном, факторинг, франчайзинг. Загалом переведені на цивілізовані засади кредитно-розрахункові відносини.

Книга шоста в проекті спочатку була присвячена регулюванню сімейних відносин. З прийняттям окремого СКУ потреба і цих нормах в рамках ЦКУ відпала. Тепер книга шоста — “Спадкове право” яка складається із 7 глав. Її структура має загальні положення, відображає право власника розпорядитися своїм майном після його смерті (інститут спадкування за заповітом передує інститут спадкування за законом). У спадкове право введено ряд суттєвих новел щодо його суб’єктів, волевиявлення заповідача, диференціації спадкоємців за законом на шість черг, змінено підходи до прийняття спадщини, введено інститут спадкового договору.1

Порівняно з розробленим зазначеною комісією цілісним проектом на засадах монізму правового регулювання приватних відносин прийнятий ЦК втратив дві книги.

В новому ЦК України є ряд новел. Так, ст. 9 ЦКУ встановлені основні засади застосування ЦКУ до регулювання відносин у сферах підприємництва, використання природних ресурсів, охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин. Зокрема, відносини у сфері підприємництва, що не врегульовані ЦК, регулюються іншими актами законодавства. З метою усунення конкуренції між ЦКУ та іншими актами приватного права встановлено, що його положення застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Тож якщо виявиться, що ці відносини врегульовані іншими актами слід використовувати спеціальні нормативні акти. Наприклад оренда землі врегульована і ЦКУ і ЗКУ. Звідси виходить що відповідний інститут оренди в ЦК є надлишнім.

У тому разі коли в спеціальному законі виявиться прогалина то виникає потреба у субсидіарному застосуванні норм іншої галузі права: при регулюванні одних і тих же відносин слід застосовувати норми ЦКУ і норми іншого закону (законів).

Відповідно до п.1 “Прикінцевих і перехідних положень” новий ЦКУ набирає чинності з 1 січня 2004 року. Відповідно з того часу втрачає свою чинність ЦК Української РСР 1963р. та ряд інших нормативних актів. Змоментом введення у дію нового ЦКУ зв’язані моменти введення у дію і ГКУ та СКУ.

Зважаючи на обстановку прийняття нового ЦКУ, ігнорування позицій вітчизняних та зарубіжних фахівців він містить низку суперечностей неточностей, що є сприятливим підгрунтям для його подальшого удосконалення. Перші з них не забарилися ще до моменту введення ЦКУ і дію. ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 19 червня 2003р. № 980-ІУ1вже внесені зміни у ч.1 ст. 249, у ст.316 ввведено ч.2 – особливий вид права власності – довірчу власність, що виникає на основі договору довірчого управління майном. Відповідно доповнено й ч.1030 частиною другою, а ст. 1033 частинами 4 та 5.

Цим започатковані майбутні зміни цього генерального акту цивільного права. Важливо щоб вони були виважені і достатньо аргументованими.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК. Ці закони є кодифікованими або поточними. До кодифікованих законодавчих актів цивільного права відноситься: Сімейний кодекс (СК) України, який прийнятий і введений у дію з 1 січня 2003 р., Житловий кодекс (ЖК) України. Правда зараз йде робота над новим ЖК, який би відповідав Конституції України та засадам концепції житлової політики України. Відповідно ці кодекси є основними у регулюванні підгалузей цивільного права: сімейного права та житлового права.

Крім цього виокремились з цивільного права такі галузі, що мають подвійну правову природу і поряд з приватними засадами регулювання потребують публічно-правових. Так в основі земельного права лежить Земельний кодекс (ЗК) України, морського права – Кодекс торгівельного мореплавства (КТМ) України.

Окремо йде мова про регулювання відносин у сфері господарської діяльності, яка є притаманною всякому суб’єкту правовідносин як на побутовому рівні (ведення домашнього господарства) так і для державних установ (господарські відділи всіх юридичних осіб публічного права), так тих фізичних і юридичних осіб, що спеціалізуються професійно на веденні підприємницької діяльності. Разом з ЦКУ для врегулювання цих відносин прийнято окремий ГКУ, що породило проблему дуалізму приватного права. Тож в найближчий час “цивілістам” і “господарникам” слід навчитись правильно застосовувати норми обох кодексів.

Виникає слушне питання про співвідношення ЦКУ та ГКУ між собою та чи є останній спеціальним кодифікованим актом цивілньго права. Думаємо, що ні. Він розроблений на зовсім інших теоретичних і практичних засадах, містить ряд положень які давно застарілі і відкинуті практикою (підприємства як юридична особа, підприємства на змішаній формі власності, орендні підприємства тощо). Більшість цивілістів схиляються до того, що ГК України не може бути актом цивільного права. Якщо ЦКУ розроблено на основі доктрини приватного права то як він може співвідноситися із кодексом, який прийнято на засадах позитивізму?

Представники традиційної цивілістичної школи різко противляться існуванню такого кодексу і вважають, що це данина феодальній… традиції, прийняття ГК суперечить Конституції України згідно якої нема підстав для окремого регулювання відносин в економіці, створюється загроза одержавлення і опублікування економіки, виникає конкуренція норм, що регулюють одні і ті ж за змістом відносини, виникають проблеми юридико-технічного і практичного характеру, може бути перепона для залучення в економіку України іноземних інвестиції із-за побоювання інвесторами можливостей ручного регулювання економіки1.

Навпроти, представники школи господарського права відстоюють і лобіюють цей кодекс як вкрай необхідний для регулювання відносин у сфері економіки.

У сфері підприємництва виділяються два блоки норм: приватного права – що забезпечують приватний інтерес суб’єктів підприємницької діяльності і публічного права, зо забезпечують інтерес держави та органів місцевого самоврядування. Якщо консолідуючим стрижнем першого напряму є ЦКУ, то для другого напряму досі такої консолідуючої основи нема. Цю роль може взяти на себе новий Адміністративний (Управлінський) кодекс України або спеціальний адміністративно-правового регуляторного спрямування той же ГКУ. Якщо не зважати на ту обставину, що далеко не всі відносини повинні мати свій кодифікований акт з таким підходом можна було б погодитися.

Довгий час йде розробка ще й Торгового кодексу України. До цього часу відомі чотири його законопроекти. За замовленням інституцій які наділені правом законодавчої ініціативи ведеться розробка ще двох.

Між тим жодна з країн, що утворилися на теренах колишнього СРСР не прийняли і не збираються приймати подібний господарський кодекс. З поглибленням економічної інтеграції та створенням Єдиного економічного простору виникне низка проблем у стикуванні положень цивільного законодавства у господарській сфері. Можно спрогнозувати, що Україні прийдеться все-таки відмовитися від ГКУ і гамонізувати своє законодавство із законодавством Російської Федерації, Республіки Білорусь та Республіки Казахстан.

З приводу реальної ситуації дуалізму приватного права слід зазначити, що прийняття Німецького торгового уложення сприяло консолідації окремих земель під єдиним економічним правом. В кінці кінців це призвело до об’єднання німецьких земель. Тож виникає питання яку функцію в умовах ринкової економіки відіграватиме новий ГК України?

Ряд цивільно-правових за своєю природою відносин конкретизовано у Повітряному кодексі України, Кодексі про недра, Лісному кодексі та інших.

Слід мати на увазі, що ЦК для цих законів є своєрідною конституцію, що підтверджується правилом згідно якого при поданні до Верховної Ради України проекту закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, необхідно одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК України (ч.2 ст. 4 ЦК).

Таким чином кодифіковані закони врегульовують практично більшість суспільних відносин, що відносяться до предмету цивільного права. Одночасно вони є висхідними для розвитку поточного законодавства.

Кодифіковані закони мають теж свою юридичну силу. З огляду на вище наведене ЦКУ має домінуюче положення над іншими кодифікованими нормативними актами цивільного права. Крім цього звертається увага, що усередині самого ЦК юридична сила його норм неоднакова в найбільша юридична сила відведена першій частині ЦК1.

Призначення ЦК України полягає у забезпеченні єдності правового регулювання особистих немайнових і майнових відносин на засадах приватного права і забезпечення прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Поточне законодавство як джерело цивільного права

Поточне цивільне законодавство є доволі обширним. Здебіше, воно має комплексний характер і регулює відносини приватного і публічного права. Але є такі, що мають чисто цивілістичний характер: Закон України “Про заставу”, Закон України “Про іпотеку” тощо. З кодифікацією приватного права більшість поточних законів зберегли свою силу.

Переважна більшість поточних законів України так чи інше регулює цивільно-правові за своєю природою відносини. При тому серед цих законів є певні групи:

виключно цивільно-правового характеру;

комплексні;

публічно-правові, але прямо або опосередковано регулюють цивільні правовідносини;

структурні (технологічні) – встановлюють загальні засади дії норм права.

Деякі закони іменуються як основи (основи законодавства про культуру).

Закони України можна згрупувати за певними розділами цивільного права: про дію законів України, про загальний статус фізичних осіб (про громадянство, про біженців), про особливі види діяльності фізичних осіб (підприємництво), про захист прав споживачів, про організаційно-правові форми юридичних осіб.

Торгівельне законодавство, яке поволі виділилось у спеціальну дисципліну торгове право. Специфічними є транспортне законодавство банківське законодавство, страхове законодавство. Вони здебільше виділяються у окремі курси або спецкурси.

Застосування поточного законодавства на практиці зумовлене ідеєю дезінтеграційного регулювання певних суспільних відносин. Так на вимогу ВОІВ правове регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності здійснюється окремими нормативними актами (об’єктивний фактор). Крім цього в умовах коли в Україні перехід від соціалістичної системи до ринкової економіки відбувся без застосування так званої “шокової терапії” за допомогою поточного законодавства вдалося плавно перейти від ідеї соціального забезпечення до самозабезпечення. В поточне законодавство можна оперативно вносити зміни і підправляти механізм правового регулювання суспільних відносин відповідно до об’єктивно існуючої економічної ситуації в країні.

Поточне законодавство є певним буфером між кодифікованими нормативними актами, що забезпечують стабільність відносин і спонтанно сформованими відносинами. Не виключена спроба подальшої кодифікації певних відносин: страхових, транспортних, орендних тощо.

Разом з тим з прийняттям ЦКУ і ГКУ втратили чинність ряд нормативних актів (ЗУ “Про підприємництво”1, ЗУ “Про підприємства в Україні”. Прикінцевими і перехідними положеннями доручено КМУ до 1 квітня 2003 р. підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України перелік законодавчих актів та їх окремих положень, які мають бути визнані такими, що втратили силу. Одночасно слід подати перелік тих актів, до яких слід внести змін у зв’язку із набраннями чинності зазначеними кодексами.

Очевидно, що це робота не одного дня і не однієї сесії. Тому не виключена можливість паралельного існування східних за змістом норм ЦКУ і поточного законодавства.

З прийняттям ЦКУ виникла необхідність приведення у відповідність до нього інших підзаконних актів, що само по собі є сприятливим підґрунтям для наукової діяльності на різних рівнях.

Підзаконні нормативні акти як джерело цивільного права

Значний масив цивільних правовідносин врегульовано спеціальними нормативними актами. Як визначено в самому ЦКУ актами цивільного законодавства є також постанови КМУ (ч. 4. с.4 ЦКУ). Звичайно, що підзаконні нормативні акти мають нижчу юридичну силу і не повинні суперечити ні ЦКУ ні іншому кодифікованому закону. Якщо постанова КМУ суперечить положенням ЦК або іншому законові, застосовуються відповідно положення ЦК або іншого закону.

Інші органи державної влади України можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом.

Ієрархічність органів державного управління зумовлює й залежність виданих ними нормативних актів. Не дивлячись на те, що згідно з перехідними положеннями Конституції України Президент України не може видавати акти у сфері економічної діяльності але його Укази і розпорядження є безумовно джерелами цивільного права і за юридичною силою вищі чим постанови КМУ. Відповідно з ст.ч.3 ст.106 Конституції України Президент України видає укази й розпорядження які є обов’язковими для виконання на території України. Чинними є акти що видані за перехідний час з економічних питань якщо не прийнято відповідного закону, а також інші акти із загальних питань. Тож недарма при прийнятті ЦКУ було враховано вимогу Президента України включити акти Президента у число актів цивільного законодавства (ч.3 ст.4 ЦК України).

Основний тягар оперативного регулювання механізму здійснення ринкових реформ приходиться на постанови КМУ. Ними затверджуються певні загальнообов’язкові правила (торгівлі, побутового обслуговування населення, перевезень на транспорті тощо). Вони деталізують положення законів і тим роблять більш формалізованими цивільно-правові відносини. Разом з тим у тих випадках коли постанови КМУ дублюють норми законів повинні застосовуватися лише норми закону.

Постанови та накази видають також окремі міністерства, служби, їх департаменти стосовно закріпленими за ними напрямками регуляторного впливу на суспільні відносини.

Нормативні акти міністерств та відомств1 не повинні суперечити законам та іншим актам вищих органів державної влади. Якщо ці акти суперечать іншим законам і нормативним актам вищої юридичної сили то вони повинні бути відмінені. Так закон встановлює безумовність обміну несправної речі, а правила обміну встановлюють що складна побутова техніка може бути обміняна лише в тому разі коли сервісні центри не можуть усунути недолік. Якщо центри гарантійного ремонту не отримують від виробника деталей та не оплачуються ремонтні роботи реалізувати право покупця на заміну речі вкрай складно.

Загалом органи місцевого самоврядування не можуть видавати рішення, що регулюють цивільно-правові відносини. Але ряд з них все таки торкаються прав громадян (правила вигулу собак, розцінки на побутові і зокрема комунальні послуги тощо). Значний обсяг такого регулювання стосовно комунальної власності.

Застосування цивільного законодавства

У новий ЦКУ спеціально включено ряд статей стосовно застосування норм цивільного законодавства. Не випадково у ст. 9 ЦКУ підкреслено, що його положення застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Проблема застосування цивільного законодавства зумовлена його специфікою і зокрема диспозитивністю. Стосовно імперативних норм цивільного права то їх застосування є необхідною умовою реалізації певних прав та досягнення мети.

Диспозитивність цивільного законодавства передбачає й певні закономірності його застосування:

звичаєвість вони застосовуються у силу факту приналежності таких прав чи настання певних юридичних фактів;

застосування самими учасниками цивільних правовідносин при їх встановленні чи виникнення спору;

правозастосовчими органами при зверненні учасників спірного правовідношення.

Тлучачення норм цивільного законодавства — встановлення и уяснення їх змісту (сенсу) шляхом усунення виявлених в них неясностей. Неясності можуть виникнути в силу неоднозначності формулювання норми права, її лаконічності, неадекватного відображення в нормі права об’єктивних чинників що впливають на формування даного правовідношення, відставанням норм права від потреб практики, допущених при прийнятті нормативного акту неузгодженостей із іншими нормативними актами, тощо.

В науці права прийнято розрізняти тлумачення за його суб’єктом: легальне, судове і наукове (доктринальне) тлумачення; способу: граматичне, логічне, систематичне, історичне; обсягу: буквальне, обмежене і розширене,

Суб’єктами тлумачення норм цивільного законодавства можуть бути органи, що прийняли відповідний акт, суди загальної юрисдикції, господарські суди, правознавці – вчені і практики, правоохоронні органи, а також інші особи, що застосовують норми права.

При застосуванні норм цивільного законодавства внаслідок відставання нормотворчості від потреб практики виникають прогалини, тобто відсутні норми, які безпосередньо вказують на гіпотезу чи диспозицію стосовно конкретних суспільних відносин. Ці прогалини заповнюються шляхом застосування аналогії закону и аналогії права.

2.6. Аналогія закону и аналогія права

Згідно ст. 8 ЦКУ якщо цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами ЦК, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

При тому слід притримуватися низки правил:

застосування аналогії закону можливо лише тоді коли в жодному акті позитивного права нема норми, яка б спеціально регулювала дані правовідносини1;

норми позитивного права застосовуються першими, а при їх відсутності вже можна застосовувати аналогію права;

аналогія застосовується незалежно від наявності в позитивному праві спеціального застереження чи вказівки про її застосування;

аналогія застосовується якщо немає змоги застосувати розширене трактування норми права;

аналогія закону застосується в певній ієрархії: від ЦК України до звичаїв ділового обороту;

застосування аналогії виключається якщо це буде суперечити сутності норми права чи її призначенню. Так норми права, що розраховані на регулювання відносин за участю фізичних осіб недопустимо застосовувати до відносин за участю юридичних осіб;

в першу чергу застосовується розширюване тлумачення норми права, за неможливості такого застосування – аналогія закону і вже на кінець при неможливості застосувати аналогію закону – аналогія права;

при застосування аналогії права виходять із загальних засад цивільного законодавства які власне акумульовані в принципах цивільного права.

Цивільне законодавство передбачає тлумачення як спосіб усунення колізій та зокрема тлумачення змісту правочину.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Договори як джерело цивільного права

Відносини динаміки здебільше врегульовані договорами. Тож згідно ст.6 ЦКУ сторони мають право укласти договір, який не передбачено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства2. Договори як домовленості двох та більше осіб, що спрямовані на встановлення, зміну та припинення суб’єктивних прав і обов’язків при регулювання цивільних відносин мають важливе значення. В той же час термін договір має вельми широке значення і застосування в праві. Для мети визначення специфіки договірного регулювання цивільних правовідносин слід виділити такі договори:

міжнародні;

договори з нормативним змістом;

договори як мононорми права.

Згідно ст. 10 ЦКУ міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Мова йде про міжнародні, міждержавні та міжурядові угоди, учасником яких є Україна: угоди УНР, угоди бувшого СРСР, та до яких Україна приєдналася за роки незалежності.

Важливо підкреслити, що міжнародні угоди мають пріоритет перед власним цивільним законодавством. Законом прямо встановлено, якщо у міжнародному договорі України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені актами цивільного законодавства, застосовуються правила міжнародного договору (ч.2 ст. 10 ЦКУ).

Особливість міжнародних угод як джерел цивільного права полягає у тому що вони:

слугують ідеї інтеграції України і світові і європейські економічні, політичні та гуманітарні організації;

є своєрідним дороговказом на шляху побудови демократичного цивілізованого суспільства. Це стосується принципу заборони погіршення правового становища іноземних фізичних та юридичних осіб у порівнянні з національними суб’єктами права. Реторсія можлива лише як засіб, що прийнятий у відповідь на погіршення правового становища громадян України у певній країні на підставі спеціального закону;

застосовуються до регулювання цивільних правовідносин безпосередньо, якщо з договору не випливає потреба для його введення прийняття спеціального акта;

є каркасом для удосконалення внутрішнього законодавства та приведення його у відповідність міжнародним стандартам;

загальновизнані принципи і норми міжнародного права визначають зміст і застосування відповідних норм цивільного законодавства.

Договори з нормативним змістом як джерело цивільного законодавства є, скоріше, виключенням із загального правила. До такого договору ми відносимо засновницький договір норми якого є обов’язковими для тих, хто його підписав та для судових і інших органів. Його норми мають локальний характер і поширюють свої дії на його учасників та тих осіб, які займають місце учасника корпоративної структури. Не виключені договори між певними ланками адміністративної структури щодо розмежування повноважень щодо правомочностей власності на об’єкти права власності, тягаря утримання майна, участі у інвестиційних проектах що мають значення для держави в цілому і для окремих ланок органів місцевого самоврядування. Наприклад, у добудові Олексіївської лінії Харківського метрополітену на підставі договору приймають участь держава, обласна адміністрація та місто Харків. Останні виступають у вигляді казни. В результаті внесення інвестицій виникає право на результати інвестування. На підставі договорів нормативного змісту передаються об’єкти права власності від окремих підприємств до власності органів місцевого самоврядування (житловий фонд, заклади соціально-побутового і культурного призначення) тощо.

Згідно ст.6 ЦКУ встановлено співвідношення актів цивільного законодавства і цивільного договору. Так, учасники суб’єкти цивільного права (у законі чомусь наперед визначено сторони) мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. При тому сторони можуть строго притримуватися моделі закону, правил про правовідносини даного характеру, типового чи зразкового договору, проформи або укласти розроблений і узгоджений ними договір. При тому не має суттєвого значення назва договору, а більше значення придається його змісту і дотриманню імперативних вимог закону.

Загалом договори відносяться до так званих мононорм. Вони регулюють відносини лише виключно між їх учасниками. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Відповідно учасники договору можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Але вона не можуть ігнорувати і не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

В договору проявляється диспозитивність сторін. Прийняті в договорі положення стосуються лише тих його учасників (сторін) які приймали в ньому участь. Відповідно узгоджені і прийняті умови договору є обов’язковими. За ущербності загального механізму цивільної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання взятих зобов’язань в договорі може (а сьогодні повинно) бути деталізованим відповідальність.

Звичай як джерело цивільного права

Відповідно ст. 7 ЦКУ джерелом цивільного права визнано звичай. Тож цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Іншими словами – звичай правило поведінки яке встановилось в цивільному обігу і виконується учасниками цивільних відносин добровільно1. Вони здебільше зумовлені об’єктивними чинниками (дією економічних закономірностей, національним менталітетом та традиціями (заручини)

Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Здебільшого це так і буває. Як правило це документи недержавних і неурядових установ і об’єднань.

Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Звичай як джерело цивільного права вказано і на рівні окремих інститутів права, особливо зобов’язального і зокрема договірного. Так згідно ст. 526 ЦК при виконання зобов’язання можуть застосовуватися звичаї ділового обігу, а ч.2 ст. 532 визначає, що зобов’язання може бути виконане в іншому місці, якщо це встановлене актами цивільного законодавства або випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обігу. Взаємні обов’язки за договором мають виконуватися одночасно, якщо інше не випливає з договору, закону. Або інших правових актів, звичаї ділового обороту або суті зобов’язання. Це стосується виконання альтернативного зобов’язання.

Для звичаю як джерела цивільного права характерними є:

формальна визначеність у законі можливості його застосування при регулюванні певних відносин;

неоднократність однорідного застосування загальноприйнятого правила поведінки;

відсутність такого правила поведінки в нормативних актах;

несуперечливість закону або іншому нормативному акту;

усталеність у своєму змісті і однозначність тлумаченні в побутовій чи діловій практиці;

Звичаї слід відрізняти від звички – фактично усталеного правила, яким погоджуються керуватися сторони договору унаслідок чого воно набуло правового значення. Як вказується це по суті визначена умова договору, яку сторони мають на увазі (de lege ferenda). Така звичка наперед оговорюється сторонами договору. Якщо в договору цього не вказано чи намір керуватися звичкою буде не доказано звичка не має і не може мати правого значення.

Слід мати на увазі, що звичаї рано чи пізно мають тенденцію до формалізації. Яскравим прикладом є Правила тлумачення міжнародних торгових термінів Інкотермс в редакції 2000р., Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів 1993р. Це неофіційні систематизації таких звичок, що набувають правового значення не самі по собі як звичаї ділового обігу, а за умови посилання на них контрагентів.

Нерідко використовується термін заведений порядок – практика взаємовідносин сторін конкретного договору. Цей порядок виникає здебільше при довготривалому співробітництві і добровільно підтримується сторонами. Це може бути практика вибірки представником покупця певного набору товарів, що оформляється не договором а рахунком якому сторони по суті надають значення договору. Сам договір не укладається, а рахунок є підставою для взаєморозрахунків, бухгалтерських проводок. Інколи це може направлення товару чи виконання певних послуг для контрагента лише на підставі телефонного дзвінка, усного прохання тощо.

Такий заведений порядок підтримується сторонами тривалих взаємовідносин добровільно і при відсутності заперечень з цього приводу. При тому варто мати на увазі, що він не повинен суперечити чинному законодавству.

Заведений порядок часто використовується у побутовій сфері (не сідати до столу доти, доки не зберуться всі члени сім’ї, збирати урожай толокою, селитись у нову будівлю лише після її освячення, спочатку пускати в дім кішку, а потім заходити вже самому тощо).

Слід мати на увазі що ні звички ні заведений порядок не можуть бути джерелами права. Вони можуть підтримуватися лише у певній спільності1.

2.9. Судова практика

Питання про судову практику як джерело цивільного права досить складне. Перший і найдавніший підхід полягає у тому, що матеріали судової практики є критерієм перевірки істинності права і закону. Воно так і є. Якщо закон і практика йдуть різними шляхами то або недолугий (мертвонароджений) закон, або практики керуються суб’єктивними чинниками при винесені рішення у конкретних справах. Якщо такі рішення не відповідають ні праву ні закону то вони є неправосудними. Але якщо неправосудне рішення вступило у силу? На жаль за відсутності судового нагляду виконання неправосудних рішень інколи зустрічається на практиці.

Другий аспект в тому що судові рішення слугують емпіричною базою для узагальнення. Власне через виявлені при правозастосуванні проблеми можна розробити рекомендації щодо удосконалення формального права.

Третій аспект в тому, що рішення вищих судових інстанцій мають обов’язкову силу для нижчих судів. Ці рішення виносяться у формі постанов, ухвал по конкретним справам, узагальнень судової практики з певними висновками. До Вищих судових інстанцій відноситься конституційний суд України, рішення якого мають практичну необхідність при тлумаченні окремих положень цивільного законодавства. Верховний суд України приймає постанови, а його Колегія у цивільних справах дає тлумачення, звертає увагу нижчестоящих судів на упущення при застосуванні законодавства. Це стосується й Вищого господарського суду України.

На сьогодні є всі підстави сприймати джерелом права судовий прецедент. Це пояснюється декількома причинами:

— домінування права, а поява таких правовідносин, що не врегульовані нормами права неминуче призводить до виникнення спорів. За відсутності формалізованого правила суди при їх розв’язанні вимушені керуватися правом (аналогією права) яка буде певним еталоном при вирішенні подібних спорів;

юрисдикційною силою рішень Європейського суду на території України. Такі рішення що винесені по відношенню до спорів які виникли і не отримали свого вирішення на території України є обов’язковими для виконання державною виконавчою службою і слугують еталоном для вирішення подібних справ іншими судами;

рішеннями Конституційного суду України які є правосудними за конкретними справами, відносяться до офіційних тлумачень закону, а то і навіть до закону;

розширення судового трактування закону чи іншого нормативного акту теж створює засади для появи судового прецеденту;

правило про судове тлумачення правочину (ст. 204 ЦКУ) лише впевнює нас у цій позиції. Судове тлумачення правочину буде незмінно через засоби масової інформації поширене і стане зразком;

з розширенням кола суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності не виключена можливість застосування на території України чистого прецедентного права;

з опублікуванням реальних справ в Інтернет судді отримали можливість верифікувати прийняті ними рішення із загальними спрямуванням судової практики як вітчизняної так і з урахуванням тенденції універсалізму права й міжнародної практики;

глобалізація економіки і універсалізація прав людини створює універсальні моделі правового регулювання приватних відносин. За таких обставин різко зростає значення компоративістичних начал у цивільному праві і цивільному судочинстві. Наука, практика так чи інакше повинні враховувати правозастосовчу практику інших країн.

    продолжение


--PAGE_BREAK--3. Дія норм цивільного законодавства

Як і в більшості правовідносин галузевого характеру важливим є врегулювання відносин щодо дії актів цивільного законодавства у часі. Загальноприйнято, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Тож встановлення такого дня має важливе значення для застосування норм права.

Норми цивільного законодавства, як і норми іншого законодавства, діють в часі, просторі та по колу осіб. Це визначено загальними нормами і зокрема ЗУ “Про вступ законів у чинність”, загальними теоретичними постулатами та самим цивільним законом.

Акти цивільного законодавства мають порядок прийняття, надання їм чинності (реєстрації, опублікування и вступу в силу.

Дія в часі. Згідно ст. 5. ЦКУ акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Так його “Прикінцевими та перехідними положеннями” передбачено, що новий ЦКУ набирає чинності з 1 січня 2004 р. Разом з ЦКУ вступлять у дію й інші закони України. Тож ЦКУ буде застосовуватися до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Зазвичай акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Підпункт 4.2. встановлює що щодо відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України його положення застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Крім цього положення спадкового права ЦКУ застосовуються також до спадщини, яка відкрилась, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання ним чинності, а також про відмерле майно у межах одного року. Щодо строків позовної давності застосовуються положення нового ЦК у тому разі, коли строк позовної давності не сплив до набрання ним чинності. До позовів про визнання заперечувального правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Право на пред’явлення якого виникло до 1 січня 2004 року застосовується позовна давність, що встановлена чинним до цього часу законодавством. Є й інші особливості.

Дія в просторі — Акти цивільного законодавства діють на підвідомчій їх прийнявшому органу:

всієї України – норми, що прийняті загальноукраїнськими органами законодавчої і виконавчої влади;

лише АРК — норми, що прийняті органами законодавчої і виконавчої влади Автономної Республіки Крим;

на території певного адміністративного утворення — норми, що прийняті з державними місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

на території певної юридичної особи – прийняті самою юридичною особою локальні нормативні акти;

дискретно — мононорми, що встановлені самим учасниками цивільних правовідносин. Цивільно-правові договори діють там де передбачено їх виконання, чи перебувають сторони договірних правовідносин.

Дія по колу осіб — акти цивільного законодавства поширюються на всіх осіб, що знаходяться на території, в межах якої діє це законодавство. Але норми, що регулюють відносини за участі фізичних осіб не поширюються на відносини за участю юридичних осіб, а тим більше норми, що регулюють відносини за участі юридичних осіб не поширюються на відносини за участю фізичних осіб. Крім цього, цивільним законодавством встановлюються окремі правила для юридичних осіб різної форми власності та організаційно-правової форми.

Контрольні питання:

Поняття та загальна характеристика джерел цивільного права.

Цивільне законодавство.

Конституція України як основне джерело цивільного права України.

Юридична сила актів цивільного законодавства.

Дія цивільного законодавства.

Кодифікації цивільного законодавства та їх основні ідеї.

Цивільний кодекс України: його структура та основні відправні положення;

Основні проблеми, що виникли при розроблені і прийнятті нового ЦК України.

Інші кодифіковані закони цивільного законодавства України та їх взаємозв’язок.

Договори як джерела цивільного права та їх види.

Міжнародні договори та їх вплив на національне цивільне законодавство.

Договори з нормативним змістом.

Звичаї та звичаї ділового обігу

Судова практика.

Судовий прецедент та його значенні у чусачному праві.

Аналогія в цивільному праві.

Правила застосування аналогії закону та аналогії права.

Дія норми цивільного права в просторі.

Дія норми цивільного права по колу осіб.

Дія норми цивільного права в часі.

Лекція 3. Цивільне право як наука1(Р.Б.Шишка)

План:

Загальні проблеми наукознавства.

Поняття науки цивільного права.

Предмет науки цивільного права.

Методологія науки2цивільного права.

Методи наукового пізнання цивільної доктрини.

Нормативні акти: Конституція України, ЗУ “Про науку і науково-технічну діяльність”, ЗУ “Про науково-технічну інформацію”, Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с., Довідник здобувача наукових ступеня. Збірник нормативних документів та інформаційних матеріалів з питань атестації наукових кадрів вищої кваліфікації /Упорядник Ю.І.Цеков; попереднє слово Р.В. Бойка. К., 2003.

Література:Гонгало Б.М. Мысли и речи о науке гражданского права /Цивилистические записки: Межвузовский сборник научных трудов. Выпуск 2. М.: Статут, -Екатеринбург: Институт частного права. 2002. –С.3-17,Методологія наукового дослідження у галузі права: проблеми та перспективи розвитку: Збірник наукових праць. –Х., Вид-во НУВС, 2004, 160с.1, Основы научных исследований /Под ред. В.И.Крутова, В.В.Попова, М., Высшая школа, 1989., Селиванов А.О. Наука і закон. К.: Логос.-2003. –263с., Философия и методология науки /Под ред. В.И.Купцова, М.: Аспект-Пресс, 1996;

Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. –2-е изд. перераб. и доп. М.: Изд-во БЕК, 2002; Гражданское право. Часть І. Учебник /Под ред. Ю.К.Толстого, А.П.Сергеева. М.: ТЕИС, 1996.; Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М., Статут, 1998, 353с., Сериал. Актуальные проблемы гражданского права. М., Норма. 6 выпусков; Антология уральской цивилистики. 1935-1989: Сборник статей. М., Статут. 2001. 431с., Цивільне правоУкраїни: Академічний курс: Підруч.: У двох товах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с.,Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб. — К., Юрінком Інтер, — Кн.1 2004, 736с.

Ключова термінологія: наука і наукознавство, наука цивільного права, дослідження, проблематика дослідження, методологія правничої науки, взаємовідносини науки і практики.

1. Загальні проблеми наукознавства

Наука розглядається як соціально значуща сфера людської діяльності що покликана розробляти і використовувати теоретично систематизовані об’єктивні знання про дійсність з метою забезпечення прогресу. Термін наука застосовується для виокремлення окремих її галузей, що характеризуються доцільно орієнтованою творчою діяльністю з визначення, вибору й розв’язанні проблем духовного в практичного освоєння дійсності. Він використовується й до цивільного права яке є різновидом науки і потребує свого пізнання.

Наукознавство – комплекс наукових дисциплін, які узагальнюють і досліджують закономірності функціонування науки як системи знань і соціального інституту, здійснюють прикладний системний аналіз організаційно-економічних і соціально-управлінських умов підвищення ефективності процесів наукової діяльності. Основне придається методології науки – системі принципів і способів організації і побудови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про цю систему. Можна й говорити, що це – система застосовуваних у процесі пізнання об’єктивної, а в даному разі правової дійсності методів.

Предметом методології науки є загальні закономірності і тенденції наукового пізнання як особливої діяльності людини з продукування наукових знань з метою підвищення її ефективності. Призначення методології науки полягає:

виявити і усвідомити рушії, передумови, і закономірності існування наукового знання і пізнання дійсності;

дати орієнтир для вибору напряму наукового пошуку;

вирішити фундаментальні і прикладні завдання та проблеми;

виявити верифікаційні критерії істинності отриманого наукового результату.

Загалом наукознавство – галузь науки, яка вивчає її функціонування і розвиток і єдності і диференціації системоутворюючих факторів, структуру і динаміку наукової діяльності, взаємозв’язок науки з іншими соціальними інститутами і сферами матеріального і духовного життя суспільства. Напрямком наукознавства є правознавство, а останнього – цивільне право.

Загалом у правознавстві є два шляхи пізнання правової матерії: аналіз норм права, практики і пошук слабких місць конструкції норми права та розробка рекомендацій з її виправлення (прагматичний напрям). На такій моделі розвивається так звана західна доктрина права. Інший напрям побудова філософських конструкцій і на     продолжение

--PAGE_BREAK--основі схоластичного підходу пошук вирішення проблеми. При такому підході значне місце відводиться аналізу відправних теоретичних конструкцій, їх критиці навіть тоді коли вони вже були піддані критиці і відкинуті сучасною доктриною цивільного права. Такий шлях все більше піддається критиці як безперспективний, а інколи і небезпечний для науки і особливо суспільствознавства.

Справа у тому, що наукові концепції у суспільстві повинні гармонувати із характером формації, основними панівними ідеями суспільства, спрямування його основної мети, політиці тощо. Тому велике значення придається впливу об’єктивних, а іноді і суб’єктивних чинників на формування доктрини права. З огляду на це особистість дослідника є немаловажним фактором у становленні правової доктрини та її розповсюдженні (популяризації). При тому науково діяльність як різновид творчої має рід особливостей.

Різниця між творцем-митцем і творцем-ученим – в методиці та інструментарії його творчості. Перш за все це стосується навколишнього середовища і тих життєвих обставин, на яких побудовано творчий процес. Для вченого факти є своєрідним повітрям, а для митця інколи їх не треба. Свою творчість він будує на особистому сприйнятті реального чи вигаданого ним самим світу. Доречно відзначає великий пушкініст академік Лихачов: “Факты действительности сгорают в художественном творчестве». Але якщо в творчості факти “вспыхивают метафорами …, превращая действительность в фейерверк поэтической праздности»1, то в іншому випадку факти відходять на другий план і поступаються місцем сутності явищ, властивостей і закономірностей матеріального світу. Вчений на такій основі, як і митець, свої висновки обґрунтовувати не може. Для нього життєва чи природна реальність та їх закономірності є основними. Якщо у вченого ставлення до фактів скрупульозне і педантичне, то у митця – вільне. Він сам собі творить свій світ. Тому Давид Юм небезпідставно стверджував, що поет – брехун за професією, а про вченого такого сказати не можна. Великий О.С. Пушкін теж говорив про мистецтво як про “нас возвышающий обман”. Інакше кажучи, фальсифікація фактів у науці призводить до її тенденційності і псевдонауковості, а в мистецтві – лише до визнання його кон’юнктурним.

Загалом питання про право як науку є дискусійним серед правознавців: чи це – наука, чи це – мистецтво. Для того щоб об’єктивно вести наукові дослідження ми повинні мати відправні позиції. Такими в науці завжди є аксіоми – положення, яке сприймається на віру без доведення, а ще краще система аксіом – сукупність висловлювань, які в межах даної теорії приймаються як висхідні дані для доведення інших істинних положень даної теорії. Лише через них досягається верифікація1отриманих і ході наукового пошуку результатів.

По крайній мірі на цьому побудований аксіоматичний метод розробки і логічності та доказовості наукової концепції. Науковим категоріям вторинного рівня (похідним) повинні бути притаманні ознаки, що є властивими для аксіом. Якщо таких ознак нема, то така теорія може бути легко відкинута. За відсутності аксіом правовими категоріями легко маніпулювати задля досягнення певної мети. Чи не тому ми з легкістю відкидаємо деякі нежиттєві концепції.

Всяка наука повинна мати такою систему виміру якісних змін, оцінок становленостей. Без них вкрай проблематично дотриматися об’єктивності при проведенні досліджень. Наука може розвиватися виключно на суб’єктивному сприйняття дійсності. В даному разі правничої дійсності. Таким чином основне у правничій науці – пошук її аксіом.

Варто нагадати, що у свій час класична геометрія теж не мала відправних позицій. Лише згодом ними стали точка, проведена між двома точками прямата площинаяк місце для проекції зображень, що з’єднують певні точки.

Якщо провести паралель счтосвно права, то для нього та цивільного права зокрема, такими оціночними категоріями є суспільство(площина) де відображаються інші визначальні в праві чинники: суб’єкт праваі норми права. Крім цього, на зміст реальних правовідносин впливає і специфіка юридичного факту. Місце в суспільстві людини і визначається самою людиною через ті зв’язки, які людина в принципі встановлює для себе сама через формування своєї честі, гідності, ділової та професійної репутації, займаного у суспільстві становища, реальних правових зв’язків з іншими особами тощо. Через юридичний факт абстрактна норма права у її диспозитивному змісті визивається до виконання покладених на неї функцій і корегується в межах можливого варіанту поведінки. Таким чином, для аналізу правової дійсності ми пропонуємо категорії суспільство як верифікаційну площину для реалізації правовідносин, оцінки належного і сутнісного. Перш чим пропонувати новели та нові норми права слід визначитись в тому реальному результаті, який буде спричинений їх введенням у дію. При тому слід прорахувати можливі ефект і побічні явища негативні явища.

Сьогодні за відсутності власного аксіоматичного категоріального апарату при проведенні досліджень у сфері права опираються на здобутки інших наук і найчастіше філософії. Не випадково Й.О. Покровський пророче писав: “Новое время, таким образом, ищет “потеряную идею права”, ту верховную идею, которая могла бы ориентировать нас в нашей оценке всех отдельных правовых норм”1. Не є виключенням і ця спроба вияснити генезу, основні ідеї та напрямки розвитку цивілістичної науки взагалі і української зокрема. Чи це проблема право і людина, чи право і економіка, чи право і соціум взагалі ми повинні віднайти основну ланку в правознавстві взагалі і науці цивільного права зокрема через яку проводити подальші дослідженням.

Але це не легко. Справа в тому, що в умовах замкненості та інформаційного голоду у нас цивілістика довгий час розвивалася виключно на одному і безмежно пануючому методі, викривленій дійсності. В цих умовах виробився синдром страусової політики і боязні критики завідомо нежиттєвих, видуманих теоретичних конструкцій. Це призвело до того, що наука тупцювала на одному місці, чи займалась штучними правовими конструкціями, які спонтанно виникали і так же йшли у забуття2. У полоні цих конструкцій ми знаходимось й досі.

Загальна проблема юридичної науки – розробка теоретичних моделей і практичного механізму (здебільше позитивного права) що відповідають дійсності і повинні забезпечити правосферу для людини, надійно забезпечити охорону її життя та здоров’я, честі та гідності, майнових та інших прав і правомірних інтересів.

Інша загальна проблема – моделювання права яке б узгоджувалося б з загальним спрямуванням розвитку цивілізації, внутрішнім правом людини. Стрижнем такого моделювання є ідея універсалізму права.

Не менш важлива проблема поваги пересічного громадянина до права, прав та свобод інших учасників громадянського суспільства, поважливого ставлення до виконання своїх обов’язків.

Право повинно забезпечити збагачення людини на основі поступального розвитку економіки країни, збільшення її експортного потенціалу переважно за рахунок інтелектуального потенціалу, підвищення економічної активності населення країни.

Загальною проблемою є забезпечення правопорядку в країні та створення стабільної основі для міжнародного співробітництва.

У межах галузевого підходу є свої конкретні проблеми, що зумовлені роллю галузі права, специфікою врегулювання відносин.

2. Поняття науки цивільного права

Прийнято вважати, що наука – специфічна сфера людської діяльності, яка призвана виробити і систематизувати об’єктивні знання про дійсність. Якщо завдання науки – продукування і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність, то завдання науки цивільного права – наведення ладу (систематизація) у самій науці, відмежування науки цивільного права від інших правничих наук і наносного (нежиттєвих конструкцій минулого), отримання нових знань і впровадження їх у законотворчу і правозастосувальну діяльність.

Мета науки – описати, пояснити і спрогнозувати процеси і явища дійсності, виявити їх наслідки, розробити засоби попередження небажаним, стимулювати прогресивні тенденції у суспільстві. Наука орієнтована на:

наукове пізнання і виявлення об’єктивних закономірностей зміни правової (цивілістичної дійсності) і її детермінантів;

виявлення перспективних напрямків розвитку науки цивільного права і прогноз можливих наслідків;

обґрунтування і систематизація отриманих наукових знань;

виявлення ефективних методів наукового пізнання дійсності;

розробка категоріального апарату науки – спеціальних термінів за допомогою яких описуються об’єкти науки цивільного права;

зв’язок із практикою яка і є критерієм істинності розроблених наукових концепцій.

Як інше знання наукові доктрини цивільного права повинні відповідати ряду вимог:

істинності наукового знання, які об’єктивно відображають дійсність. Лише на основі істинних, а не кон’юнктурних знань є можливість перетворити дійсність і прогресувати. Разом з тим інколи допустимі гіпотези, які не підтверджуються у подальшому ні доктриною ні потребою практики. Так в історії науки цивільного права було обґрунтовано ряд організаційно-правових форм, які проіснували не довше чим велась їх наукова розробка (обласне агропромислове об’єднання, районне агропромислове об’єднання);

інтерсуб’єктності знання – вивершеність, послідовність логічно взаємопов’язаних між собою пропозицій, в яких відображено знання об’єктивних зв’язків і закономірностей дійсності;

використання переважно механізму даної науки і виважене звертання до напрацювань інших наук, що не стосуються предмету дослідження. Це не виключає науковий пошук на стиці наук, що є досить перспективним напрямком сучасного наукознавства. Але слід притримуватись критеріїв наукової спеціалізації;

системність та обгрунтованність отриманих наукових знань. Наукові доктрини і висновки знаходяться у логічному зв’язку один з одним. Вони певним чином систематизовані. Тому якщо є висхідною одна теоретична посилка, то вона ніяким чином не може привести до результату, що ґрунтується на корінним чином протилежній теоретичній посилці;

результативність. Отримані знання повинні слугувати потребам правозастосовчої і правотворчої практики. В той же час для науки отримання негативного результату теж є з точки зору шляхів її розвитку позитивним явищем. У цивілістичних дослідження кожне з них повинно закінчуватися такими висновками, які розвивають певну цивілістичну доктрину, містять розробки законопроектів, пропозиції з удосконалення чинного законодавства тощо.

