Реферат: Кримінально-процесуальне право, Лобойко

ПЕРЕДМОВА

Тримаючи в руках нову книгу, читач мимоволі запитує, чим вона відрізняється від інших видань з такої самої тематики?

Запропонований курс лекцій єпершою в Україні працею, в якій автор:

1) відійшов від традиційного викладу навчального матеріалу в розповідному стилі та охарактеризував основні кримінально-процесуальні поняття (принципи, суб'єкти, запобіжні заходи, слідчі дії) за логіко-правовими схемами, що забезпечило не «випинання» особливостей понять, а їх системний опис;

2) виклав правовий блок навчальної дисципліни: методи кримі­нальне-процесуального права, його предмет, норми тощо;

3) зробив спробу максимально поєднати положення кримі­нально-процесуального права із положеннями загальної теорії та інших галузей права;

4) використай основні міжнародно-правові документи в галузі прав людини для характеристики окремих процесуальних понять;

5) врахував положення постанов Конституційного Суду України, Пленуму Верховного Суду України, наказів Генерального проку­рора України, МВС України та нормативно-правових актів інших відомств;

6) всі стадії кримінального процесу охарактеризував шляхом подання основних їх ознак (поняття, значення, основні положення, завдання, коло учасників, процесуальні засоби діяльності, етапи, кінцеві рішення).

Сутність кримінально-процесуального права в курсі лекцій розкрито шляхами, на які вказував видатний учений-процесуаліст І. Я. Фойницький:

1) екзегетичним, або тлумачним, що полягає у з'ясуванні права із його власного змісту {всі теми лекцій);

2) історичним, що залучає для цього матеріал минулого "із життя" законодавства (окреме питання лекції «Сутність криміналь­ного процесу як діяльності»);

3) порівняльним, тобто тим, що звертається для з'ясування сутності кримінально-процесуального права певної країни до визна­чення його відповідності з однорідним матеріалом інших народів (лекція «Особливості кримінального процесу Франції і США»);

4) критичним, за яким поняття з'ясовують через внутрішню природу процесуальних відносин (всі теми). При цьому задоволь­няються питаннями минулого або сучасного (позитивна критика, догматика процесу), або разом із тим намічають вирішення їх умайбутньому і вказують на наявні недоліки (негативна критика, судова політика)1.

Матеріал кожної лекції викладено у логічній послідовності: від загального до конкретного, від формулювання поняття до розгор­тання змісту окремих його елементів.

Практично в кожній лекції висловлено особисту позицію авто­ра з проблемних питань.

Структуру і зміст курсу лекцій обумовлено потребою:

•врахувати положення теорії кримінального процесу, чинного законодавства та практики його застосування;

• поєднати традиційні положення теорії кримінального процесу із новими ідеями та законодавчими новелами.

Систему курсу лекцій через те, що немає стандарту програми навчальної дисципліни «Кримінально-процесуальне право» («Кри­мінальний процес»), побудовано з урахуванням логічної послідов­ності тем лекцій та традицій викладення навчального матеріалу у вітчизняних підручниках.

Виклад матеріалу у вигляді лекцій допускає в межах програми певну свободу у виборі тем і визначенні обсягу, що відводиться на кожну із них. Теми лекцій цього курсу було обрано з кількох міркувань — автор зважав на їх теоретичну значущість, розроб­леність у межах теорії кримінального процесу, і нарешті, на особис­ті переваги.

Визначаючи структуру лекційного курсу і готуючи його протягом десяти років, автор перебував під впливом логіки, з одного боку, і традицій — з іншого; було бажання подати якомога більше мате­ріалу, однак є об'єктивна неможливість зробити це через обмежений обсяг лекцій.

За логікою Із основу конструкції системи навчальної дисципліни мас бути покладено принцип вивчення студентами кримінального процесу в статиці (перша частина: поняття; принципи; функції; суб'єкти; докази; заходи процесуального примусу; обставини, що виключають провадження у кримінальній справі) І в динаміці (друга частина: стадії кримінального процесу, особливі провадження). Роз­глянувши основні кримінально-процесуальні поняття в першій частині (в статиці), студенти мали б змогу відстежити, як вони реалі­зуються в окремих стадіях процесу та під час особливих проваджень (в динаміці). За такого підходу можна уникнути ситуації, коли стадії досудового розслідування, зміст якої становить процесуальна діяль­ність нижчого рівня, у навчальних програмах присвячено набагато більше тем (як правило, це: основні положення досудового слідства, слідчі дії, притягнення як обвинуваченого, застосування запобіжнихзаходів, зупинення і закінчення досудового слідства — загалом п'ять тем), ніж стадії судового розгляду, в якій здійснюється діяльність вищого рівня та найбільш повно реалізуються всі принципи кримі­нально-процесуального права і якій у більшості вивчених автором програм з дисципліни відведено одну тему. Приділення основної уваги стадії досудового розслідування, в якій обмежено діють прин­ципи гласності та змагальності, і відсування на другий план стадії судового розгляду свідчить про те, що інквізиційність радянського кримінального процесу до цього часу не подолано.

Традиції викладання кримінально-процесуального права зо­бов'язують дотримуватися структури цієї навчальної дисципліни, що існує в переважній більшості юридичних вищих навчальних закладі».

Готуючи матеріал до лекцій, автор опирався спокусі побільше внести теоретичних, правових положень. Однак курс лекцій об'єк­тивно не може охопити всього нормативного матеріалу, а також результатів, досягнутих теорією кримінального процесу, що пере­буває на досить високому рівні розвитку.

Лекційний матеріал розподілено за п'ятьма розділами, їх виок­ремлено не за якимось одним «лінійним» принципом, а за різними підставами.

Перший розділ присвячено викладенню фундаментальних по­ложень кримінально-процесуального права, другий — досудовому провадженню, третій — провадженню у суді, четвертий — особливим формам провадження, п'ятий — особливостям кримінального процесу іноземних держав.

Автор вважав за потрібне ознайомити студентів з іменами і науковим спадком видатних учених-процесуалістів минулого і сучасності. Таке наближення до «особистісних» аспектів наукової творчості вчених сприяє залученню студентів до науки, пробудженню емоційного ставлення до неї.

ЛЕКЦІЯ 1. СУТНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ЯК ДІЯЛЬНОСТІ 1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Проблема визначений поняття кримінального процесу є однією із найдискусійніших у теорії кримінального процесу. Тому в юри­дичній літературі є багато різних за змістом дефініцій.

Поняття (і термін) "кримінальний процес" вживають у чотирьох значеннях.

1. Специфічна діяльність із застосування норм права. Згідно із таким підходом до його розуміння, кримінальний процес — це врегульована кримінально-процесуальним правом діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, змістом якої є дослідча перевірка і вирішення заяв (повідомлень) про злочини, досудове розслідування, судовий розгляд і вирішення кримінальних справ, а також вирішення питань, пов'язаних із виконанням вироків.

2.Одна із галузей права.Кримінальне-процесуальне право — це відносно самостійна сукупність норм вітчизняного права, що регу­люють відносини між учасниками кримінальної справи. Грунтовніше поняття кримінального процесу як галузі права буде розглянуто у лекції 2.

Про сутність кримінального процесу йдеться в усіх лекціях. Однак це не заперечує необхідності подання в окремих лекціях сутності кримінального процесу як діяльності, в межах яких буде розглянуто найголовніші, найзагальніші питання.

3.Галузь правової науки.Наука кримінального процесу — це галузь правової науки, предметом дослідження якої с кримінально-процесуальне право, практика його застосування, а метою — вироблення рекомендацій щодо удосконалення законодавства та практики діяль­ності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

4.Навчальна дисципліна.Кримінальний процес у цьому значенні розуміють як дисципліну, що її вивчають у ваших навчальних закладах юридичного профілю, предметом якої є кримінально-процесуальне законодавство та практика його застосування, а також наука кри­мінального процесу. У більшості навчальних закладів ця дисципліна є профільною. Опанувати навчальний матеріал найбільш ефективно можна лише звертаючись до положень:

— загальної теорії права;

— конституційного, кримінального та інших галузей вітчизня­ного права;

— міжнародних правових документів із питань кримінального судочинства;

— суміжних наук (криміналістики, правової психології тощо);

— відомчих нормативно-правових актів (положень, інструкцій тощо, затверджених наказами Генерального прокурора України, МВС України, Мін’юсту України), в яких конкретизуються поло­ження законів;

— постанов Пленуму Верховного Суду України.

Слід зазначити, що поняття «кримінальний процес» і «кримі­нальне судочинство» єтотожними за змістом.

Кримінальний процес вивчаютьстуденти старших курсів, які вже вміють самостійно опрацьовувати літературні джерела. Слід пам'ятати слова Василя Олександровича Сухомлинського, який цілком слушно стверджував: «Найкращий вид освіти — це само­освіта». Студенти мають переглядати періодичну юридичну літера­туру, зокрема, журнали «Право України». «Юридична Україна», «Вісник Верховного Суду України, „Прокуратура. Людина. Держа­ва.“; газету „Юридичний вісник України“. В цих загальноукраїн­ських виданнях публікують наукові статті провідних науковців, ознайомлення з якими сприятиме кращому опануванню навчаль­ного матеріалу. Цінність наукових статей полягає в тому, що вони відзначаються науковою новизною, окрім того, вони оперативно реагують на зміни в законодавстві.

Найчастіше в теорії вживають термін „кримінальний процес“. Застосу­вання ж терміна „кримінальне судочинство“ є скоріше, даниною традиції — до 1917 р. провадження у кримінальних справах здійснювалося за Статутом кримі­нального судочинства, а кодекси всіх союзних республік в Радянському Союзі ґрунтувалися на Основах кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік.

Досконало вивчити кримінально-процесуальне право допомо­жуть монографії, навчальні посібники. Слід звертати увагу на дискусійні положення процесуальної теорії, намагатися висловлювати щодо них власні думки, а також знати праці відомих учених-процесуалістів минулого і тих, які працюють в нашій державі сьогодні.

До 1917 р. істотний внесок у теорію кримінального процесу зробили такі вчені: С. І. Вікторський, М. В. Духойськой, А. Ф. Коні, М. В. Мураяйов, Б, П. Ніконов, П. К. Скорделі, В. Л. Случевський, Д. Г. Тальберг, Г. С. Фельдштейн, І. Я. Фойницький, В. О. Чайковський, О. І. Люблінський. У радянський період розвитку теорії кримінального процесу відзначались глибиною досліджень праці вчених-росіян: В. П. Бож'єва, Т. М. Добровольської, П. С. Елькінд, О. М. Ларіна, В. 3. Лукашевича, Я. О. Мотовіловкера, В. П. Нажимова, М. М. Полянського, В. М. Савицького, М. С. Строговича.

В Україні як за радянських часів, так і після набуття незалеж­ності найвідомішими є праці вчених таких наукових шкіл; харків­ської (професори С. А. Альперт, М. 1. Бажанов, М, М. Гродзинський, Ю. М. Грошевий, В, С, Зелененький); київської (професори Л. Я. Дубинський, В. Т. Маляренко, О. Р. Михайленко, М. М. Михеєнко, 3. Д. Смітієнко, Т. В. Варфоломєєва); львівської (професор В. Т. Hop); одеської (професор Ю. П. Аленін).

Студенти, які прагнуть досягти успіху в кар'єрі юриста, повинні формувати власну юридичну бібліотеку, фонд якої мають становити всі кодифіковані законодавчі акти, монографії, навчальні посібники, юридичні журнали тощо.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Терміни „кримінальний процес“ і „кримінальне судочинство“ є тотожними за змістом.

2. Терміном „кримінальний процес“ позначають такі поняття: 1) діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури ісуду в кримінальних справах; 2) галузь права; 3) галузь правової науки; 4) навчальну дисципліну,

3. Під час вивчення дисципліни студентам, окрім лекцій, під­ручників та навчальних посібників, слід звертатися до наукових публікацій.

--PAGE_BREAK--2. ІСТОРИЧНІ ФОРМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Історична форма кримінального процесу — це форма організації процесу, що обумовлює джерело руху кримінальної справи та ос­нови процесуального статусу її учасників.

Критерії, що впливають на форму кримінального процесу;

— державно-політичний режим (саме ним визначається ступінь свободи особи);

— рівень правової культури у суспільстві;

— ступінь зрілості суспільства.

Зазвичай, у теорії кримінального процесу йдеться про три його історичних форми, які іноді в літературі називають ідеальними типа­ми (В. В. Вандишев, В. П. Нажимов) або моделями (О. В. Смірнов).

1. Інквізиційний (розшуковий, слідчий,слідчо-розшуковий) кримі­нальний процес має такі основні ознаки:

• застосування переважно, а то і винятково, імперативного ме­тоду правового регулювання кримінально-процесуальних відносин;

• функції обвинувачення, захисту і вирішення кримінальної справи зосереджено в одному державному органі;

•суд має право досліджувати кримінальну справу повно і все­бічно, незважаючи на межі, визначені обвинувачем щодо осіб і вчинених ними діянь («принцип неподільності обвинувачення», що випливає із завдання суду з'ясувати істину);

• суду належить право змінювати обвинувачення в значних межах;

• джерелом руху процесу є воля держави (веління закону);

• поняття обвинувачення замінюють приводи до порушення кримінальної справи;

•замість оскарження судових рішень існує ревізійний порядок їх перегляду;

• всі учасники процесу зобов'язуються прагнути встановити матеріальну істину;

• обвинувачений є не суб'єктом, а об'єктом дослідження;

• самостійних сторін немає, тож немає і потреби у змагальності процесу (процес не є судовим спором, перетворюється на безособове дослідження);

• обвинувачений має певні права, однак їх реалізація цілком залежить від державних органів, які ведуть процес;

• доказування перебуває в зародковому стані або діє система формальних доказів;

• визнання обвинуваченим своєї вини — «цариця доказів»;

•до обвинуваченого застосовують тортури, підслідне затримання;

• таємність провадження;

• фіксується у письмовій формі,

2. Змагальний процес поділяють на два види.Обвинувальний процес, для якого притаманними є:

• наявність кримінальне-правового спору;

• наявність сторін із різними за змістом інтересами;

• залежність вироку суду від змагання сторін.

Змагання сторін є формальним, оскільки істину встановлюють не за допомогою доказів, а шляхом ордалій (випробування отрутою, вогнем тощо), судового поєдинку або поручительства.

Обвинувальний процес був за часів раннього європейського Середньовіччя і класичного феодалізму.

Позовний змагальний процес має два підвиди:

1) приватно-позовний, в якому передбачено:

• пред'явлення обвинувачення приватною особою;

•формальну рівність сторін, що полягає в однакових стартових можливостях;

• розподіл тягаря доказування між сторонами;

• збирання стороною обвинувачення тільки обвинувальних, а стороною захисту — тільки виправдувальних доказів;

• пасивність суду в доказуванні;

• закінчення процесу uразі визнання обвинуваченим (відпові­дачем) вини (презумпція істинності визнання).

Приватно-позовний процес існував в античних республіках Греції і Риму. В сучасному українському процесі він виявляється у справах приватного обвинувачення (див. лекцію 3 — принцип публічності);

2) публічно-позовний процес, що має такі ознаки:

•здійснення функції обвинувачення постійно діючим держав­ним органом (прокуратурою, поліцією тощо), який керується не власним розсудом, а службовим обов'язком (exofficio);

• активність публічного позивача — обвинувача;

•диспозитивність у розпорядженні предметом позову, тобто обвинуваченням;

• надання процесуальної допомоги потерпілому, а іноді й заміна його в процесі (домінування публічних інтересів над приватними);

• рівноправність сторін протягом всього періоду провадження у справі.

Публічно-позовний процес існував у Росії за Статутом кримі­нального судочинства 1864 р. Елементи такого виду змагальної форми процесу впроваджують нині й в Україні.

Узмагальному процесі зміст та обсяг обвинувачення визначає обвинувач. Суд розглядає справу не повно і всебічно, а тільки у визначеному обвинувачем обсязі. Це так званий «принцип поділь­ності обвинувачення».

Питання про те, яка із історичних форм кримінального процесу виникла першою, до цього часу однозначно не вирішено.

3. Змішаний (слідчо-судовий, континентальний) кримінальний процес.

У жодній із сучасних держав кримінальний процес у «чистій» Історичний формі (інквізиційна, змагальна) не існує. Інквізиційні елементи «змішуються» а різних пропорціях зі змагальними, що дає підставу назвати його процесом змішаної форми.

В юридичній літературі розрізняють два види змішаного кримі­нального процесу:

1. Процес, в якому досудове (попереднє) розслідування побудовано суто па інквізиційних, а судові стадії — на змагальних засадах. Ос­новні риси:

• в досудовому провадженні не допускається захисник;

•обвинувачений та інші учасники мають змогу ознайомитися з матеріалами кримінальної справи тільки по завершенні досудового розслідування;

• заборонено судове оскарження учасниками досудового розслі­дування дій і рішень органів і посадових осіб, які ведуть процес.

2. Процес, у досудовому провадженні якого є елементи змагальності, а саме:

•допускається захисник (із моменту ознайомлення з матеріалами закінченої розслідуванням кримінальної справи або пред'явлення обвинувачення, або затримання, або порушення кримінальної справи щодо особи);

• заінтересованим учасникам досудового розслідування за їх кло­потанням ще до закінчення розслідування може бути надано певні матеріали (наприклад, ті, якими обґрунтовується затримання чи пред'явлення обвинувачення);

• всім учасниками досудового розслідування надано право на оскарження до суду дій і рішень органів досудового розслідування.

Саме така форма кримінального процесу діє тепер в Україні.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. Є три історичні форми кримінального процесу: 1) інквізи­ційний (розшуковий, слідчий, слідчо-розшуковий); 2) змагальний: 3) змішаний (слідчо-судовий, континентальний).

2. В Україні існує кримінальний процес змішаної форми із наяв­ністю змагальних елементів у досудовому провадженні.

    продолжение
--PAGE_BREAK--3. ХАРАКТЕРИСТИКА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ЯК ДІЯЛЬНОСТІ

У теорії кримінального процесу є два підходи до його вивчення.

Перший підхід пов'язаний із розумінням кримінального процесу як сукупності кримінально-процесуальних (правових) відносин, ЩО виникають, розвиваються і припиняються під час порушення, досудового слідства, судового розгляду і вирішення кримінальних справ.

Прибічники другого підходу розглядають кримінальний процес як специфічну правоохоронну діяльність із застосування норм права.

Отже, кримінальний процес — це діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокурора і суду з порушення, досудового слідства, судового розгляду, перегляду і виконання судових рішень.

Такий підхід переважає в теорії процесу. Причина цього вбачаєть­ся у динамічності руху процесу, що не дає можливості простежувати швидкі й часті зміни об'єкта, суб'єкта і змісту кримінально-про­цесуальних відносин.

Як і будь-яку іншу людську діяльність, кримінальний процес характеризують такі категорії: мета, завдання, функції, учасники, засоби, спосіб, структура, форма і гарантії.

Мета кримінального процесу — це бажаний результат провадження у кримінальній справі. Оскільки процес здійснюється в інтересах всіх його суб'єктів, його мету слід визначати як охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь.

Завдання кримінального процесу сформульовано в ст. 2 Кримі­нальне-процесуального кодексу України (далі — КПК):

1) швидке і повне розкриття злочинів;

2) викриття винних;

3) забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Виконання всіх цих завдань покладено на державні органи, які ведуть процес. Причому суд зобов'язаний виконувати тільки останнє завдання.

Функціїкримінального процесу — це визначені законом основні напрями кримінально-процесуальної діяльності. Вони «не збігаються одна з одною і не поглинаються одна одною».

До функцій кримінального процесу належать: 1) функція кри­мінального переслідування), 2) функція захисту; 3) функція право­суддя; 4) допоміжна функція.

Кримінальне переслідування — це основний напрям кримінально-процесуальної діяльності, змістом якого є:

• порушення кримінальної справи щодо конкретної особи;

• викриття особи у вчиненні злочину;

• вжиття до підозрюваних і обвинувачених заходів процесуаль­ного примусу;

• формулювання підозри у вчиненні злочину;

• пред'явлення слідчим обвинувачення;

• порушення державного обвинувачення;

• підтримання державного обвинувачення перед судом.

У навчальній юридичній літературі кримінальне переслідування не розглядають як функцію кримінального процесу. У всіх виданих в Україні підручниках йдеться про функцію обвинувачення. При­чиною того є негативний відтінок слова «переслідування», зумов­лений діяльністю правоохоронних, по суті, злочинних, органів у 1937-1953 роках.

На користь можливості використання терміна (і поняття) «кри­мінальне переслідування» можна навести такі аргументи.

1. Обвинувачення пред'являють особі в разі, якщо е достатні докази, що вказують на вчинення нею злочину. Однак до пред'яв­лення обвинувачення щодо особи застосовують примусові заходи (затримання, взяття під варту тощо). Зміст якої функції вони від­творюють? Застосування таких заходів до пред'явлення особі обви­нувачення саме і є частиною функції кримінального переслідування.

2. Згідно з ч. 4 ст. 44 КПК захисник допускається до участі в справі в будь-якій стадії процесу. Він має право увійти у справу до першого допиту підозрюваного (коли обвинувачення ще не пред'яв­лено). Від чого захищатиметься підозрюваний за допомогою захис­ника? Від підозри, що є складовою функції кримінального переслі­дування.

3. У міжнародних угодах, конвенціях тощо, учасницею яких є Україна, термін «кримінальне переслідування» вживається доволі широко. Жодних проблем із упровадженням його в національне законодавство немає. Тим паче, що Україна є учасницею багатьох міжнародних угод, ратифікованих Верховною Радою, у зв'язку з чим вони стали частиною національного законодавства. В проекті КПК України цей термін використовується.

Функція захисту — це основний напрям кримінально-проце­суальної діяльності, зміст якого становлять:

• заперечення по суті підозри та обвинувачення в цілому;

• заперечення окремих пунктів підозри та обвинувачення;

• заперечення кваліфікації;

• інше трактування дій підзахисного, що не заперечує обвину­вачення;

• врахування органами досудового розслідування, прокуратури і суду обставин, що пом'якшують вину;

•наполягання на недостатності доказів, якими обґрунтовується обвинувачення.

Функція правосуддя (вирішення кримінальної справи, або юрисдикційна функція) — це основний напрям кримінально-проце­суальної діяльності, пов'язаний із прийняттям у кримінальній справі остаточного рішення щодо доведеності вчинення суспільне не­безпечного діяння конкретною особою і призначенням їй у зв'язку з цим покарання. Єдиним органом в Україні, який має право приймати такі рішення, є суд.

Функції кримінального переслідування і захисту від самого початку їх здійснення підпорядковано функції правосуддя. Вони виконуються під контролем суду від моменту порушення кримі­нальної справи. Будь-які рішення і дії органу дізнання, слідчого і прокурора може бути оскаржено до суду. У такий спосіб забезпечу­ється вільний доступ громадян до правосуддя.

Прийняття ж органами досудового слідства і прокурором рішень про відмову в порушенні кримінальної справи та про закриття справи є відмовою цих органів від кримінального переслідування у зв'язку з наявністю певних обставин.

Допоміжна функція — це напрям кримінальне-процесуальної діяльності, зміст якого утворюють дії не заінтересованих у результа­тах вирішення справи суб'єктів. Наприклад, давання показань як свідок, засвідчення підписом відповідності записів у протоколі вико­наним діям, ведення протоколу судового засідання тощо.

Ця функція є допоміжною щодо функції правосуддя (у вітчиз­няному кримінальному процесі немає «свідків обвинувачення» та «свідків захисту»).

Функції кримінального процесу завжди виконують певні учас­ники. Один учасник не може виконувати одночасно дві й більше функцій.

Суб'єкти (учасники) кримінального процесу — це всі державні органи, посадові та приватні особи, які беруть участь у кримінально-процесуальному провадженні, їх буде розглянуто ґрунтовно в лекції 4.

Засобами кримінального процесу є сукупність всіх процесуальних дій і процесуальних рішень, призначених для вирішення його завдань.

Кримінально-процесуальні дії — це дії, врегульовані нормами кри­мінально-процесуального права, що провадяться в межах чинності кримінально-процесуального закону, визначеної законом компе­тенції та в часових межах кримінального процесу, результати яких мають самостійне юридичне значення.

Кримінально-процесуальні рішення — це рішення органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, прийняті ними (і тільки ними) з будь-яких питань, які мають значення для справи.

Спосіб кримінально-процесуальної діяльності — це прийом, який дозволяє виконати всі її завдання і досягти мети. У кожного із учасників кримінального процесу є своя мета. Якщо кримінально-процесуальна діяльність є цілісною, то хтось із суб'єктів кримі­нального процесу повинен визначати її мету. Таким у криміналь­ному процесі є суд, — «режисер, котрий збирає матеріали і визначає зміст». Суд немов би притягує дії всіх суб'єктів процесу, «коопе­рує» їх. Зробити це він може тільки шляхом правосуддя — особ­ливого виду державної діяльності, що є способом кримінально-процесуальної діяльності.

Структура кримінального процесу — це об'єднання елементів про­цесу, що робить його цілісним утворенням.

Структура кримінального процесу:

• у статичному стані відображається в матеріалах закінченої провадженням кримінальної справи;

• у динамічному етапі — це сукупність елементів діяльності. Структурними елементами кримінального процесу, що відоб­ражають його динаміку, є стадії.

Стадії кримінального процесу — це його відносно самостійні час­тини, кожна із яких має власні завдання, специфічне коло учасників і процесуальних засобів діяльності, проходить притаманні тільки для неї етапи і завершується прийняттям певного рішення, яким вона, як правило, трансформується в наступну стадію.

Ознакамистадії    продолжение


--PAGE_BREAK--є завдання, коло учасників, процесуальні засо­би, етапи, кінцеві рішення. Діяльність у кожній стадії здійснюється на підставі загальних положень, властивих тільки їй.

Завдання стадії— це наперед визначений, запланований для ви­конання обсяг процесуальної діяльності, яку необхідно здійснити для досягнення мети кримінального процесу. Кожна стадія забез­печує виконання своїх завдань, що в кінцевому підсумку сприяє виконанню завдань кримінального процесу, регламентованих ст. 2 КПК.

Другою ознакою будь-якої стадії, що є підставою для виокрем­лення частини кримінально-процесуальної діяльності як окремої стадії, є певне коло учасників. У кожній із стадій кримінальногопроцесу беруть участь суб'єкти, коло яких є особливим,хоча деякі з них є учасниками кількох стадій, маючи один процесуальний статус. Наприклад, потерпілий як учасник кримінального пронесу з'являється в стадії досудового слідства після визнання його таким постановою органу дізнання або слідчого, В ньому статусі від перебуває протягом провадження, здійснюваного у всіх наступних стадіях процесу (попереднього розгляду справи суддею, судового роз­гляду, апеляційного провадження тощо). Така сама ситуація і з про­цесуальним статусом цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників. Тільки в наступних за досудовим слідством стадіях процесу ці учасники набувають додаткових прав. Приміром, потерпілий у стадії судового розгляду набуває прав підтримувати обвинувачення в разі відмови прокурора від підтримання держав­ного обвинувачення, брати участь у судових дебатах тощо (ст. 267 КПК). Отже, індивідуалізує кожну стадію тільки коло (сукупність) учасників процесу, а не окремі з них.

Третя ознака — процесуальні засоби кримінально-процесуальної діяльності, що також є специфічними для кожної стадії. Найчастіше стадії розмежовують на підставі аналізу засобів діяльності, що] спрямовані на одержання нового знання, — пізнавальних засобів. Наприклад, для стадії порушення кримінальної справи є характер­ними такі пізнавальні засоби, як відібрання пояснень від окремих громадян і посадових осіб та витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК). Для стадії досудового слідства — слідчі ДІЇ (допити, очна ставка, пред'явлення для впізнання, експертиза тощо — глави 11—18 КПК). У стадії судового розгляду вико­ристовують судові слідчі дії, що відрізняються певною специфікою змісту та умов провадження (допит підсудного — ст. 300 КПК; допит свідка — статті 303—305, 307 КПК; пред'явлення для впізнання — ст… 309 КПК та ін.).

Етапи стадії — це відносно самостійні елементи стадії кримі­нального процесу, що мають певну специфіку, а тому сприяють ідентифікації його стадій.

Кожна стадія має притаманні тільки для неї етапи. Загальна же для них е те, що вони, по-перше, відображають рух криміналь­ної справи всередині тієї чи іншої стадії; по-друге. — завжди пов'я­зані із вирішенням певних завдань стадії. Завдання можуть бути вихідними, проміжними та кінцевими. Тому в більшості стадій, як правило, є три етапи — вихідний, проміжний і кінцевий, які можуть мати в різних стадіях різні назви. Наприклад, стадія порушення кримінальної справи складається із таких етапів: прийняття, реє­страції, перевірки та вирішення заяв і повідомлень про злочини; стадія судового розгляду — підготовчої частини, судового слідства, судових дебатів, останнього слова підсудного, постановлення вироку.

У кримінальному процесі кожна його стадія завершується прий­няттям кінцевого рішення. Особливістю таких процесуальних рішень е те, шо з їх прийняттям кожна попередня стадія трансформується а наступну. Наприклад, з прийняттям кінцевого для стадії пору­шення кримінальної справи рішення вона трансформується в наступну стадію — досудове слідство. Специфічними є тільки стадії порушення справи і виконання вироку. Перша не має початкового рішення, яке б трансформувало попередню стадію в стадію пору­шення справи, бо такої (попередньої) стадії не існує. Окрім того, наявність початкового рішення означала б можливість селекції (від­бору) заяв і повідомлень про злочини, що категорично заборонено чинним кримінальне-процесуальним законом (ч. 1 ст. 97 КПК). Стадія виконання вироку не має кінцевого рішення, бо цією стадією процес завершується, а тому немає потреби у прийнятті якогось рішення про продовження процесуальної діяльності.

За чинним кримінально-процесуальним законом провадження у кримінальних справах проходить певну кількість стадій, що в своїй сукупності утворюють систему стадій кримінального процесу, а саме:

1) порушення кримінальної справи;

2) досудове слідство;

3) порушення державного обвинувачення;

4) попередній розгляд справи суддею;

5) судовий розгляд;

6) апеляційне провадження;

7) касаційне провадження;

8) виконання вироку;

9) перегляд судових рішень у порядку виключного провадження. Кримінальний процес не завжди проходить всі ці стадії. Він можезавершитися на будь-якій: в стадії порушення кримінальної справи — прийняттям рішення про відмову у порушенні такої справи; у всіх інших стадіях (окрім виконання вироку) — закриттям кримінальної справи.

Окрім того, у деяких кримінальних справах немає певних стадій, це ті, провадження у яких здійснюється у диференційованих формах. Наприклад, немає стадії досудового слідства у справах:

• приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК);

• про злочини, передбачені у ст. 425 КПК (справи із протоколь­ною формою досудової підготовки матеріалів).

Провадження у кожній стадії кримінального процесу здійсню­ється відповідно до його принципів (див, лекцію 3). Однак є поло­ження, що мають загальний характер для тієї чи іншої конкретної стадії процесу. Щодо деяких стадій їх прямо передбачено в кри­мінально-процесуальному законі. Наприклад, главою 24 КПК загальні положення встановлено для стадії судового розгляду, главою 11 КПК — для стадії я'г-улп.вг''СІ сдід^тяз… НІ."."." «сіх інших стадій

17

кримінального процесу, то законодавець не виділив їх загальні положення в окремі глави КПК. Однак це не означає, що таких положень не існує, їх можна вивести Із норм того проііесуально-правового інституту, якими регламентується провадження у кон­кретній стадії процесу.

Загальні положення стадії кримінального процесу — це обумовлені принципами кримінального процесу правила, які відбивають найваж­ливіші типові властивості стадії процесу і визначають найсуттєвіші вимоги, що їх висувають до порядку провадження процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень, і виявляються протягом усього періоду її реалізації.

Зміст загальних положень кожної із стадій кримінального про­цесу викладено у відповідних лекціях.

Кримінальне-процесуальна форма — це визначений законом поря­док провадження у кримінальній справі в цілому, порядок виконан­ня окремих процесуальних дій та порядок прийняття процесуальних

рішень.

Значення кримінальне-процесуальної форми полягає в тому, що вона створює докладно врегульований, юридичне визначений, суворо обов'язковий режим провадження у кримінальній справі. Процесуальна форма немає нічого спільного з формалізмом.

Порядок провадження є єдиним (уніфікованим) у всіх кримі­нальних справах, що відіграє роль гарантії дотримання прав суб'єктів процесу. Однак у деяких випадках законодавець встановлює особ­ливі порядки провадження — диференційовані залежно від характе­ристик суб'єкта, щодо якого здійснюється провадження, або харак­теристик вчиненого злочину.

Особливу (диференційовану) форму (порядок) провадження

передбачено для:

1) кримінальних справ про злочини і суспільне небезпечні діян­ня, вчинені неповнолітніми особами (див. лекцію 22);

2) кримінальних справ про суспільне небезпечні діяння не­осудних осіб (див. лекцію 23);

3) кримінальних справ приватного обвинувачення (див. лекцію

24);

4) протокольної форми досудової підготовки матеріалів (див. лек­цію 25).

Необхідність застосування особливої форми провадження у кри­мінальних справах двох перших категорій зумовлено потребою надання додаткових процесуальних гарантій особам, які через не­повноліття або психічну хворобу не можуть повноцінно захищати свої права і законні інтереси. Форму провадження у двох останніх категоріях справ, навпаки, може бути спрощено, бо в їх межах вста­новлюють обставини нетяжких і нескладних злочинів.

18 .(.

Кримінальне-процесуальні гарантії — це визначені процесуальним законом засоби забезпечення ефективного функціонування кримі­нального процесу.

Систему кримінально-процесуальних гарантій становлять:

1) достатній ступінь урегульованості кримінальне-процесуаль­ної діяльності;

2) кримінальне-процесуальна форма;

3) принципи кримінального процесу;

4) процесуальний статус учасників кримінального процесу;

5) можливість застосування заходів кримінальне-процесуального примусу (запобіжних та інших заходів);

6) судовий контроль;

7) прокурорський нагляд;

8) відомчий контроль;

9) обгрунтування процесуальних рішень І ускладнений порядок прийняття деяких із них (про обшук в житлі особи, про взяття особи під варту тощо);

10) право на оскарження дій і рішень органів та посадових осіб, які ведуть процес;

11) юридична відповідальність.

Кримінальний процес в Україні є сполученим, бо в межах кри­мінальної справи можливе заявления і розгляд цивільного позову, за умови, що шкоду завдано внаслідок вчинення злочину.

Кримінальне-процесуальні строки — це проміжки часу, протягом яких суб'єктам необхідно здійснити певні процесуальні дії або прий­няти певні процесуальні рішення.

Строки у кримінальному процесі застосовують задля дисцип­лінованості, вони безпосередньо сприяють реалізації завдання швидкого розкриття злочинів.

У статтях 89 та 90 КПК встановлено правила обчислення і поновлен­ня процесуальних строків'.

1) строки обчислюють годинами, добами (днями) і місяцями. При обчисленні строків не беруть до уваги той день і ту годину, від яких починається строк;

2) при обчисленні строку добами строк закінчується о 24 годині останньої доби. Якщо відповідну дію належить провести в суді або в органах дізнання і досудового слідства, то строк закінчується у встановлений час закінчення робочого дня в цих установах;

3) при обчисленні строків місяцями строк закінчується у відпо­відне число останнього місяця;

4) якщо закінчення строку припадає на неробочий день, то останнім днем строку вважають наступний робочий день. Якщо закінчення строку, який обчислюється місяцями, припадає на той місяць, який не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця;

19

5) строк не вважається пропущеним, якщо скаргу або інший документ здано до закінчення строку на пошту, а для осіб, яких тримають під вартою, — якщо скаргу або інший документ здано адміністрації місця досудового ув'язнення;

6) пропущений із поважних причин строк має бути поновлено за клопотанням заінтересованої особи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, ухвалою суду або постановою судді. Подання клопотання про поновлення пропущеного строку зупиняє вико­нання рішення, оскарженого з пропуском строку, до вирішення питання про поновлення строку.

Судові витрати — це всі витрати, шо і'х було зроблено у зв'язку з провадженням у кримінальній справі.

Провадження у кримінальній справі потребує значних матеріаль­них витрат. Більшу частину з них (утримання органів, що ведуть процес; тримання осіб під вартою та ін.) держава бере на себе. Іншу частину витрат відшкодовують особи, щодо яких постановлено обвинувальний вирок.

Згідно зі ст. 91 до судових витрат належать:

1) суми, що видані або мають бути видані свідкам, потерпілим, експертам, спеціалістам, перекладачам і понятим;

2) суми, витрачені на зберігання, пересилання і дослідження речових доказів;

3) інші витрати, що їх зробили органи дізнання, досудоиого слід­ства і суд при провадженні у певній справі (наприклад, витрати, пов'язані з відшкодуванням вартості предметів чи речовин, зіпсова­них під час провадження слідчого експерименту чи експертизи).

Підстави і процесуальний порядок відшкодування витрат окремим суб'єктам кримінального процесу регламентовано стат­тями 92-93-1 КПК-

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. До вивчення кримінального процесу є два підходи. Згідно з першим кримінальний процес розглядають як сукупність право­відносин, з другим — як діяльність із застосування норм права, В теорії та практиці переважає другий підхід.

2. Кримінальний процес як діяльність складається із таких елементів: мета, завдання, функції, суб'єкти (учасники), засоби, спосіб, структура (стадії), форма і гарантії.

3. В Україні кримінальний процес може бути сполучений із ци­вільним процесом.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Належне опанування сутності кримінального процесу мож­ливе тільки за умови вивчення положень підручників, монографій, навчальних посібників, наукових статей.

20

2. Історичних форм кримінального процесу у «чистому вигляді» не існує. Всі вони є тією чи іншою мірою змішаними.

3. Підхід до вивчення кримінального процесу як діяльності орга­нів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду із правозасто-сування є найбільш ефективним.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Наукові та в а вч а л ьн о -методичні джерела

1. Аденін Ю., Гурджі Ю. Публічна природа гарантій прав особи у кри­мінальному процесі // Прано України. — 2003. — № 4.

2. Божьев В. П. Уголовно-процессуальные правоотношения. — М., 1975.

3. Варфоломєєва Т. В. Зашита в уголовном судопроизводстве. — К., 1998.

4. Зейкан Я. П. Захист у кримінальній справі: Наук.-практ. посіб. — К., 2002.

5. Лобойко Л. М. Співвідношення стадій логічної і функціональної послідовності в кримінальному процесі // Прокуратура. Людина. Держа­ва. — 2004. — № 2.

6. Лобойко Л- М. Стадії кримінального процесу, — Дніпропетровськ, 2004.

7. Лобойко Л. М., Черненко А. П. Поняття кримінально-процесуальної дії // Вісник Луганської акад. внутр. справ МВС імені 10-річчя незалеж­ності України. — 2004. — № 2. — С. 266—278.

S. Лупинскаи П. А. Решения в уголовном судопроизводстве. — М,, 1976.

9. Мизулина Е. Уголовный процесе: Концепция самоограничения го­сударства. — Тарту, 1991.

10. Михайленка О. Р. Строки та інші часові параметри в кримінально­му процесі України. — К., 2000.

11. Никоненко М. Я. Поняття, види і зміст кримінально-процесуаль­них гарантій // Науковий вісник Нац. акад. М-ва внутр. справ. — К., 2001. — Вип. 1.

12. Орлов М. Кримінально-процесуальні гарантії відшкодування мате­ріальної шкоди, заподіяної злочином // Право України. — 2004. — № 5.

13. Сірий М. Тенденції розвитку кримінального процесу України // Адвокатура. — 2004. — № 1.

14. Смирнов А. В. Модели уголовного процесса. — СПб., 2000,

15. Теория юридического процесса / В. М. Горшенев, В. Г. Крупин, К>- (і. Мельников, И. М. Погребной и др.; Под общ. ред. В. М. Горшенева. — Харьков, 1985.

16. Термитник В. М. Гарантії істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі: Монографія. — Дніпропетровськ, 2002.

1'. Фомін С. Б. Строки у кримінальному судочинстві: поняття, класи­фікація та функціональне призначення. — Харків. 2003.

_ 18. Юридическая процессуальная форма: теория и практика / Под общ. ред. Л. £. Недбайло и В. М. Горшенева. — М., 1976,

19. Якимович Ю. К. Структура советского уголовного процесса: систе-

стадий и система производств: основные и дополнительные производ­ства. — Томск, 1991.

'О. Якуб М. Л. Процессуальная форма в советском уголовном судо­производстве. — М… 1981.

21

    продолжение
--PAGE_BREAK--ЛЕКЦІЯ 2. СУТНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ЯК ГАЛУЗІ ПРАВА

1. Поняття кримінального процесу як галузі права і його співвідношення з іншими галузями права.

2. Предмет і методи кримінально-процесуального права.

3. Способи і типи правового регулювання у кримінальному процесі.

4. Особливості норм кримінальне-процесуального права.

5. Кримінальне-процесуальний закон. Його чинність у просторі, у часі та щодо осіб.

І. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУЯК ГАЛУЗІ ПРАВА І ЙОГО СПІВВІДНОШЕННЯ З ІНШИМИ ГАЛУЗЯМИ ПРАВА

Кримінальне-процесу а льне право — це одна із галузей права Укра­їни, яка становить сукупність правових норм, що регулюють діяль­ність суду, прокуратури, органів дізнання і досудового слідства під час провадження у кримінальних справах.

Право покликане слугувати задоволенню інтересів громадян, їх об'єднань, держави і суспільства в цілому. В цьому полягає його цінність, що виявляється в таких вимірах:

• соціальна цінність цієї галузі права полягає в тому, що вона втілює інтереси громадян у вільному від злочинності суспільному сере до виші;

• інструментальна цінність кримінально-процесуального права — один із проявів його загальносоціальної цінності — полягає в тому, що воно є регулятором суспільних відносин, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину; інструментом розв'язання кримі­нальне-правових конфліктів у державі.

Як самостійна галузь права України, кримінально-процесуальне право має специфічні предмет та метод правового регулювання. Однак, як елемент системи права України, воно тісно пов'язане з іншими галузями права та галузями знань. Найтіснішим є зв'язок кримінально-процесуального права із загальною теорією права, конституційним правом, кримінальним правом, криміналістикою, оперативно-розшуковою діяльністю.

Загмьна теорія права аіліграс щодо всіх галузей права методоло­гічну роль. Вона розробляє теоретичні положення щодо загального розуміння понять, норм права, механізму правового регулювання,

тлумачення норм права тощо, які є вихідними для окремих галузей права, в тому числі й кримінально-процесуального.

Конституційне право регулює найголовніші питання суспільного життя, зокрема визначення засад кримінально-проііесуадьної діяль­ності. Майже 40 статей Конституції України (понад 20%) можна віднести до таких, що прямо чи опосередковано регулюють відно­сини у сфері кримінального процесу. Основні з них зосереджено у розділі 2 «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» та у ст. 129.

Кримінальне-процесуальне право не може існувати без кримі­нального права, і навпаки, норми останнього не можна реалізовувати без першого. Зв'язок цих галузей права є настільки тісним, що в деяких державах до цього часу їх не поділяють на окремі галузі.

Норми кримінального права можуть містити найсуворіші санкції, однак без процесуальних норм вони будуть «мертвими». Норми процесуального права приводять у дію норми кримінально­го права. Якщо кримінальне-правові норми — це «тіло», то проце­суальні — це їхня «душа». Автор баварського кодексу А, Фейербах' визначав кримінальний процес як «прагматичну частину криміналь­ного права».

У загальній теорії права всі галузі права поділяють на: 1) галузі матеріального права; 2) галузі процесуального (формального) права". Кримінальне право належить до першої групи, а кримінально-процесуальне — до другої. Кримінальне право визначає поняття злочину, кримінальної відповідальності, покарання, а кримінально-процесуальне — встановлює форму реалізації норм кримінального права (тому є формальним).

Зв'язок цих двох галузей права полягає у такому:

• вони е галузями публічного права;

• термін «кримінально-проііесуальне право» походить від тер­міна «кримінальне право»;

• кримінально-процесуальне право містить низку бланкетних норм, які відсилають до положень кримінального;

' Ансельм Фейербах — визначний німецький криміналіст (батько філософа • Іюдвіга Фейербаха).

Професор В. М. Горшеньов (м. Харків) започаткував юридичну теорію, яка має лпжгалузевий процесуальний характер, — теорію юридичного процесу 'Див.1Теория юридического процесса / Пол обш. ред. В. М. Горшенева. -Харьков. 19Я5. — 193 с.). Пізніше до досліджень у цій сфері долучилися й інші цчені (див.: Протасов В. И. Основы общеправовой процессуальной теории. — 'Ч-. 1991. — 184 с.; Лукьянова Е. Г. Теория процессуального права. — М., 2003. — 240 с.]. Доцільність створення цієі теорії і провадження наукових дослід­жень зумовлено наявністю у всіх видів юридичного процесу (кримінального. Цивільного, господарського, адміністративного тошо) спільних рис.

22

23

• кримінальний процес розпочинається при виявленні відомостей про злочин (поняття ж злочину визначається кримінальним правом);

• деякі зазначені в ст. 6 КПК підстави до відмови в порушенні кримінальної справи (закриття справи) пов'язані з кримінально-правовими поняттями: відсутність події злочину — п. І ч. 1, відсут­ність складу злочину — п- 2 ч. 1;

• переважна більшість питань, що їх вирішує суд при постанов-ленні вироку, мають кримінальне-правовий характер:

• чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачують під­судного;

• чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримі­нального закону його передбачено;

— чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

• чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

• чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання підсудного, і які саме, та інші питання, передбачені ст. 324 КПК;

• кримінальне право встановлює перелік обставин, що пом'як­шують та обтяжують покарання (статті 66 та 67 Кримінального кодексу України, далі — КК);

• кримінальним правом регламентовано види, підстави і порядок застосування примусових заходів медичного характеру (статті 92— 96 КК), підстави застосування і види примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК) та багато інших питань, безпосередньо пов'язаних із кримінально-процесуальним правом;

• санкції норм кримінального права в деяких випадках гаран­тують реалізацію норм кримінально-процесуального права (статті 371-390 КК).

Кр и мінальн о-процесуальне право перебуває у взаємному зв'язку не тільки з іншими галузями права України, а й з іншими галузями знань, здобутки яких використовують органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду при розкритті, розслідуванні злочинів, а також при розгляді справ у суді. Це такі галузі знань: криміналіс­тика, оперативно-розшукова діяльність, судова медицина, судова психологія, судова психіатрія, кримінологія та ін.

Зв'язок кримінально-процесуального права \ криміналістики полягає в тому, що криміналістика розробляє рекомендації щодо тактики провадження окремих слідчих дій і методики розслідування окремих видів злочинів, а також шодо найбільш ефективного застосування науково-технічних засобів для пошуку, виявлення і фіксації слідів злочину. Використання рекомендацій криміналістики не є обов'яз­ковою вимогою для слідчого, однак воно сприяє якісному та ефек­тивному застосуванню норм кримінальне-процесуального права.

Досягнення природничих І технічних наук у кримінальному про­цесі використовують:

• у ході провадження у кримінальних справах експертиз із питань, шо потребують спеціальних знань;

• шляхом залучення спеціалістів до участі у слідчих діях з метою надання допомоги у пошуку, виявленні та фіксації слідів злочину;

• самостійно слідчий під час провадження ним слідчих дій. Кримінально-процесуальн і норми регламентують підстави та

процесуальний порядок застосування спеціальних знань під час до­судового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

Зв'язок кримтальпо-процесуальиого права та оперативно-розшу-кової діяльності (ОРД) виявляється в тому, шо дані, здобуті під час ОРД, допомагають слідчому та особі, яка провадить дізнання, ви­сунути версії, швидко встановити і затримати злочинця тощо.

На зв'язок кримінального процесу і ОРД є пряма вказівка у кри­мінальне-процесуальному законі: «На органи дізнання покладається вжиття необхідних опсративно-розшукових заходів з метою вияв­лення ознак злочину і осіб, що його вчинили» (ст. 103 КПК).

Щодо співвідношення кримінального процесу і ОРД слід зазна­чити таке:

1) ОРД, хоча і має ті самі цілі, шо й кримінальний процес (вста­новлення обставин злочину), до структури останнього не входить;

2) кримінально-процесуальнідіїта оперативно-розшукові заходи врегульовано різними джерелами права;

3) кримінальний процес гарантує вищий, ніж ОРД, рівень забез­печення прав і законних інтересів громадян;

4) на відміну від кримінального процесу, ОРД може мати неглас­ний характер.

Оперативний працівник і слідчий діють у різних правових режимах, що зумовлює такі відмінності в їх діяльності.

/. Різні засоби й методи здійснення діяльності. Слідчий здійснює свою діяльність засобами і методами, передбаченими кримінально-процесуальним законом, шо мають процесуальний характер. Опера­тивний працівник — засобами і методами, регламентованими За­коном України від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову Діяльність» та іншими законами, які передбачають використання Для боротьби із злочинністю спеціальних, в тому числі й негласних, методів і засобіві

2- Різні права в застосуванні засобів і методів. Слідчий за жодних обставин не має права застосовувати засоби і методи, які викорис­товує оперативний працівник. Він може провадити лише слідчі та 'Нші процесуальні дії, передбачені кримінально-процесуальним аконом. Оперативний працівник вправі провадити, окрім опера-Ивно-розшукових, ще й слідчі дії, бо він має процесуальний статус особи, яка провадить дізнання.

* Різні межі застосування процесуальних І непроцесуальних засобів ' методів. Якщо майже всі слідчі дії можуть провадитись тільки після

24

25

порушення кримінальної справи і до закінчення досудового роз­слідування, то оперативно-розшукові заходи — до порушення кри­мінальної слрави, протягом слідства, а іноді й після закінчення! провадження у кримінальній справі,

4. Різні результати діяльності. Якшо в результаті кримінально-процесуальної діяльності слідчий отримує судові докази, то опера­тивний працівник під час ОРД — тільки дані про факти, джерела таких фактів, які тільки шляхом наступного проведення слідчих дій можуть стати доказами у кримінальній справі.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ ];

1. Кримінальне-процесуальне право є органічним елементом системи вітчизняного права.

2. Зв'язок кримінальне-процесуального права з іншими галузями права є двостороннім.

3. Кримінальне-процесуальне право походить від кримінального права і є визначальним для криміналістики, оиеративно-розшукової діяльності та інших юридичних наук, досягнення яких використо­вують під час провадження у кримінальних справах.

    продолжение
--PAGE_BREAK--2. ПРЕДМЕТ І МЕТОДИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Крим і нальн о -процесуальне право здійснює свій регулятивний вплив через систему кримінальне-процесуальних відносин, учасники котрих діють у межах наданих їм прав і покладених на них обов'язків. Кримінально-процесуальні відносини є предметом правового регу­лювання'.

Кримінальне-процесуальні відносини мають юридичний і фак­тичний зміст.

Юридичним змістом цих відносин є зафіксовані у нормах кримї-нально-процесуального права суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників,

Фактичний зміст процесуальних відносин — це реально здійсню­вані їх учасниками дії, спрямовані на реалізацію своїх суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що визначаються інтересами у кри­мінальній справі (публічними чи приватними).

Кримінально-процесуальні відносини:

• за функціональною спрямованістю норм права, на основі яких вони виникають, є охоронними, бо завжди виникають з факту вчинен­ня злочину (суспільне небезпечного діяння);

. за рівнем індивідуалізації суб'єктів можуть бути тільки віднос­ними (права й обов'язки учасників всіх правовідносин у криміналь­ній справі € точно визначеними);

• за кількістю суб'єктів як прості (відносини, що виникають між слідчим і допитуваним), так і складні (відносини між слідчим, прокурором, суддею і обвинуваченим при вирішенні питання про взяття останнього під варту);

• за розподілом прав і обов'язків між суб'єктами завжди Є дво­сторонніми, бо кожна сторона правовідносин має як права, так і обов'язки;

• за характером дій зобов'язаного суб'єкта — активні (слідчий зобов'язаний призначити експертизу у випадках, передбачених ст. 76 КПК) і пасивні (слідчий зобов'язаний утриматися від допиту свідка, який дає показання під псевдонімом, щодо дійсних даних про його особу — п. 4 ч, 1 ст. 69 КПК);

Ф за волевиявленням — управлінські, для виникнення яких достатньо лише бажання уповноваженої сторони (накладення судом грошового стягнення на поручителя в разі ухилення обвинуваче­ного від явки до органів дізнання чи слідства — ст. 153 КПК), дого­вірні, для виникнення яких необхідне виявлення (згода) сторін пра­вовідносин (примирення потерпілого з обвинуваченим — ст. 8 КПК)'.

Метод кримінальне-процесуального права — це категорія права, завдяки якій здійснюється юридичний вплив держаои на суб'єктів правовідносин, шо виникають, розвиваються і припиняються у кри­мінальній справі, а також їх взаємодія один з одним.

Більшість кримінальне-процесуальних відносин врегульовано із застосуванням імперативного методу правового регулювання (методу влади і підкорення), що має примусовий характер. Відносини сто­рін правовідносин при ньому будуються «по вертикалі» (слідчий -обвинувачений). Метод використовують за схемою «обов'язок + відповідальність».

Останнім часом для врегулювання кримінальне-процесуальних відносин все ширше (особливо після «малої» судової реформи 2001 р.) застосовують диспозитивний метод правового регулювання. У його межах суб'єкт кримінально-процесуальних правовідносин має повну свободу у розпорядженні своїми процесуальними, а іноді й матеріальними, правами. Відносини сторін будуються «по гори­зонталі» (потерпілий — обвинувачений, у межах дії корми права, викладеної в ст. 8 КПК).

З огляду на Інтерес українських юристів до положень антропологічної школи права а юридичній літературі обговорюють питання про визнання прав людини самостійним предметом правового регулювання.

26

1Кримінальне-процесуальні відносини класифіковано відповідно до загальних положень (лив.: Загальна теорія держави і права / За ред. В. В. Копєйчикова. — К., 1998. -С. 191-192).

27

При застосуванні цього методу відносини регулюються за схемою «право + гарантія».

Деякі кримінальне-процесуальні відносини врегулювати з допо­могою цих двох методів неможливо, зокрема тристоронні право­відносини. Наприклад, слідчий для того, аби вирішити питання про взяття обвинуваченого під варту, повинен звернутися до арбітра — суду. Тут слідчий діє щодо обвинуваченого не прямо, а немов би по дузі. Цей метод дістав у літературі назву змагального (судового, арбіт-рального)1.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. Предметом кримінальне-процесуального права є суспільні від­носини, що виникають, розвиваються і припиняються у зв'язку із вчиненням злочину і можуть існувати тільки в межах криміналь­ного процесу.

2. Регулювання кримінальне-процесуальних відносин здійсню­ється Із використанням трьох методів: імперативного, диспозитив­ного і змагального.

3. У кримінальному процесі домінує імперативний метод право­вого регулювання.

3. СПОСОБИ І ТИПИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Способи правового регулювання в кримінальному процесі — це складові елементи впорядкованих кримінальне-процесуальних від­носин:

• дозволяння — надання учасникам відносин суб'єктивних прав (ч. 2 ст. 43 КПК надає права обвинуваченому; ст. 69-1 КПК — свід­кові);

• іооов 'язування — покладання на учасника відносин юридич­ного обов'язку вчинити якусь дію (ч. І ст. 135 КПК — обов'язок обвинуваченого з'явитися за викликом слідчого у призначений строк; ч, 1 ст. 70 КПК — свідка — з'явитися в зазначені місце і час та дати правдиві показання про відомі обставини у справі);

• заборона — покладання на учасника правовідносин обов'язку утримуватися від вчинення певних дій (заборона домагатись пока-

1Див.: Вандышев В. В., Дербенев А. П., Смирнов А В. Уголовный процесе; Часть 1. Общая часть уголовного процесса и досудебные стадии. — СПб., 1996. — С. 9 — 10; Либойко Л. М. Поняття і структура судового (змагального) методу кримінально-процесуального права // Вісник Верховного Суду Ук­раїни — 2004 — № 9; Смирное А. В. Молели уголовного процесса — СПб., 2000 — С. 20-25, 50—52.

28

зань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів — ч. З ст. 22 КПК; заборона ставити навідні запитання обвинуваченому — ч. 6 ст. 143, свідкові — ч, 4 ст. 167 КПК, потерпілому — ч. 2 ст. 171 КПК).

Способи правового регулювання у кримінальному процесі по­єднують, чим досягають найбільшої ефективності регулювання.

Надання прав особам, які беруть участь у кримінальній справі (статті 43, 49, 50, 5} та ін. — дозволяння), застосовується у поєд­нанні Із обов'язком суду, прокурора, слідчого, особи, яка прова­дить дізнання, роз'яснити і забезпечити можливість їх здійснення (зобов'язування) — ст. 53 КПК.

Обов'язку суду, прокурора, слідчого та органу дізнання вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину (ст. 4 КПК — зобов'язування) кореспондує право учасників процесу оскаржувати дії цих посадових осіб — статті 99-1, 234, 236, 236-1, 236-2, 236-5, 236-6, 348, 384 КПК (дозволяння), а забороні домага­тися показань (ч. З ст. 22 КПК) — право на оскарження, передба­чене статтями 234 та 236 КПК.

Тип правового регулювання у кримінальному процесі — це загальний порядок регулювання відносин між суб'єктами, які беруть участь у кримінальній справі, що полягає у певному поєднанні способів (дозволянь і заборон).

У загальній теорії права розглядають два типи правового регу­лювання;

1) загальнодозвільний, що грунтується на загальному дозволянні, у межах якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних Дій («дозволено все, крім прямо забороненого законом»);

2) слещально-дозвільний, шо грунтується на загальній забороні, у межах якої закон встановлює конкретні дозволи («заборонено все, крім прямо дозволеного законом»)'.

У кримінальне-процесуальному праві домінує другий тип право­вого регулювання, Особливо це позначається на діяльності дер­жавних органів і їх посадових осіб, які ведуть кримінальний процес. Вони можуть здійснювати тільки ті дії і приймати тільки ті рішення, Що прямо передбачені законом. Особи, які провадять дізнання, слідчі, прокурори і судді не мають дискреційних повноважень'.

Використання у вітчизняному кримінально-процесуальному праві загальнодозвільного типу правового регулювання ё проблем-

' Див.: Скакун О. Ф. Теорія держави І права: Підручник. — Харків, 2001. — С. 497-49S.

" На відміну від французького кримінальне-процесуального права, де голову­ючий у судовому засіданні наділений «дискреційними повноваженнями, в силу яких він може за власним сумлінням і честю вживати будь-яких заходів, які він Еаажає корисними для встановлення істини1' (ст. 310 КПК Франції)

29

ним. Хоча, зважаючи на те, що згідно з принципом верховенства права (а не закону) права людини не вичерпуються тими, що зазначе­ні в законі, можна вести мову про застосування цього типу регулю­вання поведінки заінтересованих суб'єктів кримінального процесу.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. Ефективність правового регулювання кримінально-про-цесуальних відносин забезпечується поєднанням різних способів (дозволяння, зобов'язування, заборона).

2. У кримінальне-процесуальному праві домінує спеціально-дозвільний тип правового регулювання.

    продолжение
--PAGE_BREAK--4. ОСОБЛИВОСТІ НОРМ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Загальні положення щодо норм права розглядають у межах навчальної дисципліни «Теорія держави і права». Для норм кримі­нальне-процесуального права притаманні всі ознаки правових норм. Однак, оскільки вони регламентують специфічні суспільні відно­сини, то слід зважати й на їх особливості.

Загальні особливості кри.мінально-процесуальних норм:

1) вони є похідними від норм кримінального (матеріального) права (останні в субординації норм посідають провідне становище);

2) вони регламентують, головним чином, процедуру здійснення кримінальне-процесуальної діяльності, а тому відображають дина­мічні характеристики процесуальних відносин;

3) адресатами кримінально-процесуальних норм переважно є посадові особи органів дізнання, слідчі, прокурори та судді;

4) процесуальні норми мають специфічну структуру. Особливості структури норм крІІміна/Іьно-процесуа.Іь/юго права:

1) у них не завжди чітко в межах однієї статті закону сформу­льовано гіпотезу, диспозицію і санкцію; часто ці елементи норм розосереджено в межах кількох_статей;

2) оскільки вони є формою реалізації норм кримінального права, то останні завжди ніби «присутні» в гіпотезі процесуальної норми;

3) гіпотеза крішінально-проііесуальної норми, як правило, містить підстави до провадження процесуальної дії або прийняття процесуального рішення;

4) у диспозиції — власне правилі поведінки — найчастіше відображаються процедурні (здійснювані в певній послідовності) елементи діяльності, тому диспозиції не можуть бути відсильними до норм матеріальних галузей права;

5) санкції не завжди чітко формулюються в нормі кримінально-процесуального права; найчастіше вони містяться в нормах інших

ЗО

галузей права (кримінального, адміністративного, цивільного та ін.). Санкції, закріплені в нормі кримінальне- процесуального права, є кримінально-процесуальними. Санкції, шо передбачають відпо­відальність за порушення приписів норм процесуального права, але містяться в нормах інших галузей права, називають санкціями норм кримінальне-процесуального права;

6) санкції норм кримінальне-процесуального права встанов­люють відповідальність за порушення не тільки приписів, сформу­льованих у їх диспозиції, а й тих, що викладено у гіпотезі,

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

1. Норми кримінальне-процесуального права мають всі ознаки правових норм, а також тричленну структуру: гіпотеза, диспозиція, санкція.

2. Особливості норм кримінально-процесуального права визна­чаються специфікою предмета правового регулювання.

3. Загальні особливості цих норм зумовлено тим, що вони, по-перше, є похідними від норм кримінального права; по-друге, адресо­вані переважно посадовим особам, які ведуть процес.

5. КРИМІНАЛ ЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ЗАКОН. ЙОГО ЧИННІСТЬ У ПРОСТОРІ, У ЧАСІ ТА ЩОДО ОСІБ

Кримінально-процесуальний закон — це нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади — Верховної Ради України, — який регулює порядок порушення кримінальних справ і здійснення у них провадження.

Дія закону у просторі може бути територіальною та екстери­торіальною. Провадження в кримінальних справах на території України здійснюється за правилами Кримінально-процесуального кодексу України — незалежно від місця вчинення злочину.

Територіальна дія кримінально-процесуального закону ок­реслена територією держави Україна і визначається державним суве­ренітетом.

Екстериторіальна дія закону регулюється міжнародними догово­рами і передбачає поширення законодавства певної держави за межами її території. Вона відома як право екстериторіальності держав — порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, шо перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що перебувають на власній національній території і підвладні законам та юрисдикції власної держави.

Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування перебувають на Ті терито-

31

рії, але розглядаються як частина території держави прапора або пізнавальних знаків. Наприклад, згідно зі ст. 101 КП К дізнання за межами України за кримінально-процесуальним законом України здійснюють командири кораблів — у справах про злочини, вчинені підлеглими ї'м військовослужбовцями, а також про злочини, вчинені працівниками Збройних Сил України у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків під час походу за межами України (п. 3-1); капітани морських суден, шо перебувають у далекому плаванні (п. 8).

Право екстериторіальності завжди використовують для обґрун­тування дипломатичних привілеїв, якими наділено дипломатів і членів їх сімей. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 182 КПК у приміщеннях, що їх займають дипломатичні представництва, а також у примі­щеннях, де проживають члени дипломатичних представництв та їх сім'ї, які користуються правом дипломатичної недоторканності, обшук і виїмку можна провадити лише за згодою дипломатичного представника.

При провадженні в кримінальній справі застосовують кримі­нально-процесуальний закон, який діє відповідно під час дізнання, досудового слідства або судового розгляду справи. Загальним є правило: закон зворотної сшіи не має (ст. 58 Конституції України). Це правило надає визначеності та стабільності кримінальне-про­цесуальним правовідносинам, бо учасники кримінального процесу орієнтуються у своїй діяльності на чинний кримінальне-проце­суальний закон. Однак із нього є виняток: має зворотну силу кримінал ьн о-процесуальний закон, згідно з яким покращується ста­новище учасників процесу {надаються нові права, скасовуються левні запобіжні заходи тощо). Правило зворотної дії закону має гуманістичну спрямованість.

Окремими законами може бути встановлено спеціальні правила їх дії в часі. Наприклад, згідно зі ст. 4 Закону України від 1 жовтня 1996 р. «Про застосування амністії в Україні» дія закону про ам­ністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на ті, шо тривають або про­довжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. У виняткових випадках, з метою припинення суспільне небезпечних групових проявів, чинність ам­ністії може бути поширено на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов'язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію (умовна амністія). Статтею 8 зазначеного Закону особи, які відповідно до нього під­лягають звільненню від відбування (подальшого відбування) покарання, звільняються не пізніше трьох місяців після опубліку­вання закону про амністію,

32

На порядок дії кримінально-процесуального закону за колом осіб поширюється загальне правило: закон діє щодо всіх осіб, які перебувають на території його дії та є суб'єктами відносин, на які він розрахований. Дія процесуального закону поширюється на всіх громадян України, Згідно зі ст, 5 Закону України від 18 січня 2001 р, «Про громадянств України» документами, що підтвер­джують громадянство України, є: 1) паспорт громадянина України; 2) свідоцтво про належність до громадянства України; 3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 4) тимчасове посвідчення громадянина України; 5) проїзний документ дитини; 6) дипломатич­ний паспорт; 7) службовий паспорт; 8) посвідчення особи моряка; 9) посвідчення члена екіпажу; 10) посвідчення особи на повернення

в Україну'.