Наука цивільного права є гілкою правознавства і зокрема приватного правознавства. Відповідно вона має східні риси із наукознавством взагалі і правничою наукою зокрема. Наука цивільного права (цивілістична доктрина) і цивільне тісно зв’язані між собою. Але цивілістична доктрина має свій предмет, методологію, історію розвитку, яскравих представників, школи.

Разом з тим наука цивільного права пересікається із іншими науками і зокрема господарського права. З прийняттям ГКУ виникне проблема чіткого розмежування предмету досліджень, визначення приналежності досліджень господарського спрямування. Тому розумний компроміс між представниками цих гілок науки і їх наукова толерантність повинні є гарантією від нагнітання несприйняття одні других.

Цивільно-правова доктрина може бути визначена як вироблена на протязі тривалого часу система знань про закономірності регулювання цивільних відносин, побудови і тлумачення норм цивільного права, оцінки практики застосування норм цивільного права та підвищення її ефективності, засобах отримання нових знань для удосконалення самої доктрини.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Предмет науки цивільного права

Довгий час питання про предмет і об’єкт дослідження є дискусійним. Ці дискусії то розгоряються то припиняються. Тому є об’єктивні і суб’єктивні причини. Якщо ми визнали, що цивільне право є наукою, а в науці є предмет і об’єкт то слід встановити особливості їх цивілістичного прояву.

Зразу слід визначитись у визначальних категоріях розгляду даного питання. Мова йде про те, чи можна науку цивільного права прийнято назвати цивілістичною доктриною. Мова йде не про норми цивільного права, а про систему знань на який ці норми права повинні в ідеальному варіанті базуватися. Іншими словами норми цивільного права мають під собою певні вчення, положення які вироблені наукою цивільного права. Інколи норми цивільного права передують доктрині і потребують наукового обґрунтування. Так в Україні трапилось із довірчою власністю. Практика пішла значно вперед, інколи хибною дорогою чим скористались вертливі люди.

Предметом науки цивільного права визнано чинне і перспективне цивільне законодавство, практика його застосування, самі цивільні правовідносини, історія їх розвитку, досвід регулювання цивільних правовідносин у інших країнах (компоративістичний) аспект. У той же час є інші погляди на предмет цивілістичної доктрини: норми сучасного права, суспільні відносини, цивільні правовідносини, юридичні факти, судова практика1.

Предметом науки цивільного права передусім є цивільні (особисті немайнові і майнові) відносини. Все інше так чи інакше підкорено цивільним правовідносинам, або є їх елементами.

Цивільні правовідносини – юридична форма врегульованих цивільним правом особистих немайнових, майнових та інших відносин. Через їх розукомплектування предметом науки цивільного права є суб’єкти правовідносин, об’єкти правовідносин, зміст. Відповідно ці елементи цивільних правовідносин представлені своїми доктринами, наприклад юридичної особи.

Найбільше предметом дослідження є окремі інститути чи субінститути цивільного права.

Норми цивільного права зважаючи на конструкцію цивільних правовідносин як суспільних відносин, врегульованих нормою цивільного права є висхідною позицією дослідження відносин. Власне норми цивільного права у своїй диспозиції містять ідеальну модель цивільних правовідносин. Звідси починається історико-правове дослідження становлення конструкції правової норми, виявляються її недоліки на конкретному історичному відрізку і пропонуються засоби підвищення її ефективності. Перспективне цивільне законодавство через моделювання його застосування дозволяє уникнути помилок, суб’єктивізму. Законодавство інших країн слугує моделлю та мірилом узгодження національного законодавства із передовими його моделями і засобом гармонізації цивільного права.

Практика застосування норм цивільного права і особливо судова практика слугує критерієм ефективності чинного законодавства. Вона дає змогу виявити штучність правових конструкцій (є надуманими і не застосовуються реально на практиці), виявити недоліки норм цивільного права, причини невідповідності об’єктивним потребам розвитку суспільства, засоби обходу тощо. Зв’язку з тим, недоцільно деякі правові конструкції радянської цивілістичної школи намагатися застосувати до сучасного цивільного права. Недоцільність таких спроб більш ніж очевидна.

Дослідження підстав виникнення правовідносин (юридичних фактів) дозволяє пізнати більш предметно правову дійсність, віднайти зовнішні фактори впливу на правовідносини, дослідити правовий режим деяких об’єктів цивільного права.

Історія розвитку цивілістичної доктрини зберігає наукові засоби, дозволяє уникнути помилок, що допущені попередниками.

4. Методологія науки цивільного права

Як вже зазначалось, методологія – система принципів і способів організації і побудови теоретичної і практичної діяльності для досягнення певного наукового результату.

В методологію окрім загальних положень принципів і методів входить способи обґрунтування отриманого знання. На емпіричному рівні такими є багаторазові перевірки спостеріганням і експериментами, а на теоретичному рівні – виявлення логічного зв’язку і виводимості отриманого наукового знання, виявлення його суперечностей, відповідності емпіричним висхідним даним, встановлення можливості на їх основі описати відомі правові явища і спрогнозувати нові.

Наукове пізнання включає в себе два рівні: емпіричний (споглядальний) и теоретичний. Перший забезпечує безпосередній зв’язок людини з оточуючою дійсністю, не дає від неї відірватися і будувати ефімерні конструкції, в тому числі й правові. На емпіричному рівні наука забезпечується факти, фіксує стабільні суспільні процеси і закономірності оточуючого світу.

Безпосередніми інструментами емпіричного рівня визнано: споглядання (відчуттєве пізнання), раціональні сприйняття дійсності і форм її прояву (судження, поняття). На цьому рівні досліджуване правове явище (певні цивільні відносини) як об’єкт наукового пізнання відображаються на рівні дослідника, його досвіду, знання, кваліфікації. На цьому рівні характерними є перші етапи наукового пізнання: збір фактів (позитивного законодавства, правозастосовчої і судової практики, наукових, популярних, і інших публікацій тощо), їх узагальнення, первинна систематизація, опис спостережень і експериментів. У подальшому проводиться систематизація та класифікація характерних ознак досліджуваного правового явища. У суспільних науках і зокрема цивільному праві значне місце придається генезу досліджуваного правового явища і виявленню його історичних, матеріальних, політичних та інших витоків. Це проявляється в аналізі конкретних економічних чи соціальних умов зародження і розвитку досліджуваного правового інституту, скрупульозне вивчення нормативних актів, виявлення їх ідеології і сутності, впливу на подальші процеси правової дійсності. Значна увага приділяється статистичним та іншим даним, самостійним соціологічним опитуванням тощо.

На емпіричному рівні пізнання здебільше опирається на відчуття, сприйняття, уявлення і уява. Відчуття – відображення свідомістю дослідника через його органи сприйняття дійсності окремих властивостей предметів чи інших явищ дійсності. В даному разі мова йде про цивільно-правову дійсність. Сприйняття – відображення у свідомості дослідника досліджуваний правових явищ на певному відрізку часу, здебільше в момент самого сприйняття. Тому одне і те саме явище інколи може сприйматися по-різному. Уявлення – похідне відображення у свідомості правових явищ, поза безпосереднім контактом з ними, за умови що такий контакт відбувався у минулому. Уява – сполучення і перетворення різних уявлень в одну цілісну картину нових образів та висновків.

Теоретичне пізнання як правило доповнює і опереджає емпіричне, дає можливість проникнути в сутність правового явища, розкрити його внутрішню динаміку і механізм, віднайти певні закономірності або, принаймні, характерні риси. Власне це є розумовий процес пізнання сутності правової дійсності. Інструментом такого пізнання є мислення – опосередковане і узагальнене відображення у свідомості дослідника сутнісних властивостей, причинних зв’язків і закономірностей зв’язків між правовими явищами. Опосередкованість мислення проявляється в проникненні у укриті від пересічної людини властивості, зв’язки, відносини на основі засвоєних знань попередників. Мислення тісно пов’язане з мовою, як основним інструментом мислення. Багатство мови, багатий словарний запас, знання абстрактних категорій сприяє успіху. Тому краще мислити на тій мові, яку дослідник знає найкраще і не піддаватись кон’юнктурним мотивам.

Відправними в теоретичному рівні пізнання є поняття (дефініції). Це визначення певних правових явищ, що відображають їх сутнісні і необхідні ознаки. Зазвичай поняття повинно вказувати на найближче до нього загальне правове поняття (правова природа), яке є для досліджуваного родовим й містити у собі відмінні від інших подібних понять ознаки. Наприклад, коли ми говоримо про договір то ми повинні мати на увазі, що він є різновидом конструкції правочину і, здебільше, його повторює. У подальшому слід віднайти особливості узагальненого поняття “договір” і типові та інституційні його прояви.

Важливе значення у науковій діяльності відводиться судженню форми розумової діяльності (мислення) з відображення явищ об’єктивної дійсності, їх властивостей та закономірностей у зв’язку і розвитку. Це співставлення різних понять, встановлення об’єктивного зв’язку між правовими, економічними і правовими, соціальними і правовими явищами, між явищами і певним класом явищ. Здебільше судження протикають у формі висновку. Висновок – форма мислення, що складається з двох та більше суджень на основі яких дослідник виводить нове судження.

Самі висновки бувають індуктивними і дедуктивними. В індуктивних думка йде від одиничного до загального, В дедуктивному – навпаки.

В сучасній методології наукового пошуку виділяють ряд його компонентів на основі який виводиться нове знання чи нова теорія:

висхідна емпірична основа як певна множинність зафіксованих у даному інституті права чи іншої соціальної дійсності фактів, які потребують теоретичного обґрунтування (пояснення);

висхідна теоретична основа як первинні припущення, постулати, аксіоми, загальні закони теорії, норми права, що в сукупності описують ідеальний об’єкт;

логіка теорії – допустимі в рамках прийнятої висхідної теорії правила логічного висновку і його доказування;

“корпус” теорія нове виведене на основі висновків твердження та його доказування, що складає основний масив нового теоретичного знання.

Теоретична висхідна модель зазвичай є ідеальною. Це гіпотетична ідеальна модель, яка в реальній практиці мало зустрічається і є лише тим ідеалом до якого дослідник повинен прагнути. В основі цієї моделі – сутність правового явища.

Основне в науці – це закони, об’єктивні залежності між явищами і властивостями, що мають повторюваність. Закони власне утворюють кістяк певної системи наукових знань, що функціонують в тій чи іншій галузі науки. Вони в суспільних науках і правознавстві входять в склад наукових теорій (доктрин). Самі закони є феноменологічними, відображають ранній етап розвитку певної галузі науки чи її напрямку і засновуються на відчуттєвому. Але сутність явищ розкривають тільки теоретичні закони, які підтверджуються на основі емпіричних (феноменологічних) законів.

В переході від феноменологічних до теоретичних законів важливе значення відводиться принципам – абстрактним визначенням ідеї, що розкриває її зміст. Принципи забезпечують єдність праворозуміння і правового регулювання. Вони не дозволяють мікрувати певним правовим явищам, забезпечують цілісність сприйняття правової дійсності.

Висхіднимив процесі доказування є аксіоми (постулати) – положення, які беруться як висхідні, не потребують особливого доказування і приймаються на віру. Із аксіоми виводяться інші положення і теорії. Самі теорії прийнято поділяти на описові, математизовані, дедуктивні. Останні найбільш часто використовуються у суспільних науках і зокрема науці цивільного права. У свою чергу серед дедуктивних розрізняють: гіпотетико-дедуктивні, конструктивні, аксіоматичні.

Гіпотетико-дедуктивні теоріїзасновані на принципах аксіологічної побудови судження. Твердженням теорію передує безпосередня її інтерпретація, а інші висновки – похідні від інтерпретації завдяки логічному зв’язку із першою теорією.

Конструктивні теоріїзводять до мінімуму бездоказові твердження. Всі її постулати і об’єкти виводяться на основі конструювання із окремих взаємопов’язаних елементів одного класу.

Аксіоматичні теорії зазвичай сприймаються без їх доказування (аксіоми). Здебільше це проявляється у фразах: “як відомо”, “прийнято вважати” тощо. Їх поняття є невизначеними в даній теоретичній групі. Втім у юриспруденції аксіом майже не існує.

Методи наукового пізнання в цивільній доктрині

Зазвичай метод розглядається як спосіб досягнення певної мети. Отримання нового знання відбувається внаслідок застосування певних прийомів і операцій розумової праці, які в сукупності сприяють досягненню мети дослідження. Метод пізнання правової дійсності сприяє цілеспрямованості, планомірності і як наслідок результативності наукового дослідження. По суті метод – двигун науки, засіб її розвитку і збагачення новими здобутками.

Метод наукового пізнаннявключає у себе ряд компонентів: формулювання мети та завдання наукового дослідження. При тому може бути декілька завдань теоретичного в прагматичного спрямування. Після того як чітко сформульована мета та завдання дослідження слід описати проблему, в рамках якої вирішується певне завдання (онтологічний аспект). Після цього визначається й процедура проведення дослідження – встановлюється певні операції, що можуть призвести у сукупності або строгій послідовності до досягнення мети дослідження.

При виборі методу проведення наукового дослідження слід звернути увагу на вимоги до нього:

детермінованість – обумовленість закономірностями об’єкта дослідження певної правової дійсності;

заданість методу – спричинена закономірностями дослідження, і необхідністю його підкорення меті;

результативність і надійність – здатність вирішити за його допомогою певну наукову проблему з великою вірогідністю;

економічність – мінімум витрат при максимумі ефективності. Інакше говорячи затрати з використання методу повинні бути менше фінансових, кадрових і інших витрат;

ясність і ефективність – доступність для його використання при даній підготовці;

відтворюванність – можливість його використати необмежену кількість разів, як і певних компонентів цього методу;

навчальність – можливість навчити йому інших осіб, які мають здібність до наукової діяльності.

Формування методу дослідження може бути стихійним, що зразу ж проявляється при ознайомлені з ходом роботи і її результатами, а в науці цивільного права підходом до викладення емпірики, аналітичного апарату і результату. Цілеспрямований метод заснований на розрахунку, знанні методології та її особливості.

Прийнято виділяти декілька рівнів методів дослідження. Серед найбільш поширених (лапідарних) у цивілістичних дослідженнях методів виділяють так як: спостереження, рідше експеримент, а ще рідше модельний експеримент.

Спостереження– такий спосіб пізнання об’єктивної дійсності, який заснований на безпосередньому сприйняття предметів і явищ за допомогою органів відчуття. При цьому вирішується декілька завдань: зв’язок вирішуваного питання (проблеми) з певною гіпотезою, повторюваність правового явища, його систематичність, проблематичність в теорії чи практиці. Спостерігання включає у себе: визначення його мети і завдання, вибір об’єкта і предмета спостереження, способу спостереження, способів реєстрації результатів спостереження, обробка і інтерпретація отриманих даних.

На цьому рівні використовується узагальнення практики застосування тих чи інших норм права, опитування (тестування) спеціалістів чи інших учасників правовідносин (респондентів). Їх відповіді у подальшому слугують основою для моделювання теоретичних конструкцій, а на їх основі – норм права.

На другому рівні застосовуються такі методи як аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, систематизація, класифікація. При аналізі предмет дослідження розчленовується (розукомплектовується) на його складові. Наприклад зважаючи, що предметом дослідження здебільше є правовідносини, то вони розукомплектовуються на елементи: об’єкт, суб’єкт, зміст, норма права, специфіка юридичного факту. Розукомплектація переслідує мету звуження наукового пошуку через аналіз окремих частин з допуском певного абстрагування однієї частини єдиного цілого від іншої. При аналізі слід вияснити внутрішню структуру єдиного цілого, характер його дії, закони внутрішнього розвитку через специфіку елементів. Разом з тим слід уникати спокуси надати розукомплектованому елементу самостійне правове значення, наприклад одному із обов’язків сторони по договору надати самостійне правове значення як договору.

При синтезів єдине зводяться окремі частини складного явища для вияснення його сутності в єдності всіх елементів. Іншими словами синтез – зворотній бік розукомплектації. Тому ці методи завжди доповнюють один одного.

За допомогою індукціїзнання окремих фактів переводяться в знання загального явища одного і того ж логічного ряду. Це крок до емпіричного узагальнення і встановлення загальної закономірності встановлення сутності явища взагалі чи його сутнісних зв’язків. Розрізняють повну і неповну індукцію. Неповна індукція має такі види: індукція через просте перечислення проявів правового явища, наприклад прояву принципу розумності в нормах цивільного права (популярна індукція); індукція через відбір лише певних фактів з їх загального масиву за певним правилом (відбір судових справ про захист немайнових прав авторів літературних творів, зокрема права на ім’я); наукова індукція здійснюється на основі знання причинного зв’язку явищ і властивостей певного класу.

При дедукціїздійснюється перехід від загальних суджень до окремих. Наприклад, якщо обмеження в дієздатності призводить до зменшення цивільної дієздатності, то визнання К. обмежено дієздатним призведе до таких же наслідків. Такий метод доцільний при складних висхідних теоретичних конструкціях.

При класифікаціїзазвичай на підставі дихотомічного підходу (поділ на дві протиположності) вирішується низка завдань пізнавального характеру: велика маса різноманітного матеріалу зводиться до певних груп (класів, типів, форм, видів), виявляються висхідні критерії для їх аналізу, перевірки та протиставлення. При класифікації значно легше виявити повторюваність правових явищ, сталі ознаки певної сукупності, закономірності їх прояву. На основі класифікації підводяться підсумки попередніх досліджень, попереднього підрозділу, що при певній долі наукового передбачення дозволяє за допомогою екстраполяції передбачити нові правові явища чи їх прояви, виявити зв’язки і залежності між певними правовими явищами.

При аналогіїзнання про правові явища виводиться із таких що мають подібні риси із досліджуваним. При цьому слід мати на увазі, що застосування аналогії вимагає певної поміркованості. Наприклад доктрина відповідальності як перетерпівання у цивільному праві власне виведена із сутності кримінальної відповідальності. Незнання цього призводить до отожнювання відповідальності і покарання, покарання і санкції, санкції і відповідальності.

На теоретичному рівні виділяються такі методи як абстрагування, ідеалізація, формалізація, розумовий експеримент, моделювання. При абстрагування дослідник подумки відволікається від несуттєвих властивостей, зв’язків, відносин, і виділяється лише те, що його найбільше цікавить. Ідеалізація – мислене конструювання практично нездійсненних ситуацій, з наділенням їх гіпотетичними властивостями. При мисленому експерименті будуються ідеальні конструкції і їх чистому виді, і так вони досліджуються (наприклад, що б було якби ми не знали інституту розлучення, або всі беззаперечно і вчасно виконували свої юридичні обов’язки). При моделюванні реальні правовідносини заміщаються їх моделлю. Моделювання може бути застосоване до всіх етапів дослідження. При формалізації правове явище відображається в символьній знаковій системі (здебільше математики) і розробляється певний алгоритм чи стереотип поведінки.

Крім цього при сучасних дослідженнях вельми актуальні загальнонаукові методи дослідження: структурний, функціональний, системний, алгоритмічний, вірогіднісний, інформаційний.

Найчастіше при проведенні правничих досліджень використовуються загально філософські методи: діалектичний, формально-юридичний, системно-структурний, історичний, порівняльно-правовий.

Новітніми методами, що пробивають собі дорогу і використовуються в дослідженнях є філософська антропологія, онтологія, феномелогія.

Не варто ігнорувати такими методами як зіткнення альтернатив– висунення альтернативної однієї чи декілька конструкцій і їх перевірка через певні критерії, та апріорна фолебійність– здатність вченого перебороти самого себе, відступитися від ранніх помилкових концепцій.

У своїй масі ці методи пересікаються. Тому зупинимося на деяких з них. Так при структурному методі звертається увага на внутрішню побудову структури, виявлення закономірностей упорядкування її елементів, аналізу характеру причинно-наслідкових зв’язків між ними. Безпосереднім проявом цього методу є метод розу комплектації (розчленування) і абстрагування. При функціональному підході дослідник орієнтується на необхідність збереження функціональності системи при різних режимах. Системний підхід проявляється і необхідності опиратися на науковий апарат не однієї, а декількох наук. Мова йде про дослідження комплексних правовідносин де присутня наприклад адміністративна преюдиція, чи приватноправове і публічно правове (владне) регулювання є запорукою досягнення його мети. Кінцевою метою застосування системного методи є формування цілісної комплексної моделі досліджуваного правового явища (охорони права інтелектуальної власності). Алгоритмічний метод зв’язаний з кібернетикою і конструктивним напрямком в математиці. Він можливий у цивілістиці при дослідженні особливостей корпоративного управління. Вірогіднісний підхід орієнтує на вивчення процесів як цілісних явищ. Проявом такого підходу є статистичний метод. При значній кількості випадковостей кожна випадковість є проявом певної закономірності.

Проявом діалектичного методу є звичайна індукція і дедукція, синтез, розу комплектація. Формально-юридичний метод заснований на аналізі легальних конструкцій і правових явищ як таких. Він має два напрямки: легальний і доктринальний. При аналізі правових явищ виходять здебільше із легальної конструкції, прослідують її розвиток (історичний підхід), детермінанти модифікації висхідного визначення до чинного на певному проміжку дослідження, можливості запозичення альтернативних правових конструкцій національного (порівняльний) або міжнародного права (права інших зарубіжних країни (компоративістичний метод).

Антропологічний метод в основу дослідження бере саму людину, в даному випадку як суб’єкта цивільного права. Так, доктрина цивільної дієздатності побудована саме на антропологічній особливості людей: малолітніх, неповнолітніх, душевнохворих тощо.

Контрольні питання:

Загальні тенденції розвитку правознавства в Україні.

Поняття та ознаки науки цивільного прав.

Предмет науки цивільного права.

Об’єкт науки цивільного права.

Методи наукового пізнання цивілістичної матерії.

Філософські методи наукового пізнання.

Основна ідея і асоціації (акупунктурні символи) даної лекції.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Лекція4. Загальна характеристика цивільного права зарубіжних країн (М.О. Самойлов) План: 1. Вступна частина. 2. Предмет і система цивільного права зарубіжних країн. 3. Джерела цивільного права зарубіжних країн. 4. Класифікація правових систем приватного права. 5. Основні інститути цивільного права зарубіжних країн.

Нормативні акти:Цивільний кодекс Російської Федерації. Німецьке цивільне уложення, Цивільний кодекс Франції. Цивільний кодекс Нідерландів, Цивільний кодекс провінції Квебек,. Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с.

Рекомендована література: 1. ДавидР.,Жоффре-Спинози К.Основные правовые си­стемы современности. — М., 1996; 2. Германское право:Ч. 1- 111. -М.: Статут, 1999; 5. Основные институты гражданского права зарубежных-стран. — М.: НОРМА, 1999; 6. Харитонов Е.О.История частного права Европы: Т.1. — Одесса: Бахва, 1998; 7. ХаритоновЕ.0.Історія приватного права Європи: Східна традиція. — Одеса: Юридична література, 2000; 8. Цвайгерт К., Кётц X.Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2-х т. — М., 1995;

Гражданское и торговое право капиталистических стран. — М.: Высш. шк., 1980; 4. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов: гражданские и торговые кодексы. /Под ред. В.К.Пучинского, М.И.Кулагина. — М., 1986; 9. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. — М.: Издательство НОРМА, 1996. — 432 с.; 10. Гражданское и семейное право развивающихся стран. Гражданские кодексы стран Латинской Америки. М., 1988.Цивільне правоУкраїни: Академічний курс: Підруч.: У двох товах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с.,Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб. — К., Юрінком Інтер, — Кн.1 2004, 736с., Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. та ін. Цивільне і сімейне право України: Навчально-практичний посібник. Вид. друге, перероб. і доповн. За ред. Є.О.Харитонова, А.І.Дрішлюка –Х.: ТОВ “Одісей”, 2003, 648с.

Ключова термінологія: цивільне право, система права, романська, англо-саксонська, німецька, центрально-європейська, східно-європейська, мусульманська, далекосхідна, африканська.

1. Вступна частина

Цивільне право в Україні не ізольовано від цивільного права зарубіжних країн. Воно взаємодіє з ним, зазнає його впливу і, в свою чергу, впливає на нього.

Вивчення зарубіжного цивільного права здійснюється на підставі порівняльного методу. На цій базі в Україні формується наука порівняльного цивільного права як частина міжгалузевої дисципліни порівняльного правознавства.

Порівняльно-правові дослідження передбачають вивчення не лише правових норм та інститутів, а й судової практики та доктрини інших країн.

У практичному плані порівняльно-правовий аналіз зарубіжного цивільного права відіграє важливу роль у законодавчій та правозастосовній діяльності, у міжнародно-правовій практиці при підготовці й тлумаченні міжнародних правових актів.

Всесвітній досвід показує, що будь-яка доцільна правова реформа, запроваджена в одній країні, обов'язково повторювалася з деякими модифікаціями в інших. Так було, зокрема, з рецепцією Французького цивільного кодексу, англійського акта про чеки, німецьких норм про компанії з обмеженою відповідальністю тощо.

Сьогодні важко обійтися без обміну досвідом. Тим більше, що правові системи різних країн виявляють дедалі більшу схильність до зближення, певної уніфікації, що, зокрема, спрощує міжнародні стосунки, дає можливість гармонізувати національні галузі права.

Взаємодія вітчизняного та іноземного цивільного права відбувається і у таких формах, як надання іноземній правовій нормі значення юридичного факту (наприклад, урядовими постановами можуть встановлюватися обмеження щодо громадян держав, у яких передбачено спеціальні обмеження цивільної правоздатності громадян України) або виступ іноземної правової норми передумовою акту правозастосування (наприклад, іноземним громадянам надається певний статус за умови взаємності). В усіх цих випадках слід звертатися до іноземного права.

З науково-пізнавального боку вивчення зарубіжного цивільного права дає можливість теоретично осмислити провідні закономірності його розвитку, краще засвоїти своє національне цивільне право.

Порівняльне цивільне право розширює науковий світогляд, підвищує правову культуру юриста, є формою розвитку міжнародних наукових зв'язків.

Завданням порівняльної цивілістики є вивчення різних систем приватного права, як елементів відповідної культури, а також національних, систем цивільного права і його інститутів у їхньому розвитку. При цьому предметом вивчення є не тільки догма права, але і конкретно-історичні умови, у яких виникли і розвивалися ці системи.

Мета порівняльно-правового аналізу може бути визначена як пошук загального (універсального) і особливого в різних правових системах, виявлення закономірностей розвитку приватного права в цілому для визначення напрямків і тенденцій розвитку національних систем цивільного права.

Порівняльна цивілістика дає можливість уникнути повторення помилок у правовому регулюванні, створює обґрунтування запозичення досвіду законотворчості й у той же час дозволяє уберегтися від невиправданого копіювання інститутів і рішень, неприйнятних для національної системи цивільного права, не враховуючу правову традицію й особливості цивілізаційного розвитку країни.

Глобалізація економіки, застосування універсальних стандартів щодо прав людини, відкритість міграційної політики веде до формування універсальних підходів до регулювання приватних відносин, а у майбутньому й європейського права взагалі.

2. Предмет і система цивільного права зарубіжних країн

Предметом цивільного права зарубіжних країн є майнові, а також комплекс немайнових відносин. Але, на відміну від предмета цивільного права України, він має багато особливостей. До них відноситься:

1. Предмет цивільного права зарубіжних країн розширюється за рахунок включення значного обсягу товарно-грошових відносин, пов'язаних з придбанням та відчуженням земельних ділянок, деяких відносин землекористування. Це випливає з права власності на землю усіх суб'єктів цивільного права.

2. До предмета цивільного права багатьох країн входять, як правило, сімейно-шлюбні відносини. Здебільшого вони містяться у цивільних кодексах, що регулюють сімейні відносини як наслідок шлюбної угоди.

3. Загальною тенденцією є розширення кола немайнових відносин, що регулюються цивільним правом. Так, закріплення у цивільному праві загального положення про захист особистості громадянина (право громадянина на повагу особистості) дає можливість охопити цивільно-правовим діянням широке коло особистих відносин, не пов'язаних з майновими: захист честі і гідності громадян; охорона зображення громадянина, запису його голосу, листування та інших документів; право громадянина на ім'я; охорона інтересів громадян у разі повідомлення про них неправдивих відомостей по радіо, телебаченню, у кіно, а також у разі зловживання даними про них, які містяться в електронно-обчислювальній техніці. Інститут універсального особистого права виключає можливість відмови у захисті особистих благ з формальних підстав.

4. До сфери майнових відносин дедалі більше потрапляють немайнові за своєю природою людські цінності (честь, гідність, ділова репутація).

5. Своєрідно складався предмет цивільного права східноєвропейських держав у «соціалістичні» часи. Відмова деяких з них від концепції єдиного цивільного права (тобто регулювання нормами однієї галузі права усіх видів товарно-грошових відносин у суспільстві) призвела до виключення з предмета цивільного права майнових відносин між господарськими організаціями. Ці відносини регулювалися окремою галуззю господарського права.

Наприкінці 1989 р. у східноєвропейських країнах відбулися докорінні політичні зміни. Ці країни рішуче відмовилися від адміністративно-командної системи в економіці і здійснюють швидкий перехід до ринку. Почалася інтенсивна нормотворча діяльність, розробляються нові доктринальні правові підходи, у тому числі й у галузі цивільного права. Безумовно, що через певний час зміняться й цивільні кодекси, а, отже, цивільне право у цих країнах зазнає значних змін.

6. Майнові та особисті немайнові відносини у багатьох західних країнах врегульовано двома кодексами права — цивільним та торговим. Це так званадуалістична система приватного права. Вона існує у західних країнах континентальної Європи, а також у країнах, що рецепіювали західноєвропейські правові моделі (Чехія, Польща).

Торгове право, як відокремлена від цивільного права галузь, виникло в середньовіччі. Це пояснюється тим, що цивільне право не мало спеціальних інститутів та норм для регулювання нових відносин торгового обігу, який швидко розвивався. Постійне вдосконалення торговельних угод, необхідність їх укладання оперативно та без перешкод вимагало відходу від формалізму цивільного права. Тому торгове право виробило ряд нових, несхожих з цивільним принципів та інститутів, зокрема презумпцію відплатності угод, підвищену відповідальність, кредитування угод, торгове представництво та торгову реєстрацію тощо. Спочатку торгове право було звичаєвим правом торговців, об'єднаних у корпорації. Потім потреби обігу спричинили створення єдиних правил торгівлі у межах міст, союзів (наприклад, Збірник морського права Ганзейського союзу), а згодом і в межах держави.

Термін «торгове» не відповідає сьогодні сфері застосування торгового права, яке охоплює всю сферу підприємницької діяльності, а не лише обігу.

Норми торгового права розглядаються сьогодні як спеціальні щодо норм цивільного права і є органічною частиною системи приватного права.

Розширення сфери відносин, що регулюються торговим правом, розвиток міжнародної торгівлі підвищують роль торгового права. Його принципи втрачають спеціальний характер і стають принципами цивільного права. Так, норми, які спочатку стосувалися торгових угод, стають загальними нормами зобов'язального права; правила про банкрутство вже застосовуються не лише до комерсантів, а й до будь-яких осіб.

У деяких країнах цей процес, який дістав назву «комерціалізації» цивільного права, привів до об'єднання торгового та цивільного права в єдину кодифікацію. Так, ще у 1911 p. Швейцарія включила норми торгового права до зобов'язального закону, який був частиною цивільного кодексу. Італія у 1942 p., Португалія у 1966 p., Нідерланди у 1992 p., канадська провінція Квебек у 1994 p., Росія, Казахстан, Киргизія, Узбекистан у 1994—1996 p.p., Грузія, Вірменія, Білорусія у 1997— 1998 pp., прийняли єдиний ЦК.

Поділ права на публічне та приватне, що існує ще з часів римського юриста Ульпіана, є основоположним у західних країнах. Навіть в англо-американських правових системах, яким не властивий такий поділ, поняття приватного і публічного права використовуються у літературі та на практиці.

Публічне право включає норми, що визначають структуру, організацію діяльності держави, регулюють відносини держави та її органів з приватними особами методом влади та підпорядкування. До публічного належать конституційне, адміністративне, кримінальне та фінансове право.

Приватне право регулює відносини між приватними особами, що є юридичне рівними суб'єктами права. Серцевину приватного права становить цивільне та торгове право. До приватного належать також певні норми транспортного, трудового та аграрного права, що відмежувалися від торгового та цивільного. Згаданим галузям, які поєднують у своєму складі норми публічного і приватного характеру, притаманна комплексність.

Концепцію приватного права було детально розроблено в період становлення і розвитку капіталізму (19 ст.). Вона визначила такі принципи цивільного і торгового права, як формальна рівність сторін перед законом, свобода і недоторканність приватної власності, свобода договору, відповідальність за вину.

Дальший розвиток капіталізму зумовив процес «публіцизації» приватного права, тобто вторгнення публічного права з його методами регулювання у сферу традиційного цивільного і торгового права. Це було пов'язано з активним втручанням держави у господарське життя, з обмеженням права приватної власності та принципу свободи договору. Межі між публічним та приватним правом поступово нівелюються. Багато хто взагалі заперечує необхідність такого поділу. Як доказ використовується факт появи великої кількості законодавчих актів, значних кодифікацій у цілих галузях економіки, що містять норми публічного і приватного права: банківське, транспортне, страхове. Проте серед норм цих комплексних галузей легко виділити норми адміністративного (публічного) і цивільного та торгового (приватного) права.

Визначення місця цивільного права у правовій системі держави пов'язано також з проблемою його взаємовідносин з іншими галузями права, передусім тими, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, а саме: сімейним (у країнах, де воно розглядається як окрема галузь права), трудовим, кооперативним правом, тобто галузями, які розвивалися у межах або на основі цивільного права.

Цивільне право серед цих галузей виконує інтегруючу міжгалузеву функцію. Багато його норм та інститутів субсидіарно застосовують для регулювання сімейних, трудових, кооперативних відносин. Наприклад, у сфері сімейного права субсидіарно застосовуються цивільно-правові норми про дієздатність, представництво, довіреність, позовну давність, угоди, відповідальність тощо. Деякі інститути трудового права певною мірою регулюються сьогодні положеннями цивільного права. Так, правова доктрина західних країн характеризує трудовий договір як специфічну угоду приватноправового порядку. У Франції Кодекс праці прямо передбачає, що на трудовий договір поширюється поліпшення цивільного права. У трудовому праві широко застосовуються цивілістична техніка та цивільно-правові формулювання і конструкції. Прогалини у трудовому праві часто заповнюються шляхом звернення до цивільного права.

3. Джерела цивільного права зарубіжних країн

У зарубіжних країнах джерелами цивільного права є закони, підзаконні нормативні акти, судова практика та звичаї. Проте співвідношення між цими видами джерел для конкретної країни чи групи країн, а також для різних історичних етапів розвитку неоднакове.

Закон займає провідне місце у країнах романо-германської правової системи. Цивільне та торгове право у них, як правило, кодифіковано. У країнах англосаксонського права закони та інші джерела писаного (статутного) права відіграють у багатьох сферах регулювання меншу роль, ніж судова практика. Разом з тим ускладнення економічних відносин вимагало законодавчого нормативного закріплення майже всіх інститутів торгового і багатьох інститутів цивільного права. Наприклад, в Англії прийнято закони про продаж товарів (1893 p. і 1980 p.), про векселі (1882 р.), про власність (1925 р.), про компанії (1948 р.). У США кілька штатів мають цивільні кодекси. Торговий кодекс (розроблений у 1958 p.), який уніфікував окремі інститути торгового права, діє у всіх штатах (за винятком Луїзіани, Віргінських островів та федерального округу Колумбія).

Цивільні кодекси посідають центральне місце у системі джерел. Це зумовлено загальним значенням багатьох їх норм для всіх цивільно-правових відносин, визначенням законодавчих меж і напрямів конкретизації в інших актах цивільного законодавства, субсидіарним застосуванням норм до майнових та особистих немайнових відносин інших галузей права.

Найважливішими світовими кодифікаціями цивільного права є Французький цивільний кодекс та Німецьке цивільне Уложення.

Французький цивільний кодекс (кодекс Наполеона), прийнятий у 1804 p., є першою кодифікацією цивільного права буржуазного суспільства. Він побудований за інституційною системою. Його норми розподілено по трьох книгах: про особи, речі, зобов'язання. Французький цивільний кодекс помітно вплинув на право інших країн (Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Італії, Іспанії, латиноамериканських країн, Канади, країн Арабського Сходу, Африки й Азії).

Другою важливою кодифікацією цивільного права є Німецьке цивільне Уложення, прийняте у 1896 p. Цей кодекс побудовано за пандектною системою. Його норми розподілено по п'яти книгах: загальні положення, зобов'язальне право, право на речі, сімейне право, спадкове право.

Німецькому цивільному Уложенню властиві складна юридична техніка і мова викладу. З часів прийняття воно зазнало багатьох змін та доповнень, особливо у сфері прав жінок, сімейно-шлюбного права, житлового найму тощо. Німецьке цивільне Уложення не мало за межами німецької держави такого успіху, як кодекс Наполеона. Воно вплинуло на право Японії, Бразилії, Швейцарії, Австрії, Перу та інших держав.

У Франції та ФРН поряд з цивільними кодексами діють торгові. Французький торговий кодекс (ФТК) був прийнятий у 1807 p. (набрав чинності у 1808 p.). Німецьке торгове Уложення (НТУ) — у 1897 p. (набрало чинності у 1900 p.).

Різниця між двома названими кодексами є значною як за обсягом, так і за змістом матеріалу. Німецьке торгове Уложення було прийнято значно пізніше ФТК, тому воно було пристосованим до вимог капіталістичного обігу і містило значний правовий масив. Сьогодні його роль у системі торгового законодавства набагато вища, ніж ФТК. Між тим загальною рисою для обох кодифікацій є зменшення їхньої ролі у системі джерел торгового законодавства Франції та ФРН. Торгові відносини сьогодні регламентовано здебільшого великою кількістю спеціальних законів.

ФТК зберіг лише два десятки статей (із 130) у первісній редакції. Друга книга містить лише дві статті, третю повністю скасовано. Відносини у галузі морської торгівлі регулюють норми спеціального кодифікованого законодавства. Виключено із кодексу і норми, що регулюють створення та діяльність торгових товариств. У цій галузі, як і в інших (окремі види торговельних договорів, методи конкурентної боротьби, організаційні форми підприємницької діяльності, авторське, патентне право), діє спеціальне законодавство.

Розвиток німецького торгового права також відбувається за межами НТУ. Деякі його положення (наприклад, щодо акціонерних товариств) втратили силу і замінені спеціальними законами. Багато торговельних угод регулюються банківським, страховим, морським, біржовим, транспортним та іншими законодавствами.

Велику кількість джерел цивільного права становлять підзаконні акти уряду, міністерств, відомств, інших органів державного управління. У деяких країнах встановлено суворий контроль (у тому числі судовий) за відомчою нормотворчістю. Між тим спостерігається тенденція до зростання делегованого законодавства, тобто нормативних актів, що видаються урядом. Урядові постанови розглядаються як продовження закону (делеговане законодавство) або як автономні правові акти, що допускаються конституціями.

Судова практика посідає важливе місце у системі джерел права Англії, США та інших країн. Тому їхні правові системи дуже своєрідні. Основний зміст судової практики, або прецедентного права (case law), полягає у тому, що рішення, винесене судом у справі, є обов'язковим для вирішення аналогічної справи судом рівної чи нижчої інстанції.

Прецедентне право Англії складається з двох частин: загального права (common law) і права справедливості (law of equity).

Єдине загальне право для всієї Англії було створено королівськими судами 13—14 сторіччя. Друга гілка прецедентного права (права справедливості) склалася на основі судових прецедентів спеціального суду лорда-канцлера, до якого зверталися особи у випадках, коли не мали змоги звернутися до суду загального права або коли справу у цьому суді було вирішено, з їхнього погляду, несправедливо. У 19 ст. суди загального права і права справедливості було об'єднано в єдиній судовій системі. Тепер вони мали керуватися прецедентами як загального права, так і права справедливості.

Прецедентне право Англії було перенесено і до США, де у процесі застосування та тлумачення перетворилося на власне право США, багато у чому відійшовши від англійського. Однак правові інститути та категорії цих країн дуже близькі. Тому прийнято говорити про єдину англо-американську правову систему. Судовий прецедент у США зберігає сьогодні велике значення у цивільному і торговому праві. Загальне право США — це право окремого штату. Тому воно відзначається роздрібненістю та строкатістю. У правозастосовній діяльності США велику роль відіграють приватні кодифікації прецедентного права основних інститутів цивільного і торгового права (Restatements of the Law of the USA).

Роль судової практики підвищується і у країнах континентальної Європи, хоч формально вона не визнається джерелом права. Неясність і недостатність норм писаного права дають простір для судового розсуду та правотворчості. Отже, спостерігається процес зближення континентальної та англосаксонської правової систем по лінії джерел права: у країнах континентальної Європи дедалі більшого значення набуває судова практика, а у країнах англо-американської правової системи зростає роль закону.

У східноєвропейських країнах нормативний характер актів вищих судових та арбітражних органів є дискусійним у доктрині та практиці.

Звичай у системі джерел відіграє другорядну роль. Він, як правило, доповнює закон за відсутності або недостатності відповідної норми. Звичаї застосовуються головним чином до банківських, страхових та інших відносин у сфері торгового права.

В Англії звичаї, що їх застосовують суди, перетворюються на норми прецедентного права. Тому під звичаями тут розуміють лише норми права, які діють у певній місцевості.

Спостерігається тенденція до зближення та уніфікації норм цивільного і торгового права. Найпоширенішим її засобом є укладення міжнародних угод, з допомогою яких створюються загальні норми як для міжнародних цивільних відносин, так і для відносин всередині країни. Уніфікація правових норм досягається також з допомогою розробки заінтересованими державами типових законів. Пізніше їх приймають відповідні країни як закони.

Відповідно до Римської угоди 1957 p. органи ЄС видають регламенти та директиви, які безпосередньо діють на території кожної держави — члена союзу. Отже, регламенти та директиви — ще один вид джерел цивільного права.

У доктринах деяких країн (наприклад, Болгарія) джерелом цивільного права називають його принципи (узагальнені положення, що формулюються у законі або з них виводяться) та норми моралі, якщо закон на них посилається.

    продолжение
--PAGE_BREAK--4. Класифікація правових систем приватного права

У процесі формування і розвитку права склалися визначені правові системи, що відрізняються підходом до рішення принципових питань правового положення особи, відносин її з державою, методами правового регулювання й ін.

Якщо врахувати різні точки зору, висловлені фахівцями з порівняльного правознавства, то можна виділити наступні правові системи:

• романо-германська;

• англо-американська;

• східно-європейська;

• мусульманська;

• далекосхідна.

Факторами, що впливають на характер власне приватноправової системи, є:

1) характер джерел права;

2) структура цивільного права, перелік і зміст основних інститутів;

3) концепція регулювання приватноправових відносин, характер відносин держави й особи;

4) ступінь впливу римського приватного права (чи його відсутність).

З урахуванням цих факторів можуть бути виділені такі цивільно-правові системи:

• романська,

• англосаксонська,

• німецька,

• центрально-європейська,

• східно-європейська,

• мусульманська,

• далекосхідна,

• африканська.

Тепер варто хоча б у загальному виділити основні риси названих правових систем.

4.1. Романська система цивільного права

Для неї характерно чіткий розподіл права на приватне і публічне, де приватне право розглядається як таке, що стосується тільки інтересів приватних осіб, юридично рівних осіб, а публічне право служить, насамперед, інтересам суспільства і держави в цілому. Приватне право, у свою чергу, розглядається як таке, що складається з двох частин: цивільне право (регулює відносини між громадянами) і торгового права (регулює відносини між підприємцями).

Для цієї системи приватного права характерна наявність кодифікованих актів; найбільш помітними з них є Цивільний кодекс Франції (Кодекс Наполеона 1804р.) і Торговий кодекс Франції 1809 р.

Для романської системи характерна рецепція ідей, основних принципів, інститутів римського приватного права. Структура цивільних кодексів запозичена з того ж римського права і тому з урахуванням структури підручників права в Древньому Римі іменується "інституційною", включаючи в себе основні розділи (інститути): особи, речі, способи придбання речей (зобов'язання).

Ця система характерна для Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Італії, Іспанії, Гаїті, Аргентини, Колумбії, Венесуели, Канади, Єгипту, окремих штатів США (штат Луїзіана) і ряду інших країн.

4.2. Німецька система цивільного права

Як і для романської системи, для неї характерно-розмежування публічно-правових і приватно-правових інтересів, дуалізм приватного права, а також існування кодифікованих актів, найважливішими з який є Німецький Цивільний кодекс 1896р. і Німецький торговий кодекс 1900 р.

Разом з тим, між ними існують досить істотні відмінності.

Насамперед, до них відносяться: значна характерна вага публічно-правових елементів у регулюванні відносин між приватними особами; принципово інший підхід у визначенні структури цивільного права. На відміну від інституційної системи побудови цивільного права (насамперед, цивільних кодексів) німецьке цивільне право має основою, так називану «пандектну систему», що є продуктом творчості середньовічних німецьких глосаторів (коментаторів римського права). Відповідно, Німецький Цивільний кодекс складається з таких п'яти частин (книг): Загальна частина, Зобов'язальне право, Речове право, Сімейне право, Спадкове право.

На німецьку систему приватного права істотний вплив зробила рецепція римського приватного права, що мала особливо широке поширення в середні століття у формі вивчення і коментування римських першоджерел, а також у формі прямого застосування норм римського права судовими органами.

Німецька система приватного права прийнята в Австрії, Бразилії, Перу, Швейцарії, Японії і деяких інших країн. Помітний вплив зробили її ідеї і на радянське цивільне право.

4.3. Англо-саксонська система цивільного права

В основі цієї системи права лежить загальне право (результат діяльності королівських судів), право справедливості (склалося в результаті дій суду канцлера) і статутне право (включає акти, видавані парламентом).

Характерним є відсутність кодифікованих актів цивільного законодавства. Вони замінені законами по спеціальних питаннях і судовій практиці, що складає прецедентне право.

Суть прецедентного права в тім, що воно являє собою систематизовані збори рішень судів вищих інстанцій, застосування яких обов'язково по аналогічних справах. Тому прецеденти є джерелами права.

Концепція англо-саксонської системи цивільного права визначається ведучим значенням прецедентного права: відсутність стрункої закінченої системи законодавчих актів замінено узагальненням окремих прецедентів, формуванням правових норм на основі конкретних казусів.

Англо-саксонська система приватного права поширена у Великобританії (крім Шотландії, де використовується романська система), більшості штатів США, в Австралії, Новій Зеландії і деяких інших країнах.

4.4. Східно-європейська система цивільного права

Для цієї системи характерним є відсутність чіткого розподілу права на приватне і публічне. Причому, сказане стосується не тільки періоду існування, так називаного, соціалістичного права, але і практично всієї історії розвитку права в країнах цієї групи.

У зв'язку з цим у цивільному праві дуже сильний вплив публічно-правових елементів, надання державним установами пільг і переваг і відповідно обмеження (аж до повної ліквідації) права приватної власності.

Джерелами цивільного права, як правило, є кодекси. Однак останні супроводжуються величезною кількістю підзаконних актів, що нерідко змінюють і доповнюють Цивільний кодекс і інші кодифіковані акти.

Для юриспруденції характерна слабість юридичних традицій і почуття права (правосвідомості), що часом веде до превалювання в регулюванні торгового (цивільного) обороту так званих організаційно-правових коштів.

Система побудови цивільних кодексів близька до пандектної, але з деякими варіаціями (наприклад, за сферу цивільно-правового регулювання виводиться сімейне право, але вводиться право авторське й ін.).

Помітний вплив на структуру і зміст цієї системи права зробило візантійське (греко-римське) право, пряма чи завуальована рецепція якого мала місце в країнах цієї групи.

Східноєвропейська система цивільного права існувала і понині зберігає значення в Албанії, Болгарії, Румунії, Сербії, Білорусії і т.д.

4.5. Центральноєвропейська система цивільного права

Ця система цивільного права формувалася паралельно з романською і німецькою системами, унаслідок чого має ряд загальних рис, як з першої, так і з другий.

Зокрема, для неї характерна наявність цивільних кодексів у державах, що відносяться до цієї групи; превалювання законодавчих актів над судовою практикою. У більшості випадків структура Кодексів тяжіє до пандектної системи, утім, не відтворюючи в точності останню (як правило, сімейні відносини виводяться за сферу дії цивільного кодексу).

На відміну від західноєвропейських систем права, відсутнім є розподіл права на публічне і приватне, а в цивільному праві істотна увага приділяється публічно-правовим елементам.

Помітну роль у формуванні цієї системи цивільного права зіграв опосередкований характер рецепції римського права. Тут вона відбувалася шляхом запозичення ідей і рішень із законодавства західноєвропейських країн, де цей процес базувався на вивченні й аналізі першоджерел і засвоєнні в такий спосіб «духу римського права».

Центральноєвропейська система цивільного права поширена в Угорщині, Словаччині, Словенії, Польщі, Чехії, Хорватії і т.д.

4.6. Мусульманська цивільно-правова система (Шишка Р.Б.)

Ця система є характерною для країн мусульманського світу: більшість країн Азії, Африканські країни. Сутність цієї системи зводиться дло слідування основним вченням ісламу і намаганні їх провести у державно-правових актах (позитивному праві).

Розвиток цієї системи під впливом шаріату призвело до того, що основними її джерелами є: Коран – збірка релігійних висловів пророка мухамеда, Сунна – втілення боговдохновенної практики пророка, як прояв тлумачення заповідей Корана, Иджма – думка ісламського общини та юристів з певного питання ісламського вчення, Кияс – принцип судження за аналогією.

Позитивне цивільне законодавство у країнах цієї системи права присутнє, але воно не таке розгалужене як в інших системах. Проте останнім часом під впливом інтераційних процесів ці країни з метою врегулювання цивільних правовідносин вдаються все частіше до прийняття нормативних актів.

4.7. Патріархальна система (Шишка Р.Б.)

Ця система досить архаїчна і характерна для країн Африки. Вона зводиться до намагання поєднати континентальну систему права з нормами африканського звичаєвого права. За такого нормативно-правові акти здебільше пристосовані до звичаєвого права.

    продолжение
--PAGE_BREAK--5. Основні інститути цивільного права зарубіжних країн

Перш за все слід відмітити, що “трьома китами" цивілістики завжди вважалися такі інститути:суб'єкти, право власності та зобов'язальне право. Саме вони зумовлюють інші підгалузі, інститути і тубінститути цивільного права.

1. Суб’єкти. Правове становище фізичних осіб.

Правове становище фізичних осіб в усіх країнах регулюється законодавством. Це або відповідні розділи цивільних кодексів (Франція, Німеччина, Австрія), або окремі закони та судова практика, що є характерним для країн прецедентного права.

Правове становище фізичних осіб у цивільних правовідносинах розкривається через категорії правоздатності (здатності бути носієм передбачених позитивним правом суб'єктивних цивільних прав та обов'язків) та дієздатності (здатності своїми діями здійснювати суб'єктивні цивільні права та обов'язки). Праву Німеччини відома й така категорія як деліктоздатність, тобто здатність особи нести цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну протиправними діями.

Основоположним принципом сучасного цивільного права є принцип рівної цивільної правоздатності. Вперше він трапляється у Франції. Стаття 8 Французького цивільного кодексу, встановивши, що кожний француз наділяється цивільними правами, тим самим закріпила рівну цивільну правоздатність.

Правове становище юридичних осіб

Наука цивільного права практично всіх країн містить детально розроблену доктрину юридичної особи. За загальним правилом, законодавство не містить визначення юридичної особи, обмежуючись лише докладною класифікацією та описом ознак юридичних осіб. Серед таких ознак особливе місце посідають відокремленість майна та незалежність існування від учасників юридичної особи, оскільки саме сукупність зазначених рис є необхідною передумовою існування усіх інших ознак, як-то: самостійної майнової відповідальності, можливості брати участь у цивільно-правових відносинах від свого імені тощо.

Класифікація юридичних осіб, хоч і відрізняється у різних країнах, все ж являє собою цілісну систему, яка передбачає загальні для всіх юридичних осіб принципи створення та припинення. Перш за все розрізняють юридичні особи публічного права (наприклад, держава), які існують (чи створюються) на основі закону чи адміністративного акта, та юридичні особи приватного права, які створюються на підставі приватно-правових актів.

Варто зауважити, що здебільшого переважає прагматичний підхід до визначення ролі та сутності юридичних осіб. Доктрина юридичних осіб найбільше розвинута у романо-германській системі права.

Право власності

Норми, що регулюють відносини власності поділяються у континентальному праві на два інститути: права на свої речі та права на чужі речі. В англосаксонському праві такого поділу немає. Там права на свої та чужі речі об'єднано в межах одного інституту, що має назву «власність».

Усі речові права мають бути закріплені в об'єктивному праві, мають абсолютний характер і діють лише щодо індивідуально-визначених речей.

Об'єктом речових прав є майно, яке зазвичай поділяється на матеріальне та нематеріальне, а також на рухоме й нерухоме. Рухоме майно, у свою чергу, поділяється на відчутне і невідчутне, до якого належать і права вимоги (наприклад, цінні папери, право інтелектуальної власності).

Майно, незалежно від того, чи є воно матеріальним, чи нематеріальним, рухомим або нерухомим, можна класифікувати як приватне та публічне. Критерієм поділу при цьому є коло осіб, наділених повноваженнями володіти, користуватися та розпоряджатися конкретним майном. Приватним вважається майно, що перебуває в особистій власності або у власності групи осіб і використовується перш за все в особистих інтересах (чи в інтересах групи осіб). Публічне майно перебуває у власності держави або її органу.

Позитивне право містить особливий порядок, відповідно до якого публічне майно може перетворитися на приватне, а приватне — на публічне. Така зміна статусу не обов'язково має супроводжуватись купівлею-продажем майна.

Захист речових прав здійснюється речово-правовими та зобов'язально-правовими способами, проте у країнах англосаксонської системи права застосування речово-правових способів захисту права власності ставиться у залежність від факту заподіяння шкоди власнику або власності.

Зобов'язальне право

Центральне місце у праві всіх країн посідає зобов'язання.

У межах зобов'язання одній особі (кредитору) належить право вимагати від іншої особи (боржника) здійснити або утриматися від здійснення певної дії. Змістом зобов'язання є суб'єктивні права та обов'язки сторін, що залежать від їхньої волі.

Підставами виникнення зобов'язань є договір, квазідоговір та делікт (континентальному праву відома й така підстава виникнення зобов'язань, як закон). Англо-американське право не знає загальної концепції зобов'язання як і будь-якої їх класифікації. Основними поняттями тут є договір (як обіцянка натомість зустрічного задоволення) та делікт (як позадоговірне спричинення шкоди). Поняття договору як угоди двох чи більше осіб, що встановлює коло взаємних прав та обов'язків сторін, тут немає.

Позадоговірні зобов'язання поділяються на генеральний та спеціальний делікти (англо-американському праву поняття генерального делікту невідоме, натомість існує кілька окремих фактичних складів правопорушення). Делікти виникають внаслідок здійснення протиправної дії (бездіяльності), що спричинила шкоду особі або майну потерпілого. Найчастіше делікт передбачає винність заподіювача шкоди.

Контрольні питання:

Основні системи цивільного права.

Характерні риси романської системи права.

Характерні риси англо-саксонської системи права.

Характерні риси німецької системи права.

Характерні риси центрально-європейської системи права.

Характерні риси східно-європейської системи права.

Характерні риси мусульманської системи права.

Характерні риси далекосхідної системи права.

Характерні риси африканської системи права.

Концептуальні положення про учасників цивільних правовідносин.

Основні риси права власності зарубіжних країн.

Основні риси зарубіжного зобов’язального права.

Лекція 5. Цивільні правовідносини(Р.Б.Шишка)

План:

Поняття цивільних правовідносин.

Структура цивільних правовідносин.

Види цивільних правовідносин.

Нормативні акти: ЦКУ, ГКУ, СКУ, ЗУ “Про господарські товариства”, Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. — 692с.

Література: Иоффе О.С. Правоотношения по советскому гражданскому праву. Л.; 1949; Иоффе О.С. Развитие цивилистической мысли в СССР. Ч.1. Л.1975; Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. М., Юрид.лит. 1974; Толстой Ю.К. К теории гражданского правоотношения, Чеговадзе Л.А. Структура и состояние гражданского правоотношения. –М., Статут, 2004, -542с.

Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.]; За ред. проф. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М. Ігнатенка. –Х., Право. 2000., Цивільне правоУкраїни: Академічний курс: Підруч.: У двох товах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с.,Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб. — К., Юрінком Інтер, — Кн.1 2004, 736с.,Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. та ін. Цивільне і сімейне право України: Навчально-практичний посібник. Вид. друге, перероб. і доповн. За ред. Є.О.Харитонова, А.І.Дрішлюка –Х.: ТОВ “Одісей”, 2003, 648с.

Ключова термінологія: суспільні відносини, правовідносини, цивільні правовідносини, структура правовідносин і її елементи: об’єкт, суб’єкти, зміст.

1. Поняття цивільних правовідносин.

Цивільні правовідносини із доктринальної категорії нарешті отримали легальне визначення. Саме у ст.1 ЦКУ вперше вжито термін “цивільні відносини”.

    продолжение


--PAGE_BREAK--Цивільні правовідносини– суспільні відносини, що врегульовані нормою цивільного права, учасники яких є носіями суб’єктивних цивільних прав і юридичних обов’язків. Правовідносиниє формою, в якій абстрактна модель норми права внаслідок певного юридичного факту отримує своє конкретне вираження і прив’язку прав і обов’язків конкретних суб’єктів до певних об’єктів. Реалізація норми права в конкретному правовідношенні полягає в тому, що його учасники отримують суб’єктивні правами і наділяються юридичними обов’язками, гарантованими державою в особі її судових, а іноді й інших органів.

Характерними рисами цивільних правовідносин є:

вони різновид лише таких суспільних правовідносин, які відповідають вимогам предмету та методу цивільного права. Звідси це майнові і особисті немайнові відносини;

це відносини формалізовані нормами цивільного права;

вони узяті під захист нормами цивільного права;

вони виникають, змінюються і припиняються на підставі тих юридичних фактів, які притаманні здебільшого приватному праву. При цьому можуть виникати з тих підстав, які не передбачені законом, але йому не суперечать;

їх учасниками є лише ті суб’єкти, які перед вступом в них є рівними, майново уособленими і самостійні;

учасниками може бути широке коло суб’єктів: фізичні особи і юридичні особи в тім числі держава, АРК, органи місцевого самоврядування, іноземні держави та міжнародні організації;

їх суб’єктивні права та юридичні обов’язки врегульовані чи змодельовані нормами цивільного права;

мають широке коло об’єктів правовідносин: речі, майно, майнові вимоги, роботи та послуги, інформація, немайнові блага, результати творчої діяльності тощо;

ці відносини здебільшого мають диспозитивний характер і їх учасники можуть змінювати свої права та обов’язки, доповнювати їх;

стабільність цих відносин гарантується можливістю майнового впливу на порушників юридичних обов’язків на засадах комперсаторності;

при порушені юридичного обов’язку захист прав і законних інтересів переважно здійснюється через позовну форму в судах.

В теорії цивільного права дискусія щодо поняття, природи, видів та сутності цивільних правовідносин є відображенням дискусії з цього приводу взагалі.

При виявлені сутності правовідносин здебільше виходять з того, що вони ідеологічні надбудовні відносини, як особливий вид соціальних зв’язків суб’єктів, що виникають на основі норм права, чи самостійне ідеологічне відношення, відокремлене від реального суспільного відношення, яке врегульоване нормами права1. В основу такого відправного положення береться той факт, що норми права виходять від держави, яка неможлива без певної панівної ідеї ідеології і не може не відображати об’єктивні закономірності розвитку суспільства.

Другі підкреслюють що правовідношення — суспільне правовідношення, яке набуло властивостей такого лише внаслідок його врегульованості нормами права2

Не вдаючись в більш детальний аналіз загальних і окремих проблем цивільних відносин все-таки наголосимо на вказаних вище їх ознаках.

Таким чином цивільні правовідносини – різновид суспільних відносин, що врегульовані нормами цивільного права, учасники яких є носіями суб’єктивних цивільних прав і юридичних обов’язків

2. Структура цивільних правовідносин

Цивільні правовідносини як і інші правовідносини мають свої елементи (структуру). Традиційною вважається трьохланкова структура за якої до елементів цивільних правовідносин відносять суб’єкти, об’єкти та зміст.

Суб’єкти – це учасники цивільних правовідносин. Згідно ст. 2 ЦКУ ними є фізичні особи і юридичні особи. Останні створені людьми для забезпечення їх спільних інтересів певні соціальні утворення (організації) що отримали узагальнену назву юридичних осіб. Крім цього учасниками правовідносин може бути: держава України, Автономна Республіка Крим, адміністративно-територіальні утворення, іноземні держави та міжнародні урядові і неурядові організації. Слід зазначити, що юридичні особи публічного права у цивільних правовідносинах здебільше виступають пасивними учасниками. Вони є носіями особистих немайнових прав, власниками цільового майна (коштів). Останні витрачають виключно у визначених видатковими частинами кошторису межах і на майно, роботи, послуги що необхідні для виконання безпосередніх завдань.

Серед учасників цивільних правовідносин розрізняють лише тих, яким належить право (активні суб’єкти), тих яким належить лише юридичний обов’язок (пасивні суб’єкти). Проте таких чистих суб’єктів мало. Здебільше один і той же учасник правовідносин має одночасно права і юридичні обов’язки. Для моделювання однотипної юридично значимої поведінки і задля єдності правозастосування учасники цивільних правовідносин наділені умовно спеціальними юридичними властивостями: правоздатністю і дієздатністю. Про це вже йшлося у курсі теорії права і піде більш змістовно розмова у подальших лекціях.

Здебільше центральною ланкою цивільних правовідносин є саме їх суб’єкт і особливо новій суб’єктивного цивільного права. Як управоможена сторона такий суб’єкт діє виключно у своїх або чужих інтересах і самостійно визначає місце, спосіб, характер задоволення такого інтересу якщо законом не встановлено імперативів. Суб’єкт своєю поведінкою визиває правовідносини, а через це й надає реальності взагалі то абстрактній нормі цивільного права.

Крім цього на цивільні правовідносини може впливати правовий статус суб’єкта. Так, фізичні особи, що мають статус державного службовця1в ряді цивільних приймати участь не можуть (займатися підприємництвом). Індивідуальне правове становище часто стає перепоною для реалізації інших прав (обмежено дієздатний, перебування у шлюбі, тощо).

Спеціальний правовий статус юриста2чи кваліфікованого юриста (адвоката, повіренного у справах інтелектуальної власності) зумовлює можливість вступу у певні цивільні правовідносини фахового ххараткрету (адвокатувати у кримінальних справах, представляти інтереси володільців прав інтелектуальної власності.

Юридичні особи мають спеціальну правосуб’єктність і можуть приймати участь лише в тих правовідносинах для який вони створені і які передбачені у їх засновницьких документах.

Об’єктицивільних правовідносин це все те, з приводу чого виникають суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Лише за таких умов учасники цих правовідносин задовольняють свої потреби і свої інтереси. До об’єктів відносять: речі, дії (роботи, послуги), результати творчої та іншої духовної діяльності, особисті немайнові блага, природні права, права вимог тощо.

Змістправовідносин складають суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Суб’єктивне право характеризується єдністю трьох елементів:

вид та міра дозволеної поведінки носія цього права і рамках яких сам носій самостійно реалізує свою свободу щодо вибору іншого учасника, об’єкта, варіанта поведінки;

право вимагати від інших осіб такої їх власної поведінки, яка забезпечує досягнення мети вступу у ці правовідносини, власного інтересу. Це право вимагати певних зустрічних чужих дій;

право вимагати застосування державою у особі її уповноважених органів примусу до носія зустрічного юридичного обов’язку. Ці правомочності ще йменуються правом на захист.

Отже суб’єктивне цивільне право— вид та міра можливої (дозволеної) поведінки учасника правовідносин, які забезпечуються можливостями вимог до носіїв зустрічного юридичного обов’язку і порушити у встановленому порядку застосування засобів державного примусу.

Слід звернути увагу, що деякі суб’єктивні права за своїм походженням і підставою виникнення є подвійними: елементами правовідносин і суб’єктивним правом одночасно. Це власне природні права. Вони виникають в силу народження людини.

Юридичний обов’язок інших учасників таких правовідносин полягає у тому, щоб вони утримувалися від порушення природних прав людини. Тож це дає підставу виділити юридичні обов’язки з активним змістом, де учасник правовідносин повинен учинити певну дію (передати майно, виконати роботи, сплатити гроші). В юридичних обов’язках з пасивним змістомзазвичай носієм є кожен і всякий хто повинен утриматись від учинення таких дій, які можуть завдати збитку чи шкоди правам і законним інтересам носія права.

Суб’єктивному цивільному праву у правовідносинах завжди протистоїть зустрічний юридичний обов’язок зобов’язаної особи (осіб). Варто підкреслити, що здебільшого суб’єктивні права та юридичні обов’язки є взаємокореспондованими. Тож юридичним обов’язком визнається вид і міра необхідної поведінки зобов’язаної особи як гаранта реалізації суб’єктивного права іншого учасника правовідносин забезпеченої можливістю застосування примусу.

При чотирьохланковій системі добавляють норму цивільного права – встановлене чи санкціоноване державою правило поведінки, що є обов’язковим для виконання і підтримується примусом з боку держави. Особливість норми цивільногоправа у тому, що учасники правовідносин можуть у рамках “дозволене все те, що не заборонене законом” самим створювати для себе норми права. Це так звані мононорми. Вони здебільше застосовуються тоді коли нормотворчі органи не поспівають за реально виникаючими відносинами і їх учасники самі вимушені для себе творити право.

При п’ятиланковій системі у структуру правовідносин включаються підстави їх виникнення– конкретні життєві обставини (юридичні факти) з якими пов’язано виникнення, зміна та припинення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

    продолжение

--PAGE_BREAK--3. Види цивільних правовідносин

Поділ цивільних правовідносин на певні види має практичне і теоретичне значення, надає можливості на категоріальному рівні визначити їх характеристику, зміст та особливості. Як і в більшості класифікацій при визначенні видів цивільних правовідносин застосовується два підходи: класифікатор – певна множинність та принцип дихотомії – поділ у межах множинності на протилежності за властивостями.

Види цивільних правовідносин в науці цивільного права стабілізувалися на певними класифікаторами:

За функціямиприйнято розрізняти правовідносини:

регулятивні — упорядковують(регулюють) нормальні особисті і майнові відносини (з приналежності особистих прав, майна чи майнових прав. Таке регулювання відбувається шляхом визначення оптимального правового становища суб’єктів у певному правовому інституті або визначенням правового режиму об’єкта правовідносин, порядку, способу і меж здійснення суб’єктивних прав, стимулювання виконання юридичних обов’язків;

охоронні – зв’язані з можливістю учинення порушення прав і правомірних інтересів та їх наслідками. У першому випадку сама можливість застосування до порушника певних санкцій є упереджуючим засобом. Крім цього цивільне право має низку спеціальних інститутів захисту прав його суб’єктів, позовна давність, способи забезпечення зобов’язань страхування). При порушення права виникають захисні правовідносини як особливий різновид охоронних.

За змістомправовідносин (належних учасникам суб’єктивних прав і юридичних обов’язків):

абсолютні– з приналежності певних суб’єктивних прав одним особам і загальному юридичному обов’язку всіх інших осіб утримуватися від порушення цього права. У таких відносинах носію суб’єктивного права протипоставлене чітко невизначені кількість носіїв юридичного обов’язку. Порушником суб’єктивного права може бути будь-яка особа. Абсолютними відносинами є право власності, особисті немайнові права, право інтелектуальної власності,

відносні– носію суб’єктивного права завжди протипоставлений конкретний носій юридичного обов’язку (купцю – продавець, наймачу – наймодавець, підряднику – замовник, комісіонеру- комітент).

За предметомправовідносин:

речеві – володіння, власності, та відносини при здійсненні прав на чужі речі. Ці відносини мають економічний зміст і завжди зв’язані з приналежністю майна одним особам, пасивним обов’язком інших осіб не порушувати ці права, або з передачею майна від однієї особи до іншої. У класичних підручниках з огляду на детермінізм ст. 1 ЦКУ наголошується на майнових відносинах. Між тим майнові відносини — різновид відносин більш вищого рівня узагальнення – речевих;

особисті немайнові виникають з приводу нематеріальних благ: особисті немайнові права та інші нематеріальні блага;

На доктринальному рівні виділяютьорганізаційні правовідносини. Такими можуть бути частина корпоративних правовідносин, що виникають при створенні корпоративних юридичних осіб.

Сучасний розвиток цивільного правадає підстави для виділенняінших правовідносин. Ними є права вимог тощо.

За підгалузями цивільного права можна виділити такі правовідносини:

речеві й зокремаправа власності;

права інтелектуальної власності;

зобов’язальні;

спадкові;

сімейно-правові.

За підставамивиникнення: зобов’язальні та інші:

зобов’язальні у свою чергу поділяються на договірні и недоговірні.

договірнівідносини виникають у силу укладеного договору. Недоговірніу свою чергу можна поділити на охоронніі деліктні. Перші виникають внаслідок правомірних односторонніх дій, другі – учинення порушення особистих, майнових, моральних прав;

до інших відносяться ті, що виникають внаслідок створення результатів творчої діяльності (інтелектуальні), власності діяльності (власності), завдання збитку чи заподіяння шкоди, на підставі вказівки закону чи з рішення суду (з імперативним змістом).

За характеромзобов’язаної поведінки розрізняють активніі пасивніцивільні правовідносини. При активних правовідносинах їх учасники повинні учиняти активні дії (правочини). При пасивних сторона зобов’язана утримуватися від порушення чужого суб’єктивного права.

За інтересом і об’єктом прийнято розрізняти відносини побутового характеру (сімейні, спадкові, житлові) і економічного (підприємницькі, власності, корпоративні (акціонерні)

За існуванням відносин у часі розрізняють строкові і безстрокові правовідносини. Строкові цивільні правовідносини – обмежені певним строком (авторські, патентні правовідносини). Безстрокові цивільні правовідносини — не обмежені яким-небудь строком (право власності). Здебільше абсолютні відносини є безстроковими, а відносні мають певні строки.

За внутрішньою структурою виділяються прості і складні цивільні правовідносини. Прості цивільні правовідносини — в яких чітко розподілені суб’єктивні права і юридичні обов’язки: одній особі – суб’єктивні права, другій – юридичні обов’язки (договір позики). Складні цивільні правовідносини – в який їх учасники одночасно є носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків (договір купівлі-продажу).

Цивільні правовідносини за вимогами індивідуалізації їх учасників можуть бути поділені на дві групи:

персоніфіковані – коли учасник цих відносин повинен бути ідентифікований. Це стосується права власності на нерухоме майно, речі, що обмежені у цивільному обороті, особисті немайнові відносини тощо. У цих відносинах вказуються дані про їх учасника за мотивів визначення носія тягаря права власності чи публічних обов’язків, охорони прав і законних інтересів інших осіб, адресності абонементного обслуговування, реєстраційної діяльності тощо;

не персоніфіковані цивільні відносини не вимагають того, щоб повністю вказувати дані про їх учасника.

Досить цікавою видається позиція І.В.Спасібо-Фатеєвої, яка за рівнем правового регулювання виділяє такі правовідносини:

— виключного регулювання цивільним правом;

праралельного регулювання цивільним правом та іншими галузями законодавства;

субсидіарного регулювання цивільним законодавством;

передані до сфери цивільного законодавства;

коригуються цивільним законодавством.

Ми навмисне і даний розділ звели майже всі висловлені в науковій і навчальній літературі погляди на види приватних правовідносин. Така складна ієрархія, пересікання у назвах, одних і тих же підставах, юридичній характеристиці на сьогодні потребує певного осмислення. Але в науку і в правосвідомість вводяться нові правові категорії, що мають певне практичне значення.

Контрольні питання:

Поняття цивільних правовідносин.

Основні вчення про цивільні правовідносини та їх відправні позиції.

Особливості цивільних правовідносин,

Структура цивільних правовідносин.

Теоретичні конструкції цивільних правовідносин.

Елементи цивільних правовідносин.

Зміст цивільних правовідносин і спори з цього приводу.

Види цивільних правовідносин.

Основна ідея і асоціації (акупунктурні символи) даної лекції.

Лекція6. Підстави виникнення цивільних правовідносин (Р.Б.Шишка)

План:

Поняття та особливості юридичних фактів як підстав виникнення цивільних прав

Види юридичних фактів.

Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків.

4. Конкуренція підстав виникнення цивільних прав та обов'язків.

    продолжение

--PAGE_BREAK--Нормативні акти: ЦКУ, СКУ, ЗУ “Про надзвичайний стан”, ЗУ “Про господарські товариства”, ЗУ “Про нотаріат”, Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с., Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. — 692с.

Література: Красавчиков О.А. Юридические факты в советском праве. –М., 1958,

Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. –2-е изд. перераб. и доп. М.: Изд-во БЕК, 2002; Гражданское право. Часть І. Учебник/ Под ред. Ю.К.Толстого, А.П.Сергеева. М.: ТЕИС, 1996, Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.]; За ред проф. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М. Ігнатенка. –Х., Право. 2000, Цивільне правоУкраїни: Академічний курс: Підруч.: У двох товах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с.,Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб. — К., Юрінком Інтер, — Кн.1 2004, 736с., Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. та ін. Цивільне і сімейне право України: Навчально-практичний посібник. Вид. друге, перероб. і доповн. За ред. Є.О.Харитонова, А.І.Дрішлюка –Х.: ТОВ “Одісей”, 2003, 648с.

Ключова термінологія: юридичний факт, юридичний склад, юридичний стан, правочини, події.

Поняття та особливості юридичних фактів як підстав виникнення цивільних прав

Виникнення цивільних суб’єктивних прав та юридичних обов'язків як і інших прав та обов'язків приватного та публічного характеру зв’язано з юридичними фактами – конкретними життєвими обставинами, що мають правове значення1. Мова йде про такі юридичні факти внаслідок котрих у суб’єктів набуваються цивільні суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Вони можуть залежати від волевиявлення набувача, а можуть бути наслідком інших обставин, що не охоплюються волею і волевиявленням людини.

Тож цивільні суб’єктивні права і юридичні обов’язки набуваються:

власними діями суб’єкта цивільного права. При цьому учасник цих правовідносин прагне до встановлення правового зв’язку, заздалегідь передбачає його наслідки для себе і для оточуючих його осіб, обдумує і реалізує їх найкращі варіанти.

У свою чергу власні дії можуть бути тільки виключно однієї особи (наприклад виготовлення власною працею для себе речі, підконтрольними (з дозволу інших осіб) для малолітніх, неповнолітніх та обмежено дієздатних, підопічних. Інколи власні дії мають кваліфікований спеціальний характер – внесення коштів у депозит нотаріальної контори, для погашення заборгованостей перед тими особами з якими боржник не прагне особистого спілкування;

спільними діями одночасно двох осіб. Так договір дарування може відбутися лише за умови, що дарувальник передасть дар обдарованому, а обдарований його прийме. Якщо обдарований дару не прийме то і факту дарування не відбудеться і для нього не виникне права власності. ЦКУ передбачає можливість спільного заповіту подружжя;

спільними діями одночасно декількох осіб. В таких випадках прийнято говорити про корпоративний інтерес і узгоджені дії фізичних та юридичних осіб задля його досягнення.Господарські товариства і зокрема кооперативи виникають на підставі таких узгоджених дій як засновницькі збори на який спільним волевиявленням засновники набувають певних прав. Так внаслідок недостатньої ефективності законодавства про садово-городні, гаражно-будівельні та інші кооперативи виникла проблема їх існування і особливо виконання їх грошових зобов’язань. Якщо значна частина членів садового кооперативу не сплачує членські внески та не оплачує спожиту електроенергію реалізація іншими права на певний комфорт за час відпочинку, особливо проживання у садових будинках є вельми проблематичною;

діями інших осіб внаслідок який у особи може виникнути право як у дестинатора (вигодонабувача), так при укладені договорів на користь третьої особи правові наслідки виникають власне для неї, а не для тої особи, що уклала договір. При накопичувальному страхуванні (до досягнення повноліття, до укладення шлюбу право отримати страхову суму має третя особа;

об’єктивними природними явищами, що не залежать від волевиявлення людей, але мають певні правові наслідки публічного та приватного характеру;

техногенами – наслідками людської діяльності, яка внаслідок втрати контролю над нею спричинила порушення цивільних прав та інтересів, призвела до матеріальних втрат і необхідності витрачати значні кошти на усунення їх наслідків.

Юридичні факти як підстава виникнення цивільних прав і юридичних обов’язків можуть бути обдуманими, а можуть мати спонтанний характер. В останньому випадку особа не завжди готова до того, що у неї виникнуть певні суб’єктивні права, а тим більше юридичні обов’язки. При тому законодавець спеціально виділяє осіб, для яких характерна спонтанність у їх діях і встановлює для цього певні обмеження. Вони мають подвійне значення: є пересторогою для осіб для яких встановлено певні обмеження та для інших осіб, які вступають з ними у правові відносини.

Загалом набуття суб’єктивних прав і юридичних обов’язків має певні особливості. При цьому можна виділити певні стадії набуття прав і юридичних обов’язків:

формування волі на набуття цих прав і обов’язків. Для цього важливою є мотивація і потреба задовольнити свої фізичні, матеріальні, духовні чи інші потреби. Формування такої волі може відбуватися виключно самостійно, або під впливом інших чинників: порад, особливо реклами, мода, намагання відповідати певному стилю життя тощо. Власне воля – внутрішній намір і як такий може мати значення при дефектах волі, її формуванні під впливом викривленого уявлення про об’єкт прав і суб’єктів;

волевиявлення – вираження волі зовні, завдяки чому вона стає доступною для сприйняття іншими особами.

надання волевиявленню тої форми, яка є імперативною для даного виду правовідносин. Так волевиявлення юридичних особі здебільшого повинно бути реалізоване у письмовій формі;

учинення тих дії, що є змістом даних правовідносин: передача майна, сплата грошей, виконання роботи, надання послуг тощо.

В ряді випадків вимагаються кваліфіковані дії:

нотаріальне посвідчення;

реєстрація правочину;

отримання встановленого законом документу;

тощо.

Особливість набутих прав і обов’язків може зумовлюватися специфікою та видом самого юридичного факту, що слід розглянути більш детальніше.

Види юридичних фактів

Всі юридичні факти мають неоднакові правові наслідки. В доктрині науки теорії права і цивільного права їх прийнято поділяти.

За ознакою присутності в них волі та волевиявлення їх прийнято виділяти події і дії. Події не залежать від волі людей, а спричинені або становленостями людського буття (зміна пори року, народження та смерть людини, старіння людини), або певними аномаліями (буря, повінь, землетрус, вбивство). Дії напроти є актами активної поведінки людей. Дії можуть бути правомірними і неправомірними – вчинки.

Це може бути одиничний юридичний факт або певна їх усистемлена необхідна сукупність – юридичний склад. Так право власності на майно померлого виникає внаслідок низки юридичних фактів: наявності складеного належним чином заповіту, смерті спадкодавця, залучення до спадкування, подання заяви про прийняття спадщини (фактичного вступу у спадщину, а для об’єктів нерухомості видачі свідоцтва про спадщину та реєстрації її на своє ім’я.

В юридичний склад як правило входять юридичні факти з матеріальним і процесуальним (процедурним) змістом. Юридичні факти з матеріальним змістом спрямовані на безпосередню реалізацію суб’єктивного права чи виконання юридичного обов’язку. Юридичні факти з процесуальним змістом стосуються дотримання порядку і умов реалізації цих прав, їх оформлення, реєстрації тощо.

В ряді випадків юридичні факти з процесуальним змістом мають вирішальне значення для виникнення чи реалізації права. Так право власності на об’єкти нерухомості виникає лише після їх реєстрації і отримання свідоцтва. Право власності на автомобіль і можливість його використання виникає після отримання МРЕО Свідоцтва про реєстрацію технічного засобу. Договори на передачу майнових прав інтелектуальної власності підлягають реєстрації у Державному департаменті з прав інтелектуальної власності. Деякі реєстраційні процедури мають диспозитивний характер.

Всі юридичні факти у праві за вольовим змістом поділяються на дія – акти волевиявлення фізичних чи через фізичних юридичних осіб і події. Події не зв’язані із волею людини. Це можуть бути надзвичайні і незалежні від волі людей природні явища: землетрус, повінь, льодостав, скресання криги, засуха тощо. Згідно ст. 7 ЗУ “Про надзвичайний стан” всі події поділяються на дві групи: непереборна сила (форс-мажори) і техногени. Форс мажор (від лат. vis maior) – вища, природна сила, надзвичайна і непереборна за даних умов обставина. Вини як такої тут нема і не може бути. Непереборна сила – зазвичай об’єктивні природні процеси що протікають у матеріальному світі. Разом з тим із створенням спеціальних служб – Міністерства України з надзвичайних ситуацій деяким з них (повеням) можна запобігати. Тому при визначенні обсягу надання державної допомоги потерпілим від стихійного лиха враховується вина самої держави.

Техногени – наслідки діяльності самої людини, що максимально наближені до форс-мажорів, але все таки можна віднайти винних за них осіб. До найбільш значущих можна віднести катастрофи (вибух магістрального трубопроводу, катастрофа літака), аварії. Здебільше в них гинуть люди, причиняється матеріальний збиток, що тягне за собою цивільно-правові наслідки. Техногени — наслідки порушення людиною об’єктивних вимог, а іноді і вимог здорового глузду. Так за даними розслідування гучних аварій на шахтах України їх причина – так званий людський фактор і здебільшого ігнорування елементарних вимог техніки безпеки. До найбільших техногенів сучасності відноситься аварія на ЧАЕС.

Наведене дало підставу для поділу події на дві групи – абсолютні і відносні. Абсолютні – такі природніявища які ніяким чином не зв’язані з волевиявлення людини і її діяльністю. Це природні явища, і особливо стихійні лиха. В той же час сучасними методами людина може викликати певні стихійні лиха. Відносні – виникають за волевиявленням людей, але протікають без них. Так вбивство – навмисні або ненавмисні дії, а смерть як наслідок вбивства – результат патологічних змін в організмі потерпілого, внаслідок яких його складові (серце, мозок інші) перестають виконувати свої функції і людина гине. Це дає можливість диференціювати наслідки таких подій. Так перші ведуть до компесаторних заходів (відшкодування заподіяних лихом збитків) лише у разі наявності інших правочинів щодо їх мінімізації (факту страхування), або прийняття загального закону (іншого правового акту) про допомогу потерпілим, чи надання їм гуманітарної допомоги від фізичних і юридичних осіб, іноземних держав. Спеціальних благодійних фондів тощо. За відносних подій їх винуватець повинен сам відшкодувати заподіяний збиток потерпілим, якщо не доведе, що негативні наслідки сталися не з його вини.

Особливе значення у цивільному праві має строк – період у часі, зі сплином якого пов’язана певна дія чи подія, яка має юридичне значення (ч.1 ст.240 ЦКУ), а звідси й правові наслідки. Новітнє цивільне законодавство також оперує терміном “термін” – момент у часі, з настанням якого пов’язана певна дія чи подія, яка має юридичне значення (ч.2 ст. 240 ЦКУ). Отже настання, зміна чи припинення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків має часовий вимір. Темпоральність як правова категорія сама по собі має набувальне і погашуюче значення. Так через набувальну давність виникає право власності на річ якою особа добросовісно володіє певний строк. Перебіг строків позовної давності полишає можливості реалізувати матеріальне право.

Строки можуть мати самостійне значення для виникнення цивільних прав і обов’язків (з настанням повноліття людина стає повністю дієздатною), а можуть їх породжувати, змінювати та припиняти суб’єктивні права і обов’язки у сукупності із іншими юридичними фактами. Так наслідки прострочки виконання зобов’язана зв’язана з тим, що боржник у встановлений строк не виконав покладеного на нього юридичного обов’язку.

Строки за своєю природою – об’єктивно-суб’єктивна категорія. Вони об’єктивні за своїм природничим походженням як закономірність, але людина своїм волевиявленням у безкінечному плині часу самостійно визначає і строки і терміни. Відповідно строки встановлюються або безпосередньо самим законом, або угодою сторін, або адміністративним владно-розпорядчим актом, або самим судом.

До юридичного факту як правомірної дії можна віднести в правове становище, правовий статус, особливо спеціальний та індивідуальний. Так, згідно ст. 42 Конституції України, ст. 20 Закону України “Про міліцію” державні службовці і зокрема співробітники органів внутрішніх справ не можуть займатися підприємницькою діяльністю. В деяких випадках відомчий підхід до своїх співробітників буває більш жорстким. Так в історії міліції відомі випадки заборони мати на праві власності автомобілі, члена сімей співробітників міліції займатися підприємницькою діяльністю, управляти автомобілями за довіреностями. Якщо рішенням суду особа визнана обмежено дієздатною чи недієздатною, то це позначається на її можливостях бути учасником цивільних правовідносин. Якщо особа раніше учинила навмисний злочин із застосуванням зброї, характеризується негативно, перебуває на наркообліку то вона практично не може реалізувати своє право на придбання мисливської зброї.

Дії поділяються у свою чергу на ряд видів: правочини – дії, що учиняються згідно норми права і спрямовані на набуття, зміну і припинення цивільних прав і обов’язків, неправомірні дії (злочини, адміністративні правопорушення чи проступки, цивільні правопорушення), адміністративні акти. Неправомірні дії по суті означають порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, імперативних вимог закону й інших нормативних актів, принципів права. Самі цивільні правопорушення мають ряд різновидів. Виходячи із системи цивільного права України до них можна віднести:

зловживання правом. Таке правопорушення знаходиться ніби на межі і завжди виникає необхідність доказувати, що це є дійсно зловживання правом;

порушення вимог закону при укладені правочинів (особливо з пороками волі та волевиявлення);

зловживання правами повіреного при представництві та передорученні;

порушення речових прав;

порушення права власності;

контрафакти у сфері інтелектуальної власності – порушення майнових і особистих немайнових прав авторів та інших володільців прав інтелектуальної власності;

порушення договірних зобов’язань – невиконання чи неналежне виконання договірних зобов’язань;

завдання матеріального збитку;

причинення фізичної і моральної шкоди;

неналежне виконання обов’язків виконавця заповіту;

інші.