Згаданим Законом України не допускається вихід із громадян­ства України, якщо особу, яка подала клопотання про це, в Україні притягнуто як обвинувачену в кримінальній справі або щодо якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності та під­лягає виконанню (ч. 13 ст. 18 Закону).

Окрім того, згідно з ч. З ст. З К.ПК норми закону застосовуються при провадженні в справах про злочини іноземних громадян, за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недо­торканності (імунітету), і в справах про злочини осіб без грома­дянства.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 5:

1. Кримінальне-процесуальний закон — це акт вищого законо­давчого органу — Верховної Ради України.

2. Дія процесуального закону у просторі може бути територіаль­ною і екстериторіальною; у часі — прямою і зворотною.

3. При провадженні у кримінальних справах дія кримінально-процесуального закону поширюється на громадян України, інозем­них громадян (за винятком тих, що мають дипломатичний імунітет), а також на осіб без громадянства.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України «Про вибори Президента України» (а редакції Закону віл 18 березня 2004 р.) та ч. 2 ст. 2 Закону України від 24 березня 2004 р. ''Про вибори народних депутатів України" документами, шо підтверджують громадянство України, окрім зазначених в Законі України '«Про громадянство України», також є. 1| військовий квиток для військовослуж­бовців строкової служби; 2) картка (довідка] установи кримінал ьно-виконав-чої системи, шо повинна містити: прізвище, ім'я, по батькові, число, місяць, рік народження, громадянство, фотокартку особи, підпис керівника та печат­ку установи, — для осіб, які перебувають и установах кримінально-виконавчої системи.

33

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Кримінальне-процесуальне право пов'язане з іншими галузями права. Найтіснішим є зв'язок з кримінальним правом, яке за субор­динацією в правовій системі є вищим за процесуальне.

2. У кримінально-лроцесуальному праві застосовуються імпера­тивний, диспозитивний і змагальний методи правового регулювання, перший з них має перевагу.

3. Кримінально-лроцесуальні норми мають певні особливості, як у загальному плані, так і на рівні структурних елементів — гіпо­тези, диспозиції та санкції.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно-правові акт

1. Закон України від 18 січня 2001 р. «Про громадянство України» // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № ІЗ. — Ст. 65.

2. Постанова Пленуму Верховного Суду України від І листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні право­суддя» // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За эаг. ред. В. Т. Мапяренка. -К., 2004.

Наукові та навчальне-методичні джерела

1. Вандышев В. В., Дербенев А. П., Смирнов А. В. Уголовный процесе: Часть і. Общая часть уголовного процесса и досудебные сталий. — СПб., 1996.

2. Громов Н. А., Полунин С- А. Санкции в уголовно-процессуальном праве России. — М., 199S.

3. Дроздов О- М. Джерела кримінальне-процесуального права. — Хар­ків, 2004.

4. Зусь Л. Б. Правовое регулирование в сфере уголовного судопроиз­водства. — Владивосток, 1984.

5. Лобойко Л- М. Поняття і структура судового (змагального) методу кримінально-проиесуального права // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 9.

6. Лобойко Л. М. Метода і предмет кримінальне-процесуального права // Прокуратура. Людина. Держава — 2004. — № 7.

7. Лобойко Л. М. Співвідношення імперативного і диспозитивного мето­дів правового регулювання у кримінальному процесі // Проблеми ме­тодології сучасного правознавства. — Харків, 2003.

8. Лобойко Л. М. Функціональне призначення диспозитивного методу кримінально-процесуального права // Юридична Україна. — 2004. -№ 12-

9. Лукьянова Е. Г. Теория процессуального права. — М., 2003.

10. Малютін І. Правові проблеми вдосконалення кримінально-процє-суального законодавства України // Право України. — 2004. — № 10.

11. Мияицин С. Д. Предмет регулирования советского уголовно-про­цессуального права. — Свердловск, 1991.

34

12. Ольков С. Г. Уголовно-процессуальные правонарушения. — Тю­мень, 1996.

13. Пасенюк О. Процес пішов? Правові «ритми» процесуального зако­нодавства // Юрид. вісник України. — 2002. — № 23. — 8—14 червня.

14. Погорецький М. А. Кримінальне-процесуальні відносини: структура і система. — Харків, 2002.

15. Савонюк Р. Щодо термінів і понять Крим і нал ьно-процесуального кодексу України // Право України. — 2004. — № 2.

16. Смирнов А. В. Модели уголовного процесса. — СПб., 2000.

17. Столмаков А. И. Санкции в уголовном судопроизводстве // Пра­воведение. — 1982. — № 3.

18. Тсртишник В. Концептуальна модель КПК України і проблеми реалізації ідей правової держави у сфері правосуддя // Право України. — 2003. — № II.

19. Тєртишник В. М. Концепція Кримінально-процесуального кодексу України. — Дніпропетровськ, 2003.

20. Філа/лов В. М., Солодкий С. А. Застосування норм міжнародних договорів і рішень Європейського суду з прав людини у кримінальному судочинстві // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 7.

21. Элькинд П. С. Сущность советского уголовно-процессуального права. — Л., 1963.

22. Элькинд П. С. Толкование и применение норм уголовно-процес­суального права. — М., 1967.

35

    продолжение
--PAGE_BREAK--ЛЕКЦІЯ ЗПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

1. Поняття, значення і класифікація принципів криміналь­но-процесуального права.

2. Характеристика загальнопратювих принципів.

3. Характеристика міжгалузевих принципів.

4. Характеристика галузевих принципів.

1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ПРИНЦИПІВ КРИМПШІЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Принципи кримінальне-процесуального права — це закріплені в правових нормах вихідні положення, що відбивають панівні в дер­жаві політичні та правові ідеї і визначають сутність організації і діяльності компетентних державних органів щодо порушення, до-судового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

Ознаки принципів кримінально-процесуального права:

1) вони втілені у формі правових норм. Не можна вважати прин­ципами ті наукові та політичні ідеї, що не дістали відображення у нормах права;

2) норм и-принципи є не вивідними, а навпаки — із них виводяться всі Інші норми кримінально-процесуального права (які перебувають «під нормами-принципами»);

3) вони є на й загальнішими, фундаментальними правовими поло­женнями;

4) на їх основі побудована і діє вся кримінальне-процесуальна система (ця ознака принципів характеризує процес ізсередини);

5) вони характеризують кримінальний процес у цілому — ззовні;

6) норми-принципи діють на всіх або на більшості стадій кримі­нального процесу і обов'язково в його центральній стадії — судовому розгляді кримінальної справи;

7) порушення одного принципу, як правило, призводить до по­рушення інших принципів і тим самим до порушення законності при провадженні у кримінальній справі;

8) недотримання хоча б одного принципу спричиняє скасування прийнятих у справі рішень та інші негативні наслідки.

Кожна ознака і всі вони в цілому підкреслюють загальність поло­жень, що є принципами кримінально-процесуального права. Однак у літературі триває полеміка вчених щодо наявності або відсутності специфічних загальних правових положень (принципів), притаман­них для окремих стадій.

36

Прибічники виокремлення принципів для кожної стадії (В, С. Зе-леиєцький та ін.) стверджують, шо існування загальних принципів процесу не заперечує наявності специфічних закономірностей, влас­тивих окремим стадіям, а, отже, і відповідних (приватних) принципів. Вони називають принципами стадій положення, врегульовані гла­вою 11 КПК «Основні положення досудового слідства» та главою 24 КПК «Загальні положення судового розгляду».

Проти виокремлення принципів окремих стадій категорично виступали С. А, Альперт та М. М. Михеєнко. Вони вважали, що загальні положення стадій с лише проявом у них загальнопропе-суальних принципів, їх можна називати загальними умовами (рисами, правилами). Інакше поняття принципу нівелюється.

Іноді до принципів кримінал ьно-проііесуального права вілносять і такі положення, як економічність, планування, ефективність, на­уковість, гуманізм, справедливість, толерантність тощо, їх не можна вважати принципами процесуального права, бо вони притаманні для всіх видів людської діяльності, в тому числі й тієї, що її не врегульовано нормами права.

Загальну кількість принципів кримінал ьно-процесуального права не визначено. На думку Т. М. Добровольської, їх 17; В. М. Тертиш-ника — 38, М. М. Михеєнка — 18.

Таку їх велику кількість виокремлюють за рахунок включення до системи принципів кримінально-процесуального права положень, що не мають ознак принципів, а є тільки їх елементами. Наприклад, локументованість є елементом принципу публічності (офіційності), а забезпечення ознайомлення особи, яку притягують до відпові­дальності, з обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в межах пред'явленого обвинувачення — принципу

змагальності.

Зважаючи на неоднозначний підхід до класифікації принципів кримінального процесу, Ю. М. Грошевий запропонував вважати таки­ми тільки ті дев'ять правових положень, що їх визначено у ст. 129 Конституції України як «основні засади судочинства».

Втім, завдання щодо однозначного визначення кількості принципів кримінального процесу заздалегідь приречене на невда­чу. Переважна більшість правових положень, шо їх відносять до принципів процесу, є загальними для всіх або для декількох галузей права. В кримінально-процесуальному праві вони лише по-особли­вому виявляють свою дію,

Значення принципів кримінально-процесуального права полягає в

тому, шо вони є:

1) гарантією дотримання прав і законних інтересів особи в кри­мінальному процесі;

2) гарантією прийняття законних і обгрунтованих рішень у

кримінальній справі;

37

3) вихідними положеннями для тлумачення окремих кримі­нально-процесуальних норм;

4) засобом, завдяки якому досягається упорядкованість у розв'язанні питань, щодо яких € прогалини в праві, та у випадках застосування кримінально-проиесуального права за аналогією;

5) підґрунтям для вирішення всіх суперечностей, що виникають під час провадження у кримінальній справі.

Усі принципи кримінального процесу тісно пов'язані між собою, взаємно обумовлюють один одного, а тому утворюють систему. Своєю чергою, в ній системі можна виокремити принципи, що мають однакові ознаки. В процесуальній літературі залежно від певних ознак принципи кримінально-процесуального права поділяють на кілька груп.

За юридичною силою джерела, в якому їх закріплено:

• конституційні — в Конституції України (головним чином у розділі 2 та в ст. 129);

• спецішіьиі (інші) — в інших законах, передусім у КПК.

Поділ принципів процесу на конституційні та спеціальні зовсім не означає, що одні із них (конституційні) є головними, а інші (спеціальні) — другорядними. Всі вони мають у кримінальному про­цесі однакові юридичну силу і значення.

Залежно від поширеності ча функціональні частини кримінальна-процесуальної діяльності'розрізняють принципи:

• обвинувачення (переслідування);

• захисту;

Ф правосуддя (вирішення справи).

Залежно від поширеності на галузі права принципи поділяють на:

• загальішправові, тобто ті, що діють у всіх галузях права (наприк­лад принцип законності), але виявляються з певними особливостями а кримінально-процесуальному праві;

• міжгалузеві — діють у кількох галузях права (наприклад принцип змагальності) і також по-особливому — е кримінально-процесуаль­ному праві;

• галузеві — діють лише в межах кримінального процесу (наприк­лад принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, під­судному права на захист).

Характеристику принципів кримінально-процесуального права буде дано відповідно до останньої класифікації, бо вона узгоджу­ється із класифікацією принципів права, що її вивчають у в межах навчальної дисципліни «Теорія держави і права».

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Принципи кримінальне-процесуального права діють у всіх або у переважній більшості стадій процесу, серед яких обов'язково має бути стадія судового розгляду.

38

2. Загальні правові положення, що поширюють дію на окремі стадії кримінального процесу, не мають значення принципів.

3. Принципів кримінальне-процесуального права не може бути багато, бо тоді нівелюється їх принципове значення.

    продолжение
--PAGE_BREAK--2. ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАГАЛЫЮПРАВОВИХ ПРИНЦИПІВ

До загал ьно правових принципів, що діють у кримінал ьно-про­цесуальному праві, належать такі'. 1. Принцип законності.

1. Принцип законності — це конституційне-правове положення. згідно з яким всі учасники кримінального процесу повинні викону­вати приписи норм кримінал ьно-процесуального та інших галузей права.

2. Стаття 58 та п. 1 ч. З ст. 129 Конституції України, статті 2, 5, 15 КПК.

3. Зміст принципу законності в кримінальному процесі визна­чається такими положеннями:

• усі учасники кримінального процесу зобов'язані дотримувати­ся приписів законів, а для державних органів і їх посадових осіб діє принцип «дозволено тільки те, що передбачено законом»;

• у разі конкуренції закону і відомчих нормативно-правових актів, якими регламентується порядок провадження у кримінальних справах, підлягає застосуванню закон";

• у разі конкуренції конституційних норм і норм інших законів слід застосовувати норми Конституції України, як такі, що мають найвищу юридичну силу;

• правильне застосування закону є завданням кримінального процесу (ст. 2 КПК);

• будь-яке порушення закону має бути усунено;

• учасники кримінального процесу, винні у порушенні закону, мають обов'язково понести за ІІе юридичну відповідальність;

Характеристику принципів всіх класифікаційних груп буде проведено за такою схемою:

1) визначення (формулювання) принципу,

2) статті законів, в яких його відображено: 3| положення, що становлять його зміст; 4) винятки із принципу.

Під час характеристики принципів буде вказано тільки цифру, під якою той чи інший елемент характеристики е е переліку.

" Згідно з п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами визнача­ються судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, органі­зація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, основи організації та діяльності адвокатури.

39

• ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше, як на підставах і в порядку, встановлених законам (ст. SКПК);

• ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за аироком суду й відповідно до закону (ч. 2 ст. 15 КПК);

• істотне порушення кримінально-процесуального закону (ст. 370 КПК) та неправильне застосування кримінального зако­ну (ст. 371 КПК) є підставами до скасування або зміни вироку.

4. Винятків із цього принципу немає*. 2. Принцип державної мови судочинства.

1. Принцип державної мови судочинства — це конституційно-правове положення, згідно з яким судочинство в Україні прова­литься українською (державною) мовою.

2. Стаття 10 Конституції України; ст. 19 КПК; статті 3 і 18 Закону України від 28 жовтня 19S9 р. «Про мови в Українській РСР»; ст. 10 Закону України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України».

3. Положення, шо визначають зміст принципу:

• судочинство провадиться українською мовою;

• особам, що беруть участь у справі та не володіють мовою, якою провадиться судочинство", забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма мате­ріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача (ч. 2 ст. 19 КПК; ч. З ст. 18 Закону України «Про мови в Українській РСР»).

Порушення права обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача є суттєвим порушенням кримінальне-процесуального закону і тягне за собою безумовне скасування вироку чи постанови (п. 4 ч. 2 ст. 370 КПК).

Кримінальна справа підлягає поверненню для провадження досу-дового розслідування, якщо порушено вимоги ст. 19 КПК щодо забезпечення обвинуваченого, що не володіє мовою, якою прова­диться слідство, перекладачем (підпункт «б» п. 13 постанови Пле­нуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 р. N° 3 «Про застосування судами України кримінально-процесуального законо­давства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування»);

• слідчі і судові документи вручають:

— особам, які беруть участь у справі, на їх вимогу, в перекладі рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють (ч. 4 ст. 18 Закону України «Про мови в Українській РСР»);

" М. С. Строгович вважав, шо законність не є принципом кримінального процесу, бо ие універсальне правове положення, що діє у всіх галузях права.

" Хто є особою, яка на володіє новою судочинства, закон не встановлює. Lieпоняття е оціночним і визначається посадовою особою, яка веде процес. У будь-якому разі особа вважається такою, що володіє тією чи іншою мовою, якщо вона добре ґі розуміє і вьіьно висловлюється.

40

— обвинуваченому — незалежно від його вимоги (ч. З ст. 19 КПК). Обвинуваченому в перекладі його рідною або іншою мовою,

якою він володіє, вручають копії:

— постанови про притягнення його як обвинуваченого;

— обвинувального висновку;

— постанови про закриття щодо нього кримінальної справи;

— вироку.

4. Винятки із принципу:

• у роботі органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські та селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови (ч. 2 ст. З і ч. 2 ст. 18 Закону України «Про мови в Українській РСР»);

• якщо громадяни іншої національності, що становлять біль­шість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі на­ціональною мовою або якщо в межах цих адміністративно-терито­ріальних одиниць, населених пунктів компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення певної місцевості, в роботі названих органів може використову­ватись українська мова або мова, прийнята для всього населення (ч. З ст. З і ч. 2 ст. 18 Закону України «Про мови в Українській РСР»).

    продолжение


--PAGE_BREAK--3. Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту не-дот орканніст ь.

1. Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту недоторканність — цс конституційне-правове положення, згідно з яким ніхто при провадженні у кримінальній справі не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивова­ним рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом.

2. Стаття 29 Конституції України', ст. 14 КПК. Цей принцип врегульовано також і в міжнародно-правових документах. На­приклад, згідно з ч. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і

Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту недоторкан­ність було закріплено І в Конституції Української Народної Республіки (Статуті про державний устрій, права і вільності УНР), далі — Конституція УНР. У ст 1? цього нормативно-правового акта зазначалося; ''громадянин УНР і ніхто Інший не може бути затриманий на території її без судового наказу Інакше, як на гарячім вчинку. Але і в такім разі він мас бути випушений не пізніше. як за 24 години, коли суд не встановить якогось способу його затримання'' (див.; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917— 1920 pp.1В 4т. — Прага, 1921. — Ч. 1; Конституційні акти України. 1917—1920. Невідомі конституції України. — К… 1992).

41

політичні права': «кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий свавільному арешту чи утриманню піл вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше, як на таких підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом»,

3. Зміст цього загальнопраиового принципу виявляється в кри­мінальному процесі через такі положення:

• кожен із учасників кримінального процесу має право на сво­боду і особисту недоторканність;

• ніхто із учасників кримінального процесу не може бути позбав­лений свободи і прана на особисту недоторканність;

• кожному заарештованому повідомляють при арешті причини його арешту;

• про арешт (затримання) особи мають бути негайно сповіщені його родичі;

• кожному заарештованому або затриманому має бути невід­кладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;

• кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити а суді своє затримання;

• затриману особу негайно звільняють, якщо протягом сімдеся­ти двох годин із моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою;

• занідомо незаконні затримання або арешт тягнуть за собою кримінальну відповідальність, передбачену ст. 371 КК.

4. Винятки з принципу:

• особу може бути заарештовано (взято під варту), але тільки за рішенням суду і лише за наявності до того підстав і умов, визначе­них кримінальне-процесуальних законом;

• арешт може бути застосовано тільки щодо підозрюваного, об­винуваченого, підсудного або засудженого;

• особу може бути затримано, але тільки у разі нагальної необ­хідності запобігти злочинові чи його перепинити. Уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірено судом.

4. Принцип забезпечення недоторканності житла.

1. Принцип забезпечення недоторканності житла — це консти-туційно-правове положення, згідно з яким не допускається про­никнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення В них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду.

2. Стаття ЗО Конституції України', ст. 14-1 КПК; ст. 311 Цивіль­ного кодексу України (далі — UK).

З- Положення, шо розкривають зміст принципу:

• кожному учасникові кримінального процесу гарантовано не­доторканність житла та іншого його володіння;

• ніхто не має права без законної підстави увійти ло житла всу­переч волі осіб, які в ньому проживають;

• не полускається проникнення до житла чи іншого володіння учасника кримінального процесу, проведення в них огляду чи об­шуку;

• незаконні обшук, огляд чи інші дії, що порушують недотор­канність житла громадян, вчинені посадовою особою, тягнуть за собою кримінальну відповідальність, передбачену ст. 365 КК «Пере-вишення влади або службових повноважень».

4. Винятки з принципу:

• проникнення до житла чи іншого володіння особи допуска­ється, але тільки для провадження в них огляду чи обшуку і лише за вмотивованим рішенням суду;

• у невідкладних випадках можливий інший, встановлений за­коном, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Без рішення суду може бути проведено:

огляд і обшук житла чи іншого володіння особи у випадках (ч. 5 ст. 190іч. бет. 177КПК):

— пов'язаних із урятуванням життя людей та майна чи з без­посереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчиненні •злочину;

— за письмовою згодою власника; огляд місця події;

— у невідкладних випадках у разі здійснення огляду місця події за заявою або повідомленням особи про вчинений щодо неї злочин;

• у разі відсутності цієї особи;

— якщо неможливо отримати від неї згоду.

Принцип забезпечення недоторканності житла регламентовано У конституціях майже всіх цивілізованих держав (ст. 13 Конституції ФРН; ст. 14 Конституції Італії; ч. 2 ст. 18 Конституції Королівства Іспанія; ст. ІЗ Федеральної конституції Швейцарської конфедера­ції; ст. 35 Конституції Японії та ін.).

'Ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудин 1966р. Набув чинності, в тому числі для України, 23 березня 1976 р.

42

' У статті 15 Конституції УНР принцип забезпечення недоторканності житла суло регламентовано таким чином: «Домашнє огнише признається недотор-'<4ним. Ніяка ревізія не може відбутися без судового наказу. В наглих випадках ••ІожутЕІ органи правової охорони нарушити недоторканість і без судового на­казу: одначе і в тім випадку має бути на жадання громадянина доставлений ^Удовий наказ не далі, як на протязі 4S годин по довершенню ревізії»

43

5. Принцип забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків.

1. Принцип забезпечення таємниці листування, телефонних роз­мов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків — це конституційне-правове положення, згідно з яким всім громадянам гарантується таємниця і недоторканність їхньої кореспонденції та банківських вкладів.

2. Стаття 31 Конституції України'; ст. І4-1 КПК; ст. 306 ЦК; ст. 6 Закону України від 4 жовтня 2001 р. «Про поштовий зв'язок»; ст-9 Закону України від 18 листопада 2003 р. «Про телекомунікації».

3. У кримінальному процесі цей принцип реалізується через такі положення:

• кожному громадянинові (а не тільки учасникові криміналь­ного процесу) гарантовано таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, а також банківських вкладів;

• ніхто, в тому числі посадові особи органів дізнання, досудо-вого слідства, прокуратури і суду, не мають права розголошувати інформацію, що стала відомою їм із кореспонденції;

• порушення таємниці листування, телефонних розмов, теле­графної та іншої кореспонденції, банківських вкладів І рахунків тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 364 КК «Зловжи­вання владаю або службовим становищем».

4. Винятки із принципу.

Таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції може бути порушено, але тільки за таких умов:

• із метою запобігти злочинові;

• із метою з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якшо іншими способами одержати інформацію неможливо;

• за наявності загрози вчинення насильства або інших протиправ­них дій щодо осіб, взятих під захист (за письмовою заявою або письмовою згодою цих осіб);

• рішення про прослуховування телефонних та інших перего­ворів, накладення арешту на кореспонденцію прийнято головою апеляційного суду або його заступником (ч. 4 ст. 187 КПК).

Інформацію щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить бан­ківську таємницю, згідно з ч. 1 ст. 62 Закону України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність» розкривають банки:

1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

2) на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

3) органам прокуратури України, Служби безпеки України, Мі­ністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України — на їх письмову вимогу щодо операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи—суб'єкта підпри­ємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

4) органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю щодо операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний про­міжок часу;

5) спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу щодо здійснен­ня фінансових операцій, які підлягають фінансовому моніторингу згідно з законодавством про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;

6) органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів щодо стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності.

6. Принцип поваги до честі та гідності особи, невтручання в Гі особисте та сімейне життя.

1. Принцип поваги до честі та гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя — це конституцій но-правове положення, згідно з яким посадові особи державних органів, які ведуть кримі­нальний процес, зобов'язані ставитися з повагою до кожної людини, яку залучають до кримінального процесу, не втручатися в її особисте і сімейне життя.

2. Статті 3 і 28 Конституції України'.

Цей принцип випливає із положень ст. З Конвенції про захист прав і основних свобод людини1, згідно з якою жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання.

3. Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримі­нальному процесі:

• кожний учасник кримінального процесу має право на повагу до його честі та гідності;

1Таємницю листування забезпечувала і Конституція УНР; «Установлюється листова тайна. Органам державної влади не вільно відкривати листів без судо-Jвого наказу Інакше, як у випадках, законом означених» (ст. 16).

44

Заборону на приниження гідності особи було закріплено І в Конституції VHP, в ст. 14 якої зазначалося1''Громадянин УНР і ніхто інший на території її не може бути . підданий яким-небуль карам по тілу, або іншим актам, які понижують людську гідність".

1Підписано е Римі 4 листопада 1950 р. Ратифіковано Україною 17 липня 1997 р.

45

• честь І гідність людини, залученої до участі у кримінальній справі, посадові органи, які здійснюють у ній провадження, визнають найвищою соціальною цінністю;

ф під час виконання процесуальних дій не допускаються прини­ження честі та гідності особи або дії, що є небезпечними для ЇЇ здоров'я (наприклад, під час освідування — ч. З ст. 193 КПК; під час відтворення обстановки і обставин події — ч. 2 ст. 194 КПК);

• провадження процесуальних дій, пов'язаних з оголенням осо­би, може провадити тільки слідчий тієї самої статі у присутності понятих тієї самої статі (наприклад, обшук особи — ч. З ст. 184 КПК; освідування особи — ч. З ст. 193 КПК);

• нікого не може бути піддано катуванню, жорстокому, нелюд­ському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню;

• ніхто із учасників процесу не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя;

• з метою попередження розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть учать у кримінальній справі, допус­кається закритий судовий розгляд справ (ч. 2 ст. 20 КПК);

• не допускається збирання, зберігання, використання та по­ширення конфіденційної інформації про учасника кримінального процесу без його згоди;

• посадові особи, які ведуть процес, зобов'язані вживати заходів до того, шоб не було розголошено виявлені обставини особистого життя учасників процесу (наприклад під час обшуку або виїмки — ст. 185 КПК);

• заборонено домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (шантажу, обіцянок надати якість пільги, під­купу тошо) — ч. З ст. 22 КПК.

4. Винятки з цього принципу;

• органи, які ведуть кримінальний процес, мають право збирати щодо громадян інформацію, але тільки ту, що має значення для вирішення справи;

• учасників кримінального процесу може бути піддано до­слідженням у межах провадження експертизи, в тому числі й примусово (ст. 205 КПК), але тільки на підставі закону і лише з метою одержати докази у кримінальній справі,

7. Принцип гласності судового розгляду справи' та його повного фіксування технічними засобами.

Принцип гласності судового розгляду студенти часто плутають із принци­пом публічності ЦІ принципи різні за змістом (лив. принцип публічності), хоча й тісно пов'язані між собою: кожний громадянин (член суспільства) має право знати про те, які дії вчинює суд у загальносуспільних (публічних) інтересах.

46

1. Принцип гласності судового розгляду справи та його повного фіксування технічними засобами — це конституційно-правове по­ложення, згідно з яким розгляд кримінальних справ у всіх судах (місцевих, апеляційних, касаційних) є відкритим.

2. Пункт 7 ч- 3 ст. 129 Конституції України; статті 20, 87-1 КПК.

3. У кримінальному процесі цей загал&ноправовий принцип ви­являється через такі положення:

• ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Призначивши кримінальну справу до судового розгляду, суддя вирішує питання про список осіб, які під­лягають виклику в судове засідання (п. 5 ч. 1 ст. 253 КПК). У цьому списку обов'язково мають бути учасники судового процесу (сторони). Закон спеціально регламентує порядок вручення повісток про виклик до суду підсудному та іншим учасникам (ч. 1 ст. 254 КПК).

Ґрунтовно регламентується і порядок оповіщення учасників про­цесу про день перегляду судового рішення. Про дату призначення справи до апеляційного розгляду суд першої інстанції оповіщає заін­тересованих осіб, надсилаючи відповідні повідомлення та розмі­шуючи оголошення на дошці об'яв суду. Засудженому, якого утримують під вартою, про призначення справи до апеляційного розгляду повідомляють через начальника відповідної установи (ч. З ст. 354 КПК);

• розгляд кримінальних справ у всіх судах є відкритим — всі особи, які досягли 16 років, мають право бути присутніми під час слухання справ. Особи, які не досягли нього віку, також мають право бути присутніми, але тільки в тому разі, якщо вони є підсуд­ними, потерпілими або свідками у справі (ч. 4 ст. 271 КПК);

• хід судового розгляду та його результати можуть фіксуватися технічними засобами і висвітлюватися в засобах масової інфор­мації.

Навіть у разі проведення закритого судового розгляду (див. винят­ки з цього принципу) принцип гласності не виключається, бо:

• у залі судового засідання присутні потерпілий, свідки, прокурор, захисники та інші учасники судового розгляду';

• слухання справ здійснюється з додержанням всіх правил судо-ч инства;

• вирок суду проголошується публічно.

4. Винятки з цього принципу пов'язані з необхідністю закритого розгляду кримінальної справи, який провадять:

' Бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в Інтересах якого судовий розгляд оголошено закритий, має право Уповноваженії» Верховної Ради Укра­їни з прав людини (п. 9 ст 13 Закону України від 23 грудня 1997 р. «Про Vпо в но важеного Верховної Ради України з прав людини'»).

47

обов 'язково:

— якшо відкритий розгляд суперечить інтересам охорони дер­жавної таємниці;

з ініціативи суду або за клопотанням учасників: — у справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку;

— у справах про статеві злочини;

— її інших справах з метою запобігання розголошенню відомос­тей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі;

— у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих

під захист.

Загальноправові принципи, що діють у кримінально-процесуаль­ному праві, мають настільки загальний характер, що в державах із усталеними правовими системами (зокрема у Франції) поряд із прин­ципами судочинства існує поняття «фундаментальні основи права», під якими розуміють «права і свободи, шо лежать в основі існування будь-якого демократичного суспільства»1.

Закріплені к Основному та в кримінально-процесуальному законах нашої держави права особи на свободу та особисту не­доторканність, таємницю листування, на захист, недоторканність житла, недоторканність особи є демократично-правовими інсти­тутами кримінального процесу. Законне обмеження цих прав має місце в багатьох сферах правоохоронної діяльності держави… Не­обхідність розгляду їх як принципів у галузі кримінальне-проце­суального права зумовлено тим, що саме в часі провадження у кримінальних справах обмеження конституційних прав громадян можуть бути найсуттєвішими (достатньо вказати на можливіші арешту — досудового позбавлення свободи особи — на термін до місяців). Відображаючи сцободу людини у демократичному суспілі стві, конституційні принципи стають «фундаментальними основам кримінально-процесуального права» (як і будь-якої іншої галі права).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. Загальноправові принципи, що діють у кримінальне-процесу­альному праві, закріплено в Конституції України та міжнародно-правових документах,

2. Положення иих принципів обов'язково відображаються (інс ді — дублюються) в кримінальне-процесуальному законі.

3. Конституційні принципи по суті є «фундаментальними осж вами кримінальне-процесуального права».

1 Европейское право / Пол общ. ред. Jl. M. Литвина — М… 3002. — С. У1

    продолжение
--PAGE_BREAK--3. ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖГАЛУЗЕВИХ ПРИНЦИПІВ

7. Принцип і/нагальності.

1. Принцип змагальності сторін — це правове положення, згідно з яким двом рівноправним сторонам (обвинувачення і захисту) забезпечується можливість брати активну участь у дослідженні обставин кримінальної справи перед незалежним арбітром — судом, який не може здійснювати інших функцій, окрім функції право­суддя.

2. Стаття 7 Загальної декларації прав людини, ст. 14 Міжнародно­го пакту про громадянські І політичні права, ст. 24 І п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України, ст. 16-1 КПК.

3. Принцип змагальності складається із окремих правових поло­жень, одні з яких мають загальний для всієї процесуальної системи характер, Інші — стосуються досудового провадження або про­вадження у судових стадіях.

Заг&іьні положення принципу змагальності:

• ніхто не може бути суддею у власній справі;

• розмежування у суді трьох кримінальне-процесуальних функцій (обвинувачення, захисту і вирішення справи);

• виконання кожної із функцій органами, незалежними один від одного;

• на сторони не покладено обов'язок сприяти встановленню істини у справі;

• рівність прав сторін' і підтримання судом рівного положення сторін протягом всього часу провадження у кримінальній справі;

• панівне становище суду;

• заборона на вирішення судом за власною ініціативою спірних питань, шо виникають між сторонами;

• суду заборонено виходити за межі пред'явленого обвинува­чення;

' Йдеться про формальну рівність прав сторін. Насправді ж сторона обви­нувачення, до складу яко"І належить такий потужний учасник процесу, як про­курор, є набагато сильнішою аш сторони захисту. Щоб вирівняти баланс прав сторін, законодавець наділяє сторону захисту деякими перевагами. Останніх у теорії кримінального процесу називають «перевагами захисту» (О. В. Смірнов). До них належать, права обвинуваченого (підсудного) відмовитися давати пока­зання та давати неправдиві показання, права підсудного на останнє слово та на останню репліку, презумпція невинуватості, право запросити кількох захисників.

Аксіомою сучасного праворозуміння є те, шо зміст правового регулювання шодо встановлення різних статусів індивіда не може бути однаковим (рівним]. У кримінальне-процесуальному праві реальна (а не формальна) рівність прав учасників кримінального процесу — представників сторін — може сприяти виникненню стану, за якого буде унеможливлено Існування різних статусів учас­ників.

48

49

• законом передбачено можливість потерпілого та обвинуваче­ного скористатися допомогою відповідно представника і захисника своїх прав.

Положення принципу змагальності, шо діють у досудовому про­вадженні:

• вирішення судом питання про давання дозволу на застосування органами дізнання і досудового слідства примусових заходів щодо обвинуваченого (підозрюваного), наприклад, взяття під варту -ст. 165-2 КПК, поміщення до медичного закладу для провадження судово-медичної або судово-психіатричної експертизи — ст. 205 КПК;

• контроль суду за прийняттям органами дізнання і досудового слідства процесуальних рішень, в яких відображаться рух справи, наприклад, про відмову в порушенні кримінальної справи (статті 236-1, 236-2 КПК); про закриття справи (статті 236-5, 236-6 КПК);

• вирішення судом питання про давання дозволу на про­вадження окремих процесуальних дій, наприклад, провадження огляду (ст. 190 КПК) та обшуку (ст. 177 К.ПК) у житлі та іншому володінні особи.

Положення принципу змагальності, що діють у судових стадіях.

• обов'язкова участь сторін під час провадження у справі, здій­снюваного в суді;

• вирішення судом клопотань, заявлених сторонами;

• право представників сторін обвинувачення і захисту брати участь у судових дебатах.

4. Винятків із цього принципу немає. 2. Принцип диспозитивності.

1. Принцип диспозитивності — це правове положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надано і забезпечено можли­вість вільно в межах закону обирати способи поведінки для захисту своїх кримінальне-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінальне-процесуальної діяльності, головним призначенням якого е забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стиму­лювання іх активності у захисті цих прав.

2. Пункт 4 ч. З ст. 129, ч. 1 ст. 63 Конституції України, ст. 16-1 КПК (принцип диспозитивності регламентується тими самими стат­тями закону, шо і принцип змагальності).

3. Положення, що розкривають зміст принципу:

• права учасників (сторін) процесу на вільне розпорядження своїми матеріальними правами:

— право потерпілого у справах приватного обвинувачення' подавати до суду скарги про притягнення певних осіб до кримі­нальної відповідальності (ч. 1 ст. 27, ст. 251 КПК);

' До таких згідно з ч. 1 ст. 17 К.ПК належать справи про злочини, передба­чені ст. 125, ч. 1 ст 126, ст. 356 КК.

50

— право потерпілого підтримувати обвинувачення у справах при­ватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК);

— право потерпшого продовжувати підтримувати обвинувачення isразі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення б суді у справах публічного обвинувачення (ч. 2 ст. 267 КПК);

— право потерпілого відмовитися від вимог про притягнення особи до кримінальної відповідальності, шо тягне за собою закриття кримінальної справи (частини 2 і 3 ст. 282 КПК);

— право потерпілого у справах приватно-публічного обвину­вачення' подавати скарги про притягнення осіб до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 27 КПК);

— право потерпілого та обвинуваченого (підсудного) на прими­рення, наслідком чого є закриття справи публічного обвинувачення (ч. 1 ст. 27; ст. 8 КПК та ст. 46 КК), що дає підстави для запро­вадження в теорію кримінального процесу поняття «справи публічно-приватного обвинувачення»;

— права учасників (сторін) процесу на вільне розпорядження своїми процесуальними правами:

— право на ініціювання кримінального процесу шляхом надан­ня інформації про вчинений злочин органам дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду;

— право заявляти відводи;

— право розпоряджатися доказовим матеріалом;

— право на свободу від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України)";

• забезпечені законом права учасників кримінального процесу активно впливати на його рух і результати:

— право заявляти клопотання;

— право оскаржувати дії І рішення посадових осіб та органів, які ведуть процес.

4. Винятки із принципу:

• кримінальну справу може порушити прокурор і за відсутності скарги потерпілого, якщо:

Згідно з ч. 2 ст. 27 КПК такими кримінальними справами є справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК.

Це положення в літературі іноді розглядають як самостійний принцип кримінально-процесуального права. Однак підстав для наділення його таким ''статусом" немає, бо воно охоплюється свободою використання учасниками процесу своїх прав. Остання (свобода] є складовою частиною принципу диспози­тивності. Частково свобода від самовикриття є елементом принципу презумпції невинуватості, згідно з яким на обвинуваченого не покладено обов'язок доводити свою невинуватість У США існує поняття «привілей проти самообвинувачен­ня», змістом якого є право громадянина не давати такі показання, які £> могли бути використані для притягнення його до відповідальності (поправка 5 до Кон­ституції США).

51

• справа про злочини, що у звичайному порядку розглядають у межах справ приватного обвинувачення, має особливе громадське значення;

• потерпілий у справі про злочини приватного або приватно-публічного обвинувачення не може захистити свої законні інтере­си через:

— свій безпорадний стан;

— залежність від обвинуваченого;

— з інших причин,

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. Принцип змагальності діє не тільки в судових стадіях кримі­нального процесу, а і в його досудових стадіях.

2. Зміст принципу диспозитивності полягає у свободі розпо­рядження (в межах закону) учасниками кримінального процесу своїми матеріальними і процесуальними правами.

    продолжение
--PAGE_BREAK--4. ХАРАКТЕРИСТИКА ГАЛУЗЕВИХ ПРИНЦИПІВ

1. Принцип публічності.

1. Принцип публічності — це правове положення, згідно з яким орган дізнання, слідчий, прокурор і суд повинні на підставі наданих їм державою «прааообов'язків» здійснити а офіційному порядку не­залежно від позиції будь-яких суб'єктів всі процесуальні дії у кри­мінальній справі для досягнення мети кримінального процесу і задоволення таким чином загальносуспільних інтересів у сфері боротьби зі злочинністю.

Принцип публічності кримінального процесу проявляється:

1) як вимога закону до державних органів, що уповноважені здій­снювати кримінальне судочинство, вести процес від імені держави (exofficio);

2) як вимога закону до цих органів керуватися законом, діяти в межах своїх повноважень на виконання поставлених завдань за власною ініціативою, в інтересах держави, незалежно від інтересів, бажань та уподобань будь-яких інших державних органів, службових осіб, політичних партій і громадських організацій, окремих гро­мадян;

3) заінтересовані громадяни та організації мають право зверта­тися до уповноважених державних органів за захистом своїх прав та законних інтересів, що охороняються законом, а останні зобов'яза­ні вжити заходи щодо захисту їхніх прав та законних інтересів'.

1Попелюшко В. О. Публічність кримінального судочинства і захист // Адво­кат. — 2003. — № 2. — С. 7-10

52

2. Стаття 4 КЛК.

3. Зміст принципу публічності визначають такі правові поло­ження:

обоє 'язки:

— органів, які ведуть кримінальний процес, у межах своєї ком­петенції порушити кримінальну справу в кожному випадку ви­явлення ознак злочину і вжити передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання;

— цих органів встановити всі суттєві обставини, зібрати і пе­ревірити всі необхідні докази незалежно від клопотань учасників процесу;

— органів, які ведуть процес, здійснити процесуальну діяльність протягом певного строку;

— державних органів, що ведуть процес, за наявності відповідних підстав надати певний статус тим чи іншим його учасникам;

— органу дізнання, слідчого, прокурора і суду щодо забезпечення прав всіх учасників кримінального процесу;

— цих органів щодо встановлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, і вжиття заходів до їх усунення (ст. 23 КПК);

заборони:

— на здійснення дізнавачем, слідчим, прокурором і суддею про­вадження у кримінальній справі у випадках, якщо у них з'явля­ються інші, окрім інтересів справи (загальносуспільних), інтереси (статті 54-60 КПК);

— домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у кримінальній справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22 КПК).

4. Винятки із принципу публічності визначаються положеннями принципу диспозитивності.

2. Принцип презумпції невинуватості.

1, Принцип презумпції невинуватості — це правове положення, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину доти, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

2, Частина 1 ст. 62 Конституції України; ч. 2 ст. 15 КПК… Принцип презумпції невинуватості закріплено і в міжнародних

правових документах:

• у ст. IIЗагальної декларації прав людини проголошено: "'Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забез­печують усі можливості для захисту";

• у ч. 2 ст. І4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права зазначено: «Кожен обвинувачений у кримінальному злочині

53

має право вважатися невинним, доки винність його не буде доведена згідно з законом».

3. Зміст принципу презумпції невинуватості відбивають такі по­ложення:

1) визнати особу винною у вчиненні злочину може тільки суд (ч. 2ст. 15 КПК);

2) особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведе­но в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду;

3) презумпція невинуватості відбиває не особисту думку тієї чи іншої посадової особи (особи, яка провадить дізнання; слідчого; прокурора; судді), а об'єктивне правове положення;

4) ніхто не зобов'язаний доводити спою невинуватість у вчиненні злочину. Обов'язок доведення вини обвинуваченого у вчиненні зло­чину («тягар доказування») покладено на орган дізнання, слідчого, прокурора (ч. 2 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 22 КПК);

5) ненадання обвинуваченим доказів своєї невинуватості за жодних обставин не можна розглядати як доказ його вини;

6) обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях;

7) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. З ст. 62 Конституції України);

8) недоведена винуватість юридичне дорівнює доведеній неви­нуватості;

9) затримання особи як підозрюваного чи притягнення її до участі у справі як обвинуваченого, застосування до неї запобіжного заходу, в тому числі й взяття під варту, не повинні розцінюватись як доказ її вини або покарання винного;

10) до остаточного вирішення кримінальної справи й офіцій­ного визнання особи винною у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду з обвинувачений не можна поводитися як із винним, а також публічно, в засобах масової інформації чи офіційних до­кументах стверджувати, що він є злочинцем. Згідно з ч. 4 ст. 296 ЦК ім'я фізичної особи, яку затримано, підозрюють чи обвинувачують у вчиненні злочину, може бути використано (обнародувано) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї;

11) уразі скасування вироку як незаконного держава відшкодовує особі матеріальну, моральну та інші види шкоди;

12) презумпція невинуватості належить до числа спростовних правових презумпцій, її дія припиняється після постановления судом обвинувального вироку (але може бути відновлена в стадіях апеляційного провадження, касаційного провадження та про­вадження з перегляду судових рішень ц порядку виключного про­вадження).

54

Е. ФеррГ слушно зазначав: «Якщо кримінальний кодекс — кодекс злочинного населення, то процесуальний кодекс — кодекс чесних людей, ше не визнаних винними».

4. Винятків цей принцип не має.

3. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсуд­ному права на захист.

1. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому під­судному права на захист — це конституційно-правове положення, згідно з яким посадові особи, які ведуть процес, зобов'язані забез­печити підозрюваному, обвинуваченому, підсудному сукупність процесуальних прав, завдяки яким вони отримують можливість за­хищатися передбаченими законом способами від підозри чи обви­нувачення.

Право на захист — це гарантована Конституцією та іншими зако­нами України можливість підозрюваного, обвинуваченого, підсуд­ного захитатися від кримінального переслідування як особисто, так і шляхом одержання юридичних (правових) послуг.

2. Чистини 1 та 2 ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. З ст. 129 Конституції України; ст. 21 КПК; ст. 5 Закону України «Про міліцію»; статті 9, 12, 21 Закону України «Про попереднє ув'язнення».

3. Зміст принципу забезпечення права підозрюваного, обвинува­ченого чи підсудного на захист полягає у такому:

• забезпечення права знати, в чому його підозрюють або обви­нувачують;

• забезпечення права самостійно захищатися встановленими за­коном засобами від підозри чи обвинувачення (давати показання чи відмовитися від цього, подавати докази, виступати з осганнім словом тощо);

• забезпечення права користуватись юридичною допомогою за­хисника (для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура);

• забезпечення права на вільний вибір захисника своїх прав. Якшо обвинувачений (підозрюваний, підсудний) не має коштів чи з інших об'єктивних причин не може запросити захисники, то участь за­хисника у справі забезпечується за рахунок держави.

Питанням забезпечення права на захист останнім часом за­конодавець приділяє особливу увагу. 12 січня 2005 року ст. 5 Закону України «Про міліцію» доповнено такими положеннями:

' Енріко Феррі — італійський криміналіст, послідовник Ч. Ломброзо. З 1919 р. очолював комісію з підготовки проекту Італійського кримінального кодексу. Багато розроблених ним положень увійшли по кримінального кодексу Німеч­чини 1930 р.

55

• у разі заявления затриманими або заарештованими (взятими під варту) особами усної або письмової вимоги про залучення за­хисника працівники міліції не мають права вимагати від них надан­ня будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника;

• про заявления вимоги про залучення захисника або про відмо­ву від залучення захисника у протоколі затримання або постанові про арешт (взяття під варту) робиться відповідний запис, який скріп­люється підписом затриманої або заарештованої особи;

• особам при затриманні або арешті працівники міліції:

— повідомляють підстави та мотиви такого затримання або арешту;

— роз'яснюють право оскаржувати їх у суді;

— надають усно роз'яснення ч. 1 ст. 63 Конституції України, права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника та одночасно удрукованому вигляді — роз'яс­нення статей 28. 29, 55, 56, 59, 62 і 63 Конституції України та прав осіб, затриманих або заарештованих, встановлених законами, утому числі права здійснювати захист своїх прав та інтересів особисто або за допомогою захисника з моменту затримання або арешту особи, права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника;

— забезпечують можливість з моменту затримання або арешту захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою за­хисника.

У разі невиконання працівниками міліції зазначених вимог особа, права якої були порушені, та/або її представники (родичі, захисник) можуть звернутися до суду із заявою про відшкодування шкоди у встановленому законом порядку;

4. Винятків цей принцип не має.

Правові положення — здійснення правосуддя лише судом (ст. 124 Конституції України, ст. 15 КПК); незалежність суддів і підкорення їх лише закону (ст- 126 Конституції України, ст. 18 КПК); участь народу у здійсненні правосуддя (статті 124, 127 Кон­ституції України, статті 17, 259 КПК); обов'язковість рішень суду (ст. 11 Закону України «Про судоустрій», п. 9 ч. З ст. 129 Конститу­ції) — хоча і мають принциповий характер, однак стосуються органі­заційних аспектів правосуддя, тому розгляд їх у межах навчальної дисципліни «Кримінально-процесуальне право» є недоцільним, їх вивчають у межах іншої дисципліни — «Судові і правоохоронні органи».

Забезпечення доведеності вини (п. З ч. З ст. 129 Конституції' Ук­раїни); підтримання державного обвинувачення в суді прокурором (п. 5 ч. З ст. 129 Конституції України); забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень (п. 8 ч. З ст. 129 Консти­туції України) є структурними елементами принципу змагальності.

56

Хоча в юридичній літературі їх іноді розглядають як принципи кри­мінальне-процесуального права.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

1. Дія принципів публічності, презумпції невинуватості, забез­печення обвинуваченому права на захист не виходить за межі кри­мінально-процесуального права.

2. Принцип публічності сприяє активності органів дізнання, слід­чих і прокурорів у боротьбі зі злочинністю, а судів — у вирішенні кримінальних справ (здійсненні правосуддя).

3. Презумпція невинуватості є спростовною процесуально-право­вою презумпцією.

4. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, під­судному права на захист є гарантією законних інтересів цих учасників процесу.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Закріплення принципів у Конституції України і в міжнарод­но-правових документах не означає, шо вони мають більшу юри­дичну силу, ніж ті, шо відтворені у кримінально-процесуальних нормах.

2. Принципи організації діяльності органів суду, прокуратури, досудового слідства І дізнання не є принципами кримінально-про­цесуального права.

    продолжение
--PAGE_BREAK--ЛЕКЦІЯ 4. СУБ'ЄКТИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

1. Поняття і класифікація суб'єктів кримінальне-процесуаль­ного права.

2. Процесуальна характеристика окремих суб'єктів.

2.1. Процесуальна характеристика суб'єктів, які викону­ють функцію правосуддя.

2.2. Процесуальна характеристика суб'єктів, які викону­ють функцію кримінального переслідування.

2.3. Процесуальна характеристика суб'єктів, які викону­ють функцію захисту.

2.4. Процесуальна характеристика суб'єктів, які викону­ють допоміжну функцію.

3. Поняття кримінально-процесуальної компетенції.

4. Забезпечення безпеки суб'єктів кримінально-процесуаль­ного права.

1. ПОНЯТТЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ СУБЧЖТШ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАНА

Суб'єкти криміна.іьно-процесуального права — це державні органи та їх посадові особи, громадські об'єднання, громадяни, які в хо­ді порушення, досудового слідства, судового розгляду криміналь­них справ та виконання постановлених у них рішень, здійснюючи певну функцію, вступають між собою а процесуальні правовід­носини'.

Осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, позначають різними термінами як у законі, так і у теорії.

У законі:

«особи, які беруть участь у справі» — статті 19, 20 КПК та ін.; «учасники судового розгляду» — ст. 261 КПК;

— «учасники процесу» — глава З КПК.

Звідси — різноманітність термінів і в теорії: «суб'єкти криміналь­не-процесуального прана», «учасники кримінальне-процесуальної діяльності», «суб'єкти кримінального процесу» та багато інших із використанням слів «судочинство», «правосуддя».

58

1Однією із сторін кримінально-лроцесуальних відносин обои язково є дер­жавний орган, у провадженні якого перебуває кримінальна справа

59

Намагання вчених розмежувати учасників і суб'єктів кримі­нальне-процесуального права* не були успішними. Враховуючи те, що всі особи, залучені до участі у кримінальному процесі, вступа­ють у правовідносини, всі вони є суб'єктами цих правовідносин, а, отже, і суб'єктами кримінальне-процесуального права. Хоча це не має принципового значення і вказані терміни можна вживати як тотожні.

Ознаки суб'єктів криміїшльно-процесуального права:

1) їх участь у справі передбачено кримінальне-процесуальним законом;

2) вони є суб'єктами певних процесуальних прав і обов'язків;

3) діють у кримінальному процесі відповідно до своїх прав і обов'язків;

4) вступають у процесуальні правовідносини.

Учасники кримінального процесу розрізняються за своїм про­цесуальним станом, виконанням кримінальне-процесуальних фун­кцій і завдань. У кожного з них своя мета, вони вступають між собою у різноманітні правовідносини. Це створює передумови для їх класифікації — в наукових, навчальних і правозастосовних цілях. Є різні класифікації учасників процесу.

Найбільш широковживаною є класифікація залежно від інтере­су, що його має той чи інший суб'єкт у кримінальній справі. За цією підставою всіх учасників поділяють на чотири групи.

1. Державні органи і посадові особи, які ведуть кримінальний процес (представляють державні інтереси). До них належать: суд, суддя, прокурор, начальник слідчого відділу, слідчий, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання.

2. Суб'єкти, які мають власний інтерес у кримінальному процесі. Це підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправ­даний, потерпілий, цивільний позивач і відповідач.

3. Суб'скти, які захищають або представляють інтереси інших осіб. До цієї групи належать: захисник, представник потерпілого, цивіль­ного позивача і цивільного відповідача.

4. Інші суб 'єкти (особи, які не мають інтересу у кримінальній справі): заявник про злочин; особа, яка дає пояснення слідчим органам, прокурору, судді; свідок; експерт; керівник експертної установи; спеціаліст; перекладач; особа, яка розуміє знаки німого або глухого; поняті; поручителі; педагог; лікар; батьки або інші законні пред­ставники неповнолітнього свідка, які присутні при його допиті; особи, разом з якими особу пред'являють для впізнання; особи, які беруть участь у відтворенні обстановки й обставин події, обшу­куваний; особа, в якої беруть зразки для експертного дослідження;

Зокрема, є пропозиції шоло найменування осіб, зазначених в п. главі 1 КПК, учасниками, а всіх Інших осіб — суб'єктами процесу.

ст. 32 та

особи, що займають приміщення, в якому провадять обшук, виїмку, огляд або опис майна; особи, присутні при провадженні обшуку або виїмки; особа, котрій передано на зберігання майно, на яке накладено арешт; секретар судового засідання.

Наведена класифікація не враховує того основного положення, що кожний із суб'єктів бере участь у кримінальне-процесуальній діяльності, яка виконує кілька функцій (див. лекцію І). Окрім того, інтерес не є кримінальне-процесуальною категорією. Зважаючи на це, найбільш вдалою є класифікація, в основі якої — процесуальна функція суб'єкта. За цією ознакою всіх суб'єктів поділяють на чотири групи:

1) суб'єкти, які виконують функцію правосуддя {суд, суддя);

2) суб'єкти, які виконують функцію кримінального переслідуван­ня (прокурор, начальник слідчого відділу, слідчий, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання);

3) суб'єкти, які виконують функцію захисту (підозрюваний, обви­нувачений, підсудний, засуджений, виправданий, потерпілий, цивільний позивач і відповідач, захисник, представник потерпіло­го, цивільного позивача і цивільного відповідача);

4} суб'єкти, які виконують допоміжну функцію (склад суб'єктів цієї групи повністю збігається зі складом четвертої групи — за кла­сифікацією, здійсненою на підставі інтересу).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Терміни «суб'єкти кримінальне-процесуального права» та «учасники кримінального процесу» є тотожними.

2. В основу класифікації суб'єктів може бути покладено їх інтерес у результатах провадження в кримінальній справі або функції, які нони виконують.

2. ПРОЦЕСУАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ СУБ'ЄКТІВ

Окремих суб'єктів кримінальне-процесуального права буде оха­рактеризовано за такою логіко-правовою схемою:

1) визначення поняття суб'єкта;

2) підстава його участі у процесі;

3) вимоги процесуального закону, яким повинен відповідати, або обставини, що виключають участь;

4) процесуальний статус (обов'язки і права);

5) час, протягом якого перебуває в такому статусі;

6) юридична відповідальність за невиконання процесуальних обов'язків.

Розглянути в межах однієї лекції всіх суб'єктів кримінально-процесуального права неможливо. Тому досліджуватимемо основних суб'єктів: тих, що є представниками сторін, а також тих. яких найчастіше залучають до провадження у кримінальних справах у практиці діяльності органів розслідування, прокуратури і суду. Характеристику інших суб'єктів студентам неважко буде зробити самостійно, використовуючи запропоновану логіко-правову схему.

2.1. Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують функцію правосуддя

Процесуальна характеристика суду (судді)'.

1. Суд — це єдиний орган держави, наділений правом здійснювати правосуддя.

Особливе місце суду як головного суб'єкта кримінального про­цесу визначається тим, що він є представником однієї із гілок дер­жавної влади.

Правосуддя здійснюють професійні судді, народні засідателі та присяжні".

2. Розпорядження голови суду про прийняття кримінальної справи до свого провадження.

3. Суддя не може брати участі в розгляді кримінальної справи і підлягає відводу або самовідводу (ст. 54 КПК);

• якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним від­повідачем або родичем кого-небудь із них, а також родичем слідчого, особи, яка провадила дізнання, обвинувача або обвинуваченого;

• якщо він брав участь у цій справі як свідок, експерт, спе­ціаліст, перекладач, особа, яка провадила дізнання, слідчий, обви­нувач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача;

• якщо він під час досудового слідства у справі вирішував питання щодо проведення обшуку, виїмки, огляду, обрання, зміни чи скасування запобіжних заходів, продовження строків тримання під вартою, або розглядав скарги на затримання чи на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи або закриття справи;

• якщо він під час досудового слідства у справі розглядав пи­тання про усунення захисника в порядку, передбаченому ст. 61-1 КПК;

Суддя, який діє одноособове, користується правами суду і постановляє рішення віл імені держави.

" При здійсненні правосуддя у кримінальних справах професійні судді, на­родні засідателі та присяжні мають рівні права.

62

. якшо він особисто або його родичі заінтересовані в результа­тах справи;

. за наявності інших обставин, які зумовлюють сумнів у його об'єктивності.

Порядок вирішення заявленого відводу регламентовано ст. 57 КПК.

У складі суду, що розглядає кримінальну справу, не можуть бути особи, які є родичами між собою.

Статтею 55 КПК регламентовано обставини, за яких не допуска­ється повторна участь судді у розгляді тієї самої справи. Згідно З цією статтею:

• суддя, який брав участь у розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї справи в апеляційному чи касаційному порядку, а так само брати участь у новому розгляді справи в суді першої інстанції в разі скасування вироку або ухвали про закриття справи, постановлених за його участі;

• суддя, який брав участь у розгляді справи в апеляційному по­рядку, не може брати участі в розгляді цієї справи в суді першої інстанції або в касаційному порядку, а так само в новому розгляді справи в касаційній інстанції після скасування ухвали, постанов­леної за його участі;

• суддя, який брав участь у розгляді справи в касаційному поряд­ку, не може брати участі в розгляді тієї самої справи в суді першої інстанції і в апеляційному порядку, а так само в повторному роз­гляді справи в касаційному порядку, якщо постанову (ухвалу), винесену за його участі, скасовано;

• суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі в розгляді цієї справи в порядку виключного провадження.

4. Суд (суддя) зобов'язаний:

• всебічно, повно, об'єктивно та безпосередньо дослідити Із додержанням принципів кримінального процесу всі обставини справи, встановити об'єктивну істину та вирішити справу по суті, вживши заходів до захисту прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб та до усунення причин і умов, шо сприяли вчи­ненню злочину;

• при здійсненні правосуддя дотримуватися вимог Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктив­ний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом строків;

• не розголошувати відомості, що становлять державну, військо­ву, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю на-радчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які стало відомо під час розгляду справи в судовому засіданні;

63

/>

• під час розгляду кримінальних справ не допускати вчинків та будь-яких дій, шо ганьблять звання судді та можуть зумовити сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності;

ф заявити самовідвід за наявності обставин, що є підставою для його відводу (ст. 54 КПК).

Суд (суддя) суддя має широке коло прав у всіх без винятку ста­діях кримінального процесу, тому дослідити всіх їх у межах однієї лекції неможливо. Права цього суб'єкта розглядатимемо в лекціях, спеціально присвячених окремим сталіям процесу. Тут же зазначи­мо, шо всі його права сформульовано законодавцем таким чином, щоб суд міг повною мірою здійснити функцію правосуддя.

5. Суд здійснює провадження у кримінальній справі після прий­няття її до свого провадження протягом часу (строку), відведеного законом на попередній розгляд справи, судовий розгляд, апеляцій­не та касаційне провадження, перегляд судових рішень у порядку виключного провадження та виконання вироку.

6. Щодо судді (суд як державний орган юридичній відповідаль­ності не підлягає) у зв'язку із провадженням, здійснюваним ним у кримінальній справі, може бути застосовано кримінальну відпові­дальність за вчинення злочинів, передбачених у розділах;

— XVI1 КК «Злочини у сфері службової діяльності» (статті 364— 370);

— XVIII КК «Злочини проти правосуддя» (статті 371—375; 380— 381).

2.2. Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують функцію кримінального переслідування

Процесуальна характеристика прокурора.

1. Прокурор — це суб'єкт кримінальне-процесуального права, який виконує функцію кримінального переслідування осіб, обви­нувачених у вчиненні злочину, шляхом давання на досудовому про­вадженні вказівок органам дізнання та досудового слідства щодо викриття винних і підтримання у суді державного обвинувачення'.

2. Підставою участі прокурора у конкретній кримінальній справі є факт перебування його на цій посаді у відповідній адміністратив­но-територіальній одиниці (районі, області).

3. Прокурор не може брати участі в розслідуванні та (або) роз­гляді кримінальної справи і підлягає відводу (самовідводу) за тих самих обставин, що і суддя (ст. 54 КПК). Проте, якщо прокурор

На досудових стадіях кримінального процесу (порушення кримінальної справи і лосудового слідства) прокурор здііїснюс нагляд за законністю в діяль­ності органів дізнання та досудового слідства.

64

брав участь у проведенні досудового слідства в справі, у розгляді справи в суді першої інстанції в апеляційному чи касаційному по­рядку, то ці обставини не можуть бути підставою для відводу (ч. 1 ст. 58 КПК).

Питання про відвід прокурора вирішують;

— на досудовому слідстві — прокурор вищого рівня; — у суді — суд (якщо справу розглядає колегія суддів), суддя (якщо справу слухає одноособове суддя).

4. Прокурор зобов'язаний (частини І і 2 ст. 25 КПК);

• здійснювати нагляд за додержанням законів органами, які про­вадять дізнання і досудове слідство, тобто на досудових стадіях кри­мінального процесу;

• в усіх стадіях процесу' своєчасно вживати передбачених зако­ном заходів до усунення будь-яких порушень закону, хто б їх не чинив;

• брати участь у судовому засіданні (винятком е випадки, коли розглядають справи приватного обвинувачення та коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення);

• змінити обвинувачення в суді за наявності до того підстав;

• відмовитися від підтримання державного обвинувачення, якшо в результаті судового розгляду буде переконаний, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному об­винувачення.

Для того, аби прокурор міг виконати зазначені обов'язки, йому надано такі права":

1) на досудовому провадженні (ст. 227 КПК):

• вимагати від органів дізнання і досудового слідства для пере­вірки кримінальні справи, документи, матеріали та Інші відомості про вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства і встанов­лення осіб, які вчинили злочини;

• перевіряти не менше ніж один раз на місяць виконання вимог закону про приймання, реєстрацію і вирішення заяв та повідом­лень про вчинені або ті, що готуються, злочини;

• скасовувати незаконні та необгрунтовані постанови слідчих та осіб, які провадять дізнання;

Винятком є судові стадії кримінального процесу, в яких прокурор не здій­снює функцію нагляду за дотриманням закону судом. У них прокурор є предс­тавником однієї із сторін (обвинувачення), а тому не має права вживати заходів імперативного характеру до суду (суддів]. Він має право лише оскаржити судо­ве рішення, постановлене, на його думку, І порушенням закону.

У кримінальне-процесуальному законі застосовується термін '«повнова­ження». Останні в загальній теорії права визначають як ''правообов'язки'", тобто ик поєднання прав і обов'язків Причому центр ваги у співвідношенні прав і обов'язків припадає на обов'язки. Goза їх невиконання Haciutюридична відпо­відальність (О. Ф. Скакун).

65

• давати письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчи­нили злочини;

• доручати органам дізнання виконання постанов про затриман­ня, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а також давати вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття зло­чинів і виявлення осіб, які їх вчинили, по справах, шо перебувають у провадженні прокурора або слідчого прокуратури;

• санкціонувати проведення обшуку (за винятком обшуку житла та Іншого володіння особи), усунення обвинуваченого від посади та інші дії слідчого і органу дізнання у випадках, передбачених кримінально-процесуальним законом;

• продовжувати строк розслідування (ст. 120 КПК);

• давати згоду або подавати до суду подання про обрання запо­біжного заходу у вигляді взяття під варту, а також про продовження строку тримання під вартою (статті 156, 165-2 КПК);

• повертати кримінальні справи органам досудового слідства зі своїми вказівками щодо провадження додаткового розслідування;

• вилучати від органу дізнання і передавати слідчому будь-яку справу, передавати справу від одного органу досудового слідства іншому, а також від одного слідчого іншому з метою забезпечення найбільш повного й об'єктивного розслідування;

• усувати особу, яка провадить дізнання, або слідчого від по­дальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони до­пустили порушення закону при розслідуванні справи;

• порушувати кримінальні справи або відмовляти в їх порушенні;

• закривати або зупиняти провадження в кримінальних справах;

• давати згоду на закриття кримінальної справи слідчим у тих випадках, якщо це передбачено законом;

• затверджувати обвинувальні висновки (постанови);

• направляти кримінальні справи до суду;

• вирішувати питання про допущення захисника до участі в справі;

• здійснювати інші повноваження, надані йому законом; 2) у судових стадіях:

• підтримувати перед судом державне обвинувачення;

• подавати докази;

• брати участь у дослідженні доказів;

• заявляти клопотання і висловлювати свою думку щодо клопо­тань інших учасників судового розгляду;

• викладати свої міркування щодо застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного та ін.

5. Прокурор перебуває в такому статусі протягом часу, відведе­ного законом на виконання всіх завдань кримінального процесу {від його початку до закінчення).