Неправомірні дії – небажане явище у праві яке спричиняє порушення прав і законних інтересів учасників цивільних правовідносин, ведуть до втрати довір’я до окремих з них, причиняють до соціальної напруги і конфліктів у суспільстві. Тому вони повинні попереджуватися охоронними, превентивними, виховними та іншими засобами права. Уже наявність законодавства, що передбачає можливість впливу на порушника і захисту прав і законних інтересів потерпілих від правопорушення осіб слугує виконанню цих завдань права. Так, з прийняттям Закону України “Про захист прав споживачів” права та інтереси найбільшої категорії суб’єктів ринкових відносин – споживачів отримали належну правову охорону. Наявність такого закону і можливість застосування передбачених в ньому заходів впливу є пересторогою для порушників.

Слід виділяти юридичні факти й за правовим становищем суб’єктів цивільного права. Це є випадком прояву дії закону по колу осіб. Одні з них є загальними і стосуються всіх суб’єктів без винятку, інші – лише певного кола осіб: фізичних або юридичних. Так, юридичні особи можуть набувати лише такі права, які відповідають меті їх діяльності і спеціальній правосуб’єктності.

Крім цього проводиться диференціація і серед самих осіб. Набувати право на прибутки від підприємницької діяльності не можуть ті фізичні особи, для котрих вона законом заборонена (ч.2 ст.42 Конституції України). Стосовно них можуть обмежуватись і підстави набуття цивільних прав та юридичних обов’язків. Так, для юридичних осіб підставою виникнення прав на спадщину є лише заповіт померлої особи. Казна може спадкувати так зване виморочне майно. Акції можуть випускати лише акціонерні товариства, а іменні – лише закриті акціонерні товариства.

Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків

В більшості ЦК юридичні факти конкретизуються. Це стосується ЦК УРСР й нового ЦКУ. При тому варто відзначити, що у цивільному праві є декілька рівнів встановлення підстав виникнення цивільних прав і обов’язків: загальний, спеціальний і окремий. Так загальний відноситься до загальних засад цивільного права і вказуються безпосередньо у ст. 11 ЦКУ. Це найбільш широкий перелік такий підстав, що власне максимально наближений до доктрини юридичних фактів взагалі. Спеціальний порядок виникнення цивільних прав має підгалузевий чи інституційний характер. Так, підстави виникнення права власності вказані у ст. 328 ЦКУ. Окремо регулюється набуття прав на речі, що обмежені у цивільному обороті. Так види об’єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування який в обороті допускається за спеціальним дозволом (об’єкти обмежено оборотоздатні), визначаються у спеціальному порядку, встановленому законом.Спеціально врегульовано підстави припинення прав (довіреності), зобов’язань тощо.

Виникнення цивільних прав у одних осіб може бути без наслідків для інших осіб, а при відносних правовідносинах веде до припинення чи зміни прав стосовно одного і того ж об’єкта у інших осіб.

Згідно ст. 11 ЦКУ цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Зокрема згідно ч.2 ст.11 ЦК підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини – найбільш поширені підстави перетворення абсолютних відносин і відносні (динаміки). Ця група є найбільш поширеною підставою, але не безспірною. Справа в тому, що договори є лише різновидом правочинів. До того поняття правочину значно ширше поняття договору. Кожен договір є правочином, але не кожен правочин може бути договором.

Інший момент відображає співвідношення абсолютних і відносних прав. Перші є умовою реалізації інших, хоча можуть слугувати підставою для набуття абсолютних. Отже спочатку повинна йти мова про набуття прав самостійними діями осіб (виготовлення речі, заволодіння дарами природи тощо). Потім вже про правочини, а потім — договори. При цьому законодавцю варто було б ці дві підстави розділити між собою. Наприклад придбання права власності через створення речі самостійно (виготовлення столярки: вікон дверей тощо). Безумовно, що це правочин, але це не договір

За загальним правилом правочин повинен відповідати вимогам права. Лише тоді він є безумовною підставою виникнення зміни та припинення цивільних правовідносин. Але стосовно так званих оспоримих (відносно недійсних) правочинів якщо ні потерпілий ні державний орган або орган місцевого самоврядування, громадські організації не звернуться і суд з вимогою про його визнання недійсним настають такі ж наслідки як і при абсолютно дійсному правочині. Більш того через строки набувальної давності вони через певний час (5 років) легалізуються і набувають законної підстави набуття прав (п.3 ч.2 ст. 248 ЦК). З часом навіть нікчемний правочин теж легалізується (п.4 ч.2 ст. 248 ЦК) ;

На другому місці вказано створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Мова йде лише про такі результати творчої діяльності які:

а) відповідають принципам моралі і гуманізму. Звичайно стосовно об’єктів які не відповідають цим вимогам майнові і особисті немайнові права не виникають і не підлягають захисту. Для таких об’єктів позитивним законодавством встановлено заборони або обмеження. Так, Положенням про державну реєстрацію фільмів, що затверджено наказом міністерства культури і мистецтва України №391 від 16.09.1998р. встановлено Перелік тем або ситуацій з якими можуть бути пов’язані обмеження умов розповсюдження і демонстрування фільмів або відмова у оформленні прокатного посвідчення1 ;

б) є охороноспроможними;

в) є об’єктивно вираженими і доступними для сприйняття іншими особами.

Стосовно об’єктів промислової власності встановлені критерії патентоспроможності. Вони визнаються об’єктами права і набуваються на них права через процедуру патентування.

Третє місце відведено деліктам — завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. У подальшому у ЦКУ говориться про збитки і шкоду. Тож вони і слугують підставами для виникнення цивільних прав на відшкодування перших і компенсацію других. Зв’язку з цим доцільно було б теж диференціювати цю підставу на дві окремих:

а) завдання збитку;

б) спричинення шкоди.

Четверта – інші юридичні факти1. Це можуть бути події (народження або смерть людини), певні природні явища (скресла крига на судноплавній ріці і появилась можливість для навігації).

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Це стосується появи так званої спеціальної правоздатності укласти шлюб, працювати, займатися підприємництвом. Як ми вже вивчили, досягнення неповноліття суттєво розширює коло суб’єктивних прав, а з повноліттям – людина стає повністю дієздатною.

Але цим не обмежуються підстави для виникнення цивільних прав і обов’язків. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Адміністративні акти – владні розпорядження носіїв владно-розпорядчих органів, що слугують підставою для виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин. На відміну від загальних вказівок закону вони мають персоніфікований характер і стосуються лише вказаних у владному акті осіб: особи яка має право на надання їй певних прав чи підстав для їх реалізації і зобов’язаного державного органу чи органу місцевого самоврядування. Зазвичай адміністративні акти як підстави виникнення цивільних прав і обов’язків мають подвійні наслідки: як владно-розпорядчий акт та як легітимна підстава набуття права від особи публічного права. Так при наданні соціального житлового приміщення у користування виданий на конкретне ім’я у встановленому порядку ордер – вказівка власнику житла надати у користування вказане в ордері житлове приміщення..

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. Це особливо стосується тих випадків коли стосовно одного і того ж об’єкта самостійні вимоги заявляться двома та більше особами. Рішення суду, що вступило у законну силу є обов’язковим для тих, кому воно адресовано.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події. Так народження людини є єдиною підставою для виникнення у неї так званих природних прав. Смерть людини за відсутності складеного нею у встановленому порядку заповіту є підставою для виникнення спадкових правовідносин для визначеного у законі кола спадкоємців.

4. Конкуренція підстав виникнення цивільних прав та обов'язків

Конкуренція підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є рідким випадком але вона зустрічається. Це відбувається в двох випадках при конкуренції законодавства і при конкуренції засобів окремих інститутів цивільного права.

Так, земельні правовідносини урегульовані ЦКУ, а більш деталізовані ЗКУ. Тому цивільне право є загальним по відношенню до земельного. Звідси стосовно набуття прав на землю повинно використовуватися спеціальне земельне законодавство. Але це не полишає у тій частині де використовуються засоби цивільного права його цивільно-правової природи.

Конкуренція інститутів права теж є рідким явищем але зустрічається. Так право на індивідуалізацію юридичної особи – суб’єкта підприємництва регулюється і здійснюється через сам інститут юридичної особи (ст.90 ЦКУ), інститут індивідуалізації у праві інтелектуальної власності в ЦКУ (Глава 43. Право інтелектуальної власності на комерційне найменування, Глава 44. Право інтелектуальної власності на торговельну марку, Глава 44. Право інтелектуальної власності на торговельну марку) та через інститут недобросовісної конкуренції (ЗУ “Про захист від недобросовісної конкуренції”).

При конкуренції речових і зобов’язальних способів набуття цивільних прав і обов’язків перевага повинна надаватися саме речовим.

Контрольні питання:

Поняття юридичних фактів.

Способи набуття цивільних прав та обов’язків.

Стадії набуття цивільних прав та обов’язків.

Види юридичних фактів.

Юридичний склад та його зміст.

Цивільні правопорушення.

Підстави набуття цивільних прав та обов’язків та їх особливості.

Конкуренція підстав виникнення цивільних прав та обов'язків.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Лекція7. Здійснення захисту цивільних прав та обов'язків (Чапічадзе Я.О) План:

1. Поняття та види цивільних прав та обов'язків.

Межі здійснення цивільних прав та обов'язків.

Обмеження цивільних прав.

Охорона та захист цивільних прав та законних інтересів.

Способи захисту цивільних прав та законних інтересів.

6. Порядок захисту цивільних правта законних інтересів.

Нормативні акти:Конституція України,Глави 2-3. ЦК України. ЦПК України, Закон України “Про нотаріат". ЗУ “Про судоустрій України”,Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с.Постанова Пленуму Верховного Сукду України №1 від 26 квітня 2002р. “Про судову практику у справах про необхідну оборону”. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. — 692с.

Література:Азімов Ч. Здійснення самозахисту у цивільному праві / Вісник Академії правових наук.-№25.-С.135, Бічук Л. Здійснення неповнолітніми своїх майнових прав та обов’язків /Вісник Академії правових наук.-№21.-С.191, Болвачева Н.Е. Ограничение как средство гражданско-правового регулирования //Актуальные проблемы гражданского права: Сборник статей. Вып.7. /Под ред. О, Ю.Шилохвоста. М.: НОРМА, 2003, -С.1-27, Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М., 1950; Братусь С.Н. О пределах осуществления гражданских прав. «Правоведение», 1967; Тархов В.А. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. М. “Статут”- 2000; Грибанов В.П. Пределы осуществления субъективных гражданских прав. «Советское государство и право», 1964; Иоффе О.С., Малеин Н.С. Охрана прав личности советским законодательством. М., 1985; Клейн Н.И. Возникновение гражданских прав и обязанностей, осуществление и защита гражданских прав//Комментарий Гражданскому кодексу Российской Федерации, части первой /Отв. Ред. О.Н. Садиков. М., ЮРИНФОРМЦЕНТР. 1995. Мирошникова Н.И. Механизм реализации субъективных гражданских прав – Ярославль – 1989; Синайский В.И. Русское гражданское право. М. –2002, Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М., 1974; Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності. Монографія. – Х. 2002;

Гражданское право – учебник под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого, М. 1999; Гражданское право. Общая часть. Курс лекций. М..,1997; Рясенцев В.А. Осуществление и защита гражданских прав. Советское гражданское право. Учебник: В 2 ч. Ч.1./Под ред В.А. Рясенцева. М.: Юрид. лит. 1986; Советское гражданское право –ч.1 под общ. ред В.Ф. Маслова, А.А. Пушкина – К.–1983;Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.]; За ред проф. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М. Ігнатенка. –Х., Право. 2000, Цивільне правоУкраїни: Академічний курс: Підруч.: У двох товах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с.,Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб. — К., Юрінком Інтер, — Кн.1 2004, 736с.Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. та ін. Цивільне і сімейне право України: Навчально-практичний посібник. Вид. друге, перероб. і доповн. За ред. Є.О.Харитонова, А.І.Дрішлюка –Х.: ТОВ “Одісей”, 2003, 648с.

Ключова термінологія:цивільні права, цивільні обов'язки, суб'єктивне право, охорона цивільних прав, захист цивільних прав, способи захисту цивільних прав, судовий захист цивільних прав, самозахист цивільних прав, зловживанням правом.

1. Поняття та види цивільних прав та обов'язків

Необхідною передумовою розгляду проблеми захисту цивільних прав та обов'язків є визначення їх сутності та видів. Відповідно до ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Оскільки легальне визначення поняття сутності цивільних прав та обов'язків законодавчо не закріплено, у цивілістиці останні мають неоднозначне тлумачення. Обґрунтувалася позиція розгляду цивільних прав та обов'язків у широкому (об'єктивному) і вузькому (суб'єктивному) контекстах.

У широкому контекстіпід цивільними правами та обов'язками розуміють усю сукупність прав і обов'язків, якими наділені громадяни. (Це права, що визначають зміст суб'єктивної правоздатності особи). Наприклад, у такому розумінні до цивільних прав і обов'язків відносяться конституційні права й обов'язки: право на свободу розвитку своєї особистості (ст. 23), право на рівні конституційні права і свободи, рівність перед законом (ст. 24), право на громадянство (ст. 25 Конституції України й інші).

У даному випадку, на нашу думку, доцільно говорити про загальний правовий статус громадян. Доречним є твердження В.А.Тархова, відповідно до якого правовий статус фізичної особи визначається сукупністю його прав і обов'язків1. Виробилася безліч теоретичних позицій щодо елементів правового статусу громадян. Аналіз теоретичних джерел дає можливість зробити висновок про те, що більшість цивілістів розділяють точку зору, відносно того, що основними елементами правового статусу громадян є права, свободи й обов'язки носія даного статусу. Поряд з тим, що більшість дослідників даної проблеми основними елементами правового статусу особи, як правило, розглядають права, свободи та обов'язки2. Ряд дослідників включають у зміст правового статусу відповідальність, громадянство, правоздатність3, законні інтереси4й інші елементи.

Як зазначалось, фізичні особи, як суб'єкти цивільного права мають правоздатність, що виникає в момент народження (ст.25 ЦК України). Під правоздатністю розуміють абстрактну можливість особи мати як передбачені так і не передбачені законом права і нести обов'язки. Таким чином, правоздатність варто розглядати як загальну передумову придбання суб'єктивного права, що не вичерпується за загальним правилом при її реалізації. І навпаки, суб'єктивне право розглядають як результат реалізації правоздатності. Виходячи з цього, право особи, як необхідний елемент цивільної правоздатності може залишатися нереалізованим, якщо його носій у результаті вираження у встановленої чинним законодавством формі волевиявлення не втілить його в суб'єктивне право. Наприклад, право власності, як відзначає Ю.К. Толстой, “это закрепленная за собственником возможность, в пределах, установленных законом, владеть, пользоваться и распоряжаться имуществом вполне свободно, по своему усмотрению, в целях удовлетворения своих интересов»5. Як вірно уточнює В.П. Грибанов «право собственности определяет содержание субъетивных правомочий собственника»6. І в якому обсязі передбачені об'єктивним правом можливості по володінню, користуванню і розпорядженню майном будуть реалізовані залежить від уповноваженої особи і складе безпосередньо зміст цивільно-правових відносин.

У вузькому (суб'єктивному) контексті, здебільше під цивільними правами й обов'язками розуміють сукупність прав і обов'язків, що виходять з норм цивільного права7. Інакше кажучи, право укладається в можливостях, які передбачені законом та забезпеченні гарантіями їх не порушення. Права та обов'язки суб'єктів цивільних правовідносин обґрунтовано одержали назву суб'єктивних цивільних прав та обов'язків1. Реалізація цивільних прав і обов'язків відбувається в цивільно-правових відносинах. Тому припустимо говорити про суб'єктивні права й обов'язки як про юридичний зміст цивільних правовідносин, оскільки в них закладена можливість такої взаємодії учасників правовідносини, що відображає його зміст. Варто підкреслити, що в юридичній літературі відсутня єдина точка зору щодо поняття суб'єктивного права. Наприклад, позиція розгляду суб'єктивного права як панування волі і влади викликає заперечення. Мотивацією заперечення викладеної позиції є формальність приведеного тлумачення (мова йде про волю, про владу, але не як не про самі блага) і навіть містить протиріччя фактам життя (суб'єктивні права мають люди позбавлені цілком або частково волі, діти). Відповідно до іншої точки зору, висувають поняття про суб'єктивне право як про благо, точніше життєвий інтерес особи, захищений об'єктивним правом2. У той же час, така позиція розриває зв'язок між правом і суб'єктом, допускаючи захист благ та інтересів особи поза залежністю від її волі, як суб'єкта права. Була зроблена спроба з'єднати обидва елементи (волю й інтерес) в єдине поняття, відповідно до якого суб'єктивне право пропонується розглядати як владу особи (у цьому сутність суб’єктивного права) спрямовану на задоволення визнаного інтересу (у цьому його зміст)3.

Суб'єктивні права та обов'язки в цивільному правовідношенні характеризуються неоднозначним, а точніше подвійним тлумаченням. Обґрунтовувалася думка про те, що з одного боку, вони органічно зв'язані з нормами права, що передбачають їх основний зміст, і поряд з цим надають суб'єктам можливість при їхньому недотриманні звернутися до компетентних державних органів за примусовою допомогою. З іншої сторони, суб'єктивні права та обов'язки нерозривно зв'язані з поводженням самих суб'єктів правовідносин, виступаючи, як уже було відзначено, у якості регулятора правовідносин.

Таким чином, під     продолжение


--PAGE_BREAK--суб'єктивним правомрозуміється юридично забезпечена міра можливої поведінки уповноваженої особи що забезпечена юридичним обов’язком певних осіб. Під суб'єктивним обов'язкомміра належної поведінки зобов'язаної особи в цивільному правовідношенні, що виявляються в активних чи пасивних діях і забезпечена можливістю застосування примусу.

Л.І. Петражицький вввважав, що права, суб’єктивні права та право відношення є ідентичними, оскільки кожна із зазначених категорій являє собою емоційний контакт між тими хто претендує гна духовне та матеріальне благо і тими, хто таке посягання визнає.4Французький юрист Дюгі виходив з того, що категорія суб’єктивних прав є чужою сучасному суспільству, яке не знає права, а лише соціальні функції. За ним всі індивіди повинні підкорятися соціальній нормі як соціальні істоти. Суб’єктивні права вносять непотрібну плутанину і повинні зникнути з теорії права взагалі. Посилання на суб’єктивне право є необґрунтованою апріорною конструкцією. За Кельзеном суб’єкт права – штучний мислячий засіб якому властиві в нормативному розумінні дія чи бездіяльність незалежно від намірів та волі та обов’язок поступати відповідно до приписів норми. За таких умов об’єктивне та суб’єктивне право є одним і тим самим бо перше є породженням техніки сучасного законодавства. Суб’єктивне право – конкретизована абстрактна норма, конкретне застосування суб’єктивного права, яке зводиться до права скарги управомоченої особи1.

Становлення радянського цивільного права проходило із врахуванням позицій Л.І. Петражицького та Дюгі. Отримала розвитку терія інтуїтивного права народу що відображає класові інтереси мас та відповідає новому господарському укладу та формулюється внаслідок правової революційної творчості. З введенням в 1919р. А.Г. Гойбахом в науку поняття “соціальної функції” суб’єктивне право стало розглядатися як антисоціальна функція. За того держава має права, а всі інші члени суспільства – обов’язки. Власне це призвело до заперечення цивільного права та гіпертрофіровання командно-адміністративних методів регулювання суспільних відносин.

В 1948 р. С.М. Братусь пристав до поняття суюєктивного цивільного права як міри можливої поведінки управоможеної особи. О.С.Йоффе визнавав його як право вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи, М.М. Агарков – можливість приведення в дію апарату державного примусу для виконання обов’язку, М.С. Строгович – виду та міри можливої поведінки, забезпеченої державним захистом, а пізніше – можливість користування певним матеріальним благом. Встановилося два напрямки розуміння суб’єктивного цивільного права: позитивістський та соціальний…

Загальновизнаним є розгляд суб'єктивних цивільних прав як міри дозволеної поведінки, можливість діяти певним чином2.І таку точку зору поділяють більшість вчених3. Зміст суб'єктивного права складають можливості, передбачені відповідною правовою нормою4.При цьому, коло можливостей, які включаються в «меру возможного поведения»може бути різним. Варто підкреслити, що носій суб'єктивного права може, але не повинний поводитися певним чином, у той час, як носій юридичного обов'язку повинний її виконувати.

На думку Р.О. Халфіної, суб'єктивне цивільне право створює дві можливості: самостійно визначати власну поведінку і вимагати відповідної поведінки від зобов'язаних осіб5.І в тому випадку, якщо дана вимога не задовольняється зобов'язаною особою добровільно, у уповноваженої особи виникає право на застосування відповідних способів захисту свого права. Виходячи з чого, потерпіла особа має можливість застосовувати сукупність способів впливу на порушника, вимагаючи визначеної поведінки від останнього, шляхом звернення до компетентних органів за захистом прав і інтересів.

Сивкова Л.А. визначила суб’єктивне права як таку міру свободи поведінки, яка є об’єктивно необхідною, соціально виправданою та офіційно закріпленою в загальних нормативних актах держави або судовій практиці як юридична можливість певної поведінки задля задоволення особистих та суспільних інтересів та потреб6. Н.М.Матузов визначив суб’єктивне право як створену і гарантовану державою через норми об’єктивного права особливу юридичну можливість діяти, що дозволяє суб’єкту поводити себе певним чином, вимогати відповідної поведінки інших осіб, користуватися певними соціальними благами, звертатися у випадку необхідності до компетентних органів за захистом з метою задоволення свої власних інтересів та потреб, що не протистоять суспільним1.

Сутність будь-якого суб'єктивного праваполягає у тому, що воно завжди є правом на щось, на якусь цінність – матеріальну чи духовну; це і є право користуватися якимось благом у суспільстві, благом матеріальним чи духовним. Це завжди конкретне право конкретного суб'єкта. На відміну від цього, правоздатність – це завжди абстрактна можливість бути суб'єктом цивільних правовідносин, мати суб'єктивні права та обов'язки. Саме конкретність, визначеність є основною рисою, що характеризує природу суб'єктивного цивільного права.

Окремий інтерес представляє безпосередньо зміст суб'єктивного права, його елементи. Своєчасним є розгляд комплексу елементів, який, складає зміст суб'єктивного цивільного права2:

1) можливість моделювати свою поведінку як в межах диспозиції норми права, так і поза нею, якщо це не суперечить закону, самостійно формувати волю;

2) право визначення міри можливої поведінки, тобто діяти самостійно для задоволення свого правомірного інтересу;

3) право визначати засоби забезпечення свого суб'єктивного права як відповідними діями інших осіб, так і державою в особі її компетентних органів;

4) гарантовану кореспондованість зобов'язаннями інших осіб;

5) можливість застосування державного примусу в разі відмови зобов'язаних осіб від виконання покладеного (взятого ними самими) на них обов’язку;

6) можливість самостійно визначати доцільність звернення за допомогою до суду чи застосовувати інший порядок захисту своїх суб'єктивних прав.

Реалізація суб'єктивного права пов'язана з реалізацією можливостей уповноваженої особи. З цього випливає, що розходження між змістом суб'єктивного права і його здійсненням складається, насамперед, у тому, що зміст суб'єктивного права містить у собі тільки можливу поведінку уповноваженої особи, у той час, як реалізація права є здійснення реальних, конкретних дій, зв'язаних з перетворенням цієї можливості у дійсність. Як вірно відзначає В.П. Грибанов «соотношение между поведением, которое составляет содержание субъективного права, и поведеним, которое составляет содержание осуществления права, представляется в первую очередь как соотношения между возможностью и дествительностью»1. Оскільки суб'єктивні цивільні права не існують у відриві від суб'єктивних обов'язків, то здійснення права уповноваженою особою припускає і виконання зобов'язаними особами своїх обов'язків, тобто здійсненняними визначених дій, охоплюваних належною поведінкою2.

Таким чином, реалізація суб'єктами правовідношення свого права можлива тільки при наявності у інших суб'єктів даного правовідношення відповідного обов'язку. Суб'єктивним обов'язком є встановлена нормами права міра належної поведінки зобов'язаної особи в цивільному правовідношенні.

У цивільному праві проведена класифікація цивільних прав на різновиди3. Насамперед, цивільні права підрозділяються в залежності від змісту правовідносин на права майнові та особисті немайнові.

Окрему і домінуючу в умовах правової демократичної держави сферу займають особисті немайнові права. Ідея прав особистості з'являється на ґрунті природного права. Унікальність таких прав полягає у тому, що людина наділяється такими правами тільки на підставі факту народження, вони не зв'язані з настанням інших юридичних фактів. Включення особистих прав у систему приватного права можна розглядати як відносно нове явище, оскільки протягом тривалого періоду часу цивілістична література просто відмовлялася від питання розгляду прав особистості, розглядаючи їх, як рефлекси об'єктивного права, вираженого в поліцейських і карних законах. Юридична природа особистих прав на сьогоднішній день поки що недостатньо з'ясована.Такі права, згідно з п.2 ст.269 ЦК України не мають економічного змісту. Це тісно зв'язані з фізичною особою права, від яких не можна відмовитися, крім цього, позбавити даних прав особу неможливо. На думку М.М. Агаркова,«права личности имеют строго распорядительную функцию. Всякая организационная роль им чужда. Они обеспечивают человеку известную сферу личной неприкосновенности, но не создают отношений власти и подчинения»4.

Майнові цивільні права та обов'язки покликані забезпечувати майнові потреби та інтереси громадян. Ці права, власне кажучи, являють собою економічні права особи і для приведення їх з режиму елементів цивільної правоздатності вимагають настання визначених юридичних фактів – підстав набуття права власності чи речових прав. Їх прийнято розглядати як передумову придбання даних суб'єктивних прав (наприклад, укладання цивільно-правового договору – п.2 ст.11 ЦК України). Характерним для таких прав є їх властивість бути переданими іншим особам (тобто вони можуть виступати об'єктами правонаступництва, наприклад, право власності).

Не менш важливими є речові права. Виділяють наступні ознаки, що характеризують речові права (як категорію цивільного права). По-перше, речові права складаються з приводу речей як предметів матеріального світу. По-друге, суб'єкт речового права задовольняє власні інтереси шляхом безпосередньої “взаємодії” з річчю, тобто шляхом володіння, користування, розпорядження річчю. По-третє, речові права мають абсолютний характер. Це означає, що активним діям уповноваженої особи протистоїть пасивний обов'язок усіх інших суб'єктів цивільного обороту утримуватися від порушення його права. По-четверте, речові права можуть захищатися особливими (речово-правовими) способами захисту. Виділяють і властиву речовому праву ознаку — право походження, яка укладається у тому, що будучи зв'язаним з річчю, речове право завжди слідує за нею (наприклад, право застави, право оперативного керування).

У зобов'язальних правовідносинах реалізація прав уповноваженою особою можлива лише при наявності визначених дій з боку зобов'язаних осіб. Тобто це права на чужі дії, права вимоги від зобов'язаної особи здійснення визначеної дії чи стримування від такої.

Питання про проведення чіткої межі між зобов'язальними і речовими правами є, поки що, відкритим. Деякі автори, не заперечуючи існування речових прав, вказують на те, що навряд чи не більшість цивільних правовідносин є змішаними – «речево-зобов'язальними»1. Тобто зараз доречно говорити про наявність речових, зобов'язальних і речовинно-зобов'язальних прав. Таке положення зв'язане з тим, що в даний час у цивільному обороті має місце зближення речових і зобов'язальних прав.

Ще одну групу складають абсолютні і відносні права. Така градація заснована на розходженні в колі зобов'язаних осіб, що протистоять уповноваженій особі. До абсолютних відносять такі права, при наявності яких уповноваженій особі протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб (наприклад, право власності особи, оскільки власнику протистоять всі інші особи, на яких лежить обов'язок не перешкоджати здійсненню цих прав). До даних прав відносяться: права речові, права виключні та особисті права. Доречною є точка зору М.М. Агаркова, згідно якої “абсолютные права преграждают всякому и каждому возможность вторжения в определённую сферу, предоставленную свободному усмотрению субъекта права, являются наиболее типичными для частного права”2.

Виключні права (авторське право, право на промисловий винахід і т.п.), надає своїм суб'єктам монопольну можливість здійснювати визначені дії, що мають майнову цінність, служать для закріплення за ними визначеного доходу, що відбувається шляхом здійснення права. Дані інститути закріплюють за власниками деякі не матеріальні, але майнові блага.

До відносних прав належать такі цивільні права, де уповноваженій особі протистоїть визначене, здебільше персоніфіковане коло зобов'язаних осіб. При цьому коло зобов'язаних осіб завжди точно відомо. Відносні (або зобов'язальні права) завжди виникають на основі абсолютних прав. Вони є наслідком взаємного зіткнення абсолютних прав, що належать різним суб'єктам. Такі права слугують для переміщення тих чи інших благ, закріплених законодавчо, зі сфери одного суб'єкта прав у сферу іншого. Відносні права в основному складають зобов'язальні права.

Кожна окремо взята група цивільних прав, у свою чергу має свої специфічні риси, свій внутрішній зміст, свій механізм реалізації і свої межі, що у кінцевому рахунку впливають на правове положення уповноважених суб'єктів.

Поділ прав на дані групи має велике наукове і практичне значення, торкаючись питання відносно способів реалізації зазначених прав громадян. Від характеру цих прав значною мірою залежать і міри державно-примусового порядку, що застосовуються до їх порушників.

    продолжение

--PAGE_BREAK--2. Межі здійснення цивільних прав та обов'язків

Можливість громадян розпоряджатися правами за своїм розсудом є одним з важливих принципів цивільного права. Згідно зі ст.12 ЦК України під здійсненням цивільних прав зазвичай розуміються дії їх носія, що спрямовані на реалізацію правових можливостей задля задоволення власних чи чужих потреб. Загальні положення про здійснення цивільних прав наступні:

1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

2. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

3. Особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварини, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Це зв’язано із спеціальним правовим режимом таких речей і необхідністю їх контролю.

4.Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Такі обмеження можуть мати імперативний чи диспозитивний характер.

5. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

При здійсненні цивільних прав і обов’язків громадяни повинні дотримуватись умов, встановлених законом і іншими правовими актами, тобто їх поведінка не повинна виходити за рамки визначених границь. Варто зазначити деяку невідповідність і ретроградність такого законодавчого підходу. В приватній сфері домінує право, а не закон. Тобто, при здійсненні свого права його суб’єкт, перш за все, повинен дотримуватись вимог права. Другий момент полягає у тому, що обмеження права повинні встановлюватися лише законом і не можуть визначатися підзаконними нормами права.

Само суб'єктивне право, гарантоване законодавством, не може бути безмежним. Усяке суб'єктивне право, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, являє собою деякий передбачений законом загальний тип поведінки, має визначені границі як по своєму змісту, так і по характеру здійснення. Ці межі можуть бути розширені чи звужені, але вони в будь-якому випадку існують і є невід'ємною властивістю всякого суб'єктивного права. Як вірно підкреслює В.П. Грибанов, “отсутствие подобных границ способствует превращению права в произвол и тем самым вообще перестаёт быть правом”1.

У процесі пошуку і з'ясування меж здійснення цивільних прав та обов'язків, насамперед, варто керуватися законами. У той же час думки авторів з приводу цього питання розділилися. По одній із сформованих точок зору, межі здійснення прав можуть бути точно передбачені законом, по іншій точці зору вони можуть бути точно визначені лише судом, що вирішує конкретну справу2.

Закріплення меж здійснення цивільних прав не повинно розглядатися як спосіб обмеження прав, а є юридичним вираженням вже існуючого економічно рівного положення громадян у системі суспільних відносин, будучи правовим забезпеченням, юридичною гарантією цієї рівноваги. І спроба окремих осіб вийти за межі цієї економічної і правової рівноваги шляхом використання приналежних їм цивільних прав, порушення меж їхнього здійснення є зловживанням правом .

Законодавче закріплення принципу неприпустимості зловживання цивільними правами є необхідним доповненням правових гарантій реальності та здійсненності суб'єктивних цивільних прав, своєрідною формою правового забезпечення правильного сполучення суспільних і особистих інтересів громадян.

Проблема зловживання правом розглядалась вже в римському праві. По загальному визнанню, у римському праві діяв принцип: «той, хто користується своїм правом, нікому не заподіює шкоду». Цей принцип, виведений з римського законодавства висловлень римських юристів і сформульований пізніше в юриспруденції, як загальний принцип, виражає сутність рабовласницької держави, наділяючи управоможену особу (рабовласника) необмеженим простором у здійсненні приналежних їй прав1. Таке положення означало у свою чергу, що здійснення права, у якій би формі воно не відбувалося, в принципі, не розглядається як зловживання правом. Таким чином закріплювалися необмежені права рабовласників, а саме максимально широкі границі здійснення приналежних їм прав.

Межі здійснення суб'єктивних прав установлюються різними способами. Помилковим є встановлення меж суб'єктивних прав тільки відповідно до їх призначення. Межею здійснення прав може бути визначена умова, обумовлена сторонами правовідношення або інші підстави. (Наприклад, особа здійснюючи визначені дії на підставі доручення, не повинна зловживати наданим правом, виходячи за його границі).

Згідно з однією найбільш поширеною точкою зору, межі здійснення суб'єктивного цивільного права— це передбачені законом позначення, що визначають міру можливої поведінки уповноваженої особи в цивільному правовідношенні2. Новий ЦКУ закріплює межі здійснення цивільних прав, шляхом заборони визначеного поводження. Відповідно до ст.13 ЦКУ встановленні загальні правила здійснення цивільних прав:

1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

5. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

При недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою — п'ятою статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Разом з тим виникає низка питань і особливо стосовно природних прав, які здійснюються так само як і виникають. Природні права не можуть бути надані ні законом ні придбані на основі правочинів, у тім числі й договорів. Вони виникають в силу факту народження і здійснюються людьми у демократичні правовій державі незалежно від того визнані вони законом чи ні.

Однією з найважливіших проблем у цивільному праві є проблема зловживання правом. Згідно думки ряда авторів1під «зловживанням правом» розуміється допущення уповноваженою особою недозволеного використання свого права, порушуючи міру і вид поведінки, передбачених законом, опираючись на формально належне їй право. Не маючи суб'єктивного права, уповноважена особа не може їм зловживати подібно тому, як особа, не будучи посадовою особою, не може зловживати владою. Саме опираючись на своє суб'єктивне право, уповноважена особа виходить за межі можливої і припустимої поведінки, тобто зловживає їм.

Термін «зловживання правом» свідчить про те, що подібного роду дії можуть бути зв'язані тільки з «вживанням» права, з його використанням. А це означає, що проблема зловживання правом зв'язана не із суб'єктивним правом взагалі, не з його змістом, а з процесом його реалізації.

Усяке правило поведінки завжди має відому ступень спільності, абстрактності внаслідок неможливості врахувати в ньому всі конкретні особливості того чи іншого випадку. З цього випливає, що, визначаючи зміст суб’єктивних цивільних прав, закон регламентує їх, звичайно, як деякий загальний тип поведінки, дозволений уповноваженій особі.

Усяке суб'єктивне право це не тільки міра можливої поведінки, але також і міра поведінки, яка дозволена уповноваженій особі законом. Незалежно від того, чи виникає суб'єктивне право поза волею уповноваженого суб'єкта (наприклад, право вимагати відшкодування заподіяної шкоди, право вимагати виплати визначених сум при настанні страхового випадку і т.п.) або воно виникає в результаті вольових дій самого уповноваженого (наприклад, у результаті укладання договору), зміст його завжди визначений законом, що або прямо пропонує уповноваженої особі визначену поведінку, або його санкціонує.

Під час обговорення в літературі проблеми меж здійснення цивільних прав, останні нерідко зводяться до проблеми здійснення права відповідно до їх призначення. Так, на думку О.С.Иоффе «под пределами осуществления гражданских прав нужно понимать пределы, вытекающие из их целевого назначения…»2. Як відзначає, С.Н. Братусь, “конкретизация содержания права в законе не может исчерпывать всех возможных проявлений, поскольку соответствующая норма права остаётся общим правилом поведения», підкреслює, що “критерием определения границ осуществления права является такое осуществление права, которое соответствует его назначению»3.

Проте, зведення меж здійснення прав тільки до здійснення прав відповідно до їх призначення представляється невірним, тому що, з одного боку, вимога закону щодо здійснення цивільних прав відповідно до їх призначення — це не єдина вказівка закону про межі здійснення цивільних прав. Здійснення права містить у собі також, наприклад, і використання визначених засобів самозахисту права, звертання до компетентних органів з вимогою примусового здійснення захисту. Поняття меж здійснення права значно ширше поняття здійснення права в протиріччі з його призначенням не може бути зведене до останнього.

Новий ЦКУ закріплює не тільки межі здійснення цивільних прав, але і виконання обов'язків. Так, відповідно до ст. 14 ЦК України:

1. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

2. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

3. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

4. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

Поведінка управоможеної особи відносно здійснення своїх прав та обов’язків, хоча і являє собою дію індивідуального характеру, є разом з тим і дією суспільним, яке повинно бути підлегле визначеним вимогам, закріпленим у нормах.

У даному випадку варто говорити про юридичний обов'язок не допускати забороненої поведінки, не робити дій, що виходять за рамки встановлених законом приписів і дозволів.

Таким чином проблема здійснення цивільних прав та виконання юридичних обов’язків є досить значимою. Ці правовідносини отримали більш детальне регулювання у новому ЦКУ, на відміну від ЦК УРСР 1963р. у якому була загальна ст. 5.

    продолжение

--PAGE_BREAK--3. Обмеження цивільних прав (Р.Б.Шишка)

Категорія обмеження прав є новою і певною мірою у вітчизняній науці не дослідженою. Проте в зарубіжній і зокрема російській цивілістиці ця проблематика в останні роки досить жваво аналізується і є досить таки її ґрунтовні дослідження1. Під обмеженнями у філософському сенсі розуміється процедура звуження обсягу понятия, що полягає в переході від його повного змісту до менш загального обсяг якого складає лише частина обсягу висхідного понятия. Воно здійснюється введенням обмежуючих ознак та підстав для такого обмеження. Лексичне трактування обмеження тісно зв’язані з поняттям “межа” здійснення права. Так чи інакше, прямо чи опосередковано всяке обмеження права впливає на обсяг свободи особистості і повязується з діалетивними категоріями можливість та дійсність.

Обмеження одних є необхідною умовою для забезпечення можливості реалізації свободи і для перетворення її у дійсність іншими. Тож обмеження включає у себе такі поняття як “свобода”, “межа”, “заборона”. Так В.П. Камишанський вважає, що заборона – спосіб правового регулювання, що дозволяє витіснити небажані, несправедливі, нерозумні суспільні відносини на межі правового поля1.

Як правовий засіб та елемент механізму цивільно-правового регулювання обмеження об’єднує у собі різні поняття і проявляє себе у зв’язку “мета – засіб – результат”. За таких умов обмеження безпосередньо впливає на можливість здійснення певного правомірного інтересу і набуття суб’єктивного права. Воно проявляється в імперативних вказівках щодо обмеження свободи і природно-правовому значенні, обмеженні суб’єктивного права в певних правовідносинах. Так згідно ст.13 ЦКУ при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Важливо, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Інституційними проявами обмеження цивільних прав є забезпечення конкуренції, рівного становища на товарних ринках, розвиток чесної конкуренції тощо.

Обмеження у цивільному праві встановлюються або внаслідок особливого правового становища суб’єкта (обмеження в правоздатності чи дієздатності, визнання особи недієздатною), або правового режиму об’єкта цивільних правовідносин (речі, що виключені з цивільного обороту), або за першим та другим критерієм одночасно (заборона державним службовцям займатися підприємницькою діяльністю).

Необхідність обмеження цивільних прав через встановлення обмежень в широкому та вузькому сенсі зумовлена об’єктивними та суб’єктивними причинами: закономірності існування та розвитку людини та суспільства і цілому, юридичною характеристикою особистості тощо. Ці обмеження встановлюються:

для охорони життя та здоров’я людини;

для недопущення свавільного втручання в приватні справи;

для охорони прав та законних інтересів інших осіб. Так зважаючи на майновий стан більшості дрібних власників земельних ділянок та земельних паїв в Україні введено мораторій на їх продажу;

для охорони моралі;

для забезпечення нормального розвитку товарообороту;

для захисту прав споживачів;

реалізації виключного сувереніти держави та забезпечення її безпеки;

для забезпечення правопорядку і недопущення у найближчий час чи у майбутньому певних правопорушень.

інших прав та законних інтересів.

Основні риси обмежень у цивільному праві можуть бути наступні:

вони — засіб цивільно-правового регулювання;

функціонально забезпечують регулятивно-самоутворюючу та забезпечувально-регулятивні функції:

є гарантією реалізації суб’єктивного права;

мають зовнішнє оформлення у вигляді обов’язків, що формалізовані в імперативних нормах;

містять в собі моделі поведінки у формі пасивної поведінки (заборони) та активної поведінки (позитивне зобовязування);

забезпечуються силою держави шляхом встановлення можливості настання негативних наслідків для порушника заборони чи обмеження.

На підставі наведеного можна зробити висновок, що обмеження – цивільно-правові засоби, які в механізмі цивільно-правового регулювання виконують певні функції і спрямовані на забезпечення гарантій реалізації суб’єктивного права, через встановлення імперативних обов’язків із здійснення певних дій або утримання від їх учинення.

4. Охорона та захист цивільних прав

Законодавче закріплення широкого спектру цивільних прав не представляєістотної цінності без вирішення питання їх охорони і захисту (забезпечення цих прав). Тому, закріплюючи за громадянами визначені цивільні права, законодавство надає уповноваженій особі і арсенал необхідних способів їх охорони та захисту.

Суб'єктивне право, надане особі, але не забезпечене від його порушення необхідними засобами захисту, є, як вірно відзначає В.П. Грибанов, лише «декларативним правом»1. Хоча воно і проголошено в законі, але не будучи забезпечено державними правоохоронними мірами, воно може бути розраховано лише на добровільну повагу його з боку не уповноважених членів суспільства і здобуває в силу цього характер лише морально забезпеченого права, що ґрунтується лише на свідомості членів суспільства та авторитеті державної влади.

Закріплення права на охорону і захист суб'єктивних прав доцільно розглядати як різновид гарантії реалізації прав, свобод та охоронюваних законом інтересів особи. Можливість використання передбачених законом засобів охорони і захисту суб'єктивного права складає один з обов'язкових елементів самого суб'єктивного права.

Слід погодиться з точкою зору В.І. Сінайського, відповідно до якої «необходимость защиты гражданских прав возникает у лица в тех случаях, когда кто-либо нарушает или оспаривает эти права или препятствует их осуществлению»2.

Здійснюючи дії зв'язані з застосуванням законних способів захисту та охорони суб'єктивного права, особа реалізує одне з своїх прав — право на захист. Так, відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.Слід зазначити, що категорія “інтерес” у цивільному праві є малодосліджена і трактується неоднозначно в чинному законодатвстві та доктрині права. Вона вживається для позначення потреби, для задоволення якої надається особі те чи інше право (ч.3 ст.41, ч.3 ст.44, ч.3 ст.67, ч.5 ст. 159, ч.1 ст.240 ЦКУ), для позначення інтересів, що знаходяться під охороною закону і внаслідок того обмежують сферу можливої поведінки управленої особи (суспільні інтереси, інтереси безпеки тощо – ч.6 ст.313, ч.5 ст.319, ч.7 ст.376, ч.4 ст. 825). Це може бути інтерес, що не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст. 15, ст.16 ЦКУ) чи охоронюваний законом інтерес чи просто законний інтерес (ч.2 ст.20 ГКУ).

Очевидно, що інтерес є самостійним об’єктом захисту, що поширюється на опосередковані правами інтереси та ті з них, що не мають такого опосередкування. Вони взяті чи можуть бути взяті під охорону наданням права на їх захист. Так, якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобовязання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання (ч.3 ст.612 ЦКУ).

Права на охорону та на захист мають двоїстий характер, оскільки розглядаються одночасно і у якості права, і як гарантію. Здійснюючи такі права, громадяни сприяють забезпеченню свого правового статусу.