6 Прокурора за невиконання своїх обов'язків у кримінальному процесі може бути притягнуто до таких видів юридичної відповідаль­ності'.

. кримінально-процесуальної — скасування прийнятих рішень;

визнання незаконними доказів, зібраних із порушенням процесуаль­ної форми тощо;

• кримінальної за злочини:

— у сфері службової діяльності (розділ     продолжение


--PAGE_BREAK--XV11 КК);

— проти правосуддя (статті 371—374; 380—381 КК);

. дисциплінарної згідно із відомчими нормативно-правовими

актами.

Процесуальна характеристика слідчого.

1. Слідчий — це суб'єкт кримінального процесу, який самостій­но здійснює кримінальне переслідування осіб шляхом порушення кримінальних справ, викриття винних у вчиненні злочинів, обран­ня щодо них запобіжних заходів та інших заходів процесуального примусу.

Чинний КПК не розкриває змісту поняття «слідчий», а лише обумовлює його відомчу належність. Зокрема, в п. 7 ст. 32 і ст. 102 КПК зазначено, що досудове слідство у кримінальних справах про­водять слідчі прокуратури', слідчі органів внутрішніх справ, слідчі податкової міліції, слідчі органів Служби безпеки України.

Питання віднесення слідчого до суб'єктів, які виконують функцію кримінального переслідування, в теорії процесу є супе­речливим. Ще з радянських часів домінує думка, шо слідчий виконує функцію розслідування злочинів, зміст якої становлять підфункції обвинувачення, захисту і вирішення справи. З позицій сучасного погляду на модель вітчизняного кримінального процесу, яка стає дедалі ближчою до змагальної, такий погляд на зміст функції слід­чого вичерпав себе.

Змагальність процесу передбачає участь у ньому протилежних за інтересами сторін. Інтерес слідчого як державного органу", покликаного боротися зі злочинністю, полягає у викритті винного, пред'явленні йому обвинувачення і направленні кримінальної справи з обвинувальним висновком прокурору для порушення ним державного обвинувачення. Поєднання в одній особі трьох проце­суальних функцій (обвинувачення, захисту і вирішення справи) не­минуче зумовить домінування якоїсь однієї. Слідчий, здійснюючи

' Згідно з п. 9 розділу 15 Конституції України прокуратура продовжує ви­конувати відповідно до чинних законів функцію слідства — до сформування системи досудовога слідства І введення в дію законів, шо регулюють її функціо­нування. На сьогодні відповідні закони не ухвалено.

" Слідчий е не просто посадовою особою, а саме органом держави (див. ст. 102 КПК).

66

67

діяльність із розслідуиання злочинів, не може одночасно «сидіти на трьох стільцях».

Щодо цього відомий учений-процесуадіст XIXст. В. П. Данев-ський (представник харківської школи права) писав: «Не кажучи вже про принципову помилку і практичну небезпеку поєднання в одній особі обов'язків судді і функцій сторін, одне ототожнення у слідчому цих останніх функцій вважається великою помилкою, яка згубно впливає иа хід попереднього слідства, на його результати, а врешті-решт, і на вирішення справи по суті. Навряд чи можливо для однієї особи бути у справі й обвинувачем, і захисником. Ці функції принципово протилежні і не узгоджені, особливо тоді, коли вони зосереджені в особі, яка брала активну участь у збиранні дока­зів, шо викривають і виправдовують. Створене законом становище слідчого — психологічно фальшиве: дуже важко у справі, досліджу­ваній стосовно певної особи, водночас зосередити увагу, рівномірно напружену, на двох різних сторонах справи; нелегко скласти собі дві протилежні точки зору, які перебували б у становищі рівноваги і які слідчий перевіряв би з однаковою ревністю, упевненістю і силою логічного мислення. Рівновага неминуче має порушитися, переважна увага й енергія дослідника мають поступово обернутися у той чи інший бік»'.

Дискусія щодо функцій слідчого спричинила в теорії процесу полеміку стосовно відомчої належності слідчого апарату. На сьогод­ні є три погляди щодо місця органів досудового слідства в системі апарату держави:

1) залишити слідчий апарат у підпорядкуванні тих відомств, що й у радянський час, де він перебуває і сьогодні;

2) підпор ял кувати суду, запровадивши посади слідчих суддів або судових слідчих (як це було за Статутом кримінального судочин­ства 1864 p.);

3) вивести його із підпорядкування окремих відомств і утворити самостійний слідчий апарат (комітет).

2. Підставою участі слідчого у кримінальному процесі є:

• порушення слідчим кримінальної справи. Згідно з п. 2 ч. 4 ст. 98 КПК після порушення справи слідчий зобов'язаний розпочати у ній досудове слідство;

• доручення начальника слідчого відділу або прокурора про роз­гляд заяви чи повідомлення про злочин або про прийняття справи до свого провадження, шо формулюється у вигляді резолюції на заяві (повідомленні) чи иа кримінальній справі.

1Дно : Даневский В. П. Наше предварительное следствие: его недостатки и реформа. — К., 2003. — С. 29-30.

3. Слідчий не може брати участі в розслідуванні кримінальної справи і підлягає відводу (самовідводу) за таких обставин (ст. 60

КПК):

• якщо він є потерпілим, свідком, цивільним позивачем, цивіль­ним відповідачем або родичем кого-небудь із них, а також родичем обвинуваченого;

• якщо він брав участь у справі як експерт, спеціаліст, перекла­дач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача;

• якщо він або його родичі заінтересовані в результатах справи;

• за наявності інших обставин, що зумовлюють сумнів у його об'єктивності.

Питання про відвід слідчого вирішує протягом 24 годин прокурор.

4. Слідчий зобов 'язаний:

• у кожному випадку виявлення ознак злочину порушити кримі­нальну справу, прийняти її до свого провадження і розпочати до­судове слідство;

• повно, всебічна й об'єктивно дослідити обставини справи у визначений законом строк;

• при провадженні слідства вживати всіх передбачених законом заходів, використовувати всі свої повноваження та наявні в його розпорядженні науково-технічні засоби і свої знання для розкриття злочину;

• роз'яснити всім суб'єктам досудового слідства їхні права і за­безпечити реалізацію цих прав;

• вжити заходів до відшкодування завданої злочином шкоди;

• вжити заходів до виявлення причин і умов, що сприяли вчи­ненню злочинів, та до їх усунення та ін,

Слідчий має право (ст. 114 КПК):

• самостійно приймати рішення про спрямування слідства і про­вадження слідчих дій (за винятком випадків, коли законом перед­бачено одержання згоди, санкції, затвердження прокурора або згоди суду), які є обов'язковими для виконання всіма юридичними і фізич­ними особами;

• у разі незгоди із вказівками прокурора, що стосуються найваж­ливіших питань кримінальної справи (ч. 2 ст. 114 КПК). подавати справу прокуророві вишого рівня з письмовим викладом своїх запе­речень;

• у межах своєї компетенції застосовувати заходи процесуаль­ного примусу;

• давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження слідчих і оперативно-розшукових дій. Слідчий не має права доручати органам дізнання пред'явлення обвинувачення і допит обвинуваче­ного, а також виконання складних слідчих дій (відтворення обста­новки та обставин події, очної ставки, пред'явлення для впізнання);

68

69

• вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окре­мих слідчих дій;

• при провадженні слідчих дій використовувати машинопис, звукозапис, стенографування, кінозйомку, відеозапис;

• провадити слідчі дії в інших слідчих районах самостійно або доручити це відповідному слідчому чи органу дізнання (ч. 1 ст. 118 КПК) та ін.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Із метою забезпечення повноти регулювання процесуального статусу слідчих Верховна Рада України 29 червня 2004 р. своєю постановою № 1903-IVприйняла за основу проект Закону України «Про статус слідчого та процесуальні і соціальні гарантії слідчих України» (реєстраційний № 1903-1V).

5. Слідчий здійснює провадження протягом часу, відведеного зако­ном для розгляду заяв і повідомлень про злочини (ч. З ст. 97 КПК), а також для досудового слідства (ст. 120 КПК). До нього зараховують час, протягом якого справа перебуває у провадженні слідчого.

6. Слідчих за невиконання їх обов'язків може бути притягнуто до таких видів юридичної відповідальності:

• кримінально-процесуальної — скасування прийнятих рішень; визнання незаконними доказів, зібраних із порушенням процесуаль­ної форми тощо;

• кримінальної за злочини:

— у сфері службової діяльності (розділ XVIIКК);

— проти правосуддя (статті 371—374; 380—381);

• дисциплінарної згідно із норматив но-правовими актами відомств, у яких вони працюють.

Процесуальна характеристика особи, яка здійснює дізнання (дізна-вача).

1. ДІзнавач — це суб'єкт кримінального процесу, який за дору­ченням органу дізнання здійснює кримінальне переслідування осіб шляхом порушення кримінальних справ, викриття винних у вчи­ненні злочинів, обрання щодо них запобіжних заходів та інших заходів процесуального примусу.

Перелік органів дізнання регламентовано ст. 101 КПК. Цією ж статтею чітко визначено і компетенцію кожного із органів дізнання в частині порушення кримінальних справ щодо певних злочинів і здійснення у них розслідування. Наприклад, податкова міліція є органом дізнання у справах про ухилення від сплати податків і зборів; митні органи — у справах про контрабанду. Серед органів, зазначених в ст. 101 КПК, є два з універсальною компетенцією: 1) міліція; 2) капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

На відміну від слідчих, для органів дізнання досудове слідство не є основною діяльністю. Перед органами дізнання, насамперед, стоять завдання щодо здійснення оперативно-розшукової та адмі­ністративної діяльності.

70

2 Підставою участі дізнавача у кримінальному процесі є доручен­ня начальника органу дізнання про провадження ним досудового слідства у формі дізнання.

3. ДІзнавач не може брати участі в розслідуванні кримінальної справи і підлягає відводу (самовідводу) у тих самих випадках, що і слідчий.

4. ДІзнавач має ті самі обоє 'язки і права, що й слідчий, за винят­ком прийняття ним процесуальних рішень. Рішення дізнавача із найважливіших питань у кримінальній справі потребують затвер­дження начальником органу дізнання. Такими питаннями є:

1) про рух кримінальної справи:

• про порушення кримінальної справи (і про відмову в її пору­шенні);

• про закриття справи;

• про зупинення дізнання у справі; Ф про відновлення дізнання;

• про направлення кримінальної справи до іншого органу дізнан­ня за підслідністю;

• про направлення кримінальної справи для провадження досу­дового слідства;

2) про застосування заходів процесуального примусу:

• запобіжних заходів;

• інших заходів примусу.

5. ДІзнавач перебуває в такому статусі протягом часу, відведеного законом (ст. 108 КПК.) для здійснення дізнання.

6. ДІзнавач підлягає тій самій юридичній відповідальності, що і слідчий.

Процесуальна характеристика потерпілого.

1. Потерпілий — це фізична особа, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яку визнано потерпілою постановою особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду.

У справі про незакінчений злочин особу визнають потерпілим за умови фактичного заподіяння їй шкоди.

Потерпшим може бути визнано тільки фізичну особу. Хоча остан­нім часом у літературі обговорюють можливість надання юридичній особі статусу потерпілого у кримінальній справі.

2. Підставою участі в процесі є винесення постанови (ухвали) про визнання потерпілим.

3. Потерпілим може бути визнано:

• особу, якій безпосередньо заподіяно ту чи іншу школу;

• у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потер­пілого, — його близьких родичів (п. 11 ст. 32 КПК). Якщо надання прав потерпілого вимагають декілька осіб із числа близьких роди-[!!! в особи, якій було заподіяно смерть, усіх їх може бути визнано потерпілими.

71

Обставин, які 6 виключали участь потерпілого у кримінальній справі, кримінально-процесуальним законом не передбачено.

Згідно з п, 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 р. № 13 «Про практику застосування судами законо­давства, яким передбачені права потерпілих від злочинів» (далі -постанова Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13) не може бути визнано потерпілими осіб, які постраждали від злочину, вчиненого ними ж. Водночас, оскільки закон не пов'язує позбавлення особи статусу потерпілого з неправомірністю її поведінки, суди мають визнавати особу потерпілим й у випадках, якщо вчинення злочину щодо неї спровоковано її діями.

4. Потерпілий зобов 'язаний:

• з'являтися за викликом особи, яка проводить дізнання, слід­чого, прокурора і суду {ч. 1 ст. 72 КПК);

• давати правдиві показання (ч. 2 ст. І71 КПК.);

• підкорятися розпорядженням головуючого шодо дотримання порядку під час судового засідання (ч. 2 ст. 271 КПК);

» не розголошувати без дозволу слідчого або прокурора даних досудового слідства (ст. 121 КПК).

Потерпілий має право (статті 49, 267 КПК):

• давати показання в справі;

• подавати докази;

• не погодитися із поміщенням до стаціонарного медичного за­кладу для проведення щодо нього судово-психіатричної експертизи;

• заявляти клопотання;

• ознайомлюватися з усіма матеріалами справи з моменту за­кінчення досудового слідства;

• висловлювати свою думку при вирішенні питання про звіль­нення особи від кримінальної відповідальності за статтями 7—11-1 КПК;

• підтримувати обвинувачення у суді в разі відмови прокурора від обвинувачення;

• брати участь у судових дебатах (ненадання слова в судових дебатах потерпшому є підставою для скасування вироку — п. 29 Постанови Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13);

• заявляти відводи;

• подавати скарги на дії слідчого, прокурора й судді, на вирок або ухвали суду й постанови судді;

• висловлювати свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду;

• давати пояснення З приводу досліджуваних судом обставин справи;

• ставити питання свідкам, експертові, спеціалістові та підсудним;

• брати участь в огляді місця вчинення злочину, речових доказів, документів;

72

• користуватися допомогою представника, яким може бути адвокат, законний представник, близький родич або інша особа, допущена до участі у справі за постановою дізнавача, слідчого, судді чи за ухвалою суду;

• на відшкодування йому витрат по явіїі за викликом в органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду та інші права, передбачені статтями 52-1, 87, 87-1, 88, 267, 348, 384 КПК.

З ухваленням нового ЦК України потерпілий отримав право на відшкодування майнової шкоди державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона £ неплатоспроможною (ст. 1177 ЦК).

Згідно з ч. 1 ст. 1207 ЦК шкоду, завдану каліцтвом, іншим уш­кодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовує потерпшому або особам, визначеним ст, 1200 ЦК (непрацездатним особам, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитині потер­пілого, народженій після його смерті), держава, якщо не вста­новлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспро­можною'.

Умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну потерпілого, та шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушко­дженням здоров'я або смертю, встановлено ЦК (ч. 2 ст. 1177; ч. 2 ст. 1207). Відповідного закону в Україні до цього часу не ухвалено,

5. Потерпілий перебуває у такому статусі з моменту винесення постанови про визнання потерпілим і до завершення провадження у кримінальній справі.

За очевидного заподіяння злочином шкоди не можна зволікати з визнанням особи потерпілою. Чим раніше особу визнано потер­пілою (за наявності підстав до того), тим раніше вона дістає мож­ливість реалізації законних інтересів, пов'язаних із відновленням порушених злочином прав. Посадовим особам органів, які ведуть кримінальний процес, слід зважати на те, то погерпідий вимушено, не за власним бажанням залучається до участі у справі.

Цікавим у цьому плані є дослідження американського вченого М. Філей, який сформулював концепцію «процесу як покарання». Ключовою є ідея, шо для непрофесійних учасників, і, передусім, потерпілого, кримінальний процес сам по собі, незалежно від його

1Згідно зі ст. 2 Європейської конвенції з відшкодування шкоди жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 р. и разі, якшо відшкодування шкоди не може бути забезпечено з інших джерел, держава повинна взити це на себе для таких категорій: 1) для тих, кому в результаті навмисних насильниць­ких злочинів завдано серйозну шкоду фізичному стану або здоров'ю; 2) для тих. хто перебував на утриманні загиблих у результаті такого злочину. Відшкоду­вання шкоди здійснюється навіть у тому разі, якщо злочинця не може бути піддано судоаому переслідуванню або покарано

73

результатів, є тяжким тягарем — «покаранням». Уже зазнавши втрат від злочину, він страждає вдруге, коли змушений давати показання, з'являтися до правоохоронних органів та до суду, брати участь у процесуальних діях, звертатися до адвокатів тощо. 6. Юридична відповідальність потерпілого:

• кримінально-процесуальна:

— за неявку без поважних причин до органу розслідування й сулу потерпілого може бути піддано приводу (ч. З ст. 72 КПК);

— за злісне ухилення від явки до органів розслідування — штраф (ч. 4ст. 72 КПК);

— злісне ухилення потерпілого від явки до суду або непідко­рення розпорядженню головуючого чи порушення ним порядку під час судового засідання розцінюється законом як неповага до суду й карається штрафом або адміністративним арештом на строк до 15 діб (ч. 4ст. 72 КПК);

• кримінальна:

— за дачу завідомо неправдивих показань — за ст. 384 КК;

• за розголошення даних досудового слідства без дозволу слід­чого або прокурора — за ст. 387 КК;

• адміністративна:

— зз неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явки до суду або у непідкоренні розпорядженням головуючого або в по­рушенні порядку під час судового засідання, а також за вчинення ним будь-яких дій, які свідчать про явну неповагу до суду чи встанов­лених у суді правил (ч. 1 ст. 185-1 Кодексу України про адміністра­тивні правопорушення, далі — КпАП);

— за злісне ухилення від явки до органів досудового слідства або дізнання (ст. 185-4 КпАП).

Процесуальна характеристика цивільного позивача.

1. Цивільний позивач — це громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за його дії, вимогу про відшкодування збитків.

У тих випадках, коли громадянин пред'являє позов про відшко­дування спричиненої йому шкоди, його визнають одночасно по­терпілим та цивільним позивачем.

2. Підставою участі в процесі є винесення постанови (ухвали) про визнання цивільним позивачем.

3. Обставин, які б виключали участь цивільного позивача у кримінальній справі, кримінально-проііесуальним законом не передбачено.

4. Цивільний позивач зобов 'язаний:

• пред'являти на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора і суду всі необхідні документи, пов'язані э заявленим позовом;

74

• не розголошувати без відома слідчого або прокурора дані до­судового слідства;

• додержуватися порядку під час судового засідання та підкоря­тися розпорядженням головуючого.

Цивільний позивач має право:

• подавати докази;

• заявляти клопотання;

• брати участь у судовому розгляді, заявляючи відводи і клопо­тання, висловлюючи свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду, даючи пояснення, беручи участь у дослідженні доказів і в судових дебатах щодо доведеності вчинення злочину і його цивільно-правових наслідків (ст. 268 КПК);

• просити орган дізнання, слідчого і суд про вжиття заходів до забезпечення заявленого ним позову;

• підтримувати цивільний позов;

• ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не прово­дилось, — після призначення справи до судового розгляду;

• заявляти відводи;

• подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також на вирок або ухвалу в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності підстав — на забез­печення безпеки.

5. Цивільний позивач перебуває у такому статусі з моменту вине­сення постанови про визнання цивільним позивачем і до завер­шення провадження у кримінальній справі.

6. Юридична відповідальність цивільного позивача:

• кримінальна:

— за розголошення даних досудового слідства без дозволу слід­чого або прокурора — за ст. 387 КК;

• адміністративна:

— за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явки до суду або у непідкоренні розпорядженням головуючого або в по­рушенні порядку під час судового засідання, а також за вчинення ним будь-яких дій, які свідчать про явну неповагу до суду чи вста­новлених у суді правил (ч. 1 ст. 185-1 КпАП).

2.3. Процесуальна характеристика     продолжение


--PAGE_BREAK--суб'єктів, які виконують функцію захисту

Процесуальна характеристика підозрюваного.

1. Підозрюваний — це фізична особа, яку затримано за підозрою У вчиненні злочину або щодо якої застосовано запобіжний захід до внесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

75

Підозрюваним (обвинуваченим, підсудним) у кримінальній спра­ві може бути тільки особа, щодо якої є підстави підозрювати її у вчиненні злочину. Підозра (обвинувачення) не може переходити на інших осіб. Тому в разі смерті підозрюваного (обвинуваченого, підсудного) справу закривають (її. 8 ч. 1 ст. 6 КПК).

2. Підставою участі підозрюваного у кримінальному процесі є прийняття органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею рішення про затримання його за підозрою у вчиненні злочину чи про об­рання запобіжного заходу до винесення постанови про притягнення як обвинуваченого.

3. Обставин, які виключають участь підозрюваного у криміналь­ній справі, кримінально-процесуальним законом не передбачено.

4. Підозрюваний зобов'язаний:

• з'являтися за викликом особи, яка проводить дізнаннн, слід­чого, прокурора, суду;

• не перешкоджати встановленню істини у незаконний спосіб;

• виконувати вимоги слідчого щодо участі у провадженні слідчих дій.

Підозрюваний мас право:

• знати, в чому його підозрюють, давати показання або відмови­тися давати показання і відповідати на запитання;

• мати захисника і конфіденційне побачення з ним до першого допиту;

• подавати докази;

• заявляти клопотання і відводи;

• вимагати перевірки прокурором правомірності затримання;

• подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить опера-тивно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора;

• користуватися рідною мовою;

• за наявності відповідних підстав на забезпечення безпеки;

• відповідно до принципу презумпції невинуватості підозрюва­ний має право на поводження з ним як із невинуватим у вчиненні злочину, та право на повагу до його честі та гідності.

5. Підозрюваний перебуває в такому статусі протягом часу:

— затримання — до 72 годин (ч. 6 ст. 106 КПК). Цей термін може бути продовжено суддею до 10, а за клопотанням підозрюва­ного -— до 15 діб;

— дії запобіжного заходу. Згідно з ч. 4 ст. 148 КПК в разі застосу­вання до особи запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення він діє протягом 10 діб.

6. Юридична відповідальність підозрюваного:

• кримінально-процесуальна — застосування заходів процесуаль­ного примусу: привід, попередження та ін.;

• кримінальна — у вигляді санкцій статей розділу XVIIIКК, шо передбачають відповідальність за:

76

— втручання у діяльність судових органів — ст. 376 КК;

__ погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного — ст. 377 КК;

— умисне знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного — ст. 378 КК;

— посягання на життя судді, народного засідателя чи присяж­ного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною зі здійсненням право­суддя, — ст. 379 КК;

— перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку — ст. 3S6 КК;

— розголошення даних досудового слідства або дізнання -ст. 387 КК;

— приховування майна, що підлягає конфіскації або на яке накладено арешт чи яке описано, — ст. 388 КК.

Процесуальна характеристика обвинуваченого.

1. Обвинувачений — це фізична особа, щодо якої в установлено­му законом порядку винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого.

2. Підставою участі обвинуваченого у кримінальному процесі є винесення слідчим або прокурором постанови про притягнення як обвинуваченого.

3. Обставини, що виключають (тимчасово) участь: тяжка хворо­ба, ухилення від слідства. Вони зумовлюють зупинення досудового слідства (ст. 206 КПК) — тимчасову перерву у провадженні слідчих дій — до видужання обвинуваченого або його розшуку.

4. Обвинувачений зобов 'язаний;

• з'являтися за викликом особи, яка проводить дізнання, слід­чого, прокурора, суду;

• не перешкоджати встановленню істини у незаконний спосіб;

• виконувати вимоги слідчого шодо участі у провадженні слід­чих дій.

Обвинувачений має право:

• знати, в чому його обвинувачують;

• давати показання за пред'явленим йому обвинуваченням або відмовитися давати показання та відповідати на запитання;

• мати захисника та побачення З ним до першого допиту;

• подавати докази;

• заявляти клопотання;

• заявляти відводи;

    продолжение
--PAGE_BREAK--

• подавати скарги на дії та рішення особи, яка проводить дізнан­ня, слідчого, прокурора, судді та суду;

• ознайомлюватися після закінчення досудового слідства з усіма матеріалами справи;

• за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки;

77

• на повагу до його честі та гідності, захист його життя і здо­ров'я, на поводження з ним як із порядною особою до набрання обвинувальним вироком законної сили;

• давати показання рідною мовою та ін.

5. Обвинувачений перебуває у такому статусі з моменту вине­сення постанови про притягнення як обвинуваченого до моменту прийняття суддею рішення про призначення справи до судового розгляду.

6. Юридична відповідальність обвинуваченого:

• кримінально-процесуальна — застосування заходів процесуаль­ного примусу: привід, попередження та ін;

• кримінальна — така сама, як і підозрюваного. Процесуальна характеристика підсудного.

1. Підсудний — це фізична особа, кримінальну справу з обвину­вачення якої призначено до судового розгляду.

2. Яйстшо/0_І'<ІІїст/лшсудноґоу кримінальному процесіє вине­сення суддею постанови про призначення кримінальної справи до судового розгляду.

3. Обставини, що виключають участь підсудного у справі:

• тяжка хвороба або ухилення від суду. Ці обставини тільки тим­часово виключають участь у справі підсудного. Вони зумовлюють зупинення провадження у справі (ст. 280 КГЖ) — до видужання підсудного або його розшуку;

• перебування підсудного за межами України і ухилення від явки до суду (п. 1 ч. 2 ст. 262 КПК);

• прохання підсудного розглянути справу про злочин, за який не може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, за його відсутності (п. 2 ч. 2 ст. 262 КПК);

• інші обставини (див. лекцію «Стадія судового розгляду»). 4. Підсудний зобов 'язаний:

• з'являтися за викликом суду;

• не перешкоджати встановленню істини у незаконний спосіб;

• виконувати вимоги головуючого у судовому засіданні, Підсудний мас право:

• заявляти відводи;

• на колегіальний розгляд справи у випадках, передбачених за­коном (ч. 2 ст. 17 КЛК: кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше 10 років, розглядає в суді першої інстанції колегіальне суд у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд);

• мати захисника або взяти захист своїх інтересів на себе;

• заявляти клопотання і висловлювати свою думку про клопотан­ня інших учасників судового розгляду;

• подавати докази;

78

/>

. просити суд про приєднання до справи документі!), про виклик свідків, про призначення експертизи і витребування інших доказів;

• давати показання по суті справи в кожний момент судового слідства або відмовитися давати показання і відповідати на запи­тання;

• просити суд про оголошення доказів, що є в справі;

• ставити запитання іншим підсудним, свідкам, експертові, спе­ціалістові, потерпілому, цивільному позивачеві та цивільному від­повідачеві;

• брати участь в огляді речових доказів, місця вчинення злочину і документів;

• брати участь у судових дебатах;

• звертатися до суду з останнім словом.

5. Підсудний перебуває у такому статусі з моменту винесення суддею постанови про призначення кримінальної справи до судового розгляду до моменту постановления судом вироку або прийняття у справі іншого рішення. Після постановления обвину вального ви­року підсудний стає засудженим. Хоча в разі апеляційного чи касацій­ного (до суду другої інстанції) оскарження процесуальний статус підсудного відновлюється до закінчення розгляду справи апеляцій­ним (касаційним) судом.

6. Юридична відповідальність підсудного:

• кримінально-процесуальна — застосування заходів процесуаль­ного примусу: привід, попередження, виведення Із зали судового засідання та ін;

• кримінальна — така сама, як підозрюваного та обвинуваченого. Процесуальна характеристика захисника.

1. Захисник — це особа, яка здійснює захист прав і законних інтересів переслідуваних у кримінальному порядку суб'єктів про­цесу (підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого) шляхом надання їм необхідної юридичної допомоги.

2. Підставою участі захисника у кримінальній справі є постано­ва особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвала суду про допуск захисника до участі у справі.

Повноваження захисника на участь у справі підтверджують:

1) адвоката — ордер відповідного адвокатського об'єднання;

2) адвоката, який не є членом адвокатського об'єднання, — угода; інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи або дорученням юридичної особи, — угода або доручення юридичної особи;

3) близьких родичів, опікунів або піклувальників — заява обви­нуваченого про їх допуск до участі в спрані як захисників.

Участь захисника є обов'язковою:

79

1) у справах осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненнЯ злочину у вші до 18 років, — з моменту визнання особи підозрюва-1 ною чи пред'явлення їй обвинувачення;

2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психіч-Н ні вади (німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізувати своєї право на захист, — з моменту затримання особи чи пред'явлення • їй обвинувачення або з моменту встановлення цих вад;

    продолжение
--PAGE_BREAK--

3) у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться суло- І чинство, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обви- І нувачення;

4) якщо санкція статті, за якою кваліфікується злочин, перед-1 бачає довічне ув'язнення, — з моменту затримання особи чиї пред'явлення їй обвинувачення;

5) при провадженні справи про застосування примусових заходів І медичного характеру — з моменту встановлення факту наявності в І особи душевної хвороби;

6) при провадженні справи про застосування примусових заходів І виховного характеру — з моменту першого допиту неповнолітнього або з моменту поміщення його до приймальника-розподільника.

3. Як захисники допускаються особи (ч. 2 ст. 44 КПК):

1) які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською ді­яльністю в Україні;

2) інші фахівці у галузі права, які за законом' мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням Юридичної особи;

3) у випадках і в порядку, передбачених кримінально-процесуаль­ним законом, як захисники допускаються близькі родичі обвинува­ченого, його опікуни або піклувальники {якщо відповідно до вимог ст. 45 КПК участь захисника € обов'язковою, близькі родичі обви­нуваченого, його опікуни або піклувальники можуть брати участь у справі як захисники лише одночасно з захисником-адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на на­дання правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи).

Згідно з ч. 1 ст. 59 Конституції України кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Положенню цієї конституційної норми дано офіційне тлумачення Рішенням Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. у справі Г. І. Солдатом, у п. 1 якого визначено, шо положення частини першої ст. 59 Конституції України про те, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав», слід розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсуд­ного під час захисту від обвинувачення з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у

' Відповідного закону в Україні немає.

. І права і за законом має право нз надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Після прийняття цього рішення практика пішла шляхом допущення до участі у кримі-

Іальних справах як захисників всіх осіб, що мають юридичну освіту. Однак Верховний Суд України своєю постановою № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримі­нальному судочинстві», прийнятою Пленумом 24 жовтня 2003 p., визначив, що «при вирішенні питання про наявність у фахівців у галузі права повноважень на здійснення захисту у кримінальній справі належить також з'ясовувати, яким саме законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам. Визнати правильною практику тих судів, які за відсутності спеціаль­ного закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту у кримінальних справах» (ч. 2 п. 5 Постанови). Роз'яснення Верхов­ного Суду України сприяло тому, що інших фахівців у галузі права (окрім адвокатів) тепер не допускають як захисників до участі у

справі,

У світовій практиці є кілька підходів до вирішення питання про те, хто може бути захисником у кримінальній справі:

• широкий, що передбачає допуск всіх без винятку осіб за бажан­ням обвинуваченого (повна свобода у виборі захисника);

• вузький, згідно з яким захисником може бути лише адвокат (свободу вибору обмежено однією категорією осіб);

• змішаний («поміркований»), який надає переслідуваному свободу вибору із кількох категорій осіб; фахівців у галузі права, які не є адвокатами, але за законом мають право надавати юридичну допомогу населенню (Україна); осіб, які мають вчений ступінь із юридичної спеціальності (Польща); викладачів права (Німеччина) тощо.

Згідно зі ст. 61 КПК захисником не може бути особа:

• яка брала участь у цій справі як дізнавач, слідчий, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач, понятий, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача;

• яка є свідком і в зв'язку з цим допитувалась або підлягає допиту;

• яка є родичем особи, яка провадить дізнання, слідчого, про­курора, будь-кого із складу суду, потерпілого, нивільного позивача;

• щодо якої порушено кримінальну справу;

• визнана недієздатною чи обмежено дієздатною;

• яка у цій справі надає або раніше надавала юридичну доломогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, котра звернулася з проханням про надання юридичної допомоги;

• дію свідоцтва якої про право на заняття адвокатською діяль­ністю або права на надання правової допомоги зупинено або анульо­вано у порядку, встановленому законодавчими актами України;

80

• яка, зловживаючи своїми правами, перешкоджає встановленню істини в справі, затягує розслідуцання чи судовий розгляд справи, а також яка порушує порядок у судовому засіданні чи не виконує розпоряджень головуючого під час судового розгляду справи.

Одна і та сама особа не може бути захисником двох і більше підозрюваних, обвинувачених чи підсудних, якщо інтереси захисту одного з них суперечать інтересам захисту іншого.

Порядок усунення захисника від участі у кримінальній справі визначено ст. 61-1 КПК.

Після допуску до участі в справі захисник.-адвокат вправі відмо­витися від виконання своїх обоє 'язків лише у двох випадках:

1) якщо є обставини, що згідно зі ст. 61 КПК виключають його участь у справі;

2) якшо він свою відмову мотивує недостатніми знаннями або некомпетентністю.

4. Захисник зобов 'нзаний:

1) використовувати передбачені кримінальне-процесуальним законодавством засоби захисту з метою з'ясування обставин, які спростовують підозру або обвинувачення, пом'якшують чи виклю­чають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинува­ченого;

2) надавати підзахисному необхідну юридичну допомогу;

3) з'являтися для участі у виконанні процесуальних дій, в яких його участь є обов'язковою. У разі неможливості з'явитися у призна­чений строк, захисник зобов'язаний заздалегідь повідомити про це та про причини неможливості явки дізнавачеві, слідчому, прокуро­рові (у випадку неявки захисника слідча дія, участь в якій його не є обов'язковою, виконується без нього);

4) не розголошувати дані, які стали йому відомі у зв'язку з вико­нанням його обов'язків;

5) не перешкоджати встановленню істини в справі шляхом учи­нення дій, спрямованих на те, щоб схилити свідка чи потерпілого до відмови від показань або до дачі завідомо неправдивих показань, схилити експерта до відмови від дачі висновку чи дачі завідомо неправдивого висновку, Іншим чином сфальсифікувати докази у справі або затягнути розслідування справи;

6) дотримуватися встановленого порядку при розслідуванні та судовому розгляді справи.

Захисник мис право:

1) до першого допиту підзахисного мати з ним конфіденційне побачення, а після першого допиту — такі самі побачення без обме­ження їх кількості та тривалості;

2) мати побачення з засудженим чи з особою, ло якої застосовано примусові заходи медичного чи виховного характеру;

82

    продолжение
--PAGE_BREAK--

3) ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затри­мання підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або пред'яв­лення обвинувачення, а після закінчення лосудового слідства — з усіма матеріалами справи;

4) бути присутнім на допитах підозрюваного, обвинуваченого та при виконанні інших слідчих дій, виконуваних з їх участю або за їх клопотанням чи клопотанням самого захисника, а при виконанні інших слідчих дій — з дозволу дізнавача, слідчого;

5) застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, в яких він бере участь, а також при ознайомленні з матеріалами справи — з дозволу особи, яка провадить дізнання, чи слідчого;

6) подавати докази, заявляти клопотання і відводи, оскаржувати дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду (останнього, якшо він вирішує певні питання на досудовому слідстві, — про взяття під варту, обшук тощо);

7) збирати відомості про факти, що їх може бути використано як докази в справі, в тому числі запитувати та одержувати доку­менти чи їх копії від громадян та юридичних осіб, ознайомлюва­тися на підприємствах, в установах, організаціях, об'єднаннях громадян із необхідними документами, крім тих, таємниця яких охороняється законом, одержувати письмові висновки фахівців із питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян', та інші прана, передбачені кримінально-процесуальним законом (статті 48, 266 КПК; ст. 6 Закону України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру»).

5. Захисник перебуває у такому статусі з моменту допуску його до участі у кримінальній справі до:

— закінчення в ній провадження;

— усунення від участі у справі за рішенням посадової особи, яка веде процес;

— розірвання угоди з підзахисним.

6. Юридична відповідальність захисника:

• кримінально-процесуальна — усунення від участі у справі за:

— перешкоджання встановленню істини у справі або

— затягування розслідування чи судового розгляду справи або

— порушення порядку в судовому засіданні або

— невиконання розпоряджень головуючого під час судового роз­гляду справи.

' Наявність у захисника таких широких прав із доказування обставин злочину не означає, шо він має право здійснювати так зване «адвокатське розсліду­вання».

83

2.4. Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують допоміжну функцію

Процесуальна характеристика заявника.

1. Заявник — це фізична особа, заяву якої, де повідомлено про злочин, прийнято органом дізнання, слідчим, прокурором чи суддею.

2. Підставою участі заявника в кримінальному процесі є прий­няття від нього відповідними державними органами заяви про злочин,

3. Обставин, які виключають участь заявника в процесі, немає. Законодавець не встановлює жодних критеріїв, яким повинен від­повідати громадянин, щоб набути статусу заявника. В разі подання заяви до компетентних органів громадянин набуває такого статусу незалежно від його віку, статі, національності, освіти, повноти викладу відомостей про злочин тошо.

4. Заявник зобов 'язаний:

• правдиво викласти у заяві відомості про злочин, що вчинений чи готується;

• подаючи скаргу приватного обвинувачення, оформити ЇЇ відпо­відно до вимог, що встановлено до обвинувального висновку (ч. 1 ст. 251 КПК).

Заявник має право:

• викласти заяву своєю рідною мовою;

• користуватися послугами перекладача;

Ф за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки;

• бути поінформоцаним про процесуальне рішення, прийняте за його заявою;

• на одержання копії постанови про закриття кримінальної справи, порушеної за його заявою.

5, Заявник перебуває в такому статусі від моменту прийняття компетентним органом від нього заяви про злочин до прийняття за нею рішення про порушення кримінальної справи чи про відмову в її порушенні.

6. Юридична відповідальність заявника:

• кримінальна — за завідомо неправдиве повідомлення про вчи­нення злочину (ст. 383 КК).

Процесуальна характеристика понятого.

1. Понятий — це фізична особа, яку залучають до участі у кримі­нальній справі з метою засвідчення її підписом відповідності записів у протоколі виконаній процесуальній дії.

Запровадження інституту понятих у Росії до 1864 р. було зу­мовлено недовірою до поліції. Поняті мали бути присутніми навіть під час допитів із метою усунення фактів насильства та вжиття ін­ших незаконних заходів щодо допитуваного. Після судової рефор-84

ми 1864 p. їх залучали до участі в оглядах, освідуванні без експертів, обшуків — обов'язково.

у сучасній процесуальній літературі вчені дискутують щодо доцільності існування інституту понятих. Прибічники зазначають про потребу забезпечення достовірності дій працівників органів роз­слідування. Противники наполягають на тому, що має існувати довіра до працівників державних органів, яка ґрунтується на презумпції порядності державного службовця.

2. Підстава участі у процесі понятого — залучення (запрошення) посадової особи, яка веде процес.

Понятих обов'язково має бути залучено до провадження таких процесуальних дій: обшуку, виїмки, огляду, пред'явлення осіб і пред­метів для впізнання, відтворення обстановки й обставин події, опису майна.

До провадження освідування понятих залучають у разі, якщо слідчий визнає це за необхідне.

Понятих має бути не менше двох (ч. 1 ст. !27 КПК)'.

3. Понятий повинен відповідати таким процесуальним вимогам:

• бути повнолітнім;

• бути грамотним, аби прочитати протокол і підписати його;

• бути незаінтересованим у результатах провадження в справі.

Враховуючи особливості деяких слідчих дій, законодавець ста­вить додаткові вимоги щодо характеристик понятих. Так, під час провадження;

• огляду і виїмки кореспонденції, на яку накладений арешт, ма­ють бути присутні поняті із числа службошів поштової установи (ч. І ст. 1871 КПК);

• обшуку особи та виїмки у неї предметів і документів повинні бути присутні поняті однієї статі з особою, яку обшукують чи у якої проводиться виїмка (ч. 4 ст. 184 КПК).

Понятими не можуть бути'.

• потерпілий і його родичі;

• родичі підозрюваного та обвинуваченого;

• працівники органів дізнання і досудового слідства.

4. Понятий зобов 'нзаний:

• бути присутнім під час провадження процесуальної дії;

• після її закінчення засвідчити своїм підписом відповідність записів у протоколі виконаній дії;

• не розголошувати без дозволу слідчого чи дізнавача дані, які стали відомі йому у зв'язку з виконанням своїх обов'язків.

Вимога закону шодо обов'язкової участі у процесуальній дії не менше двох понятих вказує на зв'язок інституту понятих із формальною теорією доказів, ^пдно з якою особу визнавали винною у вчиненні злочину за наявності не Менше двох свідків. Про формальну теорію доказів див. лекцію «Докази І дока­зування».

85

Понятий має право:

• робити зауваження і заяви з приводу проваджуваної з його учас­тю процесуальної дії, які підлягають обов'язковому занесенню до протоколу;

• ознайомлюватися з протоколом процесуальної дії;

• на відшкодування витрат, пов'язаних З участю у кримінальній справі;

• за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки,

5. Понятий перебуває в такому статусі протягом часу проваджен­ня процесуальної дії, до участі в якій його залучено, в стадіях порушення кримінальної справи або лосудового слідства.

6. Юридична відповідальність понятого:

• кримінальна — за розголошення без дозволу прокурора, слід­чого або особи, яка провадить дізнання, даних лосудового слідства чи дізнання (ст. 387 КК).

Процесуальна характеристика свідка.

1. Свідок — це фізична особа, шодо якої у дізнавача, слідчого, прокурора, суду (судді) є дані, що їй відомі обставини, котрі сто­суються справи, і яку у зв'язку з цим викликано для давання по­казань.

2. Підставою участі у кримінальному процесі є виклик для давання показань.

3. Обставини, що виключають участь особи як свідка, визначено в ст. 69 КПК. Згідно з цією нормою не можуть бути допитані як свідки:

• адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужи­телі1— з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здій­сненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відо­мості;

• захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, пред­ставник потерпілого, позивача, відповідача — про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;

• особи, які згідно з висновком судове-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;

1Див. також ст. 5 Закону України «Про нотаріат»', ст. 40 Основ законодав­ства України про охорону здоров'я, ч, 5 ст. З Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», в яких закріплено положення шоло необхід­ності збереження професійної таемниш.

/>

• свідок, який відповідно до ст. 52-3 КПК дає показання під псевдонімом, — щодо дійсних даних про його особу;

• особа, яка Mat відомості про дійсні дані про свідка, який від­повідно до ст. 523 КПК дає показання під псевдонімом, — шодо иихданих;

• особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв — без згоди дипло­матичного представника.

Окрім того, відмовитися давати показання як свідки мають право:

1) члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрю­ваного, обвинуваченого, підсудного;

2) особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину.

4. Свідок зобов'язаний (ст. 70 КПК):

Ф з'явитися в зазначені слідчим (дізнавачем), прокурором місце і час;

• дати правдиві показання про відомі обставини в справі;

• не розголошувати без дозволу слідчого, дізнавача чи проку­рора дані, які стали відомі йому у зв'язку з виконанням своїх обов'язків.

Свідок мас право (ст. 69-1 КПК):

• давати показання рідною або іншою мовою, якою він вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача;

• заявляти відвід перекладачеві;

• знати, у зв'язку з чим і у якій справі його допитують;

• власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;

• користуватися нотатками і документами, даючи показання у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які йому важко тримати в пам'яті;

• відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів;

• знайомитися з протоколом допиту і клопотати про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі до­повнення і зауваження;

• подавати скарги прокурору на дії дізнавача і слідчого;

• одержувати відшкодування витрат, пов'язаних із викликом для давання показань;

• за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

5. Свідок перебуває в такому статусі з моменту виклику до за­кінчення провадження у кримінальній справі.

6. Юридична відповідальність свідка:

• крим'ишлыш-процесуальна:

— за нез'явлення за викликом без поважних причин — привід (ч. 2 ст. 70 КПК) або грошове стягнення до половини мінімального Розміру заробітної плати (ч. З ст. 70 КПК);

87

— кримінальна:

— за підмову під давання показань (ст. 385 КК);

— задавання завідомо неправдивих показань (ст. 384 КК);

— за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадить дізнання, даних досудового слідства чи дізнання (ст. 387 КК);

— адміністративна:

— за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явки до суду або у непідкоренні розпорядженням головуючого або в по­рушенні порядку під час судового засідання, а також за вчинення ним будь-яких дій, які свідчать про явну неповагу до суду чи вста­новлених у суді правил (ч. 1 ст. 185-1 КпАП);

— за злісне ухилення від явки до органів досудового слідства або дізнання (ст. 185-4 КпАП).

Процесуальна характеристика експерта.

1. Експерт — це особа, яка має необхідні спеціальні знання для давання висновку з питань, що виникають під час провадження у кримінальній справі, і якій постановою органу дізнання, слідчого, прокурора чи судді або ухвалою суду доручено провадження екс­пертизи.

Згідно з ч- 1 ст. 9 Закону України від 25 лютого 1994 р. «Про судову експертизу» Міністерство юстиції України веде Реєстр атес­тованих судових експертів державних і підприємницьких структур та громадян, а з ч. З ст. 9 цього ж Закону — органи дізнання, до­судового слідства і суди зобов'язані доручати проведення судових експертиз переважно фахівцям, внесеним до цього Реєстру.

>. Підставою участі у справі є доручення органу дізнання, слід­чого, прокурора, суду (судді), викладене в постанові (ухвалі) про призначення експертизи.

3. Вимога до експерта: наявність спеціальних знань. Обставини, які виключають участь у кримінальній справі (ст. 62

КПК), є ті самі, що й для судді (ст. 54 КПК), з тим обмеженням, що попередня участь експерта в справі не може бути підставою до відводу.

Окрім того, не можуть залучатися до виконання обов'язків су­дового експерта:

— особи, визнані у встановленому законом порядку недієздат­ними, а також ті, що мають судимість (ч. 1 ст. 11 Закону України «Про судову експертизу»);

— народні депутати (п. 5 ч. 1 ст. З Закону України від 17 листопада 1992 р. «Про статус народного депутата»).

4. Експерт забив 'нзаний:

— з'явитися за викликом і дати правильний висновок на постав­лені запитання (ч. 1 ст. 77 КПК);

• повідомити у письмовій формі орган, що призначив експертизу, про неможливість дати висновок, якщо питання, поставлене перед експертом, виходить за межі його компетенції або якщо надані йому матеріали недостатні для дачі висновку {ч. 4 ст. 77 КПК);

• провести повне і всебічне дослідження та дати обгрунтований та об'єктивний письмовий висновок (ст. 200 КПК; п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про судову експертизу);

• на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді дати роз'яснення щодо даного ним висновку (статті 201, 311 КПК; п. 2 ч. 1 ст. 12 Закону України „Про судову експертизу);

• заявити самовідвід за наявності передбачених законом обста­вин (ст. 62 КПК).

Експерт має право:

• ознайомлюватися з матеріалами справи, які стосуються екс­пертизи, і подавати клопотання про надання нових матеріалів, не­обхідних для дачі висновку (ч. З ст. 77 КЛК; п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону України “Про судову експертизу»);

• з дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або суду бути присутнім при провадженні допитів та інших слідчих дій і ставити особам, яких допитують, запитання, що стосуються експертизи (ч. З ст. 77 КПК; п. З ч. 1 ст. 13 Закону);

• вказувати у висновку експертизи на факти, що мають значення для справи, про які експерту не було поставлено запитання (ст. 200 КПК; п. 2 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про судову експертизу»);

• у разі незгоди з іншими членами експертної комісії скласти свій висновок окремо (ч. З ст. 75 КПК);

• оскаржувати в установленому порядку дії та рішення особи чи органу, які призначили експертизу, що порушують права експерта або порядок проведення експертизи (п. 4 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про судову експертизу»);

• одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням (п. 5 ч. 1 ст. !3 Закону України «Про судову експертизу»);

• за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

5. Експерт перебуває в такому статусі від моменту одержання постанови (ухвали) про призначення експертизи і до направлення висновку до органу, який призначив експертизу.

6. Юридична відповідальність експерта:

• кримінальна:

— за дачу завідомо неправдивого висновку — за ст. 384 КК;

— за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків — за ст. 385 КК;

— за розголошення даних досудового слідства або дізнання — за ст. 387 КК,

• адміністративна:

-~ за ухилення віл явкл до суду, до органів досудового слідства або дізнання — за 4. 2 сг. 185-Забост. 1Н5-4КпАП. Процесуальна характеристика спеціаліста.

1. Спеціаліст — це особа, що має необхідні спеціальні знання і яку залучають у разі потреби до участі у провадженні окремих про­цесуальних дій.

2. Підставою участі спеціаліста у справі є виклик дізнавача, слід­чого або прокурора.

3. Вимога до спеціаліста: наявність спеціальних знань. Обставини, які виключають участь у кримінальній справі, є ті

самі, Іцо й для експерта (ст. 62 КПК}.

4. Спеціаліст зобов 'язаііий (ч. 2 ст. 128-1 КПК):

• з'явитися за викликом;

• брати участь у проведенні слідчої дії, використовуючи свої спеціальні знання і навички для сприяння слідчому у виявленні, закріпленні та вилученні доказів;

• звертати увагу слідчого на обставини, пов'язані з виявленням та закріпленням доказів;

• давати пояснення з приводу спеціальних питань, які виника­ють при проведенні слідчої дії;

ф на експертів-криміналістів, які беруть участь у проведенні слідчих дій як спеціалісти, покладено обов'язок мати при собі і кваліфіковано використовувати відповідні науково-технічні засоби, проводити необхідні експрес-аналізи виявлених слідів та давати слід­чому розгорнуті відомості про можливі прикмети злочинців.

Спеціаліст має право:

• отримати винагороду за виконання своїх обов'язків, якщо до­ручена робота не належить до його обов'язку по службі (ч. З ст. 92 КПК);

• звертатися з дозволу слідчого із запитаннями до осіб, які беруть участь у проведенні слідчої дії (ч. З ст. 128-1 КПК);

• робити заяви, пов'язані з виявленням, закріпленням і вилу­ченням доказів (ч. З ст. 128-1 КПК).

5. Спеціаліст перебуває в такому статусі протягом часу про­вадження процесуальної дії, до участі в якій його залучено.

6. Юридична відповідальність спеціаліста:

• кримінальна:

— за розголошення даних досудового слідства чи дізнання, якщо його було попереджено в установленому законом порядку про обов'язок не розголошувати такі дані (ст. 387 КК).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

І. Регламентація правового статусу суб'єктів (учасників) кримі­нального процесу має системний характер.

90

2. Характеристику кожного із суб'єктів процесу доцільно здій­снювати за логіко-правовою схемою.

    продолжение
--PAGE_BREAK--3. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ

Поняття «компетенція» в загальній теорії права вживають виключно щодо державних органів, які є представниками публічної влади. Ю, О. Тіхоміров сформулював щодо загального поняття компетенції такі положення. «Перше — складно побудоване грома­дянське суспільство вимагає чіткої і відкритої організації публічної влади. Друге — багатоманітність інтересів у суспільстві передбачає їхню певну гармонізацію. Цій меті слугує публічний інтерес, що виражає в концентрованому вигляді найбільш значущі суспільні потреби. Трете — задоволенню інтересів відповідає система дер­жавних і суспільних інститутів. Розподіл державних і суспільних справ та організація ефективного управління є ключовою пробле­мою. Четверте — визначення цілей і компетенції суб'єктів і учас­ників публічно-правових відносин слугує центром тяжіння всіх або багатьох дій»1. Як же ці фундаментальні положення виявляються в кримінальному процесі, характеризуючи компетенцію державних органів, які порушують, розслідують та розглядають кримінальні справи?

1. Публічну владу в частині провадження у кримінальних справах організовано таким чином, що досудове провадження (порушення кримінальних справ, досудове слідство) здійснюють представники органів виконавчої влади — органи дізнання (міліція, податкова міліція, органи безпеки тощо — ст. 101 КПК), органи досудового слідства (слідчі прокуратури, органів внутрішніх справ, податкової міліції та органів безпеки — ст. 102 КПК), а питання про винність особи та її покарання вирішує орган судової влади — суд. Всі вони с органами публічної влади, які в своїй сукупності утворюють сис­тему державних органів, наділених кримінальне-процесуальною компетенцією.

У межах цієї системи (організму) всі вказані органи '«пов'язані» правилами, встановленими публічною владою, і зобов'язані охо­роняти інтереси суспільства та права окремих його членів. Однак ця система не є закритою для суспільства. Організацію (структуру) та повноваження щодо провадження у кримінальних справах згада­них органів встановлено законом, а тому є відкритими для суспіль­ства. Останнє має право на здійснення громадського контролю за діяльністю органів, які ведуть кримінальний процес, через відпо-

Див : Тихомиров Ю- А Теория компетенции. — М… 2001. — С. 53.

91

відні інститути, якими є Уповноважений з прав людини Верховної Ради України, депутатські запити тошо. Право на здійснення такого контролю залишається у суспільства завжди, бо саме воно делегує державі здійснення функцій щодо вирішення кримінальних кон­фліктів. Тому ігнорування державними органами вимог суспільства свідчить про поглинення суспільства державою і призводить до зни-шеиня свободи особи'.

2. Кримінальний процес є галуззю публічного права. Тому в ньому в концентрованому вигляді відбито суспільні потреби, шо полягають у боротьбі з таким соціальним злом, як злочинність. Публічний інтерес у кримінальному процесі визнається державою і забезпечується через норми права. Задоволення інтересу суспіль­ства у подоланні злочинності е умоаою і гарантією його нормаль­ного функціонування й розвитку. Цей інтерес віддзеркалює най­більш значущі потреби суспільства; зниження рівня злочинності, запобігання і зниження рівня криміналізашї суспільства, забезпе­чення гро\гадського спокою тощо.

3. Задоволенню зазначених публічних інтересів відповідає систе­ма державних інститутів — компетентних органів держави, уповно­важених нею на здійснення специфічної діяльності із застосування норм права, — правоохоронних і судових органів. Тільки ці органи мають виключну компетенцію здійснювати кримінальне-проце­суальну діяльність. З цього погляду кримінальне-процесуальна ком­петенція органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду є, з одного боку, спеціальною компетенцією окремих державних органів, а, з іншого, — загальною щодо окремих видів їх проце­суальної діяльності. Зазначені види процесуальної діяльності в жод­ному разі не повинні «перетинатися» в межах сумарного обсягу кримінально-процесуальної компетенції (правосуддя здійснює тільки суд, державне обвинувачення — прокурор, слідство — слід­чий, дізнання — орган дізнання). Тож компетенцію можна визна­чити як покладений законом на уповноваженого суб'єкта обсяг публічних справ;. а кримінальна-процесуальну компетенцію, — як покладений кримінально-проііесуальним законом на органи дізнан­ня, досудового слідства, прокуратури і суду обсяг публічних спраи у сфері вирішення кримінально-правових конфліктів, шо виникають у суспільстві.

До «компетеншйних» елементів належать: а) нормативно вста­новлені цілі; б) предмети відання як юридичне визначені певні сфери та об'єкти впливу; в) владні повноваження як гарантована законом міра прийняття рішень і вчинення дій"3.

1Див/ Чичерин Б. Н. Избранные трулы. — СПб., 1998. — С ?6 — Див.: Тихомиров Ю. Л. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 55. ' Див.: Там само. — С. 55—56.

Встановлені законом цілі діяльності органів дізнання, досудо-„ого слідства, прокуратури і суду визначають спосіб їх нормативної орієнтації на досягнення певного процесуального результату. Як зазначає Ю. О, Тіхоміров, «в широкому розумінні маються на увазі публічні функції»1. Такі публічні функції виконують і кожен із органів, що мають право здійснювати кримінальне-процесуальне провадження (орган дізнання, слідчий, прокурор — функцію кри­мінального переслідування; суд — функцію правосуддя). Відхилення від виконання цими органами своїх функцій або виконання не своїх функцій завдає значної шкоди правам і законним інтересам суб'єктів кримінального процесу (повноправних членів суспільства), а, отже, і не сприяє досягненню його цілей.

Органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду мають у кримінальному процесі чітко окреслений законом предмет відан­ня — певні об'єкти їх впливу. Останні традиційно пов'язують із повноваженнями зазначених органів щодо можливості провадження у певних кримінальних справах. Характеристики кримінальних справ покладено в основу визначення таких понять, як підслідність (ст. 112 КПК) і підсудність (глава 2 КПК). «Перетинання компе-тенцій» у цьому плані може мати місце тільки між державними органами, уповноваженими здійснювати діяльність одного виду. Наприклад, законодавець наділяє певні органи одного рівня уні­версальною компетенцією щодо порушення кримінальних справ і здійснення в них провадження. Серед органів дізнання це є міліція та капітани морських суден, шо перебувають у далекому плаванні. Серед органів досудового слідства — слідчі прокуратури, які згідно із ч. 1 ст. 112 КПК за постановою Генерального прокурора України, його заступників, прокурора області та прирівняних до них проку­рорів можуть розслідувати будь-які злочини. В деяких випадках за­конодавець, зважаючи на значну суспільну небезпечність злочинів і їх поширеність, відносить їх до компетенції одночасно кількох органів слідства. Приміром, розслідування злочину, передбаченого ст. 209 КК «Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочин­ним шляхом», віднесено до компетенції всіх органів досудового слідства, що діють в Укра'І'ні

Окрім певної категорії кримінальних справ, до предмета відання органів дізнання, слідчого, прокурора, суду належать такі його елементи, як вплив на хід кримінального процесу (порушення кри­мінальної справи, закриття справи тощо); повноваження щодо про­вадження процесуальних дій (слідчих дій, пред'явлення обвинува­чення, роз'яснення прав тощо); повноваження щодо прийняття процесуальних рішень (про провадження слідчих дій, про визнання потерпілим тощо). Отже, кожний із цих органів під час провадження

92

Див.: Тихомиров Ю. А. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 56.

93

в одній і тій самій кримінальній справі може вирішувати тільки певне коло питань, що належать до предмета його відання.

Для того, щоб визначений законом предмет відання міг повно і всебічно опрацювати той чи інший державний орган, останнього наділено достатніми для цього владними повноваженнями. І в теорії, і в практиці кр им і надь но- процесуальної діяльності під ними, як правило, розуміють права державних органів, що передбачає свободу розсуду в їх використанні. Між тим, орган дізнання, слідчий, проку­рор і суд одночасно наділені й обов'язками зі здійснення цих прав.

У теорії компетенції як найтиповїші повноваження державного органу визначено одинадцять: 1) керує; 2) управляє; 3) вирішує; 4) бере участь; 5) нормує; 6) організує; 7) розробляє; 8) вказує; 9) координує; 10) контролює; 11) забороняє1. Безперечно, всі цД повноваження є притаманними і для органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, і для державних органів. Тільки кожне Із них той чи інший орган, що веде процес, використовує для вико­нання визначеної для нього законом функції, а, отже, і для досяг­нення певних цілей. До того ж у різних стадіях процесу повнова­ження вони реалізують з певною специфікою. Наприклад, орган дізнання і слідчий виконують функцію кримінального пересліду­вання особи тільки в стадії досудового слідства. Прокурор же в цій стадії виконує одночасно дві функції: І) кримінального пересліду­вання; 2) нагляду за законністю в діяльності органів дізнання та лосудового слідства, що саме по собі є алогічним. Функцію кри­мінального переслідування (державного обвинувачення) він продовжує виконувати і в судових стадіях процесу. При цьому його діяльність залишається публічною, тобто здійснюється відповідно до вимог принципу публічності (офіційності). Але ж і суд діє на підставі цього принципу.

У зв'язку з цим виникас запитання: чи не свідчить таке поло­ження про «перетинання» компетенцій прокурора і суду? У суді кожний із «офіційно діючих органів» (суд і прокурор) мають різний «набір» із тих одинадцяти повноважень, шо визначено в теорії ком­петенції як найтиповіші. Прокурор у судових стадіях має тільки повноваження щодо участі в них як сторона пронесу. Всі інші повноваження належать виключно суду. Саме вони є для суду мірою гарантування вчинення ним процесуальних дій і прийняття рішень у кримінальній справі. Отже, публічність кримінально-процесуал ної діяльності в жодному разі не можна ототожнювати з крим кальним переслідуванням. Останнє є тільки частиною публїчн діяльності державних органів, уповноважених на ведення кримі пального процесу.

/>

4 Визначення цілей і компетенції органів дізнання, досудового слідства, прокурора і суду є «центром тяжіння» дій усіх суб'єктів к'рИмінального процесу. Останній — це складна діяльність багатьох суб'єктів, кожний з яких має свою мету. У зв'язку з цим Є. Мізуліна зазначає: «В даному випадку, напевне, некоректно буде говорити про мету кримінального процесу в цілому, але слід говорити про цілі його суб'єктів. Якщо ж кримінально-процесуальна діяльність є цілісність, то хто із суб'єктів кримінального процесу забезпечує її або задає їй мету?»1.

Таким суб'єктом, безперечно, є державний орган, який наділено державою «правообов'язком» щодо здійснення кримінально-процесуальної діяльності. За влучним висловом Є. Мізуліної, дер­жава в особі своїх компетентних органів як незмінний супутник кримінального процесу є тим «режисером, який здійснює його збирання і визначає зміст»3. Цей вислів підтверджує той факт, що результати діяльності суб'єктів кримінально-процесуальних право­відносин тільки тоді матимуть правове значення, якщо вони сприй­няті органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом, тобто після набуття ними «офіційного статусу». Не мають правового значення для конкретної кримінальної справи (не є правовими) і відносини, що складаються між суб'єктами процесу, якщо в них не бере участі державний орган, який прийняв справу до свого провадження.

Викладені положення щодо компетенції органів дізнання, до­судового слідства, прокуратури і суду визначають природу принци­пу публічності (офіційності) кримінальне-процесуальної діяльності. Більше того, через них виявляється і зміст цього процесуального принципу. Повноваження зазначених органів мають не тільки ста­тутний, а й, шо головне, процесуальний (процедурний) характер. «Правообов'язки» державних органів, які ведуть процес, зафіксовано не тільки в статутних нормативи о-прав о в их актах (закони України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддіи», від 5 листопада І991 р. «Про прокуратуру», від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію», від 25 березня 1992 р. «Про Службу безпеки України» тощо), а й в кримінально-процесуальному законі, який визначає порядок їх діяльності у кримінальних справах. У зв'язку з цим норми статутних нормативно-правових актів є матеріальними «компетенційними» нормами, а кримінальне-процесуальні норми — процесуальними «компетенційними».

Отже, як у статутних, так і в «процедурних» нормативних актах відображено офіційний характер відносин між посадовими особами органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, з одного

Див.: Тихомиров Ю. А. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 57.

1Див.: Мизулина Е. Уголовный пронесе: кониеішия самоограничения го­сударства. — Тарту, 1991. — С. 9. -Див.: Там само — С. 10.

94

95

боку, і всіх інших суб'єктів кримінального процесу — з іншого. Офіційність відносин зумовлено тим, що всі дії дїзнавачі, слідчі, прокурори та судді вчинюють від імені держави. Свою діяльність вони здійснюють, керуючись виключно нормами права, які вста­новлено або санкціоновано державою. Для них органів, як відомо, діє правовий принцип «дозволено тільки те, що прямо передбачено законом». Всі дії посадових осіб мають здійснюватися відповідно до встановлених правил із дотриманням процесуальної форми.

Кримінально-процесуальному закону України невідомі поняття «слідчий розсуд», «прокурорський розсуд» чи «суддівський розсуд». Отже, кримінальне-процесуальна діяльність принципово не може здійснюватися за власним розсудом посадових осіб державних ор­ганів, які ведуть процес. Вона повинна грунтуватися виключно на засаді офіційності (публічності).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. Кримінально-процесуальна компетенція — це покладений за­коном на органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду обсяг публічних справ у сфері вирішення кримінально-правових конфліктів, що виникають у суспільстві.

2. До «компетенційних» елементів належать: а) нормативно встановлені цілі діяльності органів, уповноважених вести кримі­нальний процес; б) предмет відання як юридично визначені певні сфери та об'єкти впливу цих органів, шо відбивається в поняттях «належність заяв про злочини», «підслідність кримінальних справ», «підсудність справ»; в) аладні повноваження як гарантована законом міра прийняття процесуальних рішень і вчинення процесуальних дій.

    продолжение
--PAGE_BREAK--4. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ СУБ'ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу — це діяль­ність відповідних державних органів із досягнення стану безпеки учасників процесу, яким загрожує небезпека.

Небезпека — це загроза спричинення шкоди життю, здоров'ю, майну, житлу, що є близькою до здійснення, а тому сприймається особою як така, що невпинно наближається, є реальною, у зв'язку з чим зумовлює потребу в захисті.

Наслідками існування небезпеки є:

• неможливість виконання суб'єктами своїх функцій;

• відмова суб'єктів від давання показань або від даних раніше показань, наслідкам чого є «розвал справи».

96

Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав

мають:

1) особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин а6о в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припи­ненні та розкритті злочину чи сприяла цьому;

2) потерпілий або його представник у кримінальній справі;

3) підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представ­ники;

4) цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином;

5) свідок;

6) експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;

7) члени сімей та близькі родичі осіб, перелічених вище, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства;

8) посадові особи державних органів, уповноважених вести кримінальний процес. Особливу увагу приділяють захисту осіб, які здійснюють кримінальне переслідування. Згідно зі ст. 5 Керівних принципів, що стосуються ролі осіб, які здійснюють судове переслі­дування1, вони та їхні сім'ї забезпечуються фізичним захистом з боку влади в тих випадках, якщо існує загроза їхній безпеці через виконання функцій із здійснення судового переслідування.

Процесуальний порядок забезпечення безпеки учасників криміналь­ного процесу.

Орган дізнання, слідчий, прокурор або суд, одержавши заяву чи повідомлення про загрозу безпеці особи, зобов'язані їх перевірити і в строк не більше ніж три доби, а у невідкладних випадках — негайно, прийняти рішення про застосування або відмову в застосу­ванні заходів безпеки. Відповідно до свого рішення вони прийма­ють мотивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання органу, на який покладено здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є обов'язковими для виконання зазначеними органами.

Орган, якому доручено застосовувати заходи безпеки, встановлює перелік необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому конкретними обставинами і необхідністю усунення загрози, що існує. Про заходи безпеки, умови їх здійснення та правила ко­ристування майном або документами, виданими з метою забезпе­чення безпеки, повідомляють особу, взяту під захист.

За наявності в заяві (повідомленні) про загрозу безпеці особи відомостей про злочин орган дізнання, слідчий, прокурор приймає рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи або про передачу заяви (повідомлення) за належністю.

1Ухвалені восьмим Конгресом Організації Об'єднаних Нашй з попередження злочинності і поводженню з правопорушниками (Гавана, Куба, 27 серпня — 1 вересня 1990 p.].

97

Про прийняте рішення заявникові негайно надсилають пові­домлення.

Орган, який застосовує заходи безпеки, письмово інформує орган дізнання, слідчого, прокурора, суд або суддю, у провадженні якого перебуває кримінальна справа, про вжиті заколи та їх результати.

Нерозголошення відомостей про особу, взяту під захист, може бути забезпечено шляхом обмеження відомостей про неї в матеріа­лах перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій та судових засідань. Орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя), прийнявши рішення про застосування заходів безпеки, виносить мотивовану постанову, ухвалу про заміну прізвища, імені, по батькові особи, взятої під захист, на псевдонім. Надалі у проце­суальних документах зазначають лише псевдонім, а справжні прізви­ще, ім'я, по батькові (рік. місяць і місце народження, сімейний стан, місце роботи, рід занять або посаду, місце проживання та інші анкетні дані, що містять інформацію про особу, яка перебуває під захистом) вказують лише у постанові (ухвалі) про заміну анкет­них даних. Цю постанову (ухвалу) до матеріалів справи не додають, а зберігають окремо в органі, у провадженні якого перебуває кри­мінальна справа. У разі заміни прізвиша особи, взятої під захист, на псевдонім із матеріалів справи вилучають протоколи слідчих дій та інші документи, в яких зазначено достовірні відомості про цю особу, І зберігають окремо, а до матеріалів справи додають копії цих документів із заміною справжнього прізвиша на псевдонім. Підстави, приводи і порядок скасування заходів безпеки. Заходи безпеки може бути скасовано на підставі:

— закінчення строку конкретного заходу безпеки;

— усунення загрози життю, здоров'ю, житлу і майну осіб, взятих під захист;

— систематичного невиконання особою, взятою під захист, законних вимог органів, шо здійснюють заходи безпеки, якщо цю особу письмово було попереджено про можливість такого скасу­вання.

Приводам для скасування заходів забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів може бути:

— заява учасника кримінального судочинства, члена його сім'ї або близького родича, щодо якого було застосовано заходи безпеки;

— отримання достовірної інформації про усунення загрози життю, здоров'ю, житлу і майну зазначених осіб.

Процесуальний порядок скасування заходів безпеки.

За наявності підстав для скасування заходів безпеки орган дізнан­ня, слідчий, прокурор, суд (суддя) виносить мотивовану постанову чи ухвалу про їх скасування.

98

Рішення про скасування заходів безпеки письмово протягом доби доводять до відома особи, щодо якої було застосовано ці заходи.

Наслідком неприйняття рішення, несвоєчасного прийняття або прийняття недостатньо обгрунтованих рішень, а також невжиття, несвоєчасного вжиття достатніх заходів для безпеки учасників кри­мінального процесу службовою особою органу, на який покладено функції забезпечення безпеки, якщо ці дії спричинили тяжкі наслід­ки, є кримінальна відповідальність, передбачена ст. 380 КК.

Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист, службовою особою, якою прийнято рішення про ці за­ходи особою, яка їх застосовує, або службовою особою, якій ці рішення стали відомі у зв'язку з її службовим становищем, а так само особою, взятою під захист, якщо ці дії спричинили смерть особи, взятої під захист, або шкоду її здоров'ю чи інші тяжкі наслід­ки, є злочином, передбаченим ст. 381 КК.

При провадженні у кримінальній справі передбачено також суто процесуальні заходи забезпечення безпеки суб 'сктів'.

• у стадії досудового слідства — ч. 4 ст. 174; ч. 2 ст. 224 КПК;

• у стадії попереднього розгляду справи суддею — ч. 2 ст. 255; ст. 253; ч. 4ст. 254 КПК;

• у стадії судового розгляду — ч. З ст. 263; ч. 2 ст. 290; ч. 2 ст. 292; ч. 2 ст. 300; частини 6-11 ст. 303; п. З ч. 1 ст. 306; п. 13 ч. 1 ст. 324 КПК.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

1. Забезпечення безпеки суб'єктів (учасників) кримінального про­цесу Mat на меті ефективне виконання ними своїх функцій і вико­нання процесом всіх завдань.

2. Захисту підлягають не тільки учасники процесу, а й члени їхніх сімей та близькі родичі.

3. Окрім заходів, виконання яких покладено на спеціальні під­розділи правоохоронних органів, при провадженні у кримінальній справі слідчий та інші органи можуть і зобов'язані самостійно засто­совувати заходи забезпечення безпеки (вилучення із матеріалів справи певних документів; пред'явлення для впізнання поза візу­альним спостереженням особи, яку впізнають тощо).

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. У кримінальному процесі беруть участь як фізичні, так і юридичні особи, правовий статус яких визначено статутними нормативно-правовими актами та кримінально-процесуальним законом.

99

2. Найбільш прийнятною для характеристики суб'єктів кримі­нального пронесу є класифікація їх за процесуальною функцією, шо її вони виконують.

3. Кримінальне-процесуальна компетенція має публічний харак-тер і може бути застосована тільки для характеристики державних органів, уповноважених вести процес, та їх посадових осіб.

4. Забезпечення безпеки суб'єктів кримінального процесу є гаран­тією виконання ними своїх обов'язків і реалізації прав.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Но рм ативн о — пра во ві акти

1. Європейська конвенція з відшкодування шкоди жертвам насиль­ницьких злочинів від 24 листопада 1983 р.

2. Руководящие принципы, касающиеся роли лиц, осуществляющих судебное преследование. Приняты восьмым Конгрессом Организации Объе­диненных Наций по предупреждению преступности и обращению с право­нарушителями (Гавана, Куба, 27 августа—7 сентября 1990 года) // Права человека: Сборник международных договоров. Том 1. Универсальные дого­воры. Организация Объединенных Наций. — Нью-Йорк и Женева, 1994.

3. Закон України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» // Відомості Верховної Ради України. — 1993- — № 9. — Ст. 62.

4. Закон України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій» // Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 27-28. — Ст, 180.

5. Закон України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів» // Відо­мості Верховної Ради України. — 1993. — № 8. — Ст. 56.

6. Закон України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» // Відо­мості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — Ст. 793.

7. Закон України від 12 грудня 1993 р. ''Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" // Відомості Вер­ховної Ради України. — 1994. — N° 11. — Ст. 51.

8. Закон України від 23 грудня 1993 р. «Про державний захист пра­цівників суду і правоохоронних органів» // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — №. 11. — Ст. 50.

9. Указ Президента України від 15 грудня 1999 р. № І564/99 «Про додаткові заходи щодо забезпечення належних >'мов діяльності суддів та функціонування судів'' // Офіційний шсник України. — 1999. — № 50. — С. 7.

10. Постанова Кабінету Міністрів України вш 11 жовтня 2002 р. № І506 „Про затвердження Порядку виплати винагороди та відшкодування вит­рат на проїзд і наймання житла, виплати добових народним засідателям і присяжним за час виконання ними обов'язків у суді'“ // Офіційний вісник України. — 2002. — № 42. — С. 103.

11. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 335-р „Про створення у структурі міліції громадської безпеки спеціаль­них підрозділів для забезпечення безпеки працівників суду, правоохо­ронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві“ // Офіційний вісник України — 1997. — № 27. — С. 14М.

100

12. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 4 »Про застосування їаконодавства, що забезпечує незалежність суд­дів" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973-2004): Офіційне видання / За заг. ред. В- Т. Маляренка. -

К., 2004.

13. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 18 червця J999 р. № 10 «Про застосування законодавства, що передбачає державний захист суддів, працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві» // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. — К., 2004.

14. Постанова Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 р. № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримі­нальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маля­ренка. — К., 2004.

15. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 р. № 13 «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів» // Вісник Верховного Суду України. -2004. — .4° 8.

16. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» // Постанови Пленуму Верховного Суду Ук­раїни у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. — К., 2004.

17. Узагальнення практики застосування судами законодавства, що забез­печує захист прав потерпілих у кримінальному судочинстві від 1 червня 2004 р. (Узагальнення Апеляційного суду м. Києва) // Адвокат. — 2004. — № 2. — С. 47.

Наукові та навчально-методичні джерела

1. Апьперт С. А. Субъекты уголовного процесса. — Харьков, 1997.

2. Вапнярчук В. В. Особливості процесуального становища особи, яка провадить дізнання. — Харків, 2001.

3. Гошовський М. /., Кучинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. — К., 1998.

4. Гуляев А. П. Следователь в уголовном процессе. — М., 1981.

5. Зеленецкий В. С., Куркин Н. В. Обеспечение безопасности субъектов уголовного процесса. Монография. — Харьков, 2000.

6. Капл'ша О., Шило О. Удосконалення процесуального статусу потер­пілого в кримінальному судочинстві України // Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 4.

7. Костіна Л. Щодо вдосконалення процесуального становища перекла­дача на стадії досудового розслідування // Право України. — 2004. — № 3.

8. Крутиков А. П. Правовое положение органов и лиц, производящих дознание в советском уголовном процессе. — Волгоград, 1986.

9. Кузнецов В. Вдосконалення правового регулювання відносин // Про­куратура. Людина. Держава. — 2004. — М 8.

10. Лобойко Л. М. О совершенствовании правового статуса инициато­ров уголовного процесса // Конституційні гарантії захисту людини у сфері правоохоронної діяльності. — Дніпропетровськ, 1999.

101

11. Лобоіїко Л- М., Черненко А. П. Удосконалення структурної організа­ції органів внутрішніх справ як один із шляхів підвищення ефективності діяльності слідчих підрозділів // Акт. проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування криміналістичного судочинства: У 2-х ч. — Запо­ріжжя, 2002. — Ч. 2.

12. Лукашевич В. 3. Обеспечение прав обвиняемого на предваритель­ном следствии. — Волгоград, 1976.

13. Маляренко В. Т, Вернидубов І. В. Прокурор у кримінальному судо­чинстві; Деякі проблеми та шляхи їх вирішення. — К., 2001.

14. Нсстерук. Л. П. Правовое положение капитана судна при производ­стве дознания // Акт. проблеми держави та права. — 2001. — Вип. 10.

15. Озерський /. В. Забезпечення правових гарантій підозрюваного та обвинуваченого на досудовому слідстві. — Чернівці, 2001.

16. Півненко В. П., Мірошниченко Є. О. Про презумпцію правоти і пріоритетргості прав потерпілого // Вісник Верховного Суду України. -2004. ~ № 8.

17. Присяжнюк Т. І. Правовий статус потерпілого: проблеми та перс­пективи // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 8.

18. Радутная Н. В. Народный заседатель. — М., 1973.

19. Русанова 1. Становлення сулу присяжних в Україні: деякі мірку­вання // Право України. — 1999. — № 7.

20. Святоцький О. Д., Михеєнко М. М. Адвокатура України. — К, 1997.

21. Тертышник В. Мои процессуальные права — мое богатство // Юри­дическая практика. — 2004. — № 11.

22. Філін Д. Процесуальне становище особи, щодо якої порушено кри­мінальну справу // Право України. — 2003. — № 7.

23. Шестипалое К. Всех следователей уравняют // Юридическая прак­тика. — 2004. — № 28.

24. Шумський П. В. Прокуратура України. — К., 1998.

25. Ярім В. М. Органи дізнання Збройних Сил України та інших війсь­кових формувань: сучасні аспекти їх діяльності // Вісник Хмельницького ін-ту регіонального управління та права. — 2002. — № 1.

    продолжение
--PAGE_BREAK--ЛЕКЦІЯ 5. ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

1. Поняття, ознаки і класифікація доказів.

2. Джерела доказів.

3. Поняття, мета І значення доказування.

4. Структура процесу доказування.

5. Предмет, межі та суб'єкти доказування.

6. Особливості процесу доказування в окремих стадіях кри­мінального процесу.

І. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ї КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ'

Поняття доказу в кримінальному процесі е легальним (визна­ченим у законі).

Згідно із ч. 1 ст. 65 КПК докаїами в кримінальній справі є різні фактичні дані", на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсут­ність суспільне небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

За даними В. П. Гмирка, кримінально-пронесуальний закон жодної із держав Євросоюзу не містить легального визначення доказів1.

Із процесуальними доказами не слід плутати:

• інформацію, що циркулює у кримінальному процесі;

• аргументи сторін і думки осіб, які ведуть судочинство;

• судження про ймовірність певного розвитку подій або взаємо­зв'язку явищ;

• логічні докази.

Іншими словами, не можна розглядати як докази (в процесуаль­ному сенсі) позиції сторін і суддів, а також висновки, зроблені ними

102

' На зміст иієї лекції істотно вплинула позиція В. П. Гмирка. викладена ним У конспекті проблемної лекції (див І Гмирко В. Кримінально-проиесуальні до­кази: поняття, структура, характеристики, класифікація. — Дніпропетровськ, 2002), а також сприйнята автором під час особистого спілкування з ним.

Таке саме визначення доказів закріплено у господарському процесуаль­ному законі (ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України) та новому ЦПК (ч. 1 ст. 57).

1Див.: Г/нирко В. Зазнач, праіія. — С. 3.

103

на підставі доказів та «попереднього1знання, яке випливає із раніше набутого життєвого і професійного досвіду.

Це треба особливо мати на увазі, оскільки радянська теорія до­казів визначає їх у панівній версії як „фактичні дані“, що містяться в установленому законом джерелі1.

Термін „фактичні дані“ іноді замінюють словами „відомості про факти“, „відомості“.

Отже, докази стають об'єктом свідомості, оскільки: відомостей, даних, інформації не існує поза суб'єктом, що 'їх сприймає, та суб'єк­том, який їх транслює.

Зміст інформації, що циркулює в ході кримінального судочин­ства, залежить від позиції учасника процесу, який отримує її.

У радянській доктрині існувала (шо і до цього часу має прихиль­ників) думка, нібито відомості не утворюються людьми у власних інтересах (цілях), а „містяться“ у встановленому законом джерелі.

Щоб підкреслити логічну некоректність наведеного вище визна­чення доказів, С. А. Пашин пропонує звернутися до речових доказів. Певна річ, „мертка матерія“ ніякими „відомостями“ не володіє. Це твердження можна пояснити за аналогією із тестами Роршаха3. Людям роздають картки, на яких зображено кольорові плями випад­кової конфігурації (це не малюнок) і які не мають ніякого інфор­маційного навантаження. Розглядаючи ці картки, люди повідомля­ють психологу про те. що на них зображено (тобто те, що вони, як їм здається, бачать). За характером „відомостей“ такого роду можна зробити висновок про психічний стан пацієнта, однак цілком оче­видно, що ніяких „даних“ на картинках не містилося, а „інформа­ція“ — плід фантазії досліджуваної особи.

Зрозуміло, що З доказів, які виходять безпосередньо від людини (показання, висновки, документи), можна отримати Інформацію про сприйняття події цією особою. Проте слова свідків, експертів і посадових осіб не мають самостійного значення, доки їх лроііе-суально не доопрацьовано і не пристосовано до потреб сторін. На цьому етапі й одержують „фактичні дані“ у процесуальному сенсі.

Отже, одні й ті самі фактичні дані можуть визнавати доказами одна чи навіть обидві сторони, але не визнавати суд, і навпаки.

Кримінальне-процесуальні докази не є чимось сталим протягом всього часу провадження у кримінальній справі, їх можуть долуча­ти до системи (сукупності) доказів і навпаки не один раз. Однак у будь-якому випадку фактичні дані для того, щоб стати доказами, повинні мати певні ознаки.

Учені-процесуалісти багато працювали над пошуком і описом невід'ємних ознак доказів. Наслідком цієї роботи стало визначення таких ознак: 1) належність; 2) допустимість; 3) достовірність; 4) до­статність (щодо сукупності доказів).

Допустимість доказів — це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуаль­ного права використати і'х як докази.

Допустимість доказу визначають залежно, насамперед, від об­ставин його отримання і залучення до справи.

Умови допустимості доказів»:

• одержання фактичних даних із належного джерела — ч. 2 ст. 65 КПК (наприклад, не можуть бути доказами у кримінальній справі фактичні дані, одержані в результаті допиту особи, яка не могла підлягати допиту як свідок, — ч. 1 ст. 69 КПК);

• одержання фактичних даних належним суб'єктом (державним органом або особою, яка веде кримінальний процес);

• одержання фактичних даних у належному процесуальному по­рядку (із дотриманням передбаченої законом процедури);

• належне оформлення джерела фактичних даних (протокол слід­чих дій, протокол судового розгляду).

Законодавець певне значення надає також змісту отримуваних фактичних даних. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 16 Закону України від 19 жовтня 2000 р. «Про Всеукраїнський перепис населення» пер­винні (персональні) дані перепису населення не можуть вимагати суд, органи прокуратури, інші органи для вивчення та використання як докази під час розгляду кримінальних справ. Це є конфіденцій­на інформація, що охороняється законом.

Допустимість доказу має бути визначено, як правило, в момент його подання для розгляду. Однак доказове значення деяких фактич­них даних слід з'ясовувати раніше, ніж їх буде досліджено як докази. Наприклад, спочатку має бути доказано, що пістолет безпосередньо використовували під час вчинення злочину з метою досягнення певного результату, а потім його може бути залучено як речовий доказ — знаряддя злочину (ч. 1 ст. 78 КПК).

Після визначення недопустимості фактичних даних як доказів можна вже далі не перевіряти і не оцінювати їх належність, досто­вірність та достатність (самого по собі чи в сукупності з іншими доказами).

У багатьох закордонних державах діє правило «отруєного дерева» (або «ефект доміно»), згідно з яким наслідком визнання одного

1Див.: Теория доказательств в советском уголовном процессе. — 2-е над. — М„ 1973. — С. 225.

' Герман Роршах — швейцарський психіатр і психолог. В 1921 р. створив психодіагностичний тест для дослідження особи.

" У частині 2 розділу 2 Концепції суд о во-правової реформи в Україні від 2Sквітня 1992 р було передбачено «чітке визначення умов допустимості доказів». Однак у кримінально-процесуальному законі такі умови до цього часу не визна­чено.

104

105

доказу недопустимим є невизнання доказами всіх фактичних даних, одержаних на його підставі. Наприклад, якщо у кримінальній справі встановлено, що фактичні дані про місце знаходження викрадених речей отримано від обвинуваченого шляхом застосування щодо нього насильства, погроз або інших незаконних методів, то з'ясовані на підставі таких показань під час виїмки фактичні дані доказами не визнають. В Україні таке правило не діє.

Належність доказів — це можливість фактичних даних під час їх використання з'ясовувати чи, навпаки, «затемнювати» обставини, що належать до предмета доказування.

Належність доказу визначають залежно від значущості для справи тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести у процесуальний обіг.

Усі докази, шо дають у конкретних умовах місця і часу підставу для міркувань (роздумів) про обставини предмета доказування, вважають належними.

Належність доказу можна визначити як його «гносеологічну до­пустимість».

Достовірність доказів — це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обста­вини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів. Іншими словами, достовірність доказів — це їх «гносеологічна допустимість».

У кримінальному процесі йдеться не про ту достовірність, що в точних науках' (рівна одиниці ймовірність), і не про "істинність" (істину можна шукати безкінечно — див. питання трете цієї лекції), а про так звану практичну достовірність, якою переважна більшість людей, які перебувають у здоровому глузді, задовольняється в най­відповідальніших ситуаціях повсякденного життя.

Етапи визначення достовірності фактичних даних:

1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючи показання свідка, слід взяти до уваги:

• його суспільне положення, тобто ціну, яку він може сплатити за неправду;

• факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;

• стан свідка в момент сприйняття події;

• його зацікавленість у вирішенні справи.

2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних. Під час дослідження:

• протоколу огляду місця події — треба взяти до уваги освітлення, за якого здійснювався огляд;

' У «неточній математиці» точність або ймовірність існування тих чи Інших полій розміщується на шкалі віл нуля до одиниці.

106

• висновку експерта — характеристики застосованої ним мето­дики аналізу.

3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справи. Наприклад, показання одного свідка, що заслуговує на довіру, супе­речать показанням обвинуваченого І висновку експерта. Зазвичай, достовірність фактичних даних у кінцевому підсумку можна вста­новити під час винесення рішення у справі. В частині 1 ст. 334 К1ПК зазначено, шо в мотивувальній частині обвинувального ви­року наводяться докази, на яких грунтується висновок суду щодо кожного підсудного Із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.

Достатність доказів — це можливість суду чи органу криміналь­ного переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо пеиної їх сукупності.

На відміну від норм, чинних у період панування теорії фор­мальних доказів, сучасні правові акти скупо регламентують питан­ий достатності. Наприклад, у ч, 2 ст. 74 КПК зазначено: «Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обви­нувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі».

Достатність доказів визначають, переважно, виходячи із життє-Іюго та професійного досвіду осіб, які приймають кримінал ьно-проиесуальні рішення.

Констатація недостатності доказів має такі наслідки:

• відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прий­няти (наприклад про притягнення як обвинуваченого);

• прийняття протилежного рішення (наприклад виправдуваль­ного вироку);

• скасування (після перевірки дії) раніше прийнятого рішення (наприклад рішення про арешт).

Докази класифікують на особисті та речові; обвинувальні та виправдувальні; первинні й похідні; прямі та побічні (непрямі).

До особистих доказів належать фактичні дані, що містяться у показаннях свідка, потерпшого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих І судових дій та інші документи, висновок екс­перта. Загальним для різних груп особистих доказів е психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій, формі відомостей, шо мають значення для справи.

Речові докази — це матеріальні об'єкти, які мають властивості, шо відображають обставини злочину у вигляді слідів зміни, по­ходження тощо. Інформація, шо міститься в матеріальних об'єктах, передається не у мовній формі, а шляхом безпосереднього сприй­няття ознак предмета.

107

Первинні та похідні докази розрізняють залежно від того, отримує інформацію особа, яка веде процес, із першоджерела цієї інформа­ції, чи з «других рук».

Поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні зумовлено відно­шенням до предмета обвинувачення. Обвинувальними доказами є фактичні дані, які вказують на обставини, що свідчать про вчинен­ня злочину певною особою або обтяжують її вину. Виправдуваль­ними — докази, цю вказують на обставини, які спростовують вчинення злочину певною особою або пом'якшують вину цієї особи.

Прямі та побічні докази розрізняють залежно від предмета доказу­вання. Прямими доказами є такі фактичні дані, які безпосередньо вказують на обставини, що належать до предмета доказування, а побічні — на обставини, із яких можна зробити висновок про інші шукані у справі факти, ці докази лише допомагають встановити обставини, шо належать до предмета доказування.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ і:

1. Вітчизняний кримінальне-процесуальний закон містить ле­гальне визначення доказів у кримінальній справі.

2. Невід'ємними ознаками кримінальне-процесуальних доказів є їх допустимість, належність, достовірність та достатність.

3. Докази класифікують на особисті та речові; первинні й похідні; обвинувальні та виправдувальні; прямі й побічні.

    продолжение
--PAGE_BREAK--2. ДЖЕРЕЛА ДОКАЗІВ

Процесуальні джерела доказів — це форма збереження фактич­них даних.

Згідно з ч. 2 ст. 65 КПК фактичні дані, що можуть бути доказа­ми у кримінальній справі, встановлюються:

1) показаннями: свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинува­ченого;

2) висновком експерта;

3) речовими доказами;

4) протоколами слідчих і судових дій;

5) протоколами з відповідними додатками, складеними упов­новаженими органами за результатами оперативно-розшукових за­ходів;

6) іншими документами.

1, Показання — це врегульоване кримінально-процесуальним законом повідомлення про обставини, що мають значення для справи, зроблене допитуваним дізнавачеві, слідчому, прокуророві, судді (суду).

108

Давання показань:

— для підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого є правом;

— для свідка — обов'язком. Предметом показань;

— свідка € будь-які обставини, що підлягають встановленню у кримінальній справі, в тому числі про особу обвинуваченого, по­терпілого та про взаємовідносини з ними;

— потерпілого — будь-які обставини, шо підлягають доказуванню у справі, в тому числі про взаємовідносини з обвинуваченим;

— підозрюваного — обставини, що стали підставою його затри­мання або застосування запобіжного заходу до пред'явлення обви­нувачення, а також будь-які відомі йому обставини у справі;

— обвинуваченого — обставини, пов'язані з пред'явленням йому обвинувачення: ставлення до обвинувачення (винуватий, невину­ватий, частково винуватий) та відомі йому обставини справи.

Не є доказами фактичні дані, повідомлені допитуваними, якщо останні не можуть вказати на їх джерело. Якщо показання базу­ються на повідомленнях інших осіб, то цих осіб має бути також допитано.

2. Висновок експерта — це письмовий документ, в якому на під­ставі дослідження, проведеного за постановою посадової особи, яка веде кримінальний процес, дається відповідь на поставлені у поста­нові запитання.

Акти або інші документи, в тому числі відомчі, де зазначено обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (на­приклад, про причини аварії, вартість ремонту, розмір недостачі матеріальних цінностей), не можна розглядати як висновок експер­та, вони не є підставою для відмови в призначенні експертизи, навіть якщо одержані на запит суду, органу дізнання, слідчого або адвоката (п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 р, N° 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», далі — постанова Пленуму від ЗО травня 1997 р. № 8).

Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено •кількох експертів, які дають спільний висновок. Якщо ж вони не Дійшли згоди, то кожний із них складає висновок окремо.

Предметом дослідження, результати якого відображають у висновку експерта, є поставлені посадовою особою, котра веде роцєс, питання, для вирішення яких потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.

Особливість оцінки висновку експерта полягає в тому, що він

я особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора І суду не є

'ов язковим, але незгоду з ним має бути мотивовано у відповідних

^станові, ухвалі, вироку. Практика свідчить, що зазначені особи,

109

як правило, погоджуються з фактичними даними, що містяться у висновку експерта.

Згідно з п. !7 постанови Пленуму від ЗО травня 1997 р, № 8 під час перевірки й оцінки експертного висновку треба з'ясувати:

— чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та проведенні експертизи;

— чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі;

— компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень;

— достатність поданих експертові об'єктів дослідження;

— повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним;

— узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи;

— обгрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи;

— якщо в справі щодо одного й того самого предмета проведено кілька експертиз, у тому числі комплексну, комісійну, додаткову чи повторну, суд повинен дати кожному висновку оцінку з погляду всебічності, повноти й об'єктивності експертного дослідження. Те саме стосується окремих висновків експертів — членів комісійної чи комплексної експертизи, які не підписали спільний висновок.

Ознайомившись із висновком експерта, посадова особи, яка веде кримінальний процес, має право допитати експерта з метою одер­жання роз'яснення або доповнення висновку (ст. 201 КПК).

Якщо висновок первинної експертизи* визнано неповним {досліджено не всі подані об'єкти або немає вичерпних відповідей на порушені питання) або неясним (нечітко викладений або має неконкретний, не визначений характер), то може бути призначено додаткову експертизу, яку доручають тому самому або іншому експертові.

Якщо є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з недостатньою обгрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення про­цесуальних норм, які регламентують порядок призначення І прове­дення експертизи", призначають повторну експерт/ay, її проведення може бути доручено тільки іншому експертові.

Комісійну експертизу призначають у випадках, якщо є потреба провести дослідження за участі кількох експертів — фахівців у одній галузі знань.

Первинною є експертиза, під час проведення якої об'єкт досліджують уперше.

Істотними ноже бути визнано, зокрема, порушення, які призвели до °"' меження прав обвинуваченого чи Інших осіб.

110

Комплексну експертизу — якщо необхідно провести досліджен­ня за участі кількох експертів, які є фахівцями в різних галузях

знань.

3. Речовими доказами згідно зі ст. 78 КПК є предмети, які:

• були знаряддям вчинення злочину; . зберегли на собі сліди злочину;

• були об'єктом злочинних дій;

• гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом;

• всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.

Правила роботи з речовими доказами. Речові докази має бути уважно оглянуто, по можливості сфотографовано, докладно описано в протоколі огляду і приєднано до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду. Речові докази зберігаються, при справі, громіздкі предмети, — в органах дізнання, досудового слідства, в суді або відповідному підприємстві, установі чи організації.

Якщо справу передають від одного органу дізнання чи досудо­вого слідства до іншого, направляють прокуророві чи до суду, а так само передають з одного суду до іншого, речові докази передають разом із справою.

В окремих випадках речові докази може бути до вирішення справи в суді повернуто їх володільцям, якшо це не зашкодить успіш­ному провадженню в справі.

Речові докази зберігають до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.

Документи — речові докази мають зберігатися весь час при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх клопотанням вилають копії,

У тих випадках, якщо виникає спір про право власності на пред­мети, які є речовими доказами, їх зберігають, поки набере законної сили рішення суду, винесене з цього спору в порядку цивільного судочинства.

Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не можна

товєрнути володільцеві, негайно здають відповідним державним або

ооперативним організаціям для реалізації. Якщо згодом виникне

отреба повернути речові докази, то організації, які їх одержали,

вертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за дер-

•авними цінами, що є на момент повернення.

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи

;тановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, про­курора про закриття справи, при ньому:

) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскують;

II

2) речі, вилучені 3 обігу, передають відповідним установам або знищують;

3) речі, які не мають ніякої цінності та не можуть бути вико­ристані, знищують, а якщо заінтересовані особи просять про Іде, — передають їм;

4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхо передають у дохід держави;

5) гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочин дій, повертають їх законним володільцям, а якщо їх не встановлені то докази переходять у власність держави.

Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішу­ється в порядку цивільного судочинства.

4. Протоколи слідчих і судових дій — це письмові акти, в яких особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксують порядок, хід і результати проведених ними слідчих дій- До таких дій за КПК належать огляд, освідування, виїмка, обшук, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин подій.

Більшість процесуалістів не відносять до джерел доказів про­токоли допитів свідків, потерпших, підозрюваних і обвинувачен бо доказову силу мають показання допитаних осіб. Однак іс погляд, згідно з яким протоколи допитів є похідними засобам доказування.

Протоколи слідчих дій не можуть бути речовими доказами у справі. Значення таких їм може бути надано лише в іншій справі у разі, якшо ці протоколи були підроблені або якимось іншим спо­собом набули ознак речових доказів (ст. 78 КПК).

Особливе місце серед протоколів посідає протокол судового засі­дання, в якому фіксуються всі дії, що провадяться в суді (за винятком провадження експертизи), та всі рішення, за винятком кінцевого судового.

5. Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваже­ними органами за результатами оперативно-розшуковик заходів, — це письмові акти, складені органами, уповноваженими здійснювати оперативно-розшукову діяльність, в яких відображаються її факт, зміст і результати.

Згідно з п. 2 ст. 10 Закону України «Про оперативно-розщукову діяльність» (далі — Закон про ОРД) матеріали оперативно-розшу-кової діяльності використовують для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі,

У чинному законодавстві України про ОРД немає окремої норми, яка б встановлювала вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів, розкривала їх зміст та порядок здійснення. Про оператив-но-розшукові заходи лише в загальній формі згадано в ст. 8 Закону про ОРД. яка встановлює також права підрозділів, що їх здійснюють.

112

Вичерпний перелік цих заходів, їх зміст та порядок здійснення регла­ментовано у відомчих нормативно-правових актах.

КПК та законодавство про ОРД не містять спеціальних норм, які б встановлювали вимоги до протоколів з відповідними додатка­ми до них, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, що підлягають використанню як джерело фактичних даних у кримінальному судочинстві, та до по­рядку їх складання.

Згідно із загальними вимогами до доказів у кримінальному про­цесі, протоколи оперативно-розшукових заходів мають відповідати тим самим вимогам, що й протоколи слідчих дій (ст. 85 КПК), за винятком того, що в оперативно-розшукових заходах не беруть участі поняті.

До протоколу може бути додано матеріальні (фізичні) носії інформації (фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відео-запису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали), які пояснюють його зміст. Згідно з ч. З ст. 15 Закону України від ЗО червня 1993 р. «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» фактичні дані, одержані та зафіксовані співробітни­ками спеціальних підрозділів із застосуванням технічних засобів, може бути використано як докази в судочинстві.

Відповідно до ст. 68 КПК органи досудового слідства, прокурор та суд можуть допитати як свідків посадових осіб, які здійснювали оперативно-розшукові заходи, складали протокол за їх результатами, а також витребувати технічні засоби, пристрої тощо, за допомогою яких фіксувалися фактичні дані.

У додатках до протоколу оперативно-розшукового заходу має бути опис документів і предметів із зазначенням їх індивідуальних ознак. Можливе подання матеріалів у копіях, у тому числі й пере­несення найважливіших моментів (розмов, сюжетів) на єдиний носій, про що обов'язково зазначають у супровідних документах чи протоколі. Оригінал у цьому разі має зберігатися в оперативно-розшуковому підрозділі до завершення судового розгляду справи та набрання вироком законної сили.

Після визначення належності та допустимості протоколи one-ративно-розшукових заходів та додатки до них можуть залучати до кримінальної справи постановою органу дізнання, слідчого, проку­рора чи ухвалою суду, в провадженні яких перебуває кримінальна справа. Якщо зазначені протоколи не можна залучити в криміналь­ній справі як докази, то їх використовують відповідно до ст. 10 За­кону про ОРД як орієнтовну інформацію для планування та про­ведення слідчих дій, висування версій тощо.

Протоколи оперативно-розшукових заходів та додатки до них оцінюють за загальними правилами оцінки доказів (ст. 67 КПК).

113

Особливості полягають у тому, що орган дізнання, слідчий, проку­рор чи суд повинні з'ясовувати:

— чи відповідають оперативно-розшукові заходи цілям І завдан­ням ОРД (ст. 1 Закону про ОРД);

— чи уповноваженим на те суб'єктом ОРД проведено опера­тивно-розшукові заходи (ст. 5 Закону про ОРД);

— чи передбаченими законом заходами отримано матеріали ОРД (ст. 8 Закону про ОРД);

— чи передбачено законом підстави для проведення оперативно-розшукових заходів (ст. 6 Закону про ОРД);

— чи у встановленому порядку проведено оперативно-розшукові заходи (статті 8, 9, 9-1, 9-2 Закону про ОРД);

— чи у всталовленому порядку оформлено результати опера-тивно-розшукових заходів.

6. Інші документи. Будь-який спосіб фіксації є документуванням конкретних обставин. У найзагальнішому плані під документом розуміють будь-який об'єкт матеріального світу, на якому знаками (буквами, числами тощо) зафіксовано які-небудь відомості про якісь об'єкти чи їх зображення.

Джерелами доказів у кримінальній справі є лише той документ, який відповідає вимогам допустимості, що забезпечується такими умовами:

• він містить відомості про фактичні обставини, що мають зна­чення для справи;

• наявність даних про те, яким чином документ потрапив до матеріалів справи;

• дотримано вимоги щодо реквізитів службових документів;

• наявність посилань на джерело повідомлення, на назву нор­мативного акта, номер і дату архівного документа, та на осіб, від яких отримано дані.

Якщо немає хоча б однієї із цих ознак, документ втрачає дока­зове значення, адже є сумніви у достовірності фактів, що в ньому містяться.

Не є джерелом доказів документ, походження якого не встанов­лено (анонімний лист, записник не встановленого власника).

За характером виникнення документи поділяють на дві групи:

1) офіційні (що надходять від підприємств, організацій І установ);

2) особисті (шо надходять від приватних осіб).

Офіційні документи повинні мати встановлені для них реквізи­ти (штамп, печатку, підписи). Якщо відомості про фактичні дані викладають громадяни, то до форми документа може бути вису­нуто вимоги лише в особливих випадках (наприклад, доручення, розписка тощо). Причому слід мати на увазі, що такі документи можна використовувати в процесі доказування, якщо достовірно встановлено їх власника і джерело походження.

114

За способом фіксації відомостей документи можуть бути: . письмові — на папері (довідки, характеристики, листи);

• електронні — інформацію в яких зафіксовано у вигляді електронних даних, ураховуючи обов'язкові реквізити документа (ч. 1 ст. 5 Закону України від 22 травня 2003 р. «Про електронні документи та електронний документообіг»). Якщо автор створює ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електрон­ний документ та документ на папері, кожен з них є оригіналом і має однакову юридичну силу (ч. З ст. 7 цього ж Закону). Допус­тимість електронного документа як доказу не можна заперечувати винятково на підставі того, що він має електронну форму (ч. 2 ст. 8 Закону). У зв'язку з розширенням обігу електронних документів законодавцеві слід врегулювати порядок використання фактичних даних, шо містяться в електронних документах, як доказів у кри­мінальних справах;

• графічні (схеми, графіки, креслення);

• знакові (табуляграми);

• фото- і кінематографічні (фотокартки, слайди, кіноплівки);

• відеозапис (відеотеки);

• звукозапис (фонограми).

Процесуальний режим фіксації, зберігання і вирішення долі інших документів суттєво відрізняється від процесуального режиму, встановленого законом для речових доказів.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. Процесуальні джерела доказів є формою збереження фактич­них даних.

2. Докази встановлюються: показаннями свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого; висновком експерта; речовими доказами; протоколами слідчих і судових дій; протоколами з від­повідними додатками, складеними уповноваженими органами за ре­зультатами огеративно-розшукових заходів; іншими документами.

    продолжение
--PAGE_BREAK--3. ПОНЯТТЯ, МЕТА І ЗНАЧЕННЯ ДОКАЗУВАННЯ

Кримінальне-процесуальне доказування — це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично-значущих обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обгрунтуванні на досу-довому слідстві достовірного висновку про доведеність вини особи та його подальше обстоювання у судових стадіях процесу.

115

Доказування є стрижнем кримінально-процесуальної діяльнос­ті, воно має в ній найбільшу «питому вагу». За влучним висловом П. А. Лупінської, доказування становить «серцевину кримінально-процесуальної діяльності»1.

Діяльність із доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який дістав назву «тягар доказування»2. У вітчизняному кримінальному процесі тягар доказування покладено на сторону обвинувачення.

За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з урахуванням специфіки всі закони і кате­горії сучасної гносеології.

Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно;

1) не ставить за мету пізнання закономірностей розвитку природи і суспільства (пізнавальну діяльність спрямовано на з'ясування об­ставин конкретного діяння);

2) не може тривати нескінченно, воно обмежене процесуаль­ними строками;

3) здійснюється спеціальними суб'єктами за допомогою специ­фічних засобів, у визначеній кримінальне-процесуальним законом формі.

Однак кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, передусім з історичним, бо до­сліджують подію минулого.

Сукупність правових норм, які регламентують порядок доказу­вання у кримінальних справах, становить під гал узь кримінально-процесуального права — доказове право. До його системи належать:

1) норми глави 5 КПК «Докази», що регулюють загальні поло­ження доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів;

1) норми-принципи кримінального процесу — вільна оцінка до­казів; всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи, презумпція невинуватості;

3) норми, якими врегульовано права та обов'язки учасників кримінального процесу в частині доказування, — наприклад, право обвинуваченого, потерпілого та інших заінтересованих учасників

1Див.; Уголовный процесс: Учебник для ВУЗов / Пол общ. ред. П. А. Лунин-ской. — М., 1995. — С. 127.

гЦей термін походить від давньоримського onusprobandi. Під ним розуміли обов'язок продукувати докази, тобто обов'язок однієї із сторін, які спереча­ються, підкріпити спою позкшю позитивними аргументами (Див.: Флетчер Дж., Наумов А. В. Основные концепции современного уголовного права. — М., 1998. — С 49).

116

несу подавати докази; обов'язок органу дізнання виконати до-няслідчого про провадження слідчих та оперативно-розшу-

кових ДІЙ;

4) норми, які регламентують провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій зі збирання та перевірки доказів (глави 12,

14-18, 26 КПК);

5) норми, що встановлюють підстави і порядок прийняття та окантування процесуальних рішень (наприклад ст. 131 КПК: «коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого»).

Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина. Цю концепцію побудовано на двох марксист­ських тезах:

1) світ може бути пізнано;

2) практика є критерієм істинності пізнання.

Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особ­ливо в Росії після запровадження суду присяжних) у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обгрун­товане рішення у кримінальній справі.

Противники об'єктивної істини стверджують, що:

• її сучасні прибічники обстоюють ідеологію інквізиційного кри­мінального процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний посту­лат про те, що жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим, а винний — непокараним. Саме тому відсоток розкриття злочинів У Радянському Союзі становий понад 90 (за рахунок приховування злочинів від обліку);

• вимога щодо встановлення об'єктивної істини є красивою на папері, але такою, що рідко реалізується на практиці.

Певна річ, концепція об'єктивної істини є вразливою як з тео­ретичного, так і з практичного погляду.

Теоретична вразливість цієї концепції полягає в тому, що вона Дійсно виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Остання передбачає встановлення істини будь-якими засобами («мета виправдовує засоби»).

У практичному плані концепція об'єктивної істини є неприй­нятною через те, шо вона оперує абстрактними схемами, тоді як Під час провадження у кримінальній справі треба керуватися праг­матичними міркуваннями. Навіть у філософії, де істина є одним із основних понять, однозначно й остаточно не вирішено, що вона t. Іроцес наближення до Істини є нескінченним, шо є неприйнкт-

117

ним для провадження у кримінальній справі, де існують жорсткі часові межі — процесуальні строки.

Істину визначають як відповідність знань дійсності. Однак досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліпи є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається далеко не завжди. Окрім того, необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними. Така вимога може зумовити безкінечний ланпюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків.

Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але не завжди досягають (таке розуміння мети доказування збігається із загаль­ним визначенням мети як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким е процедура доказування.

Доказування має кримінальне-правове та кримінально-npoue-суальне значення.

Кримінально-правове значення полягає в тому, що:

— тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мав місце злочин І якою є його кваліфікація;

— доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-право­вої категорії, як кримінальна відповідальність.

Кршіінально-процесуальне значення доказування:

— правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів всіх учасників кримінального процесу;

— всі питання, які виникають під час провадження у кримі­нальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно вста­новлених у ході доказування обставин;

— участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації принципів кримінального процесу (зокрема, принципів змагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, пре­зумпції невинуватості);

— докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальній справі (доведеність вини підсудного покладено в основу вироку суду — ст. 327 КПК).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. Кримінальне-процесуальне доказування здійснюється в пра­вових та логічних формах.

2. Сукупність правових норм, які регламентують порядок доказу­вання у кримінальних справах, становлять підгалузь кримінально-процесуального права — доказове право.

3. Об'єктивна істина як мета доказування у кримінальному процесі є пізнавальним ідеалом.

118

4 Доказування має як кримінальне-процесуальне, так і кримі­нально-правове значення.

    продолжение
--PAGE_BREAK--4. СТРУКТУРА ПРОЦКСУ ДОКАЗУВАННЯ

Процес доказування — це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.

Цей процес формує комплекс процесуальних дій і відносин, які можна згрупувати в окремі відносно самостійні елементи. Останні є важливими для аналізу внутрішнього змісту кримінально-проце­суального доказування.

Слід зазначити, що елементи процесу доказування не є етапами доказування.

Етапи — це періоди пошуку істини у різних справах і в окремих стадіях кримінального процесу. Наприклад, різними є етапи дока­зування на досудовому слідстві та в суді; у справах про вбивство і про крадіжку.

Елементи доказування є єдиними для всіх категорій криміналь­них справ. В окремих стадіях процесу вони відрізняються лише своєю роллю і поєднанням.

Деякі процесуалісти (О. М. Ларін) зводять кримінально-проце­суальне доказування по суті до одного елемента — ''дослідження фактів для пізнання істини".

Найпоширенішою (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з 3 елементів: збирання, перевірка і оцінка доказів. Однак такий підхід не відображає ціпком зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування або доведення певної версії {гіпотези, тези), а також обгрунтування висновків у кримінальній справі.

Зважаючи на це, вчені (Ф. Н. Фаткуллін) виокремлюють 5 еле­ментів процесу доказування.

1 Побудова (висування) і динамічний розвиток версій у кримінальній справі. У кожній справі є, як мінімум, дві версії: J) подія злочину мала місце; 2) події злочину не було.

2. Збирання доказів — це здійснювана із дотриманням процесуаль­ної форми діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду із пошуку та виявлення джерела фактичних даних, вилучення необхідної інформації та її фіксації.

Кримінальне-процесуальний закон (ч. 1 ст. 66 КПК) передбачає такі способи збирання доказів:

') провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'яв--ння для впізнання, відтворення обстановки та обставин події

ТОЩО);

119

2) вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явити предмети і документи, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані;

3) вимога проведення ревізій;

4) вимога до банків надати інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 62);

5) подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захис­ником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями;

6) опєративно-розшукові заходи, здійснювані підрозділами, які мають право займатися оперативно-розшуковою діяльністю, за дору­ченням особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду в справах, які перебувають у їх провадженні.

3. Перевірка доказів — це діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду із ретельного, всебічного й об'єктивного визначення достовірності фактичних даних і добро­якісності джерел їх отримання для правильного встановлення обста­вин кримінальної справи.

Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їх джерела; як кожний доказ окремо, так і у сукупності з іншими. Докази перевіря­ють державні органи і посадові особи, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші суб'єкти процесу лише беруть участь у перевірці доказів.

Докази перевіряють:

1) шляхом докладного дослідження ознак кожного доказу і його джерела;

2) шляхом провадження процесуальних (слідчих) дій (у першу чергу — очної ставки, відтворення обстановки та обставин події, пред'явлення для впізнання, провадження експертизи);

3) логічним шляхом (аналіз змісту доказів; зіставлення доказу, що перевіряється, з іншими доказами; отримання нових доказів).

4. Оцінка доказів — не розумова (логічна) діяльність особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, яка полягає в тому, що ці посадові особи, керуючись своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді доказів у їх сукупності, законом і правосвідомістю, вирішують питання про допустимість, належність і достовірність та інші ціннісні характер и стики кожного доказу і достатність їх для обгрун­тування процесуального рішення.

Жодні докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка прова­дить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ч. 2ст. 67 КПК).

120

Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, яка діє у кримінальне-процесуальне му праві всіх розвинених демократич­них держав.

До 1864 р. в Україні існувала формальна система оцінки доказів у кримінальних справах. Сутність такої оцінки полягала в тому, шо кожний доказ мав наперед встановлену силу (вагу). Наприклад, визнання підсудним своєї вини вважали «лучшим свидетельством всего света», і тільки на підставі ІІього можна було постановити вирок. Інші джерела відомостей за значущістю прирівнювали лише до частини цього «досконалого» доказу. Якщо ж вони у сукупності не могли бути прирівняні до визнання вини, то підсудного залишали •'у підозрі". При цьому надавали переваги за юридичною значущістю чоловікові перед жінкою; знатному перед незнатним; ученому перед невченим; духовній особі перед світською. Розслідування і про­вадження у суді оповивала канцелярська таємниця, а робота судді полягала у підсумуванні значень питомої ваги закріплених письмово доказів, що мало гарантувати об'єктивність розгляду справ.

Систему вільної оцінки доказів побудовано за принципом «на свідків зважають, а не рахують».

Вільна оцінка доказів допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих самих доказів, здійснюваної різними посадовими особами, які ведуть кримінальний процес. Саме тому законодавець передбачає право прокурора і суду всіх інстанцій, які, оцінивши докази, шо є у справі, дійшли інших висновків, аніж слідчий, по­вернути кримінальну справу для провадження додаткового досудо-вого слідства.

Правила оцінки доказів покладено і в основу врегулювання від­носин між слідчим і прокурором, пов'язаних із даванням проку­рором вказівок із найважливіших питань, що виникають під час досудового слідства (про притягнення як обвинуваченого, про ква­ліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи судді для попереднього її розгляду або про закриття справи). У час­тині 2 ст. 114 КПК встановлено право слідчого в разі незгоди Із цими Вказівками подати справу прокуророві вищого рівня з письмо­вим викладенням своїх заперечень. У цьому разі прокурор або ска­совує вказівки прокурора нижчого рівня, або доручає провадження слідства іншому слідчому. Врегульовуючи питання про обов'язко­вість передавання справи іншому слідчому, законодавець виходив не тільки із поваги до нього. Слідчий, оцінюючи докази у зв'язку з питаннями, шо їх поставив перед ним прокурор у своїх вказівках, сформував власне (внутрішнє) переконання шодо необхідності прийняття іншого, ніж запропонував прокурор, рішення. У цьому випадку законодавець виходив із того, що рішення, якими визнача­ється доля кримінальної справи і, що важливо, доля людини, слідчий не повинен приймати під тиском прокурора.

121

Судді, які входять до складу колегії, шо розглядає кримінальну справу, мають право на окрему думку під час підписання вироку. Це право також випливає із правила про вільну оцінку доказів кож­ною посадовою особою, яка веде процес.

5. Обгрунтування висновків у справі, яких дійшли суб'єкти доказу­вання, — це підтвердження правильності висновків, що містяться у кримінально-процесуальному рішенні, сукупністю доказів (фак­тичне обгрунтування) і посиланнями на відповідні норми права (юридичне обгрунтування). Такі висновки формулюються на офіційних засадах і мають бути переконливими для всіх осіб, які приречені до провадження у справі, а також для всіх інших членів референтної групи, до якої, окрім посадової особи, яка обґрунтовує рішення, суб'єктів, що здійснюють відомчий контроль та прокурор­ський нагляд, адвокатів (захисників обвинуваченого та представни­ків потерпшого), належать всі інші юристи.

Органи, які ведуть кримінальний процес, повинні викласти свої висновки у рішенні, обгрунтувавши їх доказами таким чином, щоб ні в кого не виникало сумнівів шодо правильності цих висновків.

Обґрунтуванню підлягають висновки про:

1) наявність чи відсутність обставин, які належало встановити (статті 64, 23 КПК);

2) доброякісність чи недоброякісність доказів і їх джерел;

3) належність і допустимість доказів;

4) їх юридичне-значущі властивості;

5) характер необхідних у справі рішень.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

1, Процес доказування — це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.

2, Елементами процесу доказування у кримінальній справі є: 1) побудова і динамічний розвиток версій; 2) збирання доказів; 3) перевірка доказів; 4) оцінка доказів; 5) обгрунтування висновків у справі.

5. ПРЕДМЕТ, МЕЖІ ТА СУБ'ЄКТИ ДОКАЗУВАННЯ

Будь-який суб'єкт, звертаючись до навколишньої дійсності, стика­ється з нескінченною множиною об'єктів: предметів, явищ, про­цесів. Спроба вивчення їх всіх одночасно не має сенсу. Через це в ході пізнання виокремлюють у реальному світі лише деякі предмети, явища, процеси, спрямовуючи на них свій пізнавальний інтерес.

122

Залежло від їх кількості (обсягу) розрізняють: 1) об'єктивну реаль­ність; 2) об'єкт пізнання; 3) предмет пізнання.

Злочин є об'єктом дослідження в багатьох галузях права і суміж­них науках. Однак кожна з них досліджує окремі його сторони. Наприклад, у кримінальному праві досліджують поняття, види зло­чинів, їх склад тощо; в кримінології — рівень і динаміку злочин­ності та способи її запобігання і протидії. Окремі сторони злочину досліджують у.межах інших галузей права і наук: криміналістики, правової психології, оперативно-розшукової діяльності.

У кримінальному процесі також встановлюють обставини, які підлягають доказуванню у кримінальній справі, їх називають пред­метом доказування.

У предметі доказування є кримінально-правовий, цивільно-пра-иовий, кримінологічний та кримінальне-процесуальний елементи.

Кримінальна-правовий елемент предмета доказування утворює сукупність обставин, регламентованих ст. 64 КПК, а саме:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також ті, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та об­тяжують покарання;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потер­пілого від злочинного діяння.

Зазначені обставини підлягають доказуванню у кожній кри­мінальній справі. На момент провадження у справі вони можуть існувати лише в минулому.

Цивільно-правовий елемент предмета доказування визначається обставинами, пов'язаними із заявленим цивільним позовом та мож­ливою конфіскацією майна винного.

Кримінологічний елемент предмета доказування складають при­чини та умови, що сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК), які можуть існувати і на момент провадження.

Кримінальна'процесуальний елемент — це ті обставини, доказати які необхідно для вирішення поточних питань провадження у кри­мінальних справах. Ці обставини визначено законом як підстави до прийняття кримінальне-процесуальних рішень як за результатами певного обсягу діяльності у кримінальній справі (підстави до зас­тосування запобіжного заходу), так і для провадження процесуаль­них дій (підстави до провадження обшуку; до приводу свідка чи обвинуваченого тощо).

Спірним у теорії кримінального процесу є питання про звіль­нення від доказування загальновідомих і преюдиційних фактів.

123

У цивільному процесі це питання вирішено на законодавчому рівні. В статті 32 ЦПК України врегульовано підстави звільнення від доказування. Ними є:

1) загальновідомість обставин (ч. 1);

2) встановлення фактів судовим рішенням, що набрало закон­ної сили (ч. 2).

Факти, які згідно з законом припускаються як встановлені, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спрос-' товано в загальному порядку (ч. 3).

Під час провадження у кримінальних справах положення шодо звільнення від доказування фактично також визнаються. Це сто-] сується випадків, коли, наприклад, одним судом визнається факт винності підсудного у вчиненні злочину, за вчинення якого він був раніше засуджений. Факт попередньої судимості покладається а обгрунтування висновку суду про наявність такої кваліфікуючої ознаки, як повторність вчинення злочину. Для суду, що розглядає кримінальну справу, обов'язковим є і факт, що підтверджений рішенням Іншого суду у цивільній справі (наприклад шодо пору­шення авторського права).

Для однозначності розуміння працівниками судових і право­охоронних органів положень щодо визнання доказаними загально­відомих І преюдиційних фактів, а також з метою забезпечення узгодженості у врегулюванні схожих між собою положень двох видів юридичного процесу (кримінального і цивільного) в кримінально-процесуальному законі доцільно врегулювати підстави звільнення від доказування зазначених вище фактів під час провадження у кримінальних справах.

Межі доказування — це такі межі доказової процесуальної діяль­ності, які констатують:

1) повноту версій, які перевіряють;

2) «глибину» дослідження обставин, що підлягають встанов­ленню;

3) обсяг доказів і їх джерел, обов'язкових для визнання наяв-; ності або відсутності цих обставин;

4) достатність обгрунтування висновків у кримінальній справі. Межі доказування є різними у кожній кримінальній справі. Одна»

вони обов'язково мають забезпечувати законність і обгрунтованіст прийнятих у справі процесуальних рішень.

Наслідком неправильного визначення меж доказування може бути необгрунтоване звуження або розширення процесу дока­зування.

j3 необгрунтованого звуження деякі обставини, які належать до предмета доказування, залишаються недостатньо дослідженими через прогалини в доказовому матеріалі.

124

Наслідком необгрунтованого розширення є невиправдане нагро­мадження доказової інформації, залучення додаткових процесуаль­них сил І засобів.

Межі доказування на досудовому слідстві та в судовому розгляді кримінальної справи можуть не збігатися внаслідок:

— необхідності перевірки в стадії судового розгляду нових версій;

— неоднаковості визначення предмета доказування;

— різниці в оцінці належності, допустимості, достовірності та достатності доказів.

Суб'єкти доказування — це суб'єкти, які беруть участь у форму­ванні системи (сукупності) доказів у кримінальній справі. Суб'єктів доказування поділяють на дві групи:

1) державні органи і посадові особи, зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати і використовувати докази: орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя — всі в межах своєї компетенції (ст. 4 КПК);

2) особи, які мають право брати участь у доказуванні певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінтересовані у результатах вирішен­ня кримінальної справи. Вони можуть представляти докази, заявляти клопотання про витребування і приєднання доказів, вислоаіювати свою думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 5:

1. Предметом доказування у кримінальній справі є низка обста­вин, які підлягають встановленню.

2. У предметі доказування виділяють кримінальне- право вий, ци­вільно-правовий, кримінологічний та кримінальне-процесуальний елементи.

3. Межі доказування є індивідуальними у кожній кримінальній справі.

4. Суб'єктів доказування поділяють на дві групи: 1) суб'єкти, що зобов'язані здійснювати доказування; 2) суб'єкти, що мають право брати участь у доказуванні.

    продолжение
--PAGE_BREAK--6. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ В ОКРЕМИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Процес доказування відбувається у всіх стадіях кримінального процесу у формах і способами, залежно від особливостей кожної стадії.

Особливості процесу доказування полягають у такому. 1. Кожна стадія мас прятамашіе тільки для неї коло засобів Доказування — пізнавальних дій.

125

Наприклад, у стадії порушення кримінальної справи для доказу­вання може бути застосовано:

• відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб (ч. 4ст. 97 КПК);

• витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК). У стадії досудового слідства:

• проваджений слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події тощо);

• вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явити предмети і документи, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані тощо.

Деякі пізнавальні засоби можна застосовувати у кількох стадіях. Наприклад, огляд місця події — в стадіях порушення кримінальної справи, досудового слідства, судового розгляду, апеляційного провадження. А експертизу не проводять у стадіях порушення кримі­нальної справи, попереднього розгляду справи суддею, касаційного провадження, виконання вироку.

2. У кожній стадії є власні суб'єкти доказування. Під час пору­шення кримінальної справи і досудового слідства це, як правило, є органи дізнання та досудового слідства; в суді — суд, суддя.

3. Хоча коло обставин, що підлягають доказуванню у кожній кримінальній справі, визначено у загальній статті КПК (ст. 64), все ж таки вони мають свою специфіку у кожній стадії. Приміром, винуватість особи у вчиненні злочину не встановлюють у стадії порушення кримінальної справи та виконання вироку,

4. Для кожної стадії процесу можуть бути специфічними і межі доказування. Згідно з правилами вільної оцінки доказів суб'єкт, який веде процес, у кожній наступній стадії здійснює їх оцінку за власним внутрішнім переконанням. Останнє ж зумовлено індивідуальними особливостями розумової діяльності, життєвим та професійним досвідом, умовами діяльності в тій чи іншій стадії. Ці обставини, своєю чергою, зумовлюють розширення або звуження меж дока­зування.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 6:

1. Процес доказування здійснюється у всіх стадіях криміналь­ного процесу у формах і способами, шо залежать від особливостей кожної стадії.

2. Особливими в кожній стадії кримінального процесу є: коло засобів доказування; коло суб'єктів доказування; коло обставин, що підлягають доказуванню; межі доказування.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Кримінально-процесуальний закон України, на відміну від законодавства держав Євросоюзу, містить легальне визначення до­казів, згідно з яким ними можуть бути будь-які фактичні дані.

126

2. Невід'ємними ознаками кримінальне-процесуальних доказів є їх допустимість, належність, достовірність та достатність.

3. Об'єктивна істина є пізнавальним ідеалом, якого мають праг­нути суб'єкти кримінальне-процесуального доказування.

4. Елементами процесу доказування є: 1) побудова і динамічний розвиток версій; 2) збирання доказів; 3) перевірка доказів; 4) оцін­ка доказів; 5) обґрунтування висновків у справі, які не можна роз­глядати як етапи доказування.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно-правові акти

1. Закон України від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність» // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 12. — Ст- 303.

2. Закон України від ЗО червня 1993 р. «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 35. — Ст. 358.

3. Закон України від 22 травня 2003 р. «Про електронні документи та електронний документообіг» // Відомості Верховної Ради України. -2003. — № 36. — Ст. 275.

4. Инструкция о порядке изъятия, учета, хранения и передачи вещественных доказательств по уголовным делам, ценностей и иного имущества органами предварительного следствия, дознания и судами от 18 октября 1989 г.: Письмо Генеральной прокуратуры СССР, Верховного Суда СССР, МВД СССР, Министерства юстиции СССР, КГБ СССР.Ч- 34/15 от 12 февраля 1990 г.

5. Постанова Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 p. Л«9 8 »Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заґ. ред. В. Т. Маляренка. — К… 2004.

Наукові та навчальне-методичні джерела

1. Баштега Р. Охорона таємниці сповіді у кримінальному судочинстві // Право України. — 2004. — № 6,

2. Белоусов А. В. Процессуальное закрепление доказательств при рас­следовании преступлений. — М., 2001.

3. Білаусов О. І. Оцінка окремих джерел доказів у кримінальному су­дочинстві: Посіб. для слідчих і суддів. — К., 1996.

4. Бочаров Д. Про- місце доказового права в системі права // Право України. — 2003. — № 2,

5. Гмирко В. Кримінально-проііесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація: Конспект проблемної лекції. — Дніпропет­ровськ, 2002.

6. Громов Н. А., Зайцева С. А. Оценка доказательств в уголовном про­цессе. — М., 2002.

7. Грошевий Ю, Дідоренко Е., Розовський Б. К р им інально- процесуальні аспекти о перегнано-роз шуко во; діяльності // Право України. — 2003. —

N» 1.

127

8. Зыенецкии В. С. Проблемы формирования совокупности доказа­тельств в уголовном процессе. — Харьков, 2004.

9. Зеленецкий В. С. Прокурорский надзор за исполнением закона о всестороннем, полном и объективном исследовании обстоятельств уго­ловного дела в стадии предварительного расследования. — Харьков, 1990. ]

10. Зинату.члин 3. 3. Уголовно-процессуальное доказывание. — Ижевск,: 1993.

11. Кипнис Н. М. Доказывание в уголовном процессе. Традиции и сов­ременность. — М., 2000

12. Костім М. Щодо реалізації принципу з'ясування істини у кримі­нальному судочинстві // Право України. — 2004. — № 7.

11 Курылее С. В. Основы теории доказывания в советском правосудии. — Минск, 1969.

14. Лобойко Л. М. Структура предмета доказування у дослідчому кри­мінальному процесі // Наук, вісник Дніпропетровського юрид. Ін-ту МВС України. — 2000. — № 3.

15. Ляш А. А. Вещественные доказательства в досудебных стадиях уго­ловного процесса. — К., 1991.

16. Михеенко М. М. Доказывание в советском уголовном процессе. -К., 1984.

17. Нор В. Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. — Львів, 1978.

18. Оперативно-розыскная деятельность и уголовный процесс: Учебн.-практич. пособие / Под общ. ред. В. В. Чернышева, В. Я. Кикотя. — М., 2002.

19. Попелюшко В. О. Предмет доказування в кримінальному процесі (кримінально-проиесуальні та кримінально-правові аспекти). — Острог, 200!.

20. Салтееський М. Про поняття доказів у новому кримінально-про­цесуальному законодавстві // Право України. — 1996. — № 1.

21. Стахівський С. М. Показання свідків як джерело доказів у кримі­нальному процесі. — К.., 2001.

22. Тертоїшпик В. М. Нетрадиционные способы и формы собирания и исследования доказательств при расследовании преступлений. — Харьков, 1994.

23. Тертишник В. М., Козаченко [. П., Антонов К. В. Використання в кримінальному процесі матеріалів оперативно-розшукової діяльності т^ гарантії захисту прав і свобод людини. — Дніпропетровськ, 2004.

24. Тертышник В. М., Слинько С. В. Теория доказательств. — Харьков, 1998.

25. Шевченко В. Співвідношення понять «факту», «фактичних даних», «відомостей про факти» та «доказової інформації» // Право України. -2003. — № 2.

128

ЛЕКЦІЯ 6 ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ

1. Поняття, процесуальне значення І класифікація запобіж­них заходів.

2. Загальні цілі, підстави і правила застосування запобіжних заходів.

3. Процесуальна характеристика окремих запобіжних заходів.

3.1. Процесуальна характеристика ізоляційних запобіж­них заходів.

3.2. Процесуальна характеристика неізоляційних запобіж­них заходів.

    продолжение


--PAGE_BREAK--1. ПОНЯТТЯ, ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДШ

Кримінальне-процесуальний примус має такі ознаки:

1) держав но-влади и й характер відносин, шо виникають, розвива­ються і припиняються в ході застосування і припинення конкретних заходів примусу. Це — владовідносини;

2) примус пронизує все провадження у кримінальних справах, бо кримінальне-процесуальне право, яким воно регламентується, є галуззю публічного права;

3) примус може полягати у фізичному, матеріальному або мо­ральному (психологічному) впливі державного органу на суб'єкта кримінального процесу;

4) він завжди пов'язаний із певними обмеженнями прав і свобод суб'єктів процесу;

5) застосовується в разі, якщо авторитету закону і переконання в необхідності виконання приписів норм права є недостатньо;

6) заходи примусу застосовуються всупереч волі та бажанню суб'єктів; більше того, вони спрямовані на придушення волі, бажань і дій.