Як і всяке суб'єктивне право, право на охорону і захист,являє собою міру можливої поведінки уповноваженої особи. Тобто право дає можливість його власнику діяти певним чином, але в рамках, встановлених законом. При тому тут теж діють диспозитивні засади цивільного права. Іншими словами особа, чиї права порушуються може застосувати засоби захисту, а може і відмовитись. Відповідно до ст. 20 ЦКУ:

1. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.

2. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом

Оскільки суб'єктивне цивільне право є міра можливої поведінки уповноваженої особи, це у свою чергу означає, що власник суб'єктивного права може робити цілий ряд дій по здійсненню свого права. За загальним правилом, суб'єктивне цивільне право надає уповноваженій особі наступні можливості:

по-перше, можливість робити визначені позитивні дії по здійсненню свого права, наприклад, володіти, користуватися і розпоряджатися майном;

по-друге, можливість вимагати визначеної поведінки безпосередньо від зобов'язаної особи, наприклад, зажадати від боржника повернути узяту суму грошей;

по-третє, можливість звернутися в суд чи інший компетентний державний чи суспільний орган з вимогою примусити зобов'язану особу до виконання свого обов'язку або захистити право від його порушення з боку інших осіб.

У той же час для дотримання можливості захисту свого суб'єктивного права необхідне дотримання встановлених законом термінів позовної давності.

Виходячи з положень ст.3 Конституції України, права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Тому одним з найбільш важливих напрямків діяльності держави є охорона законних прав та інтересів людини.

Під охороною прав варто розуміти широкий комплекс засобів правового, організаційного, процесуального й іншого характеру, що встановлює правове положення суб'єктів, порядок придбання, реалізації і припинення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, способи і порядок захисту прав суб'єктів у разі їх порушення.

Забезпечення охорони – це форма забезпечення прав особи, що виражає діяльність, спрямовану на недопущення якого-небудь порушення прав шляхом усунення негативних факторів соціального середовища. Як цілеспрямована профілактична діяльність, охорона спрямована на безпосереднє утвердження правомірної поведінки.

Охорона прав згідно думки, що обґрунтувалася, є більш широкої правовою категорією чим захист, і містить у собі всі юридичні правила щодо визначеного блага14. Тобто, інакше кажучи, охорона прав має на увазі застосування сукупності засобів, що забезпечують реалізацію приналежних особі прав, забезпечуючи їх непорушність, цілісність, можливість поновлення у випадку порушення. Поняття “охорона прав” охоплює й активні дії самого носія права, спрямовані на попередження зазіхання зі сторони інших осіб або усунення їхніх негативних наслідків.

Тож дійсно, захист цивільних прав є більш вузьким поняттям у порівнянні з терміном “охорона цивільних прав” і охоплює собою передбачені законом міри і порядок захисту порушених прав чи усунення реальної загрози їх порушення. Захист передбачає можливість охорони від порушень активного і пасивного характеру не залежно від вини порушника.

Серед достатку способів охорони цивільних прав основне місце займають правові способи охорони. Вони мають свою цільову спрямованість, яка виражається в забезпеченні непорушення правового режиму об'єктів права і законних інтересів уповноважених осіб.

Реалізація права на охоронуздійснюється за рахунок широкого інструментарію, що включає:

а) правові норми як вираження правил можливої чи належної поведінки;

б) механізм впливу на порушника, що забезпечує можливість залучення його до відповідальності, забезпечений можливістю застосування санкцій до сторони, що порушує норми права;

в) заходи щодо попередження порушень прав (превентивні заходи, включаючи використання технічних засобів);

г) функціонування спеціальних суспільних інститутів по захисту цивільних прав (спілка споживачів і ін.).

Охорона прав залежить і від самих власників прав, які повинні виявляти особливу зацікавленість в охороні своїх прав.

Кожна фізична особа має право будь-яким, не забороненим законом способом, захищати свої права і свободи від порушення і протиправних зазіхань. Особливе значення для розгляду особливостей охорони прав фізичної особи мають положення ст.55 Конституції України, закріпляючі обов'язок держави охороняти права і свободи людини, право індивіда звертатися за захистом своїх прав в суд, Уповноваженому Верховної Ради по правах людини, використання всіх способів захисту таких прав, а при їхній неефективності звертатися за захистом прав у відповідні міжнародні судові інстанції чи у відповідні органи міжнародних організацій, членами чи учасниками яких є Україна. Оскільки ми в даному випадку розглядаємо право, а не об обов'язок захисту уповноваженої особи, відповідно, дане право може бути реалізоване чи не реалізовано в залежності від волі і бажання уповноваженої особи, її активності і зацікавленості в захисті права (інакше кажучи, по розсуду уповноваженої особи). У даному випадку у відмінності від обов'язку відсутній елемент примусу.

Розглядаючи поняття і зміст охорони прав власності варто розрізняти норми й інститути цивільного права, що мають різне призначення. Одні з них встановлюють чи закріплюють приналежність матеріальних благ за визначеними суб'єктами й охороняють їх, приймаючи під захист закону. Наприклад, одні норми законів про власність закріплюють визначені можливості в особі; інші забезпечують умови для здійснення власником приналежних їм прав і дуже важливі для охорони (наприклад, установлюючи конкретний цивільно-правовий режим окремих об'єктів права власності); треті установлюють відповідальність за здійснення незаконних дій з чужим майном, за заподіяння матеріального збитку власнику і т.п., тобто безпосередньо охороняють і захищають правомочності власника від протиправних зазіхань. Виходячи з цього, можна стверджувати, що більшість норм цивільного права так чи інакше зв'язані з охороною відносин власності, але передбачені і спеціальні способи цивільного права по їх безпосередньому захисту.

Так, у цивільному праві прийнято розрізняти, по-перше, охорону відносин власності в широкому контексті за допомогою всіх норм цивільного права, що забезпечують нормальний і безперешкодний розвиток відносин; охорону прав власності у вузькому контексті, чи їх захист – тобто сукупність тих цивільно-правових способів, що застосовуються в зв'язку зі здійсненням порушень прав власності45.

Можливість захисту суб'єктивного права є одним з елементів його змісту. Необхідність у подібному захисті, як вже згадувалося раніше, виникає тоді, коли інша особа заперечує чи порушує право чи перешкоджає його здійсненню. Тому передумовою захисту права є його порушення з боку інших осіб.

Оскільки захист прав є необхідним і закономірним наслідком їхнього порушення, особливе місце в такому разі займає юридична відповідальність, що виступає правовим способом забезпечення охорони і захисту прав, свобод і законних інтересів.

Сутність правого захисту трактується неоднозначно. Думки фахівців з даного питання входять у суперечність. І сформована ситуація може бути виправдана сукупністю факторів. Наприклад, склалася думка про те, що правовий захист– це система юридичних норм, що спрямовані на недопущення правопорушення і ліквідацію його наслідків46, інша точка зору зв'язана з розглядом правового захисту як державно-примусової діяльності, спрямованої на поновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку47. Висловлюються й інші точки зору.

У науковій літературі питання про співвідношення понять правового захисту й охорони викликало чимало дискусій. Ряд авторів дотримується позиції, що немає потреби розділяти дані поняття. Але дана позиція помилкова. Інші обґрунтовують позицію про доцільність віднесення терміна «охорона» лише до засобів, що застосовуються до порушеного права, а термін «захист» відносити до засобів, що застосовуються вже після здійснення правопорушення. Деякі автори пропонують розглядати захист як право особи, а охорону як її обов'язок48. У приватному праві це не допустимо із за його диспозитивності.

Слід погодитися з позицією розгляду захисту в якості одного з проявів охорони, що здійснюються для поновлення порушених прав. Захист варто розглядати як логічний наслідок порушення, чи невизнання оскарження права особи. Можна сказати, що між охороною і захистом знаходиться факт порушення права, тобто, для того, щоб охорона перейшла в захист необхідна наявність факту порушення чи оскарження права.

Право захисту слід розглядати як самостійне суб'єктивне право уповноваженої особи, що відображає юридично закріплену можливість останнього використовувати спеціальні способи правоохоронного характеру. Захист прав, свобод і законних інтересів – це форма їхнього забезпечення, що відображає дію даного механізму, спрямованого на: призупинення порушення суб'єктивних прав; ліквідацію будь-яких перешкод, що виникають при їхньому здійсненні; поновлення порушених прав; залучення осіб, винних у здійсненні правопорушення до відповідальності.

Зводити зміст права на захист тільки до можливості звернення з вимогою захисту права у відповідні державні чи суспільні органи є помилковим. Право на захист являє собою можливість застосування у відношенні правопорушника заходів примусового впливу. По своєму матеріально-правовому змісту право на захист містить у собі:

а) можливість управоможеної особи використовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, захищати приналежне йому право власними діями (тобто самозахист цивільних прав);

б) можливість застосування безпосередньо самою управоможеною особою юридичних заходів оперативного впливу на правопорушника (так називаними, оперативними санкціями);

в) можливість управоможеної особи звернутися до компетентних державних чи суспільних органів з вимогою спонуки зобов'язаної особи до визначеного поводження.

Перераховані можливості нерозривно зв'язані з характером суб'єктивного права, що захищається, і у підсумку, у різних сполученнях входять у правомочність на його захист.

Спосіб захисту права значною мірою визначений різновидом права управоможеної особи, що підлягають захисту. Так, цивільні права можуть захищатися шляхом поновлення положення, що існувало до порушення права, примусом до виконання обов'язку в натурі, припиненням або зміною правовідносин, відшкодуванням збитків чи сплати штрафних санкцій і ін. Але варто помітити, що без активних процесуальних дій особи, що потерпіла від правопорушення, сам захист залишиться лише нереалізованою правовою можливістю.

Виходячи з вищевикладеного, охорона і захист прав має ряд істотних відмінностей:

а) дані правові категорії відрізняються по своєму функціональному призначенню. Охороною прав досягається попередження порушення цивільних прав і обов'язків, а захист, спрямований на поновлення порушених прав і обов'язків або компенсацію втраченого права, як наслідку порушення права, тобто має місце при наявності факту порушення прав;

б) відрізняється “охорона” і “захист” по тимчасовому періоду застосування. Охорона як різновид превенції повинна в ідеалі застосовуватися постійно, а захист — лише в результаті порушення прав і обов'язків;

в) неоднаковий інструментарій охорони і захисту. Охорона характеризується більш широким переліком способів охорони, у той час як захист зв'язаний із застосуванням лише правових способів.

У випадках зазіхань на суб'єктивні права громадян, міри захисту виступають насамперед, як засоби відновлення майнових або немайнових прав. Але, надаючи різноманітні засоби захисту носіям суб'єктивних цивільних прав, цивільне законодавство разом з тим передбачає і визначені границі захисту права. Виходячи з чого, захист прав по своїй природі не може бути безмежним, маючи свої межі.

Рішення проблеми ефективної охорони і захисту цивільних прав знаходиться в безпосередній залежності від розвитку законодавчої бази, що регулює відносини охорони і захисту, здатності і готовності відповідних органів приймати ефективні рішення, попереджати порушення прав і обов'язків, виявляти й усувати негативні наслідки, вчасно здійснювати їхній захист. Не останню роль в охороні прав грає і зацікавленість і прояв ініціативи по охороні і захисту прав самими уповноваженими особами.

    продолжение

--PAGE_BREAK--5. Способи захисту цивільних прав

Реалізація права на захист цивільних прав відбувається через застосування визначених способів захисту, передбачених ЦК України. Під способами захисту цивільних прав звичайно розуміють передбачені законодавством засоби, за допомогою яких можуть бути досягнуті припинення, запобігання, усунення порушень права, його відновлення і компенсація втрат, викликаних порушенням права.50

Захист цивільних прав та інтересів є наріжним каменем цивільного права. Власне від того, як захищені права і законні інтереси судять про ефективність цивільного права. Тому цивільним правом врегульовано форми захисту та способи захисту. Під формою захисту слід розуміти порядок діяльності щодо захисту цивільних прав і інтересів відповідними суб’єктами захисту чи комплекс внутрішньо погоджених організаційних заходів щодо здійснення права на захист. В принципі можнів виділити декілька форм захисту: судову, адміністративну, нотаріальну, особисту.

Способи захисту цивільних прав можна поділити на декілька груп:

загальні, що передбачені і ч.2 ст. 16 і у подальшому деталізовані нормами ЦКУ;

підгалузеві, що передбачені окремими піголузями цивільного права;

інституційні, що містяться в окремих інститутах цивільного права;

окремі, що містяться в окремих нормах права.

Згідно з ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч.2 цієї статті способами захисту цивільних прав та інтересів може бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

3. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої — п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Перерахований інструментарій способів захисту цивільних прав не є вичерпним. Можуть застосовуватися й інші, передбачені законом способи. Усі вони розраховані на випадки захисту майнових прав і зв'язаних з ними немайнових особистих прав. Так, суд може захистити цивільне право чи інтерес іншими способами, які встановлені договором чи законом.

Сутність способів захистуцивільних прав визначається їхнім цільовим призначенням, заходом впливу на учасників цивільних правовідносин, а так само наслідками, викликаними застосуванням цих способів. Такі способи спрямовані на досягнення різних цілей на відновлення прав управоможеної особи, наприклад, примусового виконання обов'язку, що знаходиться на боржнику, охорону прав від неправомірного зазіхання і т.д.

Т.І Іларіонова розділяє всі способи захисту цивільних прав на чотири групи: 1) відновлювальні (віндикація, кондиція, реституція та інші; 2) присікальні (припинення дій, які порушують право, визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влажди, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, припинення право відношення, визнання право чину недійсним та ін);3) компенсаційні (заміна предмету виконання його еквівалентом, відшкодування збитків і тп.); 4) охоронно-забезпечувальні (визнання права, зміна правовідносин, примушення до виконання зобов’язання в натурі)1.

Суб'єктивне право на захист прав включає способи процесуально-правового порядку. Це визначена процедура звернення за захистом порушеного права, безпосередньо передбачена законом. Сюди відноситься, насамперед право на звернення за судовим захистом, і носієм цього права є кожний з учасників цивільних правовідносин. У відповідності зі ст.6 Закону України “Про судоустрій України”52усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів судом, утвореним відповідно до закону. Саме суд здійснює правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України й інших законів прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Як і всяке суб'єктивне право, право на захист містить у собі як способи матеріально-правового характеру, так і способи процесуально-правового характеру, які повинні кореспондувати. З погляду матеріально-правового змісту, право на захист надає уповноваженій особі три групи можливостей: самозахист майнових прав і інтересів; застосування до правопорушника цивільно-правових способів оперативної дії; звернення до компетентного державного чи суспільного органа за захистом свого права з вимогою застосувати до правопорушника засобів державно-примусового характеру.

Способи фактичного характеру, спрямовані на охорону прав громадян і організацій, можуть бути як передбачені законом, так і виходити зі звичайно прийнятих у суспільстві мір такого роду.

Під способами оперативної дії розуміють такі юридичні способи правоохоронного характеру, що застосовуються до правопорушника цивільних прав і обов'язків безпосередньо управоможеною особою без звернення за захистом права до відповідного уповноваженим органам.

Можливість звернення до компетентного органа за захистом своїх прав належить уповноваженій особі права на захист і є одним з основних.

Суди є в даний час основним органом, що здійснюють захист цивільних прав. Здійснення захисту цивільних прав відбувається у формі розгляду виникшої між сторонами суперечки і винесення відповідного рішення, обов'язкового для сторін.

Варто підкреслити, що хоча судовий захист порушених прав переважає, він є далеко не єдиним способом захисту права. Альтернативою в даному випадку виступає, як вже відзначали, самозахист, звернення в громадські організації, уповноважені органи місцевого самоврядування, звернення безпосередньо до порушника прав з вимогою припинення правопорушення й усунення його негативних наслідків, звернення до Уповноваженого Верховної Ради України по правах людини.

Так, відповідно до ст. 17 ЦК України:

1. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України.

2. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.

Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Так, відповідно до ст. 21 ЦК України:

1. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

2. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Виходячи з вищевикладеного, можна констатувати, що перераховані, закріплені у ЦК України способи захисту прав неоднорідні по своїй природі і підрозділяються на кілька відносно самостійних систем. У залежності від прав, що порушуються, від характеру порушень, змісту наданого захисту у Цивільному праві використовуються різні способи, що юридично забезпечують інтереси управоможеної особи. Наприклад, при безпосереднім порушенні права власності особи, шляхом викрадення майна, вступає в дію його абсолютний захист від усяких зазіхань на майно, який має як і право власності, речево-правовий характер.

Згідно з ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

4. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Найчастіше управоможена особа може скористатися конкретним (визначеним у законі) способом захисту порушеного права. Наприклад, власник незаконно позбавлений права володіння річчю, вправі зажадати дану річ з чужого незаконного володіння, а саме відновити положення, що існувало до порушення права. Але власнику суб'єктивного права часто надається можливість самостійного вибору способу захисту свого порушеного права.

Вибір визначеного способу захисту порушеного права, якщо такий не передбачений (не закріплений) у спеціальних нормах, визначається специфікою права, що захищається і залежить від характеру порушення. Так, наприклад, способи захисту, що виражаються у відшкодуванні збитків і стягненні неустойки, застосовуються найчастіше при порушенні майнових прав. А наприклад, припинення дій, що порушують право чи створюють погрозу його порушення, традиційно є способом захисту особистих майнових прав.

Способи захисту особистих прав, не зв'язаних з майновими, визначаються особливо. Так, відповідно до ст. 23 ЦК України:

1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

2. Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

3. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

4. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

5. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Специфіка цивільних прав накладає відбиток і на способи, за допомогою яких здійснюється їхній цивільно-правовий захист. Наприклад, захист честі і достоїнства громадян у випадках поширення не відповідних дійсності і ганблячих їх відомостей, здійснюється з одночасним використанням декількох способів: відомості визнаються як не відповідні дійсності і забороняється їхнє подальше поширення; особа, що поширила таку інформацію, зобов'язується до здійснення дій по їхньому спростуванню. За невиконання зобов'язаною особою рішення суду воно піддається судом штрафу, який стягується в доход держави. Але це вже не цивільно-правова міра, а адміністративно-правова міра, застосована за непокору суду, що не звільняє особу від цивільно-правового обов'язку виконати передбачену рішенням суду дію.

Отже, захист цивільних прав забезпечується визначеним способом, у визначеній процесуальній формі відповідними державними і громадськими організаціями. Але можлива і така ситуація, коли уповноважена особа змушена особисто, через сформованих обставин, вжити заходів до усунення порушень чи спроб порушень його права, тобто застосовувати міри самозахисту ( у випадку крайньої необхідності і необхідної оборони).

    продолжение

--PAGE_BREAK--6. Порядок захисту цивільних прав (разом з Р.Б.Шишкою)

Розглядаючи приналежне управоможеній особі право на захист і характер способів, що забезпечують його реальне здійснення, слід зазначити, що таке право в силу самої своєї природи може здійснюватися в залежності від конкретних обставин або безпосередніх дій самої управоможеної особи, або за посередництвом компетентних державних і суспільних органів. У тих випадках, коли здійснення права на захист відбувається за допомогою звернення уповноваженого з такою вимогою до компетентних органів, останні розглядають заявлену матеріально-правову вимогу до відповідача у визначеному, передбаченому законом порядку, що являє собою процесуальну форму реалізації права на захист. Питання про розмежування форм захисту права часто зводять до розходження в порядку розгляду той чи іншої вимоги.

Обсяг повноважень уповноваженої особи по захисту суб'єктивних прав залежить від безлічі факторів, зв'язаних як з порушеним правом (природою права) так і з особливостями порушення останнього.

Захист порушеного права не завжди зв'язаний зі зверненням до суду. Звернення в суд варто розглядати як крайній випадок при невиконанні боржником зобов'язань після, допустимо, здійснення захисту порушеного права в претензійному порядку, у результаті вимоги спрямованої порушнику про добровільне і належне виконання зобов'язань. Необхідно враховувати складність процесуального захисту порушених суб'єктивних прав, що у першу чергу укладається в проблемі пошуку і надання доказів наявності прав, фактів їхнього порушення, розмірів заподіяних збитків і інших.

Загальної норми, що закріплює порядок захисту цивільних прав Цивільний Кодекс України, на жаль, не містить, але, виходячи з положень розділу 3 ЦК України, передбачені такі порядки:

судовий порядок захисту цивільних прав і інтересів, передбачений ст.16 ЦК;

адміністративний, що може бути реалізований шляхом заявлення скарги на незаконні дії;

нотаріальний порядок, який виконується шляхом здійснення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, передбаченому законом, закріплений у ст.18 ЦК;

самозахист, реалізований шляхом застосування особою засобів протидії, що не заборонені законом і не суперечать моральним основам суспільства, передбачений ст.19 ЦК.

Захист цивільних прав нотаріусом як спосіб отримав своє закріплення в новому ЦК України, хоча відомий давно і передбачений Законом України “Про нотаріат”. Відповідно до ст. 18 ЦК Українинотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ст. 19. ЦК України Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. При тому встановлено, що способи самозахисту мають відповідати змістові права, що порушене, характерові дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Вони можуть обиратися самою особою або встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Самозахист в широкому сенсі може розглядатися як будь-які дії особи щодо захисту своїх прав і законних інтересів, якщо вони протипоставлені порушенню. Оскільки закон не розкриває ні змісту самозахисту ні його основних засад, а лише надає особі можливість для самозахисту її прав ч.1 ст.18 ЦК України, та встановлює, що способи захисту мають відповідати змісту порушеного права, характерові дій, якими ці права порушені (які на нас порушуються) і не можуть суперечити вимогам закону (ч.2 ст.19 ЦК).

Звертає на себе увагу внутрішня суперечність такого формулювання. Способи захисту повинні відповідати праву, яке порушене і не суперечити закону. Тож якщо особа, чиє право порушується, придумає спосіб, що не передбачений законом, то вона все одно вийде за межі закону. Друге, на що варто звернути увагу, це минулий час порушення і перспектива можливості його захисту після учинення правопорушення. З таким навряд чи можна погодитись за тої обставини, що при самозахисту здебільшого момент порушення цивільних прав та момент застосування способу самозахисту повинні збігатися у часі. Якщо ж застосувати самозахист після того, як припинені дії, які порушують цивільне право, то фактично відкривається можливість для самосуду. Тоді вкрай важко буде розмежувати де самозахист, а де помста.

За такої обставини варто звернутися до основних теоретичних конструкцій самозахисту, що були розроблені. Серед них виділяються визнання самозахистом дій, спрямованих на захист від порушення цивільних прав :

тільки в позадоговірних відносинах ( Грибанов В.П., Усенко М.І., В. А. Рясенцев1);

як в позадоговірних так і в деякий договірних відносинах ( М.Й. Брагінський, Н.І. Клейн)1;

тільки в договірних відносинах (Стоякін Г.Я.)2;

як в позадоговірних так і в договірних відносинах (Басін Ю.Г.)3.

Для самозахисту характерні такі знаки, що споріднюють їх із самообороною, але мають самостійний характер. Самозахист цивільних прав:

спрямований на захист своїх суб’єктивних цивільних прав та правомірних інтересів;

підставою для реалізації самозахисту є всяке порушення цивільних прав.

Характериними ознаками права на самозахист на наш погляд є:

воно здійснюється діями особи, у тім числі й інстинктивними, що потерпає від порушення права чи інтересу;

потерпілий не звертається до юристдикційного органу чи інших осіб для надання допомоги на засадах товаристської чи корпоративної допомоги;

воно виникає в разі порушення чи створення реальної загрози порушення прав або інтересів;

реалізується за допомогою дій, що не суперечать закону та моральним засадам суспільства;

відповідає змісту права, яке порушене чи характеру загрози;

адекватне діям, що порушують право (інтерес) чи перепонам для реалізації права;

здійснюється з метою усунення перепон для здійснення права, прининення порушення та усунення його наслідків.

Самозахист може здійснюватися такими заходами: знищення неправомірно встановленого замка на об’єкт речового права, перенесення встановленого з порушенням права паркану, відбиття протиправного нападу чи іншого посягання на недоторканність особи, зарахування орендарем вартості проведеного капітального ремонту у орендну плату, зрізання гілок, що нависають із сусідньої ділянки, відмова від укладання договору з особою, що має погану ділову репутацію чи допустила порушення в інших договорах. Відмовитися може й у інших випадках: від продовження договору найму, прокату, участі у товаристві. Проте такі випажки не можна вважати заходами самозахисту.

Приведений перелік порядків захисту порушених цивільних прав не є вичерпаним. У повсякденній життєдіяльності активно використовується раніше згаданий досудовий порядок рішення спорів.

Особливості органу, який розглядає справу, і характер його компетенції так само накладають свій відбиток на форму захисту права, порядок розгляду спорів. Так, поряд із загальними моментами, що характеризують діяльності, наприклад, органів суду, не можна не помітити специфіку особливостей розгляду справи, що зв'язані з особливостями самої структури і порядком створення цих органів.

Виходячи з цього, розрізняють: позовну форму захисту права, захист цивільного права в порядку особливого виробництва в суді, адміністративний порядок захисту цивільних прав і специфічну, а точніше суспільно-правову форму захисту права, властивих характеру діяльності громадських організацій у сфері розгляду цивільно-правових спорів.

Більш вірна точка зору щодо рішення питання про розмежування форм захисту права залежить: по-перше, від з'ясування характеру матеріально-правових вимог, що підлягають розгляду; по-друге, від з'ясування особливостей і характеру компетенції того органа, що розглядає заявлену вимогу; і, по-третє, від з'ясування специфічних особливостей самого порядку розгляду спору.

Право на звернення за судовим захистом включає не тільки подачу в суд позовної заяви, але і можливість подачі в суд зустрічного позову чи протесту проти нього брати участь у розгляді справи, користування процесуальними правами, вимагати винесення рішення і право вимагати примусового виконання судового рішення. Кожний із зазначених елементів існує при наявності визначених передумов, у визначених тимчасових границях і реалізується у визначеній специфічній формі.

Матеріальні і процесуальні норми складають єдиний комплексний інститут правового захисту, що вміщує норми, що регулюють способи, форми і порядок захисту і має єдину мету — забезпечення повного, усебічного, швидкого захисту суб'єктивних прав.

Додатково:

Право на захист варто розглядати в єдності його матеріального змісту і форми. І така єдність полягає в тому, що можливості матеріально-правового характеру, надані управоможеній особі правом на захист, припускають і можливість їхнього здійснення у визначеній, установлений законом процесуальній формі, у встановленому законом порядку.

Але процесуальна форма, процесуальний порядок реалізації матеріально-правових вимог, залишаючись формою життя матеріального права, має і відоме самостійне значення.

Така самостійність, як підкреслює В.П. Грибанов, знаходить своє вираження насамперед у тім, що процесуальний порядок реалізації матеріально-правових вимог являє собою особливий вид діяльності публічно-правового характеру, що відноситься лише до випадків реалізації матеріального права за допомогою включення в дію апарату державного примусового впливу на правопорушника. Така діяльність регулюється спеціальним законодавством, що надає учасникам процесу особливі, процесуальні права й обов'язки, що у своєї сукупності визначають зміст і специфічні особливості тієї чи іншої форми захисту права.

По-друге, самостійність процесуальної форми має важливе значення, тому що саме вона обумовлює необхідність і можливість самостійного існування особливої галузі права – цивільного процесуального законодавства і відповідно до цього самостійній галузі права, науки цивільного процесуального законодавства.

    продолжение

--PAGE_BREAK--Контрольні питання:

Поняття цивільних прав та обов’язків.

Види цивільних прав.

Поняття суб'єктивного права.

Обмеження цивільних прав.

Охорона цивільних прав.

Захист цивільних прав.

Способи захисту цивільних прав.

Порядок захисту цивільних прав.

Юртистдикційний і неюристдикційний захист порушених цивільних прав.

Судовий захист цивільних прав.

Самозахист цивільних прав.

Зловживання правом.

Лекція 8. Суб’єкти цивільних правовідносин (Р.Б.Шишка)

План:

Загальні положення про суб’єкти цивільного права.

Цивільна правоздатність: поняття, зміст, особливість.

Види цивільної правоздатності.

Цивільна дієздатність.

Види дієздатності та їх зміст:

часткова дієздатність;

неповна дієздатність;

повна дієздатність;

обмежена дієздатність;

визнання особи недієздатною.

Нормативні акти:Конституція України, ЦКУ, ЦК УРСР, СКУ, ГКУ, ЗУ “Про громадянство”, ЗУ “Про біженців”, ЗУ “Про правовий статус закордонних українців”, ЗУ “Про електронні документи та електронний документообіг”, Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним” від 28 березня 1972р. /Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-К., 1995, Постанова Пленуму Верховного Суду Украъни «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» від 12 квітня 1996р. №5, Наказ Державного Комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999р. № 34/166/131/88 “Про затвердження правил опіки і піклування” // Правове положення неповнолітніх в Україні: Збірник нормативних актів. /Уклад. Кройтор В.А., Євко В.Ю. Х., Еспада. 2002, С.304-316, Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. — 692с.

Література: Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. М., 1950, Советское гражданское право. Субъекты гражданского права. М., 1984, Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера, Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. Кн.1. К., Юрінком Інтер, 2002, Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. –2-е изд. перераб. и доп. М.: Изд-во БЕК, 2002; Гражданское право. Часть І. Учебник/ Под ред. Ю.К.Толстого, А.П.Сергеева. М.: ТЕИС, 1996.; Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М., Статут, 1998, 353с., Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.]; За ред проф. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М. Ігнатенка. –Х., Право. 2000., Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера, Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. Кн.1. К., Юрінком Інтер, 2002,

Ключова термінологія: суб’єкт правовідносин, фізична особи, юридична особа, казна, цивільна правоздатність, тестаментоздатність, цивільна дієздатність, деліктоздатність, еманципація.

Загальні положення про суб’єкти цивільного права

Загальні положення про суб’єкти цивільного права та їх правове становище базуються на загальнотеоретичних положеннях про суб’єкти права взагалі і приватного права зокрема. Висхідними позиціями останнього є категорія інтересу. Власне задля задоволення свого приватного інтересу або його захисту суб’єкти цивільного права вступають у правовідносини.

Можливість бути учасником цивільних правовідносин пов’язується із наявністю в них цивільної правосуб’єктності як юридичної можливості бути учасником цивільних правовідносин, самостійно набувати права та мати юридичні обов’язки, нести відповідальність за їх невиконання чи неналежне виконання. Проте у позитивному праві з моменту появи суб’єктів цивільного права (народження людини чи реєстрації юридичної особи) за ними визнаються певні права незалежно від того скористаються вини цими правами у подальшому чи ні. Таким же чином з урахування специфіки учасника тих чи інших правовідносин за ними закріплюються й юридичні обов’язки.

Домінуючими суб’єктамицивільних правовідносин є люди, які йменуються терміном “фізичні особи”. Їх поведінка у суспільстві повинна відповідати певним установленням релігійного1, морального та іншого характеру. Притримання загальноприйнятих правил канонічного чи іншого характеру є запорукою правомірної поведінки у суспільстві і у тім числі й у правовідносинах.

Загалом люди мають загальний, спеціальний і індивідуальний правовий статус який може впливати на можливість брати участь у певних правовідносинах. За загальним статусом всі люди поділяються на громадян України (знаходяться у правовому зв’язку з державою Україна, на них поширюється дія її законодавства, мають публічні повинності перед державою, взяті під правову охорону їх прав і інтересів незалежно від місця перебування) і інших (негромадян України) та негромадян. Такий правовий зв’язок формалізується через отримання громадянства України та отриманням в установленому порядку паспорта. Варто зауважити, що без цього реалізація деяких, зв’язаних з ідентифікацією особистості, прав неможлива. Так громадяни які в установленому порядку не замінили паспорт громадянина СРСР на паспорт громадянина України не можуть: укласти шлюб, розірвати шлюб, виїхати в ті країни з якт ими спрощений візовий режим, придбати білет на літак, укласти інші правочини які потребують пред’явлення паспорта. Проте більшість нормативних актів практично застосовує терміна „громадянин” і „фізична особа” практично однозначно, що інколи вносить сумятицю в зміст правомочностей людини.

В Україні склалась загрозлива ситуація з корінним населенням яке неухильно скорочується внаслідок низької народжуваності (передостаннє місце у світі), міграції. До 2050 року прогнозується скорочення населення України на 18 млн. чоловік.

Серед негромадянУкраїни можуть бути іноземці (громадяни чи інших країн піддані), біженці – громадяни інших країн яким за політичні, релігій чи інші погляди переслідуються і вимушені перебувати поза юрисдикцією своєї країни, особи без громадянства (апатриди). Особливу категорію складають особи з подвійним громадянством.

Серед негромадян України особливе правове становище відповідно до ЗУ “Про правовий статус законордонних українців” з метою сприяння розвитку національної свідомості українців, які проживають за межами України, зміцненню зв’язків з батьківщиною та поверненюю в Україну надано закордонним українцям – особам, які є громадянами інших держав або особою без громадянства, має українське етнічне походження або є походженням з України. Захист основних прав і свобод людини і громадянина стосовно таких фізичних осіб є невід’ємною частиною зовнішньо-політичної діяльності України.

Загалом всі люди (фізичні особи) на території України у приватній сфері мають рівні права з громадянами України (загальний правовий статус). Виключення складають випадки реторсії – обмеження в правах іноземців на підставі спеціального закону у відповідь на обмеження в таких же правах громадян України на території цих країн. Проте випадки реторсії у цивільному праві є доволі рідким інститутом.

Спеціальний правовий статус мають особи яких держава у приватній сфері обмежує у певних правах (державних службовців – займатися підприємництвом, займатися політичною діяльністю), або надає пільги і підвищені гарантії: матері-одиночки, ветерани праці, молоді спеціалісти, тощо.

Отже правовий статус змодельовано у позитивному праві на рівні можливих прав та юридичних обов’язків (правоздатності), чи обмежень. Така усереднена модель фізичної особи уточняється від загального до спеціального правового статусу. Проте на рівні спеціального статусу, наприклад державного службовцяф для певних їх категорій можуть встановлюватись додаткові права та обов’язки чи обмеження. Так судді, прокурор не можуть бути представниками за виключенням представництва своїх неповнолітніх дітей.

Індивідуальний правовий статус визначається сукупністю правових зв’язків конкретної особи. Здебільше у відносинах вона має права і несе юридичні обов’язки не взагалі, а перед іншими їх суб’єктами. З огляду на це можна говорити про особу: повністю право – дієздатний, одружений, має не має дітей, утриманців тощо. Індивідуальний правовий статус може бути встановлений державою в особі її органів: обмежений в правоздатності, чи дієздатності, вставлена опіка чи піклування.

З урахуванням цих відправних положень про статус особи у чинному законодавстві моделюється правове становище особи у конкретному правовідношенні. Таке правове становще може бути назване як інституціональне.

Загалом в доктрині права правовий статус особи зв’язується з її суб’єктивними правами і ототожнюється з належними особі суб’єктивними правами1. Інше розуміння виходить з того що він: система юридичних прав, обов’язків тьа законних інтересів2, стадія розвитку суб’єктивних прав3, правове становище особи до вступу у конкретні правовідносини4. Категорія правовий статус охоплює змодельовану у позитивному праві модель для усередненого суб’єкта правовідносин, охоплює всю сферу юридичних зв’язків між особою та суспільством, всю сукупність правових засобів, за допомог котрих держава визначає та закріплює правове становище людини у систему суспільного устрою.5

Проте М.І. Матузов вважає тотожніми терміни “правовий статус” та “правове становище”, а питання про їх розмежування таким що не має ні теоретичної ні практичної необхідності6. Р.О.Халфіна виходила з того що другий термі слід застосовувати для характеристики особи в певних суспільних відносинах, а перший – для загальної характеристики людини у суспільстві7.

    продолжение

--PAGE_BREAK--Юридичні особияк суб’єкти цивільних правовідносин бувають публічного і приватного права. Перші у відносних відносинах приймають участь вкрай рідко (при придбання необхідного для виконання своїх функцій чи реалізації надлишнього і непотрібного, оплаті послуг з комунальних послуг тощо. Здебільше у таких відносинах вони приймають участь опосередковано через кошти відповідного бюджету, а їх витрати контролюються Рахунковою палатою України. У абсолютних правовідносинах (приналежності майна, особистих немайнових прав) особливої різниці не встановлено.

Юридичні особи приватного права створюються для реалізації інтересів окремих фізичних чи створених фізичними особами юридичних осіб на колективістських (корпоративних засадах). Участь у цивільних правовідносинах зумовлена метою їх створення і правосуб’єктністю. Характерно, що новий ЦКУ не наголошує на спеціальній правосуб’єктності юридичних осіб, а виходить з того, що юридичні особи можуть мати такі ж права і обов’язки, що і фізична особа, за винятком тих, передумовою володіння якими є природні властивості людини (ст. 91 ЦКУ). Якщо це комерційні (підприємницькі) особи то вони приймають участь в економічних за змістом і юридичних за формою відносинах здебільше за умови легалізації цієї діяльності (ліцензії, патенти, квоти, сертифікати, акредитації тощо). Об’єднання громадян створюються для реалізації політичних, професійних, інших інтересів.

Держава приймає участь у цивільних правовідносинах як юридична особа через державні органи та найбільше через свою казну. Як власник вона виступає у правовідносинах через Верховну Раду України, КМУ, Фонд державного майна. Стосовно виключних видів діяльності держава створює свої державні та казенні підприємства, а також інші установи (Укрспецекспорт).

В більшій мірі держава через свої органи приймає нормативні акти і регулює цивільні тиа інші правовідносини.

Соціальна держава переймає на себе частку прав і свобод своїх громадян завдяки чому виконує функції з регулювання відносин окремих людей та суспільства і перш за все перерозподіляти майно та інші цінності за визначеними напрямами. За рахунок майна держава намагається забезпечувати постійно зростаючу кількість здібних особистостей і перш за все через фінансування розвитку освіти та науки.

Як учасник цивільних правовідносин держава характеризується суверенітетом і можливістю мати такі права та обов’язки, яких не мають інші особи. Так, шкода, що завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоровя або смертю внаслідок злочину відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатежеспроможною (ст.1207 ЦКУ).

Автономна Республіка Кримдіє на таких же засадах, тобто як юридичні особи. Але вона не може створювати свої казенні підприємства та спеціалізовані установи.

Органи місцевого самоврядуванняу цивільних відносинах здебільше приймають участь через їх казну (місцеві бюджети) та комунальні підприємства. Вони виступають учасниками цивільних відносин теж як юридичні особи.

Учасником цивільних правовідносин на території України можуть бути юридичні особи інших держав, самі ці держави через їх установи в Україні (посольства, консульства, представництва), а також міжнародні організації. Якщо вони приймають участь у цих відносинах в Україні за загальним правилом на них поширює свою дію цивільне законодавство України.

У той же час юридичні особи приватного права можуть скористатися вибором і за згодою іншої сторони підкорити ці відносини законодавству іншої країни.

Таким чином учасниками цивільних правовідносин є фізичні та юридичні особи. Проте вони поряд із своїм загальним правовим становищем можуть мати певні особливості. Здебільшого у конкретних правовідносинах їх учасники персоніфікуються і мають певне конкретне найменування, за яким можна визначити у загальному їх правове становище: обмежено дієздатний, банкрот, санатор, повірений, кредитор, підрядник, спадкоємець тощо. Окремо вирізняють категорію споживач, професійний торговець, афільована особа тощо.

Останні часом виникла потреби розрізняти суб’єкти цивільного права на незалежнихта залежних(контрольованих). Очевидно, що юридичні особи держави та органів місцевого самоврядування вже наслідок прояву теорії розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову є контрольованими. Тож державні та комунальні підприємства підконтрольні їх засновникам. Дочірні юридичні особи контролюються материнськими. Власник юридичної особи теж її контролює відповідно до визначених при заснуванні його повноважень.

Особливе значення цей поділ має у господарській сфері де виділяється категорія афільованихосіб. У США такими особами визнаються компанії за умови що п’ять та більше відсотків голосуючих акцій належать іншій компанії. У Франції цей відсоток повинна складати від 10 до 50 відсотків.

Для забезпечення участі у цивільних правовідносинах всі учасники наділені спеціальними правовими властивостями: правоздатністю і дієздатністю.

2. Цивільна правоздатність: поняття, зміст, особливість

Як вже зазначалось основним суб’єктом цивільних правовідносин є людина. Вона як учасник цих відносин вважається фізичною особою.

З тих пір як римськими юристами було введено у обіг термін “правоздатність” як елемент правової характеристики фізичної особи-учасника приватних відносин ця категорія міцно закріпилася в цивільному праві і сприйнята всіма правовими системами. Вона складає основу розуміння правомочностей суб’єкта цивільного права, є опорною.

Визначально правоздатність розглядалась як правова якість людини, здатність особи мати будь-які цивільні права і юридичні обов’язки. Отже цивільну правоздатність слід розглядати як абстрактну можливість мати будь-які права що розумом можна осягнути і юридичні обов’язки. Підкреслимо, що із самого початку існування цієї правової категорії у теорії права вона розуміється у нерозривному поєднанні прав і обов’язків як різних боків однієї і тої ж монети: на одному боці права, а на другому – обов’язки. Окреме існування прав і обов’язків у приватному праві є виключенням із загального правила, що обумовлено соціальним походженням людини та її соціальними юридично значимими зв’язками з іншими особами. Об’єктивне проживання у суспільстві характеризується наявність соціальних зв’язків між окремими людьми і відповідними правовими можливостями отримання певних вимог до одних членів суспільства і пов’язаність обов’язками із ними.

Варто зауважити, ще І. Гегель відстоював позицію щодо правоздатності як безумовного атрибуту людини і писав, що особистість містить взагалі правоздатність1. Встановлена і визначена через статуси свободи, громадянства та домовладики правоздатність була ще у римському приватному праві. Формалізована правоздатність у об’єктивному праві була спочатку у Цивільному кодексі Наполеона звідки була рецептована у більшість ЦК країн. Легше встановити ті основні закони цивільного права де нема формального легального визначення правоздатності ніж ті, котрі від нього відпираються при конструюванні моделей суб’єктивних прав і юридичних обов’язків у диспозиціях норм права.

За радянських часів домінувала теза про те, що хоча правоздатність і виникає у момент народження але вона походить від держави. Іншими словами, заперечувалось її природне походження і проводилась позиція що правоздатність виникає внаслідок закону і є суспільною властивістю суб’єкта.

В літературі правоздатності надається не узагальнений, а індивідуальний характер. При цьому цивільна правоздатність інколи ототожнюється з цивільною правосуб’єктністю2.

М. М. Агарковим було розроблено теорію так званої динамічної3і вказував на існування так званої секундарної правоздатності. Він це пояснював зв’язаністю правоздатності і суб’єктивного права. Саме це специфічне правове явище визнано ним проміжним між правоздатністю і суб’єктивним правом і назване секундарним правом.4С. М. Братусем розроблена теорія статичноїправоздатності5. Перша виходить з того, що зміст правоздатності залежить не тільки від її державного визнання, але й від того, якими конкретними правами володіє особа і в яких відносинах знаходиться з іншими особами. Друга виходить із сумарного вираження можливостей конкретної особи. С.М.Братусь відстоюючи теорію статичної правоздатності, не підтримував наявності секундарної правоздатності і вказував, що це або елемент правоздатності, або звичайне суб’єктивне право.1

Ми надаємо терміну “секундарна” правоздатність інше забарвлення. Він повинен застосовуватися до тих видів правоздатності, які виникають з досягненням певного віку. Іншими словами мова йде про появу спеціальної правоздатності: трудової, сімейної, підприємницької, процесуальної2. Перша врегульована трудовим правом і визначає можливість укладати трудовий договір, мова не йде про здатність виконувати певну роботу. Трудотерапія використовується і повинна використовуватися змалку. Сімейна правоздатність полягає у можливості створювати власну сім’ющо настає з досягненням шлюбного віку. Підприємницька правоздатність виникає за загальним правилом з досягненням повноліття.

Сьогодні українські та інші правники схиляються до того, що правоздатність — природна властивість кожної людини, яка виникає у неї в силу одного юридичного факту – народження.

У новому ЦК України правоздатність визначена як здатність мати цивільні права та обов’язки, яка визнається за всіма фізичними особами (ч. 1 ст. 25). Отже, цивільна правоздатність –, перш за все, здатність бути учасником цивільних правовідносин. Такий висновок виходить із загальнотеоретичного постулату (аксіоми), що права і обов’язки немислимі поза правовідносинами. Але здатність є абстрактною можливістю мати права, а не реальною. Вона може бути реалізована, а може і так залишитися правовою можливістю. Якщо не буде конкретного юридичного факту, яким ці можливості із абстрактного стану будуть переведені у реальність – конкретні суб’єктивні права та юридичні обов’язки, вони так і зостануться абстрактними можливостями. Іншими словами, абстрактність прав обумовлює і абстрактність можливих правовідносин. Ніяких статичних правовідносин не існує і не може існувати. Тому слід чітко розмежовувати правові конструкції як інструменти наукового пізнання та реальні правовідносини, що виникають на підставі конкретних, знову ж таки не абстрактних, юридичних фактів.

Другий, не менш важливий, момент – усвідомлення того, що вона є правовою якістю і детермінована становленостями самого суспільства (формація, характер, спрямування, основні його цінності тощо). Тому суспільство може певним чином корегувати природну здатність, яка загалом є рівною для всіх homo sapiens. Корелянтами рівної для всіх природної правоздатності є економічні і біологічні (об’єктивні) та суб’єктивні (волевиявлення вищих державних органів у нормах права щодо обмеження певних природних прав людини) чинники. По мірі демократизації держави і реальності її слугування саме людині взагалі, а не лише окремим представникам цього суспільства, об’єктивні і суб’єктивні кореляти мають тенденцію до зближення. Але завжди були і будуть такі правові можливості, які не доступні фізичним особам.

Таким чином, окрім здатності, слід розрізняти другий елемент конструювання правоздатності – можливість. Можливість надається і гарантується державою у особі її інституцій. Так, у радянський час про ніяку здатність до приватної власності попри те, що у ЦК УРСР 1922р. така форма була закріплена ще довгий час після її фактичного викорінення, не було й мови. Іншими словами, держава не надавала такої можливості за тої обставини, що це слугувало підґрунтям для формування дрібнобуржуазної свідомості. Нині попри природну цікавість людини, пересічний громадянин не має права на ознайомлення із інформацією, що має секретний характер. Іноземцям в Україні, з огляду на необхідність становлення приватновласницького відношення до землі і її економізації на засадах філософії приватності, не дозволено державою набувати право власності на земельні ділянки. Цей стратегічний інтерес держави і реторсія у правоздатності іноземців має економічно оправданий характер. Якщо заможні іноземці за безцінь скуплять земельні ділянки наслідки для корінного населення можуть бути фатальні.

Правоздатність є основою для правоволодіння і набуття конкретних суб’єктивних прав. Вона не зв’язується з іншим суб’єктом – носієм юридичного обов’язку. Саме за цим її можна відрізняти від суб’єктивного права. Йому завжди кореспондовані активний або пасивний юридичний обов’язок певної (інших) особи.

Правоздатність складається із     продолжение

--PAGE_BREAK--двох елементів: здатності і можливості. Здатність надана людині від природи (Бога) лише в силу одного юридичного факту – народження, а можливість надається і гарантується державою через видання закону і створення відповідних державних інституцій для реалізації своєї правоздатності. Ми категорично проти включення у правоздатність суб’єктивного цивільного права. Суб’єктивне цивільне право – це уже наявне у особи право як результат перетворення абстрактної правоздатності (елементу змісту правоздатності) через конкретний юридичний факт у суб’єктивне цивільне право.

Інша мова про те, що наявність певних суб’єктивних прав не припиняє цей елемент правоздатності. Так суб’єктивне право власності на конкретний автомобіль не перешкоджає існуванню права у подальшому придбати ще один, або декілька інших автомобілів. Тоді у особи є одночасно правоздатність (придбати автомобіль) і суб’єктивне право власності стосовно зареєстрованого на неї автомобіля. Правоздатність не зв’язана із конкретним об’єктом права, а лише з абстрактною можливістю стосовно нього вступити у правовідносини. Суб’єктивне цивільне право має свій конкретний об’єкт якого воно і стосується.

У той же час існує певна група прав з абстрактним змістом правоздатності, реалізація котрих переводом у суб’єктивне право їх фактично припиняє назавжди, або на час існування такого суб’єктивного права. Іншими словами, у цих випадках не допускається конкуренція елементу змісту правоздатності і конкретного суб’єктивного цивільного права. Так, виходячи із принципу моногамії шлюбу у християнських країнах, перебування у одному шлюбі перешкоджає укладенню іншого. У мусульманських країнах, де діє принцип полігамії, чоловіки можуть перебувати одночасно у декількох шлюбах.

Певні обмеження щодо реалізації права на пересування на фізичних осіб накладає знайомство із стратегічними державними секретами. Під обмеженням в загально філософському сенсі розуміється «процедура сужения объема понятия, связанная с расширением его содержания, которая состоит в переходе от данного понятия к менее общему (подчиненному) понятию, т.е. к понятию объем которого составляет лишь часть обема исходного (подчиняющего) понятия. Ограничение можно рассматривать как результат расширения содержания исходного понятия за счет введения в него ограничивающих признаков, т.е. признаков, принадлежащие не всем предметам объема исходного понятия (в частности, признаков, не содержащихся, в явное или неявной форме, в признаках, по которым осуществлено выделение объема исходного понятия), но совместимых с этим понятием»1. При обмежені правоздатності йдеться загалом про обмеження свободи – звуження обсягу свободы введенням обмежуючих заходів законом чи судом. Обмеження в цивільному праві як правовий засіб здійснюється в ланці «мета – засіб – результат»2. Стосовно мети в праві домінують дві доктрини: теорія індивідуальної свободи і теорія інтересу. Якщо перша засновується на можливому забезпеченні індивідуальної свободи (І.Кант) то введена Р.Ієрінгом теорія інтереса заснована на тому, що в основі права лежить користь задля чого право забезпечує порядок задоволення загальних і індивідуальних інтересів. Ф.В.Тарановський ці теорії об’єднав і вважав метою правового регулювання забезпечення індивідуальної свободи для здійснення визнаних правом інтересів3. Засіб – передбачені чинним законодавством способи в пливу на поведінку суб’єкта задля забезпечення охорони прав та законних інтересів суб’єктів цивільного права – результат.

Доволі цікавим у приватному праві є феномен суб’єктивних прав – елементів правоздатності одночасно. Це стосується природних прав. Вони одночасно із самого народження є і суб’єктивним правом. Деякі з них (право на вибір місця проживання, право на освіту тощо) як правоздатність є одночасно і суб’єктивним правом. Отримання одного фаху не перешкоджає навчанню іншому. Але засоби реалізації уже інші. Виходячи з принципу соціальної справедливості держава надає можливість лише один раз навчатися за державний кошт у її вищому навчальному закладі освіти (ВНЗ). Подальше чи одночасне навчання у інших та альтернативних державним ВНЗ уже здійснюється на оплатній контрактній основі.

3. Види правоздатності.

Нині є всі підстави для вичленення видів правоздатності. Це має теоретичне та практичне значення. При класифікації ми повинні притримуватися певних загальноприйнятих її принципів, особливо дихотомії – поділу надвоє за протилежними ознаками. З огляду на це вважаємо за моментом виникнення і змістом виправданим виділення загальної і спеціальної правоздатності.

Загальна правоздатність отримала свою формалізацію у ч.1 ст. 25 ЦКУ. Вона виникає з народженням і припиняється смертю фізичної особи і не залежить від статі, раси, віку людини. Доктринальне тлумачення моменту виникнення правоздатності зв’язується із здатністю новонародженого до життя, що проявляється з першими ковтками повітря як середовища для перетворення енергетичної сировини (їжі) у енергію чи можливості самостійно дихати після народження. Якщо дитина є мертвонародженою, то цих процесів не відбувається і правоздатності у неї не виникає. Практично, момент виникнення правоздатності зв’язується із відомим і доволі жорстоким акушерським прийомом при родах – удар (похлопування) новонародженого по сідниці. Цим досягається звільнення порожнини рота і можливість новонародженого вільно дихати. Якщо внаслідок допущених акушером при родах помилок настає асфіксія – дитина вважається такою, що народилася, стала суб’єктом права і є вбитою. Звідси і відповідальність акушера.

Концептуально і новий ЦКУ виходить з того, що правоздатність:

є природною здатністю людини мати цивільні права та обов’язки;

є безумовною природною правовою якістю людини незалежно від місця її перебування;

не залежить від життєздатності новонародженого;

є біологічною здатністю людини мати права і обов’язки, що визнається, гарантується і забезпечується державою;

є рівною для всіх і не допускає градацію за статевими, расовими, віковими ознаками та ступенем розумового розвитку;

є невідчужуваною. Фізична особа не може відмовитися від правоздатності або самостійно чи на підставі угоди з іншими особами її обмежити. Стаття 27 ЦК встановлює, що правочини на обмеження можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки є нікчемними;

допускає обмеження правоздатності громадян України лише на підставі і в порядку, що передбачені законом. Чинне кримінальне законодавство передбачає як покарання застосування до винної в скоєні навмисного злочину таких мір як можливості обіймати певні посади та займаються певною діяльністю. Кримінально-виконавчим законом при реальності відбуття призначеного судом покарання передбачені інші обмеження: вибору місця проживання, свободи пересування тощо;

допускає винятки для виникнення спеціальної чи так званої секундарної правоздатності. Так державні службовці, прийняті на контрактній основі на роботу керівники державних підприємств, уповноважені здійснювати контроль за підприємницькою діяльністю посадовці органів місцевого самоврядування не можуть займатися підприємництвом;

реалізується у межах, визначених законами. В одних державах дозволено мати будь-які права, що їх можливо “розумом пізнати”, а в інших – може встановлюватися їх перелік;

загалом не передбачає реторсії щодо іноземців;

Як відомо, припиняється правоздатність смертю фізичної особи. У медицині прийнято розрізняти клінічну і фізичну смерть людини. При останній у корі головного мозку відбуваються незворотні зміни. Тому момент припинення правоздатності слід зв’язувати саме із фізичною смертю людини.

За своїм змістом загальна правоздатність є рівною для всіх осіб і включає у себе усі права і обов’язки, які можна усвідомити. Тож зміст правоздатності є категорією абстрактною теж. Але зміст у той же час детерміновано рядом чинників: майновим станом, розумовими здібностями особи, іноді фахом і освітою, станом здоров’я. Не випадково, що укладачі проекту ЦК лише вказали, що у зміст правоздатності входить можливість посідати усі особисті немайнові права та усі майнові права, зокрема право приватної власності, право користування житловими приміщеннями, право на підприємництво, право заповідати і успадковувати, бути стороною у договорах, а також посідати інші права, якщо вони не суперечать законам та моральним засадам суспільства.

Спеціальна правоздатність має функціональне призначення і обумовлена необхідністю набуття людиною певних фізичних чи розумових якостей. Така правоздатність є так званою секундарною. Її проявами є сімейна шлюбна правоздатність, що виникає при досягненні певного віку: жінками –17 років; чоловіками – 18 років. Трудова правоздатність виникає за загальним правилом з 16 років. З дозволу батьків чи піклувальників, а також за згоди профсоюзного органу – з 15 років. У канікулярний період – з 14 років. Підприємницька правоздатність за загальним правилом виникає згідно зі ст. 42 Конституції України та ст. 53 ЦКУ з досягненням повноліття. Закон зв’язує виникнення підприємницької правоздатності із наявність повної дієздатності. Вона виникає при вступі у шлюб раніше досягнення повноліття, що обумовлено потребою зрівняти правове становище кожного із подружжя. Новелою цивільного права є набуття повної дієздатності і, відповідно, підприємницької правоздатності через інститут емансипації.

Повна дієздатність (секундарна підприємницька правоздатність) згідно ст. 53 ЦК України може бути надана особі: які виповнилося 16 років; яка працює за трудовим договором або бажає займатися підприємництвом; наявність письмової згоди батьків чи піклувальників; винесення рішення про це органом опіки і піклування. За відсутності письмової згоди батьків чи піклувальників неповнолітній має право звернутися у суд із заявою про надання йому повної дієздатності. Завершальним юридичним фактом у набутті такої дієздатності є реєстрація в якості підприємця.

Отже для виникнення підприємницької правоздатності повинен бути юридичний склад. З огляду на це не є зовсім коректною вказівка на те, що вона може бути набута у судовому порядку (ч. 2 ст. 53 ЦКУ). Якщо неповнолітній отримав дозвіл на надання йому повної дієздатності. Але не зареєструвався як підприємець, то повна дієздатність у нього не настає.

Крім цього, перепоною для цього може бути відсутність процесуальної правоздатності, яка за загальним правом теж виникає з досягненням повноліття. До цього моменту процесуальні інтереси неповнолітніх здебільшого представляють їх законні представники чи піклувальники. Співпадання в одній особі піклувальника, що дає письмову згоду для набуття повної дієздатності та повинен представляти процесуальні інтереси у суді з цього приводу є перепоною для реалізації цього права взагалі. Правда закон надає право неповнолітнім і малолітнім певну процесуальну правоздатність щодо захисту своїх немайнових прав. Тому це є виключення із загального порядку підстав появи процесуальної правоздатності.

Доволі цікавим є також визнання певних прав за неіснуючими ще чи вже суб’єктами. Наприклад, за ще ненародженою але зачатою батьком дитиною після його смерті визнається право на спадкування, право на відшкодування заподіяного смертю годувальника збитку, право на отримання житлової площі з урахування інтересів майбутньої дитини.

Такі випадки є проявом названої нами фантомної правоздатності. Загалом введення нових правових категорій у право є досить делікатною справою, і це необхідно добре аргументувати. Спробуємо зробити це ми. Так, у праві вже давно відзначаються ситуації збереження чи резервування права за ще не народженою чи вже померлою людиною. Визнавати їх суб’єктами права ми не можемо. Але як тоді пояснити з теоретичної точки зору право на отримання житлової площі на ще ненароджену дитину чи збереження за нею права успадкувати майно померлого до її народження батька (ст. 529 ЦК Української РСР 1963р., ст.1266 ЦКУ)?

Фантомна правоздатність не пов’язується з суб’єктом, а з необхідність забезпечити гідні людини умови чи його значущістю для людства. Тож випадки настання фантомної правоздатності, особливо стосовно права на творчість, є досить обмеженими. Фантомна правоздатність – право неіснуючого суб’єкта бути носієм певних правомочностей за передбачених законом умов. Така правоздатність характеризується такими властивостями: виникає лише на підставі вказівки закону; реалізується в рамках закону і за наявності передбачених законом юридичних фактів; не пов’язується із наявним суб’єктом права; забезпечена юридичними можливостями її реалізації.

Заслуговує з огляду на запропонований виділ видів цивільної правоздатності обґрунтування можливості визнання     продолжение

--PAGE_BREAK--обмеженої правоздатності. Згідно зі ст. 55 КК України суд може строком до 5 років заборонити обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і тим самим обмежити цивільну правоздатність. З одного боку вироком суду обмежуються, по суті, наявні суб’єктивні права і така заборона стосується саме їх. З іншого – особа може суміщати посади чи одночасно працювати у декількох працедавців. Тоді вироком суду обмежуються і правоздатність. Правоздатність особи обмежується в разі реального виконання вироку суду щодо позбавлення волі на період відбування покарання. Таким чином обмеження правоздатності так чи інакше зв’язане із обмеженням свободи особистості. Таке обмеження може бути здійснене на основі закону через конструкцію спеціального правового статусу фізичної особи. Воно може бути здійснене й судом як засіб превенції проти учинення особою нових правопорушень до тих пір коли в межах встановленого законом строку і визначеного судом строку для певної особи буде вироком встановлене обмеження цих прав.

Потребує теоретичного осмислення обмеження правоздатності при конкуренції інтересів. Так згідно ст. 42 Конституції України, ст. 2 Закону України “Про підприємництво”, та інших спеціальних законів державні посадовці не мають права займатися підприємницькою діяльністю. З набуттям статусу державного службовця тим самим і, по суті, обмежується на підставі закону підприємницька правоздатність. Конкуренція видів діяльності і встановлена законом неможливість їх суміщення призводить до необхідності обмеження правоздатності на період займання відповідної, вказаної законом посади чи зайняття діяльністю. У той же час, в ряді випадків суміщення конкуруючих видів діяльності є запорукою фаховості одного з них. Так, доволі складно викладачу, котрий не обізнаний з практикою організації і ведення бізнесу, пояснити його особливості. Якщо цей викладач формально обіймає посаду державного службовця, наприклад співробітника органів внутрішніх справ, СБУ, податкової служби тощо, то пізнати ці особливості він може лише через стажування у відповідних практичних підрозділах цих же органів. Уявити собі ситуацію, коли стажування може бути проведене у суб’єктів підприємництва вкрай важко. Здебільшого такий викладач приречений викладати те, чого добре сам не знає із середини. Наслідок – теорія і практика йдуть різними шляхами, а випускник знає теорію, але не знає добре практику підприємництва. Іншими словами, це все рівно, що дати диплом медика-хірурга, людині що ні разу за роки навчання не провела операції.

Закон встановлює обмеження сімейної правоздатності щодо певних осіб. Її не мають особи, котрі у встановленому порядку визнані судом недієздатними. У даному випадку цікавим є те, що якщо за загальним правилом правоздатність є основою для виникнення дієздатності. То у даному випадку все навпаки: дієздатність є умовою для виникнення сімейної правоздатності. Тому, якщо визнана недієздатною особа вилікується то з відміною рішення суду про визнання її недієздатною вона набуде здатності вступити у шлюб і створити сім’ю.

Судове обмеження у правоздатності за своїм змістом є ширше ніж заборони обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Обмежуються у правоздатності особи, які за вироком суду відбувають реальне покарання у вигляді полишення свободи. Вони не можуть самостійно обирати місце свого проживання, не мають свободи пересування, обмежені в режимі, вибору роду занять, виді і кількості кореспонденції тощо. Такі обмеження є елементом змісту покарання і зв’язані все-таки з обмеженням свободи. Як відзначав І.А.Покровський “гражданское правоискони и по самой своей структуре было правом отдельной человеческой личности, сферой её свободы и самоопределения …»1. Отже визнання за людиною свободи набувати та здійснювати свої права є важливою гарантією її участі в цивільних правовідносинах. За такої конструкції обмеження в правах здійснюється на основі імперативних норм права і є обмеженням свободи в природно-правовому знасенні та обмеженням суб’єктивного права в певних правовідносинах.

Цивільна дієздатність

Дієздатність – конкретна умова участі у цивільних правовідносинах самостійно. Згідно ч. 1 ст. 30 ЦКУ цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може ними керувати. Таким чином цивільна дієздатність зв’язується із якістю психомоторної діяльності й зокрема з психічним станом людини2. Лише здатна усвідомлювати значення своїх дій людина може належним чином здійснювати свої права та виконувати взяті юридичні обов’язки. Здатність адекватно оцінювати певну ситуацію, можливий за неї юридичний факт також залежить від простого життєвого досвіду, який здобувається з віком та станом психічного здоров’я. Отже цивільна дієздатність залежить від інтелектуальних здатностей людини: моделювати цю поведінку, передбачати її правові наслідки, адекватними засобами виявляти і оформляти волевиявлення.

За такої моделі у дієздатності просліджується декілька моментів:

евристичний – здатність усвідомлювати значення своїх дій через наявність певних навиків, знань та досвіду;

психологічний – здатність керувати своїми діями;

юридичний – здатність набувати суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

У п. 2 ч. 1 ст. 30 ЦКУ встановлено, що цивільною дієздатністюфізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі невиконання. Варто зазначити, що у порівнянні із легальним визначенням цивільної дієздатності у ст.11 ЦК УРСР (здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки) ця конструкція є ускладненою і більш повною. Воно дає можливість усередині цивільної дієздатності виділити її окремі елементи:

правонабувальна здатність – здатність фізичної особи своїми діями набувати цивільних права і створювати цивільні обов’язки. Мова йде про набуття як суб’єктивних прав та юридичних обов’язків так і правових статусів: автора, зарученого, одруженого, батька, підприємця, почесних і академічних звань тощо;

правоздійснювальна або правовиконавча здатність – здатність самостійно здійснювати цивільні права та виконувати обов’язки;

праворозпорядча здатність – здатність своїми діями розпоряджатися належними особі правами, наприклад відчужувати майнові права інтелектуальної власності іншим особам на підставі виключного ліцензійного договору;

деліктоздатність – здатність відповідати за порушення цивільних юридичних обов’язків;

тестаментоздатність – здатність складати заповіт і бути спадкоємцем;

трансдієздатність – здатність бути представником тих, кого особа повинна представляти у силу закону. Або може представляти у силу договору чи адміністративного акту або судового рішення;

бізнес дієздатність – здатність бути учасником підприємницьких правовідносин і зокрема набувати права і обов’язки підприємця.

Варто зазначити, що перших три елементи складають узагальнену правомочність – правочиноздатність– здатність своїми діями створювати, змінювати та припинювати цивільні права і юридичні обов’язки.

Як і правоздатність цивільна дієздатність за загальним правилом є рівною для умовно рівних за здатністю усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними фізичних осіб. Такий висновок зроблено на підставі аналізу змісту ч. 2 ст. 30 ЦКУ де встановлено, що обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється ЦКУ і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом. Крім цього таке правило дає підставу для виділення інших видів приватної дієздатності: сімейної, житлової, трудової, земельної, господарчої тощо. Фактично цим звужене раніше більш широке тлумачення цивільної дієздатності.

С/>хема 1 та умовні її зазначення:

1- правоздатність, 2 –дієздатність, 3. правочиноздатність, 4. деліктоздатність, 5 – опіка, 6 – піклування, 7 – часткова дієздатність, 8 – неповна дієздатність, 9 – повна дієздатність, 10 – обмежена дієздатність, 11- визнання особи недієздатною.

З

/>

9

/>

6

5

2

8

10

3

/>/>

5

агалом прийнято розрізняти зміст цивільної дієздатності. Він при повній дієздатності максимально наближується до змісту цивільної правоздатності. Але в силу обмеженості людини у ресурсах, часі, житті ніколи не може абстрактна можливість до правомочності збігтися з реально наявними цивільними правами і цивільними обов’язками. Принцип розумності здійснення своїх прав тим більше є тому перепоною. До того законодавство встановлює певні обмеження. Навіть найбагатша у світі людина не може придбати у власність цілу країну.

Отже правоздатність і дієздатність тісно зв’язані між собою. Але якщо зміст першої становлять абстрактні права і обов’язки, то зміст другої – лише ті які особа відповідно до її здатності усвідомлювати значення свої дій і ними керувати може самостійно придбати. Здебільше цивільна дієздатність – реалізована через певні юридичні факти цивільна правоздатність. Як ми вже зазначали виключення становлять природні права людини, які є одночасно змістом цивільної правоздатності і суб’єктивним правом. Схема

5. Види дієздатності та їх зміст

Види дієздатність прийнято саме виділяти у залежності від усереднених здатностей людини: характерних для певного віку чи хворобливого стану. Формальною підставою для цього є положення ч.1 ст. 30 ЦКУ про здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Якщо концептуально новітнє цивільне законодавство виходить з рівності для всіх фізичних осіб цивільної правоздатності, то дещо інший підхід стосовно цивільної дієздатності. Остання навіть природно не може бути для всіх однаковою. Життєвий досвід і вміння орієнтуватися у різних життєвих ситуаціях набувається з часом через виховання, навчання, власні проби і помилки. До того психічне здоров’я внаслідок захворювань чи примарності ілюзорності буття через приймання алкогольних напоїв чи наркотичних речовин часто перешкоджає фізичній особі адекватно оцінювати обстановку, розумно мислити, розуміти наслідки учиненого для себе і своїх близьких. Особливо це стосується можливості усвідомлення своїх юридично значимих правочинів.

Внаслідок цього законом встановлені певні усереднені критерії для моделювання можливих для самостійного набуття цивільних прав і обов’язків. В тих випажках коли особа самостійно не здатна набувати права та здійснювати юридичні обов’язки використовують конструкцію „заповнення дієздатності” через її доповнення дієздатністю осіб, що мають повну дієздатність.

В цивільному праві устоялись1такі види дієздатності:

часткова – для дітей віком до 14 років (малолітніх) ст. 31 ЦКУ);

неповна – з 14 до 18 років (неповнолітніх) ст. 32 ЦКУ;

повна – ст.34 ЦКУ;

обмежена – ст. 36 ЦКУ;

визнання громадянина недієздатним – ст. 39 ЦКУ.

Розглянемо їх більш детально. Загалом здебільше особливість і зміст видів цивільної дієздатності прийнято розкривати у тому порядку, у якому вони встановлені позитивним законодавством. Він відображає стадії росту інтелектуального потенціалу людини і форми деградації людської свідомості, самооцінки, на кінець здатності усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

    продолжение

--PAGE_BREAK--5.1. Часткова, чи як відстоюють свою позицію представники київської школи цивільного мінімальнадієздатність встановлена для осіб віком до 14 років. Вони мають влучну назву – малолітні. Тому було б правильним іменувати її як дієздатність малолітніх. Проте виходячи із потреби єдності категоріального апарату науки цивільного права слід притримуватись перевірених практикою і загальноприйнятих понять. Для харківської цивілістичної школи така дієздатність традиційно вважається частковою.

Часткова дієздатність розкривається через вказівку тих цивільних прав і обов’язків неповнолітніх (зміст цивільної дієздатності), які вони можуть набувати самостійно. До них відноситься:

1. Самостійно учиняти дрібні побутові правочини. Відповідно до п.1 ч.1 ст. 31 ЦКУ правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвиткові та стосується предмета, який має невисоку вартість. Отже ознаками такої угоди є:

спрямованість на задоволення побутових потреб малолітнього;

відповідність фізичному, духовному чи соціальному розвиткові малолітнього;

стосується предмета, який має невисоку вартість. Такий критерій є оціночний для сімей з різним рівнем достатку. Зазвичай у судовій практиці виходять з тих кишенькових грошей, які періодично даються неповнолітнім;

учиняється на місці і не допускає розриву між моментом укладання і виконання правочину.

Інші угоди за потреби укладаються на користь малолітніх їх батьками (законні опікуни), опікунами від імені неповнолітнього. Ці та інші особи (дід, бабуся) можуть укласти угоди на користь неповнолітнього (через накопичувальне страхування застрахувати, учинити чи інші правочин) за згоди батьків якщо вони не суперечать інтересам розвитку малолітнього.

Це пояснюється тим, що малолітні є неделіктоздатними і не можуть бути суб’єктом цивільно-правової відповідальності. Згідно компенсаторності такої відповідальності за умови спричинення збитку чи шкоди неправомірними діями малолітнього до відповідальності притягуються його батьки (усиновителі) або опікуни. При цьому законом така їх відповідальність презюмується. І лише якщо вони доведуть, що збиток причинено не з їх вини, то вони можуть бути звільнені від цивільної відповідальності і то за умови, що її можна перекласти на навчальний чи виховний заклад, під наглядом яких був малолітній у момент спричинення збитку. Можливо притягнення до відповідальності тих осіб, які навмисно втягнули малолітнього у протиправну діяльність чи заставили завдати збиток під загрозою.

Батьки чи опікуни можуть дозволити малолітньому учинити правочин, який виходить за ознаки дрібного побутового самостійно але під їх контролем і під їх відповідальність.

Здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Такі права передбачені ст.423 ЦКУ і уточняються поточними законами, наприклад ст. 14 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, аналогічними статтями інших поточних законів законодавства у сфері інтелектуальної власності.

За таких обставин малолітні самостійно можуть приймати рішення їх участь у дитячих організаціях. Згідно Закону України “Про об’єднання громадян” особи для участі у дитячих і молодіжних організаціях ніяких обмежень не встановлено. Вони можуть бути встановлені лише засновницькими документами цих організацій.

На здійснення особистих немайнових прав за загальним правилом особливих правил їх виникнення законом не встановлено.

За ЦК УРСР малолітні могли бути вкладниками в кредитні заклади, що пояснювалось необхідністю залучення грошей до банківської сфери. Чинне законодавство про банківську справу та кредитні спілки не містить обмежень щодо вкладників банків. Отже банк не вправі відмовити малолітньому у відкритті і поповненні банківського рахунку за умови, що сума першого вкладу знаходиться в межах звичайної суми дрібної побутової угоди. Якщо на ім’я неповнолітнього відкрито рахунок то він вправі його поповнювати. Більш того згідно ст. 44 Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000р. неповнолітній, який самостійно вніс на своє ім’я вклад, розпоряджається ним самостійно.

Є ряд особливостей набувати цивільних прав і обов’язків у сімейній сфері: визначати з 10 років за спільною згодою батьків та малолітнього його місце проживання – ч.2 ст. 160 СК України, давати згоду на всиновлення – ст. 218 СК України, на передачу у сім’ю патронажного вихователя – ст.253 СК України, на подачу позову до батьків про жорстоке поводження ст. 10 Конвенції про права дитини. Втім ці особливості тепер – сугубо царина сімейного права.

5.2. Неповна цивільна дієздатність встановлена дляфізичних осіб у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Ці особи окрім правочинів, передбачених для малолітніх мають додатково право:

самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. В поняття заробіток входить безпосередньо заробітна плата та премії, винагорода за цивільними договорами (наприклад підряду). На відміну від правомочностей за ЦК УРСР ці особи можуть мати і розпоряджатися іншими доходами: від підприємництва за умови їх емансипації, від цінних паперів, від належної нерухомості (здачі її у найом) тощо.

Це право має обмежений характер і не поширюється на відчуження набутого за свою заробітну плату та доходи майна. Для цього необхідна згода батьків чи піклувальників. Зазвичай це усна згода, або згода мовчанням – ці особи не порушують провадження про визнання учинених правочинів з перевищенням повноважень недійсними.

Якщо правочин за законом повинен бути учинений у письмовій формі то на його учинення неповнолітнім потрібна письмова згода батьків, а за їх відсутності опікунів;

самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Здебільше мова йде про майнові права та оформлення прав інтелектуальної власності. Це стосується здійснення патентування, укладення договорів на передачу чи відчуження майнових прав;

бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи. Так згідно Закону України “Про сільськогосподарські кооперативи” його членом і засновником може бути особа, яка досягла 16 років.

В літературі необачно і упереджено була висловлена теза про те, що підприємцем особа може бути особа з 16 років. Дійсно це так, але за однієї умови – якщо ця особа була б емансипована відповідно до правил і порядку ст. 35 ЦКУ. І даному разі інститут емансипації є преюдицією і підставою набуття повної дієздатності; Неповнолітній вправу самостійно за згоди батьків чи за рішенням суду бути емансипованим;

самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). При тому має значення хто вніс ці кошти на банківський рахунок. Якщо ці кошти внесено самостійно неповнолітнім то він має право їх зняти з рахунку і розпоряджатися на свій намір. Але кошти, що внесені на його рахунок іншими особами можуть бути зняті за згоди батьків, усиновителів, піклувальників. Згідно ч. 3 ст.32 ЦКУ неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Проте банківська технологія не позволяє проконтролювати хто поповнив рахунок, особливо за умови електронних переказів. Загальна вимога – правомірність джерела отримання таки коштів;

самостійно обирати місце свого проживання, якщо законом не встановлено обмежень (ч. 2 ст. 29 ЦКУ);

давати згоду на надання медичної допомоги, вибір лікаря та методів лікування відповідно до його рекомендацій (ч.2. ст. 284 ЦКУ);

право на вільне пересування по території України і на вибір місця перебування ( ч.2 ст.313 ЦКУ);

самостійно без згоди батьків чи піклувальників подавати заяву про прийняття спадщини (ч.3 ст. 1269 ЦК України).

Ряд прав виникає у неповнолітніх з 16 років. До них відносяться такі як:

9) бути емансипованим у встановленому порядку;

10) змінити своє прізвище та ім’я у встановленому законом порядку (ч.1 ст. 295 ЦКУ);

на вільний виїзд за межі України (п.1 ч.3 ст.313 ЦКУ).

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. В даному разі батьківський контроль є мірою стримування притаманних у такому віці спонтанних а іноді і екстремістських правочинів. Одночасно це надає батькам та іншим особам впливати на поведінку неповнолітнього. При нормальних відносинах і витратах неповнолітнього у сім’ях з цього приводу конфліктів не виникає, а якщо і виникають то рідко доводяться до суду.

На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

Проте самостійність в учинені правочинів неповнолітнім є відносна. Якщо навіть власні кошти ця особа витрачає нерозумно, їх транжирить, тратить на придбання спиртних напоїв, наркотичних засобів тощо то вона може бути мінімізована у своїй неповній цивільній дієздатності. Згідно ч. 5 ст. 32 ЦКУ за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права. Якщо особа виправиться то суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були підставою для його прийняття.

Порядок обмеження цивільної дієздатності неповнолітньої особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. Це справи так званого особливого провадження.

ЦКУ особливо врегульовує деліктоздатність неповнолітніх. Починаючи з 14 років неповнолітній стає повністю деліктоздатним. Але зазвичай такі особи мають обмежені майнові ресурси, кошти і не завжди можуть реально відшкодувати заподіяний збиток чи компенсувати причинену шкоду. З огляду на це закон розрізняє особливості цивільної майнової відповідальності за у кладеним особисто неповнолітнім договором з іншими особами, за договором укладеним неповнолітнім за згоди батьків (усиновителів) піклувальника та за деліктом (правопорушенням).

Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону. Це пояснюється тим, що інша сторона укладаючи договір має змогу і повинна оцінити майновий стан неповнолітнього, і наслідки невиконання ним для нього зобов’язання – можливу проблему з реалізацією майнової відповідальності. Інша справа коли неповнолітній уклав договір за згоди батьків (усиновителів) чи піклувальника. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник. По суті така згода – є своєрідною гарантією виконання неповнолітнім чи за неповнолітнього його зобов’язання.

Неповнолітня особа несе самостійно відповідальність за шкоду, завдану нею іншій особі. Але якщо її власних коштів чи майна для цього не вистарчає то додатково відповідають своїми коштами (майном) батьки (усиновлювачі) або піклувальник.

Неповна сімейна дієздатність: ст.149 – при зміні імені батька з 14 років давати згоду на зміну свого імені по батькові, самостійно визначати місцепроживання з 14 років якщо батьки проживають окремо ч.3 ст. 160 СКУ, звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків батьківських прав ст. 165 СКУ.

    продолжение

--PAGE_BREAK--5.3. Повна цивільна дієздатністьв ідеалі є за своїм змістом максимально наближеною до правоздатності. За загальним правилом повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). В принципі легальне визначенняцивільної дієздатності самеохоплює собою повну дієздатність. Інші види дієздатності є виключенням із загального правила.

Виходячи з цього всі інститути цивільного права розраховані на участь в них осіб з повною дієздатністю. Іншими славами нормальним і сприйнятним є участь у цивільних правовідносинах повністю правоздатних і дієздатних суб’єктів. Участь інших осіб або зумовлене спеціальними правила, або є взагалі неможливим.

Повна цивільна дієздатність виникає:

досягненням повноліття;

укладенням (реєстрацією) шлюбу раніше досягнення повноліття. Згідно ч. 2 ст. 34 ЦКУ у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Така міра спричинена необхідністю урівняти у правовому становищі подружжя. У разі розірвання шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

емансипацією. Згідно ст. 35 ЦКУ повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. При тому повна цивільна дієздатність може бути надана лише фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

Важливо, що така повна (емансипована) цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки.

Як і при настанні повної дієздатності реєстрацією шлюбу та його наступним припинення до досягненням повноліття у разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

5.4. Обмежена дієздатність. У той же час цивільні права і обов’язки та можливість їх набувати повинні будуватися на засадах розумності, справедливості і доцільності. Якщо особа зловживає можливістю створювати для себе такі цивільні права і обов’язки від яких потерпає сама та її ближні законодавство містить дієві засоби навернути таку особу в лоно правомірної поведінки. Зокрема це досягається за допомогою інституту обмеження в дієздатності.

Обмеження цивільної дієздатності як засіб протистояння п’яницям та наркоманам у судовій практиці використовується доволі рідко. Власне така ідеологія і завдання переслідується при цьому. Як вказано у постанові Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним” від 28 березня 1972р.1обмеження громадянина у дієздатності… спрямовано на посилення боротьби з пияцтвом та зловживанням наркотичними речовинами. Це має велике значення для збереження генофонду народу України.

Новим ЦК України інститут обмеження у цивільній дієздатності розширено і конкретизовано порядок в наслідки такого кроку, порядок відновлення повної дієздатності. Обмежити у дієздатності можна і неповністю дієздатну особу.

Поряд із традиційними підставами обмеження у дієздатності введено нову. Згідно ст. 36 ЦКУ суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Це стосується осіб, які хворіють психічною хворобою наприклад тяжкими формами шизофренії, олігофренії. Судова практика у подальшому повинна уточнити медичний критерій доцільності визнання особи обмежено дієздатною. Що стосується юридичного критерію — здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, то він оцінюється судом, виходячи із представлених доказів.

Згідно ч.2 ст. 36 ЦКУ суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Варто відзначити, що на відміну від ст.15 ЦК УРСР перелік фактичних підстав обмеження у дієздатності доповнено зловживанням токсичними речовинами.

В даному разі підставами для обмеження у цивільній дієздатності є:

факт зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами. Під зловживання слід розуміти систематичне пияцтво, а також надмірне вживання алкоголю. Перше означає залежність людини від алкоголю – хворобу, друге неуміреність при вживанні алкоголю1, відсутність культури вживання алкогольних напоїв. Є випадки ускладнення хворобливого стану людина внаслідок вживання алкоголю, що проявляється у її агресивності, схильності до буйства.

В принципі ми не можемо погодитися із фразою про надмірне вживання наркотиків2. Таке можливо лише за умови легалізації приймання наркотиків, наприклад легких як це зроблено у Голландії. Оскільки в Україні це заборонено, то слід говорити про немедичне приймання наркотиків – приймання їх без рецепту лікаря і придбання у встановленому законом порядку. В даному випадку цивільне законодавство встановлює імперативи придбання, вживання наркотичних лікарських препаратів. Стосовно токсичних речовим позиція повинна бути однозначна – всяке їх внутріутробне чи зовнішнє вживання повинно суспільством оцінюватись як протизаконне;

ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України і вивчається при ознайомлені із особливим провадженням у цивільних справах: заявники (ст.256 ЦПК України), докази, учасники процесу (ст. 259 ЦПК України), інше.

Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Не менш важливим для інституту обмеження цивільної дієздатності є встановлення у ст. 37 ЦКУ правових наслідків цього матеріально-процесуального інституту. Вони полягають у наступному:

1. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Таким чином досягається підконтрольність обмеженого у цивільній дієздатності. Уже сам факт такого заходу має запобіжне та виховне значення і є стримуючим фактором для подальшої деградації особистості. Зазвичай піклувальниками призначаються близькі до нього авторитетні особи.

2. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Основний недолік в тому й полягає, що деградовані особи придбають спиртні напої низької, сумнівної якості і поза легальними формами та місцями їх збуту. Деякі угоди можуть вписуватися у ознаки дрібної побутової: наприклад придбання пива. Це не є достатнім засобом для профілактики так званого пивного алкоголізму.

3. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника. Такий захід спрямовано на унеможливлення промотування майна на придбання спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо. Разом з тим за умови розумності розпорядження майном та учинення інших правочинів відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.

4. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. Основне спрямування цього заходу унеможливити або різко обмежити легальні шляхи1 отримання коштів на придбання спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо. Якщо підстави для такого обмеження відпали піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.

5. Разом з тим обмежена у цивільній дієздатності особа самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі. Іншими словами за такою особою у повному обсязі зберігається деліктоздатність. Такий засіб є виправданим як з завдання інституту обмеження цивільної дієздатності так і превентивної функції цивільного права.

При тому цивільне право у даному разі не переслідує репресії до людини, яка оступилася, а надає їй можливість поновити цивільну дієздатність якщо вона була обмежена. Про відновлення своїх особистих якостей репутації, надійності, залежності від “зеленого змія” тощо особа повинна думати сама. Цивільне право тут безсиле.

Поновлення цивільної дієздатності ставиться у залежність від відпадання підстав для обмеження у ній. Так, згідно ст. 38 ЦКУ у разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність. Відповідно, у разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність.

У такому разі рушення суду про визнання громадянина обмежено дієздатним скасовується. Відповідно й піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду про поновлення цивільної дієздатності.

Сам порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, встановлюється ЦПКУ.

5.5. Визнання фізичної особи недієздатною є крайнім засобом. Разом з тим виникає питання чи можна обмежувати у дієздатності та визнавати недієздатним іноземця. Це питання міжнародного приватного, а не національного права. Мова повинна йти лише про тих фізичних осіб, які підпадають під юрисдикцію України. Безсумнівно, що це її громадяни, особи яким у встановленому законом порядку надано притулок.

Згідно ст. 39 ЦКУ фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Таким чином для визнання особи недієздатною встановлено два критерії:

1. медичний — хронічний, стійкий психічний розлад1, який встановлюється у ході стаціонарної психолого-психіатричної експертизи. У вказаній вище поставі Пленуму Верховного Суду України вказується, що при призначенні експертизи на вирішення експертів мають бути поставлені такі питання: чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу, чи розуміє він значення своїх дій, чи може керувати ними.

Варто зауважити, що у ст. 16 ЦК УРСР такими медичними підставами встановлювала душевну хворобу або недоумство;

2. юридичний — розуміє він значення своїх дій, чи може керувати ними. Але як зазначено вище він теж встановлюється медиками.

Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється ЦПКУ.

З метою попередження можливостей для зловживання цим інститутом новим ЦКУ спеціально передбачена клаузала. Так, згідно ч.3 ст. 39 ЦКУ якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.

Відповідно такі наслідки повинні бути і при винесенні неправомірного судового рішення про визнання особи недієздатною. Зв’язку з тим незважаючи на критику інституту судової застави доцільно інколи її встановлювати. Це по крайній мірі буде певною пересторогою для зловживань.

Не менш важливим є момент визнання фізичної особи недієздатною. Згідно ст.40 ЦКУ фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Проте, якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Достоїнством нового ЦК є встановлення детальних правових наслідків визнання фізичної особи недієздатною. Крім самого факту визнання особи недієздатною над такою особою встановлюється опіка. Відповідно недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Такі правочини за умови їх учинення визнаються нікчемними.

Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Він, або заклад який зобов’язаний здійснювати нагляд за позбавленим дієздатності, несуть відповідальність за завданий такою фізичною особою збиток чи шкоду якщо не доведуть, що вони завдані не з їх вини (ст.1184 ЦКУ).

Визнання фізичної особи недієздатною не є довічним, а законом передбачається поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною. За умови покращення здоров’я визнаної недієздатною

фізичної особи за позовом опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, встановлюється Цивільно процесуальним кодексомУкраїни.

    продолжение

--PAGE_BREAK--Контрольні питання:

Суб’єкти цивільного права та їх особливість.

Фізична особа як суб’єкт цивільного права.

Участь держави у цивільних правовідносинах.

Органи місцевого самоврядування як суб’єкти цивільних правовідносин.

Цивільна правоздатність: поняття, зміст та види.