Усі заходи процесуального примусу поділяють на дві групи:

1) запобіжні;

2) інші заходи процесуального примусу, що, як правило, не включаються до навчальних програм з кримінальне-процесуаль­ного права (кримінального процесу):

— привід свідка (ч. 2 ст. 70 КПК); потерпілого (ч. З ст. 72 КПК); обвинуваченого і підозрюваного (статті 135 і І36 КПК);

— відсторонення обвинуваченого від посади, яку він обіймає (ст. 147 КПК);

— письмове зобов'язання щодо повідомлення про зміну свого місця перебування, а також про явку до слідчого і суду за їх викли­ком (ч. З ст. 148 КПК);

129

/>

— поміщення неповнолітнього віком віл 11 до віку, з якого настає кримінальна відповідальність, до приймальника-розподільника для неповнолітніх (ч- 3 ст. 7-3 КПК);

— запобіжне обмеження, тобто заборона особі, шодо якої пору­шено кримінальну справу, виїжджати за межі України до закінчення досудового слідства чи судового розгляду (ст. 98-1 КПК);

— поміщення обвинуваченого до медичного закладу (ст. 205 КПК);

— видалення Із зали судового засідання осіб, які порушують по­рядок (ст. 272 КПК) та ін.

Запобіжні заходи — це частина заходів проііесуального примус; спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюнаногс обвинуваченого, підсудного, засудженого шляхом певного обме­ження їхніх особистих прав.

Окрім ознак, притаманних для всіх заходів кримінально-проце-суального примусу, запобіжні заходи мають ще й такі;

1) їх може бути застосовано тільки до певних суб'єктів кримі­нального процесу: обвинуваченого, підсудного, засудженого (в окре­мих випадках до підозрюваного);

2) мають особистий характер, бо обмежують особисті права цих суб'єктів процесу;

3) характеризуються специфічними підставами і метою застосу­вання;

4) мають більший порівняно з іншими заходами ступінь примусу (обмеження прав).

Процесуальне значення запобіжних заходів полягає в тому, шо вони:

1) забезпечують оптимальні умови для доказування і досягнення істини у кримінальній справі;

2) завдяки їм створюються умови для реалізації завдань кримі­нального процесу;

3) сприяють вирішенню профілактичних завдань процесу;

4) є засобами забезпечення спеціального режиму, в якому повинен перебувати підозрюваний, обвинувачений, підсудний чи засуджений.

За чинним законодавством (ст. 149 КПК) систему запобіжних заходів становлять:

1) підписка про невиїзд (ст. 151 КПК);

2) особиста порука (ст. 152 КПК);

3) порука громадської організації або трудового колективу (ст. 154 КПК);

4) застава (ст. 154-1 КПК);

5) затримання — тимчасовий запобіжний захід (статті 106, 115, 165-2 КПК);

6) взяття під варту (ст. 155 КПК);

7) нагляд командування військової частини (ст. 163 КПК);

130

8) віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклу­вальників або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК).

Наявність такої системи запобіжних заходів забезпечує мож­ливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досу­дового слідства і судового розгляду кримінальних справ', що передбачає врахування не тільки обставин кримінальної справи, а й суворості запобіжного заходу.

Про суворість (м'якість) запобіжних заходів йдеться в кримі­нальне-процесуальному законі:

• у ч. 2 ст. 151 КПК зазначено, що підписка про невиїзд "… може бути замінена більш суворим запобіжним заходом";

• у ч. 2 ст. 156 КПК вказано: "… підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу (взяття під варту) на більш м'який немає".

Які саме запобіжні заходи є суворішими, ніж підписка про не­виїзд, І м'якшими за взяття під варту, в законі не йдеться. Не вирі­шено питання про суворість запобіжних заходів і в теорії процесу.

Тільки в одному з російських підручників з кримінального про­цесу (під редакцією К. Ф. Гуценка; автори — викладачі юридичного факультету Московського державного університету) вдалося відшу­кати позицію вчених з цього питання. Вони умовно поділяють запо­біжні заходи за мірою зростання їх суворості таким чином: підписка про невиїзд -> поручительство, віддання неповнолітніх і військово­службовців під нагляд -> застава -> взяття під варту. Саме у такій послідовності розміщено запобіжні заходи у відповідній (тринад­цятій) главі КПК України.

У процесуальній літературі запобіжні заходи часто класифікують залежно від поширеності дії на тих чи інших суб'єктів, щодо яких їх може бути застосовано. Ті, шо застосовуються до всіх суб'єктів (підписка про невиїзд, порука, застава, затримання, взяття під варту), є загальними, а ті, що до спеціальних суб'єктів (військовослужбовців і неповнолітніх) — спеціальними.

Така класифікація не розкриває сутності запобіжних заходів. Вона лише підкреслює особливості суб'єктів, щодо яких їх засто­совують.

Зміст запобіжних заходів точніше відображає класифікація, в основу якої покладено ступінь обмеження прав суб'єктів. За цією підставою розрізняють ізоляційні та неізоляційні запобіжні заходи".

За аналітичними даними, наведеними Головою Верховного Суду України, Щодо 70% обвинуначених обирається запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд (найм'якший): 20% беруть під варту (найсуворіший захід), щодо 0, 2% — обирається застава. Щодо 9,8Я осіб запобіжний захід не застосовують взагалі: у -правах приватного обвинувачення та у випадках, передбачених ч. З ст. 148 КПК, коли відбирається письмове зобов'язання про яеку.

' Така класифікація запобіжних заходів чмкористовується в програмі к>ри-ичного факультету Аюїдеш] митної служии України (диб.: Програма дисциплі­ни «Кримінальний процес». — Дніпропетровськ, 1999).

131

До першої групи належать затримання і взяття під варту, до другої

всі решта.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Примусові заходи застосовують тільки тоді, коли авторитету 3: закону для учасників кримінального процесу виявляється не­достатньо.

2. Заходи процесуального примусу поділяють на запобіжні та інші.

3. Чинна система запобіжних заходів забезпечує можливість ситу­ативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства і судового розгляду кримінальних спраи.

    продолжение

--PAGE_BREAK--2. ЗАГАЛЬНІ ЦІЛІ, ПІДСТАВИ І ПРАВИЛА ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ

Загальні цілі застосування запобіжних заходів у кримінальному процесі регламентовано в ч. 1 ст. 148 КПК:

1) запобігання {звідси — запобіжні заходи):

• спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду;

• перешкоджанню встановленню істини у кримінальній справі;

• продовженню злочинної діяльності;

2) забезпечення:

• виконання процесуальних рішень.

Загальними підставами застосування запобіжних заходів є достатні підстави вважати', що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, за­суджений (ч. 2 ст. 148 КПК):

1) намагатиметься ухилитися від:

ф слідства і суду (наприклад, висловлював наміри виїхати за межі населеного пункту; оголошувався його розшук у цій справі; одержав закордонний паспорт) або

• виконання процесуальних рішень (ухилявся без поважних при­чин від явки за викликом; ігнорував письмове зобов'язання про явку);

2) перешкоджатиме встановленню істини у справі (чинив вплив на свідків і/або потерпших, інших обвинувачених, схиляючи їх до відмови від давання показань; погрожував експерту з тією самою метою) або

' У 1995 р. предметом розгляду у Верховній Раді України був проект закону про внесення змін до КПК, пов'язаних із новою регламентацією підстав до застосування запобіжних заходів (автор В. Онопенко). Законопроект передба­чав, що підставою до застосування запобіжних заходів мають бути не «підстави ниажатн», а ''достатні дані". Проект не н?.5рзв достатньої кількості голосів депутатів.

132

3) продовжуватиме злочинну діяльність (раніше неодноразово засуджувався; після вчинення злочину, у зв'язку з яким порушено справу, знову вчинив злочин чи злочини).

Така поведінка зазначених осіб:

• шкодить виконанню кримінальним процесом своїх завдань;

• порушує баланс змагальності, бо сторона захисту незаконно посідає вигіднішого становища (ухиляється від слідства, суду; пе­решкоджає встановленню істини тощо).

Підставами до застосування запобіжних заходів є дані:

1) про негативну поведінку обвинуваченого, що загрожує балансу можливостей сторін;

2) що вказують на можливість продовження такої поведінки в майбутньому.

Регламентуючи підставило застосування запобіжних заходів, дер­жава немов би вибачається перед обвинуваченим, державні органи і не застосовували б обмежень, але така поведінка особи змушує їх це зробити.

Текстуально ч. 1 і ч. 2 ст. 148 К.ПК наближені одна до одної. Відмінність же цілей і підстав застосування запобіжних заходів поля­гає в такому. Цілі є бажаним майбутнім результатом, якого очікують після застосування того чи іншого заходу, а підстави — це те, шо вже відомо І покладено в основу рішення про застосування запо­біжного заходу. Певно, що в законі достатньо було б вказати тільки на підстави, бо саме їх, а не цілі, покладено в основу процесуаль­ного рішення. Окрім того, цілі та підстави застосування запобіжних заходів формулюються в гіпотезі норми кримінальне-процесуаль­ного права («якщо обвинувачений буде»), яка повинна характе­ризуватися єдністю змісту. Формулювання двох різних понять в одній гіпотезі «розпорошує» її зміст.

Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, підо­зрюваний, обвинувачений або підсудний дає письмове зобов'язання про явку за викликом дізнавача. слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.

Загальні правила застосування запобіжних заходів:

1) може бути застосовано тільки у порушеній кримінальній справі й лише за наявності до того підстав;

2) при вирішенні питання про застосування того чи іншого запо­біжного заходу, крім підстав, зазначених у ст. 148 КПК, враховують також інші, як-от тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюють або обвинувачують особу; її вік, стан здоров'я; сімейний і мате­ріальний стан; вид діяльності; місце проживання та інші обстави­ни, що її характеризують;

3) може бути обраний тільки органом дізнання, слідчим, проку­рором, судом (суддею);

133

4) запобіжний захід не може бути суворішим, ніж покарання за статтею, за якою особу обвинувачують (наприклад, взяття під варту застосовують у справах про злочини, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки — ч. 1 ст. 155 КПК);

5) запобіжний захід обирається, як правило, щодо обвинуваче­ного, підсудного, засудженого, а щодо підозрюваного — у винятко­вих випадках (ч. 4 ст. 148 КПК);

6) дозволено застосовувати запобіжний захід тільки щодо на­лежного суб'єкта {не можна щодо неповнолітнього, який не досяг віку кримінальної відповідальності);

7) шодо однієї особи може бути застосовано тільки один запобіж­ний захід. Однак це не заперечує можливості одночасного застосу­вання іншого заходу процесуального примусу (наприклад, обвину­ваченого, щодо якого обрано підписку про невиїзд, можна усунути від посади, яку пін обіймає);

8) запобіжний захід застосовують і замінюють на інший за поста­новою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду, а взяття під варту — виключно за постановою судді або за ухвалою суду;

9) запобіжний захід скасовують або замінюють, якщо вже немає потреби в раніше обраному заході;

10) запобіжний захід, крім взяття під варту, обраний прокуро­ром, може бути скасовано або замінено слідчим (органом дізнання) лише за згодою прокурора;

11) запобіжний захід може бути змінено у випадках, якшо:

• його обрано необгрунтоване або незаконно, але є підстави до обрання іншого заходу;

• суттсво змінилися обставини, що їх було враховано при обранні запобіжного заходу (наприклад, змінилася кваліфікація злочину, стан здоров'я обвинуваченого);

12) запобіжний захід скасовують:

• при закритті кримінальної справи (ч. 1 ст. 214 КПК);

• при постаневденні виправдувального вироку (ч. 9 ст. 335 КПК). Якщо підсудний перебуває під вартою, то суд негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання (ст. 342 КПК);

• при постановлснні вироку, яким підсудного звільнено від від­бування покарання або засуджено до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. Загальною метою застосування запобіжних заходів є забезпе­чення виконання завдань кримінального процесу.

2. Підстави до застосування запобіжних заходів складаються із двох елементів: 1) даних про негативну поведінку обвинуваченою,

134

шо загрожує балансу можливостей сторін; 2) даних, що вказують на можливість продовження такої поведінки в майбутньому.

3. Застосування запобіжних.заходів здійснюється за певними пра­вилами, які мають щодо них загальний характер.

    продолжение

--PAGE_BREAK--3. ПРОЦЕСУАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ

Процесуальну характеристику запобіжних заходів буде проведено за такою логіко-правовою схемою: 1} визначення запобіжного заходу;

2) спосіб запобігання;

3) мета застосування;

4) підстави застосування;

5) умови застосування;

6) процесуальний порядок застосування;

7) строк дії;

8) юридична відповідальність за порушення.

3.1. Процесуальна характеристика ізоляційних запобіжних заходів

Процесуальна характеристика затримання.

1. Затримання — це тимчасова ізоляція підозрюваної у вчиненні злочину особи шляхом поміщення її до спеціальної установи.

До прийняття Конституції України затримання вважали невід­кладною слідчою дією. В частині 3 ст. 29 Основного закону нашої держави вперше було зазначено, що затримання є тимчасовим за­побіжним заходом. Пізніше — в ході «малої судової реформи» затримання дістало такого «статусу» і в кримінальне-процесуаль­ному законі — ч. 2 ст. 149 КПК. Хоча до цього часу вчені диску­тують з приводу того, чи є затримання запобіжним заходом, чи слід­чою дією.

Кримінально-процесуальне затримання слід відрізняти від:

-— фізичного затримання особи на місці вчинення злочину або з поличним (п. 2 ст. 94 КПК), що має характер захоплення і його можуть здійснити як представники влади, так і окремі громадяни;

— доставления особи до правоохоронного органу на строк до однієї години в порядку, передбаченому законодавством України про адміністративні правопорушення;

— затримання особи (до 3 годин) в адміністративному порядку. Зазначені дії відрізняються від кримінально-процесуального

затримання за метою, мотивами, пшставами, умовами, суб'єктами,

— • jJOrit*mИ, ПОрЯДК^М -_!!! г 1^-.! ^ І!!!'!

135

2. Спосіб запобігання: обмеження свободи підозрюваного шляхом поміщення його до спеціальної установи: Ізолятора тимчасового тримання або на гауптвахту (для військовослужбовців).

3. Мета затримання:

1) з'ясувати причетність затриманого до злочину;

2) вирішити питання про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під аарту (тому затримання і називають тим­часовим запобіжним заходом, бо протягом строку затримання треба вирішити питання про необхідність обрання «постійного» заходу — взяття під варту).

4. Підстави застосування. Згідно із ч. 1 ст. 106 КПК особу може бути затримано за підозрою у вчиненні злочину лише за наявності однієї з таких підстав:

1) якщо цю особу застали при вчиненні злочину або безпосе­редньо після його вчинення;

2) якщо очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на певну особу, що саме вона вчинила злочин;

3) якщо на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину;

4) за наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо:

— ця особа намагалася втекти, або

— вона не має постійного місця проживання, або

— не встановлено особи підозрюваного.

5. Умова застосування затримання: за злочин, у вчиненні якого підозрюють особу, може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі.

6. Процесуальний порядок застосування затримання. За наявності підстав до затримання орган дізнання (слідчий, прокурор):

1) роз'яснює особі право мати побачення із захисником з мо­менту затримання, про що складають протокол (ч. 2 ст. 21 КПК);

2) складає протокол затримання, в якому роз'яснює затриманому його права та обов'язки (ч. З ст. 106 КПК);

3) копію протоколу з переліком прав і обов'язків негайно:

• вручає затриманому;

• направляє прокуророві (на вимогу прокурора надсилає йому також матеріали, шо були підставою для затримання);

4) негайно повідомляє про затримання особи одного з її родичів.

Якщо затримано співробітника кадрового складу розвідуваль­ного органу, то повідомляє цей орган. Затримання і пов'язані з цим обшук особи та огляд речей кадрового співробітника розві­дувального органу при виконанні ним своїх службових обов'язків здійснюються ІІльки в присутності офіційних представників цього органу (ч. 2 ст. 20 Закону України від 22 березня 2001 р. «Про роз­відувальні органи України»).

136

У разі затримання помічника-консультанта народного депутата правоохоронні органи зобов'язані невідкладно повідомити про це народного депутата (ч. 5 ст. 34 Закону України «Про статус народ­ного депутата України»);

5) поміщає затриманого до місця попереднього ув'язнення (ізо­лятора тимчасового тримання);

6) у разі оскарження затримання до суду, скаргу негайно надсилає начальник місця попереднього ув'язнення до суду (порядок роз­гляду суддею таких скарг регламентовано в ч. 7 ст. 106 КПК);

7) якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи попереднього ув'язнення, начальник місця ув'язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про ІІе посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.

7. Строк затримання — до 72 годин.

Строк починається з моменту фактичного затримання особи, а закінчується — моментом:

• звільнення її у зв'язку з неп Ствердженням підозри;

• обрання запобіжного заходу, не пов'язаного із позбавленням волі;

• обрання судом запобіжного заходу — взяття під варту. Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно

додатково вивчити дані про особу затриманого чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя, який розглядає подання органу дізнання (слід­чого, прокурора) про взяття особи під варту, вправі продовжити затримання до 10, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваче­ного — до /Jдіб, про що виносить постанову (ч. 8 ст. 165-2 КПК)'. Військовослужбовця, який вчинив діяння з ознаками злочину, можна тримати на гауптвахті Служби правопорядку строком до З діб, сповістивши протягом доби органи, які проводять досудове слід­ство, та органи прокуратури, начальника гарнізону і відповідного органу управління Служби правопорядку (ч. З ст. 82 Закону України від 24 березня 1999 р. «Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України»).

Згідно з ч. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (підписано в Римі 4 листопада 1950 р , ратифіковано Україною 17 липня 1997 р.) кожна людина, позбавлена волі внаслідок затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання е незаконним. Тому положення українського Закону суперечать вимогам ц: е: Кон­венції та Конституції України, в якій не згадано про продовження судом термі­ну затримання особи

/>

137

Капітан судна має право затримати особу, яку підозрюють у вчи-ненні кримінальне караного діяння, до переданая її відповідним правоохоронним органам у першому порту України. За необхідності капітан судна може відправити цю особу і матеріали дізнання в Україну на іншому судні, зареєстрованому в нашій державі (ч. 2 ст. 67 Кодексу торговельного мореплавства України).

8. Юридична відповідальність за порушення:

кримінально-правова :

— для затриманого — за втечу з місця попереднього ув'язнен­ня — ст. 393 КК;

— для дізнавача, начальника органу дізнання, слідчого, проку­рора, судді — за завідомо незаконний арешт — ст. 371 КК,

Процесуальна характеристика взяття під варту.

1. Взяття під варту (арешт) — це обмеження особистої свободи підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого шляхом поміщення їх до спеціальної установи.

2. Спосіб запобігання: обмеження свободи особи шляхом помі­щення її до спеціальної установи:

• слідчого ізолятора (далі — С13О) Державного департаменту з питань виконання покарань;

• дисциплінарного ізолятора або карцеру установи виконання покарань (ст. 4 Закону України від ЗО червня 1993 р. «Про поперед­нє ув'язнення»);

• гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України — для осіб, що відбувають покарання у дисциплінарних батальйонах і притягаються до кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочину (статті 14, 17 Кримінальне-виконав чого кодексу України, далі — КВК).

Враховуючи характеристики окремих осіб і характер певних зло­чинів законодавець встановлює особливий порядок утримання осіб під вартою:

• затримані або взяті під парту працівники міліції утримуються в установах Державного департаменту З питань виконання покарань окремо від інших осіб або на гарнізонній гауптвахті (ч. 7 ст. 21 Закону України «Про міліцію»);

• особи, які раніше працювали в органах внутрішніх справ, Вій­ськовій службі правопорядку у Збройних Силах України, службі безпеки, прокуратурі, юстиції та в суді, — окремо від інших осіб, які перебувають під вартою;

• особи, підозрювані або обвинувачувані у вчиненні злочинів, відповідальність за які передбачена статтями 173—177 (злочини проти трудових прав, авторського права і суміжних прав, права на об'єкти промислової власності), 200—235 (злочини у сфері госпо­дарської діяльності) КК, — окремо від інших осіб, які перебува-

138

під вартою (ст. 8 Закону України від ЗО червня 1993 року «Про попереднє ув'язнення»);

• в інших випадках, передбачених ст. 8 " Роздільне тримання у місцях попереднього ув'язнення" Закону України «Про попереднє ув'язнення».

Таким чином особу ізолюють від суспільства. Побачення з родичами їй може бути надано тільки з дозволу особи, яка прова­дить розслідування, терміном від однієї до двох годин, як правило, не більше одного разу на місяць.

3. Мета взяття під варту збігається із загальною метою застосу­вання запобіжних заходів. Це найсуворіший запобіжний захід. Тому його застосовують лише в разі, якщо жоден інший запобіжний за­хід не може забезпечити досягнення мети, передбаченої ч. 1 ст. 148 КПК.

4. Підстави застосування збігаються із загальними підставами застосування запобіжних заходів,

5. Умова застосування. Взяття під варту застосовують у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді по­збавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках — якщо кримінальним законом передбачено м'якіше покарання, наприклад, якщо обвинувачений:

• не має постійного місця проживання;

• порушив інший запобіжний захід.

6. Процесуальний порядок застосування:

1) орган дізнання або слідчий вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке саме подання вправі внести прокурор. Вирі­шуючи питання про внесення подання до суду, останній зобов'яза­ний ознайомитися з усіма матеріалами, шо дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність Для обвинувачення;

2) якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може тривати більше

2 годин, а в разі, якщо особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, — не більше 48 годин з моменту доставки ^триманого в цей населений пункт;

3} суддя вивчає матеріали кримінальної справи, надані органами •^знання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвину-яаченого, а за потреби бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо Й1н з'явився, і виносить постанову:

• про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його об-

немає підстав;

139

• про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного за­ходу у вигляді взяття під варту.

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіж­ний захід, не пов'язаний із триманням під вартою;

4) слідчий (дізнавач) ознайомлює обвинуваченого з постаново судді про обрання або про відмову в обранні запобіжного заходу;

5) після взяття під варту слідчий зобов'язаний виконати такі дії:

• вжити заходів піклування про неповнолітніх дітей заарешто­ваного і повідомити про це письмово прокурора і заарештованого, а копію листів приєднати до справи;

• вжити заходів щодо охорони майна ув'язненого;

• повідомити дружину (іншого родича) та адміністрацію за місцем роботи чи навчання заарештованого. Згідно з ч. 5 ст. 5 Закону України «Про міліцію» міліція «негайно, але не пізніше як через дві години після затримання або арешту (взяття під варту) осіб повідомляє про і'х місцеперебування родичам та у разі заявления усної або письмової вимоги — захиснику»;

• якщо заарештований є іноземцем, то направити постанову судді до Міністерства закордонних справ;

• у разі арешту поміч н и ка-консультанта народного депутата правоохоронні органи зобов'язані невідкладно повідомити про це народного депутата (ч. 5 ст. 34 Закону України «Про статус народ­ного депутата України»);

6) на постанову судді прокурор, підозрюваний, обвинувачений, його захисник або законний представник протягом трьох діб з дня її винесення можуть подати апеляцію до апеляційного суду. Однак це не зупиняє виконання постанови судді;

7) якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про його особу або з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя вправі продовжити затримання до 10, а за клопотанням І підозрюваного, обвинуваченого — до 15 діб, про що виноситься! постанова. Якщо така необхідність виникне при вирішенні цього! питання щодо особи, яку не затримували, суддя вправі відкласти! його розгляд на строк до 10 діб і вжити заходів задля забезпечення! на цей період її належної поведінки або своєю постановою затримати І підозрюваного, обвинуваченого на цей строк (ст. 165-2 КПК).

Взяття особи під варту зумовлює спеціальний порядок (режим) І спілкування з нею слідчого, що залежить від того, де відбувати-1 меться спілкування: в місці провадження досудового слідства чи в | слідчому ізоляторі

Порядок     продолжение

--PAGE_BREAK--спілкування слідчого із заарештованим в місці провадження досудового слідства:

140

1) складають вимогу про видачу ув'язненого із приміщення СІЗО ао приміщення ізолятора тимчасового тримання органу дізнання і довіреність на ім'я старшого конвою, які підписує начальник ор­гану дізнання і ставить на свій підпис гербову печатку;

2) якшо ув'язнений перебуває на обліку в іншому органі дізнання (не в слідчого, а у певному райвідділі), то вимогу про видачу скла­дає цей орган. У вимозі вказується, що ув'язнений підлягає видачі із СГЗО до іншого органу;

3) ці документи передають старшому конвою, який доставляє ув'язненого до райвідділу (ізолятора тимчасового тримання) і до­повідає про це слідчому;

4) спілкування (провадження слідчих дій) у приміщенні ізолято­ра тимчасового тримання відбувається з дозволу начальника органу дізнання.

Порядок спілкування слідчого із заарештованим у СІЗО:

1) складають вимогу про видачу ув'язненого слідчому в примі­щенні СІЗО, яку підписує начальник органу дізнання і ставить на свій підпис гербову печатку. Якщо участь у слідчих діях у приміщенні СІЗО мають брати інші суб'єкти (експерт, захисник, учасник очної ставки тощо), то у вимозі вказують і цих осіб. Слідчий попереджає їх про необхідність взяти із собою до СІЗО документи, що посвід­чують особу;

2) у канцелярії СІЗО слідчому на вимозі указується номер камери, в якій перебуває ув'язнений;

3) у приміщенні СІЗО, в якому розміщуються слідчі камери, черговий виводить ув'язненого до відповідної камери для проваджен­ня з ним слідчих дій;

4) по закінченні слідчої дії слідчий передає ув'язненого чер­говому.

1. Строки тримання під вартою.

Тримання під вартою під час досудового слідства згідно з ч. 1 ст. 156 КПК може тривати не більше 2місяців.

Строк тримання під вартою обчислюють з моменту взяття під варту, а якщо йому передувало затримання підозрюваного, — з моменту затримання, і до моменту направлення прокурором кри­мінальної справи з обвинувальним висновком до суду або до моменту скасування або заміни на інший, більш м'який запобіж­ний захід.

Якщо у двомісячний строк розслідування справи закінчити не­можливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м'який немає, його може бути продовжено:

1) до 4місяців— за поданням, погодженим із прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досу-доііого слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;

141

2) до 9місяців — за поданням, погодженим із заступником Гене­рального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняними до них прокурорами, або самим цим прокурором у справах про тяжкі й особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;

3) до ISмісяців — за поданням, погодженим із Генеральним про­курором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Вер­ховного Суду України.

Строк тримання під вартою на досудовому слідстві може бути продовжено за наявності таких умов:

* якщо розслідування справи у повному обсязі у зазначені вище строки закінчити неможливо;

• якщо немає підстав для зміни запобіжного заходу.

Прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при про­вадженні розслідування у певній справі, має право дати згоду щодо направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У пьому разі справу в частині н еро зел іду пан их злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог ст. 26 К ПК виділяють в окреме провадження і закінчують у загальному порядку.

Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи має бути пред'явлено обвинуваченому, взятому під варту, та його за­хисникові не пізніше ніж за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою (ЇЙ місяців). Якщо ж цс зроблено пізніше, то після закінчення граничного строку тримання під вартою обвину­ваченого негайно звільняють. При цьому за обвинуваченим та його захисником зберігається право на ознайомлення з матеріалами справи. Якщо матеріали кримінальної справи було пред'явлено об­винуваченому та його захисникові з додержанням місячного терміну до закінчення граничного строку тримання під вартою, але його виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, зазначений строк може бути продовжено суддею апеляційного суду за поданням слідчого, погодженим з Генеральним прокурором України чи його заступником, або поданням цього прокурора чи його заступника. Якщо у справі беруть участь кілька обвинуваче­них, яких тримають під вартою, і хоча б одному з них місячного строку виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, то зазначене подання може бути внесено щодо того обви­нуваченого або тих обвинувачених, які ознайомилися з матеріалами справи, якщо ще є необхідність у застосуванні до нього або до них взяття під варту і немає підстав для обрання іншого запобіжного заходу.

При поверненні судом справи прокуророві на додаткове розслі­дування строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюють з моменту надходження справи прокурору, він не може перевищувати

142

2 місянія. Далі ней строк продовжують з урахуванням часу перебу­вання обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду.

Порядок продовження строків тримання під вартою закріплено в ст. І65-3 КПК, де зазначено, що: за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу чи у разі неможливості закінчення розсліду­вання справи в частині доведеного обвинувачення, слідчий за по­годженням з відповідним прокурором або прокурор звертається до суду з поданням про продовження строку тримання під вартою. У поданні зазначають причини, у зв'язку з якими необхідно продов­жити строк, обставини та факти, то належить дослідити, докази, які підтверджують, що злочин вчинено особою, яку тримають під вартою, і обгрунтування необхідності збереження цього запобіж­ного заходу.

Із поданням про продовження строку тримання особи під вар­тою звертаються до суду:

1) при продовженні строку тримання під вартою до 4 місяців — не пізніше ніж за 5 діб до закінчення строку тримання особи під вартою;

2) при продовженні строку тримання під вартою до 9 місяців — не пізніше 15 діб до закінчення строку тримання під вартою;

3) при продовженні строку тримання під вартою до ISмісяців — не пізніше 20 діб до закінчення строку тримання під вартою;

4) при продовженні строку тримання під вартою для ознайом­лення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи — не пізніше ніж за 5 діб до закінчення граничного строку тримання під вартою.

Одержавши подання, суддя:

• вивчає матеріали кримінальної справи;

• за необхідності опитує обвинуваченого, особу, у провадженні якої перебуває справа;

• вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився;

• якщо є до того підстави, виносить постанову про продовження строку тримання під вартою або відмовляє в його продовженні.

У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо його не продовжено у встановленому порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язаний негайно звільнити особу ^-під варти.

Осіб звільняють з-під варти у випадках:

• скасування запобіжного заходу;

• зміни запобіжного заходу;

• закінчення передбаченого законом строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо його не продовжено в установленому законом порядку. Начальник установи попереднього ув'язнення зобов'язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою

143

на день закінчення строку тримання під вартою не надійшла. При цьому він надсилає повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.

Постанова, вирок або ухвала про звільнення особи, взятої під варту, підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього ув'язнення (ч. З ст. 20 Закону України «Про попе­реднє ув'язнення»).

Із метою запобігання порушення строків тримання під вартою адміністрація установи, де утримують заарештованого, заздалегідь нагадує органу, за яким він рахується, про закінчення строку.

Згідно з п. З ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і полі­тичні права тримання під вартою осіб, які очікують судового розгляду справи щодо себе, не повинно бути загальним правилом. Воно може застосовуватись тільки у разі, якшо є розумним і необхідним, щоб запобігти втечі, впливу на свідків чи потерпілих, рецидиву злочину, а також за очевидної небезпечності особи для суспільства".

Мінімальними стандартними правилами Організації Об'єдна­них Націй щодо заходів, не пов'язаних із тюремним ув'язненням, (Токійськими правилами) від 14 грудня 1990 р. передбачено, шо «взяття під варту застосовується у судочинстві в кримінальних спра­вах як крайня міра за умови належного врахування інтересів роз­слідування гіпотетичного правопорушення і захисту суспільства і жертви» (ч. 1 ст. 6).

У судових стадіях кримінального процесу строки тримання під вартою законом у числовому вимірі не регламентовано. В міжна­родних правових документах, ратифікованих Україною, йдеться про те, що кожна заарештована людина має право на судовий розгляд упродовж розумного строку (ч. З ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини; ч. З ст. 9 Міжнародного пакт)' про грома­дянські та політичні права).

Поняття «розумний строк» Є оціночним. До того ж для кожно­го заінтересованого суб'єкта судового розгляду «розумність» буде різною. Проте в будь-якому разі це поняття означає, що:

• кримінальну справу щодо заарештованої особи має бути роз­глянуто в суді без невиправданих затримок, що її у вітчизняній судовий практиці називають «тяганиною»;

• роботу суду має бути організовано таким чином, щоб кримі­нальні справи шодо заарештованих розглядалися в першу чергу.

За завідомо незаконне взяття під варту (арешт) передбачено кри­мінальну відповідальність (ст. 371 КК).

Раніше взяття під варту в Україні могло застосовуватися з мотивів однієї тільки небезпечності злочину (ч. 2 сі. 155 КПК — вилучено 2і чесани 200І p.).

8. Юридична відповідальність за порушення: крим Інально -правова:

— для ув'язненого — за втечу з місця попереднього ув'язнення — ст. 393 КК;

— для дізнавача, начальника органу дізнання, слідчого, проку­рора, судді — за завідомо незаконний арешт — ст. 371 КК.

Нагляд за законністю утримання затриманих та взятих під варту осіб здійснює прокурор.

Перевірка законності утримання цих осіб належить також до компетенції Уповноваженого Верховної Ради України з прав люди­ни, який згідно з п. 8 ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» має право відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, опитувати осіб, які там перебувають, та одержувати інформацію щодо умов їх тримання.

    продолжение

--PAGE_BREAK--3.2. Процесуальна характеристика неізоляціішіїх запобіжних заходів

Процесуальна характеристика підписки про невиїзд.

1. Підписка про невиїзд — це покладання на підозрюваного, об­винуваченого, підсудного, засудженого обов'язку не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді)-

2. Спосіб запобігання: обмеження у пересуванні та покладання обов'язку не відлучатися з місця проживання або тимчасового пере­бування без відповідного дозволу.

3. Мета застосування збігається із загальною метою застосування запобіжних заходів. Окрім того, підписка про невиїзд має з^безпе-чити швидку явку суб'єкта, щодо якого її застосовано, до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду.

4. Спеціальні підстави застосування такі самі, як і загальні підстави застосування запобіжних заходів.

5. Спеціальних умов застосування підписки про невиїзд заііонода-вець не передбачає.

6. Процесуальний порядок застосування:

1) складання органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею постанови, а судом — ухвали про обрання цього запобіжного заходу;

2) оголошення постанови суб'єктові, шодо якого обрало під­писку про невиїзд, і роз'яснення йому прав та обов'язків;

3) відібрання підписки (окремого документа).

7. Строк дії підписки про невиїзд: від моменту обрання до момен­ту зміни або скасування. Обмеження строку дії підписки закон не передбачає.

144

145

8. Юридична відповідальність:

кримінально-процесуальна: заміна підлиски про невиїзд на суворі­ший запобіжний захід (на практиці найчастіше — арешт). Процесуальна характеристика застави.

1. Застава — це внесення на депозит органу досудового слідства або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фі­зичними чи юридичними особами грошей або передання їм інших матеріальних цінностей.

2. Способи запобігання:

— спричинення побоювань у обвинуваченого втратити через свою неналежну поведінку кошти, внесені у вигляді застави. Якщо кошти вносять інші особи, то під загрозою втрати опиняються і вони, і обвинувачений («солідарне побоювання»). Саме тому розмір застави має бути таким (див. нижче), щоб зумовити ці побоювання;

— психологічний вплив заставодавця на обвинуваченого з метою забезпечити його належну поведінку та явку за викликом.

3. Метою застави є:

— забезпечення належної поведінки суб'єкта процесу, щодо якого її обрано;

— виконання цією особою зобов'язання:

• не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу слідчого чи суду;

• з'явитися за викликом до органу розслідування і суду.

4. Підстави застосування застави збігаються із загальними під­ставами застосування запобіжних заходів.

5. Спеціальних умов застосування застави законодавець не визна­чає. Регламентовано тільки визначення розміру застави. Він не може бути меншим:

• 1 тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяж­кого злочину;

• 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяж­кого злочину, чи раніше судимої особи;

• 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо інших осіб.

У всіх випадках розмір застави не може бути меншим за розмір цивільного позову, обґрунтованого достатніми доказами,

6. Процесуальний порядок застосування:

1. При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, під­судному роз'яснюють його обов'язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцеві — у вчиненні якого злочину підозрюють чи обвину­вачують особу, щодо якої застосовують запобіжний захід, і що в разі невиконання нею своїх обов'язків заставу буде звернено в дохід держави.

146

Запобіжний захід у вигляді застави щодо особи, яка перебуває дід вартою, до направлення справи до суду може бути обрано лише з дозволу суду, який приймав рішення про арешт, а після надход­ження справи до суду — судом.

2. Заставодавець може відмовитися від взятих на себе зобов'язань до виникнення підстав для звернення застави в дохід держави. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запо­біжного заходу на інший. Заставу повертають лише після обрання нового запобіжного заходу.

3. Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов'язання, заставу звертають у дохід держави. Це питання вирішує суд у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликають заставодавця для дачі пояснень. Його неявка без поважних причин не перешкоджає розгляду питання про звернення застави в дохід держави.

Питання про повернення застави заставодавцеві вирішує суд при розгляді справи. Заставу, внесену підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернено судом на виконання вироку в час­тині майнових стягнень.

7. Строк дії: від моменту застосування до моменту зміни чи ска­сування або до закінчення провадження у справі. Обмеження строку дії застави закон не передбачає.

8. Юридична відповідмьність: кримінально-процесуальна у вигляді:

— звернення застави в дохід держави (ч. 6 ст. 154-1 КПК);

— заміна застави на суворіший запобіжний захід. Процесуальна характеристика особистої поруки.

1. Особиста порука — це взяття на себе особами, що заслугову­ють на довіру, поручительства за належну поведінку та явку обви­нуваченого за викликом і обов'язку забезпечити за необхідності доставления його до органів дізнання, досудового слідства чи до суду за першою про ге вимогою.

2. Спосіб запобігання: виконання поручителями під страхом кри­мінально-процесуальної відповідальності у вигляді грошового стяг­нення обов'язку забезпечити належну поведінку та явку обвинува­ченого до органів розслідування чи суду за першим викликом. Вико­нання цього обов'язку здійснюється шляхом психологічного впливу поручителів на обвинуваченого.

3. Мета застосування: забезпечення належної поведінки обвину­ваченого, яка б унеможливлювала ухилення його від слідства і суду та виконання процесуальних рішень, перешкоджання встановлен­ню істини у справі, продовження ним злочинної діяльності.

4. Спеціальні підстави застосування збігаються із загальними під­ставами засі осування запобіжних заходів.

147

5. Умови застосування:

• поручителями можуть бути громадяни з високими моральними якостями, які чесно ставляться до праці та виконання громадських обов'язків, через що мають авторитет у колективі чи за місцем про­живання і можуть завдяки цьому забезпечити належну поведінку обвинуваченого;

• кількість поручителів визначає орган дізнання, слідчий, суддя чи суд, але їх не може бути менше двох;

• цей запобіжний захід може бути застосовано тільки за клопо­танням чи за згодою поручителів.

6. Процесуальний порядок застосування:

1) громадяни, які виявили бажання взяти на себе обов'язок забезпечення належної поведінки обвинуваченого і його явки відповідних органів, подають до органів дізнання, слідчого, проку­рора чи суду заяву;

2) ці органи перевіряють дані про особу поручителів і 'їх підносний з обвинуваченим (за необхідності може бути витребувано характе­ристики на поручителів, довідки, що додають до справи);

3) складають постанову про обрання запобіжного заходу у вигляді особистої поруки;

4) кожний поручитель дає письмове зобов'язання про те, що він забезпечить належну поведінку обвинуваченого і його явку до ор­ганів дізнання, слідчого, прокурора, суду. Одночасно поручителям повідомляють про суть справи, а також попереджають про те, що коли обвинувачений порушить цей запобіжний захід, то на них може бути накладено грошове стягнення до 200 неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян;

5) якшо поручителі переконаються в тому, що не зможуть ви- І конати свій обов'язок, вони повинні негайно заявити про відмову від поручительства. В цьому разі з поручителів знімається відпові­дальність за невиконання обов'язку;

6) у разі відмови поручителя від взятого на себе зобов'язання його заміняють іншим або обирають щодо обвинуваченого інший запобіжний захід;

7) у разі ухилення обвинуваченого від явки дізнавач або слідчий складає про це протокол і приєднує його до справи;

8) питання про грошове стягнення з поручителя вирішує суд у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому за­сіданні, до якого викликають поручителя.

7. Строк дії: від моменту давання письмового зобов'язання про ; поручительство до заміни або скасування иього запобіжного заход\ чи закінчення провадження у справі. Обмеження строку дії поруки jзакон не передбачає.

8. Юридична відповідальність: кримінально-процесуальна у вигляді:

148

— грошового стягнення з поручителя в розмірі до 200 неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян;

— заміна особистої поруки на суворіший запобіжний захід. Процесуальна характеристика поруки громадської організації або

трудового колективу (громадської поруки).

1. Громадська порука — це взяття громадською організацією або трудовим колективом на себе обов'язку забезпечити належну пове­дінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слід­чого і в суд.

Слід відрізняти цей запобіжний захід від звільнення обвину­ваченого від кримінальної відповідальності з переданням особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їх кло­потанням.

2. Спосіб запобігання: виконання громадською організацією (тру­довим колективом) взятого на себе на загальних зборах колективу обов'язку забезпечити належну поведінку та явку за викликом. Для цього застосовують заходи громадського і психологічного впливу на обвинуваченого,

3. Мета: збігається hзагальною метою застосування запобіжних заходів.

4. Підстави такі самі, як загальні підстави застосування запо­біжних заходів.

5. Умовою застосування є погодження органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду (судді) з рішенням про поручительство, прийня­тим колективом на загальних зборах.

6. Процесуальний порядок:

1) ознайомлення громадської організації чи трудового колективу з характером обвинувачення;

2) прийняття на загальних зборах колективу громадської органі­зації (трудового колективу) рішення про поручительство і оформ­лення його постановою (ч. 1 ст. 154 КПК);

3) забезпечення виконання постанови може бути доручено кон­кретній особі;

4) у разі вибуття обвинуваченого із організації (колективу) або неможливості забезпечення виконання цього запобіжного заходу організація (колектив) повинні відмовитися від поручительства І повідомити про це орган дізнання, слідчого, прокурора чи суд (суддю). Останні зобов'язані негайно обрати інший запобіжний захід;

5) якщо керівництво громадської організації (трудового колек­тиву) не вжило заходів щодо здійснення поручительства або вчасно не повідомило про неправильну поведінку обвинуваченого чи про те, що він не піддається заходам громадського впливу, то орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя) можуть направити до ор­ганізації (колективу) подання або ж поставити перед організацією вищого рівня питання про притягнення до відповідальності винних

149

осіб (відповідальність може Бути, окрім дисциплінарної, громад­ською, моральною тощо).

7. Строк дії — такий самий, як і особистої поруки.

8, Юридична     продолжение

--PAGE_BREAK--відповідальність:

кримінально-процесуальна у вигляді застосування суворішого за­побіжного заходу (щодо обвинуваченого);

дисциплінарна (щодо керівників громадської організації чи трудо­вого колективу, а також щодо осіб, яким було доручено виконання постанови загальних зборів).

Процесуальна характеристика нагляду командування військової час­тини.

1. Нагляд командування військової частини — це виконання ко­мандуванням військової частини покладеного на нього обов'язку із вжиття щодо обвинуваченого (підозрюваного, підсудного, за­судженого), який є військовослужбовцем, заходів, передбачених статутами Збройних Сил України, для того, щоб забезпечити його належну поведінку та явку до органів дізнання, досудового слід­ства, прокуратури І суду.

Хто здійснює нагляд. З юридичного погляду, командування вій­ськової частини — це її командир. Саме він згідно з п. 58 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України є єдиноначальником. А от хто саме повинен здійснювати нагляд — статутами не визначе­но. На практиці це роблять не тільки командири військових час­тин, а й начальники інших структурних одиниць Збройних Сил Ук­раїни: командири з'єднань, військові комісари, військові комен­данти та начальники гарнізонів.

Щодо кого здійснюють нагляд. Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України від 25 березня 1992 р. «Про загальний військовий обов'язок і війсь­кову службу» військовослужбовців поділяють на:

• рядовий склад;

• сержантський і старшинський склад;

• склад прапорщиків (мічманів);

• офіцерський (молодший, старший і вищий) склад. Здійснювати нагляд за двома останніми категоріями практично

неможливо. Прапорщики та офіцери після служби йдуть за межі військової частини — додому. А застосування таких способів нагляду, як таємне спостереження, чинним законом не передбачено. Тому на практиці нагляд командування військової частини обирають щодо рядових і сержантів та старшин.

1. Спосіб запобігання: вжиття відповідних спеціальних заходів ко­мандуванням військової частини. Ці заходи пов'язані з тим, шо військовослужбовець:

• перебуває під наглядом свого безпосереднього начальника або добового наряду;

• його позбавляють права на носіння зброї;

150

• не призначають до несення служби в складі варти (караулу);

• не звільняють із розташування військової частини;

• не направляють на роботу за межі військової частини.

Усі ці заходи статутами Збройних Сил України не передбачено, їх напрацьовано практикою.

3. Мета: забезпечення належної поведінки військовослужбовця, щодо якого обрано цей запобіжний захід, та явки його за викликом.

Поняття належної поведінки військовослужбовця не визначено ні кримінально-проиесуальним законом, ні статутами Збройних Сил України. Тож на практиці командування військової частини здійснює нагляд за власним розсудом: тримас військовослужбовців в ізольованих приміщеннях (іноді а коморах), на гауптвахті тощо.

4. Підстави: збігаються із загальними підставами застосування запобіжних заходів.

5. Умова: особа, щодо якої застосовують цей запобіжний захід, є військовослужбовцем.

6. Процесуальний порядок застосування:

1) складають постанову про застосування запобіжного заходу у вигляді нагляду командування військової частини;

2) постанову направляють командиру військової частини і одно­часно йому повідомляють про суть справи;

3) встановивши нагляд, командир військової частини повідомляє про це органу, який обрав цей запобіжний захід.

7. Строк дії: з моменту встановлення командуванням військової частини нагляду до зміни цього запобіжного заходу; до закінчення провадження у справі; до звільнення військовослужбовця в запас. Обмеження строку дії нагляду командування військової частини закон не передбачає.

8. Юридична відповідальність:

кримінальна-процесуальна у вигляді заміни цього запобіжного за­ходу на більш суворий для військовослужбовця, шодо якого обрано нагляд;

дисциплінарна, передбачена Статутами Збройних Сил України для командування військової частини, яке не виконало покладених на нього обов'язків.

Процесуальна характеристика віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи.

1. Віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклуваль­ників або адміністрації дитячої установи — це покладання на зазначе­них суб'єктів обов'язку із забезпечення ними належної поведінки неповнолітнього та його явки до органів дізнання, слідчого, про­курора і суду.

2. Спосіб запобігання — виконання батьками, опікунами, піклу­вальниками або адміністрацією дитячої установи обов'язку із забезпечення належної поведінки неповнолітнього і його явки за

151

викликом. Зазначені суб'єкти, які за законом повинні виховувати неповнолітнього, діють шляхом психологічного впливу на неповно­літнього,

3. Мета: збігається із загальною метою запобіжних заходів.

4. Підстави: такі самі, що й загальні підстави застосування запо­біжних заходів.

5. Умовч: здатність батьків та інших суб'єктів досягти мети запо­біжного заходу.

6. Процесуальний порядок:

1) з'ясування дізнавачем, слідчим, прокурором, судом (суддею) можливостей батьків (та інших суб'єктів) забезпечити яалежну по­ведінку неповнолітнього і явку його за викликом;

2) складання постанови про віддання неповнолітнього під

нагляд;

3) відібрання від осіб, яким передають під нагляд неповноліт­нього, письмового зобов'язання;

4) роз'яснення особам, яким його передають, обов'язків і попе­редження про відповідальність за їх невиконання,

7. Строк дії: від моменту відібрання письмового зобов'язання до моменту зміни чи скасування запобіжного заходу, обрання іншо­го заходу, припинення провадження у справі.

8. Юридична відповідальність; кримінально-процесуальна у вигляді:

— грошового стягнення в розмірі до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (для осіб, яким неповнолітнього було передано під нагляд);

— зміна цього запобіжного заходу на більш суворий (для не­повнолітнього обвинуваченого).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. Запобіжні заходи поділяють на дві групи: 1) ізоляційні; 2) неізо-

ляційні.

2. Процесуальну характеристику запобіжних заходів доцільно здійснювати за такою логіко-правоаою схемою: 1} визначення понят­тя запобіжного заходу; 2) спосіб запобігання; 3) мета застосування; 4) підстави застосування; 5) умови застосування; 6) процесуальний порядок застосування; 7) строк дії; 8) юридична відповідальність за порушення.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Запобіжні заходи не є кримінальне-правовими санкціями, пов'язаними з визнанням особи винною у вчиненні злочину.

2. Ці заходи, на відміну від кримінально-правових санкцій, покли­кані забезпечити нормальний хід кримінальне-процесуальної діяль­ності, тобто вони С гарантією ефективного функціонування процесу.

152

3. В ідеалі механізм кримінальне-процесуального регулювання міг би функціонувати і без примусу. Держава, надаючи суб'єктам кримінального процесу права і покладаючи на них обов'язки, роз­раховує на те, шо завдяки громадській свідомості права активно використовуватимуть, а обов'язки добровільно виконуватимуть. Проте в дійсності механізм правового регулювання без примусу € абстракцією.

    продолжение


--PAGE_BREAK--РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно -правові акти

1. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р.

2. Мінімальні стандартні правила Організації Об'єднаних Націй щодо заходів, не пов'язаних з тюремним ув'язненням (Токійські правила) від 14 грудня 1990 р.

3. Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 13. — Ст. 270.

4. Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню або арешту в будь-якій формі, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1988 р. // Негодченко О. В. Забезпечення прав і сеобод людини органами внутрішніх справ: Монографія. — Дніпропетровськ, 2002.

5. Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями // Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій. — Амстердам—Київ, 1996.

6. Закон України від ЗО червня 1993 р. '«Про попереднє ув'язнення» // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 35. — Ст. 360,

7. Закон України від 11 грудня 2003 р. «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» // Урядовий кур'єр. — 2004, — № 7. — 15 січня.

8. Закон України від 23 грудня 1997 р. «Про Уповноваженого Верхов­ної Ради України з прав людини» // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 20. — Ст. 99.

9. Закон України від 24 березня 1999 р. «Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України» // Відомості Верховної Роди України. — 1999. -№ 22-23. — Ст. 197.

10. Закон України від 22 березня 2001 р. «Про розвідувальні органи України» // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 19. — Ст. 94.

11. Рішення Конституційного Суду України у справі за поданням 50 народних депутатів України шодо відповідності Конституції України (кон­ституцій ності) положення ст. 150 Кримшально-лроцесуального кодексу України стосовно тяжкості злочину (справа про врахування тяжкості зло­чину при застосуванні запобіжного заходу) від 8 липня 2003 р. № 14-рп/ 2003 // Офіційний вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1486.

12. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р. ,\5 4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді азяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях зізнання і досудового слідства» // Постанови Пленуму Верховного Сулу

153

України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За члг ред. В. Т. Маляренка. — К., 2004.

13. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1999 р. № 6 «Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу'' // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973 — 2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. — К., 2004.

14. Положення про органи дізнання в системі МНС України, затгс. наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи від 27 квітня 2004 р. № 187 // Офіційний вісник України. — 2004. — № 23. — Ст. 1576.

15. Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства внутрішніх справ України від 23 квітня 2001 р. N° 300/73 „Про заходи щодо дотримання законності при затриманні осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, обранні щодо них запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та додержанні встановлених законом строків затримання і тримання під вартою під час досудового слідства“ // Офіцій­ний вісник України. — 2001. — № 37. — С. 66.

Наукові та навчальне-методичні джерела

1. Ахпанов А. Н. Меры процессуального принуждения: социальная цен­ность, теория и практика применения. — Караганда, 1989.

2. Батюк В. Н. Задержание и заключение под стражу в стадии предва­рительного расследования. — К… 1990.

3. Баулін О. В., Беца О. В., Мельник М. !., Сірий М. І, та т. Затримання та взяття під варту в Україні: стан, проблеми удосконалення законодавства та практики його застосування: Посібник. — К., 2002.

4. Борисов В. 1., Глинська И. В., Зелененький В. С., Шило О. Г. Затри­мання і взяття під варту в процесі дізнання та досудового слідства в Укра­їні, — Харків, 2004.

5. Бортноеська 3. Реалізація права на свободу і особисту недоторкан­ність в українському кримінальному процесі // Право України. — 2003. — № 10.

6. Вєрцюх В., Вєрцюх І. Щодо правової невизначеності запобіжного за­ходу у вигляді нагляду командування військової частини // Право Укра­їни. — 2001. — № 5.

7. Дубинский А. Я. Эффективность применения мер уголовно-процес­суального принуждения органами предварительного расследования в сис­теме МВД СССР. — К., 1985.

8. Зеленецкий В. С. Прокурорский надзор за законностью избрания ме| пресечения в стадии предварительного расследования. — Харьков, 1986.

9. Зинатуллин 3. 3. Уголовно-процессуальное принуждение и его фективность. — Казань. 1981.

10. Клочков В. Прокурорський нагляд за додержанням строків триман під вартою // Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 8.

11. Петрухин И. Л. Неприкосновенность личности и принуждение уголовном процессе. — М., 1989.

12. llp'J-міч І. Запобіжний захід — взяття під варту // Прокура' Людина. Держава. — 2004. — № 6.

154

/>

13. Практика дотримання судами строків провадження у кримінальних справах шодо підсудних, які тримаються під вартою // Вісник Верховного Суду України. — 2002 — № 6.

14. Реформування системи запобіжних заходів у кримінальному судо­чинстві. Останні зміни. Нові ідеї. Порівняльні матеріали: Збірник мате­ріалів. — К., 2000.

15. Рожнова S. В. Застосування заходів процесуального примусу, пов'яза­них з ізоляцією особи: Автореф. дис.… канд. юрид. наук. — К., 2003.

16. Михайлов В. А. Методологические основы мер пресечения. — М., 1998.

17. Міщенко С. М., Солодкий С. А. Взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання та досудового слідства // Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 5.

18. Шило О., Глинська Н. Взяття під варту повинно застосовуватися виключно на підставі обгрунтованих процесуальних рішень // Право Ук­раїни. — 2004. — № 10.

19. Шило О. Г., Шпонька В П. Взяття під варту та продовження його строків на стадії досудового розслідування кримінальної справи: проблеми пра воза с тасування // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 8.

І

155

    продолжение


--PAGE_BREAK--РОЗДІЛ 2. ДОСУДОВЕ ПРОВАДЖЕННЯ

ЛЕКЦІЯ 7

СТАДІЯ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

1. Поняття, значення та загальні положення стадії порушен­ня кримінальної справи.

2. Характеристика стадії порушення кримінальної справи.

2.1. Завдання стадії.

2.2. Коло учасників стадії.

2.3. Процесуальні засоби діяльності в стадії.

2.4. Етапи стадії.

2.5. Кінцеві рішення стадії.

1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ ТА ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ СТАДІЇ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

Термін «порушення кримінальної справи» позначає такі поняття:

1) інститут кримінальне)-процесуального права, зміст якого утво­рюють норми глави 8 КПК;

2) кримінальне-процесуальне рішення, яке приймають за ре­зультатами перевірки заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини;

3) стадія кримінального процесу.

Останнє значення найповніше відображає зміст цього терміна.

Порушення кримінальної справи — це перша стадія криміналь­ного процесу, в якій орган дізнання, слідчий, прокурор або суддя приймають, реєструють, перевіряють і вирішують заяви, повідом­лення та Іншу інформацію про злочини.

Стадію порушення не може оминути жодна кримінальна справа.

Правове значення стадії порушення кримінальної справи поділя­ють на кримінальне-правове і кримінальне-процесуальне.

Кримінально-правове значення полягає в тому, що в цій стадії роз­починається кваліфікація злочину:

• спочатку в реєстраційному документі (див. нижче);

156

• потім у постанові про порушення кримінальної справи. Крим шал ьно -процесуал ьне значення:

1) вона є своєрідним «процесуальним фільтром», завдяки якому єнеможливим порушення кримінальної справи на підставі завідо-мо неправдивих даних, шо можуть міститися в первинному джерелі інформації про злочин;

2) є правовою підставою для провадження досудового слідства (здійснення слідчих дій, застосування запобіжних заходів, вжиття заходів до відшкодування завданої злочином шкоди тощо).

Поряд із принципами кримінального процесу у стадії порушення кримінальної справи діють також загальні положення, притаманні тільки для неї, а саме:

1) обов'язковість органів дізнання, досудового слідства, проку­ратури і суду приймати повідомлення про вчинені чи підготовлю-вані злочини, в тому числі й у справах, що не належать до їх відання, незалежно від повноти відображення в повідомленні відомостей про діяння, давності його вчинення тощо;

2) своєчасність початку кримінальне-процесуальної діяльності у всіх випадках, якщо для цього є передбачені законом приводи та підстави;

3) неприпустимість провадження за анонімним повідомленням;

4) забезпечення права кожного громадянина {незалежно від його віку, стану здоров'я, національності тощо) звернутися із заявою (повідомленням) до державного органу, що веде боротьбу Із зло­чинністю;

5) заборона провадження інших, окрім перевірних, процесуаль­них пізнавальних дій;

6) нерозголошеннн даних, що їх отримано в ході провадження у стадії порушення кримінальної справи, без відома особи, яка веде процес;

7) обмеженість у часі встановленими кримінальне-процесуаль­ним законом термінами, які залежать від того, чи потребує інфор­мація, що міститься в первинному джерелі, перевірки, чи кінцеве рішення може бути прийнято за результатами розгляду цього джере­ла без Його перевірки. Залежно від цього, терміни стадії порушення справи можуть бути:

• до 3 днів (якщо первинне джерело не потребує перевірки);

• до 10 днів (якщо необхідно здійснити перевірку джерела інфор­мації).

Початковим моментом терміну стадії порушення справи є момент фактичного отримання органом дізнання, слідчим, про­курором чи суддею заяви (повідомлення) про злочин. Кінцевим — момент прийняття одного із її кінцевих рішень.

Зазначені терміни продовженню не підлягають.

157

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Порушення кримінальної справи є першою стадією кримі­нального процесу, яку не може оминути жодна кримінальна справа.

2. У стадії порушення справи розпочинається кримінальне-право­ва кваліфікація злочину.

3. Тільки після порушення кримінальної справи в органів дізнан­ня, досудового слідства і прокуратури виникає право на здійснення досудового слідства.

2. ХАРАКТЕРИСТИКА СТАДІЇ" ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

2.1, Завдання стадії

Завдання стадії порушення кримінальної справи випливають із загальних завдань кримінального процесу. У цій стадії виконують такі завдання:

1) прийняття заяв, повідомлень та іншої Інформації про злочини;

2) реєстрація прийнятих джерел інформації про злочини;

3) перевірка цих джерел;

4) фіксація слідів злочину;

5) вжиття заходів ло припинення злочину, що триває;

6) вжиття заходів до усунення причин і умов, шо сприяли вчи­ненню злочину;

7) прийняття відповідного кінцевого процесуального рішення.

2.2. Коло учасників стадії

Учасниками провадження в стадії порушення кримінальної справи є:

1) ініціатори кримінального процесу:

• заявник або особа, яка повідомила про злочин. — громадяни

• підприємство, установа, організація, посадові особи, представ­ники влади або громадськості;

• органи преси, шо опублікували матеріали про злочин;

• особа, яка з'явилася із повинною;

• посадові особи органів дізнання, досулового слідства, проку­ратури і суду, які безпосередньо виявили ознаки злочину;

2) державні органи і посадові особи, які ведуть кримінальний процес:

• органи дізнання (особа, яка провалить дізнання);

• слідчий (начальник слідчого відділу);

• прокурор;

    продолжение


--PAGE_BREAK--158

. суддя;

3) інші особи:

, від яких відбираються пояснення;

• громадяни, підприємства, установи, організації, у яких витре­буються необхідні документи;

• особи, які провадять спеціальні дослідження, ревізії, інвента­ризації, відомчі перевірки та відомчі експертизи;

• учасники оперативно-розшуковихдій, що провадяться до пору­шення кримінальної справи відповідно до ч. 5 ст. 97 КПК;

• учасники слідчих дій, дозволених законом для проведення до порушення кримінальної справи:

огляду місця події (ч- 2 ст. 190 КПК);

накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку (ч. З ст. 187 КПК).

2.3. Процесуальні.засоби діяльності в стадії

Для виконання завдань стадії порушення кримінальної справи в ній застосовують процесуальні засоби двох видів:

1) притаманні суто для цієї стадії:

• відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб (ч. 4 ст. 97 КПК);

• витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК);

• оперативно-розшукові дії (ч. 5 ст. 97 КПК);

2) властиві стадії досудового слідства, але як виняток дозволені для проведення в стадії порушення справи:

• огляд місця події (ч. 2 ст. 190 КПК);

• накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку — може бути застосовано лише за наявності достат­ніх підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонден­ції, а також у інформації, якою обмінюються особи з допомогою засобів зв'язку, містяться дані про вчинений злочин, що мають доказове значення, і якщо Іншими способами одержати ці дані не­можливо (ч. З ст. 187 КПК).

2.4. Етапи стадії 1-й етап: Прийняття заяв, повідомлень та іншої інформації про

1-І О ЧИ НИ

Сутність цього етапу полягає у вчиненні компетентними посадо­вими особами державних органів, які ведуть кримінальний процес, сукупності дій, пов'язаних із отриманням від фізичних і юридичних осіб інформації про вчинений або підюіовлюваний злочин.

159

Усю інформацію, що надходить до компетентних державних ор­ганів, залежно від способу її подання, поділяють на дві групи:

1. Інформація про злочини, що міститься в джерелах, визначені законом (ч. 1 ст. 94 КПК) як приводи до порушення кримінальні справи:

1) заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян;

2) повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, що затримали підозрювану особу на місці вчинення зло­чину або з поличним;

3) явка з повинною;

4) повідомлення, опубліковані в пресі;

5) безпосереднє виявлення органами дізнання, слідчим, про­курором або судом ознак злочину.

2, Інформація про злочини, шо надійшла телефоном чи за до­помогою інших засобів зв'язку.

2-й етап: реєстрація прийнятих джерел інформації (заяв, повідом­лень) про злочини

Це фіксація факту прийняття інформації про злочин відповідним органом з присвоєнням порядкового номера і стислим описом отри­маних відомостей у реєстраційному документі.

Реєстрація прийнятих джерел інформації про злочини виконує такі функції:

1) надання документу, що містить відомості про вчинений або підготовлюваний злочин, юридичної чинності;

2) визначення початкового моменту відліку термінів стадії по­рушення кримінальної справи;

3) фіксація юридичне значущої інформації;

4) функцію дисциплінування;

5) допоміжну (щодо наглядової і контрольної) функцію. Реєстрацію первинних джерел інформації здійснюють за такими

правилами:

1) заяви, повідомлення та іншу інформацію про злочини реєст­рують особи, спеціально призначені керівником відповідного дер­жавного органу;

2) спеціально уповноважені особи органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду повинні реєструвати всі джерела ін­формації, шо надходить до органу, про злочини без узгодження з керівником цього або органу вищого рівня;

3) заяву, повідомлення або інше джерело інформації про злочин має бути зареєстровано в органі, що їх прийняв, негайно;

4) всі джерела Інформації про злочини реєструють в єдиному длл оргзігу, шо їх приїїііяБ, ресстрацїиному документі;

160

5) джерело інформації про злочин має бути зареєстровано не­залежно від того, чи є на ньому всі реквізити документа (винятком е скарги приватного обвинувачення — див. лекцію «Особливості провадження у кримінальних справах приватного обвинувачення»);

6) джерела інформації про злочини, які повторно спрямовуються к органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, не реєструють;

7) заборонено реєстрацію анонімних джерел інформації про зл очини.

3-й етап: перевірка заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини

Це пізнавальна діяльність органу дізнання, досудового слідства, прокурора, судді, здійснювана за допомогою передбачених законом засобів і спрямована на встановлення підстав до прийняття одного із кінцевих рішень стадії порушення кримінальної справи.

Кримінально-процесуальний закон передбачає можливість прий­няття кінцевого рішення І без перевірки первинних джерел інфор­мації про злочини — за результатами їх розгляду. Однак у практиці діяльності органів, які мають право на здійснення кримінально-процесуальної діяльності, жодне рішення не приймають без пере­вірки заяв, повідомлень чи іншої інформації про злочини.

Заяви і повідомлення про злочини перевіряють із використан­ням спеціальних пізнавальних дій (процесуальних засобів, про які йшлося вище).

4-й етап: вирішення заяв, повідомлень та іншої інформації про зло­чини

Це заключний етап стадії порушення кримінальної справи, на якому орган дізнання, слідчий, прокурор чи суддя залежно від об­ставин, встановлених ними під час перевірки заяв (повідомлень) про злочини, приймають одне із рішень: 1) порушити кримінальну справу; 2) відмовити в її порушенні; 3) направити заяву (повідом­лення) за належністю.

    продолжение


--PAGE_BREAK--2.5. Кінцеві рішення стадії

За результатами перевірки заяв, повідомлень та іншої інформа­ції про злочини згідно з ч. 2 ст. 97 КПК може бути прийнято такі рішення.