Спеціальна цивільна правоздатність та її особливості.

Тестаментоздатність.

Обмеження цивільної правоздатності.

Цивільна дієздатність: поняття, зміст та види.

Деліктоздатність та правочиноздатність.

Часткова цивільна дієздатність.

Неповна цивільна дієздатність

Повна цивільна дієздатність

Обмеження цивільної дієздатності.

Визнання фізичної особи недієздатною.

Новели інститутів обмеження цивільної дієздатності й визнання фізичної особи недієздатною.

Лекція9. Індивідуалізація фізичної особи як учасника цивільних правовідносин (Шишка Р.Б.)

План:

Поняття та правове значення індивідуалізації фізичної особи.

Ім’я фізичної особи та її значення.

Місце проживання фізичної особи.

Інші ознаки індивідуалізації фізичної особи.

Фізична особи як підприємець.

Визнання особи безвісно відсутньою.

Об’ява фізичної особи померлою.

Акти цивільного стану.

Нормативні акти: Конституція України, ЦКУ, ЦК УРСР, СКУ, ЗУ “Про громадянство”, ЗУ “Про біженців”. ЗУ “Про особисте селянське господарство” // Орієнтир, 2003, №21, ЗУ “Про органи реєстрації актів громадянського стану”, ЗУ “Про електронні документи та електронний документообіг”, ЗУ “Про електронний цифровий підпис”, ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, ЗУ “Про свободу пересування та вільний вибір місця продивання в Україні”, ЗУ «Про державну реєстрацію фізичних осіб». Проект, Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним” від 28 березня 1972р. /Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-К., 1995, Наказ Державного Комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999р. № 34/166/131/88 “Про затвердження правил опіки і піклування” // Правове положення неповнолітніх в Україні: Збірник нормативних актів. /Уклад. Кройтор В.А., Євко В.Ю. Х., Еспада. 2002, С.304-316, Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с., Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. — 692с.

Література: Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. М., 1950, Советское гражданское право. Субъекты гражданского права. М., 1984, Веберс Я.Р. Правосубъектность граждан в советском гражданском и семейном праве. Рига. 1976. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М., Статут, 1998, 353с.,

Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. –2-е изд. перераб. и доп. М.: Изд-во БЕК, 2002; Гражданское право. Часть І. Учебник/ Под ред. Ю.К.Толстого, А.П.Сергеева. М.: ТЕИС, 1996.; Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.]; За ред проф. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М. Ігнатенка. –Х., Право. 2000., Цивільне правоУкраїни: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с.,Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб. — К., Юрінком Інтер, — Кн.1 2004, 736с.

Ключова термінологія: засоби індивідуалізації, ім’я фізичної особи. місцепроживанняя фізичної особи, інститут безвісти відсутньої особи, інститут оголошення особи померлою, акти цивільного стану.

Поняття та правове значення індивідуалізації фізичної особи

В сучасних умовах все більше набуває значення індивідуалізація учасників цивільних правовідносин. Це пояснюється тим, що у цивільних та інших правовідносинах за появи сучасних технологій та негативних наслідків несанкційованого вторгнення в них значно зростає суспільна небезпека (глобальний вектор). Окрім того при анонімності участі у таких правовідносин досить важко захистити права потерпілого від навмисних чи необережних порушень його суб’єктивних прав та охоронюваних інтересів (прагматичне завдання). Тому вимога персоніфікації є досить актуальною.

За загальним правилом особа приймає участь у цивільних відносинах від свого імені. Навіть у тих випадках коли особа здійснює свої права через інших осіб (представників) його наслідки (суб’єктивні права та юридичні обов’язки) настають для певної конкретної фізичної особи. Власне це і відображено у ст. 28 ЦКУ де вказується, що фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям.

Разом з тим, ім’я хоча і є основним, але воно не повністю відображає ідентифікаційні ознаки фізичної особи. Відповідності. 2 до ЗУ “Про банки та банківську діяльність” під ідентифікацією особистості розуміється встановлення на підставі документів, що посвідчує особистість володільця, і фіксації в письмовій формі фамілії та імені, дати народження й адреси особи, яка здійснює угоду, а також назви, номера та дати видачі поданого документа, назви закладу, який його видав. Проте ідентифікаційних ознак набагато більше і вони є звичаєвими (прізвисько родини), набутими, присвоєними за заслуги чи діяння тощо. У фізичної особи може бути псевдонім, прізвисько, та інші індивідуальні ознаки. До них відноситься ознаки1:

природного походження, вік, стать, обличчя2, іноді національність);

побутові (зменшене назва, прізвисько);

психолого-характеризуючі(почерк, підпис3);

територіальні (місце постійного чи переважного проживання);

формальні, що відображені у виданих на ім’я фізичної особи офіційних документах, зокрема у паспорті;

соціальні (честь, репутація);

особисті (гідність, самооцінка, досвід певної юридично значимої діяльності, визначність у колі фахівців,імідж1);

професійні ( вигадані імена: сценічне [ТАЯ2, Ані Лорак, Руслана], псевдонім, фанове [Шева, Парамон], ді джейне, культове, шоуменське, тощо. Такі імена використовують гадалки (Емілія), білі та чорні чарівники;

медичні (психічне захворювання, інше захворювання, яке є перепоною для проживання у одній кімнаті з іншими членами сім’ї, потреба у сторонньому догляді);

юридичні (прізвище, ім’я, по батькові, громадянство, сімейний стан, статус державного посадовця, підприємець, інвалід);

публічні (ідентифікаційний код платника податку, судимість, статус “рецидивіст”, тощо);

комунікаційні (доменне ім’я, електронний підпис, електронна адреса, поштовий ящик);

майнові (номер рахунку в комерційному банку, володілець акцій чи інших цінних паперів, місце знаходження нерухомого майна тощо);

корпоративні (певне прізвисько в компанії (Сірий, дід), професійному середовищі (батя, головний,);

фахові, освітянські;

інші (релігійна приналежність).

Як суб’єкт підприємницької діяльності фізична особа може мати й інші індивідуальні ознаки.

Індивідуалізаційні ознаки можуть бути постійні, по крайній мірі в межах України, або змінювані (місцепроживання). Але в основному слід виходити з презумпції постійності та в принципі довічної приналежності певних індивідуалізаційних ознак, що сприятиме зміцненню правопорядку, впевненості в надійності особи у ділових та інших відносинах.

Одні з них мають правове значення для виникнення здійснення та припинення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, інші – ні. Індивідуалізація фізичної особи може окреслювати коло її прав та обов’язків, місце і органи їх здійснення. Так спадщина відкривається за місцем проживання померлого, а якщо воно невідоме – за місцем знаходження його нерухомого майна або його основної частини, а за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження основної частини рухомого майна (ст. 1221 ЦК). Інші є умовою здійснення цих прав. Так, не можуть отримати дозвіл на придбання мисливської зброї особи, що мають судимість за навмисні злочини, негативно характеризуються у побуті чи за місцем свого проживання.

Будь яке легальне чи доктринальне визначення побудоване на притаманних даному правовому явище чи інституту суттєвих ознаках. До ознак індивідуалізації ми можемо віднести наступні:

вони набуваються людиною і відрізняють її з поміж інших людей. Одні з них присвоюються в установленому порядку (фамілія, ім’я, по батькові), інші відображають зменшені офіційні ознаки, чи характерні особливості даної особистості;

визначають індивідуальне правове становище цієї особи (одружений);

зумовлять участь у певних правовідносинах приватного характеру;

мають розрізняльну здатність;

підлягають охороні та правовому захисту у разі їх порушення.

Таким чином під індивідуалізацією фізичної особи є притаманні конкретній фізичній особі особисті ідентифікаційні ознаки, які відрізняють її з поміж інших фізичних осіб і мають правове значення, персоніфікують правовідносини або зумовлюють певні суб’єктивні права і юридичні обов’язки, підлягають охороні та захисту у встановленому законом порядку.

Ці засоби можуть бути необхідними і факультативними. Необхідними є такі, що вимагаються чинним законодавством для даного виду правовідносин. Так, якщо у позові не буде вказано індивідуальні ознаки позивача чи відповідача такий позов не приймається до розгляду. Анонімна заява у державні органи не підлягає розгляду. У той же час, автор письмового літературного твору може вказати свої власне ім’я, вигадане ім’я (псевдонім) чи взагалі їх не вказувати, а опублікувати цей твір анонімно.

Значення індивідуалізації фізичної особи може бути визначено імперативно – дані права не можуть бути здійснені до тих пір, поки особа не оприлюднить (сповістить) свою ідентифікаційну ознаку, а може мати диспозитивний характер і визначатись на вимогу іншого учасника цивільних правовідносин, чи персоніфікуватися самим володільцем індивідуалізації. Так для відкриття рахунку в банку необхідно сповістити своє ім’я.

Останнім часом появилась потреба в розробці Універсального ідентифікатора особистості (УІО) за яким фізична особа буде персоніфікуватися в публічних та приватних відносинах. Зокрема пропонується її використовувати у програмах соціального забезпечення.

Такі УІО пропонуються єдиного зразка не тільки в межах однієї країни але й рамках певних економічних спільнот, наприклад Євросоюзу. Електронні (чіпові) ідентифікатори особистості мабуть вже не фантастика, а – перспектива недалекого майбутнього. Наразі більше 100 країн світу ввели або вводять цифрові ідентифікатори особи, що заносяться на електронну картку та заміняють паспорт. В Україні проти з релігійних мотивів виступає церква. З появою так званих homo virtualis (людей із вживленими мікрочіпами) цей напрям набуває реальних обрисів.

З подальшим можливій інші індивідуальні ознаки фізичних осіб, які безпосередньо чи опосередковано впливають на їх правове становище та можливість приймати участь у певних цивільних правовідносинах.

    продолжение

--PAGE_BREAK--2. Ім’я фізичної особи та її значення

Серед індивідуалізацій них ознак найбільше позитивне законодавство и практика приділяє увагу саме імені фізичної особи. Це пояснюється тим, що фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Тому не дарма ім’я фізичної особи серед інших вище зазначених ознак отримало своє спеціальне позитивне регулювання у новому ЦКУ. Через ім’я фізичної особи досягається персоніфікація правовідносин. Це основа нормального ввічливого, поважливого спілкування між окремими індивідами.

Реалізація значної кількості прав проводиться на взаємних засадах і потребує спілкування між окремими індивідами хоча б для того щоб висловити своє волевиявлення. Рівень спілкування може бути звичайний, що не породжує взаємних прав і обов’язків (щоденне вітання), зумовлюючий можливість виникнення певних стосунків, у тім числі й правових відносин, у майбутньому. У будь-якому випадку слід висловлювати повагу до співбесідника та до його імені.

Спілкування між особами може мати неофіційний (побутовий) і офіційний характер. Якщо перший не завжди призводить до правових наслідків, то другий прямо чи опосередковано їх породжує. При офіційному спілкуванні прийнято завжди використовувати повне ім’я, по крайній мірі ім’я і по батькові іншої особи.

Ім’я фізичної особи має соціальне, психологічне і правове значення. Для першого варто згадати значення імені, що визначене Дейлом Карнегою — ніщо не є більш приємним для людини як звук його власного імені. На звичаєвому рівні поняття “ім’я” – сприймається через фамілію, власне ім’я та по батькові. Вибір імені людини може впливати на її майбутнє зумовлює характер.

До речі фамілії у більшості населення України появилися лише в 30 роки ХХ століття і особливо із введенням трудових книжок. До того часу офіційні фамілії і паспорта були лише у жителів міст та дворян, що виїжджали за кордон. Селяни взагалі традиційно мали лише імена та по батькові. Цікаво, що в дорадянський період здебільше імена надавались слов’янам священиками за церковним календарем через реєстрацію народження дітей. Коли іншим верствам населення почали видавати паспорта то фамілії придумувати або за іменем батька (Романов – син Романа), кличкою (Нечьоса), за професією (Кузнєцов, Конюхов, Кушнір, Бортник) чи назвою населеного пункту (Харківський, Полтавський) чи місцевістю (Підопригора – під горою, Підлісний) характером (Сердюк), вдачею (Наливайко), пам’ятною подією (Нетоплений) тощо. Появилось багато подвійних у сенсовому значенні казусних фамілій (Вертишийка) тощо. В 1825 році було дозволено міняти непристойні фамілії на інші більш благозвучні. Прикладом може слугувати широковідома історія замужества багатої німки по фамілії Зас за російським офіцером Ранцевим. Вона стала Зас-Ранцевой, що довгий час слугувало приводом для анекдотів. На підставі зазначеного дозволу вона перейменувала себе в Корольову.1

Значний прошарок населення України емігранти (євреї, німці, болгари, французи), які зберегли досі свої фамілії, що характерно для місць їх компактного поселення (здебільше південь України). Напроти серед революціонерів з метою посилення впливу на робочий люд практикувались партійні клички, Ленін Троцький, Сталін тощо.

В 1919р. було прийнято рішення взагалі відмовитися від паспортів, що внесло складнощі в роботу правоохоронних органів і особливо оперативно-пошукової діяльності. Завдяки ініціативі співробітників МУРа (Московського карного розшуку) прийнято рішення відновити фамілії і ускладнити процедуру їх зміни. А також сприяло жорсткій прив’язці до певного місця проживання, особливо для сільського населення.

Нові часи вносили нові традиції. В фаміліях відображалися віхи розвитку держави і появились нові модні на той час фамілії: Краснови, Революціонерови, тощо, а пізніше й нові імена (Сталіна, Рада, Даздраперма, ще пізніше ГОЕРЛо, Індустрія, тощо).

На фамілії впливає й регіон, про що свідчать дані перепису. Так у Східній Україні переважають фамілії російськомовного походження (Іванови, Сидорови, північ – білоруського (Ходкевич), південь, і особливо Автономної Республіки Крим характерні тюрські фамілії та імена, для Західної України – угорського (Ференц), румунського (Кройтору), молдавського (Ротару), польського (Ковалевський) походження, чеського – траскриптоване Жижка в Шишка.

Коли почалися переслідування за національною ознакою то в радянський період теж багато тих осіб кому на перепоні ставала так звана п’ята графа1в їх „Особовому листку” теж змінили свої фамілії. З полегшенням міграційної політики відбувався зворотній процес повернення традиційних родових фамілій.

Для більшості населення України фамілії передаються по чоловічій лінії. Але якщо фамілія є досить знаною і знаменитою від неї відмовлятися не слід. У подальшому вона зможе допомогти у складних житейських ситуаціях. Втім посилення міграційних процесів і лібералізація міграційної політики держави ці грані стирає.

Відповідно до ст. 28 ЦКУ ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Перше правило відображає традицію, ментальність, а друге – виключення із загального правило. Воно пояснюється тим, що для деяких національностей нема такого поняття як по батькові і для них воно в їх офіційних документах не вказується. Навпроти, для більшості мусульманських народів прийняті складні назви. Достатньо згадати повне ім’я знаменитого літературного героя Остапа Бендера2 .

Для західної культури, зокрема американської характерним є вживання тільки імені та фамілії фізичної особи. Спроба нав’язати такий стереотип в російській та українській дійсності спостерігалась на перших етапах становлення самостійності та сліпого слідування цінностям західної демократії. Одним із аргументів використання скороченого імені вказувалась потреба економії часу, як запорука збільшення часу на сутність спілкування, а не на форму. Однак такі спроби піддано критиці, та допускається вільності спілкування за зменшеним ім’ям для певного середовища1.

Право повинне сприяти наближенню формальних його вимог і “підтягувати” до них звичаєві правила. Тому є виправданим збереження традицій і ментальності корінного населення. Це узгоджується із вимогами процедури офіційного звернення. Змінювати на інше, спрощене, потреби нема. Тож в офіційних документах повинно вказуватись повне ім’я фізичної особи. Виключення, якщо у особи такого нема на офіційному рівні. З другої сторони нові способи спілкування можуть ігнорувати власне ім’я фізичної особи і засновуватись на сурогатних індивідуальних ознаках (адреси, позивні тощо). Це застосовується при електронних формах спілкування.

Відповідно до ч.2 ст. 28 ЦКУ при здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Це стосується авторського права і суміжних прав. Так згідно п.3 ч.1 ст. 14 Закону України “Про авторське право і суміжні права” автор вправі вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі та його примірниках і під час будь-якого його публічного використання. Виконавці відповідно до п. б ч.1 ст. 38 цього закону вправі вимагати щоб його ім’я або псевдонім зазначались чи повідомлялись у зв’язку з кожним його виступом записом чи виконанням (у разі, якщо це можливо). В шоу-бізнесі сценічне ім’я (Руслана, Ані Лорак) є своєрідною візитною карткою.

Право на ім’я за своєю природою є немайновим, індивідуалізуючим фізичну особу, визначаючим її походження, становище у суспільстві, колі рідних, колег, спеціалістів. Те як називають фізичну особу “поза очі” інколи свідчить про її становище у суспільстві. Не дарма визначний російський юрист І.А.Покровський писав що чим багатший внутрішній зміст особистості, тим більше вона дорожить своїм ім’ям. Тому слід мати на увазі, що якщо професіонал вчинив сумнівну дію це у подальшому може перешкоджати його кар’єрі.

Хоча на лапідарному рівні стверджується, що діти не відповідають за своїх батьків, однак наша ментальність свідчить, що добре їх ім’я (репутація) допомагає їх дітям і навпаки — “дурна слава” (п’яниці, неудачника, лінивого, тощо) може їм шкодити. Більш того, у сучасних умовах при виборі подружжя звертається увага не тільки на особисту симпатію (любов), а на майнове становище, і особливо ім’я (репутацію) батьків. Добре ім’я фізичної особи підлягає охороні (статті 294-296 ЦКУ)

Отже завдання кожного – возвеличити своє ім’я. Той же І.А.Покровський писав; “Всем известно, как дорожат своим именем аристократические фамилии; но то, что раньше было только достоянием аристократии, с течением времени делается общей тенденцией человека, вырастаюшего в сознании своего собственного достоинства»1.

Важливе значення для індивідуалізації фізичної особи має її підпис як офіційний прояв імені фізичної особи. Це проявляється у посвідчені документів які виходять від фізичної особи, реєстрації актів громадянського стану, інших передбачених законом випадках. Підпис фізичної особи є її відрізняльною індивідуалізуючою ознакою. Розрізняють підписи простий письмовий та електронний. Простий письмовий може мати декілька варіантів і значень, особливо якщо це підписи посадових осіб. Для підпису важливих документів може бути ускладнена версія підпису, а для менш важливих (підпис викладача у заліковій книжці) – скорочений варіант. На локальному рівні кольоровим варіантам підпису можу бути надане певне правове значення: “задовольнити прохання заявника негайно”, “не спішити із виконанням розпорядчого надпису” тощо.

Електронний підпис згідно ст.6 ЗУ “Про електронні документи та електронний документообіг” є обов’язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та/або підписувала електронного документа іншими суб’єктами електронного документообігу. Відповідно до ст. 1 ЗУ “Про електронний цифровий підпис” електронним підписом є дані в електронній формі, які додаються до інших електронних даних або логічно з ними пов’язані та призначені для ідентифікації підписувала цих даних. Його різновидом є електронний цифровий підпис – вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача документу.

Згідно ч.3 ст. 28 ЦКУ ім'я фізичній особі надається відповідно до закону. Батьки зобов’язані зареєструвати новонародженого і дати йому ім’я.

В той же час відповідно до ст. 295 ЦКУ фізична особа, яка досягнула шістнадцяти років, має право змінити своє прізвище та ім’я у встановленому законом порядку. За згоди батьків, або одного із батьків з ким вона проживає, чи піклувальника фізична особа, яка досягнула чотирнадцяти років, має право у встановленому законом порядку змінити своє ім’я.

При подачі заяви наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя2 або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами (ч.1 ст.35 СКУ). Наречена, наречений мають право приєднати до свого імені прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє мажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається з якого прізвища воно буде починатися.

Останнім часом зустрічаються випадки коли при подачі заяви наречена як утворюючий компонент своєї фамілії бере імя нареченого1, наприлад –Миколина, Романова, Володимирова. Навіть за того, що ст. 35 СКУ такого не передбачає вважаємо, що це не суперечить праву на вибір прізвище є поверненням до витоків словянської ментальності і може лише вітатися. Розуміється, що у СКУ слід внести доповнення.

3.     продолжение

--PAGE_BREAK--Місце проживання фізичної особи

Правове регулювання вибору місця проживання фізичної особи детерміновано міжнародним законодавством. Основні концептуальні його положення полягають у тому, що людина вільна самостійно обирати місце свого проживання, не допускаються обмеження цієї свободи не інакше як на підставі закону і в судовому порядку, обмеження місця проживання пропискою у даній країні вважається порушення права, кожна із країн учасниць міжнародних угод повинна гарантувати реалізацію права на вибір місця проживання.

Разом з тим місце проживання детерміновано здатністю особи усвідомлювати значення такого вибору (малолітніх втікачів з дому в разі їх розшуку повертають їх батькам чи навчально-виховним закладам), майновим станом (можливістю придбати житла у респектабельному житловому масиві чи елітному будинку), інколи професією чи фахом, якщо за ним необхідне проживання безпосередньо на території підприємства (обхідники магістральних трубопроводів, залізничних колій) чи поблизу нього.

Таке право тісно зв’язане з іншим правом – правом на свободу пересування, яке більш детально врегульоване ЗУ “Про свободу пересування та вільний вибір місця продивання в Україні”2 від 11 грудня 2003р., що деталізував відносини, пов’язані зхі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні відповідно до її Конституції, загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. В ньому право пересування визначено як право фізичної особи )громадян України, іноземців, осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні) вільно та безперешкодно за своїм бажання переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Вільним місцем проживання чи пересування є право зазначених вище осіб на вибір адміністративно-територіальної одиниці, на території якої вони хочуть проживати та перебувати.

Таким чином закон розрізняє два поняття:

місце проживання – адміністративно-теритторіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік;

місце перебування — адміністративно-теритторіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шість місяців на рік.

З місцем проживання фізичної особи у цивільному праві зв’язано ряд правових наслідків. Це реєстраційні процедури (народження, смерті, переміна імені, реєстрація шлюбу, реєстрація як суб’єкта підприємницької діяльності), виконання зобов’язань, відкриття спадщини, судочинства, розшук зниклої особи, адміністративний нагляд. При наданні соціального житла на квартирний облік особи беруться за місцем свого проживання.

Місце проживання фізичної особи має важливе значення для публічних процедур: здійснення активного виборчого права, сплата податків, військовий облік тощо. У зв’язку з тим у поточному законодавстві може бути функціональне визначення місця проживання. Так у п.4 ст.1 ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” конкретизовано місце проживання фізичної особи., Ним визнано житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово, що знаходиться за певною адресою, за якою здійснюється зв’язок з фізичною особою-підприємцем”. Приємно відзначити, що воно співпадає із загальним визначенням місця-проживання фізичної особи.

Місце проживання фізичної особи – елемент її правової характеристики, умова участі в цивільних правовідносинах. Інколи місце проживання фізичної особи зумовлює її фах спосіб життя. Наприклад жителі курортних місцевостей в основному зайняті обслуговуванням відпочиваючих. Жителі шахтарських поселень (селищ) залежні від того як і чи працює шахта.

Місце проживання фізичної особи у чинному законодавстві максимально деталізується. Відповідно до ч.1 ст. 29 ЦКУ місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово1. Така конструкція норми дає підставу для альтернативності у виборі місця проживання. Але основне правило полягає у тому, що воно мусить бути одне і більш-менш формалізоване місце проживання. Переважне чи тимчасове місце проживання характерне для певних категорій професій: геологи, артисти цирків, археологи, будівельники тощо. Тим самим для цих осіб правове значення має те місце, де найчастіше особа перебуває.

З відміною інституту прописки і введенням інституту реєстрації громадян вони домінуюче місце для приватного права втратили. Така реєстрація здійснюється відповідно до статей 6-9 ЗУ “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”. Реєстрація – внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесенням цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації. Для публічних обов’язків основне значення надається все таки місцю реєстрації громадянина. Місце реєстрації осіб без громадянства та біженців є умовою здійснення деяких приватних прав: працевлаштування, реєстрація як суб’єкта підприємництва.

Фізична особа можу мати одночасно декілька місць проживання. Це зв’язано з розширенням кількості об’єктів права власності, свободою вибору свого місця проживання (зимою у квартирі, літом – у будинку (на дачі, садовому будиночку), найнятому будинку тощо. Таким чином повністю дієздатна особа обирає місце свого проживання самостійно згідно своїх уподобань і можливостей.

Правом обирати вільно своє місце проживання наділені (неповнолітні) неповністю дієздатні особи. Так згідно ч.2 ст. 29 ЦКУ фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Здебільше для неповнолітніх вибір місця проживання зв’язаний з набуттям фахової освіти. Якщо така особа навчається у військовому ліцею та правилами навчання у ньому передбачено необхідність проживання у гуртожитках цього ліцею.

Законодавство встановлює певні обмеження для вибору свого місця проживання. Так, місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Але і у цьому разі передбачена альтернатива. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. При цьому враховується здатність надати малолітньому належне виховання, утримання. Може враховуватись бажання самого неповнолітнього.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. При спорі розлучених батьків про місце проживання такої особи суд виходить із інтересів дитини. Здебільше такі діти зостаються проживати із матір’ю. Виключення складають випадки коли мати внаслідок своїх особистих пристрастей (п’янство, вживання наркотиків, розгульний спосіб життя тощо) відноситься до ризикових категорій, нехтує виконанням своїх батьківських обов’язків і не може надати належного виховання дитині.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна. Для таких осіб їх місце проживання визначається або за місцем проживання опікуна, або місце знаходження відповідної організації як юридичної особи. Згідно ст. 91 ЦКУ місце знаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлене законом. Чинне законодавство встановлює що місце знаходження юридичної особи – місце проживання її засновника, або одного із засновників чи місце знаходження будівлі на яку юридична особа має у встановленому порядку підтверджені права (свідоцтво про право власності, договір купівлі-продажу. оренди, дарування, обміну тощо).

Фізична особа може мати кілька місць проживання. З місцем проживання фізичної особи зв’язуються певні правові наслідки. Деякі з прав фізична особа може реалізувати лише за місцем свого проживання. Наприклад реєстрація актів цивільного стану здійснюється на місцем проживання. Відповідно до ст. 62 ЦКУ опіка або піклування встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника.

За місцем проживання здійснюється розгляд цивільних справ.

Свободу пересування та свободу вибору місця проживання може бути обмежено. Зокрема відповідно до ст. 13 ЗУ “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” вільний вибір місця проживання обмежується в адміністративно-територіальних одиницях, які знаходяться:

у прикордонній смузі;

на територіях військових об’єктів;

у зонах, які відповідно до закону належать до зон із обмеженим доступом;

на території, де в разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей ввведені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності;

на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан.

Крім цього вільний вибір місця обмежується в залежності від правового становища людини, зокрема для:

осіб, які не досягли 16 років;

осіб, до яких згідно із процесуальним законодавством застосовано запобіжні заходи, пов’язані з обмеженням або позбавленням волі;

осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі;

осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом;

осіб, які згідно із законодадавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню;

іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України.

Цей перелік є виключеним і розширеному тлумаченню не підлягає.

4. Інші ознаки індивідуалізації фізичної особи

Крім місця проживання на цивільні права та обов’язки може впливати громадянство, вік, сімейний стан стать, стан здоров’я1, професія.

Так громадянство як офіційний зв’язок людини з народом і державою внаслідок якого ця людина знаходиться під юрисдикцією і захистом певної країни. Таким чином громадянство зумовлює приналежність взаємних прав і обов’язків держави і фізичної особи у публічній та приватній сферах.

Публічний і частково приватний аспекти громадянства України врегульовані Законом України «Про громадянство»: легальне поняття громадянства, порядок його набуття та втрати, правові наслідки порядок здійснення та захисту прав громадян України. Проте ряд поточних законів різниці між термінами “фізична особа” та “громадянин” не проводить, що спричиняє ряд неузгодженостей. Витоки цього – міжнародні конвенції та договори про правовове становище людини.

У приватній сфері громадянство має значення при вступі у цивільні відносини з іноземною юридичною чи фізичною особою. Ці колізійні правовідносини врегульовано розділом 8 ЦК УРСР 1963р. і низкою поточних законів. Верховна Рада України прийняла рішення про регулювання їх спеціальним Законом України «Про міжнародне приватне право».

Для іноземців право та дієздатність визначається за правом країни, громадянином якої він є.

Як вже зазначалось     продолжение

--PAGE_BREAK--вік людини є визначальним при визначенні обсягу дієздатності. Досягнення людиною певного віку надає їй можливість самостійно здійснювати права та юридичні обов’язки. Вік визначався усереднено із врахуванням рекомендацій спеціалістів з психології, геронтологій і об’єктивних даних. Цивільно-правове значення має досягнення людиною такого віку:

10 – для вирішення питання з ким із батьків бажає зостатись дитина в разі їх розлучення та дати згоду на своє всиновлення;

14 — для виникнення неповної дієздатності;

16 – розширення змісту неповної дієздатності, емансипації, вступ у кооператив;

17 – для виникнення шлюбної правоздатності у жінок;

18 – виникнення повноліття та настання повної дієздатності;

21 – набувається право на придбання спиртних напоїв;

25 – набувається право на придбання у встановленому порядку нарізної зброї;

55 для жінок і 601 для чоловіків — пенсійний вік і можливість отримання статусу утриманця.

Таким чином вік має значення для визначення обсягу правоздатності і дієздатності, визначення кола спадкоємців, реалізації права на працю і перебування у громадських організаціях та кооперативах, визначення кола потерпілих від причинення збитку чи шкоди тощо.

Для виникнення певних відносин закон встановлює вікову різницю. Усиновлювачем може бути особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п’ятнадцять років (ч.2 ст. 211 СКУ). Законодавство також оперує поняттям «похилий вік» (ст. 1259 ЦКУ).

При необхідності цивільне законодавство передбачає можливість зниження віку з урахуванням передбачених законом чи необхідних у даному випадку обставин. У сімейному праві – може бути рішенням суду надано право на укладенню шлюбу особою, яка досягла 14 років (ч.2 ст. 23 СКУ)

Вік людини визначається на підставі свідоцтва про народження і вказується у паспорті. В разі невідповідності вказаних і фактичних даних він встановлюється у судом у порядку встановлення юридичних фактів.

На цивільні правовідносини впливає інколи сімейний стан – зв’язаність особи спільним проживанням, побутом, наявністю взаємних прав та обов’язків. Це враховується у житловому праві, де члени сім’ї мають за договором соціального найму такі ж права і несуть обов’язки як і наймач.

Найбільше значення сімейному стану приділяється у сімейному праві, яке власне й регулює відносини між людьми, що складають одну сім’ю.

Сімейний стан є визначальним у спадковому праві, особливо при визначенні кола спадкоємців за законом (статті 1260, 1261, 1264 ЦКУ). Тут та в сімейному праві правове значення мають родинні зв’язки (ст. 1265 ЦКУ).

Сімейний стан має визначальне значення для деліктних зобов’язань. Так відповідальність за шкоду, завдану малолітньою особою перш за все несуть її батьки (усиновлювачі) або опікуни (ст. 1178 ЦКУ). Якщо неповнолітня особа що завдала шкоди не має достатнього для її відшкодування майна то до відповідальності знову ж таки притягуються її батьки (ст. 1179 ЦКУ). За ознакою сімейного стану проводиться встановлення кола потерпілих внаслідок завдання шкоди смертю годувальника (ст.1200 ЦКУ).

Сімейне становище враховується і в інших правовідносинах приватного характеру.

В деяких випадках правові можливості зв’язуються із статевою приналежністю. Це має правове значення у сімейному праві. Так, шлюб – сімейний союз жінки та чоловіка (ст. 21 СК), шлюбний вік для жінки встановлено досягненням 17 років (ст.22 СК).

У житловому праві встановлено, що проживання у одній кімнаті різностатевих осіб старше 9 років, крім подружжя, є підставою для покрашення житлових умов, зокрема постановки на квартирний облік (ст. 34 ЖК). При наданні житлових приміщень за договором соціального найму житла не допускається вселення у одну кімнату осіб різної статі окрім подружжя.

Як вже зазначалось статева приналежність має правове значення для пенсійного права і через нього визначення осіб непрацездатними і такими, що потребують утримання, мають право на відшкодування збитку у зв’язку із смертю годувальника. Для чоловіків пенсії за віком встановлені із 60 років, а для жінок – з 55 років.

Подібне правове значення має стан здоров’я людини1. Перш за все це стосується психічного стану людини. Так цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними (ч.1 ст. 30 ЦКУ), а особа яка страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними може бути обмежена у дієздатності (ч.1 ст. 36 ЦКУ). При стійкому психічному розладі і нездатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними може бути визнана недієздатною (ч.1 ст. 39 ЦКУ).

При тому праве значення має не тільки постійний розлад психічного здоров’я але і тимчасовий. Так учинений у момент, коли особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, правочин може бути визнаний недійсним (ст. 225 ЦКУ).

Стан здоров’я фізичної особи впливає на працездатність і можливість визнання такої особи інвалідом, що враховується при відшкодуванні заподіяної пошкодженням здоров’я шкоди, а також витратах на його відновлення і лікування (статті 1195 –1199 ЦКУ). Непрацездатна особа має статус утриманця, що враховується при зменшенні розміру відшкодованої шкоди, спадкових відносинах та аліментних зобов’язаннях. Стан здоров’я може бути умовою набуття інших прав. Так не можуть бути усиновителями особи, що перебувають на обліку або на лікування у психоневрологічному чи наркологічному диспансері, або зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами (ст.212 СКУ). Особи що страдають психічним розладом і перебувають на психоневрологічному чи наркологічному обліку не можуть придбати у встановленому законом порядку мисливську зброю, засоби самооборони. У житловому праві стан здоров’я – один із критеріїв віднесення особи до загальної чи першої черги на одержання соціального житла.

Для здійснення деяких приватних прав має значення і професія. Згідно ч.2 ст. 42 Конституції України депутати, посадові і службові особи органів державної влади та місцевого самоврядування не можуть бути підприємцями. В ЗУ «Про державну службу» інших спеціальних законах (ст. 20 ЗУ “Про міліцію” проводиться чітка позиція, що не можуть займатися підприємництвом особи, що мають статус державного службовця.

Прокурор чи суддя не може бути представником інших осіб окрім представництва інтересів своїх неповнолітніх дітей та членів сім’ї.

Представники окремих професій мають право на службове приміщення, пільги, мають додаткові обов’язки. Наприклад статус “міліціонер” зобов’язує його носія надавати допомогу тим, хто потребує нагальної допомоги у захисті від посягань на його особистість, майно, охоронювані суб’єктивні права та законні інтереси незалежно від займаної ним посади. Лікар повинен надати невідкладну допомогу кожному хто її потребує. Юрист має право представляти інтереси осіб у цивільних справах у судах навіть не будучи адвокатом. Деякі послуги взагалі можуть надавати лише особи. Що мають закінчену юридичну освіту.

Індивідуалізація фізичної особи як учасника цивільних правовідносин найбільше проявляється через її дієздатність, при обмеженні правоздатності і через неї. Вона зумовлює індивідуальне правове становище фізичної особи.

Важливою ідентифікаційною ознакою громадянина України, та інших фізичних осіб які працюють в Україні чи мають інші джерела існування є ідентифікаційний код платника податку1. Він є обов’язковим для всіх осіб що досягли повноліття і замовлює трудові правовідносини, ряд інших фінансових, є запорукою реалізації деяких особистих прав.

Слід мати на увазі, що інколи можливість особи реалізовувати свої права залежить від її оточення.

5. Визнання особи безвісно відсутньою

Ще з часів класичного римського приватного права встановлені правові наслідки тривалої відсутності громадянина в місці його постійного проживання. Це зв’язано з певною невизначеністю не тільки долі відсутньої людини та її правовим становищем, а більше з необхідністю стабілізувати тривалі цивільні правовідносини у яких ця людина перебуває. Відсутність людини спричиняє невизначеність у особистих і особисто сімейних стосунках, при визначенні можливості виконання зобов’язання, утриманні непрацездатних осіб, виконанні зобов’язання щодо майна (тягар його утримання) тощо.

Римські юристи для цієї мети розробили конструкції спеціальних правових інститутів: визнання особи безвісно відсутньою і оголошення громадянина померлим. Правові наслідки цих інститутів допомагають уникнути невизначеності правового становища, задовольнити нагальні і невідкладні потреби утриманців чи інших осіб і одночасно, забезпечити інтереси визнаного безвісти відсутнім чи оголошеного померлим в разі їх появи.

Основні ідеї цих правових інститутів полягають у наступному:

забезпечити права і інтереси осіб, які мають права вимог до відсутніх;

їх застосування зв’язано із імперативно встановлених законом строків відсутності у місці постійного проживання;

місце перебування таких осіб невідоме і його у встановленому порядку через розшук особи встановити неможливо;

визнання безвісти відсутнім чи оголошення померлим проводиться у судовому порядку;

матеріальні і процесуальні (заява у суд) підстави для їх застосування чітко встановлені законом;

такі справи розглядаються у порядку особливого судового провадження;

правові наслідки застосування цих інститутів права визначені законом і не можуть бути розширені;

закон допускає можливість повернення особі її правового становища у разі фактичної чи судової помилки;

за звичайних обставин визнання фізичної особи безвісти відсутньою передує оголошенню її померлою.

Варто зразу ж відзначити, що ЦК України на відміну від ЦК УРСР 1963р. розширив сферу застосування цього інституту: не тільки громадяни, а й інші особи, які мають постійне місце проживання в Україні.

Визнання особи безвісти відсутньою – встановлений судом факт довготривалої відсутності особи в місці її проживання, що має певні правові наслідки для тих відносин у яких така особа перебувала.

Відповідно до ст. 43 ЦКУ фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом     продолжение

--PAGE_BREAK--одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць — перше січня наступного року.

Безпосередньо порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється ЦПКУ. Такі справи розглядаються судом у порядку особливого провадження (глава 31 ЦПКУ).

Для визнання особи безвісти відсутньої необхідні такі умови:

відсутність особи у місці її проживання більше одного року;

відсутність відомостей про місце перебування фізичної особи;

неможливість встановити місце перебування у встановленому законом порядку через цивільний розшук;

відсутність перепон для застосування такого правового інституту. Не можуть бути визнаними безвісти відсутніми особи, які знаходяться у кримінальному розшуку, переховуються від слідства та суду. Не можна визнавати безвісти відсутньою особу, стосовно якої вірогідно відомо, що вона є жива, але місце її перебування встановити неможливо;

довготривалою відсутністю цих осіб порушуються права та законні інтереси осіб, які знаходяться у правовідносинах з ними і мають права вимог;

подана до суду заява (формальна вимога) про визнання особи безвісти відсутньою.

Визнання особи безвісти відсутньою має певні правові наслідки, які передбачені ст. 44 ЦКУ:

1. На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.

2. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

3. Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.

За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати.

Припиняються зобов’язання, які мають особистий характер і тісно пов’язані з особистістю визнаної безвісти відсутньою особи, зокрема представництво за довіреністю (п.6 ст. 248 ЦКУ).

7. Крім цього за пенсійним законодавством особам, які перебували на утриманні визнаної безвісти відсутньою особи може бути встановлена пенсія із втратою годувальника. Можуть бути також призначені інші виплати, зокрема соціальна допомога.

8. Відповідно до ст.107 СКУ чоловік чи дружина визнаної безвісти відсутньою особи може розірвати шлюб у спрощеному порядку – через органи реєстрації актів громадянського стану.

Деякі з правових визнання особи безвісти відсутньою наслідків сучасні “Остапи Бендери” використовують з корисливою метою. Інститутом безвісти відсутнього стали зловживати для отримання пенсій по втраті годувальника та соціальної допомоги. Тільки місцевий суд Іршавського району Закарпатської області без відповідного об’єктивного дослідження всіх підстав у 2002 р. визнав безвісти відсутніми 38 громадянин. Міліцейський розшук не проводився. Перевіркою МВС встановлено, що серед “безвісти зниклих” є особи, що перебувають на заробітках за рубежем1.

Визнання особи безвісти відсутньою не є безповоротним. Відповідно до ст. 45 ЦК передбачається скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою. Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

На підставі такого рішення суду відміняється встановлена опіка. Відповідно опікун повинен скласти звіт про витрачене ним майно, проведені виплати на утримання осіб.

Відміняються встановлені пенсії із зв’язку із втратою годувальника. Шлюбні відносини можуть бути поновлені лише за взаємною згодою колишнього подружжя шляхом нової реєстрації шлюбу.

6. Оголошення фізичної особи померлою

Оголошення фізичної особи померлою є більш радикальним правовим засобом, що за своїми наслідками прирівнюється до фізичної смерті. По суті це – юридична смерть фізичної особи, за якою все таки зберігається ймовірність її появи і можливість поновлення у певних правах. Це встановлений судом факт довготривалої відсутності особи в місці її проживання і допущенням ймовірності її смерті, що прирівнюється за наслідками до фактичної смерті і має значення для тих відносин у яких перебувала оголошена померлою особа.

Оголошення особи померлою застосовується у тому разі коли в офіційних відомостях зокрема в записах актів цивільного стану не зареєстрована смерть фізичної особи чи є підстави вважати, що за даний конкретних обставин людина могла загинути.

Підстави для оголошення особи померлою встановлені у ст. 46 ЦКУ. Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування:

протягом трьох років;

якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців;

якщо особа пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Як і в попередніх випадках основною вимогою є те, що місце перебування такої особи невідоме і встановити його неможливо. Також потрібно, щоб це слугувало визначеності цивільним правовідносинам, захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

Потрібна також формальна умова – звернення із заявою до суду про оголошення особи померлою.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

Як і стосовно визнання особи безвісти відсутньою так і стосовно оголошення особи померлою порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється ЦПК України.

Законом визначені правові наслідки оголошення фізичної особи померлою. Вони, як зазначалосьприрівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті. Ці наслідки такі:

Припиняється особистий правовий статус фізичної особи, що має приватноправові і публічно правові наслідки.

На підставі рішення суду вносяться запис у книгу реєстрації актів громадянського стану і особа вважається померлою.

Зацікавленим особам видається свідоцтво про смерть оголошеної померлою особи чи його копії.

Майно такої особи переходить у спадок. Якщо є заповіт, то нотаріус оголошує його зміст, а спадкоємці можуть учиняти дії що свідчать про прийняття спадщини. Однак, спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Відповідно з метою забезпечення виконання цієї заборони нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону відчуження.

Припиняються видані цією особою чи на її ім’я довіреності.

Припиняються зобов’язання, що мають особистий характер і могли бути виконані тільки оголошеною померлою особою, наприклад договір літературного чи художнього замовлення;

Припиняється його участь у господарських товариствах, об’єднаннях громадян;

У спрощеному порядку припиняється шлюб.

Оголошення особи померлою встановлює лише презумпцію, а не сам факт її смерті. У зв’язку з тим законом (ст. 48 ЦКУ) передбачаються правові наслідки появи фізичної особи, яка була оголошена померлою. Так, якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

Незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.

Особа, до якої майно перейшло за відплатним договором, зобов'язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива.

У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка була оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна.

Якщо майно фізичної особи, яка була оголошена померлою і з'явилася, перейшло у власність держави, Автономної Республіки Крим або територіальної громади і було реалізоване ними, цій особі повертається сума, одержана від реалізації цього майна.

Аналіз наведеного, дає підставу вважати що законодавство встановлює певні негативні наслідки щодо оголошеної померлою особою. Це своєрідна санкція за невиконання своїх обов’язків, наприклад щодо тягаря утримання майна, виконання сімейних обов’язків. У сімейній сфері поява оголошеної померлою особи такі як і при визнанні безвісти відсутньою.