1. Рішення про порушення кримінальної справи

Підставою до прийняття такого рішення є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину в діянні, на яке в первинному джерелі інформації вказано як на злочинне (ч. 2 ст. 94 КПК).

У структурі підстави до порушення кримінальної справи виок­ремлюють:

161

1) процесуальний елемент — достатні дані, що вказують на на­явність ознак злочину;

2) кримінально-правовий елемент, до складу якого належать: — ознаки злочину (суспільна небезпечність, протиправність,

винність і караність), завдяки яким можна отримати уявлення про його зовнішню характеристику;

— ознаки складу злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона), які дають уявлення про його внутрішню ха­рактеристику.

Кримінальну справу може бути порушено за наявності такого (необхідного) мінімуму ознак почину і його складу: суспільної небез­печності, протилравності, об'єкта та об'єктивної сторони злочину.

Рішення про порушення кримінальної справи приймають за такими загальними правилами:

1. Це може зробити тільки належний суб'єкт. Заборонено прий­мати такі рішення стажерам, практикантам, помічникам слідчого та іншим особам, які не обіймають посади, шо дають їм прано порушувати кримінальні справи. З 21 черинн 200! р. заборонено приймати рішення про порушення кримінальної справи публічного обвинувачення також судді (суду). Вводячи таку норму, законода­вець виходив із необхідності позбавити їх невластивої функції — кримінального переслідування, шо асоціюється із порушенням кри­мінальної справи1.

2. Рішення про порушення справи може бути прийнято тільки за наявності передбачених законом приводів і достатніх для ІІього підстав.

3. Кримінальну справу порушують, лише якщо немає обставин, що виключають провадження у кримінальній с прані.

4. Таке рішення може бути (і повинно буїи) прийнято тільки на підставі ретельно перевірених фактичних ланих.

5. Кримінальну справу може бути порушено як за фактом вчи­неного злочину, так і щодо конкретної особи у зв'язку з безумовною очевидністю в її діях складу злочину. Закон встановлює спеціальні правила порушення кримінальних справ щодо осіб, які мають особ­ливий правовий статус. Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України «Про адвокатуру» кримінальну справу щодо адвоката може бути порушено тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, проку-

[У зв'язку з цим п. 4 ст. 391 Митного кодексу Украіни, що набрав чинності з 1 січня 2004 p., суперечить вимогам КПК у частині заборони, адресованої суду щодо порушення кримінальних справ публічного обвинувачення. Згідно з цією нормою Митного кодексу України сул (суддя), шо розглядає справу про пору­шення митних правил, має право прийняти рішення про порушення криміналь­ної справи про контрабанду. Ця колізія має вирішуватися на користь норм КПК, як основних у системі правових норм у сфері регулювання кримінально-процесуальних відносин.

162

порами Республіки Крим, області, міста Києва. Щодо Уповноваже­ного Верховної Ради України з праа людини — лише Генеральним прокурором України (ч. З ст. 20 Закону України «Про Уповнова­женого Верховної Ради України з прав людини»),

6. Рішення, про яке йдеться, має охоплювати всі виявлені на момент його прийняття епізоди злочинної діяльності та всіх при­четних до неї осіб.

7. На момент прийняття рішення про порушення справи кри­мінально-правова кваліфікація злочинного діяння має бути не ймовірною (приблизною), а достовірною.

8. Рішення приймають своєчасно та обов'язково в межах вста­новлених законом строків.

9. Прийняття рішення про порушення кримінальної справи не може залежати від можливості (або неможливості) розкриття злочи­ну, позиції потерпілого, фізичних чи юридичних осіб, які заявили (повідомили) про вчинений або підготовлюваний злочин,

10. Рішення оформлюють документально в особливому проце­суальному акті — постанові, що виноситься для констатації факту, змісту і результатів прийнятого рішення.

Порушення кримінальної справи зумовлює настання певних правових наслідків, а саме:

1) виникнення такого специфічного процесуального утворення, як кримінальна справа — особливе документальне утворення, що формується відповідно до рішень органу дізнання, слідчого, про­курора, судді про її порушення, з метою фіксації у встановленому законом порядку факту, змісту і результатів кримінально-процесу-альної діяльності у зв'язку із вчиненням конкретного злочину для забезпечення реалізації кримінальної відповідальності винної особи, захисту прав та законних інтересів громадян, трудових колективів, держави і суспільства в цілому;

2) реєстрація кримінальної справи як об'єкта статистичного об-яіку. Систему та методику єдиного обліку і статистичної звітності про злочини та осіб, які їх учинили на території України, визначено інструкцією про єдиний облік злочинів, затв. наказом Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Державної податкової адміністрації Ук­раїни, Міністерства юстиції України від 26 березня 2002 р. № 20; 84; 293; 126; 18/5;

3) прийняття кримінальної справи до свого провадження поса-ловою особою, яка ухвалила це рішення;

4) повідомлення заявника або посадових осіб установи, підпри­ємства і організації, шо повідомили про злочин, про характер прий­нятого рішення;

5) формування наглядового провадження прокурором згідно з правилами, встановленими Інструкцією з діловодства в органах про-

163

куратури України, затв. наказом Генерального прокурора України віл 22 грудня 1994 p. № 25;

6) Трансформація легального, відкритого (гласного) проваджен­ня за заявами і повідомленнями про злочини в секретне провад­ження у кримінальній справі (п. 4.46 ст. 4 Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, затв. наказом Голови Служби без­пеки України від 1 березня 2001 р. № 52);

7) правова констатація в спеціальному процесуальному акті не тільки факту вчиненого злочину, а й реального існування в кон­кретних просторово-часових межах відповідних кримінальне-пра­вових відносин, що виникли між державою і конкретною особою в момент вчинення злочинного акту;

8) застосування прокурором або судом заходів запобіжного об­меження згідно із ст. 981 КПК до особи, стосовно якої порушено кримінальну справу;

9) ненадання дозволу на імміграцію особам, щодо яких поруше­но кримінальну справу, якщо досулове слідство за нею не закінчено (ст, 10 Закону України від 7 червня 2001 р. «Про імміграцію»);

10) оскарження до суду постанови про порушення криміналь­ної справи щодо приводів, підстав і порядку прийняття рішення, відображеного в цій постанові. Можливість настання такого наслідку в результаті порушення справи на досудовому провадженні з'яви­лася в заінтересованих осіб кримінального процесу після прийняття Конституційним Судом України ЗО січня 2003 р. Рішення у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо від­повідності Конституції України (конституцій но с ті) положень ч. З ст. 120, ч. б ст. 234, Ч. З ст, 236 Крим і нальн о -процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора). Цим Рішенням Конституційний Суд України визнав, що «постанова про порушення кримінальної справи щодо певної особи, винесена з недодержанням вимог КПК України, зокрема передбачених статтями 94—98, може породити наслідки, які виходять за межі кримінальне-процесуальних відносин, і завдати такої шкоди конституційним правам і свободам внаслідок несвоєчасного су­дового контролю, що поновити їх буде нездійсненним». Згідно з п. 2 згаданого Рішення положення ч. 6 ст. 234, ч. З ст. 236 КПК є неконституційними, бо унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора про порушення справи'.

1При викладенні праііил прийняття рішення про порушення криміналь­ної справи і Його наслідків використано положення монографії професора В. С. Зеленецького (див… Зеленецкий В. С. Возбуждение уголовного дела. -Харьков, 1998. — С. 132-151, 163-173).

164

2 рішення про відмову в порушенні кримінальної справи Підставою до прийняття такого рішення є достатні дані, які вказують на наявність обставин, зазначених в ч. 1 ст. 6 КПК. Кри-ипнальну справу згідно з цією нормою не може бути порушено:

1) за відсутністю події злочину;

2) за відсутністю в діянні складу злочину;

3) внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосування пока­рання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням окремих

осіб;

4) шодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільне небез­печного діяння 11-річного віку:

5) за примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, крім випадків, передбачених частинами 2, 4 і 5 ст, 27 КПК;

6) за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли про­куророві надано право порушувати справи і за відсутності скарги потерпілого (ч. З ст. 27 КПК);

7) шодо померлого, за винятком випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами;

8) шодо особи, про яку є вирок за тим самим обвинуваченням, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї самої підстави;

9) шодо особи, про яку є нескасована постанова органу дізнан­ня, слідчого, прокурора про закриття справи за тим самим обви­нуваченням;

10) якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора.

Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи оформ­люється постановою.

Відмова в порушенні кримінальної справи зумовлює систему правових наслідків.

Одні з них настають в усіх випадках закінчення провадження в стадії порушення кримінальної справи — це основні наслідки.

Настання інших залежить від результатів провадження за кон­кретною заявою або повідомленням про злочин і тому їх слід іме­нувати неосновними або факультативними наслідками відмови в порушенні справи.

Основними наслідками ухвалення рішення про відмову в пору­шенні кримінальної справи е:

1) направлення копії постанови про відмову в порушенні кри­мінальної справи прокуророві;

2) направлення повідомлення про Ііе заінтересованим особам, підприємствам, установам, організаціям;

165

3) направлення заінтересованим особам копії постанови про від­мову в порушенні кримінальної справи;

4} роз'яснення заінтересованим особам права на оскарження відмови в порушенні кримінальної справи прокуророві (ст. 99-LК ПК) або до суду (ст. 236-1 КПК) і порядку реалізації цього права.

Факультативними нагідками відмови в порушенні криміналь­ної справи є:

1) направлення заяви або повідомлення, прийнятого і зареєстро­ваного як первинне джерело інформації про злочин, але матеріали перевірки якого фактично містять дані про наявність у діянні особи адміністративного або дисциплінарного чи іншого порушення фомадського порядку, на розгляд відповідному державному органу, трудовому колективу або адміністрації підприємства, установи, організації або передавання матеріалів для застосування у вста­новленому порядку заходів адміністративного стягнення;

2) притягнення осіб до іншої, крім кримінальної, юридичної иідповідальності.

3. Рішення про направлення заяви або повідомлення за належністю

Підставою до прийняття рішення про направлення заяви або поиідомлення за належністю є достатні дані, шо вказують на нена-лежнїсть цих джерел інформації за тими чи іншими ознаками органам, до яких вони надійшли.

Поняття «належність заяв і повідомлень про злочини» багато в чому є схожим з кримінальне-процесуальним и поняттями «підслід­ність» і «підсудність». Воно має два значення: 1) невід'ємна особливість, властивість1заяви (повідомлення); 2) те, шо належить кому-, чому-нсбудь'. У першому значенні головну роль у визна­ченні належності заяви відіграє якість інформації, що міститься в ній. У другому — межі компетенції, установленої кримінально-процесуальним законом для державних органів і посадових осіб, шо ведуть кримінальний процес. Ці два аспекти не можуть існувати ізольовано і тільки у взаємозв'язку визначають його зміст.

Рішення про направлення заяви за належністю приймають у строки, передбачені ч. 4 ст. 97 КПК (до 3 або до 10 днів). Рішення про направлення заяви або повідомлення про злочин за належ­ністю оформлюють супровідним листом на ім'я начальника . державного органу, якому є належним те чи інше джерело Інфор­мації. У відповідному державному органі направлене йому джерело інформації про злочин реєструють, перевіряють і вирішують в ті самі строки в загальному порядку.

1Див.: Ожегов С. Н. Словарь русского языка. — М., 1991. — С. 593. !Див.: Лопатин В. В., Лопатина Л. Е Малый толковый словарь русского языка. — М-, 1990. — С. 439.

166

Кількісні показники діяльності з прийняття рішень за заявами та повідомленнями про злочини можна продемонструвати на прикладі діяльності органів міліції, до яких надходить переважна їх більшість. У 2004 р. працівниками міліції прийнято рішень про порушення кримінальної справи за 503,1 тис. (19% від загальної кількості — 2,6 млн) заяв і повідомлень, ще за 1,4 млн (53%) від­мовлено в порушенні справи, 332 тис. (кожна восьма) — не під­твердилися, передано за належністю 423 тис. (16%)'.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. Стадія порушення кримінальної справи має притаманні тільки для неї завдання, коло учасників, процесуальні засоби діяльності, етапи та рішення.

2, Стадія має пройти етапи: прийняття джерел інформації про злочини, реєстрацію їх, перевірку та вирішення. Перевірка джерел інформації про злочини згідно з законом не є обов'язковим етапом, однак практика свідчить, що рішення про порушення криміналь­ної справи та про відмову в цьому не приймають без перевірки заяв (повідомлень).

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Стадія порушення кримінальної справи є першою й обов'язко­вою стадією кримінального процесу.

    продолжение

--PAGE_BREAK--2.Функціональним призначенням цієї стадії є недопущення до кримінального процесу неправдивої, недостовірної інформації.

3. Порушення кримінальної справи є правовою підставою до провадження досудового розслідування.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно-правові акти

1. Закон України від 1 жовтня 1996 р. «Про застосування амністії в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 48. -Ст. 263.

2. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституцій­ним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої ст. 120, частини шостої ст. 234, частини третьої ст. 236 Кримінальне-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) від ЗО січня 2003 р. (справа № 1-12/2003) // Офіційний вісник України. -2003. — № 6. — Ст. 245.

1Див.: Стан правопорядку в Україні. Результати діяльності органів внутріш­ніх справ за 2004 рік, основні проблеми, прогноз: Аналітичні матеріали. — К… 2005. — С. 7.

167

3. Положення про порядок здійснення помилування, затв. Указом Пре­зидента України від 12 квітня 2000 р. № 588/2000 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 15. — Ст. 610.

4 Наказ МВС України від 4 жовтня 2003 р. № 1155 «Про вдоскона­лення реагування на повідомлення про злочини, інші правопорушення і події та забезпечення оперативного інформування в органах і підрозділах внутрішніх справ України» // Офіційний вісник України. — 2004. — № 9- — Ст. 551.

5. Інструкція про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень Про злочини, що вчинені або готуються, затв. наказом МВС України від 14 квітня 2004 р. !\° 400 // Офіційний вісник України. — 2004. — № 19. — Ст. 1366.

6. Інструкція з організації діяльності органів досудового слідства в сис­темі МВС України та взаємодії їх з іншими структурними підрозділами органів внутрішніх справ України у розкритті та розслідуванні злочинів, затв. наказом МВС України від 25 грудня 2003 р. № 1600.

7. Порядок надання Держфінмоніторингом Генеральній прокуратурі України узагальнених матеріалів щодо фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів або фінансуванням тероризму, та отримання інформації про хід їх опрацювання, затв. наказом Державного департаменту фінансового моніторингу. Генеральної про­куратури України від 20 серпня 2003 р. № 98/40 // Офіційний вісник України. — 2003. — № 36. — Ст, 1957.

8. Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від ISвересня 2003 р.) // Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 6.

Наукові та навчальне-методичні джерела

1. Белозеров Ю. Н. Возбуждение уголовного дела. — М., 1976.

2. Зеленщкий В. С. Прокурорский надзор за исполнением органами дознания и досудебного следствия законов при приеме, регистрации, про­верке и разрешении заявлений и сообщений о преступлениях. — Харьков, 2004.

3. Зеленецкий В. С. Возбуждение уголовного дела. — Харьков, 1998.

4. Зеленецкий Б, С. Уголовно-правовые проблемы возбуждения уго­ловного дела: Монография. — Харьков, 2001.

5. Зеленецький В. С., Лобойко М. М. Проект Закону України «Про по­рядок прийняття, реєстрації, перевірки та вирішення заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини» // Питання боротьби зі злочинністю. — Еип. 3. — Харків, 1999.

6. Зешянська В. Вивчення досвіду Польщі у сфері медіації // Право України. — 2004. — № 3.

7. Кузнецов Н. П. Доказывание в стадии возбуждения уголовного дела. — Воронеж, 19SS.

8. Ліпінський В. В., Лобойко Л- М., Макаренко Є. L, Тертишник В. М., Шия» А. Г. Дізнання в органах внутрішніх справ. — Дніпропетровськ, 2003.

9. Лобойко Л. М. Мета, мотиви і способи ініціації кримінального про­цесу // Науковий вісник Юрид. акад. МВС України. — 2004. — № 2.

168

10. Лобойко Л. М. Підстави до ухвалення рішення про відмову в пору­шенні кримінальної справи // Науковий вісник Юрид. академії МВС України. — 2002. — № 3.

11. Лобойко Л. М. Поняття, правила і значення реєстрації джерел ін­формації про злочини // Наук, вісник Юрид. академії МВС України. — 2002. — № 1.

12. Лобойко Л. М. Прийняття міліцією рішень за заявами і повідом­леннями про злочини. — Дніпропетровськ, 2003.

13. Лукьянчиков Е. Д., Письменный Д. П. Разрешение органами внут­ренних дел заявлений и сообщений о преступлениях несовершеннолет­них. — К., 1987.

14. Мчхайленко А. Р. Возбуждение уголовного дела в советском уголов­ном процессе. — Саратов, 1975.

15. Письменный Д. П. Законность и обоснованность отказа в возбужде­нии уголовного дела // Радянське право. — 1978. — № 10-

16. Савонкж Р. Заявник у кримінальному процесі // Право України. — 2004. — № 9.

17. Шило О., Капяінв О. Оскарження до суду постанови слідчого та прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи: акту­альні проблеми // Право України. — 2003. — № 11.

18. Яшин В. Н., Победкин А. В. Возбуждение уголовного дела: Теория, практика, перспективы. — М., 2002.

169

    продолжение

--PAGE_BREAK--ЛЕКЦІЯ 8

СТАДІЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

1. Поняття, значення та загальні положення стадії досудо-вого слідства.

2. Характеристика сталії досудового слідства.

2.1. Завдання стадії.

2.2. Коло учасників сталії.

2.3. Процесуальні засоби діяльності в стадії.

2.4. Етапи стадії.

2.5. Кінцеві рішення сталії.

І. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ ТА ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ СТАДІЇ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА

Забезпечення всебічності, повноти й об'єктивності розгляду кри­мінальної справи в суді та її вирішення по суті потребують об'ємної і кваліфікованої підготовчої роботи. Тому згідно зі ст. 111 КПК. переважна більшість кримінальних справ має «пройти» стадію до­судового слідства. Винятком е лише:

• справи приватного обвинувачення (ч. І ст. 27 КПК);

• справи з протокольною формою досудової підготовки мате­ріалів.

Однак досудове слідство і в таких справах провадиться, якщо: І

• иі злочини вчинено: — неповнолітнім;

• особою, яка через свої фізичні чи психічні вади не може са­мостійно здійснювати своє право на захист;

* це визнає за необхідне прокурор.

Досудове слідство — друга стадія кримінального процесу, в ході якої відповідно до кримінальне-процесуального закону здійсню­ється діяльність спеціально уповноважених осіб органів дізнання і і досудового слідства із всебічного, повного і об'єктивного до-1 слідження обставин кримінальної справи з метою повного і швид- і кого розкриття злочинів (суспільне небезпечних діянь), викриття] винних, вжиття заходів до запобігання і припинення злочинів та] забезпечення відшкодування завданої злочином шкоди і можливої | конфіскації майна.

Ознаки стадії досудового слідства:

1) суворе нормативне регулювання кримінально-процесуальної діяльності;

170

2) здійснення діяльності спеціально уповноваженими суб'єктами;

3) обмежене коло засобів доказування;

4) пізнання має ретроспективний характер (за винятком пізнання причин і умов, які сприяли вчиненню злочинів, що можуть існувати і на момент провадження досудового слідства);

5) встановлення обставин вчинення злочину часто відбувається в умовах протидії з боку заінтересованих учасників досудового слід­ства.

Досудове слідство посідає проміжне становище між стадією по­рушення кримінальної справи і стадією судового розгляду справи, з якими вона перебуває в певному співвідношенні,

Співвідношення стадії досудового слідства і стадії порушення кри­мінальної справи полягає у такому:

1. Ці стадії с частинами загальної процесуальної системи. Внесок кожної із них у загальний результат кримінальне-процесуальної діяльності залежить від їх можливостей, які визначаються, головним чином, дозволеними законом процесуальними засобами. В досудо-вому слідстві таких можливостей значно більше.

2. Розвиток зв'язку між: цими стадіями. Відбувається в одному напрямку: від стадії порушення справи до досудового слідства.

3. Характер встановлювано/ істини. В стадії порушення кримі­нальної справи істину тільки починають з'ясовувати, а піл час досу­дового слідства її встановлюють шляхом повного, всебічного й об'єк­тивного дослідження обставин справи.

4. У стадії досудового слідства може бути усунено прогалини, що стали наслідком діяльності в стадії порушення кримінальної справи.

Співвідношення стадії досудового слідства і стадії судового розгляду:

1. Досудове слідство має допоміжний щодо стадії судового роз­гляду характер. Діяльність у цій стадії здійснюється не тільки до суду, а й (і це головне) для суду.

2. Зв'язок між цими стадіями є двостороннім:

• розслідувану кримінальну справу направляють до суду для вирі­шення питання про винність обвинуваченого і призначення йому покарання;

• справу може бути повернуто із сталії судового розгляду (за наявності до того підстав) для провадження додаткового досудо­вого слідства,

3. У стадії досудового слідства встановлюють межі судового роз­гляду. Суд, розглядаючи кримінальну справу, не може вийти за межі обвинувачення, пред'явленого на досудовому слідстві. Винятки передбачено ст. 277 КПК (див. лекцію «Стадія судового розгляду кримінальної справи»).

Досудове слідство здійснюється в двох формах:.

1) дізнання;

2) власне досудове слідство.

171

Дізнання — це форма досудового розслідування кримінальних справ, яка передує досудовому слідству. Воно повинно вирішувати завдання кримінального судочинства і має процесуальний характер, порядок розслідування органами дізнання регламентує кримі­нал ьно-процесуальний закон, а фактичні дані, які отримують під час дізнання, мають доказове значення в кримінальній справі.

Кримінал ьно-процесуальне законодавство (ст. 104 КПК) вста­новлює дві форми дізнання по кримінальних справах:

1) дізнання в справах про злочини, шо не є тяжкими;

2) дізнання в справах про тяжкі злочини.

Щоб висвітлити це питання, слід проаналізувати ст. 108 КПК та ст. 12 КК.

У ст. 108 КПК зазначено, що у кримінальній справі про злочин, що не є тяжким або особливо тяжким, дізнання провадять у строк не більше 10 днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка його вчинила.

Уразі обрання до підозрюваного запобіжного заходу у порядку, передбаченому ст. 165-2 КПК, дізнання провадять у строк не більше 5 діб з моменту обрання запобіжного заходу.

Стаття 12 КК «Класифікація злочинів» поділяє злочини на чо­тири види: 1) злочини невеликої тяжкості; 2) злочини середньої тяжкості; 3) тяжкі злочини; 4) особливо тяжкі злочини.

Після порушення кримінальної справи про злочин, шо не є тяжким, орган дізнання, керуючись правилами кримінально-процесуального закону, проводить слідчі дії до встановлення особи, яка вчинила цей злочин (ч. 1 ст. 104 КПК). Згідно із ч. 1 ст. 108 КПК орган дізнання проводить у цій справі слідчі дії у строк не більше 10 днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка вчинила злочин. Продовження цього строку законом не перед­бачено.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Виняток з цього правила встановлено ст. 67 Кодексу торго­вельного мореплавства України, де зазначено, що капітан мор­ського судна, котре перебуває в далекому плаванні, має право затримати особу за підозрою у вчиненні злочину до передання її відповідним правоохоронним органам у першому порту України, або може направити цю особу на інше судно, зареєстроване в Україні, шо може бути виконано з об'єктивних причин і у понад 10-денний строк.

Особу, яка вчинила злочин, про який йдеться в ч. 1 ст. 104 КПК, вважають встановленою, згідно з практикою застосування цієї норми органами дізнання і досудового слідства (законом це поняття не визначено), якшо:

1) є показання потерпілих або свідків, які прямо вказують на цю особу як на таку, шо вчинила злочин;

172

2) факт вчинення злочину цією особою підтверджує висновок

експерта;

3) особа з'явилася з повинною;

4) у цієї особи (при ній, у її житлі, на робочому місці тощо) вилучено речові докази.

Якшо особу, яка вчинила злочин, що не є тяжким, не встанов-Іено дізнання по справі зупиняють Із додержанням вимог, перед­бачених ч. З ст. 206, ст. 209 КПК.

Зупинення дізнання у кримінальних справах на підставі пунктів ] і 2 ч. 1 ст. 206 КПК не є можливим, бо ці норми передбачають зупинення провадження у справі щодо обвинуваченого, а органи дізнання не мають права приймати рішення про притягнення як обвинуваченого.

Дізнання у справах про злочин, що не е тяжким, закінчується направленням справи слідчому для провадження досудового слід­ства або закриттям справи лише з підстав, передбачених ст. 6 КПК. Інших форм закінчення цього виду дізнання законом не перед­бачено.

Рішення про направлення справи слідчому для провадження досудового слідства викладають у постанові, яку затверджують на­чальник органу дізнання та прокурор.

У разі порушення кримінальної справи про тяжкий злочин орган дізнання на підставі ч. 2 ст. !04 КПК зобов'язаний передати її слід­чому через прокурора після виконання невідкладних слідчих дій у строк не більше 10 днів із моменту порушення справи. Строки дізнан­ня не може бути продовжено. Орган дізнання зобов'язаний закін­чити дізнання у цій кримінальній справі складанням постанови про направлення справи для провадження досудового слідства, не­залежно від того, чи встановлено особу, яка вчинила злочин. Цю постанову затверджують начальник органу дізнання та прокурор.

Якщо у справі про тяжкий злочин, яку передано слідчому, не встановлено особу, що його вчинила, орган дізнання продовжує виконувати оперативно-розшукові дії і повідомляє слідчого про їх наслідки.

Після вступу слідчого у справу орган дізнання зобов'язаний вико­нувати доручення слідчого щодо проведення слідчих та розшукових дій.

Із метою забезпечення можливості виконання невідкладних слідчих дій у кримінальній справі орган дізнання зобов'язаний по­відомити начальника слідчого підрозділу про порушення справи.

Форму власне досудового слідства буде грунтовно розглянуто у наступних лекиіях.

Стадія досудового слідства має кримінально-правове та кримі­нал ьно-процесуальне значення.

173

Крішінадьно-правове значення цієї стадії полягає в тому, що в ній здійснюється остаточна кваліфікація злочину:

• спочатку в протоколі затримання підозрюваного (якшо особу затримували) або в постанові про обрання запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення;

• потім у постанові про притягнення як обвинуваченого;

• потім в обвинувальному висновку.

Кримінально-процесуФІьне значення стадії досудового слідства по­лягає в тому, що:

1) тільки після закінчення досудового слідства е можливим ефек­тивний розгляд кримінальної справи в суді (за винятком справ при­ватного обвинувачення та справ із протокольною формою досу-дової підготовки матеріалів);

2) досудове слідство, «прийнявши естафету» від стадії порушен­ня кримінальної справи, «не має права» звести нанівець досягнуті в ній результати процесуальної діяльності;

3) встановлюються межі судового розгляду справи.

Поряд із принципами кримінального процесу у стадії досудового слідства діють також основні положення, притаманні тільки для неї.

Основні положення досудового слідства — це встановлені законом (гл. 11 КПК) і обумовлені принципами кримінального процесу пра­вила, що відбивають характерні особливості досудового слідства як стадії процесу і визначають найістотніші вимоги, шо пред'являються до порядку провадження слідчих дій і прийняття процесуальних рішень.

Про загальні для стадії досудового слідства положення вперше в 1951 р. зазначив М. Л. Ч ельцов, який назвав 'їх «загальними умовами попереднього розслідування»1.

Згідно з чинним кримінально-процесуальним законом, до них належать такі.

1. Вчасний початок досудового слідства (ст, 113 КПК):

• розпочинається тільки після порушення кримінальної справи;

• слідчий (особа, яка провадить дізнання) зобов'язаний негайно розпочати провадження розслідування в порушеній ним чи переда­ній йому кримінальній справі;

• слідчий може прийняти кримінальну справу до свого проваджен­ня, не очікуючи на закінчення 10-денного строку дізнання;

• із моменту прийняття кримінальної справи до свого проваджен­ня слідчий (і особа, яка провадить дізнання) несе повну відпові­дальність за законне і вчасне прийняття рішень про спрямування досудового слідства і провадження слідчих дій. Однак законодавець

242. 174

Див.: Чельцое М. А. Советский уголовный процесе. — М., 1951. — С. 234—

допускає проведення слідчих дій у кримінальній справі без прий­няття її до свого провадження:

_. у разі виконання доручень (ч. З ст. 114 КПК) і окремих дору­чень (ст. 118 КПК) слідчого;

—- якшо розслідування здійснює група (бригада) слідчих (ст. 119

КПК);

— якшо частину слідчих дій проводить прокурор (п. 5 ч. 1 ст. 227 КПК) або начальник слідчого відділу (ч. 2 ст. 114 КПК);

— якщо слідчу дію виконує особа однієї статі з учасником, що­до якого провадиться ця дія (з обшукуваним — ч. 4 ст. !84 КПК, з освідуваним — ч. З ст. 193 КПК).

2. Додержання правил про підслідність кримінальних справ (ст. 112

КПК).

Правила про підслідність встановлюють межі компетенції слід­чих шодо досудового розслідування кримінальних справ.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Підслідність ~ це сукупність встановлених законом ознак кри­мінальної справи, згідно з якими вона належить до провадження того чи іншого органу досудового слідства.

Види підслідності:

1) предметна (родова), відповідно до правил якої орган слідства (слідчий органів внутрішніх справ, служби безпеки, прокуратури чи податкової міліції), який повинен розслідувати справу, визнача­ється характеристиками вчиненого злочину;

2) персональна (спеціальна, суб'єктна) — визначається характе­ристиками суб'єкта злочину. Наприклад, усі кримінальні справи про злочини, вчинені:

• неповнолітніми — є підслідними слідчим органів внутрішніх справ (ч. 2ст. 112 КПК);

• військовослужбовцями — слідчим військової прокуратури (за наказом Генерального прокурора України від 5 серпня 1994 р. № 16 ''Про підслідність кримінальних справ військовим прокурорам);

• працівниками правоохоронних органів, службовими особами, які посідають особливо відповідальне становище (ст. 9 Закону Укра­їни від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу»), особами, посади яких віднесено до 1—3 категорій посад державних службовців (ч. 2 ст. 25 вказаного Закону) — слідчим органів прокуратури (ч. 1 ст. 112 КПК);

3) підслідність за зв 'язком справ — визначається за двома прави­лами:

• кримінальну справу розслідує той орган слідства, до підслід­ності якого належить злочин, у зв'язку з яким порушено кримі­нальну справу, — наприклад, злочин, передбачений ст. 384 КК — завідомо неправдиве показання (ч. б ст. 112 КПК);

• якщо слідчі податкової міліції, розслідуючи справу про злочин, віднесений до їх компетенції, встановлять певні злочини, в'гиие;:;

175

особою, щодо якої ведеться слідство, або іншою особою, я вони пов'язані зі злочинами, вчиненими особою, шодо якої І деться слідство, вони розслідуються слідчими податкової міаі (ч. 4ст. 112 КПК);

4) альтернативна підслідність. Згідно з правилом шодо визначення альтернативної підслідності кримінальні справи про деякі злочини є підслідними одночасно кільком органам досудового слідства. Тому їх розслідує той орган, який виявив злочин і порушив у зв'язку з цим кримінальну справу. Як правило, ці злочини завдають істотної шкоди загальносуспільним інтересам, а тому їх розслідування є вкрай актуальним для суспільства. Тому законодавець створює умови з метою запобігти втратам часу на розслідування кримінальних справ, пов'язаним із їх направленням за підслідністю від одного органу слідства до іншого. Наприклад, справи про легалізацію (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочин­ним шляхом (ст, 209 КК), є підслідними органам досудового слідства одночасно всіх відомств;

5) територіальна підслідність. Згідно з нею визначають питання про те, слідчий якого саме адміністративного району (області) по­винен розслідувати кримінальну справу, тобто справи розподіляють між однойменними ланцюгами органів розслідування. Досудове слід­ство провадять у тому районі, де вчинено злочин (ст. 116 КПК). Однак якщо місце вчинення злочину невідоме, а також з метою найбільш повного і швидкого його розслідування, слідство може провадитися за місцем:

• виявлення злочину або

• перебування підозрюваного, обвинуваченого або

• перебування більшості свідків.

У слідчій практиці іноді виникають суперечки щодо того, слід­чий якої саме ад мі ні стративн о -територіал ьної одиниці повинен здій­снювати розслідування справи. Такі спори розв'язують відповідно дост. 117 КПК:

— у межах одного району — районний прокурор;

— у межах області — обласний прокурор;

• якщо справу порушено в кількох районах або містах різних областей — Генеральний прокурор або його заступник;

6) виключна (імперативна) підслідність — згідно з її правилами орган, який здійснюватиме досудове слідство, визначає своїм рішен­ням відповідний прокурор. Таких правил два:

• слідчі прокуратури, окрім злочинів, указаних у ч. 1 ст. 112! КПК, за постановою Генерального прокурора України, його заступ­ників, прокурора області та прирівняних до них прокурорів можуть розслідувати й інші злочини (ч. 1 ст. 112 КПК);

• якщо під час розслідування кримінальної справи буде встанов­лено інші злочини, вчинені особою, шодо якої ведеться слідство,

176

або іншою особою, якщо вони пов'язані із злочинами, вчиненими особою, щодо якої ведеться слідство, і які не підслідні тому органу, який здійснює у справі досудове слідство, то у разі неможливості виділення цих матеріалів в окреме провадження прокурор, який здійснює нагляд за досудовим слідством, своєю постановою визначає підслідність всіх цих злочинів (ч. б ст. 112 КПК).

3. Об'єднання і виділення кримінальних справ (ст. 26 КПК). Кримінальні справи об'єднують в одне провадження з двох підстав:

1) якщо кількох осіб-співучасників обвинувачують у вчиненні одного чи кількох злочинів;

2) якщо одну особу обвинувачують у вчиненні кількох злочинів. Об'єднання справ є правом, а не обов'язком слідчого. Виділення кримінальних справ допускається тільки у випадках,

зумовлених необхідністю, якщо це не позначиться негативно на всебічності, повноті й об'єктивності дослідження і вирішення справи.

Підставами до виділення кримінальної справи є:

1) достатні дані, які свідчать про те, що якийсь злочин або особа не мають зв'язку з основною кримінальною справою;

2) зупинення провадження у кримінальній справі з обвинувачен­ня кількох осіб щодо однієї або кількох із них у зв'язку з тяжкою хворобою чи ухиленням від слідства (ч. 4 ст. 206 КПК);

3) згода прокурора, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування, на направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення у разі, якщо неможливо закін­чити розслідування справи у повному обсязі у строки тримання особи під вартою (якщо немає підстав для зміни запобіжного заходу) (ч. З ст. 156 КПК);

4) встановлення під час розслідування кримінальної справи інших злочинів, учинених особою, щодо якої ведеться слідство, або іншою особою, якщо вони пов'язані зі злочинами, вчиненими особою, щодо якої ведеться слідство, і які не підслідні тому органу, який здійснює у справі досудове слідство (ч. 6 ст. 112 КПК);

5) участь неповнолітнього у вчиненні злочину разом із дорос­лим (ч. І ст. 439 КПК).

4. Додержання строків досудового слідства.

Строки досудового слідства виконують функцію дисциплінування шодо посадових осіб, які його здійснюють.

Про строки дізнання див. вище.

Якимось крайнім строком досудове слідство не обмежено, але в будь-якому разі його має бути закінчено швидко.

До строків досудового слідства зараховують час із моменту:

• порушення кримінальної справи;

• встановлення органом дізнання особи, яка вчинила злочин, До моменту прийняття у справі кінцевого рішення.

177

Доеудове слідство має бути закінчено протягом 2 місяців. Однак за наявності відповідних підстав його може бути продовжено:

— до 3 місяців — районним, міським {і прирівняним до них) прокурором у разі неможливості закінчити розслідування;

— до 6 місяців — обласним (і прирівняним до нього) прокуро­ром в особливо складних справах;

— далі продовжувати строк досудового слідства можуть лише Генеральний прокурор України або його заступники у виняткових випадках (в межах строків давності притягнення до кримінальної відп оеідал ьності).

При поверненні судом справи для провадження додаткового роз­слідування, а також відновленні закритої справи строк додаткового слідства встановлює прокурор, який здійснює нагляд за слідством, в межах одного місяця з моменту прийняття справи до провадження. Надалі зазначений строк продовжують на загальних підставах.

5. Взаємодія слідчого з органом дізнання.

Взаємодія слідчого з органом дізнання — це основана на вимогах закону, узгоджена за цілями, місцем, часом діяльність незалежних суб'єктів кримінального процесу (слідчого та органу дізнання), спрямована на вирішення завдань розслідування злочинів.

Слідчий і орган дізнання діють у межах своєї компетенції. Єдині цілі досягаються узгодженими діями цих суб'єктів із використанням притаманних для кожного із них метолів і засобів.

Мета узгодженої діяльності слідчого та органу дізнання як її бажаний результат є спільною для цих органів, бо за наявності різних цілей є неможливим сам факт узгодженості дій.

Для досягнення спільної мети існує потреба в узгодженні також місця і часу дій (наприклад одночасне провадження слідчої дії).

В окремих випадках місце і час не узгоджують (наприклад, при провадженні дій, шо належать до виключної компетенції суб'єкта взаємодії. Зокрема, слідчий не може бути присутнім під час про­вадження органом дізнання оперативно-розшукових дій). У цьому разі узгоджують мету провадження дій.

Процесуальними формами взаємодії слідчого з органом дізнання є:

1) вжиття органом дізнання оперативно-розшукових заходів із метою встановлення особи, яка вчинила злочин, та інформування слідчого (в письмовій формі) про результати оперативно-розшукових заходів, здійснених на досягнення цієї мети (ч. З ст. 104 КПК);

2) виконання органом дізнання доручень і вказівок слідчого щодо провадження слідчих і розшукових дій (ч. З ст. 114 КПК).

Доручення слідчого органові дізнання — це покладання слідчим на орган дізнання обов'язку провести конкретні слідчі або розшукові ДІЇ-

Вказівка слідчого органові дізнання — це керівна настанова (порада) слідчого, адресована органові дізнання, щодо того, як саме вико-

178

иувати доручені дії, на що треба звернути увагу при їх провадженні, як зафіксувати одержаний результат, яких дій вжити за неочікува-ного результату тощо;

3) допомога органів дізнання слідчому на його вимогу при про­вадженні окремих слідчих дій (ч. З сг. 114 КПК).

Вимога слідчого, звернена до органу дізнання, — це висловлена в категоричній формі пропозиція надати допомогу при провадженні

слідчої дії-

Ця форма взаємодії слідчого з органом дізнання реалізується

шляхом:

. безпосередньої участі працівників органів дізнання в про­вадженні слідчої дії (наприклад спостереження за поведінкою присутніх під час обшуку осіб);

• сприяння слідчому у здійсненні ним заходів процесуального примусу (наприклад припинення опору слідчому з боку окремих осіб);

4) виконання органом дізнання постанов слідчого про привід учасників досудового слідства (потерпілого, свідка, підозрюваного, обвинуваченого), які ухиляються від явки за викликом (ч. 2 ст. 70, ч. З ст. 72, статті 135, 136 КПК);

5) виконання органом дізнання постанови слідчого про розшук обвинуваченого (ст. І39 КПК).

Вирішуючи питання про необхідність взаємодії з органом дізнан­ня, слідчий повинен діяти за принципом «не доручай іншим те, що можеш зробити сам».

6. Направлення слідчим окремих доручень (ст. ] 18 КПК). Окремі доручення слідчого — це доручення, які він дає слідчим

або органам дізнання інших районів.

Оформлюють окреме доручення офіційним листом на ім'я прокурора, начальника слідчого відділу або начальника органу дізнання.

Строк виконання окремого доручення слідчого — 10 днів.

Посадових осіб, винних у невиконанні окремого доручення або у невчасному його виконанні, притягають до дисциплінарної від­повідальності.

У межах міста або району слідчий зобов'язаний провадити всі слідчі дії особисто.

7. Застосування групового (бригадного) методу досудового слідства (ст. 119 КПК).

Підставою застосування групового (бригадного) методу є особ­лива складність справи. Поняття особливо складних справ в законі не визначено. В слідчій практиці такими вважають:

• значні за обсягом виконуваної роботи, багатоепізодні справи;

• справи, в яких бере участь значна кількість обвинувачених, свідків, потерпілих;

179

• справи, пов язані з виконанням слшчих дій у різних регіонах нашої держави та в іноземних державах,

У складі слідчої групи діють від двох до кількох десятків слідчих.

Про створення слідчої групи зазначають у постанові про пору­шення кримінальної справи або в окремій постанові, яку складає прокурор або начальник слідчого відділу.

Одного зі слідчих зі складу слідчої групи призначають старшим. Він бере всю кримінальну справу до свого провадження і приймає найважливіші рішення, підписує процесуальні документи, в яких вони викладаються:

• постанову про притягнення як обвинуваченого;

• постанову про обрання запобіжного заходу (подання до суду про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту);

• постанову про об'єднання і виділення кримінальних справ;

• обвинувальний висновок (чи інший підсумковий процесуаль­ний документ).

Постанову про створення слідчої групи оголошують обвинува­ченому з роз'ясненням права на відвід будь-кого із членів групи.

8. Недопустимість розголошення даних досудового слідства (ст. 121 КПК).

Недопустимість розголошення даних досудового слідства —- це заборона учасникам досудового слідства розголошувати без дозволу слідчого або прокурора дані, що стали їм відомі у зв'язку з про­вадженням у кримінальній справі, або розголошувати ці дані в більшому обсязі, ніж це було дозволено слідчим.

У необхідних випадках слідчий попереджає свідків, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, захисника, експерта, спеціаліста, перекладача, понятих, а також інших осіб, які присут­ні при провадженні слідчих дій, про обов'язок не розголошувати без його дозволу даних досудового слідства.

Винні в розголошенні даних досудового слідства несуть кримі­нальну відповідальність за ст. 387 КК.

9. Заявления і вирішення     продолжение


--PAGE_BREAK--клопотань (ст. 129 КПК).

Клопотання — це звернення у письмовій чи а усній формі заін­тересованого учасника досудового слідства до посадової особи, яка його веде, з метою домогтися виконання певних процесуальних дій на свою користь.

Учасники досудового слідства {підозрюваний, обвинувачений, його захисник, а також потерпілий і його представник, цивільний позивач, цивільний відповідач або їх представники) мають право заявити кло­потання про виконання будь-яких слідчих дій.

Слідчий зобов'язаний:

• розглянути у строк не більше 3 діб і задовольнити їх, якщо обставини, про встановлення яких заявлено клопотання, мають значення для справи;

180

• про результати розгляду клопотання повідомити особу, яка заявила клопотання (про повну або часткову відмову в клопотанні складають мотивовану постанову).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Досудове слідство є другою обов'язковою стадією криміналь­ного процесу у справах публічного та приватно-публічного обви­нувачення.

2. Досудове слідство здійснюється у двох формах: 1) дізнання; 2) власне досудове слідство.

3. У цій стадії остаточно кваліфікують злочин і визначають межі судового розгляду кримінальної справи.

2. ХАРАКТЕРИСТИКА СТАДІЇ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА

. 2.1. Завдання стадії

Для досягнення мети кримінального процесу, якою є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що беруть у ньому участь, у досудовому слідстві має бути виконано завдання щодо:

1) швидкого й повного розкриття злочинів;

2) викриття винних;

3) забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності;

4) забезпечення відшкодування шкоди, завданої злочином гро­мадянам, юридичним особам і державі;

5) виявлення та усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів.

2.2. Коло учасників стадії

Залежно від того, яку функцію виконують учасники під час до­судового слідства, їх можна поділити на такі групи.

/. Учасники, які виконують функцію кримінального переслідування:

• орган дізнання і особа, що провадить дізнання, — шляхом провадження слідчих і розшукових дій, застосування заходів про­цесуального примусу стосовно особи, щодо якої порушено кримі­нальну справу, та підозрюваного;

• орган досудового слідства (слідчий) — шляхом провадження слідчих дій та застосування заходів процесуального примусу сто­совно особи, щодо якої порушено кримінальну справу, підозрюва­ного та обвинуваченого;

181

• прокурор (за умови, що він, користуючись повноваженнями слідчого, провадить досудове слідство);

• потерпілий і його представник — шляхом заявления клопотань про провадження слідчих дій і застосування заходів процесуаль­ного примусу стосовно особи, щодо якої порушено кримінальну справу, підозрюваного та обвинуваченого;

• цивільний позивач і його представник — шляхом заявления до обвинуваченого цивільного позову про відшкодування завданої зло­чином шкоди.

2. Учасники, які виконують функцію захисту:

• підозрюваний — захищається від підозри у вчиненні злочину, сформульованої в протоколі затримання або в постанові про обран­ня запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення;

ф обвинувачений — захищається від обвинувачення, сформульо­ваного в постанові про притягнення як обвинуваченого;

• захисник — надає правову допомогу обвинуваченому (підозрю­ваному) у здійсненні ним захисту від обвинувачення (підозри);

• цивільний відповідач — захищається від заявленого цивільного позову;

• представник цивільного відповідача — надає правову допомогу цивільному відповідачеві у здійсненні ним захисту від цивільного позову.

3. Учасники, які виконують допоміжну функцію. У літературі їх розглядають як таких, що не мають особистого інтересу в кримі­нальній справі. Зважаючи на те, шо цим учасникам присвячено багато теоретичних праць загального характеру, назвемо тільки тих, які індивідуалізують стадію досудового слідства: поняті; статисти; особи, в яких провадять обшук; учасники виїмки лоштово-телеграф-ної кореспонденції; учасники відтворення обстановки та обставин події злочину; учасники освідуаання.

4. Суддя місцевого суду, який виконує функцію арбітра при вирішенні питань про:

• застосування запобіжного заходу, пов'язаного із позбавленням свободи, — взяття під варту;

• поміщення обвинуваченого до відповідного медичного закладу, якщо при проведенні судово-медичної або судово-психіатричної екс­пертизи виникає необхідність тривалого спостереження за ним або дослідження його;

• провадження слідчих дій, пов'язаних із проникненням до житла чи іншого володіння особи (огляду, обшуку, примусової виїмки).

5. Голова апеляційного суду, який виконує функцію арбітра при вирішенні питання про: накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку.

Для врегулювання відносин між сторонами обвинувачення і за­хисту та арбітра (суду) застосовують змагальний метод правового регулювання.

182

/>

2.3. Процесуальні засоби діяльності в стадії

Стрижнем кримінально-процесуальної діяльності, особливо в стадії досудового слідства, є доказування обставин злочину. З огля­ду на це переважну більшість процесуальних засобів становлять засоби пізнавальної діяльності слідчого, до яких належать:

згідно зч. 1 cm. 66 КПК:

• слідчі дії;

• вимога від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, які можуть встано­вити необхідні в справі фактичні дані;

• вимога проведення ревізій; згідно зч. 2 cm. 66 КПК:

• прийняття доказів, поданих підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями;

згідно зч. З cm. 66 КПК:

• доручення особою, яка проводить дізнання, слідчим, проку­рором в справах, які перебувають в їх провадженні, підрозділам, які здійснюють оператинно-розшукову діяльність, про:

— проведення оперативно-розшукових заходів чи

— використання засобів для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

Окрім пізнавальних у стадії досудового слідства застосовують суто процесуальні засоби:

1) процесуальні дії (роз'яснення прав учасникам розслідування, пред'явлення обвинувачення, забезпечення цивільного позову і передбаченої законом конфіскації майна, ознайомлення заінтере­сованих учасників з матеріалами кримінальної справи тощо);

2) процесуальні рішення (про притягнення як обвинуваченого, про обрання запобіжного заходу, про відсторонення обвинуваче­ного від посади, яку він обіймає, тощо).

2.4. Етани стадії

Найвдалішою є періодизація стадії досудового слідства, яку запро­понували М. М. Михеєнко, В. Т. Hopта В. П. Шибіко. На думку Цих учених, є 4 етапи цієї стадії:

1) провадження після порушення справи невідкладних та інших слідчих дій для з'ясування події злочину та участі в ньому конкрет­ної особи;

2) виконання процесуальних дій, пов'язаних із притягненням особи як обвинуваченого, пред'явленням їй обвинувачення, їїдопи-Т(>м, застосуванням до неї запобіжних заходів та інших заходів проце-сУального примусу (усунення обвинуваченого від посади тощо);

183

3) збирання й перевірка всіх інших необхідних доказів, які під-1 тверджують або спростовують обвинувачення, обтяжують чи] пом'якшують кримінальну відповідальність обвинуваченого;

4) виконання процесуальних дій, пов'язаних із закінченням роз слідування, зі складанням відповідного підсумкового проііесуалі ного документа й належним спрямуванням справи'.

2.5. Кінцеві рішення стад»

За результатами провадження на стадії досудового слідства прий­мають два види рішень:

1) про направлення справи до прокурора із:

• обвинувальним висновком (ст. 225 КПК);

• постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру

(ч. 2 ст. 417 КПК);

• постановою про закриття справи та застосування до неповно­літнього примусових заходів виховного характеру (ч. 1 ст. 7-3, ч. І ст. 9 КПК; ч. 1 ст. 97 КК);

• постановою про направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від криміналь­ної відповідальності у зв'язку із:

• зміною обстановки (ст, 7 КПК; ст. 48 КК);

— дійовим каяттям (ст. 7-2 КПК; ст. 45 КК);

— примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим (ст. 8

КПК; ст. 46 КК);

— переданням особи на поруки колективу підприємства, установи

чи організації (ст. 10 КПК; ст. 47 КК);

— закінченням строків давності (ст. 11-1 КПК; ст. 49 КК);

2) про закриття кримінальної справи (ст. 213 КПК). Це рішення приймають:

• за наявності підстав, зазначених у ст. б КПК;

• за недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Кожне із зазначених рішень буде розглянуто далі у відповідних

лекціях.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. У стадії досудового слідства здійснюються всі функції кримі­нального процесу.

2. Принцип змагальності в цій стадії реалізується через змагаль­ний метод правового регулювання процесуальних відносин між сто­ронами обвинувачення (кримінального переслідування) та захисту і арбітром (судом).

1Лив.: Михеснко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України; Підручник. — 2-е вид., перероб. І доп. — К., 1999. — С. 203.

184

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Стадія досудового слідства є проміжною між стадіями пору­шення кримінальної справи та висуненням державного обвинува­чення.

2. Зв'язок між стадіями порушення кримінальної справи і досу­дового слідства може бути тільки прямим, а між стадією досудово­го слідства і стадією висунення державного обвинувачення — як прямим, так і зворотнім.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно-правові акти

1. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституцій­ним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень ст. 86 Конституції України, а також частини другої ст. 15 та частини першої ст. 16 Закону України «Про статус народного депутата України» (справа про запити і звернення народних депутатів України до органів дізнання і досудового слідства) від 20 березня 2002 р. № 4-рп/2002 (справа № 1-11/2002) // Офіційний вісник України. —

2002. — № 13. — ст. 668.

2. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституцій­ним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (ко не титу цінності) положень частини третьої ст, 120, частини шос­тої ст. 234, частини третьої ст. 236 Кримінальне-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) від ЗО січня 2003 р. (справа № і-12/2003) // Офіційний вісник України. —

2003. — № 6. — Ст. 245.

3. Наказ Генерального прокурора України від 28 жовтня 2004 р. № 4/і «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів орга­нами, які проводять дізнання та досудове слідство».

4. Наказ Генерального прокурора України від 5 серпня 1994 р. № 16 ''Про підслідність кримінальних справ військовим прокурорам".

5. Вказівка Генерального прокурора прокурорам областей, міст Києва, Севастополя та прирівняним до ник прокурорам від 18 лютого 1994 р. N° 15-08 окв. «Щодо практики продовження строків слідства».

6. Інструкція про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються, затв. наказом МВС України від 14 квітня 2004 р. № 400 // Офіційний вісник України. — 2004. — № 19. — Ст. 1366.

7. Інструкція з організації діяльності органів досудового слідства в сис­темі МВС України та взаємодії їх з іншими структурними підрозділами органів внутрішніх справ України у розкритті та розслідуванні злочинів, затв. наказом МВС України від 25 грудня 2003 р. № 1600.

S. Наказ МВС України «Про вдосконалення діяльності штатних підроз­ділів дізнання системи МВС України» від 17 листопада 2003 р. № 1381.

Наукові та навчальне-методичні джерела

1. Бекетов М. Ю. Следователь органов внутренних дел и милиция: взаимодействие при расследовании преступлений: Учеб. пособ. — М.т2004.

185

2. Григорьев В. Н., Селютин А. В. Подследственность в уголовном про­цессе (понятие, основания и порядок определения, проблемы разграниче­ния): Учеб. пособ. — М., 2002.

3. Гулина С. П., Чернышев В. Н., Шаповалова Л. И. Дознание в органах внутренних дел: Учеб. пособ. — Донецк, 2000.

4. Гуляев А. П. Следователь в уголовном процессе. — М., 1981.

5. Даневский В, П. Наше предварительное следствие: его недостатки и реформа. — К., 2003.

6. Джига М. В., Баулін О. В., Лук'янець С. /., Стахівський С. М. Про­вадження дізнання в Україні. — К., 1999.

7. Джига М. В., Лук'янець С. І. Довідник слідчого-початківця з питань кримінального процесу: Навч.-практ. посіб. — К., 2000.

8. Дізнання та слідство: Збірник нормативних документів / Укладачі: Шкарупа В. К., Білоус В. Т., Чигирина Г. Л. — Ірпінь, 2003.

9. Лубенський А. Я. Исполнение процессуальных решений следовате­ля. — К., 1984.

10. Дубинскии А. Я. Производство предварительного расследования ор­ганами внутренних дел: Учеб. пособ. — К., 1987.

11. Ілоковець Л. Проблеми реформування досудового слідства: пошук можливих шляхів вирішення // Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 1.

12. Колбая Г. Н. Соотношение предварительного следствия и судебного разбирательства. — М., 1975.

13. Коржанський М., Литвак О. Причини неефективного слідства // Право України. — 2003. — № 5.

14. Ліпінський В. В., Лобойко Л. М., Макаренко Є. I., Тертишник В. М., Шиян А. Г. Дізнання в органах внутрішніх справ. — Дніпропетровськ, 2003.

і5. Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальний поліформізм як один із шляхів спрощення порядку досудового слідства // Організацій но-правові питання реформування досулового слідства в Україні. — Донецьк, 2003.

16. Макаркин А. И. Состязательность на предварительном следствии. -СПб., 2004.

17. Маляренко В. Т. Про досудове слідство, його недоліки і реформу // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 8.

18. МихайлеІІко О. Р. Складання процесуальних актів у кримінальних справах. — К., 1996.

19. Настільна книга слідчого / Панов М. І., Шепітько В. Ю., Коновало­ва В. О., Журавель В. А. та ін. — К., 2003.

20 Озерський І. В. Юридико-психологічні аспекти взаємодії слідчого з органом дізнання. — К., 2000.

21. Федченко В. Груповий метод розслідування кримінальних справ: деякі питання // Право України. — 2003. — № 1,

22. Чайковський А. С., Губар С. В., Довбня В. А. Дізнання та досудове слідство: історія і сучасність. — К., 2004.

23- Химичева Г. П. Досудебное производство по уголовным делам: концепция совершенствования уголовно-процессуальной деятельности. — М., 2003.

24. Шадрин В. С. Обеспечение прав личности при расследовании прес­туплений. — М., 2000.

25. Якимоеич Ю. К., Пан Т. Д. Досудебное производство по УПК Рос­сийской Федерации. — СПб., 2003.

186

    продолжение

--PAGE_BREAK--ЛЕКЦІЯ 9 СЛІДЧІ ДІЇ

\. Поняття слідчих дій. Особливості норм кримінально-проце­суального права, які регламентують провадження слідчих дій.

2. Різновиди слідчих дій і їх система.

3. Загальні правила провадження слідчих дій.

4. Процесуальна характеристика окремих слідчих дій.

1. ПОНЯТТЯ СЛІДЧИХ ДІЙ.

ОСОБЛИВОСТІ НОРМ КРИМ1НАЛЫЮ-

ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА, ЯКІ РЕГЛАМЕНТУЮТЬ

ПРОВАДЖЕННЯ СЛІДЧИХ ДІЙ

У КПК термін «слідчі дії» згадано понад 90 разів. Однак визна­чення цього поняття закон не містить.

У «Руській Праяді» взагалі не було такого терміна. В цьому істо­ричному нормативному акті вжито вислів «гоніння по сліду», який у всіх слов'янських країнах означав «переслідувати злочинця» з метою спіймати його — «йти за слідом», «збирати сліди злочину» тощо.

У Статуті кримінального судочинстиа 1864 р. термін «слідчі дії» згадано вже багато разіи у сенсі засобів виявлення та фіксування слідів злочину. Наприклад, у ст. 292 Статуту вказано: «Коли у ви­падках, визначених законом, виявиться необхідним допитати обвинувачених або свідків, або ж провести іншу слідчу дію (курсів Авт.) поза дільницею, де виникло слідство, то виконання цих дій покладається на того слідчого, в дільниці якого вони по­винні бути проведені». У цій статті Статуту йдеться не лише про допит обвинувачених та свідків, а й про "інші слідчі дії"'.

КГЖУРСР 1927р. (сг. 107) слідчі дії розумів інакше, це: пред'яв­лення обвинувачення; допит обвинуваченого; оголошення об­винуваченому про закінчення попереднього слідства; складання 'бвинувального висновку. До слідчих дій законодавець відносив поряд із пізнавальними також процесуальні дії, не пов'язані з вияв­ленням або фіксацією доказів у справі.

КПК 1960р. (чинний дотепер) не аніс ясності у розуміння понят­тя слідчих дій. Через це вчені вкладають різний зміст у цей термін:

Статут передбачав проведення таких слідчих дій, як огляд, освідування. ошук (статті 105—107, 315-356), виїмка (статті ПО—111, 357-376I, огляд і силування через обізнаних людей (статті 112, 325—335).

187

• всі дії слідчого (О. М. Ларін, І. М. Лузгін);

• вид пізнавальної діяльності слідчого (І. Є. Биховський);

• збирання доказів (С. А. Шейфер);

• дії (вид діяльності) з виявлення і закріплення доказів (Н. В. Жо-гін, Ф. Н. Фаткуллін);

• дії з одержання (збирання) доказів (Г. С. Казінян, А, Б. Солов-1 йов);

Ф комплекс пізнавальних і посвідчу вальних операцій (Г. Абду-jмаджидов);

• засіб одержання і перевірки доказів (О. П. Рибаков).

У теорії кримінального процесу є два підходи до визначен поняття слідчих дій:

1) широкий — дефініцію поняття дають за суб'єктом (слідчий^ який здійснює слідчі дії. Прибічники цього підходу (О. М. Ларі

І. М. Лузгін) відносять до числа слідчих дій прийняття заяв п злочини, пред'явлення обвинувачення, ознайомлення обвинува^ ченого з матеріалами досудового слідства тощо, тобто всі прощ суальні дії, здійснення яких належить до компетенції слідчого;

2) вузький — переважає в теорії та практиці. Згідно з ним слід1 дії визначаються таким чином.

Слідчі дії — це пізнавальні процесуальні дії, притаманні, в основ' ному, для стадії досудового слідства, і призначені для пошуку, в явлення, фіксації та перевірки фактичних даних у кримінальн справі.

Сукупність кримінально-процесуальних норм, які регламенту­ють слідчі дії, £ елементом доказового права, утворюючи правовий інститут слідчих дій.

Особливості норм інституту слідчих дій полягають у тому, що кожний їх елемент (гіпотеза, диспозиція, санкція) мають певну спе­цифіку:

1. У гіпотезі формулюється підстава до провадження слідчої дії. Наприклад, уч. 1 ст. 193 КПК зазначено: «при необхідності виявиш або засвідчити наявність у обвинуваченого, підозрюваного, потерпі­лого чи свідка особливих прикмет». З цього випливає, шо підставою до проведення освідування є необхідність виявлення або засвід­чення особливих прикмет. Така потреба виникає, якщо у справі є фактичні дані, шо свідчать про ймовірність існування на тілі пере­рахованих осіб особливих прикмет.

У деяких випадках закон не вказує в нормі на підстави до про­вадження слідчої дії. Однак це не означає, шо норма не містить гіпотези. Прикладом є ст. 17і КПК «Допит потерпілого». Гіпот!.-^ в цьому разі міститься в інший нормі — ст. 49 КПК. Підставою провадження допиту є факт визнання особи як потерпілого.

188

4 О

Є в нормах інституту слідчих дій і відсильні гіпотези. Наприклад, ст196 КПК відсилає до статей 75 і 76 КПК.

2 У диспозиції норм цього інституту викладено порядок (про­цедуру) провадження слідчої дії, склад її учасників, місце І час про­вадження тошо.

3. Санкції норм інституту слідчих дій за суб'єктом, якому їх ад­ресовано, поділяють на дві групи:

1) адресовані слідчому чи іншій посадовій особі, яка веде процес:

• кримінально-правові: за незаконний привід для допиту (ст. 371 КК); службове підроблення (ст. 366 КК);

• кримінально-процесуальні: скасування процесуальних рішень, прийнятих на основі даних, одержаних у результаті незаконно про­ведених слідчих дій;

2) адресовані іншим учасникам слідчих дій:

• кримінально-правові:

— для свідка — за завідомо неправдиві показання (ст. 384 КК) та за відмову від давання показань (ст. 385 КК);

— для потерпілого — за завідомо неправдиві показання (ст. 384 КК);

• для експерта — за завідомо неправдивий висновок (ст. 384 КК) та за відмову від виконання покладених на нього обов'язків (ст. 385 КК);

— для перекладача — за завідомо неправильний переклад (ст. 384 КК) та за відмову від виконання покладених на нього обов'язків (ст. 385 КК);

• кримінально-процесуальні: для свідка, потерпілого, підозрювано­го, обвинуваченого за неявку для участі у слідчих діях — привід;

• адміністративно-правові — за злісне ухилення свідка, потерпі­лого, експерта, перекладача від явки в органи досудового слідства або дізнання (ст. 185-4 КПК).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Кримінальне-процесуальний закон не містить визначення по­няття «слідчі дії».

2. У теорії кримінального пронесу є два підходи до визначення нього поняття: 1) широкий, згідно з яким слідчими вважають всі здійснювані слідчим процесуальні дії; 2) вузький, згідно з яким слід­чими є тільки ті дії, що мають пізнавальний характер.

3. У нормах правового інституту слідчих дій містяться гіпотеза, 8якій сформульовано підставу до провадження конкретної дії; Диспозиція, яка регламентує процесуальний порядок (процедуру) провадження дії, коло учасників, час і місце її провадження; санкція.

    продолжение


--PAGE_BREAK--189

2. РІЗНОВИДИ СЛІДЧИХ ДІЙ І ЇХ СИСТЕМА

Слідчі дії поділяють на різновиди за кількома класифікаційни­ми ознаками.

Залежно від обсягу предмета с.гідчоі дії та її повторюваності воі-можуть бути основними і додатковими; первинними і повторними.

Основними е слідчі дії, які провадять у повному обсязі дослідження предмета слідчої дії в цілому (наприклад, допит свідка огляд, обшук).

Додатковими називають слідчі дії, які спрямовано на І слідження частини їх предмета, тобто окремих обставин, які було з'ясовано з різних причин під час основної слідчої дії (пр* міром, додатковий допит свідка, додатковий огляд, додаткові1 обшук). Слід пам'ятати, що деякі слідчі дії через специфіку провадження не можуть бути додатковими. Зокрема, не можр додатково пред'являти для впізнання особу або предмет, які вя пред'являли. Так само не може бути проведено додатково очну став ку з метою усунення суперечок, які під час очної ставки, проведене раніше, не було усунено.

Первинні слідчі дії за змістом є тотожними основним.

Повторними є слідчі дії, які після первинних провадять у ловноа обсязі (наприклад, повторний огляд, повторний обшук).

Додаткові та повторні слідчі дії завжди виконують відповів після основних і первинних.

Залежно віл необхідності провадження на тому чи іншому етаг досудового слідства (дізнання чи власне досудового слідства) слід1-дії поділяють на невідкладні та інші.

Невідкладними є слідчі дії, які провадять одразу після порушен­ня кримінальної справи, тобто на першому етапі досудового слідства. Наслідком впровадження або невчасного їх проваджен­ня може бути втрата доказів, що мають значення для справи, а отже, і юридична відповідальність слідчого (дізнавача).

Необхідність і час провадження Інших слідчих дій визначає слідчий залежно від ситуації розслідування (доказування), їх може бути проведено на будь-якому етапі досудового слідства.

Залежно від того, чи встановлено кри.міііаіьно-процесуальнши зако­ном обоє 'язок слідчого пронести ту чи іншу слідчу дію, всіх їх поділяють на обоє 'язкові та необов 'язкові.