Останнім часом на практиці застосовується новий інститут – визнання загиблим. Так 22 липня 2004 р. 5 гірників шахти «Краснолиманська»1, тіла яких не були віднайдені на місці трагедії визнані такими, що загинули. Визнання особи загиблою є субінститутом оголошення особи померлою. Різниця в тому, що сім’ї визнаних загиблими осіб мають спеціальні соціальні гарантії. В цілому підстави тут такі як і при об’яві особи померлою якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку. Техногени на шахтах характеризуються тим, що часто не вдається віднайти тіло, особливо якщо внаслідок вибуху газу стається пожежа.

Такі справи як і об’ява особи померлою – справи особливого провадження. Вони повинні вирішуватися лише після того як буде підписано державний акт розслідування техногену. Вирішувати їх на підставі адміністративних актів, хай навіть рішення уряду нема достатніх підстав.

Від оголошення померлим слід відрізняти встановлення факту смерті громадянина. Це стало більш актуальним із прийняттям ряду нормативних актів щодо пільг потерпілим від репресій, повернення їх нащадкам конфіскованого майна тощо.

Встановлення факту смерті – констатація фактичної смерті, яка не була зареєстрована в силу тих чи інших причин у встановленому порядку, чи реєстрація смерті була втрачена. Такі справи розглядаються у порядку особливого провадження, визначеного ЦПК України.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Фізична особа як підприємець

Фізична особа – підприємець має поряд із загальним правовим становищем людини ще й спеціальне, наприклад право укладати відповідні угоди, бути зобов’язаною стороною у публічних договорах тощо. Правове становище фізичної особи – підприємця врегульовано спеціально главою 5 ЦКУ, ГК та іншими поточними законами України.

Право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності є конституційним (ст… 42 Конституції України) але деталізується і регулюється різними галузями права, у тім числі й цивільним. Це пояснюється тим, що як учасник правовідносин він діє від свого імені та у чвоєму підприємницькому інтересі, свій товар підприємець реалізує на підставі цивільно-правових договорів. Згідно ст. 50 ЦКУ право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Відповідно й інформація про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців є відкритою і може використовуватися іншими особами приватного і публічного права.

Разом з тим відповідно до Закону України “Про особисте селянське господарство” допускається створення селянського господарства як господарської діяльності, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використання майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. Така діяльність не відноситься до підприємницької, хоча може інколи давати прибуток. Облік таких особистих селянських господарств здійснюється сільськими, селищними та міськими радами за місцем розташування земельної ділянки у встановленому центральним органом виконавчої влади із питань статистики порядку. За передбаченими повноваженнями така діяльність наближена до підприємництва.

Закон не дає легального визначення підприємця. Підприємцем є фізична особа, що безпосередньо і легально займається підприємницькою діяльністю і зареєстрована в якості такого у встановленому порядку. Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

Підприємницька діяльність є спеціальною, що підпадає під дію спеціального законодавства. Тож до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Із вступом в дію ГКУ, основне регулятивне навантаження здійснення підприємництва прийдеться на нього. Але значна кількість бланкетних норм в ньому зумовлює існування спеціального законодавства.

Особливості цивільно-правового становища підприємця стосується його майна, його правового режиму. Так, отримані від такої діяльності вільні кошти підприємець повинен тримати на рахунку у комерційному банку. Це проявляється також у відповідальності. Так, фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

Фізична особа-підприємець підлягає банкрутству. Якщо вона неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом. Варто зауважити, що у РФ відповідно до її Закону “Про неспроможність (банкрутство)”1 банкрутом може бути визнана фізична особа, що не є підприємцем.

Цивільне законодавство встановлює додаткові гарантії і правила відсутності такої особи. Так відповідно до ст. 54 ЦКУ якщо фізична особа-підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна. Орган опіки та піклування укладає з управителем договір про управління цим майном. При здійсненні повноважень щодо управління майном управитель діє від свого імені в інтересах особи, яка є власником майна.

У договорі про управління майном встановлюються права та обов'язки управителя. Орган опіки та піклування здійснює контроль за діяльністю управителя майном відповідно до правил про контроль за діяльністю опікуна і піклувальника. Відповідно, договір про управління майном припиняється, якщо відпали обставини, на підставі яких він був укладений.

8. Акти цивільного стану

Цивільний стан – правове становище конкретної фізичної особи як носія персоніфікованих і належних тільки їй суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Цивільно-правовий стан фізичної особи – об’єкт правової охорони цивільним та публічним правом.

Цивільно правовий стан фізичної особи моделюється на основі загально правового статусу людини. Він також визначається спеціальним правовим статусом, наприклад державного службовця і конкретизується через індивідуальне правове становище – сукупність належних певній конкретній особі суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Загальний правовий статус людей зумовлений міжнародними конвенціями про права людини і зобов’язаннями України щодо його забезпечення. В той же час міжнародне і національне законодавство особливо регулює правове становище жінок, що охоплюється гендерною політикою та правове становище дітей. Воно є більш вигідним і захищеним у порівнянні із правовим становищем чоловіків.

Спеціальний правовий статус визначається для певної категорії осіб за їх загальними ознаками: інвалід, ветеран війни тощо. Він може визначатись за професійною ознакою: лікар, державний службовець, міліціонер.

Індивідуалізує фізичну особу її особистий правовий стан: правове становище конкретні правові зв’язки даної особи. Індивідуальний правовий стан конкретизується в актах цивільного стану – діях фізичних осіб чи події, які впливають на виникнення, зміну та припинення прав та обов’язків фізичних осіб та формалізують правове становище конкретної особи. Відповідно до ст. 49 ЦКУ актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про органи реєстрації актів громадянського стану” від 24 грудня 1993 р. акти громадянського стану – засвідчені державою факти народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, батьківства, зміни прізвища, імені по батькові. Ці факти підлягають обов’язковій реєстрації з метою охорони особистих немайнових та майнових прав, державних та суспільних інтересів.

Ряд фактів реєструється виключно за ініціативою фізичних осіб.

Таким чином актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо.

Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про органи реєстрації актів громадянського стану» від 24 грудня 1993р.акти громадянського стану — це засвідчені державою факти народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізви­ща, імені та по батькові. Цей перелік фактів підлягає обов'язковій реєстрації. Її мета — охорона особистих майнових та немайнових прав, державних і громадських інтересів. Реєстрація має інформаційну мету. З її даними в установленому порядку можуть знайомитися інші особи.

Слід відзначити термінологічну невідповідність ЦКУ де використовується термін “акти цивільного стану” та ЗУ «Про органи реєстрації актів громадянського стану» де використовується термін “акти громадянського стану”. Із введенням ЦКУ в дію всі нормативні акти повинні бути приведені у відповідність до застосовуваної в ньому термінології.

Реєстрація актів цивільного стану покладено як на спеціально створені органи, так і на виконавчі комітети сільських і селищних рад народних депутатів, яким держава делегувала такі повноваження. Відповідно до ст. 2 вказаного вище закону систему органів реєстрації актів грома­дянського стану становлять: відділи реєстрації актів громадянського стану (РАГСи) Голо­вного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції; виконавчі органи сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад. Реєстрацію актів громадянського стану громадян України, які проживають за кордоном, проводять відповідні консульські установи та дипломатичні представництва України.

За своєю суттю акти цивільного стану — ад­міністративні акти, що їх здійснюють компетентні органи, в яких відповідні об­ставини відображаються і закріплюються офіційними документами. Вони є офіційним доказом зареєстрованих фактів і зберігають це значення доти, по­ки у встановленому законом порядку їх не буде змінено чи анульовано.

Реєстрація актів цивільного стану не має правоутворюючого значення. Вона лише встановлює, де і коли від­булися певні юридичні факти. Виняток становить тільки реєстрація шлюбу, яку закон кваліфікує як елемент правоутворюючого юридичного складу: без реєстра­ції, як і без взаємної згоди осіб, що беруть шлюб, шлюбу немає.

Серед актів цивільного стану виділяються такі акти:

які за­фіксують такі факти, що впливають на правове становище фізичної особи: народження та смерть1(визнання померлим), одруження та розірвання шлюбу, усиновлення та встановлення (визнання) батьківства;

спрямовані на індивідуалізацію фізичної особи шляхом присвоєння і реєстрації його прізвища, імені та по батькові. На підставі вчинених записів громадянам видається спеціальний документ — свідоцтво. Наприклад до одержання паспорта єдиним документом неповнолітнього є свідоцтво про народження. Перебування у шлюбі свідчить свідоцтво про шлюб. Смерть людини посвідчується свідоцтвом про смерть.

Не є актами цивільного стану інші реєстраційні процедури: реєстрація нерухомості, транспортних засобів, вогнепальної мисливської, спортивної та іншої зброї, реєстрація як суб’єкта підприємництва.

Закон також передбачає можливість відновлення органами реєстрації актів цивільного стану, зокрема втрачених записів за наявності підтверджуючих це документів. Деякі з них можливо встановити у судовому порядку, наприклад факт смерті. Законодавством передбачається також анулювання записів на підставі рішень суду.

У той же час не всі події та факти, які відповідно до закону впливають на правове ста­новище громадянина, підлягають спеціальній реєстрації в органах реєстрації ак­тів громадянського стану. Так, визнання громадянина недієздатним внаслідок ду­шевної хвороби або недоумства істотно впливає на його цивільний стан, але спеціальний запис про цей факт не передбачено. Не реєструється і не відображається у особистих документах, що посвідчують особу визнання її обмежено дієздатним. Це спричиняє складнощі при реалізації передбачених внаслідок обмеження дієздатності наслідків.

Можливі неточності або помилки в записах цивільно­го стану потребують їх виправлення. Їх за наявності достатніх підстав і за відсутності спору між заінтересованими особами проводять органи РАГСу за місцем проживання заявника. ЗУ «Про органи реєст­рації актів громадського стану» передбачено що зміст актів громадянського стану, а також відмо­ва в реєстрації актів громадянського стану, в тому числі у зміні прізвища, імені та по батькові, внесенні змін, доповнень, виправлень до записів актів громадян­ського стану, їх поновленні та анулюванні, можуть бути оскаржені до вищестоя­щого органу та до суду (ст.9).

    продолжение

--PAGE_BREAK--Контрольні питання:

Поняття та значення індивідуалізації фізичної особи.

Засоби індивідуалізації фізичної особи.

Ім’я фізичної особи та його правове значення.

Місце проживання фізичної особи.

Підстави для визнання особи безвісти відсутньою.

Наслідки визнання особи безвісти відсутньою.

Наслідки появи визнаного безвісти відсутнім.

Підстав для оголошення померлим.

Наслідки оголошення померлим.

Особливості оголошення особи загиблою.

Наслідки появи оголошеного померлим.

Відмінність оголошення померлим від встановлення факту смерті.

Поняття підприємця.

Особливості правового становища фізичної особи-підприємця.

Правове становище фізичної особи.

Поняття та види актів цивільного стану.

Виправлення помилок і неточностей в актах цивільного стану.

Лекція10. Опіка і піклування. (Шишка Р.Б., Кройтор В.А.)

План:

1. Сутність інститутів опіки і піклування та їх призначення.

2. Поняття опіки і піклування та їх види.

Органи опіки і піклування.

Встановлення опіки і піклування.

Зміст опіки і піклування.

6. Звільнення опікуна та піклувальника та припинення опіки.

Нормативні акти: Конституція України, ЦКУ, ЦК УРСР, СКУ, ЗУ “Про громадянство”, ЗУ “Про біженців”. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним” від 28 березня 1972р. /Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-К., 1995,Про затвердження положень про спостережні комісії та піклувальні ради при спеціальних виховних установах. Постанова КМУ від 1 квітня 2004р. № 429, Наказ Державного Комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999р. № 34/166/131/88 “Про затвердження правил опіки і піклування” // Правове положення неповнолітніх в Україні: Збірник нормативних актів. /Уклад. Кройтор В.А., Євко В.Ю. Х., Еспада. 2002, С.304-316. Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с.

Література:Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. М., 1950, Советское гражданское право. Субъекты гражданского права. М., 1984, Веберс Я.Р. Правосубъектность граждан в советском гражданском и семейном праве. Рига. 1976.

Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. Тула: Автограф, 2001. 720с., Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. –2-е изд. перераб. и доп. М.: Изд-во БЕК, 2002; Гражданское право. Часть І. Учебник/ Под ред. Ю.К.Толстого, А.П.Сергеева. М.: ТЕИС, 1996.; Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М., Статут, 1998, 353с., Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.]; За ред проф. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М. Ігнатенка. –Х., Право. 2000., Цивільне правоУкраїни: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с.,Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб. — К., Юрінком Інтер, — Кн.1 2004, 736с.

Ключова термінологія: опіка, піклування, органи опіки і піклування, опікун, піклувальник.

1. Сутність інститутів опіки і піклування та їх призначення

Відповідно до ст.12 ЦКУ особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд. Тому здебільше особа здійснює свої права та виконує обов’язки самостійно. Але не всі суб’єкти цивільного права можуть здійснювати ці права самостійно. Перепоною для цього с можуть стати об’єктивні, в основному нездатність особи здійснювати ці права і силу недостатності обсягу дієздатності, нездатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, наявності фізичних вад чи похилого віку.

З часів римського приватного права для забезпечення потреби належного здійснення суб’єктивних прав та виконання обов’язків у тих випадках коли особа не може і не здатна це робити самостійно слугують спеціальні правові інститути: опіки і піклування. Вони засновуються на ідеї турботи за людину, що не має достатньої зрілості для необхідних їй матеріальних засобів1.

Здебільше це зв’язується з тими дітьми у кого нема батьків, чи батьки не в змозі належним чином виконувати свої обов’язки. Держава намагається створити для таких дітей альтернативу через спеціальні правові конструкції, що максимально наближені до сімейної моделі взаємної турботи і контролю. Ще Г.Ф.Шершеневич влучно зауважив, що опіка за своєю метою наближається до наслідування природної сім’ї.

Виходячи з таких позицій опіка і піклування у деяких приватних порядках опіка і піклування засновані на сімейних принципах. У Франції батькові належить законна опіка, але мати, яка вступила у новий шлюб, усувається від опіки. При відсутності батьків взагалі опікун призначається сімейною радою.

За Німецьким цивільним уложенням вирішення питання про призначення опікуна – виключна прерогатива опікунського суду. Обов’язки опікуна виконують батько, матір, діда чи бабу. При їх відсутності суд призначає опікуна самостійно із переважно числа родичів чи свояків.

В Англії опікун призначається заповітом батька чи канцлерським судом, який складає опікунське встановлення. Опікуном може бути призначений родич або інша особа, яка має високі моральні якості і авторитет.

В Росії опіка і піклування регулювались і межах сімейного права. Опіка означала по суті повну заміну фігури підопічного опікуном при учиненні правочинів. Опіку учиняв угоди для і від імені підопічного. Цікаво, що опіка встановлювалась над особами до досягнення ними 17 років. Навпроти піклування полягало у сприянні досвідом житейськими порадами недостатню зрілість, особи над якою встановлювалось піклування. Така особа діяла самостійно але за порадою і з дозволу піклувальника. Якщо вона виходила за межі, то піклувальник міг зупинити ці дії.

Отже традиційно опіка будувалась на ідеї сімейного зв’язку і сімейної турботи. Елементи такого підходу простежуються із часів Руської правди.

Довгий час законодавство СРСР виходило із французької моделі опіки і піклування і з часу Основ законодавство про шлюб та сім’ю, аж до вступу у силу нового ЦКУ регулювалось у межах сімейного законодавства. Новий ЦК пристав на німецьку модель опіки і піклування.

Варто відзначити, що з метою реального забезпечення охорони прав таких осіб в ст. 57 ЦКУ встановлено, по суті, імперативна вимога про те, що особа, якій стало відомо про фізичну особу, яка потребує опіки або піклування, зобов'язана негайно повідомити про це орган опіки та піклування. Такий імператив гарантується зазвичай нормами публічного права, здебільше адміністративного, яке передбачає адміністративну відповідальність.

Опіка і піклування відповідно до ст. 55 ЦКУ встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки. Таким чином основне завдання опіки – охорона суб’єктивних прав та законних інтересів фізичних осіб. Їх треба оберігати від учинення таких правочинів які можуть зашкодити їх особистим чи майновим інтересам. Для хворих осіб та осіб похилого віку це засіб проти зловживань зі сторони інших осіб.

Правове регулювання відносин з опіки та піклування до прийняття нового ЦКУ здійснювалось КпроШС УРСР та затвердженими Наказом Державного Комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999р. № 34/166/131/88 “Правилами опіки і піклування”. В ньому відзначається, що опіка (піклування) є особливою формою державної турботи про неповнолітніх дітей, що залишились без піклування батьків, та повнолітніх осіб, які потребують допомоги щодо забезпечення їх прав та інтересів. Опіка встановлюється для забезпечення виховання неповнолітніх захисту їх особистих і майнових прав та інтересів, як і для захисту таких же прав повнолітніх, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки.

У новому ЦКУ ці інститути врегульовано главою ЦК. Положення цієї глави є набагато ширшими чим це було у КпроШС. Є ряд новел, наприклад інститут надання дієздатній фізичній особі допомоги у здійсненні її прав і виконання обов’язків. Варто відзначити що ці Правила багато в чому суперечать положенням нового ЦКУ і повинні бути приведені у відповідність з ним.

Сутність правового явища проявляється у його змісті і призначенні. Якщо основне призначення опіки і піклування полягає у охороні прав і законних інтересів, осіб у яких їх правові можливості із самостійного здійснення своїх прав і реальні потреби не співпадають. Крім основного призначення є додаткові: контроль за юридично значимою поведінкою підопічних, виховання їх у дусі поваги до вимог закону, співставлення своїх бажань і реальних можливостей.

Сутність проявляється у правовому зв’язку між опікуном та підопічним, обов’язком опікуна здійснювати права підопічного і виконувати за нього юридичних обов’язків. При встановленні опіки над майном забезпечується управління цим майном та охорона майнових прав власників і майнових інтересів осіб, які мають майнові вимоги до власника. Для піклувальника сутність його юридичних повноважень проявляється у контролі юридично значимої поведінки особи, над якою встановлено піклування.

    продолжение

--PAGE_BREAK--2. Поняття опіки і піклування та їх види

Кожне юридичне поняття відображає його сутність та основні правові зв’язки між його суб’єктами. Зазвичай поняття в праві – результат синтезу сутнісних ознаки певного правового явища, що відображає певний блок правових норм, який має певне призначення, вказує на його персоніфікованих суб’єктів, підставу виникнення право визначає основний зміст.

Ознаки опіки м и вбачаємо у наступному:

формалізації у чинному законодавстві як системи правових норм;

підстава виникнення – рішення суду чи вказівка закону;

парність правового зв’язку між опікуном та підопічним (приватно-правовий) та органом опіки і піклування та опікуном (публічно-правовий);

загальна визначеність правового становища опікуна та підопічного.

Опіка – спеціальний комплексний інститут цивільного права згідно якого визначений законом чи призначений у встановленому порядку опікун самостійно здійснює за підопічного його права та обов’язки чи надає таку можливість підопічному під загальним контролем органу опіки та піклування.

Відповідно п.2.1. Правил опіка встановлюється над фізичними особами які є малолітніми та визнаними у встановленому порядку недієздатними. Опікун заміщає собою фігуру підопічного. Опіка також встановлюється над майном визнаної безвісти відсутньою особи. На підставі ст.61 ЦКУ опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.

Комплексність цього інституту зумовлена матеріально-процесуальними повноваженнями опікуна який не тільки учиняє за підопічного правочини, але в разі порушення чи загрози порушення суб’єктивних прав можу звертатися до суду. Одночасно опікун має представницькі повноваження.

За підставами виникнення опіка може бути: законна, судова і адміністративна. Відповідно перша встановлюється на підставі закону. Хоча й новий СК У на відміну від КпроШС УРСР прямо не встановлює що батьки неповнолітнього є його опікунами, але із змісту багатьох його статей це прямо випливає (статті 154, 158, 177 СКУ). Така опіка може ще бути названа сімейною.

Судова опіка встановлюється за заявою зацікавлених осіб у судовому порядку. На підставі судового рішення орган опіки і піклування призначає конкретного опікуна переважно із кола родичів чи свояків підопічного. За відсутності таки, чи неможливості їх призначення опікунами за їх особистими властивостями опікуном може бути призначена інша особа. Адміністративна опіка базується на положеннях статті 61 ЦКУ, яка передбачає встановлення опіки та піклування безпосередньо органом опіки та піклування.

Якщо особа взяла на себе добровільно опікунські обов’язки щодо особи яка зосталась без батьківської чи родинної опіки, то до моменту її узаконення доцільно вважати її добровільним опікуном, о опіку – добровільною.

Піклування – інститут приватного права згідно якого піклувальник допомагає підопічному у здійсненні його приватних прав і обов’язків порадами і дає згоду на учинення ним правочинів, а в разі загрози майновим правам і інтересам підопічного приймають міри до визнання таких правочинів недійсними. Відповідно п.2.2. Правил піклування1 встановлюється над неповнолітніми та громадянами, визнаними у встановленому порядку обмежено дієздатними. Піклування може також бути встановлене над особами, які за станом здоров’я не можуть самостійно захищати свої права. Вст. 59 ЦКУ закріплено, щопіклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Як і опіка піклування може бути законним (ст.32 ЦКУ) судовим і адміністративним.

3.Органи опіки та піклування

Загальні положення про орган опіки та піклування закріплені ст. 56 ЦКУ. Згідно неї органи, на які покладено здійснення опіки та піклування, їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами. Ці органи уточнені в Правилах. Відповідно до п.1.3. Правил органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є рай­онні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, вико­навчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої держав­ної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. Це відділи охорони здоров’я, освіти, органів соціальної допомоги.

У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Органи освіти здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та пе­редачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи в справах сім'ї та молоді, служби в справах неповнолітніх здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та тимчасового влашту­вання безпритульних дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що утримуються в державних дитячих закла­дах, на виховання в сім'ї (прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи соціального захисту населення здійснюють діяльність щодо за­безпечення догляду, надання соціально-побутового та медичного обслу­говування громадянам похилого віку, інвалідам і дітям з вадами фізичного та розумового розвитку, які цього потребують.

Органи охорони здоров'я здійснюють діяльність (діагностичну, ліку­вальну, експертну) щодо осіб, визнаних судом недієздатними внаслідок психічних захворювань або визнаних судом обмежено дієздатними внас­лідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами, а також щодо утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком до трьох років у будинках дитини.

Органи опіки та піклування здійснюють свою діяльність відповід­но до чинного законодавства. Для допомоги в роботі при органах опіки та піклування створюють­ся опікунські ради, що мають дорадчі функції і до складу яких входять депутати, представники місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування і громадськості. Обов'язки секретаря опікунської ради виконує штатний інспектор опі­кунської ради.

Органи опіки та піклування відповідно до покладених на них завдань та розподілу повноважень між структурними підрозділами відповід­них управлінь і відділів місцевої державної адміністрації:

вирішують питання про встановлення і припинення опіки та піклування;

ведуть облік щодо осіб, які потребують опіки (піклування);

здійснюють нагляд за діяльністю опікунів і піклувальників;

забезпечують тимчасове влаштування неповнолітніх та непрацездат­них осіб, які потребують опіки (піклування);

розглядають звернення дітей щодо неналежного виконання батьками (одним з них) обов'язків з виховання або щодо зловживання батьків свої­ми правами;

вирішують згідно з чинним законодавством питання щодо грошових виплат дітям, які перебувають під опікою (піклуванням);

розглядають спори, пов'язані з вихованням неповнолітніх дітей;

розглядають скарги на дії опікунів (піклувальників);

вирішують питання щодо забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які закінчили навчально-виховні заклади і не мають житла;

вживають заходи щодо захисту особистих та майнових прав непов­нолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою (піклуванням). Наприклад при відчуженні приватизованої квартири, співвласником якої є особа, стосовно якої є чи встановлена опіки чи піклування, зокрема діти, потрібна згода органу опіки і піклування.;

беруть участь у розгляді судами спорів, пов'язаних із захистом прав не­повнолітніх дітей та осіб, які перебувають під опікою (піклуванням);

установлюють опіку над майном у передбачених законом випадках;

оформлюють належні документи щодо особи підопічного та щодо май­на, над яким установлюється опіка;

охороняють та зберігають житло і майно підопічних і визнаних безвісно відсутніми;

провадять іншу діяльність щодо забезпечення прав та інтересів непов­нолітніх дітей та повнолітніх осіб, які потребують опіки і піклування.

Рішення органів опіки і піклування про призначення чи звільнення опі­кунів і піклувальників від виконання своїх обов'язків, а також з інших питань опіки і піклування можуть бути оскаржені в установленому законом порядку.

Керівництво органами опіки та піклування і контроль за їх діяль­ністю здійснюють обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації та виконавчі комітети вищестоящих рад.

4. Встановлення опіки та піклування

Відповідно до ст. 60 ЦКУ встановлення опіки та піклування судом. Таке уточнення є вельми суттєвим. Суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною. Суд встановлює піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності.

Суд встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування. При встановленні опіки слід встановити особу того над ким встановлюється опіка, особливості його психічного здоров’я інші обставини, що мають суттєве значення для досягнення мети встановлення опіки. До них відноситься місце встановлення опіки, визначення кандидатури опікуна та його особистості.

Відповідно до ст. 62 ЦКУ опіка або піклування встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. Відповідно це зумовлює матеріальний та процесуальний боки встановлення опіки або піклування.

Не менш важливим є питання про Призначення опікуна або піклувальника

В ст. 63 ЦКУ встановлено, що опікуна або піклувальника призначає орган опіки та піклування. Це проводиться    продолжение


--PAGE_BREAK--за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування. Відповідно персонам опікуна і піклувальника при цьому приділяється значна увага, що зумовлено загальними вимогами до їх дієздатності. Тож не дарма закон встановлює, що

опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч.2 ст. 63 ЦКУ). Така особа повинна бути готовою взяти на себе права та обов’язки опікуна бо піклувальникам, що зумовлене формальними вимогами до їх особистості: наявності цивільної дієздатності, високих моральних якостей, факту позбавлення цього статусу внаслідок зловживання своїми правами тощо. Крім формальних вимог немаловажне значення приділяється психологічній готовності набути таких права та обов’язків як взагалі так і стосовно певної особи що потребує опіки та піклування. Мова йде про психологічну сумісність як запоруку взаєморозуміння між опікуном і підопічним. У зв’язку з цим ч.3 ст. 63 ЦКУ встановила, що фізична особа може бути призначена опікуном або піклувальником лише за її письмовою заявою.

Чинне законодавство враховує низку факторів, які можуть сприяти підвищенню ефективності інститутів опіки та піклування. Здебільше опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника (ч.4 ст. 63 ЦКУ). При призначенні опікуна для малолітньої особи та при призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного.

Цивільне законодавство встановило одночасну можливість декількох опікунів чи піклувальників. Фізичній особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників (ч.4 ст. 63 ЦКУ).

Одночасно, ст. 64 ЦКУ визначає перелік фізичних особа, які не можуть бути опікуном або піклувальником. Ними не може бути фізична особа:

1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;

2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування.

До встановлення опіки або піклування і призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування.

Якщо над фізичною особою, яка перебуває у навчальному закладі, закладі охорони здоров'я або закладі соціального захисту населення, не встановлено опіку чи піклування або не призначено опікуна чи піклувальника, опіку або піклування над нею здійснює цей заклад.

5. Зміст опіки і піклування

Якщо зважати на те, що опука і піклування – правовідносини, то їх змістом є суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників. Новим цивільним законодавством вони конкретизовані. Це досягнуто двома засобами: уточнення повноважень опікунів та піклувальників і можливістю підопічних звернутися до органу опіки і піклування у тому разі, коли опікуни чи піклувальними зловживають своїми правами чи їх перевищують.

Права та обов’язки опікуна і піклувальника поділяються на дві групи: особисті і майнові. В особистих правах власне й підкреслюється домашній та сімейних характер цих цивільно-правових інститутів. Відповідно до ст. 67 ЦКУ опікун зобов'язаний дбати про підопічного, про створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом та лікуванням. Додатково, опікун малолітньої особи зобов'язаний дбати про її виховання, навчання та розвиток. Він має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави.

У сфері побутовій та, зокрема, майнового обороту опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного. Іншими словами, він повністю заміщає у майновій сфері підопічного за виключенням тих, випадків коли чинним законодавством малолітньому дозволено учиняти дрібні побутові угоди самостійно. Опікун вправі дозволити підопічному вийти за межі цих угод, наприклад дати згоду щоб підопічний на власні чи виділені йому кошти самостійно придбав для себе необхідний йому одяг, оргзасоби (оргтехніку) тощо.

У той же час опікун зобов'язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.

Чинним законодавством встановлені обмеження щодо можливості опікуна учиняти певні правочини. Відповідно до ст. 68 ЦКУ опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички.

Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.

Крім цього опікун самостійно не може відмовитися від спадщини на користь підопічного.

Права та обов'язки піклувальника конкретизовані у ст.69 ЦКУ. Перш за все піклувальник над неповнолітньою особою зобов'язаний дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток. Таким чином, цивільне законодавство віддає першість немайновим правам особи.

Піклувальник над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, зобов'язаний дбати про її лікування, створення необхідних побутових умов. Звичайно, що ця група зобов’язань потребує певних матеріальних затрат.

У майновій сфері піклувальник дає згоду на вчинення підопічним правочинів відповідно до статей 32 та 37 ЦКУ. Відповідно, учинений без його згоди правочин може бути у встановленому порядку судом визнаний недійсним.

Піклувальник зобов'язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного. У зв’язку з тим він вправі звертатись до порушників прав із вимогами, а в разі їх ігнорування з позовами.

У той же час ЦКУ визначені правочини, на вчинення яких піклувальник не може давати згоду. Так, піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички. Тим самим майнові права та інтереси підопічних беруться під охорону цивільного законодавства.

В ст. 71 ЦКУ визначено правочини, які вчиняються з дозволу органу опіки та піклування. Так, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування:

1) відмовитися від майнових прав підопічного;

2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

4) укладати договори щодо іншого цінного майна.

Піклувальник має право дати згоду на вчинення зазначених правочинів, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Із введення у практику інституту довірчого управління майном виникла потреба врегулювання відносини при переданні майна підопічного чи його частини у довірче управління майном особи. Такі відносини виникають за наявності у власності підопічного нерухомості та іншого цінного майна, наприклад цінних паперів. Вони потребують кваліфікованого здійснення повноважень власника, що для підопічного вельми проблематично за юридичних (ці правочини вони не можуть учиняти, та психологічного (не здатні усвідомлювати) причин.

Тож опікун зобов'язаний дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах. Якщо малолітня особа може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном, повинен враховувати її бажання.

Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна підопічного тощо. Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном або передати його за договором в управління іншій особі.

Утримання підопічного та здійснення повноважень опікуна та піклувальника так чи інакше потребує певних матеріальних витрат. Згідно принципу “опікун та підопічні не зобов’язані утримувати один одного” у ст. 73 ЦКУ передбачено право опікуна та піклувальника на плату за виконання ними своїх обов'язків. Так джерелами матеріального забезпечення підопічних згідно чинного законодавства є пенсії (наприклад у зв’язку із втратою годувальника), стипендії, допомоги та інші соціальні виплати, аліменти, заробітна плата, доходи він довірчого та іншого управління їх майном, доходи від належних цінних паперів чи корпоративних прав, відсотки по вкладам. Ці доходи можуть витрачатися опікунами і піклувальниками виключно на користь інтересів підопічних і під контролем органу опіки та піклування.

Зазвичай виконання обов’язків опікуна та піклувальника хоча і є підзвітними та підконтрольними із сторони органа опіки та піклування, але вони здебільше засновані на почутті родинного чи громадянського обов’язку. Тому виплати винагороди не передбачено. Але ЦКУ встановлює правову основу для платного виконання таких обов’язків. Безпосередньо відповідно до ст. 73 ЦКУ підстави виникнення права на оплату послуг опікуна та піклувальника, її розмір та порядок виплати встановлюються КМУ.

Особливим видом опіки є опіка над майном. Така опіка встановлюється над майном особи, яка визнана безвісти відсутньою, а також над майном особи, над якою встановлено опіку чи піклування, якщо у неї є майно, що знаходиться в іншій місцевості. У такому випадку опіка над цим майном встановлюється органом опіки та піклування за місцезнаходженням майна.

Опіка над майном встановлюється також в інших випадках, встановлених законом.

6. Звільнення опікуна та піклувальника та припинення опіки

Звільнення з опіки та піклування безпосередньо зв’язується із рядом обставин: певним строком, особливостями особистостей підопічного, а також опікуна й піклувальника чи інших передбачених в законі чинників. ЦКУ і ст.75 передбачено інститут звільнення опікуна та піклувальника та припинення опіки. Вони включають в себе підстави та порядок. Відповідно звільнення може бути добровільним чи примусовим. Так, орган опіки та піклування за заявою особи звільняє її від повноважень опікуна або піклувальника. Така заява розглядається органом опіки та піклування протягом одного місяця. Але особа виконує повноваження опікуна або піклувальника до винесення рішення про звільнення її від повноважень опікуна або піклувальника чи до закінчення місячного строку від дня подання заяви, якщо вона не була розглянута протягом цього строку.

Орган опіки та піклування може звільнити піклувальника від його повноважень за заявою особи, над якою встановлено піклування. Такі причини можуть бути внутрішнього або зовнішнього характеру. Здебільше – це психологічна несумісність суб’єктів, зловживання правами опікуна чи піклувальника, інколи відсутність елементарних навиків.

Також, за заявою органу опіки та піклування суд може звільнити особу від повноважень опікуна або піклувальника у разі невиконання нею своїх обов'язків, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту.

Звільнюється від судової опіки та піклування: малолітній від опіки, а неповнолітній від піклування в разі повернення їх батькам чи при усиновленні у встановленому порядку. Тут, власне міняється піклувальник і ним стають батьки чи усиновителі. Сама законна опіка чи піклування залишаються. Відповідно до ст.76 ЦКУ опіка припиняється у разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам).

Опіка припиняється природним шляхом — у разі досягнення підопічним чотирнадцяти років. У цьому разі особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього.

Опіка припиняється у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною.

Аналогічно законом визначено підстави для припинення піклування. Зокрема, піклування припиняється у разі:

1) досягнення фізичною особою повноліття;

2) реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена.

Передбачене ст. 78 ЦКУ надання дієздатній фізичній особі допомоги у здійсненні її прав та виконанні обов'язків є новелою ЦКУ. Мова по суті йде про патронат над повнолітніми та повністю дієздатними фізичними особами котрі за станом свого здоров’я не можуть самостійно здійснювати та захищати свої права й виконувати взяті чи покладені законом юридичні обов’язки. Це здебільше хворі люди, котрі не здатні пересуватися і самостійно себе обслуговувати. Сюди також відносяться особи престарілі чи інваліди у яких відсутні особи. які за законом повинні їх утримувати та надавати допомогу. Відповідно до вказаної стаття дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника. Розуміється, що помічником може бути дієздатна фізична особа.

Призначення помічника має свій порядок. Оскільки мова йде про повністю дієздатних осіб, то особа такого помічника призначається виключно тим, хто потребує допомоги. За заявою особи, яка потребує допомоги, ім'я її помічника реєструється органом опіки та піклування, про що видається відповідний документ, зразок якого встановлює Міністерство юстиції України.

Законом змодельовано зміст цивільного патронату. Так, помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги. Він має право вчиняти дрібні побутові правочини в інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повноважень. Помічник представляє особу в органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення.

У той же час, помічник може представляти фізичну особу в суді лише на підставі окремої довіреності.

За загальним правилом, послуги помічника є оплатними, якщо інше не визначено за домовленістю сторін.

Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, яка потребувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника припиняються. На відносини патронату поширюються правила про опіку та піклування.

Цивільне законодавство передбачає можливість оскарження дій опікуна, рішень органу опіки та піклування. Звідси дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою особою, в тому числі родичами підопічного, до органу опіки та піклування або до суду. Рішення органу опіки та піклування може бути оскаржено до відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклування, або до суду.

    продолжение


--PAGE_BREAK--Контрольні питання:

Значення опіки та піклування.

Поняття опіки та порядок її встановлення.

Поняття піклування та порядок її встановлення.

Відмінність опуки та піклування.

Вимоги до опікуна та піклувальника.

Повноваження опікуна.

Повноваження піклувальника.

Припинення опіки.

Припинення піклування.

Надання допомоги у здійсненні цивільних прав та обов’язків.

Порядок призначення помічника.

Лекція 11. Загальні положення про юридичні особи(Мічурін Є.О.)

План:

1.Поняття та ознаки юридичної особи.

2.Доктрина юридичної особи.

3. Право- та дієздатність юридичної особи.

4. Види юридичних осіб.

5.Організаційно — правові форми юридичних осіб.

6.Філії та представництва юридичної особи.

Нормативні акти:Конституція України; ЦКУ; ГКУ, ЦК УРСР, ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” ( Відомості Верховної Ради України, 2003, N 31-32, ст.263 ); ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”; ЗУ “Про підприємства”; ЗУ “Про господарські товариства”; ЗУ “Про підприємництво”; Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с., Положення про національний заклад (установу) України. Указ Президента України від 16 червня 1995р. №70. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. — 692с.

Література: Борисова В. Теорії сутності юридичної особи: історія і сучасність /Вісник Академії правових наук-№27.-С.117, Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. М., 1950; Венедиктов А.В. Правовая природа государственного предприятия. Л.., 1928; Гайворонський В. Інститут юридичної особи в проекті цивільного кодексу України / Вісник Академії правових наук.-№21.-С.89, Годяк А.І. Органи внутрішніх справ як юридична особа в цивільних правовідносинах //Тернопільська академія народного господарства. Актуальні проблеми правознавства. Науковий збірник юридичного інституту ТАНГ. Віпуск 1. Тернопіль.ЮІ.ТАНГ. 2000. –С.80-88, Грешников И.П. Субъекты гражданского права // С.-Петербург. Юридический центр. 331 с.; Проблеми юридичної особи у цивільному праві України: Матеріали наук.-практич. Конф., присвяченій памяті проф… О.А.Пушкіна, Харків, 21 травня 2004р. Х., НУВС; ХЕПУ; Прометей_прес. -2004, -188с., Трубецкой Е.Н. Лекции по энциклопедии права. М., 1917; Мічурін Є.О. Юридичні особи за Цивільним кодексом України // Мала енциклопедія нотаріуса, №2, 2003, с. 12-20., Скловский К.И. Собственность в гражданском праве // М.: Дело. – 2000; Толстой Ю.К. Содержание и гражданско-правовая защита права собственности в СССР. Л. 1955; Иоффе О.С. Развитие цивилистической мысли в СССР. Ч. 1. Л., 1975; Толстой Ю.К. Содержание и гражданско-правовая защита права собственности в СССР. М.; Толстой Ю.К. К разработке теории юридического лица. // Проблемы современного гражданского права. М.: Городец. 2000; Шишка Р.Б. Новий погляд на підприємницьку правосуб’єктність // Вісник Університету внутрішніх справ. — № 3-4. – 1998. – с. 266-272;

Новицкий И.Б. Римское право. М. 1993; Римское право / под ред. И.Б. Новицкого и И.С.Петровского; Мотылева В.Я. Римское право. // М.: Юнита, 1999; Гражданское право Украины. Ч. 1. Под редакцией Пушкина А.А., Самойленко В.М., Х.: Основа, 1996, 438 с.; Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права. (По изданию 1914 г.) // М.: Спарк. – 1994, 335 с; Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.). М.: Спарк, 1995. – 556 с.;Гражданское право. Учебник. 2-е издание. / Под ред. Е.А.Суханова. М.: 1998. Т.1; Цивільне правоУкраїни: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с.,Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб. — К., Юрінком Інтер, — Кн.1 2004, 736с.

Ключова термінологія: юридична особа, правосубєктність юридичної особи, сутність юридичної особи, організаційно-правова форма, способи та порядок створення юридичної особи.

1. Поняття та ознаки юридичної особи (разом з Р.Б.Шишкою)

Поряд з фізичними особами суб’єктами цивільного права визнаються юридичні особи. Юридичні особи – спеціальна юридична конструкція, яка надає можливість виражати колективний інтерес фізичних осіб від імені однієї особи і тим персоніфікувати цивільні відносини. За допомогою конструкції юридичної особи досягається значні масштаби концентрації майна фізичних чи створених фізичними особами юридичних осіб, його формалізація, що проявляється у конструкції підприємства як майнового комплексу (ст. 191 ЦКУ) та обов’язковості його обліку, конкретизується носій суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, не допускається перенесення природних прав людини на організації, через статистику із тіні виводяться реальні результати діяльності, що надає достатні дані для управління суспільними процесами.

Загалом поява юридичної особи як суб’єкта цивільного та іншого права детермінована розвитком товарно-грошових відносин, суспільним розподілом праці, необхідністю включення у цивільних облік публічного майна (майна держави та органів самоуправління), кооперації у задоволенні особистих немайнових та майнових інтересів фізичних осіб.

Юридичні особи виконують у суспільстві певні функції:

формалізують правову форму реалізації інтересів їх засновників і упорядковують правові зв’язки між ними та самою юридичною особою;

юридично оформляють відособлення майна від власника, а також слугують об’єднанню та мобілізації капіталу;

виражає інтереси держави та територіальних громад при здійсненню нею своїх повноважень у громадянському суспільстві;

слугує мінімізації ризиків;

полегшує участь в майновому обороті;

— полегшує здійснення фіскальної політики держави.

Легальне поняття юридичної особи надано у ст. 80 Цивільного кодексу України. Згідно з цим юридичною особоює організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Варто зауважити, що на відміну від ст. 23 ЦК УРСР 1963р. у цьому визначенні не міститься розгорнутого визначення юридичної особи, а вказуються найбільш суттєві ознаки щодо сутності та легальності. Ми солідарні у тому, що навряд чи доцільно змінювати виправданий теорією і практикою перелік ознак юридичної особи.

В юридичній літературі підхіл до ознак юридичної особи відображає різні етапи становлення вчень та легального поняття. О.О.Красавчиков поділив ознаки юридичної особи на дві групи: матеріальні (внітрішня організаційна єдність та зовнішня автономнія (самостійність), економічна єдність та відособленність майна, керівна єдність, функціональна єдність) та правові ознаки (законність утворення юридичної особи. здатність організації від свого імені приймати участь у цивільних правовідносинах, здатність нести самостійну майнову відповідальність, наявність стату (положення)1. В основному позиції розділились на визначення ознак юридичної особи та ознак індивідуалізації. Проте є низка підходів, що засновуються на виділенні первинних та похідних ознак юридичної особи.

Традиційно виділяють наступні ознакиюридичної особи:

організаційна єдністьозначає, що юридична особа є єдиним цілим. Вона є так би мовити єдиним організмом, який має певну структуру, де кожен елемент виконує свою функцію, що спрямована на досягнення цілей юридичної особи. Така єдність закріплена в статутних документах юридичної особи (статуті, установчому договорі).

В доктрині цивільного права під нею розуміють особливу систему відносин, завдяки яким юридично особа стає єдиним цілим. А.Г.Калпін та О.І. Масляєв вичленяють три компоненти, що характеризують організаційну єдність: наявність системи істотних соціальних звязків, через які люди обєднуються в єдине ціле; наявність внутрішньої структурної функціональної диференціації, наявність визначеної мети створення та функціонування2.

Можна виділити дві складові структуризації юридичної особи:

людський компонент який складається у свою чергу з двох нерівномірних у своїй суті груп осіб: засновників та колективу. Правове становище засновника визначається на загальному