Обоє 'язковість слідчої дії визначається:

• прямою вказівкою закону:

— експертиза для встановлення причин смерті та інших обста­вин — ст. 75 КПК;

— допит підозрюваного — ст. 107 КПК (якщо підозрюваного було затримано або до нього було обрано як запобіжний захід взяття

190

під варту, його допитують негайно, а якшо це неможливо — не пізніше 24 годин після затримання — ч. 2 ст. 107 КПК);

— допит обвинуваченого — ст. 143 КПК (слідчий зобов'язаний допитати обвинуваченого негайно після його явки або приводу і в будь-кому разі не пізніше доби після пред'явлення йому обвинува­чення — ч. 1 ст. 143 КПК);

— допит потерпілого — ст. !71 КПК (час, протягом якого слід­чий зобов'язаний допитати, законом не встановлено);

• указівками прокурора або начальника слідчого відділу (началь­ника органу дізнання), що є обов'язковими для виконання (п. З ч. 1 ст. 227; ч. 2ст. 114-1 КПК);

• ухвалою суду про направлення справи на додаткове розсліду­вання (ч. 4 ст. 377 КПК);

• необхідністю встановлення обставин, що підлягають доказу­ванню в кримінальній справі — статті 23, 64 КПК, що випливає із вимог принципу публічності кримінально-процесуальної діяльності (ст. 4 КПК) і визначається ситуацією доказування (наприклад, обов'язковим є призначення експертизи для встановлення факту підробки грошей у кримінальних справах про фальшивомонет-ництво).

Необов'язковими є дії, необхідність провадження яких визначає сам слідчий (дізнавач) і непроведения яких не може вплинути на якість доказування у кримінальній справі, а також зумовлює для слідчого настання якихсь негативних наслідків.

Залежно від того, в якій структурній частині кримінального процесу може бути проведено слідчі дії, їх поділяють на ті, що застосовують:

1) у стадії досудового слідства (всі слідчі дії);

2) як під час досудового слідства, так і в стадії порушення кри­мінальної справи (огляд місця події (ч. 2 ст. 190 КПК) — в порядку винятку; арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку (ч. З ст. 187 КПК) — з метою запобігти злочину);

3) у стадії судового розгляду кримінальної справи в порядку вико­нання судових доручень із метою перевірки і уточнення фактичних Даних, одержаних у ході судового слідства (ч. 1 ст. 315-1 КПК);

4) у стадії перегляду судових рішень у порядку виключного провадження з метою розслідування (за рішенням прокурора) ново-виявлених обставин (ч. З ст. 400-8 КПК);

5) у межах кримінально-процесуального провадження з віднов­лення (реконструкції) втрачених кримінальних справ'.

Чинним КПК кс регламентовано підстзеи і порядок відновлення втра­ти* кримінальних справ. Однак у практиці досудової діяльності цей вид Ровадження існує. Теоретичні основи його розробили В. С. Зеленецький та JКузьминова (див.: Зеленецкий В. С., Кузьминова В. Ю. Технология восста-«Еления (реконструкции) утраченных уголовных дел. — Харьков. 2002).

19*

Залежно від мети слідчих дій розрізняють ті, що спрямовані на:

1) збирання доказів (допити, огляд, обшук, виїмка, освідування, експертиза);

2) перевірку доказів (відтворення обстановки та обставин події, очна ставка, пред'явлення для впізнання).

Залежно від того, за чиєю ініціативою провадять слідчі дії, їх по­діляють на такі, що вживають за ініціативою:

1) слідчого;

2) посадових осіб, які здійснюють відомчий контроль або проку­рорський нагляд за законністю досудового слідства (начальника слідчого відділу, прокурора);

3) інших осіб (заінтересованих у результатах вирішення кримі­нальної справи).

Залежно від того, хто безпосередньо діє, всі слідчі дії поділяють на ті, що провадять:

1) слідчий, у провадженні якого перебуває кримінальна справа;

2) слідчий, якому провадження слідчої дії доручено іншим слід­чим (ст. 118 КІЖ);

3) слідчий, якому провадження слідчої дії доручено судом (ст. 315-1 КПК);

4) черговий слідчий;

5) начальник слідчого відділу;

6) прокурор;

7) працівник органу дізнання за дорученням слідчого (ч. З ст. 114 КПК);

8) особа однієї статі з учасником, щодо якого провадиться слідча дія (освідування — ч. З ст. J93 КПК; особистий обшук — ч. 4 ст. 184 КПК).

Залежно від допустимості повторного провадження слідчі дії є:

1) повторювані: допит, огляд, освідування, експертиза, обшук, виїмка;

2) неповторювані: очна ставка (з тих самих обставин, супе­речності щодо яких вже досліджувались під час очної ставки), пред'явлення для впізнання (одного й того самого об'єкта тому самому суб'єктові), відтворення обстановки та обставин події (в частині перевірки показань на місці).

Залежно від того, чи визнано їх традиційно теорією І практикою як слідчі:

1) загальновизнані (традиційні): допит, очна ставка, освідування, огляд, пред'явлення для впізнання, експертиза, обшук, виїмка, від­творення обстановки та обставин події;

2) незагальновизнані (проблемні): накладення арешту на майно, призначення ревізії, одержання зразків для експертного досліджен­ня, зняття інформації з каналів зв'язку, ексгумація трупа.

Систему слідчих дій становлять: допит (свідка, потерпілого, підса­люваного, обвинуваченого, експерта); огляд; освідування; обшук; виїмка; відтворення обстановки та обставин події; очна ставка; пред'явлення для впізнання; експертиза.

Не обов'язково у кожній кримінальній справі здійснюють всі слідчі дії, передбачені законом. Слідчий має право вибору слідчої дії залежно від ситуації розслідування.

Система слідчих дій не є сталою, вона постійно розвивається за такими напрямами:

— застосування процесуальної дії в практиці слідчої діяльності для збирання доказів з наступним закріпленням у законі;

— виокремлення однієї слідчої дії з іншої (так свого часу із допиту виділились такі слідчі дії, як очна ставка, пред'явлення для впізнання, відтворення обстаноаки та обставин події);

— розроблення вченими теоретичної моделі слідчої дії з наступ­ним запровадженням її у закон.

У процесуальній літературі ставили питання про «конкуренцію» слідчих дій всередині їх системи', коли для встановлення однієї й тієї самої обставини можна проводити різні дії (В. М. Биков). «Конкурують» найчастіше: огляд — обшук; пред'явлення для впізнання — очна ставка; пред'явлення для впізнання — освіду­вання; огляд — відтворення обстановки та обставин події — обшук; виїмка — обшук. Нормативно врегулювати питання вибору тієї чи іншої слідчої дії в конкретній ситуації провадження у кримінальній справі неможливо.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. Слідчі дії можна кваліфікувати за кількома ознаками.

2. Систему слідчих дій становлять: допит (свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта); огляд; освідування; обшук; виїмка; відтворення обстановки та обставин події; очна ставка; пред'явлення для впізнання; експертиза.

    продолжение


--PAGE_BREAK--3. ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА ПРОВАДЖЕННЯ СЛІДЧИХ ДІЙ

Загальні правила провадження слідчих дій — це обумовлені принци­пами кримінального процесу і сформульовані в нормах, які регу­люють інститут слідчих дій, положення, що впливають на порядок провадження кожної з дій, яка належить до їх системи, і є обов'язко-

Слідчі дії самі по собі не можуть конкурувати між собою. Правильніше було б говорити про розмежування слідчих дій.

192

193

вими для виконання посадовими особами державних органів, які здійснюють провадження у кримінальній справі (А. П. Черненко). До загальних правил провадження слідчих дій належать:

1. Всі слідчі дії у кримінальній справі, що перебуває в про­вадженні слідчого, він зобов'язаний провадити особисто, за винятком випадків, передбачених кримінально-процесуальним законом (див. вище).

2. Слідчі дії можуть провадити тільки належні суб'єкти, тобто ті, до компетенції яких належить досудове розслідування кримі­нальних справ.

3. Слідчі дії проводять за ініціативою слідчого, а в необхідних випадках — з ініціативи прокурора або начальника слідчого відділу, а також і за клопотанням суб'єктів, заінтересованих у результатах вирішення кримінальної справи.

4. Слідчу дію проводять лише за наявності передбачених законом відповідних підстав.

5. Слідчу дію може бути проведено тільки у порушеній кри­мінальній справі (за винятком випадків, коли за«кон дозволяє провадження слідчої дії до порушення — див. вище).

6. Під час провадження слідчих дій заборонено застосовувати до їх учасників фізичне або психічне насильство та Інші незаконні методи.

7. Під час провадження слідчих дій заборонено принижувати гідність осіб, які беруть у них участь.

8. Під час провадження слідчих дій заборонено дії, небезпечні для життя і здоров'я їх учасників.

9. Заборонено провадження слідчих дій уночі, за винятком випад­ків, передбачених кримінально-процесуальним законодавством.

10. Слідчі дії, пов'язані з одержанням показань від підозрюва­ного, обвинуваченого, потерпілого, не повинні тривати стільки, щоб перетворюватися на знущання над допитуваним. Українським законодавством таке правило не передбачено. Його сформульова­но у ст. 24 Резолюції ООН 3452 »Про правила із захисту всіх осіб, підданих в будь-якій формі затриманню і тюремйому утриманню" (ухвалено в грудні 1975 р. XXXсесією ООН), згідно з якою жоден заарештований не повинен піддаватися тривалим допитам.

11. Хід, зміст і результати проведеної слідчої дії має бути належним чином зафіксовано.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. Загальні правила провадження слідчих дій обумовлено прин­ципами кримінального процесу.

2. Більшість загальних правил провадження слідчих дій спрямо­вано на забезпечення прав їх учасників

194

4. ПРОЦЕСУАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ СЛІДЧИХ ДІЙ

Допит свідка (статті 166—171 КПК).

Допит свідка — це слідча дія, спрямована на отримання пока-Іань від осіб, щодо яких у кримінальній справі є дані про те, що їм щось відомо про обставини справи.

Вида допиту свідка.

Залежно від віку допитуваного свідка розрізняють:

— допит повнолітнього свідка;

— допит неповнолітнього свідка. Процесуальна характеристика допиту свідка.

\. Допит свідка провадять без попереднього складання слідчим постанови. Рішення слідчого про провадження допиту є латент­ним (скритим).

2. Оскільки постанову про допит свідка не складають, то його провадження не потребує ані санкції прокурора, ані рішення суду.

3. Присутність понятих під час допиту свідка не передбачено.

4. Мета допиту свідка полягає в отриманні фактичних даних шодо юридичне значущих обставин кримінальної справи від особи, щодо якої у слідчого є дані про те, що їй щось відомо про обстави­ни справи.

5. Підстави допиту свідка:

— фактична — наявність у слідчого даних про те, що певній особі відомі обставини, що мають значення для справи;

— правова — ч. 1 ст. 68 КПК.

6. Місцем провадження допиту свідка може бути:

— місце провадження досудового слідства;

— місце його перебування (в разі необхідності).

7. Спеціальні правила допиту свідка:

1) свідка допитують окремо і за відсутності інших свідків;

2) слідчий зобов'язаний вжити заходів до того, щоб свідки, викли­кані в одній справі, не могли спілкуватися між собою до закінчення допиту;

3) під час допиту заборонено ставити запитання, у формулюван­ні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні запитання).

8. Процесуальний порядок допиту свідка:

1) виклик свідка для допиту. Свідка викликають до слідчого:

• повісткою, яку вручається йому піл розписку, а в разі його тимчасової відсутності — кому-небудь із дорослих членів його сім'ї, Житло во-експлуатаційні й організації, виконавчому комітету селищ­ної або сільської Ради народних депутатів чи адміністрації за місцем його роботи. В повістці має бути зазначено, кого викликають як

195

свідка, куди і до кого, день і час явки, наслідки неявки, передбачені статтями 70 і 71 КПК;

• телеграмою;

• телефонограмою.

Неповнолітнього свідка викликають через законних представ­ник! Із.

Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як свідок, зобов'язана з'явитися в зазначені місце і час;

2) провадження допиту.

Перед тим, як поставити запитання по суті справи, слідчий:

• встановлює особу свідка;

• повідомляє його, в якій справі його викликано;

• попереджає:

• про обов'язок розповісти все відоме йому в справі;

• про кримінальну відповідальність за відмову дати показання (ст. 385 КК) і за дачу завідомо неправдивих показань (ст. 384 КК);

• з'ясовує стосунки між свідком і підозрюваним або обвинува­ченим, а також потерпілим;

• пропонує свідкові розповісти все відоме йому у справі;

• після вільної розповіді свідка слідчий ставить йому запитання;

• фіксує показання свідка;

• по закінченні допиту слідчий пред'являє свідкові протокол для прочитання. На прохання свідка протокол може бути йому про­читано слідчим. Свідок і особи, які були присутні при допиті, мають право просити про внесення доповнень і поправок до протоколу. Ці доповнення і поправки слідчий заносить до протоколу. Про­токол підписують свідок, слідчий і особи, що були присутні при допиті. Якщо протокол написано на кількох сторінках, свідок під­писує кожну сторінку окремо.

Про особливості порядку допиту неповнолітнього свідка див. ст. 168 КПК.

9. Учасники допиту:

• обов'язкові: слідчий, свідок;

• необов'язкові:

— прокурор;

• захисник (якщо допит свідка провадять за його клопотанням);

— перекладач;

— спеціаліст;

• особа, яка розуміє знаки глухих і німих;

• педагог або лікар, батьки чи інші законні представники (під час допиту неповнолітнього свідка — ст. 168 КПК).

10. Способи фіксації:

основний: протокол допиту свідка (ст. 170 КПК);

додаткові: застосування фото-, кінозйомки; звуко-, відеозапису; складання планів, схем та інших матеріалів, які пояснюють його зміст.

196

Допит потерпілого (статті 166—171 КПК).

Допит потерпілого — це слідча дія, спрямована на отримання показань від фізичної особи, якій злочином завдано матеріальну, моральну чи фізичну шкоду, і яку у зв'язку з цим визнано потерпі­лим у кримінальній справі.

Процесуальна характеристика допиту потерпілого.

1. Допит потерпілого провадять без попереднього складання слідчим постанови. Рішення слідчого про провадження допиту Є латентним (скритим).

2. Оскільки постанову про допит потерпілого не складають, то його провадження не потребує ані санкції прокурора, ані рішення

суду.

3. Присутність понятих під час допиту потерпілого не перед­бачено.

4. Мета допиту потерпілого полягає в отриманні фактичних даних щодо значущих обставин кримінальної справи від особи, якій злочином завдано шкоду.

5. Підстави допиту потерпілого:

— фактична — прийняття рішення про визнання потерпілим;

— правова — ст. 72 КПК.

6. Місцем провадження допиту потерпілого може бути:

• місце провадження досудового слідства;

— місце його перебування (в разі необхідності).

7. Спеціальні правила допиту потерпшого:

1) потерпілого допитують окремо і за відсутності інших потер­пілих;

2} під час допиту заборонено ставити запитання, у формулюван­ні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні запитання).

8. Процесуальний порядок допиту потерпілого:

І) виклик потерпілого для допиту. Потерпілого викликають до слідчого:

• повісткою, яку вручають йому під розписку, а в разі його тим­часової відсутності — кому-небудь із дорослих членів його сім'ї, житлово-експлуатаційній організації, виконавчому комітету селищ­ної або сільської Ради народних депутатів чи адміністрації за місцем його роботи. В повістці має бути зазначено, кого викликають як потерпілого, куди і до кого, день і час явки, наслшки неявки, перед­бачені ч. З ст. 72 КПК;

• телеграмою;

• телефонограмою.

Неповнолітнього потерпілого викликають через законних пред­ставників.

Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як потерпілий, зобов'язана з'явитися в зазначені місце і час;

197

2)     продолжение

--PAGE_BREAK--провадження допиту.

Перед тим, як поставити запитання по суті справи, слідчий;

• встановлює особу потерпілого;

• повідомляє, Rякій справі його викликано;

• попереджає про кримінальну відповідальність за дачу завідо.мо неправдивих показань (ст. 3S4 КК);

• з'ясовує стосунки між потерпілим і підозрюваним або обвину­ваченим;

• пропонує потерпілому розповісти все відоме йому у справі;

• після вільної розповіді потерпілого слідчий ставить йому запи­тання;

• фіксує показання потерпілого;

• по закінченні допиту слідчий пред'являє потерпілому прото­кол для прочитання. На прохання дотерпілого протокол може бути йому прочитано слідчим. Потерпший і особи, які були присутні При допиті, мають право просити про внесення доповнень і поправок у протокол. Ці доповнення і поправки слідчий заносить до протоко­лу. Протокол підписують потерпілий, слідчий і особи, що були присутні при допиті. Якщо протокол написано на кількох сторінках, потерпілий підписує кожну сторінку окремо.

Про особливості порядку допит)' неповнолітнього потерпілого див. ст. 168 КПК.

9. Учасники допиту:

• обов'язкові: слідчий, потерпілий;

• необов'язкові:

— прокурор;

— захисник (якщо допит потерпілого провадять за його клопо­танням);

— перекладач;

— спеціаліст;

— особа, яка розуміє знаки глухих і німих;

— педагог або лікар, батьки чи інші законні представники (під час допиту неповнолітнього потерпілого).

10. Способи фіксації:

основний; протокол допиту потерпілого (ст, 170 КПК);

додаткові; застосування фото-, кінозйомки; звуко-, відеозапису; складання планів, схем та інших матеріалів, які пояснюють його зміст.

Допит підозрюваного (ст. 107 КПК).

Допит підозрюваного — не слідча дія, яку провадять із метою з'ясувати ставлення підозрюваного до підозри та отримання від нього показань щодо юридичне значущих обставин кримінальної справи.

Процесуальна характеристика допиту підозрюваного. 198

1. Без постанови слідчого.

2. Без санкції прокурора і без рішення суду.

3. Без понятих.

4. Мета допиту:

1) з'ясувати ставлення підозрюваного до підозри щодо нього;

2) одержати фактичні дані щодо юридичне значущих обставин кримінальної справи.

5. Підстава до провадження допиту:

— затримання за підозрою у вчиненні злочину (статті 106, 115

КПК);

_ обрання запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення (Ч.4ст. 148 КПК).

6. Місце допиту:

• місце провадження досудового слідства (утримання затрима­них);

• місце перебування підозрюваного (в разі необхідності).

7. Спеціальні правила допиту підозрюваного:

• допит підозрюваного треба здійснити (ч. І ст. 107 КПК):

— негайно (якщо підозрюваного було затримано або до нього було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту);

— за неможливості негайного допиту — не пізніше 24 годин після затримання;

• підозрюваних допитують окремо (у відсутності інших підоз­рюваних) — ч. 5 ст. 143 КПК;

• обов'язковим є вжиття слідчим заходів до того, щоб підозрю­вані в одній і тій самій справі не могли спілкуватися між собою — ч. 5 ст. 143 КПК;

• слідчому заборонено ставити навідні запитання (запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або під­казка до неї) — ч. 6 ст. 143 КПК.

8. Процесуальний порядок допиту:

• на початку допиту підозрюваному має бути роз'яснено його права, передбачені ст. 43-1 КПК, а також повідомлено, у вчиненні якого злочину його підозрюють, про що роблять відмітку в прото­колі його допиту;

• підозрюваний дає показання у вільній формі;

• у разі необхідності слідчий ставить йому запитання;

• процесуальне оформлення факту, змісту і результатів допиту (складання протоколу; ознайомлення з ним підозрюваного та інших осіб, якщо вони були присутні; внесення до протоколу доповнень, зауважень).

9. Учасники допиту:

• обов'язкові: слідчий, підозрюваний;

• необов'язкові;

— прокурор;

199

— захисник (за винятком випадків, коли його участь у справі є обов'язковою, — ст. 45 КПК);

— перекладач;

— спеціаліст;

    продолжение
--PAGE_BREAK--

— особа, яка розуміє знаки глухих і німих;

— педагог або лікар, батьки чи інші законні представники не­повнолітнього, який не досяг віку 16 років або якшо його визнано розумове відсталим — ч. 2 ст. 438 КПК).

10. Способи фіксації:

основний: протокол допиту підозрюваного (ст. 145 КПК);

додаткові: застосування фото-, кінозйомки; звуко-, відеозапису; складання планів, схем та інших матеріалів, які пояснюють його зміст.

Очна ставка (статті 172—173 КПК).

Очна ставка — це одночасний допит двох раніше допитаних осіб, у показаннях яких є Істотні суперечності.

Суперечності можуть полягати у:

— ствердженні однією і запереченні іншою особою одного і того самого факту, важливого для правильного вирішення кримі­нальної справи;

— значних розбіжностях щодо ознак певного об'єкта чи суб'єкта;

— суттєвих розбіжностях щодо інших обставин справи, що сто­суються предмета доказування: дати, часу, місця події тощо.

Процесуальна характеристика очної ставки.

1. Цю слідчу дію проводять без постанови слідчого.

2. Оскільки постанову про проведення очної ставки не скла­дають, то не потрібна і санкція прокурора чи дозвіл суду.

3. Участь понятих не передбачено.

4. Мета очної ставки: усунення суперечностей у показаннях і перевірка правдивості раніше отриманих показань.

5. Підстави до проведення очної ставки:

• попередній допит кожної з двох осіб, викликаних на очну ставку;

• наявність суперечностей у показаннях цих осіб.

6. Місце проведення очної ставки — місце провадження досудового слідства.

7. Спеціальні правила провадження:

• на очній ставці допитують одночасно у присутності одна одної не більше двох осіб;

* за необхідності слідчий вживає заходів для запобігання неба­жаним ексцесам, у т. ч. розправи з особою, яка дає викривальні показання;

• показання, які дали учасники очної ставки на попередніх допи­тах, у т. ч. зафіксовані за допомогою звукозапису, можна оголосити лише після дачі ними показань на очній ставці та запису їх до про­токолів.

200

8. Процесуальний порядок провадження:

1) на початку очної ставки слідчий встановлює, чи знають викли­кані на очну ставку особи один одного; в яких стосунках вони пере­бувають;

2) свідків попереджають про кримінальну відповідальність за від­мову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань, а потерпілих — за дачу завідомо неправдивих показань (статті 384, 385 КК);

3) особам, яких викликано на очну ставку, по черзі пропонують дати показання про ті обставини справи, для з'ясування яких призна­чено очну ставку (як правило, першим пропонують відповісти тому, хто, на думку слідчого, дав під час допиту правдиві показання);

4) отримавши відповіді від обох учасників очної ставки, слідчий має право поставити додаткові запитання, а потім дозволити їм поста­вити запитання один одному (якщо вони стосуються кримінальної справи в цілому або обставин, шо стали підставою до провадження очної ставки);

5) всі відповіді та показання заносять до протоколу в тій послі­довності, в якій їх давали викликані особи, та в кінці підписуються ними.

9. Учасники очної ставки:

• слідчий;

• свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений — між цими особами може бути проведено очну ставку;

• можуть бути присутні: перекладач, законний представник, за­хисник та інші.

10. Способи фіксації:

основний: протокол очної ставки (ч. 4 ст. 173 КПК);

додаткові: застосування кінозйомки; звуко-, відеозапису.

Огляд (статті 190-192 КПК).

Огляд — це слідча дія, в ході якої виявляють, безпосередньо сприймають, оцінюють і фіксують стан, властивості та ознаки ма­теріальних об'єктів з метою отримання фактичних даних, шо мають значення для встановлення істини у кримінальній справі.

Різновидами огляду є: 1) огляд місцевості; 2) огляд приміщень; 3) огляд предметів; 4) огляд документів; 5) огляд трупа; 6) огляд житла або іншого володіння особи.

Процесуальна характеристика огляду.

1. Без постанови слідчого.

2. Без санкції прокурора і без рішення суду. Винятком є тільки огляд житла або іншого володіння особи, який може бути проведе­но тільки за постановою судді. Остання не підлягає оскарженню. У -еяких випадках оілял жиїла або іншого володіння особи може бути проведено і без постанови судді:

201

• у невідкладних випадках, пов язаних Із:

— урятуванням життя людей та майна;

— безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчи­ненні злочину;

• за письмовою згодою власника;

• для проведення у невідкладних випадках огляду місця події в житлі чи іншому володінні особи, який здійснюється за її заявою або повідомленням про вчинений щодо неї злочин, а так само у разі відсутності цієї особи або неможливості отримати від неї згоду на проведення невідкладного огляду місця події.

У цих випадках слідчий у протоколі огляду обов'язково зазначає причини, що зумовили проведення огляду без постанови судді, та протягом доби з моменту проведення цієї дії повідомляє про здій­снений огляд житла чи іншого володіння особи та його наслідки прокурора, який здійснює нагляд за досудовим слідством.

3. Огляд завжди проводять у присутності понятих, яких має бути не менше двох.

4. Метою огляду є:

• виявлення і фіксація слідів злочину, речових доказів тощо;

— з'ясування обстановки злочину;

— з'ясування інших обставин,

5. Підставами до провадження огляду є:

• правові — статті 190-192 КПК;

— фактичні: 1) необхідність виявити і зафіксувати сліди злочину; 2) необхідність з'ясувати обстановку вчинення злочину та інші об­ставини.

6. Місце проведення огляду залежить від об'єкта огляду. Проводять огляд:

— місцевості та приміщень — на місцевості та у відповідному приміщенні;

— місця події — на місці, де було виявлено сліди злочину;

• предметів і документів: 1) за місцем провадження досудового слідства; 2) в місці обшуку і виїмки (ч. 5 ст. 191 КПК); 3) на місці події;

— трупа; 1) на місці події; 2) в моргу; 3) в місці обшуку; 4) в місці провадження експертизи (обласному бюро судово-медичної експертизи); 5) в місці ексгумації трупа.

Ексгумація — це виймання трупа із місця його поховання. Якщо виникне необхідність ексгумації трупа, слідчий складає про це поста­нову, яку затверджує прокурор. Труп виймають з місця поховання в присутності слідчого, судово-медичного експерта та двох понятих, про що складають протокол, який підписують усі зазначені особи.

7. Спеціальні правила провадження огляду:

• під час огляду заборонено відкривати замкнені приміщення та пошкоджувати будівлі та майно, що в них розташовано;

202

. огляд може бути проведено до порушення кримінальної справи (4.2ст. 190 КПК).

8. Процесуальний порядок огляду. Слідчий, який провадить огляд, здійснює його в такій послідовності:

1) роз'яснює учасникам огляду їх права та обов'язки;

2) у разі необхідності повідомляє учасників про застосування науково-технічних засобів;

3) оглядає об'єкт (приміщення, труп, предмет тощо);

4) складає протокол (в разі необхідності й додатки до нього);

5) ознайомлює учасників огляду з протоколом;

6) у разі надходження від учасників огляду зауважень і допов­нень вносить їх до протоколу;

… 7) разом із учасниками підписує протокол.

9. Учасники огляду:

• обов'язкові: слідчий, поняті та власник житла чи іншого воло­діння.

• необов'язкові: спеціаліст (ч. 2 ст. 191 КПК); працівники орга­нів внутрішніх справ (ч. 4 ст. 191 КПК).

10. Способи фіксації: основний: протокол огляду;

додаткові: опис предметів, які підлягають вилученню; схеми; креслення; матеріали відеозапису; фотографії тощо.

Освідування (ст. 193 КПК).

Освідування — це слідча дія, що полягає в огляді обвинувачено­го, підозрюваного, потерпілого або свідка з метою виявлення на його тілі та засвідчення в матеріалах справи особливих прикмет або слідів злочину.

Стаття 193 КПК передбачає два види освідування:

— слідче, яке проводить слідчий;

— медичне, що проводить судово-медичний експерт або лікар. Процесуальна характеристика освідування.

1. Освідування проводять за постановою слідчого, в якій, крім загальних даних, передбачених ст, 130 КПК, коротко викладають обставини справи, зокрема ті, що зумовили необхідність проведення освідування, зазначають, хто підлягає освідуванню і з якою метою.

Крім того, для проведення судово-медичного освідування слідчий дає письмове доручення судово-медичному експертові або лікареві.

2. Для освідування не потрібна санкція прокурора або рішення

суду.

3. Поняті (і лікар як спеціаліст) можуть бути залучені до участі sосвідуванні, якщо це визнає за необхідне слідчий (ч. 2 ст. 127 КЛК).

4. Мета освідування; виявлення або засвідчення наявності в осо-и> тіло якої оглядають, особливих прикмет, а також слідів злочину.

203

/>

Особливими прикметами можуть бути родимі плями, татуювання шрами, рубці, бородавки, дефекти статури, відсутність певних частині тіла, сліди колишніх хвороб, наприклад віспи, тощо.

Слідами злочину на тілі можуть бути синці, тілесні ушкодження, шо залишилися після вчинення насильницького злочину, плями] крові, сліпи виділення людського організму (слини, сперми тощо).]

Якшо для виконання освідування потрібні спеціальні знання в галузі медицини, призначають проведення судово-медичного осві-1 дування.

5. Підставою для проведення освідування є наявність зафіксо­ваних у матеріалах справи, зокрема, в протоколах допиту свідків,' потерпілих, протоколах обшуку, огляду місця події або предметів даних про те, що на тілі певної особи є особливі прикмети чи сліди ! злочину, виявлення чи засвідчення наявності яких має значення для правильного вирішення кримінальної справи, передусім для! встановлення осіб, які вчинили злочин.

Крім того, потерпілого можна освідувати, якщо про це заявляє клопотання обвинувачений (підозрюваний), захищаючись від звину­вачень у вчиненні насильницького злочину, висунутих потерпілим.

6. Місцем проведення освідування може бути:

• місце провадження досудового слідства (наприклад, кабінет слідчого, інша кімната, якщо освідування пов'язане з необхідністю' оголення особи, яка підлягає освідуванню, необхідно забезпечити, потрібні умови — ізольованість приміщення, санітарні норми тощо);

• медичний заклад (в т. ч. для проведення судово-медичного ос­відування);

• Інше приміщення, якщо воно відповідає встановленим сані­тарним нормам.

7. Спеціальні правила освідування:

• провадять незалежно від згоди особи, яка йому підлягає. Деякі вчені вважають, що примусово освідувати можна тільки підозрюва­ного та обвинуваченого, а свідка і потерпілого — лише за їх згодою. Ця позиція є неправильною, бо в такому разі слідчий позбавлений і можливості виконати обов'язок щодо вжиття всіх заходів до иста-1 новлення обставин вчинення злочину. Окрім того, в ст. 193 КПК зі цього приводу ніяких застережень немає, отже, виконання правила,! сформульованого в цій нормі, має бути забезпечено примусовою] силою держави;

• заборонено будь-які дії, якщо вони пов'язані з приниженням гідності освідуваної особи або є небезпечними для її здоров'я;

• слідчий і поняті не мають права бути присутніми при освіду-ванні особи іншої статі, якщо це пов'язано з необхідністю оголенняі особи, що підлягає освідуванню (у цьому разі проведення освілу-

ання може бути доручено слідчому або співробітникові органу ізиання відповідної статі або ж лікареві), gПроцесуальний порядок освідування:

• винесення постанови слідчим;

• виклик особи, що підлягає освідуванню;

. встановлення особи, яка підлягає освідуванню;

• оголошення постанови слідчого особі, тіло якої оглядатимуть; . роз'яснення понятим (спеціалістові) їх прав та обов'язків;

• проведення освідування;

• вислуховування зауважень з боку спеціаліста (якщо він їх висловлює);

• складання протоколу слідчим;

• підписання протоколу слідчим, освідуваним, а також спеціа­лістом, понятими, якщо вони брали участь у цій слідчій дії.

Під час медичного освідування є свої особливості.

9. Учасники освідування:

1) обов'язкові:

• особа, яка проводить освідування:

• слідчий (за слідчого освідування);

— судово-медичний експерт або лікар (за судово-медичного ос­відування);

• особа, яка підлягає освідуванню:

— обвинувачений;

— підозрюваний;

— потерпілий;

— свідок.

2) необов'язкові:

• поняті;

— лікар як спеціаліст.

10. Способи фіксації. За результатами освідування слідчий скла­дає протокол, де зазначає час і місце освідування, особу, що була піддана освідуванню, понятих, спеціаліста, а також результати ос­відування, зауваження з приводу освідування.

За результатами судово-медичного освідування складають:

• судово-медичний експерт — акт;

• лікар — довідку.

Пред'явлення для впізнання (статті 174—175 КПК).

Пред'явлення для впізнання — це слідча дія, сутністю якої є пред'явлення свідкові, потерпілому, підозрюваному чи обвинува­ченому особи або предмета з метою встановлення належності їх До справи.

Процесуальна характеристика пред 'явлення для впізнання.

1. Провадять без постанови слідчого.

2. Без санкції прокурора та рішення суду.

204

205

3. З понятими, яких повинно бути не менше двох осіб (ч. ст. 174, ч.4ст. 175 КПК);

4. Мета — встановлення тотожності, схожості або відмінносі пред'явленої особи чи предмета з тими (особою чи предметом), особа, що впізнає, зберегла у пам'яті.

5. Підстави до проведення пред'явлення для впізнання:

• наявність у слідчого заяви свідка, потерпілого, обвинувачено­го чи підозрюваного, що вони бачили певний предмет або особу, зв'язку із подією, яка стосується розслідуваної справи;

• якщо впізнання особи — то наявність заяви Ідих учасників пре те, що особисто з нею не знайомі, але можуть впізнати;

• якщо один із учасників розслідування заявляє про особист знайомство з іншим учасником, а останній це заперечує,

6. Місце пред'явлення для впізнання — місце провадження досу-дового слідства,

7. Спеціальні правила пред'явлення для впізнання:

• обов'язковим є попередній допит того, хто впізнає;

• особу чи предмет пред'являють у кількості не менше трьох (унікальні предмети, труп — в однині);

• особа чи предмет, пред'явлені для впізнання, не повинні бути розміщені або поставлені в умови, які б виділяли їх серед інших;

• пред'явлені особи мають бути однієї статі, не мати різких від­мінностей у зовнішності, віці, одязі; предмети пред'являють серед інших однорідних об'єктів;

• із метою забезпечення безпеки особи, яка впізнає, цю дію провадять поза візуальним спостереженням тієї, кого впізнають,     продолжение


--PAGE_BREAK--у] спеціально обладнаному приміщенні;

• заборонено пред'являти для впізнання одночасно кількох осіб, належність до справи яких перевіряють у ході цієї слідчої дії.

8. Процесуальний порядок пред'явлення для впізнання:

• до приміщення, де відбуватиметься впізнання, запрошують понятих, не менше двох осіб, «статистів»' і особу, яку буде пред'яв­лено для впізнання;

• особі, яку пред'являють для впізнання, пропонують зайняти будь-яке місце серед інших осіб, яких пред'являють; слідчий роз-jміщуе пред'явлений предмет серед інших;

• якщо той, хто впізнає, є свідком або потерпілим, його попе-. реджають про кримінальну відповідальність за дачу завідомої неправдивих показань, а свідка, крім того, і за відмову від дачІІ показань;

• особі пропонують вказати особу чи предмет, який він упізнав, ' та пояснити, за якими ознаками він дійшов такого висновку;

'«Статистами» в практиці слідчої діяльності називають осіб, серед яки» пред'являють особу для впізнання.

206

про результати впізнання обов'язково повідомляють особу, KVпред'являли для впізнання;

• про результати пред'явлення для впізнання складають про­токол;

. всі учасники цієї слідчої дії підписують складений протокол.

9. Учасники цієї слідчої дії: , обов'язкові:

слідчий;

особа, яка впізнає;

особа, яку пред'являють для впізнання;

поняті;

«статисти» — особи, в числі яких пред'являють особу, стосунок до справи якої перевіряють;

. необов'язкові:

експерт; перекладач або особа, яка розуміє знаки глухонімих та інші;

захисник.

10. Способи фіксації: основний: протокол;

додаткові: матеріали фотозйомки, відеозапису.

Відтворення обстановки та обставин події (ст, 194 КПК).

Відтворення обстановки та обставин події — це слідча дія, яку провадять із метою перевірки й уточнення результатів допиту свідка, потерпілого, підозрюваного чи обвинуваченого або даних, одержа­них при провадженні огляду та інших слідчих дій. У теорії цю дію поділяють на: 1) слідчий експеримент; 2) перевірку показань на місці. В проекті КПК їх регламентовано як самостійні.

Процесуальна характеристика відтворення обстановки та обста­вин події.

1. Без постанови слідчого,

2. Без санкції прокурора і без рішення суду.

3. Завжди в присутності понятих, яких має бути не менше двох.

4. Метою відтворення обстановки та обставин події є перевірка або уточнення результатів допиту свідка, потерпілого, підозрюваного чи обвинуваченого або даних, одержаних при провадженні огляду та інших слідчих дій.

Предметом перевірки в ході відтворення обстановки і обставин події може бути:

1) можливість конкретної особи в певних умовах сприймати ту чи іншу подію, об'єкт (наприклад, можливість бачити, чути на певній відстані);

2) можливість виконання особою певних дій (наприклад, підняти певний предмет, пошити одяг тощо);

3) обЧктивна можливість подій чи дій (чи могла, наприклад, самозайнятися певна речовина в певних умовах);

207

4) як саме відбувалася подія (наприклад, чи може якийсь кинутий у річку предмет виплисти на берег у тому місці, де його виявили під час огляду місця події).

Уточнення — це з'ясування окремих обставин, що є додаткови­ми до основних (наприклад, у справі про дорожньо-транспортну пригоду уточнення швидкості руху автомобіля; у справі про тілесг ушкодження — механізм їх спричинення).

5. Підстави до провадження відтворення обстановки та обстав* події:

• правові — ст. 194 КЛК;

• фактичні — необхідність перевірити або уточнити результат допиту свідка, потерпілого, підозрюваного чи обвинуваченого а£ дані, одержані при провадженні огляду та інших слідчих дій.

6. Місце проведення визначає посадова особа, яка веде процес, залежно від умов забезпечення досягнення мети слідчої дії. Місцем відтворення обстановки та обставин події може бути: приміщення, місцевість (в тому числі місце події), місце провадження досудо-вого слідства тощо.

7. Спеціальні правила провадження:

• обстановку та обставини події має бути відтворено в умовах, максимально наближених до тих, в яких ця подія відбувалася;

• заборонено принижувати гідність осіб, що беруть участь у цій слідчій дії;

• заборонено виконання дій, небезпечних для життя і здоров'я учасників.

8. Процесуальний порядок відтворення обстановки та обставин події:

1) у місці провадження досудового слідства у присутності поня­тих учасник відтворення обстановки та обставин події розповідає про обставини, за яких відбувалася подія (дія);

2) усі учасники слідчої дії прибувають на місце;

3) перевірка та уточнення обставин на місці;

4) фіксація змісту, ходу і результатів відтворення обстановки та обставин події.

9. Учасники відтворення обстановки та обставин події:

• обов'язкові: слідчий, поняті;

• необов'язкові: обвинувачений, підозрюваний, потерпілий, свідок, захисник, спеціаліст, працівники органів внутрішніх справ та ін.

10. Способи фіксації: основний: протокол;

додаткові: схеми, креслення, матеріали відеозапису, фотозйомки тощо.

Обшук (глава 16 КПК).

Обшук — це слідча дія, що полягає у примусовому обстеженні приміщення та інших місць або окремих осіб з метою відшукати й

208

вилучити знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, що мають значення для встановлення істини у справі чи забезпечення цивільного позову. Обшук проводять також у випадку, якщо є достатні дані про те, шо в певному приміщенні або місці перебувають розшукувані особи, а також трупи чи тварини.

1. Обшук провадять за постановою слідчого. Без постанови мож­ливо у таких випадках:

— при затриманні її' чи взятті під варту або

— якщо є достатні підстави вважати, що перебуваючи в примі­щенні чи іншому місій, де проводиться обшук, вона ховає при собі предмети чи документи, що мають значення для справи.

2. Потрібна санкція прокурора чи його заступника (за винятком обшуку житла чи іншого володіння особи). У невідкладних випадках обшук може бути проведено без санкції прокурора, але з наступним його повідомленням протягом доби про проведений обшук та його результати. Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, проводять лише за постановою судді. У не­відкладних випадках, пов'язаних із урятуванням життя та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчине­ному злочині, обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді.

3. Обшук завжди проводять у присутності понятих.

4. Мета — виявити і вилучити об'єкти, які мають значення для встановлення істини в справі.

5. Підстави. Обшук проводять у разі, якщо є достатні підстави вважати, що знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини в справі чи забезпечення цивільного позову, зберігаються в певному приміщенні або місці чи в якої-небудь особи, якщо є достатні дані про те, що в певному приміщені або місці перебувають розшукувані особи, а також трупи чи тварини.

6. Місце проведення: будь-яке місце (житло чи інше приміщення, ділянки, місце вчинення злочину тощо).

7. Спеціальні правила провадження:

• слідчий повинен вжити заходів, шоб не було розголошено ви­явлені під час обшуку обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні;

• проводячи обшук, слідчий має право розкривати замкнені при­міщення і сховища, якщо володілець відмовляється їх відкрити;

• під час обшуку можуть вилучати лише предмети й документи, шо мають значення для справи, а також цінності й майно обвину­ваченого або підозрюваного з метою забезпечення цивільного по­зову або можливої конфіскації майна. Предмети й документи, що

209

вилучені законом з обігу, підлягають вилученню, незалежно від їх

відношення до справи;

• під час обшуку особи той, хто обшукує, і поняті повинні бути тієї самої статі, Ідо Й обшукувана особа.

8. Процесуальний порядок обшуку:

1) слідчий складає постанову про проведення обшуку;

2) Отримує санкцію прокурора, а за необхідності провести обшук житла чи іншого володіння особи — за погодженням з прокурором звертається з поданням до судді за місцем провадження слідства. Суддя виносить постанову про проведення обшуку або про ешмойщ в ньому, після розгляду подання і матеріалів справи. У приміщен­нях, шо їх займають дипломатичні представництва, а також у тих, де проживають члени дипломатичних представництв та їх сім'ї, які користуються правом дипломатичної недоторканності, обшук можна провадити лише за згодою дипломатичного представника. Про таку згоду роблять запит через Міністерство закордонних справ

України;

3) після отримання слідчим санкції прокурора чи постанови судді про проведення обшуку та згоди дипломатичних представників про­водять безпосередньо сам обшук;

4) перед обшуком слідчий пред'являє постанову особам, шо Займають приміщення, пропонує їм видати зазначені в постанові документи або предмети, а також вказати місце, де переховується злочинець. У разі відмови виконати його вимоги слідчий провадить обшук у примусовому порядку;

5) учасникам обшуку (обшукуваним, понятим, відповідним пред­ставникам) пояснюється право бути присутніми при всіх слідчих діях, робити з приводу них заяви, які підлягають занесенню до про­токолу;

6) слідчий провадить пошукові дії;

7) вилучені документи і предмети слідчий пред'являє понятим та іншим присутнім особам і фіксує в протоколі обшуку або виїм-І ки чи в доданому до нього описі, зазначаючи їх назиу, кількість,] міру, вагу, матеріал, з якого їх виготовлено, та індивідуальні ознаки. У необхідних випадках вилучені предмети і документи на місш обшуку упаковують і опечатують;

8) слідчий складає протокол обшуку у двох примірниках. До нього заносять усі заяви і зауваження осіб, присутніх під час обшуку] зроблені з приводу тих чи інших дій слідчого. Обидва примірники протоколу, а також опис вилучених предметів підписують слідчий] особа, у якої проводили обшук, та запрошені особи, що були при-jсутні. Другий примірник протоколу обшуку, а також другий при! мірник опису вручають особі, в якої проведено обшук, а в разі її відсутності — повнолітньому членові її сім'ї або представника житлово-експлуатацій hoiорганізації чи місцевої ради народи1

210

депутатів. При проведенні обшуку на підприємстві, в установі або організації другий примірник протоколу та опису вручають пред­ставникові юридичної особи. Якшо протокол містить зауваження на неправильні дії, допущені під час обшуку, слідчий не пізніше двох днів повідомляє про це прокурора, який здійснює нагляд за слідством.

9. Учасники обшуку:

• обов'язкові: слідчий, поняті та особа, яка займає певне примі­щення, а за її відсутності — представник житлово-експлуатаційної організації чи місцевої ради народних депутатів.

Обшук у приміщеннях, що їх займають юридичні особи, прово­диться в присутності їх представників. У приміщеннях, що їх займають особи, які користуються правом дипломатичної недотор­канності, — в присутності прокурора і представника Міністерства закордонних справ;

• необов'язкові: по можливості має бути забезпечено присут­ність обшукуваного або повнолітнього члена його родини, а за не­обхідності — також І потерпілого, В необхідних випадках слідчий вправі залучати до участі в проведенні обшуку працівників органів внутрішніх справ та відповідних спеціалістів.

10. Способи фіксації: основний: протокол;

додаткові: опис предметів, що підлягають вилученню; схеми; креслення, матеріали відеозапису, фотозйомки тощо.

Виїмка (глава 16 КПК).

Виїмка — це слідча дія, в ході якої вилучають об'єкти, місцезна­ходження яких достовірно відоме і які можуть мати значення для кримінальної справи.

Процесуальна характеристика виїмки.

1. Виїмку провадять за постановою слідчого.

2. Провадиться без санкції прокурора і без рішення суду. Винятки складають:

1) примусова виїмка в житлі або іншому володінні особи, яка провадиться за постановою судді місцевого суду;

2) виїмка кореспонденції провадиться за постановою голови апе­ляційного суду чи його заступника;

3) виїмка документів, що становлять державну та/або банків­ську таємницю проводиться тільки за вмотивованою постановою судді та в порядку, погодженому з керівником відповідної установи,

3. Завжди в присутності понятих, яких має бути не менше двох. Якщо провадять виїмку кореспонденції, то поняті мають бути служ­бовцями поштово-телеграфної установи.

4. Метою виїмки є:

1) вилучення предметів, документів, кореспонденції;

2) зняття Інформації з каналів зв'язку.

211

5. Підставою до виїмки е точні дані про те, що об'єкти знахо­диться в певної особи чи в пенному місці.

6. Місце проведення: будь-яке місце (житло чи інше приміщення, підприємство, установа, організація тощо).

7. Спеціальне правмо провадження: слідчий повинен вжити заходів, щоб не було розголошено виявлені під час виїмки обставини осо­бистого життя осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні.

8. Процесуальний порядок:

1) слідчий складає постанову про проведення виїмки. За необ­хідності провести примусову виїмку із житла або іншого володіння особи, слідчий за погодженням з прокурором звертається з подан­ням до судді за місцем провадження слідства;

2) після отримання постанови судді про проведення виїмки про­водиться безпосередньо сама виїмка;

3) перед початком виїмки слідчий пред'являє постанову особам, що займають приміщення, пропонує їм видати зазначені в поста­нові документи або предмети;

4) учасникам виїмки пояснюють право бути присутніми при всіх діях слідчого, робити з приводу них заяви, які підлягають занесенню до протоколу;

5) вилучає предмети й документи, що мають значення для справи (ті, що зазначені в постанові про виїмку). Всі документи і предмети, які підлягають вилученню, слідчий пред'являє понятим та Іншим присутнім особам і вносить дані про них до протоколу виїмки чи в доданий до нього опис із зазначенням їх назви, кількості, міри, ваги, матеріалу, з якого вони виготовлені, та індивідуальних ознак, У необхідних випадках вилучені предмети і документи на місці ви­їмки упаковують і опечатують;

6) протокол виїмки складають у двох примірниках. До нього заносять всі заяви і зауваження осіб, присутніх під час виїмки, зроб­лені з приводу тих чи інших дій слідчого. Обидва примірники про­токолу, а також опис вилучених предметів підписують слідчий, особа, у якої проводили виїмку, та запрошені особи, що були присутні. Другий примірник протоколу виїмки, а також другий примірник опису вручають особі, в якої проведено виїмку. При проведенні виїмки на підприємстві, в установі або організації другий примірник протоколу і опису вручають представникові юридичної особи.

9. Учасники виїмки:

• обов'язкові: слідчий, поняті та особа, яка займає приміщення;

• необов'язкові: в необхідних випадках слідчий вправі залучати до участі в проведенні виїмки працівників органів внутрішніх справ та відповідних спеціалістів.

212

10. Способи фіксації:

основний: протокол;

додаткові: опис предметів, що підлягають вилученню; схеми; крес­лення, матеріали відеозапису, фотозйомки тошо.

    продолжение

--PAGE_BREAK--Експертиза (гл. 18, статті 75—76 КГЖ).

Експертиза — це слідча дія, змістом якої є дослідження за до­рученням слідчого доказів, яке провадять особи, що володіють знаннями в певній галузі (експерти), і складають висновок зі спе­ціальних питань.

Процесуальна характеристика призначення експертизи.

1. Експертизу проводять за постановою слідчого, в якій зазна­чають:

— підстави до її проведення;

— прізвище експерта або назву установи, яким доручено Ті про­ведення;

— питання, на які експерт повинен дати відповіді;

— об'єкти, які має бути досліджено;

— матеріали кримінальної справи (для ознайомлення з ними експерта).

2. Провадять без санкції прокурора і без рішення суду. Винятком є випадки, коли при проведенні судово-медичної або судове-психіат­ричної експертизи виникає потреба тривалого спостереження за обвинуваченим. У цьому разі слідчий повинен скласти подання, погодити його з прокурором І направити до суду для вирішення питання про поміщення обвинуваченого до відповідного медичного закладу. За позитивного вирішення цього питання суд виносить постанову. На неї прокурор, обвинувачений, його захисник чи за­конний представник протягом трьох діб можуть подати апеляцію до апеляційного суду. Подання апеляції не зупиняє виконання постанови судді.

3. Участь понятих не передбачено,

4. Мета експертизи: з'ясувати питання, для вирішення яких потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.

5. Підстава: необхідність використання наукових, технічних або інших спеціальних знань для вирішення певних питань при про­вадженні в справі. Чи потрібно призначати експертизу — визначає в кожному окремому випадку посадова особа, яка здійснює про­вадження у кримінальній справі'. Однак у певних випадках призна­чення експертизи є обов'язковим (ст. 76 КПК), а саме:

1) для встановлення причин смерті;

2) для встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень;

' Хоча в практиці діяльності органів досудового слідства і сулу експертизу Призначають, як правило, в кожному випадку виникнення необхідності вико­ристання у кримінальній справі спеціальних знань.

213

3) для визначення психічного стану підозрюваного або обвину­ваченого за наявності в справі даних, які зумовлюють сумнів щодо його осудності (обов'язок слідчого визначити психічний стан обви­нуваченого закріплено і в ст. 204 КПК);

4) для встановлення статевої зрілості потерпілої в справах про злочини, передбачені ст. 155 КК «Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості»;

5) для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримі­нальну відповідальність і якшо про це немає відповідних докумен­тів і неможливо їх одержати.

6. Місце провадження:

— експертна установа;

— місце провадження досудового слідства;

— зал судового засідання.

7. Спеціальні правила:

1) як експерта може бути викликано будь-яку особу, що має необхідні знання для дачі висновку з досліджуваних питань;

2) не можуть бути експертами особи, які перебувають у службо­вій або іншій залежності від обвинуваченого, потерпілого або які раніше були ревізорами в справі;

3) питання, які ставлять експертові, і його висновок ие повинні виходити за межі спеціальних знань цієї особи (якшо питання ви­ходить за межі його компетенції або наданих матеріалів недостатньо для дачі висновку, експерт у письмовій формі повідомляє орган, що призначив експертизу, про неможливість дати висновок — ч. 4 ст. 77 КПК). Наприклад, заборонено ставити перед експертом питан­ня щодо юридичної кваліфікації дій обвинуваченого. Хоча останнім часом у теорії дискутують щодо можливості запровадження в кри­мінальний процес правової експертизи;

4) експерт дає висновок від свого імені та несе за нього особисту відповідальність;

5) висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слід­чого, прокурора і суду не є обов'язковим (але незгоду з ним має бути мотивовано у відповідних постанові, ухвалі, вироку).

8. Процесуальний порядок призначення і провадження експертизи. Визнавши провадження експертизи необхідним, слідчий виконує процесуальні дії а такій послідовності:

1) складає постанову про призначення експертизи — ст. 196 КПК;

2) ознайомлює з цією постановою обвинуваченого (підозрюва­ного) і роз'яснює йому права при призначенні та проведенні експер­тизи, про шо складає протокол, — ст. 197 КПК;

3) за необхідності одержує зразки для експертного дослідження в порядку, передбаченому ст. 199 КПК;

— складає постанову про вилучення або відібрання зразків по­черку та інших зразків, необхідних для експертного дослідження;

— вилучає або відбирає зразки, про що складає протокол;

4) направляє постанову, об'єкти, що підлягають дослідженню, та зразки до експертної установи — ст. 198 КПК;

5) після провадження експертизи та отримання висновку від експерта — оцінює цей висновок;

6) пред'являє обвинуваченому (підозрюваному) висновок експер­та, про що складає протокол,

9. Учасники призначення експертизи: слідчий і експерт (комісія експертів).

10. Способи фіксації: пунктом 3,9 Інструкції про особливості здій­снення судово-експертної діяльності атестованими судовими

-----„-------.....„.„т. .тшіліга bumyг ПҐЧ1ІЯПІЧҐ1НЯНИК ЄКСПЄПТ-

214

-ЛІДЧИ)

вачени

снення сулин(_1-слиш; у 11 и І jimjinnuv11 mw. >-..и..,.,-… „Jff—.......

експертами, що не працюють у державних спеціалізованих експерт­них установах (затв. наказом Міністерства юстиції України від 24 грудня 2003 р. № ПО/5), передбачено можливість складання експертом за результатами провадження експертизи таких підсум­кових документів;

— висновок експерта;

— повідомлення про неможливість дати висновок.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

1. Правова регламентація слідчих дій має системний характер.

2. Характеристику слідчих дій допільно здійснювати за логіко-правовою схемою, що дозволяє опанувати матеріал повно і всебічно.

    продолжение

--PAGE_BREAK--ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Слідчі дії є частиною системи кримінальне-процесуальних

дій.

2. Вони є основними серед інших пізнавальних дій, здійсню­ваних у кримінальних справах.

3. Система слідчих дій не є сталою, вона постійно розвивається.

4. Слідчі дії здійснюють із урахуванням як загальних, так і спе­ціальних правил.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативио-правоеі акти

1. Закон України від 25 лютого 1994 р. «Про судову експертизу» // Голос України. — 1994 р. — 21 квітня.

2. Інструкція про призначення та проведення судових експертиз, затв. наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. № 53/5 // Офіційний вісник України, — 1998. — № 46. — Ст. 1715.

3. Інструкція про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, них, органів дізнання і ухгвл судів про привід підозрюваних, обвину-

:, підсудних, свідків, потерпілих, затв. наказом Міністра внутрішніх

215

справ України від 23 грудня 1995 p. № 864 // Офіційний вісник Укра­їни. — 1998. — № 46. — С- 172.

4. Інструкція про проведення судово-медичної експертизи, затв. наказом МОЗ України від 17 січня 1995 р. № 6 // Судові експертизи в Україні: Збірник нормативних актів: станом на 15 червня 2002 р. — К., 2002.

5. Інструкція про особливості здійснення с удово-експертної діяльності атестованими судовими експертами, що не працюють у державних спе­ціалізованих експертних установах, затв. наказом Міністерства юстиції України від 24 грудня 2003 р. № 170/5 // Офіційний вісник України. — 2003. — .V» 52. — Ч. 2. — Ст. 2853.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 р. № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. — К., 2004.

Наукові та к а вчально-м столичні джерела

1. Аленин Ю. П. Процессуальные особенности производства следствен­ных действий. — Кіровоград, 2002.

2. Бараннік Р. Дотримання принципу свободи від самовикриття під час провадження слідчих дій // Право України. — 2004. — N° 7.

3. Банько І. М. Удосконалення процесуальної регламентації протоко­лювання слідчих дій та додатків до протоколів // Наук, вісник ДЮІ МВС України. — 2000. — № 3.

4. Горбачев О. Слідчі дії: термінологія, поняття, види // Вісник Акаде­мії правових наук України. — Харків, 1997. — Вип. 2.

5. Денисюк С. Ф., Шепитько В. Ю. Обыск В системе следственных действий: Науч.-практ. пособие. — Харьков, 1999-

6. Лоза Ю. Слідчі дії: поняття, сутність, ознаки, види // Право Укра­їни. — 2003. — N° 9.

7. Макаренко Є. І., Негодченко О, В., Тертишник В. М. Експертизи на досудовому слідстві. — Дніпропетровськ, 2001.

8. Макаренко Є. І., Негодченко О. В., Термитник В. М. Огляд місця події. — Дніпропетровськ, 2001.

9. Ромашок Б. Призначення експертизи на досудовому слідстві: деякі проблемні питання // Право України. -2003. — ]* 3.

10. Рыжаков А. П. Следственные действия (понятие, виды, порядок производства). — М., 2001.

11. Тертышиик В. М. Обыск. — Харьков, 1997.

12. Тертышнак В- М., Фурман Н. А. Допрос на предварительном следс­твии. — Харьков, 1996.

13. Удалова Л- Д- Освідування при розслідуванні злочинів. — К., 1998.

14. Черненко А. П. Кримінальне-процесуальна регламентація слідчих дій: Монографія. — Дніпропетровськ, 2005.

15. Черненко А. П. Система слідчих дій // Науковий вісник Юрид. акад. МВС України. — 2004. — № 2.

16. Черненко А П. Норми кримінально-процесуального права, що рег­ламентують слідчі дії: загальна характеристика // Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 6.

17. Черненко А. П. Поняття та ознаки слідчої дії // Науковий вісник Юрид. акад. МВС України. — 2003'. — № 3.

18. Шейфер С. А. Следственные действия. Система и процессуальная форма. — М., 2001.

19. Юрина Л. Г., Юрин В. М. Контроль и запись переговоров. — М., 2002.

    продолжение

--PAGE_BREAK--ЛЕКЦІЯ 10

ПРИТЯГНЕННЯ ОСОБИ ЯК ОБВИНУВАЧЕНОГО

1. Сутність і значення притягнення особи як обвинуваченого.

2. Підстави та умови притягнення особи як обвинуваченого.

3. Процесуальний порядок (процедура) притягнення особи як обвинуваченого.

4. Зміна і доповнення обвинувачення на досудовому слідстві.

1. СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ ПРИТЯГНЕННЯ ОСОБИ ЯК ОБВИНУВАЧЕНОГО

Викриття винних і забезпечення правильного застосування за­кону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності, і жоден невинний не був покараний, є завданнями кримінального судочинства (ст. 2 КПК).

Досудове слідство спрямовано на виконання цих завдань, а точ­ніше — на встановлення конкретної особи, винної у вчиненні злочину, за ознаками якого порушено кримінальну справу.

У разі виконання цього завдання повною мірою починає реалі­зовуватися функція обвинувачення в кримінальному процесі.

Притягнення особи як обвинуваченого і притягнення особи до кримі­нальної відповідальності — тісно пов'язані, але не тотожні поняття.

Кримінальна відповідальність — кримінально-правове поняття, пов'язане з кримінальним покаранням особи. В основі її в пра­вовій державі містяться правовідносини, однією із сторін яких є особа, що вчинила злочин, а тому зобов'язана зазнати певних правових обмежень, а іншою — держава з її правом публічного засудження винного і призначення законного, обгрунтованого і справедливого покарання. Ці правовідносини виникають Із моменту вчинення злочину. Отже, не органи держави, а закон покладає на винного кримінальну відповідальність. Суд своїм обвинувальним нироком лише констатує наявність кримінально-правових відносин і від імені держави покладає на винного покарання. Кримінальна відповідальність реалізується в стадії судового розгляду.

Загальним об'єктом всієї сукупності кримінальне-процесуаль­них відносин є зазначені вище відносини між особою і державою. У зв'язку з цим притягнення особи як обвинуваченого — це кримі­нально-процесуальне поняття, це лише наявність претензій держави На реалізацію свого права щодо публічного визнання особи винною. Притягнення особи як обвинуваченого означає попереднє визна-

216

217

чення змісту кримінально-правового спору між державою та обви­нуваченим', однак не передбачає визнання останнього винним, зло­чинцем. Акт притягнення особи як обвинуваченого може мати міс­це лише в стадії досудового слідства.

Сутність акту притягнення особи як обвинуваченого, який здій­снюється в стадії досудового слідства, полягає в тому, що слідчий робить попередній висновок про наявність між конкретною особою і державою кримінальне-право в их відносин.

Особа, вчинивши злочин, ставить себе в особливі відносини з державою, бо з моменту вчинення злочину вона зобов'язана відпо­відати за свої дії перед державою, до того ж:

• кримінальна відповідальність як визначений законом обоє 'язок понести відповідальність виникає з моменту вчинення злочину, не­залежно від того, чи знають про вчинення злочину відповідні органи державної влади;

• слідчий спеціальним процесуальним актом ставить особу в умови, за яких обоє 'язок понести кримінальну відповідальність тран­сформується в реальну необхідність (таким актом є постанова слід­чого про притягнення особи як обвинуваченого);

• висновок слідчого про винність особи має попередній характер (остаточно питання про винність вирішує суд, який І призначає покарання за вчинений злочин):

• у разі постановления обвинувального вироку суд встановлює покарання як матеріальне вираження кримінальної відповідаль­ності особи;

• якщо постановлено виправдувальний вирок, то це означає, що між особою, притягнутою як обвинувачений, і державою в дійсності не було розглядуваних у межах кримінальної справи кри­мінально-правових відносин, а висновки слідчого про наявність підстав для кримінальної відповідальності не було підтверджено.

Відповідно до викладених положень, обвинувачення слід визна­чати таким чином.

Обвинувачення — це вимога спочатку органів досудового слідства, а потім — прокурора (в справах приватного обвинувачення — ви­мога потерпілого) щодо судового визнання належного державі права

' Головними учасниками (сторонами! нього спору є. з одного боку, органи обвинувальної влади (слідчий, прокурор], а з іншого — особа, притягнута як обвинувачений. Змагальна конструкція кримінального процесу передбачає ве­дення такого спору перед незалежним і неупередженим арбітром — судом. На досудовому слідстві змагальні елементи виявляються поки незначною мірою, хоча і поступово розширюються. Вони стосуються в основному контролю суду за прийняттям органами обвинувальної влади рішень, якими суттєво обмежу­ються ПраВл уЧаСниКів КрйміНаЛЬНОГО ПрОЦССу ^ДаВаННЯ ЛОЇВОЛу На ПрОБйДЖсп-

ня обшуку в житлі або іншому володінні особи, арешт, зняття інформації з каналів зв«язку тощо).

218

публічно оголосити притягуваного до суду злочинцем і обгрунто­вано, відповідно до закону, справедливо його покарати.

Обвинувачення в кримінальному процесі виконує роль позову, який заявляють до конкретної особи слідчий і прокурор від імені держави в справах публічного обвинувачення, а потерпілий — від свого імені в справах приватного обвинувачення.

Обвинувачення є рушійною силою процесу. Наслідком відмови прокурора від підтримання обвинувачення і небажання потерпі­лого підтримувати обвинувачення перед судом є закриття судом кримінальної справи (ч. 2 ст. 282 КПК).

Обвинувачення в кримінальному процесі має такі ознаки:

1} розподіл обвинувачення у більшості кримінальних справ' на первинне та остаточне (назва первинного обвинувачення за Статутом кримінального судочинства 1864 p. (CKC) — »судовепереслідування" (статті 1 і 2 СКС), в юридичній літературі — «кримінальне пересліду­вання»; остаточне обвинувачення в законодавстві — «викриття обвинувачених перед судом » (статті 3 і 4 СКС), а в літературі — «під­тримання обвинувачення перед судом »І;

2) зближення діяльності з первинного обвинувачення І діяль­ності з розшуку і припинення злочинів (обмеження гласності, усності, тісна взаємодія з оперативно-розшуковими органами тощо);

3) має суворо Індивідуальний характер. У разі смерті обвинува­ченого обвинувачення не може переходити на інших осіб, а справу закривають на підставі п, 8 ч. 1 ст. 6 КПК. Однак близькі родичі та громадські організації вправі з метою реабілітації померлого про­сити про доведення досудового слідства до кінця (ч. З ст. 215 КПК). В цьому разі принцип змагальності має особливості реалізації. Змагання сторін здійснюється без участі обвинуваченого;

4) забезпечення обвинувачення державною підтримкою і підко­рення його державному контролю.

Обвинувачення має як якісні, так і кількісні характеристики.

Якісні характеристики обвинувачення визначаються кваліфіка­цією злочину (ів), що ставляться в вину особі, а кількісні — обся­гом обвинувачення, тобто кількістю злочинів, у вчиненні яких її обвинувачують. Ці характеристики мають значення для вирішення питань про зміну і доповнення обвинувачення (ч. І ст. 141, статті '5—277 КПК), про закриття справи в частині пред'явленого обви­нувачення (ч. 2ст. 141 КПК.) та в деяких інших випадках.

Залежно від того, хто здійснює обвинувачення, його поділя­ють на:

державне — прокурор; приватне — потерпілий;

За винятком справ приватного обвинувачення і справ, за якими допуска­ться досудова підготовка матеріалів у протокольній формі.

219

додаткове — поряд із прокурором чи потерпілим (основним об­винувачем) інші особи — представник потерпілого, громадський обвинувач' тощо;

субсидіарне (заміщаюче) обвинувачення — замість основного обвинувача іншими особами". Наприклад, якщо із кримінальної справи вибуває прокурор, а потерпілого, який би міг «підхопити» обвинувачення, у справі немає, то замість нього обвинувачем може бути будь-який громадян, якому не байдужі суспільні (публічні) інтереси.

Термін «притягнення особи як обвинуваченого» має в теорії кримінального процесу кілька значень:

1) процесуальний акт (дія);

2) етап стадії досудового слідства;

3) кримінальне-процесуальна процедура (певна послідовність дій слідчого);

4) форма первинної процесуально-обвинувальної діяльності дер- , жави щодо конкретної особи.

    продолжение

--PAGE_BREAK--Притягнення слідчим особи як обвинуваченого в сучасному україн­ському кримінальному процесі слід розуміти як первинну форму процесуально-обвинувальної (процесуальної) діяльності щодо кон­кретної особи або як здійснення первинного (слідчого) обвинува­чення, що полягає у винесенні слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого, пред'явленні їй обвинувачення з роз'яс­ненням прав і допиті обвинуваченого.

Після притягнення особи як обвинуваченого слідчий продовжує обвинувальну діяльність, спрямовану на підтвердження пред'явле­ного обвинувачення, до направлення кримінальної справи з обви­нувальним висновком до прокурора, який здійснюватиме остаточне (державне) обвинувачення.

Остаточне (державне) обвинувачення до набрання чинності об­винувальним вироком суду проходить два етапи:

1) порушення державного обвинувачення прокурором шляхом затвердження обвинувального висновку після надходження від слід­чого кримінальної справи в порядку ст. 225 КПК (див. лекцію «Стадія порушення державного обвинувачення»);

2) підтримання прокурором порушеного ним обвинувачення перед судом (у разі відмови прокурора від обвинувачення в стадії судового розгляду обвинувачення вправі підтримувати потерпілий — ч. З ст. 264, ч. 2 ст. 267 КПК).

Значення притягнення особи як обвинуваченого полягає в тому, що цей акт є по суті центральним актом стадії досудового слідства. Воно

Інститут громадського обвин\'вачеккя існував sУкраїні до 21 череня 2001 р.

" В Україні такого виду обвинувачення не існує.

220

значугдим не лише для цієї стадії, а й для всього кримінального процесу в цілому.

Головні положення притягнення особи як обвинуваченого:

1. На етапі притягнення як обвинуваченого вперше формується первинне офіційне (публічне) обвинувачення. Надалі сформульо­вана на цьому етапі процесу обвинувальна теза може змінюватися, удосконалюватися («шліфуватися»), однак І в первинному вигляді вона відіграє суттєву роль для всього подальшого процесу досліджен­ня обставин справи в стадії досудового слідства.

2. Акт притягнення як обвинуваченого свідчить про виникнення примінально-процесуальних правовідносин між обвинуваченим і орга­нами обвинувальної влади.

3. Він визначає загальний напрям подальшого розслідування (перевір­ка пояснень обвинуваченого; деталізація обвинувачення; вста­новлення обставин, які пом'якшують або обтяжують покарання; встановлення розміру завданої злочином шкоди тощо).

4. Є основою для складання слідчим обвинувального висновку (зміст описової частини повністю витворюється в обвинувальному виснов­ку), більше того, обвинувачення, сформульоване в постанові про притягнення як обвинуваченого, зберігає своє значення до прийнят­тя остаточного рішення в справі (якшо його не змінить прокурор у суді).

Підпорядковані головним положення:

1. Із появою офіційного обвинувачення в кримінальній справі з'являється і конкретна особа, якої воно стосується, — обвинувачений (див. ст. 43 КПК).

2. Обвинувачений наділяється правами, які дозволяють йому за­хищатися від обвинувачення (ст. 43 КПК).

3. Слідчий зобов'язаний забезпечити обвинуваченому можливість здійснювати надані йому права (ст. 53 КПК).

4. У обвинуваченого виникають певні процесуальні обов'язки, за неви­конання яких до нього застосовують заходи кримінально-про­цесуального примусу (привід, запобіжні заходи, відсторонення від посади тощо).

5. У слідчого виникають процесуальні повноваження: на отримання від обвинуваченого шляхом допиту фактичних даних, на застосу­вання заходів процесуального примусу тощо.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Притягнення особи як обвинуваченого і притягнення особи До кримінальної відповідальності не є тотожними поняттями.

2. Обвинувачення — це звернена до суду вимога органів досудо­вого слідства І прокуратури (або потерпілого) про визнання особи винною у вчиненні злочину.

221

3. Після притягнення особи як обвинуваченого її вважаюі-невинною (бо діє презумпція невинуватості), а обвинувачення] пред'явлене слідчим, слід розглядати лише як версію обвинуваль ної влади.

2. ПІДСТАВИ ТА УМОВИ ПРИТЯГНЕННЯ ОСОБИ ЯК ОБВИНУВАЧЕНОГО

У ст. 5 КПК зазначено: «Ніхто не може бути притягнутий які обвинувачений інакше, ніж на підставах і в порядку (курсив мій. —| Авт.), встановленому законом».

Тому необхідно розрізняти: 1) підстави притягнення як обвину-| ваченого і 2) порядок притягнення як обвинуваченого (про це — пит. З лекції).

Уст. 131 КПК підстави до притягнення як обвинуваченого сфор-| мульовано таким чином: «Коли є досить доказів, які вказують ._. вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану поста­нову про притягнення цієї особи як обвинуваченого ».

Поняття підстав до притягнення особи як обвинуваченого, як випливає зі змісту цієї норми, містять дві взаємопов'язані категорії:

1) матеріально-правові (злочин, винність);

2) процесуальне-правові (доведеність вчинення злочину, межі доказування).

Достатність доказів означає таку їх сукупність, що викриває певну. особу у вчиненні злочину і встановлює (доказує) в її діях скл) злочину (в теорії процесу використовують і поняття «недостат

сукупність доказів», тому доказів має бути саме стільки, щоб у •___

чого виникло суб'єктивне переконання в тому, що в діях особи," яка підлягає притягненню як обвинувачений, є склад злочину).

«Достатність доказів», так само, як і «недостатність», е оціноч-: ними поняттями (див. лекцію «Докази і доказування»).

Отже, підставами для притягнення особи як обвинуваченого є на-і явність достатньої сукупності доказів, які вказують на вчинення] злочину певною особою.

Щоб притягнення обвинуваченого було обгрунтованим, у будь-] якому разі має бути доказано:

1) склад злочину (об'єкт, суб'єкт, об'єктивна сторона, суб'єктив-І на сторона). Якшо склад злочину не встановлено — справа підлягає] закриттю за п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК;

2) вчинення нього діяння конкретною особою, яка за своїми' характеристиками може бути суб'єктом злочину (фізична; осудна; та, шо досягла віку кримінальної відповідальності);

3) характер і розмір завданої шкоди;

222

4) обставини, шо впливають на ступінь і характер відповідаль­ності (покарання) обвинуваченого: зазначені в статтях 66, 67 КК; ознаки злочину, шо кваліфікують (наприклад повторність).

Водночас законодавець не вимагає від слідчого обов'язкового встановлення всіх елементів предмета доказування. На момент прийняття рішення про притягнення особи як обвинуваченого має бути, встановлено обов'язково ті елементи, що впливають на квалі­фікацію діяння.

Не можуть бути підставами до притягнення особи як обвинува­ченого:

1) припущення, здогадки слідчого (випливає із презумпції не­винуватості);

2) визнання обвинуваченими своєї вини без підтвердження цього сукупністю доказів, що є в справі (ч. 2 ст. 72 КПК).

Поряд з підставами, є й умови притягнення як обвинуваченого:

1) у справі немає обставин, що виключають у ній провадження (ч. 1 ст. 6 КПК);

2) у слідчого немає сумнівів щодо необхідності притягнення як обвинуваченого;

3) одержання фактичних даних із процесуальних джерел, з вико­ристанням процесуальних засобів.

Незаконне (безпідставне) притягнення особи як обвинуваченого зумовлює:

1) кримінальну відповідальність за ст. 372 КК';

2) відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконним притягненням до кримінальної відповідальності (див. лекцію «Реа­білітація»).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. Притягнення особи як обвинуваченого має здійснюватися на підставах і в порядку, встановленому законом, за наявності відпо­відних умов.

2. Безпідставне притягнення особи як обвинуваченого зумовлює кримінальну відповідальність для слідчого і відшкодування завданої шкоди незаконно притягненому в такій якості.

" Диференціацію кримінальної відповідальності проведено за ознакою тяж­кості злочинів, що були поставлені sвину особі (ч 1 ІІієї статті передбачає відповідальність за притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідаль­ності, поєднане з обвинуваченням у вчиненні злочину невеликої або середньої тнжкості, а ч. 2 — тяжкого або особливо тяхкого злочину). Доволі оригінальне питання кримінальної відповідальності за незаконне притягнення як обвинува­ченого (за неправильний кримінальний позов) вирішувалося в дореволюційній Росії. Згідно зі статтями 66 та 67 ч. 2 т. XYЗводу законів за вид. 1857 р. винні чрокурори піддавалися «тому покаранню, під яке обвинуваченого підвести намагалися».

223

3. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ     продолжение

--PAGE_BREAK--ПОРЯДОК

(ПРОЦЕДУРА) ПРИТЯГНЕННЯ ОСОБИ

ЯК ОБВИНУВАЧЕНОГО

Якшо у справі здобуто докази, що вказують на вчинення злочину конкретною особою, слідчий зобов'язаний пред'явити їй обвину­вачення. Відкладення прийняття такого рішення є порушенням прав особи, щодо якої здійснюється провадження. Чим раніше (за наявності до того підстав) особу буде притягнуто як обвинуваче­ного, тим скоріше вона дістане можливість реалізувати права із захисту під обвинувачення. На жаль, у слідчій практиці непоодино­кими є випадки, коли обвинувачення пред'являють безпосередньо перед закінченням досудового слідства, а Іноді й одночасно з озна­йомленням особи з матеріалами слідства. Така ситуація стає мож­ливою через те, що законом не врегульовано, коли саме слідчий повинен пред'явити обвинувачення. Цьому сприяє й об'єктивна при­чина: слідчий оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке не піддається регламентації.

Корисним для українського законодавця був би досвід регламен­тації цих питань у Кримінальне-процесуальному кодексі Франції. За французьким законом особа, щодо якої здійснюються слідчі дії, має право звернутися до слідчого із заявою про визнання її обвину­ваченим. З моменту подання заяви слідчому особа набуває всіх прав об винуваченого.

Встановивши підстави до притягнення особи як обвинуваченого, слідчий здійснює сукупність дій, які фіксуються у відповідних про­цесуальних документах.

Дії слідчого

1. Прийняття рішення про притягнення особи як обвинуваченого

2. Пред 'явлення обвинувачення. Має відбутися (правила):

* не пізніше двох днів з моменту ви­несення постанови і будь-якому разі не пізніше дня явки обвинуваченого або його приводу;

• з обов'язковою участю захисника, за ви­нятком випадків, коли обвинувачений від­мовився від нього і таку відмову прийняв слідчий.

Документ, в якому вони фіксуються

Постанова про при­тягнення як обвинува­ченого (ст. 132 КПК)

Протокол про від­мову від участі за­хисника з ухазанням мотивів відмови. Про прийняття відмови чи її відхилення слідчий складає постанову (ч. 2 ст. 46 КПК)

Послідовність:

1) упевнитися в особі обвинуваченого;

2) оголосити йому постанову;

3) роз'яснити обвинуваченому суть обви­нувачення і всі його права; вручити копію постанови.

3. Допит обвинуваченого.

Здійснюється негайно після явки обвину­ваченого або приводу і в будь-кому разі не пізніше доби після пред'явлення обвинува­чення.

Процесуальна характеристика допиту об­винуваченого:

1) провадиться без постанови слідчого;

2) провадиться без санкції прокурора і без рішення суду,

3) провадиться без понятих;

4) мета допиту:

• з'ясувати ставлення обвинуваченого до пред'явленого обвинувачення;

• одержати фактичні дані щодо юридич­не значущих обставин кримінальної справи;

5) підстава до провадження допиту: факт пред'явлення обвинувачення;

6) місце допиту:

• місце провадження досудового слідства;

• місце перебування обвинуваченого (в ра­зі необхідності);

7) правила допиту:

• допит треба здійснити негайно після явки або приводу обвинуваченого і в будь-якому разі не пізніше доби після пред'яв­лення обвинувачення — ч. 1 ст. 143 КПК;

• обвинувачених допитують окремо (за відсутності інших обвинувачених) — ч. 5 ст. 143 КПК;

І обов'язковим є вжиття слідчим заходів до того, щоб обвинувачені в одній і тій самій справі не могли спілкуватися між собою -ч. 5 ст. 143 КПК;

• слідчому заборонено ставити навідні запитання (запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї) — ч. 6 ст. 143 КПК;

8) процесуальний порядок (процедура) до-"Іиту:

Протокол про пре­д'явлення обвинува­чення, роз'яснення його суті і вручення копії постанови

Протокол допиту обвинуваченого

224

225

• на початку допиту слідчий запитує об­винуваченого, чи визнає він себе винним у пред'явленому обвинуваченні;

• обвинувачений дає показання у вільній формі по суті пред'явленого обвинува­чення;

• в разі необхідності слідчий ставить за­питання;

• процесуальне оформлення факту, змісту і результатів допиту (складання протоколу; ознайомлення з ним обвинуваченого та інших осіб, якщо вони були присутні; внесення до протоколу доповнень, заува­жень).

9) учасники допиту:

обоє 'язкові: слідчий, обвинувачений; необов 'язкові: Ф прокурор;

• захисник (за винятком випадків, коли його участь у справі є обов'язковою, — ч. 1 ст. 145 КПК);

• перекладач;

• спеціаліст;

• особа, яка розуміє знаки глухих і німих;

• педагог або лікар, батьки чи інші за­конні представники неповнолітнього, який не досяг віку 16 років або якщо його виз­нано розумово відсталим — ч. 2 ст. 438 КПК);

10) способи фіксації:

• основний: протокол допиту обвинува­ченого (ст. 145 КПК);

• додаткові: застосування фото-, кіно­зйомки; звуко-, відеозапису; складання планів, схем та інших матеріалів, які по­яснюють його зміст.

Таким є загальний порядок притягнення особи як обвинува­ченого.

Є й особлива процедура здійснення цього акту, що пов'язана із особливим правовим статусом особи, щодо якої у справі зібрано достатні докази, які вказують на вчинення нею злочину:

• Президента України притягають як обвинуваченого згідно зі ст. 111 Конституції'України за спеціальною процедурою («процедура імпічменту»);

• народного депутата України не може бути притягнуто як об­винуваченого без згоди Верховної Ради України (ч. З ст. 80 Консти­туції України; ч. 1 ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України»);

• суддю не може бути притягнуто без згоди Верховної Ради України (ч. 2 ст. 13 Закону України «Про статус суддів»; ч. 2 ст. 28 Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України»).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. Притягнення особи як обвинуваченого здійснюється в чітко визначеному законом порядку.

2. Виконання слідчим дій, що становлять у своїй єдності поря­док (процедуру) притягнення як обвинуваченого, відбувається в стислі строки,

3. Окрім загального, є й особливий порядок притягнення осіб до кримінальної відповідальності, підставою до застосування якого є наявність у осіб особливого правового статусу.

4. ЗМІНА І ДОПОВНЕННЯ ОБВИНУВАЧЕННЯ НА ДОСУДОВОМУ СЛІДСТВІ

Оскільки після пред'явлення обвинувачення формування су­купності доказів триває, може бути встановлено нові обставини вчинення злочину, обвинувачення у якому пред'явлено, або факт вчинення іншого злочину. Це потребує уточнення обвинувачення шляхом його зміни або доповнення.

Зміна обвинувачення — Іде зміна його на обвинувачення у вчи­ненні:

• більш тяжкого злочину, тобто кваліфікованого за законом, шо передбачає більш суворе покарання. Наприклад, зміна обвину­вачення з ч. І ст. 122 КК «Умисне середньої тяжкості тілесне уш­кодження» на ч. 2 цієї ж статті;

• злочину, що істотно відрізняється за своїми фактичними об­ставинами (зміна формулювання обвинувачення — наприклад, формулюють обвинувачення у замаху на злочин замість підготовки до злочину; ставлення в вину іншого злочину — наприклад, за­мість ст. 186 КК «Грабіж» ст. 187 КК «Розбій»);

• менш тяжкого злочину. Наприклад, замість ст. 187 КК -186 КК.

Доповнення обвинувачення — це одночасне ставлення у вину обвинуваченому первинного обвинувачення та у вчиненні іншого,

227

самостійного злочину. Наприклад, одночасно із первинним обви­нуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ст. 186 КК, ста-; виться у вину ще й злочин, передбачений ст. 187 КК.

У зазначених вище випадках слідчий зобов'язаний виконати всю процедуру притягнення як обвинуваченого (ч. 1 ст. 141     продолжение

--PAGE_BREAK--КПК).

Якщо ж частину пред'явленого обвинувачення не було під­тверджено, слідчий своєю постановою закриває кримінальну справу в цій частині, про що оголошує обвинуваченому. Виконання дій з притягнення як обвинуваченого закон не передбачає. Частину первинного обвинувачення, шо не підтвердилася, до обвинуваль­ного висновку не включають.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

1. Пред'явлене обвинувачення до моменту закінчення досудо-вого слідства можуть змінювати або доповнювати.

2. У разі зміни та доповнення обвинувачення слідчий повинен виконати нею сукупність дій із притягнення особи як обвинуваче­ного.

3. Якшо із обвинувачення вилучають якусь його частину, справу в ній частині закривають постановою слідчого.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Висновок слідчого про винність особи і пред'явлення їй у зв'язку з цим обвинувачення має попередній характер, а тому об­винуваченого і далі вважають невинуватим.

2. Притягнення особи як обвинуваченого має бути здійснено одразу після встановлення до того підстав, в певному порядку і в] стислі строки.

3. Обвинувачення, пред'явлене слідчим, не є остаточним, воно може змінюватися і доповнюватися до моменту закінчення досу-дового слідства.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Наукові та навчальне-методичні джерела

1. Альперт С. А. Обвинение в советском уголовном процессе. — Харьков, 1974.

2. Давыдов П. М. Обвинение в советском уголовном процессе. — Сверл- | ловск, 1974.

3. Дудинский А. Я., Сербулов В. А. Привлечение в качестве обвиняемо­го. — К., 1989.

4. Kvpni>ea3. И. Общественное обвинение и общественная зашита в суде. — М., 1974.

228

5. Матієк С. Щодо визначення поняття «обвинувачення» // Вісник прокуратури. — 2002. — № 5.

6. Михаіїлєнко О- Публічне та приватне обвинувачення. Історія за­родження, співвідношення та розвиток // Прокуратура. Людина. Держава. -2004. — № 3.

7. Михайлеика О., Юрчишин В. Обвинувачення. Його види і значення в кримінальному судочинстві України // Вісник прокуратури. — 2003. -

№ 5.

8. Михеєнко М., Сейтназарое К. Про момент виникнення функції обвинувачення у кримінальному процесі // Право України. — 1995. -

№ 11.

9. Михеєнко М. М. Громадське обвинувачення і громадський захист у радянському кримінальному судочинстві. — К., 1983.

10. Мікулін В. Підстави для формулювання обвинувачення в світлі ви­мог Конституції України // Право України. — 1997. — № 12.

11. Парадиев В. М. О понятии обвинения // Уголовно-процессуальные формы борьбы с правонарушениями. — Свердловск, 19S3.

12. Петрова Н. Е. Частное и субсидиарное обвинение. — Самара, 1999.

13. Рогатюк І. Перекваліфікація злочинних ДІЙ у кримінальному процесі: проблема юридична чи статистична // Право України. — 2004. -№ 12.

14. Рогатюк І. В. Зміна обвинувачення у досудовому слідстві та суді. Практичні аспекти // Підтримання державного обвинувачення у суді. — К., 2003.

15. Тимербаев А. Т., Чернявский В. С. Процессуальные и криминалисти­ческие вопросы привлечения в качестве обвиняемого: Пособие для сле­дователей и дознавателей. — Одесса, 1987.

16. Фаткуллин Ф. Н. Изменение обвинения. — М., 1971.

229

ЛЕКЦІЯ 11

ЗУПИНЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА

1. Поняття, підстави, умови і правові наслідки зупинення досудового слідства.

2. Процесуальний порядок зупинення досудового слідства.

2.1. Процесуальний порядок зупинення досудового слідства у разі, якщо невідоме місцеперебування обвинуваченого.

2.2. Процесуальний порядок зупинення досудового слідства у разі, якщо психічне або інше тяжке захворювання обви­нуваченого перешкоджає закінченню провадження у справі.

2.3. Процесуальний порядок зупинення досудового слідства у разі, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин.

3. Пщстави і процесуальний порядок відновлення зупине­ного досудового слідства і пщстави закриття справи, слідство у якій зупинено.

1. ПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ, УМОВИ І ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ЗУПИНЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА

Зупинення досудового слідства — це тимчасова вимушена перер­ва у провадженні досудового слідства, зумовлена обставинами, що унеможливлюють його подальше провадження.

Згідно зі ст. 206 КПК досудове слідство в кримінальній справі зупиняють за такими підставами':

1. Якщо місце перебування обвинуваченого невідоме (п. 1 ч. 1 ст. 206, ст. 207 КПК). Характерною ознакою цієї підстави зупинення досу­дового слшства є те, що слідчий знає, хто вчинив злочин, але місце перебування цієї особи не встановлено з різних причин. Закон ці причини не перелічує, однак зі слідчої практики випливає, що най­поширенішою є переховування обвинуваченого. Як правило, осо­би, що вчинили тяжкі злочини, ховаються одразу ж після вчинення злочину або отримання відомостей про порушення кримінальної справи.

Досудове слідство за цією підставою зупиняють, якщо виконано такі процесуальні умови:

1) у справі зібрано достатні та неспростовні докази, які вказують на те, що злочин вчинено певною особою;

Особливістю зупинення дізнання є те, що рішення про це може бути І прийнято тільки у разі, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин.

230

2) щодо такої особи винесено постанову про притягнення як обвинуваченого;

3) виконано всі слідчі дії, провадження яких можливе за відсут­ності обвинуваченого, вжито всіх можливих заходів до знайдення, отримання та збереження всіх доказів у справі. Дотримання цієї умови має на меті, по-перше, забезпечення реалізації принципу публічності (ст. 4 КПК), а, по-друге, дає змогу слідчому якомога швидше зафіксувати обставини, що мають значення для справи, і після встановлення місця перебування обвинуваченого одразу роз­почати виконання дій з його участю;

4) обвинувачений сховався від слідства, а вжитими заходами вста­новити його місце перебування не вдалося.

2. Якщо психічне або інше тяжке захворювання обвинуваченого пе­решкоджає закінченню провадження в справі (п. 2 ч. 1 ст. 208 КПК).

Провадження у справі може бути зупинено за наявності таких умов:

1) хвороба обвинуваченого є тяжкою. Закон не містить переліку психічних чи інших захворювань, а вказує лише, що хвороба має бути тяжкою. В практиці діяльності слідчих органів таким визнають захворювання, за якого стан здоров'я обвинуваченого не дозволить допитати його як обвинуваченого або залучити до участі в інших слідчих діях;

2) хвороба має тимчасовий, а не хронічний характер. Це означає, то вона є виліковною, а тому можна очікувати одужання обвину­ваченого. Якщо захворювання є хронічним, то слід розглянути пи­тання про закриття кримінальної справи за ч. 2 ст. 7 КПК у зв'язку Іі зміною обставин (особа внаслідок тяжкого захворювання уже не с суспільне небезпечною);

3} захворювання обвинуваченого мас засвідчити лікар, який пра­цює в лікувальній установі, або своїм висновком судово-медична чи судово-психіатрична експертиза;

4) виконано всі слідчі дії, провадження яких можливе за відсут­ності хворого обвинуваченого, вжито всіх можливих заходів до знай­дення, отримання та збереження всіх доказів у справі.

Не можна зупиняти досудове слідство за п. 2 ст. 206 і ст. 208 КПК у тому разі, якщо у справі призначено стаціонарну судово-медичну або судово-психіатричну експертизу. Незалежно від тяжкос­ті захворювання обвинуваченого з ним провадять слідчу дію -експертизу, а тому говорити про неможливість участі обвинуваче­ного у провадженні слідчих дій не можна.

3. Якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин (п. З ч. 1 ст. 206, ст. 209     продолжение

--PAGE_BREAK--КПК).

Прийняти таке рішення можна за умови, що під час розслі-лУвання справи вжито всіх заходів до виявлення, закріплення та збереження всіх доказів у справі та встановлення особи, яка вчи­нила злочин, але встановити її так і не вдалося.

231

Перелік підстав, за якими зупиняють досудове слідство (ст. 206 КПК), є вичерпним і поширеному тлумаченню не підлягає. Будь-які інші обставини, що перешкоджають закінченню досудового слідства, наприклад, хвороба потерпілого, експерта, тривале відрядження обвинуваченого не можуть бути підставою до зупи­нення провадження у справі. Тому за їх наявності розслідування у справі має тривати, а якщо строк досудового слідства спливає, слід­чий повинен порушити перед відповідним прокурором клопотання про продовження строку слідства в порядку, передбаченому ст. 120 і КПК.

У Російській Федерації (РФ) провадження у справі може бути зупинено також у разі, якщо громадянин, реалізуючи своє право (ч. 4 ст. 125 Конституції РФ), вирішив звернутися зі скаргою до Конституційного Суду РФ. Згідно зі ст. 98 Закону РФ про Консти­туційний Суд останній у разі прийняття скарги до розгляду сповіщає про це орган, у провадженні якого перебуває справа. Одержавши таке повідомлення, слідчий, керуючись ст. 103 згаданого закону, може зупинити провадження до прийняття Конституційним Судом рішення за скаргою.

За вітчизняним законодавством громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи також мають право на конституційне звернення (п. 4 ст. 13, ч. 1 ст. 43 Закону України «Про Конституційний Суд України»), тобто на заявления письмово­го клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи (ч. І ст. 42 згаданого Закону).

Згідно з ч. З ст. 57 того ж Закону строк провадження у справах за конституційними зверненнями не повинен перевищувати 6 місяців.

Доцільно було б у КПК регламентувати підставу до зупинення досудового слідства у кримінальній справі, пов'язану з поданням і розглядом конституційного звернення обвинуваченого про тлума­чення застосованого щодо нього закону і Конституції України. Шестимісячний строк конституційного провадження порівняно зі строком, на який зупиняється досудове слідство за іншими підста­вами, не є значним.

Правові наслідки рішення про зупинення досудового слідства:

!) кримінально-процесуальні:

• припинення провадження слідчих та інших процесуальних дій;

• переривання перебігу строку досудового слідства;

• переривання перебігу строку тримання під вартою особи, яка сховалася від слідства;

2) криміпально-правові:

• зупинення перебігу строків давності притягнення до кримі­нальної відповідальності особи, яка ухиляється від слідства (ч. 2

ст. 49 КК).

У літературі висловлено пропозицію (В. М. Тертишник) про те, що зупинення досудового слідства у зв'язку із невстановленням особи, яка вчинила злочин, має зумовлювати і цивільно-правові наслідки: передбачене ч. 1 ст. 1177 ЦК відшкодування фізичній особі (потерпілому) майнової шкоди, завданої внаслідок злочину. Згідно з ч. 2 цієї ж статті ЦК умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка постраждала від злочину, встановлено законом. Однак досі відповідного закону в Україні немає.

Отже, після зупинення досудового слідства кримінальну справу не вважають завершеною. Вона й далі залишається за слідчим, так би мовити, «висить» на ньому. Справа може бути предметом проку­рорських чи відомчих перевірок щодо об фу нто в ан ості та законності зупинення слідства.

Необхідність зупинення досудового слідства за українським про­цесуальним законом зумовлено жорсткими строками провадження у кримінальній справі та необхідністю їх продовження (ст. 120 КПК). Між тим, у багатьох закордонних державах через брак регу­лювання процесуальних строків інституту зупинення провадження у справі немає взагалі (Франція) або ж він діє тільки в судових стадіях процесу (Німеччина)'.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Зупинення досудового слідства зумовлюють об'єктивні причини.

2. Перелік підстав до зупинення досудового слідства є вичерпним.

3. Зупинення досудового слідства має як кримінально-проце­суальні, так і крим і надь но-правові наслідки.

2. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ЗУПИНЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА

За наявності однієї із визначених законом (статті 206—209 КПК) підстав досудове слідство зупиняється мотивованою постановою слідчого, яка не потребує затвердження прокурором. Останньому направляють її копію.

1У Німеччині існує інститут тимчасового припинення провадження у справі в стадії відкриття судового розгляду. Згідно ї § 205 КПК Німеччини «якщо відкриттю судового розгляду заважає тривала відсутність обвинуваченого або 'нша, пов'язана з його особою, перешкода, то суд шляхом прийняття постанови може тимчасово припинити провадження у справі. Головуючий в разі необхід­ності зобов'язаний забезпечити збереження доказів».

232

233

Якщо в справі притягнуто двох або декількох обвинувачених, а підстави для зупинення справи стосуються не всіх обвинувачених, слідчий вправі виділити і зупинити справу щодо окремих обвинува­чених (часткове зупинення слідства) або зупинити провадження в усій справі (повне зупинення слідства).

2.1. Процесуальний порядок зупинення досудового слідства у разі, якщо невідоме місцеперебування обвинуваченого

1. Якщо невідоме місцеперебування обвинуваченого, то слідчий оголошує його розшук, керуючись при цьому правилами, передба­ченими статтями 138 та 139 КПК'. Розшук може бути оголошено як під час досудового слідства, так І одночасно із його зупиненням.

2. Якщо одночасно зупиняють слідство та оголошують розшук обвинуваченого, то:

— про це складають єдину постанову, в якій, окрім даних, указаних у ст, 130 КПК. зазначають:

— обставини розслідуваного злочину;

— підстави та умови зупинення провадження;

— підстави та умови оголошення розшуку;

— доручення та вказівки органам дізнання про провадження розшукових дій;

— місце, куди треба направити обвинуваченого після затримання;

• копію постанови направляють:

— прокуророві;

— органу дізнання, якому доручають провадження розшуку;

• до органу дізнання для належної організації розшуку направ­ляють також такі документи:

• копію постанови про притягнення особи як обвинуваченого;

— копію постанови про обрання запобіжного заходу (якщо такий захід було обрано);

— довідку про особу розшукуваного, в якій зазначають дані об­винуваченого: прізвище, ім'я, по батькові, перелік родичів і їх місце проживання, останнє місце проживання і роботи, відомості про судимість, особливі прикмети, звички, особисті зв'язки та всі інші дані, які, на думку слідчого, можуть бути корисними для розшуку;

— фото обвинуваченого;

— статистичну картку форми 3 (про зупинення досудового слід­ства).

' Підставою до оголошення розшуку є не встановлення місця перебування обвинуваченого (ч. 1 ст. 138 КПК). Вона є тотожною до підстави зупинення досудового слідства, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 206 КПК Однак у ст. 138 КПК. окрім наявності гюгтян^ии про притягнення особи як обвинуваченого, не ста­виться інших умов оголошення розшуку (виконання всіх слідчих дій. що ві можливим у відсутності обвинуваченого, тошо).

234

3. Направивши ці документи до органу дізнання для організації розшуку обвинуваченого, слідчий повинен здійснювати також са­мостійно безпосередню розшукову діяльність шляхом:

• направлення запитів до установ кр им і нальн о -виконавчої систе­ми, де розшукуваний обвинувачений може відбувати покарання за вчинення іншого злочину;

• направлення запитів до органів міліції за місцем можливого перебування обвинуваченого;

• використання даних, отриманих під час розслідування інших кримінальних справ тощо.

4. У разі затримання обвинуваченого, якого розшукували і що­до якого обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, орган розшуку негайно повідомляє прокуророві за місцем затримання.

5. Прокурор протягом 24 годин перевіряє, чи дійсно затриманий є тією особою, яку розшукували. Переконавшись у наявності закон­них підстав для арешту, дає санкцію на відправлення заарештова­ного етапом до місця провадження досудового слідства.

    продолжение

--PAGE_BREAK--2.2.Процесуальний порядок зупинення досудового слідства у ралі, якщо психічне або інше тяжке захворювання

обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження у справі

1. Складають постанову про зупинення досудового слідства до одужання обвинуваченого.

2. За наявності до того підстав обраний щодо обвинуваченого запобіжний захід може бути змінено або скасовано, однак це не повинно загрожувати вирішенню завдань кримінального процесу.

3. Якщо захворів один обвинувачений, а у справі притягують як обвинувачених кількох осіб, слідчий повинен визначитися щодо доцільності виділення справи в окреме провадження стосовно об­винуваченого, який захворів.

4. Після зупинення провадження у справі слідчий повинен:

• підтримувати контакт із лікарем, який лікує обвинуваченого, з метою вчасного встановлення моменту закінчення лікування і відновлення слідства;

• припиняти можливі спроби обвинуваченого ухилитися від ліку­вання або від слідства тощо.

2.3.Процесуальний порядок зупинення досудового слідства у разі, якщо не встановлено особу, яка вчинила .злочин

І. Перед зупиненням досудового слідства з цієї підстави слідчий Направляє до органу дізнання доручення jbпорядку ч. З ст. 114 на встановлення особи, яка вчинила злочин.

235

2. Одержавши від органу дізнання матеріали виконання дору­чення, в яких вказано на неможливість встановлення особи, слідчий складає постанову про зупинення досудового слідства до встанов­лення особи, яка вчинила злочин.

3. Після зупинення досудового слідства з цієї підстави орган дізнання разом із слідчим, який прийняв Іде рішення, повинні вжити всіх можливих заходів щодо розкриття злочину (частини 3 і 4 ст. 104, ч. З ст. 114, ст. 209 КПК), Формулювання закону «не встановлено особу, яка вчинила злочин» означає, по суті, визнання того, що розслідування зайшло в глухий кут, а слідчий не виконав одного із завдань кримінального процесу — не розкрив злочин. Взаємодія слідчого з органом дізнання в разі зупинення слідства за цією під­ставою полягає в;

• самостійному вивченні та обговоренні матеріалів криміналь­ної справи;

• обміні інформацією;

• узгодженому провадженні розшукових дій;

• спільному аналізі зупинених кримінальних справ за способом вчинення злочину тошо.

Закон закріплює процесуальні гарантії встановлення особи, яка вчинила злочин. Однак на практиці є чимало випадків, коли особу не вдалося встановити, через що відсоток розкриття злочинів -основний показник діяльності органів дізнання — знижується. Така ситуація зумовлює штучне (часто незаконне) підвищення («покра­щання») показника розкриття злочинів органами дізнання, однак, звісно, це не свідчить про підвищення ефективності діяльності з розкриття злочинів. Тому що діяльність у закордонних державах конструюють таким чином, шоб розкриття злочинів і досудове викриття винних здійснювала поліція, яка в одних державах має назву судової (Франція), в інших — кримінальної (Німеччина). Слідчий або відповідний суддя розпочинає провадження тільки після того, як поліцією під наглядом прокурора злочин буде розкрито, встановлено особу, яка підлягає притягненню як обвинувачений, і зібрано матеріали, необхідні для переслідування її перед судом.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. Слідство може бути зупинено у всій кримінальній справі або щодо окремих обвинувачених.

2. Про зупинення досудового слідства слідчий складає постанову, яка не підлягає затвердженню прокурором.

3. Одночасно із зупиненням досудового слідства слідчий мом оголосити розшук обвинуваченого, який сховався; скасувати запо­біжний захід (за виняіком' взяття під варту) шсдо сбг.кнузаченог який тяжко захворів.

236

3. ПІДСТАВИ І ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК

ВІДНОВЛЕННЯ ЗУПИНЕНОГО ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА

І ПІДСТАВИ ЗАКРИТТЯ СПРАВИ,

СЛІДСТВО У ЯКІ Й ЗУПИНЕНО

Кримінальне-процесуальний закон доволі стисло регламентує підстави відновлення зупиненого досудового с,іїдства, В ст. 210 КПК зазначено: «у разі потреби відновити досудове слідство слідчий скла­дає постанову...». Така потреба виникає у разі, якщо:

1) немає підстав до зупинення слідства;

• обвинуваченого, що ухилявся від слідства, знайдено і його участь у справі забезпечено;

• обвинувачений видужав і може брати участь у слідчих діях;

• особу, яка підлягає притягненню як обвинувачений, встанов­лено;

2) необхідно і можливо провести слідчі дії за відсутності обви­нуваченого.

Процесуальний порядок відновлення досудового слідства:

1. Слідчий складає постанову про відновлення досудового слідства.

2. Копію цієї постанови направляє прокуророві.

3. Виконує необхідні слідчі дії,

4. Якщо після цього не зникли підстави до зупинення слідства, то знову зупиняє його.

Підстави закриття криміна,іьноі справи, досудове слідство у якій зупинено (ст. 211 КПК):

1) закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, зазначених у статтях 49 і 106 КК, а у випадках, •згаданих у ч. І ст. 7 КПК «Порядок звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання внаслідок зміни обстановки», — і до закінчення цих строків;

2) наявність однієї (або кількох) обставин, передбачених пунк­тами 4, 8—11 ч. 1 ст. 6 КПК.

Процесуальний порядок закриття кримінальних справ буде роз­глянуто у наступній лекції.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. Зупинене досудове слідство відновлюють у разі, якщо немає підстав до його зупинення або якщо є потреба провести проце­суальні дії, в тому числі і за відсутності обвинуваченого.

2. Про відновлення досудового слідства слідчий складає постано­ву, яка не потребує затвердження прокурором.

3. Кримінальну справу, досудове слідство у якій зупинено, може бути закрито.

237

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Передумовою виникнення інституту зупинення досудового слідства стало встановлення жорстких строків його провадження.

2. Перелік підстав зупинення досудового слідства не підлягає розширеному тлумаченню.

3. Зупинення слідства здійснюється тільки за наявності підстав і умов та в передбаченому законом порядку.

    продолжение


--PAGE_BREAK--РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Наукові та навчально- методичні джерела

1 Боголюбская Т. В. Деятельность следователя органов внутренних дел по розыску скрывшихся обвиняемых. — М,, 1986.

2. Быков В. М., Ломовский В. Д. Приостановление производства по уголовному делу. — М., 1978.

3. Дубинскии А. Я. Приостановление дознания и предварительного след­ствия. — К., 1964.

1. Мадютін І. А. Підстави та процесуальний порядок зупинення досу­дового розслідування. — К., 2000.

5. Малютін І. А. Зупинення досудового розслідування. — К., 2003.

6. Репкин Л. М. Приостановление предварительного следствия. — Вол­гоград, 1971.

7. Сергеев А. Б., Сергеев К. А. Приостановление предварительного след­ствия. — Челябинск, 2003.

8. Шимановский В. В. Законность и обоснованность приостановления следователем уголовного дела. — Л., 1985.

9. Якупов Р. X. Возобновление предварительного следствия. — Волго­град, 1976.

238

ЛЕКЦІЯ 12

ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ. НАПРАВЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ

СПРАВИ ДО СУДУ

ДЛЯ ВИРІШЕННЯ ПИТАННЯ

ПРО ЗВІЛЬНЕННЯ ОСОБИ

ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ

ВІДПОВІДАЛЬНОС ТІ

1.Поняття і значення закриття кримінальної справи.

2. Підстави закриття кримінальної справи.

3. Процесуальний порядок закриття І відновлення кримі­нальної справи.

4. Направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної від­повідальності: підстави і процесуальний порядок.

1. ПОНЯТТЯ І ЗНАЧЕННЯ ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

Кримінальний процес розпочинається з моменту прийняття ком­петентними органами держави заяв, повідомлень та іншої Інфор­мації про злочини і розвивається до повного виконання всіх його завдань (ст. 2 КПК). Кримінальний пронес може бути припинено в будь-якій стадії.

У стадії порушення кримінальної справи він припиняється з прийняттям рішення про відмову в порушенні справи. У стадії досу­дового слідства — шляхом закриття кримінальної справи.

Закриття кримінальної справи — це одна із форм закінчення досу­дового слідства (дізнання або власне досудового слідства), що полягає у прийнятті органом дізнання, слідчим чи прокурором рішення про припинення провадження у кримінальній справі та вирішення інших процесуальних питань, як-от: вирішення долі речових доказів; скасування запобіжних та інших примусових заходів щодо обвинуваченого; скасування арешту на майно; роз'яснення заінтересованим учасникам досудового слідства прав, шо виникають У них у зв'язку із закриттям справи.

Значення закриття кримінальної справи полягає у такому.

1. У справі припиняються кримінально-правові та кримінально-процесуальні відносини.

239

2. Постанова, у якій формулюють Іде рішення, має преюдиційне значення, бо наявність нескасованої постанови органу дізнання,Lслідчого, прокурора про закриття кримінальної справи щодо пев­ної особи е обставиною, що виключає провадження у справі щодо | цієї самої особи і за тим самим обвинуваченням (п. 10 ч. 1 ст. 6. КПК). Це положення процесуального закону цілком узгоджується зі ст. 61 Конституції України, згідно з якою «ніхто не може бути] двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення».

3. Закриття справи свідчить про виконання стадією досудового слідства всіх своїх завдань.

4. Рішення про закриття справи може бути підставою для від-jшкодування громадянинові шкоди, завданої незаконними діями ор­ганів дізнання, досудового слідства, прокуратури (в разі закриття! справи за підставами, що реабілітують, про що далі).

5. Закриття кримінальної справи зупиняє дію повноважень ком­петентних державних органів. З цього моменту вони втрачають право викликати і допитувати свідків, призначати експертизи тощо. Своєю чергою, учасники досудового слідства (обвинувачений, потерпілий та інші) звільняються від обов'язку підкорятися процесуальним вимогам слідчого.

6. Прийняття цього рішення покладає на слідчого (орган дізнан­ня, прокурора) обов'язок ліквідувати наслідки застосування при­мусових заходів і реалізувати прийняте рішення (зняти арешт Із майна, звільнити затриманого, скасувати запобіжні заходи тощо).

7. Рішення про закриття справи є правоустановним юридичним фактом. З моменту його прийняття суб'єкти досудового слідства, заінтересовані у правильному вирішенні справи, отримують право на його оскарження.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Закриття кримінальної справи є однією з форм закінчення досудового слідства.

2. Із прийняттям рішення про закриття кримінальної справи у ній припиняються як кримінально-процесуальні, так і кримінально-правові відносини.

2. ПІДСТАВИ ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

Кримінальну справу закривають:

1) за наявності обставин, зазначених у ст. 6 КПК. Якщо ці об- ; ставини встановлюють у стадії досудового слідства, то вони є підс­тавою до закриття кримінальної справи;

240

2) за недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину.

Усі підстави закриття справи залежно від наслідків, що настають врезультаті прийняття такого рішення для осіб, щодо яких пору­шено кримінальну справу, підозрюваних, обвинувачених, поділяють на три групи: 1) такі, що реабілітують; 2) такі, що не реабілітують; 3) «нейтральні» (формальні).

Підстави, що реабілітують, — це обставини, за якими при закритті справи особа, щодо якої здійснювалося провадження, вважається непричетною до вчинення злочину.

В юридичній літературі та в практиці діяльності слідчих органів такими підставами вважають:

1) відсутність події злочину (п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК);

2) відсутність складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК);

3) недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК).

Якщо кримінальну справу закривають за першими двома підста­вами, то можуть бути дві ситуації: 1) особі не пред'являли обвину­вачення; 2) особу було притягнуто як обвинуваченого.

У разі, якщо особі не було пред'явлено обвинувачення, то можливі такі ситуації провадження:

1) справу порушували за фактом вчинення злочину, але в ході розслідування встановлено, що такого факту не було. В цьому разі говорити про реабілітацію не можна, бо в ході провадження не зачіпалися права громадян. Реабілітація завжди пов'язана з кон­кретною особою;

2) справу порушували щодо конкретної особи;

3) особу затримували за підозрою у вчиненні злочину або щодо неї обирали запобіжний захід до пред'явлення обвинувачення;

4) у кримінальній справі органом дізнання встановлено особу, яка вчинила злочин (ст. 104 КПК), і справу направлено для про­вадження досудового слідства.

У трьох останніх ситуаціях можна вести мову про реабілітацію як про поновлення в правах і відшкодування завданої громадянам шкоди.

Недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину як під­става до закриття кримінальної справи на досудовому слідстві пов'язана з тим, шо після притягнення особи як обвинуваченого органам розслідування не вдалося зібрати достатньо доказів для складання обвинувального висновку, а продовжити збирання доказів немає можливості. Рішення про закриття справи за цією підставою приймають у разі, якщо особу притягнуто як обвинуваченого, але вході подальшого розслідування справи виявляється, що:

І) сукупність доказів, які вказують на вчинення злочину обвину­ваченим, «переважує» інша сукупність доказів, — тих, що спросто­вують його участь у вчиненні злочину;

241

2) ці дві підсистеми сукупності доказів «урівноважують» одна одну. Це в теорії кримінального процесу називають «ситуаціями інформаційної рівноваги» (В. С. Зелененький), У цьому разі справу має бути вирішено на користь обвинуваченого («усі сумніви щодо доведеності вини вирішуються на користь обвинуваченого» — один із елементів принципу презумпції невинуватості). Цікаво вирішу­вали питання про рух кримінальної справи за наявності «ситуацій інформаційної рівноваги» в дореволюційному (до 1917 р.) росій­ському кримінальному процесі. Особа за рішенням судового слід­чого не реабілітувалася, а «залишалася лід підозрою».

Після закриття справи за п. 2 ст. 213 КПК злочин вважають не-розкритим.

У разі закриття кримінальної справи за підставами, що реабі­літують, статистичну картку форми 2 не заповнюють. Отже, особу не ставлять на облік як таку, що вчинила злочин.

Розглянуті підстави є такими тільки для кримінального процесу. В загальному юридичному плані такою, що повністю реабілітує, є тільки підстава, передбачена п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК (відсутність події злочину). Відсутність складу злочину не виключає в діях певної особи наявності складу іншого правопорушення, що може бути підставою до притягнення до юридичної відповідальності.

Підстави закриття кримінальної справи, що не реабілітують, — це такі обставини, при закритті справи за якими органи розслідування звільняють особу від кримінальної відповідальності.

До цих підстав належать обставини, передбачені:

• п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК — наявність акта амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з актом помилування окремих осіб;

• п. 5 ч, 1 ст. 6 КПК — недосягнення особою на час вчинення суспільне небезпечного діяння 11-річного віку;

• п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК — смерть особи.

«Нейтральні» (формальні) підстави закриття кримінальної справи — це такі обставини, при закритті справи за якими органи розслідування покладають в основу свого рішення інше — раніше прийняте судом, прокурором, слідчим чи органом дізнання — рі­шення про припинення провадження за тим самим фактом чи за тим самим обвинуваченням.

До цієї групи підстав належать обставини, передбачені:

• п. 9 ч. 1 ст. 6 КПК — наявність щодо особи вироку за тим самим обвинуваченням, що набрав законної сили, або ухвали чи постанови суду про закриття справи з тієї самої підстави. Виро (ухвалу, постанову) може бути скасовано в апеляційному чи ка цінному порядку;

242

• п. Ю ч. 1 ст. 6 КПК — наявність щодо особи пескасованої пос­танови органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справа за тим самим обвинуваченням;

• п. 11 ч. 1 ст. 6 КПК — наявність за тим самим фактом нескасо-вачої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні справи. Наявність на момент завершення досудового слідства двох останніх обставин передбачає два варіанти дій: 1) за­криття справи; 2) ініціювання перед прокурором (судом) питання про скасування раніше винесеної постанови.

Усі підстави закриття кримінальної справи залежно від впливу на розвиток кримінального процесу поділяють на ті:

1) за якими справу закривають повністю. Якщо сформульоване обвинувачення (тезу) повністю анулюють, то стає неможливою реалізація обвинувальної функції. Такий розвиток процесу зумовлює необхідність завершення провадження у справі;

2) за якими справу закривають частково, а саме:

• щодо окремих частин обвинувачення (епізодів злочинної діяль­ності). Частина 2 ст. 141 КПК визначає, що справу закривають у частині обвинувачення, шо не дістала підтвердження;

• щодо окремих осіб у межах однієї кримінальної справи. В цьому разі щодо одних (одного) обвинувачених справу закривають, а щодо інших — направляють до суду з обвинувальним висновком (ст. 225 КПК) або з постановою про направлення справи до суду для ви­рішення питання про звільнення особи від кримінальної відпові­дальності (статті 7—11-1 КПК).

Оскільки кримінальну справу направляють до суду, то доціль­ніше говорити не про закриття справи (як у ст. 141 КПК), а про припинення обвинувачення щодо особи. Справа становить цілісне утворення, а тому її може бути закрито тільки повністю. Обвину­вачення ж може бути припинено в якійсь частині. Саме тому на практиці поширеними є постанови слідчих «про припинення кримінального переслідування», які по суті є правильними, а за формою — ні.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. Залежно від наслідків, що настають у результаті прийняття рішення про закриття кримінальної справи для осіб, щодо яких її було порушено, підозрюваних, обвинувачених, розрізняють підстави: 1) такі, що реабілітують; 2) такі, що не реабілітують; 3) «нейтраль­ні» (формальні).

2. Залежно від впливу на розвиток кримінального процесу під­стави закриття справи поділяють на дві групи: 1) за якими справу закривають повністю; 2) за якими справу закривають частково.

243

    продолжение


--PAGE_BREAK--3. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ЗАКРИТТЯ І ВІДНОВЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

Кримінальну справу закривають у такому процесуальному порядку.

1. Слідчий, не ознайомлюючи учасників досудового слідства з матеріалами кримінальної справи, закриває її мотивованою поста­новою, в якій зазначає:

• відомості про особу обвинуваченого;

• суть справи;

• підстави для закриття справи;

• рішення про скасування запобіжного заходу і заходів із забез­печення цивільного позову та можливої конфіскації майна;

• рішення щодо вирішення питання про речові докази відпо­відно до ст. 81 КПК.

Постанова про закриття кримінальної справи є підсумковим документом. Тому Ііикладення її змісту мас відображати найголов­ніші результати провадження. В описовій частині постанови про закриття справи за підставами, шо не реабілітують, доцільно навести здоб>ті докази із вказівкою на аркуші справи, де про них зазначено.

2. Якщо розслідуванням встановлено факти, які вимагають застосування заходів громадського або дисциплінарного впливу чи адміністративного стягнення щодо особи, яку притягали як'обви­нуваченого, або шодо інших осіб, слідчий, закриваючи кримінальну справу, доводить ці факти до відома громадської організації, трудово­го колективу або адміністрації підприємства, установи, організації для вжиття відповідних заходів впливу або надсилає матеріали справи до суду для застосування заходів адміністративного стягнення.

3. Копію постанови про закриття справи надсилають:

• прокуророві;

• особі, яку притягали до кримінальної відповідальності;

• особі, за заявою якої було порушено справу;

• потерпшому та цивільному позивачеві.

4. Постанову органу дізнання, слідчого про закриття справи може бути оскаржено прокуророві в 7-денний строк із дня одержання письмового повідомлення або копії постанови про закриття справи (ч. 1 ст. 215 КПК).

Постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи може оскаржити особа, інтересів якої вона стосується, або її представник до місцевого суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, протягом 7 днів із дня отримання її копії чи повідомлення прокурора про залишення скарги на цю постанову без задоволення (ст. 236-5 КПК).

Особа, щодо якої провадилося слідство, має право оскаржити постанову про закриття кримінальної справи в частині, що стосу­ється підстав закриття справи.

Отже, постанову про закриття справи, складену органом дізнання чи слідчим, може бути оскаржено або до прокурора, або одразу до суду. Це положення випливає з ч. 2 ст. 55 Конституції України, згідно з якою «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади».

5. Прокурор розглядає скаргу і приймає за нею рішення не пізніше ЗО днів з дня її надходження: про скасування постанови про закриття справи і відновлення досудового слідства або про зали­шення скарги без задоволення. Про прийняте рішення прокурор повідомляє скаржника.

Скаргу розглядає суддя в порядку, передбаченому ст. 236-6 КПК, протягом 5 днів, а у разі складності справи — 10 днів із дня надход­ження закритої справи до суду. Суддя може прийняти за скаргою такі самі рішення, що й прокурор.

6. У разі закриття справи через смерть обвинуваченого близькі родичі та громадські організації вправі з метою реабілітації помер­лого просити про доведення досудового слідства до кінця.

Відновлення слідства у закритій кримінальній справі може мати місце тільки:

• у межах строків давності притягнення до кримінальної відпо­відальності, визначених ст. 49 КК;

• за постановою прокурора, начальника слідчого відділу, судді.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. Кримінальна справа закривається постановою слідчого.

2. Постанову про закриття справи може бути оскаржено проку­ророві та до суду.

3. Досудове слідство у закритій кримінальній справі може бути відновлено за постановою прокурора, начальника слідчого відділу, судді тільки в межах строків давності притягнення до криміналь­ної відповідальності.

4.НАПРАВЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ ДО СУДУ ДЛЯ ВИРІШЕННЯ ПИТАННЯ ПРО ЗВІЛЬНЕННЯ

ОБВИНУВАЧЕНОГО ШД КРИМІНАЛЬНОЇ

ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ: ПІДСТАВИ І ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК

Звільнення від кримінальної відповідальності особи, яку обви­нувачують у вчиненні злочину, здійснюється виключно судом (ч. 2 ст. 44 КК). Тому кримінальна справа, в якій у ході розслідування встановлено підстави до звільнення особи від кримінальної відпо­відальності, підлягає направленню до суду.

244

245

Підстави прийняття такого рішення визначено кримінальним і продубльовано кримінальне-процесуальним законом, це:

1) зміна обстановки (ст. 48 КК; ст. 7 КПК);

2) дійове каяття особи (ст. 45 КК.; ст. 7-2 КПК);

3) примирення обвинуваченого з потерпілим (ст. 46 КК; ст. 8 КПК);

4) передання особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації (ст. 47 КК; статті 10, 11, 13 КПК);

5) закінчення строків давності притягнення до кримінальне відповідальності (ст. 49 КК; ст. 11-1 КПК);

6) застосування до неповнолітнього примусових заходів вихов­ного характеру (ч. 1 ст. 97 КК; статті 9, 438, 440, 447 КПК).

Кожна із зазначених підстав передбачає наявність відповідних умов. Останні регламентовано у вказаних вище статтях криміналь­ного та кримінально-процесуального законів.

Процесуальний порядок прийняття рішення про направлення кри­мінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності є такий.

Встановивши наявність підстави до прийняття відповідного рішення, слідчий:

1) до закриття кримінальної справи роз'яснює обвинуваченому:

• сутність обвинувачення;

• підставу звільнення від кримінальної відповідальності;

• право заперечувати проти закриття справи судом за цією підставою. Якщо обвинувачений заперечує проти прийняття такого рішення, то провадження у справі продовжується у звичайному порядку (з направленням справи до суду із обвинувальним виснов­ком).

Велике значення для практики слідчої діяльності має питання про те, чи можна приймати рішення про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності в тому разі, якщо обвинувачений не визнає себе винним у вчиненні злочину. Жодної вказівки щодо вирішення цієї ситуації немає ані в законі, ані в актах офіційного тлумачення норм права (постановах Пленуму Верховного Суду України). Тому часто прокурори не погоджуються із відповідною постановою слідчого, якщо обвинувачений хоча б частково не визнає себе винним. Моти­вується це рішення таким чином: «якщо обвинувачений не визнає вини, яка є доведеною, то це означає, шо він не покаявся у вчи­неному» (таким є професійне тлумачення правових норм, які регла­ментують звільнення особи від кримінальної відповідальності). Вирішувати це питання потрібно в кожному випадку окремо, за­лежно від ситуації провадження у справі. Однак категорично стверд-

246

-кувати про неможливість прийняття слідчим рішення про на­правлення справи до суду з підстав, передбачених статтями 7—11-1 КПК, не можна. Обвинувачений, навіть не визнаючи себе винним (він не зобов'язаний цього робити), вправі обирати свою «проце­суальну долю»;

2) складає мотивовану постанову. Мотивом прийняття рішення є визнання прокурором того, що виправлення обвинуваченого мож­ливе без застосування кримінального покарання;

3) ознайомлює з постановою обвинуваченого, його захисника, потерпілого або його представника;

4) якщо після ознайомлення із постановою учасники заявили вимогу про ознайомлення з усіма матеріалами справи, то виконує її. Ознайомлення з постановою і матеріалами кримінальної справи оформлюється протоколом;

5) направляє справу до прокурора.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

1. Підстави прийняття рішення про направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваче­ного від кримінальної відповідальності регламентовано як кримі­нальним, так і кримінальне-процесуальним законом.

2. Процесуальний порядок прийняття цього рішення за всіма підставами є єдиним.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Органи досудового слідства мають право закривати кримінальні справи за такими, що реабілітують, і «нейтральними» (формаль­ними) підставами.

2. Закривати кримінальні справи за підставами, що не реабіліту­ють, слідчий не має права, за такими винятками: наявність акта амністії; недосягнення особою на час вчинення суспільне небез­печного діяння 11-річного віку; смерть особи.

3. Для вирішення питання про закриття справи за підставами, що не реабілітують, слідчий зобов'язаний направити її до суду.

    продолжение


--PAGE_BREAK--РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно-правові акти

1. Про практику застосування судами законодавства, що регулює закрит­тя кримінальних справ (узагальнення Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України) // Вісник Верховного Суду України. -2004. — № 2.

247

Наукові та навчальна-методичні джерела

1. Дубинский А. Я. Прекращение уголовного дела в стадии предвари­тельного расследования. — К., 1975.

2. Егоров В. С. Теоретические вопросы освобождения от уголовной от­ветственности. — М., 2002.

3. Рыжиков А. П. Окончание предварительного расследования. — М.,

1999.

4. Стойко Н. F. Недоказанность обстоятельств уголовного дела. — Крас­ноярск, 1984.

5. Термитник Б. М. Компроміс у криміначьному процесі // Підприєм­ництво, господарство і право. — 2002. — № 11.

6. Химичева Г. П., Мичурина О. В., Химичева О. В. Окончание предвари­тельного расследования прекращением уголовного дела. — Рязань, 2001.

7. Хруслова Л. Закриття кримінальних справ: деякі теоретичні та прак­тичні проблеми // Прокуратура. Людина. Держава, — 2004. — № 1.

8. Шевченко Т. Деякі питання застосування давності в кримінальному судочинстві // Право України. — 2002. — N° 10.

ЛЕКЦІЯ 13

ЗАКІНЧЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА

СКЛАДАННЯМ ОБВИНУВАЛЬНОГО

ВИСНОВКУ

1. Дії слідчого з ознайомлення учасників досудового слідства з матеріалами кримінальної справи.

2. Поняття, значення, форма та зміст обвинувального висновку.

1. ДІЇ СЛІДЧОГО З ОЗНАЙОМЛЕННЯ УЧАСНИКІВ

ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА З МАТЕРІАЛАМИ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

Слідчий, визнавши, що в ході досудового слідства виконано всі завдання, повинен ознайомити певних учасників стадії з усіма ма­теріалами кримінальної справи.

Перед тим, як зробити ІІе, слідчий має додатково перевірити:

• чи роз'яснено учасникам процесу їхні права та обов'язки;

• чи немає підстав для зміни або доповнення обвинувачення;

• чи немає підстав для зміни обвинуваченому запобіжного заходу;

• чи виділено матеріали шодо обвинувачених, злочини яких слід розслідувати в іншій кримінальній справі;

• чи зібрано всі дані, що характеризують особу обвинуваченого;

• чи закрито кримінальну справу (за наявності до того підстав) щодо окремих осіб або щодо окремих фактів злочинів, обвинува­чення за якими не підтвердилося;

• чи правильно підшито та пронумеровано матеріали кримі­нальної справи;

• дотримання всіх інших вимог закону.

Перевіривши ці обставини, слідчий, перед тим як розпочати складання обвинувального висновку, повинен виконати сукупність лій щодо ознайомлення учасників досудового слідства. Оскільки ці ДІЇ виконують у послідовності, чітко визначеній кримінально-процесуальним законом (статті 218—223 КПК), можна стверджувати, Що вони утворюють у своїй єдності певну процедуру, У межах останньої можуть бути як обов'язкові, так і факультативні дії.

Обоє 'язкові до виконання дії є такими тому, що їх здійснюють Незалежно від волі того чи Іншого учасника розслідування (на­приклад ознайомлення обвинуваченого з матеріалами кримінальної справи).

248

249

Факультативними є дії з ознайомлення з матеріалами кримі­нальної справи, що 'їх виконують тільки в разі заявления про цс клопотання відповідним учасником (наприклад ознайомлення ци­вільного позивача з матеріалами справи).

Кожну із проведених лій фіксують у певному документі. Як свідчить досвід викладання, положення щодо процедури оз­найомлення заінтересованих учасників досудового слідства з ма­теріалами кримінальної справи студенти найкраще опановують у вигляді таблиці.

№ з/п

Назва процесуальної дії

Обов'язкова чи

факультативна

Процесуаль­ний документ

Повідомлення потерпіло-

му, цивільному позивачеві.

1

цивільному відповідачеві та їх представникам про закін-

Обов'язкова

Повідом-

чення досудового слідства і

лення

роз'яснення їм права на

ознайомлення з матеріалами

справи (ч. 1 ст. 217 КПК).

    продолжение
--PAGE_BREAK----PAGE_BREAK--

танції (місцевому суді) одно-

особово суддею чи колегі-

альне судом у складі трьох

суддів у випадках, передбаче-

них законом (ч. 2 ст. 17 КПК

— якщо санкція статті КК

передбачає більше 10 років

позбавлення волі)

Пред'явлення обвинуваче-

Протокол (мо-

ному для ознайомлення всіх

же бути скла-

матеріалів кримінальної

дено і єдиний

справи.

протокол про

Якщо обвинувачених де-

оголошення

кілька, то матеріали пред'яв-

про закінчення

4

ляють кожному з них у ви-

Обов'язкова

дос уд о в о го

значеній слідчим послідов-

слідства і про

ності.

пред'явлення

Якщо у справі бере участь

обвинувачено-

захисник, слідчий надає мож-

му і його захис-

ливість ознайомитися з мате-

никові мате-

ріалами справи і захисникові.

ріалів справи).

Розгляд клопотань, заявле-

Задоволення

них під час ознайомлення з

клопотання

матеріалами справи. Клопо-

документально

тання учасників задовольня-

не оформлю-

ють у разі, якщо обставини,

ють (складають

для з'ясування яких їх заяв-

Факульта-

документи про

5

лено, мають значення для

тивна

провадження

справи.

процесуальних

дій на вико-

нання клопо-

тання); відмо-

ва (повна або

часткова)

оформлюється

постановою.

Пред'явлення обвинуваче-

ному та іншим учасникам

Факультатив-

матері алів виконання клопо-

ні для всієї

6

тань (додаткових матеріалів) , а якщо учасники заявляють

процедури і обов'язкові

Протоколи

клопотання про ознайомлен-

щодо заявле-

ня з усіма матеріалами кри-

них клопо-

мінальної справи, то їм на-

тань

____

дають таку можливість.

250

251

Загальні правила ознайомлення заінтересованих учасників досудо-вого слідства з матеріалами кримінальної справи.

1. Матеріали справи пред'являють для ознайомлення у підши­тому та пронумерованому вигляді. Законом не встановлено правила, за якими належить систематизувати перед підшивкою матеріали! справи. Практикою ж напрацьовано такі «неписані» правила систе­матизації:

• матеріали кримінальної справи слід систематизувати не тіль­ки після закінчення досудового слідства, а й у ході провадження у | справі, що заощаджує сили І час слідчого;

• матеріали підшивають у папку зі щільного паперу або картону. Підшита справа за зовнішнім виглядом має нагадувати добре пе­реплетену книгу;

• матеріали діяльності в стадії порушення кримінальної справи підшивають повністю;

• матеріали кримінальної справи, отримані слідчим від органу дізнання й порядку ст. 109 КПК, як правило, повинні розміщува­тися без зміни їх систематизації;

• в одному томі справи підшивають 250—300 аркушів;

• нумерують не сторінки, а аркуші справи. Першою підшивають і нумерують постанову про порушення кримінальної справи (якшо в одному провадженні об'єднано кілька справ — то постанову про порушення першої кримінальної справи), а останнім — протокол про виконання вимог ст. 218 КПК шодо ознайомлення обвинува­ченого і його захисника з матеріалами справи;

• залежно від складності кримінальної справи, її обсягу, кіль­кості обвинувачених та інших обставин застосовують хронологічний (матеріали систематизують за датами провадження слідчих та інших процесуальних дій), тематичний (за епізодами, окремими обвину­ваченими або об'єктами злочинної діяльності) та змішаний спо­соби систематизації матеріалів справи (С. П. Єфімічев).

2. Учасникам надають можливість ознайомитися з усіма мате­ріалами кримінальної справи (винятки становлять тільки матеріали про застосування заходів безпеки, які зберігають окремо від кримі­нальної справи). Це правило стосується і тих випадків, коли у справі розслідували кілька епізодів злочинної діяльності, а учасник про­цесу має стосунок тільки до одного чи кількох із них.

3. Ознайомлювані з матеріалами справи учасники мають право робити з них виписки. Таке право надано особам з метою забез­пече